------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Цей роман про кожного з нас, про нашi страждання, про  нашу  землю,  ©©
минуле й сучаснiсть;
   це роман про воскресiння душ наших що прагнуть дiйти до ╙русалиму


   "Пастирю добрий, що кладеш душу за вiвцi! Не  остав  нас,  хоч  iще  ми
блука╨мо; не остав нас, хоч iще грiшимо перед Тобою...
   Ка╨мося, просимо, молимо: ка╨мося iз-за злих дiл наших; просимо, щоб Ти
страх свiй послав у серця нашi; молимо, щоб на Страшному судi Ти помилував
нас...
   I поки сто©ть свiт, не наводь на нас напастi спокус, анi не передай нас
у руки чужих, щоб не прозвався город Твiй полоненим городом, i стадо  Тво╨
- чужинцями на землi не сво©й; щоб не сказали сусiди: де ╨ Бог ©хнiй?"
   Митрополит Iларiон. "Слово о законi i благодатi". 1140 p.


   ЧАСТИНА ПЕРША

   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

   1

   Сталося так, що в студентськi часи, будучи  у  сво©х  Братишанах,  десь
перед Великоднем я забрiв на  церковну  ограду;  стара  присадкувата  наша
церковця,  що  сто©ть  iще  з  сiмнадцятого  столiття,   була   вiдчинена,
кiльканадцять немолодих жiнок поралися  всерединi  храму,  наводячи  перед
святами порядок, а мiй далекий родич Федiр  Стригач,  вiчно  усмiхнений  у
звислi козацькi вуса, повiльний дядько, який  паламарював  у  церквi  "вiд
створення свiту", як казали в селi, розкладав у кутi огради  ватерку,  щоб
спалити речi, що службу вiдслужили i вже не один рiк  чекали  свого  вогню
пiд сходами в дзвiницi серед  потовчених  на  друзки  рiзьблених  ангелiв,
виноградних грон, хрестикiв, купи побiлiлого лахмiття, на якому то тут, то
там, немов iз того свiту, виглядало облущене обличчя  якогось  святого.  Я
вибрав i за п'ять бiдних студентських карбованчикiв (щоб незадурно,  такий
звичай) купив у стрия Федора майже зовсiм чорну невелику iкону, що в  часи
мого дитинства висiла внизу в дзвiницi на дощанiй стiнцi бiля дверей;  хоч
тодi я тiльки-но  розпочинав  свою  iнститутську  науку,  дещо  вже  встиг
прочитати про старовинний живопис, про цi дивовижнi, повнi краси,  спокою,
фiлософсько© заглибленостi мистецькi твори, що дiйшли до нас вiд предкiв i
свiдчать про  глибину  предкiвського  свiту;  мав  я  також  уявлення  про
"ковчеги" та про "шпони", що повиннi свiдчити про давнiсть iкон;  i  якраз
дошка, яку я вигрiб iз смiття, мала цi ознаки давностi. Одначе нi "шпони",
нi "ковчеги", нi навiть мода на iкони, яка поступово, розходячись  колами,
набирала сили, гандлю, ажiотажу й, звiсно, злодiйства,  не  були  причиною
мо╨© зацiкавленостi дошкою; я, побачивши ©©,  чомусь  пригадав  дитинство,
"Страстну" й "Голодну" п'ятницю, коли ми, цiла зграя  сiльських  дiтвакiв,
обсiдали, як горобцi, високу дзвiницю  й  били  клепалами  -  широкими  та
мiцними   дерев'яними   молотками   по   ©©   висхлих   дощаних    стiнах:
тах-тах-тра-та-тах! Клепання тривало з полудня й до самого вечора,  охочих
було багато, кожен шибеник хотiв усiстися бiля прорiзаного в дошках  вiкна
й звiстити свiт клепалом: умер Iсус Христос. Так,  принаймнi,  говорили  в
мо╨му селi, у це вiрили, клепання  обов'язково  пов'язували  iз  Страстною
п'ятницею; я однак думаю, що клепання на Русi жило  iще  в  дохристиянськi
часи,  клепало,  било  служило  людям  замiсть  дзвонiв  i   призначалося,
очевидно, для оповiщення, для новин, для розголосу про тривогу.
   Iз дитячих тих часiв, вiд тривожного  клепання  я  i  запам'ятав  чорну
iкону, яка, закiптюжена, обсотана павутинням, висiла на  дзвiничнiй  стiнi
якраз там, де починалися стрiмкi сходи, що  вели  до  навдивовиж  чутливих
дзвонiв, якi побренькували собi, гудiли й спiвали навiть тодi, коли  нiхто
й не доторкувався до ╞хнiх шнуркiв; менi тодi здавалося, що святий  образ,
ледве видимi на ньому постатi трьох волхвiв, якi прийшли  обдарувати  Дiву
Марiю  i  новонароджене  дитя,  Вифле╨мська  зiрка,  яка  золотим  цвяшком
пробивалася з-пiд товщi звощеного бруду, пастухи в овечих шкурах на плечах
i навiть два осли бiля ясел стерегли нас, малих, щоб у  Страстну  п'ятницю
нiхто iз нас, клепаючи, не зiрвався з дзвiницi та не полетiв на землю.
   У цьому невеликому образi, в його чорнотi, в  нахмуреностi  забрудненiй
мовби та©лася наша осторога та оберега.
   - Нащо тобi цього образа, Бережане? - спитав  мене  тодi  паламар  Федь
Стригач, роздмухуючи капелюхом вогонь.  -  Нiчого-бо  на  ньому  тепер  не
видно... нема там нi святих, нi грiшних, одна  звiзда  лише  й  свiтиться.
Хiба вона кошту╨ п'ять рублiв?
   Але грошi поквапом сховав.
   Що я мав йому вiдповiсти? Та й чи треба було щось говорити,  коли  надi
мною у вишинi знову так  само  та╨мно  i  сумно,  як  колись,  вишумлювали
смереки навколо церкви, коли цiлий свiт хмелiв молодими бруньками, весною,
передчуттям свята, коли менi нестримно хотiлося, як  малому,  одним  духом
вилетiти сходами на дзвiницю й  вдарити  лунко  на  цiле  село  дерев'яним
клепалом.



   2

   Вiдкрилося менi...
   Нi,  я  тодi  не  мав  зеленого   поняття   про   технiку   реставрацi©
стародавнього живопису, ще нiчого до ладу про нього не знаючи,  ще  я  був
неофiтом на цьому страдальницькому й водночас  радiсному  полi,  i  тiльки
котро©сь  недiлi,  заблукавши  з  кiлькома   iнститутськими   колегами   у
пiдльвiвськi Брюховичi, я випадково потрапив у гостi до  знаного,  мабуть,
на цiлу Укра©ну реставратора Петра Степановича Грицая, який,  змахнувши  з
носа дротянi окуляри, прив'язанi до вух шнурочками i зовсiм  не  дивуючись
нашому  нашестю  на  веранду,  що  служила  йому   замiсть   майстернi   й
лабораторi©, сказав:
   - Що, молодi колеги, прийшли подивитися на чудо,  на  воскресiння?  Що,
висловлююся "високим штилем"? А що маю робити, коли тiльки  так...  тiльки
так, як процес поставання iз мертвих, як воскресiння з небуття, я особисто
розумiю наше реставрацiйне  ремесло.  Тiльки  так,  -  повторив  i,  знову
осiдлавши нiс окулярами, згорбився над низеньким, схожим на шкiльну  лавку
столом, на якому лежала освiтлена з двох бокiв  саморобними  прожекторами,
досить  широка,  на  три  п'ядi,  мабуть,  й  задовга  в  пiвметра,  вгорi
заокруглена дошка; дошка була схожа на "затулянку", якою мо© мама, коли ще
вдома випiкали  хлiб,  затуляли  черiнь  печi,  вся  вона  була  по  краях
обсмалена, обтовчена, задимлена, й  ми,  неофiти  iнститутськi,  завмерли,
дивлячись, як Грицай  надто  пильно,  терпляче,  мовби  торкаючись  чогось
живого й болючого, орудував скальпелем i раз по  раз  змочував  слиною  те
мiсце на дошцi, звiдки  видобував  з-пiд  пласту  ядучого  сурику  i  сажi
прекрасну маленьку кiнську  голiвку,  а  трохи  нижче  оддалiк  сидiв  пiд
деревом, уже розчищений вiд пiзнiших напластувань,  ошатний,  у  червоному
жупанi козак Мамай.
   Ми стояли доокiл згорбленого майстра цiлу годину чи й двi, вiн  до  нас
не обзивався, та вiн нас, мабуть, i не бачив, забув про  наше  гостювання,
ми теж не помiчали його знаменито© колекцi© стародавньо©  керамiки,  задля
яко© власне i вибралися в Брюховичi, нас захопило  дiйство,  повернення  у
верхнi, в сьогоднiшнi нашi  свiти  традицiйного  козака  Мамая,  який  був
намальований народним майстром рокiв, мабуть, сто п'ятдесят тому.
   Це був  чи  не  перший  мiй  урок  реставрацi©;  увечерi  того  дня  я,
оговтавшись, нiби й не повiрив  баченому  вдень...  увечерi  я  був  трохи
розчарований примiтивною технiкою реставратора, його попльовуванням,  його
iнструментом,  отим  примiтивним   хiрургiчним   скальпелем;   увечерi   я
роздумував над побаченим удень. I як тодi я мiг знати,  що  головне  не  в
скальпелi,  навiть  не  в   найкращих   хiмiкатах,   сучаснiй   апаратурi,
спецiальному освiтленнi, - реставратор бо торка╨ться дошки чи  полотна  не
лише iнструментом, вiн торка╨ться серцем, кожним нервом i присвiтлю╨  собi
в роботi душею, тим найсвiтлiшим свiтлом, що тiльки й iсну╨ на свiтi.
   Про це я дiзнався того провесняного дня, коли принiс додому  куплену  у
стрия Федя за п'ять карбованцiв дзвiничну iконку; власне, я один тiльки  й
знав, що на нiй щось ╨ намальоване,  навiть  мо©  богомiльнi  мама  досить
скептично на мою дошку поглядали й посмiхалися з сина, який  поклав  дошку
перед вiкнами у хатi на стiл, озбро©вся лiкарським ножем i почав тую дошку
шкрябати, ледь торкаючись ©© поверхнi i щомитi зволожуючи бруд  слиною;  у
маминому розумiннi, певно, це була марна робота, дитяча забавка. Але  мама
мали сво© клопоти, хатнi, тому дали менi спокiй, i я продовжував розчищати
малюсiнький квадратик - вiконце посерединi дошки.
   Даремно думати, що я тодi прагнув  вiдкрити  якийсь  шедевр;  я  навiть
спершу не був пiдвладний, змотузований чи розперезаний нетерплячкою,  тi╨ю
великою реставрацiйною пошестю, я вмовляв себе, що тiльки хочу знати, хочу
бачити, як виглядала iкона в тi часи, коли я,  будучи  малим,  вибiгав  на
дзвiницю виклепувати  тривогу;  я  начебто  й  не  поспiшав,  менi  навiть
здавалося, що я спокiйний, що стримую себе,  однак  поступово,  зшкрiбаючи
вiск, потемнiлу й затвердiлу оливу, довголiтнiй бруд,  захопився  роботою,
вiконце на дошцi немовби западалося все глибше й глибше, давно  проминувши
мо╨ пово╨нне дитинство; вiконце западалося, може, в давнi вiки,  в  свiти,
якi давно згорiли, минулися, аж поки з-пiд леза,  як  промiнь  свiтла,  не
бризнула  бiлизною  бiла  старосвiтська,  цiлком  по-галицькому  пов'язана
намiтка на головi Богородицi (мовби це була не Богородиця, не Дiва  Марiя,
а мо© мама чи хтось iнший з  наших  жiнок);  я  торкався  скальпелем  того
бiлого завою, жiночого усмiхненого лиця, золотистого нiмбу,  i  брав  мене
страх, що я, невмiлий, недовчений, зiпсую,  знищу  свiт,  який  двiстi  чи
триста рокiв тому  сотворив  невiдомий  iзограф;  у  менi  ляк  боровся  з
нетерплячкою, ляк перед цим непоправним знищенням; я таки не  помiтив,  як
заразився захопленням: я стояв  перед  вiконцем  -у  минулi  свiти,  перед
порогом, то як же менi той порiг, Господи, не  переступити?  Я  стовбичив,
цiпенiв перед красою, що, колись намальована, сотворена на  левкасi,  живе
дотепер у чистотi, в  усмiхненостi  простого  жiночого  обличчя,  осяяного
радiстю, -  народилось-бо  дитя,  то  як  не  радiти;  менi  уявлявся  той
стародавнiй митець, той  творець,  який  сидiв  у  кутику  бiля  дерей  на
маминому стiльчику, з яким вона ходила до©ти корову... сидiв i  поглипував
на мене з-пiд кошлатих брiв, радуючись несподiваному воскресiнню (згадався
менi Грицай) свого творiння, i разом iз тим вiдчувалося, що в  ньому  жила
напруга, вiн, певно, боявся, що якийсь неофiт iз верхнiх бiлих свiтiв, якi
нинi панують над землею, необережним рухом блискучого ножа  поранить  лице
Богородицi або припадком зiшкребе золоту  Вифле╨мську  звiзду.  Я  розумiв
митця, я зримо, немов вiн справдi жив i дихав  обiч  мене,  бачив  його  i
вiдчував, бо в маленькiй iконi, в сюжетi Рiздва Христового,  тривало  цiлi
столiття його життя, бо вiдомо, що мистець живе  не  вмираючи  доти,  доки
живуть його витвори.
   А ще я уявляв безконечну вервечку мо©х  краян,  якi  молилися  до  цi╨©
iкони, випрошуючи собi в новонародженого Бога ласки й милосердя;  а  може,
вони, мо© краяни, й не молилися, цей образ, може, й не був призначений для
молитов, а лише для споглядання Рiздва; мо©  краяни  були  свiдками  чуда,
любувалися i розкошували, як вино пили,  буянням  кольорiв,  де  зливалися
червiнь з блакиттю, золото з бiлизною; мо© краяни, певно, черпали з  мало©
липово© дошки радiсть, яка вельми була ©м знадiбна в ©хньому розпроклятому
життi.
   I, може,  тодi  вперше  без  пiдручникiв,  без  професорiв,  без  чужо©
пiдказки я осягнув, як на  небi  прочитав,  вiчне  призначення  мистецтва:
пасти людськi душi.



   3

   Мама стояли за мо©ми плечима...
   Мама стояли за мо©ми плечима i, затамувавши подих i закинувши в кут усi
передвеликоднi клопоти, теж вдивлялися у маленьке вiконце, яке я  розчищав
на  почорнiлiй  дошцi;  я  вiдчував  стримане  мамине   хвилювання,   менi
здавалося, що вони теж перейнялися бiлим ясним свiтлом, котре струменiло з
вифле╨мсько© ста╨нчини у нашi серця; я чомусь був упевнений, що мамi, як i
менi, теж конче потрiбне оце дивне╨ свiтло, котре не згасло пiд  брудом  i
пiд столiттями, що вiд цього свiтла ставало мо©й мамi затишнiше  на  душi.
("Нова радiсть стала, яка не бувала" - хiба не так спiва╨ться у колядi?) Я
думав про нев'янучу силу мистецтва,  його  житт╨здатнiсть,  про  прихованi
його тайни, що  нас  чарують,  i  тому  був  зненацька  заскочений,  коли,
оглянувшись для того, щоб уловити на маминому лицi посмiх, мамину похвалу,
оте невимовлене i для когось чужого невiдоме, непомiтне, а для мене  чутне
слово, що повинно було у цю хвилину, на мою думку, жити, як пташка, на  ©©
губах,  побачив  вiдчужену  сувору  жiнку.  Висока,  в   чорнiй   хустинi,
пов'язанiй по-старосвiтському, вона не знала, де подiти сво© руки,  що  не
знаходили спокою й увесь  час  мучилися,  переплiталися,  аж  потрiскували
пальцi, обличчя ©© зблiдло, а  сухi  губи  ворушилися,  дрiбно  вишiптуючи
якiсь слова, якусь молитву, якусь, може, осторогу. Очi запалися у  ями,  в
пропастi, й звiдти поблимували сполохано.
   Попервах я пояснив собi ©© тривогу з чимсь постороннiм, з чимсь  таким,
що мене не стосувалося, бо звiдки я мiг знати, що вона,  бiдна,  злякалася
вiконця, яке я прорубував у вифле╨мську яскиню? Це так  було  несподiвано,
так незвично для не©.
   - Нащо тобi цього, Василику? - спитала врештi мене  зажурено,  кивнувши
на iкону (i в цьому жестi та©лася стримана незбагненна ворожiсть). -  Нащо
тобi того святого, божеського... того Вифлеему? От, якщо хочеш, малюй собi
трактор у полi, стовп iз радiвом, що бiля  читальнi.  Нащо  тобi  старого?
Лиши його, забудь.
   Мама мо© перехрестилися.
   Нi, мо© мама не належали до тих газдинь, якi виставляли свою побожнiсть
напоказ, залюбки вистоюючи в церквi зi свiчкою  чи  з  патерицею  i  котрi
наввипередки носили отцевi Григорiю -  горластому  пароховi  нашого  села,
кошелi з  набiлом,  яйцями  та  свiжообпатраними  пiвниками.  Одначе  день
святий, як вони казали, себто недiлю, шанували, кiлька разiв, принаймнi на
Рiздво й на Великдень, ходили до церкви й щодня перед сном довго  молилися
перед образами, вишiптуючи, як пшоно висiваючи, молитви. Хочу похвалитися,
що нiколи не пробував провести з мамою "антирелiгiйну роботу", як це свого
часу нас пiдмовляли в школi, й замахнутися на образи, яких  у  нашiй  хатi
було з десяток; я боявся образити маминi  молитви,  не  по-синiвському  це
було б лiзти з черевиками в мамину душу, я так колись  й  сказав  шкiльним
сво©м наставникам, а вони мене пiд'юджували, в одно  пiдсмiхаючись:  "Хiба
це вiдповiдь комсомольця i вiдмiнника? А якщо, товаришу наш Василю,  душа,
про яку ти говориш, темна, напо╨на ©ддю релiгiйною, га? То чи грiх  кинути
туди, в душу, промiнчик? Хоч би й з черевиками..."
   Я не сперечався зi сво©ми наставниками, це було небезпечно,  вони  мене
висмiяли б, потоптали б гуртом - що залишилося б по  менi?  Я  не  мiг  ©м
сказати, що мамi, певно, було потрiбно бодай зрiдка скупати  свою  душу  в
урочистому церковному словi,  а  вечорами  -  в  молитвi,  у  безконечному
шелестiннi  слiв;  у  розмовi  з  Богом,  з  iконами  мо©  мама  знаходили
умиротворення i спокiй; молитви, як чистi води, омивали жiнку  вiд  денних
прогрiшень, очищали вiд су╨ти.
   То чи дозволено було хоч би й рiдному синовi закрастися в мамину душу з
сво©м огарком?
   I тому сьогоднi я не мiг зрозумiти  мамино©  перемiни,  неприхильностi,
навiть ворожостi до дзвiнично© iкони. Це було дивно, а  може,  й  страшно,
бо, пам'ятаю, коли був малим, вони постiйно  навертали  мене  до  образiв,
вчили розпiзнавати на них лики того чи iншого святого  й  казали:  в  того
святого проси здоров'я, в того - ласки й удачi, в того - любовi, в того  -
мудростi, а у святого Николи проси,  щоб  благословив  твою  дорогу.  Вони
вiрили, що в iконi дивним чином присутнiй святий дух, сам,  може,  Господь
Бог, i маму мою немало турбували мо© пояснення, що образи, мамо, друкованi
в друкарнях на машинах або ж мальованi людською, може, й нечестивою рукою.
   - Ет, - вiдбивалися вони полохливо, - що ти, малий, зна╨ш про  Бога  та
про святi образи? Десь ти чув... у школi, по радiо або  в  книжцi  вичитав
про образи й одразу повiрив. На галь-паль повiрив?
   Колись мама не на жарт журилися, що в школi "вчать не того, що  треба",
i сьогоднi я мимоволi згадав ©хню  давню  журбу  й  подумав,  що  ©м  було
нелегко вiднаджувати мене вiд Вифлеему, вiд того, що було для них  святим,
вони, мабуть, добре намотузилися самi з собою, поки  промовили  оте  "нащо
тобi того, божеського..."
   Я узяв ©х за руки (успоко©в, гла©в ©хнi руки у сво©х долонях) i спитав:
   - Та що ж бо  такого...  такого  непевного  сталося?  Вони  усмiхнулися
блiдо, скупо, ©м, певно, було незручно й боляче зраджувати  саму  себе,  i
цим усмiхом хотiли применшити свою зраду.
   - Свят-свят, - промовили. - Справдi-но, ще нiчого не сталося, але  може
статися. Хiба не видиш, як тепер на божеське дивляться? Хтось  пiдстежить,
пiдгляне тво╨ заняття й донесе, що Докi©н син вiдновлю╨  церковнi  образи.
Скажуть: радянська влада йому дорогу до iнституту пiдмела,  прошу,  вчися,
щоб не змарнувався твiй талант. А вiн, невдячний, оманi служить...  А  що?
Не маю рацi©? Такий час, Василику, коли за кожним дивляться, щоб  вiн  був
простенький, як билень вiд цiпа. А  кривеньких  випрямляють,  обтiсують...
Мiх-мах виженуть тебе з iнституту.
   Як усе просто.
   Тепер я зрозумiв ©© страх; вона стояла посеред  страху,  немов  посеред
крижано© води, i я мусив вишукувати слова, щоб ©© страх розтопити; я шукав
для не© розради, а до мене самого крижана вода пiдпливала, просочувалася в
душу; мимоволi спадали на  згадку  подi©  в  унiверситетi,  звiдки  цiлими
тузiнами, пачками бозна за що. часом лише за слово, за  iронiчний  погляд,
за прогрiшення  котро©сь  там  бабцi,  виганяли  на  вулицю,  рокували  на
армiйську службу, а бунтiвливих, непокiрливих вiддавали до суду.
   А чи в нашому iнститутi не так? Я чомусь дотепер не задумувався, що i в
нашому iнститутi трива╨ чистка, а Йвана Терпелюка навiть судили  за  намiр
нiбито когось там iз вождiв карикатурно намалювати... намiру, певно, й  не
було, був донос, комусь хлопець  не  сподобався  за  те,  що  мав  у  собi
направду Божу iскру, й вiдняли у нього пензель i рiзець, повезли в  Сибiр,
у тайгу, дали сокиру й  пилу;  його  повезли  i  повезли  також  сотого  й
тисячного, я колись випадково бачив у Бистри-чанах безконечну  валку,  яка
котилася вулицею  Чапа╨ва  до  вокзалу  (i  вулиця,  i  вокзал,  i  вагони
худоб'ячi були остороженi багнетами та псами), а я стояв  осторонь,  стояв
начебто в безпецi; вiдчислення, виселення, худоб'ячi вагони, лютi  матюки,
прокляття, плачi мене не  стосувалися,  я  був  невинним,  чистим,  я  жив
навчанням, мистецтвом,  що  вiдкривалося  менi,  як  квiтка;  так,  я  був
невинний, був оборонений, заступлений вiд можливо© вини батьком,  що  впав
на фронтi; я був щасливий, що рiс у матерi одинаком й нiхто  не  мiг  менi
закинути, звинуватити, наприклад, що брат воював у бандерiвськiй бо©вцi й,
мовляв,  замислював  убити  письменника  Галана,  а  сестра  числилася   у
бандпосiбниках, бо колись вночi  нагодувала  лiсовикiв,  якi  постукали  у
вiкно.
   Я був безгрiшний; я  був  чистий  перед  владою,  перед  людьми,  перед
свiтом, перед сво╨ю совiстю, перед мистецтвом,  i  страх,  отже,  цей  вуж
повзучий, не повинен був закрадатися менi в душу й червивити ©©, а проте я
оглянувся... я таки мимоволi оглянувся, чи позаду не сто©ть сексот,  якого
боялися мо© мама.
   Я думав одне, я шукав пiдсвiдоме, iнту©тивно донощика, а матерi говорив
зовсiм iнше, я ©© переконував (а може, переконував самого себе?), що образ
iз Вифлеемом - рiч насамперед мистецька. Хiба не  видите,  мамо,  яка  тут
пану╨ радiсть? Хiба й вам не  легше  на  душi  вiд  цього  бiлого,  тихого
свiтла? Може бути, що цей образ взагалi не призначався для молитов, колись
приходили до нього люди не лише для того,  щоб  перехреститися,  а  й  для
того, щоб душа, споглядаючи його, возрадувалася, як раду╨ться вона  спiвом
чи музикою.
   Мама мене не слухали;  мама  присiли  на  лавицю,  опершись  лiктями  в
колiна, сухе продовгувате лице  взяли  в  долонi  -  таким  чином  начебто
вiдгородилися вiд мо©х слiв. У причiлковому вiкнi криваво заходило  сонце,
там палало пiвнеба, й червонi бризки полумiнi  падали  на  схилену  мамину
голову.
   - Нi, ти ©х собi не легковаж, хло',  -  сказали  мама  чомусь  пошепки,
начебто остерiгалися, що пiд вiкном, присвiчуючи собi огарком,  поцупленим
звiдти, де заходить сонце, сидить конфiдент i пильно стежить за нами.
   Я хотiв спитати, кого вони мають на увазi пiд  словом  "©х".  Невiдомих
донощикiв? Мо©х викладачiв? Людей, якi правили землею вiд iменi наляканого
народу й котрi достеменно знали, як сiяти  жито,  як  любити  Укра©ну,  як
треба малювати картини й писати книжки, як боротися з класовим  ворогом  i
як плекати душу?
   Мушу признатися, що дотепер "таке" менi в голову  не  приходило,  i  не
тому не приходило, що я когось боявся, просто менi було  добре  й  затишно
жити пiд крилом цих всезнаючих, всевмiлих i всесильних людей, вони не були
менi чужими, я шанував ©х, вони воювали разом iз мо©м татом на  фронтi,  я
чув себе з ними покревненим... i не знаю тiльки, i ще раз  не  знаю,  чому
наперекiр цiй покревненостi, немов крiзь дiру в парканi,  пролiз  студений
слизький вуж, що зветься страхом.
   - Коли я був малим, то ви мене лякали дiдьком рогатим... дiдько,  чорт,
зрадник, щезник був усюдисущим,  вiн  мав  десятки  iмен,  але  люди  його
називали "той", називали безiменне. А тато,  бувало,  обороняли  мене  вiд
страхiв, кажучи:  "Ти  менi,  жiнко,  дитину  не  пуджiй".  Пам'ята╨те?  -
вiдповiв я мамi напiвжартома. Треба  було  або  ж  виганяти  змiя,  або  ж
звикати до нього.
   - То було колись, - обiзвалися мама. - Тепер  тато  тобi  не  допоможе.
Нiби-с не чув, як уповноважений iз Лисичан, iз району нашого, сам  товариш
Ступа, так вiн писався, любив при нагодi гладити нас лагiдними словами, що
син за батька не вiдповiда╨. Але чи це  не  означа╨  також,  що  й  батько
синовi, якщо той потрапить в бiду, не подасть руки? Такий  час...  I  менi
страшно, сину.
   - "Такий прекрасний час, i прагну я обняти всю планету", - проспiвав  я
рядок iз банального вiрша. Це, мабуть, була спроба змiнити русло  розмови;
це була спроба вдати, самого себе обдурити, заспоко©ти, що нiякого змiя  в
тобi нема.
   - Обнiмай, Василику, планету, чого ж... чи я бороню? - Мама  метнули  в
мене осудливий погляд. - Лишень нагадай  собi  нашого  директора  школи...
сiльського професора Северина Гайдаша. По вiйнi вiн i тебе  вчив  iсторiю,
природознавство, географiю... i спiви  вiв  у  шостому  й  сьомому  класi,
приграваючи собi на скрипойцi. Пам'ята╨ш? Хiба Гайдаш так само, як оце  ти
нинi, не казав "©м" на зборах у читальнi, яку вже називали клубом...  "©м"
казав, усiм тим добрим i  злим,  мудрим  i  тим,  яким  бракувало  клепки,
органiзаторам "життя по-новому", фiнагентам  i  просто  агентам,  збирачам
позики, контигенту, "стрибкам" iз батальйону самоохорони, просто  солдатам
у синiх кашкетах,  уповноваженим  рiзним,  а  найперше  оперуповноваженому
товаришевi Ступi, який вважався у Горопахах найстаршим, що  рiзьблений  iз
дерева розiп'ятий на хрестi Iсус Христос не  ма╨  нiчого...  так,  не  ма╨
нiчого спiльного з Христом релiгiйним,  це,  мовляв,  люди  добрi,  витвiр
мистецтва. Невiдомий майстре зобразив, може, на хрестi самого  себе,  сво╨
життя розiп'яв на хрестi, а щоб його мука, його крик, щоб його вихудiле на
трiску, розiп'яте проклятою роботою, голодом,  вiйнами,  морови-цями  тiло
збереглося як знак пережитого  для  пам'ятi  нащадкам,  вiн  розп'яття  це
подарував горопаськiй церквi... так тодi  було  прийнято,  тодi  не  знали
музе©в, i його витвiр припадав пилюкою у захристi© двiста чи триста рокiв.
Хiба не так, Василику,  говорив  тодi  в  клубi  з  трибуни  професор  наш
Северин?  Хiба  помогло  йому  оте  слово,  яким  i  ти   боронишся,   оте
"мистецтво"? Ти забув, чим усе це скiнчилося для професора Северина?
   Нi, я не забув...
   Але було б фарисейством сказати, що постiйно пам'ятав про трагедiю мого
сiльського вчителя, люди у сво©й масi забудькуватi, тим  бiльше  квапимося
забути про лихо, i я вiд людей  теж  не  вiдрiзнявся,  вчителева  трагедiя
поросла мохом на рiк або й на два,  а  на  третiй  несподiвано  вiдкрилася
свiжим болем... так болить рана, яку продiрявили кулею учора.



   4

   Чи любили ми свого вчителя? Не знаю...  Вiн  сам  чомусь  боявся  нашо©
школярсько© любовi й  нiкого  не  допускав  до  себе  близько;  вiн  мовби
замикався на ключ, а  ми  не  вмiли  постукати  в  його  дверi.  Втiм,  це
стосувалося  також  дорослих:  професор  Северин,  як  його   називали   в
Горопахах, з усiма тримався пiдкреслено  сухо,  навiть  суворо,  нiхто  не
бачив, щоб вiн колись  посмiхнувся,  пожартував,  навпаки  -  закукурiченi
вгору, кошлатi брови постiйно хмурилися, а рудi, сторчкуватi,  короткi  на
два пальцi вуса робили його усяк раз немовби роздратованим. Вiн i  справдi
з нами, во╨нними переростками, не дуже панькався, мав звичку називати  нас
"туманами вiсiмнадцятими", а часом не по-педагогiчному смикнув за вухо або
й свиснув лiнiйкою по плечах - давалися взнаки порядки у "повшехнiй" школi
недавнiх польських часiв.
   Ми йому, однак, усе вибачали.
   Ми йому вибачали i... та╨мно кожен iз нас очiкував того дня, коли пiсля
урокiв Северин Петрович вiзьме тебе за плече  й  поведе  до  себе  додому.
Будинок вiн мав гарний, вiлiю iз крутосхилим  дахом,  яку  купив  у  вдови
дово╨нного директора школи Яна Чеховича ще перед тим, як Гiтлер  напав  на
Польщу. Вдома вiн впускав тебе до сво╨© бiблiотеки, до царства  книжок  на
саморобних полицях, що  ними  були  заставленi  стiни  покою:  дозволялося
будь-яку книжку брати в руки, гортати ©©, слинити, при бажаннi можна  було
лягти на пiдлогу,  на  килим,  обкластися  книжками  й  вишукувати  у  них
малюнки, уривками читати; навiть тi сiльськi  урвитуси,  якi  в  школi  не
вельми бралися до науки, мрiяли потрапити в його бiблiотеку, надивитися на
книжки, якi "пишуть про цiлий  свiт",  набратися  вiд  них  якогось  чару,
магi©, пояснити яку нiхто не мiг. Северин Петрович заохочував  нас  глибше
поринати в книжку, охоче позичав додому (але,  не  дай  Боже,  котрусь  не
повернути або ж забруднити!), примовляючи при  цьому:  "Набирайся,  тумане
вiсiмнадцятий, охоти до книжки... навчишся з не© правди".
   Правда лежала зверху, як хлiб на капустяному листi? Надломи-но тiльки й
запричащайся, ©ж, вгамовуй голод?..
   Був вiн на©вний у сво╨му прагненнi заворожити нас  книжками,  знаннями,
заохотити нас шукати глибин? Очевидно, бо навколо ж  панувало  пiсляво╨нне
жебрацтво: голод, цинiчнi й лютi iнвалiди з кош-турами, сирiтство, чорнило
з бузини, писання шкiльне на газетах ...а навколо "хлопцi з лiсу", смертi,
пожежi, стрiлянина, облави енкаведистiв з псами й металевими  щупами,  якi
винюхували бандерiвськi схрони. А директор школи вчив нас шукати в книжках
правди...
   Часто ми заставали в його бiблiотецi  дво╨-тро╨  облавникiв,  офiцерiв,
якi теж порпалися в  книжках,  чогось  у  них  вишукуючи.  I  тодi  Гайдаш
намагався чимдуж випровадити нас додому: "Iди-но,  хлопче,  не  час  нинi.
Бачиш: ревiзiя". Вiн зiтхав i розводив руками. "Чого вони там  шукають,  у
книжках? - якось спитав я, коли уже вкотре застав у його хатi  облавникiв.
- Ви ж кажете, Северине Петровичу: вчися з книжки пiзнавати правду. А  тим
часом солдати з автоматами шукають, певно, у ваших книжках облуди. Чи як?"
Гайдаш кинув на мене бистрий здивований погляд,  потiм,  звично  осiдлавши
хрящуватий нiс окулярами, довго й  пильно  приглядався  до  мене,  немовби
вперше побачив... а може, вперше побачив свого учня iнакшим,  таким,  який
уже дрiбку чогось почерпнув iз  його  книжок.  "Це  ©х  служба,  -  казав,
щоправда, невпевнено, мовби не був переконаний, що солдатовi  конче  треба
шукати ворога в книжках.  -  Книжки  ╨  рiзнi,  -  говорив  далi,  й  менi
здавалося, що вiн сам себе переконував. - Адже ж не  пишуть  ©х  ангели  з
крильцями, а таки земнi грiшнi люди". "То як розпiзнати книжку: де  правда
в нiй, а де - брехня?" - допитувався я вперто. "Е,  Васильку,  то  не  так
легко розпiзнавати i дiлити: отут правда, а  отут  лжа.  Минулого  разу...
тиждень тому  нишпорив  у  мо©х  книжках  сам  оперуповно-важений  товариш
Ступа... ми  пили  з  ним  гербату...  а  потiм  й  по  келiшку  мiцнiшого
перехилили... i зна╨ш, розчервонiвся наш Ступа, обличчя -  хоч  цигарку  з
нього припалюй, i пiт градом. Iрина моя пiдлива╨... що нам,  шкода  сивого
первака для рiдного товариша Ступи? А вiн розм'як, як вiск, хоч святого  з
нього лiпи, i, м'яким будучи, розкрився... так,  розкрився,  i  було  менi
сумно, що вiн, чоловiк мовби й не простий, не пеньок  якийсь  необтесаний,
бо за небiжки Польщi не раз його арештовували за те, що ходив у комунiстах
i ждав iз-за Збруча бiльшовикiв, i вiйну, напевно, теж  не  просидiв  десь
там у супоко© i безпецi,  ма╨  прецiнь  ордени,  до  капiтанських  погонiв
дослужився, а проте вiн бачить у людях тiльки  чорне  або  бiле,  пряме  i
криве, геро©чне й нице. I нiчого  з  ним  не  зробиш,  не  перекона╨ш,  що
людина, хлопчику, то цiлий свiт, у якому, трапля╨ться, сонце  свiтить,  як
смолою курить, а при мiсяцi достигають пшеницi... i парадоксальнiсть ця, а
також рiзноманiтнiсть, постiйна перемiннiсть  роблять  людину  багатою.  Я
йому. Ступi тобто, так i сказав, що нецiкаво, а то й страшно жити, де лише
бараки i казарми, де тiльки чорне i бiле. Людина там  обстругана  i  гола,
порожня всерединi, як... як  наган.  Однi  бубни  в  такiй  людинi  тiльки
бубнять. А вiн, Ступа, добряче вже пiдхмелившись, кива╨ на мене погрозливо
пальцем: "Но-но, вчителю, я вже видiв таких мудрагеликiв. Усе це буржуазнi
бреднi, проповiдь iндивiдуалiзму. Менi кажуть, що  я  гвинтик...  i  менi,
повiрте, добре й сьогоднi бути  в  життi  гвинтиком  велико©  машини,  яка
чахка╨ на цiлий свiт". Ти  щось  второпав,  Василику,  з  мо╨©  бесiди?  -
спохопився Северин Петрович. - А може, й не треба,  щоб  уторопав...  -  I
знову сiдлав на нiс пенсне й дивився сво©ми двома скельцями менi в душу. -
Ет, - врештi вирiшив, - iди-но, дитино,  якнайдалi  вiд  грiха".  I  майже
силомiць випхав мене за дверi. Потiм уже за порогом, цiлком  розгубившись,
тикнув менi як рiвному на прощання руку.
   Я вiдчув, що рука його тремтiла; я  зрозумiв,  що  вiн  бо©ться  Ступи,
бо©ться за себе, за хвору свою панi Iрину, за сво© книжки  також  бо©ться.
Боже мiй, бо©ться? Чого? Хiба у Горопахах ╨ ще хтось  такий  заслужений...
такий, що зрiвнявся б iз ним? Хiба при потребi  село  його  не  оборонить?
Хiба не Северин Петрович майже тридцять рокiв  учив  не  лише  дiтлахiв  у
школi, а й цiле  село,  бо  ж  органiзовував  читальню,  хор,  аматорський
гурток, закладав дитячий садочок, кооперативну крамницю,  склеп,  як  тодi
казали, заохочував  газдiв  садити  сади  й  робити  компости,  воював  iз
горiлкою, iз корчмою старого Каца, "годив", тобто мирив сусiда з  сусiдою,
якi, бувало, через переорану межу хапалися за iстики й  не  раз  проливали
кров. А за нiмцiв, в окупацiю, хiба вiн не оборонив не одного  парубка  чи
дiвчину вiд каторги, вiд Нiмеччини? Сiльський вiйт Iван Качурик  упирався:
"Нiц тут не вчините, пане професоре, маю  людський  контигент  здати  -  i
фертик, бо вiйна, бо мус, бо шваб  потрiбу╨  робочих  рук".  Тодi  вчитель
запрягав у бричку свого буланого коника, Гудзика, i ©хав до Бистричан,  до
"нiмцiв високих" доводити, шо не можна, примiром, Гриня Королюка  чи  Ганю
Сапiльчишину брати  вiд  старих  родичiв,  бо  пропадуть,  бо  розсипеться
господарка, бо треба мати милосердя.
   "Вищi нiмцi" з нього посмiшковувалися, бо кого обходив якийсь  там  син
слiпого Семка Королюка i його газдiвство  на  п'яти  моргах  грунту,  коли
вiйна, як сiчкарня, тне й тне щодня тисячi.
   А все ж Гайдашевi iнколи таки вдавалося зм'якшити якогось там урядника,
i той же Гринь Семка Королюка хапав учителя за руки й цiлував... i  плакав
iз радостi.
   I хiба село цього не бачило, хiба не посвiдчить, хiба не оборонить?


   Аж через копу лiт, працюючи над портретом Гайдаша й роздумуючи про його
життя, я зрозумiв, що йому нелегко було називатися "народним учителем".  У
тридцятих роках  у  нашому  кра©  метушилися  десятки  полiтичних  партiй,
об'╨днань, груп, i кожен iз цих десяткiв вихвалявся сво╨ю  прогресивнiстю,
викрикував про служiння народовi й вищiй метi, i кожний був  готов  хапати
тебе за полу, щоб перетягнути на свiй бiк, бо  тiльки,  мовляв,  на  цьому
боцi правда. А ще був облесливий сiльський парох отець Чарот, який прагнув
лiдерувати в Горопахах одноособове й через те позирав  на  Гайдаша  кривим
оком; а ще влада шкiльна в Бистричанах i комендант  постерунку  в  Черневi
пiдозрiвали його в сепаратизмi, бо не цурався сво╨©  укра©нськостi,  а  це
вже пахло мало не "гайдамацтвом"; а  ще  конфiдент  тутешнiй  Кифор  Балей
ловив  кожне  його  слово  i  зважував  вчинок:  чи   не   приховано   тут
протидержавний замисел?
   Гайдаш  тюпав  собi  "серединою  дороги",  навмисно  пiдкреслюючи,   що
"полiтикою не бавиться"; бо яка, до хол╨ри ясно©, може бути полiтика, коли
в просвiченому двадцятому столiттi посерединi ╙вропи,  як  посеред  бiлого
дня, люди, замiсть пiдписати сво╨ iм'я, малюють хрестики, а замiсть  хлiба
мають (та й то не завжди) вiвсянi коржi. Чи  це,  може,  прошу  пана,  теж
протидержавнi мiркування? Теж "полiтика"? "Нема нiчого вищого, нема нiяко©
iде©, мети святiшо©... нема нiчого дорожчого понад людину...  нема  нiчого
кращого, як служити людинi". Так вiн колись менi написав на одному з  двох
томикiв  творiв  Марка  Черемшини,  що  ©х  видало  у  Львовi  видавництво
"Iзмаград" ...томики цi, подарованi вчителем, збереглися  в  мене  донинi,
вони й тепер лежать на мо╨му столi, i вчителiв надпис певною мiрою ╨  мо©м
дороговказом у життi.
   Я довго мучився над його портретом; Гайдаш позирав на  мене  з  полотна
iнколи суворо, iнколи скептично, вiн  немовби  навмисне  вiдштовхував  вiд
себе, боячись, що я  зблизька  пiдгляну  його  iншого,  не  такого  завжди
зiбраного й  неприступного,  а  м'якого,  доброго,  смутного,  а  часом  i
розпачливого, зовсiм не такого, якого звикли його бачити люди.
   Вiн немовби вихоплював iз  мо©х  рук  пензлi...  мо©  пензлi  ламалися,
бралися корою, я надовго покидав роботу, й деколи менi здавалося, що я вже
нiколи не покладу пiдрамник з полотном на мольберт, але  минав  час,  i  я
знову з пензлем, iз сумнiвами, з  надi╨ю  стояв  перед  сво©м  "Вчителем".
Гайдаша давно нема на свiтi, похилився дубовий хрест на його могилi,  а  я
дотепер шукаю стежок до нього.
   А може, я шукаю самого себе?



   5

   Маю пiдозру, що Северин Петрович навмисне  ходив  "застiбнутий  на  всi
гудзики", - вiн боявся, що одного дня Горопахи, пiдглянувши в щiлину  його
душу, побачать ©© м'якою, щирою, а то й скуленою у безнадi©; вiн,  мабуть,
хотiв, оскiльки брав на сво© плечi багато обов'язкiв, щоб село знало:  пiд
нiякими каменями вiн не зiгнеться, не викривиться його хребет i  не  стане
горбатою його душа.
   Одного разу за день чи за два перед Зеленими святами, коли ми  з  мамою
ма©нили хрест на дiдовiй могилi, на цвинтарi з оберемком липових  вiночкiв
появився наш Северин Петрович; вiн прихилив  свiй  велосипед  до  молодого
явiрця бiля входу й, не оглядаючись, потюпав розшукувати  посеред  густого
вишняку могилки сво©х дiтей, щоб ©х теж, як велить звичай,  зама©нити  ...
щоб,  як  казали  мо©  мама,  мертвi  бачили  i  тiшилися:  живi  про  них
пам'ятають.
   Дiти в Гайдашiв не водилися: я  знав,  що  шiсть  однакових  надгробкiв
можна було знайти на нашому цвинтарi, й на  кожному  надгробку  на  бiлому
мармурi золотими лiтерами було написано, що тут спочива╨ улюблена  донечка
чи дорогий синочок вчителя Северина Гайдаша та його  дружини  Iрини;  i  з
кожно©   мармурово©   таблички   споглядали   з   вмуровано©    фотографi©
три-чотирирiчне маля: довше вони не жили. I лише  син  Роман,  який  чудом
уникнув смертi в малолiтствi, закiнчив у Бистричанах  гiмназiю,  вчився  у
Львiвському унiверситетi Яна-Казимира. Пiд час нiмецько© окупацi©  пристав
до комунiстично© пiдпiльно© "Народно© Гвардi©", яка  потiм  прибрала  iм'я
Iвана Франка, возив до навколишнiх мiст i мiстечок  пiдпiльну  лiтературу,
летючки, - робота була ризикована, бо скрiзь  чатували  облави  й  обшуки.
Котрогось дня його таки  взяли  в  по©здi  -  i  згинув  слiд  львiвського
студента Романа Гайдаша в задимленому Майданеку.
   Боже борони, Гайдаш нiколи не розповiдав нам про  синову  загибель,  не
любив, коли хтось називав Романа геро╨м, "борцем за наш свiтлий день", вiн
мовби остерiгався, що хтось таки скаже вголос або ж  тiльки  подума╨,  що,
мовляв,  дивiться,  старий  Гайдаш  хоче  щось  мати  вiд  совiтiв,   хоче
схiснувати за те, що виховав сина на комунiста.
   А того надвечiр'я на цвинтарi ми з мамою не впiзнали Гайдаша, коли  вiн
повернувся до свого велосипеда. Був згорблений, зiщулений, iшов важко,  аж
гейби западався по колiна в землю.
   - Оце лишився вiнок для Романа, Василихо - промовив  до  мо╨©  мами.  Я
тодi побачив його обличчя... побачив губи,  що  тремтiли,  i  побачив  двi
сльози в глибоких зморшках. - Шукаю i шукаю синово© могилки... i  не  можу
знайти... а свiт такий великий, - говорив вiн далi i  плакав  перед  цiлим
свiтом, зовсiм не зважаючи нi на мене, нi на маму, нi на  багатьох  людей,
що ма©нили могили сво©х родичiв. - I не зна╨ш, чу╨те, на  який  хрест  маю
повiсити оце ма©ння, щоб мiй Зеник теж бачив: i я, i мама Iрина про  нього
не забули.
   Учитель стояв  з  сво©м  вiночком  розплаканий,  зовсiм  не  схожий  на
"застiбнутого" на всi  гудзики  сiльського  професора;  стояв  перед  нами
старий осиротiлий чоловiк. Я, пiдлiтком тодi будучи, бунтував у душi проти
"такого" Гайдаша, я звик до нього спокiйного, рiвного i навiть суворого, я
завжди гордився його витримкою i тепер осуджував, а то й ненавидiв його за
розслабленiсть. А мо© мама його жалiли... а мо© мама сказали:
   - Дайте-но, вчителю, той вiночок. Я за старим звича╨м  повiшу  його  на
цвинтарнi ворота... будуть люди йти... i будуть люди згадувати про  вашого
Романа. Вiчна йому пам'ять.
   Гайдаш узяв велосипед i вийшов на дорогу,  i  по  дорозi  за  капличкою
озирнувся на цвинтарнi ворота, на яких зеленiв вiнок для його сина.



   6

   I знову повертаюся до iсторi© з розп'яттям, до болю Северина  Петровича
Гайдаша, до того по-осiнньому низького дня,  що  кволо,  мов  каганець  на
припiчку посеред накурено© сизо© хати,  блимав  за  вiкнами  нашо©  школи;
якраз того дня з осiнньо© мжички увiйшов до класу  Северин  Петрович.  Вiн
обережно поклав на стiл щось дбайливо загорнуте у  вiдрiзану  полу  старо©
шинелi; скинув мокрий  плащ  i  капелюх,  поправив  краватку  й  пригладив
долонею коротке зачесане набiк волосся; це було звичне приготування, i ми,
школярi, звикли до цього ритуалу перед уроком, i навiть великий згорток  у
шинельному сукнi нас особливо не iнтригував: ми звикли, що Гайдаш чи не на
кожний свiй урок iсторi© приносить  предметне  "унаочнення",  яке  повинно
було,  на  його  погляд,  зблизити  нас,  сьогоднi   сущих,   з   минулими
поколiннями... зблизити й пов'язати, дати нам вiдчути i зрозумiти, що  ми,
теперiшнi, походимо з кореня вчорашнього, i  завдяки  цьому,  казав  якось
Гайдаш, ми вiчнi  на  цiй  землi  й  незнищимi.  Пам'ятаю,  котрогось  дня
унаочненням нам служила купка черепкiв iз трипiльського часу; другого  дня
вiн принiс цiлiсiньку, добре збережену плiнфу - плоску  й  тонку  цеглину,
знайдену ним десь на пiдгалицьких полях, якi  пам'ятали  церкви  й  тереми
княжих здателiв-будiвничих; третього дня поклав перед нами "писану" миску,
звичайну миску гуцульського гончаря, з таких мисок ми ©ли толочену  бульбу
з квасолею,  кулешу  з  кислим  молоком...  ми  до  цих  мисок  нiколи  не
приглядалися, ми навiть ©х, глиняних, трохи зневажали, бо  в  хатах  наших
татiв почали появлятися бiлi й "мальованi" мiськi тарелi... i раптом (так,
раптом!) наш учитель вiдкрив нам миску нiби наново, а то й уперше,  i  ми,
трохи заскоченi i трохи все ще скептичнi та недовiрливi, розглядали  ©©  i
помiчали, що на нiй  цвiтуть  небаченi  косицi,  плавають  зеленi  риби  й
кукурiкають когути iз червоними й жовтими довгими хвостами.
   На цей раз, розгорнувши полу шинелi, Гайдаш показав нам невелике,  десь
з пiвметра висотою розп'яття Iсуса Христа. Гармидер у класi  якби  батогом
ударив, стих, ми аж  зiщулилися,  полягали  грудьми  на  довгi,  на  вiсiм
школярiв, ще австрiяцькi лавки, й з цих покарбованих iменами давнiх  наших
ровесникiв лавок злякано поглядали на  посторцоване  на  столi  розп'яття;
кожен з нас iзмалку знав цю церковну рiч, яку приносили до тi╨©  хати,  де
був мрець, разом iз "свiтлом" -  грубими  восковими  свiчками  у  масивних
мосяжних пiдставках; ми, малi,  бувало,  сахалися  на  вулицi,  нишкли  за
парканами, коли хтось iз поважних газдiв побожно й  скорботно  нiс  обiруч
рiч, яка символiзувала смерть. Щоправда, церковне розп'яття було  набагато
бiльше,  вище  i  масивнiше,  пофарбоване  на  чорно,  й,   власне,   тi╨©
вiдштовхуючо© чорноти ми боялися, вона гейби хапала за  очi,  вселялася  в
тобi й нагадувала, що й тобi колись  примостять  в  iзголов'©  розiп'ятого
Христа.
   Хто сказав, що дiти байдужi до смертi, що ©х  нiбито  обороня╨  од  не©
нерозумiння ╨дностi початку i кiнця?
   Хiба ви не були дiтьми? Хiба ви забули про вразливiсть дитячо©  душi...
тако© вразливо©, як пелюстка на терновому цвiтi?
   Одначе сьогоднi ми поступово звикали до Гайдашевого розп'яття;  ми  всi
разом одночасно вiдкрили, що воно, на вiдмiну вiд церковного, не  закурене
до чорноти, i було воно, певно, вирiзьблене з бiлого дерева, з  липи,  але
бiлизна з року в рiк жовтiла, час обгалунив дерево теплою  золотавiстю,  i
це його золотаве тепло дивним чином манило до себе; до нього,  до  старого
дерева,   хотiлося   неодмiнно   доторкнутися...   може,    нам    баглося
пересвiдчитися,  що  воно  направду  тепле?  I  вчитель,   певно,   знаючи
притягальну силу золотавого тепла, та©ну  старого  дерева,  дав  розп'яття
роздивитися зблизька дiвчаткам iз першо© лавки, попросивши завбачливо бути
обережними, щоб нi крихти не вiдлущити, не зiпсувати мистецько©  речi,  що
неквапно попливла з рук у руки по цiлому класу.  I  тодi  при  розгляданнi
зблизька, при обмацуваннi, при пересвiдченнi, що золотаве дерево й справдi
та©ть у собi тепло, хтось з-помiж нас шепнув... i шепiт поповз, як  вогонь
по стернi, що сухореброго прибитого до хреста чоловiка лице чимсь схоже...
чимсь схоже на Iлька Данищукового, повiшеного торiк на  сухiй  вербi  бiля
млина на Унявi. Таке ж, чу╨те, воно виснажене (бо Iлько з  купою  дiтлахiв
завжди  голодував),  такi,  дивiться-но,  довгi  плескатi   ручища,   такi
гудзуватi колiна.
   Пам'ята╨те?
   Я направду пам'ятав той ранок, коли ми, дiтлахи, разом iз нашими мамами
збiглися подивитися Iлькову страшну  смерть;  i  хоч  нашi  мами  або  нас
проганяли (бо ревли корiвчини в стайнях, веснянi  трави  пахли  знадливо),
або долонями затуляли нам обличчя, ми, однак, бачили  Iлька,  що  гойдався
голий на мотузку, й читали табличку, що висiла нa його  грудях:  "Зрадник,
сексот енкаведе, тому й присудили йому смерть. Ма╨ вiн висiти на  пострах,
для науки iншим два днi, а якщо хтось наважиться дочасно зняти тiло, то  i
йому таке ж буде".
   I тому горопаськi люди стояли колом безпорадно, навiть  Iлькова  родина
не зважувалася пiдступити до нього, аж поки не при©хали з району солдати в
синiх кашкетах...
   Хтось, одначе, сьогоднi в класi заперечив, що оце рiзьблення зовсiм  не
схоже на Iлькове, принаймнi не схоже лице, бо Iлькове обличчя маленьке, як
яблучко, а тут довге, вузьке й  сухе...  нi,  тут  якийсь  iнший  газда  з
Горопах висить на хрестi... висить i викрику╨ щось люте.
   I викрику╨?
   Я придивлявся до розiп'ятого й  справдi  помiчав,  так  менi  принаймнi
здавалося, що той газда горопаський iще не вмер, iще  вiн  кона╨,  iще  на
його  обличчi  карбувалася   поздовжними   рiвчаками   чорна   мука,   iще
привiдкритий запалий рот викрику╨, може, прокляття, може, пересторогу  для
мене, може, молитву?
   Неймовiрно начебто, але я чув  його  крик,  вiн  таки  лунав  у  нашому
принишклому класi, бився у вiкна, як птах, i ми пiдсвiдоме озиралися,  де,
на чию голову, на чи╨ плече отой птах сяде.
   Крик уявлявся менi круком...
   А може, все це сьогоднi, через тридцять майже рокiв, я  вигадую?  Може,
ми тодi були замалi, щоб  на  давнiй  рiзьбi,  на  мертвому  деревi  могли
побачити й вiдчути людське страждання i навiть  почути  крик...  i  навiть
уявити крик в образi крука? До цього, певно,  ще  треба  було  дорости,  й
Северин Петрович для того й принiс у клас стародавн╨  рiзьблення,  щоб  ми
бодай через десятилiття доросли до чужого терпiння.
   Поки рiзьбу передавали з рук у руки, поки вона ходила по класу, вчитель
розповiдав нам про панщизнянську  нiч  у  Галичинi  у  XVIII  й  у  першiй
половинi XIX столiття, адже за розкладом був  урок  iсторi©,  i  Гайдашевi
згiдно з програмою належало втовкмачити у нашi голови певнi знання з цього
вiдрiзку часу. Попервах навiть здавалося, що  золотаве  розп'яття  не  ма╨
дотичностi до гайдуцьких канчукiв, до тупо© волячо©  роботи  на  дiдицьких
ланах, до двох-трьох корчем у кожному галицькому селi, а у тих  корчмах  у
засмальцьованих ярмулках  сидiли  пейсатi  щезники  й  дияволи,  чорти  та
арiдники пекельнi, якi на панську вимогу та  на  свою  потребу  не  тiльки
висмоктували з мого прадiда кров, не тiльки вiдбирали за борги  останнього
вола чи сорочку, а й залюбки витолочували йому душу, заливали ©© оковитою,
викрадали з його прадiдово© душi  навiть  молитву,  бо  ключi  вiд  церков
висiли  у  них  за  шинквасом;  i  блукали  душi  прадiднi  спорожнiлi   й
зганьбленi, мов прокаженi в пустелi. I ще спочатку здавалося, що розп'яття
не ма╨ нiяко© дотичностi до криваво©, розлито©, мов  повiнь,  гайдамацько©
розпуки i освячених ножiв, до Довбушевого життя i  його  смертi,  до  його
кiсточок, порубаних катом у Коломи© й поприбиваних на роздорiжних  хрестах
рабам на пострах, щоб i не снили про хлiб,  про  волю,  про  молитву,  про
боротьбу, про тонесенький промiнчик свiтла серед ночi; а ще нам, школярам,
здавалося, що золотаве розп'яття не ма╨ теж нiчого дотичного до  того,  що
мова народу була зневажена, залишена з пансько© ласки  лише  хiба  що  для
плачу i проклять, i навiть священик у  церквi,  якщо  лихвар  дозволив  ©©
вiдчинити, голосив слово Боже не по-нашому.
   А коли ми, школярi пово╨ннi, голоднi, в маминим  кабатах  i  в  татових
розношених чоботях, через вiйну передчасно постарiлi, пiддалися-таки магi©
вчителевого  слова,  його  спокiйно©,  мовби  аж  монотонно©  бесiди,  вiн
котро©сь хвилини увiв нас... мене особисто завiв у ту давню низьку нiч,  i
ця нiч, склепiнчаста, повна смороду,  проклять,  тупо©  роботи,  впала  на
мене, спускалася все нижче й нижче, гнула мене й  давила,  i  я  разом  iз
усiма сво©ми цiмбориками в класi був оглушений та ослiплений...  i  в  цiй
слiпотi глухiй я побачив себе самого: немов  хтось  збоку  стояв  чужий  i
чужими очима дивився на мене, запряженого в ярмо; я уявляв себе волом,  що
тягне покiрливо плуг; i б'ють мене люто батогами, i  називають  бидлом,  i
запльовують очi, i витягують жили. Коли ж стало нестерпно i душа моя  була
готова захлинутися у пiтьмi, як у гно©вцi, вчитель узяв, зда╨ться,  з  рук
Михаська Горобця,  що  сидiв  на  заднiй  партi,  розп'яття  пiсля  довго©
мовчанки (немов вiн прислухався до нашого... до мого болю)  сказав,  що  з
того невiльницького мороку дiйшла до нас ця  високомистецька  рiзьба,  яка
свiдчить, дiти, що  гнобителi  були  безсилi  витоптати  людську  душу  до
останньо© живо© бадилини i засiяти безплiдним пiском, бо i в пiску,  помiж
камiнням, на бескеддi тут  i  там,  тут  i  там...  i  в  нашому  селi,  в
Горопахах,  хтось  на  липових  дошках  свiтлою  темперою  малював  святих
угодникiв i цим доводив незнищеннiсть нашого кореня i насiння, а  хтось...
якийсь майстре спершу сокирою, теслом, а далi долотом  i  рiзьцем  рiзьбив
розiп'ятого свого Бога i свою розп'яту на хрестi душу. Бо я  вас  запитую,
дiти, яким би iнакшим способом зумiв би донести до нас, до нащадкiв,  свiй
бiль  i  свiй  крик?  I  при  цьому,  прошу  запам'ятати,  засвiдчив  нашу
незнищимiсть: а таки не втопились ми в мороцi, не звироднiли в рабiв i  не
згибли з лиця землi, яко обри.
   Вчитель ходив по класу помiж рядами лавок високий,  прямий,  задивлений
кудись... задивлений понад нашi голови, i нам, школярам, здавалося, що вiн
зримо видить того митця, який  iз  пензлем,  пером  чи  рiзцем  сто©ть  на
сторожi, щоб ми, народ, не звироднiли. "Той майстро прадавнiй, - казав нам
Гайдаш, - творiнням сво©м стверджу╨: ми були на цiй  землi,  ми  ╨сть,  ми
будемо..."
   - А ви, один iз другим... я знаю, що ви, один iз другим, сидите собi  й
посмiшкову╨теся з мене: що такого незвичного вiдкрива╨  нам  учитель?  Ну,
була нiч у вiсiмнадцятому столiттi, ну, висить собi  сухорлявий  чолов'яга
на хрестi. То що з того? На що нам вiдкрилися очi?
   I не знати було, чи бринiв в його запитаннi сумнiв, докiр самому  собi,
що нiчого ми, школярi, з його уроку не второпали, а чи вiн таким  способом
придивлявся, де, в кого, на якiй лавцi засвiтилися  очi...  засвiтилися  й
свiтять собi ж таки в душу, придивляються до себе?
   Я не знаю, чи ми того дня  порадували  Северина  Петровича  засвiченими
вогниками, та й, може, на осiнньому вiтрi так одразу свiчку  не  засвiтиш,
часом для засвiчення треба вiддати цiле життя.  А  Се-верин  Петрович  тим
часом утомився; вiн сiв за стiл, схиливши голову на руки, й, мовби забувши
про нас, про розп'яття, думав про щось сво╨ i довго мовчав; очi  заплющив;
довгобразе обличчя з двома повздовжними, якби долотом  витесав,  зморшками
виглядало ще суворiше, нiж звичайно. Стрiшкуватi рудi брови ворушилися, як
два волохатi джмелi, вверх i вниз, нiби сварячись мiж собою.
   Клас, усi ми,  отi  тридцять  три  горопаськi  шибеники,  переростки  й
недоростки во╨ннi,  терпеливо  й  трохи  злякано  поглядали  на  вчителеве
обличчя, i кожен iз нас, певно, жалiв його i думав про нього  щось  добре,
ласкаве й  вдячне.  А  може,  ми  всi  разом  радiли,  що  ма╨мо  вчителя,
ворожбита, який викликав iз минулих свiтiв  рiзьбяра  й  завiв  до  нашого
класу... завiв, наблизив до нас, i ми раптом зблизька помiтили, що обличчя
розп'ятого на хрестi чоловiка таки направду схоже на...
   На вчителя?
   Хто це сказав?
   Хто подумав?
   Зрештою, дзвiнок "Франца-Йосипа", тобто шкiльного сторожа старого Тимка
Шинькаря з розкiшними вусами й цiсарськими бакенбардами, обов'язком  якого
було згiдно  з  розкладом  смикати  шнурок  дзвiнка,  завершив,  зда╨ться,
iсторiю  з  розп'яттям;  ми  похапали  сво©  торбини  з  книжками  й  тихо
висоталися з класу. Може, як завше, страх як хотiлося вибiгти на  ганок  з
криком, з тупотом (а дехто, бувало, скручував на ходу самосадну цигарку  й
люто бухикав), але наш директор далi закаменiло сидiв за столом, на  якому
золотилося розп'яття з XVIII столiття, i ми мимоволi шанували його зажуру.
Я лише оглянувся на  порозi,  й  менi  здалося,  що  вчитель  розмовля╨  з
майстром iз минулих свiтiв.
   Через багато рокiв, коли я заходився малювати Гайдаша, на  першому-таки
сеансi я згадав про давнiй осiннiй день, про осiннiй урок iз розп'яттям  i
необережно сказав, що чи не саме тодi я доторкнувся  до  ворожбитства,  до
та©ни мистецтва.
   - Не бреши, -  рiзко,  навiдмаш  перебив  мене  Гайдаш.  -  Чому  ти  у
мистецтвi чародiйському не помiтив нашого терпiння... а якщо помiтив, якщо
заболiло воно тебе, то чому нема його на тво©х образах?
   Вiн картини по-старому називав образами.



   СЕВЕРИН ГАЙДАШ

   7

   Хiба я не знав  давньо©  iстини,  що  нiщо  на  цьому  свiтi  не  мина╨
безкарно? Не минувся також безслiдно мiй урок iсторi© з  розп'яттям  Iсуса
Христа. Якщо вiдчува╨те в мо╨му голосi  тихе  покашлювання,  незадоволення
собою, то прошу не пов'язувати  цього  з  уроком  iсторi©,  це  зовсiм  не
означа╨, що сьогоднi, коли б я мав змогу переступити  шкiльний  порiг,  не
зробив би так само... я робив би все, щоб тiльки  достукатися  до  молодих
душ, щоб вони вiдкрилися, щоб ударило ©м, молодим, у вiчi свiтло;  це  так
важливо, щоб людина не блукала по свiту зi слiпою душею,  як  iз  погаслою
свiчкою посеред ночi.
   I поки я стояв попiд людськими душами, як пiд брамами, пiд забо-ролами,
як попiд зачиненими  божницями,  й  добирав  до  них  ключi  (i  радувався
майбутнiй ©хнiй просвiтленостi), хтось iз зачинено© божницi крiзь  шпарину
(крiзь щурячу нору) прослизнув непомiтно,  учинився  Юдою  i  за  тридцять
засмальцьованих рубликiв, а мо' й безплатно, заради пильностi, з  простого
пiдлабузництва, прагнення вислужитися, донiс оперуповноваженому товаришевi
Ступi, тому самому Ступi, який  регулярно  винюхував  антидержавний  душок
помiж книжками мо╨© бiблiотеки... i той товариш Ступа, попри сво© численнi
обов'язки в наших славних Горопахах, бо вiн теж правив народом  вiд  iменi
народу i  народ  уособляв  (а  решта  писалася  або  ж  трудящими,  або  ж
громадянами, по яких, звiсно,  плакав  Сибiр),  цiлий  тиждень  думав  над
повiдомленням про мiй урок, i  хоч  спершу  вiдмахнувся,  не  придав  йому
значення, на другий же день  сам  себе,  певно,  розкритикував  за  втрату
полiтично©  пильностi  i,  "розкритикований",  олютився  на  мене.   Ступа
направду розщибав собою, вимiтав усi кутки,  бо  люто  й  щиро  воював  iз
бандерiвським пiдпiллям, викривав так званих бандпiдсобникiв i добував (що
правда -  то  правда)  зошити  й  пiдручники  школярам,  i  мобiлiзо-вував
допризовникiв на донбаськi шахти, котрi уявлялися нашим  людям  пекельними
печерами, i споряджав пiдводи, дядькiв пiдтоптаних  у  недалекi  гори  для
виконання плану лiсозаготовок, i витрушував у вдовиць  "контигент",  тобто
поставки збiжжя, м'яса, картоплi, я╨ць, вовни (ая, стрижи з голого вовну),
i виловлював симулянтiв, якi, траплялося,  вмiли  цiлими  тижнями  уникати
(дверi замкненi на колодку, а сам у  хатi,  пiди  й  злови)  напосiдливого
районного активiста, що здирав чергову державну  позику;  i  ще  попри  цi
державнi обов'язки, оперуповноважений товариш Ступа любив i вмiв випити...
   А все ж вiн виринув iз цього дуже часто  кривавого  крутiжу,  висiв  iз
сiдла (бо лiтав, як скажений, верхи на конi, "дехтяр" на грудях, нагайка в
халявi, очi, як вуглини, горять червоним невиспаним  вогнем,  а  на  рiзко
окреслених,  невтомлених  iще  губах  непогамовний  кiлькаповерховий  мат,
постiйна погроза: "Ти зна╨ш, де Макар телят пасе... туди й по©деш"); отже,
товариш Ступа висiв iз сiдла i, щоб бiльше не сушити собi  голову  з  мо╨ю
справою, наказав комусь iз сiльських урядникiв,  певно,  старому  Щирбi  -
черговому головi сiльради (двох попереднiх бандерiвцi  розстрiляли,  а  ще
чомусь теж двох енкаведе заарештувало, бо нiбито вони для хлопцiв iз  лiсу
збирали провiант i грошi), щоб  у  суботу  на  "планову  профiлактику  вiд
грипу" (так опер називав обов'язковi щосуботнi  сiльськi  збори,  на  яких
учив нашого хлопа "любити со-вiцьку владу") явився директор школи  Северин
Петрович Гайдаш.
   - ╙сть! - пискнув по-вiськовому й на польський лад приклав до чола  два
пальцi наш черговий голова.  Миршавий  цей  чоловiчок,  тихий,  низенький,
гейби  зализаний  коров'ячим  язиком,  у  нiякiй  армi©  не  служив  через
за©куватiсть, вiн не вмiв вимовити без за©кання, без муки жодного слова, а
"╨сть" якось виучив, як камiнець  у  ротi  обточив;  йому  довго  довелося
розтлумачувати Мироновi Мацюпiньцi, який, покинувши воювання в  "стрибках"
(бо там, до хол╨ри ясно©, можуть вбити), найнявся при сiльськiй канцелярi©
за сторожа, опалювача печей та ще й на  додаток  -  бубнiстом,  тобто  при
потребi вiн товкся з бубном по  селу  й  скликав  горопашне  населення  на
чергову "профiлактику", що директор Гайдаш мусить бути  в  читальнi  живий
або мертвий.
   - ╙сть! - так само вiдповiв Мацюпiнька й звично реготнув на  всi  зуби,
уявивши, певно, як буде припроваджувати директора до читальнi.
   Менi зда╨ться, що товариш Ступа, якщо когось у Горопахах любив,  то  це
напевно був Мирон Мацюпiнька; оперу подобалося,  що  Мацюпiньку  не  треба
було  "розкушувати",  розшукувати  в  ньому  якiсь  трiщини,  закамарки  i
глибини, Мацюпiнька свiтився наскрiзь, як порожня пляшка, й оперовi навiть
думалося, що вiн бачить Мацюпiньський кендюх i вузол кишок.
   I був цим задоволений.
   Тому й не дивно, що Мацюпiнька, маючи, як  вiн  вихвалявся,  iз  Ступою
блат i любов, бубнив, де треба й не треба - попiд ворiтьми, на  вулицi,  в
недiлю - пiд церквою, на цвинтарi й  навiть  стоячи  бiля  тiла  чергового
вбитого iз засiдки чи в сутичцi бандерiвського бо©вкаря (а iнколи було  ©х
i п'ять, i шiсть), котрого сторцували сидячи до стiни читальнi  й  зганяли
матерiв iз пiдозрiлих родин i силували впiзнавати сво©х синiв;  власне,  в
такi днi бiля трупiв молодих хлопцiв, серед  ро©в  мух,  у  сопусi,  серед
жiночого завивання i серед ненавистi Мацюпiнька неначе вiдроджувався...  i
не знати було, чи  вiн  тiшиться  чужою  бiдою,  чи  просто  йому  радiсно
вiдчувати сво╨ гейби вiчне й безтурботне iснування, бо бив у бубон i  бив,
що аж здавалося  -  собача  шкiра  не  витрима╨  i  трiсне,  а  з  кутикiв
Мацюпiньчиних губ, з привiдкрито© пащеки стiкала пiна.
   А  очi  при  цьому  метали  iскри,  сiяли  навколо  себе   задерикувату
веселiсть.
   Одначе коли Мацюпiнька забубнив коло мо©х ворiт, я ще не  здогадувався,
що чимсь провинився перед владою, таким  способом  i  ранiше  кликав  мене
Мацюпiнька до  сiльради  виписувати  "зобов'язання"  на  поставки  газдами
збiжжя, м'яса  й  картоплi  або  ж,  скажiмо,  прочитати  пiдлiткам,  яких
забирали на Донбас, лекцiю "про любов i дружбу",  мов  на  посмiховище,  а
пiдлiтки, мо© ж учорашнi учнi, сидiли  одурiлi  вiд  горiлки,  вiд  страху
перед невiдомiстю, вiд слiз; траплялося,  що  Мацюпiньчин  бубен  провадив
мене в "гарнiзон" до струбкiв, де на  кумачi  великими  лiтерами  я  писав
лозунги, щоб нам вiчно жив i  був  здоров  наш  учитель  i  вождь  товариш
Сталiн.
   Отже, Мацюпiньчин бубон мене не стривожив, суботн╨ "промивання  мiзкiв"
стало обрядом, само собою зрозумiлим, Горопахи i я з  ними  звикли,  що  в
читальнi на сценi стояв стiл, накритий червоною скатертиною,  на  ньому  -
графин iз водою, а поруч - наготовлений, напевно, для  постраху  дулом  до
залу, оперiв "дехтяр"; за кулеметом сидiли з одного боку  голова  сiльради
Петро Щерба, а з другого - писар сiльський Гриць Воливач, який, умiючи,  з
однаковим успiхом списував у канцелярi© стоси паперiв спершу з бiлим орлом
у кутi, потiм - серпом i молотом, генерал-губернаторським гакенкрейцом,  а
тепер оце знову, повторно (бо "другi совiти прийшли") хукав на  печатки  з
серпом та молотом. Оддалiк чадiла велика, на всi, мабуть, "десять нумерiв"
гасова лампа, яка щохвилi хапливо пiдморгувала, то  пригасаючи,  то  знову
спалахуючи,  мовби  iз-за  мальованих  картин  з  iдилiчними  укра©нськими
хатками й тополями повiвав вiтер;  i  навпаки  -  двi  малi  лампiчки,  що
звисали на дротах посеред салi, блимали рiвно i  жовто,  немов  свiчки  на
гробах у тихий вечiр.
   Сам же товариш Ступа стояв осторонь вiд стола, збоку, якось окремiшньо,
нiбито  його  й  не  обходив  червоний  стiл  iз  наготовленим  до  стрiлу
кулеметом;  голена  його  кругла  голова,  плескате   обличчя   часом   то
зблискували червоною мiддю, то враз бралися чорнотою, i менi, бувало, коли
спостерiгав гру свiтла на його лицi,  здавалося,  що  iз  лобато©  вперто©
Ступино© голови видобува╨ться назовнi часом лють  i  нетерпiння,  часом  -
заспоко╨ння, а часом душа його починала нудьгувати.
   Так менi видавалося.
   А  товариш  Ступа  тим  часом  починав  ходити  по   сценi   сюди-туди,
поскрипуючи чобiтьми й портупе╨ю, виглядало, що вiн сам  себе  накручував,
як накручують годинник, перебирав у  головi,  як  колене  камiння,  слова,
зважував ©х, чи замашнi, чи будуть болючi, пбтiм, раптом забувши про  сво╨
накручення, викрикував, що стариня бере з собою до церкви дiтей i калiчить
©м душi релiгiйним опiумом, а цим душам пiонерським,  шляк  би  вас  ясний
трафив, належить, коли виростуть,  будувати  свiтле  майбутн╨...  як  вони
будуть його будувати, розм'якшенi,  заляканi  Богом  i  чортом,  притишенi
молитвами, коли навколо ворожий свiт i його, той свiт,  треба,  як  скелю,
прогризти сво╨ю твердiстю i стiйкiстю; а комусь товариш  Ступа  погрожував
Сибiром, Соловками за те, що та╨мно помага╨ бандерiвцям,  передаючи  ©м  у
схрони самогонку, сало i хлiб; я знаю,  прихвоснi  собачi,  куркуляки,  що
помага╨те, бо iнакше бандери у схронах видохли б до ноги, але я не маю iще
в руках точних фактiв, прiзвищ, я поки що нiкого не  зловив  на  гарячому,
але завтра, будьте певнi, зловлю, дiзнаюся, буду мати список, бо  ╨  серед
вас, хоч i зрiдка, поряднi люди, якi, дарма що  ©х  за  найменшо©  пiдозри
бандери   вiшають   i    стрiляють,    допомагають    органам    викривати
бандпiдсобникiв, сволоту класову. Ви  собi,  хлопи,  мислите,  що  в  селi
уряду╨ тiльки гарнiзон струбкiв та оперуповноважений  Ступа?  Повинен  вам
сказати вiдверто, що в Горопахах ╨ люди, якi служать менi, як вуха й  очi.
А ви як думали? Як вiйна,  то  вiйна.  Всi  засоби  добрi.  А  крiм  того,
робиться це для вашого щастя  i  добра.  Що,  нi?  Гада╨те,  що  я  щомитi
наражаюся на смерть тiльки заради того, щоб менi, Ступi, чи ще комусь  там
у районi чи в Бистричанах ©лося смачно i спалося глибоко? Чи я  отут  стою
перед вами, гризу сво╨ серце й очiкую, що з отого ось  кутка  коло  дверей
пальне хтось кулькою менi в груди тiльки за те, що платять менi якiсь  там
рублики, дають чоботи й шинелину? А я стою отут, як перед  розстрiлом,  за
вас. Ви мене зна╨те...
   А коли у Ступи вичерпувалися загальнi погрози i поточнi  розпорядження,
вiн брався, скажiмо, аналiзувати недiльне казання старого нашого священика
Григорiя Боднарука, доскiпливо приглядаючись до кожного  слова;  здавалося
навiть, що те╨ слово брав на долоню  i  перевертав  його  на  всi  боки  i
вишукував у ньому пiдозрiлу антирадянську агiтацiю. Опiсля,  розправившись
з духовним отцем, брався розглядати якiсь сiльськi  подi©,  якi,  на  його
погляд, були вартi уваги. Наприклад, котро©сь  суботи  викликав  на  сцену
Меланку Мальовану, яка насправдi мала прiзвище -  Мальованчук,  але  через
те. що любила чорнити вугiллям  брови  й  пiдмальовувати  буряковим  соком
щоки, iнакше нiж Мальованою ©© не називали. Була це  жiнка  вже  немолода,
пiд сорок рокiв,  одначе  добре  збережена,  з  великими  мигдалеподiбними
очима;  пiдмальоване  Меланчине   обличчя   мало   дивовижну   властивiсть
запалюватися, яснiти, опромiнювати кожного стрiчного; з цього  обличчя,  з
цi╨© лагiдно© з вигляду  жiнки,  з  ©©  очей  можна  було  малювати  святу
Магдалину, а то й Мадонну, в якiй художник мiг би уособити  жiночу  красу,
якби не той, вiдомий цiлому селовi факт, що Меланка  пiсля  того,  коли  в
тридцять  дев'ятому  нiмцi  вбили  пiд  Варшавою  ©©  Штефана,   чоловiка,
пустилася берега: хто б у не© не попросив меду - нiкому не  вiдмовляла.  А
оскiльки сiльське жiноцтво, розсердившись, брало ©©, як кажуть,  пiд  ноги
(чоловiки заледве  розборонювали),  то  зрозумiло,  що  Меланчин  характер
поступово  псувався,  i  траплялося,  ©©  повнi  уста  випльовували  цебри
соромiцько© блювоти.
   Цього не мiг знати якийсь там зайшлий iз району  збирач  позики,  який,
потрапивши до Меланi©, збаламучений жiночою звабою, пустився на  всi  лади
пiдмовляти пiдписатися на кiлька тисяч. Вона  слухала-слухала,  врештi  не
втерпiла й сказала, опромiнюючи збирача позики лагiдною посмiшкою, що буде
хiба заробляти на державу старим способом, розкинувши на постелi  ноги.  А
коли, паничику, час не жде й державi потрiбнi жертви,  то  вона  не  проти
вiдробляти вже сьогоднi з товаришем iз району... i то за дуже дешеву цiну:
за перший раз червiнець, за  другий  -  п'ятку,  а  за  третiй  -  взагалi
задурно. I за цими словами як стiй спустила спiдницю, здерла через  голову
сорочку i... i представник району,  забувши  про  свiй  великий  державний
обов'язок, кинувся в Меланчинi обiйми.
   Така була, отже, подiя...
   Товариш Ступа квалiфiкував цей випадок як замах на авторитет працiвника
районного масштабу, мало  того  -  як  пiдступ  класового  ворога,  одначе
Меланiя, яка сама ж таки роздзвонила по селу про свою пригоду iз  збирачем
позики, тепер, стоячи перед людьми  на  сценi  i  слухаючи  тяжкi  Ступинi
звинувачення, зовсiм начебто не злякалася, не вiдчула  в  Ступиних  словах
погрози, вона навiть трохи загордилася, що несподiвано вивели ©© на  сцену
таку пишну,  розкохану,  звабливу  й  показали  замизганим,  вихудiлим  на
роботизнi в полi й коло худоби, засмиканим дiтьми жiнкам,  i  на  радiсть,
звiсна рiч, чоловiкам... так, на радiсть, бо кожен iз них, як  пес,  хотiв
би з нею переспати.
   Меланiя, очевидно, не чула або ж не хотiла чути, як жiноцтво в селi  ©©
шпетило, незрима хвиля презирства до не© не докочувалася, жiнка не  знала,
що таке презирство, зате чоловiчi погляди ловила й голубила...  i  вловила
також на собi ласий погляд товариша Ступи. Вона вiдразу цим скористалася й
обернула  замислену  моралiзаторську  виставу  в  легкий  жарт:  "Чи  вам,
товаришу уповноважений, шкода мо╨©... не вимовлю цього слова, бо  он  дiти
сидять? Бо чим направду ма╨ заробити бiдна жiнка, пролетарiй, яка  не  ма╨
нi поля, нi худiбки, а на позику треба пiдписатися?"
   Читальня реготала; саля  задихалася  в  цигаркових  димах,  у  гасовому
смородi,  в  конвульсiях  смiху;  людям  сподобався  неприкритий  Меланчин
цинiзм, i я подумав, що й тi жiнки, чоловiки  яких  забiгали  до  Меланки,
простили ©й усi грiхи, бо й вона сказала за них щось дуже  важливе,  може,
навiть страшне, недозволене, за яке кара╨ться.
   Ох, кара╨ться!
   I читальня  поступово  улягалася,  стихала,  немовби  хтось  розлив  на
розпiненi хвилi бочiвку оливи,  що  застигала  й  гусла;  i  люди  нишкли,
малiли, горбилися; чоловiки механiчно гасили цигарки об  халяви  чобiт,  а
жiночки тулили обличчя в хустки.
   I всi поглядали на товариша Ступу, i  всi  ждали,  що  вiн  скаже,  чим
вiдгукнеться на ©© бесiду, чим пригрозить. Ступа тим часом  i  пальцем  не
кивнув, навiть не поглянув на не© погрозливо, йому  начебто  зацiпило  вiд
Меланчиного богохульства; я теж вважав це бугохульством,  бо  позику,  оте
щорiчне видирання останньо© копiйки у розореного вiйною народу, можна хiба
що назвати чистим злитком слiз, поту, кервавицi, вiднято© "добровiльно"  у
голодно© дитини скибки хлiба... i цей злиток дорогоцiнний  -  грiх  кидати
пiд ноги й толочитися по ньому.
   Грiх на цей злиток, Меланi╨, плювати.
   Я так тодi сказав...
   Я повинен був це сказати, я не мав права промовчати;  я  стояв  посеред
читальнi пiд лампою, що звисала над головою, i  думав,  що  нашу  читальню
треба або ж рознести по бревенцю, або ж пiдпалити, щоб ©© не було, щоб  ми
не мали куди сходитися, щоб нiякi уповноваженi разом iз сво©ми  кулеметами
не придивлялися зi сцени до наших душ... нащо ©м нашi розчахнутi  душi,  у
яких видно добро й зло, видно найпота╨мнiше, до якого чужому зась, бо  хто
зна╨, як пораху╨, зважить побачене в наших душах товариш оперуповноважений
Ступа?
   Вiн одначе тепер кивав погрозливо пальцем... кивав  вiн  пальцем  кому?
Скам'янiлим людям? Язикатiй Меланцi? А чи менi самому?
   Траплялися  також  на  нашiй  сценi  напрочуд  веселi  iнтермедi©,   що
нагадували давнi ярмарковi, на яких не було  нi  погроз,  нi  цинiзму,  нi
людського переляку. Пам'ятаю, як ми усi, геть чисто забувши про нашi деннi
жалi та бiди и про те, що за читальняними стiнами пливе, як волохата чорна
потвора, осiння нiч, захоплено  й  легко,  з  усмiхом  слухали,  як  Мирон
Мацюпiнька - сiльський наш бубнiст, звинувачував рiдну жiнку, свою Аннище,
в тому, що вона, поки Миронцьо спав, розпорола бубон  з  обох  бокiв.  "Ви
дивiться-но на не©, - викрикував Мацюпiнька й силомiць виштовхував  Аннище
на сцену. - Дивiться-но на це стерво старе, яке запродалося гамериканськiй
розвiдцi й за ©© пiдмовою вчинило саботаж... таки соботаж,  бо  чим  тепер
будемо скликати поспiльство до читальнi, де  сповiща╨ться  через  товариша
Ступу мудрi рiшення нашо© совiцько© i теж  рiдно©  влади.  Я  тебе,  Анно,
направду питаю, за скiльки долярiв продала нашу  пролетарську  справу,  бо
нагла кров 'тя залл╨? Отвори-но, жiнко, писок, най люди i влада тебе чують
i най тебе судять...
   Мацюпiнька випричитував цiлком серйозно, i нам  усiм  котро©сь  хвилини
здалося, що  вiн  вiрить  у  свою  балаканину  й  взаправду  пережива╨  за
понiвечений бубон; але ж ми всi  також  добре  знали,  що  Мацю-пiньцi  не
потрiбнi нi бубон, нi совiцька влада, нi  Аннище,  вiн  лише  потiшався  з
себе, безжурного i безтурботного, i  з  бiдно©  Анни,  що  чипiла  посеред
сцени. У засмальцьованiй кабатинi,  у  дiрявiй  чорнiй  хустинi,  взута  у
величезнi кирзаки, вона була схожа на стару обскубану  сороку,  яка  щойно
злетiла зi смiтника й  оце  розглядалася  вправо-влiво,  нервово  смикаючи
головою; жiнка, напевне, вперше за цiле життя звисока,  власне,  з  висоти
сцени  споглядала  на  людей,  дотепер  сновигала  попiд  ногами,  i   вiд
несподiвано© високостi ©© брав страх; а ще бiльше вона боялася  мовчазного
Ступи, що сидiв за столом нахмурений i злий, погладжуючи приклад кулемета.
   Iншого разу Аннище з  сво©м  в'©дливим  характером  швидко  заткнула  б
Миронцевi зубасту пащеку, вона це мiх-мах умiла робити,  сьогоднi,  однак,
не  зважилася,  не  пробувала  й  перечити,  тiльки  божилася,  що  нiяких
гамериканцiв, люди добрi, не знаю i знати не хочу, нiхто нiякого зламаного
доляра не давав, я, товаришу опер,  бубон  мусiла  порiзати,  бо  Миронцьо
бубном голову менi набубнив, що аж дурiю i сняться менi чорти: i  ввечерi,
чу╨те, вибива╨ та вибива╨ макогоном  руж-нi  маршi,  за  ним,  за  старим,
допадаються до бубна дiтлахи. I я взяла нiж...
   Хiба, товаришу Ступо, з того всього гармидеру не здурi╨ш?
   Бубон, великий, череватий, розкраяний з обох бокiв,  стояв  тут  же  на
сценi як речовий доказ злочину, i Горопахи,  яким  вiн  добряче  дошкулив,
споглядали  на  нього  весело,  мовляв,  так  тобi  й  треба.  Однi   лише
хлопчиська, сiльськi збитошники, яким, бувало, Мацюпiнька давав побубнити,
бринiли незадоволено.
   Горопахам  було  цiкаво,  як  вив'яжеться  з  цi╨©   ситуацi©   товариш
оперуповноважений, люди пота╨мно очiкували, що вiн втрапить, як щупак,  на
Мацюпiньчин гачок i зачне кидати громи на американських  iмперiалiстiв  та
укра©нських буржуазних нацiоналiстiв, i вже поспiльство Горопах наперед до
цього готувалося, але на цей раз  обiйшлося,  минула  гроза  для  янкiв  i
бандер, а тiльки було Ступою похмуро сказано, що нам, товаришi  громадяни,
доведеться без бубна скрутно, треба ж  якось  селом  управляти  i  кожного
ставити на сво╨ мiсце,  щоб  не  забувався,  а  тому  наказую  вам,  Анно:
оскiльки ново© псячо© шкiри нинi не дiстанеш, хоч собак в селi до  дiдька,
то мусите за кару завтра особисто через цiле  село  -  най  усi  бачать  -
понести бубон до шевця, до Сороки, щоб зашив дратвою.
   Село плескало йому в долонi; ми при потребi  й  без  потреби  навчилися
плескати в долонi; ми того веселого вечора раптом зрозумiли, що дуже  буде
нам сутужно жити без бубна. Жартую? Не знаю... зате  знаю,  що  наступного
дня не вельми жалiли стару Аннище,  яка  двигала  поперед  себе  бубон  до
шевця.
   А ще котрогось суботнього вечора на сцену вихопилася  Старша  Сестра  -
так здавна називали Софiю Корчувату,  яка  колись  сповняла  в  церковному
жiночому братствi службу так звано© Старшо© Сестри; на  сцену  ця  висока,
гостролиця чорнява жiнка вихопилася непрошеною, оперуповноважений  товариш
Ступа пробував перегородити ©й дорогу, це  йому  не  вдалося,  жiнка  була
вперта i нi злих позиркiв, нi навiть розпростертих його рук не  забоялася.
"Бо я, - сказала, - нiчого  вже  не  боюся,  нi  Сибiру,  нi  Соловок,  нi
Караганди, нi твого  машiнгвера  на  столi  отут,  негаздiвський  сину.  Я
знаю... я знаю, ти такий... ти  почнеш  менi  приписувати  агiтацiю  проти
совiцько© влади, ти мене, як вже бувало не один раз, знову обзовеш  сукою,
вовчицею чи якось страшнiше... чи  якось  чорнiше...  це,  чоловiче,  тво╨
право, тепер настало тво╨ право. А мо╨ право материнське. Я до  тебе  нинi
прилюдно, при чесному народi, товаришу Ступо,  звертаюся,  прошу,  як  уже
тисячу разiв просила: вiддай тiла мо©х синiв. Я не прошу ©х у тебе  живих,
ти не Iсус Христос, щоб ©х воскресити, - вiддай менi ©х бодай мертвими.  Я
©х поховаю i буду знати, на якому гробку  поставити  свiчку.  Я  так  мало
прошу: свiчечки на гробку. Розумi╨ш? Чу╨ш мене? Ми  ж  бо  християни,  якi
хоронять сво©х небiжчикiв, а я чула... а ти не  чув?...  а  ви,  люди,  не
чули, що нiбито з таких мерцiв, як мо© сини, у  Бистричанах,  там,  де  на
дохторiв вчаться,  виварюють  кiсточки:  оце  тобi  ручечка,  а  оце  тобi
ножечка, а серця, кажуть, заспиртовують у сло©ках... i може,  десь  там  у
сло©ку серця мо©х синiв".
   -  А  ти,  жiнко,  як  гада╨ш?!  -   не   стерпiв   i   нагло   крикнув
оперуповноважений. - А ти, жiнко, гада╨ш, що тво© сини не заслужили сло©ка
зi спиртом, щоб люди бачили: кам'янi у  них  були  серця.  Ну  да,  смiшно
говорити, що комусь ©хнi костомахи знадiбнi для  науки,  тепер  таких  ...
тепер трупiв багато. Зате скажу тобi, бабо, точно, що десь ©х  зарили,  як
собак... десь кинули, затоптали, посiяли кропиву,  щоб  слiду  по  них  не
лишилося. Щоб слiду...
   Ступа аж задихнувся вiд злостi, вiд високого  фальцетного  крику;  село
iще нiколи  не  бачило  його  такого  страшного  i  такого  безсердечного;
Горопахи потерпали, що вiн зараз припаде до кулемета на столi й почне  ним
косити; i дехто вже був готовий упасти пiд лаву, сховатися; Ступа  ж  лише
пив воду з графина, й чутно було, як гризли скло його зуби.
   Нiхто з нас, i я в тому  числi,  не  зважився  у  цю  хвилину  перечити
знавiснiлому оперовi; Горопахи хiба  що  мовчки  ©й  спiвчували  i  жалiли
по-людському; ми бо прецiнь видiли, як ©й було скрутно вдовувати й тримати
в руках газдiвство, тих п'ять моргiв грунту, шкапину й корову з телицею та
ще й ставити на ноги трьох синiв.
   Всi три ©© хлопцi пiшли у повстанцi.
   Цiле  районне  енкаведе,  кiлька  сiльських  так   званих   "гарнiзонiв
яструбкiв" не один рiк полювали за  бо©вкою  "Дуная",  який  хитрував,  як
тiльки мiг: то раптово виходив iз сво©ми бо©вкарями "на  акцi©"  в  кiлька
сiл одночасно, мовби пiд сво╨ю командою мав  цiлу  сотню  УПА,  то  учиняв
засiдку у лозах над Бистрицею i розстрiлював валку районних активiстiв, що
на вечiр возами поверталися додому, то зникав iз терену, пропадаючи десь у
лiсах i зворах, або ж закопувався у пiдземнi кри©вки й довго не давав  про
себе знати.
   То була його тактика.
   Нiхто,  звичайно,  й  не  здогадався  б,  що  командантом  бо©вки   був
найстарший Софi©н син Ярослав, а меншi  Петро  та  Василь  ходили  в  його
охоронi... i нiхто не припускав, що бо©вка мала кри©вку не десь  у  глухих
нетрях, а таки близько пiд селом, у гайку, що зветься Дубниками.  Аж  поки
котрийсь iз Ступиних тайнякiв, сексотiв не вистежив: i тодi цiлий гарнiзон
струбкiв та ще купа енкаведистiв у синiх  кашкетах  обступили  той  схрон.
Ступа кричав у нору, щоб, до холери ясно©,  бандити  добровiльно  здалися,
так, буде суд, i може, буде  людське  милосердя  або  ж  людський  гнiв  -
товариш Ступа скрiзь любив  виступати  вiд  iменi  людського.  Кри©вка  на
милосердя не сподiвалася, з-пiд землi добувалися глухi автоматнi черги, за
чергами по хвилинi клацнув останнiй одинокий пострiл. I стихло все...
   Коли ж лаз до схрону розкопали, то виволiкли на снiг шiсть трупiв.  ╞х,
як тодi було заведено, посторцували пiд стiною коло читальнi,  i  Миронцьо
Мацюпiнька бубном скликав людей,  щоб  упiзнавали  сво©х;  траплялося,  що
батько не впiзнавав сина, а сестра - брата,  очевидно,  таке  невпiзнання,
вiдцурання вiд сво©х небiжчикiв карбувало  людям  душi,  але  страх  перед
глумлениям  та  перед  висилкою  у  Сибiр  таки   перемагав,   i   селяни,
загорбившись пiд сво©ми хрестами, вiдцуравшись сина  чи  брата,  через  те
самi себе люто ненавидiли i розходилися мовчки.
   Софiя Корчувата не вiдцуралася вiд сво©х  хлопцiв,  це  було  понад  ©©
сили, власна безпека не мала для не© значення, тепер нiщо, нiякi страхи не
мали над нею влади; вона, неначе  бiду  передчуваючи,  вранцi  подибуляла,
провалюючись по колiна в снiги, за хату,  в  сад,  i  звiдти,  з  видноти,
бачила,  як  у  Дубники  побiгли  енкаведисти;  жiнка  напевно  знала,  де
переховуються сини, бо перша прибiгла  до  читальнi...  прибiгла  й  упала
перед синами, i обiймала ©х, i розчiсувала пальцями ©х закривавленi  чуби,
i щось примовляла до них.
   Ступа тодi замахнулася на не©, хотiв  вiдштов'хнути  вiд  пострi-ляних,
але стримався, не гаркнув навiть i не здер з не© лика, глузуючи, як це вiн
умiв, опер, видно, помiтив ув ©©  очах  розлите  божевiлля,  потоп  цiлий,
безодню...  i,  видно,  злякався  людсько©  безоднi:  раптово  перед   ним
розверзлося жiнчине пекло. I вiн вiдступив.
   Тим часом солдати уклали трупи, як дрова, в кузовi студебекера,  машина
рушила - i тiльки чорний дим, як сум, осiдав  на  столочений  снiг.  Софiя
бiгла за вантажiвкою, ловила, зда╨ться, в пригорщi той чорний дим, поки не
впала...  i  гребла  снiг  пiд  собою,  i  проклинала  страшно   свiт,   i
вирегочувалася з себе, з Горопах, iз цiло© Укра©ни, i  нiхто,  навiть  сам
опер Ступа не зважився затулити ©й оскаленого й запiненого рота.
   Зрушилася жiнка з розуму.
   Може,  тому  ©©  вiдразу  й  не  вислали  до  Макарових  телят,  як  це
практикували з "бандитськими" родинами, з такими, як казав товариш  Ступа,
не мендальничали, на фiру - й гайда до бiлих ведмедiв.
   Згодом, правда, Софiя притихла, душа ©©, певно, зсохлася, як квасолина;
весною щось там жiнка скородила, щось там садила на городi, на межах  i  в
ровах випасала двi кози i тiльки зрiдка пригадувала задавнений  обов'язок,
приходила до сiльради, до того ж таки Ступи просити, щоб повернули тiла ©©
синiв.
   Так було i тi╨© суботи на сценi в читальнi. Ступин  крик  на  Софiю  не
дiяв, вона  стримiла  перед  ним  мовчки,  очiкувально.  Опер,  здавалося,
ось-ось вдарить ©©, зiштовхне зi сцени...
   I я таки зважився; я таки перемiг самого себе; я мусив це зробити, адже
я сам обрав роль народного апостола, яку сповняв цiле життя.  I  хай  собi
Ступа бiсну╨ться, а я, неначе молодий, вибiг  на  сцену,  обняв  Софiю  за
плечi.
   - Пiдемо, Софi╨, звiдси, - попросив ©©.
   Ступа брудно матюкнувся.



   8

   Котрогось надвечiр'я Софiя  Корчувата  придибала  до  мене  додому.  На
вулицi сiяло мжичкою, в голому садку помiж деревами,  як  помiж  сиротами,
бавився в лапанки осiннiй  вiтер,  у  вiдчиненi  дверi  веранди  струменiв
терпкий дух опалого листя.  Душа  просочувалася,  як  губка,  вологiстю  i
студiнню. А вона, Старша Сестра, стояла на порозi веранди  боса,  в  однiй
лише кабатинi. Осiння мжичка, холод ©© не брали, жiнка стояла прямо, трохи
навiть гордовито, начебто наперед хотiла менi показати, що особливо  й  не
потребу╨  мого  спiвчуття.  Сухе  чорняве  обличчя  було  загострене,  очi
зблискували пекучо, а зморщенi спеченi губи стягнулися в  тоненьку  нитку;
вона вся була напружена, як лук, i, зда╨ться,  кожно©  миттi  була  готова
оборонятися, пустити у ворога стрiлу. Я вiдчув ©© напругу i ©©  неприязнь,
навiть ворожiсть, менi було не по собi  вiд  ©©  приходу,  нас  нiчого  не
в'язало, я не був перед нею винним, тому мав намiр попервах спитати,  чому
це ви, Софi╨, заблукали до  мо╨©  хати  iз  огнiваним  серцем,  одначе  не
вимовив нi слова, просто не встиг нiчого сказати, бо вона  поклала  палець
на губи й показала очима на дверi, що вели до кiмнати.
   - Я би вас просила... я би вас дуже просила, щоб  ми  тут,  на  верандi
побалакали в штири очi, - сказала  вона  на  диво  м'яко.  -  Я  буду  вас
по-давньому кликати "професором", га? - додала вибачливо. - Я  боюся...  я
не хочу, щоб  мiй  прихiд  побачила  ваша  панi  Iрина.  Чула-м,  що  вона
слабу╨...
   - Лежить, як завжди осiнню лежить,  коли  надворi  мряка  i  студiнь...
мряка i студiнь ©дять ©й легенi, - мимоволi поскаржився.
   - Я боюся вашо© жони... боюся чи соромлюся? -  сама  до  себе  говорила
Софiя. - Йшла сюди й молилася: Господи, одверни вiд мене ©© очi. Я  нiчого
не змогла б вiдповiсти, якби панi Iрина  мене  спитала,  як  я  наважилася
переступити цей порiг? Я повинна  була  б  покропити  сво©  ноги  свяченою
водою.
   - Чого б то? - спитав я здивовано i запросив сiдати,  показуючи  ©й  на
плетене  з  лози  крiсло.  Сам  сiв  навпроти,  вiдчуваючи,  що  набираюся
цiкавостi й що мiж нами заснову╨ться неприязнь. -  До  нас  багато  рiзних
людей приходить... цiле село. Дверi вiдчиненi вдень i вночi. - Я сказав це
не для красного слiвця, це було правда: перед Горопахами мо© дверi  нiколи
не були  зачиненими.  У  нас  нiчого  не  замикалося,  ми  не  боялися  нi
саморобних i примiтивних  злодi©в,  нi  облавникiв  "червоно©  мiтли",  нi
хлопцiв з лiсу; окрiм книжок i життя, ми  нiчого  не  мали...  так,  окрiм
життя, книжок i честi. Ми почувалися у безпецi, нас оберiгало  цiле  село,
живi й мертвi, кiлька поколiнь мо©х учнiв, i  я  мав  щиру  втiху  з  цi╨©
оборони, був гордий нею... i може, надто гордий.
   - Бо мо© сини i ваш  Роман,  пане  професоре,  були  собi  ворогами,  -
вiдповiла  навпростець  Софiя.  -  Ви  забули?  Вони  так   вза╨мно   себе
ненавидiли: ваш Зеник за червону  Укра©ну,  а  мо©  хлопцi  за  Укра©ну  -
синьо-жовту. Пам'ята╨те, як, бувало, перед вiйною в читальнi  один  одному
доказували, аж пара iшла, аж кулаки один одному показували?  А  по  вiйнi,
якби здибалися, то свою суперечку, певно, розстрiляли  б  автоматами.  Так
колись менi сказала ваша панi Iрця.
   Вона говорила правду;  я  уявляв  ©©  дебелих,  присадкуватих  хлопцiв,
упертих, сильних i... i мого сухорлявого синьоокого Зеника, що мав  тонкi,
мовби для скрипки чи для фортепiано призначенi пальцi. Цiкаво... цiкаво  й
страшно, хто перший ударив би з  автомата,  коли  б  зустрiлися  на  однiй
стежцi. Роман чи Корчуватi?
   -  Пощо  марно  згадувати  минуле,  -  вiдбивався  я  вiд   спогадiв...
вiдбивався, а душу безперестанно дiрявили  автоматнi  черги.  -  Лежать  у
землi й вашi хлопцi, i мiй син. Мого  Романа  спалили  у  концтаборi  коло
Люблiна, а попiл розвiяли.
   - Вiн за совiцьку власть згинув, за оце пекло, що ма╨мо тут. А мо© - за
Укра©ну, - сказала Софiя жорстоко i прямо.  -  Ваш  Зеник  iз  такими,  як
Ступа... - Вона iще мала намiр щось додати, щось сказати люте,  образливе.
Я вхопив благальне ©© за руку.
   - Не треба, - попросив. - Мiй син  теж  снив  Укра©ною.  -  Я  пригадав
Романовi  вiршi,  якi  вiн  менi  читав;  скiльки  у  його  вiршах  текло,
струмилося болю за нашi вiкопомнi кривди; Роман у сво©х вiршах  не  кричав
про наш бiль. Вiршi його були тихi, навiть шепiтливi, й цей шепiт  проймав
душу бiльше, нiж крик.
   - Бодай ви, пане професоре, зна╨те, скiльки ╨ на свiтi тих Укра©н,  га?
- спитала несподiвано Корчувата. Це питання, мабуть, тiльки тепер, у цю  ж
мить шибнуло в ©© зболенiй головi; встромила в мене очi, як два  розпеченi
шворнi, й очiкувала вiдповiдi. - Слухайте,  скiльки  ╨  на  свiтi  Укра©н,
котра iз них свята, правдива, а котра - фальшива? Чому нашi хлопцi...  тi,
що в лiсi, й тi, що зi Ступою, вза╨мно себе поборюють...  за  якi  Укра©ни
вони лягають в могили?
   За  верандою,  за  розпацьореним  мокрим  склом,  на  яке  тут  i   там
поприлiплювалося, як тонкi прозорi долоньки, виноградне  листя,  дотлiвало
сонце; призахiдне промiння  пiдпалило  село,  мою  веранду,  i  виноградне
листя,  що  було  схоже  на  розпростертi  людськi  долонi,   кер-вавилося
червоним.
   - Як це просто, Софi╨, - сказав я i посмiхнувся сво©й простiй  i  яснiй
думцi. - Укра©на на свiтi тiльки одна. Тiльки оця, що за вiкном...  тiльки
та, якою живемо i диха╨мо i в яку ляжемо спати. - Я розхвилювався i в мене
заболiло  серце.  Не  треба  було,  мабуть,  щось  доводити   цiй   жiнцi,
переконувати; я  вiдразу  вiдчув,  що  мо©  слова  ©©  не  переконали,  не
зворушили навiть, вона жила Укра©ною сво©х синiв, нею перейнялася,  i  ©©,
Укра©ну, розумiла; сини ©© навчили таку Укра©ну любити.
   - Однi краснi слова, пане  професоре,  -  нахмурилася  Софiя.  -  Я  не
сподiвалася  вiд  вас...  Укра©на  за  вiкном,  пане  професоре,  уярмлена
бiльшовиком... нема, отже, Укра©ни, ╨ потолочена, спалена земля.  Хiба  не
бачите, що робиться?
   - Кожний розумi╨ Укра©ну по-сво╨му, -  навiщось  я  сперечався.  -  Мiй
Роман, наприклад, бачив образ Укра©ни... Укра©ни для всiх.
   - Хочете сказати, пане професоре, що мо© сини воювали, гнили у схронах,
проливали кровцю, тiльки жадаючи Укра©ни для себе...  кожний  для  себе...
кожний пайкував ©© на п'ять чи на десять моргiв грунту... кожний хотiв  за
Укра©ни стати вiйтом, мiнiстром чи й президентом? Так? - Зрештою, вона  не
чекала мо╨© вiдповiдi, вона ©© просто  не  потрi-бувала;  вона  засмiялася
сама до себе, але смiх ©© був смутний. - Я нiколи не чула, щоб мо©  хлопцi
помiж собою говорили про якiсь посади чи про вигоди. Що нi, то нi. -  Вона
дивилася перед собою просто, мовби вiдчинилися перед нею дверi,  за  якими
розстелилася далечiнь... i у цiй далечiнi вона  побачила  сво©х  синiв.  -
Укра©на була для них свiтлом... а вони, мо©  соколи,  були  мотелями,  якi
летiли на це свiтло, на цей вогонь, щоб згорiти дотла.  I  зна╨те:  цiкаво
менi, чи ви iнколи дума╨те про мо©х синiв, про ©х смертi? -  повернула  до
мене голову. - Чи, може... чи, може, ви на боцi свого сина...  нi,  ви  не
можете бути на боцi свого сина, хоч ви його любили. Роман i Ступа в одному
iконостасi. Якби ваш Роман воскрес... якби вiн побачив, що Ступа  виробля╨
у наших Горопахах. Тисячi й тисячi Ступ на нашiй землi. Роман вiд  них  би
вiдвернувся. Вiн був би з мо©ми синами.
   Нi, я не подумав, що вона ма╨ рацiю, не впевнений, що мiй  син  пристав
би на терор. Я так i сказав ©й:
   - Не знаю, чи пристав би вiн на терор, на смертi.
   - А що робити, - зiтхнула Софiя. - Мус, професоре. Ворог обсотав  землю
сексотами, зрадою, пiдкупом, обiцянками про якусь щасливу червону Укра©ну,
i треба...  ой  треба  проти  цього  воювати.  Бо  червона  Укра©на  -  це
обкервавлена земля.
   Я слухав ©© i думав, що нiяка вона  не  божевiльна.  Очевидно,  сум  за
синами часом затьмарював ©й мозок, але це миналося: сьогоднi ©©  очi  були
чистi, виплаканi й вимогливi. Я здогадався: це  люди  навмисне  робили  ©©
божевiльною, рятуючи вiд висилки... цiле село було на ©© боцi.
   - А зна╨те, професоре, - сказала Софiя згодом,  -  чого  я  прийшла  до
вас... не прийшла, прецiнь, сперечатися з вами, я вас люблю i шаную.  Хочу
вас попросити, щоб ви по©хали до Лисичан до начальника районного енкаведе:
най менi покажуть, де похованi мо© сини. - Сiла на порiг,  спустивши  ноги
на приступцi, i здалося, що готова тут сидiти довiку...  була  готова  тут
висидiти мою згоду.
   Була смiшна, бо я без довго© надуми, без виважування i сумнiвiв сказав,
що таки завтра по©ду в райцентр й викладу товаришу Пополудню ©© просьбу...
i чом би, зрештою, не попросити, могла  й  ранiше  до  мене  прийти,  менi
самому якось на гадку не спадало. Чи я комусь вiдмовляв,  якщо  траплялася
бiда, чи не заступався за людей за Польщi й за нiмцiв, а тепер тим бiльше.
   Вона чомусь не повiрила жодному мо╨му слову; вона,  напевне,  подумала,
що марною обiцянкою чимдуж випроваджую ©©  з  веранди,  бо  не  подякувала
навiть, лише споглянула на мене суворо й допитливо. А може,  Софiя  просто
втомилася, вичерпалися усi ©© фiзичнi запаси. По  очах,  по  обличчю  було
видно, що ©© душу обсоту╨ тихий байдужий туман; очi побiлiли,  усмiхнулися
i подобрiли.
   Вона йшла до ворiт уже зовсiм веселою,  мугикаючи  якусь  спiванку.  На
стежцi раз по раз оберталася до мене й пирскала смiхом...  i  гасила  смiх
долонею.
   А вечiр лежав, як мокрий лис, попiд тинами й пильно слухав.



   9

   Начальником районного енкаведе у Лисичанах був майор Iван Миколайович
Пополудень; вiн прийняв мене одразу, як тiльки-но  черговий  бiля  вхiдних
дверей доповiв по телефону, що такий-то й такий  проситься  до  нього,  до
майора, на розмову.
   Пополудня я знав не вiднинi, вiн, бувало, при©жджав до мене нiбито  для
того, щоб "порозкошувати" серед книжок у мо©й бiблiотецi й пригадати  сво╨
далеке дово╨нне ще учителювання в Запорiжжi.
   Середнього росту, сухорлявий, в окулярах, з-пiд яких уважно i  спокiйно
дивилися сiрi очi, вiн  справдi  був  схожий  на  вчителя,  на  цивiльного
iнтелiгента, на якого припадкове одягли вiйськовий мундир; таким  вiн  був
завжди, у кожний свiй при©зд до нас у Горопахи, таким  гречним  i  уважним
зустрiв мене у сво╨му кабiнетi. Рука його була в потиску крiпка i  дружня,
а усмiшка - привiтна: здавалося, вiн чекав на мене з самiсiнького ранку; i
поки я тиснув Пополудневi руку, i поки я грiвся у його  усмiшцi,  мимохiть
пригадалися бандерiвськi "летючки", у яких писалося також про Пополудня...
писалося, що хоч вiн укра©нець iз старого  козацького  роду,  однак  давно
запродав  душу  москалям,  а  нема  на  свiтi   страшнiшого   чорта,   нiж
запроданець. I тому, вислужуючись, не ма╨ межi в жорстокостi на допитах: у
застiнках лама╨ кiстки й з живо© жертви здира╨ шкiру. Колись, до  речi,  я
показував йому цю пiдкинену листiвку, вiн лише всмiхнувся i розвiв руками.
"Що зробиш, - промовив суворо. - Таке життя i вiчна  боротьба:  ми  -  ©х,
вони - нас. Тiльки недовго вже ©м... кубла ©хнi розтолочемо,  -  додав  iз
притиском, i постiйна усмiшка на губах згасла, окуляри зблиснули холодно й
гостро,  як  змах  кинджала,   а   обличчя   витяглося,   зблiдло,   стало
невпiзнанним. Та й що, зрештою, я мiг  знати  про  нього,  про  начальника
районного енкаведе. Та й навiщо менi знати?
   Вiн попросив мене сiсти, простягнув коробку "Казбека" i промовив:
   - Курiть, Северине Петровичу... курiть та розповiдайте, де ви набралися
смiливостi, щоб у бiлий день  на  людських  очах  зайти  до  енкаведе?  Не
бо©тесь?
   Я його не розумiв; я так йому й сказав, що не треба велико© смiливостi,
щоб  вiдчинити  дверi,  за  якими...  най  буде...   сто©ть   вартовий   з
автоматом... i ще може бути, що у вашу  контору  вхiднi  дверi  широкi,  а
вихiднi - вузькi або й зовсiм замурованi. Але що це ма╨ мене обходити?
   - Я не про цей страх, - вiдповiв Пополудень. - Я про  iнший,  про  той,
завтрiшнiй, коли до бандитських схронiв  донесуть  про  вашi  вiдвiдування
районного енкаведе. Це не так  безпечно,  Северине  Петровичу.  Як  я  вас
обороню, га? Чи ви, може, заворожений? - Пополудень зиркав на мене весело,
виглядало, що вiн начебто зi мною жарту╨, одначе я помiчав, що весела його
нута - роблена. - Чи не бо©тесь, що ввечерi прийдуть тi, з лiсу?
   - Може, й справдi тi, що в лiсi, прийдуть... А скорiше - нi, - важив  я
на терезах. - У схронах, гадаю, теж  не  запiдозрять,  що  старий  учитель
Северин Гайдаш комусь там за щось продався, топчучи  стежку  до  енкаведе.
Вони, тi, що в лiсi, теж знають, як i  ви,  Iване  Миколайовичу,  що  менi
нiчого не треба... нi хлiба, нi ласки, нi тридцять срiбнякiв. Я нiколи  не
служив нiякiй владi, зате завжди служив людям. Як мiг. I люди  за  мною  -
горою. - Не треба було аж  так  розкриватися  перед  ним...  навiщо  йому,
майоровi енкаведе, знати, що в цьому млинi пiсляво╨нному, який жорнував  у
нашiй Галiле©, я нiкого не боявся... нiкого й нiчого: нi кулi, нi  брехнi,
нi удавки. Навiщо було йому знати, що цю  дивовижну  безпечнiсть  створили
менi люди, яких я вчив або ж учив  ©хнiх  дiтей  та  онукiв;  вони,  може,
творили цю безпеку iнту©тивно, з природно© потреби  вiддячитись;  я  ходив
помiж ними, помiж людьми, чистий i бiлий, iз нiмбом  навколо  голови...  i
вони хотiли мене бачити в нiмбi, i хотiли цiлувати менi руки.
   Як духовному отцевi.
   Менi здалося, що я був ©хнiм вiтцем.
   I що ╨ негiдного в тому, що вчителя цiлують у руку? Не служака ж бо вiн
якийсь, який за грошi вiдсиджу╨ у школi сво© години, а коваль, що  викову╨
душi.
   Я нiколи так гарно про себе не думав;  може,  я  хотiв  вирости,  стати
бiльшим... стати над майором енкаведе? Пополудень поскрипував  чобiтьми  у
великому, виповненому сонцем i тютюновим димом кабiнетi й зрiдка вцiляв  у
мене сво©ми окулярами. В будинку панувала тиша...  така  пронизлива  тиша,
що, здавалося, нiкого тут, окрiм  нас  двох,  нема,  i  я  знову  пригадав
бандерiвську листiвку, в якiй писалося, що тут вдень i вночi лунають зойки
катованих.
   - Хочете, Северине Петровичу,  бути  добреньким  для  всiх?  -  раптово
спитав майор, зупинившись навпроти мене. Зняв окуляри й заходився витирати
©х хустиною. Бiлi руки його тремтiли; так, руки  його  тремтiли;  я  тепер
побачив, що обличчя його було блiде, зморшки сiклися густо  i  глибоко,  а
очi - червонi, невиспанi. - Хочете  ходити  помiж  вогнем...  стрiляють-бо
справа i злiва, спереду й iззаду. Такий час... такий час не зна╨  жалю.  А
ви настановили когось там розжалобити, напоумити, комусь допомогти i...  i
сподiва╨тесь уцiлiти, чи не так? -  В  його  голосi  вiдчувалася  щирiсть;
майор, певно, трохи дивувався i, певно, трохи менi заздрив.
   - Як бачите, ходжу помiж вогнем i, дасть Бог, буду ходити до смертi,  -
сказав я Пополудневi, а чи... а чи сказав самому собi, ми, прецiнь, i себе
викову╨мо повсякчас. - Я  так  цiле  сво╨  життя  живу.  Кожний  ма╨  сво©
принципи: ви - сво©, я - сво©.
   - Даруйте, але не розумiю принципiв, та ще й нiби пiдфарбованих любов'ю
до ближнього, в яких нема нiяких принципiв, - промовив майор  розсерджено.
- Ось до вас позавчора надвечiр придибала Софiя Корчувата, мати  вбитих  у
бункерi бандитiв... розумi╨те, мати цiло© бандерiвсько© бо©вки, яка немало
натворила шкоди радянськiй владi в районi... скiльки  вони  знищили  наших
товаришiв... й попросила, щоб добренький Северин Петрович Гайдаш вивiдав у
начальника районного енкаведе, де закопанi трупи ©© синiв,  щоб  поставити
за ©хнi  бандитськi  душi  свiчки,  щоб  помолитися,  так.  I  добренький,
принциповий начебто директор школи,  зглянувшись  на  материнськi  сльози,
залишив удома  хвору  дружину  й  на  попутних  примчався  в  енкаведе.  -
Пополудень кидав менi в обличчя слова колючi, iронiчнi, але робив  це  без
крику, стримано, навiть ввiчливо-усмiхнено; i тут до мене дiйшло, що  його
усмiхненiсть - це лише звичка панувати над собою, маска.  Я  повинен  був,
певно, обуритися, огнiватися на нього, бо яке йому дiло, хоч i  начальнику
енкаведе, до  мо©х  принципiв,  нема  у  них  нiчого  антидержавного,  мо©
принципи менi й людям чесно служать багато рокiв, одначе  промовчав.  Мене
вдарило обухом iнше:
   Пополудень уже поiнформований про  мою  розмову  з  Софi╨ю  Корчуватою.
Звiдки? Хто прича©вся пiд верандою i  пiдслуховував,  нанизуючи  слово  на
слово?
   Менi уявилося гiгантське, таки вселенське Вухо, яке висiло мiж небом  i
землею,  i  кожний  шерех,  шепiт,  порух  гнiву,  зiтхання,  а  може,   й
невимовлене слово з найдальшого, з найглухiшого кутка ловило й  куди  слiд
передавало.
   - Вухо у вас чутливе, товаришу майор. Волохате... тисячi волосинок,  як
щупалець. I всi слухають, слухають, - сказав я Пополудню.
   - А як же iнакше, -  вiдповiв  вiн,  не  криючись.  -  Ма╨мо  справу  з
ворогом. Тому мусимо все знати й все бачити.  Методи  значення  не  мають.
Трива╨ боротьба. Хто кого... I тому всi засоби добрi, говорили в  давнину.
Цi  засоби,  якщо  аргументувати  ©х  вашими  ж  принципами,  теж  служать
загальному добру...
   Про  яке  добро  вiн  говорить...  Та,  зрештою,  я  не  прийшов   сюди
сперечатися з начальником енкаведе... я прийшов  сюди  просити,  щоб  його
люди принаймнi показали, де похованi Софi©нi сини. Так i сказав  майоровi.
Вiн присунув стiлець, сiв навпроти мене й довго дивився  менi  в  обличчя,
однак помiтив, що вiн мене не бачить... вiн думав про щось  сво╨,  окуляри
його були слiпi, й аж потiм, урвавши мовчанку, промовив:
   - Ми, товаришу Гайдаш, енкаведе, установа,  яка  викорчову╨  бандитськi
гнiзда, а не похоронне бюро.
   - Але ж я сам бачив, як  вашi  хлопцi,  енкаведисти,  скинули  трупи  в
автомашину й повезли в Лисичани, - спробував я заперечити.
   - Що з того? А якби й привезли сюди, то чи  я  зобов'язаний  знати,  де
закопають стерво? - вiдповiв вiн збайдужа. А вилицi в  нього  ворухнулися,
рука на столi стиснулася в кулак.
   - Люди ж ми, - правив я сво╨. - Це так нормально: мати хоче  знати,  де
похованi ©© сини. Це так по-людському, розумi╨те? Що з того, що вони  були
вороги. - Я ще на щось сподiвався. Я не вiрив, що вiн нiчого не  зна╨  про
Софi©них синiв. Слухайте, як це вiн може не знати, коли мiж небом i землею
висить вселенське волохате вухо, яке все чу╨?
   Я був на©вний?
   Я дурень iз дурнiв?
   Пополудень однак мовчав.
   Вiн мовчки попровадив мене до порога, а коли я взявся за клямку дверей,
промовив:
   - Почекайте. Може, й справдi ма╨те намiр ходити по бритвi й  при  цьому
не порiзатися... i може, справдi милосердя i добро - це те,  що  ма╨  бути
найдорожчим у людському серцi. Тiльки я  у  це  не  вiрю.  Так,  не  вiрю.
Ненависть пану╨ у душах людських,  вчителю.  Ви  думали  над  цим?  -  Вiн
помовчав, очiкуючи, певно, мо╨© вiдповiдi.
   - Ось тиждень тому, - продовжив вiн, - чули, може, бандерiвська бо©вка,
засiвши в лозах над Бистрицею,  пiд  самим  райцентром  вважайте,  висiкла
кулеметами групу наших  товаришiв,  що  трьома  возами  поверталися  пiзно
ввечерi  з  Коноплянок...  органiзовували  там  колгосп.  Убито  секретаря
райкому  Басинця,  пiонервожату  Свiтлану   Сенцову,   Федора   Зайця   iз
земвiддiлу, начальника пошти Гриба i ще двох солдатiв. I мене  там  убито.
Власне, лише випадок уберiг мене, я теж мав бути у цiй групi, але  замiсть
мене по©хав Григорiй Дацекевич, капiтан, мiй заступник, що пройшов Крим  i
Рим i всi фронти на додачу.
   А тут замiсть мене упав. То як же, громадянине Гайдаш, тут бути з вашою
проповiддю милосердя? Якби ви були молодшими... якби ви не були  вчителем,
то крикнув би, як послiдньому: прiч iз мо©х очей! Вiн таки  не  стримався,
таки крикнув. I не подав руки.



   10

   Поки що я не знаю i знати не хочу, чому мене кличе до читальнi  товариш
уповноважений; може бути, що десь у менi, у глухому закапелку  мого  ╨ства
уже насторожився сполоханий птах, може бути, що я  iнту©тивно  здогадуюся,
чому мене кличуть до читальнi, але я сам собi не хочу у цьому  признатися,
яке менi дiло до товариша Ступи, я не боюся  нi  його  викрикiв,  нi  його
погроз, нi  смердючого  мата,  не  боюся  навiть  розчепiреного  на  столi
кулемета, що чорним оком недрiмливе поглипу╨ на читальняний зал  (Господи,
той кулемет схожий на пса, що готовий стрибнути на тебе); я давно вирiс iз
страху, я навiть можу зауважити товаришевi  Ступi,  що  не  пасу╨  тримати
людей пiд кулеметом... кулемети для поля, для бою, а тут жiнки, дiти, дiди
й вчорашнi фронтовики, яким ще  сняться  атаки  й  котрi  знають  справжн╨
призначення кулемета.
   Але якщо не боюся товариша Ступи та його кулемета, то чого ж так  довго
чалапаю вулицею, завертаю у перевулки, немовби щось загубив, зупиняюся  то
тут, то там бiля чужих ворiт i нiбито  когось  визираю,  жду,  що  ось-ось
скрипнуть ворота i на хвiртку  вийде  газда  або  ж  газдиня  i  ми  удвох
почовга╨мо цього вечора до читальнi; я мимохiть ловлю себе  на  думцi,  що
навмисне розтягую дорогу, роблю ©© довшою, звивистою, я  немовби  вiдсуваю
читальню кудись у дебри, щоб до не© можна було дiйти хiба що на свiтанку.
   А може, й не варто до не© заходити?
   Вечiр випав дощовий, густий, аж дихати було важко; здавалося, що з неба
сiялася мокра сажа, i було таке вiдчуття, що чорнота  облiпила  тобi  цiле
обличчя й руки, й ти увесь обсипаний i просякнутий чорнотою, i  душа  твоя
теж скнi╨ в чорнотi, ледве поблимуючи,  як  ось  блимають  по-мертвецькому
жовтi вогники у вiкнах ха'т; вогники цi були  схожi  на  кволе  квiтування
болотяного латаття;  цвинтарне,  глухо  шумiли  над  лататтям  невидимi  у
високостi дерева.
   Iз-за котрогось дерева, iз-за плота, як ножем, ударило менi  в  обличчя
свiтло лiхтарика.
   - Стiй! Руки вгору! - прохрипiв пропитий  бас,  ховаючись  за  променем
свiтла. I я не здивувався  б,  якби  слiдом  за  окриком  прошила  темряву
автоматна черга; я уже звик  до  стрiлянини,  настав-бо  такий  час,  коли
стрiляють з вiдваги й з переляку, коли стрiляють, щоб нiбито знищити старе
й посiяти нове.
   Хiба  автоматом  щось  добре  посi╨ш?  I  чи  направду  добро   повинно
утверджуватися автоматом... i взагалi жорстокiстю, смертями, примусом?
   Я рук, однак, не пiдняв, не з вiдваги так вчинив, просто я  впiзнав  по
голосу Петра Когутика - струбка з мiсцевого гарнiзону самооборони.
   - Чого це ти, Петре, людей ляка╨ш?  -  спитав  я.  Вiн  мовчки  обiйшов
навколо мене, став позаду  й  наставлене  дуло  автомата  торкнулося  мого
ребра. Навмисне торкнулося? Випадково?
   - Надто довго йдете, вчителю,- сказав Петро, й кожне  його  слово  було
схоже на  замерзлу  рибину.-  Товариш  Ступа  послав  мене  за  вами,  щоб
привести. Щоб приспiшити.
   - Живого чи мертвого? - спробував я пожартувати. Когутик тюпав за  мною
мовчки, i автомат, певно, дивився менi в спину.
   Чого б це автомат повинен дивитися менi в спину?
   Чого б це кулемет на сценi повинен дивитися менi в груди?
   Я запитував про це свого сина, свого Романа, що загинув десь, розвiявся
попелом на полях пiд Майданеком. Ми, бувало, до вiйни, коли вiн  при©жджав
на  вакацi©  спершу  з  бистричансько©  гiмназi©,  потiм  iз   Львiвського
унiверситету Яна-Казимира, немало дискутували про землю i про  владу,  про
ту Укра©ну, що починалася за Збручем... ми мисленно Збруч-рiчку переходили
вбрiд, й  обiтована  земля  лежала  перед  нами  осяйна,  вiльна,  весела,
принаймнi такою ©© бачив мiй син... бачив i вiрив, що до  цi╨©  землi,  до
Велико© Укра©ни прилучиться також Галичина, в боротьбi за возз'╨днання вiн
вбачав смисл свого життя, i я, слухаючи його, направду  не  знав,  чи  маю
тiшитися сином, а чи маю над ним плакати.
   Я колись  його  остуджував  -  i  тодi  рiчка-Збруч  глибшала,  ставала
прiрвою, через яку нiхто не мiг перекинути  кладку,  бо  не  все  аж  таке
радiсне за Збручем вiдбувалося, це тобi, сину, здалека так  вида╨ться,  що
там заледве не рай на землi... а в тому бiльшовицькому ра©,  чу╨ш,  газети
пишуть, вимерли вiд голоду  шiсть  мiльйонiв  укра©нських  селян...  шiсть
мiльйонiв... шiсть... а в тому ра© арешти й розстрiли; а  в  тому  ра©  не
довiряють  навiть  тво©й  партi©,  вам  усiм,  галицьким,   польським   та
бiлоруським комунiстам, i розiгнали бiльшовики вас, вiдреклися вiд вас  як
вiд зрадникiв. Як це можна зрозумiти?
   Мiй син мовчав; вiн, певно, сам багато чого не розумiв... не розумiв нi
голоду, нi арештiв;  вiн,  певно,  не  розумiв,  як  свiтла  начебто  iдея
вживалася в буднях з жорстокiстю, iз смертями; i, може, вiн сумнiвався,  i
було йому боляче за шiсть мiльйонiв загиблих з голоду, вiн,  може,  плакав
за ними в душi... i душа його кервавилася, та коли нiмак у  сорок  першому
зайняв Львiв i рушив топтати нашу землю кованим чоботом, Роман зв'язався з
комунiстичним пiдпiллям, ходив на диверсi©, писав  i  розвозив  летючки...
писав, що настане час i знову над Львовом замайорить червоний прапор.
   Я якось вiдвiдав його у Львовi, власне, кликав додому, в село,  мовляв,
перечека╨ш в затишку лиху годину, в школi знайдеться для тебе робота, та й
не голодно так, як у мiстi, i картопелька  своя,  i  буряк,  i  хлiб  мама
спече, i якась курка порпа╨ться на подвiр'©.
   Осiнь тодi була. Сорок перший рiк.  Над  Львовом,  здавалось,  урвалася
хмара, й дощ перiщив уже не одну годину,  брукованими  вузькими  вуличками
котилася брудна повiнь; i  було  боляче  дивитися,  як  серединою  вулицi,
взявшись, немов дiти,  за  руки,  брели  понуро  старi  ╨врей  i  ╨врейка;
промоклi наскрiзь, байдужi до дощу, до холоду, до води, що  збивала  ©х  з
нiг, вони кудись йшли собi та йшли посерединi  повенi,  посвiчуючи  сво©ми
жовтими опасками на рукавах.
   Ми з сином довго спостерiгали крiзь  вмите  вiкно  за  цi╨ю  жалюгiдною
парою, яка не мала права повернути з про©жджо© частини на тротуар, i  було
нам боляче за цих двох старих зневажених людей... i  було  нам  боляче  за
нашу безпомiчнiсть, ми не ризикували вихопитись  на  вулицю,  щоб  вивести
старих людей на тротуар, привести ©х  у  тепле  помешкання,  дати  гарячо©
гербати;  за  цими  двома  старими  людьми  пильно   зорили   полiцейськi,
гестапiвськi очi... зорили за ними кулемети та автомати.
   - То лише почина╨ться, - порушив мовчанку мiй син. - ©х зiгнали докупи,
в гетто... зiгнали й цiлими тисячами вистрiлюють. Ти чув про це,  тату?  -
спитав вiн мене i палаючими очима блиснув менi в обличчя. - Ти вчив мене з
колиски, з першого кроку творити добро. Так? - Вiн вхопив  мене  за  руку;
вiн не дав менi вiдвернутися, потупити погляд. - То як  я  маю  сховатися,
втекти, щезнути у тихому закутку, ©сти  з  чистим  сумлiнням  мамин  хлiб,
учити дiтей пiзнавати письмо, коли ось свiт залитий брудною  повiнню...  i
серед повенi, видиш, iдуть на смерть люди. Хто ©х оборонить?
   - Але чому  ти?!  -  скрикнув  я,  вмить  забувши  про  високi  iдеали,
проповiдi, якi виголошував i вкладав синовi у серце.  -  I  що  ти  вчиниш
супроти сили...  супроти  страшно©  машинерi©,  що  пре  й  пре  на  схiд,
розтолочуючи пiд собою силу совiцьку. Вони вже  десь  у  дебрах  Росi©,  в
глибинах далеких. Що можеш ти... що можуть тво© друзi супроти  цi╨©  сили?
Застрелити якогось нiмака iз-за рогу?  Що  значить  один  нiмак,  коли  ©х
мiльйони i мiльйони, i всi зубатi, i всi при збро©?
   Менi здавалось, що Роман не зможе менi вiдповiсти, що я загнав  його  в
тупик, але вiн, не криючись, бо чого, власне, мав би  вiд  тата  ховатися,
десь з-пiд стола, з  пота╨много,  мабуть,  сховку,  добув  стос  листiвок,
надрукованих на картках учнiвського зошита... одну листiвку вiн простягнув
менi. Машинка друкарська була стара, та  й  "машинiст",  мабуть,  трапився
недосвiдчений, бо лiтери вистрибували  то  вверх,  то  вниз  i  сидiли  на
учнiвських лiнiйках, як ластiвки на телефонних дротах; а все ж око звикало
до ластiвок, згрiбало ©х докупи: було там написано, що  головне  тепер  не
впадати в розпач. Звичайно, нiчого доброго нема, гiтлерiвськi орди топчуть
нашу землю, та недовго, нi, недовго ©м топтати. Настане час, i  покотяться
вони назад, розтрощенi, i знову над Ки╨вом, над Львовом, над  усi╨ю  нашою
землею замайорить червоний прапор. Треба сьогоднi у це вiрити, вiра  -  це
могутня зброя, чу╨те, браття i сестри!
   - Це ти писав? - спитав я Романа, який не спускав iз мене  очей.  Йому,
вочевидь, хотiлося побачити мою реакцiю.
   - Може, i я, - вiдповiв вiн, посмiхаючись. - Я  ©х  писав,  а  сьогоднi
вночi маю розкле©ти.
   Я уявив осiнню мокру нiч, темнi, як ущелини, вулицi  Львова,  принишклi
кам'яницi, брами, патрулi, пострiли... i серед виру  нiчних  небезпек  вiд
муру до муру, вiд брами до брами перебiга╨ мiй син,  розклеюючи  листiвки,
що кличуть вiрити в перемогу Сталiна над Гiтлером.
   - А сам ти... ти вiриш, що так станеться? - спитав я Романа. - Вiриш  у
червоний прапор?
   - Якби не вiрив, то хiба брався б за це дiло... хiба я зв'язався  б  iз
пiдпiллям, iз старими мо©ми приятелями? Нiби тобi не вiдомо, що  за  кожну
нашу листiвку гестапо готове тричi послати тебе на смерть.
   Я хитав головою, про три смертi з ним погоджувався, нинi  не  треба  аж
цi╨© пiдпiльно© прокламацi©, щоб тебе тричi послали на смерть, нинi досить
одного  бунтiвного  слова,  ненависного  погляду.  Лише  погляду...   Мене
цiкавило iнше: наскiльки вiн щирий i правдивий з самим  собою?  Може,  вiн
бачить свою смерть у романтичному ореолi борця? Може, мiй син  не  уявля╨,
що значить зникнути з лиця землi... а головне, в iм'я чого зникнути?
   Та як я мiг запитати про це Романа навпрямки?
   Дощ тим часом не переставав.  Вулицею  далi  котилися  униз,  кудись  у
каналiзацiйнi люки бруднi буруни, i я знову  уявив  сина  посеред  ночi  й
посеред брудних цих потокiв.
   - Ти хочеш про щось мене спитати, тату? - обiзвався по довгiй  мовчанцi
Роман. - Я бачу, що ти щось вишiпту╨ш про себе, - посмiхнувся вiн,  радий,
мабуть, що пiдмiтив мою звичку: iнколи сво© думки, немовби для  того,  щоб
вони одяглися у форму, я попередньо вкладав у шепiт. Про це  знали  тiльки
моя дружина i син.
   - Мабуть, мо╨ питання буде стосуватися не тiльки тебе особисто...  так,
не тiльки тебе воно торка╨ться, воно до багатьох, i до мене в тому  числi,
- заговорив я, ходячи по кiмнатi. - Тобi вiдомо,  що  я  завжди  намагався
триматись осторонь усяких партiй... я переконаний, що кожна  партiя,  якщо
тiльки ти ста╨ш ©© членом чи й лише симпатиком, дикту╨ тобi сво©  порядки,
умови, примушу╨ собi служити i, примушуючи, каже,  що  так  треба  в  iм'я
народу.
   - Це стара наша суперечка, - перебив мене син. Я тiльки  тепер,  чомусь
тiльки тепер помiтив, як вiн змiнився з лiта, коли був на вакацiях  удома.
Обличчя його, схудле й видовжене, постарiло  й  посуворiшало...  суворостi
йому, певно, додавали рудуватi вуса; я  подумав,  що  у  вусах,  у  довгiй
семiнарськiй шевелюрi вiн хова╨ться вiд себе молодого  i  вiд  комсомольця
тридцять дев'ятого року. - То пощо тепер починати ©© наново? - запитав вiн
сухо, неприязно.
   - Не про партi© хочу сперечатися, - спохопився я.  -  Просто  до  слова
прийшлося.  Хочу  цим  пiдкреслити,  що  я  начебто  стою  збоку,   що   я
сторонський...
   - Людина сьогоднi не може стояти осторонь, коли вiйна, - промовив  вiн,
здивовано поглянувши на мене.  -  Ти  вчитель,  тату,  i  отже,  не  можеш
назватися сторонським, тобто чужим. Як будеш завтра вчити сво©х  школярiв?
Невже ти ©м не скажеш... не знайдеш мудрого способу вимовити хоч  би  одне
слово з цi╨© летючки? - Вiн, певно, вiдкривав мене для себе;  вiн,  певно,
розчаровувався в менi; вiн, певно,  дотепер  мав  мене  за  кращого  i  за
розумнiшого.
   Але я не хотiв  ставати  в  його  очах  анi  кращим,  анi  мудрiшим,  я
стовбичив посеред кiмнати, в яку заповзали сутiнки, i говорив:
   - Господи, чи нема вчителевi чому вчити сво©х школярiв? ╙ такi поняття,
як "мама", "земля", "хлiб", "любов", "добро".
   - Так, iснують ще й такi  поняття,  але  ж  по  землi,  по  любовi,  по
матерях, тату, сунуть i топчуться  траками  нiмецькi  танки!  -  майже  аж
вирикнув вiн.
   - Власне, я хотiв спитати... це головне: ти впевнений,  що  коли  нiмцi
вiдкотяться назад, то совiцькi танки так само  не  потопчуть  i  добро,  i
любов, i матерiв? Хiба ти забув про  голод  тридцять  третього  року,  про
арешти й розстрiли? Ти забув, урештi, що в наших-таки  Горопахах,  коли  в
тридцять дев'ятому прийшла радянська влада, то енкаведе арештувало  Дмитра
Бойчука, Василя Качура, Штефана Данилишина та ще кiлькох. А  вони  ж  були
комунiстами, фундаторами тво╨©  ж  партi©,  одними  з  перших  прорубували
"вiкна  на  схiд".  Ходили,  щоправда,  чутки,  що  вони  не   пiдкорилися
Комiнтерну,  не   самолiквiдувалися,   а   далi   продовжували   пiдпiльну
комунiстичну дiяльнiсть. Комунiстичну, чу╨ш, а не якусь iншу,  буржуйську,
як це у вас прийнято говорити. А за це дiстали  кару...  за  це  прикотило
вночi чорне авто... чорний ворон - i слiд за ними  пропав.  Ти  думав  над
цим?
   - Ти думав над цим, - спитав я знов.
   Роман  сидiв,  схиливши  голову  на  руки.  Перед  ним   лежала   купка
вiддрукованих на машинцi летючок, якi вiн сьогоднi вночi повинен розкле©ти
по мiсту, i вiн, мабуть, думав  про  небезпеку,  що  чигала  на  нього  на
кожному кроцi, i розмiрковував водночас над мо©ми  словами,  бо  довго  не
вiдповiдав, немовби навмисне перечiкував, щоб у кiмнатi споночiло i  я  не
змiг би запримiтити муку на його лицi.
   - Хочеш знати, тату, правду, - почав  вiн  невпевнено,  сумнiваючись  у
чомусь, - то повинен тобi... повинен признатися: моя  голова  розколю╨ться
од цих же питань, якими ти щойно мене закидав, мов розпеченим камiнням,  -
посмiхнувся вiн. Коли Роман посмiхався, то робився дуже схожим на Iрку, на
свою маму: посмiшка злагiднювала його риси, виповнювала м'якiстю, свiтлом;
i в такi осяянi хвилини я найбiльше його любив. - Я багато  чого  не  можу
собi пояснити... якiсь фатальнi помилки... якiсь ворожi пiдступи...  якесь
страшне непорозумiння. Ти, одначе, скажи  менi  по-батькiвському  одверто:
хiба виннi прапори, якими сьогоднi благословляють, а завтра витирають ними
закривавленi руки? Я вiрую у прапор благословенний...
   Гiрко як...
   Мiй хлопчик, мiй Роман вiрив у червоний благословенний прапор i за  цей
прапор розвiявся сiрим попелом на полях пiд Люблiном, а його батька ведуть
пiд дулом автомата на яснi очi оперуповноваженого товариша Ступи.
   Цей теж перегризе горлянку за червоний прапор. Я уявляв себе  на  мiсцi
старого ╨врея, який чалапав, високо пiднiмаючи ноги, посерединi львiвсько©
вулицi, що вирувала брудними потоками, того осiннього надвечiр'я,  коли  я
при©жджав до Романа; я аж раптово зупинився, i пiд  ребро  штрикнуло  мене
дуло автомата... i бачилось менi знову,  як  старий  ╨врей  упав  у  жовтi
каламутнi води, а стара жiнка силкувалася його  пiдняти,  все  промовляючи
щось до нього; старий пробував звестися на колiна, це йому  не  вдавалося,
вiн борсався i хлюпався у жовтих водах (а хтось реготався на тротуарi), аж
поки не вдарила автоматна черга, i старi обо╨ впали в жовтi води... i було
страшно, що львiвська вулиця виявилася такою глибокою,  бо  вода  обох  ©х
проковтнула (а може, на цьому мiсцi провалився брук?).
   - За що ©х, Романе? Люди ж, - запитував я  розпачливо  сина.  Сьогоднi,
однак, не було коло мене сина, його нiде нема, вiн прорiс зелом чи деревом
пiд  польським  Лоблiном,  зате  торкнув  мене  за  лiкоть  струбок  Петро
Когутик... торкнув вибачливо, але вимогливо.
   - То чого ж сто©мо, директоре? Чекають там на нас. Справдi, в  читальнi
на мене чекали. Товариш Ступа кивнув зi сцени  головою,  рукою  показуючи,
щоб я сiв на передню бiля сцени  лавку;  на  сценi  так  само,  як  кожно©
суботи, стояв на столi розчепiрений кулемет, нацiлений дулом на зал, i так
само попирхували  й  чадiли  гасовi  лампи,  i  так  само  саля  горбилася
принишкло, ховаючи в комiри голови, i лише дiтлахи попискували, як мишi, i
так само товариш Ступа походжав гонорове по сценi й повчав людей, як мають
жити в будущинi без власно© землi i  без  коней,  без  Бога  й  без  iнших
буржуазних пережиткiв.  О,  товариш  Ступа  красно  говорив  про  майбутн╨
колгоспне життя: гуртова  радiсна  праця,  пiснi,  на  полях  трактори  та
комбайни, душа селянська  скине  з  себе  правiчну  силу  землi,  тягар  i
розкрiпачиться, випрямиться, гляне вгору, щезнуть бiди, ти вже  не  будеш,
як тепер, вдень i вночi боятися посухи, мокви чи  граду,  за  тебе  будуть
думати мудрi агрономи. За  тобою,  один  з  другим,  сто©ть  наша  партiя,
товариш Сталiн.
   Я  заслухався;  я  знову  мимоволi  згадував  розмову   з   сином   про
благословеннi чистi прапори, i... i менi сьогоднi теж хотiлося повiрити  у
них, у цi прапори, у щасливе майбуття мо©х краян. Може, й справдi, не такi
страшнi чорти, як ©х малюють? Може, й справдi, людина врештi розiгне спину
i погляне на небо й на те поле iнакшими очима i побачить, що поле - це  не
тiльки жито та картопелька, а також жайвори, квiти, пошум колосся i золоте
мрево, яке гойда╨ться над  цiлим  тихим  свiтом.  Здавалося,  цей  суворий
капiтан у виблищених  чоботях  i  портупе©,  пiдтягнутий,  лобастий  чисто
виголений, трима╨ у сво©х долонях невидимi нитки вiд  золотавого  мрева  i
вiд  дзвiночкiв  польових  жайворiв,  i,  що  говорити,  селяни  з  глибин
читальняних сутiнкiв, iз смороду  махоркового  диму  споглядали  на  нього
зацiкавлено й привiтно, ©м, взаправду, в'©лася в душу, як ©дь, земля,  оце
неродюче Кам'яне поле, i, напевно, чимало з  селянського  гурту  хотiло  б
якось звiльнитися вiд нього, од свого триклятущого поля, як вiд каторжного
хреста, тiльки... тiльки страшно ©м було залишатися опори пiд  ногами,  не
уявляли, як будуть лягати спати без вiчного клопоту, що завтра треба сiяти
або ж сапати, косити чи возити, поки санна дорога, гнiй на поле...
   Замилування опером минулося, лишень вiн  перейшов  до  другого  "номера
програми", як вiн сам сказав. Тепер  Ступа  вичитував  прiзвища  тих,  якi
саботують м'ясопоставки, як i тиждень  тому,  та  ще  не  розрахувалися  з
державою зерном й картоплею. "А  це  явний  саботаж,  шляк  би  вас  ясний
трафив, - входив у  злiсть  товариш  Ступа.  -  Я  знаю,  бандити  з  лiсу
пiдмовляють не квапитися годувати совiтiв, бо нинi-завтра вибухне вiйна  з
Америкою i все перемiниться. А я вам, громадяни, авторитетно  заявляю,  на
Америку й на бандитiв не сподiвайтеся, я до останнього  зеренця  вимету  у
ваших коморах, бо ваш святий обов'язок перед  державою  здати  хлiб  i  до
хлiба... на ваш хлiб  чекають  робiтники  в  мiстi,  всi,  хто  вiдбудову╨
знищене вiйною народне господарство.
   - А ми ©сти не хочемо! - раптом хтось з середини, iз сутiнкiв  вигукнув
вiдважно, i товариш Ступа мало не спiткнувся на сценi.  Вiн  зупинився  i,
вдивляючись у салю, що аж западалася, здавалося, вiд страху й  покори  пiд
землю, свердлив поглядом людську масу.
   - Ну-ну, - сказав  поволi,  ледве  не  пошепки.  -  То  хто  там  такий
вiдважний i голодний, понiма╨ш? Виходь на сцену, тут умить нагоду╨мо.
   Ступа ще очiкував, що хтось таки пiдведеться зi свого мiсця, але минали
хвилини, читальня далi нiмувала. Тодi Ступа засмiявся.
   - Ви дума╨те, я не дiзнаюся завтра, хто нинi в Горопахах зголоднiв?  Ви
дума╨те, що нема в мене чутливих вух i пильних очей? Одначе я вже сьогоднi
переконаний, що це вигукнув ворог, подонок, який постiйно году╨ у  схронах
бандерiв, а радянськiй владi показу╨ дулю. Хiба  минулого  тижня  не  були
арештованi Федь Долiшний та Прокiп Мельник за те, що на  "буфони"  збирали
грошi для бандитiв? Не журiться, "трiйка" у Бистричанах дасть ©м на  повну
котушку, а сiм'© по©дуть на висилку в Сибiр. Бо як же iнакше виполювати  з
нашо©  нивки   чортополох.   Чи   як   кажете,   громадянине   Гайдаш?   -
оперуповноважений несподiвано звернувся до мене.



   11

   За шкiльною звичкою я пiдвiвся  з  лави,  похнюпивши  голову;  менi  не
хотiлося пiдносити голову; я боявся,  що  коли  пiдведу  голову  й  зобачу
очiкувально-ввiчливе по-╨зу©тському усмiхнене обличчя оперуповно-важеного,
то не стримаюся i скажу таке, що давно повинен був  сказати...  я  повинен
йому сказати, що негоже, чоловiче, отак говорити з людьми, цiлитися у  нас
кулеметом i погрожувати Сибiром. Що  тут  балакати,  товаришу  Ступа,  час
справдi складний, переломний. Ви ось тут агiту╨те за  радянську  владу,  а
вночi  городами  прокрадуться  нишком  тi,  що  в  лiсi,  й  теж   скажуть
селяниновi: давай хлiба, давай сала, самогону. I спробуй-но не  дати...  I
чи дивно, що сто©ть селянин... сто©ть бiдний наш  Iван  посеред  Кам'яного
поля й бо©ться глянути вправо або ж влiво?
   Промова моя на сьогоднi була наготовлена, я носив ©©  на  язику,  як  у
кишенi, збираючись при нагодi кинути ©© у вiчi  товаришевi  Ступi,  одначе
якось не зважувався, а простiше сказати - й на мене мала вплив магiя  його
безпардонного мату. Я, виходить, боявся Ступи? Вiн i  мене  залякав.  I  я
знав, що й сьогоднi теж не зважуся виказати йому прилюдно наболiле,  i  за
це себе ненавидiв. Теж менi оборонець народу...
   - Ну, ну, громадянине Гайдаш, ми чека╨мо вашого мудрого слова, - все ще
чипiв  посеред  сцени  товариш  оперуповноважений,  нацiлившись   у   мене
простягнутою рукою. - Скажiть-бо: хiба не  ворог  кожний,  хто  жалу╨  для
радянсько© влади буханець хлiба...  а  влада,  може,  тим  хлiбом  нагоду╨
осиротiлих дiтей фронтовикiв. Чи, може, вчителю, вам не шкода виголоднiлих
дiтей?
   Вiн iронiзував надi мною.
   Вiн начебто стояв тепер пiд благословенним  прапором,  i  я  думав,  що
Ступа ма╨ рацiю: грiх не нагодувати голодних дiтей. А  ще  я  подумав,  що
сво©м праведним прапором вiн затуляв горопахiвську нужду: ой, не  часто  й
горопахiвськi дiти ©дять  той  хлiб...  чи  не  частiше  ©дять  лободу,  а
вiвсяний корж - для них теж немала розкiш.
   Але й цього я йому не сказав, та йому, власне, й не були  потрiбнi  мо©
вiдповiдi, йому не залежало на них; йому залежало на тому,  щоб  принизити
мене, показати свою владу надi мною, це я тепер зрозумiв, тому й приведено
мене сюди пiд дулом автомата.
   Читальня ожила в пошептах, у перемовах, хтось за мо©ми плечима пирскнув
смiхом, i не знати було, що означа╨ той смiх ... смiялися з мене,  з  мого
боягузтва? Чи просто було комусь смiшно, що  оперуповноважений  трима╨  по
стiйцi "струнко" директора  школи  й  "зициру╨"  його,  як  найостаннiшого
школяра.
   - Ви, громадянине Гайдаш, не мовчiть, не задля того,  щоб  ви  мовчали,
покликано вас перед людськi очi,  -  вже  iншим  тоном,  сухим,  офiцiйним
заговорив товариш Ступа. - Ми покликали вас,  щоб  ви  отут  перед  людьми
вiдзвiтувалися, як  вчите  та  чому  навча╨те  наших  дiтей.  Люди  хочуть
знати... я теж хочу знати. Прошу на сцену.
   Я було зробив крок, щоб таки видибати на сцену, й одразу  призупинився.
Що означа╨ цей нагальний мiй звiт, хто його вимага╨ i кому вiн  потрiбний?
I чому це я повинен звiтувати перед Ступою? Вiн хто такий?  А  крiм  того,
чому мене, старшу людину, виставляють на сцену? Для посмiховища?
   - Вибачайте, але не  маю  чого  робити  на  сценi,  товаришу  Ступо,  -
вiдповiв я твердо. - Я не якийсь артист... I нiякого звiту робити не буду.
   - Я все ж таки прошу, громадянине, на сцену, щоб вас  усi  бачили...  -
стримував  себе  товариш  опер.  Я  вiдчував:   баглося   йому   крикнути,
скомандувати, вiн не звик, щоб йому перечили. Права його рука  iмпульсивно
раз по раз хапала за кобуру пiстолета... йому страх як хотiлося  погрозити
менi збро╨ю, проте не давав руцi волi, лише механiчно то  розстiбував,  то
назад застiбував кобуру.
   Була це мука для його знервованих рук.
   - I не просiть, i не наказуйте, - промовив я у напруженiй тишi, i кожне
мо╨ слово у цiй тишi було важке: переднi ряди  в  залi  аж  попригиналися,
боячись, певно, щоб котресь мо╨ слово не впало на ©хнi голови i щоб завтра
©х не покликали за свiдкiв. - Мене й звiдси, з мiсця видно кожному. -  Мо©
ж слова менi самому додавали хоробростi, я ж нiчого не втрачав i нiчого не
здобував, я не був винен у нiчому нi перед  опер-уповноваженим,  нi  перед
Горопахами. - Я у Горопахах, щоб ви знали, вчителюю бiльше тридцяти рокiв,
i тут, у цiй  салi,  певно,  сидить  двi  третини  мо©х  учнiв  учорашнiх,
позавчорашнiх i ще хто зна╨ колишнiх... i коли вони щось мають до мене, то
хай спитають. Хай, якщо заслуговую, кинуть у мене каменем. - Я  повернувся
до салi, до людей, сотнi пар очей  споглядали  на  мене  i  стривожено,  i
зацiкавлено, колишнi мо© i теперiшнi учнi не  могли  второпати,  чого  вiд
мене вимага╨ Ступа. Упокорення?  Поганьблення?  За  що?  В  людських  очах
свiтилася пiдтримка, я майже фiзично  вiдчував  цю  пiдтримку,  вона  була
схожа на невидиму стiну, на яку я мiг  опертися;  людям  було  втiшно,  що
©хнiй старий учитель не пiдда╨ться оперовi.
   А може бути, що пiдтримку людську i втiху я вигадав для самого себе? Що
я, старий, знав  про  людей,  якi  сидiли  на'лавах  у  читальнi,  окутанi
смородом гасових ламп, лютим самосадом i сiрим невиразним присмерком.
   - Ну то що, громадяни славного села  Горопахи?  -  понад  мою  постать,
понад мою голову крикнув у салю товариш Ступа. - Будемо,  отже,  мовчати?!
Нема вам, отже, що сказати?
   Читальня не дихала; i нiде не було видно навiть  зирку,  люди  потупили
очi, позападалися в дими, в сутiнки, i  слiпе  сяяння  двох  лампiчок,  що
похитувалися на дротах пiд стелею вiд людського зiтхання, вiд дихання,  не
мали сили висвiтлити бодай одне лице, одну простягнуту руку.
   Оперуповноважений чекав, вiн таки сподiвався, що хтось пiднiме руку;  я
сам був упевнений, що "якусь  руку",  якщо  на  те  пiшло.  Ступа  наперед
проiнструктував, дав завдання, але й ця рука не зважилася скинутися вгору.
   Нi, так i не зважилася.
   - Ну, а якщо так, - не розгубився Ступа й задоволене потер долонi  (вiн
любив потирати долонi, це була його  звичка,  а  ще  вiн  любив  у  долонi
плювати. Було таке враження, що вiн ось-ось вiзьметься за  топорище);  вiн
начебто цим потиранням вигострював руки, цiлого себе гострив. -  Ну,  якщо
так, то дозвольте  менi,  громадо  Горопахiв,  вiд  вашого  iменi  спитати
товариша Гайдаша, хто  йому  дозволив  у  радянськiй  школi  проповiдувати
радянським учням релiгiю, приносити на уроки церковне  розп'яття...  i  це
розп'яття всiляко розхвалювати? Було таке? - вiн  притупнув  ногою.  -  Це
остання краплина нашого терпiння, громадянине Гайдаш.
   Я гiрко всмiхнувся; гiркота залила  мою  душу;  я  стояв  перед  людьми
згорблений i знищений... мене знищив, зрадив, ударив пiд  дих  котрийсь  з
мо©х учнiв, яким я недавно приносив розп'яття - прекрасну  мистецьку  рiч,
що засвiдчувала вiчний потяг людини до бунту й до краси.  Хiба  я  не  так
говорив вам, мо© школярi, даючи кожному з вас у руки стародавн╨ розп'яття,
щоб ви могли вiдчути живе дихання невiдомого майстра,  щоб  ви  торкнулися
сво©ми пальцями його гарячих пальцiв... щоб ви по╨дналися, щоб ви  вiдчули
╨днання.
   Яка ж тут проповiдь релiгi©?  Хто  мене  зрадив,  шепнувши  брехливо  у
зарослу рудим волоссям мушлю вселенського енкаведистського Вуха?
   А може, й не содiялося нiяко© зради? Дiти ж бо  ╨  дiтьми.  Похвалилися
вдома, а вселенське Вухо всюдисуще.
   - Це смiшно... - i я  таки  засмiявся  голосно,  полегшено.  Менi  було
радiсно, що хтось з мо©х учнiв лише випадково проговорився  удома...  так,
лише  випадково,  злого,  навмисного  тут  не  сталося.  -   Смiшно   мене
звинувачувати в проповiдi церковщини тiльки тому, що  я  принiс  до  класу
мистецьку рiч. Мистецьку? - крикнув я на цiлу салю. - Музе© в цiлому свiтi
повнi таких речей, що колись служили церквi.  I  що  з  того?  Церква,  як
вiдомо, використовувала красу, взяла ©©  собi  на  службу.  Той  невiдомий
майстер вирiзьбив розп'яття, може, й не для того, щоб до нього молитися...
вирiзьбив для того, щоб показати свою муку, ребра  сво©  сухi,  руки  сво©
спрацьованi.
   - Досить розводити антимонiю! - не втерпiв-таки й скрикнув, перебиваючи
мене, опер Ступа. - Ми зна╨мо, що ви красноуст, але  я  не  дозволю...  не
дозволю отут у клубi морочити людям голови  розглагольщиною  про  церковну
красу. Факт залиша╨ться фактом: до школи ви  принесли  культову  рiч...  i
вчили наших дiтей ©й поклонятися. Хiба не так?
   Правду кажучи, я розгубився: може, я таки вчинив помилку,  принiсши  до
класу розп'яття? Бог iз ним, iз тим невiдомим стражденним майстром, що жив
двiстi рокiв тому. Кому нинi треба  знати  про  його  пориви  й  про  його
страждання?
   А чому б i не знати?
   - _Я вчив дiтей поклонятися талантам... а ще я вчив, що нiчого на свiтi
не пропада╨: нi зло, нi добро, нi краса, - вiдповiв  я  спокiйно.  Розгуба
моя минулася, я вже в нiчому не каявся.
   - Ми зна╨мо вашу проповiдь добра, - погрозив менi Ступа пальцем. - Хiба
не ви, Гайдаш, заманю╨те до сво╨© хати дiтей i да╨те ©м читати книжки,  що
видрукуванi бозна-якими видавництвами й бозна-якi у цих книжках  закладенi
iде©. - Оперуповноважений Ступа нападав на мене,  як  шулiка,  зверху,  зi
сцени, котро©сь хвилини менi здалося, що вiн  не  втрима╨ться,  злетить  i
сяде менi на плечi, зiгне в каблук i вдарить  виблищеними  чобiтьми  попiд
ребра.
   Я мовчав; що я мав казати в оборонi  сво©х  книжок,  до  яких  допускав
кращих учнiв... допускав i вчив книжки любити.  Сказати  йому.  Ступi,  що
нема в мене жодно© ворожо© книжки,  що  це  принаймнi  несерйозно  вважати
шкiдливими  деякi  книжки  тiльки  тому,  що  ©х   видали   не   радянськi
видавництва. Невже шкiдливий також Апостол першодрукаря Iвана Федорова, бо
видрукувано його чотириста рокiв тому?
   Але я продовжував мовчати.
   Я  зрозумiв,  що  i  розп'яття,  i  мо©  книжки  -  це  тiльки  привiд;
оперуповноваженому забаглося потоптати мене  перед  людьми,  принизити,  а
може, пiдготувати грунт до чогось страшнiшого... до  того,  щоб  позбутися
мене з села?
   - I ще якi я маю грiхи супроти Горопах i супроти  радянсько©  влади?  -
врештi спитав Ступу. Пригадав сина, Зеника, що десь  прорiс  бадилиною  на
полях попiд Люблiном... i згадав його червонi праведнi прапори; цi прапори
благословеннi овiювали мене не вельми чистим вiтром.
   - Розкажiть ще селовi, як ви ©здили в район в енкаведе, де,  пiддавшись
намовi бандерiвсько© вовчицi, а може, бандери вас купили, i  ви,  купленi,
проданi, випрошували трупи синiв  тi╨©  вовчицi,  щоб  могла  ©х  поховати
нiбито по-християнському,  по-людському,  начебто  вони  чогось  людського
заслужили, окрiм презирства. Я маю на увазi  Софiю  Корчувату.  Що,  може,
неправда? Може, й тут будете вiдпекуватися, що керувалися проповiддю добра
i краси? Хiба усе разом, докупи взяте... i ще багато iнших ваших  д╨лiшек,
про якi я знаю, не да╨ менi права трактувати це як ворожу дiяльнiсть?
   Оперуповноважений  походжав  по   сценi   розпалений   i   дуже   собою
задоволений; вiн нарештi розчавив мене, знищив, я  йому  заважав  у  селi,
дотепер мусив на мене зважати, остерiгатися, вiн пам'ятав, що я мiг дiйти,
шукаючи справедливостi i милосердя, не  лише  до  району,  а  й  до  само©
Москви.
   Який вiн слiпий i жалюгiдний. Що з того, що в нього розстебнута  кобура
пiстолета, що кулемет сто©ть на червоному столi, що з того, що,  по  сутi,
вiн виголосив менi вирок!  За  мною  стоять  Горопахи,  учнi  сьогоднiшнi,
вчорашнi й позавчорашнi, я понад тридцять рокiв учу ©х добра, вони  знають
кожен мiй крок, я не та©вся перед ними нiчим, i вони теж не та©лися передi
мною.
   Я люблю ©х у цю  хвилину  особливо  глибоко;  я  вiрив,  що  моя  наука
проросла в кожного в душi i кожен сьогоднi стане в мо©й оборонi.
   - Най люди скажуть... най присудять, що було ворожого у мо©х вчинках, -
сказав я тихо. - Хай вони посвiдчать.
   Я був упевнений...
   О так, я був упевнений, що цiла читальня зараз встане й  пiднiме  вгору
кулаки,  не  злякавшись  нацiленого  зi  сцени  кулемета;  я  цiлком   був
упевнений, що опер зiйде зi сцени посоромлений. Я й не оглядався на  салю;
я не просив у людей помочi, я вiрив  у  ©хню  пiдтримку;  я  споглядав  на
Ступу, i  менi  було  його  жаль;  вiн  цiпенiв  посеред  сцени,  заклавши
по-наполеонiвському руки на грудях; кулакiв його не було видно; але минали
довгi хвилини, саля за мо╨ю спиною нiмувала... так,  саля  нiмувала,  i  я
тепер уже виразно побачив Ступинi кулаки: в  обох  сцiплених  кулаках  вiн
тримав людськi душi, i я зрозумiв, що сьогоднi Горопахи  не  стануть  мене
боронити.
   I я не знав, хто сьогоднi був бiльше потоптаний: я чи  Горопахи?  Я  не
мiг дивитися людям у вiчi; люди не могли дивитися менi у вiчi;  люди  мене
зрадили.
   I я пiшов од них геть.



   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

   12

   Мама скрипнули дверима, поклали дiйницю на лаву i, зiтхнувши, сказали:
   - Облава, сину. До школи нинi не пiдеш.
   Був ранок пiзньо© осенi. Густий туман, як хмара, впав на село  i  стояв
непорушне, заклято: за вiкном не було видно нi вулицi, нi садiв, нiчого, i
не було чутно нiякого згуку, собаки не гавкали i не пiяли пiвнi, було таке
враження, що Горопахи втопилися у бiлiй безоднi вище голови, вище дзвiницi
й церковних смерек, i все, отже, живе в селi  вимерло,  захлинулося  бiлою
бiлизною, i лише ми з мамою якимось чудом урятувалися.
   - Звiдки ви зна╨те про облаву? - спитав я маму недовiрливо, i  в  ту  ж
хвилину пожалiв: я помiтив, що, цiдячи молоко,  маминi  руки  тремтiли,  i
цiдилко дрiбно цокотiло  об  криси  горщика,  а  на  ©©  обличчi  застигла
тривога.
   Мама  боялися  облав,  ляк  був  безпричинний,  у  нас  нiчого   такого
пiдозрiлого синi кашкети не могли знайти, було, однак, напри╨мно i боляче,
що два-три енкаведисти або й бiльше вломлювалися на  подвiр'я,  в  хату  й
високими  металевими  прутами-щупами   методично   виштуркували,   шукаючи
бандерiвських схронiв, в саду, в стайнi пiд яслами, проштрикували вилами й
щупами сiно в стодолi, в хатi зазирали в кожний кут, перевертали скринi  з
одежею, пильно розглядали кожну книжку, яка потрапляла ©м пiд руки, нипали
на горищi, й при цьому котрийсь з солдатiв уважно приглядався до мене й до
мами, чи не полотнi╨мо з переляку, що вони, солдати, ось-ось натраплять на
хитро замасковану кри©вку; це був, так би  мовити,  психологiчний  дослiд,
випробовування, однак мама сидiли на лавi незворушно,  закаменiло,  i  вiд
не©, здавалось, вiдскакував пiдозрiлий i пронизливий солдатський погляд  i
взагалi уся енкаведистська ворожiсть. Пiд час котро©сь чергово©  облави  я
вiдкрив для себе, що солдати не просто вишукують бандерiвськi кра©вки, вся
©хня руйнацiя, квапливий обшук, коли часом i образи  скидали  зi  стiн,  а
заболоченими кирзаками навмисне затоптували вишпурнутi  зi  скринi  маминi
сорочки, мимоволi свiдчили, що  вони  нас  ненавидять,  мають  за  кровних
ворогiв; завойовники горланили соромiцькi слова, замахувалися  прикладами,
дуже часто могли й украсти якусь рiч - хустину чи рушник на онучi, вiд них
смердiло  горiлкою,  очi  щулили  у  вузькi  щiлини,  й  звiдти   цiдилася
зненависть, ©х, зрештою, можна було зрозумiти, цi рослi,  плечистi  дядьки
перейшли усi фронти, там вони на кожному кроцi зазирали смертi у вiчi, там
вони поховали у чужих землях свою молодiсть i сво©х друзiв,  i  тепер  уже
стiльки часу пiсля вiйни, коли ©х чекали  вдома,  за  кожним  деревом,  за
вуглом, за парканом пiдстерiгала ©х на нашому Кам'яному полi смерть.
   Через багато рокiв, у шiстдесят четвертому, напровеснi я ©здив на етюди
по Шевченкiвських мiсцях; мене манила прозорiсть, глибини горбатих  полiв,
якийсь особливий настрiй, який панував тiльки у Моринцях та  Кирилiвцi;  я
трепетно й поспiшно замальовував плахти озимини, головастi дуплавi  верби,
що випромiнювали сум, традицiйнi бiлi хати, безлiч разiв  малював  тополi,
що у провеснянi днi стояли немовби у зелено-мерехтливих нiмбах;  тополi  в
Шевченковому кра© були схожi на святих...  а  може,  були  вони  схожi  на
козацьких мученикiв, на страчених гайдамакiв? Менi  здавалося,  що  я  тут
вiдкрив для себе душу Укра©ни; тут кожна могила, байрак,  урочище,  дорога
дихали минувшиною, яка начебто була розлита в повiтрi, в  просторi  i  яка
та©лася в кожнiй грудцi, в деревинi, в каменi.
   Хiба дивно, що я почувався тут, як у храмi?
   Одного надвечiр'я, коли в маленькому маршрутному автобусику  повертався
з Моринець до Кирилiвки, де квартирував, розговорився з красивим,  сказати
б, "козацького типу" дядьком. Був вiн, очевидно, столярем, бо  бiля  нього
на сидiннi лежали обмотузянi верьовками кiлька рубанкiв, поруч стояли  двi
пилки, увесь вiн пахтiв свiжими гиб-лiвками, ядерним духом сухо© сосни.  I
якраз йому, цьому симпатичному  дядьковi,  я,  на©вний,  теж  переповнений
провесiнню, розповiдав про  тополi,  що  мерехтiли  на  горбах,  свiтилися
зеленими нiжними нiмбами... i були тополi схожi на святих... i були, може,
схожi на страчених гайдамакiв; дядько  з  рубанками  слухав  мене  уважно,
навiть здивовано... навiть кiлька разiв сам глипнув в  автобусне  вiконце,
шукаючи на пагорбах тополь, що видалися при©жджому художнику за святих,  а
потiм, пiдкручуючи козацькi вуса, сказав:
   - Чую по вимовi, що ви - западенець. Так?  Ну-ну,  дали  ми  вам  пiсля
вiйни жизнi. - I не знати було: хвалився вiн, що давав менi  й  мо©й  мамi
"жизнi", а чи просто вихопилося в нього... вихопилося далеким спогадом?
   Я похнюпився; менi було боляче й соромно  слухати  його  хвальбу.  Вiн,
мабуть, уловив мiй настрiй, бо додав:
   - Що хочете, я у внутрiшнiх вiйськах  служив.  А  в  Западнiй  що  тодi
дiялося... настоящая гражданська вiйна. Хiба зна╨ш, хто i  звiдки  у  тебе
стрiлить? Наш комвзвода, бувало, перед початком  операцi©  вишику╨  нас  i
каже: "Ви, братцi, не очень с м╨стнимi  панькайтесь.  Всi  вони  прихованi
враги!" I мав вiн, певно, рацiю, наш лейтенант Богомолов, бойовий взводний
- грудь в орденах, бо стрiлила йому в груди, в ордени,  рахуйте,  дiвчина,
що вибiгла з хати. Ми ту дiвчину буквально посiкли автоматами. А  може,  й
не посiкли? Може, вона жива i стала вашою жiнкою? - Вiн засмiявся з  свого
невдалого жарту. Ми довго мовчали, поки вiн знову не обiзвався:
   - Минулося, слава  Богу,  коли  брат  брата...  -  i  пiшов  iз  сво©ми
рубанками й пилками до виходу.
   Я дивився  йому  услiд,  кремезному,  у  потертiй  фуфайцi  й  кирзових
чоботях, i згадав котрусь iз чергових облав у Горопахах, коли  поза  нашим
городом,  унизу  над  Унявкою-рiчкою  у  вiльшняку   удосвiта   спалахнула
перестрiлка: враз захлинулися кулемети й автомати, чути було також  вибухи
гранат.  Очевидно,  бандерiвська  бо©вка,  заскочена  зненацька  в   селi,
спробувала прорватися бо╨м крiзь обруч облави, це ©й, однак,  не  вдалося,
енкаведисти, очевидно, були поiнформованi про можливi бандерiвськi стежки,
засiдка  у  вiльшняку  стояла  крiпко,  i  бо©в-карi,  хто  не  впав   вiд
кинджального вогню, городами повернули в село.
   Попри нашу хату на вулицю протупотiло дво╨ чи тро╨ втiкачiв;  бренькали
за ними кулi, дiрявлячи  нам  ворота  i  криничне  цямриння,  а  сусiдська
стодола спалахнула вiд запальних куль; пожежа аж заревла,  застогнала  вiд
ненажерливо©  сво╨©  радостi  i  жбурнула  жменю  iскор  на  Тодорову,  на
сусiдську стайню. Мама мо© закричали й вхопили навiщось верету, мовби цi╨ю
веретою можна було погасити, прикрити пожежу (i заволали, заскиглiли  нашi
сусiди високими голосами аж попiд небо, за ними заревла худiбка i страшно,
дико затрубiв Тодорiв кiнь);
   мама справдi готувалися гасити  веретою  вогонь  на  сво©й  стрiсi,  бо
кинули верету в цебер з водою i вхопилися в сiнях за  драбину.  Споконвiку
мокрими веретами  солом'яне  село  рятувалося  вiд  сусiдського  близького
вогню, i мама про це пам'ятали... мама про це пам'ятали, одначе того ранку
не встигли  й  вiдчинити  дверi,  як  у  сiни  увiрвалося  тро╨  задиханих
солдатiв, один iз них, тонкий, високий, як мотовило, з  перекошеним,  злим
обличчям, iз наготовленим до  стрiлу  автоматом,  без  шапки,  руде  мокре
волосся спадало йому на лоб, i вiн тим сво©м рудим  волоссям  раз  по  раз
струшував, а маму... ухопив маму за горло, здушив, жбурнув, як  снiпок,  у
кут i кричав, здавалося менi, гучнiше вiд гоготiння близько© пожежi:
   - Де ти, курво бандерiвська, сховала бандитiв! - Пальцi його на маминiй
ши© судорожно тремтiли... пальцi його впивалися сво╨ю силою i  владою,  ©м
хотiлося натиснути, щоб мамине горло хруснуло. -  Ми  бачили,  як  сюди-но
через тво╨ подвiр'я, блядь твою, побiгло дво╨.
   Рудий енкаведист був  безтямний  у  сво©й  злостi,  i  йому,  менi  так
здавалося, було дуже просто стиснути мамине горло, i його нiхто не  спита╨
про смерть яко©сь жiнки, смертi списували без особливих ускладнень,  це  я
вже встиг зрозумiти, i, мабуть, це розумiння додало менi сили  й  вiдваги,
бо я кинувся на рудого, на  його  автомат,  на  його  бiлi  очi,  на  його
запалену ненависть, i крикнув, що моя мама чесна вдовиця, вiн,  солдатюга,
не ма╨ права по-брудному ©© обзивати... наш тато загинув на фронтi.
   Рудий солдат не вiдповiв менi, не встиг щось заперечити, не  посмiв  не
повiрити, видно, в мо╨му  вiдчайдушному  лементi  було  так  багато  щиро©
правди, що солдат лише клiпав рудими  сво©ми  вiями  i...  притиснув  мене
по-батькiвському до свого плеча i, не оглядаючись на маму, стенув плечима,
шо й тут, у бандерiвському  селi,  ╨  вдовицi  фронтовикiв,  i  покликавши
другого бiйця, що нишпорив у хатi, вибiг за порiг. Крiзь вiдчиненi дверi я
бачив, як вiн перемахнув наш перелаз... нi, не перемахнув, не  перескочив,
звiдкись, певно, iз-за церковно© огради, обступлений зусiбiч  бандерiвець,
бачачи  свою  погибель,  вiдстрiлювався  направо  й  налiво,   i,   певно,
вiдстрiлювався вiн з кулемета, бо черги строчилися глухо, не так трiскуче,
як iз автомата, а в перервi  помiж  стрiлами  бандерiвець  викрикував,  що
москаль не вiзьме... не вiзьме... не вiзьме його живим!
   Рудий солдат, як зломаний надво╨, упав на нашому перелазi, вiн був  iще
живий, iще силкувався  встати,  мама  мо©  помiтили  його  посмикування  i
кинулись до нього, а бандерiвський кулемет  ударив  знову  -  ми  з  мамою
лежали посеред подвiр'я на споришi, а рудий солдат, розстрiляний,  мабуть,
утрет╨ або й учетверте, нiяк не хотiв умирати, вiн люто, клято лаявся,  аж
поки смерть над ним не змилосердилася.
   Облави в Горопахах, як, зрештою, в усiх iнших  селах,  не  мали  яко©сь
закономiрностi, усталеного, сказати б, порядку,  все,  очевидно,  залежало
вiд агентурних даних,  планiв  районного  ецкаведе,  траплялося,  що  синi
кашкети не обступали  кiльцем  наше  село  мiсяць  або  й  два,  а  iнколи
навiдувалися двiчi на тиждень; облави були завжди  несподiванi,  як  громи
посеред осенi, i про кожну  з  них  оперуповноважений  товариш  Ступа  мiг
похвалитися, що набо© не були потраченi надаремно: то в перестрiлцi  вбито
двох-трьох й бiльше повстанцiв, якi пробували прориватися крiзь застави до
Монастирського  лiсу;  писалися,  очевидно,  в  районi  й  iншi  переможнi
реляцi©: виявлено бункери з харчами i збро╨ю, в читальнi, в кiлькох метрах
вiд стола, на якому товариш  Ступа  щосуботи  розкладав  свiй  кулемет,  у
хитрому сховку помiж двома перекриттями сталi  виявили  склад  друкарських
машинок,  паперу  й  готово©  пiдпiльно©  лiтератури.  Жодна   облава   не
обходилася без арештiв, i не всi, зовсiм не всi арештованi  були  винними,
на 10 - 15 рокiв колимських таборiв засуджувала "трiйка" на вулицi Чкалова
в Бистричанах так званих бандпiдсобникiв, якi були виннi тiльки в тому, що
котро©сь ночi  нагодували  бо©вку...  нагодували,  мовляв,  а  не  донесли
оперовi. "Трiйка" не хотiла й чути, що бо©вка була озбро╨на до  зубiв,  що
кожному життя миле.
   Iнколи  облави  мали  цiлком  "господарське  призначення":  треба  було
виконати план набору робiтникiв на шахти Донбасу,  й  тодi,  йдучи  валом,
енкаведисти  вишукували  переважно  пiдлiткiв  до  шкiл   фезео;   але   й
"господарськi" облави часом не обходилися без кровi, а тим паче без лайки,
без плачiв, без тривоги, що годинами висiла над Горопахами.
   Сьогоднi облава починалася навдивовиж мирно й спокiйно: нiхто  нiде  не
стрiляв, не матюкався, нiхто за нiким не бiг  i  нiхто  не  втiкав,  бiлий
густий туман затопив собою свiт, загатив, як  ватою,  i  нiчого  у  свiтi,
окрiм вати, не iснувало: нi хат, нi дерев, нi людського голосу, нi  скрику
ворони, а може, не iснувало й самого свiту; котро©сь хвилини,  за-чумлений
туманом, я подумав, що мама, мабуть, теж помилилися, нiяко© облави нема  -
i заходився збиратись до школи.
   - Господи, - зiтхнули мама,  -  яка  може  бути,  дитино,  школа?  Коли
облава, науки нема. Нiби не зна╨ш?
   - Але ж глухо навколо, - пробував я сперечатися.
   Мама не  обiзвалися  нi  словом,  вони  всiлися  на  лавi  коло  вiкна,
вдивляючись у клуби  туману,  обличчя  ©х  зблiдло,  напружилось,  а  губи
вишiптували чи то молитву, чи примовку вiд бiди, вiд кулi випадково©,  вiд
вогню; я подумав, що мо© мама буравлять зором i словом туманний цей  потоп
i бачать солдатiв у синiх кашкетах,  якi  проколюють  щупами  подвiр'я  за
подвiр'ям, хату вiд хати,  одначе  роблять  свою  роботу  на  вiдмiну  вiд
попереднiх разiв мовчки, мляво,  вони  неначе  понапивалися  туману,  цi╨©
бiло© отрути, i збайдужiли... i не страшна ©м небезпека, що кожно©  хвилин
може черкнути автоматною  чергою  чи  вдарити  гранатою,  i  ©м,  солдатам
злагiднiлим, начебто й шкода було задерев'янiлих, очiкуючих лиха газдiв  i
газдинь.
   Мама обома долонями потерли обличчя, виглядало, що вони  сухими  руками
вмивалися вiд жури, одначе ©хн╨ обличчя вiд цього не  посвiжiло,  а  ще  й
бiльше посiрiло.
   Неначе мама вмилися попелом...
   -  А  таки  йде  облава,  Василику.  Таки  йде,  -  повторили  пошепки,
надслуховуючи.
   - То най собi йде, - заспокоював я маму. - Чого нам боятися.  Та  й  чи
вперше.
   - Хiба ти забув, що ми позаминуло© облави ледве не згорiли. Пожежi  там
i там. Страхи. Та чи  й  зна╨ш,  що  в  такому  вирi  треба  християниновi
боятися? - запитували вони й водночас вiдповiдали.
   Потiм вони заходилися процiджувати молоко, а  мене  послали  до  стайнi
порати корiвчину, бо бiда бiдою, а Лиську треба вичистити, викинути  з-пiд
не© гнiй й постелити свiжо© соломи.
   - Робота-бо,  сину,  не  очiку╨,  не  раху╨ться  нi  зi  смертю,  нi  з
облавниками навiть, ©© треба робити - i на цьому свiт сто©ть. - Мама гейби
виправдовувалися, що посилають мене до стайнi. -  Тiльки-но  не  висувайся
надвiр, бо кулi лiтають, як джмелi, - наказували.
   Я люблю порати худiбку, небiжчик тато з пуп'янка привчили до згребла  й
до щiтки, було у цiй простiй роботi якесь та©нство, чар, зрiднення  людини
з твариною, i худобина, певно,  вiдчувала  ласкаву  людську  руку,  бо  аж
вигиналася вiд задоволення i постогнувала стиха. У  стайнi  при╨мно  пахло
гно╨м... i  може  бути,  що  хтось,  прочитавши  про  ста╨ннi  при╨мностi,
iронiчно посмiхнеться, мовляв, тим селюкам, де б вони не жили й що б  вони
не робили, вiчно пахне гно╨м, а я усе  ж  таки  признаюся,  що  любив  цей
ядерний чистий дух; крiм того, наша ста╨нчина разом iз коровою  i  ядерним
духом стiйла iще пахла сiном, соломою, зерном, свiжим  молоком;  улiтку  в
стайнi було прохолодно, взимi - парко й затишно. Ляжеш, бувало, на сiно  в
яслах i слуха╨ш, як за стiною, обтуленою загатою, виру╨  i  люту╨  зима...
там зима, морози, а тут лiто, тут пахне сiнокосом, тут тиша  i  мир,  лише
Лиська вряди-годи почiсу╨ собi помiж рогами об драбину.
   У зрiлi вже мистецькi сво© роки я поклав на мольберт полотно  i  взявся
малювати... нi, не вбогу нашу ста╨нчину, обтулену кукурудзяними околотами,
i не корову - нашу годувальницю, що  допомагала  нам  iз  мамою  вижити  в
найскрутнiшi  роки,  коли  на  трудодень  видавали  двадцять  грамiв  жита
наполовину з стоколосом... я задумав тодi намалювати "Дорогу на пасовище",
картину, в якiй хотiв передати давн╨ сво╨ замилування землею i худiбкою; я
мав пота╨мну думку визорити на картинi  хлоп'ячу  свою  душу,  яка  колись
розкошувала в яслах на сiнi i слухала, як ремига╨ корова,  як  чуха╨  вона
рогом об драбину, як за стiнами ста╨нчини пливе, оберта╨ться,  як  колесо,
великий бiлий свiт.
   По правдi сказати, я не передбачав, що "Дорога на  пасовище"  забере  в
мене  скiльки  часу  й  нервiв,  дарма  що  чогось  такого  особливого  не
вигадував,  пiд  рукою  мав  десятки  ескiзiв,  зроблених  на   нашiй-таки
горопаськiй дорозi, що пленталася на громадське пасовище; я повертався  до
картини не один рiк, вона все видавалася недосконалою, в нiй нiяк не могла
воскреснути й поселитися хлоп'яча моя душа, i я бився й бився сам з собою,
з фарбами, з пензлем, прагнучи тую душу воскресити.
   Картина, як на перший погляд,  замислена  просто:  дорога  на  пасовище
кривуля╨ помiж зеленими житами й картоплями, що  цвiтуть  синiм  i  бiлим;
дорога була де рiвниста, пiдсипана шутром, де баюриста, з невисохлою пiсля
дощу грязюкою; дорога була покраяна  колесами  возiв,  злiва  -  коров'яча
стежка, ребриста  й  жолобкувата,  вибита  ратицями  не  одного  поколiння
худоби; але й худоб'ячi  слiди  i  слiди  колiс  на  цiй  дорозi  не  були
головними... головними були густо розтрушене сухе зело, прив'ялене польове
квiття, пасемце зеленого жита,  вирваного  з  корiнням,  очевидно,  якоюсь
пажерливою худобиною, а мiж цим зелом, мiж  квiттям  ледве  жеврiв  вiнчик
польового маку.
   Праворуч на греблi зарослого ситняком  рова  сидiв  хлопчина  десь  пiд
дванадцять рокiв, босий, у згрiбнiй сорочинi, пелехату свою бiляву  голову
схилив на колiна; хлопець дивився на дорогу, на таку проза©чну, буденну, й
по очах, по усмiху на губах, з усi╨© його постатi можна було прочитати, що
добре йому отут сидiти, що дорога,  жита,  картопляне  поле  й  три  старi
головастi верби, що мов польовi сторожi стримiли  оддалiк  на  греблi  над
ровом, до щаму в серцi були йому рiднi, i вiн не збира╨ться шукати в життi
iнших дорiг, бо хто сказав, що польова дорога на пасовище не  випада╨  для
когось щасливою.
   Вся  картина  була  пронизана  сонцем,  радiсним  свiтлом,  теплом,  що
струмилося з дороги, з полiв, з далеко©  смужки  лiсу...  i  золотисте  це
сяйво, може, душа моя хлоп'яча були злегка пiдбарвленi тривожною загравою.
   Може, за вербами, за лiсом сонце хилилося до заходу?
   Мо© критики, як це iнколи трапля╨ться, зрозумiли "Дорогу  на  пасовище"
цiлком iнакше. Один iз них писав, що,  мовляв,  Василь  Бережан,  згадуючи
прокляте  минуле  Кам'яного  поля,  малю╨   нам   малолiтнього   бiдолаху,
сiльського пролетарiя, який змалку журиться важкою трудовою  дорогою...  i
нема, нема, люди добрi, на цiй вибо©стiй дорозi добра, бо худiбку хлопчинi
доведеться пасти куркульську.
   Дивiться, не марно ж гасне в грязюцi вiнчик  польового  маку:  художник
навмисне акценту╨ на трагiчнiй червонiй плямi - це гасне i  нидi╨  людська
душа.
   Я в думках смiявся з того "мудрого" критика, але не протестував, нi,  й
нiкому не пояснював свого задуму. ╙дине, що я зробив, - це не погодився ©©
продати  нi  Мiнiстерству  культури,  нi  навiть  за  великi  грошi  мо╨му
знайомому хiрурговi - людинi багатiй, вiн залюбки колекцiонував живопис  i
на ньому, щоправда, розумiвся.
   Я повiсив картину на чiльному мiсцi в сво©й майстернi  поруч  з  iконою
Рiздва Христового, яку колись роздобув у нашiй сiльськiй  церковцi  i  яку
першою спробував вiдреставрувати. Багато мо©х друзiв "Дорогою на пасовище"
любувалися, говорили про ©© прозорiсть, про жеврiння розтолоченого маку на
дорозi та про багато iнших речей, але тiльки Петро Степанович Грицай, який
заворожив  мене  чаром  реставрацiйного   мистецтва,   навiдавшись   якось
передвечiр'ям до мо╨© майстернi, зобачив у нiй щось зовсiм iнше... щось...
   Вiн побачив картину вперше i я, знаючи його вибагливий смак i критичний
склад характеру, побоювався, що зараз  вiн  пiдкрутить  солом'янi  вуса  й
заходиться шпетити мене за недогляди, за поверховiсть, за  щось  таке,  що
видасться йому недовершеним  i  поспiшним.  Вiн,  проте,  не  помiчав,  як
полотно було зроблено, як воно було виконано, на якому рiвнi... дивовижно,
але технiчний  чи,  точнiше  сказати,  мистецький  бiк  його  мовби  й  не
турбував; по довгiй мовчанцi Грицай сказав, що зна╨ та╨мницю мо╨© картини:
хлопець на греблi над дорогою нiчим не  журиться,  вiн  iще  не  дорiс  до
журби, вiн розкошу╨ запахом дороги, цим  зiллям  зiсушеним,  цим  пасемцем
жита,  цим  непiд-сохлим  ще  пiсля  дощу   груддям   i   цим   золотистим
пiдчервоненим сонячним промiнням... i це пахне йому рiдна земля.
   - Пахне i гра╨, - говорив мрiйливо Петро Степанович. - Ти чу╨ш,  як  за
цими вербами грають  i  грають  сопiлки,  що  ©х  скручують  напровеснi  з
вербово© кори, коли гiлка лише облива╨ться соком i кора на  нiй  зелена  i
м'яка. Ти сам-бо, майстре, не чу╨ш, як грають вербовi сопiлки?
   Ви чули колись, як грають вербовi сопiлки? Тiльки вони, сопiлки,  мають
низький  тужний  голос,  на  них  нiхто  в  селi  не  вивiвку╨,  це   було
протиприродне, сопiлка з вербово© кори знала  тiльки  низькi  нути,  котрi
висотувалися, здавалось, з само© землi, з  сокiв,  iз  кореня...  сопiлка,
зрештою, сама пахла землею i соком, вона була терпка  на  смак...  на  все
життя залишився на губах ©© терпкий смак.
   ...Однак до полотна, до мольберта й до пензлiв було  менi  iще  далеко,
того осiннього ранку я сповняв  звичну  сiльську  роботу  -  обходив  нашу
корову, згребло й щiтка мовби аж приросли до мо©х рук, i за  простою  цi╨ю
роботою, запаморочений ста╨нним духом, заспоко╨ний, я геть чисто забув про
облаву, аж поки нагально не зателенькав на дзвiницi дзвiн; церковна ограда
була недалеко вiд нашого подвiр'я навскiс через дорогу, i дзвiн влетiв  до
стайнi, як переполошений кiнь.



   13

   Колись на нашiй дзвiницi висiло, мабуть, з  десяток  дзвонiв  -  малих,
середнiх i один величезний, басовитий, на крисах якого було  вiдлито  його
iм'я - Гаври©л, але в сорок третьому нiмцi забрали ©х  на  переплавку,  на
патрони, лишився тiльки один менше середнього  з  дзявкотливим  непри╨мним
голосом. Правда, дзвонар Гриць Боднарiв i на цьому  одному  вмiв  дзвонити
по-рiзному: коли хтось в селi  помирав,  то  дзвiн  вiдбамкував  печально,
сумовито, на Службу Божу в недiлю кликав людей до церкви урочисто, сказати
б, весело, а на пожежу вигав-кував дрiбно, квапно, аж захлинався.
   Останнiм часом, дарма що вiд запальних куль пожежi  в  селi  траплялися
дуже часто, Гриць Боднарiв на сполох не кликав, бо нiхто, зрештою,  гасити
пожежу не поспiшав.

   Не було дозволено...
   Сьогоднiшн╨ бамкання не було схоже нi на "вмерше", нi на "пожежне",  як
казав Гриць, на дзвiницi орудував хтось недосвiдчений, бо дзвiн  теленькав
то поспiшно, шалено, то забивало йому дух, мовби втомлювався вiд бiгу,  то
цiлу хвилину або й  двi  перечiкував  i  перепочивав,  щоб  знову  панiчно
залементувати.

   Одинокий наш дзвiн на дзвiницi справдi мовби  викрикував  "рятуйте"  та
"рятуйте", й менi зробилося страшно вiд того, що дзвiн заговорив  до  мене
по-людському, що я зрозумiв  його  лемент,  i  в  цю  мить,  у  мить  мого
найвищого страху, десь поруч, за стайнею, скреготнув кулемет.
   Я вибiг на порiг.
   Бiлi тумани або ж  були  розполошенi  нагальним  дзвоном,  чи  роздертi
пострiлами, бо порозлiталися тумани на клаптi, i я  мимоволi  подумав,  що
сьогоднiшнiй туман не був схожий нi на хмару,  нi  на  море,  як  це  менi
ранiше здавалося, просто нинi вдосвiта позлiталися в Горопахи згра©  бiлих
гусей, вони прикрили село крилами, а тепер ось птахи сполошилися,  i  нема
©х жодного... лише пiр'я помiж стодолами у садах розсипалося тут i  там...
i село лежало беззахисне, чорне, голе у сво©й осiннiй непривiтностi.
   Над селом за нашою стодолою вийшло блiде, як вiвсяний корж, сонце.

   А дзвiн теленькав i теленькав.
   А кулемети далi грали, i я вже здогадувався, що стрiляли  по  дзвiницi,
по дзвоновi, по дзвонаревi, i дзвонарем там був Михась Юрчишин, сусiдський
пiдлiток, старший вiд мене на три роки;  його  мама  Катерина  кричала  на
цiлий свiт: "Михаську, ти здурiв?! Перестань-но дзвонити! Ти що... ти  що,
не чу╨ш, що по тобi стрiляють?!"

   Вона  бiгла  на  дзвiницю  рятувати  сина,  який  бозна-чого...  чи   з
непевностi тривожно©, чи з гарячки, чи з  яко©сь  пота╨мно©,  тiльки  йому
вiдомо© причини вхопився за дзвоновий шнур; Михасько,  звiсно,  материного
крику не чув i не чув  кулеметних  черг,  що  влiтали,  як  шулiки,  крiзь
прорiзи вiкон й  подеколи  навiть  подзьобували  дзвiн  (i  дзвiн  злякано
зойкав), хлопець, напевно, був переповнений тiльки лементом дзвона, тiльки
слово, крик "Рятуйтесь!" вкладав  вiн  у  цей  лемент,  вiн  сам  себе  не
пам'ятав, вiн уже теж був дзвоном i металевим тривожним  його  лементом...
був, аж поки куля не зачепила  плече,  й  рука  вмить  охляла,  випустивши
шнурок.
   Тим часом крутими сходами стугонiли на верхотуру енкаведисти,  за  ними
летiла Катерина Юрчишина; солдати скручували Михаськовi руки,  а  Катерина
його обороняла... обороняла й все запитувала:
   - Михайську, дитино, чи ти направду здурiв iз тим дзвоном! Що то було?

   Хлопець й не пручався в енкаведистських цупких руках, з вер-хотури було
йому видно цiле  село,  на  багатьох  подвiр'ях  в  рiзних  кутках  стояли
запряженi у вози конi... конi теребили в давальниках сiчку, а ©х господарi
клали на вози клунки з шматтям, мiшки з мукою, торбини з сухарями i свiжим
печеним хлiбом.

   - Хiба не видите, мамо, - вiдповiв Михась. - Вивозять же... Його вели з
дзвiницi  пiд  автоматами  блiдого,  iз  закривавленим  плечем;   Катерина
Юрчишина вже й не пробувала доганяти сина, нi його обороняти, вона  так  i
залишилася цiпенiти на дзвiницi, не в змозi вiдiрвати очей вiд клункiв  на
возах на подвiр'ях близьких i далеких, i тепер Катерина починала  розумiти
вчинок свого сина...  виходить,  вiн  хотiв  усiх  тих,  кого  нинi  мають
виселити  в  Сибiр,  попередити,  щоб  устигли   порятуватися,   зникнути,
запастися пiд землю.
   Разом iз Катериною Юрчишиною цiпенiли усi Горопахи; не  iснувало  слова
страшнiшого вiд слова "вивезення",  навiть  смерть  вiдступала  на  заднiй
план, бо коли ти у цю ж таки хвилину вмреш, то тебе принаймнi поховають  у
рiднiй землi, а висилка в Сибiр означа╨ глумления над тво╨ю душею, бо тебе
виривали з коренем вiд землi, де ти народився, виривали  вiд  усього  того
минулого - сумного чи й радiсного - вiд сусiдiв, добрих i не  вельми,  вiд
татово© й мамино© могилок, вiд стежок, на яких  ти  виростав,  вiд  цiлого
звичного тобi свiту; люди, що були приреченi на висилку, здогадувалися, що
©х попереду чека╨ тайга, каторжна робота, голод, бараки  або  ж  землянки,
безправнiсть перед рiзними операми; а ще люди цi  знали,  що  ©м  i  ©хнiм
дiтям заказанi будуть сьогоднi i завтра всi дороги на Укра©ну...

   Та чи, зрештою, люди, що приреченi  на  вивезення,  були  впевненi,  що
до©дуть до глухих сибiрських закапелкiв, хiба до них не докочувалися  лихi
вiстки, що в довжелезнiй дорозi у товарняках спалахували епiдемi©  i  люди
гинули, як мухи, i не кликали до них лiкарiв, не iснувало для  них  нiяких
лiкiв.

   Навiть  людського  погребения  не  було:  загортали  мерцiв  у  верети,
обдротовували  й  покидали  на  обочинах  запасних  колiй,  де  зупинялися
ешелони, а вже куди далi мандрували мерцi, то цього нiхто не знав.
   Хiба вiд тако© долi не зацiпенi╨ш?
   Люди кусали губи, аж кров виступала, але нiхто не плакав, не кричав, не
пробував, вiдпрошуючись, комусь  цiлувати  руки,  навiть  дiти  пройнялися
затятим нелюдським оцiпенiнням, таким надлюдським болем, що аж замерзав ©м
цей бiль у душах, i потiм цiле життя ходили вони з цим тягарем замерзлим.
   Вивезення  тривало  в  тишi,  в  напрузi,  в  якомусь  начебто  iншому,
дерев'яному свiтi, де люди механiчно й без  поспiху  запрягали,  хто  мав,
свого коня, а в кого  не  було,  то  сiльрада  вiдряджала  фiрмана-сусiду,
укладали в драбини сво© манатки, припасенi наперед харчi i  тут  же  помiж
сухарями тулили  дiтей,  цiлували  пороги  залишених  напризволяще  хат  i
ви©жджали на вулицю.
   До кожного воза був приставлений енкаведист...
   За газдами ревла в стайнях худоба; тiльки худiбка  мала  право  голосу;
худiбка, правда, й усе iнше  залишене  добро  належало  вiд  цi╨©  хвилини
державi, потiм сiльрада ним розпорядиться, та поки що худоба  прощалася  з
сво©ми господарями, i жiнки на возах затихають  пальцями  вуха,  а  сльози
котяться, як перли iз  льоду,  чоловiки  ж  поклепують  сво©х  газдинь  по
полечах, заспокоюють, мовляв, якось  воно  буде,  якось  бiду  переживемо,
перетерпимо.
   I така тиша котилася селом, немов вулицями дибуляла чумна смерть,  лише
колеса возiв поскрипують i скреготять обiддям об камiння на дорозi, i лише
солдати в синiх кашкетах, зобачивши на котромусь  возi  дiвчину,  жартують
голосно, весело,  примовляючи,  що  на  Сибiру,  зна╨ш,  якi  женишки.  Ще
подяку╨ш, красотко, що  вивезли  тебе,  витурили  з  цi╨©  розворохоблено©
Галiле©.
   I регочуть, сушать зуби, схилившись на сво© металевi щупи; однак i смiх
©хнiй... так, i смiх ©хнiй  замерза╨  у  повiтрi,  як  птах  у  йорданськi
морози.

   Сьогоднi  Горопахи  не  вперше   переживають   вивезення:   уже   тричi
вiдбувалися  схожi  "операцi©",  попереднi,  щоправда,  не   були   такими
багатолюдними, брали спочатку по чотири-п'ять родин, сьогоднi ж  на  руках
оперуповноваженого  Ступи  був  список,  "спущений  iз  району",  в  якому
значиться двадцять сiм родин - майже цiла вулиця.

   Найпершим стояло в списку прiзвище  старого  директора  школи  Северина
Петровича Гайдаша.
   Гайдаша?

   Вчитель i дружина його Iрина,  немовби  наперед  очiкуючи  свого  воза,
сидiли  вдягнутi  в  пальта  на  порозi  сво╨©  хати  i  про  щось  зрiдка
перемовлялися. Вiн був у капелюсi, i осiннiй вiтер, налiтаючи  поривами  з
городiв, здирав той капелюх з голови, i Гайдаш мусив тримати його за криси
обома руками; Гайдашева дружина, "панi Iрина", як ©©  за  старою  звичкою,
називали в селi, горбилася в теплiй шалi i зрiдка покашлювала в кулак: всi
в селi знали, що панi Iрина ма╨ слабi легенi i часто кашля╨ кров'ю.
   Дво╨ старих на порозi виглядали безконечно самотнiми, загубленими серед
людського оцiпенiння; ©хня самотнiсть  вразила  навiть  мене,  хлопчиська,
котрий iще не вмiв сповна вимiрювати глибину людського горя; я торкнув  за
руку маму i сказав, що пiду i нарубаю директоровi дров, бо щось не  видно,
щоб нинi у них iз коминка курилося, мабуть, старi нiчого не варили.
   - Я спражила молоко, понесу ©м зараз, - подивилися на мене  мама,  i  в
©хнiх очах запроменилася нiжнiсть. Було ©м при╨мно,  що  у  них  росте  не
байдужий до людського горя син? Не знаю... та й знати нiчого не хотiв,  не
думав про мамину нiжнiсть, не було часу думати,  бо  заскрипiли  вчителевi
ворота i на розлоге подвiр'я, на порудiлий рум'янок  в'©хав  сво╨ю  клячею
Семань Бойко; вiн, тримаючись за дишель, розвернув воза перед верандою,  i
поки вiн розвертав, ми з  мамою  здогадалися,  що  також  будуть  вивозити
Гайдаша.

   На подвiр'© появилося два стрибки з карабiнами,  а  помiж  ними  голова
сiльради Петро Щирба, про котрого в селi казали, що вiн сам себе ©сть,  бо
був худий, як риб'ячий хвiст, i нiбито через худо-бизну в його  головi  не
трималася купи жодна думка:  слова  не  мiг  вимовити  без  заiкання.  Вiн
числився "головою", "владою" про людське око, бо  двох  його  попередникiв
убили бандерiвцi.
   - Н-наказано, г-громадянине Гайдаш, щоб i ви з панею сво╨ю збиралися, -
тупцював перед ганком Щирба. Миршавий, у короткiй пiдрубанiй для зручностi
шинелинi, у кирзяках з широченними халявами, в  заяложенiй  рудiй  шапчинi
Щирба був схожий на городн╨ опудало; з усього, проте, було видно, що Щирбi
нiяково, навiть тяжко сповняти свою службу, вiн оглядався на  "яструбкiв",
очiкуючи, може, вiд них допомоги, то зиркав на  дорогу,  чи  не  появиться
Ступа, а вчитель з дружиною не звертали на нього уваги,  вiн  мовби  й  не
чинiв перед ними, його гейби й не iснувало, як не бачили вони також Семаня
Бойка з його возом i шкапиною.

   - ╙ наказ iз району... вас теж...  те╨  на  Сибiр,  -  знову  заговорив
голова. - Ото й воза вам, форшпан, рахуйте дали, щоб не пiшки йшли.
   - Бо Сибiр далеко, - реготнув вiд криницi котрийсь iз стрибкiв. - Якраз
на цiй клячi, ги-ги, по©дете.
   Стрибки були сторонськi, це учитель знав напевно, вiн був  переконаний,
що жодний з його учнiв не посмiв би так жорстоко з ним жартувати, однак  у
бiк криницi й не глянув, i на тупцювання Щирби, на  його  слова  за©куватi
далi не звертав уваги.

   З висоти порога, з веранди вiн дивився на ворота, на дорогу, на село, i
в поглядi його пробивалося очiкування. Мене пронизала думка, що старий наш
директор школи усе ще не вiрить, що при©хали i його вивозити з  Горопахiв,
вiн, певно, вважав це за помилку.
   А може, вiн ждав, що ось-ось прилетять на його ворота горопаськi газди,
жiнки, дiти, дiвчата - безлiч його учнiв, котрi так часто дякували йому за
науку, за добро, за порятунки вiд бiди, за заступництво перед  владою,  за
те, що вчив садити сади й закладати компости, за те, що  будував  iз  ними
читальню i привчав читати книжки... i сьогоднi за  всi  доброчинства  село
оборонить його вiд несправедливостi, не дасть  жбурнути  його  на  фiру  в
солому й везти до бiлих ведмедiв.
   Село повинно було його оборонити  ще  того  вечора,  в  читальнi,  коли
оперуповноважений Ступа звинувачував його в смертельних грiхах... уже тодi
хтось мусив би крикнути Ступi в лице, що це неправда; але  тодi  нiхто  не
крикнув, не шепнув навiть  у  кулак,  кожен  думав  про  себе,  кожен  був
просмерджений сво©м страхом, i  оперуповноважений  ще  тi╨©  суботи  занiс
Северина Гайдаша у списки для виселення.
   Якщо тодi, тi╨© суботи нiхто не крикнув, то хiба крикне сьогоднi?  Хiба
оборонить? Хiба промовить добре слово? Тиша ж бо яка гнiтюча,  низька,  як
стеля в могильному склепi, село засклiло, як комаха в допотопнiй  краплинi
смоли, село в тишi, в смолi начебто й  рухалося,  сповняло  якусь  роботу,
вимовляло якiсь слова, одначе люди не були присутнi  нi  в  роботi,  нi  в
словах, люди були присутнi лише в страху, страхом  дихали  й  раз  по  раз
позирали на сво© ворота: чи не скрипнуть,  чи  не  з'явиться  на  подвiр'©
ненависний Ступа або Щирба i не скаже: "Ану збирайся, газдо. Настала  твоя
черга ©хати на переделку".

   Старий учитель, мабуть, i сьогоднi вперто не хотiв, не умiв  i  не  мiг
себе примусити  вимiряти  пропасть  селянського  страху  бути  вирваним  з
корiнням iз сво╨© нивки, бути  потоптаним;  вiн  був  людиною  смiливою  i
гордою, смiливiсть i гордiсть прищеплював не одному поколiнню  горопаських
школярiв, i вони, школярi, не один раз за цю  науку  цiлували  йому  руку,
немов священику; ах, цiлували, а сьогоднi зрадили,  як  i  тi╨©  суботи...
зрадили... зрадили, як останнi боягузи; а сьогоднi  жоден  iз  горопаських
газдiв не зважився стати на вчителевих воротах, щоб не пустити на подвiр'я
Семаня Бойка з  його  шкапиною,  за©куватого  Щирби  i  двох  стрибкiв  iз
карабiнами на плечах.
   Втiм, у глибинi душi вчитель, мабуть, здавав собi справу,  що  нiхто  в
Горопахах не ма╨  сили  викреслити  його  iм'я  зi  списку  приречених  на
виселення, нема сьогоднi на свiтi правди й  справедливостi,  пану╨  тiльки
ненависть... ненавистю, злом,  збро╨ю  хочуть  утвердити  добро.  Хiба  це
можливе, Господи Боже?
   А все ж учитель наш таки очiкував смiливця,  а  якщо  не  смiливця,  то
принаймнi школярика з п'ятого  класу,  який  пiдбiг  би  до  розрегота-них
стрибкiв i спитав би: "За що берете нашого директора? Що вiн  винен?  Хiба
не вiн  навчив  мене  прочитати  слова  "Мама...  тато...  рiдна  земля...
Укра©на"? Хiба не вiн?"

   I тепер у зрiлi роки, i колись, як щойно  почав  виростати  з  коротких
штанцiв, мене гризло й гризе  запiзнiле  сумлiння:  чому  я  не  став  тим
хлопцем, котрий би вимовив в оборонi свого вчителя  добре  слово?  Адже  я
бачив, як учитель, сидячи на порозi, очiкував мене.
   Мене?

   Не дочекався вiн нi мене, нi когось iншого; а голова сiльради  тупцював
перед ним у сво©х величезних кирзаках i,  певно,  по  колiна  вибив  перед
ганком яму; а на дорозi, за ворiтьми тим часом стали з'©жджа-тися з куткiв
фiри з виселенцями i шикувалися в колону;  тодi  Гайдаш  врештi  звiвся  з
порога, допомiг пiднятися дружинi й сказав:
   - Ми зараз будемо готовi.
   Вони справдi повернулися з хати  дуже  скоро:  вiн  з  двома  потертими
валiзками, панi Iрина - з вузликом.
   А поки старi збирали в хатi пожитки, сусiдка через перелаз,  метка,  як
ластiвка, бабця Маруня встигла впхнути в драбини Семаню  Бойку  пошивку  з
печеним хлiбом, ще й притрусила ©© пластом соломи ("Вiд-даш професоровi  в
пересильному лягрi в Брошневi, - наказувала фiр-мановi. - Бо хлiб, чула-м,
у дорозi на Сибiр, як Бог у церквi"). Мо© мама теж були винесли рукавець з
сухарями (у той непевний час у кожнiй  хатi  сушили  сухарi),  але  Гайдаш
маминого приношення не прийняв, вiдсторонив його рукою, сказавши:
   - Не треба нам нiчого, сусiдко... нiчого не повеземо з  Горопах,  окрiм
жалю. - Голос його затремтiв, розколовся. Учитель поспiшно  пiдсадив  свою
паню Iрину на сидiння коло фiрмана, а сам вшолопався в солому  i,  обнявши
руками колiна, навiщось крикнув Семаневi (а чи крикнув самому  собi,  мо©й
мамi, цiлому селовi, веселим стрибкам, за©куватому головi сiльради, врештi
- цiлому свiтовi?), щоб ©хав, хол╨ра ясна, бо пора, бо дорога далека, люди
добрi!
   I пригнув крису капелюха на очi; здогадувався, що вiн не  хотiв  бачити
наших зрадливих Горопах i нашо© осенi, що визолочувала сади.
   Семань Бойко цмокнув на свою шкапу.
   Довжелезна валка возiв рушила з Горопах у  полудн╨;  i  аж  тепер  село
отямилося  вiд  оцiпенiння,  мовби  трiснула  й  покришилася   крига,   що
замурувала була людськi душi - i потекли  вулицями  людськi  плачi;  я  не
тiльки чув цей стоголосий лемент, я, здавалося, сво©ми  очима  бачив  його
плин, що котився вiд оседку до оседку вулицями й  перевулками  й  вдарявся
посеред села у стiни церкви та читальнi; люди, тi щасливцi,  якi  сьогоднi
уникли виселення, стояли на сво©х воротях, i хоч верхи на  конi  сюди-туди
метався оперуповноважений Ступа,  i  хоч  скрiзь  на  подвiр'ях  вешталися
стрибки й енкаведисти, вiдкрито оплакували сво©х сусiдiв ("Мамо,  а  може,
вони оплакують самих себе, завтрашнiх виселенцiв?"), а тi,  що  на  возах,
яких везли в Сибiр, випрошували  в  сусiдiв  прощення  за  старе  й  дурне
ворогування, за стару сварку, за пiдхромлену курку, за пiдорану  межу;  на
возах у цей полуденок не було винних i невинних, оперуповноважений та iншi
"пани з району", що складали списки на виселення, зрiвняли Софiю Корчувату
- матiр трьох повстанцiв  i  старого  Гайдаша,  всi  вони  стали  рiвними,
однаковими, сiрими, ворогами совiтсько© влади.
   Я, немов малий, торсав маму за лiкоть i запитував: за що ж  усiх  наших
людей i старого вчителя так покарано; мама й не чули мого запитання; а тим
часом хтось iз газдiв на возах цих приречених, що скрипiли  й  тарахкотiли
селом,  чи  то  iз  хмелю  самогонного,  чи  iз  жалю,  з  вiдчайдушностi,
притлумлюючи плачi, крики, вигуки прощання, кiлькаповерховий мат, затягнув
"Вiчную пам'ять"; i спiв цей поховальний, що складався лише з  двох  слiв,
виспiваний  якимось  голосистим  газдою  аж  попiд  хмари,  у  першу  мить
приголомшив  усiх  громом,  розгубленiстю,  люди,  певно,  не  вiдразу   й
второпали, кого це сьогоднi  ховають,  у  першу  розгублену  мить  "Вiчная
пам'ять" стосувалася когось iншого, далекого й  чужого,  це  того  начебто
чужого везуть сьогоднi до ями, а ми ж живi, ми жи...  Та  помилка  небавом
була вияснена, в наступну мить "Вiчная пам'ять" спiвалася для  себе,  люди
побачили, що то ©х везуть до  ями...  везуть  пiд  дулами  автоматiв,  пiд
штиками, а ще навколо пси i пси. I вони, самi себе ховаючи, теж  пiдхопили
"Вiчную пам'ять"; здавалося, печальнi цi два слова спiвали небо i земля, i
даремно тiльки  товариш  Ступа,  скаженiючи,  стрiляв  угору  з  автомата,
наказуючи замовкнути. Його нiхто не слухав;  що  значить  якийсь  автомат,
якась команда супроти "Вiчно© пам'ятi"?

   Спiв тривав, аж поки валки возiв, попереду  й  позаду  яко©  ©хали  для
сторожi на вантажiвках  з  пiвсотнi  солдат  (а  на  заднiй  машинi  стояв
розчохлений, готовий до стрiлу крупнокалiберний кулемет), не  вигой-далася
за село; жалiбний спiв чи впав сльозою на поля, чи розчинився  в  небеснiй
прозоростi, чи полетiв за  журавлями  в  чужi  кра©,  одначе  Горопахи  ще
надслуховували, ще люди не розходилися з ворiт, чогось очiкуючи.  Очiкуючи
чого? Воскресiння? Постання з мертвих?

   Надвечiр оперуповноважений товариш Ступа привiв до вчителево© хати купу
стрибкiв, i всi вони  веселi,  добре  пiдхмеленi  оберемками  виносили  на
подвiр'я книжки з Гайдашево© бiблiотеки, скидали ©х на купу. На самий верх
товариш Ступа жбурнув розп'яття Iсуса Христа, яке колись Северин  Петрович
приносив до нашого класу на урок iсторi©. Потiм вiн  облив  купище  книжок
гасом i саморучно черкнув запальничкою.
   Книжки горiли довго, неохоче, Ступа нервував, а гасу  бiльше  не  було,
вiн штуркав ожегом у  книжкову  купу,  часто  то  одну,  то  другу  книжку
настромляв  на  палицю  i  пiднiмав  вгору...  i   тодi   пiднята   книжка
спалахувала, як пiдпалений голуб. Але книжок було сотнi, кожну  на  палицю
не пiднiмеш, товстезнi томи нiяк не пiддавалися вогневi, вони начебто були
для вогню недоступнi, i це опера кидало в лють.

   Та що вiн мiг iз ними зробити? Топтати ©х? Розривати навпiл, начетверо?
Я запитував маму, чому опер так ненавидить книжки, мама затуляли менi рота
й затуляли долонями менi очi, а я iз затуленими очима  бачив  пожарище  на
вчителевому подвiр'©, що ярилося, як свiжа велика рана.
   Книжки димiли, криваво поблимуючи, цiлий вечiр i цiлу нiч, ©х нiхто уже
не стерiг, i мо© мама  принесли  серед  ночi  вихоплену  з-пiд  недопалкiв
грубезну книжку; вранцi я прочитав, що книжка назива╨ться Апостол  i  була
надрукована двiстi рокiв тому в якомусь Кре-хiвському монастирi...
   - Буде це пам'ятка по вчителевi, - сказали вранцi мама. - А крiм  того,
книжка-бо  церковна,   божеська.   Колись,   як   виростеш,   прочита╨ш...
божеське-бо потрiбне для душi.
   - То чого ж те, що потрiбне для душi, спалюють?  -  запитував  я  маму,
дивлячись  крiзь  вiкно  на  чорну  купу  недопалкiв,  що  ще  димiла   на
Гайдашевому подвiр'©.

   - Хiба я знаю, сину, - вiдповiдали безпорадно мама. - Хiба я  знаю,  що
дi╨ться на бiлому свiтi? Може, вже книжки не потрiбнi для душi... бо якось
казав Ступа в читальнi, що й душi нема. ╙ пара...

   Вранцi  повернулися  з  пересильного  табору  на  залiзничнiй   станцi©
Брошнiв-Осада  спорожнiлi  вози;  i  конi,  i   фiрмани   виглядали   наче
потовченими, змученими; конi ледве переставляли ноги й вони  вже  не  мали
сили тягнути вози... вози були важкi, вiд вчорашнього зойку i слiз.

   Останнiм приплентався сво╨ю шкапиною Семань Бойко. Вiн зупинився  перед
ворiтьми i поклав на мiсток Марунчину пошивку з печеним хлiбом.
   - Не взяв професор i всьо, - пояснив коротко Семань. -  Нащо  йому  наш
хлiб, коли ми вiд нього вiдцуралися?

   ЧАСТИНА ДРУГА
   ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ_
   1
   Його майстерня була на горищi над четвертим поверхом  будинку  на  розi
вулиць Маяковського i Конопницько©, i  я  добре  задихався,  поки  крутими
залiзними сходами, що видзвонювали пiд мо©ми черевиками на  цiлу  притихлу
каменицю, вихопився на  верхотуру.  Художник  Василь  Васильович  Бережан,
однак, не чув, як дзвонили й гудiли залiзнi сходи, зрештою, вiн зовсiм  не
звернув уваги, коли я рипнув привiдчиненими  дверима,  переступив  високий
порiг i опинився в розлогiй, ущерть  залитiй  сонцем  майстернi;  художник
малював, власне, вiн сидiв, згорбившись, перед  мольбертом,  обома  руками
пiдперши  голову;  в  правiй  руцi,  як  антена,  тремтiв  довгий   тонкий
пензель... i тремтiння це тривало довго, може, й цiлу годину або  й  увесь
рiк, художник нiяк не зважувався покласти мазок;  вiн,  певно,  забув  про
пензель i про  палiтру,  i  про  все  на  свiтi.  Перед  ним  у  глибокому
старовинному крiслi терпляче сидiла, закинувши ногу на ногу, зовсiм  гола,
лише в босонiжках та з однi╨ю ниткою червоних коралiв на ши© немолода, але
ще свiжа жiнка. Признаюся, що в майстернi серед плеса яскравого свiтла, що
лилося через величезне вiкно, прорiзане в даху, ослiплений цим свiтлом,  я
однак  найперше  побачив  жiнку,  а  вже  потiм  -  художника;  заскочений
несподiваною сценою, я хотiв було  шмигнути  назад  за  порiг,  я,  певно,
злякався безсоромно оголено© жiнки, але вона й не ворухнулася, не  зробила
спроби затулити груди, навпаки - посмiхнулася менi  привiтно,  заохочуюче,
мовляв,  чого  ти,  старий  чоловiче,  злякався,  не  бачив  голо©  жiнки,
заходь-но, будь гостем й цiй хатi, де повно  сонця,  де  пахнуть  фарби  i
сушене зiлля, де, якщо хочеш, можеш надивитися на мою вроду.

   Напевне, що цього всього жiнка, зобачивши мене на дверях, й не  думала,
це я сам вигадав...  я  мусив  вигадати  якусь  причину,  виправдання,  бо
справдi, не мiг я звiдси втекти, як хлопчак, i-не  мiг  одiрвати  вiд  не©
очей - вона це розумiла, знала  притягальну  силу  сво╨©  зваби,  бо  таки
посмiхалася менi, i усмiшкою сво╨ю заворожувала.
   Я присiв на порiг.
   Я пробував одвести вiд жiнки  погляд,  нипав  очима  по  майстернi,  як
злодiй, жмурився вiд свiтла, знаходив очам ще якусь роботу, а  вони,  очi,
все одно поверталися раз у раз до оголено© жiнки, до ©© повних грудей,  до
розпущених каштанових кiс, до ©© по-жiночому стиглого стану i бедер; жiнка
не була красунею,  в  обличчi,  крiм  загадково©  усмiшки,  нiчого  такого
особливого не було, вона була просто розквiтлою жiнкою, яка давно  зазнала
радостi материнства i котра сьогоднi знала, що вона красива  не  очима  чи
витонченою нiжкою, а якраз зрiлою сво╨ю жiночiстю.
   Але скiльки могло тривати це мовчазне споглядання? Годину? Двi? А втiм,
чи я знаю, скiльки часу горбиться художник перед сво©м мольбертом i  перед
жiнкою, не в змозi поворухнути пензлем.  Може,  з  самiсiнького  ранку?  З
учорашнього дня? Iз позавчорашнього? З  початку  свiту?  Поправдi  кажучи,
менi самому хотiлося  сидiти  на  порозi  безконечно,  споглядати  голизну
жiнки... i мимоволi ж думати про свою  молодiсть,  жалiти,  що  вона,  моя
молодiсть, минулася, i згадувати  iншу  жiнку,  молоде  пружне  тiло  мо╨©
Юстини... мо╨© Юстини, котра уже третiй рiк лежить спаралiзована, й нiчого
вiд не©, тi╨© молодо©, не залишилося, окрiм очей, повних  запитання:  чому
мене Бог покарав паралiчем, чому мене Бог  покарав  колгоспними  цукровими
буряками, пiд час копання яких  восени  у  дощ,  у  грязюцi  мене  обвiяло
стуленим вiтром?

   Ой, смутку мiй Юстино...
   Я геть чисто призабув, що при©хав до Бережана з певною метою, що  внизу
чека╨ мiй латаний-перелатаний "Москвич", що я взагалi при©хав до Львова не
сам собою, а за дорученням громади, вiд цiлого  Черчена;  менi  подобалося
сидiти на порозi, гейби в  затiнку  пiд  липою,  i  спостерiгати,  як  пiд
широченним вiкном у стелi, пiд сонцем розквiта╨ i свiтиться нiжним свiтлом
дивне створiння. Вiдпливав, розсотувався мiй  смуток...  смуток  мiй  став
гiрко-солодким, як мед, що назбираний iз лiсового  зiлля,  менi  давно  не
було так добре й затишно на душi, як у цей час, коли  сидiв  на  порозi  i
спостерiгав за жiнкою, ©© свiтло переливалося в мене й перемiнювало  мене,
робило набагато молодшим... молодшим i щасливим. Я не дивувався, бо  давно
знав свою здатнiсть, незважаючи на пенсiйний вiк, вiдкривати для себе щось
незвичайне... i здатний  цим  новим  i  незвичайним  захоплюватися  i  ним
збагачуватися. Нi,  я  не  мав  бажання  оту  жiнку  пригорнути  чи  бодай
торкнутися ©© плеча, менi доволi було сидiти непорушне на порозi, дивитися
©й у вiчi й слухати самого  себе...  i  слухати,  приглядатися  внутрiшнiм
зором, як у менi, десь у глибинах, у потоках кровi  блукають  спогади  про
щось невловиме, про минуле...

   - Може, на сьогоднi досить, Василику? - спитала жiнка глибоким  грудним
голосом. I, не чекаючи згоди художника,  легко  пiдвелася  й  без  поспiху
пiшла в куток майстернi за фiранку. Мене вона тепер начебто  не  помiчала,
нiбито я i не сидiв цiлу вiчнiсть на порозi,  нiбито  я  не  любувався  ©©
свiтлою наготою; я вiдчував у душi жаль, що вона зараз одягнеться, вийде i
зникне назавжди з мого життя й не  залишиться  в  менi  нiякого  слiду  по
нiй... нi слiду, нi iскринки, нiчого.

   А може, залишиться в мо©й душi ©© усмiх, погляд, свiтiння ©© тiла? Хiба
це вже так мало? Чи багато?
   Я був смiшним, правда?
   Я пiдвiвся з порога i вже готовий був спуститися сходами  вниз,  зовсiм
забувши, що приходив сюди, у майстерню художника Василя Бережана,  не  для
того, щоб ловити загадкову посмiшку оголено© жiнки... я прийшов  iз  чимсь
iншим, iз дуже важливим, головним... i те головне потрiбне не лише менi, а
усiм нам, а я, одначе, забув про головне, я думав лише про себе... i ще  я
думав, що колись восени, у  замрячену  сльоту  буду  згадувати  жiнку,  що
свiтилася оранжевим сяйвом.
   Я був его©стом, так?
   Проте я був таким, i хай люди в Черченi, якi послали мене до Бережана з
важливою потребою, вибачають мiй его©зм... бо  хiба  люди  знали  мене  до
кiнця? I хiба я знаю самого себе?
   Жiнка, проте, не дала  менi  змоги  забудькувато  переступити  порiг  i
очманiло, як увi снi, пiти сходами униз  на  вулицю  до  свого  полатаного
"Москвича"; вона вийшла iз-за ширми вже одягнутою,  в  голубiй  сукенцi  i
бiлих босонiжках, проте одежа, як  менi  здавалося,  не  приглушувала,  не
гасила сiяння, що випромiнювалося з не© (а чи  я  не  фантазую,  може,  ©©
сiяння  лише  жило  в  мо©й  душi?);   жiнка   раптом   пiдморгнула   менi
по-змовницькому, цiлком по-батярському (i водночас - дуже  по-жiночому)  ,
обiйшла колом кiлька разiв художника,  що  далi  сидiв  перед  мольбертом,
встромивши зiр кудись поперед себе, у порожнечу, мовби там, у порожнечi, в
глибинах вiдкривалися йому iншi свiти i вiн прагнув ©х пiзнати;  жiнка  то
зовсiм зблизька,  то  здалека,  майже  вiд  самого  порога,  де  я  сидiв,
приглядалася до полотна на мольбертi.
   - Невже, Василику,  сьогоднi  я  iнша,  не  така,  яка  була  вчора?  -
запитувала художника, торкнувши його за плече i показуючи на свiй портрет,
що тiльки-но проявлявся на сiрому загрунтованому полотнi.
   - Нiби я знаю? - пiдвiв голову художник. - Я нiчого не знаю,  Дарко.  Я
малював тебе вчора, позавчора i мiсяць тому... майстерня повна тобою, а  я
тебе розгадати не можу.
   I справдi, я тепер помiтив, що вздовж чолово© стiни на лавi, прислоненi
до стiни, були розставленi портрети цi╨© жiнки... портрети бiльшi й меншi,
одягнуто©  i  зовсiм  оголено©,  жiнка  на  всiх  портретах  була  начебто
однакова, однаково посмiхалася, однаково  примружено  й  трохи  легковажно
споглядала на свiт сiрими очима,  проте  навiть  я,  неофiт  у  малярствi,
рiдкiсний, ой дуже рiдкiсний гiсть на художнiх виставках, помiтив рiзницю:
жiнка на всiх полотнах була iншою, i я осягнув муку Василя Бережана,  який
прагнув пiзнати суть цi╨© жiнки, ©© душу, ©© тайну.
   - Може, Василику, й не треба нiяко©  тайни  розгадувати?  -  засмiялася
жiнка i погладила його сивiючу чуприну (гладила, милувала, як  дитину).  -
Хай я так  i  залишуся  тайною,  га?  Це  навiть  цiкаво:  жити  з  жiнкою
вiсiмнадцять рокiв, виховати двох синiв, часом покрикувати на не©  за  те,
що десь там на  кухнi  пригорiло,  чи  за  те.  що  недоладно  випрасувала
сорочку... так, жити з жiнкою, вицiловувати  кожну  ямочку,  голубити  ©©,
бачити, як вона пере  брудну  бiлизну,  як  хворi╨,  як  плаче,  як  сiче,
трапля╨ться, кулаками, розсердившись... i що тут,  питаю  тебе,  цiкавого,
глибокого, непiзнаного? А проте... - Вона стенула плечима, розвела руками,
й не знати було, для кого ©© жести i мова були призначенi: для  мене,  для
Бережана, що, виявля╨ться, був ©© чоловiком? Чи саму себе  запитувала?  Чи
вона теж хотiла пiзнати жiночу свою сутнiсть?
   А чи це було звичайне i нормальне жiноче кокетування? Господи, а чи  це
не означало: жiнка просто була щаслива, що ©© люблять?
   Iншого разу я напевно спитав би, чи це  добре  повсякчас  жити  тайною,
сьогоднi не було часу на запитання, жiнка пiдхопила  зi  стола  торбину  й
попростувала  до  дверей...  i  вже  з  порога  обдаючи  мене   вишуканими
парфумами, сказала:

   - Тут до тебе прийшли, Василику. -  I  поцокотiла  обцасиками  вниз  по
залiзних сходах. Художник оглянувся.
   - Ви до мене?
   Вiн був високий, сухорлявий. Довгобразе  обличчя  виглядало  втомленим.
Очi його  ще  були  немовби  невидющими,  слiпими,  вiн  iще  вдивлявся  в
просторiнь i ще думав про жiнку,  про  ©©  сутнiсть,  яку  хотiв  пiзнати.
Бережан  не  був  анi  патлатим,  анi  бородатим,  як  це  прийнято  серед
мистецького братства, не носив вiн також вусiв.  Коротко  пiдстрижений,  у
бiлiй, розстiбнутiй на грудях сорочцi з засуканими  рукавами,  був  схожий
скорше на хiрурга, нiж на художника.
   - До вас, - сказав я. - Власне, я при©хав до Петра Степановича  Грицая,
до вашого вчителя... при©хав, а вiн, як ви зна╨те, слiпне. I плаче: "Що  з
того, що менi лише пiд сiмдесят, я ще хлоп моцний, але що вартi  руки  без
очей".

   - Так, я знаю, - нахмурився Бережан. - Я знаю... при©жджаю до нього  чи
не щотижня.  Розумiю  його  сльози:  страшно  жити  в  пiтьмi  сьогоднi  й
завтра... i до кiнця. Та ще страшнiше, коли людина не може  взяти  в  руки
пензель чи скальпель.  На  нього  чекало  ще  стiльки  роботи.  -  Бережан
несподiвано для себе розговорився, трагедiя його вчителя, видно, карбувала
серце; вiн ходив по майстернi взад i вперед, i я бачив,  що  вiн  теж  уже
немолодий, хода його була важка, прожитi  роки  сiдали  йому  на  плечi  i
горбили вниз. - То що ви хотiли... i хто ви  такий?  -  спам'ятався  ураз,
зупинився i непривiтно змiряв мене поглядом. Йому, певно, було  непри╨мно,
що хтось чужий вторгся у його свiт.
   - Та я собi нiхто... я собi пенсiонер, звуся Данилом,  пишуся  Вербень,
мешкаю у Черченi, що в трьох кiлометрах вiд Рогача.  ╙  таке  мiстечко  на
Опiллi, година ©зди зi Львова. Чули, може? - вiдповiв я  дещо  розгублено.
Менi не сподобалася його непривiтнiсть; i не в  менi  самому  рiч,  рiч  в
тому,  що  художник,  цей  Бережан,  мiг  мене  просто  не  вислухати,  не
зацiкавитися справою, з якою я до нього при©хав,-Треба  було  справити  на
нього добре враження,  похвалитися,  що  я  "не  простий  пенсiонер",  маю
якесь... ну, бодай аматорське вiдношення  до  мистецтва,  до  iсторi©,  до
фольклору. Я ©жджу селами й  мiстечками,  замальовую  старовиннi  споруди,
церкви, замки, каплицi, хрести... маю цих малюнкiв дванадцять  альбомiв...
маю бiль  у  серцi  за  спалене,  за  зруйноване.  Одначе  я  не  зважився
похвалитися нi словом, i художник далi мiряв мене насупленим  поглядом;  я
далi був чужим у його свiтi.
   - Ну й що з того, що мешка╨те в Черченi,  коло  Рогача?  -  Бережан  не
приховував роздратування;  художник,  очевидно,  був  незадоволений  самим
собою, сво╨ю роботою, а тут, вибачайте, приплентався до нього в  майстерню
якийсь сiльський дядько, якийсь Вербень, про котрого нiколи не чув i  чути
не хотiв.
   То менi повернутися з нiчим?  То,  виходить,  Петро  Степанович  Грицай
гiрко помилився, посилаючи мене до  Бережана?  Вiн  рекомендував  його  не
тiльки як знаного художника, професора, висококвалiфiкованого реставратора
живопису, а й, i це дуже важливо, як людину, якiй дорога наша минувшина.
   - Бачите, ╨ в Черченi церковця Святого Духа,  походить  з  сiмнадцятого
столiття. Власне, це ротонда, мурована. На пiвнiчнiй стiнi вiд пiдлоги  до
верху  майже  намальованi  Страстi  Господнi  -  вiд  Тай-но©  Вечерi   до
Покладення у грiб. Так собi намальовано,  примiтивно,  грубо.  Старi  люди
переповiдають почуте вiд сво©х родичiв,  що  в  минулому  столiттi  жив  у
Черченi маляр, такий собi саморобний сiльський богомаз Крицун, який нiбито
й був автором того мальовидла. - Я  почав  оповiдь  здалека,  маючи  намiр
зачепити в його душi реставраторську струну.

   - I що з того? - Бережан не слухав мене, вiн нiчого не хотiв знати  про
нашу церкву Святого Духа, йому, мабуть, важило якнайшвидше мене позбутися.
Якнайскорше. Я його розумiв: я не мав права  на  нього  гнiватися;  я  так
нагальне й непрошено переступив його порiг. Одначе я не мiг вiдступити.
   - Слухайте: цього лiта я  помiтив  на  пiвнiчнiй  стiнi  у  церквi,  що
мальовидло Крицуна почало лущитися, - продовжував  я  свою  оповiдь.  -  А
внизу над пiдлогою вiдлупався також шматок тиньку,  з-пiд  якого  вигляда╨
iнше мальовидло, напевне, старше, первiсне, яке  чомусь  хтозна-коли  було
заштукатурене. Так я думаю. Там, де  вiдпав  тиньк,  видно  ефес  шаблi...
шабля зламана... може, шабля козацька. Я  вдався  до  Грицая,  знаю  Петра
Степановича не вiднинi, щоб вiн при©хав i поглянув, що воно й до чого. Вiн
не один раз бував у нашiй церковцi, обходив цiлий наш край, Опiлля. А  вiн
- слiпне. Тому й прислав мене до  вас,  професоре.  Каже:  най  Бережанове
серце отвориться.

   Бережан мовчав, мо© слова, як небеснi птахи, лiтали попiд хмарами,  вiн
не  хотiв  ©х  нi  бачити,  нi  чути,  i  я  стояв  безпорадно'перед  його
байдужiстю,  як  перед  iдолом.  Як  я  мiг  тую  байдужiсть  розлупити  й
схвилювати, зацiкавити його зламаною козацькою шаблею, що добувалася з-пiд
пласта штукатурки?  Вхопити  його.  професора  цього  мудрого,  художника,
реставратора, й потрусити, розворушити, вдарити врештi.

   Господи, розвiй його байдужiсть.
   - Зна╨те... - художник знову став за свiй мольберт, - зна╨те, добродiю,
я давно не реставрую... реставрацiя забира╨ так багато  часу  й  душi,  що
нiчого не залиша╨ться для власно© творчостi. Вчитель же  мiй,  Грицай,  ви
самi  бачили,  втратив  зiр  через  слiпанину  над  старими  дошками...  а
мистецтво, може, втратило  великого  мистця,  який  не  намалював  жодного
полотна. - Бережан тепер розмовляв м'яко, вiн  начебто  вiдпрошувався  вiд
роботи, яку я збирався завдати йому на плечi.
   - То ще не знати, де  втрачено,  а  де  здобуто,  -  вiдповiв  я  трохи
зухвало. - Хто зважить i вимiря╨,  що  важливiше  й  вагомiше:  один  раз,
другий, третiй малювати жiнку i так i сяк, любуватися ©© тiлом i порпатися
в ©© душi чи, скажiмо, видобувати з-пiд забуття, з-пiд руйнацi© часом щось
святе для нас усiх... образ давнiй. Тут не йдеться про  реставрацiю,  лише
про  розкриття...  -  Випалив  я  нерозсудливо,  немовби  перед   кiлькома
хвилинами й сам не грiвся у сяйвi жiночого тiла, немов менi самому не було
цiкаво, трохи страшно й водночас солодко стояти перед ©©  усмiшкою,  перед
©© тайною; очевидно, я розумiв, що менi нема чого  втрачати,  Бережана,  з
усього видно, не  можна  буде  вирвати  з  цi╨©  сонячно©  майстернi,  вiд
мольберта, на якому  стояло  полотно  з  обрисами  голо©  жiнки.  Бережан,
зрештою, мiг менi показати на дверi, я не  мав  нiякого  права  вичитувати
йому мораль, до чогось спокушати.
   Не мав? Хiба не дала менi цього права громада в Черченi? Чи  не  мав  я
прохання обласного кра╨знавчого музею, за яким  числилася  церква  Святого
Духа, у якiй свого часу збиралися вiдкрити музей ате©зму? Хiба для  нашого
мистецтва, для цiло© нашо© культури не ма╨ значення питання: а що  сховане
на  церковнiй  стiнi  пiд  бездарним  мальовидлом  минулого   столiття   й
штукатуркою? Хiба не ранять мене до кровi,  до  стогону  уламки  козацько©
шаблi? I чому... так, чому вони повиннi ранити тiльки мене?
   Я був готовий наговорити Василевi Бережану, поважнiй людинi,  професору
Художнього iнституту, художнику й реставратору, цiлу  купу  образливих  i,
напевне, несправедливих слiв, i вiн це, очевидно, вiдчув, бо повернувся до
мене на крiслi-крутильцi й  мовчки  очiкувально  ждав.  Голова  його'никла
донизу, буйна сивизна, як перший снiг пiзньо© осенi, разила  менi  очi,  а
руки його безвольно лежали на бильцях крiсла й були схожi  на  птахiв,  що
сiли перепочити.

   - Ну, то чого ж ви замовкли? - промовив вiн спроквола.  -  Продовжуйте,
ради Бога. Це так нинi модно: звинуватити поета, що  копальня  вугiлля  не
ма╨  сво╨©  пiснi,  що  композитор  не  вибренькав  спецiальний  марш  для
ветеранiв, що письменник не створив повiстi, скажiмо, про  пожежникiв.  Ви
теж прийшли й агiту╨те, як це  важливо  розкрити  в  церквi  Святого  Духа
старожитнiй, може. з сiмнадцятого козацького столiття стiнопис. I,  певно,
всi... i ви, i тi, що сьогоднi витрiбовують: пишiть, творiть, вiдновлюйте,
- мають рацiю. Виходить, що тiльки я не маю рацi©... я  не  мав  права  на
самого себе, на сво© власнi мiркування, пошуки. Хiба це також не  важливо:
зрозумiти суть жiнки? Обiйдiть усi галере© свiту, тисячi мистцiв  малювали
жiнок,  прагнучи  розгадати  ©хню  тайну...  а   може,   прагнучи   просто
по-людському заглянути жiнцi в душу? А ви кажете...

   Бережан уже не чекав мо©х заперечень чи доказiв, вiн був переконаний  у
сво©й правотi; це не вимагало доказiв;  художник  був  переконаний,  що  й
сьогоднi вiн робить теж важливу, теж потрiбну роботу... сьогоднi вiн  живе
душею i красою цi╨© жiнки... тiльки однi╨© жiнки, але й цього  досить,  бо
хiба в очах цi╨© однi╨© не зача©вся цiлий сучасний  свiт,  небо  i  земля,
пекло i рай, насолода i ненависть, пiдступнiсть i кохання? Як передати, як
змалювати усе це пензлем?

   Я мовчки переступив його високий порiг, i, не прощаючись  з  Бережаном,
потюпав униз залiзними голосними сходами.
   _
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   2
   Я й  не  сподiвався,  що  вiн  колись  зважиться  повернутися  до  мо╨©
майстернi; я забув про нього думати, вiн стерся з мо╨© пам'ятi,  бо  життя
котилося сво╨ю колi╨ю, я далi чипiв бiля  мольберта,  i  було  менi  часом
радiсно, коли вдавалося проявити пензлем, як чарiвною паличкою, ранiше  не
знану рисочку жiночо© душi; i тодi на полотно падав промiнчик, тепле сяйво
(а може, було це сяйво облудним вогником?). А ще бiльше,  нiж  радостi,  я
зазнавав смутку, коли топтався, як проклятий, бiля  мальберта,  вiдчуваючи
безсилля... вiдчуваючи, що не можу анi взяти в руки отой теплий промiнчик,
що менi явився, або ж бодай приблизитися до блудного  вогника,  розпiзнати
його, дiзнатися: студений вiн чи гарячий, добрий чи  злий?  А  моя  Дарка,
закинувши ногу на ногу, гола й прекрасна, сидiла передi  мною  неприступно
далека, мiнлива, iнакша, нiж була вчора чи позавчора.
   А все ж...
   А все ж я сказав би неправду,  що  старий  Данило  Вербень  iз  Черченя
цiлком випав iз мо╨© пам'ятi; вiн iнколи приходив до мене вночi,  коли  не
спалося... власне, не приходив, а лише, немов з'ява, показувався  здалека,
виринав невиразний, розпливчастий iз нiчних присмеркiв,  я  й  не  встигав
розгледiти його обличчя, вiн промовляв щось до мене, але слова топились  в
темрявi, як каменi в каламутнiй водi (я бачив, як вони  падали  мертвi  на
дно). Був це  докiр?  Прохання?  Нагадування  про  себе?  Не  знаю...  та,
зрештою, я i знати не  хотiв,  i  Вербень  розчинявся  в  пiтьмi,  зникав,
залишаючи менi щось жалiсливе, тужне i... i заздрiсливе;  я  йому  напевне
заздрив:  якийсь  роботяга,  якийсь  пенсiонер,  столяр   iз   примiтивно©
мебльово© фабрички - i раптом  болить  у  нього  душа  за  мальовидлом  на
церковнiй стiнi? I чого, власне, це мальовидло повинно його  болiти?  Чому
воно ма╨ тривожити його, а не мене, художника й реставратора?
   Я вставав з лiжка, перехилявся через вiкно, поглядаючи на сонну вулицю,
та╨мно сподiваючись побачити там Вербеня, що сидить самотнiй на трамвайнiй
рельсi.

   Вiн, одначе, появився в мо©й майстернi не зi снiв, не з остиглих нiчних
трамвайних колiй,  а  цiлком  реально  десь  через  тиждень  пiсля  перших
вiдвiдин. На цей раз прийшов iз Петром Степановичем Гри-ца╨м. Дивно, але я
не гнiвався на цього в'©дливого бадiку, в душi навiть  зрадiв  йому,  хоч,
можливо, радiсть була невиразна, блiда, а  може,  й  не  було  це  почуття
радiстю, просто менi було при╨мно знову побачити людину, якiй я  не  встиг
при першому побаченнi щось дуже важливе сказати.

   Данило Вербень не був iз першого погляду симпатичним  чолов'ягою  i  не
був "пiдходящим типажем", як iнколи  говорено  помiж  нашою  братi╨ю,  яка
оруду╨ пензлем та рiзцем. Середнiй на зрiст, щуплавий, з  блискучою  лисою
головою, iз задертим носом i з молодими гострими, як  цвяшки,  очима,  вiн
був схожий на виблищений у долонях зiв'ялий цiпок.
   - Ти мой, Василику, не крився, що ми до тебе  увiрвалися  непрошено,  -
бубонiв басом Грицай. Вiн стояв безпомiчно посеред  майстернi,  високий  i
худий, зовсiм бiлий, у чорних великих окулярах. Слiпота до решти вiднiмала
у нього свiт, а вiн до  цього  рабунку,  до  свого  нещастя  ще  не  встиг
звикнути, бо час вiд часу знiмав окуляри, мовби  то  вони  заслоняли  йому
день; без окулярiв  широко  розплющенi  його  очi  безперервно  моргали  i
сльозилися,  тодi  вiн,  ослiплений  слiзьми  цiлком,  простягував   руки,
розчепiренi його пальцi конвульсiйне тремтiли,  ворушились,  i  було  таке
враження, що пальцi ловлять i нiяк не можуть зловити свiтлий промiнь; якби
йому схопитися за цей промiнь, якби промiнь увiйшов  йому  в  очi...  якби
прозрiв. Я у цi хвилини  ненавидiв  численнi  стародавнi  iкони,  полотна,
рiзьбу iконостасiв i "царських врат", над котрими вiн слiпав день при днi,
рятуючи вiд ру©ни; вiн ©х  воскрешав,  дарував  друге  життя,  дбаючи  про
збереження найменшого усмiху, доброти, гнiву чи й  сльози  на  стародавнiх
ликах... i за цi╨ю радiсною i пекельною роботою руйнувався сам, найперше ж
руйнувалися очi. - Розумi╨ш, я не мiг не  прийти  сюди,  Василику.  Навiть
коли б Данило, давнiй мiй приятель, не пожалiвся, що ти вiдмовився по©хати
у Черчен, то я однаково прийшов би до тебе спитати:  "Чому,  Василику,  не
©деш до Черчена?". Я знаю, ти зараз  збунту╨шся,  ти  скажеш:  Я  маю,  до
хол╨ри ясно©, право на власну творчiсть, я ось б'юся не  один  мiсяць  над
жiночим портретом, б'юся, як об стiну - i солодко  менi  жити  й  у  цьому
солодкому борiннi,  так?  Але  я  тво╨  право  на  творчiсть  не  збираюся
вiднiмати, вiдраджувати, кажучи, що, окрiм жiночо©  душi,  ╨  ще  щось  на
свiтi важливе, i може, те важливе,  цiлком  далеке  вiд  нинiшнього  твого
iнтересу, ма╨ якийсь зв'язок... якась  пуповина  ╨дна╨  його  з  нинiшньою
тво╨ю мукою? Може, це буде ключ  до  дверей,  якi  ти  прагнеш  вiдчинити,
Василику? Чи як ти дума╨ш, Даруню?  -  повернувся  вiн  до  кутка,  де  за
трельяжем поспiшно одягалася моя дружина.
   Вона  дотепер  не  обiзвалася  нi  словом,  нiчим   не   видала   сво╨©
присутностi. Як тiльки-но рипнули дверi й вона зобачила Петра Степановича,
то схопилася з крiсла й майнула за трельяж, немов слiпець мiг би вректи ©©
наготу. Вiн якимсь чином вiдчув ©© присутнiсть... почув  шарудiння  сукнi,
дихання, запах парфумiв чи просто був "згори" переконаний, що я й сьогоднi
малюю свою Дарцю.
   Так, я малював Дарцю, жону свою любу, а передi мною товпилося  жiноцтво
цiлого свiту... сьогоднiшн╨ жiноцтво й позавчорашн╨, тисячолiтн╨. Що могло
бути спiльного мiж розписом на стiнi церковцi Святого  Духа  в  Черченi  й
вiчною жiночою загадкою?
   - Може, й ваша правда, Степановичу,  -  подала  голос  iз  свого  кутка
Дарця.  -  Майже  кожен  день   мучить   мене...   i   завше   залиша╨ться
не-задоволений. Нi, Боже борони, - засмiялася, - не мною незадоволений,  а
самим собою. А я,  однак,  почуваюся  винною...  нiби  я  винна,  що  свiт
глибокий, як безодня. Кави хочете?

   Ми мали львiвську розчинну каву, про яку  говорили,  що  в  нiй  бiльше
"розчинного" ячменю, нiж  кави,  але  й  така  бурда  гуртувала  нас  коло
столика; ароматний запах заспокоював, додавав затишку в душi... запах кави
робив iз мо╨© майстернi, повно©  рiзного  малярського  причандалля,  гейби
салон для нескiнченних фiлософських розмов. А може, не в кавi суть... суть
у присутностi мо╨© Дарки?

   - Якщо ви прийшли  агiтувати  мого  Василя,  щоб  вiн  по©хав  до  того
Черчена, - щебетала дружина до Грицая, - то повиннi-сте знати, що i я ваша
союзниця. Так, передовсiм - ваша, - звернулася до Данила Вербеня, що сидiв
коло столика якось боком, було йому незручно сидiти на низькiй  табуретцi,
взагалi, вiн почувався нiяково, це я помiчав... я помiтив, що фiлiжанка  з
кавою тремтить у його руцi.
   Я не приховував неприязнi до нього.
   Я не люблю людсько© впертостi, тим паче  впертостi  якогось  дилетанта,
який пробу╨ судити  сво©м  нерозвиненим  смаком  про  мистецтво...  класти
мистецтво на зуб i визначати, що ╨ у ньому,  у  мистецтвi,  першим,  а  що
другим чи третiм. Взагалi, мiй добродiю, ви впевненi,  що  в  мистецтвi  ╨
щось "перше" i "друге"? Якщо воно "друге", то хiба це мистецтво?
   - Я тут нi при чому, - вiдповiв  Данило  Вербень  на  люб'язнiсть  мо╨©
дружини. - Я тiльки у  цiй  справi  посол,  мене  люди  послали.  В  мене,
гада╨те, нема сво╨© бiди, клопоту? Але мушу, бо люди кажуть: ╞дь,  Даниле,
до того Львова. - Вiн, певно, вiдчував мою неприязнь i,  певно,  вiдчував,
що його особистiсть, отой гострий нiс, цупкiсть погляду,  колюча  посмiшка
були менi несимпатичнi.

   - Справдi, Василику, - старий реставратор намацав мо© руки i стиснув ©х
у сво©х долонях, - чому ти не хочеш вiдiрватися  на  день  та  по©хати  на
Опiлля? Подивись-но на черченськi мальовидла, на зламану  козацьку  шаблю.
Це нiбито мiй обов'язок... черчани, щоб  були  здоровi,  бажали  менi  цей
хрест, а може, й славу першовiдкривача завдати на плечi. Вони забули, що я
старий i слiпий... i пiд хрестом зiгнуся, впаду. Тому на  тебе  його,  той
хрест, перекладаю. Ти вже не ображайся.
   Що я мiг йому вiдповiсти? Знову повторити те, що вже  говорив  упертому
ходаковi з опiльського села Черчена? Знову мав я  посилатися  на  особистi
творчi задуми? Учитель мав  право  передати  свiй  хрест,  сво©  обов'язки
учневi, це повинно статися рано чи пiзно, i я мушу цей хрест нести.

   3
   Звiдки я мiг знати, що якраз цi╨© митi панувала у свiтi  ТАКА  хвилина,
ТАКИЙ час (вiн бува╨ бiлим або ж чорним), коли мовлене слово здiйсню╨ться,
коли слово ста╨ каменем або ж  пташкою,  кулею  або  ж  дарованим  життям,
щастям або ж прокляттям. Тi╨© хвилини доля поклала менi на плече хрест,  i
я понiс його на свою Голгофу... я його нiс, згорбившись,  i  часто  падав,
розкривавлюючи колiна об колюччя... i в  менi,  ще  не  вiдаючи  того,  що
станеться попереду, зачинався плач по самому собi; я ще не  знав,  що  час
люто й вперто буде прясти безнастанно свою нитку, немов павук, i  з  нитки
цi╨© сiро©, з мотуззя кропив'яного можна буде зiткати хiба що нашийник для
пса, що ви╨ безперестанку.
   Ви мене чу╨те, люди?
   Я довгий час, безконечнi мiсяцi не  мiг  опам'ятатися  пiсля  того,  що
сталося; пiсля потопту (орда по менi потопталася всiма сво©ми копитами)  я
нiчого не мiг з собою зробити, я лежав у майстернi на  облупленiй  канапi,
руки й душа до нiчого не мали охоти, я  був  спустошений,  як  колосся  на
дорозi, без ╨диного зеренця, i здавалося, що вже нiколи не вiзьму  в  руки
пензель. Господи, про який пензель могла йти мова, коли  не  було  бажання
жити.
   В душi, в нетрях ©© присмеркових вили собаки чи вовки, я  мiг  годинами
прислухатися до того моторошного  виття,  нiчого  на  свiтi  не  iснувало,
навiть не iснувало страху перед божевiллям.
   То чи треба було слухати свого вчителя i мандрувати з Данилом  Вербенем
на Опiлля? I не було б хреста, Голгофи,  розпачу,  подиву  перед  людською
ницiстю, я далi малював би свою Дарцю, шукаючи в нiй тайни жiночо© душi?
   А може, це i ╨ життя, може, це наука: треба пройти всi  пекельнi  кола,
щоб твiй талант став мудрим?
   Чому ж дорога до висот, до ╙русалиму на горах усипана терном?
   Нi, не того самого дня, коли Вербень  iз  Петром  Степановичем  Грица╨м
приходили до мо╨© майстернi, ми по©хали до Черчена. Сталося це  на  третiй
чи на четвертий день, я запасся необхiдними документами, потiм  сiв  поруч
iз Вербенем в його полатаний "Москвич",  i  ми  рушили  з  мiста;  я  мiг,
звичайно, взяли  свою  "Ладу",  але  Вербень  сказав,  що  вона  буде  нам
заважати, мiська "Лада" не звикла до сiльських дорiг, зате його "Москвич",
як колгоспний терпеливий i покiрливий кiнь, який безвiдмовно лiзе в  усякi
баюри, в пiсок i нiде не буксу╨, i нiчого йому не ста╨ться, двигун  працю╨
на будь-якiй рiдинi, яка тiльки здатна горiти, а крiм того, "Москвич" умi╨
ждати десь в  улоговинi  на  краю  лiса,  вiн  собi  попаса╨,  i  нiхто  з
випадкових людей, яких iнколи повно в  лiсi,  не  вiдкрутить  з  нього  нi
дзеокала, нi колеса: нiхто на старе не лакомиться.
   Не марно Данило Вербень  прирiвнював  свiй  автомобiль  до  колгоспного
коня, щось таки сидiло в ньому, в автомобiлi, неквапне, сiльське,  байдуже
до машинерно© су╨ти i людських натовпiв на львiвських вулицях, вiн  нiкого
не обганяв, усiм уступав  дорогу;  дещо  швидше  "Москвич"  пофуркотiв  за
мiстом на рiвнiй i чистiй дорозi.

   - Дуже не тиснiть на педаль, Юрковичу, бо ще ваша машина  розсиплеться,
- пожартував я, помiтивши, що Вербень прискорю╨ ©зду.
   - Не бiйтеся, - засмiявся  старий,  блиснувши  цiлим  рядком  "срiбних"
зубiв. - Я ж не дурно казав, що мiй  "Москвич",  як  колгоспний  кiнь,  до
всього звиклий. Коли вдариш батогом чи й пужалком, то побiжить.  Я  боюся,
що вам знудиться повiльна дорога: Опiлля i близько, i далеко.
   - Що розумi╨мо пiд Опiллям: певну традицiю, кiлька районiв  Львiвсько©,
Тернопiльсько©  та  Iвано-Франкiвсько©  областей?  Я  начувся  вiд   Петра
Степановича... вiн любив оповiдати про сво© мандри по цьому кра©.  Опiлля,
сказати б, вiн аж пiдняв понад iншi кра©, нiбито воно найкраще, нiбито там
що не крок, то рай для художника. Я з  ним,  бувало,  сперечався:  "Кожний
мистець ма╨ свiй рай: хто - гуцульський Космач, хто  -  Дземброню,  хто  -
Седнiв на Чернiгiвщинi, а хто - степи..."

   - Ви добре сказали, Майстре Василю, що кожен художник повинен мати свiй
творчий рай. Мене, однак,  турбу╨,  що  всi  ми,  так  би  мовити,  рядовi
будiвники  комунiзму,  часто  нехтуючи  рiдною   землею,   шука╨мо   землi
обiтовано© в Сибiру, в Казахстанi... шука╨мо раю в  комунiзмi,  що  колись
ма╨ настати.... шука╨мо на курортах, в легкiй роботi й у ще легшiй музицi.
Як на мене, то лише рiдна земля може бути ра╨м... ра╨м i пеклом  водночас.
- Старий  замовк  i  посмутнiв.  За  кермом  автомобiля  вiн  не  був  тим
iронiчно-©жакуватим,  яким  я  побачив  його  у  сво©й   майстернi,   його
мiркування, поспiльне  шукання  раю  менi  сподобалися:  ця  людина  вмiла
думати. Бо як просто i генiально: твря рiдна земля -  це  водночас  рай  i
пекло, i ти мусиш пережити, перейти всi пекельнi  кола,  якi  вистраждову╨
твоя земля, i ма╨ш зазнати щастя вiд ©© ж добра. Я тепер починав розумiти,
чому Вербень iз такою впертiстю вiдривав мене вiд мольберта  в  майстернi,
вiн направду не був байдужим до того, що в маленькiй  церковцi  в  Черченi
з-пiд  штукатурки  показалися,  блиснули  з  передминулих   вiкiв   уламки
козацько© шаблi; його, певно, кололи цi гострi уламки, кололи i  рубали...
i болiла його душа, вiн хотiв довiдатися, кому ця шабля належала i хто  ©©
зламав, бо все це дiялося на його  землi,  на  його  Опiллi,  а  отже,  це
стосувалося його особисто.
   Я ловив себе на думцi, що, мабуть, дещо iдеалiзую Вербеня, вiн був менi
несимпатичним, а зараз малюю  навколо  його  голови  золотистий  нiмб;  що
говорити, ми, художники, люди настрою, i  часом  малю╨мо  золотистi  нiмби
навiть тим, якi заслуговують, щоб ©м намалювати роги.
   Потiм iз плином часу я  поступово  переконувався,  що  старому  Вербеню
можна було малювати нiмб i роги, вiн був рiзний, однаковий i постiйний вiн
був лише в ставленнi до раю i пекла; я бачив його злим i добрим, мудрим  i
впертим у сво©й прямолiнiйностi, веселим i засмученим, але зате нiколи  не
бачив його байдужим.

   - Я колись у дитинствi хотiв кимось бути... не просто бути ксьондзом чи
вiйтом, чи вчителем, я хотiв, може, стати поетом, а може - малярем, та  я,
власне, твердо й не знав, ким менi хотiлося бути... хлопчисько ж... але  в
хлопчачiй мо©й душi, пам'ятаю, жило жадання  сказати  людям,  що  чую,  як
дзвонить у присмерках, розсiваючись по травах, роса, що  розумiю,  про  що
перемовляються помiж собою смереки, що днi бувають витонченi й  нiжнi,  як
скрипки, а бувають також днi чорнi, сiрi чи й червонi,  або  ницi,  або  ж
простромленi наскрiзь вилами, i кров  капа╨  на  осiннi  садки,  -  згадав
Вербень про минулi сво© роки й поривання. - А проте  люди...  нiхто  й  не
довiдався, що в менi щось сидiло... ангел, певно, сидiв. Я у  шiсть  рокiв
залишився сиротою, у старшо© сестри, у  Катерини,  бавив  дiтей,  потiм  у
брата Тодора пас худiбку. Згодом привчили мене до сапи,  до  сiчкарнi,  до
плуга, до коси, до роботизни щоденно©... не мав я часу на признання...  та
й не було кому признаватися до того, що в менi сидить ангел, та  й  боявся
комусь признаватися, щоб не  реготали:  "Ги-ги,  в  Данька  Вербеня  ангел
сидить, а може, то не ангел, може, дiдько?". Кому я мав висповiдатися,  що
мiй ангел пiдстерiга╨, як ростуть трави, i  розумi╨,  про  що  розмовляють
птахи, мiй ангел пiднiма╨ мене понад  землею,  i  лiта╨мо  ми  в  прозорiй
синявi, аж серце спiва╨... а трапля╨ться, ангел бере мене за руку й водить
по рiллi, по стернях, по камiннi... кров капа╨ з  душi...  i  болить  мене
душа.
   А потiм... ех, потiм...
   Згодом засмоктала мене сирiтська доля,  вiчна  робота  сiльська  кинула
мене пiд ноги, потопталася, а там - вiйна... я так i  зостався  з  чотирма
класами i одним коридором, як то говориться. Найбiльше, чого я навчився, -
це столярського ремесла.
   - Хiба це мало: навчитися робити чесний хлiб? Сiяти i орати... - сказав
я, потiшаючи старого.
   - Ет, i ця наука стала непотрiбною. Забрали мене в колгосп...  i  довго
хлiб наш насущний був гiрким.  -  Вербень  замовк,  насупившись,  зробився
знову ©жакуватим, злим, i  навiть  старий  автомобiль,  здавалося,  уловив
перемiну його настрою, бо раптом загарчав, смикнувся.
   А мимо дороги бiгли поля, лiси стояли на пагорбах, як  полки,  з  ярiв,
з-помiж горбiв визирали чепурнi села; власне, це  вже  було  Опiлля,  воно
починалося десь там, де iз "Станiславсько© цiсарки" шлях розгалужувався на
Тернопiльщину, але помiтно© рiзницi мiж "звичайними" та опiльськими селами
i полями, чогось такого характерного, романтичного я не  помiтив;  я  був,
очевидно, на©вний у сво╨му  жаданнi  романтичного...  жадання  це,  певно,
висотувалося з давнiх оповiдей про цей край Петра  Степановича  Грицая,  i
тепер мимоволi ожили в менi, заiскрилися жаринки в попелi.

   Справжн╨ Опiлля почалося лише тодi, коли Вербенiв "Москвич" звернув  iз
асфальту на пiщану дорогу, що починалася помiж двома горбами; високi горби
теж були бiлi, з поруйнованих ©х схилiв, iз глибоких нутрощiв визирали, як
ребра, пласти вапняку; кам'янi брили,  темнi  гущаки  терену  на  вершинах
горбiв, обчiмханий вiтрами присадкуватий дубисько, що рiс у пiднiжжi i був
схожий на покалiченого во©на, надавали двом горбам вигляду ворiт, початку,
сторожi.
   Горби стерегли початок Опiлля?
   Очевидно, я помилився; я  впевнений,  що  цього  "початку"  не  помiчав
Грицай, який тут бував не один раз, нi тим бiльше Вербень, нi сила-силенна
iнших мандрiвникiв, якi звертали з  асфальту  на  пiщану  дорогу;  початок
починався лише для мене, вiн  зродився  у  мо©й  душi,  це  був  особливий
настрiй, особливе бачення свiту; сталося в менi незбагненне, хтось начебто
торкнувся смичком скрипки, й вона заграла, мелодiя була  бiла,  чиста,  як
дiвчина, а ©© почув, як тiльки-но ми минули вапняковi горби... я  пiддався
мелодi©, менi хотiлося, щоб вона нiколи не згасла у мо©й кровi. I разом iз
тим я пота╨мно вiд самого себе знав, що це омана,  навiювання,  бо  власне
нiчого ворожбитного не починалося  за  двома  горбами,  дорога  тут  бiгла
звичайна, втоптана безлiччю самоскидiв, що  возили  з  недалеких  кар'╨рiв
бiлий,  як  снiг,  пiсок  i  цим  пiском  дорогу  щедро  посiвали.  Обабiч
вигрiвалися на сонцi  то  розлогi  колгоспнi  поля,  то  рукавцi  людських
дiлянок,  то  визирали  з  густих  сливових  садкiв  сiльськi  котеджi  iз
характерними заломленими вниз дахами; звичайними  були  й  сiножатi  понад
Золотою Липою i над численними потiчками - баглося лягти в густi  трави  й
покотитися ними кудись... у серцевину  трав'яну,  в  ©хнi  глибини  й  там
заснути.
   Одначе я не помiчав буденностi земно©; я ще  нiколи  не  вiдчував  себе
таким глибоким художником, як тут, менi тут були доступнi всi кольори, всi
пота╨мнi чари фарб, i я чув у собi силу  передати  пензлем  замрiю,  вроду
цi╨© землi; я раз по раз хапався за мольберт, який прихопив з собою, i раз
по  раз  ловив  себе  на  бажаннi  попросити  Вербеня,  щоб  зупинив  свiй
дриндулет, i я вискочу з його нутрощiв, пiду луками й почну малювати...
   Вербень, очевидно, або вiдчув мiй настрiй,  або  знав  силу  очарування
краю, бо сам зупинився на обочинi й сказав:
   - Най мiй кiнь, Майстре,  вiдпочине.  А  ви,  якщо  хочете,  малюйте...
малюйте хоч до вечора, хоч цiлу нiч i завтрашнiй день... i  цiле  лiто.  -
Вiн засмiявся, гостроносе його обличчя випогодилося,  колючi  вiд  природи
очi дивилися на мене лагiдно, весело... i ще, може, Вербень  споглядав  на
мене хитрувато. Мовляв, потрапив ти, Бережане, в Опiлля,  а  тут  чари  на
кожному кроцi, тут пану╨ правiчна ворожба.
   - А як же церква  Святого  Духа  i  малювання  на  стiнi...  i  зламана
козацька шабля? - спробував я боронитися. - Уже полудн╨, чи  встигнемо  за
дня?

   Вiн знову засмiявся:
   - Куди нам поспiшати? Хiба ми з вами не вiчнi... i  вчора  були-смо,  i
завтра будемо i вовiк. Якщо ми вже тут, якщо вирвалися з асфальту,  то  до
Святого Духа дiйдемо.  -  Вiн  помовчав,  обдумуючи  щось  сво╨.  I  додав
пiдкреслено поважно:

   - Слухайте, а може, направду вам треба постояти тут край пiщано© дороги
чи полежати в травi... чи збiгайте-но униз (видите, стежка  поплелася)  до
потоку й помийте ноги. Може, тут потрiбне омивання вiд усякого дрiб'язку?
   Омивання?

   Вербень споглядав на мене уважно, навiть прискiпливо,  його  очi  знову
поблискували, як уламки скла, i я стояв перед ним безпорадний,  не  можучи
оборонитися нi вiд його питання, нi вiд  гострого  погляду;  нi,  дотепер,
правду кажучи, я не думав про омивання та очищення, у цьому, здавалося, не
було потреби... а може,  не  було  нагоди  подумати  про  очищення?  Може,
дотепер я плив по життю легко й безтурботно, не оглядаючись  назад?  Невже
там, позаду, нема в мене грiхiв?

   Господи, та ж я не бездумний, я не трава, по якiй топчуться  безбоязно,
не дерево, що не пам'ята╨ вчорашнього дня, не  вiтер,  якому  байдуже,  що
овiвати - собори чи купи гною, я навiть не  сонце,  яке  однаково  огрiва╨
праведника i грiшника. Хiба я мало змарнував  часу,  вiдриваючи  його  вiд
свого творчого строку, на реставрацiю рiдно© старовини... хiба, отже, я не
жив великими i шляхетними поривами, не дбаючи про славу й заробiток?  Хiба
я не топчуся мiсяцями перед мольбертом, прагнучи розгадати сутнiсть  жiнки
мого народу? Хiба...
   Але чого я виправдовуюся? Перед ким? Перед Вербенем, що, закуривши, сiв
на обочину дороги, притулившись плечима  до  заднього  колеса  автомобiля?
Перед самим собою? Перед  потребою  очиститися?  Але  ж  вiд  чого...  вiд
кого... вiд якого бруду маю очиститися? Ну,  може,  винен  я,  що  частiше
малював лише красу,  веселi  села,  соняшниковi  поля,  осяянi  електрикою
мiста. Княжу гору в Галичi, осiдлану мачтами високовольтних лiнiй, людей у
святочнiй одежi, що вибiгли на поле, де перший колгоспний трактор  розорю╨
межi, труби газопроводу, що вповзали в Карпати, так званих передовикiв  iз
iконостасами урядових нагород на грудях? А що я мав малювати? Тiльки красу
i правду? Добро i зло? Життя в його щоденному потужному плинi, де ╨  мiсце
радощам i смутку? Смертi?.. Де б я тодi виставлявся? Хто б купив  картину?
Який  музей,  скажiмо,  придбав  би  мо╨  полотно,  яке  мучить   мене   з
дитинства... я з дитинства пам'ятаю, як вивозили на  Сибiр  мо©х  краян...
мовчанку пам'ятаю, що зацiпенiло гусла над  валкою  пiдвiд...  пам'ятаю  в
кузовi автомобiля розчепiрений на високих  ногах  кулемет  iз  обслугою  в
синiх кашкетах... чомусь той кулемет  уявля╨ться  менi  хижою  птахою,  що
дзьобом нацiлилась на згорблених на пiдводах людей. А за тим кулеметом, за
синiми кашкетами бiжить i бiжить слiдом людський зойк.
   Чому я цього не намалював? Не знав,  як  намалювати  стиснуту  в  зубах
мовчанку  чи  людський  зойк?  Боявся?  Боявся,  що  хтось   з   правлiння
художницького...  хтось  з  начальства  обласного,   яке   iнколи   любило
навiдуватися  в  майстерню,  щоб  спорожнити  келишок  i  "побалакати   на
мистецькi теми", наткнеться припадком на цю картину, на розчепiрений хижий
кулемет, на зубастi зiрки синiх кашкетiв, почу╨  людську  муку  й  покива╨
пальцем: "Но-но, товаришу Бережан, ти зна╨ш, чим це пахне?"

   Доволi, що замолоду я намалював портрет Северина  Петровича  Гайдаша  -
директора Горопасько© школи пiсля його повернення iз заслання,  з  Сибiру;
на полотнi живе презирлива до всього на свiтi, не  вiруюча  в  нiщо  стара
людина з голим черепом i малими вусиками пiд хрящуватим носом;  презирство
в його очах вiдштовхувало, а зата╨ний смуток, невимовний  бiль  у  кутиках
опущених губ, страждання примушували... а таки примушували знову  й  знову
дивитися  вчителевi  у  вiчi  i  майже  фiзично  вiдчувати,  як  вiн  тебе
ненавидить.

   Я знаю, що цей портрет менi вдався, я працював над  ним  цiле  лiто,  i
цiле лiто Гайдаш менi позував; вiн, бувало, тижнями  не  обдiляв  мене  нi
словом, начебто я особисто завинив в усiх його лихах, але й траплялося, що
пережите та вистраждане проривало мовчанку - i вже  не  було  стриму  його
жалям. I що з того? Нiкому цей портрет я не осмiлювався показати, боячись,
що мене  спитають:  "Чому  ця  людина  обпалю╨  нашу  прекрасну  радянську
дiйснiсть ненавистю?  Хто  вiн,  власне,  ╨?  Куркуль?  Бандпiдсобник,  що
повернувся iз спецпоселення? Невже вiн нiколи не зазнавав у життi радостi,
любовi?"
   Гайдашiв портрет дотепер припада╨ пилюкою на стелажi, подалi вiд  очей,
а разом iз ним припада╨ пилом моя душа.
   Невже й моя душа засмiчена?
   Одначе чому я думаю про це у сю  ж  хвилину  й  чому  терзаюся  начебто
безпричинно? Невже й справдi Опiлля, земля оця,  розстелена  передi  мною,
вiдчинена й безборонна, вимага╨ мого очищення?
   Я жбурнув у ситняк мольберт i  рушив,  як  слiпий,  навмання  у  трави.
Стояла косовиця - благословенна пора на землi. Сонце висiло  над  головою,
як добрий Бог. Чисте небо пiдпирали де зблиски хрестiв на церковних банях,
де  водонапiрнi  башти,  де  лiси  на  горбах,  а  позаду,  за  Вербеновим
"Москвичем" небо тримала на собi вервечка головастих верб - i  не  було  в
цьому нiчого дивного: так повинно дiятися на землi, кожен-бо  трима╨  свiт
на сво©й головi. Трава сягала по колiна, а де-не-де я  потопав  у  нiй  до
пояса; буяння трав, мiльярди розсипаних зiрок, що горiли жовтим, червоним,
бiлим i  фiолетовим  цвiтом,  брали  мене  в  полон,  дурманили  соками  й
запахами, i я хмелiв, вiдчуваючи,  що  розчиняюся  в  травах,  зливаюся  з
квiттям, з небом, iз хрестами на церквах, з вербами понад потоком.

   Аж потiм, упавши хмiльно в  копанку,  що  колись  служила  на  сiножатi
межею, i отверезiлий вiд бризку води, що хлюпнула менi у вiчi, я  помiтив,
що земля, сiножатi, починаючи вiд дороги, а далi  -  понад  потоком  i  аж
ген-ген до горбiв, були розмежованi  усохлим  вiльховим  гiллям  на  рiвнi
дiлянки; на дiлянках тут i там, як бузьки на  болотi,  бiлiли  косарi:  по
дво╨ косарiв було подекуди на дiлянцi, по тро╨, а бiльше -  по  одному,  а
скраю косила одна-╨дина жiнка... може бути, що на луках косило iще  кiлька
жiнок, я ©х, напевно, не бачив... я бачив  лише  цю  одну,  до  яко©  iшов
навпростець, сам цього до кiнця не усвiдомлюючи.

   - Гей, ви там! - крикнула менi жiнка навстрiч. - Траву не топчiть, бо й
так покручена вiтром. - Вона  зупинилася,  посторцувала  косу,  дiстала  з
кушки, що висiла на чоловiчому ременi, камiнь i заходилася косу мантачити.
Робила вона це вправно, по-чоловiчому... i по-чоловiчому твердо стояла  на
ногах, боса, а за нею на косовищi вид-нiлися двi прим'ятi глибокi колi©  -
слiди вiд нiг.

   Не була вродливою; була кругла на обличчi, присадкувата, налита соками,
молоком, роботящою силою вигравала цiла ©© постать. А  проте,  розгарячена
роботою, у пiдiтканiй вище колiн спiдницi, в крапчастiй,  зiсунутiй  назад
хустинi,  пов'язанiй  по-молодицькому,  у  бiлiй  розхристанiй  на  грудях
сорочцi, вона мимоволi вабила сво╨ю вiдкритою, зазивною  жiночiстю;  жiнка
була цiла кольорова: бiла, рожева, червона,  а  старосвiтська  крайка,  що
оперiзувала ©© стан, була зеленою, i очi теж мала зеленi, збитошнi; вiд ©©
розпашiлостi,  веселостi  струмилася  нiжна  струна...  так,   струмилося,
упиралося в мене щось дуже матерiальне, i я подумав, що  нiколи  я  так  у
живi очi не здибався iз силою жiночо© зваби... i ще я подумав, як зберегти
в пам'ятi оцю струну, зберегти, щоб i завтра, коли стану малювати з  сво╨©
Дарки жiночий портрет, вона грала, жила в мо©й душi.
   Як же менi цю струну перевести у фарби, в кольори?
   А може, нiчого цього не  було,  може,  я  дивився  на  цю  жiнку  надто
по-художницькому, заворожений лiтом, травами, чистим небом? Вона, звичайно
ж, помiтила мою завороженiсть, бо посмiхнулася:
   - Ви чого такий... такий, - i покрутила пальцем коло скронi. -  Випили,
може? - Мiряла мене поглядом смiливо й насмiшкувато.
   - Та нi, - почав я виправдовуватися. - Не  випив,  але,  очевидно,  без
вина захмелiв.  I  ще  я  здивований.  Слухайте,  невже  на  Опiллi  жiнок
примушують косити? У наших  краях,  на  Пiдгiр'©,  косовиця  -  не  жiноча
справа.
   - Це тодi не жiноча, коли в хатi  ма╨ш  газду.  А  коли  ти  вдовиця  i
дiтлахи тво© ще дрiбнi, то не пита╨шся роботи: "Ти, небого, в штанах чи  у
спiдницi?". Тим бiльше в косовицю... трави ж перестигають i тверднуть,  як
дрiт, а днi минаються, як солом'яний вогонь горить.  Тому  хапа╨ш  косу  й
бiжиш.
   - Чом би когось не попросити, щоб допомiг, - продовжив я розпити.

   - Кого? Когось з чоловiкiв? Якби на нiч попросила переспати, то  прибiг
би один iз другим, бо чужа завжди солодша, - пирскнула смiхом i ще  бiльше
розчервонiлася. - А до коси не прибiжать, знаю хлопське  те  кодло.  А  ви
от... ви вмi╨те косити?

   В життi я нiколи не косив, не було часу навчитися, рано пiшов iз  села,
одначе мовчки узяв у не© косу i став у загiнок, у  "ручку".  Навiщо  я  це
зробив? Хотiв похизуватися? Пота╨мно собi  жадав,  щоб  милували  мене  ©©
зеленi очi... хотiв врештi спробувати смак селянсько© роботи?  Не  вийшло.
Коса мене зовсiм не слухалася: або вдарялася "п'ятою" об землю на  рiвному
мiсцi, або ж носаком заривалася в купини, або ж ковзала по волоттю трав.
   I я зупинився, задихавшись.
   - То-то, чоловiче мiський. Тяжко з  невмiнням  i  тяжко  з  умiнням.  А
корiвчинi потрiбно на зиму зо двi фiри  сiна.  Ще  добре,  що  голова  наш
нiбито милосердний: да╨ косити на колгоспному за третю пайку. Накосиш  двi
копицi, а третя - тобi. Такий колгоспний порядок, - зiтхнула вона.
   - Дуже ваш голова милосердний... колись у старi часи у дiдичiв жали  аж
за одинадцятий снiп, - iронiзував- я.
   - Ет, що ви, мiськi пани, розумi╨теся на патичках. В iнших колгоспах за
четверту пайку косять. Що зробиш, коли сiна  треба  коровi,  бо  дiти  без
молока ростуть пиняво. Та й сама, якщо не п'╨ш молока, то...  чоловiка  не
дуже й хочеш, - засмiялася. Пiдморгнула менi. Поплювала в долонi.
   Вона косила по-чоловiчому розмашисте; я бачив, як пiд  сорочкою  ходили
лопатки, як сорочка на лопатках темнiла вiд поту. Менi було ©© жаль i було
менi соромно перед цi╨ю жiнкою, перед близькими й далекими  косарями,  що,
немов хлопчисько, пiддавшись поривовi, побiг  по  травах,  топчучи  ©х,  а
столоченi трави косити важко.
   Важка косарська робота пахла терпким духом прив'ялих трав; я  черпав  i
черпав у душу трунок косовицi i упивався ним, а коси вичахкували в травах,
як невидимi паровози: лiто ©хало Опiллям.

   Звiдки я мiг знати, що саме тут, на цих сiножатях, ще нiчого не вiдаючи
про хрест, я завдав його собi на плече i понiс.

   Б'юся з думками, сумнiви мене обсiдають. Може, я сам винен? Може, хрест
був менi конче потрiбний? Може, пiд його вагою  пiзнав  щось  iстинне  чи,
принаймнi,  пiзнав  самого  себе?  Хiба   не'перебiгали   дорогу   начебто
доброзичливцi з порадами: "Отямся, нащо тобi хреста,  нащо  тобi  Голгофи,
нащо тобi того ╙русалиму на горах? Вiдречися... вiдречися i жий  собi,  як
дотепер жив, i малюй, як дотепер малював, тихо й сумирно".
   Я запам'ятав просте слово "тихо". Слухайте, люди,  хiба  можна  творити
потихо?


   Бiла пiщана дорога довго  бiгла  через  сiножатi,  повз  кукурудзянi  й
пшеничнi лани, а далi запетляла, як  скалiчений  за╨ць,  помiж  горбами  у
присмеркових букових лiсах; Вербенiв "Москвич" на  рiвнинi  котився  аж  з
пiдскоком, i начебто аж помахував, як молодий жеребець хвостом, а в  лiсах
бiг притишував, мовби дивився собi пiд ноги, щоб не спiткнутися об  жиляки
корiння, що виповзало на дорогу. Iнодi автомобiль зовсiм затихав,  немовби
йому не вистачало вiддиху, сили, й тодi нас  моментально  обсiдала  лiсова
тиша; але й лiсова тиша, старi буки, що потужно перлися до неба,  жорстоко
притопчуючи пiд собою пiдросток, теж пахли  прозоро  й  чисто  сiножатями,
отим цiлющим прив'ялим духом трав... я сам  наскрiзь  пропахся  сiножатним
духом i вже нiяка сторожа на Опiллi, сторожа в лiсi, в полi, в  селах,  на
дорозi не могла мене зупинити яко чужинця, подорожнього,  що  пахне  чимсь
чужим; я почувався сво©м серед сво©х,  i  було  менi  вiд  цього  на  душi
свiтло; я навiть посмiхався до себе, бо свiтлостi було в душi аж по криси,
аж вихлюпувалося в очi, в кожну зморшку на  мо╨му  лицi.  Старий  Вер-бень
лише косував на мою усмiшку, вiн знав пота╨мну силу свого краю,  щемливого
духу покосiв i був задоволений,  що  везе  в  "Москвичi"  не  якогось  там
розпанiлого й збайдужiлого фахiвця  з  питань  стародавнього  живопису,  а
людину,  насправдi-таки  очаровану  землею.  Пiзнiше,  коли  цiлi  днi   я
простоював перед стiною у церквi Святого Духа i спершу шкробачкою згрубша,
а потiм скальпелем по трiсочцi знiмав пласт вапна з примiтивним малюванням
новочасного богомаза, пiд яким вiдкривалася менi майже неушкоджена  фреска
кiнця сiмнадцятого столiття, а навколо мене вирували i  боролися  добрi  й
злi пристрастi, пiзнiше, отже,  я  зрозумiв...  нi,  це  не  було  логiчне
розумування, сухе й розважливе, воно було iнту©тивне, приховане,  це  було
розкошування душi набутим по  дорозi  в  Черчен,  що  без  цього  мимохiть
придбаного скарбу я був  би  бiднiший,  iнакший,  може,  й  не  спроможний
вiдчути ваготу вiдповiдальностi, яка  звалилася  на  мене...  вагу  i  чар
хреста, який я нiс. Менi були  потрiбнi  й  Вербеневi  ущипливi  докори  в
майстернi, що мене, мовляв, не ранять до болю, не штрикають в серце уламки
козацько© шаблi, i потрiбна була неспiшна дорога  зi  Львова  аж  сюди  до
опiльських букових лiсiв, i потрiбна була молода вдовиця з  косою  посеред
сiножатi, i потрiбнi були головастi верби, що  на  видноколi  пiдтримували
небо, i саме небо, його голубо-молочна глибина,  чаша,  виповнена  запахом
скошених трав. Безлiч деталей... отi колi© вiд  колiс  на  чистому  пiску,
вмитi вiкна в хатах, оце  лелечине  гнiздо  на  телефонному  стовпi,  отой
обривок яко©сь пiснi, що залетiв менi в душу, - усе  наготовляло  мене  до
роботи i школило.

   4
   Черчен я побачив аж у полудн╨, коли ми вигулькнули з лiсу й  зупинилися
на вершинi горба; чимале село лежало в улоговинi, оточене зусiбiч  полями,
що, немов розстеленi зеленi, жовтi i  бiлi  полотнища,  нерiвне  покраянi,
простроченi ярками й стежками, лопотiли на вiтру i  пнулися,  викочувалися
все вище й вище на ланцюги горбiв... а горби, далекi та близькi,  зiбравши
на сво©х вершинах лiси, стояли, як полки, боронячи достигання хлiбiв.
   Село розбiглося по садках, вистрiлюючи  в  небо  хрестами  телевiзiйних
антен.... i тiльки церковного хреста помiж кучугурами дерев, буяннi зеленi
я нiяк не мiг побачити.
   - Не туди дивитеся, Васильовичу, - промовив Вербень. - Святий  наш  Дух
сто©ть за селом праворуч, в долинi. Бачите...  бачите  липу,  як  парасолю
попiд хмарами, а пiд липою - присадкувату церковцю.  Сiла,  як  бабця  пiд
деревом, i спочива╨... i дрiма╨ собi.
   - В усiх наших селах церкви переважно будували в центрi на  мальовничих
пагорбах, щоб село щомитi могло намилуватися красою, щоб  зблиски  хрестiв
на банях, зрештою, нагадували людям про Бога. А ваш Святий Дух вiдбiг  вiд
села, йти до нього на молитву далеко, кiлометр або  й  два.  Взимку  снiгу
тут, певно, намiта╨. - Було справдi  незвично  побачити  самотню  церковцю
ген-ген вiд села - немовби вiд села вiдлучену.
   - Я собi мiркую, - вiдповiв Вербень, - що наш Святий Дух не  для  краси
лише сто©ть, не для молитов тiльки й не для  любування.  Ви  побачите:  це
маленька фортеця, що стерегла Черчен протягом столiть. Ну, а  хто  йшов  з
села з молитвою до нього, то мав час заглибитися в самого себе... молитва,
як поезiя, пливе з глибини людсько© душi. Й  сама  молитва  -  це  поезiя!
Ате©сти можуть заперечити, але я мiркую, що мудрагелики даремно вiдняли  у
людини право на розмову з Богом, власне, на  розмову  з  самим  собою,  на
осмислення самого себе, на творення поезi©. Хiба нi?

   Вiн не чекав вiд мене вiдповiдi. Для нього, очевидно, не мало значення,
що я думаю з приводу його мiркувань. Вербень не мав за мету мене в  чомусь
переконувати, вiн сам був переконаний у тому, що говорив.
   - Та лишiм поезiю, Васильовичу, збоку й  по©демо  до  церкви  не  через
село, а навпростець польовою дорогою, - озвався вiн  по  хвилi.  -  Нiбито
невелика вiйськова хитрiсть. Вигра╨мо якийсь час.
   - Хiба Святий Дух ма╨  ворогiв,  i  хiба  комусь  залежить,  коли  люди
дiзнаються:  а  хто  зламав  на  стiнi  козацьку  шаблю?  -   Я   мимоволi
насторожився.

   - Я повинен був вам сказати спочатку... попередити, - промовив Вербень,
сiдаючи за кермо. - Це теж, очевидно, маленька вiйськова хитрiсть, - додав
вiн  невесело.  -  Боявся  вас  сполошити.  Тепер  скажу.  Рiзнi  ╨  люди,
Васильовичу. Скрiзь i щодня точиться вiйна мiж добром i злом. Чом  би  наш
Черчен повинен бути винятком? Та не в  шаблi,  Майстре,  рiч...  вони  про
шаблю ще нiчого не знають. ╞м розходиться вирвати у нас ключ вiд церкви...
викинути корогви, образи  i  рiзне  начиння,  напхати  церкву  стендами  з
папiрцями та фотографiями i сказати: ось  вам,  люди,  ате©стичний  музей.
Учiться не вiрувати в Бога, вчiться його ненавидiти. Хiба не  так?  А  ми,
громада тобто, проти: хай храм залиша╨ться храмом, дарма  що  в  ньому  не
правиться, хай до Святого Духа приходять люди подумати про життя i смерть.
Кому це зашкодить?  Слухайте,  кому  це  зашкодить,  що  я,  людина,  хочу
подумати про життя i смерть? Може, я вiд того думання  стану  кращим,  га?
П'ять рокiв уже йде вiйна... у цiй вiйнi поки що ми сто©мо вперто  вкопанi
в шанцi... сто©мо, бо ма╨мо ключ вiд Святого Духа, i нiяка влада, мiлiцiя,
прокурори не знайдуть  ключа  вiд  дверей,  а  дверi  там  дубовi,  кованi
залiзом, мури грубi, а на вiконцях попiд дахом - грати. Вiдмичкою  Святого
Духа не вiдiмкнеш, нi. Ви не думали, що хтось... усi ми поробили до храмiв
злодiйськi вiдмички? Душi людськi теж заходжуються вiдмикати вiдмичками...
i тому страшно нам, що протяги у нас  гуляють,  як  у  забутiй  без  вiкон
хатчинi? Вам не страшно, Майстре?
   Вiн правив сво©м латаним "Москвичем"  вузькою  польовою  дорогою  через
пшеницi, що золотилися  навкруг  i  перешiптувалися  м'яко,  а  менi  було
боляче, що я, художник, людина,  вважайте,  не  без  iменi,  творячи  сво©
картини з димарями заводiв, з голубими тракторами, що на  людську  начебто
радiсть переорювали  межi  й  викорчовували  корiння  зв'язку  селянина  з
землею, що, малюючи рожевощоких доярок iз медалями на грудях (i дуже часто
цi медалi та ордени були незаслуженими, фальшивими), я насправдi робив  iз
дроту злодiйськi вiдмички до людських душ.  Слухайте,  невже  насправдi  я
робив злодiйськi вiдмички?
   Невже справдi?
   - Ви менi не вiдповiли, Майстре, чи вам не страшнi... чи ви не  бо©тесь
протягiв у людських душах, що протяги випорожнюють нас догола, i ми, голi,
котимося, як гулкi бубни? - нагадав сво╨ запитання Вербень. - Втiм, можете
не вiдповiдати. Це не так просто вiдразу сказати: боюся, страшно менi. Або
й нема страху... - вiн торкнувся мо╨© руки.
   - Я думаю, як ми потрапимо до церкви, коли  ключ  ута╨мничений...  коли
вiн, той ключ, ╨ i його нема, - повернув я розмову в iнше русло.
   Я боявся розмови про порожнi душi?
   - О, ключ ми не те що ута╨мничили,  -  засмiявся  Вербень,  -  ми  його
загубили, його нема. Це так мовиться для влади, коли дуже вже  напастують.
Мовляв, шукайте, товаришi. Насправдi ж ключ завжди пiд  рукою.  -  Вербень
вирiшив нiчого вiд мене не  та©ти.  -  А  коло  ключа  громада  призначила
сторожа. На нашому боцi й обласний музей...  Святий  Дух  ╨  начебто  його
фiлiалом.
   Вiн зупинив машину,  i  польова  дорога,  виповзши  з-пiд  колiс,  далi
попетляла без поспiху помiж пшеницями, врештi впала в пшеничну  безодню  i
десь там загубилася, а ми, перебрiвши рiчку, що  ледве  сльо-зилася  помiж
камiнням, опинилися на тамтому березi; уздовж берега  й  далi,  окреслюючи
навкруг церкви Святого Духа коло, горбилися насипанi вали;  вали,  мабуть,
були колись високi та грiзнi, тепер нiчого грiзного вiд них не  зосталося,
вони розповзлися, злагiднiли, одначе службу свою служили  далi,  створюючи
настрiй оборони i замкнутостi; вони боронили невелику муровану  з  великих
брил церковцю i сотнi, може, низеньких, тесаних iз  вапняку  хрестiв,  що,
дбайливо побiленi, святочнi, були  схожi  на  дiтей  у  нових  сорочечках;
хрести були характернi, пелюсткоподiбнi, однi з  них  стояли  рiвно,  iншi
похилилися, ще багато лежало горiлиць на землi; час порозрiвнював могилки,
розмив i стер, а чи й вигриз iз хрестiв iмена й дати i  тiльки  на  деяких
можна було прочитати чи, власне, вимацати пальцями окремi лiтери i  цифри.
Лише на одному хрестi, отому, що пiд кущем  калини,  я  прочитав,  що  тут
спочива╨ Нестор Ключар, який помер 1769 року, маючи вiд роду 73 роки.
   Вiчна йому пам'ять...
   Я не вiдразу помiтив, що напис був  поновлений,  лiтери  позолоченi,  й
тому вони так швидко впали менi у вiчi. Я хотiв знати, чи ╨ ще  дотепер  у
Черченi рiд Ключарiв, i спитав про  це  Вербеня.  Ми  йшли  стежкою  помiж
хрестами до церковцi, i я повинен був думати про смертi, про похованих тут
людей, а чомусь думалося про живих, про Ключарiв  сьогоднiшнiх.  Очевидно,
винен у цьому був високий чистий день, побiленi  веселi  хрести,  калиновi
кущi, що росли гуртами то тут, то там  i  вже  видзвонювали  почервонiлими
коралями; хрести тут не нагадували про смерть, вони були тiльки знаками  з
минулих  столiть,  витворами  каменярського   мистецтва.   Сувора   кругла
церковця, бiльш схожа на оборонну вежу, анiж на  Божий  храм,  поблимувала
загратованими вiконцями-бiйницями, i було таке враження, що вона  пильну╨,
зорить, чи iз-за горбiв, iз-за лiсiв не виповзають ворожi  полки.  Тут,  у
долинi, оточенiй валами, в затишку панував особливий  настрiй:  вiяло  тут
бадьорiстю, святочнiстю, i душа твоя не нидiла й не горбилася; дихала  тут
iсторiя; у мене було таке передчуття, що  ось-ось  вiдкри╨ться  менi  щось
дуже важливе, потрiбне нам усiм; я собi навiяв, що  потрапив  у  свiт,  де
одночасно iсну╨ минуле й сучасне, живi i мертвi,  й  найдивнiше  було,  що
живi i мертвi оточували мене живим ╨диним  гуртом  i  промовляли  до  мене
живими словами, i споглядали на мене живими очима.
   Очевидно, я помиляюся i реальнiсть перемiшую з мiстикою, але... але, що
╨ мiстичного в тому, що прапредки живуть  у  тобi  реально,  ти  ╨  ланкою
╨диного ланцюга, початок якого губиться у пiтьмi iсторi©? Iнколи лише тебе
пройма╨ страх, коли тобi зда╨ться... коли тобi начебто сниться  наяву,  що
ти вже колись жив, любив жiнку дуже вродливу, яку ти чомусь учора  зустрiв
на львiвськiй вулицi, що ти вчинив якесь добре дiло... i  начебто  про  це
доброчинне дiло записано у старих дiарушах, а опiсля... опiсля  когось  ти
зрадив,  щось  запродав,  когось  зрiкся  i  врештi,  каючись,  упав   вiд
гусарсько© шаблi в полi пiд Берестечком.

   - А що Ключарi, - перервав мо© роздумування старий Вербень, -  Ключарi,
як i всi ми на цiй землi, вiчнi. Бачте, ондечки пiд  липою  кладе  сiно  у
стiжок чоловiк, який зветься Павло Ключар... i, до речi, так збiглося: вiн
сторож церковного ключа, ключар, отже. Втiм, нiякий це  не  збiг...  може,
його роду так приписано з правiку: знати, де сховано ключ. Це дуже важливо
- знати.
   Офiцiйна  його  посада:  хранитель  Святого  Духа,  молодший   науковий
працiвник. Музей у  Бистричанах  навiть  платню  йому  призначив.  Правда,
мiзерну.
   Високий, худющий чоловiк, якому минуло вже за тридцять,  уздрiвши  нас,
устромив вила в копицю i рушив нам навстрiч. У бiлiй полотнянiй сорочцi  i
в таких же штанях, босий, вiн напрочуд природно вписувався  у  кра╨вид  iз
старою липою, Святим Духом, з побiленими хрестиками й копичками сiна помiж
ними; вiн був  тут  конче  потрiбний;  я  раптом  зрозумiв,  що  без  його
присутностi ця кругла улоговина виглядала б покинутою i самотньою, вiн  ©©
оживляв простою селянською роботою... ходячи босонiж по запалих могилках i
вищибуючи косою пашу  худiбцi  на  зиму,  вiн  продовжував  просту  роботу
прадiдiв...
   Знову мiстика?
   Ключар подав менi руку. Бiляве, гейби з льону вичесане  довге  волосся,
що спадало на плечi дрiбними кучериками, дугастi, пшеничного кольору брови
й  вуса  пiдковою,  довгобразе  аскетичне  обличчя  -  цiла  його  постать
нагадувала апостола з народно© iкони, доброго i лагiдного,  котрий  проща╨
людям усi грiхи... проща╨ з  першо©  зустрiчi,  з  першого  потиску  руки.
Нiякова, аж  начебто  винувата  усмiшка,  ласкавий  погляд  посивiлих  вiд
доброти очей наводили на думку, що Ключар належить до  сучасних  схимникiв
або ж до яко©сь секти доброчинiв... належить до блаженних, що не вiд свiту
цього. Одначе, коли ми знайомилися, потиск  його  руки  виявився  твердим,
цiлком хлiборобським, що свiдчило про його рiшучiсть.

   - Хочу, Павле, залишити Василя Дмитровича  на  тво©  руки,  -  промовив
Вербень, поглядаючи на свого  "Москвича",  що  залишився  на  тому  березi
рiчки. - Сам зна╨ш:  стара  сама  лежить,  а  невiдомо,  чи  донька  Ганна
прибiгла з поля на обiд... а якщо й прибiгла,  то  чи  впорала  господарку
свою i нашу. А ти вже тут не крийся, не замикай на ключi нi Святого  Духа,
нi нiчого, що навколо нього... нi тим паче - самого себе.  Чи  як  кажете,
Майстре? - повернувся до мене. - Додому,  гадаю,  не  квапитеся.  Ночувати
будете в Павла, у нього, сказати б, хата  на  два  поко©,  чисто  й  тихо.
Ввечерi здиба╨мося. - I вiн поспiшив до свого "Москвича" на тамтому березi
рiки.
   - У нього дружина лежить  спаралiзована...  вже  три  роки,  -  пояснив
Ключар.

   Я справдi не поспiшав додому; я прецiнь художник  i  реставратор...  та
рiч не в тому, що виявиться пiд пластом штукатурки на церковнiй  стiнi,  i
рiч також не в тому, що менi баглося намалювати це старе веселе кладовище,
копички сiна на ньому, правiчну липу й високого сухорлявого апостола, який
робить на гробах  сiно...  менi  хотiлося  просто  тут  побути,  походити,
подумати, наплакатися а чи насмiятися.
   Насмiятися на кладовищi?
   Ми спершу з Павло Ключарем пiд липою пообiдали: з'©ли по  шматку  сала,
по байдi хлiба, який запили молоком. Та, зрештою, не ма╨ значення,  що  ми
©ли i пили, ма╨ значення лише те, що в  менi  тривало  пригадування:  менi
здавалося, що колись давно, сто чи й тисячу рокiв тому, я уже розмовляв iз
цi╨ю людиною, з Ключарем, i бачив  я  оцей  високий  день,  копички  сiна,
хрести, що мов дiтлахи стояли в бiлих сорочечках; виглядало,  отже,  що  я
вже тут колись був i тепер повернувся сюди вдруге.
   Чи, може, я жив тут завжди?
   - Менi теж тут любо, - промовив Ключар, нiби вгадуючи мо©  розмисли,  й
усмiхнене поглянув менi у вiчi. Вiн сидiв  на  пластi  сiна,  прихилившись
плечима до копички. - Як вам  сказати...  тихо  тут  i  мудро...  мудрiсть
приходить сюди гола i свята: замислися-но, чоловiче, чого живеш на  свiтi?
Не подумайте, що я дивак  якийсь,  "фiльозоф",  нi.  Я  собi  сiльський  i
звичайний: маю газдiвство, садок, п'ять соток  полуниць,  котрi  в  нашому
селi з-польська називають "трускавками". I як усiх,точить мене  буденщина,
мов шашель, i кожен сам собi лiк шука╨ на не©: той  горiлку,  той  посаду,
той грошi, той колекцiону╨ жiнок, з якими переспав, а я втiкаю вiд  шашеля
до Святого Духа, кошу тут сiно,  зцiлюю  душу  i  пильную  вiд  ╨фрейторiв
церковцю... а щоб я  вiдчув  вагу  того  пильнування,  то  громада  та╨мно
доручила менi ключ, - при  цих  словах  вiн  торкнувся  пазухи,  одначе  я
побачив на ши© лише чорний ремiнець. - Втiм, про та╨мне це доручення  зна╨
цiле село, i влада, зрозумiло, теж. Однак вона  поки  що  не  насмiлю╨ться
вiдкрито виступати проти громади. До часу... Тому мушу  бути  постiйно  на
сторожi.

   - ╙фрейтори - це хто? - перепитав я, бо направду не зрозумiв, про  кого
мова.

   - Службiсти ревнi... з мiсцевих родакiв, яким понашивали на  погони  по
однiй личцi, - вiдповiв вiн серйозно. -  Генерали,  як  водиться,  далеко,
полковники i майори теж неблизько, а ╨фрейтор завжди пiд  рукою  i  завжди
вiн послушний. Йому тiльки пообiцяй ще одну личку. Вам хiба старий Вербень
не оповiдав, що ╨фрейтори вiд  iменi  народу  збиралися  "осво©ти"  церкву
Святого Духа пiд ате©стичний музей? Так нiби народ  "бажа╨"...  не  знати,
який це "народ", бо нашi сiльськi люди не дають "освоювати"... i  загубили
ключ вiд церковних дверей. - Добре  бодай,  що  в  музе©,  в  областi  нас
пiдтримали: не варто  порушувати  усталене  в  Святому  Дусi.  -  Пшеничнi
Павловi вуса  затеплiли  посмiшкою,  а  руки  теребили  на  грудях  важкий
масивний ключ.
   - Очевидно, це немала честь носити такий ключ i... вiдповiдальнiсть.  А
ще - смiливiсть. Влада здатна пришити полiтику. - Я не хвалив його  заради
тiльки похвали, я вiдкривав для себе цю лагiдну й смiливу людину.

   - Ваша правда: вiчна  настороженiсть.  Трапля╨ться:  зриваюся  вночi...
приверзлося, що ╨фрейтори пiдважують дверi й рвуться до Святого Духа. I  я
бiжу стрiмголов. Хапаю вила й бiжу.
   - Я щось не вiрю, щоб ╨фрейтори, як ви кажете, вночi  ламали  дверi,  -
сказав я. - Гм, мабуть, теж розходиться, що подумають про них люди.
   - Марниця, - заперечив Ключар. - У них свiй вимiр порядностi.

   Добре все те, що благословля╨ начальство. Iнша рiч... так, iнша рiч, що
╨фрейтори хочуть мати про людське око  чистi  руки.  Тодi  вони  знаходять
особин, якi за грошi беруться за будь-яку брудну роботу. Коли б Святий Дух
не був змурований з каменю, то з  нього  давно  залишилася  б  лише  купка
попелу. Вiрите?

   Правду кажучи, не вiрив, так, менi доводилося чути, що в тiй  чи  iншiй
областi попiд Карпатами загорялися церкви, а в скансенах горiли стародавнi
хати й  шпихлiри.  Горiли.  Я,  однак,  пожежi  списував  на  випадок,  на
зiпсовану  електромережу,  на  залишений  без  догляду  каганець.  Та  щоб
спецiально... щоб навмисне нищити... нi, в таке менi не хотiлося вiрити.
   А може, я фальшивив перед собою?
   Передторiк у жнива я малював Днiстровi береги, ╨ таке мiсце, мною  дуже
улюблене, за селом Городницею. Я там буваю щороку; я люблю малювати  рiку,
коли хвиля котиться на хвилю i вода  дрiбно  видзвоню╨,  як  порцеляна,  i
люблю  малювати  рiку  розгнiвану,  каламутну.  Тодi  рiка  тече,  немовби
ослiпла, безпам'ятна, вона не ма╨ часу оглянутися й  побачити,  що  береги
обабiч свiтяться сонцем... так, сонце сидить на берегах, а Днiстер  нiчого
не бачить, бо в нього скаламученi, здичавiлi очi.

   Передторiк у жнива скаламучений, лютий Днiстер вихлюпнув на берег майже
пiд мiй мольберт  дерев'яну  обгорiлу  подобу  святого  Николая;  це  була
примiтивна  рiзьбярська  рiч,  розмальована  бiлою,  зеленою  та   золотою
фарбами, але на грубо витесаному обличчi  святого  було  стiльки  гiркоти,
затамованого болю, що я повiрив: примiтивний той рiзьбяр мав  непересiчний
талант.
   Втiм, може, гiркота i бiль на Николайовому лицi не створенi художником,
рiзьбяр тут нi при чому, виннi палi©, якi, очевидно, пiдпалили каплицю, де
стояла пiвметрова статуя святого, або ж викинули  його  з  церкви,  або  ж
гаком зiрвали з нiшi на фронтонi будинку й жбурнули у вогонь.
   Я нiчого не знав  про  страждання  святого  Николая,  але  привiз  його
додому,  вiн,  обгорiлий,  полущений,  сто©ть  у  мене  в   майстернi   на
пiдвiконнi; я нiколи  про  нього  не  думав,  не  згадував  i  тодi,  коли
вибирався в далеку дорогу, дарма що  знав:  Николай  оберiга╨  подорожнiх,
морякiв i рибалок, що ловлять рибу.
   - А iнколи влiтку, як оце в косовицю, - продовжував свою думку  Ключар,
- я беру з дому верету i ночую  отут  у  копицi,  зовсiм  не  думаючи  про
пiдступи ╨фрейторiв. Принаймнi, менi не хочеться думати.
   - Не сумно вам тут... не страшно врештi? - поцiкавився я. - Усе ж  таки
- цвинтар.

   - Нi, - заперечив вiн кивком голови, - нема страху,  навiть  отого,  що
зветься "не по собi", теж нема╨. Певно, я звик до мiсця. Ну, а втiм,  який
це цвинтар, коли останнього небiжчика  тут  поховали  майже  двiста  рокiв
тому. При вiйську будучи, я служив у Пермi, на Уралi, там наша рота зчаста
заступала в так званий "караул N 2": стерегли вiйськовi склади. Навколо  ж
складiв попри самi колючi дроти - могили й могили. Сто©ш, бувало, на вартi
- нiч, осiнь, вiтер.... вiтер гойда╨,  шелестить  i  поскрипу╨  численними
вiнками, видзвоню╨ усяким залiзяччям на огороджених могилках, i рух  такий
сто©ть на кладовищi, як у циганському таборi... i  страх  тебе  бере...  i
стиска╨ш автомат у руцi, аж iз шийки приклада  капа╨,  зда╨ться,  вода.  А
мерцi... так уявля╨ться тобi: мерцi, пiднявши вгору  руки,  тримаються  за
колючий дрiт, готовi його перескочити чи перекусити, тисячi ©х i тисячi...
i ти готовий по цих тисячах ударити з автомата.

   Це був страх.
   Тут же страху нема; там були тисячi уявних мерцiв, там було чути  повiв
тлiння, сморiд зiв'ялого чатиння, а тут... тут  тиша,  спокiй,  недоступне
для упирiв чи для того, що в  дуплi  сидить:  мiсце  тут  освячене.  Втiм,
спробу╨мо переночувати тут обидва таки цi╨© ж ночi?
   Я вiдмовився, i не тому вiдмовився, що злякався (начебто наша земля  не
на праху предкiв трима╨ться?), а тому, що не  був  внутрiшньо  готовий  до
тако© поночiвлi.

   - Ну, то вибачте, - почервонiв Ключар. - Це не так просто,  я  розумiю,
ходити ночувати на цвинтар. Та й навiщо, правда?
   - Чи ви самi зна╨те, чому ходите сюди посеред ночi? Ну, розумiю:
   нагляда╨те за церквою. Та, очевидно, ╨ й iншi спонуки, iнша потреба.
   Ключар не вiдповiв; узяв граблi й заходився вигрiбати  з-помiж  хрестiв
сiно, а я обiруч носив сiно до копиць. Ми якийсь час працювали мовчки... i
менi котро©сь хвилини стало смiшно: я при©хав зi Львова гребти на цвинтарi
у Черченi сiно? Ключар чомусь зволiка╨ вiдмикати  церковнi  дверi,  щоб  я
врештi подивився, що "показу╨ться" з-пiд штукатурки  на  церковнiй  стiнi.
Хоч, якщо по правдi, я теж не спiшив до Святого Духа, було при╨мно  носити
оберемками сiно, дихати його пахощами i ... i згадувати  дитинство,  тата,
наш оборiг, де ми, бувало, тато, мама i я, на свiжому сiнi спали.
   Господи, як це було давно. Та й чи правда, що воно було, дiялося?
   - Чого ж, - обiзвався згодом Ключар, - ╨ у  мене  двi  спонуки.  Перша,
Майстре, може вам здатися трохи смiшною:  село  ма╨  тисячi  очей,  стооко
воно, отже, стежить за кожним, хто"у ньому  живе.  Тепер  уявiть,  скiльки
цiкавих крiзь шпарини в парканах, iз-за фiранок стежить за мною, коли я  з
веретчиною на руцi дибаю у сутiнках на цвинтар ночувати. Я ув тих  цiкавих
очах начебто виростаю... ╨ щось у менi та╨мниче, забобонне, бо ж не  дурно
ходжу ночами на цвинтар. I ця пота╨мнiсть, як колись  накреслене  свяченою
крейдою коло, ляка╨ забобонних людей, а тверезих  остерiга╨.  Це  менi  на
руку, я почуваю себе в бiльшiй безпецi... це, мабуть, важливо, коли  носиш
ключ вiд Святого Духа, й про це, мабуть,  здогадуються  сексоти  платнi  й
добровiльнi.  Бачите,  який  я  з  вами  вiдвертий.  -  Ключар   спробував
засмiятися, але це йому чомусь не вдалося, смiх скривився болюче на  губах
i погас. Видно, Ключаревi не подобалася роль пота╨много дивака,  якого  не
варто чiпати.
   - Крiм того, ╨ друга спонука. Власне, вона перша i основна: я  приходжу
сюди вдень i вночi з потреби... з потреби вдихнути  в  себе  вiру,  що  не
марно живу, не для того лише, щоб накосити коровi на зиму та щоб продати в
Рогачi кошiль  ягiд,  хоч  це  теж  чесна  робота.  Я  шукаю  тут  зв'язку
теперiшнього часу з минулим. Розумi╨те? Я почуваюся  зв'язуючою  ланкою...
однi╨ю рукою я тримаюся за те, що було, другою - за теперiшнiсть. Може,  я
беру на себе забагато, але так я думаю, i нiчого з собою не можу  зробити.
Так я вiдчуваю. Ви мене розумi╨те? - Вiн  обпер  граблi  об  копичку,  яку
обчiсував,  i  пiшов,  високий,  молодий  i,  здавалося,  ослiплений   вiд
упевненостi, що iсну╨ на свiтi для чогось вищого. Я потюпав слiдом за  ним
i тiшився, що людина знайшла себе для високого; вiн був стократ щасливiший
од тих, що вимудровують ракети, доять корiв i вибудовують атомнi станцi©.

   - Я хочу вас зрозумiти: ви такий молодий, тридцятка, може, лише минула,
iншi метушаться, шукають грошей, романтики, БАМiв... шукають  i  часто  не
знаходять. I ходять спустошеними до старостi.  Вам  же  пощастило.  Якийсь
iсну╨ секрет? - Я зупинив його на стежцi.
   - Секрет? Та нi... Це приходило поволi. Я вчитель за  професi╨ю...  але
прогнали мене з учительства. I не знаю, що зi  мною  сталося  б...  певно,
зламався б... потоптали б мене кирзаками, кинувши пiд ноги. Або ж  подався
б на БАМ заробляти довгий карбованець, модно це нинi й патрiотично. Та, на
щастя, пiдтримав мене старий Вербень.
   Ми йшли помiж хрестами; Ключар до хрестiв схилявся, вимацував ©х рамена
довгими пальцями i натрапляв, певно, на лiтери, бо враз забував про  мене,
виймав з кишенi блокнот i записував упiзнаний знак: iм'я,  чи  лiтеру,  чи
цифру. Видно, вiн не хотiв змиритися з тим, що хрести  безiменне  мовчали,
вiн учив ©х говорити i сам учився ©х слухати.
   - Вербень якось менi й каже: Чого ти, Павле,  журишся,  що  вигнали  зi
школи? Звiдки ти зна╨ш: може, це Божий знак? Ти пишеш вiршi... отож напиши
книжку про Святий Дух, про Козацьку могилу, що бiля  нього  насипана,  про
бiлi хрести, якi не навiвають суму, а тiльки будять згадки i надiю.  Пiди,
пiди-но, Павле, в нашу Страдчу долину,  мiж  старими  валами,  посиди  пiд
Святим Духом, набери в душу запаху сiна i торкнися хрестiв.  I  побудь  на
стрiлецькому кладовищi, бiля надгробникiв сiчовикiв, про яких сьогоднi  не
вiльно й згадувати... а  якщо  й  згаду╨мо,  то  попередньо  облива╨мо  ©х
гно©вкою.

   - То ви й поет, Павле? - Менi було соромно,  що  з  самого  початку  не
розгледiв спорiднену душу; я повинен був дiзнатися про це з його  очей,  з
його посмiху.

   Я так йому й признався: нiбито я мистець. а людей не  розпiзнаю.  Може,
тому так тяжко малюю жiночий портрет, шукаю у душi якщо не дна,  то  бодай
змiсту, берегiв.

   - Докопатися до глибини завжди важко, - зауважив  Ключар.  -  Тим  паче
мистцевi. Браку╨ часом мiри, щоб ©© вимiряти. Але ви ма╨те рацiю:  ми  так
мало зна╨мо про  себе.  Усе  бiльше  ковза╨мо  та  ковза╨мо  по  поверхнi.
Письменник, скiнчивши унiверситет i усiвшись десь у теплiй редакцi©,  пише
свiй роман iз пальця, i другий, i  третiй  теж  iз  пальця,  з  газет,  iз
вражень так званих творчих вiдряджень i вiд установки, що пану╨ i  давить:
"Пишiть, як повинно бути, а не так, як воно ╨  в  життi".  Навiть  видатнi
письменники... був тут один, люблю його твори i шаную...  начальство  його
привезло в Страдчу долину, в село...  з  начальством,  отже,  вiн  походив
помiж  людьми,  поговорив,  поцiкавився  "глобальними"  проблемами,   щось
занотував  до  записника,  а  люди  дивилися  на  нього   замкнено,   вони
вiдкриваються лише без начальства. Ви це зна╨те? Чи  нi?  Художники...  не
хочу вас образити... малюють не те, що в  людини  на  душi,  а  те,  що  в
передовика на грудях: значки, ордени, медалi. Це легше...  легше  малювати
блискучi медалi, нiж зазирати в  душi.  Нема  часу.  Всi  спiшать.  Завтра
виставка про передовикiв сiльського господарства, а вiн картину "Молодiжна
ланка" змальову╨ з фотографi© i несе ©© перед свiтлi очi членiв журi...  i
свiтле журi задоволене: "Сучасна, актуальна рiч". Що, хiба не так?
   Або той же газетяр при©жджа╨ i розпиту╨  доярку  про  кормовi  одиницi,
надо©, плани, передовий досвiд, соцзобов'язання -  i  поспiхом  шкряба╨  в
газету напiвправду, з яко©  та  ж  таки  доярка  насмiха╨ться  i  водночас
почина╨ у не©, пiвправду, вiрити. Це страшно: починати звикати до  фальшi,
немов до чисто© правди. Начальство в районi  теж  товчеться  лише  навколо
сiвби, навколо жнив i силосування соломи... i  ще  начальство  ма╨  тисячi
iнших важливих державних i партiйних  проблем...  а  нiхто  не  при©де  до
Вербеново© Катерини, яку спаралiзувало восени на буряках, i не спита╨: "Що
тебе болить, жiнко?". I не при©де до мене й не спита╨: "Що  пишеш,  поете?
Плачеш ти чи спiва╨ш? I чому тво© вiршi нiхто не друку╨?".
   _
   ПАВЛО КЛЮЧАР_
   5
   "Коли душа моя мiлi╨, як пересихаюча рiчка, i  на  бродах  вишкiря╨ться
слизьке камiння, що смердить тванню, а час, той  чорний  чорнокнижник,  по
краплинi влива╨ в мою душу, у мою кров отруту, що зветься байдужiстю...  i
байдужiсть пливе у мо©х жилах, як сонна слiпа  риба,  я  котрогось  дня...
вчора чи позавчора пригадую, видобуваю з мо╨© пам'ятi зеренце, принесене з
правiку, i дiзнаюся од нього, що треба менi рятуватися. Я тодi уподiбнююся
до скаженого пса, котрий, запiнений i лютий, летить навмання в  не  вiдомi
йому кра©, де нiбито пророста╨ зiлля... досить того зiлля  взяти  на  зуб,
досить, щоб воно бризнуло, увiйшло в кров - i сказ минеться.
   Лише не всi пси добiгають до невiдомих кра©в, в одних не вистача╨  сили
i вони падають на дорогу, ще iнших вистрiлюють. (А ще хотiв би я знати, чи
живуть, зата©вши хворобу, скаженi собаки, одягнувши намордники?)
   Я щасливiший од пса, я ж бо ╨сьм людина, сотворена на  подобу  Божу,  i
тому вiдоме менi зiлля вiд людського, так, вiд людського,  а  не  собачого
сказу, i зветься той сказ не  по-медичному  просто:  байдужiстю.  Коли  ти
байдужий, то нiчого тебе не болить, не бере тебе  жура,  за  нiчим  ти  не
плачеш i до нiчого не прагнеш,  i  тяжко  себе  примусити  ловити  в  собi
сонного звiра, звiр мурлика╨ собi, як кiт, риба... риба мурлика╨, як  кiт,
у не© м'яка шерсть i ©© нелегко зловити, але ти мусиш ©© зловити за  зябра
й жбурнути в помийну яму, бо завтра буде пiзно рятуватися,  може  статися,
що сонна риба проковтне тво╨ зеренце, припасене з правiку, й ти не побiжиш
навiть, як той собака, наослiп шукати зела вiд сказу.

   Шукайте зела вiд сказу.
   Риба врештi-решт загиба╨ i смердить  падалиною,  а  я  радiю  i  йду  в
Страдчу долину до  Святого  Духа;  по-рiзному  долину  над  Золотою  Липою
називають: однi кажуть "Страдча", i в  цьому  словi  скиглить  страждання,
iншi кажуть "Стратча" - ╨ у цьому словi лiтера "т", що схожа на  шибеницю,
i чу╨ться у цьому словi страта. Хтось стражда╨? Хтось когось страчу╨?  Яка
рiзниця - бiль один; я приймаю обидва наймення, однаково болить i  страта,
i терпiння.
   Признаюся: попервах, байдужiстю отру╨ний, ще сонний,  неумитий,  блукаю
навкруж Святого Духа, i його пощерблене камiння стiн, i похилений хрест на
банi, i кованi дверi до мене не обзиваються нi словом, нi звуком. (А може,
обзиваються, кричать, просять, ранять мою душу до кровi, а я болю не чую?)
   А я болю не чую...
   I попервах старезна липа, що кроною сво╨ю крислатою стереже Святий  Дух
вiд грому, вiд  гармат,  вiд  вiтру,  приймаючи  на  себе  пориви  бурi  й
кулеметнi черги (i менi зда╨ться, що липа живе  в  долинi  вiд  сотворения
свiту, ще, примiром, не текла тут поруч рiчка, а коли потекла, то на честь
старого дерева назвали ©© Липою), вдавала, що мене  не  зна╨  (вона  знала
вороння на гiллi, горобця у дуплi i вiтриська,  що  сидiв  на  листку,  як
метелик), що я ©© не обходжу.
   I попервах декiлька десяткiв кам'яних хрестiв,  якi  я  вибiлюю  вапном
кожного року перед Великоднем, вибiгають менi  навстрiч  лише  як  каменi,
лише як знаки чи╨©сь смертi, давньо© i  забуто©,  яка  не  виклика╨  бодай
задуми, не то що смутку; кам'янi бiлi хрести жахаються мо╨©  безпам'ятi  i
нишкнуть у високiй травi... i схожi вони в травах на зайцiв,  що  стрижуть
вухами. Смiшнi.

   I попервах вали доокруж  долини  були  лише  горбами  насипано©  колись
землi, на тих горбах розрослися лопухи i кропива, i зело польове теж мiцно
взялося корiнням, а корчi терену тримаються купно й цупко, як отари овець;
помiж ними червонiють дiвки в намистах - кущi калини. А в жовтiй глинi  на
валах лисицi риють нори, i ще, може, бiгають там ласицi -  звиннi  звiрки,
яких я боюся, бо нiбито вони спроможнi впиватися людинi в горло й смоктати
кров, i ще, може, змi© грiються на сонцi кублами...  i  нема  пiдступу  до
змiй i ласиць, вони однаково заговоренi забобонами i досвiдом.
   О так, сидить досвiд людський на старезнiй липi, як сивий  сокiл.  Хiба
стрiлиш у нього... хiба його зречешся?
   А ще попервах рiчка, Золота Липа, поза валами текла лише  водою,  хвиля
за хвилею, не мали хвилi нi запаху, нi пам'ятi,  вiчна  вода  текла  вiчно
молодою й вона начебто не мала нiчого спiльного з берегами, з  нiчим  i  з
нiким, вона текла незалежно i водночас услужливо: хочеш напийся з не©,  не
хочеш - помий ноги чи колеса свого воза.

   Вода вiчно кудись спiшила.
   I ти попервах лежиш на валах або ж на полянi помiж хрестами,  баламка╨ш
ногами  й  по-святотатському  посвисту╨ш,  з  лiнощiв,  з   нео-хоття   не
помiчаючи, що невидима сила, поганський Пан, який зветься тут Чаром,  бере
над тобою владу; нi, ти не пiдда╨шся, ти ще пам'ята╨ш про сонну  рибу,  ти
ще посвисту╨ш, ти  ще  насмiха╨шся  з  себе,  що,  мовляв,  прийшов  дивак
iзцiлитися в Страдчiй долинi, аж поки не причу╨ться мамин голос, один  Бог
зна╨, звiдки мамин голос вилуну╨ться:  може,  iз  трав,  може,  то  калина
промовля╨ до мене, може, в липi сидить мамин голос, а може, кам'янi хрести
облитi, як бiлою поливою, маминим  голосом?  Я  нiчого  не  знаю,  а  лише
прислухаюся i чую, що мама кажуть про грiх свистати в святому мiсцi.
   Грiх? Що воно таке? Слово з Бiблi©? Щось злочинне...  щось  зрадливе...
щось солодке... щось криваве? Нiхто менi  не  вiдповiда╨  на  питання,  та
нiхто й не вiдповiсть, я повинен сам дiйти до сутi  грiха  сво©м  розумом:
ой, це так нелегко уявити грiхом свист  помiж  старими  могилками...  але,
коли вже тобi нелегко, коли в головi зажорнували думки, то це значить,  що
запала в душу тобi крихiтна iскорка: ще в тобi поки що темно,  ще  кров  у
тобi тече сукровична, та Чар зна╨ сво╨ дiло, вiн  зводить  тебе  на  ноги,
веде тебе помiж хрести... i вже нема хрестiв, на ©х мiсцi  стоять  хто  по
пояс, хто по колiна, а хто по саму шию закопанi в  землю  люди:  молодi  i
старi, жiнки в намiтках, дiвчата  у  вiнках,  а  дiти  сидять  на  запалих
гробах, пiдiбгавши пiд сорочечки ноги; на людях одежа з минулих  вiкiв,  i
на них - зброя, що вже давно сво╨ вiдстрiляла; цих людей уже  давно  нема,
вони мертвi, з ©хнього праху виросла трава, але якимось чином я знаю,  це,
певно, пiдказу╨ менi Чар iз Страдчо© долини, що душi  ©хнi  не  повмирали,
товпляться вони в чистилищах, немов на вокзалах, очiкуючи суду: кому -  до
пекла, кому - до раю, а кому назад  повертатися  на  землю  в  новому  вже
обличчi; якимось чином я знаю, це, певно, обзива╨ться в менi голос  кровi,
що нiхто з цих численних людей менi не чужий, кожен iз них - мiй корiнь  з
минулих вiкiв; я на цих людей схожий, i люди на мене схожi,  такi  ж  вони
всi довгобразi, бiлявi, як я, тiльки на мо©х губах ще змi©ться посвист,  а
в кутиках уст - гiркота, а в очах  -  забудькувата  збайдужi-лiсть,  а  на
©хнiх обличчях карбу╨ться докiр; вони всi мене запитують (нiмо  запитують,
одними поглядами, карбами зморщок), що невже я забув про основне:  ми  тут
перебува╨мо з первовiку.  нашi  первенi  в  кожному  корiнцi  i  в  кожнiй
травицi, так було, так ╨, так буде, i ти теж - вiд  нас,  чу╨ш?  I  чи  ти
зна╨ш, що нам тяжко перебувати в нижнiх  свiтах  через  тво╨  збайдужiння,
через тво╨ безцiльне блукання? I невже ти забув, що ти вiчна суть  на  цiй
землi... вiчним же не подоба╨ носити в собi сонну рибу, яка тiльки ©сть  i
п'╨ i перетравлю╨ твою здорову кров на сукровицю.
   I я  помiчаю,  що  в  кожного  з  мо©х  прабатькiв  в  кулацi  стиснута
свiчечка... i всi тi© свiчечки простягають вони до мене: "Засвiти!"
   Господи, чим я засвiчу тисячi тисяч свiчок?
   Господи, чим я засвiчу бодай одну свiчечку? Чим?  Криком  роздерта  моя
душа, а серце болить, немовби в ньому теслярi висвердлюють дiру, а  голова
розколю╨ться на дрiбнi черепки; Господи, я не знаю тайни вогню. Не знаю...
не знаю... колись, може, знав цю тайну, але загубив необачно, притоптав на
чорних радах, i тепер  страждаю,  тисячi  тисяч  свiчок  прабатьки  мовчки
простягають до мене... прабатьки терпляче ждуть, ©м нiкуди  спiшити,  вони
ще очiкують суду  в  чистилищах,  вони  радi  б  стати  перед  суддями  iз
засвiченими свiчками, i це означало б, що ©х пам'ятають на землi, й за  це
не один грiх буде ©м прощений. А я безпорадний... а я убогий, а я ниций...
без вогню, без  iскри,  збайдужiлий  -  чим  маю  свiчi  засвiтити?  Може,
каяттям? (Скiльки ми каялися i наново  чорно  зраджували).  Може,  кров'ю?
(Застрели мене, стрiльчику, срiбною кулею). Може, спiванкою? (Спiва╨мо при
горiлцi, спiва╨мо в червоних шароварах та з дерев'яними шабельками).

   То чим маю запалювати свiчки?
   Я знаю, що Пан цi╨© долини, який зветься Чаром, чату╨ незримо за  мо©ми
плечима i чека╨... i чекають терпляче тисячi простягнутих рук.
   I менi серед муки й страждань, у конвульсiях, у крику нiчого iншого  не
залиша╨ться, як тiльки-но зсукати з сво╨© душi струну,  тонку  i  чутливу,
натягнути ©© мiж липою та хрестом на банi Святого  Духа,  i  натягнути  ©©
помiж тереном i калиною, i натягнути  ©©  вiд  бадилини  до  бадилини;  це
велике чудо переростання душi в струну помiчають усi  в  Страдчiй  долинi;
вiтриська приносять з старих бойовиськ кличi  й  лопотiння  стягiв:  птахи
сiдають на струну i спiвають "Христос воскрес"; i  колгоспний  матюк,  мов
кулак реп'яхiв, погойду╨ться на струнi; i чу╨  струна,  як  росте  у  полi
жито, а в травах тут i там зацвiтають маки; i помiж збiжжям, помiж травами
торка╨ться струни мамина спiванка, яку вона менi наспiвувала, коли я лежав
у колисцi; я починаю розумiти слова...  це  таке  диво:  почина╨ш  чути  й
розумiти слова, якi дотепер були глухими i мертвими; це таке, люди,  диво,
коли в твою душу западають, засiваються i колосяться маминi слова "Ой спи,
дитя, колишу тя...". Спи й виростай.
   Вам, люди, смiшно вiд того, що я плачу? Тверезi засудять мене, що  став
сентиментальним? Що менi до того... що менi до  присудiв,  коли  вiд  мо©х
слiв запалюються свiчки.
   I рушили мо© прабатьки  вниз,  в  iншi  свiти  на  суд  iз  засвiченими
свiчками, для них яснiшою стала безконечна дорога, а я стояв обiч  Святого
Духа, знаючи, що в руках мо©х прабатькiв горiли не лойовi  простi  свiчки,
були це полумiнцi пробуджено© мо╨© пам'ятi про них..."

   6
   Не знаю, навiщо я прочитав художнику  зi  Львова  свiй  речитатив?  Для
того, щоб наситити власне самолюбство й похвалитися,  що  я  теж,  мовляв,
служитель муз? Для того, щоб просвiтити  його:  пам'ятай,  подорожнiй,  не
проста ця долина над Золотою Липою, що зветься Страдчою, ╨ тут, походжаючи
навколо Святого Духа, над чим замислитися? Чи, може, без усякого змислу  -
доброго чи злого, пробував добирати ключа до  його  душi,  щоб  душу  його
вiдчинити, як вiдчиняють храм або ж звичайну сiльську хату, щоб вона, душа
мандрiвника, виповнилася усiм, що ╨ у Страдчiй долинi?
   Вiн слухав мене, схиливши голову;  було  це  коло  старезно©  липи,  що
крислатилася над  Святим  Духом,  художник  оперся  об  ©©  репавий,  якби
поораний глибокими зморшками стовбур, а я стояв на стежцi; i вiн i я у  цю
мить перед тим, як я почав читати  речитатив,  були  чужими,  один  одному
незрозумiлими, i мо© слова про Страдчу долину зiрвалися майже пошепки  теж
iз страждання; Боже мiй, навiть святi  кутки  рiдно©  землi  не  зна╨мо  й
ходимо по нiй, як по мертвому камiннi  з  iнших  планет.  Ми  з  Бережаном
дотепер були немовби iншо© раси, iншо© вiри; я подумав, що вiн перебува╨ у
дрiмучому сучасному язичництвi, де  пану╨  его©стичнiсть,  байдужiсть,  де
безжально викорчовують корiння, що  зрiдню╨  людину  iз  землею;  i  тодi,
стоячи на стежцi, мимохiть, мовби вцiлила  в  мене  блискавка,  я  збагнув
необхiднiсть навернути його у свою вiру. Бо  як  перед  поганином  вiдчиню
кованi дверi Святого Духа й пiдведу до стiни,  питаючи:  "Чия  та  зламана
шабля, художнику, хто ж ©© намалював i коли? I хто ж ©© поламав?.."
   Коли вiн пiдвiв голову i глянув на мене допитливо, в його очах я уловив
далекий прихований докiр, що був схожий на  хитливий  мiсячний  промiнець,
котрий упав крiзь щiлину в глибокий колодязь.
   - Ви сумнiва╨теся в менi?  -  спитав  вiн  згодом.  -  Якийсь  мiщух  у
джинсах, коротко пiдстрижений, по модi... якийсь, може, й  знаний  митець,
професор з iнституту  при©хав  в  Опiлля...  при©хав  до  Святого  Духа  з
цiкавостi лише, з художницького, так сказати, обов'язку  або  й  пота╨мною
задумою: на розчистцi фрески у сiльськiй церковцi  можна  добре  заробити.
Так?
   - Ви психолог, Майстре, - сказав я  йому,  не  криючись.  -  Хоч  трохи
по-iнакшому я думав, не так прямолiнiйно. Але суть...
   - Суть, очевидно, я сам зрозумiв, - перебив вiн мене. - Суть розкрилася
менi годину тому, коли я опинився на сiножатi, яку баглося  змалювати.  Та
перше баглося збiгти стежкою униз до потока, що хлюпався помiж травами,  i
вимити руки, ноги... очиститися. Таке находить на  художника  перед  новою
роботою, i не обов'язково тiльки перед новою роботою на Опiллi.
   Так i повинно бути: очиститися перед початком акту  творчостi.  Кажуть,
один поет, навiть сидячи в тюрмi, перед тим, як писати вiрша, одягав чисту
сорочку. Хоч, думаю, однi╨© сорочки замало.
   Я мимоволi проникався довiр'ям  до  Бережана;  менi  було  соромно,  що
передчасно прирiвняв себе до апостола. Хоч... вини мо╨© не  було:  хiба  я
мало набачився  тут  молодикiв  та  осiб  поважнiших,  котрi  завертали  з
асфальту  в  пошуках  гострих  вiдчуттiв  на   природi,   хiба   вони   не
вирегочувалися тут з дiвулями помiж хрестами...  хiба  помiж  хрестами  не
вихрипували ритми ©хнiх магнiтофонiв? I хiба не при©жджали сюди  художники
малювати нашi хрести, бо вони "романтичнi", бо так мило по╨дну╨ться  бiлий
рiзьблений  камiнь  з  та╨мничими  нерозбiрливими  знаками  на   них,   iз
соковитiстю трав, з липою, з небом... бо, врештi-решт,  сколихнулася  мода
на ретро, на  iкони,  на  хрести,  на  свiчники.  I  чому  б  Бережану  не
заразитися цi╨ю пошестю?
   - Ви давно пишете вiршi? - Бережан узяв  мене  пiд  руку  i  ми  рушили
стежкою.

   - Хiба я знаю, що те, писане мною - поезiя? Я нiчого не знаю. В  даному
випадку це такий собi речитатив, псалом чи молитва до  самого  себе.  -  Я
говорив правду: бувало, цiлiсiнькi ночi я  мучився  цим  питанням.  А  тут
трапилася нагода...

   - Я на поезi© не дуже розумiюся... ну, не фахово розумiюся, - мовив вiн
задумливо. - Та й заприсяженi критики  часом  не  вiдрiзняють  поезi©  вiд
вiршування тiльки, творчостi - вiд ремесла. Я особисто виважую, якщо можна
так сказати, вагу поезi© током кровi:  якщо  почуте  або  ж  прочитане  не
вибухло в кожнiй мо©й клiтинi або ж не заморозило з нiг до голови, або, як
музика, не навiяло спомину або настрою, або ж не примусило  замислитися...
то я вiдкладаю набiк поетичну збiрку, хай вона й  вiдомого  поета.  Цiлком
можливо, що суджу про поезiю по-дилетантському, не перечу, кожен ма╨ право
на власну думку. А щодо прочитаного вами... а прочитане вами, - поправився
вiн, - вимага╨ iншого суду. Це щось схоже на молитву, правда? - Бережан не
стверджував, а тiльки гейби мене запитував.
   Ми довго мовчали й прислуховувались до тишi,  що  сiялася  довкола,  як
роса, i здавалося навiть, що у цiй тишi, в росi, було чути, як скручу╨ться
в трубки й випарову╨ться зеленим духом скошена мною  вранцi  трава.  Стара
липа сонно, як сова, поблимувала лiниво срiбним листям, помiж яким золотим
полумiнцем горiло, пахтiло, принаджувало бджiл густе метеличчя цвiту...  i
невидимi у високостi бджоли на однiй басовiй нутi виспiвували липi  хвалу.
Мир панував на землi; бiлi хмари зрiдка пропливали на чистому небi, i були
вони схожi на мимовiльнi образи поета, якi  бозна  з  чого  зароджувалися,
неяснi, до кiнця неусвiдомленi... i невимовленi  й  невиспiванi,  невiдомо
куди зникали.
   - Хiба це не добре, якщо мiй вiрш був би схожий на молитву? - спитав  я
несмiливо.

   - Чого ж, - Бережан замислився. Може, прочитаний  мною  речитатив  -  я
сподiвався - ще жеврiв у ньому, ще грiв, i мистець зблизька до  нього,  до
прочитаного, приглядався. - Чого ж? - повторив. -  Навпаки.  Поезiя  чимсь
таки рiдниться з молитвою, i молитва, i поезiя призначенi для душi. Вам не
зда╨ться, що я говорю  ╨ресь...  Коли  б  почули  мою  ╨ресь  фахiвцi  вiд
лiтератури - кинули б у мене камiнь. Або закаменували  зовсiм.  -  Вiн  аж
згорбився, оглянувшись, немовби й справдi хтось уже кинув у нього каменем.
- Як не говорiть, а душу треба будити: кого поезi╨ю, кого плачем,  криком,
молитвою. Пам'ятаю, як мене, малого, мама  вчили  "Отченаш"...  вони  були
доброю вчителькою, не силували зубрiнням, нi. Кожне слово з  "Отченаша"  в
©хнiх устах ставало пташкою, що навпростець летiла до Бога.  Я  переймався
маминою вiрою i щирiстю... я бачив, як Бог, старезний добрий дiд,  брав  у
руки мо© ластiвки, пестив ©х, гладив, i менi було добре на душi,  святочно
i чисто. На©вно, правда... То вже  потiм  втовкмачували  нам  примусово  у
голови: Бога нема, а молитва - це безсилля людини перед складнiстю  життя,
©© насування перед труднощами, уповання на вищi сили. Не замислювалися тi,
хто силомiць культивував ате©зм, що людинi часом конче потрiбно  послухати
саму себе... послухати тих ластiвок, що товчуться, як у  клiтцi,  в  наших
грудях.

   Бережан говорив гарно й розсудливо; бiля коси й бiля грабель, i  навiть
бiля Святого Духа ходячи, не почу╨ш щодень тако© бесiди, тим бiльш що вона
зачiпа╨ кра╨м те, що я насмiлююсь називати сво╨ю творчiстю, i  за  це  був
вдячний Бережану, а найбiльше - Вербеню, який розшукав його у Львовi.
   - Що ж, дякую за добре слово, - нiяковiв я.  -  Iнколи  й  добре  слово
потрiбне поетовi,  тим  паче  такому,  що  на  вiдлюддi.  Соловiю,  як  не
говорiть, потрiбний сад або ж принаймнi вiльха над потоком.
   - Ой, мабуть, соловiю з вiльхи важко друкуватися? -  поглянув  на  мене
допитливо. - Не та тема:  арха©зми,  хрести,  первенi,  мiстика,  iсторiя.
"Радянськiй людинi все це  не  нужне,  дайте  радянськiй  людинi  маршi  й
бадьорi пiснi звеличень соцiалiстичних звершень". Так вам  вiдповiдають  з
видавництв, правда? Я iнколи спiлкуюся  у  Львовi  за  фiлiжанкою  кави  з
поетами i чую ©хнi нарiкання, - пояснив Бережан. - А крiм того,  вимоги...
команда тобто, для всiх митцiв одна: "Л╨вой! Л╨вой!". Ось спробував  би  я
вималювати Святого Духа в оточеннi бiлих столiтнiх хрестiв i цю  незнищиму
столiтню липу, що гуде бджолами, i мудру  тишу,  що  навiю╨  роздуми...  i
нiхто, повiрте, не взяв би мо╨ полотно на виставку. Ну, а про те, щоб його
купив музей, то й мрiяти нiчого. - Вiн розвiв сокрушно руками,  i  були  у
цьому жестi жаль, безвихiдь; а ще менi здавалося, що вiн начебто вибачався
за те, що пiдкоря╨ться командi "Л╨вой!".
   - А я ось не марширую, - сказав я Бережану дещо згорда  i  вiдчув  себе
щасливим, що можу похвалитися елементарним: "Я  не  марширую  пiд  команду
"Л╨вой!",  для  мене  не  iснують  ╨фрейтори,  якi  командують".  -  Зате,
щоправда, мене не видають.

   - Я можу, хочу зрозумiти  поета:  для  нього  ╨  щастям  побачити  сво╨
вистраждане слово надрукованим... надрукованим, прочитаним i  почутим.  Це
так важливо, щоб тебе почули, правда? -  Бережан  зупинився  на  пiвсловi,
певно, роздумував, що  його  судження  можуть  завдати  менi  болю.  -  Ти
написав, а нема кому прочитати... i нiхто  тебе  не  почув  або  ж  почула
маленька горсточка... i глухо навколо, стiна i чужина? I нема  присутностi
Бога з  пташками  на  плечi?  -  Його  довгобразе  лице  зблiдло,  й  менi
здавалося, що  Бережана  рiзко  заболiла  глухота,  якою  вiдгородили  мо©
поетичнi спроби вiд людей. -  Та  що  вдi╨ш,  -  зiтхнув.  -  Ви,  мабуть,
постiйно перебува╨те в станi вiйни з товаришами ╨фрейторами,  так?  -  Вiн
зупинився, поклав руки на мо© плечi й одним рухом повернув мене до себе...
рух був схожий на обiйми,  однак  я  здогадався,  що  художнику  забаглося
подивитися менi у вiчi, йому  було  професiйно  цiкаво  заглянути  у  вiчi
людинi, яка перебува╨ у станi  вiйни  з  товаришами  ╨фрейторами;  я  його
розумiв: я був винятковим типом. Небагато,  мабуть,  знайдеться  хоробрих,
якi не бажають ходити пiд рукою ╨фрейторiв... вiн сам,  славний  художник,
реставратор, професор  Василь  Бережан,  мусить  приятелювати,  мабуть,  з
╨фрейторами, зазива╨ ©х до сво╨© майстернi та залива╨ коньяками,  i  малю╨
©хнiх жiнок i тещ, i носить ╨фрейтору сво© кращi  полотна  як  дарунок  на
iменини i просто з  пошанiвку.  Вiд  ╨фрейтора-бо  залежить:  дiстанеш  ти
звання "заслуженого" чи "народного",  закупить  тебе  музей.  Мiнiстерство
культури або  ж  розбагатiлий  колгосп,  що  створю╨  для  форсу  сiльську
картинну галерею. Вiд ╨фрейтора також залежить, що напише про тебе  газета
й взагалi чи напише.
   Ти щодня сiпа╨шся у ╨фрейторському хомутi.
   I я повинен був усе це виказати в ту саму хвилину, коли вiн,  обiйнявши
мене, заглянув у вiчi, i в його головi,  певно,  складалися,  може,  першi
штрихи мого портрета: вiн мене побачив самотнього, нiкому не знаного?  Вiн
мене пожалiв?

   Одначе я промовчав, не хотiв ображати  людину.  Окрiм  того,  хiба  вiн
винен? I чи вiн один марширу╨ в хомутi "л╨вой"? I чи маю я право в  чомусь
йому дорiкати? Якщо поправдi, то хто  з  нас  ма╨  рацiю?  Я,  "внутрiшнiй
емiгрант", "вiльний поет", який пише собi, що  хоче;  цей  "вiльний  поет"
гордиться сво╨ю волею i незалежнiстю, а вiршi його, немов вiвцi, нипають у
тiснiй кошарi... хто ©х там чу╨... хто бодай уздрить ©хню самотню  смерть?
Чи, може, таки ма╨ рацiю професор Бережан, який учора й позавчора  малював
фальшивi полотна, а перед-торiк вiдреставрував  разом  iз  бригадою  сво©х
хлопцiв Соколiвський iконостас XVII столiття, а нинi створить картину,  на
якiй буде возвеличений Святий  Дух,  старезна  липа  й  присадкуватi  бiлi
хрестики на цвинтарi... вiн назве свою картину  для  того,  щоб  ввести  в
оману ╨фрейтора, "Хрести над минулим". На його  виставцi  люди  розшукають
бодай одну правдиву роботу, будуть довго цiпенiти перед нею i  схвильовано
роздумувати про себе, про тих,  хто  жив  сто  чи  двiста  рокiв  тому.  I
ластiвки сiдатимуть людям на плечi. Хiба це мало?
   Втiм, хай нас розсудить час.
   - Я переконаний, так  засвiдчу╨  iсторiя,  -  промовив  Бережан,  -  що
порожнеча й  глухота  навколо  вартiсно©  мистецько©  речi  котрогось  дня
зникають, бо i ╨фрейтори не вiчнi.  Цiлком  може  бути,  що  порожнеча  не
розвi╨ться протягом одного дня, витвiр правдивого мистця  може  поступово,
заледве потеплi╨ i повi╨ пiвденний  вiтер,  дiрявити  заскорузлi  снiги  й
пробиватися до сонця. Пам'ята╨те "дрiбну цвiтку" Шашкевича? Тiльки-но, хто
зна╨, коли бiлий цвiт проб'╨ться крiзь снiги. Завтра? Через рiк? Через сто
рокiв? Уявiть собi: сто рокiв  будуть  йти  потоптом,  кирзаками  гупаючи,
збайдужiлi поколiння по дрiбних i нiжних пелюстках. Що  лишиться  з  бiло©
квiтки? I може статися, що внуки й  правнуки  взагалi  не  потрiбуватимуть
якогось скромного польового квiту... хiба в нашiй iсторi© один раз уже так
не було? В нашiй iсторi© так багато зради й вiдступництва. Тому  я  думаю:
чи не варто йти на компромiс? Нi, Боже спаси, я нiчого вам  не  раджу,  це
вас не стосу╨ться, я говорю про себе:  хтось  мусить  залишитися  спузарем
коло ватри й пiдтримувати вогонь. Люди ж простягають  руки  до  вогню,  ©х
треба обiгрiти... бодай  обiгрiти.  -  Бережан  набив  тютюном  люльку,  i
запальничка клацнула в його долонi, як револьвер. - Менi шкода,  що  нiхто
не чу╨ вашо© молитви про Страдчу долину. Я зрозумiв його натяк.
   - Не вмiю йти на компромiс, добре це чи зле,  але  не  вмiю,  з  самого
початку не пiддався намовi й через те постраждав. Так було легко й  просто
зрадити себе, - вiдповiв я йому. - Досить  було  поступитися,  i  я  нинi,
ймовiрно, ходив би в поетичнiй "обоймi". I не скнiв би в глухому  Черченi,
не косив би траву  для  мамино©  корiвчини  на  старому  кладовищi.  Життя
напевно склалося б iнакше. Тiльки... де  ╨  гарантiя,  що  в  тому  iншому
ситому життi знайшлося б мiсце для молитви про Страдчу  долину.  Та  й  чи
став би я ключарем при Святому Дусi?

   - Це для вас так важливо: бути ключарем? - спитав Бережан, знову пильно
глянувши на мене. Вiн мене впiзнавав; вiн малював мене в уявi, вилущував у
менi головне. Цiкаво, цiкаво, як вiн мене бачить, що в  менi  ╨  головним?
Дотепер, скажу по правдi, я не звертав уваги, хто i як мене бачить, хто  й
що про мене  говорить:  однi  судили,  другi  дивувалися,  третi  стискали
незрозумiле  плечима,  четвертi  крутили  пальцями  по   скронi,   мовляв,
розсипалися клепки в  Павла,  Ключаревого  сина,  ще  п'ятi  вважали  мене
невдахою,  шостi  мали  за  релiгiйного  й  радили  вступати  до  духовно©
семiнарi©. Черчен - село немале, у кожнiй хатi газда  й  газдиня  з  сво©м
розумом. В районi ж, у Рогачi, начальство косило на мене оком  однозначно:
не наш.

   Я був рiзним для рiзних людей, нiколи не намагався  виглядати  в  ©хнiх
очах кращим, не спростовував яко©сь приписувано© менi риси, i через це,  а
не тiльки через нiчлiги в сiнi коло церкви, вважали  мене  "та╨мничим".  Я
був сам собою; був у злагодi з собою, а це вже немало важило в життi. I  я
хотiв таким себе побачити на полотнi професора Бережана.
   - Так, для мене важливо носити на ши© ключ вiд Святого Духа. Я, так  би
мовити, при народному дiлi. Це теж, гадаю, ╨  оберiгання  бiло©  цвiтки...
тi╨© Шашкевичево©.

   - Розумiю i хвалю, -  сказав  Бережан.  -  Обтулю╨те  квiтку  долонями,
диха╨те на не© теплом, бо навколо мороз. Це так потрiбно.
   Тiльки, - зiтхнув, - таким способом "бiлу цвiтку" не поряту╨ш, знаю  це
по собi... або ж поряту╨ш лише тимчасово. А хто ж  поворожить:  скiльки-но
лютих зим попереду? А байдужi в кирзаках сунуть й сунуть: несть ©м  числа.
- В його голосi сколихнувся сум: вiн  теж  журився,  як  зберегти  дрiбний
бiлий цвiт.
   - Якщо ж пробуджувати байдужих, дати ©м по iскорцi, по гран-чику з тi╨©
ватри, про яку ви говорили,  Майстре?  Я  хочу  вiрити  в  пробудження.  -
Бережан слухав мене уважно, це, зрештою, була його теза: не дати погаснути
ватрi; вiн лише не мiг уявити, яким чином я,  походжаючи  навколо  Святого
Духа, збираюся пробуджувати збайдужiлих.
   - Колись... ще по останнiй вiйнi при входi на  цей  цвинтар  споконвiку
стояли закопанi два дубовi стовпи, на них - поперечка з невеликим дзвоном.
Iснував звичай: кожний, хто переступав  ворота  цвинтаря,  вдаряв  два-три
рази у дзвiн. Нiхто нинi не  оповiсть,  що  то  означало.  Таким  способом
сповiщали мертвих, що йдуть до них живi? А чи людина,  вдаривши  у  дзвiн,
скидала з себе су╨ту, буденщину й входила помiж могили з чистою душею?  Я,
наприклад,  обстоюю  останню  версiю.  Як  просто  й  мудро  будили  душу:
додзвонювались до не©.

   На Бережанових устах блимнула гiрка усмiшка.
   - Давно це дiялося... душi були тодi доступнiшi й вiдмикалися  вони  на
голос дзвону. А сьогоднi... а сьогоднi ╨ душi, яких не розбудиш  гарматою.
Хто, примiром, сюди, до Святого Духа, поверта╨? Стариня з села? Заблуканий
турист зi Львова або з Бистричан? Художник, який вишуку╨ для сво©х полотен
арха©ку? I ще хто?
   Я йому вiдповiв,  що  сюди  приходить  багато,  навiть  дуже  багато  з
навколишнiх сiл, мiстечок, зi Львова; це традицiя давня, як ще сюди ходили
на прощу. В тридцятi роки до старо© традицi©  доточилася  нова:  тисячi  й
тисячi людей протоптували  сюди  стежки.  Ще  й  тепер  бува╨,  що  Черчен
запруджують автомобiлi... Дума╨те, марно районне начальство косить оком на
Страдчу долину? Вони лякаються традицiй, бояться, що байдужi, не дай  Бог,
спам'ятаються.
   I тут, Майстре, наста╨ моя черга. Я кожного байдужого зустрiчаю на тому
самому мiсцi, де були стовпи iз дзвоном, i читаю ©м вiршi чи  молитви,  чи
як хочете назвiть те, що пишу про Страдчу  долину.  В  районi  погрожують:
"Ти, Ключаре, замовчи, це проповiдь релiгi©,  чи  мiстики,  чи  й  взагалi
нацiоналiзму, ти ще не нюхав Iваново© хати, а таки - понюха╨ш".
   Я ©м вiрю, Майстре; це так ©м легко запакувати Ключара до Йваново© хати
або ж до божевiльнi. А хто ж тодi стоятиме бiля дзвона, коли мимо  сунуть,
як потопт, байдужi?

   7
   Та й чи в усiх воскрешають душi? Хiба кожний, хто ста╨  на  стежку,  що
веде у Страдчу долину, прислухову╨ться до молитви, що я написав, чи завда╨
собi труду замислитись над сказаним мною? ╙, ╨  такi  молодi...  молодi  i
старi, котрi аж горбатiють вiд думок, начебто я завдаю ©м на плечi усi  цi
предковiчнi бiлi хрести, а разом iз хрестами завдаю також  доброчинства  i
грiхи тих, якi лежать пiд хрестами; завдаю, отже,  пам'ять,  i  ще  завдаю
кожному на плечi церкву оцю, Святого Духа, несiть, двигайте, сходiть потом
i кров'ю, падайте й пiдводьтеся, i йдiть, прямуйте далi з цим:  тягар  ваш
призначений i для тих, що прийдуть пiсля вас. Високо-бо на горах ╙русалим.
   Знову й знову мо╨ серце кервавиться вiд жалю -  ступа╨  на  стежку,  що
веде до Святого Духа, ох, як багато глухих i слiпих;  ©х  так  багато,  що
часом я починаю сумнiватися: навiщо я  тут?  I  навiщо  цим  глухоманам  i
нiмакам мо╨ слово? Й чому  вони  заблукали  в  Страдчу  долину?  Я  колись
спробував спитати ©х, мiських парубкiв i дiвуль, що вони тут  загубили?  А
вони реготали: "Ти, папаша, чудак. Що тут можна  загубити  чи  знайти?  От
нудно нам на свiтi жити, шука╨мо новизни". Нудно ©м...
   Я безсилий перед  ©хньою  знудьгованiстю,  вони  теж  безсилi,  i  свiт
безсилий,  бо  нiчим  ©м  не  може  допомогти;  вони,  безсилi,   байдужi,
знудьгованi, скидають сво© рюкзаки помiж  хрестами  в  тiнi  старо©  липи,
роздягаються догола - вигрiваються; ©дять лiниво, п'ють  теж  лiниво,  час
вiд часу водять дiвчат у корчi...

   А над Святим Духом верещить магнiтофон про  те,  що  треба  жити,  поки
живеться, i любити, поки любиться, а решта - тринь-трава. Решта - тлiнь?

   Я слухаю це верещання i мовчу; коли б я був священиком, то вiдслужив би
цiлу Службу Божу за очищення ©хнiх душ; коли б я був мiтинговим  оратором,
то докрикувався б до ©хнього сумлiння; коли б я був лiкарем, то лiкував би
©хнi хвороби.
   А я лише знаю, що в ©хнiй кровi пливе слiпа  сонна  риба...  А  я  лише
невдаха-поет, i мо╨ слово вони не почули - Коли б  я  мав  той  дзвiн,  що
висiв правiками бiля входу на цвинтар... коли б я його  мав.  Може,  бодай
його вони б почули? Чи почули б?

   Але нi, нiчого цього професору зi Львова я не  розкажу,  не  пожалiюся,
нащо йому знати мо© жалi.

   ...Десь вночi посеред  лiта  з  погашеними  фарами  прокрався  польовою
дорогою мотоцикл. Два молодики з рискалями, перебрiвши  рiчку,  заходилися
розкопувати хрест, що потрапив пiд ©хню  руку  скраю.  Хтось,  певно,  уже
колекцiону╨ вироби народних каменярiв  i  за  старовинний  хрест  пообiцяв
молодикам не одну сотчину.

   Я тодi якраз ночував бiля Святого Духа, вхопив вила й хотiв крикнути...
але не крикнув, не було потреби,  свiтив  ясно  мiсяць,  i  при  мiсячному
свiтлi я видався, певно, тим злодiям примарою з того свiту.  Вони  втекли,
злякавшись  до  смертi,  кинули  навiть  лопати,  а  потiм   снувалася   в
навколишнiх селах та в райцентрi поголоска, що в  Страдчiй  долинi  ночами
ходить Страх.
   Та пощо тобi про це знати, Майстре зi Львова? Це тiльки мiй бiль...

   Чи тiльки мiй?

   8
   Я очiкував, що вiн сам спита╨, чому  Страдча  долина  так  назива╨ться,
чому власне вона Страдча; я боявся передчасно його сполошити, бо  хiба  не
траплялося з деякими начебто  поважними  туристами,  якi  заледве  почувши
iсторiю Страдчо© долини, чимдуж зникали на сво©х автомобiлях, оглядаючись,
чи хтось випадково або й навмисне  не  позаписував  номери,  а  безмашиннi
розчинялися  в  житах,  як  посеред   зеленого   страху,   i   самi   себе
виправдовували:  "Ми  в  нiякiй  долинi  не  були...   не   зна╨мо...   не
чули-сьмо... а якщо туди й заблукали, то з глупоти сво╨©, припадкове".
   Чи не могло щось подiбне трапитись з  Василем  Бережаном,  адже  старий
Вербень, з усього видно, нiчого  йому  про  Страдчу  долину  не  оповiдав,
мовляв, цвинтар то й цвинтар, хрести, липа, предковiчна  церковця,  що  по
колiна запалася в землю, що тут "такого"? Вербень  привiз  його  з  однi╨ю
метою: подивитися на фрагмент фрески, що виглядала з-пiд  вiдпалого  кусня
штукатурки. Я повинен був про  це  пам'ятати  i  оберiгати  художника  вiд
зайвих стресiв.
   Але вiн сказав:
   - Ви зна╨те, Павле... може, це завинив ваш речитатив,  молитва...  так,
дуже це схоже на молитву... чи винен я  сам,  що  настро©в  себе  на  таку
нуту... так, настро©в, бо й боляче, бо й сумно, i свiтло в менi... а може,
винен навколишнiй свiт, що тут мене оточу╨, але ось сиджу я з вами, Павле,
полудную, розмовляю про бозна-що, а в мо©й душi щось плаче, це властиво  й
не плач, воно швидше схоже на тривожну музику, що пливе у тво©й кровi. Так
бува╨, коли слуха╨ш музику: звiдусiль на тебе пада╨ лавина  звукiв,  немов
водоспад кольоровий, i ти аж зiщулю╨шся, аж слiпнеш,  вони  дуже  рiзкi  i
рiзнi, ©х багато, короткi,  довгi,  глухi,  уривчастi,  протяжнi,  але  ти
зна╨ш, що вони не головнi... головна скрипка,  що  час  вiд  часу  вирина╨
з-пiд напористого плину мелодi©, сiдла╨ ©©,  мелодiю,  пливе  по  нiй,  як
човен, i залиша╨ за собою борозну. Я собi, отже,  ламаю  голову:  Чому  ця
долина одночасно Стратча i Страдча?
   Я мiг узяти його пiд руку й одвести далi вiд цього питання; я мiг,  але
не посмiв. Ми стояли якраз на пiвнiчному боцi цвинтаря, за  Святим  Духом,
навпроти Козацько© могили; з Козацько© цi╨© могили, за  переказами  колись
високо©, залишився  невеликий  горб,  у  пiднiжжi  якого  стримiв  дубовий
зчорнiлий, як залiзо, хрест, сподак якого вже не один  раз  пiдрiзали  вiд
гнилизни i  знову  закопували...  i  знову  вiн  виглядав,  дарма  що  був
присадкуватим, крiпким i  плечистим  козарлюгою.  Я  чомусь  вважав  цього
присадкуватого, грубо обтесаного хреста за  вартового:  за  його  раменням
обiч Козацько© могили вишикувалися рядами по шiсть сто вiсiмнадцять  могил
стрiльцiв Укра©нсько© Галицько© Армi©, якi похованi тут у 1919 роцi.  Вiн,
хрест цей дубовий,  начебто  собою  ©х  заслонив,  вiн  був  "дозволений",
"законний", i тому мав право когось обороняти,  приймати  на  себе  удари.
Тому, може, вiн стояв чорний, як жаль.
   Стрiлецькi могили тулилися щiльно одна до однi╨©, начебто стрiльцi й по
смертi ходили в багнетнi атаки... i в запалi бою вискакували  на  вал  над
рiчкою i тут  залягли:  низенькi,  з  цементу  литi  хрестики  були  майже
непомiтними серед високо©  трави  i  серед  кущiв  калини;  здавалося,  що
стрiльцi рядами  лежали  з  крiсами  напоготовi  й  вдивлялися  в  близькi
опiльськi горби, очiкуючи сурмача, який  би  знову  покликав  ©х  до  бою.
Сурмача, однак, не було чути,  десь,  певно,  заржавiла  сурма  чи,  може,
зрадив сурму сурмач, досить того, що стрiльцi напружено ждали, а щоб вони,
пораненi,  переболенi,  перемученi  до  краю,  з  двома-трьома  набоями  в
патронташi,  не  проспали  сигналу,  щоб  сонце  ©х  не  заслiпило  й   не
заколисало, хрест на Козацькiй могилi взяв на себе обов'язки дозорного.
   Вiн розправив рамена й надслуховував.
   То мав я вдати, що нiчого цього нема: нi  Козацько©  могили  з  дубовим
хрестом, нi стрiлецького цвинтаря, нi  очiкування  сурми?  Повинен  я  був
пройти мимо й не почути такого природного запитання художника:  "Слухайте,
а чому ся долина назива╨ться i Страдчою, i Стратчою?"
   Я розповiв йому, що знав.
   Була це легенда? Був  це  переказ,  що  передавався  вiд  поколiння  до
поколiння? Була це оповiдь  стародавнього  хронiста,  iм'я  якого  забуто?
Папiр його хронiки давно зотлiв, став прахом, а вистражданi й написанi ним
слова... а чи переповiдженi слова поколiннями... а чи  виспiванi  слова  в
пiснi - а чи перебуте й пережите гнiздилося, вкорiнилося й жило в людськiй
пам'ятi. В людськiй пам'ятi жила сльотава  осiнь  1648  року,  коли  полки
Богдана Хмельницького вiдкочувалися втомленим валом з-пiд Львова й Замостя
на схiд, не здiйснивши задуму гетьмана взяти  пiд  свою  булаву  Волинь  i
Галичину. Разом iз козаками також покидали рiднi кра© покозаченi  сотнi  з
повстанського полку знаного на Пiдгiр'© Семена Височана,  який  мав  Отиню
обiч Коломи© за полковий город. А на  п'яти  ©м  наступала,  квапилась  до
сво©х родових гнiзд шляхта з гайдуцькими i жовнiрськими загонами.

   - Ви собi уявля╨те, Майстре, той вiдступ, тую  втечу  з  вiтцiвщини?  -
спитав я Бережана. Вiн  не  вiдповiв;  Бережан  задивився  на  пощерблений
дощами й вiтрами дубовий хрест на Козацькiй могилi, й  менi  баглося,  щоб
вiн мистецькою сво╨ю уявою перенiсся в дощовий осiннiй день 1648 року; нi,
не тiльки, щоб уявив, не тiльки, щоб побачив той день здалека, як  марево,
як  спогад,  а  щоб  давнiй  минулий  день  став   для   нього   реальним,
сьогоднiшнiм, щоб вiн, Бережан, увiйшов помiж гурти вершникiв  на  охлялих
конях, помiж напiвбосу пiхтуру з мушкетами й косами на плечах,  з  шаблями
на мотузках через груди i з вилами в руках; я хотiв, щоб  вiн  вiдчув,  як
тяжко мiсити босими ногами студену грязюку;  я  хотiв,  щоб  вiн  заблукав
помiж валки возiв з жiнками й дiтьми, пораненими  i  хворими,  щоб  плачi,
прокляття, накази, iржання  коней,  рев  волiв,  що  падали  на  колiна  i
спускали дух, як люди, -  увесь  розпач  втiкацький,  прощавання  з  отчою
землею,  лють  на  Хмельницького,  страх  перед  помстою  шляхетською  над
збунтованим хлопом осiдали в його душу на дно, щоб вiн це знав, щоб вiн це
пережив, йому це конче потрiбно не лише  для  того,  щоб  пiзнати  iсторiю
Страдчо© долини, це йому потрiбно  на  щодень  для  роботи  над  будь-яким
полотном, не обов'язково iсторичним, хай навiть над картиною з колгоспного
буття.
   Бережан далi мовчав, задивившись на дубовий хрест; було  у  цю  хвилину
два Бережани, один теперiшнiй, який щойно при©хав зi Львова,  мовчазний  i
напружений; другий же Бережан ожив аж у сiмнадцятому  столiттi,  у  нижчих
свiтах; я взяв воскреслого за руку, й ми так рушили з людськими гуртами на
схiд; нам було жаль покидати цi розтолоченi копитами поля,  що  споконвiку
годували нас хлiбом, i цi темнi лiси на горбах, повнi звiрини, i цi рiчки,
в яких матерi змивали нам голiвки; iнколи закрадалися до  нас  ницi  думки
про те,  щоб  скоритися  й  залишитися  у  котромусь  iз  зустрiчних  сiл,
загубитися  серед  осiннього  мрева,  але  по  дорозi  ми  надибували   на
розграбованi,  на  спаленi  дiдицькi  ма╨тки,  на  поруйнованi  католицькi
костьоли й спорожнiлi дзвiницi... iз католицьких  дзвонiв  ми,  покозаченi
посполитi, виливали гармати, i нас, як  вовкiв  зацькованих,  гнав  уперед
страх перед шляхетською вiдплатою. Ми не могли  розтлумачити  ©м,  шляхтi,
по-доброму, що чернь невинна у сво©й зненавистi...  ненависть  завжди,  як
рiка, що виходить з берегiв, як повiнь, що затоплю╨ простори - i  нема  на
не© ради... в нашiй хлопськiй ненавистi ви самi завинили, панове...  виннi
вашi пейсатi орендарi, шинкарi, яким ви вiддали ключi вiд  наших  святинь,
виннi вашi ╨зу©ти, що потоптали нашого Бога. I хiба дивно, що ми  взяли  в
руки шаблю або нiж, або вила, i, ковтнувши волi,  зачумленi  волею,  пiшли
косити все, що ляхом зветься?
   Та  кому  це  скажеш,  до  кого  промовиш  тверезе  слово,  перед   ким
оправда╨шся? Та й чи потрiбно? Та й чи хтось би нас зрозумiв?
   Iнколи  на  привалах,  коли  ми  поспiхом  ховали  померлих  в  дорозi,
появлявся з сво╨ю сотнею сам  полковник  Семен  Височан;  вiн  висiдав  iз
сiдла, легкий i моторний, кидав у могилу на груди мерцям  грудку  землi  i
потiшав нас неголосно (а може, вiн говорив до тих нещасних,  що  лежали  в
могилi?),  що  ми  недалеко  вiдступа╨мо...  вiдступа╨мо  на  Укра©ну,  на
козацькi землi, щоб набратися сили, вигострити шаблi,  пiдкувати  коней...
ми сюди мусимо повернутися, бо це наш дiдичний край, чу╨те?

   Хтось йому вiрив, полковнику Височану? Ой, леле...
   Полковник i його сотня сидiли на добрих конях,  вони  по©хали  гострити
шаблi, а нас, пiших i босих, голодних  i  майже  беззбройних,  одного  дня
наздогнала польська корогва...  наздогнала  заднiх,  найбiльш,  зрозумiло,
охлялих - i заходилася смерть  вистелювати  землю  трупом.  Врятували  нас
настромленi на гастро коси й вила; ми ощетинилися хлiборобським цим святим
знаряддям - i шляхетськi шаблi нас не досягали, а конi ©хнi харапудилися i
вили, як пси, присiдаючи на заднi ноги, а  за  нашими  плечима  тим  часом
вiдчинилися ворота монастиря Святого Духа з мурованою церквою посерединi й
дубовим частоколом доокруж на валах.

   Трапився нам Святий Дух на нашiй мученицькiй дорозi.
   У тi непевнi часи цiле Пiдгiр'я  було  забудоване  чи  то  шляхетськими
замками та замочками, чи то монастирськими стiнами,  чи  то  церковцями  з
частоколами навкруг, i навiть багатшi кметi у селах  клали  мiцнi  гражди,
обкопували ©х ровами i осторожували високим  парканом.  Була  необхiднiсть
повсякчас боронитися вiд татарви, вiд шляхоцьких вза╨мних на©здiв, а часто
й вiд  жовнiрських  шайок,  найманцiв  iз  чужих  кра©в,  що  розповзалися
повсюдно, немов саранча.

   Монастир Святого  Духа  був  невеликий,  чернечо©  братi©  в  ньому  не
нараховувалося  й  десяти  осiб,  i,  якщо  поправдi,  то  в  мирний   час
по-дорожний дивувався, що, мовляв, не вельми мудрим був будiвничий Святого
Духа, муруючи кам'яну круглу церковцю, насипаючи вали й лаштуючи  частокiл
у долинi понад Золотою Липою. Долина-бо i ╨  долиною.  Чи  не  краще  було
класти стiни ген-ген на тих горбах? Святий Дух iз доброю залогою  став  би
неприступним. Одначе здатель, будуючи церкву при дорозi, та й ще при бродi
через Золоту Липу, думав про доступнiсть, мовляв, ось я,  Святий  Дух  при
дорозi й при бродi стою для кожного, хто потрiбу╨ оборони...  i  не  треба
вам, страдники, бiгти аж на горби, бо поки добiжите, то впадете вiд  кулi,
вiд татарсько© стрiли або ж наздожене  вас  аркан.  А  Святий  Дух  поруч,
забiжи в його ворота, бери зброю i  стань  коло  стрiльницi  на  заборолi:
бачиш, ворог попереду. Це багато значить, коли бачиш ворога попереду себе.

   Ми боронилися за частоколом Святого Духа три  тижнi;  регiментарем  над
нами став тутешнiй iгумен Данило, який, певно, замолоду зачерпнув  ратного
досвiду на бойовиськах, бо вмiв розставити людей при стрiльницях з  луками
i мушкетами, а якщо жовнiрство лiзло на частокiл драбинами, то iгумен  мав
пiд рукою ватаги з тими ж страшними  косами,  що  вистромлювалися  з-помiж
зубiв частоколу; i вмiв  отець  Данило  дати  лад  численному  жiноцтву  з
дiтиськами, що насоталося на дворищi Святого Духа, як бджiл у бортi.
   Одним тiльки не  мiг  зарадити  обложеним  iгумен  Данило:  не  мiг  ©х
нагодувати. Кiлька десяткiв коней, припасене в монастирi збiжжя - усе було
з'©джено ще першого тижня... i тяжко  було  слухати,  як  вдень  i  вночi,
спросоння навiть, плакали дiти й випрошували в матерiв хлiбця...  хлiба...
хлiба скибочку... шкуриночку... або ж яблучко, мамо,  або  ж  брукви...  а
безпомiчнi матерi, висхлi, як скiпки, обвугленi голодом i  журбою,  ломили
вiд розпуки руки й божеволiли вiд жалю; i божевiльне хапали отця Данила за
поли ряси, пiдперезано© жовнiрським iз шаблею  пасом,  i  просили  рятунку
сво©м дiтям.
   Чим вiн мiг ©м допомогти? Молитвами? Кажуть, ночами, перевiривши варту,
вiн у сво©й келi© жбурляв пас iз шаблею в  кут  i  до  ранку  лежав  перед
iконою  Спаса,  вимолюючи  в  нього  ласки  для  обложених.   Молитва   не
допомагала, шляхта-бо не знiмала облоги, а iгумен Данило не  вмiв  творити
чуда, як Христос, який нагодував одним хлiбом гурти голодних.
   Коли дiти i жiнки до решти знемогли, змертвiли вiд голоду -  божевiльно
рвалися до ворiт, щоб вiдчинити ©х, бо за ворiтьми  мусить  знайтися  щось
©стiвне: якась падалиця, колосочок, корiнець, бруква  на  полi,  жолудь  у
лiсi. I це головне:  знайти  щось  ©стiвне,  якусь  бодай  жменьку,  голод
страшнiший вiд жовнiра, що чату╨ за частоколом. I  тих  жiнок  треба  було
проганяти  вiд  ворiт,   в'язати   ©х,   чим   попало,   й   отверезувати:
спам'ятайтеся.
   Як могли спам'ятатися, коли на руках вмирали ©м дiти?  Так  тривало  до
того дня, поки з-помiж жiноцтва й дiтвори, що вiд дощу й осiннього  холоду
тулилися в церквi, як вiвцi в кошарi, вийшла висока й суха жiнка  в  бiлiй
намiтцi й у чорнiй одежi. Наш Бережан, очевидно, помiтив ©©  в  гуртах  ще
ранiше, ще вчора чи позавчора, бо побивався в думцi, що  не  ма╨  з  собою
полотна i фарб, ця жiнка навдивовиж видалася йому знайомою:  вона  була  в
нього в гостях у майстернi у Львовi? Вiн ©© бачив  десь  на  вулицi?  Йому
снилися оцi запалi в  ямах,  залитi  ущерть  болем  очi?  Вiн  уже  колись
пробував намалювати гiркоту в кутиках потрiсканих, наче  вогнем  обпалених
губ, отi двi зморшки, що краяли ©© лице, як шабельнi рубцi рани? I вiн уже
колись пробував малювати ©© молоду сивизну? Господи, пробував, але це йому
не вдавалося, сивизна -  це  не  лише  пасмо  волосся  з-пiд  намiтки,  це
внутрiшнiй стан, це цiла посивiла душа... сивiли в не© очi, обличчя, руки,
навiть кожний ©© рух був сивим.
   Як передати сивизну руху пензлем? Ви зна╨те? Ви пробували? Нi, художник
не був упевнений, що якраз цю жiнку вiн колись бачив, що якраз  вона  йому
снилася, що саме ©© сивизна мучила його, але вiн не здивувався, коли  вона
пiдiйшла пiд церквою саме до нього, мовби до  давнього  знайомого  (а  вiн
сидiв охляло пiд стiною, дощ хлюпотiв, i сизо, важко було на свiтi), взяла
з його колiн важкий мушкет i кинула його наослiп  позад  себе.  "Нащо  вiн
тобi? - спитала, коли Бережан спробував на не© огнiватися й  оглянувся  за
збро╨ю. - Ти сво╨ вiдстрiляв, убив i поранив, може, не одного... i  дивно,
що ти вмi╨ш стрiляти, я думала, що ти придатний лише  до  пензля.  I  таки
краще орудувати пензлем, творити, славити  життя,  нiж  стрiляти,  це  так
протиприродне для тебе. Та що зробиш, коли й мистцевi треба вмiти вбивати.
Це так страшно...  Ще  страшнiше,  коли  до  твого  мушкета  нема  куль  i
пороху... а дiти мруть... а жiнки пасуть траву... як  оленицi,  розжовують
©© i годують дiтей, нiби цi╨ю жвачкою можна врятувати  вiд  смертi...  нi,
таким способом смерть лише приближують. Тому прошу тебе: йди й скажи  отцю
Даниловi, що нема iншо© ради, лише здатися вороговi". "Чому  мене  обрала,
жiнко, для того, щоб я поговорив iз iгуменом?  -  вiдсахнувся  Бережан.  -
Хiба не зна╨ш, хiба не чула-с його проповiдi: "Мертвi-бо сорому не знають.
Будемо стояти в Святому Дусi до загину". I хiба не всi  ми  одностайно,  i
жiноцтво тут сутн╨ теж, не заприсягалися: "Будемо  стояти,  святий  отче".
Тепер я буду вмовляти його: вiдступiмся вiд заприсяженого? Це так схоже на
зраду. Я маю пiдмовляти  його  зрадити  самого  себе?  Нi,  не  беруся,  -
боронився художник. - Я тут чужий  начебто  посеред  вас...  я  з  верхнiх
свiтiв, тобi самiй треба його умовляти, вiн тебе послуха╨, Марi╨!"
   Марiя?

   Звiдки вiн зна╨ це iм'я?
   "Чернець прожене мене з келi©, - журилася Марiя. - Вiн  ослiп  у  сво©й
непохитностi, вiн, як кремiнь: або висто©мо, або - вмремо.  Це  так  легко
вмерти, - оглянулася Марiя по дворищi з Святим Духом посерединi. - Тут так
легко вмерти... - ╞© зiр блукав по розквашеному дворищi, зупинявся  то  на
пагорбках свiжих могил, то на порудiлих купках  повстанцiв,  котрi  сидiли
попiд стiнами Святого Духа. Вони отупiло дивилися поперед себе  й  нiчого,
певно, не бачили, але з рук сво╨© збро© - хто що мав  -  не  випускали.  З
неба сльозився дощ, i людськi слiди в багнюцi виповнювалися водою.  -  Тут
так легко вмерти, - повторила вона через хвилину. - Смерть чига╨  на  тебе
тут i там, за  частоколом.  Можеш  навiть  заснути,  скоцюрбившись,  i  не
прокинутися. А в дiарушах колись запишуть похвально: "Впали всi до  одного
в оборонi самих себе, сво╨© волi i Святого Духа". Красно, правда?  -  Вона
сумно посмiхнулася, немовби в  майбутньому  тому  дiарушi  прочитала  сво╨
iм'я. - Я теж, може, не з боязливих, я, прецiнь, Марiя... але на  тверезий
розмисл... так, пане Бережане, вчора, позавчора, щодня я терзаюся  думкою:
"Чи годиться, чи славно це, чи мудро сходити в могилу жiнкам i дiтям?  Ну,
вигибне тут, всохне паросль сьогоднi - з чого завтра виросте лiс?" -  "Ой,
чи виростуть тодi в лiсi гiнкi дубчаки, що кронами зашумлять попiд небо? -
сумнiвався Бережан. - А якщо виросте покруччя, що по-рабському постелиться
по схилах яруг, де клубляться гадюки?" - "Де ти, чоловiче, бачив лiс,  щоб
у ньому не росло покруччя. Так створено Богом: поруч росте криве  i  пряме
дерево. Iди, iди, Бережане, до отця Данила",  -  пiдганяла,  просила  його
Марiя.

   ("Марiя? Звiдки я знав це iм'я? Ма...")
   "Вiн мене спита╨: "Що тобi, пане Василю, до нас? Ти ж бо  з  iнших,  iз
верхнiх свiтiв, iз прийдешнього?" - боронився художник. Йому не до вподоби
була мiсiя, яку покладала на нього Марiя. "Так i скажи iгуменовi: не  буде
прийдешнього, якщо нинi вигибнемо до ноги. I  ти,  пане  Бережан,  теж  не
народишся. Хiба не зрозумiло?" - сказала Марiя, i Бережан виразно  побачив
перед собою розстелену аж до виднокола, голу, без ╨диного  корiнця  мертву
пустелю.
   ("Марi╨! Марi╨, звiдки я тебе знаю, хто ти й звiдки?")
   Марiя, мовби зiткана з свiтла й мряки,  розтанула  в  пустелi,  зникла,
Бережан не встиг й спитати, чому саме його, мистця, а не,  скажiмо,  во©на
обрала для розмов з отцем  Данилом,  невже  мистець  вiдповiдальнi-ший  за
майбутн╨, нiж людина зi збро╨ю?

   Отець Данило лежав хрестом на  кам'янiй  долiвцi  келi©  перед  образом
Спаса; кволий,  блiдий,  як  первоцвiт,  вогник  лампадки  ледве  осяю-вав
обличчя  Христа.  I  Бережан  здивувався,  що  у  сiрих  сутiнках  виразно
розгледiв  прислонену  в  кутку  до  стiни  шаблю  в  позолоченiй   пiхвi.
Виглядало, що Спас споглядав на  шаблю,  присвiчуючи  собi  лампадкою,  на
шаблю власне були звернутi його очi, вiн, певно, розмiрковував, чому Божий
чоловiк, отець Данило, який з обов'язку i╨рейського повинен  проповiдувати
любов i милосердя, бере в руки оружжя i сi╨  ним  смерть.  I  хотiв  знати
Спас, що власне вимолю╨ у нього чернець, лежачи на слизькiй пiдлозi вже не
одну годину.
   Спас начебто за весь час облоги не виходив iз Данилово© келi© й  нiчого
вiн не зна╨, що дi╨ться навколо.
   "Ти ж бо, отче, повсякчасно присутнiй помiж нас, - промовив Бережан  до
ченця, пiднiмаючи його з камiння. - Ти ж бо  ╨сть  нашим  регiментарем,  i
вiдомо тобi, що небагато з-помiж нас лишилося мужiв, придатних  до  бою...
хто поранений, хто болящий, хто охлялий вiд  голоду.  I  нема  куль,  нема
стрiл. I шаблi нашi пощербилися. Ляхи  про  нашу  скруту  здогадуються,  i
давно, отже, могли б узяти приступом Святий Дух... а не  беруть,  чекають,
що яблуко саме дозрi╨ i впаде ©м на долоню". - "Якщо й вигибнемо до  ноги,
то однако будемо непокореними, - стояв на сво╨му  iгумен.  -  I  що  тобi,
Бережане, до того... до наших смертей? Ти  ж  бо  iз  верхнiх  свiтiв,  iз
прийдешностi?" - таки спитав iгумен Данило, майже слово в слово повторивши
передбачене художником. "Як я  у  прийдешньому  вiдбудуся,  коли  сьогоднi
вигинуть жiнки й  дiти?"  -  вiдповiв  Василь  Бережан,  навчений  Марi╨ю.
Тiльки, мабуть, тепер, у цю ж хвилину вiн  зрозумiв  по-справжньому,  чому
саме його обрала Марiя для розмови з отцем Данилом.  Хочеш,  пане  Василю,
народитися в майбутньому, то здолай упертiсть iгумена.

   (Марi╨, де ти й хто ти? Стою i  волаю:  прийди  до  мене  i  вiдхили  з
обличчя паволоку, най я тебе  впiзнаю.  А  може,  ти  поруч,  досить  менi
простягнути руку - й вiдчую тво╨ тепло?")
   "Чом у свiтах верхнiх i нижнiх я ходжу  помiж  компромiсами,  як  помiж
навислим камiнням... кожно©  миттi  камiння  може  мене  розчавити,  а  я,
одначе, протискаюся в кам'янi щiлини, обламуючи ребра, i повзу, як вуж,  а
де - плазую на колiнах, а де - я згорблений, а де я випрямляюся на  повний
зрiст i бачу  над  собою  молочну  бездну  неба.  I  тодi  я  себе  люблю,
випрямленого  i  гордого.  Так,  люблю  випрямленого...  а  чом  ненавиджу
плазуючого? I чи взагалi пасу╨ мистцевi вимацувати помiж гострим  камiнням
щiлини, щоб бодай на пiвкроку посунутися вперед? - катував себе Бережан. -
Чом я не такий цiлiсний, не такий негнучкий, як ось отець Данило?"
   Вiн сам собi не мiг вiдповiсти.
   Чи остерiгався порпатися  в  собi  й  висвiчувати  пота╨мнi,  заснованi
павутинням закутини сво╨© душi?
   Чи нинi бракувало йому часу?
   А чи настала година сумнiвiв для iншого? Для отця Данила?
   Отець Данило, хлюпаючи по грязюцi  чобiтьми,  згорблений,  мовби  налiг
грудьми на чепiги плуга, обходив ранених, якi сидiли попiд стiнами Святого
Духа в покривавлених сорочках, задубiлi, з погаслими очима;  пораненi  про
щось його розпитували, чогось випрошували, аж ©м трiскалися  губи,  а  вiн
хилився перед ними, немовби вклонявся ©хнiм болям, i йшов прiч, все  нижче
горблячись i все важче переставляючи ноги.
   (Марi╨, ти живеш у його сумнiвах i стражданнях?)
   Потiм отець Данило увiйшов до церкви  i  уступив  помiж  жiночi  гурти,
немов у потолочене ордою зелене жито. Жiнки перед ним розступалися,  даючи
дорогу, а дiтлахи, зчорнiлi, як обморожене квiття, ховалися перед  ним  за
маминi спiдницi.

   Жiнки його боялися, маслакуватого, неговiркого й затятого; вони його  з
недавнiх пiр почали ненавидiти i помiж собою судили за те, що не  змiг  ©х
оборонити перед шляхтою i даремно тiльки  покладали  надiю  на  нього,  на
ковану його монастирську браму i на частокiл... так, сестри, не  змiг  нас
пiп оборонити, а тепер вiн супротивиться, щоб просити в  ляхiв  милосердя,
щоб бодай нас iз  дiточками  вирятувати  з  цi╨©  пастки.  Йому,  ченцевi,
байдуже, що дiти нашi голоднi, що пасемо траву й  корчимося  в  судомах  i
вмира╨мо. Жiноцтво з-перед кiлькох днiв, осмiлiвши  вiд  горя,  розпускало
язики все голоснiше, i ©х клятi слова долiтали до  заборол,  де  переважно
перебував iгумен помiж повстанцями,  що  крiзь  стрiльницi  пантрували  за
шляхтою. Чи чув вiн ©х, жiнок? Напевно. Та  не  озирався,  немовби  жiноча
лайка його не обходила,  жодне  гнiвне  слово  його  не  ранило,  вiн  був
заворожений вiд людського страху, вiд безнадi©, вiд дрiб'язку, навiть  вiд
смертi заворожений вищою метою - не впасти перед ворогом на колiна.

   Сьогоднi, однак, жiноцтво не впiзнавало регiментаря, помiж ними  мовчки
човгав чоботиськами простоволосий дiдок  у  полатанiй  рясi,  з  нагрудним
хрестом, пiдперезаний пасом iз шаблею.
   Хрест означав милосердя.
   Шабля означала смерть.
   Шабля вдарялася об камiння i жалiбно видзвонювала; i власне шабля, така
сьогоднi недоречна, важка для ченця, явила нинi не  затятого  регiментаря,
що настановив битися в Святому Дусi до  останнього  подиху,  а  звичайного
дiдугана з короткою гострою бородою, вихудiлого до  того,  що,  здавалося,
вилицi на обличчi витесанi гострим долотом iз мореного дуба й  можна  було
об них поранитися. Очища в  глибоких  ямах  моргали  сльозливо,  як  перед
iконою лампадки, в яких вигорiла олива.  Чернець,  правда,  до  нiкого  не
обзивався, нi до жiноцтва, нi до дiтей, нiкого не жалiв, нiчого не обiцяв,
жодне слово не впало з його запечених уст, але жiноцтво вiдчувало, що  вiн
сьогоднi  зламався...  i  жiноцтво  мовчки  заплакало  над  ним,  i  жодна
пащекувата молодиця не зважилась чимсь його  образити,  докорити,  обпекти
сльозою.
   Чернець обiзвався лише тодi, коли до нього пiдступила Марiя. Бережан не
бачив, звiдки вона з'явилася: чи вийшла слiдом за iгуменом  з  церкви,  чи
зiйшла з-помiж жiночих гуртiв, чи зiйшла iз зацiловано© iкони,  що  висiла
бiля  дверей  у  бабинцi,  чи  вона  зродилася  з  стогону  поранених,  чи
вишепталась iз опалого листя...

   Вона очiкувала отця Данила на стежцi. Вклякла й  поцiлувала  полу  його
ряси. Вiн зупинився й поклав ©й на голову руку... вiн довго не  знiмав  iз
жiночо© голови руки, i видавалося збоку, що у цю  мить  жiнка  на  колiнах
була йому потрiбна для опертя, для того, щоб не впасти.
   "Це ти, Марi╨, послала отого пришельця з верхнiх свiтiв, щоб  пiдмовити
мене створити ворота й здатися на ласку  ворожо©  шаблi?  -  спитав  жiнку
чернець. Нi, вiн  ©й  не  докоряв,  голос  його  прявся  журливо,  а  руки
по-старечому  тремтiли.  Художник  Бережан   сидiв   одалiк   пiд   кущем,
прикрившись од дощу веретою, i думав: "Пощо я  зiйшов  у  нижнi  свiти,  в
минуле... пощо менi все це бачити й чути, перейматися ним, щоб  воно  мене
болiло, щоб я ходив iз серцем, як  iз  незарубцьованою  раною?  Чи,  може,
мистцевi потрiбно, щоб його серце болiло, як вiдкрита шабельна рана?"

   "Я сама не наважилася тебе просити, отче. Ти мене  не  послухав  би,  я
лише бiлоголова, женщина... я лише Марiя. Iзограф же  прийшов  iз  верхнiх
свiтiв, вiн не народиться, не виросте, не навчиться нiчому,  не  вiзьме  в
руки пензель, якщо ми тут усi, жiнки з дiтьми, вигинемо.  Це  правда...  i
вищо© од цi╨© правди нема, отче. I я дякую, що ти ©© почув".
   Старий далi журився:
   "Ой, як важко здатися на ласку вороговi. Хiба це не ╨ зрадою самих себе
i Святого Духа... адже Дух - це i вiра, крiпость наша. Хiба це  теж  не  ╨
правдою,  Марi╨?  Тяжко  менi  рiшитися...  тяжко,  бо  запишуть  наступнi
поколiння, що iгумен Данило зневiрився", - старий зiтхав, теребив хрест на
грудях. Сумнiвався. Бережан майже фiзично вiдчував його  душевнi  борiння:
то розверзалася бездна, то пливла  над  свiтом  прозорiнь,  така  чиста  й
дзвiнка, що аж виспiвувала в полi кожна бадилина, то  накочувалося  клуб'я
хмар, що смердiло мокрим погари-щем i трупом.

   "Не прийдуть, отче, наступнi поколiння, нiхто не запише  нi  добра,  нi
зла, не запишуть по тобi нi iменi,  нi  дiянь,  нiчого,  якщо  не  осягнеш
iстини: вiдступити, залягти в борозну, вижити, - сказала Марiя. Вона знову
поцiлувала край його ряси, звелася на ноги й додала: - Невже ти забув,  що
ма╨мо  фортецю  неприступну  й  незнищиму?  Хiба  Дух  не   означа╨   нашу
незнищимiсть, отче?"
   I пiшла.
   (Марi╨!)

   Iгумен  Данило  й  не  подивився  ©й  услiд;  жiнка,  певно,  його   не
переконала, цiле  життя  вiн  боявся  зрадити  самого  себе,  цi╨©  засади
дотримувався замолоду в битвах  i  цього  навчав  iнокiв  у  монастирi,  i
молитви його до  Спаса  теж  були  сповненi  просьбами:  "Не  карай  мене,
Господи, колiнкуванням  перед  ворогом";  i  храм  цей  кам'яний  збудував
навмисне при дорозi й при бродi, назвавши його Святим Духом, для того, щоб
тут кожний, хто потрiбу╨ оборони вiд навколишнього свiту, у кого  сумнiви,
немов шашель, точать душу, мiг ударити калаталом  у  монастирськi  ворота.
Йому радо вiдчиняли: заходь, очищайся, крiпися духом.
   Сьогоднi iгуменовi здавалося, що зраджу╨  не  лише  самого  себе,  свiй
гордий характер, мудрiсть, набуту з життя i книг, а й також зраджу╨  храм,
ним  збудований.  Але  дорога  скiнчилася   -   виходу   не   було:   таке
випробовування послав йому Господь, i хочеш-не хочеш, а мусиш скоритися.
   Мусиш.

   Вiн окликнув Бережана i, опираючись на його плече, пiднявся схiдцями на
вежицю над ворiтьми. I, мабуть, з  очей  Бережанових,  з  обличчя  чернець
вичитав мольбу: "Чом я маю бути свiдком твого упокорення, отче? Чи мало  я
надивився за цi тижнi в оградi Святого Духа?  Мозолi  в  мене  кривавi  на
руках, бо я щодня копав i копав могили. Увiльни мене сьогоднi... бери собi
когось з повстанцiв, iз тих, що стояли з тобою  на  заборолах,  вони  тобi
ближчi".
   Чернець заперечливо похитав головою.
   "Ти ж бо перший заговорив  зi  мною,  щоб  Святий  Дух  вiдчинив  перед
шляхтою ворота во iм'я спасiння жiнок i дiтей. Хiба, отже, тобi не цiкаво,
iзографе, подивитися на мо╨ посоромлення? Якщо ти цього не  побачиш,  якщо
муку мою не вiзьмеш з собою, то як зможеш розповiсти про нас,  минулих,  у
сво©х верхнiх свiтах?"

   Вони стояли  обидва  вiдкритi  перед  цiлим  свiтом;  з  висоти  вежицi
споглядали на стирлованi, поритi шанцями поля, на купища вигаслих кострищ,
на безладне товписько наметiв, примiтивних буд з пагiлля, покритих шкiрами
i веретами. Зовсiм близько з пiвденного боку  тулилася  до  монастирського
боку притихла рiчка.  Над  цiлим  видноколом  лежала  немовби  розстрiляна
мушкетами тиша; тиша, правда, виявилася фальшивою,  бо  враз  бiля  самого
вуха  Бережана  бренькнула,  як  джмiль,  куля,  i  вiн  зблизька  побачив
вишкiрену смерть, а вже потiм почув мушкетний пострiл.
   "Гей ви, панове в полi! - випрямився на весь зрiст  i  розправив  плечi
iгумен Данило i блиснув понад головою зiрваним iз  грудей  хрестом.  -  Не
стрiляйте! ╙сьм регiментар Святого Духа iгумен Данило... i хочу трактувати
з вашим старшим, щоб припинити пролиття кровi". Тепер  голос  його  звучав
гучно i рiвно, i Бережану здавалося, що гайдуки чи жовнiри,  що  сидiли  в
шанцях навкруг монастиря, брали ченцевi слова в  хапливi  долонi,  немовби
вони були вiдлитi з важкого срiбла.

   I хоч iз шанцiв вигулькнув, як  хорт,  гайдук  у  жовтому  i  побiг  до
наметiв пiд горбами, де  посерединi  зеленiло  просторе  шатро  польського
регiментаря, хтось з поля вистрiлив iзнову, куля вцiлила в пiднятий  отцем
Данилом  хрест...  хрест  хитнувся,  сипнув  iскрами,   в   полi   жовнiри
зареготалися, а в оградi Святого  Духа  жiнка  якась  заплакала  високо  й
тонко, мовби посилала свiй зойк до самого неба.

   Бережана  кортiло  впасти  на  помiст  або  ж  принаймнi  сховатися  за
заборолом,  його  проймав  страх  перед  третiм  вистрiлом,   а   жовнiри,
скаженiючи вiд лютi, що три тижнi топталися в грязюцi  перед  схизматським
курятником, не можучи його взяти на спис, знову набивали мушкети.
   "Не  бiйся,  -  заспокоював  Бережана  отець  Данило.  -  Тобi   iнакше
призначено вмерти, не  вiд  кулi.  I  не  сьогоднi.  Адже  ти  iз  верхнiх
свiтiв..."
   Вiн мав iще щось додати, але не встиг, на  тамтому  боцi  Золото©  Липи
появилася  кавалькада  вершникiв,  було  ©х,  може,  з   десять,   убраних
по-рiзному  i  схожих  швидше  на  ватагу  волоцюг,  нiж  на  королiвських
жовнiрiв; та, певно, це й не були жовнiри, а лише гайдучня, слуги,  дрiбна
гола шляхта - люд увесь пихатий i жадiбний до рабунку.  Видiлявся  з-помiж
них шляхтич у блискучому панцирi i в червонiй  шапцi  з  двома  когутячими
перами. Кiнь пiд ним танцював, нетерпеливився.

   "Ти пiзна╨ш мене, святий отче? - крикнув шляхтич з коня. - ╙стем  дiдич
на Черченi Януш Черченський. Говори, хлопе, що ма╨ш казати, бо менi печеня
вистига╨", - засмiявся глузливо (Господи, як  запахло  голодному  Бережану
смажениною). - Хочеш проситися?"
   Отець Данило мовчав, ухопившись обома руками за край заборола...  чорнi
його пальцi вгризалися нiгтями у чорний дуб, а обличчя  блiдло  вiд  болю.
Здавалося, вiн не стрима╨ться, гнiв у ньому клекотiв, очi побiлiли.  Проте
узяв себе в руки й вiдповiв спокiйно:
   "Здаюся. Та ставлю вимогу, мосьпане".
   "Нiяких вимог! - верескнув дiдич на Черченi. - Нiяких,  до  дябла!  Якi
можуть бути вимоги у збунтованого бидла?!"
   "Вимога одна: не зачiпайте жiнок i  дiтей.  Хай  розходяться  по  сво©х
хатах, по попелищах. Тобi, мосьпане, i королю  вашому  не  вигiдно  рушати
жiнок iз дiтьми. Хто ж бо виростить нових женцiв,  якi  будуть  жати  тво╨
жито?"
   Дiдич i на вiйнi залишався дiдичем, вiн оглянувся на стирлованi поля  i
уявив ©х засiяними житом, i, певно, побачив у житах зiгнутi спини  женцiв,
бо подобрiв:

   "Най буде!" - погодився Януш на Черченi, не радячись iз  сво©м  почтом,
бо що, зрештою, важила для дiдича рада купки шляхоцьких голодранцiв, якi й
шаблю носять на мотуззi.
   "Дай слово гонору!" - кував гаряче залiзо отець Данило.
   "Даю. Най чують усi! - Януш на Черченi пiдняв угору  два  пальцi.  А  з
рештою як домовимося, з тими хлопами, що шаблi  взяли  i  збунтувалися?  I
знищили мiй двiр?"

   "Воля твоя, мосьпане. Як регiментар над залогою кидаю тобi до нiг  свою
шаблю... але духом не скоряюся. А як слуга Божий молю сили небеснi, щоб ти
був милосердний, бо хiба вони, пiдданi тво© i  нашого  короля,  виннi,  що
забаглося ©м волi? Якщо ти ©х скара╨ш, то ще  раз  кажу:  "Хто  тво©  поля
виоре i засi╨? Хто буде худобу пасти? Ти про це  подумай,  ясновельможний,
коли будеш чинити над ними суд i розправу". - За цими словами отець Данило
вийняв iз пiхов шаблю i жбурнув ©© униз; шабля не долетiла  до  вершникiв,
упала на березi рiчки й засвiтилася сумно на цiлу землю.

   "Iди й скажи нашим, щоб вiдчинили ворота... щоб жiноцтво виходило,  щоб
кожен, хто може порятуватися, - хай ряту╨ться, - попросив iгумен Бережана.
- I сам рятуйся... i не забудь нiчого, що тут сьогоднi бачив. Розкажи тим,
якi у  верхнiх  свiтах,  що  ми,  минулi,  часом  зраджували  самих  себе,
вимолювали часом навiть рабство, щоб тiльки не всох наш  корiнь.  Iди".  -
Старець обняв Бережана, поцiлував i вiдштовхнув вiд себе.
   "А ти, отче?" - не рушався з мiсця Василь Бережан.
   "Я тут помолюся, щоб храм мiй не розкидали, щоб Святий Дух  далi  стояв
на сторожi при дорозi й при бродi, бо й  завтра  знадобиться  якiйсь  душi
страждальнiй ударити калаталом у його дверi... i  дверi  вiдчиняться,  щоб
прийняти людину, яка збiднiла духом. Iди..."
   Скрипiли внизу  ворота;  жiноча  юрба  з  дiтьми  неспiшно  i  боязливо
викочувалася з огради, розсiвалася по полю... спершу йшла бiльшими купами,
потiм купи дiлилися на громадки, згодом замаячили на голому полi поодинокi
постатi, i отець Данило, спостерiгаючи за ними, думав,  що  це  бiлiють  у
полi посiянi зеренця майбутнiх поколiнь.
   "Господи, - молився вiн перед полями i перед Богом, - чи  я  винен,  що
сьогоднi посiяв  разом  iз  тими,  якi  в  прийдешньому  постануть,  також
рабiв... також донощикiв, скорпiонiв, що будуть самi себе пожирати".

   9
   - Що ж було далi, що сталося з отцем Данилом i всiма його  людьми,  якi
лишилися бiля Святого Духа? - спитав мене професор Бережан.
   - Нiхто нiчого не зна╨ про ©хню долю, - вiдповiв я. -  Нiде  нiчого  не
записано. Нема нi пiснi, нi легенди, нi бодай згадки.  Чи  згинули  всi  в
останньому бою, чи мовчки рушили орати дiдицькi лани? Хто про це оповiсть?
У  нашiй  iсторi©  бiльше  невiдомого,  нiж  вiдомого.  Англiйцi   уже   в
чотирнадцятому столiттi ретельно записували в державнi хронiки,  яке  вино
любив ©хнiй король, в якого купця  те  вино  купили.  Ми  ж  бо  про  сво©
трагедi© не залишили в кодексах бодай два-три слова.
   - Це так, - погодився Бережан. Вiн розглядався навколо,  немовби  хотiв
когось побачити... немовби на когось очiкував; вiн  пильно  надслуховував,
нiбито десь тут помiж хрестами й калиновими кущами загубився чийсь  голос,
а може, одне лише слово, яке  хотiв  вiднайти  i  почути.  Врештi  Бережан
протер  обличчя  обома  долонями,  i  виглядало  це,  як  умивання...  вiн
умивався, певно, вiд задуми. I вже повеселiлими очима поглянув на мене.  -
Це так, - повторив, - у нашiй iсторi© безлiч  забутого,  потолоченого,  аж
страшно, що ми такi злочинне забудькуватi. Кажу це не для красного слiвця,
не задля гучно© патрiотично© фрази,  кажу  це  як  практична  людина,  яка
розумi╨, що все пережите й перероблене нашими  дiдами  й  прадiдами,  ©хнi
зради, подвиги й смертi, збагачу╨ нас iз вами, сьогоднiшнiх.  Я  не  знаю,
яким чином збагачу╨, як те╨ багатство помацати, зважити чи вимiряти,  знаю
лише, що минуле, з правiкiв, з першопочатку сидить у нас. Це щось схоже на
бездонну глибину, яка iсну╨, але ми бо©мося чи не вмi╨мо досягти  ©©  дна.
Менi, примiром, зда╨ться, що я уже колись тут був, я начебто все  зблизька
бачив i пережив те, про що ви, Павле, розповiдали. I  навiть  болить  мене
рука вiд важко© шаблi... i хтось менi пiдказу╨, нашiпту╨, що коли б  я  не
тримав тi╨© пощерблено© шаблi, то був би безсилий узяти  в  руки  пензель,
правда? Якась мiстика...

   Я не став його вiдговорювати, я не хотiв його образити; я думав,  що  у
ньому обiзвалися первенi, й вiн зрозумiв, що в ньому сконденсованi вiки. В
кожнiй краплинi кровi, в кожнiй  судинцi  сидить  iсторичний  досвiд...  у
кожному з нас вiн сидить, ми тiльки про це  не  зна╨мо  або  ж  не  хочемо
знати, часто вiн замурований вiд нас нами таки самими,  а  ще  замурований
обставинами, освiтою, щоденним  життям;  вiн  спить  припи-люжений,  часом
висхлий, немов мумiя, i тисячi, мiльйони з нас умирають,  не  пiдозрiваючи
навiть про первоцвiт, який вони носили в собi. Менi було при╨мно,  нi,  це
не те слово, я був вражений, що сво╨ю оповiддю про  оборону  Святого  Духа
увiв Бережана в його ж таки власний минулий свiт.  Боже  мiй,  яка  велика
магiя слова! Я не робив цього навмисне, так трапилося... так  трапилося  й
зi мною, коли менi заборонили вчителювати... заборонили, й менi здавалося,
що я загнаний у тупик, у безвихiдь, а виявилося, однак, що ╨ i  безвихiднi
дороги, на однiй дорозi здибався менi Данило Вербень, який  сказав:  "Хiба
не зна╨ш, учителю, що дороги стеляться не тiльки в просторi, а й у глибину
також? На просторi, десь там на роздорiжжях можуть чатувати люди в погонах
i з автоматами, якi спроможнi тебе далi не пустити. Вони кажуть, що  мають
на це право. А на глибинних стежках нiяко© сторожi нема. Подумай над  цим,
учителю".
   Я узяв Бережана пiд руку, й ми повернули на стрiлецький цвинтар;  тепер
я мав його не за  випадкового  при©жджого  реставратора,  просто  цiкавого
художника зi Львова, менi чомусь здавалось, що я здобув близького друга, а
може, й брата... ми обидва ма╨мо скреслi душi, що знають глибиннi шляхи, i
це нас ╨дна╨ i брата╨; це так чудово  жити  iз  скреслою  душею,  коли  ти
свобiдний i нiчого не бо©шся: нi смертi, нi Колими, нi забуття, нi чорного
людського наговору.
   Ми йшли помiж стрiлецькими могилами, не минаючи нi одного  позеленiлого
з бетону вилитого хрестика й нi одного напису  на  них;  ми  вголос  -  то
Бережан, то я сам - вичитували й вичитували прiзвища полеглих, i  це  було
схоже на вiйськовий переклик. Рядовi стрiльцi Укра©нсько© Галицько© Армi©,
десятники, четарi, усi цi звичнi  Iванюки,  Василюки,  Семигени,  Коритки,
Косачi, Гриби немовби оживали... немовби вони  направду  лежали  рядами  з
крiсами напоготовi, чекаючи команди рушати до бою; ми, одначе, до  бою  ©х
не кликали, не тривожили ©х сну, це вони самi, стрiльцi й четарi, йшли  за
нами слiдом  i  тривожили  нашi  душi,  запитуючи  мовчки:  "Чом  про  нас
забува╨те, братове? Бо©теся? Чим ми перед вами  й  вашим  часом  завинили?
Тим, що хотiли Укра©ни вiльно©, не притоптано© чужим чоботом  держави.  То
ви тепер важите на терезах, яка Укра©на краща - синьо-жовта чи червона,  i
кожний з вас зна╨ теж, що нiяко©, навiть червоно© Укра©ни нема,  ╨  тiльки
Москва i Москва... а ми тодi не вмiли важити, не мали часу фальшивити,  ми
просто стояли за Укра©ну на цих горбах проти ворога i за не© вмерли".
   - Хiба тут у дев'ятнадцятому проходила лiнiя фронту мiж укра©нською  та
польською армiями? Були великi бо©? - спитав мене Бережан.
   Я показав йому на горби, що обступали здалека Страдчу долину.

   - Там дотепер попiд  лiсом  можна  побачити  старi  окопи,  що  ©х  тут
називають "дикунками". Я вам покажу, якщо будете мати  час  завтра  або  ж
пiслязавтра, - сказав я. - Це вже, Майстре, не легенда про отця Данила, це
чиста i правдива iсторiя. В селi ще ╨ люди, якi  пам'ятають,  як  стрiльцi
вмирали, маючи в ладунках по п'ять набо©в, i як ©х ховали.
   - У Страдчiй долинi, - промовив задумливо  Бережан,  -  не  вiда╨ш,  де
кiнча╨ться легенда, а де почина╨ться чиста, як ви кажете, iсторiя. Зрощено
все... кореневища глибокi.
   - Зате дiйснiсть наша почина╨ться, до речi, он там на старому валi,  де
край стрiлецького кладовища. В останньому рядi могил  з  шести  залишилась
одна, п'ять зруйновано, зрiвняно iз землею. Лопухи тепер на  цьому  мiсцi,
кропива. Ходiмте, покажу, - запропонував я.
   Вiн пiднявся слiдом за мною на вал. Могила хорунжого  Дмитра  Климишина
вибiгла над саму рiчку... i тут хорунжий самотньо застиг, i не  знати,  чи
був  вiн  очарований  пшеничним  полем,  що  розкинулося  перед  ним,   чи
наздогнала й вцiлила в нього польська куля.
   - Хто ж той ряд могильний  порушив,  розкопав  i  затоптав,  а  хрести,
певно, розтовк на порох? - спитав мене суворо  Бережан.  З  його  обличчя,
зблiдлого й нахмуреного, я прочитав осуд: "Чом  ти,  ключар  коло  Святого
Духа, не оберiг цi могили? Чи  ти  бодай  переписав  прiзвища  iз  зниклих
хрестiв?"
   - Це було ще до мене... я ще був просто вчитель, штатна одиниця  районе
по iменi Ключар, - боронився я. - Щодо руйнування стрiлецьких  могил,  то,
думаю, iсну╨ та╨мна вказiвка з  району  чи  з  областi:  поступово  могили
розкопувати. Поступово. Одну за одною. Непомiтно.  Щоб  устигли  виростати
лопухи й вкорiнювалася на ©х мiсцi кропива. Хiба ви цього не  знали...  це
для вас, Майстре, новина? - запитав я й розiзлився. - Ви ось запиту╨те про
п'ять  зниклих  могил  i  звинувачу╨те...  я  бачу,  що  звинувачу╨те,  не
вiдпирайтеся: де я був, чом бодай прiзвища  полеглих  не  записав.  А  вам
вiдомо, що у Львовi на Янiвському кладовищi бульдозери начальницькi  зрили
не одну сотню стрiлецьких могил... так, розрили, розтоптали, стерли з лиця
землi, а надгробними хрестами виклали вулицю, а зверху  залили  асфальтом?
Ви цього не знали? Га? Хоч одне прiзвище з тих згладжених  ви  донесли  до
сво©х дiтей... донесли й попросили: запам'ятайте його, того стрiльця, який
упав за Укра©ну?! - Очевидно, я не мав права кричати на  Бережана,  але  я
таки кричав; очевидно, вiн сам завинив, що викликав вовка  з  лiсу.  Втiм,
кожного разу, коли приходжу на це споганене мiсце, то  виростають  у  мене
псячi вуха i я злюся на пiдленьких людей, котрi вночi,  перебрiвши  рiчку,
пiдповзли до могил, як змi©, i заходилися ©х  розкидати...  землю,  певно,
розсiвали, а хрести понесли з собою в мiшках. Хто вони? Скiльки  ©х  було?
На кожного по могилi?
   - Мушу признатися: я не був на Янiвському кладовищi помiж  стрiлецькими
могилами, - знiтився Бережан. - Як хочете це розцiнюйте, але  не  був.  Не
мав часу? Вiдкладав на завтра? Боявся, що хтось  iз  сексотiв  сфотографу╨
мене й донесе, куди треба? Пояснення, мабуть, можна  знайти...  пояснення,
але не  виправдання.  Я,  правда,  чув  про  львiвську  вулицю,  викладену
хрестами. Навiть колись... - вiн не закiнчив, махнув рукою. Довго  мовчав,
блукаючи поглядом помiж хрестами. - Навiть  колись,  йдучи  цi╨ю  вулицею,
пам'ятаю, подумав: чом не западеться пiдi  мною  земля?  Чом  я  не  стану
посеред вулицi й не закричу на цiлий свiт: Гей, чого  ми  такi  пiдлi,  що
бо©мося самих себе, сво╨© iсторi©, чому топчемося по нiй та возимо по  нiй
гнiй?

   - Однак не пустили й пари з вуст. I це так природно. - Нi,  я  не  став
його  осуджувати.  -  Це  називалося  боротися  з  укра©нським  буржуазним
нацiоналiзмом. Хто посмiв би протиставити себе  цiй  "боротьбi",  що  була
схожа на кам'яну брилу, яка котилася згори й пiдминала все i вся пiд себе,
кришила на порох? Так було вчора, позавчора, так ╨ сьогоднi,  хоч  Сталiна
уже давно нема.
   - Але ж страх лишився... страх!  -  аж  простогнав  Бережан.  -  Сталiн
смертний, а страх незнищимий. - Бережан знову запалив люльку;  вiн  ковтав
дим, кашляв i знову ковтав, i виглядало збоку, що вiн димом таму╨ страх. Я
так подумав. - Знаю по собi: видавлюю з себе страхопудство,  вичавлюю,  як
гнiй з болячки, iнколи зда╨ться, що я уже вiльний вiд нього, що його нема,
а вiн раптом показу╨ роги i б'╨ тебе копитами в груди. I  ти  мертвi╨ш.  -
Вiн розвiв руками й подивився на мене благальне, немовби прошучи: "Ну,  не
суди мене, грiшного, сам знаю сво© грiхи. Каюся, очищаюся од них  i  знову
грiшу".
   - Я ось перестав боятися, - вихопилося  в  мене  мимоволi.  Похвалився?
Може, й так, але це була правда. - Це так чудесно жити без страху. ╙  десь
тюрми, табори, настали пiсля  Сталiна  новi  пани,  що  панують  над  нами
сьогоднi, пiдкрутивши бровиська, але я ©х не боюся. I не  тому,  що  я  не
злочинець, що нiчого злого  не  замишляю  проти  влади...  це  само  собою
зрозумiло. А тому, що я душею розкутий, не залежний вiд людей i вiд свiту.
   Я, певно,  переборщив,  бо  Бережан  посмiхнувся,  гiркота  блимнула  в
кутиках уст, i похитав заперечливо головою.
   - Не вiрю, що людина може бути не залежною вiд свiту. Навiть  ви,  який
ма╨  сво©  порахунки  зi  свiтом,  не  можете  на  свiт  не  зважати.   Ви
обороня╨тесь  перед  цiлим  свiтом  Страдчою  долиною,  а  Страдча  долина
боронить вас. Я  чомусь  впевнений,  що  ви  не  кожного,  хто  припадково
заблука╨ до Святого Духа, водите помiж  сумнi  стрiлецькi  ряди.  Щось  не
видно тут нi протоптаних стежок, нi китички квiтiв на котрiйсь могилi.  Ви
мусите рахуватися iз свiтоглядом людини, з ©©, може, ворожiстю до  мертвих
стрiльцiв, i врештi, мусите рахуватися з ©©, тi╨© людини, побоюванням:  "А
раптом хтось помiтить, що я броджу помiж могилами сiчових  стрiльцiв,  якi
хотiли яко©сь Укра©ни". Ще. мусите також  зважати,  як  на  те  пiшло,  на
офiцiйну  думку,  скажiмо,  на  думку  секретаря  райкому  партi©  або   ж
начальника районного  кадебе,  якi  припишуть  вам  пропаганду  реакцiйно©
нацiоналiстично© романтики. Хiба не так, дорогий мiй Ключаре?

   Вiн мав рацiю, я поспiшив похвалитися повною  незалежнiстю  вiд  свiту;
вiн легко поклав мене на лопатки, i я не пробував навiть боронитися. Та  i
як я мiг, зрештою, боронитися, коли свiт  i  в  заповiтнiй  мо©й  Страдчiй
долинi також копав на мене ями i розставляв сильця. Хiба два роки  тому  в
нiч на Перше листопада, в роковини постання  Захiдно-Укра©нсько©  Народно©
Республiки,  в  роковини,  як  колись  писалося,  Великого  Зриву,   хтось
невiдомий не вивiсив он на тiй калинi, що посеред стрiлецького  кладовища,
синьо-жовте полотнище, i по мене першого тодi  при©хали  з  району,  бо  я
Ключар, бо я значений, бо, мовляв, нiкому  iншому  не  спало  б  на  думку
нагадати Черчену та цiлiй околицi, що перед вiйною  першого  листопада  на
стрiлецькi могили приходили процесi© з молебнями, промовами i прапорами? I
хоч нiчого менi слiдчi довести не могли, бо я таки  не  був  причетний  до
цi╨©  акцi©,  я  зрозумiв,  що  кожно©  хвилини  знайшлися  б  добровiльнi
"свiдки", якi криво посвiдчили б на мене.  Це  так  елементарно  -  знайти
"свiдка"...

   Вони мене випустили, i я дiстав велику науку:  нi,  Страдча  долина  не
оборонить  мене  вiд  жорстокого  свiту,  я  не  зумiю  од  нього  втекти,
сховатися, вiн мене пiдстерiга╨ на кожному кроцi.
   То пощо тут вихвалявся  про  свою  незалежнiсть  од  свiту?  Я  сплутав
духовну свободу з незалежнiстю вiд обставин; обставини, як вiдомо, бувають
вище нас.

   - Лишiм про це... про страх, про свободу вiд свiту взагалi, -  промовив
Бережан. - Навiть чернець, котрий присвятив себе вищiй iде©, не  свобiдний
од свiту у сво©й келi©, i через те  Тiло  сво╨  зсинцьо-ву╨  канчуком.  Ми
пов'язанi з свiтом тисячами ниток. То лише молодим  i  на©вним  iдеалiстам
зда╨ться,  що  вони  птахи  небеснi,  котрi  живляться   Божою   росою   i
насолоджуються ангельським спiвом. Тому я вас запитую, Ключаре: який  може
бути ангельський спiв, коли хтось, навчений спецiально, чи  заляканий,  чи
зненависнiлий, чи з дурощiв та iз прагнення вислужитися,  плазу╨  вночi  з
рискалем i розкопу╨ могилу, може, свого дiда, i хтось його за  це  хвалить
або ж  вiн  сам  перед  собою  нiчним  цим  злодiйством  пиша╨ться?  А  ми
мовчимо... а ми бо©мося... i ви, Ключарю, теж бо©теся крикнути з розпуки.
   Я мовчав; я мiг йому заперечити. Але ще не настав час.

   ЧАСТИНА ТРЕТЯ
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   1
   Сьогоднi я переступив порiг...
   Було каторжно, тяжко  перенести  свiй  потворний  духовний  горб  через
порiг, щоб потiм, мовби враз воскреслий, випрямитися, набратися хоробростi
(як, бувало, напровеснi в полях зачерпу╨ш у легенi густого й  паркого,  як
молоко, земляного духу... i разом iз запахом  землi  ковтнеш  також  жменю
жайворонкового  спiву)  й  скинути  з  себе  тягар  багаторiчного  страху,
непевностi, незримi, але завжди сутнi кайдани собi пiд ноги... скинути  й,
стиснувши зуби, потолочити ©х на друзки й солодко  (аж  серце  заходиться)
слухати, як вони потрiскують, репаючись, мов старе череп'я.
   ...Сьогоднi я переступив самого себе.

   Хочете кинути в мене каменем, звинувативши, що  довгi  роки  блукав  по
свiту з горбом, не помiчаючи нi його потворностi, нi  не  вiдчуваючи  його
тягару?

   Хто перший хоче кинути?
   Ти? Вiн? Вони?
   Почекайте! Спершу,  нiж  мене  каменувати,  погляньте  на  себе  збоку,
власне, зазирнiть у власну душу. Пiсля цього, я чомусь  упевнений,  у  вас
вiдпаде охота кинути в мене каменем. Ми всi, а не лише  мистцi,  живемо  з
горбатими душами; нi,  ми,  звичайно,  не  виннi  у  нашiй  потворностi...
потворнiсть стала нормою, буденним явищем. Якщо хтось  помiж  нами  ходить
без духовного горба, то вiн дивак або ж калiка. Правда?

   Та правдою також ╨ те, що помiж нами живуть геро©.

   Колись нашi внуки розповiдатимуть сво©м дiтям бувальщину про те, що  за
глибокими морями та за високими горами на п'ятiй частинi свiту жила собi й
мучилася Земля, яку замкнули на  замок.  Найстрашнiше,  що  мешканцi  цi╨©
Землi навiть гордилися сво©ми замками, бо звикли до мовчання,  до  покори,
до страху, до фуфайки засмальцьовано©, до кирзакiв.
   Правнук, слухаючи бувальщину, спита╨:
   - То правда, що в них були згорбатiлi душi?

   Зна╨те, чого я боюся?
   Боюся, що мiй правнук нiчого цього не спита╨; я боюся, що й вiн  звикне
до згорбатiлих душ.

   Я вiрую у тайни.
   ╙ та╨мнi знаки на землi й на небi, на кожному з нас.
   Я переконаний: i тайна у тому, що мiй старий вчитель  реставраторського
мистецтва Петро Степанович Грицай скерував Данила Вербеня з Черченя  якраз
до мене. Бо хiба мало у Львовi знавцiв  стародавнього  живопису?  Вiн  мiг
порекомендувати iншого, не я один у нього вчився.
   ╙ тайна в нашiй iз Вербенем мандрiвцi зi Львова  до  Черченя;  все,  що
вiдкривалося менi, - розгойданi на горбах i в долинах поля i лiси,  цiкавi
витрiшкуватi хати в садках, сiра нудна  стрiчка  асфальтованого  гостинця,
зустрiчнi здибленi, немов бики, вантажнi автомобiлi, жiнка на  сiнокосi  з
косою над Золотою Липою, запах скошено© трави - усе увiбрало в собi тайну,
перед якою я стояв, як перед кованими дверима,  прагнучи  ©©  розгадати  i
водночас - я знав це достеменно - було менi й шкода,  якби  раптом  я  тую
тайну розгадав. Щось би я втратив у душi вiд цього розгадування; розгадане
- це завжди пустеля, на якiй,  окрiм  гiркого  полину,  нiчого  не  росте.
Колись, пам'ятаю, в дитинствi, сидячи у верболозах над  рiчкою  Унявою,  я
припадкове пiдглянув, як роздягалася,  щоб  скупатися,  доросла  сусiдська
дiвчина Орися, в яку я був "закоханий". Вона  й  гадки  не  мала  про  мо╨
пiдглядування, скинула через голову спiдницю,  потiм  -  сорочку.  Голизна
тiла мене вразила сво╨ю звичнiстю, нiчого в Орисi не було "аж такого", i в
душi я кепкував iз парубчакiв, якi, "просвiчуючи" мене, казали,  що  кожна
дiвчина - це цiла солодка тайна. А я з-помiж  кущiв  побачив  одну  дiвочу
вiдкритiсть... ну, груди, ну, чорний кущик нижче живота - i бiльш нiчого.
   А може, до тайни треба було дорости,  як  доростають  до  карабiна,  до
чепiг i до пера?
   Бо й справдi:  ╨  тайна  в  кожному  таки  словi,  ╨  зерно,  яке  хочу
розлущити... i боюся його розлущити.
   ╙ тайна в нашiй розмовi з Ключарем; на цей раз тайна  схожа  на  срiбну
рибку, що плава╨ в прозорому океанi наших душ,  ми  нiколи  цi╨©  риби  не
бачили, ми лише здогаду╨мося, що вона iсну╨; а може, коли ми  туманi╨мо  i
дерев'янi╨мо, оброста╨мо гле╨м, то рибi ста╨ тiсно в нашому ╨ствi, i  тодi
вона б'╨ться, як у саку, трiпочиться - i будить нас.
   ╙, очевидно, тайна в  мо©й  смiливостi,  що  я,  врештi,  перенiс  свiй
потворний горб через порiг i потовк його на череп'я: згинь i пропади.
   Iсну╨ тайна в дрiбному рiзьбленнi липового листка, в  жовтому  суцвiттi
зела-звiробою  i  навiть  у  польотi  бджоли...  за  бджолами,  коли  вони
перелiтають з квiтки на квiтку, прядуться золотистi павутинки; бджоли свiт
заткали золотистим сяйвом, i тому цiлий свiт пахне медом.
   Слухайте, може, ми самi?..
   Одного дня ми вiдкрива╨мо, що тайна тайн та©ться у нас самих;  ми  цiле
життя шука╨мо ключiв до самих себе i часто не знаходимо.
   А якби знайшли?

   Я переступив порiг...
   I коли ми з Ключарем опинилися в церковцi Святого Духа, то перше, що  я
вiдчув, - це чиюсь невидиму присутнiсть, чи©сь очi, що споглядали на  мене
зацiкавлено, доброзичливо й водночас насторожено; погляд стрiляв у мене iз
неосяжних глубин а чи з безмiрно© висоти, вiн просвiчував мене наскрiзь, i
душа моя стояла перед ним оголена, як перед Христом на Страшному судi.
   Круглий невеликий храм, званий серед спецiалiстiв ротондою, будiвлею  у
наших краях рiдкiсною, вражав  суворою  простотою.  Грубезнi  його  стiни,
мурованi  з  кам'яних  блокiв,  були,  окрiм  пiвнiчно©  округло©   стiни,
необштукатуренi, а тiльки побiленi вапном;
   i хоч вапно давно посiрiло й стiни були схожi  на  напнутi  вiтрила  iз
згрiб-ного полотна, вони, проте, мали охайний вигляд.  Рiзьбленi  "царськi
врата", ©х позолочений виноград, що полущився  вiд  часу,  були  розчиненi
навстiж, i здавалося, що  iз-за  престола  ось-ось  тяжко  видиба╨  iгумен
Данило й привiта╨ нас у сво╨му храмi, i гордо скаже,  що  в  Святому  Дусi
нiчого не змiнилося: так само на "царських  вратах"  росте  й  плодоносить
виноград; так само хмуриться, немов брова святого,  почорнiлий  iконостас;
так само  долiвка,  що  викладена  каменями-рiняками,  вишiпту╨,  повторю╨
кожний людський крок  (i  кроки  людськi  злiтають  високо  пiд  баню,  як
голуби); так само, як iз самого початку постання храму,  тут  пахне  сухим
житнiм полем, що проситься пiд серп.  Нема  тут  нi  сиро©  затхлостi,  нi
спертого смороду застарiлого людського поту  й  воску;  нема  тут  безлiчi
вишиваних рушникiв, що поробилися модними в теперiшнiх церквах, не провели
сюди також електрику й парове опалення. Панував у храмi прадавнiй Бог.

   Мене вабила пiвнiчна округла стiна,  я  вже  бачив  на  нiй  мальовидло
Страстей Господнiх...  я  здалека  бачив,  що  мальовидло  на  цiлу  стiну
потрiскалося, фарба поскручувалася в спiралi, одначе я не вiдразу  кинувся
до стiни, до цього мальовидла, задля яких власне при©хав  у  Черчен,  щось
мене неначе притримувало бiля дверей, не давало зробити  нi  кроку,  чи╨сь
око пантрувало за мною.
   Чи╨сь?

   Очевидно, це душа моя, оголена й чутлива, споглядала сама  за  собою...
споглядала i бачила, як у  дзеркалi,  пiдтоптаного  чолов'ягу  спортивного
типу, який розгублено, а то й злякано озирався по церковцi.
   Наляканого?

   Попервах я собi не признавався,  що  страх  ударив  мене,  як  батогом,
несподiвано  й  пiдступно  в  ту  ж  саму  хвилину,  коли  церковнi  дверi
вiдчинилися i ми з Ключарем переступили порiг; я ще себе обдурював, що це,
може, не страх, не осторога навiть, а тiльки хвилювання  перед  важливiстю
роботи, яка мене очiкувала; коли ж побачив площину мальовидла десь  метрiв
три на три, то, може, злякався лише обсягу, а не змiсту  роботи  -  так  я
себе потiшав.
   Поступово потiха моя блiдла, миналася, не  мiг  я  далi  сам  вiд  себе
загулюватися брехнею, а правда ж була гiрка: я  злякався  ╨фрейторiв,  про
яких ми з Ключарем, тюпаючи цвинтарем, щойно  розмовляли.  До  того,  поки
церковнi дверi не були вiдчиненi, ╨фрейторiв можна було не  боятися,  вони
сидiли в Рогачi, у Львовi, Ки╨вi чи  ще  десь,  я  до  них  протерся,  був
слухняним, бунтував тiльки сам  на  сам-у  майстернi  або  ж  ще  часом  у
кав'ярнi з двома-трьома приятелями, в бесiдi з якими не виважував слова. I
ще котив бiду на ╨фрейторiв у розмовах iз Петром Степановичем  Грица╨м.  I
бiльше, мабуть, нiхто не чув мого смiхотворного, шепiтливого бунту.

   П-с-с! (Палець на губах).
   Ось тiльки в розмовi з Ключарем дав собi волю, перед ним дивним чином я
нiчим не та©вся, i навiть не знаю,  чим  це  пояснити;  чи  таке  уже  тут
повiтря, такий настрiй пану╨ у Страдчiй долинi, чи  тут  заблукана  людина
скида╨ з себе  одежi,  зiтканi  з  олжi  й  призначенi  для  свiту  й  для
╨фрейторiв, i ста╨ сама собою?

   Та одна рiч розмова, якiсь слова, думки, речитатив, бiлий  вiрш,  якiсь
зiтхання, чиста сльоза - чим це загрожу╨ ╨фрейторам?  Зовсiм  iнша  рiч  -
розчищена, явлена свiтовi фреска, на якiй зображено... нi, я не знаю, я ще
довго не буду знати, що на тiй фресцi пiд штукатуркою i новим  мальовидлом
зображено, але я здогадуюсь, що воно дуже важливе... якась особлива  тема,
якась небезпечна, бо марно ©© зненавидiли i хтось  (тогочасний  ╨фрейтор?)
наказав  ослiпити  ©©  вапном  i  затулити  уста  й  по  новiй  штукатурцi
намалювати щось дуже безпечне, звичне, оцi Страстi  Господнi.  Новина  про
та╨мничу фреску покотиться селами, цiлим Опiллям, люди згадають, що колись
вони приходили до Козацько© та до стрiлецьких могил на прощу, з корогвами,
з  спiвами,  щоб  тут  купно  помолитися  за  Укра©ну,  щоб  постояти  пiд
склепiнням Святого Духа... постояти й зачерпнути чогось.  Те  "чогось"  не
мало iменi, не кожний мiг пояснити, чи це дух,  чи  сила,  чи  каяття,  чи
прозрiння, чи причастя, але досить того, що пiсля Страдчо© долини починала
себе людина запитувати: "Хто ╨сьм?"
   А якщо тепер потечуть людськi рiки до Страдчо© долини?
   А якщо сьогоднi почнуть себе запитувати: хто вони, чи© дiти?

   То що станеться? Повстануть супроти ╨фрейторiв? I ╨фрейтори звинуватять
мене у всiх смертних грiхах? Не знаю, не можу уявити, що можуть вчинити зi
мною ╨фрейтори, але вони здатнi на найчорнiше зло. Замкнуть менi доступ до
виставок? До поплатних замовлень?
   Викинуть мене зi Спiлки художникiв?  Вирвуть  iз  мо©х  рук  пензель  i
розтопчуть мiй талант? Ну, припустимо, останнього не зроблять, бо тут вони
безсилi, талант i пензель завжди при менi... хоч не явлений людям  талант,
задушений, обснований павутиною, загнаний у сирi катакомби, де нема  сонця
i неба, поступово завмира╨, корiнець за корiнцем його всиха╨, аж  поки  не
облетить останнiй листок.

   А якщо я не здамся? Якщо буду боротися... буду боротися з пiдлiстю,  iз
забуттям, iз знеславою, iз жiнчиними нарiканнями на убоге життя i, може, з
©© ненавистю, i, незважаючи нi на що, буду  малювати...  буду  малювати  в
катакомбах, а  колись,  як  вигибнуть  ╨фрейтори,  мiй  правнук  прийде  в
пiдземелля,  вiдчинить  скриню,  де  складу  сво©  полотна,  i  здиву╨ться
яскравостi, чистотi мо©х фарб i незнищимостi мого духа. I  тодi  воздадуть
менi  належне...  воздадуть  пiсля  пережитого,  пiсля   терпiння,   пiсля
смертi...
   Чи я готовий до катакомб?
   Чи я готовий?..
   До мене пiдступив страх.
   Очевидно, я сказав неправду, страх не щойно пiдступив  до  мене.  Страх
перед ╨фрейторами сидить у менi здавна, вiн вповз у мо╨ нутро, як слизький
вуж, ще того передвеликоднього дня, коли я, будучи  студентом,  принiс  iз
сiльсько© дзвiницi чорну iкону й з-пiд оливи, бруду, напластування новiших
фарб видобув вiконце, в яке виглянуло  чисте  обличчя  Богородицi.  I  мо©
мама, замiсть того, щоб  порадiти  синовому  вiдкриттю,  просили  залишити
немудре, на ©хню думку, заняття, бо воно може пошкодити менi в iнститутi.
   Страх  заповз  у   мене   в   тi   тьмявi   читальнянi   вечори,   коли
оперупов-новажений Ступа пiд дулом розчепiреного на сценi кулемета  обiцяв
нам, i менi малому теж, райське життя в колгоспах  або  ж,  що  траплялося
частiше, крив нас триповерховим матом, що ми поспiль бандити, американськi
"шпiони", куркулi й пiдкуркульники, слiпi кроти з  бандерiвських  схронiв,
якi не розумiють i не хочуть розумiти переваг нового  життя,  яке  прийшло
пiд Карпати. "Якщо ви, скурвi сини, не  розумi╨те  по-доброму,  якщо  душi
вашi темнi, як махорка, то чи не лiпше замiсть того, щоб вас перековувати,
пустити по вас кiлька черг iз  цього  кулемета?  Так  було  б  простiше  й
надiйнiше, бо де гарантiя, мать вашу, що з вас... навiть з  пiдлiткiв,  iз
пуцьвiрiнькiв, виростуть справжнi радянськi люди?"
   I вiн, опер Ступа, в  довгiй  шинелi  наопашки,  в  блискучих  чоботях,
припадав великими загребущими руками до  кулемета,  мовби  й  справдi  був
готовий нас усiх розстрiляти. Я тодi бачив, бо стояв близько  бiля  сцени,
як тремтiли його руки i як стискав вiн щелепи; я  зажмурювався,  холодiючи
усiм тiлом, нагинався все нижче й нижче до пiдлоги, кожно©  митi  очiкуючи
кулеметно© черги.

   У мене тодi почав виростати потворний горб.
   О нi, не  один  я  горбатiв  душею;  оперу  хотiлося  бачити  усiх  нас
заляканими, згорбатiлими, i вiн свого добивався,  бо  люди  розходилися  з
читальнi, як тiнi; жодного слова, смiху, крику, жарту,  зiтхання  не  чула
тодi нiч, ляк приголомшував i замуровував роти, i лише,  мабуть,  я  один,
вхопившись за рятiвну мамину  руку  й  впиваючись  нiгтями  в  ©©  долоню,
запитував пошепки: "За що нас, мамо. Ступа так тяжко ненавидить,  що  всiх
би вибив?". Мама затуляли менi рот i сполошено озиралися, а  навколо  нiч,
як  чорна  повiнь,  дощ  цяпотить,  поза  плотами  в  бур'янах   принишкли
енкаведисти  з  "гарнiзону",  а  десь  поза  стодолами,  поза  городами  у
вiльшняках прокрадаються  в  село  бандерiвцi,  i,  нахилившись  до  мене,
вишiптують у вухо, немовби боялися, щоб котресь ©хн╨ слово не зблиснуло  в
темрявi i щоб по ньому, по висвiтленому слову,  не  вдарили  напоготовленi
кулемети. "П-с-с, дитино. Пiц не говори, бо такi часи непевнi й  ненависнi
настали. Треба нам писок замкнути на колодку, а  в  Сiрка  очей  позичити.
Кожному посмiхайся, навiть лютому вороговi...  i  сам  себе  бiйся.  Пану╨
страх на свiтi - кара Господня i бiльше нiчого".
   А глумления над директором мо╨© сiльсько© школи Гайдашем?
   А червоний, як рана розрублена, попiл iз його пiдпалених книжок?

   А плачi, як тужнi рiки, що пливли землею i небом, коли  вивозили  наших
сусiдiв на Сибiр?
   А  полювання  вчительське  на  школярикiв,  якi  на  Рiздво   збиралися
колядувати?

   Хiба  ж  я  забув,  як  везли  на  фiрi  до  Бистричан   зв'язаного   й
обсинцьованого Митра Королюка - трохи дивака сiльського, який у Рубчах,  у
буковому лiсi,  випасав  колгоспних  телят...  випасав  i  попiд  деревами
виспiвував молитву  "Боже  великий,  ╨диний,  нам  Укра©ну  храни".  Хтось
пiдслухав...  хтось  донiс.  Митра,  правда,  не  арештували,   а   тiльки
спровадили до шпиталю для "хворих на голову", бо нiбито  нормальна  людина
не буде молитися за Укра©ну попiд деревами в присутностi телят.

   А головне, за яку Укра©ну молився той  бiдний  Митро,  який  так  i  не
повернувся iз божевiльнi?
   А виключення з iнституту Петра Паламаря, мого приятеля,  котрий  нiбито
пiдписав листа до ректорату з вимогою вiдзначити Шевченкову рiчницю; з ним
виключили iще трьох iнститутських бунтарiв.
   А отари сексотiв, що,  невидимi,  мов  збудники  чуми,  оточували  мене
скрiзь i всюди, ловили кожне слово,  погляд,  вираз  обличчя...  ловили  й
доповiдали, кому слiд.

   Господи, яке безмiр'я пласких, немов блощицi, рудих на колiр  i  гiрких
на смак, зеренець страху засiвало життя в мою душу - з них виростали хащi,
в яких вилежу╨ться змiй; траплялися роки або й десятилiття, коли змiй спав
тихо, обростав мохом, обплiтало змiя корiнням дерев  i  трав,  спадало  на
нього листя, що поступово ставало перегно╨м... i на  перегно©,  на  гумусi
колосилося жито й розквiтали бриндушки. Життя ж бо ╨ життям.  Менi  iнколи
починало здаватися, що нiякого страху в менi нема, що змiй  у  менi  здох:
кого б то я мав боятися, здобувши в мистецтвi й серед  людей  визнання  та
iм'я?
   Деколи я настiльки забувався, що дозволяв  собi  мати  власну  думку  з
приводу полотен Панаса Завади, котрого у  сiмдесятому  засудили  на  п'ять
рокiв за нiбито розповсюдження унiверсалiв Центрально© Ради; я говорив  на
спiлчанських зборах, що мене не цiкавить полiтичний  свiтогляд  Панаса,  я
найперше його сприймаю як талановитого мистця,  його  твори  не  арешту╨ш,
вони живуть i будуть жити помимо чи╨©сь заборони. Я так  i  сказав:  "Вони
будуть жити". Тодi - iз-за стола президi© пiдвiвся товариш Подолюк  -  наш
куратор iз обкому, людина ввiчлива, тиха, з постiйною вибачливою  усмiшкою
на тонких губах...  я  нiколи  не  чув,  щоб  товариш  Подолюк  на  когось
прикрикнув, щоб комусь кле©в ярлик, як це умiли робити iншi куратори;  вiн
зовсiм не був схожий на ╨фрейтора й на давнього оперуповноваженого  Ступу;
це був з вигляду рафiнований iнтелiгент при краватцi й завжди в бездоганно
випрасуваному  костюмi;  вiн  любив  при  нагодi  продекламувати   строфу,
скажiмо, з Байрона або ж - Тагора; особливо любив,  перехиливши  лисувату,
продовгувату, немов огiрок, голову на праве плече, декламувати  Тагора.  Я
мав враження, що цього поета Подолюк штудiював наскрiзь, бо таки знав його
вiршiв  чимало,  але  найчастiше  вiн  декламував  на   рiзних   зiбраннях
художникiв чи письменникiв вiрш Тагора, в якому сказано: "Людям  нещасним,
о праведний Боже, жаху позбутись, коли допоможеш? Допоможи ©м,  заляканим,
стерти страх перед ближнiм, раджою i  смертю.  Щоб  не  принижував.  Боже,
вiднинi жах нездоланний людину в людинi".

   Досi для мене залиша╨ться загадкою, чому Подолюк  повторював  повсякчас
цю iндiйську молитву. Щоб продемонструвати нам свою начитанiсть? Щоб  нас,
малярiв i письменникiв, вiдучувати вiд страху? Щоб ми почувалися  вiльними
у сво©й творчостi? Якщо так, то це була наперед продумана облуда,  зверхн╨
глузування над нашими пензлями i перами...  так,  глузування,  бо  Подолюк
любив у сво╨му присмерковому обкомiвському кабiнетi,  де  на  стiнi  Ленiн
день i нiч чита╨ "Правду", вiдчиняти сейф i одна по однiй дiставати звiдти
"Справи" з прiзвищами письменникiв, режисерiв,  художникiв,  i  при  цьому
вихвалявся, лагiдно посмiхаючись, що такi "Справи" ним заведенi чи  не  на
кожного з нас, бо кожен iз нас може стати "ненадiйним", бо кожного  з  нас
або ж десь критикують, або хвалять, або на  зборах  принагiдних  тереблять
кiсточки, або ж згадують нас, не дай Боже, рiзнi  "голоси  iз-за  горбiв",
або ж вiдряджають за кордон, або пишуть на нас анонiмки, або представляють
до орденiв, i йому - нашому ангеловi-храни-телевi треба знати, хто  й  чим
диха╨, хто з наших родичiв ма╨ п'ятнадцять'рокiв Колими, хто був виселений
на Сибiр чи в Караганду, хто  ма╨  вуйка  в  Америцi,  а  кому  стрийна  в
четвертому колiнi, що  мешка╨,  примiром,  в  американському  Мiнiаполiсi,
висила╨ тричi на рiк пакунки з шальовими  хустками,  i  хто  вдома  трима╨
старi книжки, i хто милу╨ться iконами, хто - керамiкою...

   Серед iнших "Справ" лежала в сейфi i моя папка, Подолюк якось спробував
менi ©© показати, менi було б непри╨мно читати про себе доноси начальству,
що мене, примiром, чекiсти витягли зi схрону десь там пiд Коломи╨ю. "Помiг
йому Бог не зазнати сибiрсько© висилки, а  шкода...  шкода,  товаришi,  бо
вовка завжди до лiсу  тягне,  його,  Бережана,  хлiбом  не  годуй,  а  дай
реставрувати iкони - патрiархальним душком од нього тхне".
   Невелика також була радiсть читати вирiзку - газетну рецензiю,  в  якiй
професор Дудак - _"демократичний" сталiнiст, як вiн себе назива╨, розмазу╨
маслом i медом мою картину "Львiв  iз  Високого  Замку",  на  якiй  багато
димарiв, багато диму, багато дахiв, багато антен - прикмет соцiалiстичного
мiста (а для виставки я намалював цю мазанину за одну нiч),  i  навпаки  -
майже  перекреслю╨  мою  серiю  "Львiвськi  середньовiчнi  подвiр'я",   що
склада╨ться з п'яти невеликих полотен, бо, мовляв, там мало сонця, повiтря
i багато тiсняви, облуплених стiн, загратованих пивничних вiконець.

   I ще в колекцi© Подолюка вилежувалися рапорти стукачiв, що  десь-колись
я не так сказав, не так  поглянув  на  бюст  Брежн╨ва,  криво  посмiхнувся
пам'ятниковi Ленiна, не запальне й не щиро плескав у долонi при  партiйнiй
потребi.

   Там, у сейфi з австрiйським орлом на дверцях, були зiбранi  й  замкнутi
на секретний замок усi нашi грiхи  й  прогрiшення,  добрi  нашi  справи  й
можливi полiтичнi помилки, покаяння та очiкування вирокiв.
   Над синiми папками "Справ", над нашими долями сидiв, схиливши голову на
праве плече, товариш Подолюк; сидiв  i  цитував  нам  Тагорову  науку  про
потребу позбутися страху.
   Отож на мо╨ гаряче казання в оборонi картин  художника  Опанаса  Завади
товариш Подолюк, зата©вши лагiдну посмiшку в кутиках тонких синюватих губ,
зауважив:

   - Ох, як ви помиля╨тесь, Василю Васильовичу. Настане час i народ, i ми,
i ви разом iз нами, з партi╨ю, бо ви - теж партiя, збере мазанину Завади i
спалить на попiл... спалить, здоб  не  каламутити  чистi  душi  радянських
людей. Так буде... - I вiн знову посмiхнувся й неквапно оглянув  притихлий
зал.
   I нiхто з нас навiть не пискнув на знак протесту.
   I нiхто з нас не пiшов геть, нiхто...  I  я  в  тому  числi;  я  чи  не
найбiльше злякався сво╨© хоробростi, що виглядала у як каменем придавленiй
тишi хлоп'ячим донкiхотством.
   Ми сидiли, зiгнувшись у три погибелi, i свердлили очима пiдлогу.


   Вiн просто зневажав нас.
   Цитуючи  Тагора,  Подолюк,  як  я  згодом  зрозумiв,   i   не   прагнув
приголомшити когось знанням схiдно© поезi©; Тагорову молитву до Бога,  щоб
увiльнив нас, грiшних, вiд страху, Подолюк призначав для  зворотно©  мети,
для того, щоб при потребi й  без  потреби  заради  спорту  нагадувати  нам
постiйний обов'язок боятися.
   Обов'язком мистця ╨ боятися?
   Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував  то  вправо,
то влiво ("Л╨вой, л╨вой, л╨вой!!!"), а часом ремiнною вуздечкою бив нас по
очах, i душа наша слiпла.

   Уявля╨те  ослiпленого  мистця,  котрий  малю╨  радощi   "соцiалiстичних
перетворень"?

   Уявля╨те глухого музиканта, який вслухову╨ться у клекiт трудового дня?


   2
   Кожний з нас як умiв вiдганяв вiд себе страх,  вiддаляв  його  чи  лише
притамовував. Може бути, що нiхто вiдверто не признавався, що певний пласт
його  творчостi  -  це   старосвiтськi   замовляння   вiд   страху:   були
романи-замовляння, були поеми,  були  ролi  низького  рудолисого  вождя  з
борiдкою клинцем, який бiгав по сценi, заклавши руки в кишенi  камiзельки,
й виспiвував, що "╨ такая партiя"; були полотна  з  рожевими  свинарями  й
такими ж поросятами; були люди з орденами, якi (нiбито ми цього не знали?)
©х не заслужили; були на наших полотнах мiста, над якими сходили  веселки,
а в тих веселкових мiстах, мов на глум, лише по  двi-три  години  подавали
людям воду.
   Але тихо - ш-ша...
   Труднощi на те i ╨, щоб  ©х  переборювати  i  йти  вперед  до  свiтлого
майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, сто©ть iз кляпом у ротi,  хтось  у
чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше!
   Пс-с-с...

   Iнколи, коли ми випадково збиралися в пивничцi "Лис Микита" й  попивали
каву з коньяком, до нас пiдступав старий патлатий поет у масивних  рогових
окулярах, який рiдко бував тверезим, а, будучи п'яним, смiливо  кожному  з
нас виговорював ув очi, хто ╨ хто, розпанахував нашi  виразки  i  смороди,
нашi страхи,  плазування,  а  себе  виставляв  стукачем  кадебе  i  цiлком
направду, поклавши палець на губи, просив нiчого  "такого"  при  ньому  не
говорити, бо тодi вiн змушений буде донести... так,  змушений,  бо  iнакше
донесе хтось iнший.
   Ми слухали його коли з острахом, коли гидливо, а коли й з  жалем...  i,
жалiючи його, наливали повну чарку.
   Поета звали Богданом Плетуном.
   Коли ж, траплялося, старий поет приходив до пивнички тверезим,  правда,
аж синiм вiд перепою, то являлася  менi  цiлком  iнша  людина  -  ласкава,
добра, готова позичити приятелевi останнього карбованця, напрочуд увiчлива
й соромлива; вiн, .здавалося, соромився самого себе, бо  пiд  час  розмови
червонiв i раз-по-раз загулював лице розчепiреною долонею... i  тодi  з-за
розчепiрених тремтячих пальцiв пробивалися,  як  джерело  помiж  камiнням,
його вiршi, складенi вчора, позавчора чи таки сьогоднi вночi.  I  тодi  ми
забували про його начебто конфiденство, про пиятику, про брутальнi образи,
завданi нам, при столi сидiв тяжко,  як  колодою  придавлений,  згорблений
поет, котрий направду тонко вiдчував свiт i бачив його не тiльки очима,  а
сво©м ╨ством; бачив руду комаху, то рiзьбила листочок калини; бачив вiтра,
що спав у  покинутому  воронячому  гнiздi;  розмовляв  iз  садовим  добрим
богом-дiдком, що вирiс на лiкоть, який удень спав у дуплi старо© грушi,  а
вночi пiдливав дерева; i дерева, i люди, i заблуканий помiж травою  жовтий
квiт заячо© крiвцi, i ©жак, що шарудiв i порхав ув опалому листi,  i  бiла
ласиця, що мала нору пiд корiнням розщеплено©  громом  яблунi,  i  садовий
бог, i сам поет - всi були братами  i  жили  в  одному  колi,  якому  нема
початку й нема кiнця.
   I ще в кожнiй новiй Плетуновiй книжцi постiйно нiжно i тужливо  звучала
струна про бiлу дiвчину, яка явилася йому один раз у життi... один раз  чи
сто разiв поцiлувала... одну нiч чи цiлий  вiк  вiн  iз  нею  переспав  на
верховинському сiнi, i сiно липневе, рута любовна пахла  попiд  небеса,  а
щастя мандрувало землею, немов Iсус  Христос.  Потiм  дiвчина  зникла,  як
лiсова повiтруля, нi слiду, нi слова, нi життя, нi смертi. Вiн  цiле  сво╨
життя ©© шука╨ i кличе... кличе й не докличеться.  ╙  у  нього  жона,  яка
народила йому сина, були в нього замолоду любки, що аж сипали iскри i сiно
пiд ними димiлося, було йому солодко  з  жоною  i  з  усiма,  хто  давався
любити, а перше кохання йому сниться. Вона десь  тут  у  гуртi  людському,
вона помiж житами, вона у дрiбних хвилях  стрiмко©  води;  вiн  ©©  кликав
пошепки, й пошепки душа його плакала, сльози  пробивали  собi  нори  помiж
пальцями, i сльозами вiн неначе омивався й очищався вiд скверни.
   Колись я сказав йому про очищення слiзьми, поет був тодi  напiдпитку  i
був, як завжди в такому станi, злоязикий, гострий i, певно, лютий на цiлий
свiт, бо ураз ухопив мене обома руками за рамена й потряс...  i  засмiявся
самими зубами.

   - Ти мой зна╨ш чим оплачую право просльозитися i  право,  хол╨ра  ясна,
власним серцем сприймати свiт? Ти взагалi, Бережане, уявля╨ш, чим  платить
поет за один лише спогад про ту дiвчину, яку любив i недолюбив, бо  щезала
моя Дарка в сибiрських пущах у сорок сьомому. Ти, мой, не дуже  менi  вiр,
не каже поет правди у сво©х вiршах, що нiбито вона щезла, як повiтруля,  i
стих ©© голос. Це, брат, лiрика... це так тiльки у вiршi, а в плинi  кровi
живуть iншi слова з переказiв мо©х  знайомих,  що  вцiлiли  в  сибiрах,  з
фрагментiв листiв, з кiлькох  куплетiв  спiванки-хронiки,  що  вилетiли  з
тайги, як обпаленi  морозом  голуби...  слова,  чу╨ш,  про  те,  що  Дарка
повiсилася пiсля того, коли три конво©ри зiрвали з  не©  одежину.  Голоднi
бруднi пси смердiли похоттю на увесь Сибiр,  а  вона,  Дарка  моя,  лежала
посеред лiсу й кликала мене... i кликала... i кликала.  I  зна╨ш:  живе  у
мо©й кровi ©© крик, такий  виразний,  аж  страшно..А  я,  скурвий  син,  з
безпомiччя,  з  безхарактерностi  заливаю,  гашу  ©©  крик  i  мо©  строфи
ненаписанi  горiлкою...  в  болото  сво©  строфи  втоптую,  в  багно,  щоб
захлинулися. - Плетун не випускав мо©х рамен з сво©х рук...  а  руки  його
костенiли, бралися тремтiнням, дрож передавалася менi, поет немовби влiзав
у мою душу  сво©м  тремтiнням,  очима,  що  сльозилися,  чорнотою  у  двох
повздовжних зморшках на лицi, посинiлими губами. Я опирався його напоровi,
мене лякала Плетунова напористiсть i  вiдкритiсть  (вiдкритiсть  уявлялася
менi, як поле, що потолочене копитами), а  може,  остерiгався  пiдслухача,
котрий мiг сидiти за сусiднiм столиком; а якщо по правдi, то в  мо©й  душi
не було мiсця для чужого болю: мав чи не мав я право жити у власнiй  душi,
як  у  теплiй  хатi,  обтуленiй  зусiбiч  загатою  (вiкна  були  закладенi
околотами супроти голосiв зi свiту й супроти вiтру  з  поля),  натопленiй,
осяянiй трiйцями, що пахли медом; панував у хатi затишок,  ро©лися  думки,
як бджоли, милувався з сво╨ю жоною i виношував замисли нових полотен.
   Нащо менi була чужа бiда?
   Плетун помiтив мiй супротив, бо враз  охляв,  поклав  руки  на  стiл  i
згiрдливо похитав головою. Довге волосся впало на лице.
   - Бо©шся мо╨© вiдкритостi, правди  мо╨©  гiрко©  бо©шся,  так!  Бо©шся,
любчику, мене пiзнати таким, яким я ╨ насправдi? Лiпше тобi зi мною,  коли
я фальшивий. Безпечнiше? А що - резон. Нащо людинi у наш  небезпечний  час
знати болi й та╨мницi, чи, не дай Боже, щастя свого  приятеля.  Спокiйнiше
жити в невiданнi, правда? - Плетун урештi замовк, налiгши грудьми на стiл.
Дрiмав. Нi, згадував щось, морщив лоба. I таки  прийшло  забуте  на  ум  -
добув iз кишенi пласку пляшку, жадiбно припав до не©, аж  цокотiв  зубами.
Горiлка помогла, бо звiв на мене уже повеселiлi очi, нiби перед хвииною  й
не розхлюпувався iз них бiль i крик, i сказав спокiйно:
   - Взагалi, старий, усе дуже просто: займаюся лiтературною проституцi╨ю.
В сiчнi складаю сумний вiршик на смерть Ленiна, в лютому друкую в обласнiй
газетi вiршований фейлетон,  в  якому  таврую  заокеанського  укра©нського
патрiота, який вижеброву╨ у землякiв долари на пам'ятник жертвам голоду  в
Укра©нi 1933 року. О, холера ясна, даю я  тому  патрiотовi  бобу,  бо  вiн
збира╨ центи i долари для того, щоб пропити... бо нiякого голоду не  було,
нiхто без хлiба не вмер. Усе це вигадки куркульськi. Ми  про  це  з  тобою
добре зна╨мо, - i вiн по-змовницькому пiдморгнув. - Ну, а  в  березнi,  як
належиться, славлю в усiх виданнях радянських жiнок. У квiтнi  знову:  над
Ульяновськом, понад широкою Волгою зоря зiйшла ясна. У травнi -  вiрш  про
Перемогу. У вереснi... у вереснi всi  поети,  заплющивши  вiд  задоволення
очi, славлять возз'╨днання 1939 року. У жовтнi  вихваляю  "Малу  землю"  i
"Цiлину" дорогого нашого Леонiда Iллiча. В листопадi,  звiсно,  революцiя,
боротьба, залп "Аврори", новий свiт i нова людина. В груднi  -  iменини  в
Нiни Федорiвни - рiдно© жiнки нашого Першого секретаря. Я для не© теж пишу
довгого вiрша...
   I так щороку.
   Щороку несу новенький, щойно  з  копита  вiршик  Нiнi  Федорiвнi.  Вона
сплеску╨ бiлими ручками й вигуку╨: "Эх, какие милые стишки.  Я  их  берегу
для семейного музея", а сам Перший, старий червононосий п'яниця поблажливо
поплiску╨ мене по плечу, потiм дiста╨ пляшку вiрменського коньяку,  i  ми,
чу╨ш, розпива╨мо на рiвних, майже на "ти". Вiн диву╨ться, звiдки я  черпаю
таку силу-силенну любовi до Нiни Федорiвни, до вождя, до  Першотравня,  до
Жовтнево© революцi©,  до  Дня  прикордонника  й  до  всiх  iнших  об'╨ктiв
оспiвування, а я, чу╨ш,  скромно  прикриваю  долонею  очi  i  зiтхаю,  що,
мовляв, не збагнеш душi поета... моя ж душа повна любовi, як копанка води.

   Боже мiй, яка облуда... Де ж та любов ночувала...  ночувала  ворона  на
вiльсi.

   Боже мiй, як менi баглося, Бережане, вхопити пляшку та  огрiти  нею  по
головi Першого, але я з пересторогою кивав пальцем на самого себе й лiз до
Першого цiлуватися; ми  цiлувалися,  як  сизi  голуби.  Я  мусив  цiлувати
совiцьку владу в задницю, бо вона вдавала, що забула про мо©  п'ять  рокiв
тюрми, якi я вiдсидiв чесно, й дозволила себе оспiвувати...

   Плетун помер раптово тут таки в пивничцi "Лис Микита":  висмоктав  ураз
пiвлiтру, заснув на "сво╨му фотелi", в якому  завжди  любив  здрiмнути  на
правах постiйного вiдвiдувача, й  бiльше  не  прокинувся.  Ховали  його  з
помпою: була довжелезна вервечка  вiнкiв,  був  оркестр,  привезли  грудку
землi з Покуття, де  поет  народився.  Сам  Перший  промовляв  i  вихваляв
небiжчика за чесне служiння  партi©  i  народу.  На  надгробку  на  чорнiй
мармуровiй дошцi вирiзьбили його ж, поетовi-таки слова: "Помру я на посту,
оспiвуючи любов, i перо мо╨ не заржавi╨..."

   Тепер приходять колеги на його могилу в рiчницi смертi, з жалостi чи iз
службового обов'язку кладуть в'язочку квiтiв, читають  епiтафiю,  що  теж,
власне, ╨ брехнею: не було в поета нiякого поста, у  газетних  вiршиках  i
вiршованих фейлетонах нiякi духовнi скарби вiн не стерiг, це була, так  би
мовити, "iдеологiчна зброя", яку  вiн  примусово  кував,  оплачуючи  право
ходити попiд руку  з  садовим  богом,  iз  Паном,  котрий  узимку  спав  у
дупластiй грушi, а весною вицiловував кожну яблуню, й  вони  рожевiли  вiд
його дотикiв.
   Осiннього дня я застав бiля його могили незнайому дiвчину: була дiвчина
висока, чорнява, у розпущених косах заплуталося струшене  першим  морозцем
хрещате ясенове листя. Вона принесла поетовi букетик пiзнiх  айстр;  квiти
палахкотiли на чорному мармурi, як жменя полум'я; од  цi╨©  жменьки  вогню
похмуре низьке склепiння цвинтарного дня ставало вищим i теплiшим.
   I шибнула менi в голову думка: слухайте, це прийшла до поета його перша
любов, оспiвана у вiршах й безслiдно втоплена у сибiрських дебрях...  була
й нема, i нема кому за ©© душу помолитися.  То,  певно,  вона  прийшла  до
нього за молитвою i за свiчечкою i ще, може, за тихим смутним  вiршем  про
©х перший поцiлунок?

   Я знав, що фантазую, дiвчина була реальною, як цей сплющений пiд  сiрим
склепiнням неба осiннiй день. А все ж я спитав:
   - _Ви любили цього поета?

   Вона круто повернулася до мене гострими грудьми (плащ майнув, як  чорне
крило) й сипнула iскрами розгнiваних очей.
   - За що його любити, пане? За бруднi пасквiлi на тих,  що  хотiли  волi
Укра©нi? Чи за оди Сталiну?
   Вона свердлила мене очиськами, а слова сво© немовби вiдкушувала зубами.
I була вона впевнена в сво©х судженнях.
   - Любити... не любити, то справа така,  -  я  чомусь  узявся  покiйного
поета боронити. - Були в нього  й  iншi  вiршi,  повнi  смутку,  любовi  i
надi©... вiн постiйно писав про дiвчину, яку колись любив.
   - То чого ж мусив себе зраджувати? - запитувала незнайомка.
   Що мав ©й вiдповiсти? Що iснують подолюки?
   - Таке життя... такi умови в суспiльствi. - Втiм, я не  мав  бажання  з
нею сперечатися. Та й  про  що  сперечатися?  Хiба  вона  не  мала  рацi©,
запитуючи на©вно: Пощо себе зраджувати?
   Я мало не скрикнув iз розпачу, що нахлинув на мене, як пекучий сiрчаний
дощ,  i  дiвчина,  певно,  помiтила  на  мо╨му  лицi  гримасу   болю,   бо
посмiхнулася. Але не змилосердилася. Сказала:
   - Ви що, приятель цього трубадура? - показала пальчиком на могилу. - Ви
теж себе зраджували? Менi вас жаль,  пане.  Бо  не  знаю,  чи  вам  колись
принесуть на могилу букет айстр, як я оце принесла  Плетуновi...  принесла
як знак вдячностi за те, що вiн умер.
   Десь ударив грiм?
   Десь розчахнувся старий цвинтарний клен?
   Чи запалася поетова могила?
   Дiвчинi було байдуже, що б там не сталося, хай  би  навiть  розкололася
земля. Навiть не оглянулася. Пiшла. В чорному широкому плащi, в чорних  на
низеньких обцасиках чобiтках... чорне волосся куйовдив вiтер.
   Коли ж стихли ©© кроки в шумовинi опалого листя, я  запiзнiло  пожалiв,
що не кинув за нею знак хреста, як колись старi  люди  вiдхрещувалися  вiд
зло© сили. Правда, я не знав, чи дiвчина означала добро, чи навпаки - зло,
лихо, я тiльки знав, що не мала вона милосердя нi до мертвих, нi до живих.
Така собi максималiстська особа. На тобi, поете, квiтку за те, що ти вмер.
Нi бiльше, нi менше...
   А може, так i треба? Чому  вона  повинна  повестися  iнакше?  Хто  кому
забороня╨ зневажувати навiть мертвих? Хоч якщо  душа  м'яка  i  добра,  то
невже  для  заблуканого  поета  не  знайде  краплини  прощення,   свiчечки
маленько© полум'я?

   Чи мертвому багато треба?
   Я чомусь ждав, що дiвчина в  чорному  плащi  повернеться  i  промовить:
каюся. Скорий суд - неправий суд; та й на  цьому  судилищi  не  було  дано
слово поетовi, щоб оборонявся, щоб прочитав вiрш про садового бога, з яким
ходив помiж яблунями попiд руку, й про Дарку, яку нiяк не мiг  докликатися
з сибiрсько© глушини.

   Не мiг докликатися колись...
   А нинi, прибравши образ дiвчини у чорному плащi, ©© душа  приблукала  з
далеко© далини.
   То це був ©© суд над поетом?
   Свят! Свят!
   Сутенiло на цвинтарi; на чорному мармурi догоряли айстри, i я боявся до
них доторкнутися, щоб не обпекли.

   3
   Коли я хотiв вiдпочити душею, втекти вiд щоденного дрiб'язку й  начебто
серйозних  "творчих  задумiв",  тодi  вiшав  на  дверях  майстернi  кусень
картону, написавши на ньому: "Мене сьогоднi у Львовi нема".  Це  означало,
що нiхто нi з друзiв, нi будь-яке начальство, навiть рiдна дружина не мали
права мене турбувати. Хтось на тому картонi дотепно  дописав  фломастером:
"Його не тiльки нема вдома, його нема в цiлому свiтi".
   Нiхто, звичайно, не допитувався, що таке  "та╨мниче"  i  "надгенiальне"
вимальову╨ художник Бережан,  окрiм,  може,  рiдно©  жiнки,  такi  картони
появлялися на дверях багатьох  майстерень  задовго  до  мого  напису,  всi
знали, що в "забороненi" днi дехто з мистцiв приводив у майстернi гостя iз
Ки╨ва, з Мiнiстерства, який ма╨ вплив на закупiвлю картин; навiдувався  до
майстерень також сам Перший з обкому, який любив  "по-простому"  випити  й
закусити, й  любив,  щоправда,  поговорити  про  живопис,  котрий  знав  i
колекцiонував. Були в "забороненi" днi скандали: рiдна жiнка  котрогось  з
наших колег ловила на "гарячому" незнайому молоду особу...

   Оповiдаю це зовсiм не для того, щоб обмовити cвo©x колег,  я  так  само
грiшний, як i вони, замолоду й у мене були "незаконнi натурщицi",  були  й
дотепер трапляються начальницькi  пиятики,  й  тодi  моя  майстерня  цiлий
мiсяць смердiла часником i цибулею, бо Перший любив "натуральну"  закуску.
Та попри все, находили на мене направду такi днi... вони  находили  iнколи
щомiсяця, iнколи раз на квартал, а бувало, що й цiлий рiк не прилiтала  до
мене маленька пташка-малинiвка, не сiдала на мольберт  й  не  вищебечувала
цiлком по-людському: "Хiба ти забув про мене... про мене й  про  той  свiт
непомiтний i тихий, що пливе мимо тебе, а  ти  не  бачиш  його  краси,  не
гойда╨шся на його тихих водах? I тобi не шкода кожного втраченого дня?"
   Пташку на мольбертi вигадала моя дружина, звiдки ж бо у гуркотливому  й
задимленому мiстi появилося б маленьке чудо в малиновому  пiрцi,  а  проте
менi хотiлося вiрити, що в "тi" днi, коли я вiшав на дверях шмат картону й
зникав iз цiлого свiту, малинiвка таки до мене прилiтала. Яким чином...  у
яку шпарину вона проникала на мо╨ пiддашшя... може, вилiтала з мо╨©  уяви,
але досить того, що вона сидiла на мольбертi i пильно спостерiгала,  як  я
видушував iз тюбикiв на палiтру свiжi фарби,  знаходив  на  стелажi  серед
стосiв сво©х полотен невеликий - сорок на тридцять - картон  й  брався  до
роботи. Власне, картина, що називалася  "День,  який  я  пiдглянув",  була
начебто готовою, але я залюбки хапався за пензель,  i  вiн,  мiй  пензель,
щоразу вторгався в  день,  який  я  пiдглянув,  -  i  роботи  завжди  йому
вистачало.
   Я мав враження, що буду працювати над картиною цiле життя;  цiле  життя
буду вдивлятися в густi, але прошитi наскрiзь сонцем заростi малини, серед
яко© на  передньому  планi  з-помiж  кущiв  визира╨  несмiливо  малюсiньке
гнiздо. Очевидно, в iншу погоду малинове листя повнiстю заслоню╨ гнiздечко
вiд цiкавого ока, i нiхто, отже, не зна╨, чи  ╨  у  ньому  писклята  а  чи
пташка ще висиджу╨ я╨чка; на картонi вi╨ легкий вiтер - i листя трiпоче, i
хиляться срiблястi малиновi стовбурцi, i сонце  омива╨  теплом  i  свiтлом
ковчежок  гнiзда,  i  кожний  рiзьблений  листочок,  бадилинку,  i  навiть
кропива, що любить сутiнь, повернулася до сонця жалистим лицем. Вiтер,  що
вi╨ iз заходу, то гасить червонi ягiдки малини, прикрива╨  ©х  листям,  то
раптом вiдслоню╨ ©х на кожному кущi... i  вже  малинник,  як  нiчне  небо,
свiтиться червоними зiрочками, на кожному стовбурцi ярiють достиглi ягоди,
на яких, борячись iз вiтром i трiпочучи  крильцями,  тут  i  там  працюють
бджоли; а на висохлiй високiй бадилинi, що стирчить понад кущами,  поважно
розпустив  крила  жовтий  метелик,  звичайна  капустянка.  Я  радiв  цьому
метелику, його  чистiй  жовтизнi,  як  i  коричневому  кольоровi  засохло©
бадилини, менi баглося, щоб на картинi вiтер  розгойдував  вiд  берега  до
берега цiле плинище i буяння кольорiв, щоб плавилося срiбло  iз  червiнню,
зелене iз золотим, буре щоб переходило в бiле, щоб усе разом, як  бува╨  у
натурi, перемiшалося i злютувалося... i водночас щоб нiчого не пропадало в
масi, щоб усе залишалося одиничним,  щоб  нiяка  стебелина,  листок,  руда
вiльхова сережка, що погойдувалася поруч iз китицею  калини,  не  втрачали
свою виразнiсть. Я прагнув, щоб  iз  мо╨©  картини  вiяло  солодким  духом
достиглих ягiд, щоб пахла терпко кропива, щоб нагрiта сонцем земля  дихала
легким туманцем; я хотiв,  щоб  моя  невелика  картина  вмiщувала  у  собi
всесвiт - простий, доступний, знайомий з дитинства, в  який  можеш  зайти,
сiсти вiдпочити  або  ж  навпаки  -  натрудити  мозок  думками  про  марну
су╨тнiсть життя, про вiчний колообiг свiту, бо... бо  он  виглядало  з-пiд
листя крихiтне гнiздечко, а в тому ж гнiздi або ж я╨чка, або ж пискля, або
ж чубиться самець iз самичкою.
   Свiт наш простий, i свiт наш зата╨ний у тисячi та╨мниць, i хто зна╨, чи
варто до всiх та╨мниць добирати ключi. Може, досить лягти на купу  старого
хмизу в малиннику на пагорбi за мо╨ю хатою в селi, пiддатися його,  свiту,
чарам, i тодi вiдкри╨ться тобi  гнiздо  малинiвки,  i  заграють  на  сонцi
кольори, i запахнуть усi достиглi ягоди разом iз  розпареною  кропивою,  i
побачиш, як тонко Бог вирiзьбив малиновий  лист,  i  як  "сонечко",  немов
вертолiт, злiта╨ з твого пальця, а руда мурашва сну╨ уверх i вниз по  всiх
стовбурцях, квапиться кудись помiж хабаззям -  i  нiчого  тобi  бiльше  не
треба, окрiм цього спокою душевного, оцi╨© скромно© краси, мудрого миру, в
якому для кожного ╨ мiсце, ╨ робота, ╨ життя.
   Колись я вперше подiбне пережив, побачене й  осмислене  мене  потрясло;
колись я ненароком заглянув у вiкно свiтове, за яким гойдалося гнiздечко з
одним яйцем, схожим на велику зеленкувату краплю. Кожно©  миттi  гнiздечко
могло перехилитися i яйце могло  викотитися  i  розбитися,  але  цього  не
сталося, все в мiру було виважено - i вiтер, i  будова  гнiзда,  i  навiть
яйце не могло бути анi бiльшим, анi меншим.

   То невже я тодi торкнувся свiтово© гармонi©?
   Хто мiг вiдповiсти на це питання? Зрештою, я  не  очiкував  вiд  когось
вiдповiдi, я шукав ©© сам у собi - i безлiч разiв знову й  знову  припадав
до свого малювання, що називалося "День, який я пiдглянув".
   Чи це була моя найкраща робота? Очевидно, нi. Критики знайшли б  у  нiй
певнi вади, а найперше  -  перевантаження  деталями,  що  заважало,  може,
зосередженню  думки,  але  свiй  "День..."  я  любив,   менi   нiколи   не
надокучувало його допрацьовувати - щось змiнювати, а  щось  додавати,  там
пригасити колiр, а там - пiдпалити; нi, нi, це не було тупцювання на мiсцi
чи копирсання в самому  собi,  це  було,  може,  сходження  углиб  натури,
пiзнання i ╨днання з нею.
   Моя дружина, якось розглядаючи картину, попросила:
   - Слухай-но, Василику, я не можу оцiнити, що ти намалював, може, це  ще
не шедевр... може, взагалi мазанина. Або й  щось  направду  путн╨,  яке  i
через сто рокiв буде хвилювати людей i буде примушувати ©х розмишляти... i
люди прийдешнi теж побачать, як  вiтер  вi╨  у  малиннику  й  вигойду╨  на
стовбурцi гнiздо. Я  б  тебе  попросила,  щоб  цю  рiч  нiкому,  навiть  у
престижнi музе©, не продавав... не варто, очевидно, показувати ©© також на
виставках.  Бо  навiщо?  Щоб  начальство  скривилося...   щоб   "передовi"
вiдвiдувачi писали у книжцi вiдгукiв сво©  обурливi  оцiнки.  Мовляв,  той
митець ©де на БАМ, щоб оспiвати геройський труд, той  спiва╨  пеан  дружбi
радянських республiк,  той  славить  партiю,  той  поповню╨  ленiнiану.  А
якийсь, вибачайте, Бережан залiз у корчi.  Чи  не  смiшно?  Тому  я  раджу
пiдiбрати добру раму, принести "День" додому й повiсити у  нашiй  спальнi.
Добре?
   Й Дарка цмокнула мене  у  руку,  зазираючи  при  цьому  у  вiчi;  я  аж
схвилювався вiд цього  поцiлунку:  колись  у  мо╨му  селi  цiлували  жiнки
чоловiкiв у руки лише з велико© пошани.
   Я, правда, таки збирався жiнку послухати... збирався  -  день,  другий,
мiсяць, поки не  забув  про  обiцянку  й  про  поцiлунок;  поки  котрогось
надвечiр'я до майстернi не  постукав  сам  Володимир  Iванович  Подолюк  -
обкомiвський куратор вiд мистецтва. Нiчого надзвичайного у його вiдвiдинах
не було, вiн мав звичку приходити в нашi  майстернi  для  "ознайомлення  i
керiвництва творчим процесом", а точнiше  -  для  контролю  за  творчiстю.
Подолюк i всi, якi за ним стояли, вищi й нижчi ╨фрейтори боялися,  щоб  ми
нишком  не  малювали  чогось  такого...  такого,  що   випада╨   з   рамок
соцiалiстичного реалiзму.
   Усмiхнений, як завжди у бездоганно випрасуваному костюмi, у невиразного
кольору краватцi, з червоним значком Ленiна на лацканi, вiн  правою  рукою
вiтався, а лiвою раз-по-раз прилизував майже зовсiм лису голову. Очi  його
з-пiд скелець масивних окулярiв стрiляли тобi в лице пiдозрiло, пильно,  й
коли Подолюк довго зупиняв свiй окулярний обстрiл на тобi,  то  здавалося,
що вiн пронизу╨ тебе наскрiзь.
   - Ну-ну, - казав Подолюк, - давно я не був... що  тут  поробля╨те?  Чи,
може, не радi гостевi,  га?  -  Вiн  ввiчливо  смi╨ться,  показуючи  рядок
бездоганно бiлих зубiв; вiн умiв смiятися зубами.
   А проте я по-дружньому беру його за вузькi плечi,  мало  не  обiймаю  i
воджу його по майстернi, i показую зо  два  десятки  картонiв,  привезених
мною з Гуцульщини; я цими роботами,  якщо  по  правдi,  тiшуся,  нема  там
гуцульського етнографiзму, красивостi, зате ╨ гуцульськi "роботи та днi" у
гiрському колгоспi: ╨ полонина i нiчна ватра, ╨ будова хати,  ╨  показовий
Палац культури в оточеннi смерек, ╨ старосвiтське  розпилювання  дощок  на
трачцi, ╨ на цвинтарi сивий грабар, що оперся на рискаль, а за грабарем  -
могили та могили, якi вiн насипав за життя, ╨  пiдхмелений  лiсоруб,  який
дрiма╨, сидячи  пiд  облупленою,  як  стара  ╨врейська  корчма,  сiльською
"Берiзкою", ╨ церковця з похиленим хрестом на банi, i ╨ вуйна Параска,  що
сидить за ткацьким верстатом, ╨ дiти,  що  купають  коней  у  Черемошi,  ╨
голова колгоспу -  владний  лобатий  чолов'яга,  який  сидить  за  столом,
поклавши важкi п'ясту-ки на столешницю, i ╨ там гойна  молодичка,  бiлява,
зеленоока вiдьма, в яку закохане - це я знаю точно - все  чоловiцтво  села
(i менi зда╨ться, що теж перебуваю серед того чоловiцтва).
   Я так i признався Подолюковi, щоб його трохи розвеселити.
   - Чи вам про дурницi думати, про любасок iз Гуцульщини, коли наступають
на  вас  непри╨мностi?  -  Вiн  не  договорив,  навмисне  розтягував  собi
задоволення; солодко було йому спостерiгати за мною. Булькатi його окуляри
фiксували, певно, мiй стривожений погляд i раптово  зблiдле  обличчя;  вiн
тiшився, що я поступово, як утопленик водою, наливався непевнiстю, i в цiй
непевностi, як у  калабанi  застояно©  зелено©  води,  я  переставав  бути
мистцем, на дно баюри втоптувалося мо╨  iм'я;  у  непевностi  я  почувався
винним без вини, як в'язень перед енкаведистами.

   Нi, мо© новi роботи  Подолюка  сьогоднi  не  цiкавили,  вiн  прийшов  з
непри╨мною звiсткою, це було вiдразу видно з його усмiхнених зубiв.
   Я безпорадно оглянувся; я мимоволi зиркнув на полущений образ Христа на
старiй iконi, що висiла в кутку на стiнi, й подумав: "Боже, де ти  на  цiй
земнiй юдолi набира╨ш цiлi копи непри╨мностей, якi обсiдають нас?  Кожного
дня кожному,  кому  тiльки  не  заманеться,  мистця  можна  звинуватити  в
пристрастi до нацiонального, що, зрозумiла рiч, сусiду╨ iз  нацiоналiзмом,
у формалiзмi, втечi вiд сучасностi,  в  прихованому  небажаннi  оспiвувати
радянську дiйснiсть, в потягу до патрiархальщини.
   О, тяжкi грiхи нашi.
   Подолюк мав при╨мнiсть вiд того, що нанизував, як коралi на нитку, нашi
вольнi©, як  кажуть,  i  невольнi©  прогрiшення.  То  викличе  в  обком  й
поспiвчува╨, що вчора на засiданнi бюро обкому негативно  прозвучало  ваше
прiзвище: зазна╨теся, майстре, не бува╨те в колгоспах,  на  заводах,  нема
портретiв передовикiв; то конфiденцiально повiдомить, що ╨ сигнал: Бережан
захоплю╨ться iконами й навiть малю╨ iх для  продажу.  Що,  це  не  правда?
Нiхто й не стверджу╨, що це правда. Але сигнал ╨ сигналом. А хiба  на  цей
раз теж не пiдтвердите сигнал,  що  ви  десь-колись  нарiкали  на  обласне
начальство,  яке  нiбито  спецiально  зволiка╨   з   будiвництвом   нового
примiщення Музею... нiбито, хе-хе, партiйне начальство спецiально  очiку╨,
щоб  коштовнi  iкони,  що  зберiгаються  у  непристосованому   примiщеннi,
зiпсувалися вiд  вологостi.  Невже  ви,  Василю  Васильовичу,  запiдозрили
партiю в недбалому ставленнi до нацiональних скарбiв, хоч... хоч ще  треба
довести, чи iкона в комунiстичному суспiльствi матиме естетичну  вартiсть.
Що, ви не так сказали? Перекрутили вашi слова? Але ж  диму  без  вогню  не
бува╨. Пам'ятаю, якi блискавки ви кидали з приводу  пiдпалу  бiблiотеки  у
Ки╨вi... були, були там далекосяжнi натяки. Та це я так, до слова, щоб  ви
пам'ятали, щоб  остерiгалися.  Народ,  зна╨те,  заздрiсний,  злий,  а  ви,
товаришу професор, на виднотi.
   Iншого разу Володимир Iванович пiзно ввечерi потелефону╨, що так i так,
сьогоднi на виставцi "Люди й час" у Карпатськiй галере© в  книзi  вiдгукiв
прочитав не вельми при╨мну  оцiнку  вашого  триптиху  "Бойкiвщина,  яку  я
люблю". Пенсiонер, зда╨ться, на прiзвище Гордi╨ць, людина заслужена, пише,
що на ваших картинах забагато похмуростi, мало там  вiдчува╨ться  радостi.
Художник (вiд слова "худо" - ха-ха), пише пенсiонер,  виносить  на  перший
план стару бойкiвську хату, оборiг, лавку  бiля  перелазу.  Далi  -  бiлий
кiнь, що пасеться. На другiй же  частинi  триптиха  -  косовиця...  Косять
бiднi  бойки  траву  вручну.  А  на  третiй  частинi...  Хiба  це  сучасне
бойкiвське село, хiба так працюють нашi горянi©?  -  запиту╨  вас,  Василю
Васильовичу, шановний пенсiонер, i вiн ма╨ рацiю... так, ма╨, бо те саме я
вам говорив на засiданнi виставкому. Хiба я вас не  попереджав:  збiдню╨те
сучаснiсть. Де телеантени на дахах,  де  лампочка  Iллiча,  де  на  вулицi
сiльськогосподарська машинерiя? Нема нiяких ознак того, що Бойкiвщина живе
в достатку. Хоч би "Москвича" якого намалював, що забрiв  на  подвiр'я,  -
була 6 значуща деталь. А так виходить, що дуже  смутно  живеться  нинi  на
Бойкiвщинi, художник нiбито навмисне нагнiта╨  похмурiсть.  "Треба,  отже,
спитати з художника, з того Бережана, - пише пенсiонер, - чом вiн  зводить
наклеп на радянську дiйснiсть. I притягти його до вiдповiдальностi".
   Аякже, до вiдповiдальностi. - Але ж бо я малюю... малюю так, як хочу! -
вибухаю я без остороги.
   - Нiби я не розумiю  тонко©  натури  мистця,  -  стелиться,  струмиться
╨лейно усмiхнений зубатий голос Подолюка. - Тiльки ви  триптих  намалювали
не для себе, а виставили його в галере©. I тим самим почали розмову  а  чи
суперечку з масами. Що, нi? I хтось iз маси, рядовий трудящий,  стверджу╨:
це ╨ очорнення радянсько© дiйсностi. I ма╨ на це право.
   - Я теж маю право... - ще намагаюся себе виправдати. -  Ну-ну,  -  далi
стелить у трубцi м'яко товариш Подолюк. -
   Мiнкульт теж ма╨ право вибору  пiсля  виставки.  В  кого  купить,  кому
-вiдмовить.

   I ти вже зна╨ш, що на тво©й картинi поставлений хрест.
   Й лихо в тому, що тiнь вiд хреста пада╨ на всю твою творчiсть, на  тво╨
право вiльно творити... бодай вiдносно вiльно.
   Тебе розбира╨ лють.
   Тобi хочеться жбурнути телефонну трубку  у  видовжене  кiнське  обличчя
товариша Подолюка; тебе однак стриму╨ його перестерiгаюче  "ну-ну",  й  ти
кладеш трубку на важелi делiкатно i тихо.
   I ненавидиш себе за це.
   Третього разу Подолюк зустрiне тебе на вулицi й бере "бика за роги":

   - Це правда, Василю Васильовичу, що у сорок восьмому  вас  викурили  зi
схрону пiд Коломи╨ю? У Шепарiвському, зда╨ться, лiсi? Ви, як  стало  тепер
вiдомо, спiвпрацювали в референтурi окружного проводу  ОУН?  -  Ти  нiмi╨ш
спочатку вiд "несподiвано©" новини, потiм -  за©ка╨шся  вiд  обурення.  Ти
готов... Нi, ти, чоловiче, до нiчого не готовий. Ти сто©ш, немов обгорiлий
пень, сто©ш, як злочинець, що вже засуджений до розстрiлу.
   - Хiба я стократ не перевiрений? - врештi  приходжу  до  свiдомостi.  -
Якась свiжа напасть. Ох, життя наше...
   - Перевiрений то перевiрений, - прилизу╨ свою лисину товариш Подолюк, -
але... Анонiм щось зна╨ про вас таке, до чого не  змогли  докопатися  нашi
органи. Диму без вогню не бува╨ - я це завжди повторюю i маю рацiю.  Втiм,
не сушiть собi голови... - Вiн пода╨ суху й тонку, як дощина, руку  i  йде
геть, певно,  страшенно  задоволений  собою.  Вiн  сво╨  зробив,  посiявши
непевнiсть, а ти вже доведи, якщо можеш, що ти не верблюд.
   -  Хiба  верблюди,  Володимире  Iвановичу,  бродять  на  Гуцульщинi   й
задивляються на таких ось чарiвниць, -  кивнув  я  на  портрет  зеленооко©
гуцулки. Вiн не зрозумiв, при чому тут  верблюди,  але  я  й  не  збирався
роз'яснювати, що в думках  пов'язав  сьогоднiшн╨  з  минулим.  -  Стосовно
непри╨мностей, то вони для того i ╨, щоб ©х пережити. То що сталося?

   Подолюк мовчав; ходив  по  майстернi  колами;  зiр  його  зупинявся  на
розставлених  картонах,  привезених  iз  Гуцульщини,  iнколи   ковзав   по
стелажах, потiм раптом кидався по закутках. Тепер Подолюк  був  схожий  на
великого  павука,  що  обсотував  мене  павутиною;  я  буквально   фiзично
вiдчував, як павутиння залiплювало менi рот, очi, вуха.
   Я задихався.
   - Вашою справою займаються органи на Дзержинського. На цей  раз  цiлком
серйозно, - сказав вiн i примружено з-пiд окулярiв поглянув на мене.
   - Займаються... органи? Мною? - спитав я.  Вдавав  здивованого,  навiть
байдужого. Та це була неправда; я вiдчував, як непри╨мний холодок побiг по
спинi. Серце кинулося в бiг. Слово "органи" здавна ма╨ у мене  свiй  знак,
свiй зловiсний малюнок: густо загратоване вiкно.
   - Так, i вами теж, - ствердив  Подолюк.  -  Бiльше,  однак,  займаються
Олексою Степанюком, якому ви давали  рекомендацiю  для  вступу  до  Спiлки
художникiв. Було таке? - допитувався Подолюк.
   Я мовчав; я обдумував ситуацiю, менi не  хотiлося  сказати  навпростець
"так" чи "нi"; я зловив себе на пiдленькiй думцi  (звiдкись  надпливла  ця
думка,  виповзла  з  щурячо©   нори):   "Даремно   я   колись   зв'язався,
потоваришував навiть з Олексою  Степанюком,  старою  людиною,  яка  багато
пережила. Чом не був вибiрливим, шукаючи  собi  приятелiв?".  На  цьому  я
наступив думцi, як щуревi на хвiст i назад запакував ©© у нору. Залишилася
в душi гiркота, незадоволення собою.

   - Справдi я давав Степанюку рекомендацiю,  -  вiдповiв  я  навпростець,
радiючи з себе. - Вiн чудовий медаль╨р.  За  одну  тiльки  серiю  медалей,
присвячених героям  Громадянсько©  вiйни,  його  варто  було  прийняти  до
Спiлки. Я так i писав у рекомендацi©...  i  тiшуся,  що  у  Ки╨вi  на  не©
зважили.
   Подолюк хитнув докiрливо головою. Зiтхнув:
   - Ну-ну, я мав вас, Василю Васильовичу, за розумнiшого, принаймнi -  за
обережнiшого, - промовив вiн спроквола.  Пiдступив  до  стелажа  i,  мовби
забувши про нашу розмову, довго перебирав картини, деякi витягав iз стоса,
прислоняв до стiни,  вибираючи  освiтлення,  й  вистоював  перед  ними  по
декiлька хвилин. Коли йому потрапив на очi "День, який  я  пiдглянув",  то
тричi жбурляв у мене зирки окулярiв, вимагаючи чи то пояснення, чи,  може,
жадаючи висловити захоплення. Одначе  мовчав  i...  мовчки  врештi  поклав
картон на мiсце. Менi, по правдi, була байдужа його думка  про  "День",  я
навiть ще не перейнявся пересторогою, що над картиною зависла небезпека; я
не думав про якусь свою картину, вдалу, чи не дуже, тепер це  значення  не
мало, ма╨ значення лише факт, що Степанюком знову зацiкавилися органи.
   Я сказав би неправду, коли б почав  виправдовуватися,  шукаючи  якогось
виходу: адже я знав, що органи зацiкавилися Степанюком ще у сорок п'ятому,
тодi ж його було арештовано, й вiн повернувся до Львова тiльки в п'ятдесят
сьомому. За що його було засуджено? Чи я  цим  цiкавився?  _Чи  нiкому  не
вiдомо, що  в  сороковi  роки  кожен  мiг  бути  арештований,  засуджений,
розстрiляний, замордований або ж виселений на Сибiр? Хiба не так трапилося
з директором мо╨© сiльсько© школи Северином Петровичем Гайдашем?

   Признаюся по щиростi: я полюбив Степанюка з першого знайомства. М'який,
несмiливий i через те, певно,  мовчазний,  вiн  був  трохи  безпорадним  у
нашому  жорстокому  свiтi;  навiть  колись   я   сумнiвався   (й   дотепер
сумнiваюся), що вiн направду чимсь завинив  перед  "державою  i  народом",
перед слiдчими й  суддями,  якi  запроторили  його  на  Колиму;  я  колись
навпростець спитав, певно, трохи нетактовно, звiдки вiн, такий тендiтний з
вигляду, хирлявий, черпав силу для каторжно© працi на  колимських  шахтах.
Степанюк, пощипуючи звично рудi вуса, вiдповiв, смiючись:

   - Ми, очевидячки, не зна╨мо остаточно,  i  добре,  що  не  зна╨мо,  яку
крiпость... яку мiру сили  фiзично©  i  духовно©  вiдпустив  нам  Господь.
Та╨мниця з та╨мниць. Я бачив на Пiвночi, коли,  здавалось  би,  сталевi  й
мужнi розтрiскувалися на друзки й гинули. Iншi згорали,  як  свiчки.  А  я
димiв собi поволi, бо вдома очiкувала мене майбутня дружина  з  майбутнiми
дiтьми.
   I вiн знову засмiявся.
   Справдi, Олекса Степанюк оженився вже пiсля звiльнення з Колими.  Паннi
Стефi,  двадцятирiчнiй  дiвчинi,  що  успадкувала  по  родичах  будинок  у
Винниках коло  Львова,  Степанюк  сподобався  не  тiльки  завдяки  м'якому
характеру, рудуватому козацькому вусовi, а й статечним  поводженням:  умiв
кланятися ввiчливо,  умiв  цiлувати  жiнкам  руки,  умiв  вести  "свiтську
бесiду".
   Вiн мав рацiю, коли жартував, що  вдома  очiкувала  на  нього  майбутня
дружина з ненародженими дiтьми. Його Стефа була жiнкою плодовитою:  щороку
народжувала йому то доньку, то сина, а якогось разу -  близнят.  Iнший  на
його мiсцi посилав би жiнку на пiдпiльнi аборти, а  вiн  тiльки  пригортав
пухленьку Стефцю до себе й, вицiловуючи ©й "руцi", жартував:
   - Ми з Стефою лише розсмакували, що то значить  любов.  Правда,  жiнко?
Крiм того, не забувайте, мосцiпанове, що я iз сорок п'ятого  по  п'ятдесят
сьомий спав на нарах i жiнки менi тiльки снилися.
   Я iнколи з сво╨ю  "половиною"  бував  у  Степанюкiв.  На  подвiр'©,  що
заросло пахучим рум'янком - марунькою, у занехаяному  садку,  в  Олексинiй
майстернi, в кухнi  панi  Стефи  -  скрiзь  можна  було  побачити  то  ряд
череватих на цiле вiдро голубцiв  ще  "австрiйсько©"  роботи  горшкiв,  то
рiзьбленi уламки церковних хрестiв, то пiд пiддашшям  височiла  цiла  купа
старих меблiв бозна-якого вiку i якого  стилю,  то  якiсь  колеса,  жорна,
терлицi, точила, кованi заденки багацьких возiв та рiзного iншого  скарбу,
який був  "конче  потрiбний"  пановi  господарю.  Дивно,  що  ватага  його
дiтлахiв - бiльшi й меншi - почувалися серед цього, здавалось  би,  хаосу,
цiлком вiльно, й найцiкавiше - нiчого не нищили й не виносили  на  вулицю,
©х  татусь,  бувало,  хвалився:  Я  створив  ©м  на  подвiр'©  та  в  хатi
мiкроклiмат, у якому зароджу╨ться талант.
   Не знаю, що виросте, якi таланти проклюються в  його  нащадкiв,  одначе
сам Олекса Степанюк був  майстром  на  всi  руки:  захоплювався  художньою
фотографi╨ю, займався  живописом,  показав  себе  талановитим  медаль╨ром,
залюбки лiпив червоних теракотових чортикiв, бабусь iз козами, веселi типи
пiдгiрян. Степанюкова "дрiбнота", як вiн називав свою теракоту, незважаючи
на високi цiни,  в  художньому  салонi  вiдразу  розкуповувана,  з  цього,
власне, художник i жив. Його  можна  було  осуджувати  за  те,  що  марну╨
талант, розмiню╨ на дрiбнички, що пробу╨ себе в рiзних видах мистецтва,  i
його за це таки шпетили, а вiн, як звичайно,  посмикував  вус  i  розводив
руками:
   - Здаюся, -  казав,  -  панове-товаришi.  Певно,  ма╨те  рацiю.  Але  я
такий... я не можу робити щось одне, мене вабить спробувати й те, i се,  й
iнше. Такi руки маю хол╨рськi.  -  I  вiн  показував  широкi,  як  лопати,
долонi, пообтовченi пальцi.  -  Ще  до  того,  панове-товаришi,  душу  маю
скривджену: сидiла вона довго в кримiналi, а тепер хоче лiтати. Чи,  може,
в радянського художника душi нема? - закiнчував Степанюк iронiчно.
   I йому на деякий час давали спокiй; його спокiй був iлюзорний, поки  не
вступив  до  Спiлки  художникiв  Укра©ни,  поки  його  медалi  не  здобули
всесоюзне визнання, поки хтось не нашкрябав анонiмку, що...
   - В чому, власне, Степанюка звинувачують? - спитав я Подолюка. -  Знову
хтось наклепав.
   - Не наклепав, Василю Васильовичу, - поправив мене Подолюк, - а написав
куди слiд правду.
   - За ту "правду", за давню свою  вину  Степанюк  спокутував  на  Колимi
сповна, - намагався я пом'якшити офiцiйний тон Подолюка.  -  Ну,  працював
чоловiк за окупацi© фотографом у тутешнiй  укра©нськiй  газетi.  Мусив  же
заробляти якось на хлiб, чи як кажете? Хiба його минуле,  його  молодiсть,
ну, його давня вина негативно вплива╨ - скажемо  так  -  на  його  нинiшню
творчiсть? Не може художник вiдповiдати за те, що вiн, малим будучи, пiсяв
у штани. - Я давно мав охоту посперечатися з Подолюком. Дотепер  я  або  ж
погоджувався з ним про людське око, або  просто  мовчав.  Сьогоднi  настав
час, коли мовчання урвалося.

   - Я розумiю ваш пафос, Василю Васильовичу, - Подолюк криво посмiхнувся.
- Для того й прийшов у майстерню,  щоб  пафос  трохи  притрусити  попелом.
Боронячи чи виправдовуючи Степанюка, ви фактично бороните себе.  Що,  хiба
нi? Адже вiдомо, й пишеться про це в анонiмцi, що ви з Степанюком  близькi
друзi, бува╨те у нього вдома. Власне ви пiдкинули йому iдею створити також
серiю медальйонiв - укра©нських гетьманiв. Ну й ви,  звiсно,  проштовхнули
його до Спiлки. - Подолюк знову ходив по майстернi колами; вiн знову, щось
пригадавши, зупинився бiля стелажа й довго зблискував окулярами  над  мо©м
"Днем, який я пiдглянув".

   - Я й не пiдозрював, Василю Васильовичу,  -  промовив  вiн  потеплiлим,
неначе змащеним маслом голосом, - що ви щось подiбне малю╨те.  Багато  тут
вiтру, експресi©, буяння... i тишi. Дивне по╨днання: вiтер i тиша.

   Я зрозумiв, що картина йому сподобалася. В мене заскiмлило серце: помiж
нашим братом художником  говорилося,  що,  мовляв,  Подолюк  нишпорить  по
майстернях i вибира╨ "собi в дарунок" картини. I мусять хлопцi дарувати. А
що вдi╨ш? Щоправда, в мене Володимир Iванович  до  сього  часу  нiчого  не
випрошував. Невже похвала мо╨му "Дню" означа╨ "дай"?
   Однак я не мав намiру розлучатися  з  картиною,  надто  вона  для  мене
дорога, багато в нiй мо╨© душi, роздумiв i шукань. Я  вдав,  що  не  почув
похвали, обережно взяв iз його рук картон i поклав на верхню полицю.
   - Не пiдозрiвав я також, Василю Васильовичу, що  ви...  ну,  як  би  це
полегше сказати, живете подвiйним а чи й  потрiйним  життям.  Однi  ви  на
виставках,  на  зборах,  так  сказати  -  на  людях,  iншi  _ви  в   сво©й
майстернi... iнший у вас немовби пензель. А ще ви  iнакший,  я  певний,  у
довiрливих бесiдах iз Степанюком, - продовжував Подолюк у тому ж дусi.
   - Хiба ви не здогадувалися, що кожний справжнiй мистець  не  може  бути
однозначним... не може бути, як обтесаний стовп. Мистець - рiзний.  Колись
один мiй учитель казав: Художник не може бути дубом,  який  родить  тiльки
жолудi. Мистець - це райське дерево в  людському  саду,  на  деревi  цьому
приживлено безлiч прищепiв... i тому вiн цвiте рiзними барвами, тому  його
плоди теж неоднаковi, бо цвiтiння i заплiднення  -  це  шукання,  сумнiви,
борiння.
   - Почекайте, - пiдняв руку Подолюк. - Красиво говорите й... лл╨те  воду
на мiй млин. Якщо художник не цiлiсний, я маю на увазi Степанюка, якщо вiн
хита╨ться то вправо, то влiво, якщо душа в нього двояка i трояка, то чи це
не означа╨, що  в  металi  його  медальйонiв  прихована  ©дь  фашистського
прихвосня, який не просто,  нi,  не  просто  "заробляв  на  хлiб",  як  ви
твердите, в  тутешнiй  укра©нськiй  газетцi  безневинними  фотографiйками.
Ма╨мо неспростовнi докази... це  _вже  вiдповiдно  перевiрено,  що  влiтку
сорок першого року Степанюк ©здив чи не  по  всiх  тюрмах  захiдних  наших
областей...  так,  спецiально  ©здив  до  Станiслава,  Стрия,   Дрогобича,
Золочева й фотографував гори трупiв замордованих в'язнiв. Потiм видрукував
у  газетцi  цiлу  серiю  "Жертви  московського  терору".  В  архiвi   менi
показували пiдшивку цi╨© газети. Страшно дивитись... а ще страшнiше читати
текст пiд фотографiями: в кожному словi  брехня  i  хула  в  адресу  нашо©
партi©, радянсько© влади та органiв.

   - Вiдомо... вiдомо, однак, що гори закатованих таки були, -  вставив  я
несмiливо. Тема була слизькою i небезпечною. - Хтось... десь розповiдав, я
чув. У селах по вiдступi Червоно© армi© люди висипали могили в пам'ять про
цi жертви.
   - Цiлому свiтовi також вiдомо ще з лiта сорок  першого,  що  в'язнiв  у
тюрмах фактично винищили нiмецькi окупанти та ©х прислужники-оунiвцi.  Про
це тодi повiдомляло ТАРС. Я сам читав.  Наш  уряд  рiшуче  заперечив  нашу
причетнiсть до розстрiлiв.  -  Подолюк  зняв  окуляри  i,  протираючи  ©х,
споглядав на мене ясними очима. Вiн цiлком вiрив у те, що говорив, я був у
цьому переконаний. Про себе цього сказати я не  мiг:  я  пам'ятав,  як  на
початку липня сорок першого  року  тато  з  мамою  ©здили  на  "вселюдськi
похорони" до Бистричан; пам'ятаю, коли вони увечерi повернулися,  то  були
обо╨ страшнi, зацiпенiлi, усяка робота домашня падала ©м з рук,  а  слова,
певно, затвердли в грудях, бо до мене не обзивалися; а ще пам'ятаю вечiрню
мамину молитву: вона била  поклони  перед  образами  й  вголос  запитувала
Господа Бога, як  мiг  допустити,  щоб  совiти  людей  у  кримiналах  кого
пострiляли, кого порубали сокирами, а  з  кого  паси  дерли,  а  кому  очi
виймали. А ти, Господоньку, дивився на цю масакру з висоти й  не  брав  до
серця людську муку. Чи ти, Господоньку, сили не ма╨ш, чи не ма╨ш блискавки
i грому, чи нема в тебе припасених кар?
   - Iсторiя розбереться... - почав було я, але Подолюк вiдразу перебив:

   -  Iсторiя  вже  сьогоднi  все  розклала  по  сво©х   полицях,   Василю
Васильовичу. Гадаю, ви вiрите офiцiйнiй заявi радянського уряду з  приводу
розстрiлiв сорок першого року. У нас чистi руки. Так. Чи ви схильнi вiрити
писанинi Степанюка?

   - Я його писанини не читав... i ми з ним на цю тему  не  розмовляли,  -
вiдповiв я сухо.
   Це була правда. Степанюк нiколи не вихвалявся сво©ми фоторепортажами  з
тюрем сорок першого року. Втiм, всi  обминали  тему  розстрiлiв,  це  була
страшна тайна, табу, яке обходили здалека. Син крадькома клав на  батькову
могилу  квiтку  й  крадькома  молився  за  татову  душу.  Поки  могили  не
розрiвняли бульдозерами.

   - Одначе шкода, що ви не знайшли часу й не розкусили ворожу суть  свого
приятеля. Що, нi? Я переконаний, що коли б у сорок п'ятому  роцi  слiдство
знало про Степанюковi фотографi©, то прокурор зажадав би кари смертi.

   - Цiлком можливо, - погодився я. - Тодi життя в очах  Фемiди  так  мало
значило. Вiйна виплекала в людських душах, особливо в душах прокурорських,
жорстокiсть. Закон прокурорський короткий: "К стене".
   - Ви не про те говорите, любий мiй художнику,  -  узяв  мене  пiд  руку
Подолюк. - Нi, не про те. Жорстокiсть. Прокурор. I тепе, i теде. Тим часом
справа досить серйозна. Степанюка  неодмiнно  виключать  зi  Спiлки.  Його
мусово треба виключити... викреслити, так, викреслити  з  усiх  спискiв  i
заборонити займатися  творчою  працею.  Хай  запишеться  в  кочегари.  Так
вирiшено.
   Тiльки тепер, очевидно, я зрозумiв, як низько  нависли  над  Степанюком
чорнi хмари; рукав хмаровий захоплював у сво╨ жерло й мене.
   - Але  ж  вiд  цього  рiшення  постражда╨  наше  мистецтво,  Володимире
Iвановичу! - вигукнув я благальне. - Мистецтво й дрiбнi Степанюковi дiти.
   - Зате вигра╨ народ... i те ж таки ваше мистецтво, -  холодно  вiдповiв
Подолюк. Вiн прикривався народом, як щитом; зрештою, не  вiн  перший,  всi
дбають про цнотливiсть народу, всi знають, що народовi потрiбно, а що йому
шкодить.

   На жаль, я цього не сказав Подолюковi,  протест  бунтував  у  менi,  я,
однак, не зважився збунтуватись вiдкрито, я тiльки просив  поставитися  до
митця милосердно.

   Просив вiдпустити старi Степанюковi грiхи? Просив, отже, й за себе,  за
сво╨ мимовiльне прогрiшення. Проте це було  марне  приниження,  я  не  мiг
достукатися до здорового глузду  ╨фрейтора,  та,  мабуть,  доля  Степанюка
вирiшена без нього, без Подолюка, вищими iнстанцiями. Дивовижно, але  вищi
iнстанцi© з особливою ненавистю, так,  iз  ненавистю  воювали  за  "iдейну
чистоту мистецтва". Нiби вони в мистецтвi аж так розумiлися...  нiби  вони
самi не ╨ фарисеями, якi в душi не вiрять у  те,  що  проповiдують.  Можеш
бути злодi╨м, можеш бути хабарником, можеш мати двi-три коханки - цi грiхи
в очах "вищих iнстанцiй" прощаються за першим разом, грiх же  iдеологiчний
- грiх смертний, i нема йому прощення.
   - Милосердя, якщо на те пiшло, ви самi потребу╨те, товаришу Бережан,  -
обiзвався паперовим голосом Подолюк. - Просите за Степанюка, про себе ж не
дума╨те. З ним розберуться... до речi, розберуться органи. А ось ви,  його
покровитель, станете перед партiйним судом сво©х колег. Справа тут, як  ви
розумi╨те, не в доганi.

   Справдi, рiч не в доганi. Я уявив себе  на  партiйних  зборах  у  нашiй
художницькiй органiзацi©, на якi приплентаються, з дозволу сказати, митцi,
котрi малюють лише портрети Ленiна, Брежн╨ва та  iнших  членiв  Полiтбюро;
туди прийдуть ремiсники  вiд  скульптури,  якi  заробляють  великi  грошi,
продукуючи  для  колгоспiв  та  райцентрiв  пам'ятники  Ленiна  й   фiгури
солдатiв-визволителiв; будуть там мистецтвознавцi, якi вихваляють примiтив
"Зустрiч Леонiда Iллiча Брежн╨ва на Львiвському вокзалi"; розсядуться  там
"заслуженi художники", якi сьогоднi готовi  малювати  свинарок,  завтра  -
чекiстiв, пiслязавтра -  артистiв.  Все  залежить  вiд  тематики  чергово©
обласно©  або  ж  республiкансько©  художньо©  виставки  i   взагалi   вiд
кон'юнктурного вiтру. Цi люди, на мiй погляд, глибоко нещаснi, бо,  маючи,
талант... а таки ╨ серед них люди талановитi, спалюють його  на  фальшивих
вiвтарях. Там переднi мiсця в залi займуть сивоголовi мiсцевi "класики"  з
рядами орденських планок i ветеранських значкiв. Нiхто не пам'ята╨, за  що
©х колись - очевидно, вiдразу пiсля вiйни  -  прийняли  до  Спiлки  i  якi
полотна вони створили. За червоним столом  засядуть  товаришi  начальники,
якi вершать дiла нашо© органiзацi©, роздаючи замовлення на начебто  творчi
роботи, а також ощасливлюють нашого брата почесними  офiцiйними  званнями,
орденами,  путiвками  в  санаторi©  i  будинки   творчостi,   закордонними
мандрiвками, персональними виставками та iншими благами.
   Тi, хто сидiтиме за червоним столом  (а  посерединi  товариш  Подолюк),
володiють нашою творчою свободою; окриком, погрозою, забороною,  обiцянкою
посадити сад, у якому защебечуть солов'©, вони правлять нами,  як  слiпими
кiньми в кантарках: гатьта, вiшта, вйо!  Тiльки  окремi  з  нас,  одиницi,
рвуть  посторонки  й  повертають  на  свою  дорогу:  пишуть  книжки,   якi
хтозна-коли будуть видрукуванi, малюють  картини,  яких,  може,  нiхто  не
побачить, складають пiснi, якi спiвають подумки. Це,  очевидно,  смiливцi,
геро©, i нiхто не може передбачити, що ©х очiку╨ попереду:  слава,  тюрма,
забуття?
   Я належу до тi╨©  велико©  групи  мистцiв,  якi  вважають  себе  людьми
чесними i прагнуть сво©м мистецтвом служити  рiднiй  культурi,  йдучи  при
цьому на компромiси: ставлять Боговi свiчку й чортовi огарок; я  знаю,  що
"чеснi" теж прийдуть на збори, коли мене будуть судити; вони сядуть позаду
великим гуртом i будуть помiж собою перешiптуватися, будуть з глибини залу
менi спiвчувати, але нiхто... а таки нiхто не стане в мо©й оборонi,  це  я
знаю з багаторiчного досвiду. Навпаки, хтось-таки iз "чесних" виступить  i
скаже щось таке невиразне, повзуче, необов'язкове, мовляв, всi ми грiшнi i
треба нам посилювати пильнiсть.

   Пильнiсть у мистецтвi?
   Я бачив себе на цих зборах, обступлений ворогами, заздрiсниками, просто
неробами, iдейними до яскраво© червоностi бездарами; вони ж бо  потiшаться
надi мною, скiльки схочуть; вони вже менi пригадають всi мо© грiхи  i  мо©
чесноти... грiхи пiднiмуть на корогви, а чесноти потопчуть;  вони  напевно
забудуть Степанюка, бо iз Степанюком простiше - його викинули зi Спiлки, й
готово, а мене треба  "виховувати  й  виховувати".  А  "виховувати"  -  це
значить "тримати в чорному тiлi", щоб ти  знав,  що  над  тобою  ╨  обком,
партком i "общественное мн╨нi╨".
   Чи зможу я перед червоним столом i чорною радою  мо©х  колег  оборонити
Степанюка й самого себе? Нi, вони мене не закаменують, але  червоний  стiл
спiльно з чорною радою буде розпинати мою душу, i  я  iз  розп'ятою  душею
буду довго малювати на торцях багатоповерхових будинкiв композицi© на теми
"Леонiд Iллiч Брежн╨в - великий ленiнець" або ж "Ленiн кроку╨ попереду".
   Що з мене, з мого таланту  лишиться  пiсля  цих  мальовидл?  Зароблю  у
червоного   стола   дозвiл   малювати   членiв   Полiтбюро?   Недавно   на
першотравневiй демонстрацi© я  бачив  такi  портрети,  ©х  урочисто  несли
залiзничники; з трибуни викрикували "ура", а я в душi реготався: всi  нашi
вождi на портретах були вдягнутi в чорнi, немовби залiзничнi мундири.
   З трибуни далi лунали заздравницi, а я згадував, що недавно  на  вулицi
Маяковського два мiлiцiонери впихали в свою буду на колесах, щоб  вiдвезти
у витверезник, Семка Коцюха. Чолов'яга  вiн  дебелий,  сильний  i  як  мiг
вiдбивався вiд мiлiцiонерiв, але стражi порядку крутили йому руки i  сторч
головою пхали в дверцята. Коцюх викрикував на цiлу вулицю, щоб скурвi сини
не ламали йому руки, бо вiн не хто-небудь, не якийсь маляр вiд парканiв, а
"╨сьм Коцюх, що намалював цiлий тузiн вождiв для Залiзничного району мiста
Львова. За вождiв i п'ю..."

   Його повезли в будi, як гицлi возять псiв. Я дивився йому вслiд, i було
до болю шкода Семка: вiн подавав колись,  як  кажуть,  великi  надi©,  про
нього писали, що сходить на обрi© новий оригiнальний талант.  Вiн  жадiбно
малював пейзажi - то полтавськi,  звiдки  був  родом,  то  гуцульськi,  то
заворожувало його Поднiстров'я. Був у  Семкових  пейзажах  особливий  чар,
який не висловиш словом.  Може,  це  була  залюбленiсть  у  материзну?  Не
випадково вiн малював переважно старi карпатськi гражди, бiлi пiд  соломою
полтавськi хатки, верби i тополi, лани соняшника, що цвiли й свiтилися  на
цiлу Укра©ну.

   Якось мене вразила його  велика  картина,  на  якiй,  розсуваючи  рами,
лежало де поросле бур'янами, а де голе  до  чорноти,  зтирловане  копитами
поле, через яке хтось поклав  одну-╨дину  борозну.  На  сiрiй  потрiсканiй
скибi тут i там стирчало кволе жито.
   Жито, здавалося, вмирало на очах.
   На засiданнi виставкому Семкова робота  називалася  "Перша  борозна  по
вiйнi", але ще до того вiн признався комусь там iз приятелiв,  що  картина
назива╨ться "Колективiзацiя"; хтось комусь  донiс,  "Борозну"  сполосували
ножами, щоб, не дай Бог, хтось не заплакав над рiденьким житом, що жовкло,
як голоднi дiти, а сам Коцюх на довгi роки потрапив у немилiсть.
   I спився з розпуки...
   I кажуть, що нiчого  уже  не  може  створити,  окрiм  портретiв  членiв
Полiтбюро.

   То невже?..
   То невже подiбне й мене очiку╨? А чом би й нi? Чим я кращий вiд Коцюха?
Хiба не однаковi для усiх нас пошитi кантарки, немов для полохливих коней?
Хiба не така сама спотворена горбом душа... а в  тому  горбi  iржа  про©ла
дiру, крiзь яку просочу╨ться по краплинi  крик,  що  будить  змiя...  змiй
зветься страхом.

   "То невже маю зректися приятеля, як Петро Христа? Невже таки зречуся?"
   У кожно© людини на житт╨вiй дорозi трапляються сво© Голгофи  -  великi,
трагiчнi, високi, меншi й зовсiм  незначнi  горбики,  не  на  всi  Голгофи
людина виносить свiй хрест, iнколи хрест  людину  розчавлю╨,  iншого  разу
хрест залиша╨ться покинутим у пiднiжжi гори, й нiхто начебто  не  зауважу╨
нашого хитрування. Бува╨, що свою Голгофу обходимо бiчною стежкою.
   Котро©сь хвилини я подумав... я завагався  i  оглянувся:  чи  не  варто
зiйти на бiчну стежку?

   - Гадаю, Володимире  Iвановичу,  що  на  зборах  могли  б  розiбратися,
вияснити з Степанюком i без мене?  -  я  таки  раптом  звернув  на  бокову
стежку, обходячи, може, й незначний горбик  Голгофи.  Якщо  ж  сказати  по
правдi, то раптового нiчого не було, в хащах мо╨© душi пiдняв голову змiй.
- Коли б на це була ваша воля...  вiд  вас,  прецiнь,  а  не  вiд  Першого
залежить. Ви здогаду╨тесь, що я маю на увазi? Врештi-решт, я  справдi  без
вини винний.
   Господи, я просився у ╨фрейтора: я по-ницому впав на  колiна  (провадив
мною змiй) i повз до Подолюка, щоб обняти його за ноги.  Власне,  я  уявив
себе плазуном, i нiколи, мабуть, так себе ненавидiв, як у цю хвилину.
   Змiй, проте, був сильнiший за мене.
   Подолюк мовчав довго й суворо; вiн пропiкав  мене  окулярами  наскрiзь,
щоб переконатися в щиростi мо©х слiв: вiн, здавалося, зважував  кожне  мо╨
слово на долонi.. зважував i любувався ним. I був собою задоволений.
   - Ваша правда, - обiзвався врештi. -  Ми  ж  бо  нiби  приятелi,  давно
зна╨мося. А суперечки... та й чи вiд нас залежать нашi незгоди? Служимо-бо
вищим цiлям, iде©, поступу. Чи як кажете? - Вiн тiльки тепер сiв у  старе,
оббите червоним оксамитом крiсло, в якому я любив часом дрiмати.
   - Спробую якось владнати з  начальством.  Вас  не  буде  на  зборах,  в
Угорщину по©дете,  ╨  нагода  вивчити,  як  там  поставлена  реставрацiйна
справа. По©дете? - потирав вiн сухi, як дощечки, жовтуватi руки.

   Ми сидiли до пiзнього вечора, пили коньяк, баландрасили про се, про те;
вiн хвалив мо© картини, особливо ось ту, де ходить у малинi вiтер i гойда╨
крихiтне гнiздечко; так, ми пили коньяк... а  я  поклав  свiй  "День"  пiд
променi  сонця,  що  заходило,  червiнь  пiдпалювала  гнiздо,  вiтер  його
похитував, а Подолюк нахиляв  голову  то  вправо,  то  влiво,  примружував
прислiпкуватi очi - зробився добрим, домашнiм, попустив краватку, а згодом
i здрiмнув iз пiвгодини у фотелi:  я  тим  часом  пакував  "День,  який  я
пiдглянув" у цупкий папiр i перев'язував червоною  стрiчкою.  Очевидно,  я
мiг запакувати Подолюку якусь  iншу  картину,  адже  ця  була  надто  менi
дорога, та що я вдiю, коли саме ця йому сподобалася. Треба ж  було  чимось
жертвувати, щоб вiдкупитися, я ще намалюю не  один  пiдглянутий  день,  на
цьому свiт клином не зiйшовся.
   Не зiйшовся?
   То чому ж у мо©й майстернi посутенiло i посмутнiло, мовби винесли з не©
живий вогонь?
   Темно.


   Птахи небеснi... ха-ха, сiрома мiська,  посмiтюхи  обсiли  мо╨  горiшн╨
вiкно, прорубане в даху, й зазирають цiкаво в майстерню,  цвiрiнькають  на
всi простори львiвських дахiв про те, що я цiлу нiч пиячив сам iз собою  i
що  я  зривався  раз-по-раз  iз  фотеля,  оббитого   червоним   оксамитом,
засвiчував свiчку i нипав по майстернi, бо  нiбито  мряка  заполонила  всi
кутки, а чорти вимкнули електрику, i я не мiг натрапити на свiй  мольберт,
а пензлi лiтали в повiтрi, як лилики, i я нiяк не мiг ©х ловити.
   Так смiялися горобцi.
   Горобцi звiрiнькали, що я зрадив самого себе.

   Втiм, нiчого такого не трапилося... горобцi з птахiв пiднебесних  знову
стали львiвськими брудними посмiтюхами, мене обминули, завдяки Подолюковi,
громи  й  блискавки,  Олексу  Степанюка,  щоправда,  викинули  зi   Спiлки
художникiв; вiн, на щастя, мав у  запасi  ще  одну  професiю  -  знаменито
розмальовував помешкання, загрiбаючи лопатою грошву. Життя пливло далi, як
рiка, i стру© в ньому джерели-лися то синi й зеленi, аж у них  задивлялося
небо, то котилися каламутнi й нуднi  "барани",  й  тодi  збiгалися  пси  з
цiлого Львова й вили на берегах,  що,  пiдмитi,  обвалювалися  в  бездоннi
ковбури.

   4
   Так мусило статися.
   Сталося це осiннього надвечiр'я у сiрiй львiвськiй мжичцi,  коли  сизий
брук, якому сниться прадавнiй цокiт кiнських копит, старi монастирськi  та
унiверситетськi  мури,  заболоченi  по  вуха   квартали   нових   забудов,
розхристанi, роздягненi до чорноти мiськi  дерева,  пониклi,  як  вороння,
прапори, - цiле мiсто й люди в ньому  до  останнього  рубчика  просочилися
вологою i дрижаками. Тодi директор  Музею  -  такий  собi  Мудрий  Цьомко,
насправдi ж Цепелiй Iванович, низенький, жвавий у  бесiдi,  як  млинок,  з
бiлявим хлопчачим чубчиком i хитрими зирками очей (хитрiсть Мудрого Цьомка
повсякчас була прихована й тiльки зрiдка вишмигувала, як миша  з  нори,  й
вiдразу зникала) пiсля цiлогодинного вмовляння, коли, здавалося, слова, як
гиблiвки, хрустiли пiд ногами, пiсля робленого хапання за серце, трагiчних
театральних поз втиснув менi пiд  пахву  новенький  симпатичний  портфелик
мадярсько© марки, на який скинулися хлопцi з реставрацiйних майстерень,  з
двома  пляшками  доброго  коньяку  i  коробкою  цукерок.  На  додаток  "на
збагачення духовностi", загорнувши, як хлiб святий, у бiлу платину, Цьомко
втиснув у портфель невелику домашню iкону; це була так  звана  Федорiвська
Богоматiр з минулого столiття, музейно© цiнностi вона не  мала,  тисячi  й
тисячi схожих Богородиць, прихилившись до свого Сина, розiйшлися по бiлому
свiту. Я спробував притримати Цьомка за руку.
   - Пусте, - вiдмахнувся вiн. Голос мав сопранний, йому  б  у  церковному
хорi пускати попiд куполи херувимськi голуби.  -  Сам  зна╨ш:  рiч  нiбито
стара, але трафаретна. Це раз. По-друге, Богородиця не  занесена  в  нiякi
музейнi ре╨стри. По-трет╨, тутешн╨ начальство, щоб знав i нiкому не казав,
для високих достойникiв у Москвi не соромиться запускати бiлi  рученьки  у
наш фонд збро©... люблять пiстол╨тики гуцульсько© роботи. Тепер ти  понял,
що ми з тобою агнецi? - Вiн мав звичку повторяти оте "понял" при потребi й
без потреби; але нi його метушливiсть, нi "понял", нi хлоп'ячий чубчик, нi
навiть прiзвисько не пiдкопувалися  пiд  його  авторитет  знавця  давнього
укра©нського малярства.
   - А раптом Подолюк виставить мене з дарунками за  дверi?  -  брав  мене
сумнiв. - Раптом зiгра╨ роль iдейного й непiдкупного.
   - Я думаю, що когось iншого вiн, може, й вигнав  би  з  хати,  лише  не
тебе. Увесь Львiв зна╨, що ти йому "друг i товариш i брат".  Принаймнi,  з
певного часу почав тебе хвалити й  ставити  як  приклад.  _Ти  йому  чимсь
догодив. I тому братiя реставраторська, Василику, обрала  тебе  за  посла:
мусиш умовити Подолюка, що спецiальна виставка вiдреставрованого живопису,
рiзьблення, мосяжного начиння, кiлькох комплектiв меблiв - пiдсумок роботи
наших майстрiв, стане подi╨ю у культурному життi Львова й областi, а то  й
- республiки.
   До його слова прислухаються секретарi  обкому  й  пiшаки  з  управлiння
культури. Най дурнi не  бояться  "релiгiйного  змiсту".  Ти,  певно,  чув:
виставка готова, а хтось... десь... загальмував, перестрахувався.  Словом,
лише ти, Василику, спроможний вислуховувати мудрi Подолюковi нотацi©. Мене
ж вiд них шляк трафля╨. Понял?

   I вiн весело, але таки вперто витурив мене з свого кабiнету на дощ.

   Сутенiло. _
   Я подзвонив Подолюковi додому, узяв трубку його син.
   - Нi, папанi ще нема, Василю Васильовичу. З хвилини на хвилину чекаю, -
вiдповiв вiн. - Що передати?
   - Та я  хотiв  би  вiдвiдати  вас...  неофiцiйно,  по-домашньому,  поза
обкомом. Маю з татом розмову. - "Це, певно,  -  подумав  я,  -  добре,  що
Подолюка ще нема вдома. Скажу: "На хвилинку до вас заглянув. Тиждень  тому
були вашi iменини: п'ятдесят вам стукнуло. Хочу повiншувати".
   Як добре, що згадав про ювiлей. ╙ зачiпка.
   - То при©жджайте, - обiзвався у трубцi Подолюкiв син. - Адресу  зна╨те?
Революцiйна сiм, квартира п'ята, третiй поверх.
   Дверi вiдчинив високий, худий, довгорукий юнак iз  русявою  борiдкою  i
перев'язаною  тасьмою  рiденькою  косичкою;  був  вiн   злегка   зизоокий.
Нагадував буддiйського монаха.
   - Нi, папанi ще нема. Дзвонив, що скоро буде. Маманя у вiдрядженнi.  Я,
отже, - господар, i звуся Адасем, - вiдрекомендувався хлопець. Зрештою,  я
його добре знаю,  вiн  вчиться  у  нашому  Художньому  iнститутi,  цiкавий
графiк.
   Подолюкова квартира, як i у всiх начальникiв, була  обставлена  багато:
кришталь капа╨ зi стелi й iскриться  в  сервантах,  меблi  -  югославськi,
китайська ваза, японська апаратура, що гра╨, спiва╨ i показу╨. Килими - аж
нога потопа╨. На стiнах... на стiнах  гостинно©,  що  мене  дуже  вразило,
висiло двi чи три копi©, правда, в добротних рамах, картин Айвазовського i
Шишкiна.
   - Вас здивувало, що папаня не повiсив жодно©  картини  львiвського,  як
говориться, мистця? - Адась, зауважив, що  я  чипiв  посеред  гостинно©  з
сво©м портфеликом дещо розчарований.  -  I  вашо©  в  тому  числi,  Василю
Васильовичу, - вколов мене на додаток хлопець. Стояв, схрестивши  руки  на
грудях, i вiдверто глузливо посмiхався.

   - Як сказати... - зам'явся я. - Взагалi ти ма╨ш рацiю. Я сподiвався, що
татовi дарують... що в тата цiла галерея. В усi  часи  художники  дарували
сво© твори меценатам. Хлопець заледве не розреготався.
   - То мiй папаня - меценат?  Вiн  начальник  вiд  лiтератури,  живопису,
скульптури, театру. Так, йому  носять...  возять,  як  прийнято  у  нашому
передовому суспiльствi. Хто несе начальнику печене, хто -  варене,  хто  -
антикварний годинник, хто - старовинний фолiант, хто  -  набiр  меблiв,  а
художники носять сво© картини. Звичайна  рiч.  -  Адась  виявився  хлопцем
iронiчним. Менi подумалося... я хотiв так  i,  думати,  що  його  рiденька
борiдка i вiничок волосся на потилицi - це сво╨рiдний бунт... бунт,  може,
супроти власного батька, а не  тiльки  проти  того,  що  комусь  безплатно
привезуть з колгоспу пiвсвинi чи декiлька центнерiв картоплi.
   - Хто що потрiбу╨ - той вiдповiдно сво© потреби й  задовольня╨.  Батько
твiй коха╨ться в мистецтвi...
   - Облиште, Василю Васильовичу, - запротестував Адась. - Ми з  вами  вже
вияснили, що вiн не коха╨ться в мистецтвi, що  вiн  тiльки  начальник  над
усiма нами. I надi мною в тому числi.  -  Хлопець  задивився  у  вiкно,  в
темряву. Вечiр, як повеневий розлив, плив вулицями,  площами  i  скверами.
Немов бакени на великiй  рiцi,  засвiчувалися  вiкна  будинкiв.  Очевидно,
жилося Адасевi вдома не вельми  затишно,  якщо  вiн  ма╨  батька  лише  за
начальника. - Тепер настала пора уточнити й переконатися,  як  мiй  папаня
шану╨, просто-таки пада╨ на колiна перед майстрами тутешнього живопису.  -
В Адасевих очах майнула мстлива  тiнь.  Послушник  чи  монах  буддiйського
монастиря, виявля╨ться, мiг  бути  огнiваним,  злим.  Рiдка  його  борiдка
дрiбно тремтiла. -  Як  бачите,  на  стiнах  нашо©  хати  нема  нi  однi╨©
львiвсько© картини. Папаня нiчого не вiша╨ з принципу: а  раптом  котрийсь
iз живих майстрiв вструже щось... викине полiтичного коника. Ну,  скажiмо,
назве козу дiдьком. Розумi╨те? Тому всi пiдлабузницькi  приношення  папаня
склада╨ в буцигарнi. - I вiн розмашисте розсунув вузькi дверi, що визгнули
на роликах. - Бачите? Папаня смi╨ться... при менi смi╨ться, очевидно,  для
того, щоб я пам'ятав: i мо© твори колись якийсь  начальник  вiд  мистецтва
замкне до буцигарнi або ж викине до пивницi щурам на снiданки, бо вони "не
затвердженi згори", бо вони "не перевiренi  часом",  бо  "народу  потрiбнi
картини  без  формалiстських  витребеньок",  бо   "нацiоналiзм   повсякчас
переодяга╨ться, мiня╨ обличчя i шкiру".  -  Хлопець  аж  задихнувся,  коли
поспiшно, навально вигукував почутi, певно,  вiд  батька  "мистецтвознавчi
оцiнки". - То отож-бо мiй папаня смi╨ться: понаносили  пiдхалiми  образiв,
якi на стiну не повiсиш, а викинути шкода.
   Буцигарнею Адась назвав маленький поко©к при кухнi,  де  в  передво╨ннi
часи ставили лiжко, шафу й вiшали на стiнi розп'яття - було це  житло  для
домашньо© прислуги. Мале  загратоване  вiконце  впиралося  в  задню  стiну
сусiднього будинку.  Поко©к  був  буквально  запруджений  аж  попiд  стелю
картинами в рамах i без  них;  я  впiзнавав  руку  вiдомих  майстрiв,  якi
запопадливо писали на зворотному боцi сво©х картонiв i полотен:  "Дарую  з
любов'ю...", "На пам'ять дорогому...", "Хай ця скромна  робота  прикрасить
Ваше житло..." i так далi. Менi було гiрко читати посвяти Подолюковi; менi
було  гiрко  бачити  в  кутку  аж  три  бюсти  товариша   Подолюка   рiзця
талановитого нашого скульптора. Так,  менi  було  гiрко...  менi  хотiлося
розреготатися вiд сорому за нас усiх, а першою чергою за самого  себе.  На
пiдлозi пiд ногами тулилася до  стiни  моя  картина,  мiй  "День,  який  я
пiдглянув".

   Мав я скрикнути?
   Повинен був заплакати?
   Зобов'язаний був скрипнути зубами, обуритися? Може, й  так,  бо  немало
любовi вклав я у свiй "День"; я вклав, а хтось його зневажив.
   Втiм, _чи я не заслужив зневаги?

   Навiщось, мовби  навчившись  театральних  жестiв  вiд  Мудрого  Цьомка,
прикляк  i,  немов  слiпий,  торкнувся   пальцями   маленького   гнiздечка
малинiвки, що чудом трима╨ться на стовбурцi малини, не пада╨ в  кропиву  й
не  перехиля╨ться,  щоб  не  випали  з  нього  я╨чка.  Я  хотiв  на  дотик
переконатися, що це таки моя картина, що гнiздо малинiвки далi  гойда╨ться
й не пада╨.
   I напала на мене хвиля внутрiшнього плачу: я оплакував i проклинав сво╨
боягузтво, яке цей юнак назвав пiдлабузництвом.
   - Якщо хочете, то вiзьмiть свою роботу назад, Василю  Дмитровичу.  Вона
таки направду добра. Колись, якщо ©© в нашiй буцигарнi не з'©дять мишi, то
нащадки скажуть, що ©© творець  мав  непересiчний  талант...  Скажуть,  що
художник Бережан вiрив у незнищимiсть життя, у цупкiсть  його  корiння.  -
Адась  говорив  дещо  пiднесено,  але  щиро,  й  менi  хотiлося  вiрити  в
правдивiсть його слiв. Зрештою, пощо б вiн мене потiшав?  Та  й  характер,
бачу, ма╨ не пiдлесливий.

   Та картину я не взяв; нi, не тому  не  взяв,  що  було  незручно  перед
Подолюком, коли вiн раптом опам'ята╨ться i почне ©© розшукувати.  Я  уявив
свою картину в образi чисто©  дiвчини,  кохання  мого  незайманого,  якого
добровiльно зрiкся i вiддав розпусникам на потiху; вона, бiдолашна,  пiшла
по руках, поки ©© не знеславили, поки не зсинцювали й,  мов  непотрiб,  не
жбурнули в кут: тепер вона нiкому не потрiбна, хочеш - забирай назад.
   Я позадкував вiд власного творiння, як вiд прокаженого; я вiдчував,  що
топчу черевиками власну душу, i душа моя далi ридала й кричала  вiд  болю,
але я сцiпив зуби i пiшов до дверей.
   ...Вже внизу,  клацаючи  на  схiдцях  капцями,  наздогнав  мене  Адась.
Тицьнув у руки  забутий  мiй  портфель  i,  несмiливо  обнявши  за  плечi,
промовив неголосно:

   - Ет, не журiться, Василю Васильовичу. Перетерпиться. Котрийсь  з  мо©х
приятелiв, молодик,  звiсно,  пам'ята╨те,  на  вашiй  лекцi©  в  iнститутi
твердив, що мистець народжений для радостi. Ви подивилися  пильно  в  його
бiк, похитали головою i заперечили: нi, радiсть приходить через  терпiння,
як через горнило - залiзо.

   Втiм, хочу вас попросити: папанi мо╨му нi слова про  вечiр.  Нащо  йому
знати, що ви плакали. Колись я втечу вiд нього. - Тут, на сходовiй клiтцi,
при тьмяному освiтленнi Адась виглядав пригнiченим.  Де  й  подiлася  його
весела iронiчнiсть. - Не можу далi терпiти.  Спалив  якось  мо©  гравюрки.
Увесь час нагаду╨, чий я син. А чий я син, Василю Васильовичу?

   Я повинен був його пiдбадьорити, але не змiг, мовчав приголомшено.  Всi
добрi слова витекли з мене, як кров. Та Адась i не чекав розради,  подався
бiгцем сходами вгору.
   А я вийшов iз брами.
   Далi сiявся дощ; голе дерево на тротуарi, клен,  пошкрябуючи  вiкна  на
третьому поверсi, просився  погрiтись  бiля  людей.  I  власне  це  осiнн╨
шкряботiння примусило мене пiдняти вгору  навстрiч  мжичцi  обличчя.  I  я
побачив у тисячах вiкон тисячi вогникiв.
   Був серед них i мiй вогник надi©?

   Шибнула менi в голову, коли  стояв  посеред  золотисто©  кам'яно©  тишi
Святого Духа, думка: Чи прийшов би я сюди... чи дали б менi  люди  в  руки
скальпель, шкробачку, щiтку й попросили б: розчисть оцю  фреску,  воскреси
©©, коли б мiй "День, який я пiдглянув" висiв у Подолюка на чоловiй стiнi.

   5
   Опiсля я  багато  разiв  повертався  в  думках  до  цих  перших  хвилин
перебування  у  церквi  Святого  Духа;  що  того  дня  я  вийшов   з-помiж
черченських хрестiв цiлком iнакшим, новим, одначе  слiд  вони  залишили...
залишили рубець, який постiйно нагадував про себе. I повiрте, коли в тво©й
душi iсну╨ рубець, то мусиш зважувати сво© вчинки, слова, а то й  помисли,
бо рубець може заболiти, облитися кров'ю; рубець у  душi  не  роговi╨,  не
розсмокту╨ться i не зника╨.
   Опiсля я нераз оповiдав знайомим i приятелям, а  помiж  приятелями,  як
водиться, були й вороги, як Вербень вiз мене зi Львова до  Черчена,  як  я
вiдкривав для себе Опiлля, як моя душа насичувалася чистим духом липневого
сiна, як визирали  з  високих  трав,  немов  хлопчаки  в  бiлих  сорочках,
приземкуватi бiлi хрести, що розбiглися довкола Святого Духа; як  я  бачив
сiчових стрiльцiв, що рiвними рядами лежали на всiма забутому, без  ╨дино©
квiточки, без спомину i без ╨дино© сльози, на сво╨му кладовищi; як  Святий
Дух, заледве я переступив щербатий його порiг, виповнився людьми сучасними
й минувшими; i як я,  оточений  цим  людом,  iснував  одночасно  в  давнiх
столiттях i в днi теперiшньому.
   Хтось мене слухав, розумiв i по-доброму заздрив, i признавався, що  сам
колись в iншому мiсцi, теж святому, (а святостi мiсцю може  надати  навiть
польова криничка, навiть самотнiй дуб на узлiссi), пережив схожий  празник
душi; а хтось, слухаючи, морщив чоло i вишiптував чи  то  молитву,  чи  то
заклинання, ще вишукуючи подумки свiй храм  Святого  Духа,  до  якого  iще
треба дiйти... дiйти й у ньому судити самого себе,  сво╨  мистецтво,  свою
ницiсть, страх; а хтось увiчливо гасив iронiчну посмiшку, мовляв, чи я  не
розумiю елементарних речей, на кожного з нас  находить  жадання  очищення,
сповiдi, бо ж треба йти далi й вище; а ще хтось iнший,  уважно  вислухавши
мо© терзання i з обов'язку суто стукацького шкрябав "куда сл╨ду╨т"  донос,
що так i так, член Спiлки художникiв, професор Художнього iнституту Василь
Бережан  перебува╨  не  тiльки  пiд  впливом  патрiархальщини   i   всяко©
чортiвщини, а й, чу╨те, пуска╨ сльозу за сiчовими стрiльцями 1919 року,  а
це вже, самi зна╨те, чим пахне...
   А ще хтось надто вже рацiональний у наш рацiональний  час,  скептичний,
рiвний, як обтесаний брусок, i в кого душа теж вигибльована  до  блиску  i
немовби аж покрита емаллю, мов кухонний казан, на якiй  не  зачепиться  нi
бiль, нi сльоза, нi усмiх, нi  ненависть,  зверхньо  поплескував  мене  по
плечу й казав, що мовлене мною про Святий Дух, про мо©  переживання  -  це
тiльки  наслiдок  надто  романтичного   сприймання   свiту   i   прагнення
драматизувати цiлком нормальну дiлову  умову:  "Я,  товаришi  шанувальники
стародавнього живопису, беруся вiдслонити фреску  з-пiд  штукатурки,  якщо
вона насправдi iсну╨, а ви гоните менi за роботу грошву.  Вiз  i  перевiз.
Усе на цьому свiтi просто, приятелю Василю".
   I, може, скептики мають рацiю?
   Про яку рацiю, про простоту й про грошi можна було думати, коли я стояв
перед пiвнiчною округлою стiною  Святого  Духа,  яка,  як  уже  було  мною
сказано, на вiдмiну вiд iнших стiн, тiльки побiлених кам'яних мурiв,  була
обтинькована, а в правому ©© нижньому кутку  тиньк  вiдлупився,  розкривши
добрий шмат - може, тридцять на тридцять - старо© фрески, i я  побачив  на
нiй кiлька кущикiв пожух-ло© трави i два уламки шаблi: ефес  i  пощерблене
лезо; шаблю, з усього видно, ковано у сiльськiй кузнi  невибагливе,  ефес,
власне  звичайну  дерев'яну  ручку  майстер  приклепав  трьома  гвiздками.
Стародавнiй маляр знав збоярське ремесло i шаблю малював з натури.
   З-пiд тиньку виглядало також ребро тесаного стовпа. Ще вище - величиною
з долоню - просвiчувалося, як вiдблиск далеко© пожежi, малинове тло.
   Без сумнiву, пiд тиньком та©лося цiле давн╨  мальовидло.  З  невеликого
вiдлупленого  вiконця  не  можна  було  судити  нi  про  його,   стiнопис,
композицiю, нi про величину; якщо  фреска  намальована  на  площинi  всi╨©
стiни, то тут справдi на мене очiкувала гора роботи.  Одне  я  знав  тепер
достеменно: я повинен, я мушу  ©©  розчистити.  Вже  iз  завтрашнього  дня
беруся до роботи. Мене захопила тайна зображення, що там  пiд  тиньком?  I
мене вабили барви. Як не дивно, але фарби  майже  не  поблiдли.  Виходило,
отже, що фреска, як  тiльки-но  була  намальована,  ще  свiжа,  комусь  не
сподобалася, хтось ©© злякався  чи  зненавидiв  i  наказав  замурувати  ©©
навiки.

   Господи, як я хотiв би знати, що такого  грiшного  намалював  прадавнiй
iзограф, якщо велено було його малювання забути?
   Хто вiдповiсть?
   Я оглянувся, немовби хотiв у людському натовпi, який ще перед  хвилиною
уявлявся менi в церквi, зобачити давнього мистця. Вiн десь тут... дух його
тут сутнiй. I, певно, сутнiй той, якому фреска не сподобалася? Якщо  ти  ╨
тут, то чому не обiзвешся? Чом не станеш перед  людськi  очi?  I  хто  ти?
Покажи сво╨ лице.

   Господи, невже в усi часи були ╨фрейтори, були подолюки, якi  пильнують
"чистоту" мистецтва? Виходить, ©хнiй корiнь правiчний, вони  лише  мiняють
обличчя i  жонглюють  словами,  а  вирок  у  них  один:  заборонити.  Того
непокiрного, що малю╨ чи пише заборонене, у часи середньовiчнi  наказували
стратити, спалити, згно©ти в пiдземеллi, велiли вiдрубати по  лiктi  руки,
як тому кобзаревi гайдамацькому, а в часи новiтнi - розстрiляти, втопити в
студеному морi, очорнити або ж назвати божевiльним.
   Як  легко  назвати  митця  божевiльним,  як  просто  тицьнути  у  нього
вождiвським перстом i крикнути натовповi: закаменуйте його!
   Я стояв перед загадковою i ваблячою стiною Святого Духа й  майже  зримо
вiдчував присутнiсть, смердюче дихання ╨фрейторiв;  тут-таки,  у  церковцi
вони лежать покотом на кам'янiй долiвцi i  моляться  про  людське  око,  а
насправдi пильнують, гострять вухо; ╨фрейтори зата©лися помiж хрестами  на
цвинтарi, в полях i лiсах, вони всюдисущi... i всюдисуще збирали  камiння;
я бачив це гостре камiння, що розколить менi череп й  вийме  очi,  змiй  у
мо╨му ╨ствi бив люто хвостом i пiднiмав  голову  й  сичав  вогнем...  i  я
вмирав вiд страху, зцiплюючи зуби. Одначе я не  мiг  умерти  навiть  тодi,
якби в мене поцiлила кулеметна черга; я  стояв  перед  загадковою  стiною,
перед зламаною козацькою шаблею, i перед очима давнього мистця, мальовидло
якого заштукатурили. Вiн вийшов з стiни, як живий,  i  споглядав  на  мене
уважно, очi його мене пiдбадьорювали, а руки начебто аж пiдтримували мене.
"Ну, доки ми будемо  боятися  когось...  чогось  остерiгатися...  навiщось
оглядатися на заднi колеса. Нiби тобi не  дано  крил,  чоловiче?  Спробуй,
злети. I здобудеш себе самого".

   Котро©сь миттi я уздрiв себе на бiлому конi зi списом у  руцi;  нi,  не
сидiв я на конi хвацько, в постатi мо©й вiдчувалася невпевненiсть, ноги  в
стременах делькотiли,  спис  у  руцi  був  тонким  i  кожно©  хвилини  мiг
зламатися. Зате змiй пiд кiнськими копитами  звивався  жилаво  й  опалював
мене сiрчаним вогнем. Мене  розбирала  охота  стиснути  коня  острогами  й
полетiти геть вiд змiя, вiд обов'язку його вбити. Нiхто не побачив би мо╨©
втечi, я сховався б у майстернi, сiв би перед мольбертом, на якому  сто©ть
недокiнчений портрет мо╨© оголено© дружини й шукав би у ©© оголенiй  красi
сутнiсть жiнки.
   Проте...

   Проте я уже не мiг утекти, я вже був iнакшим, я мусив бути  iнакшим.  I
я... майже без пам'ятi замахнувся i вдарив змiя списом.

   Бризнула чорна кров.
   Невже це з мене витекла чорна кров, бо стало менi  легко  й  радiсно  i
трохи щемно на душi, як тодi... як колись у дитинствi, коли  на  Великдень
навколо нашо© церкви святили паски i спiвали... люди,  небо,  земля,  липи
церковнi, дзвони на дзвiницi спiвали "Христос воскрес!".

   - То що скажете, Майстре? - спитав Ключар, торкнувши мене за  плече.  -
Виджу по вас, з лиця читаю, що таки варто було вiдривати вас вiд роботи  в
майстернi.

   Я не вiдповiв.
   Тиша сiялася золотим пилком у сонячних променях.
   - Христос таки воскрес, - сказав я самому собi, а Ключар посмiхнувся.
   _
   ПАВЛО КЛЮЧАР_
   6
   Сьогоднi, як завжди влiтку, вечiр прийшов у село пiзно; сидiв  вiн  пiд
селом у пшеничних нетрях,  поглядуючи  на  дороги  i  стежки,  й  очiкував
терпеливо, коли скiнчиться день i завмруть усi роботи в полi; поля, чи  то
колгоспнi лани, чи клапоть людсько© дiлянки, влiтку витискали  з  селянина
сто потiв i щоденно надточували йому роботу; нитка прялася, здавалось, без
кiнця: то одне  впорай,  то  друге,  то  трет╨  -  косовиця,  скажiмо,  чи
сапання...
   Та все ж надiйшла така година, коли на стежках i на курних дорогах,  що
бiгли до села, появилися люди: хто ©хав  iз  поля  на  роверi,  хто  -  на
мотоциклi, жiноцтво з  колгоспних  бурякiв  везли  вантажiвкою,  а  бiльше
тюпало пiшки. Отодi вечiр i рушив слiдом за людьми i заходився сiяти  нiч:
темрява, як жито в непрогрiтiй рiллi, спершу росла неохоче -  село,  поля,
лiсистi горби навколо Черчена  заледве  посiрiли,  стали  м'якшими,  i  аж
потiм,  немовби  дiставшись  корiнням  до  родючого  пласта,  ураз   пiшла
розростатися вгору i вширину. Ще люди й до хат сво©х не наблизились, а вже
навколо цiлий свiт зарiс нiччю, немов правiчним лiсом; десь у  цих  нiчних
глибинах утонув мiсяць - ми з Василем Бережаном заледве  добрели  до  мене
додому; усе ж таки мiськiй людинi, яка не зна╨ вибо©сто© сiльсько© вулицi,
важко ходити навмання, "напам'ять", це мо© сiльськi ноги  знали  на  нашiй
Королевiй вулицi чи не кожен камiнь, горбик, а в дощ - баюру.

   Я привiв Бережана додому, й _ми домовилися, що вiн буде у мене  мешкати
увесь цей час, поки у Святому Дусi  не  розчистить  фреску.  Звичайно,  нi
Бережан, нi тим бiльше я не уявляли, скiльки це займе часу, я  сподiвався,
що йому у нас з мамою сподоба╨ться:  наша  хата  сто©ть  на  самому  кiнцi
Королево© вулицi серед старого саду, який заклав ще мiй дiдо  Федiр.  Сад,
правда, мало родить, лише "дiдовi  грушки"  -  п'ять  ще  на  диво  мiцних
грубезних дерев, котрi за мо╨© пам'ятi завжди були грубезними й  високими,
майже кожного року плодоносили.  Яблунi  й  черешнi  майже  пояловiли,  ©х
здалось би давно викорчувати й посадити новi, але нi я, нi мама  нiколи  й
не подумали старi дерева корчувати. Це була немовби пам'ять нашого роду...
немовби в кожному стовбурi, в конарах, у  корiннi  живуть  душi  Ключарiв,
яких уже давно нема на свiтi. Крiм того, ми звикли жити серед дерев,  було
нам серед  них  затишно  й  безпечно.  Довжелезна  хата  на  двi  просторi
свiтлицi, з сiньми  й  коморою,  обступлена  зусiбiч  деревами,  припадала
низько до землi й була схожа  на  великого  бiлого  i  доброго  звiра,  що
вигрiвався серед розморено© зеленi; хату перебудували на  свiй  смак  нашi
тато, вони були знаним теслею, сокира ©х слухалася...  та  власне  сокирою
тато заробляли на хлiб, бо поля було у нас мало. Теслями  були  також  мо©
брати Роман i Зiновiй, обидва загинули на полi бою:
   Роман наклав головою в Карпатах на Дуклянському хребтi,  там  тисячi  й
тисячi впало наших краян, мобiлiзованих до Червоно© армi©  i  недов-чених,
молодший,  Зiновiй,  у  сорок   восьмому   загинув   пiд   Надвiрною   вiд
енкаведистсько© кулi: воював в УПА за Укра©ну.  Батько  мiй,  Онуфрiй,  до
речi, теж був на фронтi сапером, повернувся  додому  з  орденом:  вiн  був
добрим робiтником, коли хати будував i коли вiйну воював. Властиво, як  це
не парадоксально, Романова смерть  на  Дуклi  й  батькiв  фронтовий  орден
врятували нашу родину вiд виселення на Сибiр... хтось таки донiс  енкаведе
про  нашого  Зiновiя.  Тата  з  мамою  довго  тягали  по   енкаведистських
канцелярiях й усе допитувалися, де середущий син. Батьки кликали у  свiдки
цiле село, щоб посвiдчили про те, що навеснi сорок четвертого  Зiновiя  та
ще багатьох  парубкiв  i  молодих  газдiв  угорцi,  якi  вiдступали  з-пiд
Коломи©, загребли на "форшпан"; був у нас чудовий бiлий кiнь,  якого  тато
чомусь назвали Серпнем; коня ми того вигодували з лошака  i  всi  ми  його
любили i вiн нас усiх любив, здалека iржав, впiзнаючи маму й тата, i хапав
губами за руки, випрошуючи шкоринку хлiба. Отож iз Серпнем  i  помандрував
наш Зiновiй в мадярському обозi в Карпати; десь  за  Болеховом,  у  горах,
наздогнала ©х совiцька гармата,  стрiльне  вибухло  на  дорозi  й  посiкло
Серпня на кавалки, Зiновiй же повернувся додому з  батогом...  повернувся,
щоб попрощатися: зiбрався в Укра©нську Повстанчу Армiю, бо  один  окупант,
як вiн казав, вiдступав, а другий - наступав, а ми, як трава пiд ногами, i
Бог нас не оборонить, якщо не  вiзьмемо  зброю  в  руки.  Вiн  був  у  нас
начитаним хлопцем, знав, що й до чого, ще змалку крутився коло читальнi  -
у хорi спiвав, i фестини органiзовував, i за бiблiотекаря був, i на  сценi
грав рiзнi ролi. На все це  Зiновiй  знаходив  час,  звiсно,  увечерi,  по
роботi в полi, бо поле - i любе, i прокляте - вимагало щоденно© роботизни:
то ори, то заволочуй, то сiй, то сапкуй, то коси, то картоплю пiдгортай  -
вiчне коло, якому нема початку i кiнця.  Кажуть:  хлiб  круглий  i  робота
сiльська, отже, теж кругла, рахуйте, робота сiльська вiчна.

   У колесi вiчному кружляв також наш Зiновiй, i  вистачало  йому  на  все
часу й снаги. Влiтку спав на сiнi пiд оборогом, а взимi у яслах у стайнi з
худобиною... i тато, бувало, йшли його будити iз дзбанком води,  бо  сонце
давно зiйшло, а мама воду у тата 'вiдбирали. I  вони  обо╨  потому  стояли
десять-п'ятнадцять хвилин мовчки, щоб  Зiновiй  додивився  свiй  сон,  бо,
мабуть, прийшов iз читальнi, коли пiвнi пiяли.
   Тато, правда, коли вони всi тро╨, тобто з Романом i Зiновi╨м,  гострили
вранцi на точилi сокири, збираючись до когось там теслювати, воркотiли, що
Зiновiй даремно товче собою по читальнях,  тоте  товчення  не  для  хлiба,
хлопче, з книжок,  iз  спiванок,  iз  вистави  в  козацьких  шароварах  на
газдiвство не доробишся, чоботи не купиш i по-людському не  оженишся.  Бог
дав нам у руки, крiм поля, тесло... на теслi життя наше трима╨ться,  а  ще
на плузi, на косi.
   Зiновiй любив в'язати з татом  цiпи,  але  не  сварливо,  нi,  був  вiн
хлопцем жартiвливим i бесiдливим, i часом  таки  переконував  тата,  що  й
сокира без людсько© душi, без ©© високих  поривань,  без  високого  спiву,
скажiмо, в церквi, без коляди пiд вiкном у Свят-вечiр, i без вашо©,  тату,
молитви, коли ви виходите вранцi в наш  сад,  на  його  край,  ста╨те  над
Золотою Липою, що бiжить живим срiблом помiж  берегами,  i  молитеся...  i
молитеся, i дума╨те про сонце, що сходить, про Господа Бога, що сто©ть  за
вашими плечима, про росу на конюшинi, про нашу молоду  ще  маму,  якою  ви
залюбувалися, коли вона розчiсувалася, як дiвчина, перед люстром... сокира
без  цього  людського  духу  була  б  тiльки  викованим   куснем   залiза,
призначеного для того, щоб нарубати дров, а не для  того,  щоб  вибудувати
хату або й церкву.

   Тато погоджувалися iз Зiновi╨м i посмiхалися у вус,  кажучи,  що  тобi,
сину, не теслярем теслювати, а бодай священиком  стати  або  ж  адвокатом:
умi╨ш прикласти слово до душi, як липовий листок до рани. Але ж бо,  чу╨ш,
трива╨ вiйна... а ще до вiйни, до "перших совiтiв" не було за  що  послати
тебе до Бистричансько© гiмназi©.
   Зiновiй не став нi священиком, нi адвокатом, вiн власноручно  не  встиг
вибудувати  жодно©  хати...  було  тодi  не  до  будування,  весною  сорок
четвертого  у  наших  краях  переходив  фронт,  нiмцi  вiдступали,  совiти
наступали, села горiли, скрiзь пахло трупом i димом, а не свiжими трiсками
з-пiд теслярсько© сокири.

   Зiновiй повернувся з "форшпану" вночi, сусiди його не бачили, й це  нас
опiсля врятувало вiд Сибiру; кiлька днiв вiн вiдсипався в  стодолi,  а  на
третiй вечiр, коли ми збиралися лягати спати, зайшов до хати  попрощатися;
вiн так i сказав: я прийшов, тату, i ви, мамо, i ви,  братове,  прощатися,
бо йду в лiс... йду воювати  за  Укра©ну.  Настав  мiй  час.  Вiн,  видно,
заздалегiдь готувався до цього кроку, бо  був  у  жовтуватому  мадярському
мундирi й у добрих  iз  короткими  халявами  нiмецьких  чоботях  i  навiть
роздобув десь карабiн.
   Мама схлипнули,  як  риба  на  березi,  але  не  промовили  нiчого,  не
вiдмовляли... мама мо© походять з добро© родини, не багато©, але свiдомо©,
дiд мiй по матерi, Олекса, у вiсiмнадцятому служив в Укра©нськiй Галицькiй
Армi©. Мама знали безлiч пiсень, i стрiлецьких в тому числi. Я  думаю,  що
Зiновiй i я опiсля не на читальняних тiльки  книжках  виховувалися,  а  на
маминих стрiлецьких спiванках... вони постiйно чи то в полi, чи  взимi  за
кужелем, чи коло печi спiвали собi  "для  душi",  а  ми  слухали...  а  ©©
спiванки переливалися нам у душi, разом iз спiванками  переливалося  також
те, що назива╨ться Укра©ною. Я дотепер не  можу  точно  переповiсти...  не
можу вкласти у вiрш... i не  змiг  би  змалювати  на  паперi  перебране  з
маминих спiванок почуття. Чи це любов? Чи це сум i журба? Чи  це  iсторiя?
Чи це молитва? Чи це  нiмування,  коли  сто©ш  посеред  горбатих  полiв  i
слуха╨ш, як потрiску╨ жито i як пiдпатьомку╨ у житнiх нетрях  перепел?  Чи
це наша Страдча долина з Козацькою та  стрiлецькими  могилами,  iз  Святим
Духом, iз маленьким надмогильним хрестиком, на якому  каменяр  викарбував,
що тут спочива╨ мiй прадiд Петро Ключар?
   Я знаю: це Укра©на.
   Мама, отже, лише схлипнули й заходилися  укладати  до  "рубцака"  хлiб,
солонину, часник i навiть пляшку самогону, а тато, однак,  казали  Зiновiю
сiдати поруч себе на лаву й, обнявши його за плечi,  почали  вiдраджувати,
мовляв, ти, сину, спершу добре подумай, поки рушиш iз дому в партизанку...
бо рушиш, чу╨ш, на певну смерть.

   У хатi стало тихо, як у небi, були в цю мить присутнi  помiж  нами  всi
святi, що зiйшли з образiв, був Бог i була Дiва Марiя, i  всi  ми,  земнi,
домашнi, i всi  нашi  добрi  небеснi  опiкуни  споглядали  на  згорбленого
Зiновiя, який сидiв на лавi й обома руками  тримався  за  цiвку  карабiна;
було таке враження, що свiт хита╨ться i пада╨, а  Зiновiй  шука╨  опори  у
збро© i на не© виключно поклада╨ться; вiн гладив мушку карабiна, як дiвочу
голiвку.
   - Може, й на смерть, тату,  -  врештi  вiн  обiзвався.  -  Бо  вiйна  -
вiйною... тим паче партизанська смерть пiдступна, чату╨ на тебе за  кожним
кущем. Та я йду. Нас багато. I шкода, що не  йде  зi  мною  Роман.  -  Вiн
поглянув докiрливо на старшого брата. - Тепер  настав  такий  час,  що  не
дадуть  тобi  поцюкати  сокирою  людям  на  радiсть.  Совiти   нинi-завтра
об'являть  мобiлiзацiю  i  кинуть  нашого  хлопа  нiмцевi  в  зуби.  М'ясо
гарматне... I гада╨те, тату, вас iз Романом обминуть?

   Тато довго скручували цигарку з самосаду, мама пiднесли ©м  гранчик  iз
груби, i  синiй  дим  кружальцями  снувався  попiд  сволоком;  ми  всi  цi
кружальця пасли очима, аж поки вони не розвiялися... i всiм  нам  баглося,
щоб гнiтючi думки теж розсiялися й зникли разом iз димом.
   - А певно, що  совiти  хлопа  в  селi  не  залишать...  хлопи  нашi  ©м
небезпечнi, нинi один вiзьме стрiльбу в руки, завтра -  другий  i  почнуть
стрiляти ©м у спини. Що вони, совiти, дурнi? Але коли й  вiзьмуть  нас  до
вiйська, то на фронтi ╨ шанцi, ╨ генерали, що вмiють воювати, ╨ сила...  i
ти, жовнiрику, в тiй силi разом iз усiма,  ти  можеш  упасти,  а  можеш  i
врятуватися, - розмiрковували тато. - Що ж ти, Зiновiю, разом iз хлопцями,
з такими ж, як i ти, можеш протиставити силi? Ти з  карабiном,  допустимо,
чи з автоматом, ну - ще з гранатою, а  вiн,  москаль,  пре  проти  тебе  з
танками, з вороплянами,  з  ученими  псами,  з  хитрощами,  пiдступом,  iз
зрадою. То знай, сину, на вашiй партизанськiй вiйнi  за  кожним  кущем  не
тiльки смерть, на кожному кроцi виплодять гаддя - конфiдентiв, сексотiв. -
Тато  простягнули  Зiновiю,  а  потiм  i  Романовi  мошонку  з  покришеним
самосадом, i ми з  мамою  вперше  побачили,  як  нашi  хлопцi  при  татовi
закурили. Це означало, що тато мав ©х за дорослих.
   - То так, - хитнув головою Зiновiй, - страшна проти нас сто©ть  сила...
страшна якраз сво©ми пiдступами i хитрощами, а не танками й  лiтаками.  Ми
це зна╨мо. I зна╨мо також, що нас у  полон  не  беруть.  Ми,  певно,  таки
приреченi на смерть, якщо Америка не почне вiйни проти Сталiна.  Але...  -
Зiновiй помовчав, немовби вагаючись вимовити щось дуже важливе  чи,  може,
сумне, бо поглянув на маму... й мамi пiдбадьорливо посмiхнувся. -  Але  чи
не ╨ нашим призначенням... так хоче Бог  i  так  потрiбно  Укра©нi...  чи,
отже, не ╨ нашим призначенням сьогоднi вмерти, щоб завтра на  нашiй  кровi
зiйшли, як молоде жито, новi борцi. I так триватиме доти, доки  не  встане
Укра©на.
   - Красно говориш, сину, а я, однак, боюся, - призналися тато,  i  голос
©хнiй зрадливо затремтiв. - Чого ж, я вiрую, що  дух  у  тебе  i  в  тво©х
друзiв крiпкий... дух - це теж сила немала. Бiда тiльки, що  залiзо,  куля
слiпа не пробу╨ дух на крiпость, а кладе тебе на землю, як снiп.  -  Татiв
голос коловся на дрiбну мiдь i деренчав глухо в  грудях;  з  татових  очей
викотилися двi сльозини, вони такi були великi, як пацьорки... менi вперше
цього вечора стало лячно. Я  метнувся  до  мами,  що  цiпенiли  бiля  печi
суворi, блiдi й дуже гарнi.
   - Скажiть щось Зiновiю, - просив я маму. -  Най  нiкуди  не  йде.  Мама
пригорнули мене до себе, гладили мою голову i, усмiхнувшись, сказали:
   - Чи ти, Павлуню, коли б був великий, не взяв би  карабiна,  щоб  рiдну
землю боронити? Хiба ти не мiй син?
   - Ото власне нинi й пожина╨мо засiяне тобою  хлопцям  у  душу.  Засiяла
сво©ми спiванками та всiлякими казками про Укра©ну, - гнiвно шарпнулися до
мами тато. - Ма╨ш, скаламутила Зiновiю душу. Добре,  що  бодай  Роман  ма╨
тверезий  розум.  -  Тато  мо©  огнiванi,  вочевидь,  ще  жили  в  мирному
теслярському  свiтi  поруч  iз  сокирою,  точилом,  пахучими   смерековими
трiсками, кольоровою  "квiткою"  на  зведених  кроквах  ново©  хати;  тато
вiрили, що  ось  скiнчиться  вiйна,  руйнацiя,  згаснуть  пожежi  i  ©хнiй
теслярський свiт знову воскресне... i тодi вони, тато мо©, увiйдуть у  той
простий i зрозумiлий свiт разом iз синами.
   Потiм ми всi проводжали Зiновiя до кладки через Золоту Липу.  Пам'ятаю,
вiн подав менi руку,  нахилився  i  шепнув  на  вухо,  щоб  я  чим-скорiше
виростав i приходив йому на змiну.
   - Де ж тебе шукати? - спитав я, ухопившись навпомацки за його  карабiн.
Нiч панувала над нами глуха, чорна, немовби цiлий свiт запався у  безодню:
нi голосу, нi собачого гавкоту, нi вогника блiдого. Лише дерева  в  нашому
саду сонно перешiптувалися та ще  зрiдка,  як  риба  у  саку,  сплескувала
хвилею Золота Липа. Зеник зник вiдразу, як  тiльки-но  перейшов  кладку...
зник не з очей, бо ми вже на кладцi його не бачили,  вiн  зник  iз  нашого
надслуховування. Як дух, розвiявся вiн  серед  полiв,  i  бiльше  ми  його
нiколи не бачили, вiн пропав у  глибинах  пiдпiльно©  боротьби,  прийнявши
псевдонiм, як тодi  вимагала  потреба,  i  тiльки  зрiдка  до  нашо©  мами
добувалася з пiдпiльних глибин скупа звiстка, що живий, здоровий, вою╨,  а
далi, як Бог дасть. Пiсля сорок восьмого  й  цi  два-три  слова,  як  бiлi
ластiвки, вже не сiдали на нашi ворота. Ми не знали, чи Зенко загинув,  чи
разом з iншими куренями Укра©нсько© Повстанчо© Армi© пробився  крiзь  Чехи
на Захiд, чи втрапив у руки енкаведистiв  й  вони,  якщо  живим  залишився
пiсля ©хнiх застiнкiв, нарокували йому сто рокiв каторги на Колимi.
   ...А тi╨© першо© ночi, коли Зiновiй закинув на плечi крiс i  розчинився
в густiй темрявi, нашi мама до хати не вернулися. Сидiли на березi Золото©
Липи, через яку перейшов Зенко, аж до самого досвiтку, i не допомагали  нi
татовi, нi Романовi, нi мо©  просьби,  мама  немовби  нас  не  чули  й  не
помiчали навiть, коли тато обтулили ©х, щоб  не  змерзли,  фуфайкою;  тато
казали, що нашi мама молитвами вистелю╨ Зiновi╨вi  важкi  шляхи,  а  Роман
додавав, що мама, певно, чують кожний Зеникiв крик; Зiновiй, напевно,  вже
хто зна╨ де, в лiсi, помiж друзями, а вони, мама нашi,  все  надслуховують
та надслуховують, чи не чату╨ на нього небезпека; а я собi думав, що  нашi
мама просто сидять пiд вiльхою, де кiнча╨ться наш сад, там, де його омива╨
рiчка, i плачуть... i плачуть самотужки, бо не вмiють i не хочуть  плакати
на людях...


   7
   Про мамiв написанi стоси томiв, iз них, як iз цеглин, будуються  храми;
i ходять у материнськi храми поети й просто сини,  i  просто  добрi  люди,
ходять  люди  у  храми  молитися;  у  молитвi  до   матерiв   перебуваючи,
поверта╨мося у синi  дитячi  роки,  в  дива  давно  призабутi,  торка╨мося
дзвiнка, що його повiсив жайворонок попiд небесами, i душi нашi зчерствiлi
й зсохлi, як дубова кора, оживають, немов у рiллi  зерно,  i  зеленiють  у
полях, що називаються життям; i душi нашi, оскверненi безбожжям,  слiпi  й
обпльованi, омиваються у чистих водах, прозрiвають i шукають Бога в собi й
навколо себе; i душi нашi озлобленi, зубатi, як собачi  пащеки,  добрiють,
стають ласкавими  i  м'якими,  як  веснянi  трави,  в  яких  в'ють  гнiзда
полохливi птицi;  i  душi  нашi,  випаленi  чорною  безнадi╨ю,  безплiднi,
засипанi попелом i пiском, голi, засiваються  сподiваннями,  немовби  ярим
ячменем; i тiла нашi, зболенi й зчервивленi,  начерпуються  силою  -  свiт
тобi вiдкрива╨ться, як Господнi небеса, а на воротях  вiдкритих  написано:
Iди, працюй, радуйся, прикрашай землю i сво╨ життя, твори добро i любов.
   Кожен по-сво╨му в залежностi вiд хисту й вiд жадання кладе  для  матерi
храм: той буду╨ пишний палац i оздоблю╨ його золотом, а вежi його  сягають
попiд хмари; той зводить'храм з широкими вiкнами й дверима... всi вiкна  й
дверi навстiж вiдчиненi, бо вдень до храму вкочу╨ться, немов великий хлiб,
сонце, а вночi блима╨ рогами мiсяць; той кладе похмурий камiнь на  камiнь,
аж земля пiд муром  угина╨ться  i  потрiску╨  натужно,  а  дверi  виклепа╨
залiзнi й вузькi, щоб нiхто чужий до його храму не пропхався; а той  кладе
церковцю з тисового дерева i рiзьбить ©© красно, а стiни вибiлю╨ набiло, а
дорiжку до церкви вистелю╨  буковим  листям...  листя  виблиску╨  червоним
золотом i пахне воно осiнню... в листя осiнн╨  по  пояс  забрiда╨  лiсовий
вiтер i не може з полону вирватися... i добре йому тут, тепло, затишно,  i
в лiсах осiннiх пану╨ тиша.
   Я знаю: в усiх храмах намальовано тiльки один образ, i подiбнi на цьому
образi жiнки:  жiнки  усмiхненi  й  водночас  сумовитi,  жiнки  ласкавi  й
водночас суворi, жiнки нiжнi, немов янголи, нiжнiсть навколо них свiтиться
нiмбами, й водночас цi жiнки по-земному  огрубленi,  немовби  вони  ходять
щодня на колгоспну роботу. ╞х погляди зверненi до нас, вони вдивляються  в
нашi душi, вони впiзнають нас i  не  впiзнають,  ми  ©м  начебто  рiднi  й
водночас вiдчуженi, вони радiють нами i судять нас, вони нас ненавидять  i
прощають нам грiхи. Нiхто у свiтi не проща╨  зради,  а  матерi  ©©  iнколи
виправдовують, якщо зрадив ©© син; нiхто у свiтi не проща╨ вбивцi, а  мати
обцiлову╨ свого сина, засудженого за  вбивство  на  смерть,  i  просить  у
суддiв милосердя; й тодi, коли син вiдцура╨ться вiд не©, вiд матерi сво╨©,
церковця сто©ть, немов обдерта жебрачка, й усi стежки позаростали  до  не©
терням, та, власне, син дороги до церковцi й не пам'ята╨, вiн давно забув,
якi в матерi очi, якi в матерi руки, який у матерi голос, ©© образ  стерся
у ньому, згорiв на попiл, а мати, проте, просить Бога не карати  ©©  сина,
бо вiн, Господи, не винен у сво©й забудькуватостi, може, то я винна, може,
свiт винен, може ти, Боже, сам завинив...
   Мамо...

   Стою перед образом вашим i пробую малими сво©ми силами осягнути  велику
вашу тайну... потуги мо© марнi, бо глибина та╨мницi невимiрна, бездонна, а
любов ваша невичерпна, а мудрiсть материнська нiким не  збагненна,  i  так
буде тривати, поки сонця й свiту,  поки  люди  будуть  любитися  i  будуть
народжуватися дiти.

   Я теж побудував сво©й мамi Докi© церковцю на березi Золото© Липи; мамин
образ висить на iконостасi посеред святих апостолiв...  апостоли  прийняли
©© помiж себе... тiльки апостоли витають  у  блакитi  небеснiй,  немов  на
подiях пливуть з минувшини в теперiшнiсть, а  мо©  мама  завмерли  посеред
спаленого рудого житнього поля, а над рудим житом i над нею нависло  небо,
як соловецьке склепiння, а над нею вороння гра╨, а над нею сонце чорне,  а
над нею вихори червонi крутять червонi стовпища. А  поруч  сохне  на  краю
поля, на краю свiта один-╨диний дуб; а в  маминих  очах  прихована,  немов
крадена, журба. Чи вона  помiж  людьми  на  весiллi,  чи  вона  на  городi
пiдгорта╨ картоплю (i сапка видзвоню╨ об кам'яне наше поле),  чи  вечорами
слуха╨ мо© вiршi i турми слiв лiтають понад нею, як голуби, й усi хотiли б
сiсти ©й на плечi; чи году╨  корову  й  курей;  чи  бринить  на  ©©  губах
спiванка й веселить очi;, чи спить вона й сняться ©й, може,  молодi  жаркi
сни, а схована журба, замкнена сiмома замками  й  скручена  воривками,  як
вiдьма на Iвана Купала, довба╨ i довба╨ ©© серце.
   Журба схожа на ворона, а у ворона дзьоб кривавий,  закривавлений;  а  у
ворона око хиже; а у ворона пiр'я колюче; й нiхто не зна╨, де ворон  лiта╨
i де журба закопана; i свiт, коли б мамину тайну пiзнав, дивувався  б,  що
вона скапалася, як свiчка на вiтру.
   Я  свою  маму  намалював  осяяну   тихим   внутрiшнiм   свiтлом:   десь
далеко-далеко догоря╨  сонце,  i  земля  укрива╨ться  пiтьмою,  як  квiтка
згорнутими пелюстками, i бузьок клекоче в сутiнках,  загубивши  дорогу  до
гнiзда; маминi очi ловлять останнi  сонячнi  променi  -  свiтяться  очi  в
запалих ямах; добува╨ться свiтло iз покарбованих зморщок, як  молоде  зело
з-пiд скиби; в кутиках стиснутих губ, як бриндуш-ка посеред  моху,  блима╨
усмiшка; свiтяться ©© важкi гудзуватi руки.

   Спитають колись мене люди...

   Так, спитають колись мене люди: як же твоя мама, поете, така  маленька,
як вiвсяний снiп,  у  сорочцi  сво©й  бiленiй,  у  вилинялiй  спiдницi,  у
хустинi, на якiй давним-давно вiдцвiли ружi... як  же  твоя  мама,  поете,
боса й зовсiм безборонна забрела у зчорнiлий край журби. Дивись-но: ступа╨
вона босонiж по груддю й по тернинi сама-самi-сiнька, й нiхто ©й  руку  не
пода╨, i нiхто кладку на ясний берег не перекине.
   I можуть спитати мене люди: чом, поете, твоя мати не зчорнi╨

   у чорнiй журбi, адже свiт до не© непривiтний а чи й ворожий, а  вона  в
журбi свiтиться, немов лампадка... i не гасне лампадка  з  роками,  неначе
безмiрнi в не© запаси свiтла.

   Я хотiв би вам правду сказати, люди...

   Я хотiв би...

   Але мо© мама палець на уста кладуть.
   Мо© мама палець на уста кладуть, а це означа╨ пересторогу, бо нiби  ти,
сину, забув, що журба моя пота╨мна, як пiдземна рiка, ти i  я  -  i  бiльш
нiхто про не© не зна╨, а свiт про не©, про журбу, не здогаду╨ться, не  маю
права свiтовi сповiдатися i на людях пускати сльозу. Хiба ти забув,  сину,
що я сво╨© журби боюся?

   Вона сво╨© журби бо©ться, вона сво©х слiз бо©ться, нiкому сво©х слiз не
показу╨, хiба тiльки найтемнiшiй ночi; а коли глупа нiч надпливе у легкому
човнi i хлюпне хвиля темряви з-пiд ©© весла, тодi мама виходять  на  берег
Золото© нашо© Липи, до тi╨© кладки, якою перейшов колись Зiновiй,  сiдають
собi пiд вiльхою, пiд деревом, що червонi╨ вiд змаху сокири, i слухають...
i стають мембраною, а може, струною, що ловить  в  полон  сни  ластiвок  i
бджiл; i ловлять хруст листочка, що обламався з гiлки й полетiв на  землю,
немов мотiль, шарудячи крилами; i  чу╨  вона,  як  росте  у  нашiй  старiй
криницi трава, що  зветься  коза-баран;  i  переповню╨  ©©  золотий  дзвiн
пшеницi, що котиться десь там попiд горбами широкою рiкою; i нипа╨ Тi слух
по лiсах, по ярах, всотуючи у себе шерехи, писки, страх, плач зайчати  пiд
межею; i чують мо© мама, як  камiння  росте  на  бродах  Золото©  Липи;  i
впiзна╨ вона сторожку ходу колгоспних злодi©в, що  орудують  уночi,  немов
сови: той несе з ферми пiвмiшка комбiкорму,  той  з  поля  двига╨  пiввоза
бурякiв, той колосся нарiзав курям, а той -  волоття  конюшини,  а  той  -
повзаючи, тягне з рядкiв моркву.
   Мо© мама сидять посеред  ночi,  посеред  океану  на  бiлому  каменi,  а
мелодiя звукiв  i  шерехiв  пливе  повз  не©  i  крiзь  не©,  вони  у  нiй
озвучуються й пливуть собi далi або ж топляться в рiчцi, або ж губляться в
травах, або ж западаються в нори; всi звуки, шерехи, шелести, зiтхання мою
маму i не цiкавлять, вони, немов антена, що нацiлена на iншi свiти... вона
нацiлена на Зениковi кроки, на його голос, на його  пострiл,  на  квилiння
поранене, на передсмертне його зiтхання, на придушений  шепiт  у  глибокiй
кри©вцi десь у лiсових дебрях.
   Десь у дебрях ти iсну╨ш, сину мiй Зiновiю?

   Десь вою╨ш?

   Десь любиш?

   Десь дзвониш кайданами?

   Десь проклина╨ш мене?

   Десь умира╨ш щоденно у тисячний раз?

   I воскреснеш колись?

   Озовися, сину мiй Зiновiю!

   Дарма. Нiчна симфонiя пливе крiзь не© i повз не© без Зеникового  слiду,
i пливуть, пливуть роки у ясенових подiях, i вже посивiло  ©©  волосся,  i
дарма вона сидить пiд вiльхою i вола╨ беззвучно на цiлу  просторiнь  ночi;
"Гей, Зенку мiй, озовися!!!"; i дарма вона склика╨ птахiв нiчних i  денних
i запиту╨, чи не видiли вони в лiсах, у ярах,  на  чистому  полi  юнака  з
карабiном, що пiшов за Укра©ну воювати. Може, вiн, птицi  небеснi,  лежить
поранений i нема кому завити йому рани? Може, впав у сибiрських  снiгах  i
нема кому його пiдвести? Може, в тюрмах пiдземних сохне з  голоду  й  нема
кому подати йому скибочку хлiба? Може, лежить вiн непогребений серед  поля
i круки викльовують йому очi?

   У нього очi були синi...

   У нього волосся було бiле, як льон.

   I сам вiн молоденький, як молодий явiр.

   Птахи деннi i нiчнi мовчать; звiрi нiчого про Зенка не чули; вiтри,  що
котилися свiтами, давно не бачили юнака, що пiшов воювати за Укра©ну. Лише
Господь  Бог,  старезний  дiдуган,  якому  мама  били  поклони  щоночi   й
шепiтливими молитвами не давали йому спати, пiднiмав ©© обережно з колiн i
казав... i казав Господь: "Ти, жоно, не побивайся, не вимучуй мене  сво©ми
благаннями. ╞х тисячi й тисячi було, юнакiв, якi  воювали  за  Укра©ну,  i
серед них  пам'ятаю  Зеня  з  карабiном...  так,  пам'ятаю,  бо,  прецiнь,
пам'ятаю про кожну комашку, що повза╨ пiд корою струхлявiлого  дерева.  Ти
його чекай, жоно, сина свого... чекай, якщо навiть вiн  упав  вiд  кулi  в
полi або ж згинув у тюрмах,  або  ж  з'©в  його  голод,  або  ж  замерз  у
сибiрських снiгах,- вiн повернеться. Що з того, що вiн умер? Вiн вернеться
- кажу тобi. А  ти  чекай.  Хiба  не  ╨сть  тво©м  призначенням  чекати  й
сподiватися?"

   Бог переступив сажневим кроком Золоту Липу i зник у  всесвiтi,  а  роки
пливли в ясенових подiях чередою.

   То як я мiг малювати ©© образ начорно, коли очiкування ©© було свiтле?

   Тато, бувало, ©й колись дорiкали: То ти, Докi╨, винна що Зеник пiшов  i
зник. Вiчно ти спiвала й спiвала про червону калину, яку треба пiднiмати.
   "Але ж комусь, Михасю, тую калину таки треба пiднiмати, -  мама  на  те
казали, i очi  ©хнi  зблискували  вогнем.  -  Але  ж  комусь  треба...  бо
потолочена калина, i кров з не© тече, i корiнь сохне..."

   8
   Котрогось року, зда╨ться, за Хрущова, серед лiта  допиталася  до  нашо©
хати дебела, сувора з вигляду жiнка,  але  вже  схилена  на  цiпок;  жiнка
назвалася Гафi╨ю Кукурудз iз села Братишани, що  по  дорозi  на  Надвiрну.
При©хала у Черчен спецiально.
   - Пишетеся Ключарами? - спитала вона, сiдаючи на лавку в  нашому  садi.
Старосвiтськi тканi бесаги поклала на землю бiля нiг i  пильно  озирнулася
навколо.
   Тодi ще жили тато; тодi ще мама були молодою; вони обо╨, тато  i  мама,
трохи недовiрливо й сполохано поглядали на незнайому жiнку.  Мама  немовби
щось передчували, вони пiдсвiдоме здогадувалися, що прихiд  цi╨©  жiнки  ╨
знаком, попередженням, бо аж зблiдли... i тяжко було  ©м  пережити  кiлька
хвилин, тяжко було перебути в невiдомостi й тривозi, вони хотiли б  чимдуж
невiдомостi позбутися (i вiддалити ©© хотiли на завтра, на пiслязавтра, на
рiк), бо линули до Кукурудзихи, як до рiдно©, припрошували  до  дзбанка  з
кислим молоком i мало не хапали жiнку за руки.
   Гафiя  Кукурудз,  однак,  не  поспiшала  з  головними  словами,  спершу
обходилася словами малозначними, мовляв, гарно тут у  вас  на  пiвостровi,
поруч рiчка видзвоню╨, i поле пахне, i сад погойду╨ться, шумить. Рай.
   - Чи мали-сте, газдине, сина, що звався Зiновi╨м? Чи жив  вiн  у  цьому
раю? - врештi спитала, i, певно, проти  сво╨©  волi  спитала,  мала  намiр
довше посидiти в нашому саду,  нiкого  не  тривожачи,  щоб  до  передчуття
тривоги мама з татом звикли, бо затулила долонею уста.
   Було пiзно.
   Мама не скрикнули й не кинулися до  незнайомо©,  лише  схлипнули  i  аж
хитнулися (а може, це  земля  гойднулася?),  тато  встигли  обняти  ©х  за
плечi... обняли й заспоко©ли, i мо© мама  посмiхнулися,  правда,  гiрко  й
сумно.
   - Нiхто вже й не пам'ята╨, нанашко, чи був на  нашому  обiйстi  рай,  -
промовили мама навдивовиж спокiйно.  I  тiльки  вони  знали,  скiльки  цей
спокiй ©м коштував. - I люди, сусiди тобто, i, певно, дерева  в  саду,  i,
певно, рiка наша забули, що в тому  раю  походжав  колись  хлопець,  якого
звали Зiновi╨м. Якщо б дерева про нього пам'ятали, то ©х би зрубали.  Так,
©х би порубали, - повторили мама. - Нiби не зна╨те, нанашко,  чого  дерева
рубають? - Мама вiдповiдали непрямо, слова ©х оули схожi на  ластiвки,  що
то сiдали на вориння, то раптом сполохано  злiтали  вгору,  немовби  хтось
цiлився у них зi стрiльби.
   Жiнка, що назвалася Гафi╨ю Кукурудз, хитала  головою;  я  тiльки  тепер
помiтив, що вона була дуже стара: i руки в не© тряслися, тому й  опиралися
на  лiщиновий  цiпок,   i   велика   сива   голова   в   чорнiй   хустинi,
по-старосвiтському пов'язана, теж тряслася,  а  губи  ворушились.  Правда,
трималася  вона  незалежно,  погляд  мала  допитливий,  суворий:  очей  ще
старiсть не забiлила.
   - Марно ви  мене  бо©тесь,  жiнко,  i  ви,  газдо,  -  обiзвалась  вона
докiрливо. - Я вже застара, щоб чинити  зло...  буду  вмирати  скоро.  Чую
смерть за плечима. - Вона оглянулася й махнула поза плечi цiпком,  немовби
свою смерть вiдганяла. - Тому й прийшла до вас, люди, щоб висповiдатися: я
знала вашого Зеня. Його кликали в пiдпiллi "Чорнотою". Був  вiн  колись...
був...
   Мама озирнулася на тата, а  тато  кивнули  головою,  мовляв,  кажи  цiй
сторонськiй жiнцi, яка зна╨ псевдо нашого сина, правду.
   - Був? - шепнули мама. - Чому був... колись? - Тепер  мама  прихилилися
до старо©, узяли ©© за руки, i термосили, i зазирали у вiчi. -  Був...  то
значить, що його нема?
   - Нiби ви, жiнко, не здогаду╨теся, що його нема, бо ж копу рокiв не да╨
про себе знати? Хiба ви не звикли до  його  смертi?  -  запитувала  стара.
Кружляла навколо, заходила здалека й зблизька.
   - Та де... де б я могла звикнути до  його  смертi,  -  вiдповiли  мама.
(Губи ©х - синi, а попiд очима - чорно). - Я звикла, кажу вам  правду,  до
смертi старшого сина. Вiн десь на хребтах у  Карпатах  упав  i  лежить  на
Дуклi. Менi-бо прислали похоронку... похоронка - це немовби хрест на гробi
на нашому сiльському цвинтарi. А Зеника я очiкую живого.  Нiхто  ж  бо  не
видiв його смертi.

   - Ой жiнко, - заломила руки Кукурудзиха. - Я ©©, синову смерть, видiла,
- промовила спроквола. Голова ©© важко впала на  груди,  очi  встромила  в
землю.

   - Коли то сталося? - спитали тато. Голос ©хнiй був ламкий, хриплий.

   - Давно,  -  вiдповiла  Кукурудзиха,  не  пiдводячи  очей.  -  У  сорок
восьмому, пам'ятаю, на Спаса, серед ночi. Моя хата коло  лiсу  недалеко...
Монастирем лiс назива╨ться, корчi пiдповзають мало не до порога. Була менi
бiда з тi╨ю лiсовою близькiстю.  Вночi  -  нашi  хлопцi:  бабцю,  вiдчини.
Голоднi були, звошивленi. Я ©м сорочки прала i нафтою голови  мастила  вiд
вошви. А вдосвiта надбiгала з району  якась  "Червона  мiтла"  або  "Чорна
кiшка", то ще якась хол╨ра... та всi з автоматами, та всi лютi, як пси, та
один iз другим ставлять мене пiд стiнку  й  кричать:  "Растр╨ля╨мо,  суко,
╨слi не прiзна╨шся, что бандеровцам помага╨ш". А я з-пiд стiнки... а я тую
стiнку, чу╨те, нiгтями довбаю й плачу: "Нащо  розстрiлювати,  коли  й  так
скажу, що деколи партизани з лiсу приходять. Що ж маю робити?  Прийдуть  i
наказують:
   "Бий вошi, бабо, бо то бiльшовики".
   Совiти в синiх кашкетах реготалися, що скоро бандерiвцiв в  схронах  та
по лiсах вошi стереблять, потому "визволителi" нашi  ретельно  перевернуть
усе в хатi до нитки, спичаками подвiр'я перетикають, кожного  разу  схрона
шукали, кри©вку, i бiжать далi в  село.  А  я  стою,  пiд  стiнкою,  чекаю
пострiлу.
   I чи один раз так дiялося...
   Вночi перед Спасом бiльша сила совiтська, як саранча, налетiла на  лiс.
Хмара ©х була. Цiлий день у Монастирi грали машiнгвери й  гримали  вибухи.
Що дiялося в лiсi - не знаю. Хвалилися потiм командири з  району,  що  три
машини  вбитих  бандерiв  повезли  до  Бистричан.  А  одного   недобитого,
пораненого в груди й в обi ноги, видно, не  запримiтили,  вiн  цiлий  день
лежав у болотi. Можете собi уявити, прошу вас, який то був для того хлопця
страсний день... а може, й не день, може, вiн i не бачив  дня,  бо  сходив
кров'ю i нiч заступала йому очi.
   Одначе хлопець не хотiв вмирати посеред лiсу самотнiм... не хотiв,  щоб
вороння ним живилося. Вiн повз i повз цiлу нiч,  вмираючи  щораз  i  щораз
воскресаючи, поки на свiтанку не зобачила його  на  сво╨му  подвiр'©  бiля
криницi... коло кам'яного жолоба, з якого напуваю  корову.  Вiн  лежав  на
крисi жолоба, i я думала, що партизан вмер, а вiн руку встромив у  воду  i
ворушив слабо пальцями... i, певно, вода тримала  його  при  життi.  Що  я
могла з ним зробити?
   Признаюся вам: i страшно менi стало, бо  кожно©  митi  могли  наскочити
енкаведисти, i жаль менi  було  хлопця.  Лежав  вiн  увесь  обкервавлений,
мундир подертий, лице заросле,  чорне,  в  правiй  руцi  мав  револьвер...
револьвер той був увесь у глинi. I я  зрозумiла:  вiн  кулю  в  револьверi
заладував для себе.
   -  Не  кваптеся,  нанашко,  -  перебили  мо©  мама  i  взяли  благальне
Кукурудзиху за руку. - Най вiн iще поживе...
   Гафiя Кукурудз замовкла. Тиша тривала довго, цiлу вiчнiсть, мабуть, мо©
мама стовбенiли бiля не бачено© нiколи криницi, де лежав наш бiдний Зеник.

   Аж тато врештi спитали:
   - I що було далi?
   - Далi... я занесла хлопця до хати i поклала на лаву, спершу вийнявши з
руки зброю. Вiн блимав бiлими вiд болю очима й шептав... i шептав,  щоб  я
стрiлила йому в голову або в серце... тепер уже  можна  йому  вмирати,  бо
принаймнi буде похований.
   А я розiрвала на пiлки стару свою сорочку й обмивала страшнi його  рани
лiтеплом, а на чоло клала мокру шматину. От вся була моя помiч... -  Стара
важко дихала, переживала, видно, давно переболене. - Що я бiльше могла?  -
i заплакала. - Що я бiльше могла зробити, щоб втишити його муки? Покликати
дохтора? Де вiн?  Молитися  Боговi?  О  так,  я  молилася...  молитви  мо©
зливалися з слiзьми, з стогоном пораненого, його маренням.  Вiн  зривав  з
себе бандажi, мо© молитви i сльози, видно, не помагали, хапався  сiдати...
сiдав i падав, як снiп, i все просив вiддати йому пiстолю.
   Так тривало цiлий день.
   Надвечiр заснув чи втратив пам'ять, бо лежав тихо, як дитя в колисцi. Я
сидiла бiля нього й вiдганяла мух, що лiзли в лице, i був вiн  менi  у  цю
хвилину, повiрте, рiдним сином. Щось менi так стало давко на душi... якось
по-новому стало на душi, нi, не скажу, що це нiбито нове  почуття,  чи  як
його назвати, було радiсним... бо яка то радiсть, коли ось хлопець вмира╨.
Було менi сумно, так, душа моя тлiла, але й... але й солодко було.  I  ви,
люди добрi, не судiть мене, не подумайте про мене нiчого  злого,  я  потiм
змiркувала, що то обiзвалося в менi почуття  материнства.  Я  до  старостi
дожила, а тако© медовостi не зазнавала, жила  собi  самотинне  пiд  лiсом,
хлопи чомусь обходили мене боком, я ©х,  певно,  вiдстрашувала...  така  з
виду нефайна, кiстлява була. Замолоду це мене мучило, бо,  прецiнь,  не  з
дерева витесана, хотiлося дитинки, потiм хотiння минулося  на  цiлi  вiки,
аж... аж воскресло щось, мовби я сидiла коло свого  сина,  воскресло  щось
солодке, рiдне, материнське.
   Воскресло й вмирало, чу╨те...
   Я плакала, уткнувшись в ноги пораненого... я  нiколи  так  не  плакала,
нiколи мiй жаль i розпука  не  були  такi  бездоннi,  i  я  не  знала,  як
порятуватися вiд безоднi, що розверзлася передi мною, вiд болю,  що  краяв
мо╨ серце на кавалки.

   На лавi лежав мiй син.
   Я бачив:  мо©  мама  заперечливо  покрутили  головою;  вони  не  хотiли
дiлитися з кимсь навiть сво©м болем.
   - Нi, - таки промовили вголос. Але Гафiя Кукурудз не звертала  на  маму
уваги.

   - Так менi стрiлило, жiнко, в голову... i не перечте, - сказала суворо.
- Так я хотiла; так напоумив мене Бог; так краялося i плакало  мо╨  серце.
Нi, не було це грiхом, що я  усиновлювала  собi  чужого  сина.  Як  це  не
страшно, добрi люди, як це, може, не  по-людському,  але,  бiгме,  в  тому
риданнi, в плачi я була щаслива: я мала над ким i за ким плакати.
   Стара Кукурудзиха всмiхнулася, пiдвела голову й по черзi споглядала  то
на маму, то на тата.
   - Я щось таке торочу несусвiтне? - спитала, все ще усмiхаючись; усмiшка
скрасила ©© вилицювате й довгоносе обличчя. -  Чи  ви  мене  розумi╨те?  -
зiтхнула, i похмурiсть ©© спеленала. - Чи зрозумiв би мене цiлий свiт?  Та
й, якщо поправдi, чи розумiла я саму  себе?  -  Вона  стиснула  плечима  i
попросила в тата закурити. - Це я  тодi,  в  сорокових,  навчилась  тру©ти
себе. Тiльки й розради, - затяглась глибоко димом.
   Кашляла тяжко.
   Ми всi терпляче очiкували, поки вона вiдкашля╨ться i думкою повернеться
до сво╨© хати пiд лiсом,  що  назива╨ться  Монастир.  Там  лежав  на  лавi
Зiновiй.

   - Ага, на чому я скiнчила? - спохопилась Гафiя, помiтивши, мабуть, наше
чекання. - О, згадала. Видно, я надто голосно плакала, бо хлопець на  лавi
клiпнув кривавим оком i ворухнув спеченими губами.  Ледве  розiбрала  його
уривчастий шепiт. А вiн запитував, як ся називаю.

   - Гафi╨ю, - вiдповiдаю. - Нащо ж тобi, дитино, мо╨ iм'я?  Не  бiйся-но,
не зраджу, енкаведистам не видам, - образилась я, дурна. Менi здалося,  що
вiн шука╨ по хатi чужих, тих, яких я повинна б привести, поки вiн спав, бо
блудив очима.

   - Я й не боюся, вуйно, - промовив вiн спокiйно так, упевнено. - Чого  б
я мав боятися? I кого? Я вже стою... я вже стою... я вже стою, -  повторив
вiн три рази, - поза межами страху. Буду  вмирати,  -  тихо  вимовив.  При
сво╨му розумi був, здалося менi, свою смерть обдумав.
   - Ой, - кажу, - пусто говориш, хлопче. Ти молодий, кров молода - смерть
перебореш, - пробувала вiд чорних думок його  вiдiгнати.  -  А  взагалi  -
мовчи, кожне слово кошту╨ тобi здоров'я. Дохтори забороняють.
   - Де тi дохтори, вуйно? - намагався  посмiхнутися  i  не  мiг,  бiдний,
кривився вiд болю. - Смiшно тут згадувати про якихось дохторiв. А говорити
забороня╨те...  дайте  напослiдок  сказати  декiлька   слiв   важливих   i
небезпечних для мо©х батькiв. Слова мо©, вуйно, можна  продати  ворогам...
скажуть вам "спасiбо", дров на зиму привезуть i  хату  перекриють.  Та  ви
цього не зробите... правда,  не  зробите?  Перехрестiться,  прошу  вас.  -
Бесiда його була хаплива, слово через слово, вiн  квапився,  вiдчував,  що
вiдпущено йому мало.
   Я хрестилася мовчки i мовчки ковтала сльози.  Вiн  дивився  у  стелю...
дивився, певно, в небо, пригадував щось, бо брижив чоло.
   - Не болить мене, нiчо', вуйно, аж дивно, що не болить, що менi добре i
що можу з вами говорити... що можу при ясному розумi  заповiсти  вам,  щоб
колись... якщо не бо©тесь... якщо лiпшi  часи  настануть...  дати  звiстку
мо©м мамi й татовi, Ключарi пишуться... Ключарi з Черчена  коло  Рогача...
дайте звiстку, що ©хнiй син Зiновiй загинув. Сто разiв його прострiлили, й
вiн упав... Вiн упав, а ви будьте обережнi, вуйно, щоб себе не наразили  й
мо©х родичiв на Сибiр не спровадили. Добре?  Най  моя  смерть  буде  вашою
та╨мницею. - Промовляв вiн отак слово за  словом,  часом  попередн╨  слово
забував i повертався за ним... а я збирала  його  слова,  як  пацьорки  на
нитку, щоби-м не загубила.
   I знову хрестилася, сама собi присягаючи, що хлопцевi слова  впадуть  у
мою душу i проростуть там та╨мно, i буду ©х носити та╨мно... та╨мний хрест
буду носити в собi.
   Так, та╨мний хрест буду носити в життi...
   - Бог дасть, синку, що встанеш...  я  тебе  догляну...  я  тебе  зiллям
полiкую... тобi, молодому, рани не страшнi, - плакала  я  над  ним...  над
вашим сином... над мо©м сином. - Ще, - кажу, - вiзьмеш  свiй  револьвер  i
пiдеш ворогiв воювати. Ось побачиш.
   Вiн осмiхнувся... нi. не менi, сам до  себе,  може-,  до  вас,  тату  з
мамою, може, до свого револьвера.
   - Ой, де, - зiтхнув, i хлюпнуло йому в грудях. - А пiстолю, як умру, зi
мною поховайте. З чим явлюся перед святим Петром, вояк я прецiнь...

   Отак ваш Зiновiй говорив зi мною перед смертю.  Це  були  його  останнi
слова... останнi слова про  те,  що  вiн  вояк.  Нi,  напослiдок  ще  мене
попросив, щоб я заспiвала йому щось. Я не вмiла спiвати  нi  партизанських
жалiбних спiванок, нi стрiлецьких, що за Польщi в читальнях i на  фестинах
спiвали, нi навiть дiвочих про  кохання,  не  мала  я  замолоду  охоти  до
спiванок... кому мала спiвати? Сама собi? Знала  тiльки  одну,  давню,  ще
мама мо© небiжка пiд куделею спiвали, що червоне  сонце  сходить,  червоне
заходить, молодий й жонатий до дiвчини ходить.
   Ой ходить вiн, ходить...
   Я спiвала, а ваш син умер. I бийте мене, i кленiть за те, що-м принесла
вам чорну вiсть. Та мусiла-м. - Кукурудзиха вхопила маминi руки й стала ©х
обцiловувати.

   Мама нашi кам'яно мовчали; вони й  не  схлипнули,  лише  закусили  губу
вперто й дивилися  кудись  поперед  себе  невидимо...  дивилися  або  ж  у
минувшину, або ж вдивлялися в той край  за  Бистричанами,  де  вмирав  наш
Зенко.
   Тато глухо i  тяжко  ридали,  обнявши  яблуню,  билися  головою  об  ©©
стовбур. Дерево, здавалося, тремтiло вiд тяжкого чоловiчого  плачу,  i  ще
здавалося, що листя на ньому жовкло,  обривалося  й  розпеченими  клаптями
мiдi сканувалося по одному на землю.
   - Де ж ви його поховали? - мама врештi вийшли з сво╨©  замкнено©  тишi,
як iз усохлого лiсу, що вмер од людського болю. - Бодай по-християнському,
по-людському поховали, щоб душа його не блукала неприкаяною? -  Мама  були
бiлi, як папiр, очi горiли сухим вогнем. Менi,  малому,  був  незрозумiлий
страшний ©хнiй спокiи, замурований у собi жаль: я пробував притулитися  до
мами, узяти ©х  руки  у  сво©,  я  хотiв  ©х  бачити  такими,  як  тато  -
розплаканою, м'якою. Однак мама ласкаво вiдiпхнули  мене  вiд  себе,  вони
мене мовби й не бачили, цiлий великий  свiт  звузився  й  уперся  у  стару
жiнку, яка принесла звiстку про Зеникову смерть.

   - Як могла, моя люба, так i поховала, - зiтхнула Гафiя Кукурудз. Висока
зростом, широка в плечах, костиста,  вона  никла  перед  маминим  сухим  i
неплакучим поглядом; вона немовби виправдовувалася, що принесла  в  родину
смуток. - Пам'ята╨те, якi часи  панували  небезпечнi?  Прийшов  хлопець  з
лiсу, й ти дала йому води - i вже совiти рокували тобi  Сибiр.  Переховала
на горищi - Сибiр, а хату палили. Омила  йому  рани  -  Сибiр  або  тюрма.
Заплакала над убитим - це ще бiльший злочин, бо ти бандерам  спiвчува╨ш  i
за ними плачеш - це теж кримiналом пахло.

   Але  тi╨©  днини  я  нiчого  не  боялася...   не   боялася   i   вже...
задерев'янiла. Чи, може,  жаль  узяв  мене  лютий:  такий  молодий,  такий
самотнiй, далеко вiд тата й мами лежить на лавi.
   Обмила його, як могла... власне, лише  обличчя  i  руки,  лице  i  руки
помила, i ноги... аби йшов до раю чистими ногами, й з  чистим  лицем  став
перед Господом, i свiчку дала йому у  руки.  I  дванадцять  "Отченашiв"  i
дванадцять "Богородице Дiво" проказала; iнших молитов за упокiй його  душi
я не знала. Як настала нiч,  то  сповила  його  у  верету,  обв'язала,  як
дитину, поклала на гринджоли, якими взимi вожу з лiсу дрiвця, i потягла...
i потягла, чу╨те, не на цвинтар, i за це мене не сварiть,  iншо©  ради  не
було, бо замало однi╨© ночi, щоб аж  на  другий  кiнець  села  на  цвинтар
дотягти на санках мерця, треба було, мабуть, цiлi двi ночi, бо то  мука...
ти п'ять-десять крокiв зробиш i сто©ш, вiддиху╨шся. Крiм того, на  дорогах
чату╨ на тебе якщо  не  енкаведист  з  району,  то  вже  тутешнiй  стрибок
напевно... а ще пiдгляда╨ iз-за плота сексот.

   Серед поля, на "Ксьондзовому окопi", яке стояло облогом...  худобу  там
пiвсела пасло... лишилися ще незасипанi нiмецькi шанцi. Сварiть мене,  але
що я iнакше могла собi зарадити. Тiльки  й  того,  що  дно  поглибила,  до
свiжо© землi рискалем добулася, аби хлопцевi м'якше було лежати...  м'якше
й  чистiше,  бо  дно  шанця  вже  було  поросло  бур'яном,  та  й  камiння
понасипалося.
   Ото й усе...
   Хiба ще скажу: нiч стояла ясна. Присвiчував менi при похоронi мiсяць...
висiв мiсяць так низько за плечима, як i у мiстi лiхтар на вулицi. Звiзди,
як янголи, крильцями мерехтiли на небi. Я вiдкрила вашому синовi лице, щоб
надивився напослiдок на свiт, на мiсяць, на звiзди... щоб  запам'ятав,  як
пахне вночi поле.  Потому  сiла  коло  нього,  заспiвала  йому  впiвголосу
"Вiчную пам'ять"... i так виглядало з того неголосного мого  спiву,  що  я
начебто заколисую його до сну...

   Мовчання тривало цiлу вiчнiсть, воно широко розлилося, як  море,  i  як
море, мовчання було глибоким; i не було в тому мовчаннi нi нашого саду, нi
хати, нi неба над нами, нi вiтру попiд хмарами, нi сонця... лише ми тро╨ -
тато, мама i я, а з  нами  стара  Гафiя  Кукурудз  сидiли  на  пустельному
островi... сидiли на землi бiля Зiновiя, загорнутого  у  верету,  й  стиха
наспiвували йому "Вiчную пам'ять".

   Коли ж сумна мелодiя припала низько до борозни, до скиб  i  заплуталася
помiж травами i там згинула, мама спитали Гафiю:
   - Чого-сте, нанашко, так довго...  так  пiзно  пiсля  похорону  до  нас
прийшли? Ми Зiновiя в'одно чекали й чекали.
   Гафiя Кукурудз обома руками оперлася на цiпок  i,  здавалося,  маму  не
слухала, думала про щось сво╨, бо  заговорила  про  поле,  про  "Ксьондзiв
окiп", на якому поховала Зiновiя. Ще рiк,  ще  два  ходила  вона  до  того
мiсця, де була  його  могила.  Якось  не  втрималася  й  на  Зеленi  свята
встромила помiж груддя свiчку. Свiчечка горiла на цiле поле, хтось з  села
те полумiнце бачив, а ще хтось додав, що нiбито бачив: iшла полем жiнка  з
свiчкою, i яснiсть била вiд не©. Потiм нiмецькi шанцi  машинами  зрiвняли,
облiг погно©ли i посiяли жито.
   - Таке збiжжя родить там щороку, як гай, - казала Гафiя Кукурудз.  -  А
що пiзно до вас при©хала... хiба, чу╨те, бува╨ запiзнiла лиха звiстка? Най
би вона повiк загубилася,  як  потовчений  грiш  помiж  камiнням.  Нi,  не
боялася-м, що стану вороною, бояла-мся за вас, що хтось  вивiда╨,  чого  я
приходила, донесе, i будете мати клопiт.  I  так  роки  за  роками.  Тепер
нiбито легше стало, га? Хрущов, кажуть, тих, кого Сталiн на  Сибiр  вивiз,
поверта╨ додому. Чи то правда?

   - Чи ©м можна вiрити? - засумнiвалися тато. - Тi,  що  вивозили,  ще  й
тепер панують.

   I тато оглянулися навколо насторожено.

   Гафiю Кукурудз лишили ночувати.
   Мама гостили ©©, чим  могли;  постелили  ©й  у  другiй  хатi,  тобто  у
прохолоднiй свiтлицi через сiни, потiм прихилилися до одвiрка й попросили:
   - Не гнiвайтеся, нанашко, але заспiвайте менi ще раз тi╨© спiванки, яку
ви спiвали, коли мiй Зiновiй умирав... ну, тi╨©, що червоне сонце  сходить
i червоне заходить.
   Гафiя  Кукурудз  уже  на  постелi  пiсля  вечiрнього  "Отченаша"   тихо
заспiвувала, гейби на однiй струнi грала...  та  все  тую  струну  долонею
тамувала, а мама, заплющивши очi, лише ворушили губами.

   9
   Можна було вiдкласти по©здку до Зiновiя на осiнь (так радили тато), але
мама мовчки покрутили заперечливо головою  i  стали  збиратись  найближчо©
недiлi. Тато мусили вiдпроситися на день-два в колгоспi, бо "ма╨мо весiлля
у родичiв пiд Надвiрною, усi╨ю хатою ©демо". Про "весiлля" було сказано  й
сусiдам, яких попросили доглянути корiвчину i курей. Сусiди, може, не дуже
вiрили в наше сторонське  весiлля,  з  маминого  лиця  не  могли  вичитати
весiльного настрою, але попоратись на обiйстю не вiдмовилися.
   Братишани  -  велике  село,  до  якого  iз  Бистричан  пiвгодини   ©зди
автобусом. Десь у саме полудн╨ ми були на мiсцi.  Хатина  Гафi©  Кукурудз,
жiнки, яка "з палицею ходить" (так про не© кажуть в селi), справдi  втекла
вiд гурту аж попiд лiс, стернища колгоспних полiв оточували ©© зусiбiч, як
золотистi полотна.

   Гафiя Кукурудз стояла на воротях, i було таке  враження,  що  вона  нас
очiкувала щодня.

   - Спочинете трохи, - запросила до хати, чисто© i бiло©, по-газдiвському
доглянуто©, що ховалася попiд крилами старих ясенiв. - Напийтеся  квасного
молока. Бо спека...
   Мама неохоче переступили порiг; було видно, що  вони  нетерпеливляться;
раз-по-раз кидали бистрi зирки на поля, шукали,  певно,  Зеникову  могилу;
вони ©©, певно, уявляли високою, з хрестом, а бiля хреста - кущ калини.
   Насправдi  нiяко©  могили  не  було.  Поле  стелилося  рiвно,  розлого,
облягаючи з пiвдня село, а з пiвночi загонами, немов  морськими  затоками,
поля забiгали в дубовий лiс, що називався Монастирем. Менi, правду кажучи,
баглося в лiс пiд тiнь дубiв, але Гафiя провадила  нас  у  вiдкрите  поле;
вона тюпала попереду, вперто дзьобаючи палицею стерню. Поля  лежали  тихi,
зiмлiлi пiд жарким сонцем, що плавило стерню на чисте золото. У сизiй iмлi
понад землею плавали, немов острiвцi, купи соломи з-пiд  комбайнiв,  помiж
ними поважно нипали бузьки.
   Нiде не було видно нi жниваря, нi пастуха; ген-ген на  обрi©  червонiло
кiлька комбайнiв.
   Врештi Гафiя зупинилася й почала пильно розглядатися.
   - Десь тут... десь тут були танцi, - промовила вона безпорадно й почала
палицею тут i там копирсати землю. - Десь тут я  його  поховала.  -  Жiнка
мало не плакала, кружляючи по стернi. - Тепер i слiду, люди  добрi,  нема,
все розрiвняли трактори, переорали i затовкли. А я така була впевнена,  що
раз-два мiсце вiднайду. Даремно тiльки вас розтривожила.
   Справдi, нiяких слiдiв нiмецьких окопiв не  було  видно,  хоч  подекуди
помiж стернею жовтiли плями жовто© глини, але хто зна╨, чи  це  була  дика
земля з нiмецького шанця. Кружляли й ми з татом, перевертаючи камiння,  що
траплялося  пiд  ногами.  Менi  здавалося,  що   пiд   котримось   каменем
вiдкри╨ться менi тайна... а може, пiд котримсь каменем  я  знайду  Зеникiв
револьвер. Лише мама стояли на мiсцi зацiпенiло, вiдчужено,  i  з  ©хнього
обличчя не можна було прочитати: чи вони розчарованi, чи вони огнiванi. чи
збиралося ©м на плач, чи клекоче у ©хнiх  грудях  крик?  Тiльки  тепер,  у
зрiлi роки, я зрозумiв розпач матерi, яка поспiшала  на  синову  могилу...
поспiшала, а  могили  насправдi  нема,  ╨  поле,  ╨  сонце  розпечене  над
стернями, ╨ пахучий дух соломи, ╨ туркування бузькiв, ╨ безпорадне нипання
старо© Гафi©, а з могили нема нi знаку, нi прикмети - нiчого.

   - Зна╨те, Петре, - звернулася до батька стара  жiнка,  до  матерi  вона
пiдступити не смiла, навколо матерi немовби вiдчувала накреслене, а  то  й
викопане коло. - Я, бiгме, не винна-м. Роки, як вода, все  змили.  Нiякого
знаку... знаю лише, що отут на  краю  поля...  що  лiс  був  неподалiк.  А
точно... хiба вкажеш тепер? Один Бог iз неба видить, де Зениковi  кiсточки
лежать.
   - Хто зна╨, може, так i повинно бути, нанашко,  -  подали  мама  голос.
Були цiлком спокiйнi; споглядали на нас ласкаво, усмiхнене.
   Але руки... власне, дивлячись на ©хнi руки, я помiтив, що мама не  були
анi спокiйними, анi ласкавими, вони ридали в  душi,  i  руки  ©х  цю  муку
видавали:  пальцi  корчилися  в  судомах,  стискалися  в  кулак  i   знову
розпрямлялися, долонi певний час були  вiдкритими,  мовби  мама  збиралися
когось обняти, але через секунду вони вибухали... так, вибухали  сцiпленим
у кулак iнiвом. - Може, так i повинно було статися, щоб Зениковою  могилою
стало цiле широке поле... i цей лiс на додаток, де  його  поранили.  Може,
вiн для цього жив, для того й боровся i задля цього загинув, щоб злитися з
цим полем. Адже не поле - Укра©на.  Правда,  Павлуню?  -  спитала  мене  й
пригорнула до себе.
   Гафiя Кукурудз ©© не зрозумiла, вона, певно, хотiла бачити сльози, чути
прокляття, тому споглядала на маму  стривожено,  навiть  злякано:  чи  при
сво╨му розумi ця жiнка, що таке... високе, як у молитвах, виговорю╨.  Зате
ми з татом нашу маму знали.
   - Сядемо тут колом просто на стерню,  -  промовили  тато.  -  Засвiтимо
свiчку й помолимося за Зеникову душу. Лишимо ©й хлiб святий iз нашо©  печi
i лишимо грушки з нашого саду.
   Тато запалили тоненьку свiчку й встромили ©© помiж груддя жовто© глини;
свiчечка горiла рiвно, тихо, лише  один  раз  полумiнь  хитнулася  вправо:
може, то  вiтер  iз  лiсу...  може,  давня  куля  свиснула...  може,  мама
зiтхнули... може. Зеникова душа дихнула на свiчку й дала нам знати: я ╨сьм
тут!

   ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   1
   Во iм'я отця, i сина, i святого...
   Я перехрестився, за мною перехрестилися Ключар i Вербень, нашi голоси в
замкненiй iзсередини церквi сколихнули  тишу  й  повiльно,  кружляючи  над
золотим  озерцем  вранiшнього  свiтла,  що  лилося  крiзь  горiшнi  вiкна,
полинули аж попiд баню. Ще нiколи я не приближався думкою так  близько  до
Бога, менi навiть котро©сь митi здалося, що торкнувся його бiло© одежi, що
торкнувся, може, до його руки... торкнувся для того, щоб вiн  поглянув  на
мене й на мо©х приятелiв: ми воiстину потрiбували його помочi.
   Мене вабила зламана  козацька  шабля,  що  визирнула  з-пiд  вiдлущено©
штукатурки, i хотiлося якраз звiдси, знизу, починати розчищення стiни, але
я не пiддавався легкiй звабi, бо, приступаючи до роботи, я мусив знати, чи
збереглася фреска на всiй площинi стiни  i  чи  взагалi  вона  там  колись
iснувала; менi необхiдно було з великою обережнiстю прошкробувати невеликi
вiконця наугад на всiй площинi  стiни.  Отже,  шабля  й  пожухла  рудувата
трава, i тривожна червоннiсть - вiдблиски, мабуть, далеко©  пожежi  мусили
мене почекати... мусила давня пожежа пiд штукатуркою далi тлiти, а  я  тим
часом по розкладенiй драбинi пiднявся на  висоту  людського  зросту  й  на
самiй серединi стiни заходився прошолопувати пробне "вiкно"  завбiльшки  з
долоню; вже з перших хвилин я зрозумiв, що робота  чека╨  мене  нелегка  й
довга, штукатурка за кiлька столiть зацiпла, як камiнь, i гостра шкробачка
спершу ковзала по нiй безпорадно, ледве стесуючи дрiбнi окрушини вапна.
   На мо╨ щастя, непiддатливим був тiльки верхнiй шар штукатурки -  кiлька
мiлiметрiв скаменiло© плiвки, далi робота пiшла легше.  Вербень  i  Ключар
стояли вдолi, позадиравши голови, i ловили кожний мiй  рух;  власне,  вони
мо© рухи не ловили,  вони  немовби  пiдставляли  пiд  лезо  скальпеля  або
шкробачки сво© серця, це я вiдчував майже фiзично, але так само  скальпель
у мо©й руцi ковзав i по мо╨му серцю, ми всi тро╨ начебто  разом,  стишуючи
дихання, зчищували у "вiконцi" штукатурку шар за шаром; ми всi тро╨  разом
перебували на самому днi тишi, в якiй лише злегка подзвонював скальпель  i
сипалися крупинки вапна; ми всi тро╨ разом, один  одному  не  признаючись,
були начиненi,  як  чимсь  сiрим  i  непевним,  сумнiвом,  що  за  пластом
штукатурки нiякого стiнопису нема, вiн дотла знищений  i  лише  внизу  над
долiвкою лишився його шматок... лишився, щоб нас перемучити.

   Так тривало довго аж до того часу, поки я не помiтив,  що  бiла  плiвка
штукатурки пiд скальпелем раптом  потемнiла;  я  лихорадiсно.  кваплячись,
послинив ватний тампон i, брязнувши залiзним знаряддям об  пiдлогу,  почав
розширювати "вiконце" й розчищати його тiльки зволоженою ватою. Менi  було
в цi хвилини i  холодно,  i  жарко,  я  боявся,  що  давнiй  стiнопис,  як
тiлько-но я торкнуся його поверхнi, осипеться, обернеться в порох i  я  не
встигну його закрiпити. Очевидно, минуло© ночi я  обдумав  такий  можливий
варiант, i принiс у валiзцi клей, виготовлений  за  власним  рецептом,  де
головним компонентом був я╨чний бiлок; але я мав також надiю на Божу помiч
i на мудрiсть стародавнього iзографа, котрий,  напевне,  замислювався,  що
тривалiсть iснування його як творця залежатиме вiд того, як  вiн  приготу╨
сво© фарби i як пiдготу╨ стiну  для  малювання.  Вiн  же,  сподiваюся,  не
просто вiдробляв у Святому Дусi свiй бохонець хлiба i дзбан  меду;  стоячи
чи колiнкуючи на риштуваннi  перед  стiною,  iзограф,  який  помер,  може,
триста рокiв тому, творячи щось дуже  сво╨,  дуже  важливе,  мусив  бачити
перед собою мо╨ обличчя, обличчя Ключаря й  Вербеня,  тисячi  тисяч  облич
тих, якi були вчора, сьогоднiшнiх черченських  колгоспникiв  i  завтрашнiх
поцiнувачiв його творчостi,  бо  iнакше  не  було  б  смислу  творити.  Це
стосу╨ться, зрештою, не тiльки стародавнього iзографа, котрий залишив слiд
у Святому Дусi, а й також усiх мистцiв попереднiх, сущих нинi й майбутнiх,
кому судилося творити рiзцем, пером чи пензлем.
   Я не помилився у сво©х передбаченнях, що прадавнiй  майстре  знався  на
тайнах фарб, бо  коли  врештi  "вiконце",  завбiльшки  з  полумисок,  було
обережно промите тампоном,  змоченим  у  переваренiй  водi,  коли  з  того
"вiконця" я зняв сивуватий туманець, враз iз-пiд мо©х пальцiв  блиснуло  й
широко розплющилося велике око пiд волохатою сивою бровою...  i  вiд  його
прямого погляду я аж вiдсахнувся  назад,  заледве  не  впавши  з  драбини.
Людське око в прошкрябаному "вiконцi" дивилося на мене, на  Вербеня  й  на
Ключара суворо й докiрливо... в оцi тому злютувалися водночас  i  бiль,  i
крик, i страх, i лють; нi, це око не могло  належати  нiякому  святому,  у
святих на iконах таких очей не бува╨, усi святi сумирно-молитвеннi,  тихi,
як небеса передвечiрнi, а це око було розгнiване, розбiйницьке,  таке,  що
креше iскри. Стародавнiй мистець, очевидно, ще до початку новiтнiх вiянь у
середньовiчному укра©нському  малярствi,  задовго  до  Йова  Кондзелевича,
вiдкрив для себе  глибини  переживань  людини,  око  яко©  блимнуло  з-пiд
столiть.

   Я пiддався чаровi волохатого розбiйницького ока; я його  не  боявся;  я
ним тiшився... мене також радувала свiжiсть фарб... а найбiльше тiшило, що
стiна церковна не порожня, що, окрiм зламано©  шаблi,  окрiм  буро-зелених
кущикiв трави, на всiй площинi стiни ╨ щось намальоване, щось  незвичне  й
небуденне.

   Я злiз iз драбини.
   Волохате око  пильно  за  мною  стежило,  воно  мене  пiдбадьорювало  й
берегло, пiд його поглядом я вiдчував себе у безпецi, страхи мо© миналися,
вони виглядали смiшними й дрiбними.
   Ключар витер платиною пiт з мого чола, потiм обняв  мiцно;  Вербень  не
вiдривав погляду вiд протертого "вiконця" на стiнi,  волохате  око  манило
його до себе, а може, й кричало стоголосо, аж тремтiв увесь Святий Дух, бо
Вербень, немов лунатик, схопився за  бильце  драбини  й  попросив  у  мене
скальпель:
   - Дозвольте... дозвольте дати свiтло й другому оковi. Хiба  не  бачите.
Майстре, яку муку люту витерплю╨ людина, що на стiнi розпростерта? Я  буду
обережний... я лише зчищу штукатурку згруб-ша, а далi ви докiнчите.
   Я засумнiвався, чи варто давати скальпель у руки розхвильовано© людини,
яка нетерпляче почне тесати стiну, я тут один  професiонал-реставратор,  i
якщо станеться щось непоправне, то завтра або й через  сто  рокiв  в  мене
спитають: "Ти де був, майстре, коли аматор - сiльський чоловiк  спохопився
робити твою роботу... спохопився i..."
   Мо╨ вагання тривало коротку мить, в наступну я пригадав, що  Вербень  i
Ключар власне привели мене до цього стiнопису, не вiд сьогоднi  й  не  вiд
учора стережуть вони не лише церковцю Святого Духа, а й також усю  Страдчу
долину з ©© старим цвинтарем, Козацькою могилою i стрiлецьким  кладовищем;
вони добровiльно взялися стерегти i кожен  бiлий  хрест,  i  кованi  дверi
Святого Духа, щоб нехрист не поглумився над святинею, улаштувавши в  ньому
ате©стичний музей, i сам дух Страдчо© долини... ©©  вiтер,  ©©  шепiт,  ©©
задуму. Вони оба тут ключарi добровiльнi й довiчнi.
   Вербень здогадався про мо╨ вагання i мою осторогу, бо працював повiльно
й уважно; вiн умiв узяти свою нетерплячку в руки, цей старий чоловiк,  що,
певно, випробовував себе за життя сотнi разiв, узявся  випробовувати  сво╨
терпiння у сто перший раз. Ми з Ключарем  стояли  посеред  церкви  мовчки,
терпеливо. У церквi сiялася золотиста тиша, i тоненький  шерех  пiску,  що
сипався з-пiд скальпеля, видавався менi нестерпно довгим скапуванням часу.
   Так тривало годину чи двi, чи й  цiлу  вiчнiсть,  аж  поки  Вербень  не
зiйшов з драбини, а я зайняв його мiсце з мокрим тампоном у руцi.  Вербень
розрахував добре, де пiд штукатуркою мало бути намальоване праве око,  але
коли я протер розчищене кружало, то замiсть очiкуваного ока  пiд  кошлатою
бровою побачив страхiтливу яму, заюшену чорною кров'ю,  що  запеклася;  на
сивiй бровi теж червонiла кров, и здавалось, якщо довго  придивля╨шся,  що
брова то лама╨ться вниз i хмуриться, то пiднiма╨ться високо,  i  я  уявляв
собi цiле обличчя мученика, намальованого  на  стiнi,  яке  корчилося  вiд
болю.
   Ключар, Вербень i я стовбенiли посеред церкви, пронизанi чужим болем, я
не думав про  майстернiсть  стародавнього  мистця,  який  зумiв  цей  бiль
зобразити, я жив... ми всi тро╨ перетерплювали муку  людини,  намальовано©
на стiнi.

   Тисячу  разiв  прилiтала,  мов  птаха  з  вирiю,  думка   про   свободу
творчостi... птаха була або яскраво опiрена, в червоних, жовтих i  зелених
кольорах, або ж  зовсiм  сiра,  як  горобець,  або  ж  чорна,  немов  вона
викупалася у вугiльному поросi; птаха вiдвiдувала мене у мо©й майстернi  у
Львовi, вдома коло жiнки, в будинку творчостi у Седневi чи десь над Чорним
морем;  вона  сiдала  на  вiкно,  споглядала  на  мене   уважно   й   щось
вицвiрiнькувала або ж викрячувала по-воронячому, а iнколи  квартирувала  в
мене на плечi або ж лiтала колами навколо голови, часом  навiть  туркотiла
дзьобом у тiм'я, я, однак, не проганяв ©© вiд себе й не сердився,  навпаки
- придивлявся до не© зблизька. Свобода творчостi -  це  щось  бiльше,  нiж
офiцiйний дозвiл писати й малювати все, що  тобi  забагнеться,  i  все  те
написане,   намальоване   i    вирiзьблене    скульпторами    дозволя╨ться
оприлюднювати; свобода творчостi - це насамперед  розкована  душа  мистця,
його уява, i яке кому дiло - чи натовпу, чи естету,  чи  ╨фрейтору,  що  я
виношую у душi i що я завтра сотворю: Бога чи Диявола, Життя а чи  Смерть,
Добро чи Зло? Чому вони хочуть закувати мене  в  ланцюжки  нiбито  в  iм'я
яко©сь "вищо© мети"?
   Очевидно, кожний мистець в рiзнi  часи  таки  сушить  собi  голову  над
проблемою свободи творчостi i потiша╨ себе,  що  вiн  вiльний  вiд  усяких
заборон, я теж не був винятком, але, мабуть,  лише  в  Черченi,  в  церквi
Святого Духа осягнув, що справжня свобода приходить  до  тебе  лише  тодi,
коли  твiй  розкований  талант  потрiбний,  як  майовий  дощ  оцiй   землi
пшеничнiй, i оцим рiкам, що течуть споконвiку помiж зеленими  берегами,  i
цьому людовi незлiченному, не вiдомому тобi, сiрому, який нiколи про  тебе
не чув й тiапевне чути не буде... та i не захоче про  тебе  знати;  оцьому
небовi, перехрещеному бiлими пасмами диму з реактивного лiтака  i  цими  ж
лiтаками розстрiляному; i оцiй головатiй вербi при дорозi,  об  яку  боком
чуха╨ться заблукана корiвчина.
   Цiлком може бути, що ми беремо на себе забагато  -  нiбито  ми  справдi
потрiбнi цiлому свiтовi; свiт, може, й не здогаду╨ться про тво╨ iснування,
ти ╨сть дрiбна комашина попiд зорями, отаке собi тонюсiньке зелене чатиння
на старiй, аж сивiй смерецi, одначе свобода виповню╨ твою душу, як веснянi
води гiрську улоговину, вiд  розумiння  ╨дностi  зi  свiтом,  в  якому  ти
народився; свобода дода╨ тобi сили, ти, чоловiче, мусиш бути  сильним,  бо
колись настане судний день, ти  вийдеш  навстрiч  натовповi,  нацькованому
╨фрейторами проти тебе, i скажеш ©й, немитiй, волохатiй й смердючiй товпi:
азм  ╨сьм,  каменуйте  мене.  Заведено  ж  все  так  помiж  нами:   спершу
каменувати, щоб iз бiгом часу обпльованого мученика записати в  святцi.  Я
думаю, що мистець ма╨  бути  великим  i  без  каменування,  бо  як  iнакше
пiднiмеш хрест i понесеш його на свою Голгофу...  i  нема╨  значення,  хто
витесав цей хрест: ти сам з его©стичних мiркувань, з потреби грошей, бо  ж
не птахи  ми  небеснi,  чи  з  потреби  суспiльно©,  чи  навiть  з  наказу
╨фрейторiв. О Господи, омини мене вiд прокляття нести хрест на  Голгофу  з
потреби ╨фрейторсько©; дорога на Голгофу ╨фрейторську, дарма що  фальшива,
але устократ крутiша, усипана терням i битим череп'ям... а  ти  йдеш  цi╨ю
дорогою босий, лютий i сам собою оплаканий; i  не  можеш  зiйти  з  дороги
фальшиво© чи правдиво©, бо не кожному  дано  зректися  самого  себе;  сама
природа мистецтва вимага╨ жертовностi, зрештою,  хiба  саме  мистецтво  як
дiяння - не всепожираю-чий вогонь? Хтось  може  сказати,  що  коли  вогонь
гасне, то пiсля нього залиша╨ться попiл...  .попiл  розвi╨  вiтер:  i  що,
мовляв, залишиться з твого хрестного ходу на Голгофу? То й чи варто горiти
i падати скривавлено пiд хрестом,  чи  не  лiпше  обминути  крутi  дороги,
голгофи й мандрувати собi просторами, де нема нi камiння,  нi  терену,  нi
навiть ╨фрейторiв, i десь-колись, як настане час, на краю безжурних степiв
заснути тихо, будучи в згодi з тишею просторiв, з людьми, помiж  якими  ти
жив, з Господом Богом i самим собою.
   Не мав сумнiву, кожен iз нас котрогось дня  вийде  на  свою  околицю  i
стане перед оманою безжурних просторiв... я теж не  один  раз  витерплював
сумнiви i не один раз зрiкався шляхiв, що  вели  на  Голгофу,  зрiкався  i
плентався посеред тишi безжурними дорогами; i було менi добре й безпечно в
бездумностi, я славив сьогоднiшнiй  день  i  дарований  менi  сьогоднiшнiй
кусень хлiба, я  себе  переконував,  що  завтрашн╨  чи  сторiчне  мене  не
обходить,  усе,  що  мною  люблене,  переболе-не,  пережите,  зраджене  чи
навпаки, - пiднесене на скрижалях, стлi╨, як те листячко з дуплаво© верби,
що опало передторiшньо© осенi, як тiльки-но розсипеться  на  цвинтарi  моя
могила. Та водночас, коли усе ж таки звертав iз дороги тихо©, на якiй ноги
вгрузали в теплий м'який пил, i вгризався в нетрi, в камiння,  в  бескиддя
горбате, коли падав стрiмголов у пропастi на  ребра  гострих  скель,  коли
обступали  мене  зусiбiч  скам'янiлi  мiста,  в  яких  плодилися  змi©   i
багато-чисельнi племена збайдужiлих людей, над якими  панували  всевлад-но
╨фрейтори... i ╨фрейтори цькували  на  мене  збайдужiлих,  вкладали  ©м  у
долонi камiння i пiдмовляли мене або вбити, або осмiяти, або оббрехати, бо
чому ж раптом той i той, i той теж - байдужий, а той i той - заляканий,  а
я iз страху свого дрiмучого, що був схожий на змiя, виповз на бiлий  свiт.
I диво дивне: якраз тодi, коли я горбився пiд хрестом, знемагаючи пiд його
вагою, коли ноги порепалися вiд колюччя, коли натовп  викрикував  "розiпни
його",  передi  мною  розкривалися  ╨вангелi©,  вщерть  списанi   iменами,
подiями, добрими вчинками i зрадами, смертями й  коханнями;  в  ╨вангелiях
жили люди, якi давно повмирали й  могили  ©хнi  забутi,  а  помисли  ©хнi,
стремлiння, навiть зблиски очей, навiть  поцiлунки,  якими  обсипали  вони
сво©х коханих, навiть ©хня  ненависть  i  ©хнi  молитви  були  записанi  в
╨вангелiях... а ╨вангелi╨ це вмiщалося в  менi,  в  душi,  минулi  часи  й
минулi мо© предки були закодованi в менi, в струменях  мо╨©  кровi.  Можна
було збожеволiти вiд розумiння, що  твоя  душа  так  близько,  на  коротко
пов'язана з правiком, що власне ти ╨ живим продовженням правiку;  i  можна
було звихнутися розумом вiд того, що небеса, якi розверзлися перед  тобою,
розкрили та©ну: нiщо на свiтi не пропада╨ намарне... не пропаде нi дiяння,
нi слово, нi пiсня, нi прокляття, нi дитячий плач, нi куля чи  стрiла,  що
випущенi iз-за вугла; мисль, слово, дiяння, робота через  столiття  або  й
через тисячу рокiв дивним чином можуть ожити й повторитися  в  менi  чи  в
мо╨му внуковi, чи в чи╨мось синовi, чи на якусь голову  спаде  тисячолiтн╨
закляття; i можна вiд велико© радостi, що не один ти на свiтi,  що  ти  не
самiтнiй, як палець, що ти по╨днаний на цiй землi з каменем на  дорозi,  з
корiнням дуба, що сто©ть  на  узлiссi,  обчухраний  вiтрами  й  обвуглений
блискавками, змахнути крильми й пiднятися в пiднебеснi високостi; а  можна
було зростися, переплiтаючись з травами, або ж злитися  з  рiками,  або  ж
восени впасти кленовим листям  на  брук  i  нишком  слухати,  як  по  тобi
топчуться люди, яких ти вигадав, надiлив душею i тiлом, малюючи ©х у сво©й
майстернi на розi вулиць Маяковського i Конопницько©.

   I коли з-пiд штукатурки на пiвнiчнiй стiнi  Святого  Духа  зиркнуло  на
мене, на Вербеня i на Ключара  витрiщене,  повне  болю  червоного,  крику,
страху й лютi око, коли вiдкрилася замiсть другого,  правого  ока  кривава
яма, котра, одначе, теж споглядала на нас, мовби яма була  видющою,  то  я
зацiпенiв не тiльки вiд  того,  що  перетерплював  бiль,  що  його  зазнав
мученик, намальований на стiнi, а ще й вiд пригадування... пронизала  мене
думка, що оце око, оцю яму, висвердлену, мабуть, розпеченим шворнем,  оцей
крик болю, страху й ненавистi, що падав  зi  стiни,  були  вже  мною  десь
баченi, десь я чув цей нестерпний крик; чи бачив я на  давнiх  iконах,  чи
малював оцi очi хтось з мо©х колег або i я сам, чи вони,  раз  намальованi
на стiнi Святого Духа триста рокiв тому, жили пiдсвiдоме в  мо©й  пам'ятi,
це було дано менi вiд народження; чи вони менi колись приснилися; чи  вони
колись сидiли на сухому  деревi  посеред  спалено©  землi,  яке  я  колись
малював... вони, очi, сидiли на голих i чорних конарях i кричали на  цiлий
свiт, а в мо©й руцi замерзав пензель.

   3
   Нi наступного дня, нi протягом, мабуть, цiлого тижня я  не  навiдувався
до церкви Святого Духа; Ключар лише один раз якогось ранку поспитав,  коли
будемо далi розчищати стiнопис, я сказав, що будемо, але не сьогоднi й  не
завтра, хай у  наших  душах  спершу  уляжеться  крик,  що  вирвався  з-пiд
кiлькасотрiчно© штукатурки, хай ми порозмислимо:  чому  колись...  десь...
вчора... сьогоднi...  повсякчас  оце  око  страдницьке  i  рана,  випечена
шворнем, жили у нашiй пiдсвiдомостi; мо╨ пояснення могло видатися  дивним,
плутаним, але Ключар зрозумiв мiй настрiй, вiн разом iз  Данилом  Вербенем
теж, мабуть, не мав вiдваги стати  перед  очима  на  церковнiй  стiнi,  ми
мусили  осмислити  вiдкрите,  натiшитися   ним   як   мистецьким   явищем,
перечекати, поки осво╨мося з ним.
   День чи два ми з Ключарем навiть не починали бесiди про стiнопис; Павло
зранку брав косу i граблi, а я прихоплював  мольберт  i  декiлька  листкiв
картону, й тюпали ми до  Страдчо©  долини;  йшли  в  людських  гуртах,  що
поспiшали на колгоспну роботу, часом обступала нас череда корiв та  овець,
що сунула на пасовище пiд лiсом, часом обганяв нас трактор, а фiрмани, якi
цiлою валкою, пiднiмаючи вище дерев пахучий пил дороги, квапилися  в  поле
за скошеною конюшиною худобi, запрошували  нас  у  сво©  драбинястi  вози;
iнколи з боково© вулички, гейби iз засiдки, вискакував "уазик" колгоспного
голови товариша Чобота, одначе голова нiколи  коло  нас  не  зупинявся,  а
тiльки жбурляв нам косий свiй погляд i натискав на газ.
   Монотонне гарчання  тракторiв,  дерев'яне  торохтiння  возiв,  закличне
iржання кобили, що стратила з виду лоша, потрiскування батога й курвамамна
лайка пастуха, рiзкий i високий, немовби ©©  вдарили  ножем,  скрик  кози,
глухий i мовчазний тупiт кирзових чобiт у грубому пластi дорожньо© пилюги,
пахучий дух сiльсько© вулицi, настояний на пилу, на претертiй  соломi,  на
розчавлених залiзним обiддям колiс камiннi i  коров'ячих  кiзяках,  слабий
повiв польового вiтру, що по дорозi закашлювався хатнiми димами... i  тому
вiтер розтрушував над селом польове скошене  зело,  що  пахло  знахарським
трунком, який пiдсилював любов... а  трунок  цей  ворожбитний  iскрився  в
прозорiй чистiй сулi© ранку, наскрiзь пронизанiй сонцем; i цiла ця  повiнь
свiтла,  тепла,  звукiв,  запахiв  пливла  безпоспiшно,  повiльно,  але  й
навально, нiчого, однак, при цьому  не  руйнуючи,  а  тiльки  обмивала  по
дорозi кожну хату, тин, дерева, бадилинку кожну i всяку людину в  полi  чи
на подвiр'©, i кожну пташку посеред гiлля, i  мураху  на  стовбурi  старо©
яблунi; i менi з Ключарем було затишно, спокiйно посеред людей на  вулицi,
посеред хат i садкiв, посеред розтрушеного над селом духу прочахлого зела,
серед худоби й машин; я почувався сво©м у Черченi... я тут  був  сво©м  не
тому, що стрiчнi старi газди  пiднiмали,  вiтаючись,  хто  солом'янi,  хто
порудiлi мiськi капелюхи, що  погорбленi  вiд  роботи  жiнки  казали  менi
"славайсу", а тому, що тiльки в щi днi в Черченi  скiльчилася,  немов  яре
зерно, проросла стожильним коренем, укоренилася, отже,  ясна,  мов  сонце,
упевненiсть: нiхто мене тепер не заманить на безжурнi й байдужi  простори,
та й, очевидно, нiде нема байдужого раю, ╨ або слiпота i глухота душ,  або
ж ╨ олжа, злучена зi страхом. Господи, чи ма╨ право мистець бути глухим  i
слiпим, якщо вiдкрилося йому, немов соте  пекельне  коло,  вiковiчне,  ще,
певно, вiд сотворения свiту страждання  твого  народу,  i  хрест  твiй,  i
Голгофа твоя - це тiльки краплина з бездонно© чашi людського страждання, i
пити з тi╨© чашi - тво╨ призначення.
   Це було чи не найголовнiше й найболючiше мо╨ вiдкриття пiсля  денних  i
нiчних мо©х роздумувань, пiсля розмов з людьми i пiсля  мовчазних  молитов
до Бога; призначення пити з чашi терпiння, усвiдомлення цi╨©  необхiдностi
розкувало мою художницька свободу, поруйнувало  навально  всi  дотеперiшнi
рамки, погрози i заборони, в Черченi мене начебто вивели на високу гору, з
яко© вiдкрилися менi глибинне чорно-син╨ небо,  гiрськi  хребти,  безмежжя
нашого чорнозему, i зiштовхнули вниз, мовлячи: Пливи, чоловiче,  долами  i
горами, а навiть i небесами... пливи, й нiхто тобi не подасть нi весла, нi
компаса, ти сам собi стерновий, весляр i  суддя,  пам'ятаючи,  однак,  про
залитi болем i передсмертним страхом очi твого народу, що  намальованi  на
стiнi Святого Духа".

   Я малював; малювання це було неначе розмова з самим собою,  проникнення
в самого себе; я малював то побiленi хрести на цвинтарi навколо церкви, то
ряди занедбаних стрiлецьких могил, то старезну липу  i  пiд  ©©  крилом  -
присадкувату ротонду Святого Духа; я малював, а Павло Ключар  викошував  у
Страдчiй долинi траву, сушив сiно  i  складав  його  у  пластiнки.  Ми  не
розмовляли з ним, але я вiдчував, що ми обидва дума╨мо про мученицькi очi,
що видобулися на свiт iз-пiд штукатурки; тi очi не давали менi  спокою  нi
вдень, нi вночi; вночi серед  тишi  й  пiтьми,  коли  я,  розгубивши  сон,
виходив у Ключарiв сад, вони спозирали за мною iз-за кожного дерева  i  на
кожному деревi iз-помiж гiлля свiтилися криваво, й очi тi лiтали надi мною
в темрявi, немов якiсь жалiбнi, небаченi в наших  краях  птахи...  лiтали,
кружляючи, i скрикували людськими голосами (тут i там скрикували,  близько
й далеко, пелена нiчна, здавалося, була зiткана, мов iз  чорного  прядива,
iз цих зойкiв); я уявляв, що у закривавлених цих птахiв, у  цi  очi  хтось
невидимий стрiля╨, i вони, вцiленi в серце, або падають у сонний  чорнозем
i там, у глибинах чорноземних, замовкають,  або  ж,  рятуючись  вiд  куль,
сiдають менi на плечi й скиглять, немов голоднi дiти,  а  я  слухав  ©х...
слухав i чув, як ©хня туга, бiль ©хнiй, крик, що спресований, мов  камiнь,
до шепоту, переливався менi в душу.
   Це була магiя мистецтва.
   Я по-чорному заздрив невiдомому тому митцевi,  який  на  стiнi  Святого
Духа предковiчно колись намалював страдницькi очi; так. заздрив i викликав
його дух iз тамтого свiту, щоб спитати: "А де той ключ, пане-майстре, яким
ти вiдкрив мою душу, увiйшов до не© i розкошу╨ш в нiй, немов за  рiздвяним
столом?". Iзограф появлявся тут як стiй, був вiн у полотнянiй сiрiй  рясi,
волосся спадало на плечi пiнистою хвилею, а  лоб  бiлiв  високо  й  гордо;
iзограф сiв поруч зi мною, так само,  як  я,  оперся  плечима  об  стовбур
яблунi, пiд нашими ногами внизу  плюскотiла  об  береги  Золота  Липа,  за
Ключаревим садом проторохкотiв на дорозi мотоцикл, з далекого  вiдчиненого
чийогось вiкна доносилася до нас ритмiчна африканська мелодiя, i  тому  не
вiрилося, що поруч сидить iзограф, який прийшов iз нижнiх минулих  свiтiв;
вiн сидiв мовчки, аж поки я не  спитав  його  отак  просто,  як  колегу  з
сусiдньо© художницько© майстернi, де вiн  роздобув  пота╨мний  ключ,  яким
вiдкрива╨ людськi душi. На мо╨ запитання вiн посмiхнувся (i як я у темрявi
мiг бачити його усмiшку?), довго мовчав, врештi  промовив  стиха,  скорiше
сам до себе, нiж до мене: "Пита╨ш  ╨си,  немов  отрок,  якого  вчать  лише
розтирати барви кам'яним товкачем. Кожен мнстець повинен мати  свiй  ключ,
чи не правда? Це так просто, чоловiче, i вочевидь... складно. Часом  ключi
добира╨мо роками, майстру╨мо ©х самотужки й навпомацки, бо нiхто  не  зна╨
напевне, як той ключ вигляда╨, з  якого  залiза,  з  яко©  барви,  з  яких
потрясiнь i думок вiн ку╨ться. Свiт вражень - це нектар, мнстець - бджола,
тисячi тисяч цвiту, пахучого або ж отруйного, збирай лише нектар i сотвори
правдивий мед. Це приписи алхiмiкiв, брате. Ключ  таким  способом  ку╨ться
довго, терпеливо, многотрудно.

   ╙ щасливi щасливцi (а може, вони  Божим  промислом  позначенi?),  котрi
знаходять свiй ключ вiдразу... вiн лежить у поросi пiд ногами, ©м  надiбно
лише пiдняти його, омити вiд бруду  й  вкласти  у  замкову  щiлину.  А  ще
повiдали менi, що ключ може... приснитися... лише треба зiрватися з  ложа,
схопити пензель i вдарити ним по левкасi. Чи це ключ... чи це натхнення...
чи це тво© мислi враз вибухнули прозрiнням?" - Iзограф  надовго  замовчав,
здавалося, вiн  забув  про  мене  й  ловив  вухом  чужий  вихилястий  ритм
африканських   тамтамiв,   що   виплоджувалися   з   чийогось   горластого
магнiтофона; i  видно,  тамтами  його  оглушували,  бо  хилився  донизу  й
загулював долонями вуха. "Може, брате  мiй,  -  обiзвався  несподiвано,  -
нiякого ключа не iсну╨... iсну╨ лише тайна творчостi. Бо хiба мало  таких,
якi терпеливо збирали нектар, а в ©хнiх сотах стигла  трутизна...  а  хiба
мало таких, якi знаходили легко  ключ  пiд  ногами  i  встромляли  його  в
замок... хiба мало таких,  яким  снилися  ключi,  вони  сприймали  сни  за
натхнення, а, проте, i той, i той, i той стоять перед дверима, ключ  ©хнiй
в замку, а душа не вiдчиня╨ться... i нiхто тобi не розкаже, чому  вона  не
вiдчиня╨ться". "Одначе ти не належиш до невдах, майстре, - сказав я  йому.
- Ти увiйшов у мене i пану╨ш ув менi". "Навiть про себе нiчого не знаю,  -
признався вiн сумовито. - Зате менi  зда╨ться,  що...  -  Iзограф  обiрвав
слово, в думцi, певно, iще ©х зважував, потiм продовжив. - Менi  зда╨ться,
що про ту пару очей iз стiни Святого Духа знаю багато... та й не одна  там
пара... та й не однi тiльки там очi, ось побачиш, коли вiдслониш цiле  мо╨
малювання. Я не один рiк його малював... i не так довго я його малював, як
довго мандрував землею, слухав ©©, споглядав на не© коли заворожено,  коли
заклято, ходив помiж людьми, якi живуть у любовi й у ненавистi, сiють жито
й зраджують вiтця-матку. Певно, належу до  тих,  що  збирають  многотрудно
нектар, i коли Господь Бог допомiг, що утворився  з  нектару  мед,  то..."
"Нi, твiй мед не солодкий, майстре, вiн навiть не гiркий...  вiн  солоний,
немов ропа. (Ти чув колись, щоб мед був солоний?) В солоностi  цiй  густiй
розчиненi суцiльний лемент,  передсмертний  жах  i  лютий  порив,  ключ  у
висоти", - перервав я iзографа не  вельми  ввiчливо.  Вiн  тяжко  зiтхнув:
"Хiба мистець винен, брате, що земля повниться  лементом  i  розпукою?  Не
можу я малювати тихi води,  яснi  зорi,  зелене  жито  i  дитя  в  житi  у
сповитку, коли небо надi мною чорне i земля моя чорна, а диявол,  чу╨ш-но,
гра╨ на бубнi коло пекельних  ворiт".  "Ти  кажеш,  пане-майстро,  "диявол
гра╨", маючи на увазi день учорашнiй i день сьогоднiшнiй?  -  перепитав  я
його здивовано. - Але ж готi очi, тобою  мальованi,  мають  триста  рокiв.
Хiба нiчого не змiнилося за триста чи за чотириста лiт на цiй  землi?"  "А
ти-но походи землею, припади до не©, послухай...  i  поплач,  i  скреготни
зубами, i проклени, i возненавидь, i возлюби ©©. У множеств! цьому,  може,
здиба╨ш десь мене... десь здиба╨ш, пiзна╨ш мо╨ iм'я, ключ мiй до  людсько©
душi вiдшука╨ш i свiй ключ, певно, здобудеш... - I вiн знову усмiхнувся, i
я в темрявi виразно бачив, як блимнула тепло посмiшка, немовби  бiля  його
губ хтось посвiтив свiчкою. - I збагнеш, брате, що бiль наш  трива╨".  Вiн
звiвся на ноги, високий i сухий, полотняну торбу  перекинув  через  плече.
"Але я засидiвся, - сказав, -  дорога  довга  i  робота  попереду  немала.
Прощавай, брате".
   Я ж, прецiнь, добре знав, що вiн походить з нижнiх  свiтiв,  якi  давно
минулися, i думалося менi, що його труд теж давно минувся,  вiн  сво╨,  що
йому призначене, зробив, а проте, виходить, я помиляюсь. "Ти -  як  Вiчний
Жид. Нема тобi спокою", - обняв  я  його  за  плечi.  Чи  жалiв  його?  Чи
дивувався? Чи шукав у нього опори для  себе?  "Гада╨ш,  твоя  доля  легша,
брате? Гада╨ш, ти не ╨си теж Вiчним Жидом? Мистецтво -  це  вiчна  робота,
радiсть i прокляття. Навiть  якщо  iм'я  тво╨  буде  забуто,  все  одно  ж
колись... хтось... той новiтнiй заходиться шукати  тво©х  слiдiв,  подиху,
думки, щоб продовжити тебе й утвердити себе. I так буде тривати  до  кiнця
свiту. А поки що - шукай мене, брате". I пiшов легким  кроком  людини,  що
звикла мандрувати пiшаком, на стежку до кладки через Золоту Липу.

   _
   ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ_
   4
   - Тепер, мабуть, буду цiле сво╨ життя шукати мистця,  який  залишив  по
собi стiнопис у  церквi  Святого  Духа,  -  признався  якось  менi  Василь
Бережан. - Навiть тодi, коли уся стiна буде розчищена й будемо  знати,  що
на  нiй  намальовано...  коли,  може,  десь  у  кутку  знайдемо  пiдпис  i
дiзна╨мося його iм'я - я однаково буду шукати.
   - Хiба до цього часу ви не шукали? -  вiдповiв  я  запитанням.  -  Хiба
мистецькi пошуки, як на мiй хлопський розум, не ╨ пошуками  того,  що  вже
було... хiба молоде деревце прийма╨ться на дикому  грунтi?  Хiба,  врештi,
пошуки самого себе... нi, не тiльки самого себе на художницькiй нивi, не ╨
пригадуванням сили й таланту, закладених у тобi дiдами й прадiдами?
   Бережан дивився на мене уважно, довго, i я мав враження,  що  у  даному
випадку вiн розмiркову╨ не над темою мистецьких  пошукiв,  пошукiв  самого
себе, вiн, певно, роздуму╨, чому я, якийсь столяр, пенсiонер, селюх iз-пiд
Рогача, раптом зажурився чимсь таким вiддаленим вiд села й вiд того, що  я
кожного дня роблю. Адже вiн бачив на мо╨му подвiр'©  стайню,  а  в  нiй  -
корiвчину й пiдсвинка, i бачив  немало  курей,  що  порпалися  в  гною,  i
заходив до мо╨© столярсько© майстернi, яку я сам собi збудував iз  плениць
й цегли, повну рiзного ремiсничого начиння, гиблiвок i трачиння, що  пахло
лiсом. I ще, крiм того, вiн знав, що в хатi котрийсь  уже  рiк  лежить  до
пояса спаралiзована моя Олена, а це означа╨, що мушу сам i  зварити,  i  в
хатi дати лад, i худiбку нагодувати, i дрiб, i город свiй  з  картопелькою
доглянути, щоб не зарiс бур'янами. А де сапка, де сокира,  пила,  рискаль,
де робота цiлоденна й важка, там, чоловiче,  мало  залиша╨ться  мiсця  для
"фiльозофування". Вiн, прецiнь, селянський син i зна╨, як важко людинi  на
селi, окрiм зими, знайти якусь хвилину, щоб прочитати книжку  або  газету:
колесо днiв i робiт оберта╨ться невблаганно, i ти мусиш за ним  встигнути.
Бережан бачив мене у цьому колесi й, певно, мав на гадцi поцiкавитися,  як
я бодай зрiдка вибiгаю з буденного крутiжу, однак щоб не бути нетактовним,
повiв розмову на загальнi теми... i може, в цiй загальщинi хотiв  вилущити
думку про мою особу.
   - На кожному кроцi... я говорю про  наше  художницьке  середовище...  i
говорю, насамперед, про  тих,  якi  в  наше  середовище,  немов  рибкам  в
акварiумi, пiдсипають сушених черв'ячкiв i вприскують певну порцiю  кисню,
що зветься сучаснiстю, що,  мовляв,  ╨сть  народ,  котрий  нашу  творчiсть
зважу╨ на терезах... що треба у цей народ iти... що  народ  тебе  зрозумi╨
або ж навпаки - вiдкине й потолочить забудькуватiстю... що треба  малювати
людей iз народу... i ми слухняно малю╨мо доярок iз  коровами,  рожевощоких
свинарок iз поросятами, голiв колгоспiв, геро©в працi,  ветеранiв,  учених
чи ще там когось; про нашi полотна пишуть статтi, хвалять нас, що, мовляв,
художник проник у психологiю того чи iншого героя сучасностi,  що  полотно
диха╨  правдою  життя,  що  мистець  зумiв  схопити  не  тiльки  подобизну
портретованого, але й викресати на чолi певну думку.

   - Почекайте, - сказав я. - Хiба ви з цим не згiднi... нiби вам не  було
при╨мно, коли вас хвалили й, купляючи  те  чи  iнше  полотно  для  музе©в,
платили грубi грошi. Що, нi? - I щоб зм'якшити удар, додав: - Господи, але
ж ми люди, жити якось треба... жити, щоб малювати i  знову  терзати  себе,
каятися,

   - Не про каяття рiч, - запротестував Бережан. -  Про  iнше...  Я  давно
переконався, що ми не зна╨мо душi народно©... яка вона... велика чи  куца,
глибока чи жабi по колiно, шляхетна чи  пiдла.  Не  знаю,  чи  ╨  добро  у
чистому виглядi, так би мовити, рафiноване, i чи зло тiльки люте й нема  в
ньому  вкраплення  жалю  чи  розпачу.  Я  чим  довше  живу,   тим   глибше
переконуюся, що життя пливе повз... повз нашi полотна, мольберти й пензлi.
Ми вихоплю╨мо з нього "щось", але де гарантiя, що те  "щось",  той  момент
найбiльш характерний... але де  гарантiя,  що  це  не  тiльки  фотографiя,
iлюстрацiя? Ми ж  бо  не  увiйшли  у  воду,  в  рiку,  що  тече  навальне,
каламутне, по горло, й не можемо  визначити  швидкiсть  ©©  течi©,  ми  на
березi... ми на березi слiпi або ж вда╨мо з себе слiпих й нiби не  зна╨мо,
що за нашими полотнами, в тому числi й за мо©ми, на яких так багато  сонця
i блакитi, розпаношилася олжа i кривда; нашi картини  стали  куртинами  на
сценi, щоб прикрити наготу правди. Хоч... -  вiн  замовк  на  пiвсловi  i,
зiмкнувши повiки, не то уявляв якусь картину, не то пригадував щось колись
бачене. - Хоч... скажiть менi, Вербеню, отак у штири ока, що ╨сть  правдою
на нашiй землi? Ось тут я говорив про рiку, що пливе мимо нас, каламутне й
навально... а хтось таки правду виловлю╨ в рiцi, й кожний  оберта╨  ©©  на
свiй спосiб i робить з правди курву. Бо той ©©  обми╨  вiд  бруду,  а  той
одягне в шовки або ж у вишиванку, той  навпаки  -  обiлл╨  ©©  гно©вкою  i
виштрика╨ вилами очi, той - взу╨ у срiбнi черевички, а ще iнший  -  вижене
босою на мороз.
   - Так дiялося споконвiку, Майстре... вiдколи свiт,  правду  фальшували,
але й вiд правiку люди прагли ©© вiднайти, скупати в чистих водах.  Деяким
це вдавалося, - зауважив я.
   - А вам? - спитав Бережан напiвжартома-напiвсерйозно.  Що  я  мiг  йому
вiдповiсти? Я тiльки  сказав,  що  причисляюся  до  тих  мiльйонiв,  котрi
шукають правди i пробують по правдi жити.
   - Ой, це нелегко... це нелегко, Вербеню, - сказав Бережан.  -  Знаю  по
собi.

   - Менi, уявiть, таке життя не зда╨ться важким? - заперечив я. - Важливо
знати, до чого ти пряму╨ш i  що  шука╨ш.  Важливо  усвiдомити,  що  ти  не
шурубчик якийсь там... що ти на цiй землi страх як потрiбний  i  важливий,
без тебе тут нiяк не обiйдуться. Тодi наста╨ полегша.
   Очевидно, дотепер я сам собi усього цього не говорив  i  на  сволоку  в
хатi  не  викарбував  сво©  постулати...  постулати  сво©  я  намацував  у
потемках, немов слiпий; я йшов вiд порога до порога й на котромусь  порозi
спотикався i падав, на котромусь сiдав  перепочивати  й  витирати  пiт,  а
котрийсь переступив легко.

   - Розкажiть про  себе,  Вербеню,  -  несподiвано  попросив  Бережан.  -
Зна╨мося, щоправда, мало, всього кiлька днiв, але ж одну роботу робимо  й,
з усього видно, будемо ©© робити цiле лiто. Але навiть не в роботi суть...
суть у тому, як менi зда╨ться, що душi нашi обзиваються на той крик...  на
тi очi, що ми ©х вiдкрили в Святому Дусi.
   Я вiдмовився. Про що оповiдати? Живу.як живеться. Що я  трохи  iнакший,
нiж мо© сусiди?  Сусiди  посмiшковуються  добродушно,  що  маю  "бзiка"  в
головi, але, мабуть, кожний ма╨ свого "бзiка". Рiзниця лише в тому, що мiй
"бзiк" в усiх на виду, а iншi його приховують, маючи з нього свою користь.
Я теж, очевидно, маю хосен. Та чи варто цим хвалитися?
   Ми розмовляли з Бережаном у "голуб'ятнику", тобто  на  другому  поверсi
мо╨©  хати;  голуб'ятники  свого  часу  були  дуже  модними   в   районнiй
архiтектурi, й тому в усiх селах Рогачiвського  району  майже  кожна  нова
хата стояла з "голуб'ятнею" на двi кiмнатки.
   Щоправда, бiльшiсть сусiдських голуб'ятень лише з  фасаду  про  людське
око мають вигляд другого поверху (на деяких вiкнах висять фiранки),  а  за
фасадом, за вiкнами  i  за  фiранками  -  звичайнiсiньке  горище  з  двома
простiнками, де тримали скринi зi збiжжям, мукою, сушеницю, а на стiнах  -
вiнки цибулi i часнику.

   Я iз  сво╨©  голуб'ятнi  зробив  одну  велику  й  свiтлу  кiмнату.  Сам
змайстрував стелажi, принiс  сюди  з-пiд  повiтки  ще  дiдом  майстрований
дубовий столище з рiзьбою по  боках,  який  колись  служив  нашому  родовi
скринею, де тримали печений хлiб i чисту бiлизну, i лiжком при потребi, бо
був широкий i довгий, i добре на ньому дiти робилися... i  на  тому  столi
споряджали мерцiв. Одне слово, "голуб'ятня" була  менi  i  бiблiотекою,  i
робочим кабiнетом... лише прошу не смiятися з приводу "робочого кабiнету".
   Мушу признатися, що люблю свою "голуб'ятню"... люблю за те, що  у  нiй,
вщерть забитiй книжками, купами газет i журналiв, "писаними мисками",  якi
я колекцiоную, i горшками, бо ж Черчен колись  славився  гончарями,  добре
менi працю╨ться... находить на мене тут святочний настрiй; а ще  люблю  за
те, що iз широкого вiкна  вiдслоню╨ться  праворуч  вид  на  цiле  село,  а
лiворуч - розстелилися поля, що змiнювали барви залежно вiд пори року, вiд
сонячного освiтлення i вiд плину хмар на небi; поля перед  мо©м  зором  не
стояли на мiсцi, вони, як зеленi, жовтi, чорнi, попелястi й бозна ще якого
кольору полотнища, гойдалися в маревi й котилися  ген-ген  аж  до  горбiв,
порослих лiсом. Щоправда, не кожно© днини, хiба що  взимi,  я  вибiгав  по
сходах на свою голуб'ятню, щоб попрацювати за столом, отак собi  для  душi
попорпатися в книжках а чи надивитися через вiкно на село й на  поля  -  я
кручуся щодня, як вивiрка в колесi.
   Мiй гiсть Бережан довго  вистоював  бiля  вiдчиненого  вiкна,  за  яким
текла, як чорний дикий мед, пахуча липнева нiч; а  найбiльше  припадав  до
книжок i журналiв, будучи,  мабуть,  трохи  шокованим  полицями  книжок  i
журналiв, виданих "за царя Панька, коли земля  була  тонка"  i  якi  можна
побачити хiба що у спецсхови©цах наукових бiблiотек.
   - Слухайте,  -  запитував  вiн  мене,  -  де  ви  ©х...  оце  багатство
поназбирали? -  i  обережно  гортав  том  "Iсторi©  Укра©ни-Руси"  Михайла
Грушевського.  -  Це  така  рiдкiсть...  i   така   небезпечна   рiдкiсть,
небезпечнiша, мабуть, нiж вогнепальна зброя. - I  вiн  посмiхнувся  сумно.
Згодом додав. - Я колись в дитинствi  бачив,  як  мого  сусiду,  директора
школи, вивозили в Сибiр, а його книжки палили  на  подвiр'©.  Дотепер  маю
"Апостола", що його мама мо© вихопили з полум'я.

   - Тепер уже не палять, - вiдповiв я. -  Ми  прецiнь  -  "цивiлiзованi",
"найпередовiшi"...  а  щоб  нiхто   у   найпередовiшому   суспiльствi   не
сумнiвався, стару книжку, що начебто i сi╨ сумнiви, замкнули на колодку. Я
©х скуповую, де можу... в старих людей на горищах трапляються скарби...  а
ще скарбiв шукаю в Рогачi на складi утильсировини. Купи там... в  купах  i
порпаюся. Маю i дарованих багато, один священик, вмираючi©,  заповiв  менi
цiлу скриню старих видань, що чудом уцiлiли на плебанi©. Вiчна  пам'ять  i
дяка отцевi Григорi╨вi. Очевидно, я надто розбалакався,  менi  треба  було
зупинитися, одначе це було понад мо© сили, я мiг промовчати про себе,  але
тiльки не про книжки, я, мабуть, про кожну книжку з сво╨©  бiблiотеки  мiг
би розповiсти якусь iсторiю - i на це, як кажуть у Черченi, нема  ради.  -
Ось прошу... ось тритомна  Укра©нська  Загальна  Енциклопедiя,  "УЗЕ",  як
називають ©© книгомани. ╞й нема цiни,  а  менi  ©©  задарма  дав  знайомий
рiзьбяр iз Косова. Я йому по сотцi за том хотiв заплатити, вiн  образився:
не все нинi грiшми виважу╨ться. Я тодi червонiв вiд його слiв. Очевидно, в
УЗЕ багато гасел застарiло, бо життя i наука на  мiсцi  не  стоять,  я  ©©
цiную не за наукову вичерпнiсть, а  за  подвиг  ©©  видавцiв  та  авторiв,
котрi, чу╨те,  за  "моцарства  польського"  в  тридцятих  роках,  в  якому
шовiнiстам  вiд  одного  лише  слова  "укра©нець"  перекривлювало   писки,
створили три грубезнi томи: читайте, научайтесь, брати мо©. Кажуть,  "УЗЕ"
за "моцарства" коштувала грубi грошi - треба було, щоб ©© придбати, телицю
вивести на ярмарок.
   Рiзьбяр той косiвський збирався подарувати  енциклопедiю  в  бiблiотеку
скансену, що його розпочали будувати над Рибницею, зна╨те, -  де  водоспад
Гук. Уже з гiр i гражду гуцульську привезли й наново по бервенцю склали, i
нiби церкву Довбушеву з Космача планували на пригiрку покласти;  назбирали
також керамiки, рiзьби гуцульсько©, одежi, книжок  -  хто  чим  мiг,  люди
вспомагали музей... а вiн, музей, тобто гражда, однi╨© ночi спалахнув,  як
свiчка. Рiзьбяр менi казав: "Я збирався дати "УЗЕ" якраз до музею, най  би
люди набиралися розуму. Якщо ж "хтось" навмисне носить за пазухою грань...
чув-╨м, що й у Ки╨вi найголовнiшу бiблiотеку спалили, то най такi  порядки
шляк трафить. А про вас, Вербеню, чув я багато, ма╨те вiд мене дарунок". I
вiн загорнув "УЗЕ" в бiлу платину, як колись косарi завивали хлiб.
   - Втiм, - я таки мусив спам'ятатися. - Я мiг би вам. Майстре, про кожну
свою книжку бандики гнути... особливо про книжку стару.
   - Про себе оповiдати не хочете, а  про  книжку  -  можете,  -  зауважив
Бережан.

   - Гадаю, що розповiдь про  якусь  книжку  -  це  також  рядок  iз  мого
житт╨пису, - сказав я. - Книжки,  я  думаю,  зробили  з  мене  чоловiка...
зробили, зрештою, таким, яким я ╨: де обтесали, де  поглибили,  де  чогось
дуже важливого додали. Хоч, щоправда, вiдомо, що людину форму╨ оточення...
про  мо╨  оточення,  про  тридцятi  передво╨ннi  галицькi  роки,  коли   я
пiдростав, пишуть мудрi й не  дуже  мудрi  писарi,  що,  мовляв,  у  селах
панували суцiльне жебрацтво, безробiття, темрява неписьменна,  а  горах  -
голод. Якась начебто суцiльна мряка пiд низьким небом. Що,  нi?  Очевидно,
все це було, але й були люди, якi пiдставляли плечi  пiд  нависле  небо  i
пiднiмали його... робили його вищим... i пробивалося з-поза  ©хнiх  плечей
свiтло. Пам'ятаю зимовi вечори в нашiй черченськiй читальнi:  чимала  зала
вщерть заповнена жiночими й  чоловiчими  кожухами,  байбараками,  латаними
кабатами дiтлахiв, над якими чадила пiд стелею  одна  ╨дина  лампа,  а  на
сценi за довгим столом сидять три-чотири хлопцi, таки нашi сiльськi хлопцi
вiд плуга й вiд коси, i, немов "Апостола" в церквi,  -  читають  почергово
щовечора по двi-три  години  iсторичну  повiсть  Андрiя  Чайковського  "На
уходах". Саля, оте жiноцтво, що мало б прясти  кужелi,  чоловiцтво,  котре
встигло нарiзати сiчки, нагодувати й напо©ти худiбку, нишкли в читальнi...
i в сутiнках лише було чути, як хтось  або  зiтхне  тяжко,  або  скреготне
зубом, або засопить люто, а жiноцтво сплакувало;  i  всi  разом  вiрили  у
свiт, змальований письменником; i бачили себе у тому  далекому  козацькому
свiтi. Розумi╨те, Майстре, люд сiльський, начебто темний,  затурканий,  аж
стогнав i вiд болю i  вiд  захвату,  занурюючись  у  сво©  первопочатки  i
пiзнаючи себе. Книжка творила чудо, здирала бiльмо.

   Мiж тим  людом  спрацьованим  був  i  я;  менi  зда╨ться,  що  якраз  у
читальнянi вечори я заразився, якщо можна так сказати, любов'ю до  книжки.
Сiльський зашмарканий хлопака в маминому кабатi доглу-пувався, що в книжцi
зата╨не щось дуже важливе, мудре й ворожбит-не, яке конче мусить  пiзнати;
я хотiв стати ворожбитом, щоб наворожити людям бiлий хлiб,  легшу  роботу,
врожайне поле й турму овець... так, я хотiв теж стати письменником.
   У четвертiй клясi, пам'ятаю, я вiдважився  зiзнатися  у  цьому  бажаннi
прилюдно  -  це  був  пiдсвiдомий  порив,   злет   горобця   чи   хлоп'яча
безрозсудливiсть... хто зна╨, що це було, але  в  домашньому  завданнi  на
тему "Ким ти хочеш бути, коли виростеш?" я написав: буду письменником. Мо©
ровесники попризнавалися у сво©х  розволоханих  зошитах,  що  хочуть  бути
вiйтом, ксьондзом, шандарем, крамарем у  кооперативi,  сiчовим  стрiльцем,
фiрманом на жовтiй бричцi, якою ©здив наш  директор  школи  Ян  Шепарович,
просто газдою, але багатим; i це були  нормальнi  бажання,  i  тiльки  мо╨
виявилося ненормальним.
   Вчителька панi ╙ва ╙жанська велiла мо╨ писання прочитати  уголос  перед
цiлим класом. Спершу я не второпав, чому  саме  менi  випала  така  велика
честь, i тому читав iз зошита голосно й, мабуть, не без гордощiв й не  без
радостi: о, видите, хлопцi й дiвчиниська, я до ворожбитства  додумався,  я
не знаю, як це бажання в мене виникло, може, читальняне читання пiдказало,
але я хотiв би, щоб вiд написаного мною у когось скапнула сльоза  або  щоб
хтось зцiпив кулаки. Та чим довше я читав i  чим  смiливiшим  я  ставав  у
сво╨му вимрiюваннi, тим сильнiше натикався на стiну, яку  хтось  вимурував
мiж мною i мо©ми ровесниками в класi;  мо©  слова,  здавалося,  з  розгону
вдарялися в кам'яне мовчання i розбивалися, немов горнятка з-пiд молока.
   Поки хтось не пирскнув смiхом.
   Я пiдвiв голову: уже цiлий клас пiдсмiювався, а Йванко Гукiв, що  сидiв
у кожному класi по два роки, крутив пальцем по скронi, й  це  означало,  й
кривi смiшки теж означали, що я  написав  дурницю;  я  шукав  пiдтримки  у
вчительки, але й вона, висока й  худа,  затулила  рот  хустинкою,  щоб  не
розсмiятися.

   Я чипiв перед ровесниками сво©ми i плакав, огнiваний на  вчительку,  на
ровесникiв i на самого себе. Хоч... якщо вдуматися, то  не  було  чого  на
когось гнiватися, i вчителька ╙ва ╙жанська, i мо© ровесники  добре  знали,
що в мене не було нi батька, нi матерi i що мене  почергово  "тримали"  то
котрась iз старших замiжнiх сестер, то брати Теодор i Юрко - всi  вони  на
той час були жонатi, i я в ©хнiх родинах спав у запiчку, доношував  жiночi
кабати, латанi сорочки з дорослих i величезнi шкарбуни, в холяви яких, щоб
не хлюпалися по литках, коли  треба  було  пiдбiгти,  накладав  солом'яних
вiхтiв. Посилали мене до школи лише взимi, бо влiтi переважно пас  худiбку
або ж брали мене в поле полоти просо чи льон, а коли орали весною i восени
- то я водив коней.
   Вчителька ╙жанська власне так менi й пояснила: дурно, хлопаку, сьорба╨ш
носом, тво© фантазi© - мiшок полови, з яко©  не  всука╨ш  очкура,  бо  для
того, щоб стати письменником, треба закiнчити гiмназiю  в  Рогачi  й  вищу
школу у Львовi... а твоя школа, хлопаку, - граблi i гнiй.
   - Господи, - зблiд Василь Бережан, -  невже  вчителька  була  аж  такою
безсердечною. Було ©й смiшно... було ©й  заздрiсне,  що  хлопська  дитина,
сирота, горобець сiренький, намiрився випурхнути через вiкно  кудись  поза
вила й гнiй?

   - Я не сказав би,  -  боронив  я  свою  давню  учительку.  Вона  вмерла
геть-геть по вiйнi, перебравшись з Рогача в Бистричани; колись випадково я
набрiв на бистричанському цвинтарi на  ©©  могилку  з  маленьким  кам'яним
хрестиком, а на хрестi дощ роз'©дав карбований напис, що тут спочива╨  ╙ва
╙жанська, скромна вчителька з Черчена. Я прикляк на ©© могилу й  виговорив
"Отченаш"... я давно, зрештою,  простив  ©й  дитячий  мiй  плач,  вона,  в
принципi, будучи реалiсткою,  мала  рацiю:  бачила  перед  собою  хлопчака
босого, не стриженого й не дуже вмитого, в кабатинi, рукави яко© по  лiктi
виблискували смальцем... бачила справдi  перед  собою  горобця,  якому  не
долетiти до високих гiмназiй  та  унiверситетiв,  крила-бо  мав  маленькi,
пiдрiзанi, ©х вистача╨ тiльки  для  того,  щоб  перелетiти  з  гноярки  на
гноярку або ж шмигнути прудко до корита  з  вiвсом,  насипаного  коням,  i
вхопити зеренце.

   I вхопити зеренце...
   - Як я зрозумiв, Вербеню, - я любив, коли вiн мене  називав  "Вербень",
бо ж не мiг назвати "товаришу", "газдо", по iменi й  по  батьковi  або  ще
якось iнакше,  -  ви  тодi  перед  учителькою  ╙жанською  i  перед  сво©ми
однокласниками вiдреклися вiдразу самого себе  й  прилюдно  закопали  свiй
талант, - наступав  на  мене  Бережан.  Вiн  близько  до  серця  брав  мою
розповiдь або й виставляв себе на мо╨ мiсце, адже був  молодшим  вiд  мене
лише на вiсiм-десять рокiв i мiг теж подiбне пережити. Втiм, вiн сво╨  теж
пережив.
   - Хто заручиться, що був у мене якийсь  талант  i  що  начебто  я  його
закопав? - пробував я боронитися. В  душi,  однак,  обiзвалося  скиглiння,
немов ожив далекий мiй плач перед цiлим класом. - Менi зда╨ться,  що  якщо
хтось ма╨ до чогось талант, то закопати його  неможливо.  Ти  його  скелею
привали, а вiн все 'дно знайде щiлину й пустить зелений пагiнець.
   - Ой нi, - гаряче заперечив Бережан. - Бо що таке,  по-вашому,  талант,
що таке "Божа iскра"? Я бачу талант у виглядi квiтки, яку треба  пiдливати
у спеку й обiгрiвати  в  морози,  й  стерегти,  щоб  ©©  не  зiрвав  лихий
мандрiвник. Це праця, прошу вас, над собою.
   - А я думаю, Майстре, що талант - то ж не якась там квiточка тендiтна в
городчику... я собi думаю, що талант - це едельвейс,  шовкова  косиця,  що
пророста╨ на гiрських вершинах i не бо©ться нiякого дiдька... на зло  всiм
чортам квiтне i живе.
   - Ну, ну, Вербеню, не ма╨те рацi©, -  Бережан  не  дав  менi  до  кiнця
вiддекламувати свою тираду. - Не виправдовуйте самого себе. -
   I замовк, немовби прислухаючись, як  скиглить  у  менi  давнiй  дитячий
плач.

   - Ет, нема чого журитися, - тамував я нашу суперечку. - Принаймнi я  за
нiчим не жалiю... i навiть хотiв би похвалитися  (щоб  тiльки  не  вректи,
тьфу-тьфу), що життя менi вдалося, як  паска  вда╨ться  газдинi.  Це  теж,
скажу я вам, талант - жити на свiтi.
   - Так, Вербеню, - хитнув головою Бережан. -  Мудро  сказано:  талант  -
жити на свiтi. - Вiн походжав по кiмнатi, заклавши руки за спину; вiн гво╨
щось думав; брижилося чоло й голова гнулася додолу. - Тiльки  не  вiд  нас
залежить... не завжди вiд нас залежить, - поправився вiн, -  якою  дорогою
пiде наше життя. Ми нiчого не зна╨мо про себе, ми  тумани  осiннi,  хоч  i
вивча╨мо себе протягом цiлого життя... протягом цiлого  життя  блука╨мо  у
власнiй душi з лiхтарем у руках... блука╨мо, немов у пiдземеллi,  в  якому
на кожному  кроцi  намуровано  анфiлади  ходiв  i  переходiв,  тупикiв  й"
накопано "вовчих ям", i ти й не здогаду╨шся, що тебе за тим зигзагом чека╨
i яким ти станеш пiсля падiння у "вовчу яму". Життя - це завжди загадка.
   Бережан мав рацiю, ми справдi самi для себе невiдомi  незнайомцi,  адже
стародавнi недаремно запаслися нитками Арiадни, щоб  людина  остаточно  не
заблукала в катакомбах, щоб могла при бажаннi повернутися до свiтла, й при
свiтлi будучи, саму себе розпiзнавати.
   - Ой, Вербеню, мiй Вербеню, - зiтхав Бережан, - належите  до  галицьких
"австрiякiв", котрi тримаються  параграфiв,  як  слiпий  плота.  Я  чомусь
переконаний, що життя - це не завжди... нi, на жаль, не завжди  плавба  до
наперед визначено© пристанi. Частiше зда╨мося на ласку хвиль.
   Я не став далi в'язати з ним цiпи, хоч  i  мав  з  цього  приводу  iншу
думку: ми повиннi будувати себе самi. Може, це надто... може, приписи - це
немов кiлля навколо натикано. Комусь така засада не подоба╨ться - то  його
справа, а я особисто намагаюся внутрiшнього свого  параграфа  триматися...
тримаюся стерна, бо мiг би давно утопитися посеред рiки або  ж  зачепитися
за корч... мiг би, скажiмо, розпитися i  розволочитись,  бо  маю  в  руках
ремесло i вистругую собi гиблем рублики. Що, може, нi?  Мiг  би  я  просто
зануритися з головою в роботу на меблевiй фабрицi, а потiм удома  в  сво©й
стельмашнi й бiльше  до  нiчого  носа  не  пхати;  мiг  би  обмежити  себе
телевiзором, газетою або ж легкою книжечкою -  нащо  сiльському  столяревi
якихось глибин чи висот; мiг би я, бо маю спаралiзовану жiнку, втопитися в
баняку з помиями для свиней, адже жiнчина хвороба завдала  менi  на  плечi
безлiч домашнього клопоту; мiг би я, врештi, стати злодi╨м i потягти  щось
там принагiдне з колгоспу чи з фабрики, бо ж тепер модно стало красти. Мiг
би я нiчим не видiлятися, нишкувати собi бiля нори й  грiтися,  муркочучи,
на сонцi, немов той кiт, i жити бездумно, як  трава...  або  ж  навпаки  -
вирiзнитися, тримати голову над течi╨ю i тiшитися самим собою: ось який  я
мудрий, i порядний, i добрий.
   I коли я сьогоднi можу признатися, що був чесний iз самим собою i перед
людьми, то це, певно, означа╨, що менi щастило оминати пiдступнi  ковбури,
де мене могла захлиснути хвиля, а вир потягнув би на дно. Iнколи,  правда,
таки траплялося, що ногами дiставав дна, але завжди, на  щастя,  вистачало
сили спливти на поверхню. I навiть було цiкаво боротися з  самим  собою...
цiкаво менi жити, набуватися в життi,  так,  набуватися  в  життi,  як  на
весiллi.
   - Хiба не випадало вам ходити в масцi... хiба не  наставали  такi  днi,
коли вiдчува╨ш, що маска зроста╨ться з обличчям i, Господи, зроста╨ться  з
душею... i не знати було, де ти правдивий, а де ти  пробрiханий  наскрiзь,
проiржавлений? - чомусь аж вигукнув Бережан. Вiн, мабуть,  мав  щось  дуже
сво╨, iнтимне i пота╨мне на увазi, бо не очiкував  вiд  мене  вiдповiдi  -
потягнувся до грубезних мо©х альбомiв, що лежали на  столi.  Я  мав  намiр
йому вiдповiсти, що живемо в такий час, коли без маски не можна  появитися
помiж людьми, всi ходять в масках... якийсь вiдьомський карнавал, на якому
пану╨ страх i пiдозрiння... i маску свою кожний здира╨, лише опинившись на
самотi з самим собою та з Господом Богом, та й то оглядаючись:  без  маски
станеш ворогом або ж дурнем, або безборонне голим. Одначе я запримiтив, як
Бережан спершу з банально© цiкавостi зважив в руках один iз мо©х альбомiв,
мимохiть ковзнув поглядом, що  на  ньому  написано,  потiм  наче  мисленно
перерахував усi альбоми, що лежали на столi обiч лампи, бо  губи  й  брови
його ворушилися i, враз  забувши  про  нашу  розмову,  усiвся  за  стiл  i
заходився... нi, не заходився мо© альбоми гортати з увiчливостi чи  навiть
з цiкавостi: його, мабуть,  приголомшило,  що  в  якомусь  Богом  забутому
Черченi, втопленому у колгоспнiй кукурудзi й у пшеницях, якийсь  сiльський
столяр Данило Вербень, непосидющий i гострий на  язик  чоловiк,  в  одному
альбомi замалював  звичайною  кульковою  ручкою,  зберiгаючи  скрупульозно
кожну  деталь,  помiчену  розколину,  капелюшок  цвяха,  удар  варварсько©
сокири, надщербленiсть вiд кулi на цеглянiй стiнi,  розчахнутий  хрест  на
банi, десятки храмiв iз наших гiр i долiв, храмiв дерев'яних i  мурованих,
старих i новiших, а найперший iз них - Святий Дух  у  Черченi.  В  другому
альбомi мiй гiсть розглядував хрести, що посiялися в наших селах, як добро
сi╨ться, пiсля знесення панщини; а ще були там  фiгури  з  розп'яттям,  на
яких Христос був схожий на виголоднiлого, що свiтить ребрами, газду; а  ще
були там замальованi характернi  для  Опiлля  пелюсткоподiбнi  надмогильнi
кам'янi хрести, а ще хрести - "пам'ятнi" з-пiд Львова, Коломи©, Тернополя.
У третьому альбомi я зарисував до сотнi криниць, оцямрованих то камiнням й
дико зарослою папороттю, то зчорнiлим дубовим зрубом, то вже по-новiтньому
замкненi в рiзьбленi ганочки, що критi бляхою, теж рiзьбленою по краях;  а
ще були криницi з вигадливими журавлями  у  виглядi  дзьобатих  бузькiв  i
просто польовi кринички,  що  по-дитячому  пускали  з  "норiв"  бульки.  В
п'ятому альбомi я склав на уявну полицю газдiвське предковiчне  начиння  -
вiд маглюницi, що нею прасували бiлизну й полотна, до  мотивила,  "качки",
розчепiрено© на чотирьох викривлених нiжках, на  якi  змотували  в  клубки
пряжу, кужелi, борони дерев'янi, коси, серпи, граблi, плуги з колiсницями;
багато з цих речей молоде бодай i сiльське  поколiння  уже  й  у  вiчi  не
бачило i назв ©х не зна╨; усi цi ступи, в яких "пiхали" пшоно й пшеницю на
кутю, коловороти, якими сукали посторонки, жорна,  точила,  праники,  дiжi
для квашення тiста й золiльницi для золювання  бiлизни,  коцюби,  хрестики
дерев'янi з написами "варта", котрi колись передавалися з хати до  хати  й
означали, що настала твоя черга йти на нiч стерегти церкву.  А  в  шостому
альбомi гiсть мiй Бережан знайшов замальовки дитячих  народних  забавок  з
дерева, глини, лика й  з  соломи.  В  сьомому  була  рiзноманiтна  й  дуже
вигадлива, розцяцькована бляшками й бубенцями, а також  просто  ремiнна  i
мотузяна кiнська упряж, кованi вози, ярма, орчики й "штильваги"  й  навiть
ремiнний батiг з китицею. У восьмому  альбомi  я  склав  переповiстки  про
вiдьом, чортiв, упирiв, домових, "лiсових дiдiв", нявок,  польових  мавок,
що в житах  живуть.,  У  дев'ятому  я  вимережав  стовпцями  топонiмiку  з
навколишнiх околиць: усi отi язичницькi Бабища, Ра©ни,  Требища,  Могилки,
Чортовi гори. Золотi й Мiднi токи, Холернi горби, Страдчi долини... безлiч
©х у мо╨му списку, а ще неосяжна безлiч на землi... земля, виходить...  не
безiменна, все, що ╨ на нiй, ма╨ iм'я, його тiльки треба знати.
   У десятому альбомi -  конструкцi©  i  деталi  дерев'яного  моста  через
Золоту Липу; цього моста вже давно нема, на його мiсцi збудували бетонний,
але я встиг змалювати кожну дошку, балку, стовпець, спосiб  ©х  крiплення;
були ще майстри, якi пам'ятали ©х назви. Наприклад, поруччя  називалося  у
нас "обiпрець", настил iз дощок - "покотило", правий i  лiвий  бруси,  якi
крiпилися шрубами на "покотилi", хтось влучно назвав "вiдбийколо": у сво©х
альбомах, добродiю Бережане, я не пробував щось гам художньо  фантазувати,
змальсву вати рiч чи будiвлю "на загал", меч iамальовки завжди точнi, вони
мають свою адресу, назву й навiть приблизний вiк.
   Очевидно, за один вечiр i за один  присiд  мiй  гiсть  не  мii  охопити
усього, що було в мо©х альбомах намальовано, пiзнiше, протягом лiта,  поки
вiн працював у Святому Дусi, приходив до мо╨©  "голуб'ятнi",  заривався  в
альбоми, щось собi з них замальовував, а щось  -  записував  i,  по  сутi,
вiдкривав для себе, воскрешав для себе - чим я дуже  тiшуся  -  той  свiт,
який вiдiйшов у небуття, вiдплив у безмiр часу й бiльше не повернеться; це
було, певно, згадування минулого... згадування,  може.  дитинства,  бо  цi
речi колись i його обступали: це йому було потрiбне для  душi,  для  того,
щоб збагатитися i помудрiти; вiн казав  менi  згодом,  що  йому  потрiбний
галицькою рiзьбою мережаний хрест (липа жовта,  немов  слонова  кiсть),  i
потрiбна присадкувата капличка на цвинтарi серед буяння  дерев,  i  навiть
потрiбне таке просте слово, як "драпачка". котре щвним чином нагадало йому
маму, яка в далекiй далечинi на  тоцi  в  стодолi  на  простеленiй  старiй
веретi дерев'яною зубастою драпачкою, яку притриму╨ ногою, "драпа╨"  льон:
обрива╨ коробочки насiння, бо на вiдмiну вiд конопель льон не  можна  було
молотити, насiння його розплющувалося пiд биленем: i  це  колюче,  зубасте
слово "драпачка" виводило його душу на майовий  дощ...  i  душа  мистецька
стовбичила перед намальованим на бiлому паперi простим знаряддям i м'якла,
i добрiла, i глибшала...

   Бережан якось у цьому менi при знався, але я анi  не  загордився  сво╨ю
немарною працею, анi не здивувався Бережановiй  сповiдi  -  це  було  менi
зрозумiло; це йому було потрiбно, бо ж  не  вродить  нiчого  без  майового
дощу.
   Та признання Бережанове станеться трохи пiзнiше, коли осiнь сяде прясти
павутиння,  а  сьогоднiшнього  косарського  вечора  Бережан  ще  не   може
повiрити, що я сам один нагромадив таку гору роботи, i  нiяк  не  хочеться
йому вiрити... а  може.  було  йому  трохи  страшно  й  заздрiсне,  бо  аж
вiдхилився вiд стола, вiд мо©х альбомiв i спитав трохи скептично; скептнзм
скрипнув сухо.
   - Господи, - i здвигнув Бережан плечима, -  нащо  вам,  Вербеню,  цього
усього, га? Зорано поле, а камiнь на каменi, - зiтхнув.
   Менi не сподобалося  його  питання:  тенькнуло  менi  в  головi:  невже
мистець мо©х зусиль не розумi╨... чи мо' й справдi нiкому мо©  альбоми  не
потрiбнi... камiння якесь  неврожайне,  поле,  яке  не  викине  колоса  нi
сьогоднi, нi завтра? Одначе чи я розраховував  на  когось.  на  громадську
потребу?
   - Чого  ж,  -  вiдповiв  я  йому,  заспоко©вшись.  -  Усе  це  потрiбне
насамперед менi й ще мо©м дiтям. Хiба цього мало? Я собi думаю: без цього,
що тут намальоване, власне без тих днiв i рокiв... го-го, не одного  року,
поки я малював, не змiг би набутися в життi, як на весiллi. Ми  щойно  про
це говорили, що нi?

   Художник менi не вiрив.
   - Але ж ╨ фотоапарат. Цок - готово. Секунда. Мить. Нащо  мозолити  себе
ручкою?

   Чи вiн перший про це говорив? Чи мало цiкавих i скептичних тупцювали за
мо©ми плечима, коли я штрихував дзвiницю чи ру©ни корчми  з  передминулого
столiття... чи мало радили: цок -  i  фотографiя  готова.  Тим  цiкавим  i
скептичним я не вiдповiдав, то марна робота, а Бережановi пояснив:
   - Фотоапарат - нiма нiч, йому байдуже, що  фотографувати  -  церкву  чи
орендарську корчму. Менi ж малювати не однаково:  коло  церкви  молюся,  а
перед корчмою плачу, перед ©© порогом спорохнявiлим земля, певно, ствердла
вiд пролитих  доль.  Розумi╨те?  -  Я  боявся  пишноти  в  словах,  одначе
докiнчив. - Коли малюю... в пальцях мо©х б'╨ться серце,  так  близько  мо╨
серце до хреста, що на дiрявому куполi i близько до мальовано© криницi.
   - Коли _ви встига╨те, Вербеню? - Бережан все ще сумнiвався.
   - День, як море, - вiдповiв я. - Вставав у недiлю  або  у  свято  рано,
пакував у мотоциклетну коляску  (а  потiм  у  старий  "Москвич")  жiнку  з
дiтлахами i рушав на села i в мiста. Коли рано вста╨ш -  багато  встига╨ш.
Що, може, нi?

   Вiн мiряв мене очима... мiряв, певно, мо© днi i роботи.

   5
   Котрогось вечора, будучи в  голуб'ятнi,  Бережан  знову  навернув  нашу
розмову про книжки, про гуртове читання в зимовi вечори iсторично© повiстi
Андрiя Чайковського, про мою розбуджену  книжками  душу,  яка  настановила
собi зробитися письменником.
   - Що ж далi, Вербеню, було? - брав мене Бережан за руку й  заглядав  ув
вiчi, i свiтилось ув його очах людське спiвчуття.  -  Боже,  мiй  Боже,  -
хитав вiн головою, - душа  хлоп'яча  прокинулася,  як  брин-душка  вибухла
бiлим цвiтом, а навколо нi промiнчика, щоб не ослiпнути в  пiтьмi.  Тiльки
вила й гнiй... тiльки... - вiн жалiв мене запiзнi-лим, але щирим жалем.
   - Ну, чого аж так слiпно, аж так погно╨нно, -  промовив  я,  зворушений
його жалем. - Це так нинi  пишуть  тi,  якi  виставляють  себе  за  мудрих
вчителiв, за мойсе©в iз Москви, що  в  тридцять  дев'ятому  засвiтили  нам
свiтло, бо нiбито тут панувала суцiльна нiч i чавкала ©© пiтьма, як болото
в чоботi. Iнша рiч, Майстре, що мойсе© потiм тотими  свiчками  припалювали
нам у кримiналах п'яти, але це, правда, з iншого  ╨вангелiя.  Насправдi  ж
так не дiялося, не чавкала нiч, як болото  в  чоботi,  бо  якби  була  тут
правда, то хiба б ми вижили,  хiба  б  ми  не  подурiли,  не  ослiпли,  не
перехрестилися б на полякiв, на швабiв чи на румунiв, бо нас  гнули  в  цi
сусiдськi каблуки, бо хiба в пiтьмi ми всi не ста╨мо чорними?

   В читальнi, в "Просвiтi" була бiблiотека  -  я  ©©  швидко  проковтнув,
потiм нипав по селу з торбиною i випитував у  людей  книжки  для  читання.
Робив це переважно у недiлю, коли газда з газдинею приходили з  церкви,  i
не на вибiр робив, а брав конкретну  вулицю  i  ходив  хата  вiд  хати.  Я
боявся, що на  котрiйсь  вулицi,  в  якiйсь  хатчинi  прича©лася  особлива
книжка, i коли я котрусь халупу випадково обмину, то цю книжку  нiколи  не
буду бачити, не прочитаю ©©, навiть не торкнуся до не©.
   Я цоркав клямкою, ставав бiля порога, чемно вiтався з газдами молодими,
а старих - цiлував за звича╨м у руку й питав, чи нема у них у хатi якогось
друку; я, чу╨те, Майстре, розпитував газду  про  книжки,  а  очi  мо©,  як
шпаркуватi злодi©, бiгали й нишпорили по столi, по  лавицях,  зазирали  на
пiч й на припiчок... очi шукали прича╨них книжок. I  що,  гада╨те,  ©х  не
було? Рiдко в якiй хатi  нiчого  менi  не  позичали,  а  так  переважно  я
розживався або книжкою, або часописом, або скриптурами, тобто зошитами, де
були бозна-ким i коли переписанi старi спiванки й коляди.
   Рiзна це  була  духовна  пожива,  нерiвнозначна,  овес,  перемiшаний  з
половою: книжки, про якi тепер кажуть,  що  вони  художнi,  видання  отцiв
Василiан iз Жовкви, ╨вангелицькi  брошури  американського  друку,  писання
Донцова i Ленiна, календарi й книжки пожиточнi, що ©х видавали в  Коломи©,
збiрники  казок  i  несподiвано   траплялися   розрiзненi   томи   Михайла
Грушевського або "Записки Наукового товариства iменi Шевченка".
   Я, на жаль, не розпитував, не дорiс до таких питань, якими  шляхами  цi
книжки  пiд  сiльськi  стрiхи  примандрували,  як  вони  пережили   вiйну,
пацифiкацiю;  деякi  з  них  були  новенькими,  шанованими,  схороненi  за
образами й самi, мабуть, до  святих  образiв  прирiвнянi,  а  бiльшiсть  -
обшмуленi по краях, просякнутi жовтизною часу або ж поплямованi рудизною -
гейби кров'ю. Та якими би мучениками книжки не виглядали,  все  ж  таки  у
сiльських хатах вони жили разом iз людьми, чогось людей вчили, вiд  чогось
застерiгали, когось проклинали або й тру©ли трутизною - i разом iз  людьми
вмирали.
   - Ви читали ©х без розбору... без системи? - запитав мене Бережан.  Нi,
вiн таки був смiшний, цей львiвський художник. Я нагадаю:  вiкова  рiзниця
мiж нами десь на десять  рокiв,  а  це,  виявля╨ться,  цiлий  океан  часу,
прiрва, береги океану начебто чимсь схожi мiж собою i водночас - вiдмiннi.
Я колись був на Чортовiй  горi,  це  недалеко  вiд  Черчена  в  маленькому
заповiднику, де ростуть  трави,  яких  давним-давно  нема  на  навколишнiх
лугах, i лише на горi вони збереглися з-перед тисячолiття. Очевидно, я теж
родом iз тi╨© гори, тому Бережан задавав менi на©внi питання.
   - Яка могла бути система, пане мiй львiвський, - я  засмiявся,  i  менi
баглося розповiсти про Чортову гору. - Яка, питаюся, могла бути система  в
хлопця, який пасе худiбку  й  чита╨  випрошену  книжку  пiд  "бузьком"  на
головi, що його робили з мiшка, коли йшов дощ?
   - Я пам'ятаю... менi мама теж робили "бузька" з мiшка, коли падав  дощ.
Я прецiнь теж пас корiвчину, - признався Бережан.
   Я подумав, що багато  з  нас  iще  недавно  були  пастухами...  це  так
романтично i так сумно... i так мене серце болить, що  ми  витрачали  сво©
сили лише для того, щоб не розчинитися в пiтьмi, щоб  не  зникнути.  Якась
кара Божа... так, кара, бо й нинi цi╨© сили ще потрiбно.
   - Виходить, щось спiльне залишилось помiж поколiннями: бодай спогад, що
ми колись пасли корiв. - Нi, це не була з мого боку iронiя. Менi  хотiлося
Бережана обняти. Я любив, незважаючи нi на що, сво© пастушi роки й залюбки
розповiдав про них дiтям, а тепер ось - онукам, бо вважаю, що якраз  влiтi
на вигорiлому пасовищi, а потiм на стернищах, коли гусне серпень, а згодом
на всiх покосах i кукурудзянках восени, коли небо прихиля╨ться  ближче  до
землi, а цiлий свiт ста╨ прозорим, мовби  вiн  плава╨  у  небеснiй  чистiй
водi, я пройшов, маючи книжку в руках, сво© гiмназi© та  унiверситети.  Що
зробиш...
   - Нi, я недовго пастушив, -  Бережан  гейби  засоромився  тi╨ю  давньою
простою роботою, i це мене засмутило. - У нашому селi була  школа  ще  вiд
"Франца-Йосипа", семирiчка. До старших класiв я чимчикував  до  сусiднього
села. Не було, отже, часу на пастушення. А потiм я ще брав уроки у вчителя
малювання. Вiн, власне, виявив мiй хист до пензля.
   - В мене хист до писання нiхто й не пробував намацувати, - все ж таки я
поскаржився. I була це, мабуть, запiзнiла  скарга  на  ╙ву  ╙жанську,  яка
висмiяла колись мо╨ "письменництво" перед цiлим класом.  Я  так  i  сказав
Бережановi. - Вас учили професори в школi, а мо© професори - тi© газди, що
давали менi книжки.

   - Чи книжки, якi ви випозичували в людей,  назад  повертали?  -  спитав
Бережан. Тiнь майнула на його  лицi,  а  очi  мимохiть  скосилися  на  мо©
стелажi.

   - Ну, що ви... з тих давнiх  книжок  практично  залишилися  одиницi,  -
вiдiгнав  я  пiдозрiння.  -  Я  позичав  переважно  стiльки,  скiльки  мiг
прочитати за тиждень. Наступно© недiлi розносив ©х назад. I знову  цiлував
руки бадiкам i дякував, i, мабуть, пiд час  дякування  краплилися  в  очах
сльози, жаль було розлучатися з книжкою, бо газди часом добрiли  i  книжку
менi дарували. Але рiдко так траплялося, бо книжки  таки  направду  мусили
жити в хатi, як жили святi образи,  як  рiзьблений  на  сволоку  хрест.  Я
пiдозрiваю, що книжки в багатьох... отут у Черченi й поза Черченем  лежать
на столi чи встромленi за образи не лише для  читання,  а  насамперед  для
присутностi... нiбито в хатi в образi книжки присутнiй добрий дух.
   - Ну, це ви даремно...  даремно  iдеалiзу╨те  книжку,  якщо  можна  так
сказати, - не погодився зi мною Бережан. - ╙ ж  бо  книжки,  що  схожi  на
демонiв. Або ж на розкладенi трупи, що наморочать землю смородом.  Або  ж,
як клубище гадюк... i сичать вони, бризкають трутизною.
   - Так i ╨. Книжки, як i люди, рiзнi, - пiдтакнув я.  Мене  втiшило,  що
Бережан любить говорити про книжки, вмi╨, мабуть, ©х розпiзнавати, хоч  як
тяжко iнодi розпiзнати серед них вовкулаку. Зверху  наче  щось  людяне,  а
всерединi -  вовк.  -  Остiльки  ╨  книжки  рiзнi,  як  рiзнi  ╨  люди,  -
продовжував я, - то за "перших совiтiв" у тридцять  дев'ятому  роцi  людей
почали сортувати й внарештовувати, а  книжки  заходжувалися  палити;  нова
влада, комiсари в перехрещених пасках  палили  ©х  прилюдно,  напевно  для
постраху. Я теж палив... Я спалив, правда, свою першу  бiблiотеку  та╨мно:
вночi розпалив у печi, а не в грубi, узяв кочергу й по однiй книжцi  метав
у вогонь. Книжки горять поволi, важко, вони корчаться в полум'©,  як  живi
iстоти, як птахи, чорнiють, а ти ©х довба╨ш зверху кочергою i теж  чорнi╨ш
душею.

   6
   Майже  кожного  дня  Бережан  пiсля  трьох-чотирьох  годин  стояння  на
риштуваннi перед стiною у Святому Дусi вибирався з мольбертом у  поля;  не
знаю, що вiн  вишукував  на  наших  черченських  нивах  помiж  колгоспними
пшеницями, кукурудзою  i  цукровими  буряками,  помiж  вузькими  людськими
рукавцями картоплi, яку чомусь  чи  випадково,  чи  навмисне  закосичували
маком, що палахкотiв бiляво в густому кипiннi зеленицi; Бережан, вочевидь,
шукав краси для сво©х етюдiв i  таки  знаходив  ©х,  бо  малював  скажено,
немовби боявся, що хтось вiднайдену ним красу -  отi  плахти  пшеницi,  що
перетканi волошками, чи рiвнi ряди бурякiв,  що,  здавалося,  у  сонячному
мерiхтiннi здiймалися аж до неба, немов шнурок осiннiх  журавлiв,  чи  оте
зелене,  аж  первiсне  буяння  кукурудзи  хтось  вiдбере  або   заборонить
малювати. Iнколи Бережан блукав мереживами протоптаних через поля  стежок,
що, вигинаючись на горбах i скручуючись у спiралi за бозна-якими  законами
людських забаганок, бiгли в  рiзнi  напрями,  одна  в  одну,  як  струмки,
впадаючи або ж раптово уривалися перед стiною жита, i тодi  здавалося,  що
Бережан шука╨ на польових стежках щось давно загублене,  а  може  -  щойно
вiдкрите, яке вiн наздоганя╨, щоб зблизька до нього приглянутись, i не ма╨
сили наздогнати... i не може втрапити  на  слiд...  на  слiд,  може,  того
iзографа, котрий лишив на стiнi Святого Духа  свою  душу,  приховавшi©  до
часу iм'я; може, Бережан на польових стежках  прислухався,  аж  йому  кров
грала у вухах, чи iм'я того iзографа не випливе, як мiсяць на небо,  понад
пшеницi; або ж його iм'я виспiва╨ жайвiр у пiднебессi, або ж вiтер наднесе
з безвiстi?

   А може, в полях художник вiдпочивав i роздумував над самим собою,  себе
поглиблюючи й очищаючи, немов криницю, в котру понасипано пiску i бруду?

   Я рiдко товаришував йому у його мандрах, хiба в  недiлю  ми  вибиралися
удвох, i тодi вiн уже мене вимучував, бо встромляв  на  одному  й  тому  ж
мiсцi в пшеницi свiй мольберт  i  заходжувався  малювати,  як  вiн  казав,
"сiльського фiлософа в солом'яному брилi" посеред слiпучо розлитого сонця,
що золотило стрiшкувате  колосся;  я  потiм  роздивляв  його  малювання  i
починав розумiти художницький задум: людина на  цих  золочених  чорноземах
злива╨ться во╨дино з природою, вона ╨ лише колоском на безмежжi полiв, яке
назива╨ться життям, i нема на Бережановiй картинi навiть слабого натяку на
те, що людина посеред поля ╨ предковiчним бородатим  Паном...  нi,  людину
поле вродило, годувало, висушило його соки i поле людину схоронить.
   I коли я починав пiд сонцем умлiвати i рiшуче видибував iз  пшеницi  на
стежку, Бережан покiрливо складав сво╨ малярське начиння  i  починав  мене
водити  другим  колом  мук:  випитував  та  й  випитував,  чому  оце  поле
назива╨ться "Могилки", а оте - "Боярське", а отой пагорб -  "Вартовня",  а
оцей ярок  -  "Татарщина",  а  дорога,  що  кривуля╨  в  лiси  на  горбах,
"Закривавлена"...
   Як мiг, я розтлумачував йому, що наша земля хрещена давнiми iменами,  i
кожне iмено ма╨ вкарбоване значення... й ще  ма╨  значення  те,  що  iмена
свiдчать: ми не тiльки належимо землi,  а  й  також  земля  належить  нам,
пращури ©© хрестили;  вiн  жадiбно  слухав  мо©  тлумачення  й,  очевидно,
пам'ятав, що i в його пiдгiрському селi рiзнi урочища мали сво©  узвича╨нi
назви; вiн признався менi, що нiколи  йому  не  спадало  на  думку:  земля
хрещена, й кожна назва, iмено ©©  -  це  немовби  печатка  на  вiчне  наше
користування.
   У такi недiлi, очевидно, я теж мав право його перепитати, як вiн колись
мене запитував на голуб'ятнi про мо© альбоми,  мовляв,  навiщо  вони  вам,
Вербеню, але я здогадувався, що художник, певно, надолужу╨ колись втрачене
щось дуже важливе, переоцiнював те, яке  вважав  за  маловартiсне,  або  ж
Опiлля оголилося перед ним, як молода жагуча жiнка, яка начебто й знана до
найменшо©  плямочки  на  тiлi  i  водночас  безмiрно  та╨мнича.  А  ще   я
пiдозрював, що вiн в топонiмах, часом затемнених, прислуха╨ться до давньо©
музики слiв, до обiрваних струн, бо йому конче було потрiбне, це теж  було
пов'язане  з  малюванням  на  стiнi  Святого  Духа  Та  з  його   власними
теперiшнiми етюдами. Душа його була настро╨на на звучання усiх скрипок, що
тисячу рокiв грали й вигравали на цих черченських полях, на цiлому Опiллi,
на всiй Укра©нi... i часом, обiрвавши свою оповiдь, я уловлював,  як  душа
його схлипувала, захлинувшись жалем чи звеселившись почутою радiстю, або ж
огнiвувалася до стогону, коли ми надибували на полях червонi  таблички  на
стовпцях, на яких писалося, що це поле ма╨  "нумер"  такий-то;  нумерованi
поля нагадували нумерованих в'язнiв у таборах. А оце поле  названо  -  так
було написано - iменем чекiста Решетова, що тут упав у бою з бандерiвцями.

   - Як же нинiшн╨ чекiстське поле називалося ранiше, Вербеню? - запитував
мене Бережан.
   - Називалося "Вдовинi помiрки". Колись вони належали  громадi,  селовi,
отже, й громада, пам'ятаючи про бiдних вдiв, щороку нарiзала по черзi  тiй
чи iншiй жiнцi якийсь морг поля. Усе ж таки помiч. Звiдси й iмено.
   - А вони, тi, що старий свiт зруйнували, а новий не побудували, встигли
перейменувати... перейменували для того, щоб люди забули про те, що колись
громада була "великим чоловiком" i мала Бога  у  серцi.  -  Бережан  хитав
головою. - Нiби навмисне... чи таки навмисне все перейменовують, стирають,
знищують, га? - Вiн блискав очима, й сивизна його теж iскрилася i мовби аж
потрiскувала, немов наелектризована.
   - Вам треба, Майстре, повертатися до Львова, - радив я йому жартома.  -
Бо згорите на Опiллi... i нiхто  начебто  ваш  вогонь  не  пригашу╨  i  не
пiдслухову╨. А вдома - камiнь на каменi... а вдома  й  на  вулицi  за  сто
метрiв пiдслуховують, кому треба, вашу розмову...  а  вдома  на  мольбертi
недомальоване полотно, я бачив: гола прекрасна  жiнка,  задум  -  ви  менi
пояснювали, - що мав би спробувати розкрити сутнiсть жiночо© душi.
   Далебi я не  збирався  глузувати  з  художника;  проникнення  в  жiночу
сутнiсть - це теж важливо, усi митцi  свiту,  мабуть,  трепетно  торкалися
сво©ми пензлями жiночо© душi,  одним  iз  них  вдавалося  бодай  для  себе
з'ясувати сатанинський пiдступ природи, що назива╨ться  звабою,  обiцянкою
насолоди i вiчним прагненням людини продовжити себе в  прийдешньому;  iншi
вiдступали,  обгризаючи  сво©  пензлi,  перед  неприступнiстю   загадково©
жiночо© посмiшки; третi шукали в жiнцi божество, якому треба  поклонятися;
ще  четвертi  зривали  з  жiнки-богинi  нiмб  й  жбурляли  на   стирлованi
простирадла борделiв.
   Зрештою, жiнка - вiчна тема в мистецтвi, i цiлком зрозумiло, що Бережан
теж нею захопився, але... але, дивися-но, Бережане, поле оце перехрещене в
нову вiру, навмисне перехрещене, щоб ти завтра стояв отут без пам'ятi.  Ти
не помiтив, брате мiй Бережане, що iсну╨ зв'язок мiж нинiшнiм перехрещеним
полем i малюванням на стiнi в церквi Святого Духа? I там i  тут  зла  рука
стира╨ пам'ять:  там  затира╨  ©©  вапном,  тут  -  вибира╨  очi  червоною
табличкою.
   Чи пiсля цього мiг Василь Бережан по©хати до Львова, щоб повернути собi
спокiй, коли на "Вдовинi помiрки" видибав iзограф iз церкви Святого  Духа,
зупинився на краю поля й з-пiд долонi дивиться усмiхнене, тихо,  як  жiнки
жнуть жито, як серпи викрешують зблиски, як стеляться по  стернi  спiванки
без слiв, як пiд полукiпком у  холодку  молодиця  году╨  немовля,  забувши
прикрити бiле персо, як важко,  iз  дзвоном  ляга╨  в  перевесло  колосся;
iзограф потонув, мабуть, в iдилi© жнив, жнивна музика його заполонила,  бо
старий не помiча╨, що з борозни цiлиться в нього солдат у синьому  кашкетi
iз зiркою, зараз ось-ось  скреготне  кулемет...  i  почне  кулемет  косити
iзографа, женцiв, жито й жiнку молоду з немовлям.

   I майбутнi поколiння нiчого не будуть про це знати...
   - Господи Боже мiй, яка кара Божа на нашу  землю,  -  зiтхнув  Бережан.
Мало не скрикнув Бережан.
   Я мусив гла©ти його, бо не треба аж так голосно, бо й поля,  Бе-режане,
мають вуха.

   - Невже, Вербеню, ми бо©мося навiть  власного  поля?  -  запитував  вiн
розпачливо. Сiв, змордований безсиллям, на межу й обома руками вчепився  в
зелену бороду пирi©в.

   Хтось спита╨:
   - А кулемети?..
   Що, не було чутно кулеметiв? Я щось  вигадав  таке  несусвiтне?  Браття
мо©, невже не чу╨те, як вони нас розстрiлюють щоденно... i ми  живемо,  по
сутi, будучи розстрiляними.

   7
   Котро©сь недiлi, коли дощ застав нас на косовищi й ми мусили ховатися у
копицю сiна, Бережан знову допитувався, чи я направду  остерiгаюся  полiв,
немовби й вони, Вербеню, нинi стали зрадниками й  пiдслуховують  орачiв  i
косарiв, як боязливий за╨ць,  що  стриже  вухами  пiд  межею;  невже  вони
навмисне нумерують себе нумерами, забувши прадавнi власнi  назви,  щоб  ©м
спокiйнiше спалося по ночах; невже вони  поробилися  курварськими  ланами,
яким байдуже, хто й що у них посi╨; невже нашi поля, Вербеню, закаменiли й
втратили вiдчуття болю... чи бiль вони вже перетерпiли й звиклися з ним  i
©м уже не болить, що хтось вiнча╨ ©х терням, хтось напува╨  кров'ю,  хтось
угною╨ трупом, хтось  засiва╨  брехнею,  а  хтось  полива╨  зневагою?  Он,
бачите, Вербеню, повзе й повзе, клубочучись помiж масними скибами, гаддя.
   Я розгнiвався; я йому вiдповiв, що не пасу╨  винити  землю  в  смертних
грiхах... земля ╨сть ╨вангелi╨м, в якому пластами списано наше терпiння  i
колись-хтось його прочита╨ i жахнеться. Я  особисто  землi  довiряю,  кому
бiльше довiритися, як не ©й. Коли мо© хлопцi стали пiдростати, я  брав  ©х
за руки i водив у цi поля, у купелi цi пахучi, далi вiд стукачiв,  дрiбно©
селянсько© су╨ти, i тут, у житах, що напливали на нас хвилями  зусiбiч,  я
учив молитися за Укра©ну; я спiвав ©м "Боже великий  ╨диний,  нам  Укра©ну
храни... не дай загинуть у ярмi..."

   Пам'ятаю, я ледве чутно тую молитву наспiвував, а сам  у  душi  плакав,
сльози в горлi клекотали, як окрiп, а мо© хлопцi нiяк не могли  второпати,
чому ©хнього батька розтрушу╨ дрож i чому ми молимося за  Укра©ну  посеред
полiв, адже Укра©на - ви самi, тату, нас учили, скрiзь, ╨ вона в деревi, в
зелi, у сонцi, у словi, в краплинi дощу, i чи не можна, тату, молитися  за
Укра©ну вдома перед образами... ну, може, молитися не вголос, а  так,  щоб
Бог  почув,  а  щоб  до  колгоспного  голови  Чобота  чи  до   дiльничного
мiлiцiонера пташка з молитви не долетiла... вони ж бо ©© застрелять, а нас
- на Сибiр.
   Мо© хлопцi мали рацiю: Бог прийма╨ молитву скрiзь, i  церквi,  i  перед
образами вдома, i в саду, коли сходить сонце, i нiякий колгоспний Чобiт не
ма╨ сили молитву переймати, одначе мене чомусь потягло в поле, тут молитва
чистiша i глибша, вона в полi сi╨ться як дощ... так, сi╨ться, бо велика  в
наших  душах  спека;  спека,  зашкарубла  потрiсканим  коржем,  i  останн╨
зiллячко у нiй в'яне, душа, як каня дощу, цю  молитву  випрошу╨...  i  дощ
припуска╨ться. Крiм того, серед житiв ми ближче наблизилися до Бога  й  до
Укра©ни... й таки ближче. Власне ця думка про наближення виводила  мене  з
дiтьми в поле, i поле ставало мо©м спiльником.

   Я учив мо©х хлопцiв:
   - Ану вiзьмiть, один iз другим, з-помiж жита по грудцi землi...  чу╨те,
яка вона, наша земля, на дотик, як ©© тепло струме-ниться, перелива╨ться у
вашу кров. Чу╨те? Це i ╨ Укра©на.
   Пощо  це  все  я   оповiдав   Бережановi?   Хотiв   похвалитися   сво©м
патрiотизмом? Розвiював Бережановi пiдозрiння  про  зрадливiсть  пшеничних
нетрiв, де нiбито попiд межами стрижуть вухами, пiдслуховуючи,  зайцi?  Чи
домальовував у його уявi свiй таки власний портрет на  тлi  скiсних  ниток
дощу?
   - Добра ваша школа, Вербеню. Добра... хоч, може.  дещо  зромантизована.
Та що зробиш, коли мусимо ховатися з сво╨ю сльозою i молитвою. Такi  часи.
- Вiн довго мовчав, i менi  здавалося,  що  його  зморю╨  сон.  Дощ  шумiв
напливами, як некошенi трави. - Тiльки чи тi грудочки, про якi говорите, -
обiзвався вiн згодом, - не розсипалися помiж пальцями,  а  вiтер  пiдхопив
пил, i нi слiду, нi знаку. А ви кажете: Укра©на. Га?
   Нам було затишно сидiти в копицi, тепло; його плече  опиралося  в  мо╨;
сiно, вiдволожене дощем, пахло й  п'янило,  як  стародавнiй  трунок;  нам,
здавалось, було чути, як пiд струменями  дощу  на  покосi  вистрiлювали  й
росли жовтодзюбi перця скошених зел; так, ми чули, як росли трави  -  душi
нашi були чутливi, немовби тисячi струн ╨днали нас iз кожною бадилинкою.
   Я не поспiшав Бережановi вiдповiдати.  Чому,  зрештою,  мають  обходити
за©ждженого львiвського художника мо© дiти? Звичайнi вони люди. Ну,  може,
не мають, як каже моя Олена, в носi рою мух, як ма╨ ©хнiй тато, але  що  з
того?  Один  -  iнженер  у  Львовi,  другий  бухгал-еру╨   у   Рогачi,   в
райспоживспiлцi. Катерина, донька, в колгоспi пора╨ться коло землi. Та нi,
нiчого не пропало з того, що я ©м у душу вклав, нiчого  не  розсипалося  в
порох, i вiтер нiчого не розвiяв. Ми не торбарi якiсь дiрявi,  ми  прецiнь
Вербенi.
   - Забува╨те, мабуть, Майстре,  -  таки  мусив  йому  вiдповiсти,  -  як
напластову╨ться родючий грунт, гумус тобто. Порошина до порошини, корiнець
до корiнця, думка до думки, зеренце до зеренця, а ще - листя опаде, а ще -
Божа роса - i вже нурту╨ жива земля, вже весна ©© будить.
   - Я вас розумiю, Вербеню, i образити не хотiв, - сказав Бережан. - Лише
спало менi на гадку стосовно гумусу: свiт пливе мимо нас широким  рiчищем,
корабель його освiтлений аж хапа╨ за очi, iлюмiнатори вiдчиненi в космоси,
в безмежжя людсько© мислi, а ми... а ми сидимо, не помiченi з  корабля,  в
копицi сiна i бо©мося, щоб вiтри не здули гумус... власне, ми  не  сидимо,
ми розпластанi, розiп'ятi й прибитi цвяхами до гумусу, бо iнакше станеться
тут пустеля.

   Вiн так i сказав: "Станеться тут пустеля".
   _
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   8
   А ще я був у Черченi "сво©м" через те, що  мене  тут  люди  впiзнавали;
вони  пильно  обмацували  мене   поглядами,   у   ©хнiх   очах   здивовано
засвiчувалось,  як  далекий  полумiнець  скiпки,  не  то  здогад,  не   то
пригадування, i тiльки вроджена селянська несмiливiсть стримувала  кожного
з них спитати мене: "А де ти, чоловiчку, так довго барився?"
   Виходило, що начебто я тут уже колись бував, оцi люди на вулицях  i  на
подвiр'ях, в полях i на всiх дорогах колись  мене  бачили,  розмовляли  зi
мною, i коли я був голодний - дiлилися  хлiбом,  а  коли  був  спраглий  -
виносили до  ворiт  кухоль  води;  виходило,  що  колись  (Коли?  В  якому
столiттi?) я ©х малював чи принаймнi збирав у свою пам'ять рисочки з ©хнiх
облич, i збирав зблиски з ©хнiх очей, i злети й насупленiсть ©хнiх брiв, i
сльози збирав iз ©хнiх зморщок, i збирав веселi  усмiхи  з  ©хнiх  губ.  Я
тiльки не  знав,  i  черченськi  люди  не  могли  менi  в  цьому  незнаннi
допомогти, куди я зiбране вiдносив i на що його витрачав.

   Якось менi снилося, що я вже розчистив цiле обличчя,  а  не  лише  дво╨
очей страдника на стiнi  Святого  Духа;  менi  явився  старий  чоловiк  iз
аскетичним довгобразим обличчям, зарослий бородою, одна  чорна  i  глибока
зморшка, як борозна виорана на  високому  чолi;  а  грива  сивого  волосся
рвiйно вiдкинута назад; а зрештою, головi старця була вiдкинута  напружено
назад, немовби вiн моцувався, жадаючи вирватися з  того  мiсця,  яке  йому
призначив на стiнi iзограф. Старець не просто виривався, вiн криком  ревiв
на цiлий свiт; його  конвульсiйне  роздертий  рот,  розкуйовджена  випнута
вперед бiла й закривавлена борода, посiрiлi  губи,  стирчкуватi  брови,  а
найбiльше оте живе праве око i страшна кривава яма на мiсцi ока  лiвого  -
усе це, кожне зокрема й оглавлене разом, виражало вибух гнiву  й  водночас
передсмертного жаху. Людина на стiнi, вмираючи, витерплювала пекельнi муки
й випльовувала з горлянки, вочевидь, лютi прокльони а чи кличi.
   Таке менi снилося; зрештою, я уже уявляв, бачив муку того страдника;  я
був ущерть, по горло, як дзбан iз  розтопленою  смолою,  виповнений  лютим
ревом i жахом, мене болiло усе тiло, i  волосся  на  менi  дибилося,  i  я
сходив потом, i щоб вiд мук порятуватися, менi стрiляло  в  голову  або  ж
втекти вiд страдницьких очей i бiльше до них  не  повертатися,  або  ж  ©х
чимсь заслiпити, або ж вишкреба-ти скальпелем. А ще  хвилинами  баглося  й
менi завити з болю, i я мусив зцiплювати зуби, щоб виття не  вирвалося  на
волю, зате стогiн мене потрясав. Я, певно, божеволiв, бо котро©сь  хвилини
менi немовби розкрилася цiла стiна, штукатурка з не© осипалась,  i  я  уже
знав, вiд чого у муках умира╨ оцей старець. Його обличчя  видавалось  менi
знайомим, немовби вчора я зустрiчав його на стежках у колгоспнiй  пшеницi;
я витирав тампоном його кривавi сльози i тамував бiль, тулячи долоню  свою
до його чола, i в думцi просив Бога швидко© для нього смертi, бо  не  було
кiнця його стражданням.
   Виходить... виходить, що начебто я сам малював його на церковнiй стiнi?

   Я? Я був тим iзографом давнiм, що збирав у Черченi людськi риси, вдачi,
сльози, болi, грiхи й покаяння, бо iнакше не посмiв би (та й не зумiв  би)
намалювати страждання i клич на стiнi. Виходить, Господи, що все на  свiтi
повторю╨ться, люди в Черченi теж повторилися, i тому вони мене впiзнають.

   А чи направду, Господи, я сходжу з розуму вiд  страдницьких  очей,  вiд
чужого болю?

   Я й не сподiвався, що в тишу черченських полiв у пору, коли до жнив iще
не близько, а косовиця на луках уже минулася,  щоднини  входять,  немов  у
широкий, до дна прогрiтий сонцем i пропахлий розiмлiлим зелом розлив води,
численнi гурти людей: запiзнiлi  косарi,  що  котилися  роверами  на  сво©
лiсовi  дiлянки;  галасливi,  як  шпаченята,   табунцi   дiтлахiв,   котрi
по-давньому босонiж мчали до Золото© Липи купатися; з самiсiнького  ранку,
немов тi© ткацькi човники, туди-сюди  снували  сапальники  на  буряках;  у
пiсляполуденок розстрiлював польову тишу сво©м тарахкотiнням  трактор,  що
причепом пригойдував iз ферм чергову порцiю гною - величезне  його  купище
рудiло й парувало на краю поля обiч  вiльхового  гайка;  раз  на  день  на
височенному  сухореброму  конi  появлявся  "польовий",  тобто   колгоспний
польовий сторож на прiзвище Факадей -  миршавий  з  вигляду  чоловiчок  iз
"льорнетою" на грудях; шкапища його,  наче  спецiально  тренована,  дибала
стежкою нечутно, нiби була взута в м'якi постоли. Факадей зрiдка  зводився
на заржавiлих стременах i, витягуючи довгу й тонку  шию,  озирав  бiноклем
поле: чи десь-хтось не косить конюшину, чи випадково  одурiлi  вiд  любовi
молодята  не  витолочують  пшеницю.  У  мо╨му  етюднику  ╨  кiлька  наспiх
накиданих штрихiв до портрета Факадея, я навiть подумав, що вiн  iз  сво╨ю
шкапою, довгою ши╨ю, на якiй стримiла  продовгувата,  як  огiрок,  голова,
схожий на Дон-Кiхота...  такий  собi  черченський  Дон-Кiхот,  у  котрого,
однак, нема в очах донкiхотського стремлiння творити добро; в довгiй  його
вертлявiй ши©, в постiйному озираннi, у пiдозрiлому прицiлi маленьких очей
нишкло щось собаче, сторожинецьке.
   Котрогось дня Факадей помiтив, що я його малюю, схоплюю, як _кажуть, на
ходу, бо пiд'©хав до мене на сво╨му Росiнантi й з висоти сiдла спитав,  як
деркачем проскрипiв:

   - Нащо вам моя мармиза? Та й чи положено,  товарiщ,  мене  малювати?  -
засумнiвався. - Я, так сказати, людина службова.
   Я йому пояснив, що таки "положено", тим паче що вiн на  службi.  Колись
люди схочуть подивитися на Факадея, який служив колгоспним польовим.
   - Ну, тодi рушницю намалюйте за плечима, - сказав Факадей i приосанився
в сiдлi. На ньому була гiмнастьорка,  пiдперезана  офiцерським  паском,  i
кашкет теж офiцерський. Потiм я дiзнався, що вiн у Черченi зальотний птах,
демобiлiзований прапорщик. - Я у голови в'одно прошу рушницю... стрiляв би
здалека. I боялись би мене.
   - Ви хочете, щоб вас боялися? - перепитав я його. Вiн посмiхнувся:

   - А хто не хоче... всi, товарiщ, хотять, щоб ©х  боялися.  Це  я  точно
знаю. Якщо чоловiка бояться, то це значить, що ╨ у нього сила. -  При  цих
словах Факадей аж засвiтився хижо.
   Я покрутив заперечливо головою.
   - Не можна вам давати рушницю. Заборонено.
   - Але ж настав би порядок, товарiщ, - стояв на сво╨му Факадей,  начебто
справдi вiд мене залежало: дати йому рушницю й дозволити йому стрiляти  чи
хай далi ©здить полями лише з нагайкою i бiноклем.

   - Чи вам, - кажу, - нагайки не досить?
   Обличчя пiд лаковим  козирком  сiпнулося  з  досади,  але  не  промовив
нiчого, торкнув коня кирзаком й потюпав стежкою. За хвилину поглинули його
пшеничнi нетрi.

   Зрiдка у хмарi бiло©  пилюки  на  польових  дорогах  появлявся  "уазик"
колгоспного голови товариша Чобота, вiн зупинявся то бiля пшеницi, то бiля
ячменю, то поринав у кукурудзу або ж завертав на бурякову плантацiю - адже
був господарем, це правда, i мусив, отже, знати, як росте урожай.
   Одначе польова  тиша,  оте  розлоге  море  розлитого  сонця  i  пахощiв
розiмлiлого зела топило немилосерно, жбурляло на сво╨ дно людськi  гомiнкi
голоси, гарчання  машин,  подзвонювання  мотик,  коров'ячi  окличi...  все
гинуло в тишi, i лише  над  шепетливим  морем  високо  в  небi  пiдвiшував
дзвiнок невидимий жайвiр; i яко©сь  днини  перед  полуднем  я  несподiвано
вiдкрив для себе, що у цiлому свiтi серед тишi й  шелесту  хлiбiв  iснують
тiльки жайвiр i я, грiшний, iз сво©м малюванням; це так  було  у  самотинi
солодко й моторошно, що я не втримався, упав на теплу землю i заплакав.
   Чого плакав? Хiба iнколи зна╨ш, чому тобi хочеться заплакати?
   У мо╨ самотинне малювання посеред полiв якось у самий розпал спекотного
полудня прийшов чоловiк iз мiшком конюшини. Я  не  став  допитуватися,  як
його кличуть, менi це було  не  потрiбне,  я  тiльки  здивувався,  що  вiн
пiдкрався до мене майже нечутно, i я забобонне подумав, що чоловiк пiдповз
до мо╨© верби, пiд якою я сидiв з етюдником, iз пота╨мно© нори,  бо  я  аж
здригнувся, коли вiн заговорив за мо©ми  плечима.  Був  вiн  сорокарiчний,
кряжистий, у повнiй чоловiчiй  силi,  i  таким  вiн  себе  почував  -  мав
гордовитий, незалежний вигляд. Очi його бiгали по  мо╨му  пейзажi,  а  рот
кривився iронiчно.

   - Не подоба╨ться? - спитав я, вловивши його ковзку iронiю.
   - Чого ж, - стиснув вiн плечима. Був у картатiй чистiй  сорочцi,  штани
на ньому прасованi, виглядало, отже, що чоловiк не  порпа╨ться  щоднини  в
землi чи коло гною. - Файно малю╨те, - похвалив вiн. - Я тiльки  хотiв  би
знати,  якщо  не  секрет,  скiльки  ви  за  день  таких   образiв   можете
намалювати... i по чому кожен iз них? Кажуть: дорого.
   - Ма╨те намiр купити? - засмiявся я. - Чи ви, може, працiвник торгiвлi?

   - Нi, - вiдмахнувся мiй новий знайомий,  -  я  не  торгаш...  я  людина
проста: працюю пожежником у Рогачi.
   - То пощо виважу╨те цiною те, що я малюю?
   - Отак, з цiкавостi. Або й iз заздростi!  -  зареготався  щиросердечно,
широко. - А що, малю╨ людина один день, а прода╨ штуку мальовану по  сотцi
чи й бiльше. Нiби я не чув, як за цi образи деруть? Простий  же  хлоп,  як
ось я, примiром, за 120 рублiв мусить  цiлий  мiсяць  прикладати  руку  до
козирка i мельдувати  командировi,  що  готовий  сповняти  його  накази...
готовий щодня у вогонь.

   - Хiба я тому винен? - Мене образило, що вiн так  легковажно  порахував
художницькi заробiтки (та й чи вiн один так дума╨ про  нас,  мистцiв?).  -
Мiж людьми балакають, що пожежники  мають  багато  часу,  так?  Що  ж  вам
заважа╨ теж малювати й заробляти дурнi грошi? - Я таки його пiдкусив.
   - Е, коби то чоловiк умiв, то хiба прикладав  би  руку  до  козирка,  -
вiдповiв вiн сумовито. I тут же вiд суму омився. -  Був  би  собi  пан  iз
пензлем... нипав би собi пан iз пензликом по полю, малювавав би  образи  й
рублики зщибав би, як грушки, - вiн аж солодко завiв очима,  уявляючи,  як
збивав би рублики з грушок. - Але що з того...
   - Кожен робить, що вмi╨, - поспiшив я чолов'ягу потiшити.  -  Бог  усiх
надiлив талантами.
   - Що правда,  то  правда.  Я  маю  талант  красти,  -  несподiвано  вiн
обiзлився. - Дума╨те, жартую? А що? Життя навчило. Якби я був  в  Америцi,
то... А так, на 120 рублiв не розгонишся i всього не накупишся. Коло  хати
й худобина якась ╨, i дрiб. Мусить чоловiк давати собi раду, виходити,  як
кажуть, на влови: нинi конюшини мiшок  нащиба╨ш  кролям,  завтра  з  ферми
поцуплю опалку силосу чи якусь дiлетку комбiкорму, якщо  вдасться.  Восени
капуста ╨ на полi, буряки, морква, мандибурка - тобто картопля. Не  дурний
казав: хто годен - той не голоден.

   - Але ж ви обкрада╨те  колгосп,  сусiдiв  сво©х,  поле  оце  врештi,  -
пробував я  зупинити  злодiйське  вихваляння.  Бачив:  зблiд  чоловiк  вiд
злостi.

   - Смiхота, - сплюнув вiн. Бiлiсть на лицi не миналася. -  Таке  кажете,
нiбито це поле - людське, а люди на ньому...  А  люди  на  ньому,  щоб  ви
знали, приреченi Господом Богом на панщизнянську каторгу... от, каторжники
дурнi.

   - Ви мудрi? - Я не розумiв його цинiчно© одвертостi. Що вiн хотiв сво╨ю
сповiддю менi довести? Що  став  дрiбним  злодi╨м  iз  примусу?  Що  таким
зробило його життя? Що на  цьому  полi,  над  яким  жайвори  попiдвiшували
срiбнi дзвiночки, чесно не проживеш?
   Або  ж  цей  чоловiк  iз  мiшком  нажато©  конюшини  виводив  мене   iз
золотистого розливу польового спокою, iдилi© пшенично© на берег  реального
життя?

   Чоловiк не вiдповiв, а лише  споглядав  на  мене  з  жалем  та  осудом,
начебто я перед ним чимсь провинився.
   - Ну, ну, - промовив урештi, - малюйте  собi.  -  I  закинув  мiшок  на
плечi; i залишив мене  на  роздорiжжi;  i,  певно,  жайвори  далi  смикали
невидимi нитки,  що  провисли  з  пiднебесся,  i,  певно,  голосне  срiбло
дзвiночкiв скапувало понад пшеницями... скапувало, а я його не чув.
   У мою потривожену самотнiсть посеред  черченських  полiв  одного  ранку
втрапила згорблена жiнка у  чорнiй  хустинi,  у  такiй  же  старосвiтськiй
ряснiй невизначеного кольору спiдницi й у бiлiй-бiлiй сорочцi, на  рукавах
яко© синiм цвiтом цвiли вишитi хрестики;  жiнка  зупинилася  бiля  мене  й
спитала, чи можна подивитися  мо╨  малювання  (а  я  якраз  малював  загiн
кукурудзи, що навальне й  соковите  вибухала  буйною  зеленню  -  лапастим
листям, на якому iскрилися мiрiади пацьорок уранiшньо© роси).
   - Дивись-но, - сказала жiнка тихим голосом, - землиця аж свiтиться,  як
молода...  ага,  як  молода  у  вiнку.  -  I  похитала  головою.  Губи  ©©
ворушилися, жiнка продовжувала говорити, але вже пошепки.  Виглядала  вона
сумною; на дрiбнопосiченому зморшками лицi немовби пропливали хмари, а  чи
думки... а чи вiтер засипав зморшки попелом. Очi, глибоко запалi, у вiнцях
сiрих зморщок, журно пестили мiй недокiнчений етюд. - А ми, грiшнi,  й  не
видимо цi╨© Божо© краси... де нам, Господоньку, до краси, коли  ти,  немов
худобина робуча.
   Менi було жаль старо©;  було  жаль  ©©  невиказаного  сiрого  суму,  ©©
тонких, як iз дикого воску вилитих,  сухих  пальцiв,  якi,  видно,  у  не©
затерпали, бо раз-по-раз ворушила ними, розминала. Скiльки ©й було  рокiв?
Сiмдесят? Трохи менше? У крайньому разi, сво╨ у колгоспi сповна  вiдробила
(вiдробила панщину - згадав я чоловiка з мiшком конюшини). То  чого  диба╨
спозарання iз мотикою? На буряки? Спитав ©© про це.
   - Та на буряки... маю дiлянку, хоч давно, рахуйте, сво╨ вiдробила, дали
пенсiю аж тридцять два рублi. I за то дякую Боговi, -  зiтхнула  сокрушно.
Споглядала на мене з глибини сiрого смутку й переливала  той  сум  менi  в
душу.  -  Нiби,  рахуйте,  маю  право,  щоб  дали  святий  спокiй  з  тими
буряками... тi буряки з молодих лiт висiли в'одно надi мною й  висiли:  як
весна, як лiто, як осiнь... у сльоту, пiд снiгом, бувало, чистиш буряки на
цьому... на цьому проклятому полi. Не  лякайтеся,  прошу  вас,  що  чорним
словом обзиваю поле. Що подi╨ш, коли воно, як дракон, висмоктало з  людини
силу й обернуло в порхавку. Свiт  замкнувся  в  буряцi,  якийсь  кримiнал,
чу╨те, загратований, а в тому кримiналi  любилися  ми  з  чоловiком,  дiти
народжувалися, хатчину сяку-таку злiпили, випроваджували дiтей до школи. I
все за гратами та й за гратами. Та хiба не через  поле,  не  через  буряки
минулося мо╨ життя? Най небо й  земля  менi  простять...  колись  грудочка
землi була для кожного з  нас  святою,  цiлували  i  плакали  над  нею,  i
лелiяли, щоб добре родила, а нинi грудка стала ненависна, ворожа аж...
   Я був вражений ©© бесiдою; менi баглося зупинити тихий  плин  ©©  слiв,
барвлених не так зненавистю, а бiльше плачем без слiз.
   - Чейже поле не винне, нанашко, - навiщось я ©© умовляв. Жiнка мене  не
слухала, маленька, сухонька, згорблена на  сапилно  мотики,  вона  жила  в
загратованому кримiналi, i я не мав сили звiдти ©© добути;  i  тихий  сум,
вiдчай, глибоченна, мов прiрва,  безнадiя  струмилися  од  дрiбненько©  ©©
постатi, я майже фiзично це струмування вiдчував...  i  було  менi  чомусь
соромно, що на картонi свiтилося красою,  переливалося  перлами  колгоспне
кукурудзяне поле.
   - Ви, певно, собi мiрку╨те: здурiла баба  на  старiсть?  -  осмiхнулась
скупо, й обличчя ©© посвiтлiло. - Так? А я, чу╨те, при сво╨му розумi,  Бог
видить. Я iз Богом щоранку розмовляю, як оце з вами, молюся, б'ю поклони i
кривди сво© виповiдаю. У хатi - пустка, мухи бренять, як веретена,  а  Бог
наш мовчить... Бог нiбито в змовi з колгоспом, з усiма теперiшнiми панами.
   А пани...
   Приходить до мене на подвiр'я щовесни  наш  колгоспний  голова  товариш
Чобiт i такого з себе  чемного  вда╨,  хоч  його  до  рани  прикладай,  як
пiдбiл-зiлля. I запиту╨: "Ну-ну, як ви, бабцю Катерино, зиму перезимували?
Чи не бралася вас слабiсть? Чи не було перебою в  магазинi  з  хлiбом?  Чи
стало вам дровець? Чи ваш син Дмитро при©жджав  iз  Бистричан,  чи  зовсiм
забув про маму серед машинерi© на заводi?"

   I котить, i котить Чобiт бочку з медом.
   Я, прецiнь, знаю, що бочка порожня, вiн ©© лише зверху облива╨ патокою,
щоб була солодка, так дi╨ться щовесни, коли сiють буряки.
   Далi Чобiт забува╨ про мед i почина╨ головне, з  чим,  власне,  на  мо╨
подвiр'я повернув. "Ну,  -  каже,  -  слава  Богу,  Катерино,  що  бiга╨те
нiвроку, як молода, що  Дмитро  з  Бистричан  на©жджа╨  i  привозить  мамi
ковбаси. Бо цього року знову довели нам план по буряку, вони  зверху  план
спускають, нас не питаючи, а я ось ходжу  хата  вiд  хати,  як  старець  з
торбиною, i прошу: вiзьмiть, Iванихо, й ви, Петрихо, сорок  соток  бурякiв
пiд свою руку. "Ой, - вiдпрошуюся,  -  не  вiзьму  я,  голово,  бо  мотика
поважчала, немовби ©© цигани з олова викували,  i  кiстки  мо©  скриплять,
ноги не ходять, а поперек не згина╨ться, видно,  задерев'янiв  iз  минуло©
осенi". А вiн, тобто наш Чобiт, делiкатно менi  нагаду╨:  "Ви,  бабцю,  не
вiдрiкайтесь вiд колгоспу навiдмаш,  в  селi,  прецiнь,  живете  й  будете
потрiбувати соломи й дiлянки пiд косовицю на сiно, корiвчину ж трима╨те. А
зима йде - велика панi: дровець, голово, постарай та випиши-но вантажiвку,
щоб вугiлля привезти. Торiк вам шиферу на хату  вiдпустили...  Пам'ята╨мо,
що ви у нас  були  передовиком  на  буряках.  Словом,  мусимо  рятуватися,
Катерино, га?" Отак пiдмовля╨ солодко Чобiт. "Якщо ж не зможете  самi,  то
ма╨те в мiстi сина, невiстку, онукiв - най допоможуть бабi.  Що,  хiба  не
мають Бога в серцi? Не пропадати ж бурякам у  бур'янах.  Це  ж  цукор  для
трудящих". "Господи, - бiдкаюся, - я нiбито нетрудяща, нiбито не маю права
перепочити перед смертю або й вмерти на постелi, а не мiж рядками в полi?"
"Ну, то як вважа╨те, Катерино, - вiдповiда╨ менi  Чобiт  начебто  байдуже,
але я виджу, що спохмурнiв. - Тiльки кожний ма╨ сво╨ право", - каже,  i  я
чую в його голосi погрозу.

   Я тодi беруся  гострити  свою  мотику.  Життя,  прошу  вас,  iде  далi,
направду треба на газдiвство соломи, сiна, дровець... i потрiбно буде мене
на цвинтар повезти, наперед мушу собi це везiння  на  цвинтар  заробити  в
нашого Чобота.

   То-то... Якщо навiть за свою дорогу на цвинтар треба наперед у колгоспi
вiдробити, то так поле вiдплачу╨ться менi, га? За що  маю  'го  любити?  -
запиту╨ мене жiнка й сипле менi в душу сiль.
   I я мовчу; я не знаю,  що  маю  ©й  вiдповiсти;  я  остерiгаюсь  з  нею
погодитись, стати на ©© бiк, бо тодi поле втратить свiй чар (а може,  його
чар - це тiльки поверховий глянець?).
   - Нащо все це менi виповiда╨те, нанашко? - серджуся на  не©.  Вiдчуваю,
що в мене пропада╨ охота працювати над етюдом, i  бачу,  що  висихають  на
листi кукурудзи перлистi краплини роси.
   - Ти ж, гадаю, мусиш це знати, бо ти той, що малю╨. Так дiялося здавна:
той, що малю╨, повинен усе знати. Хiба ти не з церкви Святого Духа?


   9
   Котрогось дня я сидiв за етюдником на березi  Золото©  Липи  й  малював
незораний клинок поля, що спадав до  рiчки;  для  колгоспних  трактористiв
клинок  служив  нiби  "майданчиком  для  перекуру",  на  якому  заправляли
трактори, насипали в сiвалки зерно, розвантажували мiнеральнi  добрива,  i
тут зупинялася пiд час жнив колгоспна кухня з термосами.  Про  призначення
клинця свiдчили лахмiття целофанових торбин  iз-пiд  суперфосфату,  чимала
купа вапняку, що взявся коржем,  та  ще  хтозна-коли  покинутою  сiвалкою.
Щоправда, мене першою чергою цiкавив  густий  розсiв  польового  маку,  що
палахкотiв по всьому клинцю. Але й занехаяна iржава сiвалка була  доречною
на мому картонi: колеса ©© i сошники уже погрузли  глибоко  в  бур'яни,  з
десяток кущикiв  маку  нахабно  визирали  з  розкритих  жолобкiв;  природа
немовби  прагнула  приховати  й  злагiднити  людську  безгосподарнiсть   й
поступово поглинала купу залiзяччя у сво©х зелених нетрях.
   Забiжу наперед  i  похвалюся,  що  пейзаж,  котрий  я  назвав  "Рожевий
смуток", пiсля чергово© виставки, на  яку  я  таки  пропхався,  був  ущент
розкритикований,  прибитий  цвяхами  до  ганебного  стовпа  як  такий,  що
паплюжить  нашу  радянську  дiйснiсть,  i,   звiсно,   я   мав   достобiса
непри╨мностей.
   Та це було потiм, а того дня, коли почав над ним працювати,  сидячи  на
березi  Золото©  Липи,  про  непри╨мностi  я  не  мав  i  гадки,  навпаки:
працювалося легко, барви "давалися в руки", як любив говорити  мiй  старий
учитель Петро Степанович Грицай, погода стояла дзвiнка; чиста синява неба,
що доокружно ╨дналося iз землею, i разом, небо й земля,  напинали  немовби
велетенський намет, посерединi якого сидiв я з сво©м етюдником,  вливалося
тихим споко╨м менi в душу й голубизнило цiле тло пейзажу. Легкий  вiтерець
-  радше  подих  польовий,  зрiдка  ворушив  крилом,  i  тому  маки,  якби
вицiлованi - де блiдо-рожевi,  де  зовсiм  блiдi,  а  де  яскраво  червонi
хилилися менi навстрiч i розкривалися, щоб ©хню красу ухопив пензель.

   Поява  цi╨©  красиво©  молодо©  жiнки  довершувала  та  освячувала  мiй
"Рожевий смуток"; я пiдозрюю, що якраз од не© передався на мiй  пейзаж  ©©
невиказаний, зата╨ний  смуток,  якась...  весела  надщербленiсть.  Згодом,
згадуючи  нашу  польову  зустрiч,  я  спершу  бачив  перед   собою   кущик
розгнiвано-червоних макiв, що виростали на  посмiховище  з  iржавих  щiлин
покинуто© сiвалки, а вже потiм появлялася в мо╨му спогадi вона.
   ╞© звали Марiйкою, Марi╨ю Рибкою; було ©й,  мабуть,  за  тридцять,  але
роки нiяко© ролi тут не грали, та й визначити ©х могла  хiба  що  ворожка:
чорнява Марiйчина краса, струнка мiнiатюрнiсть ©© стану,  жвавiсть  рухiв,
усмiхнене личко робили ©© схожою  на  "вiсiмнадцятку",  i  тiльки  згодом,
придивившись (а чи вiдчувши?), помiча╨ш, що в циганкуватих ©© великих очах
час вiд часу сплива╨ на поверхню смуток, котрий умить  висвiтлю╨  цiле  ©©
лице з пережитими роками, вирiзьблю╨ гiркоту в кутиках губ i зморшки  бiля
очей. А так, на перший погляд, вона була юною i в'юнкою, яку i в руках  не
втрима╨ш - вирветься, втече, i смiх за нею покотиться: лови!
   Вона  появилася  на  стежцi,  що  пiдскакувала  понад  Золотою   Липою:
чимчикувала з поля в село. Боса (легкi капцi тримала  в  руцi!),  у  бiлiй
хустинi, пов'язанiй по-молодицькому, в розхристанiй  (аж  усi  перса  було
видно), злегка покрапленiй вишивкою кофтинi й  у  короткiй  спiдницi  була
подiбна на польову мавку.  Я  так  i  сказав  ©й  (банальщина,  звичайно),
мимоволi любуючись ©© розпашiлою мiнiатюрною красою.
   - Хiба мавка гаса╨ по полю з мотикою? - засмiялася,  одначе,  невесело,
жбурнувши ненависно сапку на край  берега;  сапка  задзвенiла  й  бризнула
срiблом.

   - Хто ж ви така? - мало не  плеснув  щось  не  вельми  оригiнальне,  як
звичайно говорять чоловiки красивим жiнкам.
   - Я - Рибка Марiя. Не чули-сте? - Була направду заскочена, що я дотепер
не чув ©© iменi. - Ланкова тутейша. Раз мене не зна╨те, то ви газет у руки
не берете. Вирощую, як це пишеться в газетах, високi  врожа©  кукурудзи  й
бурякiв. Маю два ордени Ленiна й  Трудового  Червоного  прапора,  ©здила-м
неодноразово на сiльськогосподарськi виставки до Москви й Ки╨ва,  сиджу  в
усiх, якi тiльки ╨, президiях за червоними столами, - говорила вона, не то
глузуючи з себе, не то справдi собою пишаючись. - Зате  я  вас  знаю...  -
Марiя обiйшла навколо мене, зблизька й здалека,  нахиляючи  голову,  немов
чорнявий якийсь звiрок, приглядалася до мого малювання. -  Я  знаю,  що  в
Святому Дусi сидите замкненi, щось там шука╨те, вiдкрива╨те... щось...  Не
скажете, що? Цiле село про це балака╨.

   - Мистецтво - завжди загадка, а тим бiльше в  церквi  посеред  Страдчо©
долини, - вiдповiв ©й.
   - Це, мабуть, нудно i...  трохи  страшно  щоденно  нидiти  в  замкненiй
церквi  й  вишукувати  тайни...  вишукувати  десь  помiж   камiнням,   пiд
штукатуркою старi образи? - випитувала Рибка i чарiвно, вже зовсiм несумно
посмiхаючись. Маленькi уста, ямки на  смаглявому  личку,  злегка  кирпатий
нiс, веселi чортики ув очах вiдверто манили до себе,  заворожували;  вона,
здавалося, стояла доступна, варто було тiльки ©© обняти, й уже прилинула б
до тебе, затрiпотiла б дрiбно (бо ж недурно зветься - Рибка!). Я,  мабуть,
пiддався ©© чарам, бо сказав легковажно:

   -  А  ви  зберiться  та  й  постукайте  у  церковнi  дверi,  вони   вам
вiдчиняться. Допоможете вiдгадувати тайну Святого Духа. Згода?
   - Нi, менi не можна до церкви, - посмутнiла й покрутила головою.  -  Я,
прецiнь, - парт╨йна i повинна боятися церкви, образiв, як дiдько  свячено©
води. Так мене вчили ще в школi, потiм - у комсомолi, ну, й коли до партi©
записалася. Питалися, до речi, мене на бюро: "Чи висять,  Марiчко,  у  вас
вдома образи?" "Висять, - кажу, - але то маминi. Коли ж  замiж  вийду,  то
обiйдуся без святих у хатi", - вiдповiла-м.
   - I обходитеся? - Менi чомусь стало жаль цю малу жiночку. -  Обходитеся
без образiв, без Святого Духа, без Страдчо© долини, без Козацько©  могили,
без..? - Я аж задихнувся вiд болю, що запiк у грудях. Ось ма╨ш, виросло на
Опiллi нове поколiння, яке зреклося  усього  того,  що  було  дорогим  для
поколiнь попереднiх; то зречене для них - забобон, опiум,  мракобiсся?  ╞м
уже нiчого не потрiбно з минулого, навiть не потрiбнi страдницькi  очi  на
стiнi у Святому Дусi.
   - Як вам сказати, - Рибка  замислились  i  враз,  мов  квiття,  на  яке
бризнули ядучого вiдвару,  зiщулилася  i  постарiла.  Стояла  передi  мною
щупленька сiра жiночка з похиленою милою голiвкою й опущеними руками...  з
крилами пiдрiзаними. - Як вам сказати,  -  повторила.  -  Та  й  чи  треба
казати, чи треба признаватися? - вагалася.

   - Очевидно, не треба, - я хотiв ©й допомогти.  Бо  справдi:  нащо  менi
признаватися в чомусь? Хай дрiботить собi додому. Чи я покутник якийсь, що
збираю в торбу лупане камiння - чужi грiхи й чужi сумнiви... збираю i ношу
©х у собi?

   Господи, невже дано менi бути покутником i ходити з торбою i напитувати
чужi грiхи й чужi болi? Чому вибiр упав саме на мене? I чому даровано менi
торбину на чужi болi саме тепер, адже до Черчена, до того  часу,  поки  не
поглянули на мене зi стiни  Святого  Духа  страдницькi  очi,  я  про  сво╨
призначення покутника не думав.
   Колись на Гуцульщинi менi оповiдали, що в одному селi був  монастир,  в
якому перебували дивнi черцi, котрi перебирали на себе  вiд  кожного,  хто
тiльки обдаровував монастир срiблом i злотом, смертнi грiхи - душогубство,
пограбування  сирiт,  скотоложство,  осквернення  святинь;  iзбавленi  вiд
грiхiв грiшники поверталися з чистим серцем додому, а  черцi  карали  себе
канчуками, голодом, студiнню i, звичайно, покаяльними молитвами.
   Невже я один iз них?
   Ет, дурне лiзе в голову...
   Рибка, певно, нiкуди  вже  не  поспiшала,  присiла  на  самому  кра╨чку
берега, опустивши у воду ноги; рiка заговорила навколо ©© нiг, защебетала,
а ноги бiлiли в чистiй водi, як алебастровi.
   - Якщо поправдi, то трима╨мо ми з Михасем,  iз  мо©м  чоловiком,  образ
Божо© Матерi у скринi помiж маминою одежею... мами давно нема, а скриню  з
одежею та iз Богоматiр'ю бережемо, - сказала, повернувши до  мене  голову.
Нiяковiсть, як тiнь вiд хмари, проступила на ©© лицi.
   - Для чого бережете? - спитав я. На мене  напливала  злiсть,  очевидно,
була моя злiсть безпричинна; очевидно, я не  мав  права  сердитися  на  цю
маленьку незнайому жiнку... не мав, а проте  -  сердився.  -  Божа  Матiр,
образ святий - це лише пам'ятка по  матерi,  так?  Як  скриня  писана,  як
сорочка  вишивана,  як,  може,  коралi  з  подiрявленими  монетами  цiсаря
Франца-Иосифа, як запаску, сухозлiткою ткану? - Я, мабуть, трохи  пiдвищив
голос, бо Марiйка Рибка аж згорбилася, аж наче руками  хотiла  оборонитися
вiд мо©х слiв.
   - Ну, чо' ви такi... такi дуже мудрi й прокурорськi, чи як  сказати,  -
обiзвалася стиха. - Нi, не лише для  пам'ятi  по  мамi  образ  трима╨мо...
трима╨мо на всяк випадок, для душi. Щось людина мусить  мати  таке...  Ось
хату почали класти нову: я з образом i з святою водою всi  кути  окропила.
Посадили садок - то ж на цiле  життя,  правда?  Як  же  без  благословiння
Богородицi? ╞деш у дорогу, в ту ж таки Москву, i вже тобi дорога ближча  i
легша, коли посто©ш мовчки перед образом. Звiвся на нiжки  мiй  первенець,
Юрчик, а я йому: поцiлуй бозю, синку. Або й без причини, коли тобi  мулько
на  душi,  шука╨ш  розради  перед  Богородицею.  Пишуть  тепер:  забобони,
мальовидло на деревi чи на цупкому паперi, кинь у вогонь - жменька  попелу
з святого образа лишиться. А проте... а проте, зачерпу╨ш од  нього  чогось
такого...
   - Цiкаво, що сказав би з цього приводу колгоспний голова або ще хтось з
парторганiзацi©? - Я присiв на березi коло Рибки. Сердитiсть моя  невчасна
минулася. Хiба вона одна на цiй грiшнiй землi блука╨ з двома чи  з  трьома
душами?

   - Нiбито вам не вiдомо, що нiкого в колгоспi  чи  в  районi,  або  й  у
Москвi, окрiм чортiв iз кадебе, не цiкавить, якi ви ╨  насправдi  в  сво©х
глибинах? ╞м аби зверху виблискувало, аби показник, аби  медалька,  аби  в
газетi фотографiя. Така собi позолота на трухлявому деревi, на дошцi або ж
- на iржавому  залiзi.  I  нiкому  нiчого...  нi  слова...  обiзвуть  тебе
мiшiгiною або запiдозрять, о, це вмiють: "Хтось  з  тво©х  родичiв  був  у
бандерах?"

   Дивно було чути вiд не© такi слова. Такi... Чи вона аж така смiлива? Чи
направду "мiшiгiна"? Чи трапилася жiнцi нагода, щоб википiло те, що  давно
в нiй накипiло?

   - Менi ось сповiда╨теся, - зауважив я. - I не бо©тесь.
   - Н╨, не боюсь. Чого боятися? Ви ж  iз  Святого  Духа...  туди  Вербень
нiкого лихого не покличе.  Крiм  того,  не  повiрять,  що  Марiя  Рибка  -
парт╨йна,  орденоносиця,  передовичка  й  так  далi,  на  себе  щось   там
наговорювала. Дурна, чи що? Ма╨ться ж бо не зле. Слава. Премi©.  Президi©.
Ордени. Вечерi в ресторанах пiсля  ружних  нарад.  Ну  i...  начальники  в
готельний номер стукаються до тебе, просяться, як коти... i ти пуска╨ш.  I
вiн тебе слинить... а ти, холера ясна, не пруча╨шся,  тобi  не  гидко,  ти
давно низько впала, нема чого бабi  втрачати,  бо  ти  сама,  як  свиня  в
болотi, розiмлiла вiд коньяку... i розкиду╨ш сво© бiлi  нiженьки.  Н╨,  не
задурно, за тi ж ордени, за славу. Що з того, скажете, що слава  фальшива?
Хто ж iз слави брехню злущить? Хто доведе, що твоя ланка виростила  не  по
450 центнерiв солодких коренiв з гектара, як пишуть у газетах, а лише 240?
Жiнки мо© в ланцi все знають, але мовчать, ©м вигiдно мовчати, бо дiстають
додатково i рублики, i цукор... ©м солодко. А менi вранцi гiрко...
   - Почекайте, - вихопилось в мене, - а як же вранцi,  коли  поверта╨теся
iз нарад, iз з'©здiв усяких додому, дивитеся в очi чоловiковi й синовi?  -
Я не мав права на таке запитання,  я  взагалi  не  мав  нiяких  прав,  але
обiзвався в менi моралiзатор. - Чи чоловiк не здогаду╨ться, Михась ваш?
   - Певно, здогаду╨ться, не дурний-бо. Та й у селi  плiткують.  На  чужий
роток... Але мовчить, пальцем не рушить. Лише чорний ходить. А здалось би,
вхопити ремiннi вiжки та й по©здити ними по менi,  бабi  парт╨йнiй.  Може,
спам'яталась би. - Вона говорила про себе спокiйно, вiдчужено, немов  мова
йшла про когось iншого, далекого.
   - Хiба без ремiння не можна? Видно, Михась вiжки взяти  не  зважу╨ться,
за вами оборонцi горою в колгоспi i в районi, скрiзь. - Я собi уявляв,  як
©© Михась, можливо, чолов'яга дебелий (бо якраз високi  кряжистi  чоловiки
люблять мiнiатюрних жiночок), синцю╨ тяжко свою Марiйку, синцю╨ й  оберта╨
на всi боки, як снiп, а вона проситься: "А бий-но,  Михасю,  iще  моцнiше.
Бо-м сесе заробила".

   - Нi, без вiжок не обiйтися, - вiдповiла. -  Втiм,  чи  воно,  ремiння,
люте, поможе? - запитувала саму себе. - Життя, як колесо вiд воза, увiйшло
в прорiзану колiю i котиться  собi  узвича╨но.  Все  зв'язано  мiж  собою:
Михасевi гордощi...  аякже,  i  гордощi  Михасевi,  що  жiнка  висиджу╨  в
президiях,  що  передовичка,  треба  врахувати.  Тепер  ще   ружнi   плати
додатковi, премi© - хлоп, прецiнь, на грошi ласий. Та i я увiйшла в  смак:
рахуйте, i в закордони посилають,  i  се,  i  те,  i  стежку  на  базу  за
дефiцитом знаю - вбратися чейже хочеться  по-людськи.  Та  й  у  ресторанi
посидiти при╨мно... i при╨мно часом, коли тебе голублять чужi... на  руках
носять, - признавалася щиро.
   - Але ж олжа все це, Марi╨! - мало не вигукнув я. - Олжа i гнилизна.

   - Чи я перечу? Олжа i ╨, - погодилася сумирно. - Най буде. Блуд, брехня
в менi, в кожному з нас i навколо нас. Нiби я слiпа? I нема вiд  не©,  вiд
олжi, як ви кажете, куди втекти. Ви зна╨те як вiд не© порятуватися? Я,  на
жаль, не знаю, - схлипнула. Одначе споглядала  на  мене  сухими  палаючими
очима (терен горить сухим вогнем). - Ви от хова╨теся вiд  олжi  в  Святому
Дусi... вам добре, шука╨те там  старо©  тайни  або  ж  власного  спасiння.
Правда? Де ж я маю порятуватися? Скочити у  воду?  -  Вогонь  ув  ©©  очах
причах, погляд устромився  в  синю  далечину,  обминаючи  i  мене,  i  мiй
покинутий мольберт, i трикутник незораного поля з  червоно-сизим  полум'ям
макiв та заржавiлою сiвалкою, i навiть розлите море  пшениць  лишала  вона
пiд ногами; вона була готова перейти в iншi свiти,  це  я  побачив  ув  ©©
згаслих очах, i розпачлива ©© безнадiйнiсть хлинула на мене. Я злякався; я
раптом повiрив, що Рибка  готова  на  все...  Рибка  давно  свою  безнадiю
носить, визрiла вона в не©, i я тут нi  при  чому,  я  випадково  трапився
людинi пiд руку.
   - Господи, про що ви говорите, - квапливо схопив ©©  за  рамено.  -  До
того ж у Золотiй Липi нема глибокого ковбура, щоб Рибка могла втопитися. -
Я пробував трагедiю ©© життя обернути на  жарт.  -  Ну,  крiм  того,  сина
ма╨те, оборонiть його вiд зла. Ви зобов'язанi це зробити. Хто ж  бiльше...
А ще: хочу вас намалювати... намалювати хочу  не  ланкову  з  орденами,  а
тiльки жiнку, яку можна носити на руках.
   - То коли ж збира╨тесь малювати? - перепитала враз, мовби це було тепер
дуже важливе.
   - Колись... - пообiцяв я невизначено. - Та буду напевно.
   - Як у церквi Святого Духа  повiдкрива╨те  всi  тайни?  Я  таки  колись
постукаю у церковнi дверi. Вiдчините? - Жiнка  говорила  одне...  говорила
про малювання, про церковнi дверi, а насправдi вона  перебувала  в  iншому
свiтi, погляд ©© блукав в далечинi, вишукував чогось...  вишукував,  може,
рятiвного човна.

   - Вiдчиню, - пообiцяв, не вагаючись. - У Святому Дусi змiцнi╨ вiра,  що
жити треба i можна. Олжа - це лише леп, який змива╨ться.
   - Ой нi, - сказала Марiя. - Олжа - це ядуча iржа, що роз'©да╨ душу. Ая,
сто©ть моя подiрявлена душа  посеред  бур'янiв,  як  сiвалка,  з  яко©  не
висiва╨ться... так, не висiва╨ться нi одного чесного  зеренця.  Боюся,  що
коли стану на порозi Святого  Духа,  то  лусне  грiм  i  поцiлить  в  мене
блискавка.
   - Я буду малювати вас, Марi╨, коли ваша  душа  гола-голiсiнька  забреде
запаморочена у цi бур'яни, у  цi  маки,  що  обпiкають  стегна...  i  буду
малювати, коли у вас поцiлить грiм. - Щось таке я плiв; щось таке  уявляв;
уявляв вже готове полотно, на якому Марiя сто©ть без ╨диного  рубчика,  по
пояс у бур'янах... так, бур'яни по пояс, будяки синiм  цвiтом  цвiтуть  на
пуп'янках ©© по дiвочому стирчку-ватих грудей, а в жiнчиних  очах  безодня
пережитого болю... а на головi - вiнок зiв'ялих  макiв...  блiдi  пелюстки
скануються на голi плечi.

   - Нащо я вам потрiбна... нащо я вам здалася  у  вашому  малюваннi  й  у
вашiй тайнi, яка ╨ у Святому Дусi? - вже сполохано допитувалася.
   - Ви самi сказали, що все на цьому свiтi  пов'язане...  ми,  отже,  всi
пов'язанi тайнами, корiння пiдземне, невидимi нитки, повiв вiтру,  голоси,
що сидять у нас, невiдомi й пiдступнi, i Бог зна╨ що  ще  нас  ╨дна╨.  Ось
нинi я вам знадобився, щоб могли виговоритися i перепалити на  попiл  вашу
журу... найшло на вас сповiдання, може, й проти вашо© волi. А  ви  -  менi
потрiбнi... - мо© думки, виявля╨ться, скрiзь i всюди,  навiть  тодi,  коли
розмовляю з принадною жiночкою, кружляють навколо Святого Духа. - Так,  ви
менi потрiбнi, як, зрештою, потрiбнi всi, хто приходить до мене i  кого  я
шукаю.
   Марiя пирскнула смiхом, вона знову ставала Рибкою, кокеткою, яка  вмiла
й хотiла всiм подобатися.
   - Я, грiшна, втiшилася: потрiбна я маляревi для того, щоб носив мене на
руках. Хiба ви не обiцяли? - i пiдморгнула лукаво. Була зваблива, близька,
i я мусив стерегтися, щоб ©© не обняти.
   Таки буду носити на руках... буду носити, й зблизька  буду  зазирати  в
очi, й бачити буду у них сплески болю... цiлi  вулкани  прихованого  болю.
Хочу довiдатися вiд теперiшнiх людей: чи  бiль  трива╨  у  часi...  трива╨
столiттями, передаючись вiд людини до людини, вiд поколiння до  поколiння?
Один чоловiк iз мо╨© тайни, що в Святому  Дусi,  викрику╨  бiль  на  цiлий
свiт, i менi зда╨ться, що його крик трива╨ у кожному з нас... у ваших очах
також, Марi╨. Так приблизно я говорив.

   - Свят-свят, таке  вигаду╨те.  -  Жiнка  не  второпала  мого  намагання
стикувати, злютувати в ╨диний ланцюг час минулий i  теперiшнiй  i,  певно,
подумала про мене як про дивака.
   - Ет, - схопилася вона з мiсця. Взула  нашвидкуруч  капчики,  поправила
спiдницю й кофтину. - Дурницi якiсь тут я наговорила, цiлу бочку  дурниць.
Найшло на мене... Вiтер навiяв... а чи  правда,  чи  брехня?  -  розсипала
дзвiнко смiх. - Забудьте все, га?
   Я мовчав; я не мав права забувати.
   _
   IВАН СЛОБОДЯН_
   10
   Чи ви, добродiю мiй Василю, сам отут, у Ключаревому саду перебува╨те? Я
не хотiв би, щоб тут був хтось третiй, щоб людськi язики розiп'яли мене на
хрестi i зробили з мене мученика, щоб хтось iз-за ворiт або ж при здибаннi
на вулицi якщо не навпростець словами, то бодай очима, поглядом  запитував
мене: "Як то, сусiде бай Iване, сталося, що ви ута©ли перед  цiлим  свiтом
самого себе... а в тому свiтi, прецiнь, були не тiльки запеклi вороги, а й
жила також ваша Параска, царство ©й небесне, й дотепер не зле маються вашi
сини Митро та Григор, та й сусiди вашi не якiсь там сексоти,  не  побiжать
мiх-мах на енкаведе з доносом, що  так  i  так,  Iван  Петрович  Слободян,
колгоспник iз Черчена, вiчний фiрман на худоб'ячiй фермi, у  якого  мозолi
пороговiли на долонях вiд  гралей  i  котрий  увесь  просмердiв-ся  гно╨м,
силосом i стухлою соломою, не ╨ тим чоловiком, якого усi знають...  знають
як чоловiка вiдкритого, котрий за  пазухою  нiколи  не  приховував  чогось
такого протидержавного, не  був  вiн  анi  в  бандерiвськiй  сотнi,  нi  в
батальйонi стрибкiв, якi з лiсовими хлопцями воювали не  на  життя,  а  на
смерть, i не брали його до нiякого вiйська замолоду, бо кривуляв на  праву
ногу; i не рахувався, отже. Слободян пiдкуркульником,  бо  в  табулi  було
записано, що ма╨ чотири морги рiллi,  морг  дубняка  молодого  на  "Вовчих
Кутах" i не цiлий морг сiнокосу понад Золотою Липою. Коли  в  п'ятдесятому
силували до колгоспу, то як стiй нашкрябав заяву, хоч з  Парасею  сво╨ю  i
хлопцями вночi, щоб люди не видiли, наплакалися, скрегочучи зубами, бо  не
мiг чоловiк, газда з дiда-прадiда, уявити, як то можна буде жити на  свiтi
й прогодувати родину без поля, без плуга, рахуйте, й без сивого коника.

   Усi цi роки, цiлi, вважайте, столiття я  був  iнакшим,  був  скрит-ним,
принишклим i фальшивим; жив чоловiк у  страху,  занурили  мене  немовби  в
копанку з гнилою водою, i мусиш, хло', цi╨ю смердючою  водою  дихати,  нею
живитися i крiзь ©© каламуття  дивитися  на  свiт.  Намалюйте  собi  таке,
добродiю мiй Василю, перед очима: чоловiк, скажiмо,  бабрався  в  гною  на
фермi, спав i ©в, любився з жiнкою  а  чи  хлопцiв  сво©х  виколисував  на
колiнi, а чи вклякав перед образами з молитвою, а чи  в  сiльськiй  чайнi,
яка з-росiйська назива╨ться "Берьозкою", вицмулював гальбу пива,  а  чи  в
полi напровеснi стояв i слухав жайворона (а  озимина  пахла  тобi  зеленим
розчавленим соком), а, проте, чоловiк не вiддавався сповна нi  любовi,  нi
роботi, нi пиятицi, нi навiть сповна не бачив, як свiтить сонце, i не чув,
як його дiти вимовляють першi сво© слова. Чоловiк жив розполовинений а  чи
й розчетвертований, котрiйсь четвертинi дозволялося смiятися, i  смiх  мав
право докотитися до певно© межi, до греблi, котрiйсь четвертинi  дозволено
було плакати, i плач теж мав свою границю; котрiйсь  четвертинi  дозволено
було поцiлувати жiнку,  але  ти  мусив  пам'ятати,  що  тво©  цiлунки  теж
прихованi;  а  ще  iнша  четвертина  (чи  й  половина?)  тво╨©  душi  була
замурована камiнням, ©© вiкна й дверi закували  в  залiзо,  а  всi  вiльнi
куточки заснували павутинням.

   Ось так я жив i мався, добродiю мiй Василю, до сьогоднiшнього  лiта  й,
певно, вмер би я нерозпiзнаним, непомiтним,  вiчним  колгоспним  фiрманом,
котрий, правда, вже три роки, як пiшов на пенсiю,  якби  не  зачастила  до
мене ночами небiжка моя Парася. Я вiддiлився вiд сина Григора, його  новий
чворак  виблиску╨  вiкнами  попри  саму  дорогу,  а  моя  стара  халупчина
вiдступила вглиб подвiр'я помiж дуплавi яблунi, помiж кропиви й  лопухи  й
запалася по вiконця у землю. Григор уже не один раз замахувався на халупу,
мовляв, переходьте жити, тату, до мо©х поко©в, а я  не  пiддаюся...  а  я,
бувало, стану в хатчинi на порозi, вiзьмуся обiруч  за  одвiрки  -  тримаю
начебто стариню на сво©х плечах... тримаю i прошу  синиська,  щоб  менi  й
хатi дав спокiй, добре менi тут пiд низькою стелею, пiд  сволоком,  що  на
ньому хрест викарбуваний, пану╨ тут  спокiй,  свiт  колгоспний  тече  собi
вулицею, торохкотить тракторами, десь там на стовпi радiо  то  спiва╨,  то
гра╨, то обiця╨ щасливую жизню, а мене це анiтрохи  не  обходить,  я  сво╨
вiдробив iз кiньми, тепер хiба на городi картоплю пiдгребу та поможу  сiно
скидати в пластянки чи покривуляю за хлiбом до  кооперативи.  Взимi,  коли
снiги засипають хатчину попiд стрiху, я годинами сиджу коло  грубки,  коло
вiдчинених дверцят... у  вiдчинених  дверцятах  весело  потрiску╨  вогонь,
тепло ста╨ густим, як козяче молоко (i пахне тепло димом)... i так я  собi
дрiмаю, аж поки грань не береться сизiстю.

   Це назива╨ться старiстю, угасанням, добродiю мiй Василю, правда?

   Ночами, однак, я не сплю, сон десь запропащу╨ться, тоне  в  снiгах,  як
поранений за╨ць, або ж блука╨ помiж хатами й деревами, я лежу в темрявi на
старосвiтськiй сво©й твердiй постелi пiд кожухом, очi встромлю у стелю,  а
думки розмотуються-розтiкаються на всi боки  й  у  всi  часи,  я  за  ними
шкутильгаю, придивляюся до  спогадiв  начебто  збоку  й  зверху  i  наново
переживаю давно пережите.
   На свiтанку сон  таки  зморю╨  мене,  а  спогади  змоту╨  в  клубок  до
наступно© ночi... я засинаю, як дитина в колисцi... в колисцi пливу собi й
пливу в бездоннi тихi глибини, де нiчого нема, окрiм тепла, спокою i бiло©
нiмотностi; я не знаю, бiлий сон, що межу╨ з тихою смертю, трива╨, годину,
двi чи три або й лише кiлька хвилин,  зате  знаю,  що  раптом  задеренчить
шибка у вiкнi, немовби б'╨ у не© дзьобом нiчний птах, i чую Парасин голос:
"Це я, Iване, вiдчини". Я накидаю на плечi кожушину й вiдсуваю  на  дверях
рублець, що служить замiсть замка,  i  Парася  переступа╨  порiг...  потiм
сiда╨ на лаву обiч стола i, пiдперши обома руками голову,  довго  дивиться
на мене. Я сплю чи не сплю, мариться менi це чи  вiдбува╨ться  наяву,  хто
роздiлить, де межа марення, сну,  а  де  справжня  дiйснiсть.  Я  ж  добре
пам'ятаю, що жiнки нема, вона давно вмерла, вже дубовий хрест похилився на
©© могилi, а  вона,  проте,  сидить  бiля  стола,  як  жива,  у  вишиванiй
весiльнiй сорочцi, у намiтцi, у червоних чоботях -  у  цiй  краснiй  вберi
казала себе поховати, бо нiбито родичi на тамтому свiтi ©©  не  впiзнають.
"Ну чо' ти, Парасю, товчеш собою? -  запитую  ©©  з  постелi.  -  I  вчора
приходила, й позавчора?" "Бо трима╨шся верхнього свiту, Йване, мов-бис  не
набiдувався, не нагарувався в колгозi, нiбито очiку╨ш на  якусь  прийдешню
радiсть? - вiдповiдала на те. - А вже, чоловiчку, нiякого прийдешнього  не
буде, вже все, що мало статися, - сталося, все, що ти мав у життi  зробити
- тобою зроблено. Пора тобi вибиратися. Я вже тобi хату вибудувала, i  вже
всi нашi родичi тебе очiкують". "А чи там, де  ти  ╨,  аж  так  добре?"  -
запитую.
   Параска ще жодного разу не вiдповiла, чи добре ©й "там", чи солодко, чи
гiрко, це, видно, велика тайна для живих, вона вдавала,  що  не  чу╨  мого
запитання, лице ©© робилося закаменiлим, а очi склянiли й  нiбито  слiпли.
Зрештою, я не допитувався, кожний з нас колись дiзна╨ться, як маються душi
на тамтому свiтi.

   А ви хочете дiзнатися?
   Параска  тим  часом  зникала;  i  так   повторювалося   багато   разiв;
сьогоднiшнього досвiдку  теж  повторилося,  лише  нинi  вона  пiдiйшла  до
постелi близько, присiла на побiшницю i, як колись замолоду,  гладила  мо╨
лице, чуприну, долоня ©© не була студена, навпаки -  била  вiд  не©  тепла
нiжнiсть.  Вона  менi  при  цьому  скаржилася,  що  скучно  ©й  без  мене,
п'ятнадцять рокiв минуло, як нас смерть розлучила, час нам, Iванку,  знову
ходити в парi. I так вона благальне споглядала  на  мене,  i  такi  великi
сльози текли по ©© лицi, що менi направду  стало  ©©  жаль...  i  може,  я
вперше  пiддався  на  ©©  вмовляння  i  подумав,  що  справдi  настав  час
вмирати... настав, бо в роки я закотився в сивi i давнi, болить  мене  все
тiло, зробився я немiчним i нiкому не потрiбним, бо сини  з  невiстками  й
онуками живуть сво©м життям, я для  них  тягар,  хоча  про  це  вголос  не
говорять, а онука менша, Наталка, прибiга╨ навiть щодня до мене в  хатчину
й вищебечу╨ дiдовi спiванки i ружнi малюнки малю╨ для  дiда  в  зошитi,  i
обцiлову╨ дiдову неголену мармизу.
   "Я скоряюсь, Парасю, мабуть, таки настав мiй останнiй час: начебто все,
що було менi призначено  Богом,  сповнилося,  дiти  нашi  стали  на  ноги,
дочекалися онукiв. Але, думаю. Бог призначив менi ще один хрест, про  який
не здогаду╨ться нiхто на свiтi, i навiть ти, люба моя жоно, не випросила в
мене тi╨© тайни i не подiлила зi мною ©© тягар. Така доля. Якщо я вмру,  i
хрест, який я нiс цiле життя, впаде на мiй грiб i зiгни╨ нiким не  знаний,
всiма покинутий, зостанеться з нього  жменя  трухлявини.  А  я  собi  отак
мiркую, Парасю: мо╨ призначення в життi було не возити день за днем, немов
сповнюючи покуту, колгоспний гнiй i  силос,  змащувати  колеса  у  возi  й
годувати коней i навiть не родити з тобою дiтей, а якраз нести й нести цей
хрест, бо Господь Бог менi одному з пiвтисячi таких, як я, дарував  життя,
надiлив пам'яттю i тайною... пам'ять  i  тайну  сесю,  жоно,  я  донiс  до
останнього краю... куди далi...  а  дiтям  нашим  передавати  остерiгаюся,
шкода менi ©х, бо будуть витерплювати муки мовчання та постiйного  страху,
будуть пiдозрiвати сусiдiв i приятелiв чи ще  когось  з  най-рiднiших,  що
хтось схоче вивiдати мою тайну, отой хрест... вивiдати й - або продати, бо
купцi напевно знайдуться, або просто розiп'яти ©© на  воротях  на  людськi
оглядини, на скорий суд i на вiдомщення.  ╙,  ╨,  Параско,  ще  й  нинi  в
Рогачi, у Бистричанах... скрiзь нишпорять дияволи, що хотiли б  мою  тайну
вивiдати, купити, видерти з пам'ятi, щоб вона згладилася й занiмiла, щоб з
мо╨© пам'ятi не залишилося нi  бiлого  корiнчика,  нi  просяного  зеренця,
нiчого; вони ж бо, дияволи, й нинi сущi, причетнi до того, що  я  бачив  i
чув... i якщо не вони  особисто  причетнi,  то  ©хнi  кревнi  попередники,
причетна  ©хня  безбожна  релiгiя,  облуда  ©хня  сьогоднiшня   ╨   прямим
продовженням тi╨© давньо©; вони, дияволи, нишпорять помiж  нами,  панують,
чорне перелицьовують на бiле, iз зерна вилущують  ядро,  з  тiла  виймають
душу... i блукають бездушнi люди по роботах, малим вдовольняючись, як воли
вдовольняються жменею соломи. Дияволи ж,  що  сущi  серед  нас,  ходять  з
привiтними i добрими лицями, з обiцянкою на губах, але усмiх та обiцянка -
це лише машкара, пiд машкарою аж клекоче лють... якась незрозумiла, як  на
мiй хлопський розум, звiриннiсть, яку не можна нi вимiряти, нi уласкавити,
нi пояснити... пояснити хiба можна припущенням, що котрогось  дня  Господь
не  запримiтив,  як  iз  привiдчинених  дверей  пекла  викралися  нечистi,
жорстокi й пiдступнi, й заходилися сiяти зло, плюгавити землю i плодити до
себе подiбних, а хто ©м не покориться бодай у думцi, того знищують.  Земля
наша начинена кiстками, де не копни - надиба╨ш на людський череп, в кожнiй
©© грудочцi зача©лося страждання".
   "Господи, -  хитала  головою  моя  жона.  Була  вражена  мо╨ю  бесiдою;
вдивлялася менi в лице й немовби не впiзнавала в менi мене. -  Звiдки  все
це ти зна╨ш, Iванку, га? Якiсь слова... якийсь бiль, про який я ранiше  не
здогадувалася... якiсь думки. - Ти такий собi простий хлоп iз  села,  нащо
тобi знати про нечистих iз пекла... нащо тобi горбитися пiд тягарем  чужих
страждань? Ти хто... ти тiльки  був  фiрманом  у  черченському  колгоспi".
Парася осуджувала мене за те, що я, простий фiрман, гнуся пiд хрестом,  на
якому  карбованi  людськi  болi.  Чи  не  досить  менi  власного  болю   i
переживань?
   "Може, ти, Параско, ма╨ш рацiю, - вiдповiв я ©й, -  певно,  легше  бути
лише фiрманом у колгоспi або трактористом, чи  дохтором  у  мiстi,  чи  ще
кимсь, що лише сам за себе вiдповiда╨. Такому легко жити й  легко  вмерти.
Та чи я винен, що менi випав  цей  льос?  Чи  я  сам  витесував  хреста  i
завдавав собi його на плечi?  Чи  вiд  мене  залежить,  що  дарована  менi
пам'ять про страждання невинних?"

   Параска моя мовчала; душа ©© металася по  хатi  вiд  порога  до  стола,
врештi вона впала на колiна перед святими образами, i я чув,  як  ©©  уста
палко вишiптували молитву... душа  жiнчина  випрошувала  в  Бога  ласки  й
поради.
   Коли ж пiдвелася з долiвки,  то  була  осяяна  внутрiшнiм  промiнням...
свiтилася ©© душа;  видно.  Господь  був  до  не©  милосердним,  почув  ©©
благання, бо вона, знову нахилившись надi мною, сказала:
   "Хiба тобi не вiдомо, Йване, що навiть грiх смертельний  може  хтось  з
ближнiх перейняти i взятi© на себе,  кажучи:  азм  винен.  Так  само  може
перейняти й тайну, i скарби, i болi, i  страждання,  кажучи:  беру  ©х  на
себе, Господи".
   "Вiдомо менi все те, про що, жiнко, говориш... вiдомо, так, але  ж  хто
погодиться взяти на себе страждання i бiль?  Це  ж  бо  не  кинути  зайвий
камiнець у подорожню торбу...  зрештою,  вiд  зайвого  каменя  вiдмовиться
також подорожнiй", - казав я Парасцi. "На ма╨ш, - заперечила  ©©  душа,  -
нiби всi подорожнi вiдмовляються? Хiба ти забув почуте вiд свого  тата  чи
вiд дiда, або й ще вiд когось давнiшого, що начебто в наших краях то  тут,
то там, то цього року, то тамтого з'явля╨ться Чоловiк, який збира╨ людське
терпiння, муку, наругу, сльози, смертi насильницькi i носить ©х оберемками
в церкву Святого Духа... носить i на кам'яних стiнах все спису╨ та спису╨,
щоб нi одна сльоза не пропала, нi один стогiн. Нiхто не пам'ята╨,  як  той
Чоловiк назива╨ться, i нiхто не пiдтвердить, що вiн учора або  сьогоднi  з
тим Чоловiком розмовляв, та нiхто й не заперечить, що його нема й не  було
нiколи, всi вiрять, що вiн  був  i  ╨,  i  тiльки  його  обличчя  та  iм'я
невiдомi".
   Справдi, про такого Чоловiка в нашому селi переповiдали, я не один  раз
чув про нього ружнi iсторi©, але чи то могло бути правдою, чи люди собi на
потiху вигадали описувача наших терпiнь,  щоб  було  легше  сво©  терпiння
переносити? Принаймнi нiхто дотепер зi стiн Святого Духа  не  прочитав  нi
однi╨© записано© там кривди.

   Я так i вiдповiв жонi сво©й Парасцi.
   "Бо не всiм дано прочитати? - сказала задумливо жiнчина душа. Вона  теж
сумнiвалася в правдивостi переказiв,  що  дiйшли  з  давнини,  i  водночас
баглося ©й вiрити, що таки не порожньою сто©ть у  Страдчiй  долинi  церква
Святого Духа, повна вона - вiд пiдвалин до банi - людськими болями. - Чого
ж тодi совiти замкнули церкву й заборонили до  не©  ходити?  -  запитувала
далi Парася. - Ти не думав над цим, Iванку? А ти, мой, думай i  думай:  чи
нема в  Святому  Дусi  чогось  такого,  щоб  його  совiти  боялися?  Напис
якийсь... слово... речення... знак? Хiба ти не зна╨ш, що при©хав зi Львова
майстер-маляр, учений чоловiк, який при зачинених дверях висиджу╨ у церквi
цiлими днями: шука╨ там щось... малю╨... дослухову╨ться. Це теж тайна, про
не© знають лише Павло Ключар, що склада╨ вiршi й трима╨ ключi вiд  церкви,
та ще  старий  Данило  Вербень.  Хто  зна╨,  чи  той  львiвський  гiсть  ╨
львiвським, може, в його личинi знову появився Той,  який  спису╨  людськi
страждання? Пiди до нього, Йване, оповiж йому про все, що  ма╨ш  на  цьому
свiтi залишити, передай йому свiй хрест i будеш вiльним умерти".
   Я перехрестився, i душа жiнчина пiшла у дверi; я бачив ©© в саду  помiж
деревами, помiж листям, поки не стала бiлим метеликом.
   Я кликав ©©: почекай! Дарма... Метелик бiлий.
   Нинi я цiлий день придивляюся до сну, що приснився на свiтанку,  як  до
стертого гроша на долонi. Що вiн значить? Може, його вважати лише сном, бо
чого не може наснитися старому чоловiковi, який збира╨ться вмирати? Але  з
другого боку я собi мiркую:  марення  старого  фiрмана,  який  цiле  життя
мовчав,  бо  мав  губу,  зашиту  дратвою,  дивовижним  чином  збiглося  iз
справжнiм днем... адже у цьому днi ╨ церква Святого Духа,  до  яко©  людям
заборонили ходити, i ╨ маляр зi Львова, який перебува╨ у церквi цiлi  днi.
I хто менi, добродiю мiй Василю, доведе, що львiвський маляр таки не ╨ тим
давнiм збирачем людських кривд.

   Може, будете смiятися надi.мною, добродiю мiй Василю, але я  таки  хочу
вiрити, що ви ╨ Той, котрий забира╨ людськi страждання; i не  ма╨,  чу╨те,
значення, чи ви людина нинiшня чи воскресли з давнiх  часiв  -  якщо  таке
можливе - ма╨ для мене значення лише те, що вам  вiдчиненi  дверi  Святого
Духа, а в стiнах Святого  Духа  вмуровано  безлiч  камiння,  на  котромусь
чистому каменi, добродiю мiй Василю, викарбуйте долотом, намалюйте  або  ж
вчаруйте  в  камiнь  оцей  нинiшнiй  лiтнiй  вечiр,  оцей   сонний   пошум
Ключаревого саду, отi жовтi, як латаття на мочарах, вогники  в  Ключаревих
вiкнах; i'вчаруйте в камiнь, заженiть в глибочезнi еподи i  в  кожну  його
жилку мене, Iвана Слободяна з села Черчен, який зiбрався вмирати...  i  не
може вмерти, i не через грiхи не стина╨ мене смерть, бо грiхи, як гудзи, -
косу обiрвеш, а через  те,  що  не  висповiдав  комусь  пережите,  бачене,
переболене, а  головне  -  не  сповнив  те,  що  менi  Господь  призначив:
допомогти розпiзнати людям нечистих з пекла, якi дотепер  сiють  на  землi
брехню... брехню сiють, брехню жнуть, брехню годують.
   Ви, добродiю мiй Василю, мене слуха╨те, а самi дума╨те: а хто ти такий,
Йване Слободяне, як ти, мудрагелику, навчився  розпiзнавати  помiж  людьми
дияволiв... i чо' ти, Йване Слободяне, цiле життя тоту  науку  вiд  цiлого
свiту й вiд самого себе приховував, i чому аж тепер, коли смерть стала  на
порозi й водно жона твоя кличе в нову хату,  ти  набрався  вiдваги...  ти,
мой, повний вiдваги, як дзбанок води.
   Ма╨те, добродiю мiй Василю, на таку думку повне право. Я теж мав  право
мовчати, бо чоловiк, якщо вже вiн народився, ма╨ право на життя; сидiв  на
мо╨му правому плечi ворон i в'одно нагадував про осторогу.
   Iсторiя моя проста, бо просте мо╨ життя, воно було  б  схоже  на  життя
того клена, що його мо© тато, коли я народився, посадили на пам'ятку  коло
брами: пiзно восени, коли опадало листя, а  соки  переставали  шумувати  в
стовбурi й засинали глибоко в корiннi,  засипав;  взимi  клен  гнувся  пiд
вiтрами,  що,  немов  здичавiлi  пси,  налiтали  на  село,  й  трiщав  вiд
йорданських морозiв: а наступала весна, i вiн  оживав,  не  пам'ятаючи  нi
торiшньо© осенi, нi зими, викидав цвiт i листячко i знову грiвся на сонцi,
як кiт: тихо, тепло, солодко, м'яко. Що  бiльше  треба?  Я  не  бавився  у
полiтику, мене не обходило, що в Нiмеччинi запанував Гiтл╨р, а  в  совiтiв
людей позганяли в колгози, до мо╨©  хати  поштар  не  приносив  нi  однi╨©
газети. Свiт мiй був малий i круглий, як бузькове  гнiздо  на  колесi  вiд
воза, i теплий, як вода в калабанях пiсля липневого дощу;  я  знав  тiльки
поле i плуг, роботу, вiд яко© трiщали жили, й  вiчну  журу,  як  роздобути
грошей на податки й секурацiю; зазнавав я, однак, i щастя, так, цвiла така
рожева косиця, котру я носив у душi, бо, бувало, ночами тулиться  до  тебе
молода гаряча жiнка... i перса ©© пирскають вогнем i молоком, а в  колисцi
на вервечках посапу╨ мiй первенець, Григор... а за  вiкном  пливе  пахуча,
немов всюди на цiлiй землi - на дорогах, в мiстах i селах, устелена свiжим
сiном нiч. Вiдчиню, бувало, вiкно, зiпруся лiктями на верцаб i чую в  тишi
серед ночi, як росте мiй син i як росте жито в полi, i як ремига╨ худобина
в стайнi, а два мо© сивi коники  форкають  у  порожнiй  жолоб;  стою  отак
посеред  ночi,  посеред  всесвiту,  безмiр  часу,  аж  поки  Параска  моя,
прокинувшись, не встане нишком iз постелi та  не  обiйме  за  плечi  й  не
спита╨... слова злiтають з губ, як  листячко  з  яблунi:  "Що  ж  ти,  мiй
Iванку, при мiсяцi сто©ш, як сновида?", а я кладу палець на ©©  губи,  щоб
мовчала, щоб слухала... чу╨ш, над нашою хатою, над цiлим подвiр'ям лiтають
та лiтають янголи й розсiвають щастя,  немов  житн╨  зерно,  а  ми  вранцi
зеренця позбира╨мо.

   Одне слово, я жив i був,  як  переважно  малися  всi  молодi  газди  за
два-три роки до того, як Гiтл╨р ударив на Польщу. Вiдрiзнявся я вiд  iнших
хiба тим, що налягав на ногу й що дуже любив спiвати.  Голос  у  мене  був
теноровий, чистий, як вода, без  мене  не  обходилася  нi  Служба  Божа  в
церквi, нi концерт у  читальнi  "Просвiти",  нi  тим  бiльше  -  фестин  у
Ксьондзовому Лузi. Наш парох отець Лавринюк, бувало,  по  Службi  обiймали
мене й цiлували, й казали, що мiй голос, мiй спiв, як бiлий голуб, долiта╨
до Господа Бога i чару╨ його слух.

   Найбiльше любив я спiвати i  пiсля  того,  коли  оженився,  вечорами  в
парубоцькому гуртi, що збирався просто-таки на мо╨му подвiр'©.
   Що говорити, бувало, наробишся, аж поперек трiщить, бо ж  весна,  бо  ж
ореш i сi╨ш, картоплю i кукурудзу садиш,  а  зiйдуться  хлопцi...  станемо
колом, покладемо один одному важкi сво© руки на плечi i спiва╨мо, що не по
правдi, козаче, не по правдi, соколю, зi мною живеш, бо, як  звечорi╨,  до
друго© йдеш. Або ж про ту дiвчину, що пiд дубом  плаче,  а  на  тому  дубi
ворона кряче, або  ще  яко©сь...  iще  й  iще,  безлiч,  чу╨те,  знали  ми
спiванок... спiванки жили посеред нас, як трава та листя. Спiв наш  спершу
випробовував крила лише на мо╨му подвiр'©  i  лiтав  навколо  парубоцького
гурту,  потiм  поступово,  бо  крила  мiцнiлi©,  кружляв,  як  бузьок  над
стодолою, щоб котро©сь хвилини, вiдчувши силу, змахнутi© широко крилами  й
попливти над усiм селом.
   Я оповiдаю це вам, добродiю мiй Василю, не задля того, щоб похвалитися,
бо кому нинi потрiбна моя  похвальба,  а  для  того,  щоб  ви  уявили,  як
спiванки брали нас попiд руки,  як  пiдносили  вгору,  як  у  мене  самого
достеменно виростали крила... i вже, бувало, не парубоцький спiв i не лише
мiй тенор плив бiлим вiрлом понад Черченем, а, здавалося менi, я сам лiтав
попiд небесами. Одного разу, коли я хвалився  сво©й  жiнцi  про  свiй  лет
помiж звiздами, вона направду стривожилася i вхопила  мене  за  руку  i...
смiялася, тривожно кажучи: "Ти, мой, Iванку, не заблудися помiж  звiздамп,
бо що буду робити без тебе?" Це нiбито був жарт, але в ©© голосi  тремтiла
ревнiсть. Смiшна...
   Отак дiялося, отак спiвалося, отак у селах веселилися, отак у  жалобних
спiвах ховали ми сво©х покiйникiв, отак в жартiвливих спiвах проводжали до
комори на любощi весiльних  молодих.  Аж  поки  у  мого  бiлого  вiрла  не
стрiлили з карабiна. Сталося це, добродiю мiй  Василю,  на  сам  Великдень
тридцять дев'ятого  року.  Ви  -  людина  набагато  молодша  й,  може,  не
пам'ята╨те, що напровеснi того року  впала  Карпатська  Укра©на;  якщо  не
пам'ята╨те, то мусили-сте десь прочитати чи вiд когось вiдважного  почути,
що в тридцять дев'ятому роцi так зiйшлися на небi зiркi©,  що  коли  вуйко
Гiтл╨р, Бог би його побив, загарбав пiд свою  руку  Чехiв,  то  Карпатська
Укра©на оголосила себе на  цiлий  свiт  самостiйною  державою...  держава,
щоправда, була, як кулачок, без свого вiйська  й  без  збро©,  без  усяко©
закордонно© помочi - таке собi полумiнце свiчки, що засвiтилося  в  Хустi.
Столиця там була. I тоте полумiнце не встигло розгорiтися,  а  вже  вороги
квапилися його погасити: першими  вдарили  в  спину  таки  чехи,  за  ними
польський маршалок Ридз-Смiгли теж двигнув у Карпати сво╨ вiйсько,  ну,  а
вже остаточно залили полумiнце кров'ю панове  мадяри.  Кажуть,  що  навiть
Йосип Сталiн страх як втiшився, що Укра©ну на Закарпаттi задушили,  видно,
дуже боявся, що горсточка закарпатських сiчовикiв вирушить здобувати Ки©в.
   Зна╨те, добродiю мiй Василю, я iнколи ночами, коли нема сну, перебираю,
як жолудi для садiння, рiзнi думки, придивляюся до них  зблизька,  зважую,
мовби  на  долонях;  серед  перебраного  жолуддя  ╨  одна  насiнина,   яка
кiльчиться в менi й пророста╨... i вже вигудiло б iз нього дерево аж попiд
хмари, коли б я не боявся: що воно таке Укра©на... земля... народ?  Чи  ми
Богом обранi, чи Богом проклятi? Чи ми заколiничилися й не можемо встати з
колiн? А коли ми зi скрипом пробу╨мо лише пiднести голову, то нашi  сусiди
справа i злiва, звiдусiль беруть нас за чуба i назад гнуть донизу, копають
нам яму i розплоджують яничарiв.

   Можете, добродiю мiй Василю, не вiдповiдати, бо я не за  вiдповiддю  до
вас приплентався, мо© запитання, на якi я сам  собi  давно  вiдповiв,  це,
очевидно, карби, рани, що ятряться, болять... i бiль наш теж  високий,  як
спiв, i нема на нього помiчного зiлля.
   Отож коли напровеснi тридцять дев'ятого року впала Карпатська  Укра©на,
то цiла Галичина й Волинь вбралися в жалобу. Принаймнi в  нашому  селi  на
Великдень тридцять дев'ятого року не дзвонили на дзвiницi  дзвони,  як  це
було зазвича╨но, а тiльки  парубчаки  били  й  били  клепалами  об  дошки:
тах-тах-трата-тах!  Я  дотепер,  добродiю  мiй  Василю,  чую  у  душi   не
погребенний дубовий стук, i може бути, що якраз дубовi клепала  звучать  у
менi дотепер... i плачуть клепала, i лютують, i, мабуть,  вони  породжують
отi мо© питання про Укра©ну. Нi, добродiю мiй Василю, нiхто  не  зна╨,  як
пробуджу╨ться, пiд впливом чого пробуджу╨ться у людини душа: в одного душу
пробуджу╨ молитва, у другого - спiв, у третього - книжка, у  четвертого  -
наказ, у п'ятого - тверезi розмисли, у шостого - бесiди в читальнi, а ще в
когось - конкретний випадок. Мою душу, що дотепер лежала облогом  i,  крiм
плуга, коси, сивих коникiв, мо╨© Парасi та ще спiванок, нiчого  не  знала,
розорали... ох, як глибоко розорали великоднi клепала.
   Коли пiд тривожне  клепання  посвятили  паски,  коли  в  який  уже  раз
заспiвали "Христос Воскрес" i  можна  було  розходитися  додому...  нiхто,
однак, з-пiд церкви не рушився, клепала не пускали нас вiд  себе,  тримали
нас: бiдних i багатих, старих i молодих, i дiтей, i священика,  i  кiлькох
студентiв зi Львова; ми, черченцi, були тими клепалами злютованi  во╨дино;
у цiй ╨дностi й  крiпостi  ми  почувалися  сильними  й...  калiками,  так,
калiками i сиротами, ми, може, аж скреготали  зубами,  а  по  наших  лицях
стiкали сльози.
   Я й понинi плачу, добродiю  мiй  Василю,  i  поскрипую  зубами,  донинi
клепала б'ють у мо©й душi... i хто нинi в Черченi може здогадуватись, що в
колгоспного фiрмана, який просмердiвся гно╨м i силосом,  у  якогось  Йвана
Слободяна б'ються, мов беркути в горах, клепала, й душа у  нього,  у  дiда
передсмертного, розорана й скривавлена.
   Сталося так, що того сумного Великодня тридцять дев'ятого року,  стоячи
в гуртi разом iз жiнкою сво╨ю, поруч iз рiднею, з сусiдами, пiдмовлений  i
пiдштовхнутий клепалами, сумом i гнiвом, я раптом заспiвав "Ще  не  вмерла
Укра©на"... лише три першi слова я спiвав  самотинне,  спiв,  як  вiтер  у
пшеничному полi, не встиг злетiти високо, вiн попервах низом, немов  валом
пшеничним, духом польовим ударив у людськi обличчя, i люди теж,  як  хвиля
збiжова, пiддалися йому, вiтровi, пiдхопили спiв, i вже за  якусь  хвилину
сотки людей навколо церкви спiвали, стверджуючи, що ми ще живемо, що ми ще
поборемося...
   I "Ще не вмерла Укра©на" злетiла вище церковних  хрестiв.  Нiхто,  тодi
спiваючи, плачучи й лютуючи водночас, не здогадувався, а найменше - я сам,
що десь далеко ╨ великi фабрики, на яких роблять скорострiли, й  виливають
до них кулi... i що кулi цi призначенi для того, щоб розстрiляти мiй спiв.
Зрештою, той сумний  Великдень  поступово  западався  пiд  землю,  клепала
дубовi згорiли в печах, i вiтер розвiяв попiл,  бо  подi©  покотилися,  як
колеса пiд гору: настала вiйна Гiтл╨ра з Польщею, у вереснi нас  визволили
брати iз-за Збруча. Я говорю про визволення без  нiяких  кпин.  Офiцер  на
совiцькому танку пiд вiтальною брамою, що ми ©© зробили з  жердок,  оплели
смеречиною i закосичили червоними биндами, промовляв до нас, до черченцiв,
такою чистою укра©нською мовою, гейби перли нанизував на ниточку,  мовляв,
браття-галичани, дочекали-сьтеся Укра©ни -  держави  робiтникiв  i  селян,
дочекали-сьтеся волi, землi, вiднинi нiхто не буде вас обзивати нi бидлом,
нi хлопом, нi хамом, тепер ви господарi на сво©й землi,  тепер  вашi  дiти
будуть вчитися рiдною мовою, для молодi простеляться дороги в унiверситети
й так далi.

   Звали того совiцького командира Максимом Романовичем Непийводою; згодом
у Черченi ми  пiзнали  його  ближче,  бо  пiд  його  проводом  парцелювали
дiдичiвську землю на Грицiвцi й виганяли з села  -  так,  було  й  таке  -
кiлькох учителiв-полякiв, потiм восени сорокового Непийвода  засновував  у
Черченi колгосп "Нове життя"; i аж тодi, як "в'язали" колгосп, ми зблизька
придивилися до товариша  Непийводи;  за  золотими  зубами,  за  перебраною
укра©нською мовою i маскувалася хижа душа; я колись собi уявляв: його душу
покусав скажений пес. Товариш Непийвода знав, що вiн скажений, а тому дуже
пильнував за собою... пильнував, щоб iз губ не  капала  зелена  пiна,  щоб
його  золота  посмiшка  не  поблiдла,  щоб  нiхто  не  зазирнув  до  нього
усередину: а як там, усерединi, бiсну╨ться його душа? Лише зрiдка  втрачав
над собою контролю, забуваючи, що завжди  ма╨  бути  добрим,  розсудливим,
щирим укра©нцем... що ма╨ бути братом. Якось взимi сорокового  року,  коли
вивозили  з  села  на  Сибiр  перших  десять  родин  куркулiв,   як   тодi
говорилося... ми до тридцять дев'ятого й слова такого "куркуль" не чули, i
село наше, кожна хата мерзли на воротях, доглупуючись  поволi,  що  завтра
будь-кому з нас можуть наказати: ану, один iз другим, лагодь сани,  збирай
бебехи, клади в солому дiтлахiв i котися до Сибiру на муки й на  смерть...
отож  тодi  я  припадкове  пiдстерiг,  як  товариш   Непийвода   проводжав
виселенцiв на санях засклiлим поглядом, а зуби мав стиснутi, а кулаки  мав
сцiпленi, i я чомусь уявив собi, що вiн у цю хвилину полива╨ й полива╨ цих
людей,  що  ©х  повезли  до  Сибiру,  i  нас,  якi   в   селi   зосталися,
скорострiльним вогнем... i було йому з цього  поливання  втiшно,  бо  коли
похорони отi сибiрськi зникли за селом  i  дзвiнки  на  хомутах  занiмiли,
Непийвода засмiявся i махнув рукою, як шаблею рубанув... i тут  же,  мовби
мав очi ззаду й збоку, вловив, що  я  за  ним  спостерiгаю,  поманив  мене
гачком пальця. Дiялося це посеред села, коло  читальнi,  стояв  там  не  я
один, цiлий  гурт  новоспечених  колгоспникiв  там  гло-тився,  однак  вiн
поманив пальцем тiльки мене.
   - Слухайте, товаришу-брате Ваню, - промовив вiн привiтно й ледве чутно.
Очi його сiяли, а лице - немовби 'го змастили смальцем. - Маю враження, що
чимсь я тобi не сподобався... що начебто, як ворог, за мною пiдгляда╨ш?  -
Слова були погрозливi, а уста усмiхненi. Це був зовсiм не  той  Непийвода,
якого  я  спостерiгав  перед  хвилиною:  стояв  передi  мною   добродушний
козарлюга в бiлому кожушку i в портупеях. Високий, статечний - хоч малюй з
нього козака.
   А я мимохiть вiд нього вiдсахнувся, я таки зачув у його словах  погрозу
i...  злякався,  i  з  переляку  лепетав,  що,  навпаки,  дуже  вiн   менi
подоба╨ться, люблю, бiгме таких чоловiкiв, таких  типових  укра©нцiв,  ми,
галичани, зроду присадкуватi, ноги постирали об  камiння,  а  бесiда  наша
покалiчена польщизною, а душi нашi - хитрi й крученi, як лисячi нори.
   Щось таке немудре плiв  я  язиком.  Непийвода  милостиво,  як  дiтвака,
поплiскував мене по плечу, все ще не гасячи посмiшки.
   - Ну-ну, товаришу, ми цих хитрих галичан переку╨мо  на  простодушних  i
щирих. Чи нам довго? Ось побачиш, - пообiцяв.
   Непийвода казав правду: перековка почалася  вiдразу  пiсля  виборiв  до
Укра©нських Народних зборiв у Львовi десь у жовтнi. Спершу, немов на смiх,
заарештували, щоб не були дуже мудрi, п'ятьох сiльських комунiстiв, якi за
Польщi сидiли по Йванових хатах  за  свiй  комунiзм,  потiм  узяли  голову
читальнi Бойчука, бiблiотекаря Митришина, Василя  Жиракiвського  й  Дмитра
Василюка - обидва хлопцi вчилися у Львовi на правникiв; арештованi  нiбито
були ворогами ново© совiцько© влади i мали супроти не© злi намiри.
   Я особисто, простий рiльник i навiть член колгоспу, до нiякого грiха не
почувався, навiть гадки не мав, що й мене можуть причислити до  ворогiв...
не мав гадки, добродiю мiй Василю, до  того  моменту,  поки  Непийвода  не
поплескав мене по плечу: вiн запримiтив, що я пiдглянув його справжн╨ лице
i що душа його покусана скаженим псом, а йому розходилося  до  пори  й  до
часу не показувати ратицi... ая, грав роль доброчина, який у  будень  i  в
свято лише сушив собi голову, як би швидше ввести  бiдного  галичанина  до
раю.
   Коли рано-вранцi двадцять другого  червня  сорок  першого  року  Гiтл╨р
збомбардував летовище в Бистричанах, а по селах покотилася чутка, що  тi╨©
ж ночi нiмецькi лiтаки скинули на парашутах у лiсах i  полях  диверсантiв,
то енкаведисти подурiли:  в  Рогачi  заарештували  майже  всiх  професорiв
колишньо© гiмназi©, а також понад тридцять гiмназисток -  сiмнадцятирiчних
пуп'янкiв; у селах забирали священикiв, хлопцiв i  дiвчат,  якi  колись  в
читальнях ставили вистави, читали газети й книжки; про всiх них казали, що
то германськi шпiйони, що вони в запiллю гострять ножi на радянську владу.
Полювання  на  людей  чинили  ночами,  пiтьма  ©м  помагала...  вони  були
кревняками пiтьми,  рiдними  ©©  дiтьми;  пiтьма  ними  комашилася,  немов
голодними щурами, що винюхували поживу. Нiхто не був певний, що  се©  ночi
по нього не прийдуть, я теж потерпав, дарма що не почувався винним;  а  ще
думалося менi, на©вному, що мусили бути пiдстави для арештiв: може,  нiмцi
декого пiдкупили, щоб зривали мости й сiяти панiку, може, арештованi чимсь
iншим завинили, бо на мiй  хлопський  розум  нiхто  не  ма╨  права  хапати
першого-лiпшого лише через те,  що  почалася  вiйна.  Адже  це  були,  так
сказати, радянськi люди, десь там на заходi, де фронт, армiя нiби  грудьми
цих людей вiд нiмоти боронить, а тут цих людей, енкаведе паку╨ до арештiв.

   Моя мудра Параска радила, щоб я уступився з дому, перебув бiду  у  лiсi
або у житах, але я жiнку не слухав, почувався, прецiнь, чистим, як  ангел,
чого маю втiкати вiд жони i дiтей?
   Вони таки прийшли...
   Ми ще з Парасею не лягали, чипiли на лавi, погасивши лампу. Нiч  випала
глуха, темна, але не тиха, нi - вили пси, i здавалося,  що  пси  роздирали
нiч на кавалки. Хлопцi нашi Григор i зовсiм малий пуцьвiрок Митро (Параска
вродила 'го на Рiздво) спали, янголами заколисанi, а ми обо╨  стерегли  ©х
сон i сво©ми очима бачили, як насува╨ться, пiдступа╨  до  нас  бiда;  кров
замерзала вiд передчуття тривоги, я був готовий виповзти через заднi дверi
з хати, з цього непевного човна, котрий  чимраз  бiльше  розгойдувався,  i
порачкувати поза городами у вiльшину, заритися там у купу нарубаного рiщя,
але було вже пiзно: перед вiкнами, на причiлку  й  за  хатою  хапливо,  як
чорнi спалахи, метнулися тiнi, а у вiкно легко постукали:
   "Вiдчини, Ваню, це я, Непийвода" - почув  я  знайомий  голос,  i  обруч
страху, що раптом стиснув мою голову, зсунувся,  трiснув,  i  я  полегшено
зiтхнув. Непийвода й ранiше, до початку вiйни, вечорами  заходив  до  мене
повечеряти й по-панiбратському побалакати або ж  просився  на  нiчлiг,  бо
часом засиджувався в сiльськiй канцелярi© допiзна i не хотiв  уночi  гнати
коней до Рогача.

   - Хай моя Таня, - говорив бувало про свою молоду дружину - вчительку  в
райцентрi, - сьогоднi сама ляга╨ у холодну постiль. Громадськi  справи  на
першому мiсцi, а жiнка й дiти - то вже потому.
   - Ну-ну, то ще не знати, що головне, - сперечалася з ним моя Парася.

   I Непийвода безпомiчно розводив руками; i такий  сердечний  був,  такий
м'який, що я геть чисто забував про колись пiдглянутi його  бiлi,  мов  зi
скла литi, очi й зцiпленi зуби, й стиснутi кулаки...  кулаками  вiн  немов
натискав на гашетку кулемета, розстрiлюючи тих, яких везли в Сибiр, i тих,
що ще в Черченi лишилися.

   Тi╨© арештантсько© ночi я впустив Непийводу до хати  без  зайвих  слiв.
Намацав на  припiчку  сiрник,  щоб  засвiтити  лампу,  а  жiнка  метнулася
завiшувати веретами вiкна.
   - Не треба, нiчого не треба, - промовив без погрози Непийвода.  -  Нема
часу. Збирайся, Ваню... I не ризикуй:  хата  обступлена  бiйцями.  -  Вiн,
певно, помiтив, що я iнстинктивно зробив крок до вiкна, готовий скочити  в
нiч.

   - Куди ви його? -  схлипувала  Параска.  В  однiй  лише  сорочцi,  вона
свiтилася бiлизною, i здавалося, що було вiд не© ясно; Параска  стояла  на
порозi, розпростерши руки на одвiрки, i цим немовби хотiла мене оборонити,
не пустити в невiдоме, що ощетинилося штиками. - Дiти ж у нас дрiбнi. Та й
вiн, Iван, нiчим перед нiким не завинив.
   - Ну да, - обiзвався упiвголоса Непийвода, - чи я не знаю, що  Ваня  не
винен, у нiчому не замiшаний?  Я  за  нього  ручаюсь.  Але...  дещо  треба
вияснити. Такий наказ. Вранцi, Параско Петрiвно, вiн  повернеться.  Вiрите
менi?
   Облесливо говорив, а в руцi тримав  наган,  я  нiяк  не  мiг  сполучити
облесливi слова з його наганом  i  москалями,  що  обступили  хату,  немов
вороже гнiздо.

   Я хотiв вiрити Непийводi, що й справдi треба тiльки  щось  уточнити,  я
сам себе заколисував, це була моя надiя... а серце билося в ребра, i  плив
у жилах страх, i цокотiли, як  на  морозi,  зуби.  Параска  жiночим  сво©м
нюхом, вiдчуваючи мiй стан, обняла за плечi й сказала:
   -  Одягайся,  Iванку.  Все  буде  гаразд...  все  буде...  -  повторила
молитовне й цi два  слова  справдi  замiнили  ©й  цiлу  молитву:  Господи,
змилосердися над нами, не дай пропасти.
   Поки я одягався, Параска тим часом збирала в пошивку  бiлизну,  куриво,
кусень солонини й цiлий боханець хлiба. Ой нi, добродiю мiй Василю,  жiнка
нi на пiвнiгтя не повiрила Непийводi, "для  вияснення"  не  потрiбно  було
нападати на хату серед ночi, оточувати ©©, а в руцi, ховаючи  позад  себе,
стискати готовий до стрiлу револьвер.
   Перед ворiтьми замiсть легко©  брички,  на  якiй  звичайно  на©здив  до
Черчена товариш Непийвода, стояв глибокий драбинястий вiз  iз  вставленими
заденками, немовби чубарик, який  сидiв  попереду  на  м'якому  "сидзенi",
наготувася в поле за картоплею. Конi,  чорнi,  як  тiнi,  дрiмали,  низько
поспускавши голови. Драбини були напханi сiном; менi наказали лягти в сiно
горiлиць, ще й зверху майже  з  головою  перетертого  сiна  накидали,  два
чубарики, мовчазнi, гейби ©м повiдрiзали язики, всiлися на мо©  ноги,  два
спереду стерегли мо© руки й голову. Штики проколювали  темряву,  як  гниле
яблуко. Непийвода сiв поруч iз вiзником.  Ми  рушили.  Я  спробував  бодай
розсунути потеруху з лиця й пiдняти  голову,  щоб  спитати,  пощо  аж  так
секретно мене везти до кримiналу, завтра Черчен i так про все  дiзна╨ться.
Замiсть вiдповiдi москаль ударив мене кольбою в лице.

   Я сховав обличчя в сiно й, неначе зiйшовши з розуму, реготався з самого
себе, з сво╨© вiри у  власну  безневиннiсть,  з  чисто©  укра©нсько©  мови
Непийводи, яка так менi подобалася, з чотирьох  без'язиких  чубарикiв,  що
стерегли мене, мов бозна-якого злочинця;  i  ще  смiявся  я  богохульно  з
Господа Бога, що дару╨ менi милостиво дорогу до кримiналу, дару╨ темну нiч
i вiз, що пiдскаку╨ на шутрованiй дорозi; а  ще  вирегочувався  я  з  того
вересневого золотого дня  тридцять  дев'ятого  року,  коли  на  танку  пiд
вiтальною брамою перебраною укра©нською мовою промовляв до нас, черченцiв,
товариш Непийвода; вiн тодi простягнув  уперед  праву  руку  й  розпростер
долоню... i розпростертою  долонею  засiвав  нас  волею,  добром,  землею,
Укра©ною. Пiсля промови Черчен обсипав його квiттям i зерном, а дiвки його
цiлували...
   Я теж тодi його цiлував.
   А тепер з сво©м утробним стриманим смiхом, стогоном i плачем  я  нiчого
не мiг зробити, це напало на мене, як раптовий бiль.
   - Закрий хавку, Слободян, -  обернувся  до  мене  Непийвода.  -  Ти  ще
заплачеш... - пригрозив.
   - Не тепер менi треба плакати, а тодi... тодi, коли я вас  поцiлував...
коли я вам повiрив, - вiдповiв йому.
   Новий удар кольби... i другий, i третiй загнали мене у  глухий  кут,  я
отямився тiльки у в'язничнiй камерi.
   У  Рогачi  до  тридцять  дев'ятого  року  тюрми  як  тако©   не   було,
австрiйська, а згодом - польська полiцiя обходилися загратованою  пивницею
таки  пiд  будинком  повiтово©  команди  полiцi©,  а   бiльших   злочинцiв
вiдправляли до Бистричан, Дрогобича або й до Львова. Брати iз-за Збруча не
задовольнилися примiтивною буцигарнею, вони потребували розмаху й простору
- пiд тюрму був нашвидкуруч обладнаний кляш-тор  кармелiток  iз  костьолом
посерединi й високими мурами навколо. Не знаю, куди  новi  газди  подiвали
польських монахинь: чи ©х розстрiляли, чи  вивезли  до  Сибiру,  чи  жiнки
безборонне розбрелися помiж людьми, але назва ©хнього ордену припечаталася
до тюрми, й дотепер, добродiю мiй  Василю,  слово  "Кармелiти"  означа╨  у
нашому кра© тортури i смерть. Недурно ж зродилося страшне прокляття, може,
чули-сьте: "Аби тебе Кармелiта взяла".

   В  камерi  було  нас  в'язнiв  iз  п'ятдесят,  зрештою,  хто  мiг   нас
порахувати, коли ми стояли, заплiшенi тiсно, як сiрники  в  коробцi,  один
попри одного. Ми варилися в густiй задушливiй  спекотi,  цiла  камера  вiд
пiдлоги до стелi, немов кам'яна чаша, була налита потом, що спливав iз нас
брудними потоками, ми стояли мокрi до останнього рубчика; i ще камера була
начинена калом, бо про нiякий кiбель не було й мови, про нiщо людське  там
не було мови; там трупно, до блювоти смердiло свiжою кров'ю; кров  чавкала
на долiвцi пiд нашими ногами. Помiж живими тут i там, попiдпируванi нашими
грудьми й плечима, стирчали посинiлi мерцi з очима, що повилазили з орбiт,
з чорними ямами ротiв - вони задихнулися вiд  недостачi  повiтря.  Ми  всi
задихалися, i всiм чорнiло в очах,  i  всi  ми  бачили  подзьобанi  кулями
стiни, i всi знали, що ми, кинутi у цю  камеру,  тимчасовi,  до  нас  iще,
певно, до опiвночi стояли iншi арештованi, вони були й пiшли,  щоб  бiльше
сюди не повернутись; хтось iз  них,  учорашнiх  чи  позавчорашнiх,  кров'ю
великими лiтерами написав на стiнi: "Нас усiх тут  убили.  Борiтеся!".  Ми
читали кривавий напис, який теж був розстрiляли  -  по  ньому  прострочили
кулеметною чергою, куля попри кулю, але про супротив нiхто  не  думав,  ми
були приголомшенi страхом й отупiли вiд сопуху й  тiсняви,  де  тут  могла
зродитися думка про якусь боротьбу, коли живi стояли поруч iз мерцями. Чим
мали розколоти товстезнi мури й розбити залiзом кованi дверi?  Тут  навiть
слово вмирало, як вiшальник у зашморгу, заледве  викотившись  з  горла.  У
камерi було чути лише передсмертне  хропiння  й  де-не-де,  немов  iз  пiд
землi, зрiдка виринав стогiн або ж поверх  нашого  натужного  дихання,  що
зливалося в суцiльну хрипливу хвилю, хтось розпачливо посилав благання  до
Бога... пускав до Бога вутлий човник, що вiдразу тонув  у  сукровицi.  Нас
нiхто не чув: нi Бог, нi енкаведисти за  дверима,  нi  сотнi  в'язнiв,  що
душилися в iнших камерах, про нас, здавалося, усi забули або ж  просто  ще
не надiйшла наша черга вмирати. Чи, може,  над  нами  змилосердяться?  То,
може, очiку╨мо черги на помилування?

   А чом би й нi?
   Повiрте, добродiю мiй Василю, навiть там, на днi пекла, звiдки не  було
виходу, ми сподiвалися порятунку: може, нас випустять на  волю,  бо  ж  ми
арештованi  помилково...  може,  надлетять  нiмецькi  лiтаки,  розбомблять
Кармелiту, й ми порозтiка╨мося... може, нiмецькi вiйська  захоплять  Рогач
ще до того, поки енкаведисти нас розстрiляють?
   Посеред дня чи десь за мурами Кармелiти  на  подвiр'©  або  й  у  самих
мурах, у ©хнiх нутрощах,  загуркотiв  потужний  мотор;  ми  дивилися  один
одному у вiчi... i мертвим теж дивилися у вiчi  й  запитували  мовчки,  що
означа╨ цей гуркiт. Господи, питалися, а кожен однак здогадувався, що  цей
гуркiт означа╨. Чи  ми  самi  себе  обдурювали,  чи  не  хотiли  вiрити  у
призначення  мотора,  чи  сподiвалися,  що  мотор  пiднiме  Кармелiту,  як
дирижабль, попiд хмари й вивезе поза мури на волю, аж поки хтось  тверезий
не промовив:
   - То нас розстрiлюють, браття.
   I враз у камерi стало тихо, нiхто не харчав, не сопiв, не молився,  усi
завмерли, надслуховуючи, одначе, нiчого ми не почули, бо чи  поглухли  вiд
страху, чи загрубi були монастирськi мури, чи той мотор  страхiтливий  був
звичайним трактором, що оре десь стерню.
   Але ж нема ще стернi, ще не почалися жнива...
   Не почалися?
   Раптом  клацнули  дверi,  й  на  порiг  з  кулеметом   у   руках   став
присадкуватий косоокий червоноармi╨ць, який весело-радiсно  посмiхався,  а
за його плечима виросли ще два чубарики з рушницями напоготовi  -  дула  й
штики впилися у нас, готовi прострочити й простромити нашi груди.
   Ми хитнулися назад.
   Нас усiх пронизала думка: настала остання година.
   Але косоокий енкаведист крикнув тоненько:
   - Слободян ╨сть?! Слободян, виходь!

   Господи, та це ж викликають мене! Мене?  I  бiльше  нiкого?  Я  мiг  не
обiзватися, хто б мене знайшов серед мертвих мерцiв, серед  мерцiв  живих,
серед каламутного сопуху, але я таки обiзвався, шибнуло в головi  радiсне:
Чи мо', випустять?

   Дивовижно, але спресованi тiла стиснулись ще тiснiше - дали менi дорогу
- тiсний прохiд, у який я пропхався до дверей. Енкаведисти тут  же  кинули
менi на голову мiшок, котрийсь з них тицьнув дулом у поперек:
   - Iди.
   Мене вхопили крiпко попiд руки й повели; я пробував уявити дорогу, якою
мене вели: якiсь сходи, коридори, дверi,  знову  сходи  -  i  чомусь  менi
уявилося, що ведуть мене  в  нутрощах  велетенського  дзвона,  що  крисами
сво©ми увiгнався глибоко в землю, прикривши вiд людського ока Кармелiту; а
в тому дзвонi розщибаються крики й стогони i раз-по-раз лунають  пострiли,
i працю╨, двигтить потужно мотор; пострiли й двигтiння мотора,  здавалося,
розколюють той дзвiн... а чи мою бiдну голову  розколювали  на  дрiбненькi
трiсочки.
   Врештi вштовхнули мене в якiсь дверi й здерли з голови  мiшок.  В  лице
немилосердно, як полум'я, вдарило сонце. Кiмната, куди мене  завели,  була
простора й свiтла, тро╨ вiкон виходили в подвiр'я, i якби не гуркiт мотора
i грати на вiкнах, то могло б здатися, що наглядачi вивели мене поза тюрму
в зелений затишок.

   Слiдчий сидiв  за  довжелезним  столом  якось  боком,  скоцюрбле-но  i,
пiдперши рукою щоку, задивився у вiкно. Перед ним  на  столi  не  було  нi
паперу, нi пера, а тiльки чорнiв наган, стояла розпочата пляшка горiлки  й
бляшаний кухоль. Коли ж  вiн  повернув  до  мене  обличчя,  то  я  упiзнав
Непийводу. Вiн наказав архангелам, що мене привели, вийти за дверi, а менi
показав на табуретку посеред кiмнати.

   - Ну, i як тобi, Слободяне, у нас ма╨ться? - спитав вiн весело, зубасто
й стрельнув у мене бiлими невидимими очима.
   -  Та  як  можна  матися,  товаришу  Непийвода,  коли  люди   вмирають,
задихаючись, стоячи, - на©вно я перепитав. Вiн тут же зiрвався з мiсця  i,
схопивши наган, пiдбiг до мене.
   - Я тобi не товариш, сволото! - крикнув i замахнувся  наганом.  Але  не
вдарив. - А що здихають у камерi, то...  то  куль  менше  витратимо.  Так,
менше куль...

   - Таж не всi виннi... - благав я, даремно на щось сподiваючись. -  I  я
серед них.

   - О нi, Слободяне, - промовив вiн i  засмiявся.  -  Ти  серед  тих,  що
виннi. Хiба не ти на Великдень у тридцять дев'ятому  роцi  виспiвував  пiд
церквою "Ше не вмерла Укра©на"? Дума╨ш, не зна╨мо? Нiбито нiхто в  Черченi
не пам'ята╨, що без  тебе  не  обходився  жодний  читальняний,  а  отже  -
ворожий, нацiоналiстичний шабаш: вистави,  концерти,  фестини.  Ти  скрiзь
спiвав, - кружляв навколо мене Непийвода. Був п'яний; був бiлий, як папiр.
   - Так, я спiвав скрiзь, - не став я вiдмовлятися. - Мав я голос, що тут
такого? Не було у цьому нi полiтики, нi зиску нiякого.
   Вiн аж зупинився у сво╨му кружляннi; вiн дулом револьвера рiзко  вдарив
мене в пiдборiддя, аж клацнули зуби.
   - Це i ╨ контрреволюцiя, гад! Ти собi мiрку╨ш, що контрреволюцiя  -  це
тiльки пострiли в спину  бiльшовикiв  чи  та╨мна  змова  проти  радянсько©
влади? Контрреволюцiя - це i твiй спiв, яким ти засiвав у  душi  кукiль...
ворожiсть засiвав проти нас. Розумi╨ш?
   - I що менi за це буде? - навiщось спитав я.
   - Нiчого такого, - знову засмiявся. - Розстрiляють. - Непийвода хлюпнув
у бляшанку горiлки й одним духом випив.
   Не можу похвалитися, добродiю мiй Василю, що був-╨м геро╨м  i  спокiйно
вислухав смертний вирок. На якусь мить  потемнiло  в  очах,  канцелярiя  з
довжелезним  столом,  сам  слiдчий  Непийвода,  голi  бiлi  стiни,  високi
загратованi вiкна крутнулися вправо-влiво, немов у шаленому танцi, й круто
полетiли в безодню. Спам'ятав мене  Непийвода,  який  бризнув  горiлкою  в
лице.
   - Ти слабак, Слободяне, - посмiшковувався слiдчий i посторцував мене на
табуретцi. - Смертi бо©шся... всi ви бо©тесь смертi, тремтите, як зайцi, а
проте, смертi не минути. Нiкому, - сказав, як припечатав. Одначе  поглядав
на мене без злостi, навiть спiвчутливо. Був  блiдий,  зарослий.  Козацький
вус звисав донизу мокрий, запльований.
   - Але ж повинен бути суд, - я ще на щось сподiвався. - Вiн  розбереться
по  правдi.  -  Менi  хотiлося  жити;  я  хотiв  вiрити  у  справедливiсть
совiцького суду. Най дадуть десять рокiв, чи й двадцять, най буде Сибiр  -
тiльки б жити.

   - Ти забув, що йде вiйна, Слободяне. Нiмцi нинi-завтра тут будуть.

   - То й випустiть нас... мене випустiть, - просився я, як дитина.

   Вiн крутив головою.
   - Дуже ти мудрий, Слободяне. Хiба можна  випустити  на  волю  ворога...
завтра ворог ударить  тобi  в  спину.  Ти  ж  фашистiв  чека╨ш...  ви  всi
западенцi очiку╨те Гiтл╨ра,  як  месi©.  Хiба  нi?  Ви  продажнi  шкури...
всiх... всiх вас викосити до ноги. - Непийвода  був  п'яний,  але  говорив
тверезо, розсудливо. Я  не  бачив  на  його  довгообразому  вусатому  лицi
зата╨но© ненавистi, яку колись був  випадково  пiдглянув,  страшними  були
тiльки його очi - бiлi, невидющi, немов литi зi скла.

   - Навiщо ж ви  нас  визволили,  коли  через  пiвтора  року  усiх  треба
викосити? - запитав  я  Непийводу.  Смiшний  я  був  i  дурний.  Очевидно,
пiдсвiдоме розтягував час, менi здавалося, що коли скiнчиться наша бесiда,
то й настане кiнець мо╨му життю.
   - Ми визволяли з надi╨ю, що вас посорту╨мо:  кого  -  направо,  кого  -
налiво... кого - на перековку, а кого - козам роги випрямляти. - На  губах
пiд вусом синiла,  як  отруйна  поганка,  прихована  посмiшка.  Вiн  знову
плеснув у бляшанку горiлки й ковтнув ©© одним духом.  Виглядало,  що  його
мучила спрага.
   - Ми вас зустрiчали як братiв... - зустрiчали Велику Укра©ну, що  взяла
нас пiд сво╨ крило. А ви "кого - направо, а  кого  -  налiво".  Ось  ви  -
укра©нець, так, з вас образи козацькi малювати, а кажете:  укра©нцiв,  нас
тобто, треба викосити машiнгвером. Невже вам не шкода мо©х дiтей? - Нi,  я
таки не був при сво╨му розумi... який тут розум, якщо пробував достукатися
до його серця.

   - Ну, по-перше, чоловiче, вiд мене це не залежить: дати  тобi  волю  чи
залишити тут. Ти, Слободяне, занесений у список, i лише куля з нього  тебе
викреслить. По-друге, ти ж бо зна╨ш: нема для нас,  комунiстiв,  значення,
чи ти укра©нець, чи мордвин, чи ╨врей... нацiональнiсть - рiч  другорядна.
На чiльному мiсцi - iнтернацiональне братство людей.
   - Яке братство! - вигукнув я розпачливо, - Коли невиннi люди душаться у
камерi... i нiхто, нiхто ©х не пита╨: вороги вони чи брати?
   - Якщо вони тут, то вороги, - знову посмiхнувся Не'пийвода, i  посмiшка
його нiяк не по╨днувалася зi словами. I тодi  я  зрозумiв,  що  добродушне
його  розхмелiле  обличчя,  блiдо-синя  усмiшка,   урiвноважений,   навiть
товариський тон - то лише маска, то лише вистава, призначення яко© я ще не
знав.
   - А коли й вороги, то хiба не належить поводитися з ними  по-людському,
по-християнському? - продовжував я сперечатися. Один Бог святий  зна╨  для
чого це я робив.
   - Ми не християни, - вiдразу  вiдповiв  Непийвода,  -  ми  не  зараженi
якимсь там милосердям... милосердя нам заважа╨ в дорозi до  високо©  мети.
Ми мусимо бути жорстокими... добро треба утверджувати  насильством.  Такий
закон, Слободяне. Класового ворога треба  знищувати  скрiзь  i  всюди,  як
скаженого пса. Так було, так ╨ i  так  буде,  особливо  у  во╨нний  час...
особливо тут, у Галичинi, де ворог прича©вся майже у кожнiй душечцi,  i  в
тво©й душi, Слободяне, теж. - Нi, вiн i тепер не кричав, не гатив кулаками
по столу, вiн весело мiряв мене очима, що знову  ожили  й  очистились  вiд
бiлого скла, але якраз його веселiсть i розсудливiсть мене лякали  бiльше,
нiж би вiн на мене кричав чи навiть мордував. Пiд його веселим поглядом  я
скручувався, немов обгорiлий  листок...  це  страх  мене  випалював,  i  я
иовзав, як черв'як, десь у ницих безоднях, де панувала суцiльна  пiтьма  i
безкрайня смердюча  твань.  Непийвода  помiтив  мiй  стан,  бо  задоволене
розлiгся у сво╨му м'якому фотелi й, потягуючи  цигарку,  позирав  на  мене
насмiшкувато.  Йому  подобався  мiй  страх...  мiй  жах,  мо╨  повзання  в
блювотиннi, вiн панував надi мною, як хотiв, i я нiчого  не  мiг  з  собою
зробити, не мiг себе перебороти, я, прецiнь, не був геро╨м, у  мене  вдома
плакали дрiбнi дiти, я ще не нажився з молодою жiнкою, я боявся смертi. Це
так природно, добродiю мiй Василю.

   Попри страх, що вирiс попiд хмари,  кiльчилося  в  менi  кволе  зеренце
надi© на чудо,  на  Боже  милосердя,  на  щасливий  трафунок,  на  доброту
людську. Тому я спитав Непийводу:
   - Певно ж, не для смертi ви наказали мене сюди привести, правда? Я  мiг
i в камерi вмерти... там просто вмерти вiд нестачi повiтря.
   Вiн згiдливо кивав головою.
   - Ну, звичайно, не для смертi. -  Зважив  на  долонi  револьвер,  потiм
прицiлився менi в обличчя. Бавився. - Але й не  для  життя,  Слободяне.  Я
дуже стомився, Слободяне.  Наша  мила  розмова,  вважай,  мiй  вiдпочинок,
маленьке вiдпруження, як кажуть галичани. Крiм того, мусить охолонути  мiй
револьвер... та й патрони скiнчилися. Нi одного. - Вiн прицiлився  менi  в
груди й натиснув на цiнгель. У револьверi сухо клацнуло. -  Бачиш,  навiть
вбити тебе по блату не  можу,  -  бiдкався.  Револьвер  жбурнув  на  стiл.
Очевидно, це не був  жарт,  Непийвода  говорив  цiлком  поважно  й  навiть
сумовито, вiн й справдi сумував, що не може  мене  застрелити.  -  Але  це
зроблять iншi, - додав вiдразу, себе  розраджуючи.  Пiдвiвся  з  крiсла  й
почав туди-сюди спацерувати попри вiкна. - Хiба не чу╨ш: скрiзь стрiляють?
Кожен ма╨ роботу - i бiйцi, i командири. Такий наказ. Прислухайся.  Слухай
нашу ненависть, чорт забирай. Ну, чу╨ш? А тепер пiдiйди до вiкна,  я  тобi
картинку  покажу...  картинка  що  треба.  Придивись  добре.   Запам'ятай.
Повернешся до камери - розкажи  про  побачене  всiм,  хто  ще  там  живий.
Розкажи-но, що ми не зна╨мо пощади. Нехай ждуть щомитi смертi, нехай страх
скручу╨ ©м кишки - по них прийдуть. Це i ╨, Слободяне,  суд  над  класовим
ворогом... суд очiкуванням. То як тобi, Слободяне, сподобався мiй задум...
мiй суд, а може - театр. Ну, ну, прошу до вiкна.
   Я iз свого мiсця, з табурета не рушався, я прилип  до  нього,  аж  поки
Непийвода не пiдштовхнув до вiкна; вiн  рвучко  розсунув  бiлу  фiранку...
з-поза фiранки, iз-поза грат вiдкрилося чотирокутне  тюремне  подвiр'я  iз
костьолом посерединi. Власне, спершу я побачив ряд вiкон  iз  приробленими
бляшаними дашками, щоб люди в кримiналi не вловили оком сонця, а вже потiм
- облуплений старий костьол, а бiля нього - свiжовикопаний  рiв,  що  був,
мабуть, довгий на двадцять - двадцять п'ять метрiв; поряд другий  рiв  був
уже засипаний, на ньому кiлька чубарикiв у рогатих шапках укладали кам'янi
плити, що ними було устелене цiле подвiр'я. Чогось так сталося, так мусило
статися, що власне оцi рови я першими запримiтив, а  вже  потiм,  добродiю
мiй Василю, розкрилося  передi  мною  пекло:  з  кiлькох  тюремних  дверей
чубарики волочили хто за обидвi ноги, хто - за одну, хто за руку, хто - за
якусь одежину, хто - за жiночi коси... волокли отак пострiляних; волочiння
було поспiшне, чорти в рогатих шапках квапилися чимдуж доволiкти трупа  до
ями. Тут два iншi рогатi пiдхоплювали мерця за руки й за ноги й скидали  в
рiв. Робота ця пекельна, нелюдська, страшна тривала, як менi здавалося,  в
тишi... було в мене враження, що я оглух,  що  потонув  у  кровi  лагiдний
лiтнiй день з рядами стерезних лип у розлогому тюремному дворi, й оглухли,
захлинулися у червонiй палючiй тишi хрести на костьольних шпилях;  кривава
тиша хлюпала хвилями об мури в'язницi i глушила всi живi звуки.  Так  менi
здавалося; я навiть здивувався, коли до мене обiзвався Непийвода,  що  чую
його голос.
   - То як тобi подоба╨ться наш  суд,  пане  Слободяне?  -  запитував  вiн
глумливо. Звичайнi, здавалось би, слова,  а  вони,  як  сокирою  розкололи
навпiл тишу, i в мо© вуха полилося рiвномiрне двигтiння моторiв; i  тiльки
тепер, як щось другорядне, я помiтив пiд липами два величезнi  тракторища,
що гуркотом сво©м затопили тюремне подвiр'я, i  якраз  ©хн╨  безперестанне
тарахкотiння й було тюремною тишею, це я тепер зрозумiв; я не  мiг  тiльки
зрозумiти високого, в пiвтори людського зросту  чубарика,  розпатланого  й
розлейбаного, без паска, який нипав  окруж  тракторiв,  тримаючи  в  руках
ланцюг... i той ланцюг вiн то натягував, то вiдпускав; я не мiг  сам  собi
повiрити, немовби побачене було найважливiшим з  усього,  що  тiльки  менi
вiдкрилося: чубарик був прикований до трактора. Я аж притиснувся лобом  до
грат, намагаючись перевiрити свiй здогад; я  поглядом,  мабуть,  перепитав
Непийводу про червоноармiйця на ланцюгу, бо вiн охоче пояснив:

   - Так, бо╨ць той, Чернишов  його  прiзвище,  прикутий.  Уяви,  вiн  сам
попросив, щоб його прикували, щоб припадком не здрейфив, щоб не  втiк  вiд
тракторiв, бо мотори тiльки вiн один серед нас зна╨. I так вiн ходить... i
поборю╨, глушить смерть, пострiли, як ти, мабуть, здогадався,  уже  котрий
день... ходить i спiва╨, що виходить на берег Катюша, на високий берег, на
крутий. Тобi  страшно,  Слободяне,  вiд  цього  кiна,  вiд  побаченого?  -
Непийвода хапнув мене за плечi й повернув лицем до себе.  Нi,  тепер  його
чорноброве вусате обличчя не маскувалося байдужою добродушнiстю чи  навiть
пригашеною цинiчною посмiшкою: очi блимали в  глибоких  синiх  ямах  бiлим
невидющим вогнем, а зуби вилiзли хижо з-пiд вусiв.

   Одначе я його не боявся; мене пеленала тупа й  покiрлива  приреченiсть;
менi баглося впасти тут на мiсцi й заснути або й вмерти...  менi  однаково
смертi не минути... не минути, тепер я у цьому переконався; я теж утопився
в гуркiтливiй тракторнiй тишi, захлинувся нею, i  було  менi  байдуже,  що
Непийвода, немовби сказившись вiд мого мовчання i мо╨© тупостi,  бив  мене
рукiв'ям револьвера по лицi, кров заливала  очi,  я  випльовував  зуби;  i
байдуже менi було, хочете вiрте, добродiю мiй Василю, а хочете - не вiрте,
коли Непийвода гримнув мною об пiдлогу i мiсив чобiтьми як  хотiв,  я  був
поза межами болю; менi у вухах  чомусь  бринiла  й  бринiла  спiванка  про
Катюшу, що виходила на високий крутий берег.
   Очевидно, вiд баченого й почутого я сходив iз  розуму;  а  може,  таким
способом душа моя боронилася бо коли рогатi чорти, покликанi  з  коридора,
посторцували  мене  на  ноги  i  я  утер  вiд   кровi   лице,   Непийвода,
вiддихуючись, поглядав на мене здивовано, немовби побачив уперше.
   - Овва, Слободяне, ти одначе твердий, - похвалив... i  похвалу  жадiбно
запив горiлкою. - Слухай, невже тобi не страшно? Невже ти нiчого  менi  не
скажеш? - Вiн очiкував яко©сь  вiдповiдi;  а  я  й  понинi  не  можу  собi
розтлумачити затiяну ним забаву зi мною. Невже це  був  для  нього  тiльки
театр, пiвгодинний вiдпочинок, очiкування, поки остине дуло  револьвера  й
поки принесуть нову пачку куль?

   Я йому таки вiдповiв, що, очевидно, страх,  немов  iржавий  обруч,  ма╨
свою межу мiцностi, котро©сь хвилi вiн трiска╨... людина не може  пережити
бiльше, нiж  це  ©й  вiдпущено  Богом.  Я  уже  не  живу,  козацький  сину
Непийводо, мене вже нема, я уже забув усi спiванки, окрiм тi╨©, де  Катюша
виходить на високий, крутий берег.

   Так, я вже не живу...
   Тепер вiн реготався, як учора я реготався на возi, вiн тiшився  з  мого
безумства, з мо╨© резигнацi©; вiн думав, що домiгся свого, що малим коштом
зламав мене, i наказав конво©рам вiдвести мене назад у сорок другу камеру.

   - Поживи там... поживеш там, Слободяне, до вечора чи до ранку,  хiба  я
знаю, скiльки тво©м Богом вiдпущено ще життя... i  хоч  ти  затина╨шся,  а
таки розкажеш ©м, там у камерi, про бачене тут i почуте. ╞х усiх i тебе  з
ними  те  саме  чека╨.  Вони,  дурнi,  марно  на  щось  сподiваються,  хоч
сподiвання ©хн╨ закономiрне, Слободяне, кажуть, що останньою вмира╨ надiя.
Ти оповiддю сво╨ю ©х убиватимеш наперед.  Утямив?  Ти  ╨сть  щуро©д  помiж
щурами - таке тво╨ призначення. Вони будуть казитися вiд  страху,  дертися
на стiни, мочитися в штани, а я тебе  тим  часом,  Слободяне,  переведу  в
другу камеру, в третю. По знайомству, рахуй, по блату продовжу тобi життя.
   Отак промовляв до мене на прощання товариш  Непийвода;  вiн  знову  був
спокiйний, усмiхнений, не залишилось нi крихiтки з його недавнього  лютого
сказу. Лише очi поблимували бiлим неживим вогнем, i я подумав, що в личинi
Непийводи таки сидить диявол. Усi, мабуть, тут дияволи... й оцi в  рогатих
зiркастих шапках, що ведуть  мене  попiд  руки,  й  отi,  що  на  подвiр'©
волочать, як падлину, пострiляних до ями,  й  отi  невидимi,  що  ставлять
в'язнiв до стiнки... до стiнки... до стiнки. Лише, мабуть,  прикований  до
трактора чубарик ма╨ людську душу, бо диявола непотрiбно було б заковувати
в ланци, серед мук i кровi вони почуваються, як щупаки в  саджавцi:  добре
©м серед мук, солодко, розкiшне, лише горiлку ©м достарчуй.

   I ще тiльки один Господь Бог зна╨, про що я думав, коли  чубарики  вели
мене з мiшком на головi до сорок друго© камери; ще, очевидно, снувалися  i
рвалися на клаптi,  як  гниле  канцур'я,  думки  про  диявольську  потребу
енкаведистiв  насолоджуватися  новими  тортурами:  мало   ©м   розстрiлiв,
довжелезних ровiв iз трупами, мало ©м розлито© кровi на  кам'яних  плитах,
мало  ©м  знущань  на  допитах;   товаришевi   Непийводi   забаглось   iще
тортурувати, ви©дати страхом людськi душi: отак вам буде...  отак  лл╨ться
ваша кров... отак вас будуть  волочити  за  ноги...  отак  будете  снопами
лежати. I не хтось iнший, а таки я сам  був  призначений  ви©дати  страхом
душi побратимiв... я був призначений стати щуро©дом.

   Господи, просив я у Бога, вирви у мене язик.
   I попервах, як опинився я у сорок другiй камерi.  Бог  помагав  менi  в
мовчаннi, дарма, що люди в'одно мене випитували, як повелося на  допитi...
i ще допитувалися, що усiх нас чека╨, невже усiк нас очiку╨ куля, гей,  та
не може бути, щоб стрiляли без суду, без розбору, не може такого бути, щоб
над тюрмою верховодила зграя п'яних катюг.
   Дивно було це слухати, бо ми в камерi теж вмирали без суду й навiть без
кулi; повiтря було, як драглi, кожне слово коштувало зусиль, але друзi мо©
знову й знову допитувалися, випрошували вiдповiдь, вимолювали надiю,  а  я
заклято мовчав... а я, бiгме, плакав без слiз, зцiпивши зуби; я ©х  жалiв;
я бачив, як нас, пострiляних, волочили по  камiннi,  як  наша  кров  текла
струмками.

   Хай вони поки  що  цього  не  знають,  хай  надiються.  Я  знову  стояв
плече-о-плече з сво©ми побратимами i  ротом  ловив,  як  риба  на  березi,
повiтря; i знову то тут, то там хрипiли й вмирали стоячи люди, мертвих мiж
нами було вже, мабуть, декiлька десяткiв, переважно старих i хворих.
   А ми, смiшнi, боялися розстрiлiв...
   Так тривало до вечора; до  ранку  напевно  у  сорок  другiй  камерi  не
залишиться нi однi╨© живо© душi; зайвим  було  лякати  когось  завтрашньою
смертю чи тортурами;  смерть  стояла  серед  нас;  i  не  треба  надаремно
витрачати кулi. А все ж камера не втрачала надi©; хтось богомiльний, може,
й священик, почав голосно проказувати  "Отченаш",  за  ним  уторив  другий
голос, i третiй, i четвертий... i цiла камера, живi iз мертвими волали  до
Господа за помiччю;  молитва-волання  врештi-решт  звелася  до  двох-трьох
слiв: "Господи, спаси й сохрани! Господи, зглянься над нами!"
   Не знаю, добродiю мiй Василю, як то сталося, що я не  витримав:  чи  то
розпачливе волання до Бога  урвало  мо╨  терпiння,  чи  трупний  сморiд  i
пекельна духота отру©ли мою свiдомiсть, чи втрачав  я  розум  пiд  палючим
свiтлом трьох електричних лiхтарiв, що звисали iз  склепiнчасто©  стелi...
досить того, що я крикнув: "Нам, браття, не буде милосердя нi вiд Бога, нi
вiд енкаведистiв. Тюрма наша - пекло на землi, а  енкаведисти  -  дияволи.
Там, на подвiр'© штабелi трупiв,  там  земля  сочиться  кров'ю,  там  липи
сохнуть, там  колесу╨  на  ланцюзi,  як  пес,  прикований  Чернишов,  який
пильну╨, щоб  трактори  тарахкотiли  й  глушили  пострiли  й  нашi  крики.
Вiдкриваю вам мною побачене, браття, не задля того, щоб ви  омертвiли  вiд
жаху, чого нам бiльше боятися, нас однаково  очiку╨  смерть  або  тут  вiд
задухи, або вiд кулi, або вiд тортур. Якщо ж однаково нам судилася смерть,
то чи будемо ©© сумирно очiкувати, чи не вдарити... чи не  вдарити  нам  у
дверi. у стiни... вдарити плечима, руками,  чобiтьми,  головами  навiть  -
ударити - i, може, вряту╨мося.
   Надiю, зелений пагiнець я посiяв у камерi.
   Гадаю, що навiть ви, мистцi, добродiю мiй  Василю,  не  спроможнi  собi
уявити, що вчинилося у сорок другiй  камерi...  i  нiколи  ви  не  зможете
намалювати товпище людей,  живих  i  мертвих,  якi,  злютувавшись  в  один
гудзуватий кулак, ударили в дверi, ударили й закричали  щось  вiдчайдушне,
люте й предковiчне, що пливло в кровi... ударили раз, i вдруге, й  втрет╨.
Тодi  дверi  раптом  вiдчинилися,  на  порозi  виросли  чубарики,  два   з
рушницями, а той третiй,  косоокий,  -  з  кулеметом.  "В  чем  дело?!"  -
тоненько запiяв косоокий i блиснув вишкiреними зубами. Ми  не  встигли  нi
вiдповiсти, нi вiдсахнутися назад, ми були нацiленi, як таран, на дверi, й
косоокий умить це уловив. "Назад, мать вашу!", - верескнув злякано i в  ту
ж хвилину заговорив його кулемет. Правду кажучи, я пострiлiв не чув,  вони
втопилися, як камiння у водi, в  наших  грудях;  а  ще,  може,  я  не  чув
пострiлiв тому, що  скошенi  кулями  люди  падали  не  поодинцi,  а  цiлим
мертвецьким валом; той вал  повалив  i  мене,  непоцiленого,  бiля  самого
порога. Це був мiй порятунок. Власне, мене  порятував  вибух,  що  гримнув
могутньо десь поряд, немов водночас ударили десятки липневих громiв. Тюрма
наша аж хитнулася, десь задзвенiло скло, що вилетiло з вiкон,  i  в  ту  ж
мить клiпнули й погасли жарiвки. Потiм я довiдався, що це була висаджена в
повiтря мiська електрiвня, але про це дiзнався тiльки я один,  бо  нiкому,
окрiм мене, не вдалося вийти живим iз сорок друго© камери. Кулемет у руках
косоокого на  якусь  секунду  спантеличено  замовк,  лише  на  секунду,  в
наступну ж черги били  одна  за  однi╨ю,  кулеметовi  допомагали  рушницi.
Згодом вдарили три чи чотири гранати.
   Уявля╨те, добродiю мiй Василю, яка це була м'ясорубка. Я, скориставшись
з темряви i з того, що з першими стрiлами  впав  бiля  вiдчинених  дверей,
виповз iз камери й попри стiну плазом посунувся кудись... а куди, й сам не
знав, i не знав, навiщо повзу. Коридор, немов пiдземна нора,  був  залитий
густою темрявою... в темрявi металися, матюкаючись, енкаведисти, тут i там
зблискували пострiли, кожно© хвилини могли наткнутися на  мене...  i  таки
натикалися, i били мене чобiтьми попiд ребра, але на пiдлозi  я  лежав  не
один, щокроку я намацував мертвi тiла, я теж  був  нерухомий;  я  був  для
енкаведистiв трупом.
   I знову, коли минала небезпека, повз. В мене  не  було  нi  страху,  що
будь-який енкаведист i в пiтьмi може всадити в мене кiлька куль, в мене не
жеврiв навiть гранчик надi© на порятунок, на  втечу  або  ж  принаймнi  на
якийсь сховок; мене поки  що  виручали  темрява  й  сум'яття  в  коридорi,
панiка, але ж врештi-решт енкаведе собi присвiтить, i що тодi? Втiм,  якщо
чесно признатися, я не був тодi мислячою людиною, я був немовби  звiриною,
яка припадкове уникла загибелi й котра знала тепер тiльки одне: втекти вiд
куль i гранат, вiд  сорок  друго©  розстрiляно©  камери;  я  заледве  себе
стримував, щоб не схопитися на рiвнi ноги й  не  побiгти.  Куди?  Тодi  ж,
знову ж таки, як  виполошена  з-пiд  межi  звiрина,  пробував  намацати  в
коридорi якусь шпарину, закуток,  щоб  туди  закотитися  й  завмерти,  але
намацував лише стiни й залiзнi дверi.
   Дверi й дверi... А хвилини бiгли, як схарапудженi конi, ©х копита  били
мене в серце, а я повз позаду цих коней, немов пес iз  перебитими  заднiми
ногами.

   Бог мав мене у сво©й опiцi. Мо© очi вже звикли до темряви, i я  виразно
помiтив навпроти отвiр, що чорнiв, як брама до  пекла;  той  чорний  отвiр
виявився вузькою сходовою клiткою, що вела на  горище.  На  мо╨  щастя,  й
кованi грати, що перегороджували сходи нагору, й самi дверi на горище були
чомусь вiдчиненi: тi╨© ночi ©х нiхто не стерiг або просто  в  метушнi  про
них забули. Через годину, опiвночi, вiдкрилося менi, що  незамкнутi  дверi
не означали енкаведистську забудькуватiсть.
   Та це буде через годину чи через двi, а тодi долонями, грудьми й навiть
лицем я тамував кожну дерев'яну  сходинку,  що  крикливо  скрипiла;  тепер
воскресла у менi надiя на порятунок, а разом iз  надi╨ю  оживав  страх;  я
знову ставав людиною, звiрине первiсне бажання просто втекти вiд небезпеки
минулося, i, опинившись на горищi, я почав осмислювати ситуацiю: тут можна
переховатися... тут дах покритий черепицею... тут пахне волею.
   Господи, як багато важить у нашому життi надiя: iще я  каменiв  посеред
горища, надслуховуючи й  озираючись,  а  душа  моя  вже  випурхнула  з-пiд
тюремно© стрiхи й уже бiгла нiчними полями  додому.  "Ну-ну,  -  врештi  я
спохопився, - не  кажи  "гоп",  поки  не  перескочив,  лiпше-но  запхайся,
чоловiче, в глухий кут, замаскуйся чим можеш, принишкни, бо  де  гарантiя,
що через хвилину-двi сюди не навiда╨ться енкаведе!
   Я метався наослiп по горищi, спотикаючись  об  дошки,  поламанi  меблi,
сiнники, купи лахмiття; i вже був готов заритися в те лахмiття з  головою,
коли ж протяг, що вiйнув з-пiд даху, рiзко вдарив у  лице  трупним  духом.
Очевидно, я цьому не надав би  значення,  цiла  Кармелiта  млосно  пахтiла
розкопаною величезною могилою, якби мо╨  уже  нагострене  пiтьмою  око  не
помiтило бiля димохiдного "дiда" штабель чогось  бiлого...  мовби  штабель
суво©в полотна; бiлизна ця полотняна свiтилася на цiле горище... свiтилася
й дивним чином, як усе страшне, вабила до себе.

   Нi, добродiю мiй Василю, не  були  це  нiякi  суво©  полотна,  були  це
складенi трупи... але трупи не тих пострiляннх  у  камерах,  до  трупiв  я
устиг звикнути, це були голi жiнки. Я не мав сили вiдiйти вiд них, начебто
менi вже не  треба  було  сховатися,  мене  спаралiзувала  оголена  жiноча
смерть.  До  цього  часу  я  бачив  смерть  чоловiчу  -  зарослу,   грубу,
спотворену, а тут палахкотiла в сiрiй темрявi оголена  жiноча  бiлизна;  i
нiхто не мiг менi вiдповiсти, чому з жiнок перед смертю здерли одежу, чому
©х,  мертвих,  осоромлено?  Невже  спершу  над  ними  збиткувалася   тiчка
чубарикiв, а вже потiм укорочували ©м життя? Втiм, хiба я  забув,  що  над
тюрмою панують рогатi з пекла?
   Рогатим iз пекла Сталiн намалював на чолах червонi  звiзди  й  випустив
помiж людей: веселiться, упивайтеся людською кров'ю, не бiйтеся  нi  Бога,
нi людей. Це ваш час, рогатi... Мене охопила лють... Мене охопила лють - i
я нею тiшився, вона означала, що я живу; лють пливла у мо©й кровi  пекучим
струменем, менi баглося збiгти сходами в коридор,  пiдстерегти  в  темрявi
енкаведиста з кулеметом... допастися до кулемета й сiкти... й сiкти на мак
усякого рогатого, що потрапив пiд руку.
   Порив мiй, мушу признатися, був коротким, як  пострiл,  бо  не  вмiв  я
обходитися з кулеметом, якби навiть трапилася для цього .нагода. Надiя  на
порятунок знову роз'ятрила страх, що був притупився, i злiсть моя  знiчено
й присоромлено пригасла. Нiколи за цю страшну добу так  не  хотiлося  менi
жити, як тодi, коли стояв коло штабеля мертвих жiнок.  Душа,  тiло,  кожна
кровиночка в менi протестували проти смертi, проти  думки,  що  отак  буду
лежати непорушне й без протесту, без жадань i навiть без болю,  без  права
завтра знову побачити живий день; i отак буду лежати до  самого  Страшного
Суду, який настане через тисячу чи через сотнi тисяч лiт.
   Не дивуйтеся, добродiю мiй Василю, що тримаю  в  пам'ятi,  як  зерно  в
жменi, кожну свою тодiшню думку, порух, надiю, страх, а може, й дихання; я
тримаю в пам'ятi, як  на  фотографi©,  самого  себе  тодiшнього;  так,  не
дивуйтеся, бо опiсля не пам'ятаю у сво╨му життi такого дня, коли  б  я  ту
страшну нiч на  тюремному  горищi  не  згадував,  не  придивлявся  до  не©
зблизька... я тую нiч неначе щодня поновлював на чистому паперi, й вона  з
роками не блiдла, а навпаки - ставала виразнiшою. Так менi  зда╨ться...  а
ще менi зда╨ться, що на мiсцi утрачено©, зблiдло© риски, усохлого  деревця
я садив нову щепку i пiдливав ©©, щоб росла.  Це  був  мiй  пота╨мний  сад
страждання - душа моя удень i вночi блукала у  цьому  саду  й  плакала,  i
лютувала, i бридко обльовувалася страхом, надслуховуючи постiйно: а  може,
у старих енкаведистських списках таки залишилось нерозстрiляним мо╨ iм'я i
завтрашньо© ночi знову при©де по мене товариш Непийвода.
   Поки я божеволiв вiд страху й розпуки, чадiючи  вiд  трупного  смороду,
дерев'янi сходи заскрипiли,  почулися  голоси,  й  отвiр  дверей  зблиснув
червоно, немов розкрита паща тюремного смока. Я не мав  часу  на  роздуми,
метнувся поза штабель мерцiв, припав до  них  поруч  i  навiть,  пам'ятаю,
прикрився чи©мись довгими косами.

   Iз сховку виразно бачив,  що  на  горище  увiйшло  з  лiхтарем  п'ятеро
енкаведистiв,  якi  штовхали  поперед  себе   двох   молоденьких   дiвчат;
енкаведисти приходили сюди, очевидно, не перший раз, бо впевнено рушили  в
недалекий вiд мого сховку кут: тут мали розстеленi коци, а обiч  -  високi
свiчники, що колись стояли  у  вiвтарях;  один  iз  енкаведистiв  свiчники
позапалював, а три iншi шматували на дiвчатах одежу. П'ятий  -  низенький,
присадкуватий, що мав голену голову, й вона виблискувала при свiчниках, як
мiдна куля, стояв збоку й попахкував люлькою. Був, видно,  командиром,  бо
мав на собi перехрещенi ременi та ще й при боцi ташку. Вiн водно  пiдганяв
чубарикiв:
   - Ну, до д╨ла, товарищi. Ви заслужилi ето  удовольствi╨  за  рвенi╨  на
службе. Только бистр╨й, бистр╨й, мать вашу. Очередь ждьот...  другие  тоже
хотят мьоду. Начальство, черг побiрай, здорово прiдумало.
   Солдати й без його понукань рвали скажено на  дiвчатах  одежу.  Одна  з
них, невеличка ростом, щупленька, з довгою  косою,  просилася,  як  могла,
цiлу молитву  склала  до  енкаведистiв:  "Краще  мене  вбийте,  солдатики,
лебедики, краще киньте мене пiд  чоботи  й  потопчiть  мою  молодiсть,  як
дрiбен цвiт, але не збиткуйтеся над мо╨ю честю, не оскверняйте душу, бо як
я стану перед маминi очi, перед татовi очi. А десь ╨ суджений..."
   Боже  мiй,  Боже,  хто  слухав  ©©  квилiння?  Стояла  перед   рогатими
гола-голiсiнька й затуляла, сердешня, долонями то вид, то груди, то  лоно,
а вони, регочучись, повалили ©© на коц, розпростерли й дiвча  уже  анi  не
боронилося, анi не плакало, у дiвчини, я знаю, замерзла душа.
   Друга арештована була високою i дебелою, схожа на  наймичку  в  доброго
сiльського газди, яка  днi  й  ночi  перемелювала,  як  кiрат,  газдiвську
роботу; вона не просилася  у  ворогiв,  а  тiльки  вiдбивалася  розпучливо
руками й ногами, навiть - головою, i кусала сво©х напасникiв, i плювала ©м
у вiчi, i обзивала по-всякому,  не  вибираючи  слiв.  Енкаведистiв  це  ще
бiльше розпалювало, дво╨ здоровенних бикiв лише  постогнували  й  хрипiли,
здирали з не© сукенку, вгризалися зубами в ©© перса, пiдламлювали ©й  ноги
й кинули врештi на долiвку, а вона далi виприскувала з-пiд  них,  аж  поки
той, що був у ременях, не вдарив  ©©  ззаду  по  головi  чоботом.  Дiвчина
зiв'яла, стихла безборонне, а рогатi один за одним падали на не©...

   Бачив я, добродiю мiй Василю,  гидку  цю  наругу  п'яно©  солдатнi  над
арештованими дiвчатами, якi були, як потiм  я  дiзнався,  гiмназистками  з
Рогачiвсько© жiночо© гiмназi©, i чув задоволене енкаведистське смiхотиння,
похабну ©хню лайку, похвальбу;  я  не  впускав  свого  ока  з  голомозгого
©хнього командира, який чи то пильнував, щоб солдати задовольнили хiть, чи
то потiшався сво©ми нововинайденими тортурами над бiдними  жертвами.  Всi,
всi отi полiтруки, старшi й молодшi, комiсари й командири, що панували над
нами в Кармелiтi, навперейми винаходили все новi над нами знущання.
   Кажу, добродiю мiй Василю, "над нами", бо нiколи нi до,  нi  опiсля  не
почував себе так близько й  так  дивовижно  рiдно  покровненим  iз  чужими
начебто менi людьми, з тими, що вмерли в сопусi й вiд  кулеметних  черг  у
сорок другiй камерi, i з тими, що лежали вже в ровах коло  костьолу,  i  з
тими, що траплялися менi на пiдлозi в коридорi, i з  цими  розп'ятими  пiд
солдатами  дiвчатами;  я  був  iз  ними  всiма,  моя  кров  перемiшувалась
по-побратимськи з ©хньою i розливалася струмками на кам'яних плитах,  мене
болiли простреленi ©хнi груди, я лежав разом iз ними на сонцi  й  очiкував
свого погребения; усi ©хнi, живих i мертвих, стогони, волання,  прокльони,
молитви, послання мисленнi родичам у мiста й села вмiщувалися й  клекотали
в мо©й душi, усi болi були мо©ми, i, нишкнучи обiч трупiв голих жiнок, над
якими теж, видно, збиткувалися, як над цими двома нинiшнiми, я  думав,  що
коли, дасть Бог, виберуся звiдси, то менi вистачить почерпнутого  на  цiле
життя, а то й по смертi: десь у чистилищi буду тисячу рокiв  видобувати  з
душi передане менi закатованими у Рогачiвськiй  тюрмi  й  буду  обпiкатися
чужими муками тисячу лiт як сво©ми власними.
   Покута це моя i потреба...
   Можете назвати мене, добродiю мiй Василю, фiльозофом, який на  старiсть
позбирав трохи розуму, а я собi мiркую,  що  якраз  замолоду  в  Кармелiтi
пройшов я вищi школи. Хто зна╨, як би прожив життя, коли б не перебув  тих
кiлька лiтнiх ночей у Рогачiвському кримiналi. Може, став би донощиком, що
нашiптував би "органам" на сво©х сусiдiв, може, записався б безбожником  i
скидав би з церков хрести (╨ серед нас i такi, аби грошi), може,  зробився
б партiйним, щоб бути в колгоспi не фiрманом, а бодай би бригадиром, може,
був би зрадником i свого часу водив би (як деякi водили)  енкаведистiв  по
лiсах, винюхуючи бандерiвськi схрони? Може, обiкрав би сироту або зневажив
би вдовицю? Господи, та хто зна╨, скiльки б лишилося за мною лихо©  слави,
ганьби, якби не кулемет в руках косоокого чубарика, якби  не  розпростертi
при свiчках отi бiлi дiвчата пiд п'яними вiд похотi солдатами...
   Мене, очевидно,  можна  назвати  боягузом,  останньою  наволоччю,  i  я
можливо, заслуговую на презирство, але, бачучи наругу над гiмназистками, я
не мав нi сили,  нi  вiдваги  бодай  ворухнути  пальцем,  щоб  тих  дiвчат
оборонити; я був розчавлений, немов черв'як, на якого наступили чоботом; я
не вiдчував нi рук,  нi  нiг,  не  дихав,  не  чув  свого  серця,  лише  у
розпухлiй, зда╨ться, головi жила насторога: дивися, стеж за ними й не смiй
нi сплакнути, нi скрипнути зубом, i не смiй зiмлiти, iнакше - видаш  себе.
Хоч, щоправда, напливали на мене, як крига на рiцi, моменти, коли хотiлося
вмерти, щоб не бачити, що дi╨ться на розстелених коцах, на яскраво,  немов
на глум, освiтленiй сатанинськiй сценi. Боже мiй, чому я не ослiп, чому  я
не оглух, чому я не вмер вчасно... чому було менi призначення  бачити,  як
енкаведе пiдтягувало штани, а потiм за наказом голомозого  командира  отiй
високiй дiвчинi "за кару" забивали в лоно горiлчану пляшку. Послухайте, ви
можете це собi уявити? Ви можете повiрити, що це робили люди? Я  знаю,  що
трапляються серед нас поодинокi виродки, садисти  iз  вивихнутим  розумом,
але щоб садистами були поспiль люди з державними  знаками  на  чолi...  Ви
вчений чоловiк, добродiю мiй Василю,  але  напевно  в  нiякiй  табулi  вiд
сотворения свiту не вичитали, що десь у якiйсь кра©нi отак  знущалися  над
жiночою плоттю.

   Дiвчина тiльки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист  сiв  задницею
©й на обличчя, а ще iншi тримали за руки й  за  ноги,  тiло  ©©  билося  в
конвульсiях, гола його бiлизна спалахувала при свiчках кривавим  полум'ям.
Врештi вона  зiмлiла,  бо  стихла,  а  голомозий  командир  стрiлив  ©й  з
револьвера просто в лице... i другiй  мученицi  теж  стрiлив  ув  обличчя,
потiм солдати поволокли ©х за коси до купи мерцiв.
   На цьому сатанинськi  оргi©  не  скiнчилися:  ще  три  чи  чотири  рази
голомозий полiтрук засвiчував на горищi  вiвтарнi  лiхтарi,  iще  знову  й
знову приводив вiн сюди арештованих дiвчат i вiддавав  ©х  на  розтерзання
енкаведистам. Особисто вiн сво© жертви не гвалтував,  вiн  лише  походжав,
заклавши назад руки, попахкуючи сво╨ю люлькою...  i  вiн  лише  командував
кожного разу: "Ану, ребята, давайте за д╨ло. Ану, кто первий?  Ану,  дайте
жизнi сукам, щоб помнiлi вас i на том св╨т╨. А етой  по  всему  -  бутилку
между ног. I етой тоже бутилку.  А  етой  отреж  сiскi,  Серьожа.  А  етой
подсипте в манду битого стекла!.." Так тривало до свiтанку...
   На свiтанку умовкли на подвiр'© трактори, стихли пострiли й крики. Було
нiмотно,  глухо,  тюрма  немовби  спала  безпробудним  сном:   всi   мерцi
по-мертвецькому спали. Не знаю, як я зважився зрушитися зi  свого  сховку,
певно, вдiлила менi вiдваги тиша. Я пiдкрався до дверей,  потiм  спустився
сходами й iз-за одвiрка виглянув на коридор. Нiде живо© душi, лише трупи й
трупи просто в коридорi... в камерах трупи лежали стосами попiд стiнами аж
до стелi, пострiлянi вони були й порубанi, в кого  очi  виколенi,  в  кого
животи розпоренi, в кого сокирою  поцюканi  обличчя.  Я  iшов  помiж  ними
один-╨диний живий, призначений  Господом  Богом  бути  ╨диним  свiдком  на
Страшному Судi. Енкаведистiв не було й слiду, повтiкали поквапне, лише  на
подвiр'© лежав униз обличчям поцiлений, мабуть, сво©ми в потилицю прикутий
ланцюгами до трактора червоноармi╨ць Чернишов.
   Бог вивiв мене за руку з тюремно© брами i перехрестив на  життя.  Мiсто
iще спало, нiхто й не сподiвався, що "визволителi" дали  драпака.  Я  один
дибав мiстом i пси-приблуди чомусь  вiд  мене  сахалися  i  скавулiли,  як
побитi, а якась бабуся, яка  вигулькнула  з  провулка,  глянула  на  мене,
скрикнула  й  затулила  обличчя  фартухом.  Мене,  на-правду,  можна  було
злякатися, я був увесь обкервавлений, зарослий, страшний  вiд  пережитого.
Бабуся одначе таки спам'яталася й спитала мене чи з жалю, чи з  цiкавостi:
"Ти звiдки йдеш, чоловiче?" Я ©й вiдповiв, що йду з того свiту,  з  самого
дна. "А чий ти будеш? З якого села?"

   Я не вiдповiв, промовчав. Навiщо щось знати старiй жiнцi... i не тiльки
©й однiй, а й рiднiй мо©й дружинi, мо©м  дiтям,  мо©м  сусiдам.  Свiт,  як
колесо, крутиться повсякчасно, i хто гаранту╨,  що  завтра  тi,  якi  нинi
втекли, знову не появляться  на  колесi  й,  настромивши  на  мене  штики,
спитають:.
   - Як то сталося, Слободяне,  що  тебе  куля  минула.  Ану  -  збирайся.
Настала твоя черга.
   За мiстом у шуварах я упав без тями, без крапельки сили...

   ЧАСТИНА П'ЯТА
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   1
   Уже декiлька днiв я п'ю зелене хмiльне пиво; першого дня  увiв  мене  в
буковi лiси на пiщаних горбах i неглибоких ярах  Павло  Ключар,  а  вже  в
наступнi я сам торував сюди стежки: пiдкотивши штани,  брiв  через  Золоту
Липу, минав кукурудзянi й буряковi лани й, непомiтно пiднiмаючись  стежкою
все вище й вище, досягав тi╨© межi, коли поля лагiдно й  похило  стелилися
менi пiд ноги. Внизу,  оперезане  суцiльним  шнурком  вiльшини,  пiд  якою
в'юнилася Золота Липа, дрiмало в кучугурах садкiв принишкле село, праворуч
за деревами плавав у небi хрест на Святому Дусi; i село, i поля, i  Святий
Дух гойдалися  в  золотистому  маревi  петрiвочного  дня,  безмiрний  Но©в
ковчег, у якому вмiстилося цiле скошене Опiлля, лiниво й  безгомiнно  плив
мимо букових лiсiв, а я стояв на березi й думав,  що  ковчег  доплива╨  до
_жнив.

   Лiс не починався одразу, вiн спершу огородив себе вiд полiв, що лiниво,
але вперто пнулися вгору, широкими крайками лiщини й терену, а  вже  потiм
стежка з розгону, як сполошена сарна, вбiгала пiд куполи буковини i тут на
мить зупинялася, немовби для того, щоб огледiтись, вибрати  напрям  -  уже
вона помчалася помiж  стовбурами  дерев,  оминаючи  осипи  пiску  й  брили
камiння, що бiло й зубасто вищирювались на схилах горбiв. Лiс,  дарма,  що
дерева у високостi, прагнучи дотягтися одне до одного,  застеляли  кронами
небо,  виявився  рiдким  i  свiтлим;  чи  тут  по-мудрому  не   один   рiк
господарювала людська рука, чи лiс мав пота╨мний, тiльки для нього писаний
закон, але кожне  дерево  тут  мало  досить  мiсця  для  росту  й  кожному
вистачало сонця. Очевидно, старi буки -  патрiархи  цих  лiсiв  колись,  у
давнину, вкорiнилися переважно у вологих сiдловинах помiж горбами,  а  вже
колами - низом i верхами  розсiвалася  молодь.  Кривi,  горбатi,  кволi  й
несмiливi загибали тут вiдразу - лiсовi-бо закони жорстокi, й лише здоровi
та гiнкi здобували право сягати хмар.
   Я не брав з собою  етюдник.  Ключар  казав,  що  ми  "просто  йдемо  за
грибами", а ходiння з етюдником чи  навiть  лише  з  блокнотом  -  це  теж
продовження роботи,  шукання  "красивих  мiсць"  для  малювання.  "А  вам.
Майстре, треба вiдпочити, вiдключитися, забути про крик i жах ув очах, якi
ви очистили вiд тиньку на стiнi Святого Духа".
   Ключар, вочевидь, зауважив, що стiна в Святому Дусi мене виснажувала. Я
не спав ночами, особливо пiсля того, коли старий Iван Слободян переклав на
мене свiй хрест, немовби я насправдi _був  тим  мiфiчним  Iзографом,  який
ходить по Опiллю й визбиру╨ людськi страждання; я пiдсвiдоме по╨днував жах
i бiль в очах, що на фресцi, з глибиною благання, вiдчаю  тих  арештованих
дiвчат-гiмназисток, якi випрошували в енкаведистiв  незбезчещено©  смертi;
менi котрогось вечора навiть здалося, що очi на фресцi разом iз Слободяном
бачили залиту кров'ю рогачiвську Кармелiту, тiльки Iван Слободян заклято й
страшно мовчав, а очi стражденне волали на цiлий свiт.

   Уночi, коли я сидiв без сну на призьбi  Ключарево©  хати,  смалив  свою
люльку i чекав нетерпляче ранку, щоб припасти, як до спасiння, до роботи в
Святому Дусi, Ключар теж висунувся з хати, сiв поруч i,  обнявши  мене  за
плечi, спитав:

   - Може, на день-два, Майстре, вiдвезти вас до Львова? Або  ж  покличемо
сюди дружину? Вам треба вiдпочити, майстре. Фреска нiкуди не втече.

   Я вiдмахнувся:
   - Ет, дурницi. Який може бути  вiдпочинок?  Мо╨  призначення  на  цьому
свiтi вiдкрити фреску, очаруватися нею, осягнути  глибину  терпiння  того,
хто намальований на стiнi. А потiм уже - умерти.
   - Лишiть, Майстре, розмови про смерть. Вам ще треба намалювати не  одне
сво╨ полотно. Хто, окрiм вас, намалю╨  Iсуса,  який  сидить  задумливо  на
порозi нашо© церковцi й спогляда╨ з болем на  яловi  колгоспнi  клопоти  у
Черченi? - Ключар нагадав менi недавню нашу розмову, коли я дiлився з  ним
сво©ми малярськими задумами.
   - Може, потрiбно... може, варто намалювати цикл полотен, що називався б
"Iсус  Христос  на  Опiллi"?  -  Я  не  пам'ятаю,  як  пiддався  спокiйнiй
розсудливостi Ключара; я не помiтив, як вiн вивiв  мене  на  поле  творчих
розмислiв.  -  Найперше  я  колись  намалюю,  як  розстрiлюють  Христа   в
Рогачiвськiй тюрмi. Уявля╨те: подзьобана,  зранена  кулями  бiла  стiна...
попiд стiною мерцi й мерцi, цiлi ©х гори,  i  лише  Христос,  розпростерши
руки, сто©ть помiж ними живий. Iще живий... йому  вiдмiряно  жити  двi-три
секунди, напевне, вiн уже не встигне  звернутися  до  Бога-Вiтця  свого  з
жалями, що покинув його у скрутну хвилину, бо... бо кулемет  нацiлений  на
його груди... а до кулемета припав енкаведист у будьонiвцi.

   - Отож... отож, бачите, скiльки у вас попереду роботи, а ви  заговорили
про смерть, - обiзвався Павло Ключар, - хсАу  вiрити,  що  таки  намалю╨те
розстрiл Iсуса Христа... ви не ма╨те права цього не намалювати.  Тiльки...
чи дочека╨мось, щоб його прилюдно виставити в галере©. Як, зрештою,  я  не
знаю, чи колись буде надрукована моя книжка. - В його голосi забринiв сум.
- Та це не ма╨ значення... але це також не значить, що не  треба  малювати
задумане й не писати вiршi, якi кровоточать. Людина, прецiнь, живе надi╨ю.
   - Надiя теж не безсмертна. Наста╨ час, i  вона  вмира╨,  задиха╨ться  у
зашморгу заплiснявiло© тишi, страху, побуту... у тому дрiб'язку,  в  якому
живемо, - вiдповiв я. - Життя дикту╨  умови.  Ми  якось  уже  на  цю  тему
говорили, Павле. Не всi здатнi не пiдкорятися умовам, як ви, наприклад.
   - О нi, не вважаю пропащими й тих мистцiв,  у  яких  надiя  урештi-решт
вмира╨, й вони пiддаються, тонуть у буденщинi, - глухо промовив Ключар.  -
Мистець - не ╨ камiнь прибережний, котрого хвилi житейськi лише обмивають,
не залишаючи на ньому слiду... слiди бруду й пiни. Мистець, на мою  думку,
скорше схожий на прибережне дерево, яке пiдмито плином рiки, корiння  його
оголене, чорне, спива╨ у себе всi сили, добрi й злi, що розчиненi у  водi.
Нiщо не мина╨ безслiдно для мистця. Хiба, примiром,  Майстре,  марно  мине
сьогоднiшн╨ лiто в Черченi? Ви iншi, не такий, яким були, коли малювали  у
сво©й майстернi оголену жiнку, шукаючи в нiй загадки. Ви ж _самi недавно у
цьому призналися. Я думаю, що сюжет про розстрiл Христа теж  не  виник  на
пiску.
   I Ключар замовк;  вiн  прислуховувався  до  ночi,  що  була  тривожною,
полохливою: на пiвденному сходi кресали небо блискавки.
   - Не в сюжетах лише рiч, - промовив я згодом. - Що б я у майбутньому не
малював, яку б старовину не реставрував, а вже сам як палець не буду.  Так
менi зда╨ться. Буду щоденно вiдчувати присутнiсть суддiв... буду заглядати
в чорнi провалля людських трагедiй. Може, це буде присутнiсть цiло© землi,
планетарна моя вiдповiдальнiсть? Що я знаю... Ось був у мене, Павле,  Iван
Слободян, пришкутильгав старий висповiдатися, бо не може вмерти...  бо  не
ма╨ права вмерти без сповiдi, хоч сам  не  винний.  Власне,  сюжет  Христа
розстрiляного навiяв менi Слободян.  -  Я,  однак,  не  зважився  оповiсти
Ключаревi бодай коротко про пережите Слободяном, бо... бо, може, й справдi
десь  iснують  та╨мнi  списки  розстрiляних,  де  його   iм'я   залишилось
незакресленим.  Що  з  того,  що  минуло  понад  сорок  рокiв?  Хiба  щось
змiнилося... змiнилися рогатi будьонiвки на кашкети з синiми околичками  i
тiльки. Усе iнше залишилося: звезда, кулемет, допити, доноси,  насильство,
жорстокiсть. Правда, голомозi командири прибралися в сучаснi  цивiлiзованi
форми, в краватки, в бiлi комiрцi. А суть... О Господи, ходять по свiту  в
бiлих сорочках i краватках цивiлiзованi дияволи.

   Я мимохiть перехрестився.
   - Слободян, давно менi мама  переповiдали,  вернувся  з  того  свiта  i
тiльки. I бiльше  нiчого  нiхто  не  зна╨...  -  Ключар  не  помiтив  мого
хрещення. - Та й знати, очевидно, не повинен. Нiхто не верта╨ться  з  того
свiту... а якщо верта╨ться - то мовчить. Видно, такий закон. Одначе  задля
сво©х онукiв, задля усiх нас Слободян  закон  порушив.  -  Ключар  черкнув
запальничкою, прикурюючи цигарку, й на одну мить омилося вiд темряви  його
лице: вдивлявся в нiч... а чи вдивлявся в минуле. -  Так,  Слободян  закон
порушив, - провадив далi Ключар,  -  вiн  порахував,  що  висповiдане  вам
знадобиться, що якраз ви про те, що вiн пережив, повиннi знати, i вже  вiд
вас, з вашо© руки пiде його сповiдь помiж люди.
   Я мовчав; я таки не був упевнений, що маю право переповiдати почуте вiд
Слободяна; я боявся тривожно© сьогоднiшньо©  ночi;  я  боявся  дияволiв  у
краватках.

   - Хiба ви нiколи не чули... нiхто вам  не  оповiдав,  шо  влiтку  сорок
першого року, коли червонi вiдступали, тюрми були  запрудженi  трупами?  -
спитав мене Ключар.
   - Чого ж, - вiдповiв я, - переповiдали в  мо╨му  селi  краяни,  тi,  що
©здили в Бистричани у сорок першому роцi розпiзнавати сво©х; оповiдали про
жiнок iз вiдрiзаними грудьми, про  чоловiкiв,  яким  повибирали  очi,  про
обличчя, поцюканi сокирою,  про  розп'ятого  на  дверях  священика,  якому
розпороли живiт i вклали туди мертве немовля. Сотнi й  сотнi  закатованих.
На пам'ять про них... про цi жертви коло читальнi в  мо╨му  селi  висипали
високу могилу й вкопали березовий хрест. По вiйнi, пам'ятаю,  облавники  з
псами зiгнали до тi╨© могили старого й малого й наказали тачками,  вiдрами
або й жменями тую могилу розсипати. I я з мамою землю носив i  носив...  А
хрест  спалили,  обливши  бензином;  i  поки  горiв  хрест  чорним  димом,
опер-уповноважений  Ступа...  був  такий   лютий   Ступа...   зорганiзував
швидкоруч мiтинг, викрикуючи, що хрест i могила - це наклепи на  радянську
владу. Трупи в Бистричанськiй  тюрмi  -  це,  мовляв,  робота  гестапо  та
укра©нських нацiоналiстiв, з цього приводу ╨ офiцiйне  роз'яснення  уряду,
ще з лiта сорок першого року, бо ще тодi, мовляв,  фашисти  розтрубiли  по
свiту про нашi буцiмто звiрства.
   Справдi, пiзнiше, коли я вчився  в  iнститутi,  читав  про  це  урядове
спростування - роз'яснення Мiжнародному Червоному Хресту. Згадав я  також,
що на цю тему була в мене розмова з Подолюком.
   -  I  ви  повiрили,  Майстре?  -  спитав  навпростець  Ключар.  -  Цiла
система... партiя...  уряд...  iдеологiя  тримаються  на  облудi.  Всi  це
знають, i всi вдають, навiть парт╨йцi,що  вони  найправовiрнiшi  будiвники
комунiзму.
   - Я теж мiж ними, Павле, - зiзнався я щиро. - Шо зробиш... казала  менi
недавно одна жiночка: свiт зiтканий iз брехнi. Це страшно, якщо вдуматися.
Страшно, що ми прагнемо забути сво© кривди.  Ми  -  це  старше  поколiння.
Молодше про нашi кривди нiчого не зна╨ або ж не хоче знати, бо легше  жити
без страху за минуле й майбутн╨.
   - У страху очi великi, Майстре, часом навiть  завеликi,  нiж  насправдi
вони ╨, - промовив Ключар сердито. - Все на свiтi минуще... свiт тече,  як
рiка. Настане час, коли страх вивiтриться з душ,  як  застояний  сморiд...
або ж притупиться... або ж наста╨ нагальна потреба його не боятися, як  це
сталося з  старим  Слободяном.  Очевидно,  ви  теж  не  вважа╨те  себе  за
вiдважного, одначе  зважилися  припасти  до  стiни  Святого  Духа.  Я  теж
вiдважився не скоритися обставинам. Старий наш Вербень  вiдважився  ©здити
по околицi на сво╨му дриндулетi й зарисовувати старовину,  що  в  принципi
владою не пiдтриму╨ться. А чи не було  вiдважним  п'ять  рокiв  тому  наше
жiноцтво, яке стало в оборонi Святого Духа? Заледве хтось помiтив,  що  iз
колгоспно© столярнi донесли до церкви спецiально зроблену високу  драбину,
як жiнки, немов ластiвки ©м цю новину рознесли, кинули ферми  з  коровами,
телятами й свиньми, позлiталися алярмове з полiв - i таки змусили злiзти з
драбини Петра Шкрабана, ╨ гакий у нас  пияк  i  ледацюга,  який  за  грошi
погодився  скинути  з  банi  Святого  Духа  хреста.  Жiнки  в  один  голос
пригрозили, що спалять йому обiйстя,  що  буде  падати  на  нього  камiння
звiдти, звiдки вiн i не очiку╨. Ну, попервах, Шкрабан геро©жився,  коли  ж
мiлiцiя, що спецiально прибула з району, церкву оточила,  й  вiн,  сарака,
був переконаний, що над людьми пану╨ страх, що нiхто з крикливих жiнок  "у
присутностi влади" не посмi╨ кинути в нього каменем... а одна таки кинула,
i друга, i третя... град камiння полетiв на Шкрабана, вiн, правда,  вчасно
з драбини зiскочив, але двох мiлiцiонерiв камiння таки поцiдило.
   Начальство з району, парторг колгоспний Афоня Пиндилик  збиралися  Доню
Римикову й Параску Качур, вiддаги пiд суд, як найактивнiших  пiдбурювачiв.
Але громада... цiле село  збiглося...  сказали:  влада  сама  спровокувала
iнцидент. Якщо жiнок будуть судити,  то  вже  вiднинi  нiхто  не  пiде  на
роботу: нi в поле, нi на ферму,  навiть  фiрмани  покинуть  коней.  Ну,  й
начальство мусило вiдступати. Адже це не  сороковi  й  п'ятдесятi  роки...
годi би швидко пристрастi вгамували. Нинi iншi часи... треба рахуватися.

   Я слухав Ключара й думав, що, мабуть, нема на свiтi  кра©ни,  де  жiнки
стережуть не тiльки домашнi вогнища,  а  й  також  святинi  свого  народу.
Воiстину, я нiчого не знаю про жiночу сутнiсть, дарма лише тижнями  корпiв
над портретом сво╨© дружини. Я, певно, малюючи оголену жiнку, шукав у  нiй
вiчного  поклику  продовження  роду.  I  так  воно  звичайно  ╨,  первiсне
призначення жiнки - кохання  i  дiти,  але  Господь  не  передбачував,  що
настануть сатанинськi часи, коли нашим жiнкам  треба  буде  боронити  сво©
храми, коли вони потайки будуть схрещувати сво©х дiтей,  коли  ©х,  жiнок,
будуть вiддавати  на  розтерзання  похiтливим  бандитам,  щоб  обезчещених
замучити. Христос, якого  розстрiлю╨  енкаведист  пiд  бiлою  костьольного
стiною,  повинен  також  дiзнатися  про  страждання  дiвчат-гiмназисток  у
Рогачiвськiй тюрмi, про щоденне жiноче крiпосництво на  колгоспних  полях,
де ©х вроду, силу, роки i щастя спивають отi  безкра©  плантацi©  цукрових
бурякiв... про жiнок, яких, мов на глум, називають тваринниками, чи©  бiлi
ноги в гумаках на  фермах  у  гноях  i  в  болотi  пухнуть  i  набираються
ревматизму, а руки чорнiють i трiскаються. I хiба можна осуджувати ланкову
Наталку Рибку, яка мусить спати iз заслиненим партiйним секретарем чи ще з
якимсь начальником?
   - Ми народ страстотерпцiв, -  цi╨©  ночi  Павло  Ключар  повторив  свою
думку, яку вiн колись виголосив у Святому  Дусi,  цiпенiючи  пiд  поглядом
великих очей, визволених нами з-пiд тиньку на стiнi. - Той давнiй  Iзограф
зобразив муку... може, муку не однi╨© людини, а цiлого народу.
   Я ще тодi не погоджувався з Ключарем; я йому  нагадував,  що  укра©нцiв
мають за веселий народ, бо ж Укра©на й  крiзь  сльози  смi╨ться,  бо  ж  ╨
спiвучою нацi╨ю, яка, вдаривши лихом об землю, спiва╨ собi, дивуючи свiт.
   - Але ж ви зна╨те. Майстре, -  зауважив  менi  сухо  Ключар,  -  що  це
брехня, що це малоросiйськi веселощi в червоних шароварах.  Якi  веселощi,
прошу вас, якi гопаки, коли мiльйони загиблих вiд голоду, коли матерi  ©ли
сво©х дiтей, коли... стогiн стелиться вiд краю до краю. Чу╨те?
   Я учився у Черченi  слухати  стогiн;  навiть  сьогоднiшня  нiч  напо╨на
болем; нi, то не блискавицi  крешуть  небо,  то  бiль  наш,  то  крик,  то
молитва.

   - Я не був, Майстре, - провадив  далi  спроквола  Павло  Ключар,  -  на
жоднiй вашiй виставцi, тому не  стану  сперечатися,  чи  багато  на  ваших
полотнах смiху та спiванок, чи  багато  там  сонця  i  звичайно©  людсько©
радостi вiд того, що, скажiмо, в родинi появилося дитя або ж що тракторист
Iван виорав загiн кам'яного поля, i погiдно йому на душi. Якщо  навiть  ви
таку  усмiхнену   картину   намалю╨те,   то   навмисне   сфальшивите,   бо
трактористовi, що сидить утомлено на скибi, абсолютно  байдужа  земля,  бо
вiн не чу╨, що земля диха╨ i промовля╨ до нього, бо вона - не його  земля,
вона навiть йому не мачуха... земля i трактор - це лише робота. Чи не так?
Нема нiчого святого. А без  святощiв  -  нема  радостi.  Глухнуть  людськi
душi... глухi ми до Бога, до землi, до неба, до  храмiв,  до  самюс  себе.
Байдужiсть... чортополох байдужостi засiвають нам у  душi...  а  байдужих,
зiгнутих в каблук, спутаних шнурками лише тримати в хомутi. Ви  не  думали
над цим. Майстре?

   Допустимо, одначе, що не ви, а хтось iнший... хтось  десятий  чи  сотий
нiбито тiльки те й робить, що малю╨ сучасних людей усмiхненими у  полi,  в
родинi чи в цеху - це замовлене щастя, iнакше  не  вiзьмуть  твою  рiч  на
виставку, не закуплять для музею. Шо зробиш -  живемо  в  епоху  замовного
щастя. У минулi часи тi, що панували над народом, принаймнi не вдавали, що
довпровадили народ до обiтовано© землi. Ви -  реставратор  також,  людина,
яка зна╨ старовинний  укра©нський  живопис,  теж  можете  пiдтвердити:  на
iконах нема безжурних лиць i веселих сцен. Хiба не так? Вiдколи маю якийсь
стосунок до Святого Духа, я купую при нагодi альбоми, буваю  в  музеях,  у
церквах... так, буваю, i нiде я не бачив на дошках людсько© радостi. Може,
я помиляюся,  надто  узагальнюю...  Матерi  Божi  -  переважно  замисленi,
зажуренi майбутньою долею свого сина, якого тримають на  руках.  Iсуси  на
розп'яттях - це мука i смуток. Бог Саваоф  -  суворий,  гнiвний.  Апостоли
дивляться тобi ув очi й мовби запитують, як ти. Божий чоловiче,  на  свiтi
живеш i чим промишля╨ш? Страшний Суд - це страшний суд i до  нього  нiчого
не додаси. Тайна Вечеря пронизана тривогою, Юдиною зрадою, що ось-ось  ма╨
вiдбутися. Тема Юрiя Змi╨борця -  це  вiчне  змагання  зi  злом.  Ви  мене
слуха╨те?..
   Так, я його уважно слухав i ще  мимохiть  прислухався  до  стогону,  що
чорно гуркотiв, двигтiв пiд  землею,  як  потоплений  дзвiн.  Мене  нi  на
крапельку не здивувало, що молодий сiльський учитель, проскрибо-ваний поет
вишуку╨ у музеях вiддiл стародавнього  укра©нського  малярства,  адже  вiн
формувався пiд впливом Данила Вербеня, а крiм того, щоденне спiлкування зi
Святим Духом залиша╨ в його поетичнiй душi добрий слiд. Зате мене  при╨мно
вразило, що Ключар шука╨ в iконах живо© людсько© душi, ©© порухiв, глибин,
адже й старожитнi iкони, котрi,  звiсно,  малювалися  за  певним  взiрцем,
несуть... а таки переважно  мають  на  собi  печать  духу  сво©х  творцiв.
Сiльськi богомази з недалекого XIX столiття - творцi народного  iконопису,
люди  безпретензiйнi,  й  то  залишали  у  сво©х  творiннях  самих   себе:
добродушно-хитруватих  святих  Микола©в,  на©вну  вроду  сiльських  Марiй,
погрозливе  кивання  пальцем  вчителя  парафiяльно©  школи  Iсуса  Христа,
грiзних i непiдкупних Саваофiв - волосних старшин. В одного колекцiонера я
бачив чималий образ, намальований на полотнi й датований 1846 роком,  який
походить з Надзбруччя: такi образи селяни полюбляли мати в сво©х  хатах  й
тому називали "домашнiми богами". На полотнi  зображена  сцена  покладання
тiла Iсуса Христа у грiб. Але що дивно: маляр або не знав,  що  в  Святому
Письмi мовиться, що тiло Христове з дозволу Пiлата  зняли  та╨мний  Iсусiв
учень Иосиф iз Арiмафе© i Никодим, який принiс  для  погребения  смирну  й
алое, або ж свiдомо створив  апокриф.  Вiн  по-сво╨му  уявив  цю  сцену  й
по-сво╨му ©© намалював: Христа кладуть у грiб ╨русалимськi чотири дiви. На
них зелений, малиновий, синiй i бiлий хiтони... я думаю, що якраз барвисте
вбрання у  центрi  композицi©  продиктувало  художнику  намалювати  жiночу
групу. Я не  мiг  вiдiрвати  очей  вiд  образу:  нi  жiноча  скорбота,  нi
свавiльне поводження з бiблiйним сюжетом, нi яскравiсть фарб не  прикували
мiй зiр... вразили чорнявi округлi обличчя жiнок, великi,  завбiльшки,  як
лопати, розплесканi руки й босi ноги. Художник, певно, бачив такi  руки  й
ноги у сво©х сусiдок, якi ще тодi ходили на панщину.  А  я  несподiвано  у
постатях ╨русалимських дiв упiзнав теперiшнiх колгоспниць. Iсус Христос же
був схожий на колгоспного фiрмана, який вмер  раптово  у  силоснiй  ямi  -
доконала його каторжна  робота  -  цiла  композицiя  пронизана  безвихiддю
укра©нського буття.

   Ну, зрозумiло, iкони малювали не для веселощiв,  вони  призначалися  до
самопокаяння, самоочищення, для розмови з Богом та iз самим  собою:  сто©ш
на колiнах перед грiзним i добрим водночас Саваофом та iз  свiтильником  у
руках блука╨ш  у  катакомбах  власно©  душi:  нiяке  зло  не  повинно  там
зата©тися перед Господом i перед самим собою.
   - Ви можете нагадати менi, - перервав мо© роздуми Павло  Ключар,  -  що
святi образи призначенi для осмислення самого себе. Чи  не  так?  Стою  на
колiнах перед скорбною Матiр'ю i думаю, зважую, запитую: хто  я  ╨сьм,  чи
©©, Марi©на журба, не означа╨, що вона журиться не лише долею свого  сина,
але й також мо╨ю? Де тут до веселощiв?
   Проте, як менi зда╨ться,  i  наш  свiтський  живопис  не  вiдзнача╨ться
вакханалi╨ю плотських радощiв,  як  в  iнших  культурах.  Згадаймо,  що  й
загальновiдомий Козак Мамай, дарма, що сидить  пiд  деревом  iз  кобзою  в
руках, а побiч нього кiнь вороний i штоф  з  оковитою,  спогляда╨  на  нас
сумовито й замислено: не тiшить йоiо кiнь вороний i зелений штоф...
   Та й звiдки  радiсть  може  взятися.  Майстре,  коли  Укра©на  -  земля
трагедiй. У самому словi, в  Укра©нi,  чую  тривожне  клекотання  дзвонiв.
Чу╨те, Майстре, навiть  сьогоднiшня  нiч,  така  начебто  лiнива  й  тиха,
пронизана  тривогою.  Земля  спить...  сплять   люди,   немов   каторжани,
мертвецьким сном, а тривога, сум, плачi, пострiли, смертi, пожежi,  зради,
байдужiсть, i духота й слiпота рабська...  i  пориви  геро©в  розчиненi  у
цьому лiтеплi ночi... розчиненi, як сiль v  водi.  Скiльки  буде  потрiбно
пекучо© енергi©, горiння, щоб випарити з каламутi бiлу сiль геройсгва.
   Ключар надовго замовк. Я  теж  мовчав;  я  роздумував  над  Ключаревими
словами; вiдчувалося, що вони не зродилися оце щойно, поки  ми  сидiли  на
призьбi, слова цi були, певно, живлющим  чорноземом,  iз  якого  пророста╨
його поезiя.
   Хотiлося менi обняти цього милого й  мужнього  чоловiка,  Дон-Кiхота  з
Черчена. Тiльки замiсть-уявних Сервантесових  ворогiв  чатували  на  нього
вороги справжнi. А вiн ©х не боявся.
   Iнший на його мiсцi, викинутий зi школи, запiдозрений  у  нелояльностi,
вчитель без роботи, поет iз замурованими устами  -  фактично  викинутий  з
плину життя iнтелiгентно© людини, потонув  би  в  сiльському  загумiнку  з
численними  дрiбними  клопотами,  змирився  б  iз  ними  i  жив  би   собi
приспiвуючи, бо ж тодi не мав би вiн часу прислухатися, чи й серед ночi не
клекоче тривожний дзвiн. "А якщо й навiть дзвiн клекоче, то  що?  Шо  мене
обходить? Моя ж хата скраю..."

   Ключар не  здогадувався,  що  я,  попахкуючи  люлькою,  кружляю  думкою
навколо його особи; чим довше трива╨ моя робота в Черченi, тим бiльше  вiн
менi подоба╨ться; i хто зна╨,  чи  в  Черченi  я  вiдкриваю  середньовiчну
фреску  чи,  може,  в  Черченi  з  допомогою  Ключара  i  Вербеня   знiмаю
нашарування з самого себе;  я  й  ранiше  мав  пiдозру,  що  леп,  кiптява
осiдають на мо╨ лице,  про  це  вiдверто  менi  говорив  Петро  Степанович
Грицай, я казав йому, що це, мiй учителю, тiльки маска, хто нинi  живе,  а
тим паче - мистець, без маски?
   - То я вже чув, - хитав головою Грицай. -  А  якщо  маска  приросте  до
тебе, i вже ©© не вiдiрвеш? Хiба що люди допоможуть. Але це буде боляче...
   Чи Ключаревi спада╨ на думку, що вiн провадить мене в  чистi  води  все
глибше й глибше, щоб я учився зiшкрiбати леп?
   Не знаю...
   - Пiдемо спати, Майстре, - Ключар пiдвiвся з призьби. - Нiч  коротка...
нiч кiнча╨ться. Вранцi помандру╨мо в лiс за грибами. Згода? - Вiн,  певно,
усмiхнувся сам до себе, бо голос його був теплий, як вiтер iз пiвдня. - То
як вам сподобалася моя пропозицiя? До речi, я давно збираюся повести вас у
нашi лiси... це так вам потрiбно... вам, який вiдкрива╨  страдницькi  очi.
Вам  треба  просто  вiдпочити,  походити  помiж  деревами...  походити   и
переконатися, що наша iсторiя так само, як у цiй ночi розчиненi тривога  й
смерть, розчинена в лiсi, вона перебува╨ в деревах, помiж корiнням, вона в
травах, у камiннi, в пiщаних горбах. Вiрите менi?
   Менi хотiлося йому вiрити, хоч я й не  уявляв,  як  може  бути  iсторiя
розщеплена в деревах i в зелах, це, мабуть, лише поетичний образ.
   - Втiм, - додав Павло Ключар, - облишмо iсторiю, йдемо лише  по  гриби.
Даймо собi  спокiй  з  усiм,  що  нас  мучить...  нас  мучить  нетерпiння,
безсоння... до нас приходять люди з сво©ми стражданнями;  нас  розтерзують
думки.

   Спочатку у лiсi направду, забувши про все, ми  жили  "самими  грибами",
нипаючи по полянах i попiд деревами;  гриби  нам  то  показувалися  цiлими
родинами, поодинцi,  то  раптово  зникали,  прикривши  капелюшки  торiшнiм
прiлим  листям  чи  зеленим  аж  чорним  хвостом  папоротi.   Це   дiялося
чародiйство лiсу, який вiдбирав  у  людини  розум  i  надiляв  лише  одним
стремлiнням - знайти гриба. Коли ж  наставали  хвилини,  що  здавалося,  в
цiлому лiсi нема нi одного козарика, чародiйство виводило  мене  на  чисту
поляну i сiяло... i сiяло - аж  дух  захоплювало  -  навколо  крiпкенькими
боровичками: перший, другий, третiй, четвертий... А коли зрiзав п'ятого чи
шостого, я вiдчув, що впиваюся зеленим лiсовим вином.
   Тим часом чародiйство лiсове  лише  починалося,  i  Павло  Ключар  цi╨©
хвилини дочiкувався, наперед знаючи, що так воно станеться... станеться...
станеться...  станеться...  бо  замiсть   гриба   пiд   старезним   буком,
розчахнутого громом, я пiдняв уламок шийки горщика; i не встиг я  подумати
про теперiшнiх лiсорубiв, що могли розтрощити тут горщик iз варениками, бо
звiдки на високому горбi узялося бите череп'я, як мо╨ око помiтило, що мiж
корiнням бука червонi╨ iще один черепок, але вже iншо©  форми.  Я  вiдклав
кошик iз грибами (я ганебно про них, про гриби, забув) i, колiнкуючи, став
повзати навколо дерева, збираючи  черепки;  я,  щоправда,  не  археолог  й
нiколи реставрацi╨ю викопних керамiчних речей не займався, але  бачив,  iз
яким захопленням стуляв  докупи,  примiрював  розчавленi  землею  i  часом
предковiчнi  горщики,  миски,  амфори,  ринки  та  iнше   начиння,   Петро
Степанович Грицай, i тому вiдразу зорi╨нтувався,  що  маю  справу  з  дуже
давнiми знахiдками; я хотiв було  покликати  Ключаря,  бо  думав,  що  вiн
блука╨ далi поза кущами, шукаючи грибiв, а вiн обiзвався за мо©ми плечима:
   - Цiкаво, правда? Тут майже з-пiд кожного дерева, старого  й  молодого,
"виростають"  черепки.  Ваш  Петро  Степанович  дату╨   ©х   п'ятим-шостим
столiттям. Очевидно, сто©мо на городищi Бiлих Хорватiв... горб  цей  помiж
тутешнiми людьми назива╨ться "Замок князя Рога".  Нi,  нiяких  згадок  про
Рога вченi не знайшли, та й чи знайдуть, князь Рiг та його замок - це лише
народна пам'ять, або й лише красива  легенда,  -  засумнiвався  Ключар.  -
Хоч... мушу вiрити, що якась оборонна споруда тут була.  Коли  пiднiмемося
на плоску вершину горба, то легко помiтимо, що  його  оточують  три  нитки
валiв. А ще _видно кручену дорiжку, що бiгла з вершини у яр.
   Лiс,  дерева-патрiархи,  зрiлi  буки  й  гiнкий  молодняк,  немов  во©,
стерегли сво©ми плечима тайну давнини, одначе з  плоско©  й  зовсiм  голо©
вершини горба, що була довгою приблизно крокiв на  сiмдесят-вiсiмдесят,  а
широкою - десь на десять крокiв менше, менi направду, вдалося побачити три
яруси валiв; колись, очевидно, вони були  високими,  час,  дощi  й  дерева
помiтно ©х поруйнували, проте, й  дотепер  ще  виглядали  грiзно.  Хто  ©х
насипав? Коли?
   - Архелоги тут не копали? - спитав я Ключаря.
   - Нi тут, та й нiде в iншому мiсцi, - вiдповiв сердито Павло.  -  Дехто
навiдувався сюди,  збирав  черепки,  захоплювався  залишками  фортифiкацiй
предкiв i висловлював здогад, як, наприклад, наш спiльний  знайомий  Петро
Степанович Грицай,  що  городище  належить  Бiлим  Хорватам,  якi  сидiли,
осiдлавши  Карпати  й  створивши  обабiч  гiр  могутню  державу  -  Велику
Хорватiю, i на цьому,  на  жаль,  усе  закiнчувалось.  Розкопки  вимагають
немалих коштiв. Хто зараз у Ки╨вi чи у Львовi цiкавиться  направду  Бiлими
Хорватами, iсторичними  нашими  коренями,  навпаки  -  робиться  усе,  щоб
корiння усохло. - Ключар був огнiваний, пшеничнi брови нависли над  очима,
що звузилися в гострi щiлинки  й  поблимували  звiдти,  з  щiлин,  зеленим
вогнем. - Нема, однак... нема, чорт вiзьми, на свiтi тако© сили,  щоб  усi
корiнцi покорчувати, висушити й спалити на попiл. Хiба  я  вам  не  казав,
Майстре, що наша iсторiя ╨  не  тiльки  в  древн╨сховищах,  якi,  як  самi
зна╨те, хтось планомiрно спалю╨, але  й  також  закодована  в  могилах,  у
деревах, у камiннi, у кожнiй  бадилинi,  земля  цiла,  немов  велетенський
мозок, нiчого не забула. Ось погляньте тут, на лiсове городище: тут  кожне
дерево сяга╨ корiнням глибинних пластiв тисячолiть i п'╨ iз  глибин  силу;
дерева могли б багато дечого розповiсти й,  може,  таки  розповiдають,  ми
тiльки не розумi╨мо ©хньо© мови. ╙дине, чим вони, дерева,  прислуговуються
нам - це корiнням сво©м розорюють,  розсувають  i  викидають  на  поверхню
черепки. Мовляв, дивiться, тут жили вашi предки.

   Я  слухав  Ключаря  захоплено;  я  чомусь  подумав  про  полчища  наших
туристiв, що нипають по закордонню i вiдкривають  для  себе  америки...  а
рiдний край, оцi лiсовi й степовi городища,  безвiснi,  зруйнованi,  перед
ними, перед туристами, замкненi; мало серед нас Ключарiв, котрi  вiдчиняли
б пота╨мнi дверi й вводили нас у храми, де нiчого нема, окрiм ру©н,  окрiм
черепкiв, зате ╨сть присутнiсть духiв предкiв, ©х тiней.
   Ми з Павлом Ключарем мало не забули, що прийшли у лiс по  гриби;  цього
дня вiн  водив  мене  з  верха  на  верх  давнiми  забутими  стежками;  ми
спускалися в яри, на береги потокiв, що сльозилися помiж папороттю, яку  у
цих краях називають "коза-баран"; ми були на пагорбi, що ма╨  назву  "Храм
Баби"; а ще iншi бiльшi й меншi горби, сiдловини називалися "Андрi©в Тiк",
"Билень", "Дуб Перуна"  (хоч  нiякого  дуба  там  i  близько  нема).  Хiба
колись... хiба колись панував там грiзний Перун).

   Ключар мав рацiю: воiстину iсторiя наша закодована в самiй землi. I хоч
нi Ключар, нi Вербень, нi селяни з лiсових сiл не  можуть  пояснити,  чому
мiсцини звуться отак, а не iнакше, самi назви свiдчили: тут ми  були,  тут
ми жили, тут  ми  сiяли  i  жали,  тут  ми  лягли  кiстьми  i  тут  будемо
перебувати, поки сонце.
   Я був дорешти очарований Опiллям; я тепер дiзнався,  чому  Ключар  став
ключником i сторожем Святого Духа; я тепер  розумiю,  чому  старий  Данило
Вербень товче собою по цiлому кра© i замальову╨ слiди давнини; i  тепер  я
собi з'ясував, чому в Черченi та в сусiднiх селах дотепер вiрять, що  десь
ходить Iзограф, який визбиру╨, вислухову╨ людськi печалi. Всi вони...  всi
ми народжу╨мося з прадавнiх тайн, iз землi, з каменю, з  листя,  що  впало
пiд тяжкi колеса самоскида, а проте не згинуло безслiдно. Бо хiба без  цих
та©нств ми могли б вижити?

   Коли ген пополуднi ми верталися в село, Павло Ключар чи  випадково,  чи
навмисне привiв мене на узлiсся, до запало© повстансько© кри©вки, що  була
колись вирита пiд кореневищами грубезного  бука;  помiж  корiнням  дотепер
стирчали здибленi вибухом колоди.
   - П'ятеро повстанцiв пiдiрвалися  тут  гранатами,  але  не  здалися,  -
пояснив Ключар. Вiн зняв свого солом'яного бриля й зашептав  "Отченаш"  за
душi загиблих; я теж думав про  душi  загиблих,  я  ©х  бачив...  я  бачив
хлопцiв, що сидiли на конарах бука й споглядали на нас.
   ...Менi було замало одного дня мандрiв  по  лiсi;  я  пив  його  зелене
хмiльне пиво наступного дня, i дня третього; я на самотi блукав городищами
й  капищами;  i  не  заради  вiдпочинку  блукав  буковими  лiсами:  скрiзь
проводжали мене очi, визволенi з-пiд штукатурки в Святому  Дусi;  той,  що
мав цi страшнi очi, теж прийшов на стiну в церквi Святого Духа iз  пiщаних
бiлих горбiв Опiлля. Тепер я утвердився у цьому достеменно.

   2
   Я нiколи  не  забував  колишнього  директора  нашо©  Горопасько©  школи
Северина  Петровича  Гайдаша,  який  у  п'ятдесят  сьомому  повернувся  iз
заслання додому. Менi переповiдали, як вiн стримiв на високому ганку свого
спорожнiлого будинку й нiмотно споглядав на село, на людей, якi  проходили
мимо його ворiт; день тодi  був  осiннiй,  сльотавий,  вулиця  потопала  в
багнюцi, з полiв поривами налiтала шарга; тi, що чалапали в багнюцi  попри
Гайдашевi розтрощенi ворота, скидали капелюхи й шапки, а жiноцтво хилилося
перед ним низько: дехто намагався з  Гайдашем  заговорити,  розпитати  про
сво©х, що теж десь там на сибiрах, а вiн, одначе, ©х не помiчав,  опершись
об одвiрок, дивився невидюще понад мокрi людськi обличчя, немов десь там у
клубоччях осiнньо© мряки розсотував та вимiряв сибiрськi сво© кiлометри...
i сподiвався, що на якомусь кiлометрi появиться небiжка його Iрина.
   Коли, бувало, я при©жджав в село до матерi, то вона  в'одно  пiдмовляла
мене,  щоб  я  по-сусiдському  порозмовляв  iз  професором.  Скажи   йому,
Василику, щоб не був анi злий, анi вiдлюдькуватий, бо  на  все  була  воля
Божа. Я уже не один раз говорила професоровi, що можу його  обпирати  i  в
хатi попорядкувати, на городi  допомогти.  Але  де,  навiть  на  порiг  не
пустив. Фуркнув тiльки: "Йди-но собi, жiнко, геть. Я нi вiд кого нiчого не
потрiбую".
   Гайдаш тримав на газдiвствi козу й кiлька курей,  на  городi  за  хатою
садив картоплю i всяку-ружну городовину. Як узимi, так  i  влiтi  ходив  у
фуфайцi та у кирзових чоботях; чоботи були  сорок  четвертого  розмiру,  а
вiн, проте, довбав ними землю, як солдат на парадi, - i в старiсть  Гайдаш
увiйшов жвавим, гострим, Сибiр йому хребет не зламав.
   По правдi кажучи, я не дуже  квапився  загощувати  до  мого  колишнього
шкiльного директора. Стримувала мене його неприступнiсть?  Чи  боявся,  що
покаже менi на дверi? Або ж болiла мене душа, що не  можу  полегшити  його
горе? А ще, певно, було менi соромно, незручно  й  грiшно,  що  я  учився,
здобував яке не ╨ мистецьке iм'я, що ось тепер  жирую  у  свiтi  виставок,
по©здок на пленер, туристських мандрiв, купаюся в  радощах  реставрацiйних
вiдкрить, трачу час на довгi суперечки з колегами в душних  майстернях  за
келишком горiлки. Ну, нехай не всi, о, далеко  не  всi  днi  мо©  i  труди
вартують  золотих  рамцiв,  одначе  це  було  здобуття  самого   себе.   Я
розбагатiв... принаймнi на той час менi здавалося, що душа моя не гола.  А
першого мого сiльського вчителя роздягли до ниточки, пограбували  в  нього
все, що мав дороге, лишивши йому лише самотнiсть, i  ось  котрий  уже  рiк
самотинне блука╨ старий Гайдаш дорогами, котрi давно поросли  споришем,  i
вiн, певно, здогаду╨ться, що мандри його безцiльнi, а все ж  сподiва╨ться,
що на котромусь роздорiжжi очiку╨ його Iрина, на другому син Роман.
   I знову почина╨ться нове коло.
   I знову...
   I коли  я  бачу  на  високому  ганку  старого  вчителя,  задивленого  в
порожнечу, то знаю,  що  душа  його  не  мовчить,  вiн  кличе  i  нiяк  не
докличеться свого сина Романа.

   I тодi я теж починаю пошуковувати й докликуватися його сина:

   - Гей-гей, Ро-ма-не!!!
   Дивовижно, але Роман таки з'явля╨ться з мого дитинства:  скрипить  наша
хвiртка, й на стежцi я бачу русявого  юнака  в  круглiй  синiй  шапочцi  з
маленьким дашком; гiмназист простяга╨ менi цiлу бляшану коробку цукерок  i
при цьому смика╨ за вухо: "Ти чому, козаче, так поволi ростеш?"
   Я почуваю себе винним перед старим учителем, що його Роман живе лише  в
мо©й пам'ятi;  i  маю  враження,  що  люди  в  Горопахах,  вiдколи  Гайдаш
повернувся з Сибiру  й  замкнувся  в  самотинi,  як  у  шкаралущi  начебто
побоюються старого... побоюються i кладуть собi на карб  його  висилку  до
бiлих ведмедiв, Романову загибель, Iринину смерть i  навiть  старечу  його
самотнiсть.
   Без вини люди виннi.
   Старого, проте,  це  не  обходить  -  вiн  собi  сам;  я  не  один  раз
спостерiгав, як Гайдаш клепав кирзаками серединою вулицi й не бачив  й  не
чув, як люди несли йому  назустрiч  "слава  йсу"  або  ж  "добридень",  як
хилилися на воротях бiлi газдiвськi голови, а вiн далi кресав по-вояцькому
чоботиськами й мовби потоптував ними людський пошанiвок.
   До церкви не ходив i до  клубу  не  знав  дороги,  до  сусiдiв  теж  не
прорубував перелази; лише два рази на тиждень  вибирався  до  магазину  по
хлiб, дешевi цигарки та  iнший  провiант;  поштарка,  яку  перестрiвав  на
хвiртцi, приносила йому пенсiю та газету "Бистричанську  правду"  -  i  на
цьому його зв'язки з сiльським свiтом обрубувалися; виглядало,  що  Гайдаш
сiдав у човен, вiдштовхувався вiд ненависного йому берега  й  випливав  на
пустельнi не доступнi для нiкого плеса.

   А все ж мо© мама послали мене до нього. Котро©сь недiлi  я  понiс  йому
в'язку книжок. Дверi були вiдчиненi.  На  верандi  й  у  сiнях  висiли  на
кiлочках снопики сухого зiлля - густо пахло польовою дорогою та витовченим
громадським пасовищем. Гайдаш лежав горiлиць на облiзлiй цератовiй канапi,
димiв цигаркою i крiзь окуляри дивився в стелю.  У  кiмнатi  теж  розкiшно
пахло сухим зелом, i навiть тютюновий дим не мiг iз ним позмагатися.  Було
тут чисто, але  убого:  столик  круглий,  застелений  згорненим  по  краях
обрусом, дубовий темний кренене, що стояв, спершись  на  двi  цеглини,  бо
переднi нiжки його були вiдiрванi, й через те здавалося, що старий креденс
гейби згорбився; зате два масивнi стiльцi з  бильцями  розчепiрились  обiч
столика по-газдiвському; я упiзнавав усi  цi  речi,  якi,  певно,  Гайдаша
тут-таки, вдома очiкували, бо з його хати оперуповноважений  Ступа  зробив
колгоспну канцелярiю;  лише  ясеновi  лiжка  зi  спальнi,  пам'ятаю,  Клим
Гуцько, що був у канцелярi© "сторожем  при  телефонi",  поколов  узимi  на
дрова.

   Дверi до сусiднiх кiмнат були зачиненi, старий, вочевидь, мешкав лише в
однiй кiмнатi, а решта, де були кабiнет, спальня i  вiтальня,  зоставалися
порожнiми; вiкна вiн навмисно забив дошками,  щоб  хата,  як  i  господар,
ослiпла й оглухла.

   Вiн не вiдповiв на мо╨ вiтання. Довго мовчав.  Цигарка  димiла  в  його
пальцях, як погасла свiчка.
   - Ти хто? - спитав, не зводивши й поглянути на мене.
   - Сусiд ваш, - кажу, - Докi© Бережанихи син...  Василь,  -  топтався  я
бiля порога, немов школяр (i таки школярем почувався, як колись).
   Вiн хапливо змахнув iз  носа  окуляри,  споглядав  на  мене  прищурено,
недовiрливо; тривали цi оглядини довго, Гайдаш чи то не  пригадував  мене,
не впiзнавав, чи не  хотiв  упiзнавати;  у  примружених  очах  зблискувала
неприхована ворожiсть.
   - Ага, - врештi промовив, iронiчно, але стримано посмiхнувшись. - А, це
ти... той, так би мовити, художник? - I спустив ноги з канапи. - Ну, ну, я
читав у газетцi, що ти далеко пiшов... так далеко, що й не здогониш. - Вже
зло© посмiшки не приховував. Iржавi, коротко пiдстриженi  вуса  ворушились
пiд хрящуватим носом, як волохата гусениця.
   - Скiльки було сили й таланту, - розвiв я руками. Не впiзнавав я  свого
старого шкiльного директора, вiн, правда, й ранiше був рiзкуватий,  але  ж
колись не  доводилося  чути,  щоб  вiн  "тикав"  сiльському  парубковi  чи
дiвчинi. Обiзлився старий на цiлий  свiт?  Чи  такою  "гостиннiстю"  хотiв
чимшвидше мене позбутися? - Крiм того, Северине  Петровичу,  ви,  прецiнь,
були мо©м першим учителем, пригинали, пам'ята╨те, до книжок. Ото  ж  i  ви
випроваджували, так сказати, мене в дорогу.
   - Пусте! Я нiкого не вчив облуди! - мало не скрикнув.
   - Вiд вас, учителю, я  узяв,  допустимо,  лише  добро,  -  шукав  я  iз
Гайдашем згоди. - Але я мiг, i, мабуть, таки навчився злого вiд iнших -  i
це закономiрно. Коли б я жив у вежi, окремiшньо, а то ж  -  помiж  людьми.
Мо© професори...

   - Тво© професори вчили тебе, як треба догоджати тим, що  над  тобою?  -
Гайдаш схопився  з  канапи.  В  одних  шкарпетках  бiгав  по  кiмнатi,  як
посолений. - Вчили, що ма╨ш бачити рай там, де насправдi смердить  пеклом?
Овва! I ти, чоловiче, малю╨ш бiле там,  де  розлито  чорний  бiль?  Брехню
пiдштукатурю╨ш пiд правду? Ах, холера ясна...  Випала  якось  менi  нагода
подивитися на твою картину,  яку  ти  подарував  Горопахам  великодушно...
висить тво╨ творiння на гачку в бiблiотецi. I зна╨ш: було менi встидно, що
я вчив тебе  писати  й  читати.  Ти  намалював  Олену  Кочмаручку,  доярку
залишену, з орденами на грудиськах, iз Зiркою Героя, а позаду не©,  хол╨ра
ясна, ясночолi корови. Так сказати - тло.
   Я боронився:
   - Повинен був якось заявити Горопахам, що вчився на  художника.  А  тут
газети Олену розхвалювали: герой, маяк...
   - Газети розхвалювали... ти що, власного розуму не ма╨ш? -  Гайдаш  сiв
навпроти мене й пальцем штрикнув у груди. - Газетярi могли й не знати,  що
Оленине геройство  брехливе.  При©хали,  залили  ©м  очi  горiлкою,  та  й
по©хали, ©м що? А ти в Горопахах, хол╨ра ясна. Твоя мама  мусила  би  тобi
оповiстити, що на "маяка Олену" цiла стайня працювала.
   - Кажуть, й зiрка не золота, а лише позолочена, -  вiдповiв  я  жартома
старому. Вiн рознервовано схопився на ноги.
   - О, видиш... ти знав, що й зiрка  фальшива,  що  робота  фальшива,  що
Олена не варту╨ твого пензля... не варту╨, а ти,  хол╨ра  ясна,  намалював
©©. Боже мiй, скрiзь брехня - всi одне одного дурять.
   - Якже iнакше виживеш у цьому свiтi? - узяв я старого за руку. - То  ви
один...
   - Лиши мене, - шарпнувся Гайдаш. - Чого ти прийшов...  прийшов  мене  в
чомусь переконувати, запрошувати у свiй фальшивий свiт?
   - У вашому свiтi, Северине Петровичу, теж нема нiчого доброго: пустеля,
якщо не ненависть - то байдужiсть... нi молитов,  нi  слiз,  нi  прокляття
навiть. Хiба лише спогад, тiнi вiд  хмар,  соломина  сонця,  що  гасне,  -
вiдповiв я йому. Не треба було ранити старого, але  я  не  втримався.  Вiн
iз-пiд iкони Богородицi, й з-пiд портрета Шевченка приголомшено глянув  на
мене. Горбатiв на очах.
   - Iди геть, - промовив пошепки, лють  йому  здавила  горло.  -  Iди,  -
показав рукою на дверi.
   - Я принiс вам  книжки...  я  подумав,  що  ма╨те  час  на  читання.  -
Очевидно, я не повинен був нагадувати старому,  що  десь  дотлiва╨  кволий
промiнь сонця, яке заходило, це було з мого боку нетактовно.
   Гайдаш мене не слухав; вiн  усе  ще  кипiв,  й  було  менi  шкода  його
розпаленого гнiву.

   - Якi книжки, хол╨ра ясна? Тво© книжки - це теж облуда. Всi брешуть  та
брешуть, один одному брешуть, i всi це знають. Якийсь театр брехнi. Я  вже
сказав: нiчого нi вiд кого не потрiбую. Ше раз  прошу  винестися  з  хати.
Менi добре без вас, без нiкого... без сусiдiв, без спiвчуття,  без  любовi
чи пошанiвку. Я собi сам у свiтi.
   Уже не кричав напослiдку; спадала холерична його спека.  Чипiв  посеред
хати  високий  i  начебто  суворий,  принаймнi   вдавав   iз   себе   далi
розсердженого: i вуса його коротко стриженi щетинились  по-войовничому,  i
брови, що китицями нависали над очима, i ще на обличчi в борознах  зморшок
не встиг вистигнути гнiв, але громи вже вiдгримiли.
   - Шо ж, якщо виганя╨те, то пiду, - промовив я з жалем. - Пiду, як  iншi
пiшли без "будьте здоровi", бо я чув: ви всiх  виганя╨те.  I  тих,  якi  з
добром до вас приходять, з щирим людським словом, i тих, що  з  хлiбом.  Я
тiльки хочу знати: чим перед вами люди, директоре, завинили? Шо вас  тяжко
скривдила влада? Шо тодi, коли вас вивозили на Сибiр,  нiхто  не  оборонив
перед опером Ступою? Як могли... як могли, прошу вас, коли кулемет дивився
на них зi сцени в читальнi, пам'ята╨те? Хiба ми всi теж не сушили  сухарi?
Вам нiхто цього не говорив, що? Ви нiкому не давали змоги  вiдкрити  рота,
вiдразу випроваджували, так? А я наважуся й скажу: скривдила вас влада, за
яку боровся ваш Роман... Роман за цю владу загинув, ви ж Романа  виховали.
То отже... то отже ви теж виннi  у  сво©й  бiдi,  ви  теж  вмурували  свою
цеглину у цей облудний свiт.
   Правда, якi жорстокi слова? Нащо вони злетiлися, як вороння, i б'ють, i
б'ють i б'ють клювами старого? Адже я мiг  вступитися  вiд  нього  мовчки,
забути нашу нелегку бесiду. Бог iз ним. Не я йому суддя.
   Я злякався, що старий мене вдарить; i вiн таки  замахнувся,  але  громи
його вже вiдгримiли: вiн тяжко сiв на канапу,  обхопив  голову  руками,  а
плечi його затремтiли.
   Плакав.

   I раптом обома руками витер сльози й зиркнув на мене ясно й здивовано:

   - То що, хол╨ра ясна, я ще свiтовi завинив? А  мо',  ма╨ш  рацiю:  таки
завинив? - Допитувався тривожно сам у себе i сам над собою творив суд.

   Це було наче перше наше порозумiння. Нiчого, звичайно, в його життi  не
змiнилося, старий учитель так само мовчкувато маршерував  до  крамницi  за
провiантом, i так само переймав на воротях поштарку з газетою, i так  само
прав сво© кальсони й сорочки й розвiшував ©х, сiрi  i  латанi,  на  дротi.
Книжки, якi я йому лишив, перекинув через штахети пiд нашу криницю.
   Можна було махнути рукою на ображеного владою старого вчителя, вiн  був
принаймнi устократ чеснiший перед  кривдним  свiтом,  нiж,  примiром,  мiй
iнститутський професор Захаров, який вiдсидiв  у  таборах  майже  двадцять
рокiв i, втiшений, що  зостався  живий  та  ще  й  реабiлiтований,  навiть
нагороджений якоюсь  гам  медалькою,  обласканий,  заново  причислений  до
"старо© ленiнсько© гвардi©", теревенив нам  на  сво©х  лекцiях  з  iсторi©
партi©, що в нього нема нi краплини образи на паргiю, Сталiн,  мовляв,  не
знав, що виробляло в кра©нi енкаведе... ну, а крiм того, в кра©нi  тривала
класова боротьба: дрова рубають - трiски летять. Я, мовляв, теж опинився у
ролi трiски, але це бува╨... що ж  хочете,  товаришi  студенти,  вперше  у
свiтi буду╨мо соцiалiстичну державу. Шо значить чи╨сь життя, хоч би й мо╨,
супроти високо© мети.
   Вiн усiм простив?
   Чи щиро?
   Чи ночами не снилась йому Колима?
   Чи фальшивив... а сам  ночами  надслуховував:  чи  знову  по  нього  не
прийшли?

   Але не буду судити старого професора, хай вiн сам  себе  судить...  хай
судить за те, що сво©ми лекцiями отруював молодi душi; ми ж училися фальшi
вiд нього, вiд старого покаянника. Вiн що мав сили старався.
   Вiн?

   Ми ж хiба не продовжу╨мо старатися?  Ми...  ми  ходимо  у  вiдьомському
завороженому колi й нема з нього виходу.
   Нема?

   Знаю тiльки, що нiхто не ма╨ права махнути на Гайдаша рукою.
   Другого разу я принiс йому "Апостола", старовинну книгу, яку  врятували
мо© мама, крадькома вихопивши ©© з вогнища,  на  якому  стрибки  спалювали
його бiблiотеку. Гайдаш й не глянув на мене,  вiн  неначе  мною  гордував,
лише простягнув руку - суху, з синiми дрiбними жилками й жовтими  пальцями
вiд курiння - i взяв важкий фолiант. Лише на мить його обличчя  потеплiло,
а губи затремтiли, ворухнулись...

   Одначе стримався; стер iз лиця  лагiднiсть;  "Апостола"  не  розгорнув,
лише зважив його в руках, немовби розходилося йому, скiльки старий фолiант
ма╨ кiлограмiв, i вiдразу простягнув його назад. Сказав при цьому:
   - Я колись любив читати з крилоса  послання  апостола  Павла.  Це  була
насолода для душi. Я читав... церква повна-повнiсiнька, i всi  слухають...
i  менi  здавалося,  що,  читаючи  "Апостола",  я  i  в  церквi  продовжую
учительську  свою  роботу,  як  продовжував  ©©  в  читальнi,   в   гуртку
"Сiльського господаря" чи в споживчiй кооперацi©. Я був смiшний...  я  був
смiшний, бо якось стара Тереня, набожна жiнка, по  Службi  Божiй  зачепила
мене на вулицi й спитала, чи слова в  "Апостола"  написанi  золотом...  бо
звучать вони немовби iз золота литi,  такi  вони  не  нашi,  великоднi,  i
падають, i падають вони на людськi голови, як та-ляри.  Так  дзвiнко,  так
дивно, так солодко, пане директоре.
   Гайдаш посмiхнувся; Гайдаш, очевидно, посмiхнувся жiнцi, яко©,  мабуть,
давно нема на свiтi.
   - Хай вам ця врятована вiд вогню книга буде пам'яткою про часи, коли ви
промовляли до людей не  тiльки  з  крилоса  у  церквi.  А  скiльки  книжок
розходилося помiж людей з вашо© бiблiотеки, -  я  налаштувався  на  мирний
лад, менi на хвилину здалося, що Гайдаш подобрiв.
   - I що з того, хол╨ра  ясна...  що  з  тих  книжок,  яка  користь?  Хто
пам'ята╨ про слова - золотi таляри iз посланiй апостола Павла, якi, дарма,
що сприймалися лише на слух, як музика, ушляхетнювали душi? Книжки, хол╨ра
ясна, "будiвничi нового щасливого життя" спалили,  а  читачi  мо©х  книжок
стали.  Господи  прости,  стали  стрибками,  якi  допомагали  енкаведистам
вивозити сусiдiв на Сибiр... стали донощиками енкаведе або ж  есбiстами  з
кри©вок, що теж вiшали часом невинних в iм'я Укра©ни. Ше iншi  повивчались
на педагогiв, якi бояться на сво©х уроках промовити слово "Укра©на",  лише
вголос вимовити, лише ©© згадати;  ще  iншi  пишуть  в  газетках  брехливi
статейки про "щасливе життя"; а ще iншi, як ось  ти,  сусiдський  хлопець,
малюють доярку iз золотою зiркою Героя на грудях, знаючи, що вона,  доярка
твоя, нiяку геро©чну роботу не переробила, i що зiрка золота на ©©  цицьцi
- не золота. Жах! Кого я вчив, i що я вчив, як...
   Вiн таки був невблаганним, цей старий учитель Гайдаш; вiн судив  суворо
людей, але й не щадив себе; вiн впхнув менi пiд руку  "Апостола"  й  майже
силомiць випровадив iз хати.

   3
   Пiсля смертi матерi якось, переглядав наш простенький родинний архiв  -
татовi  листи  з  фронту,  похоронку  на  нього,  радянськi  та   нiмецькi
поквiтування за зданий контигент зерна, м'яса,  картоплi,  молока,  мамину
заяву про вступ до колгоспу -  певно,  це  була  перша  спроба,  яку  вона
написала, але не вiднесла до канцелярi©, а вже потiм у тiй  же  канцелярi©
нашкрябала iншу пiд диктовку опера Ступи. Були  в  архiвi  -  в  паперовiй
шабатурцi - й фотографi©, правда, небагато, бо рiдко  загощав  до  Горопах
мандрiвний фотограф. Серед них я звернув увагу на групову свiтлину: стояли
тато мо© у вишиванiй сорочцi, наш сусiд директор школи Северин Гайдаш  при
краватцi. Мама мо© сидiли в плетеному з лози крiслi з  дитям  на  колiнах,
певно, це був я. У другому крiслi - такi я бачив на верандi  у  Гайдаша  -
сидiла красива бiлява жiнка з розпущеним  довгим  волоссям;  обома  руками
пригортала до грудей цiлий снопище квiтiв. Усi на  свiтлинi  були  молодi,
очевидно, було ©м весело позувати перед  об'╨ктивом,  бо  посмiхалися;  ©х
щиру посмiшку навiть iржа часу не погризла.
   Уже пiзнiше, зда╨ться, я  задумав  скористатися  з  цi╨©  фотографi©  i
намалювати портрет директорово© дружини; я ©© добре затямив, ©©  пастельну
лагiднiсть, завжди вибачливу посмiшку, тендiтнiсть i певну млявiсть рухiв;
iще малим будучи, я запитував маму, як  може  "бiла  директорова"  жити  з
директором, який пирскав, як вогонь. Може, вiн ©© б'╨...
   Мама гладила мою чуприну й посмiшковувались з мо©х страхiв:
   "Який ти дурний, Василашку, - казали, - хiба  пан  директор  щось  таке
може собi дозволити. Вiн же дiтей учить..."
   Фотографiя i дитячi враження допомогли менi створити образ  жiнки,  яка
любить цiлий свiт; я так задумав i так менi вдалося. Я нiколи цей  портрет
не виставляв, але колеги, що приходили до майстернi, цокали язиками.
   Може, вдався менi цей портрет зовсiм  не  тому,  що  я  пам'ятав  Iрину
Юркiвну й що фотографiя нiби зберегла ©© безборонний характер, а тому,  що
з самого початку роботи призначив  його  старому  Гайдашу,  це  була  наче
спроба вiддачi вчителевi боргiв.
   Гайдаша цього разу застав на городi:  копав  картоплю.  Був  у  тих  же
кирзаках та у фуфайцi. В сiрому осiнньому днi, пiд низьким волохатим небом
Гайдаш   виглядав   постарiлим,   зiв'ялим.   Одначе,   зобачивши    мене,
випростувався та ще й звично на©жачився. Рудi вуса стирчали пiд носом,  як
щiтка з мiдного дроту.
   -  Ну,  чого  тобi,  -  вiдмахнувся  вiд  мого  "помагайбiг"  i  оперся
вичiкувально на  високу  сапелну.  За  його  спиною,  за  чорними  вербами
гойдалося бiле марево хмар; iз того хмаровиння одна  за  одною  безгомiнно
випливали ворони; було ©х безлiч,  немовби  вони  виплоджувалися  у  сiрих
хмарових безоднях - кружляли над селом, над полями, над цiлим свiтом.
   - Я принiс вам борг, Северине Петровичу, -  промовив  я  i  показав  на
запаковану в цупкий папiр картину.

   - Менi нiхто й нiчого не винен. I ти теж, - вiдрiзав. - Ми на  цю  тему
вже балакали. - Повернувся до мене спиною i  заходився  орудувати  сапкою.
Вороння обсiло верби й мовчки спостерiгало за двома чоловiками, якi стояли
на свiжому картоплищi; вороння, видно,  сподiвалося  на  поживу,  залишену
людьми.

   - Я принiс борг не вам, якщо вже  на  те  пiшло...  якщо  ви  вже  такi
непрощаючi, дарма, що сам Господь проща╨ закоренiлим грiшникам.  Я  принiс
борг панi Iринi. Дозвольте, вiднесу його до хати, - сказав я рiшуче.
   Вiн глянув на мене через плече.
   - Iринi? - затремтiв його голос. - Але ж ©© нема. - Не був  уже  таким,
як перед хвилиною, невблаганним. Стояв розгублений розтривожений,
   - Борги вiддають i мертвим, - сказав я. - Хiба не ви колись нас  учили,
що ма╨мо борги перед предками?
   Гайдаш жбурнув сапку й навiщось погрозив воронам, що нахабно перелiтали
з верб на картоплище.
   - То пiдемо до хати, - промовив тихо. - Вороння тут, -  додав,  нiби  й
справдi остерiгався,  щоб  вороння  не  пiдглянуло,  якi  борги  я  принiс
вiддавати його Iринi.

   В сiнях вiн скинув кирзаки й вiдчинив дверi до кiмнати; було натоплено,
чисто i, як колись влiтку, пахло рум'янком.
   - Закуримо, - сказав примирливо, простягаючи пачку "Аврори".

   Зовсiм не був на себе подiбний, на  того  Гайдаша  -  звично  суворого,
гострого; виглядало, що саме iм'я його покiйно© дружини мало магiчну силу;
мало здатнiсть робити його м'яким i терпеливим.
   Я розгорнув папiр i поклав портрет на стiл,  приперши  його  до  стiни.
Глибока чорна рама була схожа  на  вiкно;  з  вiкна,  з  далеко©  далечiнi
споглядала на свою зубожiлу  оселю  молода  бiлява  жiнка,  яка  сидiла  в
плетеному крiслi й притискала до грудей величезний снiп квiтiв; одначе про
квiти жiнка забула, волошковi ©© очi шукали, здавалося, Гайдаша...  шукали
й знаходили, бо сяяли радiстю i запитували: "Ну, як ти без мене живеш, мiй
любий?"
   Гайдаш тремтячими руками кинув на нiс окуляри, упав  грудьми  на  стiл,
довго вдивлявся в портрет, потiм тяжко застогнав:
   - Iрцю! Моя, ти Iринко.
   _
   СЕВЕРИН ГАЙДАШ_
   4
   ...Ти ось малю╨ш, сусiде, а я, бiгме, не знаю,  навiщо  погодився  тобi
позувати, сидячи каменем? Пiддався я тво©й просьбi? Цiкаво менi подивитися
на себе збоку: який я ╨? Чи тлi╨ в менi надiя, що смерть не буде мати надi
мною сили, я лишуся в пам'ятi мо©х учнiв, яких  я  у  школi  учив  розуму,
добра й правди? Чи це, сусiде мiй упертий,  ╨  природним  жаданням  людини
лишитися в пам'ятi людськiй... принаймнi в пам'ятi людей  одного  села?  Я
начебто колись немало потрудився для Горопах, власне, робив  усе,  що  мiг
робити  нацiональне  свiдомий   народний   учитель:   у   "Просвiтi"   був
органiзатором i режисером аматорських вистав; був диригентом хору, бо грав
трохи на скрипцi, а хто iнший, окрiм мене, вiдкрив би сiльським  парубкам,
дiвчатам i поважним  газдам  чар  хорового  спiву;  в  гуртку  "Сiльського
господаря" - було таке товариство - навчав садити сади, заводити пасiки  й
плантацi© трускавок, на мокляках, де  росли  шуварi,  багатьох  пiдговорив
викопати саджавки й плекати рибу,  за  яку  жиди  у  Бистри-чанах  платили
немалi грошi. Навiть компости робити - й то не обходилося без мо©х порад.
   Я мусив знати все: iсторiю, фольклор, релiгiю, народнi звича©, сiльську
господарку, кооперацiю - до мене йшли люди за порадами. А до Iрини,  котра
кохалася у квiтах i травах, приходили недужi,  щоб  рятувала  ©х  зелом  i
словом...

   Це було мо╨, якби на теперiшнiй час сказати,  громадське  навантаження,
обов'язок, я був переконаний, i не один раз iз цього приводу в'язав цiпи з
молодими читальняниками, якi прагли в ту ж хвилину "будувати Укра©ну",  що
Укра©на - не ╨гипетська пiрамiда, яку будували безiменнi раби;  Укра©на  -
храм, котрий повиннi будувати нацiональне свiдомi будiвничi, а не балакучi
фанатики.  Чому,  хол╨ра  ясна,  ми  програли  вiйну  з   бiльшовиками   у
дев'ятнадцятому-двадцятому роках,  дарма,  що  цiла  Укра©на  ро©лася  вiд
селянських повстань, хоч степи  й  лiси  вiд  Херсонщини  до  Збруча  були
переповненi повстанчим людом, тисячами тисяч. I всi вони або вгно©ли сво©м
трупом землю, або повезли ©х у  сибiри,  або  ж  принишкли  обеззбро╨нi  й
розчарованi. Вони, скажу я тобi, були героями, але не були органiзованими,
вмiли вмирати, але не вмiли  практично  завойоване  закрiпити;  вони  поле
засiвали, але жито не  збирали...  збирав  хтось  iнший  на  обох  берегах
Збруча.

   Може, ти пам'ята╨ш, або ж мама тобi переповiдала, що до мене  в  розгар
укра©нсько© партизанки нераз при©жджали то партiйний  секретар  iз  району
Бородай,  то  сам  начальник   енкаведе   Iван   Миколайович   Пополудень.
Обставлять,  бувало,  подвiр'я  кулеметами,  бо  ж  навколо  кипить  казан
повстанчо© вiйни, й терпляче ведуть зi мною  полiтичнi  дискусi©.  Не  всi
були в енкаведе та в райкомi люди примiтивнi, лютi, садисти, як, примiром,
горопаський опер Ступа (пам'ята╨ш цього чолов'ягу,  хол╨ра  ясна,  який  з
нагайкою в руках та з ручним кулеметом на грудях верхи на конi  товкся  по
селу i "творив" "нове щасливе життя");  цi  районнi  начальники  принаймнi
хотiли  собi  з'ясувати:  не  перший  рiк  трива╨  у   захiдних   областях
громадянська вiйна з бандерами, як  вони  казали,  вою╨  немала  вiйськова
сила. Чорний лiс неодноразово бомбардували з лiтакiв, сплели сiтку та╨мних
агентiв, у селах створили винищувальнi "батальйони" стрибкiв, а  подолати,
зiгнути  пiдпiлля  в  каблук  не  можемо.  В  чому  тут  секрет,  Северине
Петровичу?

   Я сьорбав iз ними гербату, i мали  ми,  окрiм  гербати,  щось  мiцнiше,
Iрина моя смажила я╨шню... i було неначе  б  то  по-домашньому  затишно  й
водночас, хол╨ра ясна, я почував себе спутаним,  зв'язаним  i  кинутим  на
вагу: тепер кожне мо╨ слово зважувалося, набирало значення.
   - Я звик, товаришi начальники, говорити правду... i мене  не  обходить,
чи комусь це подоба╨ться, чи нi. Я знаю, що ваш опер Ступа давно  на  мене
гострить клеваки, але брехню  ви  прочита╨те  в  газетках,  що  повстанцi,
бандерiвцi тобто - поспiль попiвськi та куркульськi синки, що  ©м  Америка
скида╨ з лiтакiв зброю, радiостанцi©, мундири й таке iнше. А я знаю, що  в
бо©вках переважа╨ бiднота, середняк. I не за  долари  вони  воюють.  Мають
iдею,.. а iдею пiдтриму╨ народ. Усе дуже просто.
   - То значить, кожний, хто  стрiнеться  менi  на  вулицi  -  дiвчина  чи
дитина, дiдо чи молодик, дарма, що вони  неозбро╨нi,  менi  вороги?  Менi?
Укра©нцевi? Я ж не нiмецький, не польський  окупант,  -  сердився  товариш
Бородай. - Я жадаю цiй землi, цьому  народовi,  братам  добра  i  щастя...
добро й щастя несе на сво©х прапорах, а якщо хочете -  на  сво©х  багнетах
народна радянська влада.

   - Виходить, силою, багнетом, автоматом заганя╨те народ до раю? - спитав
я.

   - Що ж вдi╨ш, якщо народ темний... якщо народ  не  розумi╨,  -  стискав
плечима Бородай.
   - Чого ж ви вiру╨те лише в силу, в багнет?  -  роздумував  я.  -  Може,
потрiбно переконанням, добротою? Ви напевно зна╨те, що мiй син  Роман  був
комунiстом  ще  за  Польщi,  за  нiмцiв  воював  у  пiдпiллi.  Загинув   у
концтаборi. Так ось, мiй Роман, бувало, навертав мене на свою вiру: "Тату,
- казав, -  iде©  комунiзму  всесильнi,  бо  вони  вiдповiдають  iнтересам
трудящо© людини: кожен хоче жити по-людському, кожен хоче бути  господарем
на сво©й землi. I кожен iз нас хоче мати Укра©ну - вiльну, демократичну, в
колi вiльних народiв, де братерство перевите, як обжинковий снiп, червоною
стрiчкою любовi i шани.
   - Ваш Роман, Северине Петровичу, був iдеалiстом, -  зауважував  сердито
начальник енкаведе. - Вiдомо: мир наступа╨ пiсля вiйни. Та спершу вiйна...
вiйна безпощадна.  Ви  ось  твердите,  що  бандерiвцi  тримаються  завдяки
поспiльнiй пiдмозi народу. Товариш Бородай  щойно  сказав:  народ  темний,
забитий i заляканий. А щоб вiн просвiтився - усiх  до  бiлих  ведмедiв  на
перековку...  -  Вiн  говорив  твердо  й  рiшуче;  вiн  був  готовий   хоч
завтра-пiслязавтра випорожнити до ноги всi галицькi та  волинськi  села  й
мiста й повезти ©х у бiлi снiги, щоб набралися розуму й навчилися  вiрити,
що незабаром настане комунiзм.
   - Але ж усiх не переселиш та не переку╨ш, хол╨ра ясна,  -  вибухнув  я.
Мене не дуже лякало, що енкаведе  позира╨  на  мене  зизим  оком.  -  Нас,
прецiнь, мiльйони, тисячi сiл, сотнi мiст i мiстечок - цiла земля, на якiй
споконвiку сидимо i яку ви готовi обернути  в  чорну  пустку.  Бiдний  мiй
Роман, мрiйник вiн книжний, який начитався Маркса  й  Енгельса,  якби  вiн
почув, яку долю ви готу╨те його кра╨вi, то... - Я лише махнув рукою;  менi
справдi було жаль Романа.
   - Ну, Северине Петровичу, це згарячу товариш Пополудень так  сказав,  -
рятував ситуацiю секретар райкому. - Усiх, звичайно, не вивезеш. Та  й  не
треба.
   - Але ж переселили татарiв iз Криму, усiх, - стояв на сво╨му  начальник
енкаведе. - Так було велено товаришем Сталiним, i так було виконано,  -  з
притиском, зло вiдповiв менi Пополудень. - Воля товариша Сталiна -  закон.
Ми його бiйцi. Накаже: зробимо. Так було завжди.
   Я мав намiр вiдрубати навiдмаш,  що  навiть  Йосипу  Вiссарiоновичу  не
вдасться з центру  ╙вропи  пересилити  в  Сибiр  дев'ять-десять  мiльйонiв
захiднякiв, але вчасно прикусив язика,.. але вчасно згадав  про  читане  в
газетах: у тридцять третьому роцi той же вождь усiх народiв й  усiх  часiв
хiба не  витлумив  голодом  шiсть-сiм  мiльйонiв  укра©нцiв?  Вiн  на  все
здатний.
   I я притих; менi чи не вперше стало страшно; я уявляв спорожнiлi  мiста
й села... вороння в порожнечi сiрого неба.... здичавiлi собаки в бур'янах.
I червоний транспарант вiд небокраю до небокраю:  "Всi  дороги  ведуть  до
комунiзму".

   Не знати чим би завершилася тодiшня наша розмова, коли б на тому  кiнцi
села, що назива╨ться Новий Свiт, раптом не заграв кулемет. За ним  ударило
кiлька гранат. Начальник енкаведе скочив на ноги. Схопив  свого  автомата,
що лежав помiж хлiбом та чарками, i секретар райкому. На порозi,  рванувши
дверi, вирiс задиханий, спiтнiлий Ступа; ручний кулемет, як завжди, мав на
грудях, кожно© митi був готовий до стрiлу.
   - Зда╨ться, банда "Залiзняка", а ©х там чимало, як  зна╨те,  прорвалася
до колгоспного гумна й пiдпалила двi стодоли, - доповiв квапливо Ступа.

   - Знищити! - коротко розпорядився  Пополудень.  Слово  вiдрубав,  немов
кусень колючого дроту. - Знищити, - повторив,  на  цей  раз  жбурнувши  це
слово менi увiчi. - Командування беру на себе. - I  вiн  вилетiв  iз  хати
слiдом за Ступою.

   - А ви торочите, Северине Петровичу, про любов,  -  заговорив  до  мене
Бородай. Вiн не поспiшав на перестрiлку, почувався, видно,  в  безпецi.  -
Так, торочите про якусь любов i братерство.  Яка  любов,  яке  братерство,
коли ось заледве збудували двi колгоспнi стодоли... смiшно, двi  колгоспнi
стодоли - первiстки того щасливого колективного господарювання... стали на
завадi вашим борцям за Укра©ну i  ©х  пiдпалили,  ©х  пiдпалили,  а  трьох
безневинних  селян  торiк  восени  повiсили,  пам'ята╨те...  чого   ж   не
пам'ята╨те, це, може, були вашi учнi... повiсили за те, що першими  подали
заяви до колгоспу. Опiсля ще четверо з  сiльського  активу  пропало.  Нинi
вночi ма╨те свiжий теракт, банда Ганьку Дiброву на воротях повiсила та  ще
й табличку почепили на шию: "Так буде кожному, хто вступить до комсомолу".
Я сьогоднi там був, уранцi. Старий  Дiброва  мечеться  уздовж  ворiт...  i
сусiди стояли осторонь, але нiхто не зважувався...  батько  не  зважувався
зняти дiвчину з петлi, аж поки солдати не нагодились. Отак.  Страх  пану╨.
Боялися. що вночi бандери по них  прийдуть.  А  ви  проповiду╨те:  творiть
любов i братерство. Спершу вiйна,  по  вiйнi  настане  мир  i  любов.  Ось
_згада╨те мене.

   - Шо ж тут ворожити, - я вiдповiв. - Жорстокiсть породжу╨  жорстокiсть.
Ви ж бо зна╨те, що в селi пану╨ Ступа; ви ж бо зна╨те,  як  поводять  себе
енкаведисти;  вони  начебто  в  краю  окупованому.  Мат,  бiйки,  рабунок,
гвалтування, пиятика. А то й  розстрiл  без  суду.  Адже  Ступа  застрелив
самолично Грицька Тимчука, Дмитра Микитина i Василя  Дуная,  запiдозрiвши,
що вони мають зв'язок iз сотнею "Залiзняка". В канцелярi© так ©х катували,
що кров дзюркотiла... а Ступа ваш пiдставляв келих i  силував  арештованих
пити свою кров. Дикунство якесь. Жах. Вночi усiх трьох  пострiляв,  нiбито
за спробу втекти.
   Я собi мiркую...  менi  ста╨  страшно...  якщо  Ступа  з  енкаведистами
заходилися  таким  способом  будувати  майбутнiй  рай,  якщо  рай  повинен
будуватися на кiстках, то...

   Секретар нiчого не вiдповiв. На Новому Свiтi далi  тривала  стрiлянина.
Чути було галайкання. На краю села, на "Городищi", де на  мiсцi  фiльварку
дiдича Загурського  влаштували  колгоспний  двiр,  курилася  чорним  димом
пожежа.

   Не була це лише одна чи  перша  бесiда  з  районними  вождями,  адже  у
пово╨ннi роки влада в наших краях  панувала  двояка:  вдень  на  сiльськiй
канцелярi© повiва╨ червона фана, наста╨ вечiр - i вже  ма╨мо  синьо-жовтий
прапор; кожна влада з бiдного селянина щось та  вимагала:  уповноваженi  з
району здирали податки, контигенти, хто мав яку шкапину - випроваджували в
гори вивозити "норму" лiсу. Ше була добровiльна "пiдписка" на  позику.  Не
забудь також дати молоко вiд корови, яйце вiд курки, годуй свиню на м'ясо,
бо пролетарiат в городi потрiбуе провiанту. Вдень село мусило нагодувати й
напо©ти ватаги облавникiв та уповноважених. То хiба не дивно,  сусiде,  що
люди приходили до мене. щоб я нiс iхнi скарги  й  бiду  до  начальникiв  у
районi та в областi. Мовляв, вас, директоре, послухають, ви як наш тато...
   Повинен сказаги, що "тато", тобто я, у вза╨мини повстанцiв iз  селянами
не втручався: це все вирiшувалося на мiсцi по-доброму або по-грiшному.
   Ой, було й по-грiшному...
   Та я розбалакався, холера ясна, немов млинок; вочевидь,  я  занудьгував
за людським словом; я дуже довго мовчав, слова в менi закаменiли i  болять
мене в грудях; пiсля того, як ти поi'деш до Львова  з  мо©м  нортрегом,  я
знову лишуся самотнiм iз невимовленими словами, що далi будуть каменiти  в
менi... як то тяжко носити в собi камiння.
   Поки я тут розбалакуюся, ти собi  малю╨ш  i  малю╨ш...  i  я  виджу  на
полотнi чоловiка начебто знайомого, десь я  такого  бачив,  i  водночас  -
чужого. Чи я сам себе не впiзнаю збоку, чи то ти так  мене  бачиш,  як  це
прийнято  говорити  серед  мистцiв.  Я  на  полотнi   якийсь   замислений,
застiбнутий на всi гудзики,  холодний  i  колючий...  i  ще,  може,  трохи
гордий. Дивлюся кудись  у  просторiнь,  задер  гостру  бороду,  щось  там,
далеко, бачу... тiльки я один i бачу.  Нi,  нi,  не  перечу,  око  в  тебе
гостре. Я ось такий: вирядився  у  фуфайчину,  кирзаки,  вiдгородився  вiд
цiлого села й живу пустельником. Так? Най люди знають,  що  я  страдалець,
так? Най ка╨ться один iз другим, що тодi, коли мене забирали на Сибiр,  то
нiякий дiдько не замовив за мене слово, так? Все це  у  мене  написане  на
чолi, так? I все це правда, сусiде  мiй  молодий...  кожна  рисочка  вiрно
пiдмiчена. Але... але прошу тебе, домалюй до цього усього, якщо вмi╨ш,  що
душа моя стражда╨  i  плаче...  плаче  тому,  що  лишився  я  на  старiсть
самотнiй, нiкому не потрiбний, зайвий.  Ти  ось  малю╨ш  мене  гордовитим,
таким, що начебто я вiдцурався вiд Горопах,  а  ти  мене  питав...  а  ти,
чоловiче, зна╨ш, що село, а насамперед - молодi газди, дiвчата, що десь  у
Бистричанах  у  магазинах  торгують,  студентство...  вони  теж  мене   не
потребують, часом удають, що перший  раз  мене  бачать  i  йдуть  мимо  не
сказавши нi "славайсу", нi "добридень". Ше й вiдвертаються.
   Оце мене, чоловiче, найдужче болить; значить, хол╨ра ясна, я марно  жив
i не вельми мудро навчав ©хнiх батькiв i дiдiв... не  вельми  мудро,  якщо
©хнiм внукам не хочеться пiдняти  перед  старим  учителем  капелюха.  Рiч,
зрозумiло, не  в  капелюсi,  трагедiя  тут  глибша.  Я  боюся,  що  старше
поколiння, яке я учив... я учив не тiльки робити компости,  а  й  засiвав,
гадаю, любов до свого рiдного, до землi, пошанiвок до старших, до звича©в,
пота╨мно, щоб не мати  непри╨мностей  iз  владою,  щоб  дiтям  не  псувати
кар'╨ри, бо ж усi пнуться якщо не в торгiвлю, то в медицину, або на  бази,
або в комiрники, або ще кудись на легкий i бiлий  хлiб  ...так,  пота╨мно,
зговорившись iз власною совiстю, зрадили власну пам'ять: дiдько з ним,  iз
тим Гайдашем, iз його  наукою,  вже  Укра©ну  бандерiвцi  будували,  ма╨мо
усього досить. Живий живе гада╨.
   Я, очевидно, у тво©х очах, сусiдо, немовби з неба впав, що, нi? Великий
грiх - зрадити пам'ятi, вiдцуратися вiд не©. Ось ми Бога вiдцуралися.  Ось
церкви палять. Ось ночами комсомольцi хрести при дорогах, фiгури, каплички
викорчовують, а  могили  зрiвнюють  iз  землею.  Ру©на  страшна.  Содом  i
Гоморра. А якийсь старий директор  школи  Гайдаш  щось  там  торочить  про
пам'ять.

   Пустеля звироднiла щонедень шириться в  нашому  краю...  пiсок  забуття
возять вагонами i сiють, i сiють; пам'ять десь пiд грудочкою, пiд  каменем
- житн╨ зеренце.

   Ти малю╨ш мене неприступним колючим ©жаком...

   Якось цей рудуватий i колючий ©жак, якщо так хочеш,  блукав  на  Зеленi
Свята на сiльському цвинтарi, зарослому крушиною  i  молодим  ясiнням;  на
численних могилках в чагарнику дотлiвали незама╨нi дерев'янi  хрести...  i
даремно я пальцями вимацував карбованi долотом написи: iмена поросли мохом
i потрухлявiли... iмена дiдiв та прадiдiв. Могилок мо©х дiтей на  цвинтарi
теж вистача╨, не водилися в мене дiти, малими вмирали, один Роман вирiс...
а ще бiльше могилок на цвинтарi мо©х учнiв; я молився за  всiх  них  i  за
тих,  що  лежать  у  чужiй  землi;  я  не  помiчав,  робив  це,  очевидно,
машинально, що збираю  на  цвинтарi  квiти:  там  зiрву  бiлоцвiт,  тут  -
горсточку синьо-жовтих браткiв, набрався чималий букет... я  думаю,  що  у
квiтах цвинтарних живуть душi померлих. I на тобi... майже пiдсвiдоме  або
й з учительсько© солiдарностi я поклав букет пiд залiзний  окремий  хрест,
на табличцi якого було написано: "Тут  спочива╨  невiдома  вчителька,  яка
загинула за Укра©ну". Повинен тобi сказати, сусiде, що  хтось  укопав  той
хрест глибоко i зацементував добряче ...хтось добрий  i  смiливий  сповнив
цей чин ще в сорок сьомому роцi.  Ступа  винюхував,  чия  це  робота,  але
нiчого не дiзнався, хрест, щоправда, динамiтом не зiрвали,  зате  попороли
штиками табличку, то вже потiм напис поновили.
   Я особисто не знаю, що то  була  за  вчителька,  нiколи  ©©  не  бачив,
небiжка моя Iрина розповiдала, дiзнавшись вiд  сусiдiв,  що  дiвчина  була
мальовано© краси... зв'язкова якась.
   Так ось, я  поклав  на  ©©  могилку  букет  квiтiв.  Iншi  могили  були
пiдправленi дерном, обсадженi квiтами, хрести зама╨нi липовим пагiллям або
ж висiли на них мiсько© роботи  вiнки  з  синього  та  зеленого  хiмiчного
канцуря. I не встиг  я,  чу╨ш,  перехреститися,  щоб  виговорити  за  душу
загибло© "Отче наш", не встиг я ще колiньми вiдчути теплу землю, як  хтось
обома руками вхопив мене ззаду за плечi й повалив... i, лежачи горiлиць, я
побачив над собою двох молодикiв iз комсомольськими значками на  лацканах.
Я був для них доступним, бо лежав горiлиць, а вони й  не  пробували  мене,
старого, пiдняти. Врештi я  сам  якось  пiднявся,  думаючи,  що  молодики,
хол╨ра ясна, зайве випили.

   Вони були тверезi.
   - То ви собi такi геци з старою людиною витворя╨те? - спробував. я було
©х  поганьбити,  бо  не  вiдразу  вловив  "полiтичне  пiдгрунтя"  в  мо╨му
пошануваннi осиротiло© могилки. - То ви чи© такi мудрi будете?
   - Не ма╨ значення, - закопилив губу русявий молодик. - Ми тутешнi,  вiд
тата з мамою чулисьмо, що ви в  школi  виховували  бандерiвцiв.  Бiльшiсть
ваших учнiв пiшло в банди. Кров, пролита бандерiвцями,  отже  й  на  ваших
руках.

   Ударив мене молодик словом навiдмаш. Хотiв би я упiзнати, чий  вiн  син
чи онук, якщо назвався "тутешнiм", але це значення не мало, мало  значення
те, що "так" ©м сказали тато з мамою або у теперiшнiй школi "так" навчили.

   Я не збирався виправдовуватися; я мiг би  назвати  молодикам  тих  мо©х
учнiв, якi стали офiцерами, вчителями, iнженерами, i тих, якi  свого  часу
записалися  в  стрибки  й  нещадно,  гiрше  вiд  енкаведистiв,  винищували
бандерiвцiв. Але правда й те, що великий гурт хлопцiв подався  до  лiсу...
це були кращi мо© учнi.

   - Нi, дiти, - тiльки вiдповiв я молодикам, - в школi я не  вчив  нi  на
бандерiвцiв, нi на комунiстiв, я  усiх  учив  на  людей,  якщо  так  можна
сказати.

   - Можна подумати, що бандерiвка без iменi й  прiзвища,  що  лежить  пiд
хрестом, теж була "людиною", якщо ти персонально принiс ©й  квiти.  Болить
тебе за ними серце? - плюнув менi в душу  другий  юнак,  низенький  такий,
плюгавий.

   - О, що болить, то болить, хлопцi, - признався я. - Скiльки  то  мудрих
людей лягло та лягло. - Мене вже розбирала злiсть. Я оглянувся  навколо...
i навколо на могилках були селяни:  хто  молився,  схилившись  удво╨,  хто
поправляв вiнки, хто засвiчував свiчки, а хто  й  удавав,  що  вiн  чимось
зайнятий, а може, й усi  навколо  нiчого  не  робили,  а  лише  кра╨м  ока
спостерiгали за мною i молодиками. I нiхто не зважився пiдiйти; i нiхто не
взяв мене в оборону. Я спершу обурився, як колись... як колись,  коли  нас
iз Iринкою  вивозили.  Потiм  спам'ятався:  нiхто  не  зважився  обороняти
старого дивака, який принiс бандерiвцi квiти. Не дуже це безпечно.  Навiщо
комусь зайвий клопiт. Боялися плями, що впаде на них. У кожного ж  родина,
робота, якiсь плани на завтра... а завтра молодики донесуть, куди треба.
   О, сусiде мiй молодий, який  я  того  дня  стовбичив  посеред  цвинтаря
доступний, вiдкритий для усiх; я  стояв  потовчений  i  розгублений.  Менi
хотiлося крикнути: "Люди, та ж спам'ятайтеся, обтрусiться од  страху!"  Та
кому крикнути, до кого промовити слово. Село заклякло на  сво©х  могилках;
село вдавало начеб мене й не помiча╨. Отже село вiд мене вiдцуралося, а не
я вiд нього. Чи, може, це було вза╨мне вiдчуження.
   Очевидно, я цього заслужив... очевидно, все,  що  мною  пережито  -  це
покута за сина Романа. Горопахи не забули, що Роман iще за  старо©  Польщi
сидiв у кримiналi за полiтику, за те, що зв'язався з комунiстами  й  що  з
усiх сил прагнув, щоб той "щасливий i справедливий лад", котрий панував за
Збручем, укоренився також у нас. I в тому, що сьогоднi Горопахи заструпiли
в страху, за те, що вони безпам'ятнi, ╨ i моя вина, бо життя i смерть мого
сина - це цеглина в будiвлi радянсько© влади... ╨ отже,  i  моя  вина,  що
iдеальний суспiльний лад, про який мрiяв мiй син i за який на©вний хлопець
вiддав життя, iдеальним був тiльки на паперi, в теорi©, а в життi...  а  в
життi  -  арешти,  розстрiли,  ненависть,  пiдозри,  потоптування  моралi,
глумления з усього святого. Я часто замислююся - тепер маю час на  роздуми
й нiхто менi в цьому не заважа╨ - що позитивнi сво© риси людство виробляло
протягом  тисячолiть,  сприяли  цьому  релiгiя,  родовi  звича©,  державнi
iдеологi©, культура. Нiхто ж, скажiмо,  не  заохочував  злодiйство  або  ж
доноси. Це вважалося ганьбою. Пам'ятаю, ще в тридцятих роках перед вiйною,
якщо, не дайбiг, сусiд перекине на сво╨ поле чужий снiп жита, або ж  вночi
вкраде остривку сiна, або ж вируба╨  не  на  сво╨му  два-три  дубчаки,  то
убогий той злодiй був зганьблений до гробово© дошки: про  його  злодiйство
говорив у церквi з казальницi священик, пiд церквою в недiлю вiйт прилюдно
виставляв його iм'я  на  поганьблення,  в  читальнi  "Просвiти"  газди  не
подавали йому руки. Оце, я тобi скажу, був громадський вплив i  суд.  Нинi
ж,  хол╨ра  ясна,  навпаки  -  з  того,   що   в   колгоспi   не   вкраде,
посмiшковуються, як iз останнього дурня. Чеснiсть нинi не  в  модi.  Боюся
подумати, але чи не зда╨ться тобi, що  рiч  не  в  тому,  мовляв,  крадемо
колгоспне, не наше, державне... рiч у душевнiй потребi вкрасти: виплодився
iнстинкт злодiйства. Тисячолiттями людство воювало з крадiями, i  заповiдь
Божу записало "Не вкради", у деяких  кра©нах  злодюгам  обтинали  руки  на
пострах iншим, а тут за шiстдесят рокiв перекреслено  набуток  тисячолiть.
Жах, скажу я тобi.

   Звичайно, нiхто  навмисне  не  вчить:  вкради.  Мiлiцiя  навiть  пробу╨
боротися з поголовним злом. Учить красти  саме  життя.  Людина,  в  даному
випадку колгоспник, була заплiшена в такi лещата, що не було виходу: хочеш
вижити - вкради. А що, нi? На трудодень видавали  грами.  Городи  обрiзали
попри самi причiлки. Душили  поборами.  А  тут  родина,  дiти  малi  хлiба
просять.  Ось  i  мусиш  вкрасти.  Вже  потiм,  коли  й  хлiб   на   столi
зарум'янився, почали красти iз звички. Рефлекс,  хол╨ра  ясна,  виробився.
Певно, що така сама ситуацiя i в мiстi на рiзних фабриках  i  заводах,  на
складах, у склепах, де людям теж платять копiйки... а якщо платять копiйки
на заводi, то, ясна рiч, це вже iнший бiк медалi - така й "ударна" робота:
аби з ранку до вечора. Мене диву╨: невже  в  Москвi  чи  в  Ки╨вi,  у  тiй
партi©, що нiбито стала державною церквою, нема розумних  людей...  невже,
хол╨ра ясна, вони цього не бачать? Невже вони так  постановили,  щоб  люди
жебракували i ставали ницими духом? Невже вони вiрять, що  хтось  направду
сприйма╨ ©хнi лозунги, що комунiзм ось-ось прийде в Горопахи?  Ая,  тримай
мiшок ширше.
   Якби мiй Роман воскрес iз попелу Майданека... якби мiй син рушив  нашою
землею i на сво© очi побачив усе те, що виробляють з людьми, iз землею,  з
мiстами й селами його колеги по партi©, то напевно  згорiв  би  наново  на
попiл або ж помандрував  би  на  Соловки.  I  ще  менi  зда╨ться,  що  вiн
вимурував би у власнiй душi не менш страшнi Соловки... якби вiн почув,  як
гiрко я плачу ночами над його долею.

   Вiн  заразився  бiльшовизмом  iще  в  гiмназi©;  був   там   професором
математики Пантелюк, колишнiй сiчовий стрiлець, який взимi  чотирнадцятого
року потрапив у Карпатах до росiйського полону, десь там навiть запiзнався
з Ленiним.  Ну,  а  вже  на  початку  двадцятого  року  повернувся  додому
стопроцентним  бiльшовиком.  Я  знав  його  особисто.   Це   був   високий
пiдтягнутий мужчина, про таких кажуть - спортовець. Мав високе чоло, довге
волосся. А головне, був направду порядною  людиною,  вiрив  у  рiвнiсть  i
справедливiсть. Його арештували за "перших Совiтiв" разом iз багатьма... з
десятками тисяч i розстрiляли в Бистричанськiй тюрмi.

   Коли, бувало,  Роман,  учень  старших  класiв  гiмназi©,  при©жджав  на
вакацi© додому й до нього почали навiдуватися  всiлякi  там  кур'╨ри,  якi
приносили пачки комунiстичних брошур  та  рiзного  пiдпiльного  папiр'я...
коли одного разу на вiльхах Петра Сови в Зарубi (ти повинен  пам'ятати  це
мiсце над Унявою-рiчкою, бо ковбури там глибокi й зручнi  для  купання,  а
вiльховий гайок служив гейби сiльським парком, де ми влаштовували фестини,
було там витоптане мiсце для танцiв, а для музик хлопцi витесали, щоб було
де сiсти, зручну колоду, я сам з Iриною не  один  лiтнiй  вечiр  провiв  у
Вiльховому га©... спiвали ми там, полiтикували, i гризли там  нас  запекло
комарi), коли ж  дiзнався,  що  на  Жовтневi  свята  на  вiдзнаку  роковин
бiльшовицько© революцi© в Росi© мiй син  на  двадцяти  височенних  вiльхах
вивiсив червонi прапори - мала потiм полiцiя немалу роботу -  я  запитував
Романа, чи добру вiн стежку вибрав. Боже борони, я не лiз йому в  душу  не
чорнив його комунiстичнi iдеали, вiн, прецiнь,  був  дорослою  людиною,  я
тiльки просив його зважити, чи iдеали, якi вiн обожню╨,  справдi  чеснi  й
людянi? "Адже ти зна╨ш, сину, -  казав  я  йому,  -  що  дорога,  яка  вже
пройдена  бiльшовиками...  та  дорога,  що  на  Великiй  Укра©нi,  всипана
кiстками i зрошена кров'ю. Обабiч дороги - тюрми, голод, розстрiли. Люди в
колгоспах - то почорнiлi панщизнянi крiпаки, а робiтник на фабрицi - раб".
   Мiй Роман був лагiдним, усмiхненим хлопцем - вдався геть чисто в Iрину:
бiлий лицем, свiтловолосий, очi  -  голубi,  а  характер  -  хоч  до  рани
прикладай. Зате впертiсть перебрав вiд мене, бо небiжка Iрина була м'якою,
нiколи менi не перечила.

   Роман брав мене за обидвi  руки,  потiм  обiймав  за  плечi  й  тулився
по-дитячому до грудей. "Невже я схожий, тату, на  божевiльного,  який,  не
знаючи броду, кида╨ться стрiмголов  у  рiчку...  не  знаючи,  чи  та  рiка
житт╨дайна, чи смертоносна? - запитував, дивлячись менi увiчi. -  Те,  про
що ти говориш... про арешти,  розстрiли,  голод  -  перебiльшене  устократ
нашими ворогами. Якщо й був голод, то спровокував його багачисько на селi,
куркуль, як ©х на Великiй Укра©нi називають. А щодо судiв  та  розстрiлiв,
то мусить робiтничо-селянська держава  оборонятися  вiд  ворога,  який  ©й
шкодить на кожному кроцi. Я так мiркую".

   Я запитував Романа, чому власне комунiстична iдея припала йому до душi.
Ма╨мо в Галичинi партi© та органiзацi©, в тому числi й такi, якi  жорстоко
переслiдуються польською  полiцi╨ю,  скажiмо,  ОУН,  органiзацiю,  яку  не
запiдозриш в угодовствi з окупантом.
   Роман, був готовий до такого запитання; вiн очiкував, що рано чи  пiзно
батько, який ма╨ на це право, поставить перед ним саме таке запитання.
   -  Як  тобi  вiдповiсти,  тату?  -  чомусь  схвилювався  мiй   Роман...
розхвилювався й очi його  спалахнули  синiм  вогнем.  -  Якщо  вiдпо-вiсги
високими словами, то вабить мене  iдея  всесвiтнього  братства,  рiвностi,
вiдсутностi експлуатацi© людини людиною, задоволення матерiальних  потреб:
кожному за потребою. Ти собi уявля╨ш, тату? Нема бiдакiв i багачiв.
   - Ой, чи не стануть усi бiднi, - таки я не витримав. Якщо по правдi, то
я не вiрив у рай на землi. Крiм того, нiхто не зна╨, коли, ©_ якого дня, у
якому краю той рай настане. Хто його сотворить?
   - Ми й так бiднi, - вперто вiдповiв Роман. - Я говорю про  Галичину.  В
селi - безземелля, пролетаризацiя. В мiстi - нема роботи, а якщо  вона  ╨,
то для поляка. Рано чи пiзно, а мусить настати соцiальний вибух...  i  ми,
комунiсти, цей вибух готу╨мо в iм'я щасливого майбутнього.
   -  Почекай,  -  зупинив  я  синову  палку  трибунатику.  -  Ти  й  тво©
наставники... той професор Пантелюк сушать собi голову  завтрашнiм  щастям
для чоловiка, так? А я хочу жити по-людському вже нинi. Капiталiзм, як  ти
зна╨ш, уже не такий вовчий, яким вiн був сто рокiв тому. Сьогоднi вiн каже
робiтниковi: "Працюй-но, чоловiче, краще й будеш жити по-людському".
   - Дурницi, - вiдмахнувся Роман. - Ти, тату, черпа╨ш знання про свiтовий
робiтничий рух з львiвського "Дiла" або ж iз тикторiвського "Нового часу":
панички  галицькi  залюбки  оббрiхують  совiтiв,  а  комунiстiв  у  цiлому
називають "агентами енкаведе" та ще й при цьому глузують з "бiльшовицького
раю". Чи не так? Я хочу, щоб ти зрозумiв одне: капiтал загнива╨, а все, що
гниле - розклада╨ться. Це аксiома. Нiяка iдеологiя сьогоднi  не  спроможна
щось краще робiтниковi пообiцяти, накреслити перед  ним  конкретнi  обрi©,
вказати дорогу до цих обрi©в, хай i омрiяних, окрiм нашо©.
   Я навiть не сподiвався, що мiй лагiдний, податливий син  аж  до  такого
ступеня... якби  то  сказати...  аж  до  такого  ступеня  наелектризований
комунiзмом, iдея аж шумувала в кровi й зблискувала  в  очах:  торкнешся  -
згориш.

   - Ну, гаразд, - погоджувався я з сумом... погоджувався  i  жахався,  що
мiй син проникся глибокою вiрою в чужих богiв.  -  Ти  журишся  всесвiтнiм
робiтничим  рухом,  вимрiю╨ш,  хол╨ра  ясна,  всесвiтн╨   iнтернацiональне
братство. А як же бути нам iз Укра©ною, з нашою  державнiстю?  Ти,  певно,
пам'ята╨ш, що я з пелюшок виколисував тебе не на комунiста,  чи  на  члена
ОУН... я тебе виколисував на укра©нця.

   Роман iнову обняв мене за плечi. Засмiявся.
   - Якщо по правдi, тату, то ти сам винен, що я пристав до  капезу.  Твiй
бiль за Укра©ну, тату, перелився в мою  душу.  Одначе  ти  помиля╨шся,  що
Укра©ну побуду╨,  скажiмо,  в  Галичинi  ОУН,  хоч  хлопцi  там  вiдважнi,
фанатичнi - ©м нiчого не закинеш. Тiльки ©х  горстка,  орден,  до  того  ж
методи боротьби - терористичнi. Чи. може, поклада╨ш  надi©  на  панкiв  iз
УНДО, на укра©нських послiв у польському сеймi, якi випросять для Галичини
бодай куцу автономiю? Марна надiя. Уся ©хня метушня - то гра  в  полiтику,
не бiльше. А реально... а реально ма╨мо, тату, Укра©ну  за  Збручем,  так,
радянську, червону, проте. Велику Укра©ну  i  нам  треба  прагнути...  нам
треба боротися за возз'╨днання з нею, з  Ки╨вом,  iз  Днiпром.  Ти  вiриш,
тату, у возз'╨днану Укра©ну?
   Я був безсилий погасити Романiв вогонь; я мiг знову й знову  вичитувати
йому аргикули з укра©нських чи польських газет  про  московськi  полiтичнi
процеси, про арешти iнтелiгенцi© в Укра©нi,  але,  дивлячись  у  нагхненне
обличчя, вiдступав вiд фанатичного пожарища, що горiло в його очах.
   - До речi, тату, -  якось  по  матурi,  коли  гогувався  записатися  на
Львiвську полiтехнiку, Роман менi признався, що його збираються перекинути
через Збруч, - там я на власнi очi побачу  й  тебе  переконаю,  що  Велика
Укра©на - справдi земля щасливих людей. Там, очевидно, буду  вчитися...  в
Ки╨вi чи в Харковi.

   За Збруч Роман не потрапив, бо польський суд нарокував йому п'ять  лiт.
Сидiв хлопець у Дрогобицькiй в'язницi. Ну, потiм настав вересень  тридцять
дев'ятого...  i,  думаю,  вiдразу  пiсля  вересня,  коли  на  власнi   очi
переконався, який насправдi медовий совiцький рай,  хлопець  трохи  остиг,
розчарувався. Зрештою, це менi могло тiльки здатися. Роман далi  мешкав  у
Львовi, вчився в полiтехнiцi. Зрiдка на©жджав до нас iз Iриною в село, був
стриманий i постарiлий рокiв на десять. То вже не  був  той  екзальтований
юнак, який був готовий йти з червоним прапором на барикади. Роман i сам це
визнавав. Вiн казав, що нинi нема потреби вiшати прапори  на  вiльхах,  не
треба нiкого агiтувати за радянську владу, ми ©© тепер ма╨мо реальну.  Маю
змогу вчитись безплатно, до того ж - рiдною мовою, тату. Хiба це не благо,
яке принесла радянська влада на сво©х багнетах помiж нас?

   Менi видавалося, що тодi вiн сам себе у чомусь переконував; я зрозумiв,
що вiд партiйно©, вiд полiтично© дiяльностi,  якою  вiн  колись  займався,
його вiдсторонили. Тобто його  використали  ...використали  його  юнацький
запал, готовнiсть пожертвувати собою, на©вну вiру у комунiстичний  рай  i,
коли в нових умовах вiн став непотрiбним, його викинули на  смiтник.  Так,
зрештою,  було  вчинено  з  усiма  мiсцевими  комунiстами,  ©х  навiть  не
визнавали за комунiстiв,  бо,  як  вiдомо,  Комiнгерн  розiгнав  польську,
захiдноукра©нську та захiдно-бiлоруську компартi©: виявилося, що  вони  не
на сто вiдсоткiв правовiрнi.

   Менi було шкода Романа, юнацьких його устремлiнь; я думкою  проникав  у
його душу i лякався чорного спопелiлого пожарища, яке  вiн  ще  приховував
вiд свiту.

   Останнiй раз я бачив його на Рiздво в  сороковому,  коли  вiн  гостював
удома. Був зовсiм пригнiчений.  Гiрко  посмiхався,  дивлячись  на  мене  i
матiр'ю,  i  мовчав;  може,  мав  охоту   признатися,   що   iдеали   його
розголоченi... розтолоченi так просто кирзовим чоботом,  але  гордiсть  не
дозволяла йому жалiтися. Мовчав. Почав  палити  цигарки,  чого  ранiше  не
було, не вiдмовлявся й вiд чарки. Навпаки: на Свят-вечiр мм сидiли  з  ним
за столом при завiшених вiкнах i обидва добре цмулили  горiлку,  аж  Iрина
хитала докiрливо головою. Вона все  розумiла...  сльози  крутилися  ©й  ув
очах.
   Мене розбирала лють.
   - Чу╨ш, - штовхнув я сина в груди, - чу╨ш, яка  приголомшена  Рiздв'яна
нiч? Бо заборонили колядувати... бо "Просвiта" розпалася i мiй хор умер...
бо багатьох уже арештували, а хто iще  очiку╨  арешту,  як  я,  наприклад.
Очiкую i та╨мно разом iз  сином,  який  виборював  бiльшовицький  рай,  ©м
рiздв'яну кутю.

   Менi баглося його вдарити; мусив на ньому зiгнати злiсть, мусив, бо вiн
таки винен...

   Iрина хапала мене за руки.
   Роман гейби й не зауважував мо╨© злостi; вiн був занурений у себе;  вiн
навпомацки блукав у сво©й спопелiлiй душi й шукав у нiй свiтлого промiнця.

   - Багато чого й менi незрозумiле, - зiтхнув вiн. -  Ось  хоч  би  взяти
недовiр'я  до  мiсцевих  кадрiв.  Коли  ж  беруть  "тутейшу   кадру",   то
орi╨нтуються на шумовиння, пiну, що спливла на поверхню. Та це  пiвбiди...
бiда, тату, в повальних арештах. У кожному iнтелiгентi, в  кожнiй  людинi,
яку поважають, скажiмо, в селi чи в мiстi, пiдозрiвають ворога. Галичина -
край ворогiв, розумi╨те, - майже вигукнув розпачливо. I мало не плакав;  i
мало не вгатив по столi, бо  пальцi  стиснулися  в  кулак.  Злякана  Iрина
припала губами до його посинiло© руки: гасила бiль i крик.

   Тривожна тиша засiялася в нашiй хатi. Роман схилив  голову  на  стiл  i
задрiмав... а свiчка, встромлена в хлiб, клiпала й умирала... а село  далi
нiмувало... а Iрина моя, дарма, що не була аж такою  богомiльною,  вклякла
перед образом Богородицi й щиро до не© молилася.
   -  Арештували  професора  Пантелюка  з  Бистричансько©  гiмназi©.  Того
самого... - Роман пiдвiв голову й  цiлком  тверезо  поглянув  на  мене.  -
Кажуть, що вiн нiмецький шпигун. Свiт валиться, тату.
   Шо я мiг порадити? Свiт направду валився: iз Горопах вивезли  на  Сибiр
родину Бойчукiв, Василюка, Драгомирецького та ще кiлькох...  уся  ©х  вина
була в тому, що мали трохи бiльше поля й по двi-три корiвчини, та що  хати
побудували пiд бляхою. Не були вони нiякими  куркулями,  -  я  це  доводив
новим начальникам, - те, що вони мають,  доробилися  власними  руками.  Чи
знали вони колись вiдпочинок? Чи з ©хнiх рук сходили мозолi? Чи не косили,
не орали власноручно й чи не кидали зерно в рiллю. Хiба це вина? То за  що
©х карати, виселяти на чужину.

   Я пробував промовити до серця районних  уповноважених,  але  вони  лише
здвигали плечима й кивали  на  Йвана  Гриву  та  Петра  Качурика  -  наших
сiльських активiстiв, котрi урядували тепер у  селi;  це  вони  визначали,
кого треба розкуркулювати й везти на бiлi ведмедi, щоб не пленталися попiд
ногами, коли розпочато будiвництво "щасливого життя".
   Коли  ж  виселяли  старого  Тимчука,  колишнього   четаря   Укра©нсько©
Галицько© Армi© - приятеля мого давнього, то вiн упав  пластом  на  землю,
цiлував ©© i ревно плакав.  Стара  Тимчиха,  його  жона,  умить  посивiла,
бiла-бiла зробилася, як обсипана снiгом... i ця бiла страшна жiнка  тикала
в мене пальцем i проклинала до четвертого колiна... i кричала, що то  твiй
Романко навiв на нашу землю орду. То чого, пане директоре, вда╨ш, що  тобi
нас шкода, що ти нiбито нас обороня╨ш?  Ти  винен...  ти  винен,  що  нас,
старих бузькiв, викидають з гнiзда.

   I я, немов побитий пес, поплентався додому.
   Я таки був винен, що мiй Роман виборював оце "братерське  воз'╨днання",
оцей "рай". Якби не Iрина, то, мабуть, повiсився б вiд ганьби.
   Коли розпочалася вiйна й Червона армiя  накивала  п'ятами,  а  тюрми  в
Бистричанах  та  в  усiх  галицьких  i  волинських  мiстах   i   мiстечках
вiдчинились, то цiлий свiт  жахнувся  вiд  того,  що  зробило  енкаведе  з
арештованими. Я був  у  Бистричанськiй  тюрмi:  там  труп  на  трупi;  там
помордованi й пострiлянi; там кров  на  камiннi  розлита;  там  пекло  пiд
розпеченим сонцем; там живi блукали серед мертвих, впiзнавали сво©х, а хто
не впiзнавав - кликали, немов живих, у камерах, у  пивницях,  у  коридорах
сво©х Василiв, Петрiв, Данилiв. Iмена глухо падали на мертвих...  i  може,
вони мертвих болiли, але ©х не воскрешали.

   Плачi там кривавилися гомеричнi, аж, здавалося, розколювалися  грубезнi
мури.

   Тишу густу, сукровичну я тодi побачив...  побачив  тишу  в  пiдземеллях
тюрми, де розмурували велику склепiнчасту салю, вщент набиту  мерцями,  що
стояли щiльно один попри одного; у тишi цiй стражденнiй я помiтив, що  всi
мерцi споглядали на нас, живих, очима, що  вилiзли  вiд  задухи  з  орбiт;
мерцi нам щось кричали вiдкритими  ротами;  мерцi  нас  кликали  пiднятими
руками: поможiть, змилосердiться. Уявля╨те: мерцi з пiднятими руками?  ╞х,
певно, замурували в пiдземеллi живцем. I нiхто  iз  нас  живих  не  посмiв
порушити тишу, i нiхто не окликнув iз сотенного гурту свого сина чи тата -
ми замерзали перед невидющими мертвими поглядами.

   Iз тогочасних газет я вирiзав  статтi  й  фотографi©  про  бiльшовицькi
звiрства у тюрмах i  про  похорони;  на  однiй  фотографi©,  пам'ятаю,  за
тисячним  похоронним  походом  дибала,  опираючись  на  цiпок,  одна-╨дина
згорблена, з пониклою головою стара жiнка; ця жiнка дотепер менi  сниться,
хоч фотограф не зафiксував ©© обличчя, бо надто низько  вона  хилилася  до
землi, одначе, я без фотографа знав: це, ледве  переставляючи  босi  ноги,
шкутильгала моя Укра©на.

   З фотографiями та газетними вирiзками я подався до Львова, маючи  намiр
показати ©х Романовi, най би подивився, за що вiн сидiв  у  кримiналi,  що
вiн виборов. На Кохановського, де вiн мешкав, я  його  не  застав,  сусiди
оповiли, що перед самою вiйною кудись перебрався, а куди - нiхто не  знав.
Я ворожив тодi надво╨: або вiн утiк з "товаришами" перед нiмцями на  Схiд,
або ж "товаришi" його арештували и днi його скiнчилися  разом  iз  сотнями
iнших у львiвськiй тюрмi на Лонцького.

   А виявилося...
   Пiзнiше, у сорок третьому, восени приплентався  вiд  нього  чоловiк  iз
запискою, що, мовляв, "я живий, борюся й вибачайте, що завдав  вам  багато
прикрощiв. По вiйнi побачимось... все по вiйнi буде по-iнакшому". Вiд себе
той чоловiк зi Львова додав, що "товариш Зенон" знову у пiдпiллi".
   - З комунiстами? - спитав я.
   - А то ж iз ким? Мусимо  допомагати  Червонiй  армi©  бити  фашистiв  i
приближувати визволення.
   Я слухав того чоловiка зi Львова, немолоду, iнтелiгентну людину,  може,
вчителя, який щодня бачиться у пiдпiллi з  мо©м  сином,  iз  "Зеноном",  i
сушив собi голову: "Невже Роман направду вiрить, що по вiйнi буде iнакше?"
   Чоловiк зi Львова переночував i зник, я iнколи ловив себе на думцi,  що
вiн нiколи у Горопахах i не появлявся,  це  моя  вигадка,  це  потiха  для
Iрини, але коли Червона армiя вступила у Львiв, то Романовi друзi написали
менi, що  "ваш  син  брав  активну  участь  у  антифашистськiй  пiдпiльнiй
органiзацi©. На жаль, був зраджений провокатором, гестапо  кинуло  його  в
концтабiр, у Майданек пiд Люблiном, де й загинув смертю героя. Ма╨мо точнi
вiдомостi".
   Загинув?

   Смертю героя?
   Боже мiй. Боже, за що мене так тяжко кара╨ш, за чи© грiхи дано менi  цю
покуту? I певно на мо© жалi вiдповiла б стара згорблена жiнка  з  палицею,
яка босонiж шкутильгала по бруковi услiд за тисячами людей,  котрi  ховали
жертви бiльшовицького терору в липнi сорок першого  року.  Я  довго  берiг
вирiзку з газети - ©© фотографiю, не один день просиджував над нею,  i  не
одну молитву покаянну, немов до Богородицi, вишептав до не©, аж поки Iрина
кудись ©© не переховала.

   - Ну, май розум, чоловiче, - розраджувала мене, - не карайся чорно.

   - Немов дитину  сповивала  мене  ласкою,  пестила  мо©  руки,  обличчя,
голову. Ти, сусiде мiй, намалював ©© на портретi правдиво...  такою,  якою
була ©© душа. Яснiсть ©© очей, нiжне тихе свiтло, що випромiнювалося з  ©©
лиця, з волосся, з усi╨© ©© постатi, дивним чином переймало, переливало  в
себе, перехоплювало твiй сум i журу й ти начебто вiд них увiльнявся...  ти
випростовувався. Може бути, що давня  Iринина  сила  й  тепер  вплива╨  на
мене... i певно таки дi╨, якщо ти малю╨ш мене з пiднятою головою.
   Тiльки...

   Тiльки признаюся тобi,  сусiде,  що  ночами,  бувало,  або  плачу,  або
розмовляю з Iриною i згадую пережите... або ж, немов божевiльний, викликаю
з пiтьми жiнку з газетно© фотографi© i запитую ©©: "Жiнко Божа,  невже  ти
вiриш, що твого сина скатував на смерть мiй син? Вiн не був  причетний  до
дико© масакри... вiн тодi вчився у Львовi на iнженера".
   Котро©сь ночi я побачив обличчя жiнки з фотографi©, дарма, що  фотограф
©© обличчя не сфотографував, надто низько хилилася стара  до  землi,  а  я
проте, таки ©© обличчя побачив - п глибоко  запалi  очi,  худе  вилицювате
обличчя,  посiченi  зморшками  губи...  губи  ©©  вишiптували:   "Але   ж,
директоре, ваш син червонi прапори на вiльхах розвiшував, пам'ята╨те?"
   Одначе, художнику, ти не зважай на мо© плачi й молитви, може, й справдi
через сто чи через двiстi рокiв прийдешнiй  знавець  мистецтв  пiдведе  до
портрета цiкавих чи байдужих туристiв i скаже... i скаже:
   "Ма╨мо перед собою портрет невiдомого учителя". Пiд  такою  назвою  вiн
записаний  у  нашiй  галере©.  Подивiться-но,  цей  чоловiк  мав  вольовий
характер i стiйко переносив удари долi. Навiть у бiдi, у гiркотi  сво©й  -
бачите, художник це помiтив у кутиках губ та ще в  поглядi...  у  глибинах
очей  зата©лася  гiркота.  Та,  проте,  невiдомий  не   капiтулю╨,   готов
поборотися. ╙ ще у нього сили".

   Очевидно, мiй сусiде, це так, ╨ iще в мене енергiя, iще я  поспiшив  би
людям на помiч, якби хтось покликав... якби хтось покликав... якби  я  був
комусь потрiбний... якби ми подали собi руки.
   Та запишiм мою особу: я вчорашнiй; я минувся, як торiшнiй снiг. Небiжка
Iрина, бувало, кивала менi непомiтно пальцем, коли я  в  розмовi  з  кимсь
надто багато уваги придiляв сво©й особi... це не було  хвалькуватiстю,  це
було наче пiдсумком чогось зробленого.  Принаймнi  я  так  виправдовувався
перед нею (Вона шептала менi на вухо: "Признайся, чоловiче, ти таки  надто
себе любиш?")


   5
   Чи виправдаюсь за життя чи пiсля смертi перед Богом за ©© загибель?  Де
маю знайти найщирiшi слова, щоб Бог ©х почув, у яких  святих  книгах  вони
записанi? Чи вони,  як  ластiвки,  прича©лись  у  мо╨му  серцi?  Бо  Iрина
завинила перед енкаведе тiльки тим, що була мо╨ю дружиною. Вона знала сво©
цiлющi трави, робила з них вiдвари й рiзнi мазi й лiкувала  ними  кожного,
хто  просив  допомоги...  просили,  правда,  й  хлопцi  з   лiсу,   одначе
траплялося, що приносили до не© також пораненого енкаведиста чи стребка  -
вона нiкому не вiдмовляла.
   Не допомагало зiлля, то згадувала "тайнi слова", перейнятi вiд матерi.
   В телячому вагонi, куди натоптали душ сорок, вона, звiсно,  не  мала  з
собою  помiчною  зiлля,  помагала  людям  примовлянням,   потiхою,   iнодi
погладжувала  заслаблого  долонями;  комусь  помагало,   а   чимало   таки
вмирало... найперше вiдходили дiти, за ними люди старшi вiком, не  минала,
проте,   смерть   i   тих,   якi   нiбито   не   повиннi   були   вмирати.
Охоронники-енкаведисти,  вочевидь,  у  кожному   вагонi   нашого   ешелону
призначали по однiй Смертi, вона була при дiлi, перевиконуючи план.
   Та i як було не вмирати, коли нас повантажили у вагони у вереснi, везли
через цiлу осiнь аж до грудня майже, а у вагонi студiнь, годували ж бурдою
iз бурякiв й капусти або i нилими оселедцями, щоб до усiх наших мук додати
цiлодобову спрагу, не було для нас у цiлому свiтi крапелинки води.
   Скажу вам: до рiзних бiд нашi люди поволi таки звикають... звикали й ми
бути бранцями; поволi ми вiдвикали плакати, коли вмирали нашi дiти  i  ©х,
як бервенця, виносили з вагона, щоб  десь  закопати;  i  глухли  ми,  коли
енкаведисти обкладали нас матом; i мовчали ми,  зцiпивши  зуби,  коли  нас
принижували; i стояли ми, неначе голi,  в  сво©й  безборонностi,  коли  на
стоянках вривалася у вагон варта з  вiвчарками...  вривалися  пiсля  того,
коли ми спiвали отi╨© сумно© спiванки, яку виплакували лiсовi нашi  хлопцi
на похоронах загиблих повстанцiв... там були слова, що вчора ти був  живий
i здоровий, а нинi, друже, лежиш у  сирiй  землi  за  Укра©ну,  за  рiдний
край...
   Сумна мелодiя ╨днала нас, стверджувала в душах  спротив,  i  вона  була
поминальною молитвою за тих, кого винесли з нашого  вагона  й  закопали  в
росiйських нетрях.

   Охорона, ситi червонопикi солдати  в  кожухах,  кпльбами  автоматiв  та
шпiцаками валянцiв, брудною лайкою затикали нам  роти  -  i  ми  затихали,
молитва поминальна уривалася.

   Найтяжче було миритися з потоптом людсько© гiдностi: справляти природнi
потреби мусили прилюдно бiля дверей,  було  для  цього  видiлено  мiсце  й
навiть прорубаний жолобок. Ми пробували обгородити  це  мiсце  верегами  -
охорона, глумлячись, не дозволяла,  мовляв,  теплих  кльозетiв  у  вагонах
iнструкцiя  не  передбача╨,  а  тому  забирайте  вашi   вошивi   рядна   й
оправляйтесь, ха-ха, прилюдно, свiтiть голими жопами, господа бандьори.
   Коли згадаю, що вони з нами робили, то лупиться менi лице  вiд  сорому.
Були ж серед нас старi жiнки й молодесенькi дiвчата.

   А як можна було доглядати тих що лежали хворi, що вмирали?  Моя  Iрина,
котра цiле життя навiть мене соромилася, зазнавала  тяжких  мук,  коли  ©©
кликала до дверей природна потреба. Я iшов разом iз нею, заслоняв  веретою
як мiг... Опiсля вона довго схлипувала, уткнувшись менi  в  плече,  й  усе
вишiптувала: "Я таки не витримаю, не до©ду до кiнця. Я хочу  вмерти..."  Я
вицiловував ©© сльози, втiшав, як мiг, Iрина неначе мене й не  чула,  вона
вже була заворожена смертю.

   Померла вона серед ночi увiснi, я й  не  чув,  коли  це  сталося,  лише
вранцi помiтив, що лежить бiля мене нежива... лежала  на  нарах  на  боцi,
притулившись до мене й пiдклавши пiд щоку руку.  Смерть  ©©  була  легкою,
випросила в Бога  таку  ласку  -  на  лицi  не  закарбувалося  нi  рисочки
страждання. Зате для мене прощання з нею було тяжким. Я зашив  ©©  тiло  в
бiлу верету та ще з трьома чоловiками, коли ешелон  зупинився,  вiднiс  на
"мертвецький  склад"  -  спецiально,  очевидно,  видiленого   на   станцi©
примiщення, хлiва, збитого з дощок, i поклав поруч iнших мерцiв...  багато
©х там лежало... багато  з  них  були  сивi  вiд  морозу,  бо  дiялося  це
наприкiнцi листопада на станцi© Перм-друга. Не було у нас  часу  наостанку
виговорити за ©©  душу  "Отченаша",  уже  останнiй...  i  ще  сво©й  Iринi
напослiдок я мав багато дечого сказати, а може, й огнiватися, що  залишила
мене самого посеред люто© зими й посеред лютого свiту, але встиг тiльки ©©
поцiлувати й перехрестити, бо  вартовi  штрикали  дулами  автоматiв  попiд
ребра: "Бистр╨й, сука, на следующей станцi©  тебе  тоже  в  отхожее  место
отнесут. Встретiт╨сь на том св╨т╨"!
   Мене чомусь не винесли на наступнiй станцi©, i потiм теж обминала  мене
смерть. Та й тепер, коли я вже давно вдома, смертi  мо╨©  ще  нема,  вона,
видно, задубiла у вагонi, коли везли мене на Сибiр.
   Ночами, коли не сплю, часом бачу себе посеред снiгiв, посеред  бiло©  i
прозоро© ночi, а попри мене повiльно, без  гуркоту  посувався  довжелезний
ешелон; я знав, що цей ешелон везе у Сибiр спецпереселенцiв, тiльки не мiг
второпати, чому я вiдстав вiд нього i чому мене  енкаведистська  варта  не
скосила кулеметами, коли я утiкав у снiги.
   Коли ж мимо мене  пропливав  останнiй  вагон,  я  помiтив,  що  за  ним
шкутильгала по рейках жiнка... була жiнка згорблена, з палицею  в  руцi...
була це жiнка з тi╨© давньо© фотографi©, яку я вирiзав  iз  бистричансько©
газети влiтку сорок першого року; я упiзнав  ©©  вiдразу;  я  навiть  щиро
здивувався, як це вона, немiчна, стара, задибала в глибини  бiльшовицького
раю, у бiлу безголосу пустелю. I тут вона  оглянулася...  i  тут  стрiлила
очима в мене. Я впiзнав ©©. Це була моя Iринка...


   7
   ╞© звали Одаркою Пилипiвною Козаченко; ця стара жiнка справдi  походила
з козацького кореня, крита "сiмдесятка" ©© не зiгнула й не згорбила;  iнiй
сивизни й не торкнувся кiс, якi вона укладала  на  гордо  пiднятiй  головi
короною, волосся тiльки втратило смоляний блиск i трохи  пополовiло.  Була
ростом висока, станом - тонка,  пiдчас  розмови  мала  звичку  розмахувати
руками; вiдчувалося, що в життi була замашною i  рухливою,  такою,  що  не
давала собi плюнути в кашу. Молодi ©© очi споглядали на  свiт  вiдкрито  й
зацiкавлено. Лише iнколи  вона  начебто  забувала,  що  на  людях  повинна
триматися гордо й привiтно й що свiт повинен ©©  цiкавити:  жiнка  посеред
розмови  раптово  замовкала,  вiдсторонювалась   вiд   дiйсностi   й   уся
перемiнювалася в слух, здавалося,  що,  сторожко  надслуховуючи,  вона  на
когось очiкувала. Хтось нiби мав пiдiйти  до  не©...  хтось  iшов...  щось
говорив... якесь слово ловила й не  могла  зловити,  бо  мить,  як  вiтер,
покотилася свiтом... i - тихо навкруж. Так тривало декiлька хвилин, але  й
цього короткого часу  вистачало,  щоб  ©©  на  чорно  опалив  сум:  голова
починала посмикуватися, очi пригасали, обличчя сiрiло й  видовжувалося,  а
руки, що ©х тримала на колiнах, корчилися, в судомах пальцi  потрiскували,
як на вогнi патиччя.
   - То находить на мене, пiдкрада╨ться, як мряка, або  ж  ударя╨  в  душу
поривно, мов вiтер, - виправдовувалася Одарка Пилипiвна, коли я  ©й  подав
фiлiжанку води. Вона  пила  жадiбно,  зуби  цокотiли...  -  Вiтер  начебто
доносить звiдкись... не знаю звiдки, голос мого Сашка, його спiвання. Куди
вiн ходив - завжди наспiвував. Бувало й вночi, коли повертався зi степу  з
оранки (трактористом же був до вiйни, ви про це  зна╨те?),  то  цiла  наша
вулиця чула, що Сашко  Козаченко  повертався  додому:  будив  нiч  спiвом.
Хтось, пам'ятаю, обурювався, хтось пiдсмiювався... та i я часом спiванками
тими йому докоряла, а вiн обiймав мене й сповiдався: "Мушу ж я чимсь жити,
мамо. Бога нема й молитов ти мене на  навчила.  До  комунiзму  йдемо,  але
дорога до нього ще неблизька. Дiвчини теж не знайшов - нема кого любити. А
душа, мамо, не бубен. Напуваю ©© спiвом i милуванням землею, духом  землi,
що диха╨ менi в обличчя, коли я орю або ж сiю... або ж просто стою посеред
степу, як посеред неба". Отак, бувало, говорив мiй Сашко. Мав бути з нього
великий спiвак або ж великий хлiбороб.
   Одарку Пилипiвну привiз iз райцентру до нашо© школи в кабiнi вiйськово©
"полуторки" пiд  охороною  цiло©  ватаги  автоматчикiв  опер-уповноважений
Ступа. Я з вiкна спостерiгав, як вiн ввiчливо - аж було дивно таке  бачити
- допомiг жiнцi вийти з кабiни, потiм узяв ©© пiд руку  i  завiв  до  мо╨©
директорсько© канцелярi© - вузько©, як труна, кiмнатчини, в  якiй  заледве
втиснулися  стiл,  етажерка   й   декiлька   стiльцiв.   Щоправда,   Йосип
Вiссарiонович Сталiн почувався в мо╨му кабiнетi привiльне - портрет  висiв
на голiй бруднiй стiнi самотньо, i я, поглядаючи iнколи  на  нього,  ловив
себе на думцi, що Йосип Вiссарiонович заблукав на стiнi в клубищах  сiрого
туману, в розливi калюж i посеред вирвiв  -  дiрок  вiд  цвяхiв,  на  яких
колись висiли Юзеф Пiлсудський i Адольф Гiтлер. Власне, самотнiсть Сталiна
на безрадiснiй стiнi впала в око товаришевi Ступi, бо перше, що вiн сказав
у канцелярi©: на стiнi треба повiсити також Маркса, Енгельса й  Ленiна,  а
вже потiм познайомив мене з Одаркою Пилипiвною.
   Вона виявилась пенсiонеркою-вчителькою укра©нсько© мови й лiтератури  в
котромусь iз сiл Черкащини; кажу "в котромусь", бо не пам'ятаю назви села,
та й, зрештою, назвi я не надав значення, важливо було  запам'ятати  слова
опера Ступи, що "ви, товаришу шкiльний директор, головою менi вiдповiда╨те
- i закарбуйте це собi на носi - за життя i здоров'я дорого© нашо©  гостi.
Не дай Бог, якщо впаде з ©© голови волосок",  -  погрожував  отак  товариш
опер. "Але ж навколо школи стоять автоматчики, безпека надiйна, - пробував
я зняти з себе вiдповiдальнiсть; я  не  знав,  з  якою  метою  при©хала  в
Горопахи ця стара жiнка. "Нi, - сказав Ступа, -  Одарку  Пилипiвну  будуть
стерегти всi... цiле село, старi й малi... Iнакше - всiх спалю".
   - Ну-ну, - запротестувала Одарка Пилипiвна, - не треба так. Чи комусь я
потрiбна? - Голос мала глибокий, чистий. - Та й чи при©хала я до  ворогiв?
Находжусь на Укра©нi, на рiднiй землi, а не на окупованiй територi©.
   - Находитесь, Одарко Пилипiвно, на територi©  бандитськiй,  -  вiдрiзав
Ступа. - I тут усякi-такi "н╨жностi", вибачайте,  кобилi  пiд  хвiст.  Тут
пану╨ наказ, автомат i граната, бо в кожному... так, у кожному тут  сидить
бандит. - Ступа промовляв пристрасно,  як  це  вiн  робив  на  читальнянiй
сценi; сказане було адресоване виключно  для  мене;  Ступа  свердлив  мене
очима. Вiн ненавидiв мене смертельно й ненавистi сво╨© не приховував.
   - Я не сказав би, що десь ╨ землi, якi родять  виключно  одних  геро©в,
або ж навпаки - одних лише бандитiв, - вiдповiв  я  Ступi,  незважаючи  на
його сердитiсть.

   Я намагався наперед вгадати, що потрiбно цiй гордiй i владнiй  жiнцi  у
нашому селi, що вона тут шука╨. З ©© обличчя однак нiчого  не  можна  було
вичитати, окрiм хiба вiдкрито© цiкавостi: вона пильно  попасала  зором  то
мене, то убогий мiй кабiнет iз самотнiм Сталiним на стiнi, то припадала до
вiкна... а за вiкном сiявся дрiбно жовтневий дощ  i  зрiдка,  немов  осiнь
конала в конвульсiях, бився об шибки вiтер. Очевидно, при©жджiй цiй  жiнцi
i земля наша, i директор школи, i сiрий осiннiй дощ,  i  Сталiн  на  сiрiй
стiнi не припали до вподоби, бо цiкавiсть  поступово  поступалася  апатi©,
вона зiтхнула й сiла втомлено на стiлець.

   - Хоч... iз товаришем Ступою не можна не  погодитись.  Якщо  тут  пану╨
закон кулi й гранати, то, звiсна рiч, небезпека на нас  чату╨.  На  вашому
мiсцi, - це я вже адресував  оперовi,  -  я  таки  не  залишив  би  Одарку
Пилипiвну без автоматчикiв. Легше сказати менi; спалю  село,  якщо  з  нею
щось станеться.
   - Шо зi мною тут, у Горопахах, може страшнiшого трапитися  пiсля  того,
що вже трапилося, - обiзвалася жiнка i  ©©  очi  зволожилися  сльозами.  -
Нiчого я вже не боюся... i смертi - теж, - зiтхнула. - Тому  обiйдуся  без
охорони, без автоматiв. - Пiдвела голову й  стрельнула  гнiвливо  оком  на
Ступу. - Я тут перебуду день-два.

   - Дивiться самi,  -  знiтився  мимохiть  опер.  -  Менi  наказано...  я
вiдповiдаю за вашу безпеку перед районним начальством.
   - Так, я знаю, - вiдповiла Одарка Пилипiвна, - але я маю  намiр  ближче
зiйтися з людьми, поговорити з селом,  в  якому  вбито  мого  Сашка.  Хочу
побачити те мiсце, де вiн упав. Ви мене розумi╨те, товаришу капiтан?
   Тiльки тепер розвиднiлося менi, з чим  при©хала  до  наших  Горопах  ця
стара жiнка; тiльки тепер, як човник на каламутному  озерi,  припливло  ©©
прiзвище  до  iменi  бравого  сержанта   Сашка   Козаченка...   припливло,
по╨дналося, зблиснуло... нi, вибухло вирвою: то Сашко Козаченко ©© син?
   У Горопахах, у навколишнiх полях  i  лiсах,  у  пота╨мних  схронах,  на
пiдпiльних стежках не було, мабуть, людини, яка не знала б Сашка Козаченка
- писаного красеня, який, мов вiрний собака, скрiзь i всюди  супроводжував
товариша Ступу. Однi його побоювалися, другi - лаштували на нього засiдки,
третi його обминали, дiвчата й молодицi  пота╨мно  у  нього  закохувалися,
дарма, що був енкаведистом; високий, чорнявий, тонкий у талi© жартун, який
любив зачiпати на вулицi старого й малого, не мiг не впасти жiнкам в  око.
Хоч був тiльки  сержантом,  але  носив  офiцерський  пасок  iз  зiркою  та
портупе╨ю через груди, порипував також офiцерськими чобiтьми. Взимку ходив
у зручнiй фуфайцi, замiсть вушанки -  носив  кубанку  з  червоним  денцем.
Видно, вояка був iз нього справний, у тилах i смершах рiзних не  огинався,
бо на грудях носив цiлий iконостас медалей  та  орденiв.  Зрештою,  всi  в
Горопахах знали, що Сашко Козаченко - отой красень у кубанцi,  був  воякою
вiдважним, тому товариш Ступа почувався за його плечима, як  за  фортечною
стiною. Дивно тiльки було те, що вiдчайдушний жартун Козаченко  трима╨ться
знавiснiлого опера, який жив  люто,  iз  зацiпленими  зубами,  немов  воша
кожуха. ╙днала ©х, певно, самогонка: обидва любили випити,  рiдко  коли  я
бачив сержанта в кубанцi не  напiдпитку.  Вiн  iнколи  заходив  до  школи,
розповiдав... так, пам'ятаю, розповiдав, що у нього  мама  теж  учителька,
вона й його пiдмовляла на педагогiчну працю, але вiн  змалку  товкся  коло
тракторiв i сiвалок, була йому  мила  хлiборобська  робота...  милi  поле,
сонце, вiтер, пiсня.
   - Чому "була"? - запитував якось його. Вiн  сидiв  на  табуретцi  перед
столом i час вiд часу пильно позирав на вiкна й на дверi; вiн начебто ждав
на когось, що мав появитися на порозi за вiкном  i  був  готовий  зустрiти
чергою з нiмецького "шмайсера" - невеликого зручного автомата, який завжди
тримав дулом униз у правiй руцi... вiн завжди був  готовий  до  стрiлу.  -
Врештi-решт, - продовжував я, - колись закiнчиться на цiй землi  вiйна.  I
тодi зможете повернутися в сво© степи... i тодi  зможете  знову  сiсти  на
трактор.
   - Я того не дочекаю, - мовив вiн весело. Чорнявий чуб висмикнувся з-пiд
кубанки. Очi смiялися... вiн пробував насмiхатися з того,  що  говорив.  -
Уб'ють мене. Передчуваю, - i знову засмiявся.
   Насмiхався з власно© смертi?
   - Якщо передчува╨те, то чого разом iз Ступою вою╨те  на  цiй  землi?  -
запитував я його. Менi подобався цей  мужнiй  чоловiк,  який  ходив  помiж
смертями, знаючи, що власна смерть чату╨ на нього на котромусь перехрестi.
   - Не в Ступi рiч, Северине Петровичу, - вiдповiв вiн. - Рiч  у  менi...
Може, я задався метою утверджувати автоматом добро? Отут! Тому й  воюю  за
це добро. Може, це партiя, до яко© я  вступив  на  фронтi,  наказу╨  менi:
"Воюй, Козаченку, проти мо©х ворогiв проти буржуазних нацiоналiстiв, проти
тих, якi хочуть, щоб в Галичинi далi були хлопи й пани". Може,  я  сповнюю
свiй вiйськовий обов'язок... сповняю наказ, стрiляю, воюю так,  як  велить
менi вiйськова присяга? А може, менi сподобалося перебувати  отак  на  цiй
землi: притиснути десь у кутi дiвчину, випити, зцiпити  в  кулаку  власний
страх i летiти наослiп на бандерiвськi кулi? А  ще,  може,  я  озвiрiв  на
вiйнi... солодко менi пахне людська кровця?

   Було менi страшно слухати Козаченка, який власне й не знав, в iм'я чого
вiн вою╨ в Горопахах; i було менi шкода  Козаченка,  який  не  знав  свого
призначення, зате знав свою приреченiсть.
   Як i завжди, так i того разу  я  добув  iз  директорського  мого  стола
пляшку самогону, цибулину й шмат солонини... цей  провiант  завжди  був  в
мене припасений; ми пили з ним i закусували,  бо  власне,  не  для  розмов
забiгав Козаченко до школи... забiгав сердега, як сам колись,  казав,  щоб
погасити спрагу; я не жалiв йому горiлки, я чомусь сподiвався, що  колись,
напившись, вiн. призна╨ться, що палить його сумлiння, що ночами  не  дають
йому спокою душi людей, яких вiн згубив у перестрiлках на полях, в  лiсах,
в будинках, що горiли... людей, яких порозривав у кри©вках гранатами.
   Але вiн мовчав: цiдив горiлку й оповiдав  анекдоти,  або  ж  добродушно
посмiшковувався iз Ступи, чи наспiвував щось, або вичитував два-три абзаци
з маминого листа, що прийшов iз Черкащини, або ж сумував через те, що  вже
сьогоднi не може кинути автомата й сiсти за важелi трактора.
   I завжди засиджувався у школi недовго; зривався  з  мiсця  i,  пускаючи
поперед себе дуло "шмайсера", вибiгав на порiг; за порогом розмови,  думки
й сумнiви миналися - там тривала вiйна. Котрогось разу по  ньому,  як  вiн
тiльки-но зачинив шкiльну хвiртку, вдарив кулемет.  Сашко  впав  за  ясен;
перестрiлка спалахнула, як суха солома, i  хто  зна╨,  чи  не  знайшов  би
Козаченко  свою  смерть  ще  тодi,  якби  на  виручку   не   прилетiв   iз
енкаведистами опер Ступа.
   Одарка Пилипiвна ловила кожне слово, що було мовлене чи мною,  чи  мо╨ю
дружиною, чи кимось iз учителiв, i, здавалося, у  кожному  почутому  словi
оживав образ ©© сина.

   Нiхто з нас не говорив про Сашка Козаченка нiчого лихого, ми  всi  нiби
змовились i забули, що вiн, немов мисливський пес,  винюхував  стежки,  що
лучили повстанське пiдпiлля з  селом,  а  якщо  натрапляв  на  стежку,  то
залягав, мов звiр, у засiдку, або ходив, хитруючи,  колами,  або  пiдсилав
зрадникiв; i кожна його операцiя - це перестрiлки, бо©, смертi в полi та в
кри©вках, пожежi, арешти, виселення в Сибiр.
   Нi, нiхто iз нас у  школi,  в  мо╨му  кабiнетi  не  обмовлювався  перед
матiр'ю, що ©©  син  напастував  дiвчат  i  молодиць,  i,  п'яним  будучи,
вривався до першо©-лiпшо© хати i вимагав самогону, а  хто  противився,  то
сипав iз автомата по образах або ж по вiкнах. В  Палати  Перепiлки  пустив
чергу поза комин на пiч, де нишкли  перепудженi  дiти,  щастя,  що  ©х  не
зачепило, тiльки старшенький Iванко почав зi страху за©катися.
   Нi, попервах усього цього Одарцi Пилипiвнi ми не могли оповiсти, навiщо
кервавити мамине серце, адже не виховувала вона його на лютого, веселого й
п'яного вояцюру...  виховувала,  мабуть,  таки  на  чесного  хлiбороба,  i
тiшилася, що любив землю, що любив пiснi: вiн, певно, отаким  розспiваним,
щирим i простакуватим парубiйком жив у ©© серцi, ми це вiдчули й зрозумiли
з ©© оповiдей; ми це вичитали  з  сумовитих  ©©  очей.  Одарка  Пилипiвна,
стоячи коло вiкна у мо╨му кабiнетi, напевно таким же добрим i  розспiваним
бачила його на нашiй сiльськiй розмоклiй вулицi,  чула  його  кроки,  його
смiх, i ще, мабуть, почула пострiл, посвист кулi,  котра  вдарила  в  саме
серце синового смiху й синово© пiснi; вона припала  лицем  до  заплаканого
вiкна й, певно, уявила, як упав ©©  син,  бо  схлипнула  утробно  й,  враз
отямившись, глянула на нас похмуро... глянула на нас гейби аж  принишклих,
i спитала глухо:
   - То защо ж мого Сашка було тут вбито? Самi ж  кажете:  був  веселий  i
красивий. Я ще додам:  був  добрим  мiй  син.  I  вам,  западенцям,  жадав
добра... ми ж бо вас, братiв рiдних, визволили з-пiд фашистiв. Сашко писав
менi: "Мамо, будую у Западенцi© нове щасливе життя". А  ви  в  будiвничого
кулю. Так?
   I вже не було в ©© поглядi суму,  зблиснув  рiзко  подив,  змiшаний  iз
гнiвом; жiнка очима нас обпiкала: "Гей,  та  як  ви  могли  визволителя  й
будiвничого нового життя стерти з свiту?!"
   Ми мовчали, як нiме камiння.
   Зрештою, я був готовий вiдповiсти, сказати щось гостре, маю пирскуватий
характер, але моя Iрина поглядом просила пожалiти бiдну жiнку, вона  ж  бо
нiчого не зна╨  про  наших  "визволителiв"...  вона  ж  бо  сво╨му  синовi
вiрила... синовi, який писав про свою будiвничу  мiсiю...  i  до  того  ж,
чоловiче  добрий,  хiба  ти   геть   забув...   уже   тво©   власнi   рани
порубцювалися... уже ти не пам'ята╨ш, як я виплакувала  за  нашим  Романом
цiлi нночi? Будь милосердним, чоловiче.
   Одарка Пилипiвна забагла побувати в класах, послухати, як iдуть  уроки,
поговорити з школяриками; вона  не  могла  по©хати  на  свою  Вкра©ну,  не
пояснивши самiй собi: що за люди, оцi западенцi, котрi  вистрiлюють  сво©х
доброчинiв? Як вони вчать сво©х дiтей... i на кого вчать? (Господи,  невже
змалку привчають дiтей до автомата?)

   Цiкавого у нашiй школi нiчого не  було:  обшарпанi  стiни,  жолубкувата
пiдлога, довжелезнi, ще передво╨ннi або ще й з австрiйських  часiв  лавки,
густо карбованi iменами, хрестиками, а подекуди  й  соромiцькими  словами;
обережнi  вчителi,  якi  повсякчас  озираються  на  заднi  колеса:   вдень
iнспектор iз райвно в супроводi автоматника ревiзу╨ школу,  то  сам  Ступа
сидить на уроцi з кулеметом на грудях, то ще когось дiдько принесе,  вечiр
западе - лiсовi хлопцi заходять i запитують:  а  чого  ти,  пане  вчителю,
навча╨ш нашу дiтвору? Учиш добра? Зла? Пiдлабузництва? Отрую╨ш ©м душi? Чи
обмива╨ш ©х душi вiд лепу брехнi? Якщо обмива╨ш  бодай  одним  словом,  то
проститься тобi.
   А якщо купа╨ш ©х у брехнi, то... Свят-свят!!!
   Одарка Пилипiвна на нiщо  в  нашiй  школi  не  звертала  уваги,  окрiм,
мабуть,  портретiв  Шевченка,  що  висiли  в  кожному  класi,  бо   навiть
зупинилася й притишено мене спитала:
   - Чи ма╨те на це дозвiл?
   Я вiдповiв, що Шевченко живе в нашiй школi ще з-перед во╨нних польських
часiв,  то  лише  в  директорському  кабiнетi  портрети  мiняються.  Влада
приходить i вiдходить,  а  Шевченко  залиша╨ться  посеред  дiтей,  i  хiба
потрiбно для цього якогось дозволу?

   Очевидно, в ©© школi на Черкащинi було iнакше, проте,  вона  нiчого  не
сказала, лише ще раз глипнула на  Шевченка,  потiм  ковзнула  поглядом  на
дiтлахiв - п'ятикласникiв, якi стояли, очiкуючи, як це  прийнято,  дозволу
сiсти; дiти зиркали на не© стривожено, з-пiдлоба. Одарка Пилипiвна напевно
вiдчувала, як ©© обпiкали  холодом  дитячi  очi;  дiти  не  чекали  нiчого
доброго вiд "чужо©", вони тривожилися за  свою  вчительку-"укра©нку"  Вiру
Кожухiвську й за свого директора, пам'ятаючи, що пiсля вiдвiдин "чужих" iз
району чи опера Ступи в школi завжди  починалася  якась  "кампанiя"  -  то
примушували записуватися в пiонери або й у комсомольцi, то готувати  свято
"Золотого  вересня"  -  золотого  возз'╨днання,   то   алярмове   скликали
батькiвськi збори й забороняли посилати  дiтей  до  церкви  i  навчати  ©х
молитов, то знову ж примушували школярiв розносити по хатах енкаведистськi
звернення до "учасникiв бандитських формувань" з  ультиматом:  виходьте  з
лiсiв, зголошуйтесь до органiв радянсько© влади й буде вам усе прощено...
   Одарка Пилипiвна, яка, зрозумiло, наших  дiтей  не  знала  й  не  могла
знати, дитячi зирки сприймала виключно на  свою  адресу;  вона  внутрiшньо
протестувала, прокидався в нiй педагог. Жiнка стояла поруч iз  "укра©нкою"
Вiрою Кожухiвською, кiлька хвилин мовчки споглядала на клас, потiм спитала
мене:
   - Чи можу я, товаришу директор, бодай коротко порозмовляти з дiтьми?

   - Прошу, -  вiдповiв  я,  -  говорiть  хоч  цiлу  годину.  Ми  з  Вiрою
Йосипiвною теж залюбки послуха╨мо. Дозвольте тiльки  вiдрекомендувати  вас
класовi, сказати, що ви ╨ вчителькою з Велико© Укра©ни...  у  вас  великий
досвiд педагогiчно© працi.

   - Власне, як вчитель укра©нсько© словесностi, я хотiла б  довiдатися...
це бажання виникло в мене спонтанно: чи справдi у вашiй школi пану╨  культ
Шевченка? А якщо так - то добре це, чи зле? Втiм, не у цьому  рiч...  хочу
лише переконатися, чи пошана до Кобзаря не вивiшена для людського  ока  на
стiни.
   - Ви нас обража╨те, товаришко, - втрутилася в розмову Кожухiвська. Була
це невеличка на зрiст, постiйно заклопотана власними дiтьми, чоловiком, що
повернувся  з  вiйни  iнвалiдом,  бiганиною  по  господарцi,  громадськими
навантаженнями, бо ж кожний учитель "состояв" при Ступi на побiгушках - на
сво©х "десятихатках" збирав поставки молока, я╨ць; i  не  дивно  отже,  що
"панi Вiра", як ©©  кликали  в  Горопахах,  часом  приходила  на  уроки  у
замизганому шляфроку, недоладно зачесана, у заляпаних кiзяками солдатських
черевиках; про те, що вона завжди не мала часу  належно  пiдготуватися  до
занять, я уже й не говорю, тому постiйно з того чи iншого приводу я мав iз
нею "виховнi бесiди", вона присягалася, що "на другий раз  так  не  буде",
але клятьби швидко забувалися. - Так, ви нас не  ображайте,  товаришко,  -
продовжувала гостро "панi  Вiра".  -  I  мене  особисто,  i  директора,  i
передусiм - учнiв. Дух Шевченка  завжди  помiж  нами.  Як  би  ми  вижили,
товаришко, у сувору цю годину, коли б не Шевченко? Ось  поспитайте  дiтей,
чи Шевченко лише на стiнi, чи  вiн  живе  в  наших  душах.  Прошу,  Iванку
Семенюк, встань та розкажи, що значить для тебе... що значить Шевченко для
Укра©ни.
   На заднiй партi пiдвiвся бiлявий хлопчина, який проковтнув  схвильовану
грудку в горлi, й попросив:
   - А можу я, прошу вчительки, замiсть оповiдi, бо й так усi  знають,  що
Шевченко - пророк Укра©ни, продекламувати щось?
   I вiн декламував "Чигирине, Чигирине"; не  скажу,  що  його  декламацiя
була артистична, "з виразом", як  говориться,  з  претензi╨ю  на  оплески.
Хлопчина, вочевидь, недорiс, щоб осягнути глибину Шевченково© розпуки, вiн
був лише  п'ятикласником,  а  все  ж  зумiв  передати  настрiй  запустiння
гетьмансько© столицi.

   За першим декламатором пiдвiвся другий, цей уже без виклику, за  ним  -
кучеряве дiвчисько погрожувало пальчиком, мовляв, "кохайтеся,  чорнобривi,
та не з москалями"; за дiвчиною - ще дво╨ чи тро╨ учнiв. Я був  упевнений,
що  цiлий  клас  готовий  декламувати  Шевченковi  вiршi;  учнi,   немовби
змовившись, жадали конче довести при©жджiй учительцi з Велико© Укра©ни, що
Шевченко у нашiй школi живе не для показу на стiнах класiв, а  в  серцi...
так, у серцi кожного  з  нас.  I  за  цю  учнiвську  впертiсть,  проблиски
нацiонально©  гордостi,  а  отже  й  любовi  до  Шевченка...  до  Шевченка
повсякденно потрiбного, я вiдпускав "панi Вiрi" всi ©© минулi  й  майбутнi
педагогiчнi грiхи.
   - Але ж... але ж цих Шевченкових творiв нема в програмi п'ятого  класу,
- сухо зауважила Одарка Пилипiвна. - Чи то дозволено... отак самовiльно, -
вона мимохiть оглянулася, немовби  за  ©©  плечима  прича©вся  небезпечний
звiр. - У нас це так би не минулося. Були б непри╨мностi.  Я  добре  знаю:
були б непри╨мностi, та ще й якi, - повторила й знову зиркнула в куток;  у
кутку сидiв звiр, якого вона боялася. Страх на хвилину вибiлив ©© лице.  -
Спитали б: хто дозволив?
   - Хто  ж  може  дозволити  або  заборонити  дихати?  -  пирскнула  Вiра
Кожухiвська. Ця маленька щупла жiночка з кумедною  косичкою,  що  стирчала
по-дiтвацькому  на©вно,  була  у  цю  хвилину  схожа  на  розворохобленого
горобця: кругле ©© личко розчервонiлося, брови нависли, як стрижi. - Ви  ж
бо яко вчителька рiдно© словесностi, не можете заперечити, що Укра©на живе
Шевченком. Його творчiсть, не порахуйте мо©  слова  банальними,  це  рiка,
цiлющi  води  яко©  щоднини  нас  омивають,  напоюють,   i   щоднини   нас
воскрешають. Шевченко для нас, як Нiл для ╙гипту... пустеля бо наступа╨. А
ми не да╨мось.
   Поправдi сказати, я i сам не  сподiвався,  що  "панi  Вiра"  може  бути
такою... ну, такою наступальною  i  сердитою...  i  ще  -  красномовною  i
переконливою, що так важливо для педагога. Я  уявив  Нiл-рiку,  що  пливла
посеред пустелi... i виходив iз його вод  Шевченко.  Я  подумав  тодi,  як
часто ми живемо й  працю╨мо  поруч  iз  людьми,  яких  не  вiдразу  можемо
розпiзнати:  хто  вони  й  що  вони...  i  тiльки   за   певно©   ситуацi©
вiдкриваються. До цього часу Кожухiвська була у нас попелюшкою.

   Одарка Пилипiвна слухала Кожухiвську злякано й здивовано; була хвилина,
коли здавалося, що вона скрикне, не дасть Кожухiвськiй говорити,  затулить
©й рот долонею; на ©© лицi карбувався  чорною  тiнню  страх,  одначе  вона
взяла себе в руки -  обличчя  ©©  неприступно  кам'янiло,  а  вся  вона  -
оглухла.
   Потiм пiшла помiж партами й заглядала в учнiвськi  зшитки  й  у  дитячi
насупленi, вiдчуженi личка; дитячi ж очi споглядали на не© з-пiд брiв,  тi
очi були схожi на непроникливi слiпi гудзики; я злякався, що мо© учнi враз
ослiпли; менi було  цiкаво  знати,  що  при©жджа  стара  вчителька  хотiла
вичитати з глибин олов'яних гудзикiв; я мав намiр ©й сказати, що обставини
вчать дiтей на цiй землi замикати душi, й ти до замкнено© душi, колего, не
достука╨шся. Одарка Пилипiвна одначе чи  то  з  простого  iнтересу,  чи  з
учительсько© впертостi таки шукала ключi до душ й присiдала поруч, то коло
дiвчат, то бiля хлопцiв, i невинно випитувала, чи тобi подоба╨ться  ходити
до школи, ким ти хочеш стати, коли виростеш. Ключi ©© були давнi, як свiт,
i дiти вiдповiдали неохоче, лише Данилко Гром'як - хлопчисько  загонистий,
розбишакуватий, знаний у цiлому селi за  свою  пащекуватiсть,  сказав,  що
коли виросте й коли автомат не буде для нього заважкий, то вiзьме зброю  й
пiде боронити Укра©ну.
   Немов вiтер увiрвався до задушливого класу...
   Немов дощ омив дитячi лиця, бо всi вони весело  глянули  на  Данила;  i
лише ми з Кожухiвською затерпли: що ж воно тепер буде?
   - Шо ж ти розумi╨ш пiд Укра©ною? - спитала Одарка Пилипiвна. Спробувала
погладити хлопця  по  головi,  але  вiн  вiдхилився.  -  Конкретно...  оту
Укра©ну, про яку пише Шевченко: гетьмани, Днiпро, козацькi могили, степи?
   - I цю теж, - хитнув патлатою головою Данилко.  -  Я  собi  мiркую:  та
Укра©на, як ╨вангелi╨ в церквi, котре ксьондз да╨ усiм цiлувати...  книжка
така свята, свiтиться золотом, зна╨те?
   - Знаю, - сказала Одарка Пилипiвна.
   - Для мене Укра©на... ну, як  вам  сказати...  -  i  хлопець  зам'явся,
здавалося, вiн зараз махне рукою, бо не  вiдшука╨  потрiбного  слова,  щоб
зiбрати докупи думку, i ми з Кожухiвською переживали за нього:
   Ну, Данилку, не завстидай нас. Ма╨ш прецiнь язичок гострий.  Скажи,  як
ми тебе вчили.

   Скажи...

   Скажи, чу╨ш?!
   Вiн вiдповiв по-сво╨му, не теленькнула в його  вiдповiдi  наша  шкiльна
наука, книжкою там не пахло, не було завчено©  декламацi©,  пози;  хлопець
шкандибав босим по землi й оббивав об камiння пальцi.
   - Мо© мама - вдовиця, тата на фронтi вбило, лишилося поле  -  п'ять  чи
шiсть моргiв... а ще ма╨мо на "Дубниках" пасовище й  пiв-морга  лiсу...  з
того грунту мус родинi жити, бо звiдки iнакше... а крiм мене, в мо╨©  мами
ще дво╨, меншi, а ©сти хочуть, i штанята ©м треба купити. I  мама  кажуть:
забирають у нас совiти грунт, сиву кобилу й плуг; i  ще  будуть  розбирати
стодоли... видирають нам iз рук Укра©ну, бо що iнакше - Укра©на? Та  я  не
хочу... я не дамся... я поле не дам, i стодолу, i плуг. Бо як будемо жити?
- Хлопець дивився на стару вчительку допитливо й суворо, начебто  вiд  не©
залежала доля його Укра©ни.

   - Ти ще нiчого не розумi╨ш, ти  ще  малий,  -  м'яко  вiдповiла  Одарка
Пилипiвна. - Ось виростеш, i сподоба╨ться тобi життя  в  колективi.  Добре
тобi поведеться.
   - У колгоспi добре жить: десять роблять -  сто  лежить,  -  несподiвано
випалив хлопець десь почуту коломийку. I засмiявся, уявляючи, певно,  тих,
якi покотом лежать у холодку. "Панi Вiра"  iз-за  спини  Одарки  Пилипiвни
махала на нього рукою, мовляв, мовчи,  не  дурiй.  А  вiн,  мов  навмисне,
продовжив,  але  вже  без  смiху,  уже  по-дорослому.  -  Не  треба   менi
пiдростати, я уже знаю, що то значить робити  хлiб:  i  за  плугом  ходити
умiю, i заволочую нивку, i беру косу, i худiбка взимi на  мо©й  головi.  -
Вiн не помiтив, як тонко, тремтливо зсукався його голос;  хлопець  не  так
гордився  хлiборобською  сво╨ю  долею,  як  розжалобився.   Клас   притих,
лякаючись, що перший розбишака в школi раптом заплаче. Тиша хлопця отямила
i вiн усмiхнувся. - Мама нашi  менi  першому  насипають  у  миску  страву,
першому крають хлiб. Примовляють при  цьому:  газдi  першiсть  належить  в
усьому. Ох, як смачно ©сти свiй хлiб, не колгоспний, який менi вдiлять  на
трудоднi. Сво╨ - то i ╨, прошу вас, Укра©на. Коби менi автомат...
   Одарка Пилипiвна, мабуть, запiдозрила, що ми з  Кожухiвською  надоумили
хлопця й пiдготували до розмови з нею; вона раз по раз  озиралася  на  нас
осуджуюче. I я мусiв утрутитися:
   - То правда, Одарко Пилипiвно, що Данило Гром'як умi╨ орати i косити...
подивiться на його руки. Цiле село посвiдчить. Але неправда ╨, Данилку, що
Укра©на кiнча╨ться на межi твого поля. Може, всi нашi бiди  вiд  того,  що
Укра©на кiнча╨ться на чи©йсь межi...  i  на  чи©йсь  межi  почина╨ться,  -
поправив я хлопця. - Автомат, про який ти згадав, iще заважкий  для  тебе.
Дiтвацтво у тобi брика╨.
   - Бачите, який ви мудрий, Северине Петровичу, -  образився  хлопець.  -
Автомат для мене - заважкий, так, а плуг - якраз добрий? Ну нiчого, - я ще
виросту! - скрикнув  вiн  високим  фальцетом.  Рудий,  пелехатий  хлопець,
здавалося, спалахнув, як сiрник, посеред сiростi осiннього дня.
   - Вони що, всi в бандерiвському дусi вихованi... цiлi, виходить,  сiм'©
бандерiвськi?  -  спитала  Одарка  Пилипiвна.   Данилкова   вiдповiдь   ©©
збентежила; жiнка споглядала  на  дiтей  дещо  злякано;  жiнка,  вочевидь,
уявила, що iз-за кожно© парти нацiлений на не©  кулемет.  -  Батьки  ©х  у
лiсi? Вороги радянсько© влади?
   - Як сказати...  хто  кому  ворог,  -  вiдповiв  я  невизначено  старiй
учительцi. - Самi поспитайте дiтей, де ©хнi батьки, й чи бандерiвськi,  як
ви кажете, у них сiм'©. Перекона╨теся також, що  не  "бандерiвське"  мають
виховання, - боронив я школярiв i, зрештою, самого  себе,  школу.  -  Час,
обставини,  умови,  в  яких  вони  виростають  -  це  тi  жорна,  на  яких
вижорнову╨ться свiтогляд. Змалку вижорнову╨ться, - повторив я.
   Вона не вiдважилася сама рушити помiж партами, щоб розпитати дiтей  про
©хнiх татiв; я зробив  це  сам,  нiчого  в  дiтей  не  випитуючи;  я  знав
напам'ять усi сiльськi роди... знав,  що  в  того  й  у  того,  i  в  тi╨©
синьооко© Синички, що сидiла на першiй партi, тато загинув в  повстанськiй
сотнi; а ще в кiлькох учнiв тати засудженi на пiвнiчну каторгу; а ще не  в
однi╨©  дитини  тато  впав  на  Карпатських  перевалах,  мобiлiзований  до
червоно© армi© вiдразу пiсля того, як втекли нiмцi... i нiмецькi  кулемети
в горах ©х скосили; а в тi╨© худо© дiвчинки, що дивиться на свiт запалими,
як  вiд  хвороби,  очима,  тага  вбили  повстанцi,  бо   нiбито   продався
енкаведистам; а в того хлопця" що налiг грудьми на парту,  бачите,  Одарко
Пилипiвно, бандерiвцi повiсили маму за щось там "полiтичне"; а в того учня
i в тi╨© ученицi... i ще в тi╨© третьо©  з  довгою  косою  татiв  похапали
облавники й повезли пiд багнетом на  Донбас  -  шахти  потрiбують  робочо©
сили; i ще в  багатьох  школярикiв  батьки  колотяться  вдома,  чекають  в
непевностi чи арешту, чи  висилки  на  Сибiр,  чи  глумления  усякого,  чи
колгоспу, чи кари повстансько©... чи, може, таки сподiваються, що  Бог  ©м
поможе уникнути жорен.

   Одарка Пилипiвна  стояла  посеред  класу,  опустивши  голову;  руки  ©©
висiли, як батоги; кремезна ©© постать горбилася; i  дiти  iз-за  парт,  i
©хня вчителька "панi  Вiра"  пасли  очима  мене  й  при©жджу  гостю;  тиша
замерзала в класi, як чорний лiд. Школярики та  ©хня  вчителька  не  могли
знати, що моя оповiдь про долi сiльських родин не ╨ тiльки вiдповiддю  про
"бандерiвське виховання", ╨ це також вiдповiддю, чому  й  за  що  вбито  в
Горопахах ©© Сашка. Очевидно, вона сама й не вiдразу второпала,  навiщо  я
зайнявся мартирологом  п'ятого  класу  й  не  пов'язувала  мою  оповiдь  з
Сашковою смертю, бо торкнула мене за лiкоть й спитала тихо:

   - Навiщо ви так жорстоко, товаришу директор...  прилюдно  ятрите  дiтям
рани?

   - Нашi дiти теж ростуть прилюдно,  шановна  Одарко  Пилипiвно.  ©х  теж
жорна мелять... я ж казав: мелять ©х i мелять. - Я вiдчував, що нiколи  не
був так близько спорiднений з мо©ми учнями, та з ©хнiми живими й  мертвими
батьками, як у цю хвилину; я ©х усiх голубив, пригортав  до  грудей  i  ©х
сльози пекли мене.

   Одарка Пилипiвна обiдала в мене.
   Iрина перепрошувала за скромнi страви, гостю  ж  не  чекали:  чим  хата
багата.  Гостя  сидiла  за   столом   насторожена,   немов   бiдна   жiнка
остерiгалася, чи не пiдсилимо до страви чогось отрутного,  але  моя  Iрина
(моя лагiдна, усмiхнена Iрця) поступово ©© розговорила  i  заспоко©ла.  Ми
навiть випили  по  келiшку  зачервоненого  вишняком  самогону;  i  самогон
пригасив ©© осторогу, i ще Iрчинi  нiжнi  долонi,  що  час  вiд  часу,  як
райськi птахи, торкалися або ж плечей нашо© гостi  або  ж  неспокiйних  ©©
великих рук - очищали жiнку вiд страху. I вона  немов  скинула  солдатську
шинелю й визулася  з  солдатських  кирзових  чобiт,  стала  само  собою  -
зажуреною, згорбатiлою матiр'ю, що втратила на вiйнi сина.  Вона  дивилася
на нас iз Iрою довiрливо, благала ©© зрозумiти, й вибачалася, що  в  школi
необачно збовтнула про оте "бандерiвське виковання"; вона  вiдкривала  для
нас iз Iриною та╨мницю, бо тодi це для нас було першим  вiдкриттям,  що  в
радянсько© людини ╨ двi або й три  душi:  одна  намальована  напоказ,  для
зручностi,  для  начальства,  i  для  власно©  безпеки,  друга  схована  в
глибинах,  приспана,  як  дитина  маковинням,  i  спутана  мотуззям...  ця
глибинна душа призначена для того, щоб бодай  зрiдка...  бодай  на  самотi
серед житiв або ж  у  снах  людина  могла  б  звiльнитися  вiд  мотуззя  i
терзання. А ╨ ще третя душа... Тяжко бути людиною в такiй ситуацi©.
   Вона, гостя наша, так i сказала, що, ой, як складно у наш непевний  час
бути людиною; вона ловила Iринi руки  в  сво©  розплесканi  по-селянському
долонi й не знати, чи вибачалася, чи просилася, чи сповiдалася:
   -  Мусимо  примiряти  душi  на  кожний  випадок,  -  сказала.   -   Мою
поведiнку... ворожiсть оту в школi помiтили? Правда, помiтили,  я  бачила:
ви помiтили, так. Це панувала в менi перша душа. Повинна я була  полiтичне
визначитися, чи як сказати. Й ви  через  душу  мою  оту  показну  на  мене
огнiвались; гнiв ваш, вочевидь, розбудив другу мою душу, приспану, й вона,
бiдна, ледве не розплакалася... було менi жаль  осиротiлих  дiтей,  бо  що
дiти виннi.  А  третя  душа  ╨,  мабуть,  тiльки  в  жiнок...  це,  певно,
ангел-хранитель, що даний або вiд Бога, або сотворений самою жiнкою; ангел
той денно й нощно лiта╨ над народженим тобою дитям. Хтось собi  дума╨,  що
ангел-хранитель мусить бути лише  лагiдним  i  добрим,  правда?  А  як  же
стерегти без меча, правда? Чи бодай без злостi? Хiба назвеш такого  ангела
- хранителем? Ви повиннi мене зрозумiти, це  так  просто  мене  зрозумiти:
отут, у цьому селi вбито мого сина.
   Нам iз Iриною було й тяжко i страшно слухати жiнчину балаканину про три
душi, немов про три одежини,  котрi  можна  при  потребi  мiняти...  можна
мiняти, а можна й повiсити ©х у шафi й тинятися по свiту без  душi.  Якась
вовкулацька фiлософiя. Невже кожен може сотворити  для  себе  потрiбну  на
певний час душу? Досить лише напнути маску i ти вже доброчинець, або ж  ти
- вовк, або ж ти опер Ступа, який пiд кулеметом учить  наших  краян  "жити
по-новому".  Нiчого  не  iсну╨  святого  чи  забороненого,  або  ж   бодай
стороженого законом? Про який закон,  мораль,  про  яку  людянiсть  можемо
говори-. ти, коли душа, мов шкура вовкулаки, висить у  тебе  на  клинку  -
бери й примiряй.
   Як легко...
   Якщо легко, то чого ж вона, ця стара  жiнка,  нарiка╨,  що  важко  бути
людиною. Радянською людиною, так?
   Хоч... що ми з Iриною зна╨мо про радянську людину? Чи  ма╨мо  право  ©©
судити? Чи вовкулацька напнута шкура не ╨ слимаковою хаткою, в якiй  можна
переховатися вiд доносiв, вiд  куль,  вiд  приниження,  вiд  страхiв,  вiд
проповiдi ненавистi. Ми ж бо "визволенi" у вереснi тридцять дев'ятого,  за
вiсiмнадцять  мiсяцiв  бiльшовицько©  "волi"  встигли  лише  кра╨чком  ока
зазирнути за браму, де починалося пекло, й то за  той  позирк  поплатилися
тисячами й тисячами замордованих.

   Будьмо терпеливi, Iринко...
   Одарка Пилипiвна, схиливши голову на руки, якi  розпластала  на  столi,
схлипувала; плечi ©© тремтiли, цiла ©© постать обвуглилась,  скоцюрбилась,
i не стало гордо© жiнки з козацького кореня.
   - Я чомусь вiрую... я чомусь хочу вiрити,  що  мiй  Сашко  жив  великою
метою: творити добро для цих людей,  що  в  селi...  конкретно  добро  для
Горопах. Вони ж йому заплатили злом - пустили в  нього  кулю,  -  лебедiла
жiнка, ковтаючи сльози.

   Ми з Iриною мовчали; ми бачили на  клинку  вовкулацьку  душу,  озбро╨ну
нiмецьким автоматом.
   - Вибачайте, - сказала згодом Одарка Пилипiвна, - я тут розплакалася.
   Iрина ©© обняла; моя тендiтна Iрця вилася бiля гостi, як хмiль  навколо
тички.

   - Така вже доля випала матерям - оплакувати сво©х синiв. - гладила вона
плечi, голову старо© учительки, грiла у сво©х долонях ©© долонi. - В  мене
теж був син, Роман, i теж, уявiть  собi,  жадав  добра  для  людей...  для
цiлого краю; вiн теж був комунiстом... ще в пiдпiллi за буржуазно©  Польщi
був комунiстом. Гестапо  арештувало  його  у  Львовi...  i  згинув  вiн  у
концтаборi пiд Люблiном. Десь там розвiяли його попiл. Ви бодай зна╨те, де
вашого сина могила, а з мого Романа деревце,  певно,  виросло,  або  полин
засiявся... або квiтка синя.

   Чому синя, Iрцю?
   Я смалив цигарку, притулившись у кутку бiля  тепло©  кахльово©  печi  i
боявся сколихнути тихий плин жiночо© журби. За вiкнами шибав собою  вiтер,
розганяючи низькi хмари по далеких куточках неба, на чистi  небеснi  плеса
викочував несмiливе, по-осiнньому соромливе сонце. Воно скупо посмiхалося,
й скупого того усмiху вистачило, щоб день за вiкнами прояснився i  немовби
подобрiв.

   Менi так здавалося.
   У тишi, у ясностi та в згодi сидiли за столом, обнявшись двi згорьованi
жiнки, якi й не пiдозрiвали, що до закутка за кахльовою пiччю приходили на
мiй поклик Роман i Сашко Козаченко, я ©м насипав у клаптi газети рубленого
тютюну, хлопцi слинили цигарки й, закурюючи, один одного запитували:
   - За що ми погинули, брате?
   I позирали при цьому на мене.
   В мене болiло серце: ой, хлопцi, вiтер на дворi...
   Ой, хлопцi, як скриплять старi верби...
   Вербовий  мокрий  листок  прикле©вся  до  шибки   вiкна;   листок   був
продовгуватий, тонкий, темний i блискучий,  як  азiатське  око  невiдомого
звiра.
   Може, звiром була осiнь?

   10
   - Чи можете менi показати мiсце, де впав мiй Сашко?  -  спитала  опiсля
Одарка Пилипiвна. -  Ще  прошу:  розкажiть,  як  це  сталося?  Тiльки  без
геро©чних домальовок; про геро©чне  уже  розповiдав  менi  капiтан  Ступа.
Читала я також у вашiй районцi. Великих слiв велика сила.
   Ми йшли з нею вулицею, обминаючи калюжi; на нас косилось оком сонце,  а
з-за фiранок спозирали селяни. Вочевидь, Одарка Пилипiвна  котроюсь  сво╨ю
душею вiдчула, що людськi погляди зi сво©х  сховкiв  вистрiлювали  кулями,
село ж бо напевно довiдалося про ©© при©зд, але кулi  ©©  не  брали,  вона
навмисне дибала вулицею вiдкрито, навiть гордо, i я  не  мiг  би  вгадати,
котра душа у нiй тепер  жила,  очевидно,  та  перша,  яка  призначена  для
людського ока. Вона не бачила невидющими сво©ми очима нi  принишклих  хат,
нi тинiв, потрощених облавниками,  нi  мокрих  садкiв,  що  рiзьбилися  на
подвiр'ях чорно-бiлими грав'юрами, нi навiть цвинтарних хрестiв...  дубовi
хрести, попришкандибали з-помiж гробiв ближче до вулицi й нахилилися чи то
вiд вiтру, чи з намiром оповiсти Одарцi Пилипiвнi про тик,  що  лежать  на
гробовиську: кого замучено, кого  застрiлено,  а  кого  вбито  гранатою  в
кри©вцi; хрести були на©внi, стара  жiнка  слухала  тiльки  мою  уривчасту
оповiдь про смерть ©© сина, i тiльки його смерть бачила.
   Я повiдав ©й, що Сашко Козаченко вмер направду  таки  вояцькою  смертю.
Сталося се серед бiло©-бiло© днини, коли начебто смерть вiд кулi не  чига╨
вiдкрито  на  людину.  Так  думала  принаймнi  група  енкаведистiв,   яка,
запричастившись  перваком,   самовпевнено   довбала   кирзаками   сiльську
вулицю... довбала й порегочувалась iз чогось там, i пiдспiвувала "Катюшу",
i смачно матюкалася.
   Лiто ж тодi панувало в нашому селi. Дерева млiли пiд сонцем,  як  дiвки
перед легiнями. Сонно зiтхали поля житнiми хвилями. Тиша пливла  неквапно,
i лише чекiстський гурт, на©жачений збро╨ю,  заплив  у  ©©  золотi  плеса,
немов пiратський хижий корабель.
   Попереду гурту, як звичайно, посвистував товариш Ступа, поруч  -  Сашко
Козаченко. Дарма, що лiто, а в нього набакир шапка-кубанка. червоне  денце
пала╨, з-пiд кубанки чуб кучерявий. Сашко оповiдав щось про свою  суджену,
про Стефу з Лисичан, з якою збирався одружитися ("Ви про це зна╨те, Одарко
Пилипiвно?") Так менi опiсля оповiдав товариш Ступа. Очевидно, iншого разу
Сашко про Стефу не розповiдав, бо нащо це Ступi? Та й нагоди  не  було.  А
тут хмiль розв'язав язик. Та й, видно, був хлопець закоханий.
   Дiвча його було справдi вишукане... кажу  "вишукане",  бо  мало  зеленi
очиська, а сама руда, аж червона, личко, як папiрець, губи -  вiнчиком.  Я
колись мав нагоду в Лисцi розмовляти з шевцевою донькою...  ("Мали  б  ви,
Одарко Пилипiвно, писану невiстку").
   Галасливий, пiдхмелений чекiстський  гурт  не  надав  значення,  що  ©м
назустрiч  майже  серединою  дороги  колотив  пилюкою   пiдлiток.   Босий.
Простоволосий. Солдатськi штани висiли на ньому, як на патику, i мусив  ©х
пiдтримувати; також завелика телiпалася на плечах кабатина.
   Ступа, Козаченко та й iншi облавники не раз  цього  хлопчину  стрiчали,
знали його в лице, котрийсь,  може,  з  чекiстiв  давав  йому  при  нагодi
копняка, щоб не плентався  пiд  ногами,  а  котрийсь  -  людянiший,  давав
припалити цигарку.
   З обличчя  хлопець  виглядав  невиразно:  дрiбнi  риси,  кирпатий  нiс,
безконечно байдужi, соннi очi. Чуб вигорiв на сонцi до бiлизни. На губах -
блiда усмiшка.

   Прiзвище його було  Несмiян,  Михайло  Несмiян.  Дiтлахи  кликали  його
Михаськом Затичкою; так, вiн був затичкою, бо ним, соромливим i послушним,
поштуркували хто не хотiв, i кожного вiн послухав i кожному послужив.
   Мав  такий  податливий  характер.  У  школi  Михасько   не   визначався
успiшнiстю... та i яка могла бути  успiшнiсть,  коли  виростав  у  великiй
родинi: тато слабував на сухоти, три сестри - молодшi.  Старша  вiд  нього
Ганна - дiвчина на виданнi. Таке мiнiатюрне було сотворiння,  як  зеренце,
живе, непосидюще, як синичка, й на вiдмiну вiд Михаська - гостре на  язик.
Торiшньо© осенi знайшли ©© в кукурудзi за селом.  Хтось  ©©  згвалтував...
вже мертву, певно, збещестив, земля доокруж була  зрита...  i  рот  повний
землi, щоб здавити ©© крик. Того надвечiр'я начебто чули ©©  крик,  власне
лише одне слово "Сту-па-а-а"! Та чи то правда?  Хто  мiг  посвiдчити,  що,
мовляв, я чула,  так  я  виразно  чула,  як  дiвочий  голос  викрикував  у
кукурудзi про Ступу. I хто мiг перепитати про цю подiю всесильного Ступу?

   Хто?

   Михасько?

   Хирлявий старий Несмiян?
   Михасько тюпав собi серединою вулицi назустрiч енкаведистам  i  коли  б
вони не були п'янi, коли б  не  забували  про  сво©  злочини,  то  здалека
помiтили б, що Михасько Затичка тюпа╨ дорогою, схиливши вперто голову,  як
молодий бичок; i ще могли  б  запримiтити,  що  хлопець  ворушить  губами,
примовляючи щось до себе, а чи до свiту, чи до Господа Бога, а чи таки  до
них, до енкаведистiв, що наближалися.

   Вони нiчого не помiчали; лише помiтили в останню секунду, коли хлопець,
порiвнявшись з ними, вiдскочив  убiк  i  блискавично  вихопив  з-пiд  поли
кабатини наган; хлопець викрикнув два слова "Ступi за Ганну" й натиснув на
курок раз i вдруге. В опера вiн не  вцiлив,  сержант  Козаченко  вмиг  ока
заслонив собою Ступу.
   Заслонив...

   Тривало це секунду, чи двi, чи...

   I впав Сашко Козаченко.
   За ним упав  Михасько.  П'ять  автоматiв  i  Ступiв  "дехтяр"  дiрявили
хлоп'я, сто куль, може, в нього  всадили,  i  ще  ©м  було  мало...  i  ще
бездушне тiло товкли кирзаками. Люди за тинами вмирали вiд жалю i  страху;
лють бiльшовицька заморожувала кров,  засипала  глибоким  червоним  снiгом
лiтнiй день; люди за тинами  мовчки  ридали,  трималися  руками  за  мички
трави.
   Так було...
   Так дiялося, Одарко Пилипiвно.
   I ще додам напослiдок, що опер Ступа  лежав  над  трупом  вашого  сина,
пестив лице й гладив чуприну,  плакав,  i  бив  себе  в  груди,  що  тяжко
помститься.


   11
   Ми з Одаркою Пилипiвною стояли на тому самому мiсцi  -  навпроти  ворiт
Федя  Конопчика,  де  Михасько  двома  кулями  замiсть  Ступи  убив  Сашка
Козаченка. Вулиця, колись шутрована, текла двома колiями вiд колiс болотом
i водою. Рiзко смердiло кiнським гно╨м.
   Нiяких, звiсно, слiдiв не залишалося од минулорiчно© драми. Нi, чого ж,
слiд лишився в людськiй пам'ятi. Хтось  у  селi  склав  спiванку,  просту,
протяжну i сльозливу про Михася  Несмiяна,  який  поклав  життя  за  честь
сестри. Михаськiв револьвер  у  спiванцi  прославлявся,  вiн  став  навiть
срiбним, i смерть хлопцева оплакувалася; про Сашка  ж  Козаченка  спiванка
каже, що це був "москаль" i тiльки, i що це вiн у кукурудзi  дiвочу  честь
розтоптав... спiванка не сумнiва╨ться, що ворогом був  таки  Козаченко,  в
нiй спiва╨ться, що всi чубарики однаковi,  бо  вони  люди  з-пiд  червоно©
криваво© звiзди, i всi вони  дихають  ненавистю,  за  ними  спаленi  села,
пострiлянi повстанцi, розритi могили, i "наша  Ганнуся  розтерзана  звiром
лежить..."
   Я думав, що Одарка Пилипiвна надовго прикипить до  мiсця,  де  впав  ©©
син, але вона лише зiтхнула й, оглянувшись, крадькома кинула на розбаюрену
дорогу знак хреста, й щось прошепотiла...
   Просила в Бога прощення за синовi грiхи?
   Накладала на себе покуту?
   Опiсля  пiдвела  голову  й  смiливо,  вiдкрито   поглянула   навколо...
поглянула й побачила, що майже цiла  вулиця  Андрусiвка  пасла  ©©  очима;
схилившись на ворота, на штахети й тини, чипiли чоловiки, жiнки  й  навiть
дiтиська. Нi, нiхто з них не знiмав  капелюха,  не  казав  "славайсу",  не
вiтався бодай кивком голови... й нiхто  не  пожалiв  ©©  зiтханням  або  й
сльозою.
   Але й нiхто не свиснув навздогiн i не викрикнув чогось лихого, й  нiхто
криво не осмiхнувся, не порадiв iз ©© горя. Люди в нашому  селi  позвикали
до смертей i навчилися обережностi навiть у позирках; людям було,  мабуть,
цiкаво  подивитися  на  жiнку,  яка  породила  чубатого  енкаведиста...  а
енкаведиста того вбив несмiливий, як осiннiй досвiток,  Михасько  Затичка.
До того ж жiнка була з Велико© Укра©ни; люди,  щоправда,  нiяк  не  хотiли
менi вiрити, що вона з Велико© Укра©ни.
   З Велико© Укра©ни?
   Не  вкладалося  ©м  у  головах.  Адже  знали:  бiльшовики,   облавники,
енкаведисти, москалi, окупанти, рабiвники та ру©нники. Не може  бути,  щоб
мiж нами були хлопцi з Укра©ни.
   I Одарка Пилипiвна не витримала ©хнього мовчазного питання, що стрiляло
з кожних ворiт, з кожного вiкна, i з  кожно©,  мабуть,  автоматно©  цiвки,
пота╨мно, з-пiд стрiхи, iз-за рогу, iз-за дерева на  не©  нацiлено©;  вона
схилила горду голову й поникло, занурена в минуле,  пригадуючи,  певно,  i
нiяк не можучи пригадати ту першу спiванку, яку  спiвала  малому  Сашковi,
мiсила кирзяками грязюку.

   Дощ...

   Хмари повзли понад самою землею i сiльськi хати аж поприсiдали до землi
й змалiли, щоб ©х не зачепили, а голi дерева, задихалися в  сiрiй  iмлi  й
обливалися студеним потом. Воронячi  скрики  прилiтали  з  глибин  пiзньо©
осенi, немов iз тамтого свiту.

   - Тужно у вас, - сказала Одарка Пилипiвна. -  Нi  вiтру,  нi  подиху...
якась  безпросвiтнiсть  галицька,  якась  безвихiднiсть.   Тупик.   Навiть
пострiли... стрiлянина десь... навiть пострiли тонуть у мряцi, як у сувоях
вати, а кулi розплющуються. - Говорила вона глухо i  мляво,  прислухаючись
до кожного свого слова; голови не пiднiмала, дивилася пiд ноги у розвезену
твань дороги, а проте йшла, немов слiпа, не оминаючи жодно© калюжi.
   - Зна╨те., я люблю такi днi, - обiзвався я. - Люблю  вичiкувальну  тиху
пору, коли вмира╨ осiнь i вже на порозi пахне першим снiгом. - I  це  була
правда; в такi днi я розчинявся в туманах, у  шереху  дрiбного  дощу  i  в
блiдому сяйвi потонулого у хмарах сонця. Цiлий свiт  i  я  в  тому  свiтi,
заплющував натрудженi очi й умивався споко╨м, що лився iз хмар, iз дощу...
тим споко╨м, що випаровувався iз землi... земля пахла  грибами  й  печеною
картоплею. У таку пору я iнколи уявляв, що лежу горiлиць на возi з  сiном,
котре ятрить спогадами про минуле лiто; вiз нiкуди не котиться,  випряженi
з нього конi... завтра ковалi уже пiдкують коней  на  "гостро",  бо  сипле
снiг; мороз, як опришок, свисне в пальцi;  вiдпочилi  конi  шарпнуть  мого
воза i розтрусять сiно... i розтруситься мiй спокiй. - Й ще тому люблю  цю
пору, цi тумани, цю стiну непевностi, бо кулi, як ви кажете, розплющуються
в туманi, котрась з них не долетить до мети i хтось залишиться живим.
   Одарка Пилипiвна не вiдповiдала; вона думала про щось сво╨, осiбне,  ©©
уже не обходила наша галицька безпросвiтнiсть й те, що кулi  не  долiтають
до тих, яких вони повиннi вбити. Котро©сь  хвилини  я  помiтив,  що  жiнка
приспiшила крок, iще приспiшила, iще... й мало  не  побiгла,  й  виглядало
збоку, що вона раптом  надумала  чимдуж  утекти,  забратися  геть  з  цi╨©
вулицi, на  якiй  загинув  ©©  син,  щоб  позбутися  перехресних  людських
поглядiв... позбутися тих очей, що ©© обсiдали, як шершнi. Я  подумав,  що
вона втiка╨ вiд само© себе, вiд спогадiв i, може, вiд колисково©  мелодi©,
яку наспiвувала малому  Сашковi;  у  спiванцi  колисковiй,  певно,  молода
вчителька  вистелювала  сво╨му  первiстковi  барвiнком  дороги,   й   мали
барвiнковi шляхи повести ©© Сашка у високостi, до людяностi й мудростi,  а
дорога однак чомусь збочила, покотилася униз  i  завела  його,  озбро╨ного
автоматом, у глухе галицьке село, де мусив умерти.
   Я пробував уявити себе на ©© мiсцi: клекотав, мабуть, у ©© душi вир;  у
скаламученому вирi злютувалися во╨дино ненависть до землi, на  якiй  вбито
©© сина, i материнський жаль, що Сашко дорiс  лише  до  енкаведиста,  який
розгулював у цьому солом'яному селi з  автоматом  i  утверджував,  як  вiн
писав додому, щастя i добро... ой, щастя i  добро,  а  де  автомат  -  там
смерть, там смерть, там... А ще пiдсвiдоме мучив ©©  сумнiв,  чи  направду
можна утверджувати добро силомiць; а ще вона, стара, не знала впевнено, чи
колгосп, червоний прапор на сiльрадi, трудодень, райком i енкаведе,  Ленiн
i Сталiн на стiнi справдi уособлюють добро. Так, варто  було  в  листi  до
Сашка запитати, чи сам вiн вiрив у добро, скручене в  кулю  i  всаджене  в
патронник автомата. Ну-ну, цього б  вона  не  написала,  не  посмiла  б...
страшно... адже листи перечитують.
   А ще в каламутному ©© вирi метався, як дикий звiр у клiтцi, мимовiльний
страх, що за нею хтось стежить крiзь прорiз прицiлу карабiна... стежить  i
палець його дерев'янi╨ на курку.
   Я ледве ©© наздогнав; я розумiв ©© втечу,  i,  розумiючи,  був  готовий
оборонити ©© вiд куль й вiд  лихого  слова,  адже,  люди  добрi,  мати  не
повинна нести хрест за те, що ©© син зблудив iз барвiнково© дороги; я  був
настро╨ний просто по-людському ©©  заспоко©ти,  прогнати  страх  i  навiть
посумувати, що на ©© сина передчасно вилито кулю. Та водночас i  поруч  iз
спiвчуттям мене ятрила - i чим далi, тим  сильнiйше  -  ©©  фiлософiя  про
трояке розщеплення людсько© душi; я не мiг  ©й  цього  простити;  я  хотiв
знати, яка з черги душа провадить  ©©  пiдтюпцем  iз  сiльсько©  вулицi...
невже вовкулацька... Свят-свят!
   Я мисленно перехрестився; я, може, хрестився не так од  нечисто©  сили,
як вiд власного сум'яття й непевностi. Шкода, хрест  менi  не  допомiг,  в
менi поступово кiльчилася злiсть на цю жiнку в сiрому з солдатсько© шинелi
пальтi; так, одна тiльки злiсть мною оволодiвала: а таки вона не ма╨ права
легко втекти вiд само© себе, вiд синово© смертi й смертi  Михася  Затички;
не ма╨ вона права тiльки себе вважати  скривдженою,  ╨  ще  кривда  Михася
Затички; вона, стара учителька,  повинна  також  знати,  що  iсну╨  велика
кривда цi╨© землi, i я думаю, що якраз земля, струми ©© правiчнi, вклали в
долоню пiдлiтка зброю й стрiлили в  Сашковi  груди;  земля  не  мала  сили
бiльше терпiти.
   Чи мав я жiнцi про це говорити i пояснювати?
   Чи вона у повнотi осягне трагедiю мо╨© землi,  яку  скроплюють  кров'ю,
спустошують, як  колись  татари,  набiгами-облавами,  пожежами,  потоптом,
ловленням бранцiв? Чи вона здатна бодай замислитися, чому тутешнi  хлопцi,
молодi й не дуже молодi газди, покинувши любi  серцю  чепiги,  взялися  за
зброю?  Чи  ця  iнтелiгентна  начебто  особа  спроможна  бодай  кра╨м  ока
зазирнути в безодню Божо© кари, зiслано© на наш народ... Бог  подiлив  нас
на "схiднякiв" та  "западенцiв",  двох  братiв  зробив  ворогами,  й  вони
винищують себе вза╨мно: один iз червоною фаною,  другий  iз  синьо-жовтою.
Один брат ослiп вiд ненавистi до "бандитiв",  до  галичан,  якi  не  дають
запрягти себе в ярмо... а це ж браття галичани,  не  ярмо,  це  мать  вашу
сяку-таку, щасливе й заможне життя без темно© сили землi, яка обернула вас
у сво©х рабiв, це ж буде раювання  без  експлуатацi©  людини  людиною,  це
вивiльнення простого трудiвника вiд церкви  й  релiгi©,  вiд  забобонiв  i
буржуазно© моралi. Наша дорога,  браття,  веде  до  комори  достатку,  яка
назива╨ться комунiзмом: ©ж - розперiзуйся; ми принесли вам ключi вiд  цi╨©
комори, берiть ось золотi ключi й кидайте автомати.
   А другий брат, теж ослiплений  вiд  розпачу,  вiд  того,  що  "схiдняк"
служить Сатанi... так, служить, чистить  йому  копита  й  розчiсу╨  хвiст,
трубить у трубку про комунiзм i при цьому сам добре зна╨,  що  за  дверима
нема нiяко© комори, пустеля там, земля в ру©нi, а  душi  людськi  блукають
там у фуфайках i  в  шинельному  сукнi,  й  до  небес  возвеличують  олжу,
називаючи ©© правдою.

   Як багато  треба  сказати  Одарцi  Пилипiвнi,  не  маючи  певностi,  що
достука╨шся до ©© серця. Та й чи безпечно?
   За селом у колодязi лагiдного дня  коротко  скрикнув  кулемет.  Йому  у
вiдповiдь  довгою  чергою  проскрипiв   автомат;   кулемет   вiдгавкувався
раз-по-раз, аж поки не вдарила граната. На межi осенi й  зими  спалахнула,
як вiхоть вiвсяно© соломи, перестрiлка. Тривала на землi вiйна. Я подумав,
що кулi, котрi дiрявили  лагiдну  сонну  тишу,  означали  те  саме,  що  я
збирався тiльки-но втовкмачувати Одарцi Пилипiвнi.
   Вона не чула стрiлянини; стрiлянина ©© не обходила, жiнка  втопилася  у
власному горi й далi втiкала вiд само© себе, розбризкуючи чобiтьми калюжi.
Аж поки не скiнчився мiй терпець. Гнiв мене душив;  я  постановив  зробити
цiй жiнцi боляче; я не мав права на суд, зате я  мав  право  як  Михаськiв
учитель вступитися за нього. Я грубо взяв  ©©  за  лiкоть  i  спитав...  i
спитав, чи не бажа╨ вона бодай упiвока  подивитися  на  подвiр'я,  де  був
колись... де виростав хлопець, що звався Михаськом. Жiнка вiд несподiванки
зупинилася й повернула до мене обличчя.  Вона  не  вiдразу  второпала,  що
власне вiд не© вимагають; ©© зiр був повернутий у середину само© себе... у
власну глибизну... а там, у глибизнi, в минулих  лiтах  сидить  на  муравi
посеред квiття i гудiння бджiл i вигойду╨ на  клiнах  русяве  дитя  молода
жiнка; навколо ©© голови яснi╨  нiмб,  молодиця  наспiву╨  щось  хлоп'ятi,
голос ©© медовий, а з-пiд вiй крапляться сльози.
   То було щастя.
   Так я собi уявляв у цю хвилину молоду Одарку.

   Я, певно, був безцеремонний, i таки був грубий, бо стиснув ©й лiкоть  i
зупинив втечу, жiнка поверталася у сьогоднiшнiй день i на ©© продовгастому
лицi вiдбилося роздратування.
   - В чьом дело? - спитала по-чужому, наслiдуючи опера Ступу, чи кожного,
хто прийшов на цю землю з карабiном. - Ради Бога, -  смикнулася,  -  дайте
менi спокiй. Нiчого не хочу бачити.
   - То як же по©дете... то як же по©дете на Велику Укра©ну,  не  вiдаючи,
що сталося опiсля, коли ваш Сашко стояв перед Богом? -  Я  був  упертий  i
вона, зiтхнувши, погодилася.
   Я узяв ©© пiд руку й ми повернули у вузеньку вуличку, на  якiй  заледве
могли розминутися двi фiри, i котра, мов на  смiх,  називалася  Королевою,
хоч не то що королi, а навiть багатшi газди тут не селилися на  домарство.
Хатки обабiч стояли старi, з прогнутими дахами й через те  були  схожi  на
виробленi у плузi клячi, обтуленi з усiх бокiв загатами, з  розчухраненими
стрiхами. Зате, як нiде в Горопахах,  тут  розросталися  сади;  господарi,
щоправда, втикали навколо хат рiзну садовину не так для краси й затишку, а
для того, щоб улiтi галапаслива дiтвора мала чим  поживитися.  Сади  у  цю
пору стояли чорнi, безлистi, немов терновi вiнки навколо принишклих хат.
   Обiйстя  Дмитра  Несмiяна  колись  нiчим  не  вирiзнялося  вiд   iнших:
халупчина  з  прибудованою  коморою,  пiд  вiкнами  -   городчик,   повний
чорнобривцiв, далi ста╨нчина, збоку - гноярка i нужник iз кукурудзиння,  а
ще далi в глибинi - стодола для збiжжя i сiна. I скрiзь понатикано  дерев:
грушi, яблунi, сливи. Дерева тут  панували  самодержавно  й  будiвлям  пiд
©хньою рукою жилося безпечно й мирно. Здавалося, що непевний пово╨нний час
плив тiльки вузькою вуличкою, на  подвiр'я  ж  його  не  впускали,  як  не
впускають нечистого хрестики на стовпах коло ворiт.
   - Iсну╨ в наших  краях  звичай,  напевно  дуже  давнiй,  -  оповiдав  я
при©жджiй учительцi, - прибивати напередоднi Водохреща дерев'яний  хрестик
на воротях... хрестик той кропили свяченою водою й закосичували  паперовою
ружею. Це була як оберега, що стерегла подвiр'я вiд нечисто© сили.
   - Хiба помага╨? - спитала насмiшливо Одарка Пилипiвна.
   - Самi подивiться... перекона╨теся, - вiдповiв я, коли ми  стали  перед
Несмiяновими ворiтьми, - що  отут  вчинилося  пiсля  того,  коли  Михасько
застрелив вашого сина. Ну, зрозумiло, вiн помилився, куля була  призначена
для товариша Ступи, оперуповноважений сам про це говорив. Але  це  не  ма╨
значення... i нема велико© рiзницi, - додав я, - мiж Ступом i  Сашком.  Не
буду вам оповiдати... не повiрите, думаю, та  й  не  треба  вiрити.  Скажу
хiба, що Сашко Козаченко, дарма, що  взимi  i  влiтi  ходив  у  кубанцi  з
червоним верхом, теж був для  Горопах  енкаведистом,  а  отже  -  ворогом,
окупантом. I цiлком по-окупацiйному помстився опер  Ступа  на  Михаськовiй
родинi. Ше ваш Сашко не охолов,  як  опер  знавiснiло  увiрвався  з  сво╨ю
бандою на це подвiр'я - не помогли нiякi йорданськi хрести, нiяка  свячена
вода. Солдатня з розгону, з ворiт стрiляла по вiкнах,  по  стрiсi  -  враз
спалахнула хата,  стодола  i  ста╨нчина.  Самого  газду  Дмитра  Несмiяна,
чоловiка вижовклого, вихарканого сухотами, виволiкли наперед хати й товкли
прикладами й кирзаками, поки, бiдний, не вiддав Боговi  душу.  Гафiю  ж  -
Михасеву маму заголили, зав'язали спiдницю на  головi  й  пригудзували  до
ворiт на  посмiховище.  Ше  й  табличку  наслинили  олiвцем:  "Курва,  яка
сплодила скажене вовченя". Меншеньких двох дiвчаток  поклали,  як  снопики
обабiч ©х мертвого тата й, забавляючись, дiрявили кулями землю над  ©хнiми
головами. П'яний вiд  помсти  й  самогону,  одурiлий  вiд  вогню,  крикiв,
оперуповноважений Ступа пiд дулом кулемета зганяв на пекельне  це  обiйстя
близьких сусiдiв i наказував (а пiна йому  з  писка  пирскала,  а  червонi
глипаки вилiзали з очниць), щоб упень рубали садок, щоб нi одного  деревця
не лишилося... щоб нiчого живого не зосталося на подвiр'©: нi деревця,  нi
куща, нi курки, нi пса, нi  зела  зеленого.  "Шоб  мене  бандери  до  вiку
пам'ятали! - викрикував та  поливав  з  "дехтяра"  короткими  божевiльними
чергами крони дерев.

   Нiби дерева щось завинили...
   Уявiть собi, Одарко Пилипiвно, що дiялося тут... настав  кiнець  свiту:
вогонь пожирав будiвлi, лементували дiти,  тулячись  до  мертвого  батька,
металася збожеволiла корова, що вискочила з полум'я, поки ©© не пристрелив
котрийсь з енкаведистiв... бiдна Гафiя,  осоромлена  перед  бiлим  свiтом,
просила в  Бога  милосердя  й  викрикувала  прокляття  Сталiну,  а  врештi
заскиглiла тонко й тихо, як поранена птаха. Чекiстська ватага  матюками  й
щупами, якими  винишпорювали  бандерiвськi  кри©вки,  квапила  Несмiянових
сусiдiв чимдуж рубати дерева... ану, скорей, мать вашу за ногу!  Ну-ну!  А
самi витоптували в городчику квiти й навiть кропиву попiд плотами.
   До вечора сад був сплюндрований дотла. Мертвого Дмитра Несмiяна повезли
в трупарню на цвинтарi, а Гафiю з  дiтьми,  геть  чисто  здерев'янiлих  та
онiмiлих, забрали з собою до району,  а  звiдти  вiдправили  в  Сибiр.  Чи
до©хали вони до Сибiру, чи згинули в дорозi - хто про це розкаже?
   Ви мене слуха╨те, Одарко Пилипiвно? Ви ж  бо  словесник,  так  сказати,
ма╨те уяву розвинуту...  то  отже  намалюйте  собi  в  уявi  пожарище,  що
пiдкурювало небо чорним димом; розстрiляна корова пухне посеред потопту  й
великим бiлим оком стежить за кожним вашим рухом; грушi  i  яблунi  лежать
обiч сво©х високих пнiв i листя  на  пагiллi  дрiбно  тремтить  запiзнiлим
страхом; викорчована, потоптана червона ружа в'яне на сонцi... а може,  то
не ружа, то пролита кров?  Навколо  попелища  стоять  онiмiлi,  схилившись
тяжко на тини, Несмiяновi сусiди: старi, молодi, дiтлахи, а помiж  ними  в
гiмнастьорках учорашнi фронтовики, якi з iменем Сталiна вмирали на фронтi.
За що? За оце погарище? За знищення? Адже завтра i ©х таке ж чека╨. Я  теж
був помiж людьми; усiм нам краялося серце вiд енкаведистського безумства i
всi ми поскрипували зубами... всi ми почувалися розстрiляними, потоптаними
кирзаками, обпльованими матом, осоромленими, як бiдна Гафiя... i всiм  нам
баглося роздобути автомати. Вiрите, Одарко Пилипiвно?
   Навiщо я все це оповiдав, наражаючи себе на небезпеку, адже не  пеленав
слова в лопушшя, кожне мо╨ слово - рiк тюрми, рiк тюрми, рiк... Мiг же  я,
врештi-решт, замовчати, й могла  стара  вчителька  повернутися  на  Велику
Укра©ну з жалем на Михаська... й могла  вона  Михаськiв  портрет  малювати
пензлем i фарбами, позиченими в опера Ступи.
   Нiбито тепер щось змiниться?
   Не знаю...
   Знаю лише, що стара жiнка перестала мене слухати, й,  немов  лунатичка,
рушила з ворiт в заросле кропивою i кiнським щавелем подвiр'я. Тинялася  з
кута в кут... щось шукала пiд  ногами...  щось  надслуховувала;  торкалася
долонями високих, уже почорнiлих пнiв i висiвала  розсипи  слiв.  Була  це
молитва за воскресiння дерев: "Устаньте, дерева, й  знову  закучерявiться,
бо страшнi цi чорнi пнi... вони подiбнi на цвинтарнi хрести".  Чи  дотиком
сво©м прагла наворожити, щоб пнi остаточно спорохнявiли й розсипалися, щоб
слiду нiякого не лишилося, щоб нi зарубинки, нi карбу,  нi  краплини  нiде
пам'ятi не лишилося, щоб цiлий свiт забув, що на цьому мiсцi стояла  хата,
а в хатi був батько, й була мати, й були сестра Ганнуся й брат Михасько  й
ще дво╨ малих дiвчаток; iще була  корова  в  стайнi  й  сокотiли  кури  на
сiдалах, був пес Кудлай, що стерiг обiйстя, а в стодолi чахкала сiчкарня й
гупали взимi цiпи. Зрештою, хто скаже про що думала й  що  уявляла  Одарка
Козаченко на Несмiяновому пустищi?
   Я ©й не заважав, чипiв собi на мостi, навiть не  дивлячись  у  ©©  бiк.
Мала набутися на самотi, надивитися на пустище, що стало гейби пам'ятником
на честь ©© сина.

   А  вона  про  мене  забула;  сiла  на  недопалену  хатню  пiдвалину  й,
схилившись на палицю, яку пiдiбрала, раптом вибухнула плачем.

   12
   Коли стемнiло, в Горопахи  на  бiлому  конi  вступила  зима  -  лапасто
посипало снiгом. Опер Ступа з сво©ми енкаведистами мiг утiшитися: слiди на
снiгу поведуть до  пота╨мних,  хитро  замаскованих  пiдземних  схованок  -
схронiв, що ©х набудували для себе лiсовi хлопцi. I  навпаки  -  снiг  для
пiдпiлля, для партизанки - це завжди лихо й озирання на заднi  колеса.  Та
що зробиш. Бог керу╨ свiтом.

   Я, поправдi кажучи, сподiвався, що надвечiр'ям при©де  на  "газонi"  iз
сво©м табуном облавникiв товариш Ступа й забере нашу гостю, але  вiн  десь
запропастився, або й навмисне "забув" про  Одарку  Пилипiвну,  щоб  лiсовi
хлопцi нагострили зуба  на  матiр  Сашка  Козаченка,  а  вже  вiн,  Ступа,
потурбу╨ться про засiдку.

   Так чи iнакше, а ми з Iриною залишили стару учительку ночувати в  себе.
Село пильно пантрувало за при©жджою  гостею  i  я,  запримiтивши  в  кухнi
гладущик свiжого молока, сло©к  сметани  та  iншi  дари,  принесенi  Iринi
близькими й далекими сусiдами, щоб "по-людському"  погостити  вчительку  з
Велико© Укра©ни,  заспоко©вся;  дари  означали,  що  цi╨©  ночi  нiхто  не
пiдступить до  мого  вiкна.  Село,  мабуть,  почуло  плач  на  недопаленiй
пiдвалинi й змiнило гнiв на помилування, i я тепер не боявся нiяких нiчних
несподiванок. Хоча можна було очiкувати  усяких  провокацiй  вiд  товариша
Ступи.
   Ввечерi забiгла до нас Галинка Ярошенко - молоденьке чорняве дiвча, яке
закiнчило педучилище й за направленням  при©хало  в  нашу  школу  вчителем
молодших класiв. Походила вона з Корсуня, залишила там маму, яка писала ©й
повнi  тривоги  листи...  писала,  як  тобi,  дитино,  у  тiй  небезпечнiй
Западенцi© ведеться, ти просися в начальникiв, щоб перевели  в  спокiйнiшi
кра©. Одна знайома менi говорила, що в Млi╨вi, у школi,  ╨  вiльне  мiсце.
Кажи начальникам: мати стара, хворi╨ часто...

   Дiвчина однак не просилася; не похвалюся, що ©й,  "схiднячцi",  а  отже
"совiтцi" було в наших краях легко. Якось вночi  таки  навiдалися  до  не©
лiсовi  хлопцi.  Стара  Гандзиха,  в  яко©  Галина  квартирувала,   опiсля
посмiшковувалася з себе, що з переляку обмочила  сорочку,  коли  вiдчиняла
хлопцям дверi. Галинку не рушили, лише  спитали:  "Чого  навча╨ш,  дiвчино
люба, наших дiтей? I чи зна╨ш, красуне, "Отченаш", а  якщо  не  зна╨ш,  то
навчися. I чи  ти,  не  дай  Бо,  ма╨ш  завдання  створювати  в  Горопахах
комсомол? Най тебе всi святi боронять..."

   Вона хрестилася: "Хай мене Бог боронить".
   I хлопцi пiшли.
   Галина пiд великим секретом переповiла менi слово в слово з тi╨© нiчно©
розмови, i голос ©© тремтiв.
   - То може, таки менi втекти, кинути вашi Горопахи?  Шо  я  тут  забула?
Свою смерть? Вчитель нинi скрiзь потрiбний,  -  запитувала  мене.  Висока,
струнка, на чистому й бiлому обличчi тонко  намальованi  брови.  Нiс  мала
задеркуватий. Важка смоляна коса. А очi - зеленi. Я  знаю,  що  ©©  любили
вчителi й учнi, що вона в  селi  прижилася,  i  що  ©©  трохи  ревну╨  моя
Iрина... i, певно, в жiночих ревнощах була своя рацiя. Навiть самому  собi
я боявся признатися, що менi подобалися цi зеленi очиська... цiлий зелений
свiт - лiси, поля i води примружено споглядали на мене,  i  вiд  зеленостi
свiтово© я чомусь хвилювався. Та це була моя, пiдтоптаного  уже  чоловiка,
тайна, з якою менi  було  веселiше  жити.  Тепер  я  мав  би  iз  зеленими
очиськами розпрощатися?
   Та чи в очах... чи в очах, товаришу директоре, рiч?
   - Хто ж буде наших дiтей вчити, Галино Iванiвно? -  спитав  ©©  замiсть
того, щоб вiдповiсти на запитання. Дiвчина мовчки повернулася й пiшла.

   Того вечора вона сидiла поруч iз Одаркою Пилипiвною. Ми сьорбали чай  i
розмовляли про всякий шкiльний  дрiб'язок,  i  про  те,  що  найвища  пора
вiддати Галинку замiж.
   - Час, звичайно, найвищий, - посмiхнулася дiвчина задумливо.  -  Тiльки
за кого? Однi хлопцi в лiсi, другi хлопцi тих, якi в  лiсi,  ловлять.  Всi
зайнятi  вiйною.  Лишилися  калiки,  старi,  пiдлiтки.  -  Галина  роблено
зiтхнула.

   - То вертайся додому,  землячко,  -  порадила  Одарка  Пилипiвна.  -  В
Корсунь, до мами.
   - Хiба в Корсунi парубкiв на ярмарок тепер водять? - пожартувала Галина
Ярошенко. - Чи я не знаю, що багатьох, ох, багатьох вибила вiйна.
   - _Зате в Корсунi безпечно, - Одарка Пилипiвна поправила косу на головi
- корону свою й оглянула нас переможним  поглядом.  Сидiла  в  запранiй  у
горошок ситцевiй сукнi й саморобному светрi. Лице вiд чаю  розчервонiлося,
хатн╨ тепло розморозило ©© стриманiсть.  Я  подумав,  що  на  Несмiяновому
пустищi до Одарки Пилипiвни повернулася первiсна  ©©  чиста  душа,  а  двi
iншi, фальшивi,  якi  вона  мала  про  запас,  спопелiли  в  ©©  плачi  на
пiдвалинi.
   А все ж вона зрiдка кидала тривожний погляд на вiкно.  В  такi  хвилини
Iрина обнiмала ©© за плечi, заспокоювала:
   - Ну, ну, - лебедiла, - будьте в нас безпечнi. Снiг  на  дворi...  тиша
там.

   I нiби ©й наперекiр у селi  то  тут,  то  там  свердлили  снiгову  тишу
автоматнi черги: Ступа з сво©ми не спав.
   - А ви кажете "безпечно", - хитала головою Одарка Пилипiвна.  -  Як  ви
живете тут... як ти, Галю, дiвча безборонне, не бо©шся?  Ось  мого  Сашка,
озбро╨ного до зубiв, як то кажуть, i то...
   - Чого ж, - вiдповiла Галинка Ярошенко. - Боюся,  ще  й  як  боюся.  Та
мусить хтось вчити наших дiтей, - повторила колись мною сказану фразу.
   Молодець, бiгме, молодець. Ох, як я обняв би  цю  милу  Ярошенчиху,  як
жартома поза очi ©© називали в  школi.  Стримувався  проте,  згадавши  про
Iрининi ревнощi.

   - Ой файно, -  похвалила  замiсть  мене  стара  Когутячка,  тобто  Анна
Когутяк, яка принесла мо©й Iринi пiвкопи я╨ць "на вечерю". - Внуки в  мене
ростуть, будете ©х вчити. - Стара скромно тулилася в кутi  бiля  креденса,
тримаючи на колiнах малу онуку. Дiвча напiвлежало в бабиному подолi, як  у
колисцi, й тiльки свiтило очима. Баба  вiдмовилася  вiд  чаю,  казала,  що
"гербату липову" п'╨ лише вiд перестуди, в розмову теж  не  впрягалася,  а
лиш пильно слухала, наставивши вперед праве вухо, й ще пильнiше вимацувала
очима нашу гостю.
   Я подумав, що напевно "в лiсi щось велике здохло", як кажуть, якщо Анна
Когутяк розщедрилася на пiвкопи я╨ць для Iрини - вона дуже  рiдко  до  нас
забiгала, а тут - навiдалась. Чи не через  те,  що  в  нашiй  хатi  гостю╨
Одарка Пилипiвна Козаченко... Козаченко... ох, Козаченко.  Господи,  та  ж
сержант  Козаченко  торiк  навеснi  вихвалявся,  що  його  група  з  двома
кулеметами засiла в глинищi "На Букiвнi" й викосила цiлу бо©вку  районного
провiдника "Сагайдачного".

   П'ять трупiв виставили того дня  для  спiзнання  пiд  стiною  сiльсько©
читальнi; три днi навiжений Ступа зганяв  людей  упiзнавати  побитих,  щоб
"по-християнському" поховати - i нiхто нiкого "не впiзнав".
   Серед пострiляних був сам "Сагайдачний" - Петро Когутяк, середущий  син
старо© Анни. Вона, бiдолашна,  теж  його  "не  впiзнала",  не  мала  права
впiзнавати,  бо  цiлiй  родинi,   яка   вiдразу   ставала   "бандитською",
загрожувала висилка на Сибiр... а в родинi "Сагайдачного"  трирiчна  доня,
для котро© вiн винайшов десь у  сво©х  книжках  панське  iм'я  Соломiя,  i
старший на два роки Гриць,  i  дружина  Софiйка  -  тендiтне,  нiби  й  не
хлiборобське створiння. Всi вони не витримали б довго©  дороги  на  Сибiр,
окрiм, мабуть, кiстляво© баби  Когутячки,  стара  про  це  добре  знала  й
наказала невiстцi й сама собi: "Мовчiмо, не  плачмо,  не  видаваймо  себе.
Петровi вже нiчим не поможемо, а собi нашкодимо. Чу╨ш, Софi╨?"

   Побитих, на щастя, як це звичайно практикували, не повезли в  район,  а
таки скинули в яму на сiльському  цвинтарi.  Це  була  ╨дина  радiсть  для
Анни... радiсть, бо могла  крадькома  пiти  на  синову  могилу,  засвiтити
свiчку й помолитися за його душу.

   Не  знаю,  чи  хтось  у  Горопахах  впiзнавав  у  "Сагайдачному"  Петра
Когутяка, мабуть, що нi, бо Ступа або ж той таки Козаченко напевно про  це
дiзналися б - i закурилася б за Когутяками  сибiрська  дорога.  Зате  Анна
запам'ятала Козаченкову хвальбу: "Я  особисто  прострочив  "Сагайдачного".
Мужик був крепкий, нiяк не хотiв падати, а  я  бив  iз  кулемета  й  бив".
Сержант, п'яний i веселий, тинявся безпечно по селу i,  завжди  сторожкий,
на цей раз закинув свiй автомат за спину, взяв в руки гармошку, й  витинав
маршi й вальси. Гарно грав сержант Козаченко. I ось тепер  Когутячка  пасе
очима Козаченкову матiр; вони,  мабуть,  були  ровесницями,  тiльки  Анна,
немов рибина на вiтрi, висушена та зав'ялена... та i як  такою  не  будеш,
коли сама мусиш орати i сiяти, косити й  доглядати  худiбку,  намолочувати
совiтам контигент, бiгати  вечорами  до  читальнi  на  Ступинi  проповiдi,
вибавляти внучат та ще й до того сокотити й жалувати тендiтну, як весняний
первоцвiт, невiстку. Старий Когутяк помер ще за нiмцiв, а син у партизанцi
Укра©ну виборював, поки не згинув.
   Спочатку Анна Когутяк позирала на Одарку Пилипiвну зацiкавлено й, може,
трохи розчаровано; вона сподiвалася побачити якогось  страхопуда,  вiдьму,
яка породила енкаведиста, а тут, бiля столу сидiла  й  пила  чай  звичайна
стара жiнка... ну, трохи ця жiнка залишена й неприступна...  та  й  не  до
лиця ©й, старiй, викладати, немов дiвчинi, коси короною. Жiнку  з  Велико©
Укра©ни варто й пожалiти, знайти  для  не©  ласкаве  слово,  адже,  що  не
говорiть, а ©© сина вбито в нашому кра©... i вона не винна, що  ©©  Сашко,
той  Козаченко  в  кубанцi,  геть  озвiрiв  вiд  засiдок,  перестрiлок   i
переслiдувань, вiд пиятики також i вiд енкаведистського свавiлля;  нi,  ця
жiнка з Велико© Укра©ни навiть не  зна╨,  що  ©©  син  вирiзав  на  сво╨му
офiцерському  паску  iз  звiздою  карб  за  карбом  на   кожного   вбитого
бандерiвця, i цим,  бувало,  вихвалявся...  i  був  там  карбований  Петро
Когутяк. Господи наш, Господи...
   Карб на ременi стара Когутячка немовби раптом зримо побачила i  вiн  ©©
обпiк... або ж до того карбу мимохiть торкнулася ручкою мала  Соломiйка...
так, торкнулася Соломина й скрикнула, тулячись до бабиних грудей.  Дитячий
плач сполошив, як голуба на пiдвiконнi, бабинi  жалi  й  умив  лагiднiстю,
вона горнула до себе дитину,  сухе  й  гостре  ©©  лице  зблiдло,  а  губи
стиснулися в синю нитку, а в грудях розклекоталися, як смола,  лютi  жаркi
слова. Ой, як повно в менi клекоту, слова розчервонiлися,  як  камiння  на
вогнi, i я зараз буду ними каменувати стару вчительку... i  най  ©й  стане
боляче, най вона зави╨ вiд болю, як я вию ночами, коли внуки  сплять...  i
най не копилить губу, най жахнеться синового карбованого паска.
   Одарка Пилипiвна iнту©тивно раз-по-раз оглядалася  на  Когутячку,  i  я
вiдчував, що ось-ось розiрветься помiж ними граната; я  не  мiг  до  цього
допустити,  я  мусив  Когутячку  загла©ти.  Сiв   коло   не©   i   поклав,
перестерiгаючи, руку на ©© плече...  i  кiлька  разiв  стиснув  ©©  плече,
мовляв, Анно, схаменiться, у гнiвi самi  себе  видаете,  за  вами  прецiнь
Сибiр плаче, а ма╨те на колiнах малу Соломинку.

   Спам'ятайтеся.

   Вона переборювала себе  цiлу  вiчнiсть,  ковтала  й  ковтала  розпеченi
слова, гасила ©х у собi, i клекiт поступово улягався, а  бiлiсть  на  лицi
зникала. Врештi глипнула на мене вдячно, хитнула головою:
   "Я вас, директоре, зрозумiла, я сама собi не ворог".
   У кiмнатi посiялася незручка мовчанка. Моя Iрина припала  до  вiкна  й,
щоб розрядити нiмотнiсть, сказала:
   - Як красно надворi... бiло, бiло. Люблю вечори в хурделицю. Вийти б iз
хати та поблукати селом, подихати молодим снiгом, що чомусь пахне весною.
   - Далеко сьогоднi не заблука╨те, - обiзвалася Галинка  Ярошенко.  -  На
когось вiдразу наткнетесь... на Ступу або ж на хлопцiв iз лiсу.
   - Лiсовi хлопцi, як зайцi, - усмiхнулася у сво╨му кутку Когутячка. - По
першому снiгу не ходять, бо Ступа вислiдить, як пес. Правда, вже без Сашка
в кубанцi.
   - Ви теж  його  знали,  мого  сина?  -  ледве  чутно,  не  глянувши  на
Когутячку, спитала Одарка Пилипiвна.
   - Чого ж, усi ми в Горопахах його пам'ята╨мо... його гармонiю,  кубанку
з червоним денцем та автомат. Знаний був, - вiдповiла уже без усмiху  Анна
Когутяк. Вона знову хмурилася, хмари напливали  й  напливали,  i  я  знову
згадав гранату.

   - Ви його тут ненавидiли, так? I  ви,  жiнко,  теж?  -  при©жджа  гостя
наослiп, немов приречена, тягнулася до гранати, до мо╨© уявно© гранати, що
мала помiж ними, жiнками, вибухнути. Всi  ми  в  хатi  нiби  побачили,  що
граната  лежить  помiж  горнятками  й  тарелями....  лежить,  а  вибуховий
механiзм вiдрахову╨ секунди.

   - Менi один партизан... наш таки хлопець з  лiса...  нема  вже  його...
оповiдав про Сашка в кубанцi щось таке... щось...  -  Анна  Когутяк  й  не
помiтила посуворiлого й замкнутого обличчя Одарки Пилипiвни, й начебто  не
було у нас iз нею мовчазно© домовленостi не робити собi шкоди, i через  те
я дерев'янiв. А вона продовжувала: - Отож я не дуже в тi оповiдi вiрю,  бо
про Козаченка ружне повiдали, та i я  сама  не  раз  видiла,  як  вiн  бiг
попереду Ступи, як песик на ланцюжку.

   - Але ж, сусiдко, - пробував Когутячку зупинити, - про мертвих...

   - Хай говорить, - набундючено промовила Одарка Пилипiвна.  -  Я  одразу
зрозумiла, що ця жiнка спецiально прийшла сюди, щоб про Сашка  поговорити,
щоб...
   Анна Когутяк на мить спалахнула... й вона була страшна у сво╨му  гнiвi:
очi побiлiли, обличчя й без того аскетичне, виглядало так, начебто з нього
здерли шкiру  й  оголилася  жовта  гостра  кiстка.  З-пiд  чорно©  хустини
висмикнулося пасмо сивого волосся.

   Я заплющив очi.
   Граната, на щастя, не вибухнула; а я й не гадав, що Когутячка так  вмi╨
володiти собою, життя, видно,  навчило  цi╨©  складно©  науки;  вона  лише
зiтхнула, знову ковтаючи згустки гнiву, i не минуло  двi-три  хвилини,  як
жiнка, гойдаючи на колiнах внучку, продовжувала спокiйно:
   - Ма╨те рацiю... я направду прителепалася сюди, щоб з  вами  здибатися,
товаришко чи панi - не вгадаю, як вас кликати. Так, я мала...  о,  я  мала
намiр вилити цiлу рiку жалю на вашого сина, щоб ви тую рiку випили до дна,
бо, бiгме, маю на це право. Та Бог з вами. Я про iнше... я про добро,  про
те, що оповiдав менi один хлопець з  партизанки.  Сталося  так,  що  хтось
виказав Ступi схрон, тобто  кри©вку,  де  перебував  якийсь  бандерiвський
провiдник  з  двома  охоронцями.  Ну   Ступа   обступив   схрон...   повно
енкаведистiв... ще  й  на  всякий  випадок  засiдки  поробили.  Бандерiвцi
спробували пробитися гранатами, але вирвався живим лише один. Та  й  то  у
видолинку, куди вiн скотився, втiкаючи, чигала на нього смерть:  за  дубом
лежав у засiдцi енкаведист у кубанцi. Автомат  напоготовi,  ось-ось  сипне
чергою. Проте не стрiлив. Енкаведист у кубанцi навiть вiдвернувся, i  лише
потiм, коли втiкач зник у кущах, пустив у бiлий свiт чергу  за  чергою.  I
хлопець той, утiкач, врятувався. А був тим енкаведистом Сашко Козаченко. Я
на сво© власнi вуха чула, як партизан наш, що врятувався, в'одно  твердив,
що Сашко навмисне не стрiляв i  дав  йому  змогу  втекти...  обiзвалася  в
ньому, видно, укра©нська душа.

   Як собi хочете, панi-товаришко, а  мусила-м  цю  iсторiю  переповiс-ти,
аби-сте по©хали додому з розрадою: ваш син не пролив братньо©  кровцi.  Ви
Ступу не слухайте, ви мене слухайте... - вмовляла Когутячка нашу гостю.
   Ми всi були приголомшенi ©© неправдою, бо чули цю iсторiю, вигадану  чи
й справжню, давно й не один раз, лише нiхто не  мiг  забожитися,  де  вона
насправдi вiдбувалася... i не було в цiй iсторi©  iменi  Сашка  Козаченка.
Проте, нiхто з нас не моргнув i бровою,  ми  здогадувалися  про  пота╨мний
смисл Аннино© неправди: ©й таки стало жаль самiтньо© старо©  вчительки.  1
страшно було подумати: вона прощала жiнцi з Велико© Укра©ни  смерть  свого
сина... вони обидвi порiднилися через смертi сво©х синiв.  Я  думав  тодi:
гей, добрi й милi люди, як ми себе не зна╨мо, як  ми  собi  докоря╨мо,  як
часом нас мають за бандитiв, за нацiю рiзунiв, а тут одна iз нас, сiльська
вистраждана  жiнка  перемогла  братовбивство,  помсту,  зраду.  Й   навiть
перемогла саму себе.
   Ми в хатi принишкли здивованi; ми мовчали, боячись необережним  словом,
тоном, пiвтоном зрадити перед Одаркою Пилипiвною Когутяччину неправду;  ми
лише кивали головами, мовчки стверджуючи, що, мовляв, так  воно  насправдi
дiялося.
   Один Бог зна╨, як Одарка Пилипiвна повiрила в  мальовану  легенду  Анни
Когутяк; вона очiкувала вiд Анни ворожнечi, вiд  цi╨©  гостролицьо©  жiнки
ворожiсть вiяла, текла, як вi╨.студенню  вiтер  iз  поля,  й  бiдна  стара
вчителька спочатку не могла зорi╨нтуватися, як ма╨ повестися  iз  красивою
легендою про ©© сина; вона зазирала нам увi-чi, запитуючи, що ©й робити  з
Сашковою iсторi╨ю: повiрити в не©, вiдкинути ©©?
   Господи, як хочеться, щоб твiй син був колись людиною...
   Ми витримували то  допитливi,  то  розпачливi,  то  Зляканi,  то  вмить
звеселiлi позирки Одарки Пилипiвни, а моя Iрина гладила ©© руку на  столi,
мовляв, чу╨те, жiнко з Велико© Укра©ни, що про вашого  сина  оповiдають  у
нашiй бандитськiй Западенцi©? Iрини пiдтримка була такою щирою, що  Одарка
Пилипiвна-таки пбвiрила... таки повiрила в  легенду,  що  Сашко  Козаченко
врятував життя одному бандерiвцю.  Вона  схопилася  iз-за  стола...  iз-за
стола схопилася вже  iнша  жiнка  -  злагiднiла,  добра,  усмiхнена;  вона
пiдiйшла до Когутячки, обняла й поцiлувала:
   - Дякую, сестро, - прошептала.
   А мале дiвча, Соломинка, вiдсахнулася вiд не© i скрикнула.
   Ой, i скрикнула.

   Потiм настала для старо© вчительки довжелезна, розпростерта  на  тисячi
кiлометрiв, притрушена молодим снiгом, нiч;  жiнка  не  роздягалася  й  не
лягала в постiль, яку ©й Iрина розстелила в мо╨му покойчику з  книжками  -
чипiла до ранку бiля вiкна i  насторожено,  пильно  вслухувалась  у  тишу.
Слава Богу, нiде нi стрiлу, нi крику, нi голосу, нi скрипу чобiт, нi... нi
Сашково© гармошки, ©й чомусь здавалося -  баглося  ©й  цього  -  що  вночi
постука╨ у вiкно Сашко, i боялася, що проспить  його  постук,  не  встигне
запитати, як то було, сину, насправдi з тим порятованим бандерiвцем?
   Пiзнiм ранком,  коли  опер  Ступа  при©хав  ©©  забирати,  вона  обiруч
стиснула мою долоню й, дивлячись увiчi, прошепотiла:
   - Чого... чого власне приходила та вчорашня гостролиця жiнка?

   - Щоб ви ©© назвали сестрою, - вiдповiв ©й просто.

   ЧАСТИНА ШОСТА
   СЕВЕРИН_ ГАЙДАШ_
   1
   Iще на  могилi  Дмитра  Несмiяна  в  пiснiй  жовтизнi  дико©  землi  не
проклюнився  нi  один  кiльчик;  iще  Дмитрове  обiйстя  лякало   чорнотою
погарища; iше нiхто не торкнувся зрiзаних яблунь i груш (це  станеться  аж
взимi,  коли  почнуть  трiщати  морози),  що  в'янули  неохоче,  поволi  й
духм'яний запах листя наморочив вузеньку Королеву вулицю; iще  в  Брошневi
на пересильному пунктi за колючими дротами й пiд кулеметами  приходила  до
пам'ятi Несмiяниха з дiтьми, очiкуючи сво╨© дороги в  Сибiр:  енкаведистам
бракувало вагонiв для щоденного формування ешелонiв,  що  везли  й  везли,
наче  в  безодню,  людей  на  висилку;  iще  ровесникам  Михаська  Затички
привиджувався  сам,  Михаеько  i  його  несмiлива,  як  полум'я  свiчечки,
усмiшка, й вони дотепер  не  можуть  повiрити,  що  за  кволим  полумiнцем
зата©лася жертовна смiливiсть: Михаськова смерть обросла легендою про  те,
що енкаведисти не змогли хлопця вбити набоями  з  цiлого  "дехтяра"  й  не
столочили його сво©ми чоботиськами, а таки ще живого  жбурнули  до  кузова
"газона"... жбурнули, а вiн по дорозi в райцентр утiк, здимiв,  безслiдно,
нема по ньому могили.
   Iще антрамент не збляк на  мо╨му  листi  до  редакцi©  обласно©  газети
"Бистричанська правда", як одного жнивного дня перед  школою  в  Горопахах
загальмував вiйськовий "вiллiс", з якого боком висунувся невисокого зросту
панок у спортивному, ще дово╨нного крою вбраннi,  у  зеленому  капелюсi  з
вузькими крисами й пiвнячою пiр'©нкою за околичкою та в жовтавих на грубiй
пiдошвi мештах. Я випадково стояв на шкiльнiй  хвiртцi  i  вiдразу  охопив
поглядом, нiби сфотографував  внутрiшньою  камерою,  цю  екзотичну  в  наш
кирзовий, просмердiлий махоркою час елегантну постать, не минаючи нi  його
масивних рогових окулярiв, нi малинового метелика пiд бородою, нi тим паче
з-панська  бiлих  рук  i  чисто  виголеного  обличчя;  таких   пiдкреслено
цивiлiзованих панкiв, коли на цiлому свiтi - вiд Горопах аж до  зореносно©
Москви - скрiзь панували (i в тому числi у бандерiвських сотнях,  бо©вках,
у схронах) чоботи, офiцерськi ременi, гiмнастьорки,  портупе©,  кашкети  з
блискучими дашками й просто з дашками  iз  зелено©  матерi©,  я  давно  не
бачив. I це було зрозумiло: тривала вiйна. Для цього ж  панка,  на  перший
погляд, вiйна немовби не облягла землю, але  це  здалося  лише  на  перший
погляд. Шойно я побачив, що у "вiллiсi" сидiли три чубарики  з  автоматами
напоготовi: вони стерегли панка вiд примх вiйни. Я iз  ©хньо©  перестороги
посмiхнувся: що вони могли б вдiяти, якби  хтось  iз-за  плота  шарнув  по
ньому з автомата. Ото .наробив би в штани.

   - Ось тобi й на, - засмiявся щиро панок, блиснувши  частоколом  золотих
зубiв, - менi  рекомендували  вас  як  гостинного  господаря,  сво╨рiдного
Робiнзона й водночас Дон-Кiхота з  бандитських  Горопах,  а  ви,  Северине
Петровичу, так вас, зда╨ться, величають, не  вельми  привiтно  зустрiча╨те
гостей iз областi... гостей, якi на©хали  з  автоматами.  -  I  вiн  знову
засмiявся. Але тiльки одними золотими зубами (Я помiтив: зуби були дрiбнi,
як зеренця зжовкло© кукурудзи). Очi ж  за  скельцями  окулярiв  залишилися
сумнi й холоднi. - Шо  зробиш  без  автоматiв,  Северине  Петровичу,  коли
вiйна?
   Я мовчав, трохи спантеличений: вiн вичитав мо© думки.
   Вiн  тим  часом  назвав  себе:  це  був  Ярослав  Гонтар,   письменник,
кореспондент обласно© газети. Iм'я його було добре знайоме: iще  до  вiйни
менi потрапили до рук два томики  його  "Сiльських  оповiдань"  i,  правду
кажучи, сподобалися. Спершу я думав, що автор утрапив у Стефаникову  колiю
й через те не буде спроможний сказати про галицьке село сво╨ слово, одначе
помилився. Якщо Стефаниковi геро© не мали й гадки вiдiрватися  вiд  землi,
на якiй чорно бiдували, й бiльшiсть з них не пробувала щось у сво╨му життi
змiнити, то люди з Гонтаревих оповiдань виходили за  межi  сво©х  нивок  i
запитували  подорожнiх,  де  ╨  земля  краща  й  плодючiша,  напитували  в
присмерках, у непевностi майстрiв, що вистругували човни,  щоб  свою  бiду
переплисти, а дехто вже самотужки човен видовбував i вiдштовхувався веслом
вiд берега... i опинявся в мiстах  i  мiстечках,  там  наймався  рiзати  й
колоти дрова, пiдмiтати вулицi, на гарбарнi брався за найсмердючiшу роботу
або впрошувався на "колiйовiй станцi©" розвантажувати вагони  з  вугiллям.
Гонтаревi люди були не менш  трагiчними,  нiж  Стефаниковi,  бо  хоч  вони
розпрощалися iз землею, стали начебто iнакшими, такими,  що  усвiдомлювали
необхiднiсть змiнити свiт для того, щоб легше ©м жилося, усе  ж  багато  з
них або згасало вiд сухот у мiських сутеринах, або спивалося, або  вчилося
красти, або просто байдужiло, задовольнившись найменшим...
   Або вiшались.
   Власне, цi новi Гонтаревi люди, що вийшли на розпуття, мене вразили, бо
вже такi типи об'явилися в Горопахах, i чим далi, - тим ©х ставало бiльше;
я дотепер не звертав на них уваги, менi  здавалося,  що  село  -  здоровий
органiзм, а люмпен сiльський - це ледацюги, конокради, пияки, якi  дорешти
пропивали  вiтцiвщину,  три-чотири  постiйнi  арештанти,  якi  сповiдували
комунiзм - це тiльки лишай, який поступово минеться. Гонтар  вiдкрив  менi
очi, що його "новi люди" - не тiльки трагiчна, але й руйнiвна сила, в яко©
нема  нiчого  святого;  "ноi"  Гонтаревi  люди,  з  яких  восени  тридцять
дев'ятого року  комiсари  рекрутували  усiляких  активiстiв,  стахановцiв,
бригадирiв, ланкових, депутатiв i донощикiв, у пiсляво╨нний  час  показали
зуби й позаписувалися в батальйони стрибкiв, що готовi, вислужуючись перед
товаришами оперуповноваженими, зарiзати рiдну маму.
   По вiйнi iм'я Ярослава  Гонтаря  стало  часто  появлятися  на  шпальтах
обласно© газети, але, на жаль, вiн уже  не  писав  оповiдань,  його  тепер
цiкавили - i вiн ©х вихваляв - конкретнi люди, часто з  колишнiх  "нових",
котрi заходилися будувати "пiд  зорею  радянсько©  влади  нове  й  щасливе
життя"; я, щоправда, не дуже вiрив у "реальних  будiвничих",  принаймнi  в
Горопахах вони бiльше  руйнували,  нiж  будували,  будiвництво  "щасливого
життя" в газетi висмоктувалося з пальця, так само, як  умiв  Гонтар  майже
щоденно   вибрiхувати   про    "масовi    звiрства    укра©нсько-нiмецьких
нацiоналiстiв". Його великий  нарис  про  "геро©чне"  життя  i  "геро©чну"
смерть сержанта Сашка Козаченка  та  про  оунiвського  "бойовика"  Михайла
Несмiяна  по  кличцi   "Затичка"   став   класичним   зразком   радянсько©
журналiстики, де воiстину було п'ять процентiв правди, а решта - брехня.
   Я уявляв автора тi╨© писанини таким  собi  розгойданим  та  забльованим
пияком, аморальним типом... нi, я уявляв собi цього,  з  дозволу  сказати,
письменника "пуцарем", тобто горшконосом, лаке╨м при товаришевi Ступi,  то
тiльки Ступин горшконос мiг набрехати  на  бiдного  Михаська  сорок  бочок
арештантiв й мiг прославити Козаченка, який, бачите,  тiльки  й  знав,  що
забавляти сiльських дiвчат грою на  гармонi©  та  навчати  ©х  укра©нських
народних пiсень, нiбито енкаведе, хол╨ра ясна, створено совiтами для того,
щоб сiльськi дiвчата збагачували свiй пiсенний репертуар.
   Ще того ж дня, коли прочитав у газетi опус товариша Гонтаря - каюся, що
був  такий  на©вний  -  послав  до  редакцi©  скаргу   на   злочиннi   дi©
оперуповноваженого Ступи, описавши вакханалiю самосуду над родиною  Михася
Затички;  менi  чомусь  здавалося,   що   в   редакцi©   сидять   гуманнi,
iнтелiгентнi, а головне - принциповi люди,  якi  силою  свого  авторитету,
морального впливу на начальство примусять Ступу вiдповiсти за ско╨не.
   Ну, звичайно, я помилився... я був  лютий  на  себе,  що  надто  високо
цiнував  редакцiйних  працiвникiв.  I  ось  ма╨ш:   "Михайло   Несмiян   -
куркульський виплодок. Не один рiк бандерiвськi ватажки у  сво©х  глибоких
схронах виховували з нього такого собi примiтивного камiкадзе, вбивцю,  на
рахунку якого не одна безневинна жертва...". I далi в такому ж дусi.
   I це написано про Михася Затичку, пiдлiтка, який виростав на рiденькому
кукурудзяному "чирi" та на картоплi в  лушпиннi  i  котрий  жив  на  свiтi
несмiливо й усмiхнене. Уявляю, що бiдний хлопчина мусив пережити, до  яко©
гранично© межi дiйти, яким гнiвом  мусив  запалитися  i  яким  нехлоп'ячим
споко╨м  i  рiшучiстю  мусив  запастися,  щоб  зважитися  прилюдно   вбити
оперуповноваженого Ступу. Iнша рiч, що йому  не  повезло,  Ступу  заслонив
Козаченко.
   Ось тут, на мою думку, почина╨ться поле для письменника, який  збирався
описати подiю, що сталася на вулицi в Горопахах; ось тут, товаришу Гонтар,
докопуйся до глибини, до першопричини, до вибуху в  дитячiй  душi,  до  ©©
муки. Хiба було  просто  хлопцевi  взяти  в  руки  наган  i  хiба  вiн  не
здогадувався, що його чека╨?

   А то: "куркульський виплодок".
   Втiм, що мiг iнакшого написати "пуцар" при ступах, п'яна якась почвара?

   Замiсть розгойданого пияка стояв  передi  мною  iнтелiгентного  вигляду
панок, який цiкаво розглядався навкруги.  Чубарики,  що  з  ним  при©хали,
зайняли, як казав опер, "кругову оборону".
   - Стережуть вас пильно, - не втримався я, щоб Гонтара не вколоти.

   - Авжеж, - цiлком  серйозно  вiдповiв  письменник,  -  такi,  як  я,  у
радянсько© влади на вагу золота.
   -  Цiлком  зрозумiло,  пане-товаришу,  -  погодився  я.  -  Таких,   що
розстрiлюють  кулями...  що  просто  вбивають,  у  радянсько©  влади  цiлi
полчища. А таких, що отруюють душу словом - одиницi. Звiдси й золота  ваша
вага. - Я, мабуть, ризикував, викликаючи вогонь за себе, мо© слова  цiлком
можна було пiдшити до судово© справи й нарокувати вирок. Це  так  сьогоднi
просто.

   - Вам, добродiю, палець в рот не клади,  -  промовив  Гонтар.  -  Миттю
клацнете зубами.
   - Я зроду таким вдався, - вiдрiзав я. - Не звик, перепрошую,  загортати
слова у вату, чи в ще щось м'яке... я звик говорити те, що думаю.
   - Прямолiнiйнiсть, мiй пане, не завжди прикраша╨ iнтелiгентну людину, -
сказав Гонтар i дiстав iз кишенi коробку "Казбека". -  Курите?  -  Я  узяв
цигарку, вiн клацнув запальничкою - ми обидва закурили; тютюн був пахучий,
я давно такого не вживав, обходився махоркою, дешевими цигарками, а бiльше
- домашнiм бакуном. - Ну, а окрiм того, я знаю, - продовжував Гонтар, - що
в цьому Богом забутому селi ви тiльки те й робили, що  заокругляли  гострi
кути...  кути  мiж  владою  i  людьми  в  Горопахах...  кути  мiж  рiзними
оперуповноваженими з району й селянами,  обкладеними  "контигентами"...  i
навiть кути мiж "Штефановими хлопцями" i знову ж таки сiльським людом.  Ви
переважно шука╨те компромiсiв... без компромiсiв нинi не проживеш  посеред
всесвiтньо© колотнечi. Чи неправду я говорю? - Вiн вивчав мене допитливо i
трохи насмiшкувато. - Чого ж ви кажете, що не загорта╨те слова у вату?
   - Бачу, ваше енкаведе досить добре про мене поiнформоване.  Цiкаво,  чи
зна╨ енкаведе, що мене бито рiзками прилюдно посеред села... прилюдно бито
польськими жолн╨жамi пiд час вiдомо© пацифiкацi© у тридцять першому  роцi?
Була така деталь у мо╨му житт╨писi. - Очевидно, я даремно згадав  тридцять
перший рiк, що цьому панковi з когутячим пером до мо╨© бiографi©.  Я  був,
як це не прикро признаватися, роздратований тим, що Гонтар говорив правду:
дуже часто, коли я боронив громадську справу або ж  конкретну  людину,  то
вдавався до компромiсу:  щоб  вовк  був  ситим  i  коза  цiла.  Iнколи  це
вдавалося, а траплялися й невдачi; нерiдко я шукав компромiсу  й  з  самим
собою. Як тяжко я карався, по колiна западався в землю  вiд  усвiдомлення,
що мiй син  знюхався  з  бiльшовиками,  як  бунтiвливе  повставав  у  менi
чоловiк,  який   ставив   Укра©ну   понад   усе   i   котрий   не   уявляв
"iнтернацiонального братства" на "iнтернацiональнiй  землi"  -  iде©,  яку
сповiдував мiй Роман; я  був  iнтелiгентом  у  першому  поколiннi,  а  всi
попереднi поколiння - не злiчити ©х - орали  i  сiяли  жито  й  отже  були
стокорiнням прирослi  до  землi,  до  вiтцiвщини,  i  тому  я  не  розумiв
кочiвницького  безгрунтового  комунiзму.  Син  називав  мою   хлiборобську
релiгi╨ю "куркульською стихi╨ю" i, бувало, сперечалися з цього приводу, до
бiлого вогню... i ми цим бiлим вогнем були розмежованi, ми були теоретично
ворогами, а все ж ночами, коли не спалося, коли нудьга  запановувала  надi
мною  й  штовхала  в  чорне  провалля  розпуки,  я  вишукував  у   синовiй
комунiстичнiй iдеологi© принаднi райськi острiвцi - оту  рiвнiсть,  оте  -
братерство, оту  -  вiдсутнiсть  експлуатацi©  людини  людиною...  iз  тих
мальованих рожевою i небесними барвами острiвцiв вiяв вiтер християнського
доброчин-ства, то ж не дивно... тож  не  дивно,  що  мiй  хлопець  напився
п'яного вiтру? У такi безсоннi ночi на  краю  безоднi  я  вибудовував  хай
крихкi й непевнi мiстки.мiж сином i мною, i  це  був  компромiс  iз  самим
собою.

   Скажiть-но, порадьте: що я мав робити? Зректися сина?
   - До речi, Северине Петровичу, я знаю про вас не вiд  енкаведе,  хоч  i
вони, сподiваюся, мають про вашу  особу  немало  iнформацi©.  До  вiйни  я
декiлька разiв зустрiчався з вашим сином... ми ж прецiнь були однодумцями.
Вiн любив про вас розповiдати... вiн любив вас. - Гонтар добув  iз  кишенi
хустину й витер спiтнiле чоло. Жнивне сонце розтопило день,  немов  свiчку
пахучого воску, й усе навколо хлюпалося, мерехтiло в  золотистому  осяянi.
Вiн називав вас "фатером", ви зна╨те  про  це?  Роман  хвалився,  що  його
"фатер" - апостол у Горопахах, який прагне  усiх  помирити,  усiх  навчити
добра,  пря  потребi  допомогти  й  за  кожного  скривдженого  упiмнутися.
Шо-правда, Роман додавав сокрушно, що "фатер" не визна╨  полiтики,  нiяких
партiй, для нього ╨ лише Бог, ╨ земля, ╨ люди, ╨ людськi  бiди.  -  Гонтар
без мого запрошення рушив на шкiльне подвiр'я у тiнь лип  та  акацiй;  вiн
iшов, навiть за мною не оглядаючись;  вiн  знав,  що  згадкою  про  Романа
прив'язав мене до себе.

   Я шкутильгав за ним.
   Чубарики майже бiгцем оточили шкiльний  сад  -  потонули  в  лопухах  i
кропивi.

   - Колись, пам'ятаю, я збирався написати оповiдання або й  повiсть,  яка
мала б називатися "Апостол iз Горопах", i прототипом  мого  героя  повиннi
були стати ви, Северине Петровичу. Я  дiлився  iз  цим  задумом  iз  вашим
Романом... - Гонтар присiв на трухляву  колоду,  що  лежала  обiч  садово©
стежки. Тiльки тепер у тiнi, де пахло кропив'яним духом, я помiтив, що вiн
дуже стомлений... радше сказати, якийсь випорожнений:  нi  в  очах,  нi  в
усмiшцi на тонких губах, нi на збриженому зморшками  високому  чолi  я  не
помiтив пульсування  життя,  радостi,  а  якщо  хочете  -  то  й  вiдчуття
небезпеки.  Нiчого  цього   не   було.   Зовнiшня   елегантнiсть,   нiбито
╨вропейський лоск - отой метелик пiд сизою бородою  з  ямкою,  напрасованi
штани, начищенi черевики й зелений капелюх iз пiвнячим пiр'ям - це  тiльки
маскування. Я раптом вiдкрив  для  себе,  що  i  його  розмова  -  це  теж
маскування: вiн нiчим не цiкавився, йому  нiчого  не  було  потрiбно,  вiн
навiть  нiчого  не  боявся...  вiн  жив  у  далекому  потойбiчному   свiтi
байдужостi, де не було нi радощiв, нi тривог,  любовi  i  смертi,  власне,
нiчого не було... вiн плив у безбережнiй i безбарвнiй  тишi,  занурений  у
себе по горло, власне вiн утопився у собi. Якось не вiрилося, що ця людина
майже щодня пише в газетi пристраснi, аж гарячi на дотик, гнiвнi  памфлети
й статтi, вигостренi, як багнети... та ще  багнети  напо╨нi  трутизною,  i
призначення  ©х  було  дискредитувати,  змiшувати  з  болотом,   знищувати
морально нацiоналiстичне пiдпiлля.
   Чи, може, гнiв, пристрасть, багнет, трутизна - це теж його маскування i
вiн нiчим цим не перейма╨ться, йому жити нудно й писати нудно?
   - Чого ж бо ви не написали вашу повiсть? - спитав я  Гонтаря.  -  Якось
мiй Роман привiз зi Львова два томики ваших  "Сiльських  оповiдань",  вони
дотепер ╨ у мо©й бiблiотецi. Я ©х хвалив... Геро© ваших оповiдань  -  новi
люди на галицьких теренах. Це було для мене вiдкриття.
   - Дякую, - Гонтар стримано поклонився. - На все ╨ свiй час... ╨ час, як
ви говорите, на вiдкриття нових людей. I наста╨ час, коли й  вони  сходять
зi сцени, а на ©хн╨ мiсце поспiшають  iншi.  Це  закономiрнiсть.  Такою  ж
закономiрнiстю ╨ те, що я не зумiв, чи  не  встиг...  чи  не  був  душевно
настро╨ний написати повiсть про сiльського апостола, вчителя, котрий  учив
читати й писати не одне поколiння  сiльських  дiтей;  вiн  учив  ©х  також
садiвництва та пасiчництва, в мочарах,  де  ранiше  рохкали  жаби,  навчав
селян копати саджавки й розводити рибу, яку потiм возили в дiжках ╨вреям у
Бистричани... вiн теж роздобув у нiмецьких колонiстiв  "батоги"  полуниць,
до того часу невiдомо© у Горопахах  ягоди,  котра  дуже  швидко  завоювала
городи й була вельми поплатною.  Апостол  у  Горопахах  мирив  людей,  якi
билися за межу, керував у читальнi хором, бо трохи грав на скрипцi,  гасив
полiтичнi пристрастi й кликали його люди "в куми" - хрестити дiтей.
   Гонтар направду був досконало  поiнформований  про  мою  "апостольську"
дiяльнiсть. Втiм, чи  лише  мою?  Тисячi  народних  учителiв  вiд  початку
столiття до наших днiв брали на себе роль заступника скривджених у селах i
мiстах, селах i мiстечках, тисячi... Це наш обов'язок i наша  робота,  яку
нiхто iнший за нас не переробить, бо також нiхто iнший,  окрiм  хлiбороба,
не виоре нивку й не кине в скибу зерно.

   - Я хотiв би тiльки додати,  -  промовив  я,  -  що  в  теперiшнiй  час
апостолювання набагато ускладнилось, тяжким став його  хрест,  i  крутiшою
стала Голгофа. Це мав би пам'ятати письменник, якщо вiн знову  повернеться
до цi╨© теми.

   - Я не один  раз  роздумував...  припасовував  кiнець  до  повiстi  про
апостола з Горопах... я колись цю повiсть таки  напишу.  I  вже  знаю,  що
кiнець ма╨ бути трагiчним, - вiдповiв  Гонтар  стомлено.  -  I  трагiчним,
прошу вас, вiн буде не тому, що надто тяжкий хрест узяв на плечi  народний
учитель, нi. Маю надiю, що апостол таки дiйде, донесе хреста  на  Голгофу.
Бiда, трагедiя його в тому, що вiн залишиться на Голгофi  самотнiм,  нiхто
не прийде його оборонити вiд  оббрiхування...  нiхто  не  оборонить,  коли
почнуть його каменувати. Всi ослiпнуть й оглухнуть, бо будуть жити  тiльки
сво©м страхом. I апостол на Голгофi буде  оплакувати  свою  самотину,  ось
згада╨те  мене,  що  так  станеться.  Нiяка  собака  не  згада╨  про  його
доброчинство; нiхто не вiдважиться, щоб утерти його смертний пiт, бо й  це
буде небезпечно. Ось який кiнець повинна мати моя повiсть. Може, тому ©© й
не пишу, щоб не стати  злим  пророком.  -  Гонтар  говорив  лiниво,  часом
зупинявся, роздумуючи чи над словом, чи над думкою. Я мав враження, що вiн
вибирав слова лагiднiшi, не хотячи мене образити.
   - Ви, мабуть, не любите людей, - промовив я перегодом. - I не вiрите  в
людську вдячнiсть...  чи  принаймнi  в  людську  поряднiсть.  Я  нескромно
здогадуюся, що пiд iменем апостола ма╨те на увазi  мою  особу.  Так?  Хочу
уточнити: на нiякi почестi, на вдячнiсть я не розраховую, i не вважаю,  що
якiсь мо©  вчинки,  дi©  були  особливими...  Це  була  звичайна  сiльська
робота... ну,  може,  небезпечна,  невдячна,  але  робота...  Ну,  а  якщо
залишуся на Голгофi самiтником, коли не знайдеться руки, яка б  вiдвернула
вiд мене вороже камiння... коли ©х очi вiдвернуться вiд  мене...  коли  не
впаде жодного слова в мо©й оборонi,  то  буде  менi  гiрко,  i,  певно,  я
заплачу.
   - Отут, Северине Петровичу, й поставимо крапку в мо©й майбутнiй повiстi
про апостола iз Горопах, - сказав,  зiтхнувши,  Ярослав  Гонтар.  -  Тепер
можна менi сiдати за стiл i довершити те, що було  задумане  десять  рокiв
тому.
   - Пусте, - махнув я рукою. - Шось не дуже вiриться... та й ви  самi  не
впевненi, що здатнi повернутися на мистецьку царину. - Я вагався, чи варто
говорити йому прикрi речi. Хоч... чом би й нi? - Плуг у борознi заiржавiв,
чересло пощербилося, конi, що були запряженi у плуг i колись мали крила  i
силу... ой, були колись у плузi крилатi конi... стали сухоребрими клячами.
Та й сам плугатар забув, як то ходиться за плугом, як то тяжко... i як  то
радiсно. Правда? - Я, мабуть, вистрiляв цю фiллiпiку надто гаряче, але  не
мiг я iнакше... звичайно, я був обурений не чорним Гонтаревим  пророцтвом;
не вiрив у його вiщування, мiй  хресний  шлях,  прецiнь,  не  прорубувався
крiзь пустельнi хащi Гетсиманського саду, вiн котився помiж бiлими хатами,
помiж людьми i ©хнiми долями... невже колись люди мене вiдцураються?
   Я зiбрався прощатися з Гонтарем.
   - Почекайте, - зупинив вiн мене. - Почекайте, - повторив. - Маю до  вас
офiцiйну справу, i то дуже важливу, яка стосу╨ться вас особисто,  шановний
Северине Петровичу. Та спершу я хотiв би продовжити бесiду, яка стосу╨ться
мене, мо╨© так звано© творчостi. Я давно не брав  участi  в  дискусiях  на
лiтературнi теми.

   - Цiлком зрозумiло, - випалив я у сво╨му стилi. - Бо ви давно перестали
бути письменником. - Боже борони, я не збирався  вiдкривати  йому  очi  на
його власну байдужiсть, на нудьгу, що  сидiла  на  його  високому  чолi  i
холодно туманилася в очах... нудьгою вiн був спеленаний, як мумiя  льняним
полотном.

   - А ким я ╨? - пробував  вiн  усмiхатися,  продираючись  крiзь  тумани,
крiзь зарослi й пропастi нудьги.  -  Я  пишу...  виходять  мо©  книжки.  -
Оборона його була слаба, боронився вiн бiльше для годиться; йому,  мабуть,
було шкода самого себе; нi один мускул не поворухнувся на його лицi, а очi
за скельцями окулярiв були порожнiми.
   - Ви ╨ бiйцем iдеологiчно© застави  на  захiдному  кордонi  Радянського
Союзу - так про вас  писали  в  столичнiй  пресi,  -  пригадав  я  недавно
прочитане. - Це, очевидно, похвала? I ще там було написано, що  ваше  перо
прирiвню╨ться до штикiв цiлого полку, а то й  дивiзi©...  то  ж  уявля╨те,
пане-товаришу, скiльки  вбито  вашим  пером  душ...  вбито  й  покалiчено.
Письменник, як я розумiю, повинен лелiяти душi, плекати ©х, пiдносити, вiн
немов ангел-хоронитель сто©ть за  кожною  душею,  що  схилилась  над  його
книжкою.
   А ви бо╨ць, а не ангел, вам командують стрiляти направо або  ж  налiво,
колоти багнетом, бити назад кольбою, чорнити  небо,  плюгавити  землю.  Ви
послушно вiдповiда╨те: ╨сть!
   Iнший на мiсцi Гонтаря напевно не стерпiв би й або крикнув  би,  щоб  я
замовк, або ж покликав би сво©х солдат, бо я таки направду  дозволив  собi
забагато (не було зi мною Iрини, вона зажди охолоджу╨, стриму╨ мiй запал),
а вiн тiльки узяв мене пiд руку, оглянувшись на сво©х охоронцiв.
   - Не треба аж так... аж так вибухати, - промовив Гонтар спроквола. - Не
треба, щоб нас почули... свiт став вухатим  зайцем,  цiлий  свiт  -  ╨дине
вухо, що надслухову╨ i пiдслухову╨. Це, добродiю, небезпечно. - Ми  поволi
проходжувалися садовою дорiжкою; сад дрiмав у солодкому  забуттi,  i  лише
бджоли натягували низом вiд квiтки до квiтки струни, що бринiли  монотонно
й заспокiйливо. Очевидно, й ми з Гонтарем  виглядали  збоку  здруженими...
виглядало збоку, що в запущеному шкiльному садку здибалися дво╨ приятелiв,
якi згадували романтичнi пригоди давноминуло© молодостi.
   На сторожi ©хнiх споминiв лежали в бур'янах енкаведисти.
   - Ви мене, бачу,  зовсiм  не  бо©теся,  Северине  Петровичу?  -  спитав
Гонтар, прикурюючи нову казбечину. Потягнувся i я до його коробки.
   - Не боюся, - признався я щиро. - Бо чого б  мав  вас  боятися...  вас,
приятеля мого сина? Ви ж бо, прецiнь, були  однодумцями.  Шо-правда,  вiн,
фантазер i мрiйник,  залишився  у  Львовi  боронити  в  пiдпiллi  товариша
Сталiна й потрапив у лабети гестапо, а ви, вибачайте, встигли  чкурнути  в
Уфу чи ще кудись у глибину Росi©.  Але  це  я  так...  це  ярить  у  менi,
пане-товаришу,  батькiвський  бiль.  Якщо  ж  поправдi,  то  чомусь   менi
зда╨ться, що ви не здатнi  запродати  мене  енкаведе...  хоч  не  треба  й
продавати, а лише гукнути  он  того  драбугу  з  автоматом,  що  лежить  в
лопухах, щоб мене арештував, бо я сякий-такий.  Нi,  у  вас  не  вистачить
характеру.
   Гонтар iшов мовчки, похнюпивши голову;  капелюх  iз  смiшним  когутячим
пером тримав  у  руцi;  рiдке,  немов  попелом  посилане  волосся  мокрими
пасемцями поприлипало до чола й виглядало, начебто  хтось  вилив  йому  на
голову миску помий. Моя iронiя, як  я  зрозумiв,  до  нього  не  доходила,
шпичастi слова вiдбивалися, як горох вiд  стiни...  i  менi  лишалося  той
горох назад визбирувати. А взагалi на що я сподiвався? На  його  покаяння?
На  заперечення?  Втiм,  якого  дiдька  лисого  я  вiд  нього  хочу?   Хай
забира╨ться, та швидше.
   - Дивовижно, - призупинився Гонтар, - як син... як  ваш  Роман  не  був
схожий на свого батька. - Виявля╨ться, Гонтар таки мене слухав. - Вiн  був
лагiдний, а ви - перчений. Але я на вас не ображаюсь. Я хочу лише  спитати
(i даю вам чесне слово, що все залишиться мiж  нами):  невже  ви,  чоловiк
освiчений, начитаний... чоловiк, який не з книжок чи з газет,  а  таки  на
дотик i на запах зна╨ нашу галицьку бiду в щоденнiй ©© з'явi,  не  вiрите,
що радянська влада, яка тепер на наших теренах сторцу╨ться на ноги,  не  ╨
тим  лiкарем,  що  погасить  наш  бiль,  i  злиднi,  як  рани,   минуться.
Вдумайтеся: чому мiльйони згинули в  минулу  вiйну,  обороняючи  радянську
вiтчизну? Невже всi вони, як ваш Роман, були мрiйниками й фантазерами,  як
ви кажете... це ж були звичайнi люди, так, звичайнi, з поля,  фабрики,  не
комунiсти навiть, а проте, вони йшли i йшли в бiй. - Гонтар аж ухопив мене
за руку. На його обличчi,  як  менi  здалося,  зача©лося  очiкування,  моя
вiдповiдь мала щось для нього значити,  вiн,  може,  сам  для  себе  хотiв
з'ясувати щось дуже важливе.

   Я був жорстокий; мiж нами  лежав  його  брехливий  опус  про  "геро©чне
життя" i "геро©чну смерть"  сержанта  Козаченка;  мене  не  обходили  його
переживання, розчарування, чи й навпаки - утвердження.
   - Нi, - я рiшуче заперечив.  -  Ваша  радянська  влада...  гiрко  менi,
повiрте, за цю владу загинув мiй син...  -  це  саранча,  яку  виплодив  i
наслав на нас Сталiн. Ше до нього був  Ленiн.  Саранча  вижерла  Росiю  та
Укра©ну - пустеля чорна й страшна. Нема у вашо© влади нiчого нi людського,
нi святого. Хiба я не ╨ свiдком того, що робиться в Горопахах...  хiба  це
нормально, товаришу письменник, що дитина, пiдлiток, доведений до  вiдчаю,
хапа╨ться за зброю i стрiля╨... i стрiля╨, мусите знати, не в якогось  там
конкретного Козаченка, а в самi груди вашо© радянсько©  влади.  То  хто  ж
вашiй владi буде вiрити, хто ©© буде любити... i за що, питаю  вас,  мають
люди ©© любити? Ви, до речi, теж у не© не вiрите i зна╨те, що  проголошенi
нею постулати,  обiцяне  "свiтле  майбутн╨"  -  це  звичайнiсiнький  блеф,
брехня. В не©, у владу, у  "свiтле  майбутн╨",  в  сталiнськi  гаразди  не
вiрили також тi мiльйони й мiльйони - страшно подумати,- якi угно©ли собою
землю в ©© оборонi, з iменем Сталiна  у  цю  землю  падаючи.  Апокалiпсис!
Гнанi  вони  були  примусом,  страхом,   горiлкою,   надi╨ю,   обiцянками,
кулеметами загороджувальних банд, i в них не було виходу, бо й божевiльний
Гiтл╨р не був кращим. Я собi уявляю... я собi уявляю i плачу: мiльйони душ
стоять у довжелезних чергах дотепер, дарма, що вже стiльки  рокiв  минуло,
як вiйна скiнчилася, перед райською брамою, бо вiдомо, що воякам, загиблим
на вiйнi,  наперед  уготоване  царствi╨  небесное  (принаймнi  "уготоване"
теоретично), а святий Петро-ключник вiд раю, пошкрiбу╨ лисину й уперто  не
вiдчиня╨ браму, бо душi воякiв рапортують йому, що загинули "за  Родiну  й
за Сталiна", а цiлий християнський свiт зна╨ - це не могло  не  докотитися
до святого Петра - що "Родiна i Сталiн" - це уособлення зла на землi... це
пекло. I ви це, пане-товаришу, теж добре зна╨те.
   Гонтар анi не ворухнувся, анi бровою не повiв, анi в оцi не викресалась
iскорка протесту чи хвилювання. Я мав  страшенну  охоту  вхопити  його  за
пазуху бiленько© сорочки, щоб трiсла в мо©х руках, щоб ним потрусити... аж
пальцi мо© вiд цього бажання тремтiли, а вiн стояв передi мною  спокiйний,
гейби душа з нього вилетiла... i стала його душа вороною, що  сiла  он  на
ясенi бiля шкiльно© хвiртки... а тут, передi мною, цiпенiв на ногах  труп.
Господи...

   Врештi Ярослав Гонтар отямився, i, мовби мiж нами не  вiдбулася  гостра
розмова, мовби я згарячу не виказав усього, що думаю про новi порядки, якi
встановлю╨ в Горопахах оперуповноважений  Ступ'а,  знову  простягнув  менi
коробку "Казбеку". Ми закурили й далi рушили садовою дорiжкою,  поки  вона
не вперлася в колючу стiну здичавiло© малини.
   - Ну, гаразд,- зупинився  тут  Гонтар.  Здавалося,  вiн  насолоджу╨ться
малиновим солодким духом i золотим дзвоном бджiл, бо,  заплющивши  повiки,
стояв довгу хвилину.- Ну,  гаразд,-  повторив  вiн,-  де  ж  вихiд,  де  ж
просвiток, вiконце для цi╨© .страждально© землi? Невже повстанча боротьба,
в якiй так щедро розлива╨ться  братня  кров,  де  в  чистiй  рiцi  великих
нацiональних iдеалiв - я згоджуюся, що ╨ така  могутня  рiка,  вона  пливе
безбережно - то тут, то там вливаються стру© гнилизни, дрiбно© i  страшно©
помсти,  вза╨мпорахункiв...   i   пливе   там   синя   струя   багацького,
куркульського жалю за тим, що уже в них вiдiбрано або ще  буде  вiдiбрано.
Невже  ви  ставите  на  тих,  що  в  бункерах,  що  в  лiсах  i  ярах,  що
прикриваються Укра©ною, немов фiговим листком? Невже ви за них? Ви ж  цiле
життя пiдкреслювали, уточнювали й, зрештою, тепер  це  робите,  що  сто©те
понад партiями, понад полiтикою, для вас мають  вартiсть  тiльки  земля  i
народ... менi про вашi  iдеали  протрубiв  колись  вуха  Роман.  Невже  ви
перефарбувалися, переметнулися, Северине Петровичу, на другий бiк барикад?
   Вiн налаштував проти мене цiлий частокiл запитань, i що  мене  вразило:
питання були гострi, а мовленi вони були рiвно,  по-службовому  монотонно;
його слова не мали в собi ядра, i я  подумав,  що  мого  спiвбесiдника  не
цiкавить те, що я йому буду вiдповiдати. Душа його далi лiтала у воронячiй
згра© й крячала, а бездуховна мумiя проходжувалася  зi  мною  в  шкiльному
садку й про людське око вела необов'язковi  для  не©,  чужi  й  непотрiбнi
розмови. Мiстика якась.
   Та все ж я вiдповiв, що для мене нема нiяких барикад i  для  мене  нема
мiсця нi справа, нi злiва, я стою посеред землi, посеред Укра©ни й посеред
людей, оце i ╨ моя полiтика. Стосовно ж  "Штефанових  хлопцiв"  i  взагалi
нацiонального пiдпiлля, то,  по  правдi  скажу:  боюся,  що  ©х  розчавить
бiльшовицька потуга. Цiлком погоджуюся, що  в  рiчцi,  яка  розлилася,  як
море, по цiлому кра©, ╨ i сукровичнi потоки, бруд... i  чому  б  не  могли
бути, коли хвилi б'ють об береги, лупають  камiння,  вижолоблюють  рiчища,
змивають пiсок i  смiття.  Однак  не  можна  не  захоплюватися  безкрайнiм
розливом рiки, ©© потужним, упертим  плином,  дарма,  що,  може,  учасники
боротьби здогадуються: ворожа сила поступово буде загачувати цей плин... i
вiд рiки нiчого  не  лишиться,  хiба  що  лишиться  для  нащадкiв  родючий
намул... i знову колись, родючiстю цi╨ю сплеканi,  постануть  новi  борцi.
Мене захоплю╨ приречена жертовнiсть тисячi тисяч, а не яко©сь куркульсько©
стихi©, як ви кажете. Але я  й  плачу...  якщо  висохне  рiчище  народного
плину, то залишиться безлiч могил... могила  на  могилi...  та  ще  "чорнi
во-ронки" й сибiри. Й ще, сподiваюся, залишаться сумнi пiснi, вони теж для
нащадкiв. Бо грiх був би, коли б  люди  забули  про  Михася  Несмiя-на  на
прiзвисько Затичка.
   - Хiба й про нього ╨ пiсня? - високо понад окуляри  виповзли  Гонтаревi
брови, власне брiв у нього майже не було - росли два рудуватi кущики.

   - ╙. Хiба хлопчина, котрий став в оборонi зганьблено© сестри, не вартий
стати геро╨м балади? - Менi самому лише тепер надто вирiзьбилося  виразно:
люди нiчого й нiколи не забувають. Шо  з  того,  що  нiде  нема  Михасево©
могилки, що його десь кинули в яму й затоптали смiттям,  щоб  i  слiду  не
лишилося, щоб нiхто не вкопав хреста й не посадив калину. ╙ зате спiванка,
вкарбована в пам'ять, яку нiхто не затопче, бо людська пам'ять, як корiння
трави: топчи ©©, викошуй, випалюй або й переорюй, а одначе  котрогось  мая
вона пустить пагiнець - i знову зазеленi╨ мурава.
   - Я iз вашого Михася витворив такого собi юного фанатика, який  залюбки
стрiля╨ в людей,- Гонтар зiтхнув i заходився протирати скельця окулярiв. Я
помiтив: пальцi його були тонкi, жовтi й довгi iз  загостреними  нiгтями.-
Де ж iстина? У баладi, про яку ви говорите, чи в мо©й статтi, написанiй на
основi оперативних звiдомлень? - Гонтар на хвилину ожив, воскрес,  начебто
направду багато для нього важила iстина. Скресiння однак тривало  недовго,
коротку мить... на коротку мить повернулася в мумiю душа.

   - Коли б ви перед тим, як писати про подiю в Горопахах,  якби  направду
схотiли дiзнатися, як воно  сталося,  то  при©хали  б  сюди...  Але  тепер
запiзно про це говорити, пане-добродiю. Та й кому iстина  потрiбна?  Вашiй
газетi? Дайте спокiй. - Я себе стримував, щоб  знову.  не  розпалитися.  -
Менi лише цiкаво: пощо ви аж сьогоднi завiтали до нас? Перевiрити, як це у
вас назива╨ться, правдивiсть мого листа, якого я надiслав  до  редакцi©...
тобто мiй вiдгук на вашу статтю? - шибнуло менi в головi. - То покваптеся,
то пройдiться, мiй пане, селом, розпитайте кожного стрiчного, окрiм  опера
Ступи та його поплiчникiв, як воно насправдi було з Михаськом i  сержантом
Козаченком. Iще зрiзанi дерева скануються соком у  Несмiяновому  садку,  а
згарище з його хати iще димить.

   - Iще димить? - Йому попiд очi втома намалювала жовтi пiвмiсяцi.  -  Ви
мене туди поведете?
   - Хоч зараз, - вiдповiв я.  Починала  надокучати  безплiдна,  як  _менi
здавалося, розмова з  Ярославом  Гонтарем.  Опiсля,  на  Сибiрi  одначе  я
згадував цю розмову як дуже важливу, вона виявилася значущою i для мене, й
для Ярослава Гонтаря.
   - Ну так, я повинен сказати вам, що редактор справдi послав мене сюди з
метою перевiрки вашого листа. Саме мене, й це закономiрно. Адже про  подiю
в Горопахах я написав щось iнше...  i  отже  повинен  вас  спростувати,  -
сказав Гонтар  i  поправив  на  ши©  свого  "метелика".  Я  уявив  його  в
"метелику" та в зеленому капелюсi з пiвнячим перцем на березi розлито©, як
море, збурено© хвилями рiки: вiд обрiю до обрiю лилася кров, падали  геро©
i зраджували подонки, скрипiли сибiрськi переселенськi ешелони  й  горiли,
як свiчечки, солом'янi стрiхи, бомби корчували Чорний  лiс,  шаленiла  вiд
сказу лють окупанта, а пiгмей у "метелику" лiниво позiха╨  в  кулак.  Його
нiчого не обходить.
   - Вам спростувати - раз плюнути. Це так просто, - вiдповiв я.

   - Якщо по правдi, то не для спростування i плювання я сюди  при©хав,  -
зауважив Гонтар. - Я прочитав у листi ваше прiзвище  й  пригадав  бiлявого
юнака  з  Львiвсько©  полiтехнiки,  романтика,  мрiйника  про   вселюдське
братство. Я знав, що вiн загинув... i менi, читаючи  вашого  листа,  стало
страшно за вас. Ви безогляднi... ви бавитесь  з  вогнем,  розумi╨те?  Ваше
апостольство, про яке ми щойно з вами  говорили,  безперспективне  й  дуже
небезпечне. Я дивуюся, що вас, Северине Петровичу, дотепер терплять...  що
не заарештували. Незручно, мабуть,  радянськiй  владi  арештувати  батька,
який вiддав на вiвтар цi╨© влади - скажемо так  пишно  -  свого  сина.  Це
сьогоднi незручно,  але  завтра  вашу  критику,  заступництво  за  когось,
незгоду з тим же Ступою, про якого ви пишете в листi, порахують за  ворожi
дi©. Розумi╨те? Минулися часи, коли ви безборонне  ходили  помiж  вогнями.
Стрiляють   навкруги.   Та   й...   минулося   ваше   нейтральне   начебто
апостолювання... ви не нейтральний - ви на барикадах проти Ступи  i  проти
нових порядкiв.

   - Хочете сказати, що я нацiоналiст, один iз тих, що сидять у  кри©вках?
- перебив я його.
   - Ви iдеалiст, Северине Петровичу... старий мрiйник  -  доброчин,  дуже
схожий на свого сина. Я при©хав, щоб вас остерегти.
   Потiм, коли я провадив його на Королеву вулицю на  Несмiянове  пожарище
(а за нами попереду й ззаду - автоматники), вiн спитав:
   - Треба думати, що ви такi ж безогляднi й з другою воюючою стороною,  з
бандерiвцями, так? I повiрте: вони теж думають, що ви не  ╨  нейтральними.
Мушу повторити: ходите помiж смертями, Северине Петровичу.

   Я не розумiв Гонтаря: чого вiн хоче? Шоб я принишк  у  сво©й  норi?  Шо
йому, зрештою, до того... до мо╨© долi? Невже старий цинiк приберiг у собi
якусь краплину порядностi?
   Вiн довго стояв на згарищi Несмiяново© хати,  вiд  яко©  вiяло  мокрим,
прибитим дощем димом; я  в  думках  заклинав  його,  щоб  надихувався  цим
ру©нним духом.

   На що я сподiвався?

   2
   Ген-ген пiзнiше, коли я самотнiй, як голодний вовк,  скавулiв  у  лютих
дебрях Сибiру, хтось до наших баракiв переслав  iз  Бистричан  новину,  що
застрелився Ярослав Гонтар. Признаюся: новина мене, грiшного, втiшила.  Це
означало, що Гонтаревiй душi набридло орати  мертвi  пiски  й  висiвати  в
безплiдну скибу стоколос, що не да╨ зерна;  я  думав,  що  душа  до  нього
повернулася, розколовши показну маску байдужостi, в той момент,  коли  вiн
стовпенiв посеред Несмiянового дворища i дух погарищний проникав  у  кожну
його клiтину; i не мав вiн бiльше сили  й  охоти  втекти  вiд  всюдисущого
смороду ру©н ...ру©на поселилася в  ньому,  вiн  врештi  сам  себе  вiдчув
ру©нником.
   I вiн пустив собi в рот  кулю;  мусив  це  зробити,  якщо  вiдчув  себе
нормальною людиною, якщо осягнув себе, питаючи: хто ╨сьм?
   Я молився за його душу i просив Бога вiдпустити йому грiхи.
   Я згадував його: нi, не в усьому вiн  не  мав  рацi©...  хоч  би  взяти
трагiчний кiнець мого так званого  апостолювання,  який  вiн  провiщав.  Я
сотнi, тисячi раз переживав тi ганебнi хвилини, коли енкаведисти...  i  не
так, може, енкаведисти, як таки мiсцевi стрибки силомiць, грубо втовкували
в драбини, в солому мене з Iриною й при цьому щось веселе приговорювали...
щось соромiцьке... щось зневажливе... щось таке, що не вкладалося  менi  в
головi, бо ж стрибки було колись мо©ми учнями.
   Я ©х упiзнавав... я ©х не хотiв упiзнавати; я пам'ятав  ©хнi  iмена;  я
примушував себе ©х забувати.
   Апостола з Горопах - я був у цьому  переконаний  -  ще  мiг  порятувати
церковний дзвiн, алярм квапливий, що кликав людей на мiй порятунок. Дзвiн,
щоправда, лементував, проте люди не збiгалися  мене  боронити,  кожен  мав
свiй страх. I я, молячись за душу Гонтареву, запитував у  Господа:  "Невже
страх направду був аж таким безмежним, бiльший вiд  любовi  й  довгих  лiт
мого подвижництва в Горопахах, де я не тiльки навчав, як  чесно,  мудро  i
гiдно жити, але й повсякчасно ризикував власною екзистенцi╨ю?"
   Господь мовчав, надто глибоко ми сидiли в сибiрах,  щоб  долетiли  нашi
жалi до  нього,  i  надто  багато  було  нас,  покривджених,  щоб  кожного
вислухати...


   То ж запитую тебе, художнику - мiй молодий сусiде, як  ти  намалю╨ш  на
мо╨му портретi розчарування сiльського апостола, оте його довге очiкування
людсько© вдячностi, отi запiзнiлi й через те зжовклi й  зблiдлi  Гонтаревi
слова про неможливiсть бути нейтральним у земному життi...

   3
   Я тебе виглядав...
   Можеш вiрити або  ж  не  вiрити,  але  нападали  на  мене,  як  вороги,
самотиннi, повнi сирiтства, жалю i  глухо©  нiмоти  днi  i,  рятуючись  од
напасникiв,  я  кривуляв  стежкою  поза  городами,  обминаючи  колгоспний,
повсякденно немовби поруйнований ордою двiр,  i  виходив  на  "цiсарку"  -
стару, ще австрiйську дорогу за селом; тут  бiля  покинутого  кар'╨ру,  що
порiс ситняком i полином, а саме його дно свiтилося  дзеркальцем  води,  я
сiдав на пагорбку, де колись стояв, може, пам'ята╨ш,  так  званий  "Петрiв
хрест" - височенний, тесаний iз дуба,  мовби  аж  обвуглений  вiд  часу  й
дощiв, що його вкопали на мiсцi, де вбило громом  тутешнього  газду  Петра
Ориня, i годинами дивився на  дорогу,  визираючи  тебе.  Так  принаймнi  я
пояснював сво╨ сидiння  на  пагорбi  самому  собi,  бо,  якщо  зважити  на
"хлопський розум", то мо╨ визирання було марним i смiшним, не мав я нiяко©
надi© на твiй при©зд, ти у тамтому Львовi жив сво©м  життям  й  годi  було
сподiватися, що  котрогось  дня  раптом  спам'ята╨шся,  залишиш  лекцi©  в
iнститутi, малювання, виставки, по©здки, вродливу свою  дружину  й  чимдуж
примчиш в Горопахи  до  осиротiло©  пiсля  материнино©  смертi  хати,  щоб
продовжити безконечну роботу над мо©м портретом; кажу "безконечну", бо вже
й не пам'ятаю,  коли  ти  ©©  розпочав,  i  не  пам'ятаю,  скiльки  разiв,
при©жджаючи в Горопахи, то ти домальовував мiй многотерпеливий портрет, то
просто  цiлими  днями  стовбичив  перед  ним,   роздумуючи,   певно,   над
метаморфозою мо╨© особи. Я  також  маю  пiдозру,  що,  вдивляючись  у  мiй
портрет, ти помiчав змiни й у самому  собi:  ти  був  iнакшим  тодi,  коли
вперше клав на мольберт  загрунтоване  полотно  й  вмовляв  мене  посидiти
кiлька сеансiв на стiльцi... ти був тодi ще молодим, око тво╨ ще не  вмiло
вловлювати й  вимiрювати  глибину  тiней  й  не  вмiло  воно  проникати  в
незвiданi  свiти,  у  непролазнi  хащi  людсько©  душi;  ти   бачив   тодi
ображеного, замкненого в собi  гордого,  аскетичного  ззовнi,  у  потертiй
фуфайчинi й кирзаках старушка, який гостро споглядав на  свiт,  презирливо
стуливши  губи;  власне  презирливiсть,   вiдчуженiсть   вiд   свiту,   що
пробивалась на лицi, вiдповiдали тодiшньому мо╨му душевному стану, i таким
треба було залишити на полотнi мо╨ зображення, вважаючи роботу завершеною,
але через рiк чи через два ти чомусь повернувся до мого портрета, вiн тебе
мучив i мучив, очевидно, в художньому тво╨му баченнi свiту вiдкрилося  iще
одне, чи дво╨, чи й тро╨ нових вiкон, через якi свiт ринув у твою душу, ти
навчився мислити пензлем, i коли мiй портрет ти знову поклав на  мольберт,
i коли я, позуючи, знову сидiв перед тобою на стiльцi, то вiдкрилося тобi,
що iронi© й презирливостi в  менi  чи  то  зменшилося,  чи  згладилася  ©х
рiзкiсть, чи натомiсть душа моя почала сумувати.

   I так тривало кожного разу, коли ти при©жджав  додому  в  Горопахи;  ти
заледве вiдмикав дверi сво╨© хати й вiдчиняв навстiж вiкна, щоб iз не©,  з
хати, витiкав затхлий неживий дух, а замiсть  нього  хата  наливалася,  як
дзбанок, сухим леготом стернi, запахом соломи, до-рожно© пилюки, яблук, що
достигали в садах, i хапав свiй  мольберт,  перемахував  через  перелаз  i
знову всаджував мене  позувати,  примовляючи:  "Ну-ну,  що  у  вас  нового
чувати, Северине Петровичу?"
   Очевидно, так само я мiг тебе, мiй сусiде, запитати, я ж бо теж  видiв,
що й ти сивi╨ш, що очi ма╨ш глибшi, що частiше брови  хмуриш  у  задумi...
ти, малюючи мене, шука╨ш самого себе, себе поглиблю╨ш i тiшишся, що  вмi╨ш
себе будувати; менi цiкаво було тебе слухати, коли  я  сидiв  на  стiльцi,
позуючи, i легко було спостерiгати, коли ти гриз сво© пензлi, жбурляв  ©х,
i ненавидiв себе за безсилля, коли я  тобi  "не  давався",  ти  готов  був
ухопити мене за рамена й потрясти мо© кiсточки,  щоб  я  "вiдкрився"...  i
тiшило мене, коли ти стояв передi мною усмiхнений, задоволений  вiд  вдало
упiйманого штриха. Колись, може, згада╨ш, сусiде,  старого  вчителя,  сво╨
терзання над його портретом i  призна╨шся  сво╨му  бiографу,  що  це  були
студi© над самим собою.
   Шо ж стосу╨ться мене...
   Шо  стосу╨ться  мене,  то...  то  я  спробував   перефразувати   вiдому
сковородинську фразу, що "свiт мене  ловив  i  не  зловив"  на  протилежне
константування: свiт мене таки упiймав. I це, бiгме, не була  капiтуляцiя,
зрада самого себе, чи як  ще  iнакше  назвати  метаморфозу,  що  поступово
оволодiвала мною. Iнодi з цiкавостi я дiставав iз-за  шафи,  загорнутий  у
стару сорочку, щоб не припадав пилом, мiй портрет, який ти залишав у мене,
й зблизька  до  нього  придивлявся.  Якби  хтось  зблизька  пiдглянув  мо╨
заняття, то мав би мене за дивака, за такого, який  сам  собою  милу╨ться,
одначе "той збоку" не  мiг  знати,  що  це  не  було  любуванням,  а  наче
впiзнаванням самого себе. Я мiнявся:  три  чи  чотири  роки  тому  з  мене
пирскала, мов ©дь, люта злiсть, яка змiнилася iронi╨ю й  презирливiстю  до
свiту, потiм напав на мене  сум,  потiм  пiдкралася  самотнiсть,  потiм  -
розпач, що межував iз божевiллям, потiм  ти  уловив  у  мо©й  душi  якийсь
свiтлий оптимiстичний трагiзм.
   Що уловиш, розпiзна╨ш, мiй друже, цього року? Старiсть, що рiзьбить  на
мо╨му обличчi сво© карби? Чи може, розпiзна╨ш надiю... надiя, немов далека
спiванка у далекому полi - мелодiя то вирина╨ i бiжить на гребенях  житнiх
хвиль, то несподiвано впада╨ у житнi нетрi й глухне  там,  борса╨ться,  як
голуб у сильцi... борса╨ться i таки  визволя╨ться,  щоб  знову  позолотити
собою гребенi полiв. Зрештою, на  що  може  сподiватися,  яку  надiю  може
плекати засушений, як квасолевий стручок, добре  таки  пiдтоптаний  дiдок?
Надiю на легку смерть? Надiю,  що  життя  не  кiнча╨ться,  що  ще  встигну
виорати не одну скибу, й ще кину в скиби зерно... зерно  проросте,  вижене
колос - i ще буде на столi хлiб.
   Дай, Боже...
   Шо маю на увазi пiд iменем зерна й  хлiба?  Чи  я  знаю?  Просто  жити?
Вставати досвiта, коли ще тумани, як вiвцi, попасають на  землi,  коли  ще
небо  на  сходi,  щоб  сонце  дочасно  не  прокинулося,  затулене  наглухо
пiдсиненими пеленами, а птахи у травах, на деревах i в стрiхах сплять,  як
неторканi струни, i тиша глибока, безмiрна й сонна пану╨ у цiлому  сiтi...
вставати отже досвiта й босонiж походити  по  садку  або  помiж  яриною  i
картоплею на городi й чути, як солодно  терпнуть  в  студених  росах  тво©
старi  ревматичнi  ноги;  власне  у  цiй  досвiтнiй  мандрiвцi  тiльки   й
вiдчува╨ш, як терпнуть ноги, а ще чу╨ш, як густо пахне свiт  всепереможним
зеленим соком, i бiльше нiяких  вiдчуттiв  нема...  i  нема  нi  жалю,  нi
тривоги, нi очiкування дня; нi болю, нi жадання,  нi  щастя,  бо,  власне,
нема тебе самого, ти розчинений на атоми й висiяний у тумани й  у  зелений
сiк, i це неiснування  в  тишi,  злиття  зi  свiтом  -  велике  чудо  мого
повернення у молодiсть. Принаймнi, коли сходить сонце й  коли  птаство,  i
дерева, i зела, i роса, i колгоспнi спутанi конi на левадi коло конюшнi, i
вiкна хат вибухають водночас спiвом, блиском, вогнистим вiтром,  iржанням,
шелестом листя i трав - i вакханалiя ця радiсна i божевiльна вилива╨ться в
╨диний дзвiн, що дзвонить i дзвонить потужно над усi╨ю землею, я почуваюся
немовби вихлюпленим iз купелi - легко менi, о Боже, чистий я,  о  Боже,  i
дужий я, о Боже... I тiльки жаль менi, що тисяча днiв i ночей, вiдтодi, як
стрибки брутально пакували  нас  iз  Iриною  у  васаг  з  соломою,  аж  до
недавнього часу були замурованi в  грубезному  мурi,  замерзлi  в  чорному
льодi, i ще жаль менi, що нiхто iнший, а таки я сам був тим мулярем,  який
мурував навколо себе стiну. Скiльки втрачено росяних досвiткiв...

   4
   Не спалося.
   Нiч була схожа на глибоченну криницю, обмуровану чорним камiнням, а  на
©© днi на вузькому лiжку лежав  старий  чоловiк,  якому  не  давали  спати
думки, що злетiлися, як голоднi птахи з  усiх  горопа-хiвських  садiв,  до
мого убогого пристанища; думки обсiдали мене й били дзьобами в  скронi;  я
не витерпiв катування, зсунувся з постелi,  нашвидкуруч  одягся,  застелив
великий свiй стiл бiлим обрусом i до самiсiнького ранку розкладав на ньому
сво© думки й болi, що в менi заболiли, й  .бiля  кожного  болю,  щоб  були
виднiшими й щоб нестерпно болiли, засвiчував свiчку.
   А що перший бiль - то скиглiння, ховане вiд людей, i  молитви  до  Дiви
Марi© отi╨© жiнки... отi╨© мо╨© сусiдки, що збира╨ться вiддати замiж  свою
одиначку. Жiнка збиралася зробити весiлля по-людському, по-християнському:
щоб молодята повiнчалися у церквi. Адже так вiнчалися тато з мамою, дiди й
прадiди, рiдко хто в наших краях "жив на  вiру".  Сусiдчине  бажання  було
зрозумiлим i простим. Одначе, молодий, тобто майбутнiй зять  затявся:  "Не
пiду до церкви, не забувайте, що вчуся в Бистричанах в iнститутi, донощики
вiдразу продадуть  мене  за  тридцять  срiбних,  що,  мовляв,  комсомолець
вiнчався по-церковному - бувай здоров, мiй iнституте".
   А ще другий бiль - то злодiйська пошесть. Щодня, як тiльки-но звечорi╨,
Штефан Бараба, той, що до©жджа╨ на роботу в  Бистричани,  бере  пiд  пахву
торбу, або курмей, або ношi, й дибуля╨ на  колгоспне,  щоб  щось  украсти.
Нинi принесе в'язку конюшини для корiвчини, завтра поцупить з току дiлетку
жита, пiслязавтра на фермi розживеться торбою концкормiв, а наста╨ осiнь -
двига╨ мiшками, аж, бiдний, стогне, цукровi буряки на самогон, а кормовими
буряками цiлу зиму году╨ дво╨ поросят.  Якби  Штефан  Бараба  був  якимось
голяком, а то ж - газдiвський син, колись його  тато-небiжчик  колоска  не
пiдняв  би  на  чужiй  нивцi,  а  нинi,  коли  Штефанiв  син,  Василько  -
дванадцятирiчне хлоп'я, на©вно докоря╨ татовi, що мовляв, той краде  чуже,
то   славний   електрик   iз   "стражi   протипожежно©"   у    Бистричанах
виправдову╨ться: "Ти, пуцьвiрику, темний, як табака, й дурно тебе вчать  у
совiцькiй школi. Затям собi: нема честi в совiцько© влади.  Якби  менi  на
роботi платили по-людському, як належиться, то не крав би... не  крав  би,
коли б не видiв, що крадуть усi - однi менше, другi - бiльше.  Нiби  я  не
знаю, що злодiйство - ремесло не тiльки небезпечне, а  й  таке,  що  немов
шашель, дiрявить душу й ти наскрiзь тим шашелем злодiйським  просвердлений
i просмерджений, але ти нiц не зробиш i не поряту╨шся  -  такий  совiцький
свiт".
   А що третiй бiль - то корчма за  задньою  стiною  сiльського  магазину,
"кооперативи", як колись казали, де в суботу перед вечером i цiлий день  в
недiлю, а часто й у буднi днi помiж порожнiми коробками, помiж  смiттям  i
на смiттю розсiдаються хто на чому два або й бiльше гуртiв молодих  i  вже
пiдстаркуватих мо©х краянiв, тих, що в колгоспi,  i  тих,  що  працюють  у
мiстi на рiзних роботах,  i  кружля╨,  кружля╨  помiж  ними  сло©к  або  ж
заслинена склянка, або й навпростець пляшка з горiлкою чи "бiомiцином",  а
потiм лежать вони проти сонця обпльованi, спiтнiлi, обляпанi соком  рибних
консерв, отi╨ю знаменитою тюлькою в томатi, i  воркують  щось  про  бабiв,
курварство,  або  ж  гундосять  "Шумел  камиш",  або   плачуть   на   сво╨
безпросвiття, або ж кленуть Бога. Гуртiв цих п'яних  ста╨  дедалi  бiльше,
пиятика ста╨ модною розвагою, до горiлки звикають: пляшкою казьонно© або ж
власного  виробу  розплачуються  з  фiрманом  за  виорану  присадибу,   за
привезену з поля солому, за сусiдську помiч...
   А що четвертий бiль  -  то  "мода";  яка  поширилася  помiж  дiвчатами:
виходити замiж на п'ятому-шостому мiсяцi вагiтностi.
   А що п'ятий бiль - то порожня,  як  пограбований  храм,  читальня,  яку
колись називали "Просвiтою", а тепер - клубом або ж будинком культури... а
в тому будинку  начiплено  безлiч  плакатiв  про  близький  комунiзм,  про
п'ятирiчку, про соцiалiстичне змагання,  про  те,  що  мистецтво  належить
народовi, i скрiзь, як замовляння, як знак чорно© сили  висять  на  стiнах
вождi з Москви; цим фальшивим плакатам i лозунгам люди в Горопахах  нi  на
краплинку не вiрять i тому до клубу не ходять, лише в суботи тут  "крутять
кiно", а в недiлю - танцi.

   А що шостий бiль - то сiльське закляте мовчання. Вийдеш увечерi  надвiр
i огорта╨ тебе сум, ста╨ тобi маркотно, що нi на тому, нi на цьому, нi  на
тамтому кутi не обiзветься парубоцька  пiсня,  не  чути  дiвочих  голосiв,
вечiр пану╨ глухий, нiби йому залили вуха смолою, а рот зашили дратвою,  а
горло здушили петлею - i тихо навкруг, нiмо, мертво, лише пси  гавкають...
лише пси, лише котрогось разу я почув, як  якийсь  молодик,  який  напевно
"обцивiлiзувався" на вiйськовiй  службi,  виспiвував  "Широка  страна  моя
родная..."

   А що сьомий бiль - то плач Iвана Дiдушка, який  став  у  Львовi  якимсь
начальником. Я бачив його позавчора, коли вiн сидiв  на  купi  глини  коло
могили сво╨© матерi на цвинтарi; оддалiк лежали пiд  кущами  пiдхмеленi  й
притихлi вiд чоловiчого плачу два грабарi. Навколо Йвана стояли  насупленi
дерев'янi й залiзнi хрести з  порудiлим  ма©нням  на  грудях,  що  напевне
Йванiв  плач  розумiли.  Бо  вiдколи  сто©ть  свiт  свiтом,  сини   завжди
проводжали  матерiв  ув  останнiй  путь,  матерям,  синам,  усiм  нам   це
проводжання дуже потрiбне, а  Йван  Дiдушко,  примчавшись  на  похорон  зi
Львова, материнин грiб лишив пiд церквою, бо вiн парт╨йний, бо не ма╨ отже
права хоронити маму з священиком, i  тому  вiн  сидить  над  свiжою  ямою,
очiкуючи, щоб бодай крадькома кинути на деревище грудку землi й при  цьому
не маючи права нi перехреститися, нi вимовити "отченаш" за мамину душу, нi
вголос подякувати  священиковi,  який  теж  не  ма╨  права  супроводжувати
померлого через  село.  Заборонено.  Шезники,  нечистi  з  пекла,  демони,
безп'ятки, дiдьки, арiдники, люцифери, чорти,  тi,  що  в  скелях  сидять,
блудники та iнша сатанинська сила, що розплодилася, мов  гадюччя  в  ярах,
пильнують кожний твiй крок, важать слово, мiряють рух...
   А що восьмий бiль - я бачив, як колгоспнi комсомольцi,  темна  махорка,
викорчовували фiгуру з рiзьбленим розп'яттям Христа; поклали ©© опiсля  на
верстат  i  прилюдно,  регочучись  i  блiднучи  вiд  лякливо©  хоробростi,
заходжувались ©© розрiзати на кавалки.
   А що дев'ятий бiль - вчителi  в  школi  остерiгаються  вимовляти  перед
учнями вголос слово "Укра©на", до Укра©ни обов'язково додають "Радянська",
або замiнюють Укра©ну на "Вiтчизну", "Батькiвщину", за  ними  теж  стежить
нечиста сила з партiйного пекла, з енкаведе, з районе, орда сексотiв.
   А що десятий бiль - то  посiяний  кукiль:  живи  собi,  чоловiче,  поки
живеться, най тебе нiчо' не обходить, най тебе чужа кривда не  болить;  ти
собi закарбуй, чоловiче, на носi, що правда ╨ лише в Москвi... а до Москви
далеко, а ми тут, у колгоспнiй канцелярi©, в районi, в Бистричанах царi  й
боги, а ви всi "колiщата" й "гвинтики". Розумi╨те? Понiма╨те? Ферштейн зi?
   А що одинадцятий бiль - то олжа, що скрiзь запанувала: брешуть  газети,
бреше радiо, брешуть начальники великi i малi в мiстах, бреше ©хня партiя,
бреше колгоспний голова про врожа©, яких нема, бреше  крамар  у  крамницi,
бреше письменник, звеличуючи нице, бреше суддя, називаючи злочином зiбранi
бiдною жiнкою п'ять колоскiв, брешуть  генерали,  що  вони  боронять  мир,
насправдi ж готуючи вiйну, нахабно бреше пiп у церквi, проповiдуючи цноту,
а сам  щовечора  блудить  в  молодицi,  брешуть  колишнi  оперуповноваженi
енкаведе, що вони закладали пiдвалини раю, бо насправдi ж створили пекло.
   А що дванадцятий бiль - то доля Орисi Бойчук, ╨ така голосиста  дiвчина
в нашому селi, яка з  ласки  Хрущова,  як  i  я,  зрештою,  повернулася  з
сибiрського заслання, ©© голосом любуються люди в селi, при©жджав також  у
Горопахи вiдомий композитор, щоб Орисю послухати, одначе  в  консерваторiю
©© не приймають, бо ©© тато Гринь  Бойчук,  який  мав  повстанське  псевдо
"Орлик", вистежений енкаведистами на вокзалi в Бистричанах, вiдстрiлювався
до останнього набою, поки не впав на кам'янi плити, зрешечений автоматними
чергами. Родина, як це часто у тi часи траплялося,  вiд  мертвого  сина  й
батька не вiдцуралася, й за це по©хала на Сибiр; Бойчука назвали  "твердим
нацiоналiстом", i за це Орися дотепер покуту╨.

   А що тринадцятий бiль - то ватри на городах,  на  яких  майже  вiдкрито
спалюють речi щойнопомерлих дiдiв i бабусь: дiти й внуки бояться "зарази",
що нiбито зача©лась у рубцях одежi; насправдi ж спалюють за собою  минуле,
животiючи  в  сьогоднiшньому  сiрому  днi;  чорним  димом  вiдпливають   у
пiднебесся шлюбнi вишиванки й тканi в чорно-бiлу смужку  верети,  кептарi,
цяцькованi капелями  й  гаптованi  волiчкою,  злежанi  в  скринях  намiтки
прабабок й зсушенi, немов таранi, колись такi легкi й зграбнi постолики.
   Зрiкаються люди свого минулого.
   Бiжать од нього, немов й справдi створилися перед  ними  золотi  ворота
майбутнього.

   А що чотирнадцятий бiль -  то  рубають  головастi  верби,  що,  мабуть,
столiттями жили над рiчкою нашою  Унявою,  стережучи,  щоб  ©©  береги  не
обвалювалися, а дно - не замулювалося, щоб у ©©  плеса  нiхто  не  плював;
тепер же iз рiчки роблять канал, добуваючи з-пiд берегiв та  iз  дна  дику
зелену глину й  рiнь  -  i  засмiчують  мертвою  дичиною  колись  врожайнi
помiрки. Якесь знущання над  рiкою  i  над  полями;  нiби-смо  забули  оте
правiцьке: винесеш камiнь з поля - принесеш снiп до стодоли. А ще: плю╨ш у
воду, плю╨ш собi в лице.
   Верби лежать обiч на берегах, як розпухлi на сонцi розстрiлянi череватi
жiнки, а розсiяне густо камiння виблиску╨ на сонцi хижими очима.
   Ру©на...

   А що п'ятнадцятий бiль...
   Нi, не стане менi  ночi,  i  не  ста╨  менi  бiлого  обруса,  на  якому
розкладаю нашi болi, що знову в менi роз'ятрилися... та  й  не  можуть  не
роз'ятритися, коли на обрусi тернове  колюччя,  i  до  котрого  з  них  не
торкнешся - кров iз мене краплить; й коло кожного  колюччя  свiчка  горить
для зримостi й для пам'ятi.

   Кого маю впускати на свiтанку до хати, коли  ще  свiчки  не  скапалися,
взяти його за руку й пiдвести до бiлого мого обруса...  i  хто  торкнеться
мого болю й перебере мiй бiль на себе?
   Ти?


   Топиться лiд у менi й навколо мене; полум'я  свiчок,  що  встромленi  в
терня на столi на обрусi, лиже тую намерзлу кригу й руча© мене  обмивають,
i я зеленiю, немов вербова палиця, що встромлена в рахманний грунт.
   Все почалося з того лiтнього вечора, коли громи, як предковiчнi велети,
билися мiж собою, вергаючи один в одного*каменi завбiльшки  в  колгоспного
бика, й був од цього гук на  цiлий  свiт;  каменi,  зударю-ючись,  кресали
блискавки й при ©хньому свiтлi у мо╨му  вiкнi  на  мить  спалахували  банi
горопахiвсько© церкви.

   Потiм полив дощ.
   Серед бу╨стi громiв, серед шуму й плюскоту зливи, серед  розтанцьованих
вихрiв, що брали струменi дощу в  жменi  й  вигравали  на  них,  немов  на
струнах, в мо╨ причiлкове вiкно, що виходить у сад,  хтось  постукав  раз,
удруге й утрет╨. Я не боюся  нiякого  нiчного  гостя,  тому  без  запитань
вийшов на ганок. На схiдцях стояв  чоловiк  у  плащi  й  капелюсi,  увесь,
зрозумiло, мокрий.
   - Можна у вас переночувати, пане професоре? -  спитав  чоловiк  i  зняв
навiщось капелюха. Мене вразило оте староселянське "професоре"; одначе, нi
поставою, нi голосом вiн не був менi знайомий, принаймнi менi так  здалося
не лише на ганку в темрявi, але й тодi,  коли  переступив  порiг  кiмнати.
Невисокого зросту, худе  й  вузьке  обличчя,  глибокозапалi  очi,  пильний
погляд.  Стояв  посеред  кiмнати  з  капелюхом  у  правiй  руцi,  а  лiвою
пригладжував коротке стрижене волосся. Мав рокiв понад сорок, але  сивизна
й не торкнулася чорняво© його шевелюри. Коли я узяв у нього плащ й повiсив
на клинок, щоб стекла вода, незнайомий простягнув руку.
   - Дякую, професоре, за гостиннiсть, - сказав. - Хоч... - вiн  зам'явся,
- не варто бути таким довiрливим. Свiт не ╨ певним i безпечним.
   - Не маю чого втрачати... нi  багатства,  нi  навiть  життя.  Роки  мо©
дiйшли до пруга, - вiдповiв я, дiстаючи з креденсу  карафку  з  сивою,  як
дим, самогонкою. Налив йому й собi по келiшку. Вiн  випив  одним  духом  i
тiльки тепер признався, що душа йому застигла пiд дощем, як  драглi,  поки
причалапав сюди зi станцi©, з нiчного по©зда.
   Незнайомий поводився вiльно, розкуто;  незважаючи  на  роки,  сухорлява
його постать виглядала так, начебто була вилiплена з  цупкого  й  водночас
еластичного матерiалу. Я сушив собi голову; де мiг його  бачити?  Тепер  я
думав, що нiби були менi знайомi i цей мелодiйний чистий, наче з  кларнета
добутий голос, i пронизливий погляд, що  вмiв  проникати  вам  у  душу,  i
тонкi, в ниточку зсуканi губи, зрештою - уся його зграбна постать, в  якiй
сидiла, здавалося, готова до стрибка рись, когось менi нагадувала.
   Кого?

   - Ви мене не впiзна╨те? - Гiсть,  очевидно,  помiтив,  що  я  до  нього
приглядаюся. - Втiм, що тут дивного. Та  й  бачилися  ми  лише  один  раз,
увечерi. I був я тодi молодим.
   - Хiба всiх запам'ята╨ш? Якби-то  чоловiк  завiв  був  метрику,  в  яку
записував кожного, кого знав. Тисячi iмен... тисячi  живих  i  мертвих,  -
вiдповiв я.

   - Я давно належу до мертвих, - сказав гiсть i припав обличчям до вiкна.
За фiранкою гудiла, немов млин, лiтня злива. - I  як  усякий  мертвий,  що
воскрес, - додав вiн, - я не хотiв би, щоб хтось припадком,  бачучи  серед
ночi вашi освiтленi вiкна, помiтив мо╨ воскресiння. Тому я просив би,  щоб
ви вимкнули електрику.
   Я не рушився з мiсця; я не любив, щоб у  мо©й  хатi  хтось  командував.
Гiсть рвучко вдарив долонею по вимикачу. Тепер, очевидно, менi треба  було
злякатися, мало чого може витворити якийсь  чолов'яга,  якого  ти  впустив
серед ночi до сво╨© хати. Але я промовчав; ми деякий час сидiли без слова,
аж поки нашi очi не позвикали до темряви. Вiн перший не витримав.
   -  Чого  ж  ви  не  запита╨те,  пощо  менi  це  свiтломаскування,  пане
професоре? Хтось... невiдомий, чужий урива╨ться до вашо©  хати  й  зачина╨
порядкувати. Може, божевiльний... може, злодiй, або ж пiдiсланий кадебе? А
ви нiяк не реагу╨те.

   - Я сиджу й думаю... i гортаю злежанi сторiнки грубо© метрично©  книжки
з безлiччю iмен, - вiдповiв я, - i нiяк не можу натрапити на ваше iм'я.  -
Менi направду цiкаво було дiзнатися, хто приблукав сьогоднi до мого житла.

   - Це даремна робота, пане професоре, - сказав гiсть. В темрявi не  було
видно його усмiшки, але я вiдчув, що вона бринить  у  його  голосi.  -  Ви
нiколи мого прiзвища... того давнього й справжнього не чули  й  не  знали,
зрештою, я сам почав його забувати. Ви гада╨те, професоре, це легко  жити,
поступово забуваючи самого себе? Ти ╨ - i тебе нема,  -  скаржився  нiчний
гiсть, i я вiрив у його щирiсть. -  Тепер  я  нiбито  особа  з  паспортом,
пишуся Iваном Джусом, народжений у Бистричанах на  вулицi  Бельведерськiй,
"нумер  76".  Стояв  там  помiж  ╨врейськими   склепиками   та   шевськими
майстернями - "верстатами", може  пам'ята╨те,  старий,  мiщанського  типу,
будиночок iз двома смiшними  колонами...  будинок  разом  iз  колонами  по
колiна  запався  в  землю.  За  нiмцiв  його   остаточно   розвалили.   На
Бельведерськiй було ╨врейське гетто.
   - Нащо менi все це оповiда╨те? - перебив я його насмiшкувату розповiдь.
- Нема й не було серед мо©х знайомих людей на прiзвище Джус.
   - Оповiдаю на всякий випадок. Раптом хтось  спита╨...  а  раптом  хтось
бачив, як я закрадався нинi на ваше подвiр'я. Нiч  стоока,  все  бачить  i
чу╨.  Додам  iще  до  вашого  вiдома,  що  я  самотнiй  чоловiк,  живу   в
Бистричанах,    там    прописаний,    працюю    в    котельнi     третього
будинко-управлiння. До того ж я далекий родич вашо© покiйно© дружини.  Оце
й уся легенда, пане професоре. А взагалi то...  -  вiн  запнувся,  начебто
завагавшись, чи розкритися йому до кiнця. - А взагалi то нiякий я не Джус,
я "Опришко" iз тих прадавнiх сорокових рокiв. Тепер пригадали?
   Громи й далi бiснувалися по цiлому небi й блискавки краяли нiч слiпучою
електрозваркою; дощ  виплескував  землю,  як  виплескують  жiнки  долонями
тiсто, щоб спекти з нього хлiб. Я слухав канонаду  громiв,  плюскiт  дощу,
але вони були вiдсунутi на другий план, на першому планi сидiв бiля  стола
Опришко. Господи, невже той самий страшний  Опришко  з  пiдпiльно©  Служби
Безпеки,  есбе,  якого  навiть  лiсовi  хлопцi  обходили  великим   колом?
Запитання до Бога було риторичним, бо я вже напевне знав, що мiй  гiсть  -
то таки  Опришко,  я  його  уже  пригадав,  i  його  гострий  позiр,  сухе
довгобразе обличчя i зата╨ну силу лiсового кота.

   - Але ж менi переказували, коли  я  повернувся  з  Сибiру,  що  начебто
Опришко загинув, власне згорiв на горищi однi╨©  хати  в  сусiдньому  селi
Чорнiвi. Вiдбивався, поки  мiг,  поки  були  набо©.  Зосталася  вiд  нього
обгорiла культя... нi обличчя, нi рук, нi нiг. Шо  ви  на  це  скажете?  -
Очевидно, я не повинен був про щось розпитувати, мене це не  повинно  було
обходити, але я не хотiв, щоб мiж нами залишилось щось недоговорене.
   - Ма╨те рацiю, професоре, - вiдповiв Опришко. - Загинув... тiльки хтось
iнший загинув пiд мо©м псевдо. I таким чином енкаведисти згубили мiй слiд.
Я воскрес, коли наша боротьба скiнчилася... коли вже встояти не було сили,
пiд iншим iменем у Кривому Розi, в рудниках. Увесь час там перебував,  оце
кiлька рокiв, як повернувся пiд Карпати.
   - Знову про рибу грошi... навiщо менi вашi тайни? Я людина стара, така,
що всякого натерпiлася. Живу тепер  тихо  й  непомiтно...  вегетатую,  мов
трава. Маю козу й п'ять курок. Приносять менi пенсiю. - Я справдi  не  мав
охоти вислуховувати чужi  секрети,  тим  бiльше  секрети  людини  з  есбе.
Водночас мене насторожив його вiзит: чого це вiн нi  з  того  нi  з  сього
постукав у мо╨ вiкно? Шо власне привело його до  мене?  Я  нiчим  йому  не
заборгував, нiчим не був зобов'язаний i нiколи не мав нiяких стосункiв  iз
есбе. - Шо може бiльше собi жадати чоловiк мо©х рокiв i на мо╨му мiсцi?
   - Колись ви трохи iнакше дивилися на свiт, пане  професоре.  Пам'ятаючи
оце "колись", я тому й завiтав до вас, до того колишнього директора школи,
який скрiзь пхав свого носа, дбаючи про добро й  справедливiсть.  Ви  тодi
вважали, що ма╨те дiло до всього... а тепер ма╨те  лише  козу.  -  Опришко
немовби кожне слово виковував поодинцi з мiдi, бо в тишi вони здалися менi
надто дзвiнкими. - Ви пам'ята╨те нашу першу зустрiч?
   Так, я пам'ятав той лiтнiй вечiр, коли два бо©вкарi, озбро╨нi до зубiв,
неговiркi й суворi, прийшли до цi╨© ж таки кiмнати й  наказали  збиратися:
"Вас виклика╨ друг Опришко", - пояснили коротко.
   Бiдна Iрина  спробувала  було  заступити  дорогу,  бо©вкарi  не  вельми
делiкатно  вiдштовхнули  ©©  за  порiг.  Жiнка  схилилася  на  одвiрок,  i
заплакала. Друг Опришко мав у Горопахах i в усiх навколишнiх  селах  славу
грiзного неусмiхненого провiдника Служби Безпеки й здибання отже з ним  не
обiцяло бути при╨мним. Його бо©вки боялися не лише енкаведисти i  стрибки,
котрi полювали за ним роками й не могли вполювати, Опришко  де  хитрощами,
де вiдвагою пробивався крiзь ланцюги ворожих облав, але боявся кожен,  хто
жив у наших околицях. Не буду казати, що це був страх  перед  жорстокiстю,
нi, це був страх нiби перед законом: Опришко  сво©ми  рейдами  по  району,
екзекуцiями над сексотами, стрибками  та  особливо  запеклими  активiстами
радянсько© влади, постiйно нагадував, що кара за злочин, за зраду впаде на
тебе неминуче.

   Але й траплялися смертi несправедливi...
   Вечiр був густий i  глухий,  темрява,  здавалося,  впиралася  в  груди,
немовби ©© виплели з грубо© волосiнi. Бо©вкарi йшли один справа, другий  -
злiва, не промовивши за дорогу нi слова. Коли припадкове я  спотикався  об
камiнь, котрийсь пiдхоплював мене пiд руку.  Мали,  очевидно,  наказ  мене
берегти. Село, дарма, що ще не настала пiзня година,  нишкло  в  тривожних
снах, i лише де-не-де блимав у вiкнi каганець.

   Мене привели до хати на околицi села, вiд яко© до лiсу  махнути  рукою.
Вiкна були заслоненi веретами, на столi чадiла з високо пiдкрученим гнотом
гасова лампа, й цiла невелика халупчина з старосвiтською лавою пiд стiною,
побiленим комином, рядком образiв на чоловiй стiнi й  порозвiшуваними  над
постiллю мальованими тарелями, виглядала  немов  розквiтла  яскрава  ружа;
посеред хати, осяяний лампою, сидiв за столом, схиливши  голову  на  руки,
молодик у совiцькiй вiйськовiй гiмнастьорцi й у вишиваному  киптарi,  туго
пiдперезаний паском iз портупе╨ю.

   - Сiдайте, пане професоре, - промовив  спiвучим  тонким  голосом,  i  я
подумав, що вiн гарно читав би у церквi  "Апостола".  Навiть  посмiхнувся,
уявивши його на криласi.

   Я сiв на табуретку навпроти нього i ждав; вiн дивився  на  мене  довго,
колючими очима стрiляв менi то в обличчя, то в груди; мене його  зирки  не
лякали.

   - Ви хотiли мене бачити? - спитав, усмiхнувшись до себе. - I, очевидно,
зна╨те, з ким ма╨те справу? - додав i знову пiсно усмiхнувся. Чи усмiх цей
означав погрозу, чи навпаки Опришко таким способом вибачався, що його iм'я
котилося околицею, як туге колесо колючого дроту?
   - Хотiв, - кивнув я головою. - Я  давно  хочу  з  вами...  з  кимсь  iз
зверхникiв у пiдпiллi поговорити, щоб з'ясувати дещо  для  себе  й,  може,
дещо вам порадити. Тому й просив, щоб ви вибрали час.
   - То я вас слухаю, - кивнув нетерпляче Опришко, i я зрозумiв, що вiн не
дуже любить прислухатися до чужо© думки. У пiдпiллi вiн був цар i Бог, вiн
мав пiд обцасом провiдникiв, станичних, рiзних iдеологiчних  референтiв...
вони для нього гейби й не iснували, адже вiн уособляв собою  караючу  руку
пiдпiлля i саму Божу кару.
   - Мене турбу╨, пане Опришко, одна обставина... турбу╨ i болить. Маю  на
увазi той факт, що пiдпiлля дедалi частiше вда╨ться до терору: там  когось
повiсили, там - розстрiляли, а того взяли вночi  й  слiд  за  ним  пропав.
Кожно© ночi якась кривава акцiя...
   - Ви, професоре, не забувайтесь! - Опришко нервово схопився iз-за стола
й так задерев'янiв стоячи. На сухорляве його обличчя хтось начебто  наклав
гiпсову маску. Руки заклав за спину.
   - Я й не забуваюся, знаю, з ким розмовляю, i прошу мене не  лякати,  я,
прецiнь, стрiляний горобець, - вiдповiв йому зухвало. Очевидно, даремно  я
роздмухував вогонь, але  такий  уже  мiй  характер.  -  Менi,  може,  пане
Опришко, справа Укра©ни не менш дорога, нiж вам, i ви це,  напевно,  добре
зна╨те.
   - Я знаю також, - вiдповiв вiн, не мiняючи  пози,  -  що  ваш  син  був
комунiстом.

   У мене заболiло серце: я довго мовчав, сховавши обличчя в долонi.

   - Я був про вас, друже провiдник, кращо© думки, - вiдповiв йому, поволi
добираючи слова... слова ж бо розлетiлися,  немовби  посеред  них  вибухла
граната. - Мiй син - моя трагедiя, але, повiтре, й вiн жадав добра  сво╨му
народовi. Одначе його нема й про нього не будемо говорити. ╙ я... а вам не
може бути невiдомо, що я при потребi людськiй i шкiльнiй буваю в районi та
в областi, стукаю до канцелярiй рiзних начальникiв i навiть  до  районного
енкаведе. При©здять i вони до мене... ось Ступа приходить на уроки.  Отже,
якщо продовжити вашу думку, що, коли в батька  син  вирiс  комунiстом,  то
батько, тим паче чоловiк мого  характеру,  який  усюди  пха╨  свого  носа,
мусить бути тричi комунiстом, а простiше - запроданцем... i  вам  простiше
простого кликнути когось iз сво©х, що десь тут  зата©лися  за  дверима,  й
наказати повiсити мене на сухiй вербi. Я у вашому розпорядженнi. Нема  про
що розмовляти. - Я був, власне, вражений не так  зневажливою  згадкою  про
мого Романа, як пронизаний жалем: дотепер сподiвався, що в  пiдпiллi  були
про мене добро© думки; ©хня думка, очевидно, для мене  щось  та  важила...
тим бiльше для мене, який високо себе цiнував... надто високо.

   Опришко вийшов з-за столу й, заклавши руки за  спину,  задумливо  мiряв
кроками хату - вiд образiв до порога. Час од часу зупинявся посеред  хати,
пiдвiвши  голову  й  устромивши  погляд  у  слiпi  заслоненi   вiкна.   Чи
надслуховував, що дi╨ться на теренах ночi, чи прислухався до самого  себе?
Лише тепер менi вiдкрилося, що вiн ще  дуже  молодий;  ходив  вiн  пружно,
легко, i, дивлячись на нього: менi  здавалося,  що  вiн  кожно©  митi  був
готовий до стрибка, до бiгу... вiн кожно© митi був готовий до бою.
   - Вибачайте, професоре,  -  промовив  Опришко  примирливо,  зупиняючись
передi мною. - Не будемо торкатися вашо© батькiвсько© рани. Це ваш бiль, я
хочу це зрозумiти. Одначе, я рiшуче  не  сприймаю  вашого  звинувачення  у
слiпому тероризмi: ╨ жертви, бо фактично трива╨  вiйна,  i,  якщо  хочете,
вiйна братовбивча. Та чи ми ©© розв'язали? Бiльшовики кують нам кайдани, а
ми надлюдським зусиллям тi кайдани лущимо по скалцi. Проти  нас  енкаведе,
партiя, вiйсько, уряд, преса, грошi.  Це  страшна  й  дика  сила,  яка  не
вибира╨ засобiв: куля, бомба,  виселення,  наклепи,  знищення  цiлих  сiл.
Особливо, на мiй погляд, небезпечним ╨ плекання совiтами зрадництва  помiж
нами.  Вони  вмiють  це  робити...  вони  майстри,   це   треба   визнати,
виплоджувати гадюччя, яке пiдступно впускають в нашi мiста й села, в  нашi
лiси i поля, i в нашi душi теж... гадюччя бризка╨ трутизною й  нема  iншо©
ради, мiй шановний пане професоре, як топтати його чобiтьми.  Наш  змаг  -
великий i святий - боремося за Укра©ну... хтось гине в боях, хтось вою╨  в
пiдпiллi, хтось нидi╨ в пота╨мних кри©вках вiд голоду й  задухи,  а  хтось
мусить чавити чобiтьми гадюччя. Цей льос  випав  на  мене.  Дума╨те,  пане
професоре, це легко?

   Опришко не очiкував  на  мою  вiдповiдь,  йому  не  потрiбне  було  Мо╨
ствердження, очевидно також, що його монолог для мене не  призначався,  це
скорiше була сповiдь самому собi, вiн себе переконував, що нема в пiдпiллi
важливiшо© роботи, нiж чавити чобiтьми гадюччя.
   - Мабуть, ма╨те рацiю: тяжкий повстанський змаг... треба мати вiру,  що
боротьба буде недаремною, й треба мати вiдвагу, щоб повстати  проти  орди,
котрiй несть  числа  й  котра  не  вибира╨  засобiв...  -  почав  було  я,
зворушений Опришковим вогнем; вогонь обпалив мою душу.
   - Я вiрую, професоре, що змаг наш святий, - сказав Опришко, перебиваючи
мене. - Якщо навiть усi ми до одного ляжемо кiстьми,  якщо  орда  потоптом
покотиться по нашiй землi й зрiвня╨ нашi могили... якщо  нас,  оббрiханих,
облитих брудом, помиями,  якесь  поколiння  або  ж  забуде,  або  вiд  нас
вiдцура╨ться,  заслiплене  брехнею,  ми  _однаково  знову  воскреснемо   в
котромусь лiтi й у котромусь новому поколiннi. I так буде, поки не настане
Укра©на. Господи, - чомусь стишив  голос...  голос  його  тремтiв,  -  яке
солодке слово "Укра©на". Як слово "любов". -  Закiнчення  його  було  дещо
екзальтоване, урапатрiо-тичне, вiн мовби випадково натрапив у  сво©й  душi
на оте просте округле слово "любов". Вiн  стояв  передi  мною  усмiхнений,
притихлий, немовби скупався у чистiй водi,  i  зовсiм  не  був  схожий  на
всесильного у пiдпiллi есбiста, якому дано право судити й карати.
   - Оте ж бо i ╨, пане Опришко, - сказав я, а хотiв сказати ти "мiй сину"
- як це важливо навiть для майбутнiх поколiнь, щоб на Укра©ну,  на  любов,
як ви висловилися, не впало нi краплi невинно© кровi. Я  власне  на  цьому
хочу наголосити... для цього й хотiв вас бачити. Не  можна  Добро  творити
через Зло.

   - Мене iнформували перед тим, як ми мали зустрiтися... зрештою, я давно
чув про вашу заповiдь: "Творити Добро". I все, що ви робите в школi, чи  в
селi... що вам вдавалося в оборонi людей... справи цi, я знаю,  не  мусили
бути аж якiсь великi, часом - побутовi, дрiбнi, сусiдськi,  а  ви,  проте,
вклада╨те ©х у скарбонку, на якiй написано: "Добро". Правда ж?
   Я переконувався, що есбе недаремно ©сть свiй пiдпiльний хлiб:

   Опришко вивiдав також про мою скарбонку з написом "Добро". I я зрозумiв
iз тону його розмови, що моя "скарбонка" йому чимсь не сподобалася. "
   - Ви ма╨те на увазi "скарбонку" як самоцiль? - спитав я. -  То  отже  й
творення добра - теж самоцiль? Шо маю на це вiдповiсти?  Що  повинен  бути
природний потяг робити добро? Очевидно, що так? Але, коли людина, в даному
випадку я - народний учитель, силою обставин  i  в  силу  свого  становища
свiдомо  стаю  в  оборонi  людськiй,  i  це,  так  би  мовити,  ста╨  мо╨ю
громадянською потребою i мо©м громадянським обов'язком, то що  ╨  у  цьому
непорядного? Думаю, що якраз наша бiда...  наша  укра©нська  бiда,  що  ми
романтично ставимося до громадських сво©х обов'язкiв... ма╨ бути,  мовляв,
якийсь внутрiшнiй iмпульс, пiдсвiдоме  навiювання,  нашiптування,  велiння
душi. Я сповiдую прагматичний пiдхiд: не варто очiкувати iмпульсу, а треба
дiяти... дiяти щодня й щогодини, робити  все,  що  в  тво©х  силах,  можеш
зробити сьогоднi. Зроблене, не соромлячись, записуй на сво╨ конто.  I  чим
довший твiй рахунок, чим грубша книжка  тво©х  доброчинств  -  тим  бiльше
будеш поважати себе й будеш поважаний серед людей. Це i ╨ моя "скарбонка",
друже провiдник.
   Опришко слухав уважно;  вiн  знову  походжав  по  хатi  й  чоботи  його
поскрипували голосно, але нi одне мо╨ слово пiд чобiт не потрапляло.
   - Це,  зна╨те,  цiкаво...  така  прагматична  релiгiя  доброчинства,  -
промовив вiн. - Комусь вона може не  сподобатися  сво╨ю  рацiональнiстю...
менi вона теж не припала до  серця,  я  не  звик  записувати  кожну  добру
справу,  зроблену  того  чи  iншого  дня...  це  пахне,  на  мiй   погляд,
егоцентричною бухгалтерi╨ю.

   - Мене, вибачайте, вашi хлопцi не привели сюди для того, щоб я навертав
вас на свою  релiгiю,  -  спалахнув  я.  -  Мене  привели,  щоб  ви,  якщо
забажа╨те, мене вислухали. Ми  вже  цi╨©  теми...  теми  кровi  й  Укра©ни
торкалися. I хоч вам не сподобався мiй прагматизм, я,  усе  ж  прагматично
мiркуючи, прийшов до вас просити, нагадувати чи й вимагати - чом би й  нi:
боротьба  за  Укра©ну  свята  справа  i  корогви  укра©нськi  мають   бути
незаплямованi.

   Порiг  у  хатчинi  був  високим,  i  Опришко,  чи  то  втомившись   вiд
безперервного ходiння по хатi, чи просто було йому  зручнiше  приглядатися
до мене, яскраво освiтленого лампою, що на столi, з певно©  вiдстанi,  але
вiн присiв на порiг, обхопив руками  колiна  й  далi  сторожко  ловив,  як
плотиць у сачок, мо© слова; я це ловлення вiдчував майже фiзично. Зрештою,
ловлення слова - це вже була професiйна звичка слiдчого:  нi  одне  слово,
мовлене спiвбесiдником,  не  повинно  загубитися  бо,  може,  воно  колись
знадобиться.
   - Цiлком погоджуюся, пане професоре,  що  корогва  наша  свята,  та  як
нелегко нести ©© незаплямленою в умовах пiдпiлля й бiльшовицького  терору.
Прошу прийняти до вiдома: наша Служба Безпеки якраз створена для береження
чистоти корогви... i ми безпощаднi до тих, що  кидають  ©©  пiд  ноги,  що
витирають об не© маснi руки, й ви це, професоре, добре зна╨те. Одначе,  ви
не уявля╨те, що значать для бо©вок безперервнi рейди з  села  до  села,  з
лiсу до лiсу, з району до району або й на далекi терени, щоб тiльки  ворог
не оточив облавою, щоб не змiг за нами устежити, щоб спалахував  бiй  там,
де ми його нав'яжемо, а ноги нашi, як кажуть, не купленi... i снiг, i дощ,
i невiдомiсть, i голод, i рани, i смертi, i зради. Це  влiтi.  А  взимi  в
кри©вках, у бункерах сидиш тижнями, мов кертина, задихаючись не лише через
нестачу кисню, але й вiд пiтьми... вiд  пiтьми,  в  яку  ти  пада╨ш,  коли
погасиш  лiхтар  або  ж  свiчку.  Й  вошi,  вошi,  як  горобцi.  I   тупiт
енкаведистських  чобiт  над  тво╨ю  головою.  Уявля╨те,  як  важко   нести
знамено...  а  ще  важче  остерегти  його  вiд  бризкiв  кровi,  часом   i
невинно©... трапля╨ться. Виповза╨ш, бувало, з бункра, слiпнеш вiд сонця...
i ще слiпнеш вiд злостi, часом нерозсудливо©.
   - I заслiплений злiстю, друже  Опришко,  беретеся  карати  газду,  який
пожалiв для пiдпiлля свинi або ж бичка? Кара╨те також хлопцiв i дiвчат, що
стали комсомольцями, бо мрiють  учитися  у  вищих  школах?  Кара╨те  також
безневинну жiнку, яка десь на вулицi пащекувала що, мовляв: "тотi з  лiсу"
- рабiвники, а в тi╨© жiнки лишилося дво╨-тро╨ малих  дiтей.  А  як  легко
очорнити у ваших очах будь-кого, нашептати на вухо, що цей чи той продався
совiтам. Я  не  можу,  наприклад,  простити  вам  смертi  Юстини  Семенюк,
Монашки, як ©© називали в селi. Якщо по правдi,  то  тiльки  про  Юстинину
смерть... i тiльки про не© я збирався з вами  говорити...  а  наша  бесiда
потекла ширше.. бесiда тече, а Юстина  сто©ть  за  вашими  плечима,  друже
провiдник.
   Опришко й не озирнувся.
   - Смерть Юстини вiд рук есбе, - продовжував я уперто, - не принесла вам
слави... люди хрестяться й зiтхають. Нi, нiхто вголос i не пискне,  всi  -
тихше води й нижче трави... а лише одними  очима  запитують:  чи  потрiбна
була Укра©нi ця жертва? I ще запитують: чом так легко вмерти  зганьбленим?
Трутизна пiдозрiння, непевностi, страху, а ще -  розчарування...  ох,  яке
багно розчарування розлилося, затопило нас...
   Я  мiг  сподiватися,  що  Опришко  не  стерпить  мо©х  докорiв,   якось
принагiдне менi розповiдали, що вiн ма╨ гарячу  натуру  й  до  того  ж  не
сприйма╨ заперечень. А тут вiн сидiв на високому порозi  каменем,  обнявши
колiна, й усе нижче хилив голову.

   -  Не  буду  виправдовуватися...не  буду,  -  промовив  глухо.   -   Ми
помилилися... це страшно, на це нема виправдання. Можна б нашу  помилку  -
Юстинину смерть списати на  вiйну,  оборонятись  тим,  що,  мовляв,  дрова
рубають - трiски летять. Та не буду до  цього  вдаватися.  Ворог  виявився
хитрiшим... ворог розраховував на трутизну, на трупний сморiд,  що  поповз
над землею, що заповз у душi. I на цей раз вiн перемiг.
   Я сумнiвався, чи зверхник iз Служби Безпеки достатньо повно уявляв собi
ворога, котрий його обхитрував; вiн бачив ворога  переважно  крiзь  прорiз
прицiлу й при спалахах пострiлiв; вiн бачив переважно ворогiв  мертвих,  а
якщо енкаведисти потрапляли до його рук  живими,  то  були  це  або  людцi
жалюгiднi, що всикалися в штани, або ж рудi запеклi  фанатики;  вiн  бачив
переважно ворога з числа наших  краянiв,  що  ©х  завербувало  енкаведе  -
рiзних  голiв  та  секретарiв  сiльрад,  мельникiв  на  млинах,   колишнiх
повстанцiв, що здалися i зрадою заробляли собi  на  довiр'я,  людей  часом
зовсiм випадкових, цi останнi викликали в нього презирство й  на  них  вiн
жалiв навiть кулi.

   Ворог же справжнiй сидiв у глибокому запiллi - в партiйних кабiнетах, в
управлiннях енкаведе, у вiйськових штабах;  сидiли  там  люди  з  холодним
розумом та з великим досвiдом - генерали, мiнiстри, секретарi, полковники,
радники й дорадники. А над ними -  Сталiн,  Москва.  I  всi  ©хнi  помисли
нацiленi, чу╨ш, друже мiй  Опришку,  на  тебе,  на  твою  бо©вку,  на  тих
хлопцiв,  що  нипають  у  лiсах  i   яких   гризуть   вошi,   i   на   тих
дiвчат-зв'язкових, якi,  беззбройнi,  темними  ночами  обминаючи  численнi
чекiстськi  засади,  несуть  "грипси"  -  тонюсiнькi  трубочки  паперу   з
пiдпiльними наказами, попередженнями, iнформацi╨ю;  коли  б  цi  "штафети"
котро©сь ночi враз засвiтилися, як свiчки, то ми побачили б, що цiла  наша
земля вiд Карпат аж до Волинi й поза Збруч засiяна вогнями.
   Генерали,  партiйнi  секретарi,  мiнiстри  i   челядь   менша   аж   до
опер-уповноваженого Ступи сушать голови й вигадують пастки, лаштують вовчi
ями, годують псiв i солдатiв,  дресируюють  зрадникiв  з  однi╨ю  метою  -
проникнути в пiдпiльну сiтку, зiткану з вогнiв, що ©х носять дiвчата,  щоб
потоптати цi вогнi кирзаками,  стирлувати  танками,  пiдiрвати  бомбами  й
мiнами, облити помиями.
   Очевидно, опер  Ступа  з  сво©м  начальством  i  розробив  нескладну  й
пiдступну операцiю, що закiнчилася смертю Юстини Монашки.  Тiльки  людина,
яка добре знала, що дiвчина-монашка, яка ходила по селу, що назива╨ться, з
нiмбом навколо голови й з лагiдною посмiшкою на довгобразому блiдому лицi,
могла холоднокровно вирахувати свiй хосен вiд ©© смертi.
   Юстина була колись мо╨ю ученицею, щоправда, не довго, пiсля  четвертого
класу Марко Семенюк - ©© тато, газда середнього достатку, вiддав доньку до
укра©нсько© жiночо© гiмназi©, що ©© утримували сестри-василiанки. Гiмназiя
на вулицi Петра Скарги, що мiстилася в однiй  розлогiй  будiвлi  разом  iз
монастирем, мала  в  кра©  добру  репутацiю:  там  дiвчат  гарно  вчили  й
по-християнському виховували. ╙диний ©© недолiк - це  те,  що  в  гiмназi©
було багато монастирського свiту, релiгiйного духу: чимало вихованок пiсля
матури, замiсть того, щоб поповнити, як кажуть,  ряди  свiтських  жiнок  -
iнтелiгентiв, котрi запряглися б у народну роботу, залишалися в монастирi,
приймали постриг. Слiв нема: сестри-василiанки робили  чимало  пожиточного
на  народнiй  нивi  -  гiмназiя,  бурса,   органiзацiя   дитячих   садкiв,
мiсiонерство й просвiтництво. Але...
   Одначе Марко  Семенюк  не  був  задоволений,  що  донька  пiсля  матури
записалася,  як  вiн  казав,  у  монахинi.  Та  переконати  ©©  не   змiг,
монастирськi стiни на довгi роки вiдгородили ©© вiд батька.
   Вона повернулася додому у сорок шостому роцi в чорнiй,  але  вже  не  в
чернечiй  одежi  -  василiанський  монастир  совiти   розiгнали;   черницi
розбрелися хто куди, кiлькох  енкаведе  арештувало.  Гiмназiю  обернули  в
педагогiчне училище, сам монастир став гуртожитком, а монастирську  церкву
обладнали пiд спортивний зал. Про це менi розповiдала сама  Юстина.  Вона,
до речi, часто до нас iз Iриною приходила,  брала  книжки  до  читання,  з
Iриною ткали довгi розмови про безмежжя людського терпiння; я не  сприймав
©© фiлософi© терпiння i покiрливостi, нерiдко встрявав з нею в  суперечку:
як можна мовчки терпiти, провiдувати  терпiння,  коли  в  Горопахах  пану╨
навiжений Ступа, а лiсовi хлопцi згоряють на вiвтарi  Укра©ни,  як  политi
бензином пшеничнi снопи.
   Вона слухала мене усмiхнене, лагiдно дивлячись менi увiчi; вона казала:
Бог наш терпеливий i нам велiв терпiти... i тiльки терпiння  поряту╨  нашу
землю вiд бiльшовицько© заглади. Бог з нами!  Ми  втоптанi  в  камiнь,  ми
обвугленi, крик наш пливе у кровi, але ми не згинули, ми знову встанемо  й
випросту╨мося, як лiс пiсля фа©. О так, у лiсi пiсля бурi  лежать  покотом
потрощенi дерева... вони лежать, а помiж ©хнiм зiв'ялим пагiллям принишкли
полки дубчакiв. "Це ми, пане директоре, нишкнем пiд буреломом, - казала, -
нам лише треба вмiти витерпiти... й ми витерпимо. Бог з нами".
   Юстина не замикалася за ворiтьми татового подвiр'я; не  звертала  уваги
нi на чекiстiв iз Ступою на чолi, нi на лiсових хлопцiв,  що  навiдувалися
ночами за провiантом. Мала роботу: несла людям науку терпiння. То в  цьому
кутку села, то в - тому, то таки до не© додому приходили  жiнки  з  сво©ми
жалями... сидiли жiнки на призьбi пiд хатою й сповiдалися,  i  плакали,  i
скаржилися, i молилися, i розкривавлювали сво© рани, i  викрикували  перед
нею свою злiсть, i скидали сво© одежi, показуючи синцi й рани.
   Юстина нiколи жiнок не перебивала, лиш хитала головою. Пов'язана чорною
хустиною, блiда, з непогашеною доброю усмiшкою на устах, вона виглядала на
мученицю, яка перебирала на себе чужi болi, гла©ла ©х i лiкувала. Жiнки на
призьбах стихали, як малi дiти, заколисанi плином ©© бесiди...  а  в  тому
плинi нiчого ворожбитного не було, окрiм лагiдностi, усмiху, вiри й  науки
терпiння; а в тому плинi свiтило сонце, наливалися соком яблука, а дiвчата
наливалися красою i любов'ю, а в полi ходив розгойдано пшеничний вiтер, що
хмелiв  вiд  духу  скошено©  трави.  "Треба   жити,   дорогi   сестри,   й
перетерплювати. Бо що, власне,  ╨  життя,  як  не  терпiння?  Витерплюйте,
повiрте в терпеливiсть не за грiхи, а  за  те,  що  Панбiг  вас  любить  i
випробу╨. Не зрiкайтеся царства небесного, але й не зрiкайтеся,  кинувшись
у чорну безодню розпачу, ластiвочого спiву. Час котиться на  нас...  через
нас перекочу╨ться, немов велетенськi - аж попiд хмари - тракторнi  колеса,
а ми шукаймо порятунку й розради в  Боговi...  шукаймо  й  переживемо  всi
лиха. Ось побачите".
   Котрась жiнка котрогось дня спитала сестру Юстину:
   - Чи мой, переживемо того Ступу?
   - Усiх переживемо, - вiдповiла Юстина  вголос  i  цiлком  по-сiльському
щиро засмiялася. - I Ступу, i товариша Сталiна теж. Ми ж бо вiчнi  на  цiй
землi.

   Ми вiчнi...
   Очевидно, до опера докотилися якщо не цi сказанi нею  слова,  то  якiсь
iншi пiдшепти, наклепи... а втiм, i без наговорiв  товариш  Ступа  щоденно
сам переконувався, який великий  вплив  ма╨  на  село  ота  молода  жiнка,
Юстина, в чорнiй хустинi. Довго не вiдкладаючи,  сам  явився  на  подвiр'я
Марка Семенюка; Юстина вийшла з хати йому назустрiч.
   - Прошу, будьте гостем, - показала на високу призьбу пiд вiкнами. - Тут
зручно сидiти й спостерiгати свiт.
   Опер iз сво©м  нерозлучним  "дехтярем"  на  грудях  хвилину  повагався,
врештi таки присiв. Сонце свiтило йому ввiчi й  вiн  лискучий  свiй  дашок
насунув низько на лоба. Два його енкаведисти пасли небезпеку на хвiртцi.
   - З вашо© призьби свiт справдi вигляда╨ iдилiчним,  -  промовив  Ступа,
погладжуючи долонею зброю. - Нiби й нема бандитiв i нема оперативникiв.  ╙
тiльки один Бог, - кинув на Юстину насмiшкуватий погляд.

   - Бог справдi ╨ завжди i всюди, - вiдповiла Монашка.
   - Юринда ваш Бог, опiум... - Оперуповноважений Ступа мав намiр сплюнути
зневажливо, але в останню хвилину передумав i  ковтнув  слину.  Вiд  нього
пахло цибулею, самогонним перегаром i ваксою начищених до блиску чобiт.  -
Я маю надiю на свого бога, на  "дехтяра".  -  Ступа  показав  у  холодному
зблиску усмiшки бiлi й дрiбнi зуби, i Юстина аж  здивувалася,  що  вони  в
нього такi бiлi й такi дрiбнi, ©й чомусь уявлялося, що Ступа повинен  бути
iкластий, як вовк. Вона, певна рiч, бачила Ступу десятки разiв,  здибалася
з ним та з його згра╨ю на  вулицi,  але  вони  ©©  не  зачiпали,  обходили
забобонне боком, лякаючись, певно, ©© чорно© хустини й чорно© одежi. Нiхто
не зважувався, в  тому  числi  й  веселун  Сашко  Козаченко  з  гармонi╨ю,
зареготатися ©й услiд або ж приставати з соромiцькими натяками, як це вони
залюбки робили з сiльськими  дiвчатами  й  молодицями.  Юстина,  щоправда,
уступала ©м дорогу, сходила на обочину й дибуляла далi, звично тулячи  зiр
у землю.
   - Хiба не бо©тесь, що одного разу ваш скорострiл заткнеться i  ви...  -
сказала Юстина уявивши ситуацiю, коли заткнеться Ступин кулемет.
   - На цiлому свiтi будете тiльки ви, безпорадний,  iз  сво©м  зiпсованим
скорострiлом... навпроти вас буде стояти смерть. Тодi й ви почнете кликати
Бога.

   - Звiдки ви зна╨те, що так колись може статися? - спитав Ступа й пiдвiв
голову. Задер угору дашок i поглянув, жмурячись, на сонце,  -  Я  перейшов
фронт, Крим i Рим... доля i зброя мене берегли. Так буде  й  надалi.  -  I
нагальне мелькнула йому в головi якась думка, бо протер ослiплi вiд  сонця
очi й устромив ©х в Юстину. - Ви що, виворожу╨те  менi  смерть...  жада╨те
менi смертi? - Ступi починала надокучати "культурна", як  йому  здавалось,
бесiда, й вiн чвиркнув слиною крiзь зуби, немовби  "культурнiсть"  з  себе
випльовуючи. - Ти пота╨мно годинами б'╨ш перед iконами поклони й випрошу╨ш
у Бога смертi для нас, так? Нiби я не знаю? Гада╨ш, менi не доповiдають?
   - Я у Бога нашого випрошую тiльки милостi...  тiльки  милосердя  й  ще,
може, спецiально милосердя для вас, - вiдповiла Юстина.

   - Ну-ну, це цiкаво: монахиня,  католичка  якась  молиться  за  перемогу
радянсько© влади у цьому заклятому кра©... це щось нове, - i  вiн  стиснув
плечима. - Якби про це дiзналися бандери в лiсi... - реготнув.
   - Я молюся за душi людськi... за тих молюся, що он на хвiртцi пантрують
у синiх кашкетах... i за тих молюся, що в лiсi. - Юстина знала,  що  Ступа
наганя╨ в селi страх на старого й малого, й було ©й дивно, що почувалася з
ним вiльно й розкуто.
   - За це  можна  й  арештувати...  за  моральну  пiдтримку  бандитiв,  -
пригрозив Ступа.

   - То в чому ж справа, - вiдповiла Юстина байдуже. Вона  направду  Ступи
не боялася;  не  боялася  нi  Ступи,  нi  когось  iншого,  нi  Сибiру,  нi
Бистричансько© тюрми. - Тата  я  поховала,  газдiвство  наше  розвалилося,
якась курка лишилася й коза. Поле ось-ось заберете до колгоспу. А  Бога  в
мене ви не вiдберете. Бог буде зi мною i в казематах.
   Ступа не сумнiвався, що вона говорить правду;  слова  ©©  були  твердi,
впевненi; обличчя ©© зблiдло;  дивилась  просто  поперед  себе  смiливо  й
рiшуче. Зрештою, Ступа наперед, ще до того, як повернути на  ©©  подвiр'я,
здогадувався, що монашка його не бо©ться, i ця обставина якраз  не  давала
йому спокою; свою спокiйну хоробрiсть, думав  вiн,  монашка  розносить  по
селу... розносить, i потолоченi ним, Ступою, стебла оживають  знову.  Йому
було любо почувати себе в Горопахах таким, що навiва╨  страх  i  покору...
так, жах i  покору,  бо  тiльки  примус,  терор  спроможнi  утвердити  тут
радянську владу.
   - О, я знаю, ти, дiвко, готова йти на муки, - Ступа уже не рахувався  з
словами. - Тобi сниться терновий вiнець?  -  зло  засмiявся.  Схопився  на
рiвнi ноги й мало не вдарив  ©©  чоботом  у  груди.  Юстина  помiтила  цей
стриманий рух, але з мiсця не рушилася: "Ну, чом не  б'╨ш?"  -  О,  я  вже
постараюся, чу╨ш, постараюся, - крикнув Ступа, враз повеселiвши, - щоб  iз
тебе терновий вiнець зняли. Ауфвiдер-зен! - I вiн, i не глянувши  на  не©,
рушив, посвистуючи, до ворiт; Ступа свистав собi й  насвистував  план,  що
прийшов йому щойно до голови.
   Опiсля, роздумуючи над долею Юстини, я запитував  мисленно  Бога,  чому
допустив до того, що сталося з нею, адже була вона його. Божою невiстою, i
бачив вiн iз небесних висот, що монахиня не мала за собою вини, то чому ж,
Боже, дав волю Ступi, пальцем це кивнувши, щоб оборонити свою невiсту  вiд
злого намiру.

   Юстину Семенюк арештували вiдразу пiсля того, коли хтось виказав Ступi,
що секретар сiльради Iлько Гладун, фронтовик iз тутешнiх  молодих  газдiв,
який носив на гiмнастьорцi медаль "За  вiдвагу",  насправдi  ж  сповню╨  в
пiдпiллi ще одну  роботу:  був  вiн  у  Горопахах  станичним,  мав  псевдо
"Мирон". Звiсна рiч, Ступа лютував, що Iлько дурив його як хлопчака,  коли
вони, бувало, разом пиячили й обговорювали, як би то  швидше  покiнчити  з
бандитизмом - одних треба винищити до лаби, других - запакувати до Сибiру,
третiх - залякати, щоб боялися власно© тiнi, ще четвертим пообiцяти рай, а
п'ятi самi змиряться.
   Iлько потакував Ступi; Ступа йому  вiрив;  на  Iльковi  виблискувала  й
видзвонювала фронтова медалька.

   I на тобi: Iлько - не Iлько, а "Мирон".
   Коли брали Мирона в його ж таки хатi, то вiн скочив у причiлкове вiкно,
i був би втiк, якби котрийсь  з  солдат  навмання  в  темрявi  не  черкнув
автоматом: куля зачепила ногу.

   Отож вiдразу пiсля цi╨© подi© й арештували  Юстину  Семенюк.  По-перьах
нiхто цi два арешти не зав'язував в один гудз, про нiщо не здогадувалася й
сама Юстина. ╞© звинувачували у  зв'язках  з  бандерiвськими  бо©вками,  у
проповiдi католицизму й взагалi у ворожiй дiяльностi. Кiлька ночей молодий
в'©дливий слiдчий на прiзвище Климов вибивав у  не©  криком,  погрозами  й
лагiдною  пiдступнiстю  зiзнання  про  сво©  нiбито  зв'язки  з  станичним
Мироном; вона про нiякого Мирона не знала,  Iлько  Гладун  був  секретарем
сiльради, фронтовик, ма╨ заслуги, пив горiлку з оперуповноваженим.  Всi  в
селi про це знають.
   ╞© несподiвано випустили, ще й посадили люб'язно у вагон на  вокзалi  в
Бистричанах; слiдом за нею нiбито через  лiкаря  з  тюремно©  лiкарнi,  де
Iльковi го©ли рану, ©лько Гладун передав додому жiнцi  "грипе",  на  якому
було вимережано  дрiбним  Iльковим  почерком  попередження,  що  вiн  став
жертвою енкаведистського агента по кличцi "Монахиня"; начебто  свого  часу
вiн довiряв ©й певнi пiдпiльнi обов'язки, бо хто ж мiг запiдозрити, що  за
маскою милосердно© черницi сховалася завербована Ступою сука. Стало вiдомо
також, що вона видала кри©вку, в якiй перечiкували енкаведистську операцiю
хлопцi з бо©вки сотенного "Буреверхи"... перечiкували, нещаснi, а Монахиня
тим часом запродала ©х на смерть й вони у схронi пострiлялися.
   Так начебто писав Iлько Гладун.
   Горопахи вiд цi╨© хижо© новини завмерли.
   Хтось вiрив у написане на цигарковому паперi, а хтось - не вiрив, хтось
взагалi нiчого не хотiв знати й западався якомога глибше у вириту нору,  а
Гладуниха розгладжувала цигарковий папiрець з округлими, дрiбними, як мак,
буквами, вицiловувала ©х сухими губами й навiть винюхувала й приговорювала
до них, до букв, гейби до живих пташок, що мають повернутися в  Бистричани
й сiсти в тюрмi Iльковi на плече.
   I тяжко кляла Юстину.
   Клятьба докотилася й до  мене,  я  повинен  був  негайно  поспiшити  до
черницi, вона б менi розповiла... вона або менi зiзналася  б  в  тому,  що
таки видала Мирона, або ж заприсяглася б, що чиста перед  людьми  й  перед
Богом; вона менi не збрехала б, я був ©© учителем, вона не вмiла  брехати,
це я знав давно.

   Я винен...
   Я не пiшов одразу того ж таки дня до Юстини; я чомусь не стулив до купи
"грипе" iз тюремно© лiкарнi з несподiваним звiльненням Юстини; я не спитав
самого себе: "чому ©© звiльнили? "Хiба був у Горопахах такий випадок,  щоб
хтось, потрапивши до рук енкаведе, повертався додому? Широкi дверi туди, а
назад - вузенькi?"

   Я не поспiшив дiвчинi на помiч.
   Тим часом "грипе" того ж таки вечора принесли Опришковi;  для  певностi
вiн  особисто  звiрив  письмо  на  "грипсi"   з   Iльковим   почерком   на
сiльрадiвських паперах - усе сходилося.

   6
   ...╞© привели на узлiсся.
   -  Суд  був  коротким.  Того  ж  вечора   моя   бо©вка   повинна   була
перебазуватися на iнший терен, дорога чекала нас далека й ми поспiшали,  -
оповiдав Опришко, далi нерухомо сидячи на порозi. Тепер однак його зiр, як
куля... куля свиснула бiля мого правого вуха, лише обсмаливши  волосся,  й
втопилася у просторi бiло© стiни - пiд образами; стiна  розступилася  i  я
здогадувався, що Опришко у сю хвилину перебував у "тому вечорi", на  "тому
узлiссi", куди есбiсти  привели  Юстину.  -  Так,  вона  стверджувала,  що
слiдчий в Бистричанах випитував ©© кiлька ночей  про  Iлька  Гладуна,  але
вона не могла нiчого про нього сказати, крiм  того,  що  вiн  писарював  у
сiльрадi; так, слiдчого чомусь дуже цiкавило, як загинули у схронi  хлопцi
сотенного Буреверхи, але ж вона нi про сотенного, нi про його хлопцiв  теж
нiчого не знала, тiльки й бачила, як везли ©х, мертвих, на фiрi  попри  ©©
ворота.
   Я ©й сказав, що  ми,  есбе,  iнформацiю  уточнили,  все,  що  вона  тут
говорить, - чисто© води брехня. Ма╨мо  докази:  пише  людина  з  тюрми,  з
пекла, що ти продала Iлька Гладуна, а перед тим  продала  Ступi  бункер  з
бойовиками Буреверхи. А ще перед Буреверхою  i  його  хлопцями  були  iншi
смертi й зради.  I  все  це  на  тво©й  совiстi.  За  маскою  святошi,  що
проповiдувала терпiння, покору зача©лася спритна агентка,  яка,  може,  ще
перед тим, як розiгнали василiанський монастир, була завербована енкаведе.
   Я так ©й сказав.
   Вона не рятувала сво╨ життя, як iншi, не виправдовувалася, не  плакала,
не  повзала,  професоре,  на  колiнах,  а  тiльки  зiтхнула,   промовивши:
"Господи, чому чужi прогрiшення переклада╨ш на мене? Ти ж бо зна╨ш:  я  не
винна".

   - Я не винна, - повторила вона менi. Я  пам'ятаю...  я  ще  глузував  з
не©... всi з ким есбе мало справу, казали, що вони не виннi.
   За пiвгодини було по всьому й ми вирушили в рейд. Ну, а далi ви зна╨те,
- зiтхнув Опришко й звiвся на  ноги.  Зупинився  бiля  заслоненого  вiкна,
привiдкрив кра╨чок верети й  припав  лицем  до  шибки.  Рука  конвульсiйне
намацувала кобуру пiстоля й м'яла  тверду  шкiру;  рука,  здавалося,  була
готова роздерти кобуру на  кавалки,  вихопити  револьвер  i  вистрелити...
вистрелити в нiч, у себе, в мене; власне, конвульсiйна метушня пальцiв  на
кобурi лише видавала стан Опришково© душi; ззовнi вiн виглядав спокiйним.

   - Ну, а далi, пане професоре, зна╨те, -  повторив  вiн,  повернувши  до
мене обличчя.

   Далi справдi я вже знав i без  нього.  Поки  його  бо©вка  рейдувала  в
далеких селах i лiсах,  збиваючи  з  пантелики  винищувальнi  бiльшовицькi
загони, iз Лисиничiв, тобто з районного нашого мiстечка, придибала  далека
родичка жiнки Iлька Гладуна  й  принесла  вишивану  задубiлу  сорочку,  на
подолi яко© кров'ю було  виведено:  "Гладун,  Горопахи,  Гину".  Гладунова
Параска вiдразу впiзнала сорочку свого чоловiка; не  було  також  особливо
складно дiзнатися, як сорочка потрапила до родички  Гладунихи.  Детективна
iсторiя виявилася простою i страшною: у районному енкаведе служив  конюхом
якийсь Горох - дебелий хлопище,  який  чи  зроду  придуркуватий,  чи  його
контузило на фронтi - нiхто цього не знав, бо Горох був  маломовний,  люди
обходили його боком. Казали: вiд нього смердить трупом. А  ще  казали,  що
йому залюбки давали в  пивницях  мучити  в'язнiв  -  мав  вiд  тяжких  мук
задоволення. Коли  Горох  напивався,  то  починав  хвалитися,  пускаючи  з
губатого писка зелену пiну, що дуже любить  толочити  кирзаками  дiтороднi
органи... любить трощити на друзки, щоб мiсиво було криваве.
   Офiцiйно Горох возив фiрою вдень дрова, сiно, або картоплю для кухнi, а
вночi  складав  у  драбини  ще  теплi  трупи  замордованих  тут   таки   в
лисичанськiй "попереднiй" тюрмi й  невпiзнанi  тiла  пострiляних  у  лiсах
повстанцiв, яких звозили з цiлого району,  й  торохкотiв  сво©м  возом  на
околицю мiстечка, поза шкiрзавод, де були  фронтовi  нiмецькi  окопи.  Там
мерцiв i закопував.
   Кожно© ночi  мiстечко  тривожно  прислухалося  до  того,  як  торохтiла
тюремна пiдвода i як часом п'яний вiзник, iдучи поруч iз возом, добував iз
темних  сво©х  нутрощiв  нутряну  мелодiю,  мертвецький  спiв.   Очевидно,
начальство знало про той жах, який посеред  ночi  огортав  Лисичани,  коли
Горохiв  вiз  скреготав  колесами  об  камiння,  гуркотiв,  а  сам  вiзник
управлявся в спiвi; нiчний жах був начальству на руку - хай усi  знають  i
тремтять: кожного,  хто  бодай  слово  вимовить  проти  радянсько©  влади,
чекають драбини Горохового воза.
   З труповозiння цього нiчного  Горох  мав  свiй  хосен:  перед  тим,  як
укласти мерцiв в окопи, вiн здирав iз них що було краще: чоботи,  сорочку,
штани або ж маринарку й ще  затемна  вiдносив  здобутi  трофе©  до  старо©
польки панi Казi, яка ©х  прала,  цирувала,  якщо  були  дiрки  вiд  куль,
старанно випрасовувала та ще й до того збризкувала "кольонською  водою"  i
спродувала в Бистричанах на  товчку.  Вирученими  грiшми  дiлилися;  Горох
називав ©х, по-дурному регочучись, "бандерiвським податком", який одразу ж
пропивав. Таким шляхом потрапила до  панi  Казi  Гладунова  сорочка,  його
стоптанi, нiмецького зразка чоботи й синi  дiагонелевi  штани.  Панi  Казя
цiлком випадково перед тим, як сорочку намочити, звернула увагу на кривавi
лiтери на подолi.
   Звернула увагу i прочитала: "Гладун, Горопахи. Гину".
   Господи ж, по-сусiдству з нею мешка╨ така собi  Дарка  Гладун.  Може  й
вона з Горопах?

   Те, що було зав'язане десь у кабiнетах енкаведе, двi старi жiнки не без
допомоги Гороха й пiвлiтрiвки з червоною голiвкою розв'язали без особливих
труднощiв. Еге, хвалився придуркуватий Горох, пускаючи з рота зелену пiну,
я вiдвiз до Авраама мужика в германських кованих  сапогах  й  у  вишиванiй
сорочцi, в чьом д╨ло? Чекiсти, видно, добре йому дали й мужик у  вишиванцi
iспустив дух. Вiн лежить лише в калiсонах... Ха-ха, стане бандера  на  суд
перед Господом Богом у калiсонах... вiн лежить, мать його, разом з усiма в
окопi голий. Холодно йому?
   Так стало вiдомо, що Iлька Гладуна в  тюремнiй  лiкарнi  у  Бистричанах
нiколи й не було, вiн туди просто не до©хав, його замучили на другий чи на
третiй день пiсля арешту тут таки в Лисичанах.
   Даремно тiльки Гладуниха вистоювала  з  передачами  пiд  бистричанською
тюрмою. Не вельми хитра гра  з  "грипсом"  була  задумана  для  того,  щоб
очорнити Юстину; одним пострiлом,  як  говориться,  було  застрелено  двох
зайцiв: кинули пiдозрiння на бiдну жiнку, яку есбе поквапилося знищити  як
агента енкаведе, й водночас заплямували в людських очах пiдпiлля.  Мовляв,
думайте та зважуйте, добрi люди: ось що виробляють вашi  хлопцi  в  лiсах.
Звичайнi вони вбивцi.
   - Ви  надто  поспiшили,  пане  Опришко,  знищити  Юстину,  -  сказав  я
навпростець.  -  Тепер  збира╨мо  врожа©.  Товариш  Ступа  на  першiй   же
"полiтбесiдi" в читальнi порипував чобiтьми на сценi перед  спантеличеними
селянами й не мiг приховати радостi...  вiн  аж  променився,  коли  ╨лейно
бiдкався, що баядери не пожалiли  бiдно©  черницi,  яка  служила  людям  i
сво╨му Боговi. Та що ж можуть очiкувати вiд зарi-зяк люди простi... можуть
очiкувати кулi й удавки.

   Я теж був тодi в  читальнi;  я  бачив,  як  нашi  люди  хилили  голови;
хилилися голови вiд болю,  вiд  сорому  й  вiд  страху  певно.  Вам,  пане
Опришко, може, й не дуже при╨мно чути про це, але я повинен був сказати.
   - Ну, доволi, - Опришко рiшуче зупинив мене  змахом  руки.  -  Найлегше
звинувачувати. Так, ми виннi, я винен, до дiдька, - вiн  аж  пiдскочив  до
мене, блiдий аж синiй, i скрипнув зубами. - I я спокутую...  спокутую  цей
грiх. Ви можете повторити, професоре,  що  ми  поквапливi  й  жорстокi.  Я
визнаю, ми поквапились, бо  ворог  скрiзь  i  всюди  наступа╨  на  пальцi,
обляга╨ облавами i сво©ми гарнiзонами в селах. I множить, як я уже  казав,
сексотiв. Знищуючи Монахиню, я  був  переконаний...  я  мав  докази...  що
попереджую нову зраду. Хто мiг гарантувати, що вона не вивiдала  про  iншi
кри©вки... вивiдала i продасть?
   Так, ми лютi, жорстокi, як вовки, але ми не першi вдалися до терору. Це
вони нав'язали нам правила гри, а ми лише цим  правилам  пiдкоря╨мося.  Це
вони, професоре, посiяли помiж нами лють i пiдозру. Якщо хочете, то  вони,
бiльшовики, навчили мене особисто... навчили ненавистi i навчили  вбивати.
Ось ви судите мене, я вiдчуваю, знаю: судите в душi глибше й суворiше, нiж
на словах. I я вас розумiю,  принаймнi  хочу  зрозумiти.  Але  й  мене  ви
зрозумiйте, мене, не Опришка з есбе, а звичайну  молоду  людину;  менi  ще
тридцятки нема, я ще рахуйте, не жив, а  вже  за  мною  -  цiлий  цвинтар.
Страшно, правда? Одначе мушу сповняти свою роботу, це мiй  обов'язок...  я
заприсягнувся нищити ворога на кожному кроцi  вогнем  i  мечем,  як  писав
колись поляк Сенкевич... нема в мене  милосердя  нi  краплi.  Я  суцiльна,
монолiтна ненависть i, певно, заслiплений  ненавистю,  допускаю,  якби  то
легше сказати, промахи.
   Нi,  Опришко  не  кричав,  як  почав  було  попервах.  Мова  його  була
уривчастою, слова вiдкушував поволi й, здавалось, брав кожне окреме  слово
на долоню i пригладявся до нього, потiм струшував на долiвку; словами  вiн
вистелив долiвку навкруг себе - так я собi уявив - i вони,  слова,  лежали
на долiвцi хоч на вигляд тихi, не розжаренi до червоного, одначе  я  знав,
що на дотик вони гарячi. Й поправдi кажучи, я уже не був радий,  що  надто
заглибився в трагедiю  Юстини  Семенюк;  кiнець  для  мене  теж  мiг  бути
трагiчним. Шо йому, розлюченому есбiстовi, перешкоджало  вихопити  пiстоль
i...
   Вiн цього не зробив би, я вiдразу себе заспопок©в; я не маю  права  про
нього ницо думати. Справдi ж, не вбивця вiн якийсь...
   - Зна╨те, пане професоре, ким я хотiв бути в життi? - спитав Опришко  й
рiзко повернувся до мене... i я його не впiзнав: замiсть  скалок  в  очах,
замiсть стиснутих губ, замiсть блiдого гнiву на худому обличчi  я  побачив
страждання; я злякався, що вiн зараз заплаче або  ж  застогне;  вiн  обняв
мене за плечi й довго, цiлу вiчнiсть отак стояв зацiпенiвши; вiн  цiпенiв,
склепивши повiки, а я, грiшний, думав, що вiн мене не обнiма╨, вiн на мене
оперся, йому було  потрiбне  опертя,  пiдтримка,  без  опертя  обезсилений
Опришко впаде; я вiдчував на сво©х плечах  вагу  його  тiла...  вагу  його
страждання i менi по-людському стало його жаль. - Була в мене мрiя - стати
священиком...  я  шевський  син  iз  покутського  мiстечка   хотiв   стати
священиком, щоб голосити слово Боже,  проповiдувати  любов  до  ближнього.
Тато з мамою були побожними людьми i мо©м вибором тiшилися. Я готував себе
в думках до цi╨© мiсi©... я був на першому курсi духовно© семiнарi©,  коли
в тридцять дев'ятому прийшли совiти. Потiм вибухнула вiйна, Львiв  зайняли
нiмцi й по мiсту розкотилася жахлива звiстка,  що  енкаведисти,  втiкаючи,
вимордували тисячi в'язнiв.
   Я пiшов туди, до в'язниць, не з просто© цiкавостi.
   Я в душi  був  готовий  сприймати  як  справжнiй  божий  слуга  людськi
страждання i смерть; я був готовий гла©ти лагiдним словом розпуку матерiв,
якi знаходили там розтерзаних катами сво©х синiв i доньок.
   Мене занесло на подвiр'я тюрми "На Лонцького" - так вона називалася  ще
з польських часiв, разом iз сотнями людей,  якi  прийшли  сюди  впiзнавати
сво©х. Сонце. Спека. Густий,  як  драглi,  трупний  сморiд.  Годованi,  як
ворони, мухи. Гурти жидiв, що виносили трупи iз казематiв, iз пiдземель, й
укладали ©х рядами на подвiр'©... жидiв, як  я  потiм  дiзнався,  пригнали
сюди на спокуту за грiхи жидiв-енкаведистiв. Плачi - аж попiд саме небо. I
я там зрозумiв, що мо© намiри гасити лагiдним словом чийсь бiль  виглядали
б святотатством. Матерi мусили виплакатися. Я навiть пiдозрiвав... я  тодi
запiдозрив, що криками сво©ми  матерi  прагли  докричатися  до  Бога,  щоб
повоскресшав ©хнiх синiв; сини, доньки, батьки, сотнi ©х i сотнi лежало на
подвiр'©, а ще сотнi в пiдземеллях лежали покладенi в штабелi, як дрова...
а ще в камерах лежали розкиданi,  як  скошене  важке  колосся.  Скатованi,
оголенi дiвчата.  Сокирами  розкраянi  черепи.  В  однiй  камерi  я  бачив
розп'ятого на стiнi, прибитого цвяхами священика в чорнiй реверендi, живiт
у нього був розпорений навпiл i в мiсиво кишок устромили голе немовля.

   Повiрте, я теж тодi завив разом iз матерями, це  була  остання  крапля,
мене начебто теж розп'яли й ошельмували, i я мусив  завити,  як  _вовк.  Я
ступив тодi на край, де  починалося  божевiлля;  я  тодi,  саме  тодi,  на
пекельному днi, засумнiвався в iснуваннi Бога, бо як вiн мiг допустити  до
страшно© масакри, вiн, котрий начебто пам'ята╨ про слимачка на днi океану,
а про в'язнiв львiвських забув.  Нi,  не  зi  словом  треба  менi  йти  до
людей... я так тодi постановив, це  зроблять  за  мене  iншi,  не  мiй  це
талант... мiй талант платити вороговi люто. I хай менi Бог поможе.
   Я тодi перед розiп'ятим священиком перехрестився й понуро, вже не чуючи
людських плачiв, видибав на львiвську вулицю, що  також  смердiла  трупом.
Цiла Галичина, Укра©на цiла смердiла трупом.  У  менi  молився  розiп'ятий
священик,  у  менi  плакало  задушене  немовля  i   ревом   ревли   тисячi
розстрiляних; я йшов львiвськими тротуарами, слухав самого себе, чомусь до
себе посмiхався i, певно, виглядав  страшним  з  цi╨ю  кривою  усмiшкою...
виглядав, певно, на божевiльного, бо стрiчнi люди вiд мене сахалися.
   Дотепер iду та йду львiвськими вичовганими тротуарами й  дослухуюсь  до
себе... i такий я ╨ й нiчого не можу з собою вдiяти.
   - Вибачте, пане Опришко, -  я  схопив  його  за  руку,  жахаючись  його
страждань. Я стояв над безоднею, над  пеклом,  що  розверзлося  -  полум'я
опалювало менi душу; було менi лячно вiд безоднi цi╨© людини, i було  менi
жаль, що на його молодi й не вельми кремезнi плечi доля завдала непомiрний
тягар.
   Я знаю: любити легше, нiж ненавидiти...
   - Ну, то я пiду, - промовив я перегодом. - Одне прошу: хай вашi  хлопцi
якось покажуть менi мiсце на узлiссi, де... - Я не встиг доказати, Опришко
випередив мене:
   - Покажуть.  I  перепоховайте  ©©  по-християнському.  Поставте  хрест.
Колись, у сотому лiтi, у вiльнiй Укра©нi  розкажiть  людям  про  Юстину  й
може,  згада╨те  незлим  словом  Опришка.  -  Його  обличчя  знову   стало
спокiйним, замкнутим, очi зорили допитливо, гостро; я вичитав ув його очах
вiру, що доживу до вiльно© Укра©ни... доживу й розповiм про нього.
   Я вийшов iз  хати;  вартовi  есбiсти  проводили  мене  мовчки,  немовби
онiмiлi, додому. Нiч прояснiла,  зорi  блимали,  як  свiчки  у  церквi  на
всеношнiй. Тиша гойдалася на деревах у садах i зрiдка струшувала на  землю
яблука.
   Бiльше я Опришка не бачив.

   7
   I ось сьогоднi вiдчинилися дверi й iз минувшини, iз-за грубезно© стiни,
муровано© з довгих рокiв. Опришко знову повернувся до мене.
   - Так, - погодився я з ним. - Я iнший, мене люди перекували, та й  люди
iншими стали. Прийшли новi часи, добрi чи злi, але новi,  i  я  нiкому  не
потрiбний.

   - Зате вам люди потрiбнi, професоре, - промовив упевнено Опришко. -  Не
хочу вiрити,  що  живете  тiльки  самотиною,  козою  та  пенсi╨ю?  Ви?  Ви
образилися, що вашi заслуги Горопахами забутi. Ви направду сподiвалися, що
ващi заслуги будуть колись оплаченi. А якщо й  сподiвалися,  будучи  надто
его©стичними, то давно настала пора цi╨© хвороби позбутися. Це так  просто
©© позбутися: вийти лише на вулицю з розкритою душею, з  добрим  серцем  i
сiсти в човен, що зветься життям... лише пливти, лише в  човнi,  а  не  на
березi... лише в плавбi вiдчува╨те, що життя трива╨ i  що  люди  вас  далi
потрiбують. Гординю свою, вибачайте, стиснiсть в кулак... стиснiть аж  так
крiпко, щоб iз не© скапалося каяття. Кажуть, що навiть з каменя, коли ╨  в
тебе на це бажання, можна видушити воду. Спробуйте, пане професоре.
   Я слухав Опришка й чомусь згадував його давню розповiдь про  те,  як  у
львiвськiй тюрмi "На Лонцького"  вiн  заразився  ненавистю.  З  того  часу
минула купа рокiв,  юнак,  котрий  хотiв  стати  священиком,  увiйшов,  як
кажуть, у зрiлi роки... увiйшов i живе пiд чужим iменем, сповню╨  не  свою
роботу, не ма╨ вiн, очевидно, нi дружини, нi дiтей... нiчого не здобув для
себе й не вимага╨ нiяко© дяки; i так само не мають дяки тисячi полеглих за
Укра©ну... нема Укра©ни... нема ©хнiх могил  на  Укра©нi...  нема  по  них
пам'ятi.
   Я думав про себе: "Чи воно правда, що я усамiтнився через гординю?  Чи,
може, пану╨ надi мною жаль? Чи, може, я розчарувався у людях? Чи, може,  в
ту прокляту хвилину, коли "стрибки" вмощували мене в драбини з соломою,  а
кiнь нетерпеливився повезти мене з Iриною в Сибiр, налетiв на мене  чорний
вiтер збайдужiння, що висушив мою душу, i вже давно нема,  друже  Опришко,
на свiтi сiльського апостола Северина Гайдаша, душа його вмерла, по  свiту
нипа╨ тiльки тiлесна шубатурка.
   Одначе я не поспiшив остаточно  розвiяти  в  очах  Опришка  образ  того
давнього сiльського апостола, який колись наважився судити його,  есбiста,
за невинно страчену Юстину Семенюк; хай буде, що я часом свiдомо вишукував
привiд для  "творення  добра",  вважаючи  це  творення  громадським  сво©м
обов'язком; хай буде, що я умовно, так би мовити, записував у скриптур для
пам'ятi  доброчиннi  сво©  дiяння.  За  це  можна  мене  осуджувати,   але
погодьтеся, добрi люди, що  треба  було  мати  громадянську  вiдвагу,  щоб
когось  iз   наших   Горопах   оборонити   вiд   нiмецького   нагая,   вiд
оперуповноваженого Ступи, чи й вiд есбiста Опришка.
   - Може, таки варто спробувати стиснути камiнь,  щоб  iз  нього  потекла
вода, - сказав я невпевнено. - Може, сьогоднi ви для того явилися, впали з
дощем iз неба, щоб той камiнь вкласти менi в долонi?
   - Зна╨те, я теж ходжу й... й видушую з  каменя  воду,  -  пiдхопив  мою
думку Опришко. - Не маю вiд вас тайн...  повинен  вам  признатися,  що  не
тiльки гайцую в Бистричанах печi, а й  намагаюся  щось  робити,  щоб  море
байдужостi, смердюча його хвиля нас  не  затопила;  ходжу  понад  берегом,
понад пропастю i десь там посеред ночi повiшу синьо-жовтий прапор,  або  ж
до Шевченкового свята, яке щороку комунiсти забороняють,  напишу  декiлька
листiвок та розклею ©х по мiсту, щоб люди читали; доста однi╨© листiвки  з
тризубцем - вже свiжi стру© попливли мiстом... попливли низинно,  глибоко,
невидимо, i хоч на поверхнi нiбито пану╨ тиша -  мiсто  слуха╨,  пригаду╨,
зiтха╨, а хтось й стиска╨ кулаки  й  пригаду╨,  де  вiн  закопав  дбайливо
змащений автомат.
   Або ж, наприклад, вирiжу з газет слова, складаю i  наклеюю  в  потрiбне
речення, в якому закликаю учителiв, щоб не забували навчати дiтей, що ╨ на
свiтi Бог i Укра©на. Приколю таке звернення до шкiльних  дверей...  тут  i
там пришпилю, шкiл багато в мiстi, i його читають педагоги й  дiтвора,  аж
поки переляканий директор не зiрве його та не понесе  в  кадебе.  Скажете:
бавлюся? Скажете: дрiбне усе це, саморобне, надто поверхове,  щоб  збурити
замерзле плесо? Ну так, це не автоматна черга, не вибух гранати, це тiльки
пригадування, що лежать в землi нашi змащенi автомати, що боротьба  ще  не
скiнчилася, в попелi ще жеврi╨ iскра. Вогонь спалахне. Хочби й  через  сто
рокiв. Тим часом... я уявляю,  що  блукаю  у  пiтьмi  й  засвiчую  скiпки,
полум'я ©х кволе, жовте, але серед ночi  воно  видне  здалека  -  i  надiя
ожива╨. Думаю, що я не один такий вогнепоклонник, бо iнакше навiщо державi
годувати без-численнi орди кадебiстiв? Значить, невпевненi  вони  у  сво©й
перемозi  i  бояться  нас...  бояться  кволого  полумiнця.   Бо   сьогоднi
полумiнце, завтра - ватра, пiслязавтра вогонь  спалить  байдужiсть,  вiтер
зжене пiну з байдужого моря i в живiй чистiй водi уми╨мося.  Цим  i  живу,
пане професоре.

   Вiн сiв стомлено на стiлець у простiнку помiж вiкнами; опершись плечима
об стiну, вiдкинув голову назад i, заплющивши очi, довго мовчав. Очевидно,
Опришко вистраждав кожне слово... кожне мовлене ним слово  важило  немалий
вирок у таборах, адже за кожним  словом  стояло  дiло;  вiн  мiг  менi  не
сповiдатися, це надто небезпечно, а проте - висповiдався, це було потрiбне
йому  самому,  хотiв,  очевидно,  вирватися  з  глухого  кола   самоти   й
конспiрацi©, адже у цьому колi не було нiкого, кому мiг би звiритися,  хто
б мiг його пiдтримати, кому мiг би передати пережитi небезпеки; ще  бiльше
його сповiдь була потрiбна менi, я розумiв, що вiн навмисне сьогоднi вночi
приблудив  до  мо╨©  хати,  щоб...  Шоб  мене  "перевиховати"?  Шоб   мене
розбудити? Щоб я знову взув апостольськi сандалi© й ступив на  дорогу,  по
якiй ходять люди? Шоб устромити й у мою долоню запалену скипку?
   Скипку я таки узяв; нi, я не призначив ©© для  чогось  протидержавного,
менi досить було вiдчути, що вона ╨ й що обпiка╨ мо© долонi, якi я  стулив
жолобком, щоб полумiнце не погасло; при кволому  свiтлi  раптом,  немов  у
кiно, я зобачив один ранок передминулого року, коли Горопахи  сколихнулися
(й душi напевне втiшилися): на цвинтарi бiля каплицi  на  високiй  черешнi
майорiв на  вiтрi  синьо-жовтий  прапор.  Першими  помiтили  його  тi,  що
поспiшали  на  вранiшнiй  по©зд  до  Бистричан.  За  ними  прибiгла   цiла
стривожена вулиця, що впира╨ться у цвинтар. Покликали голову,  сiльради  й
голову колгоспу. Дiльничного мiлiцiонера  в  селi  не  було,  а  вся  iнша
"сельская власть" "остерiгалася", як було сказано, пошкодити  слiдству,  й
тому прапор висiв добрих двi години, поки з району не примчали кадебiсти.
   Прапор, щоправда, був непоказний, кольори на ньому гейби  вицвiли,  але
вiн дивним чином запанував над Горопахами; його, зрештою,  бачило  не  так
уже й багато людей, а здавалося, що до нього торкався кожен; кожен ув очах
кадебiстiв винен, що синьо-жовтий прапор  з'явився,  як  Iсус  Христос,  у
нашому селi; цiла зграя кадебiстiв нипала хата вiд хати, випитуючи, "хто б
то  мiг  нацiоналiстичну  ганчiрку  повiсити?";  в  пiдозрiлих  хатах,  на
газдiвствах "учорашнiх бандитiв" i "бандпiдсiбникiв", що вiдбули сво© кари
в таборах i на поселеннях,  вчинили  брутальнi  обшуки,  п'ять  осiб  були
арештованi, одного тяжко побили, вимагаючи, щоб "признався".
   Нiчого у них не вийшло, нiхто нiчого не бачив, не чув, "ми  собi  мирнi
люди i дайте нам спокiй".
   Так тривало цiле лiто аж до глибоко©  осенi.  Потiм  чекiсти  забралися
геть, село занурилося  в  сво©  газдiвськi  клопоти,  синьо-жовтий  прапор
полетiв iз черешнi, як кольорова птаха, що жила в дитинствi  в  кожному  з
нас, у вирiй, i про нього почали забувати. А коли люди навеснi зовсiм  про
нього забули, вiн одного ранку знову появився, як Iсус Христос, на цей раз
на грушцi посеред поля, що зветься "Городищем"; груша  якраз  цвiла  бiлим
цвiтом, а поверх бiлоцвiття, як корона - синьо-жовтий прапор.

   I знову почалося...
   Авжеж, Опришко мав рацiю: скiпки таки  палахкотiли  посеред  колгоспно©
ночi i ©х таки боялися... боялися, щоб не пiдпалили байдуже море.
   - Тiльки ж бо ви, професоре, чомусь тодi не розтулили долонi, щоб бодай
уявно уберегти полумiнець вiд злого вiтру,  що  дув  студено  й  чорно,  -
дорiкнув менi Опришко.
   Я не мав йому що вiдповiсти.
   Було менi гiрко...
   Насамкiнець Опришко пригадав:
   - Чи не забули-сьте, професоре, де похована Юстина?
   Не малюй мене, художнику, грiшником, який ка╨ться,  колiнкуючи  посеред
бiло© i голо© пустелi; не малюй мене, художнику, слiпцем, який прозрiва╨ в
муках, роздираючи пiтьму;  не  малюй  мене,  молодий  сусiде,  подорожнiм,
котрий нарештi втрапив на правдиву дорогу.
   Намалюй мене сухим i прямим, як  горiхова  палиця,  дiдком,  котрий  не
голився зо три днi, а тому сизий на обличчi, який пасе за  селом  на  ровi
попри дорогу свою козу, що зветься Парася; коза моя  пощипу╨  траву,  а  я
сиджу на гребенi рову, i добре менi отак сидiти, i тепло, i сонце  свiтить
лагiдно, i жайвори сиплять срiбло понад пшеницями, i хочеться менi жити ще
тисячу лiт разом з жайворонами та мо╨ю козою.

   Аж тут коза, моя Парася, пiдвела  голову,  задерши  бороду,  й  голосно
замекала, як колгоспний мотоцикл. Дорогою з  села  йшло  в  поле  дiвча  -
голiнасте, з двома  косами  у  червоних  биндах...  бинди,  немов  червонi
мотилi, то злiтали, то знову  осiдали  на  плечi;  дiвчинi  було  десь  зо
чотирнадцять рокiв. В однiй руцi несла клунок - певно снiданок татовi,  що
десь косив на далеких луках, у лiвiй - бiдончик з  водою.  Я  очiкував  ©©
наближення, чомусь менi баглося дiвча зупинити  й  спитати,  скiльки  воно
збира╨ться жити, я збирався ©й наворожити тисячу рокiв.

   Але дiвча, таке бiлоголове, таке струнке, таке юне  з  двома  кулачками
грудей, помiтивши мене з козою,  спершу  потупило  вид,  а  потiм  взагалi
вдало, що мене й не помiтило, що мене нема, що мене нiколи на свiтi  й  не
було, й подрiботiло мимо, вiйнувши спiдничкою й не сказавши нi "славайсу",
нi "добридень", нi "помагайбiг"...
   Як то сталося, холера ясна,  що  мене  начебто  нема  на  свiтi,  що  я
невпiзнаний,чужий сиджу в полях горопаських?
   Гей, та де ж мо© апостольськi сандалi©?
   ...Я лише не знаю, художнику, як ти все це намалю╨ш? Але на  те  i  дав
тобi Бог талант.

   _
   _
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   8
   Мене покликали...
   Вранцi на воротях, коли ми з Павлом Ключарем зiбралися  йти  до  церкви
Святого Духа, нас перестрiла задихана молодичка - "дiжурна" з  сiльради  й
чомусь упiвголоса сказала, що кличуть мене начальники  до  "канцелярi©"...
кличуть та ще й попереджають, щоб я не барився i явився  перед  ©хнi  яснi
очi туй як туй.

   - Хто ж то у  сiльському  нашому  урядi  засiда╨  зрання?  -  перепитав
молодичку Ключар. Був назовнi спокiйним, принаймнi  вдавав  спокiйного,  в
очах однак пробивалася стурбованiсть.
   Молодичка  назвала   голову   сiльради   Дмитра   Цимуся,   дiльничного
мiлiцiонера Яцину й партiйного секретаря  з  колгоспу  "отого  голомозого"
Афоню Пиндилика. А ще щойно з району примчався на мотоциклi молодий  панок
з вусиками.
   Ключар тужно дивився на вулицю, про себе щось розмiрковуючи: брови його
бiлявi, кудлатi, як волоття, то супилися хмарно, то повзли вгору на  чоло,
а вуста крiпко тримали слова за зубами. Вулиця, що починалася з Ключаревих
ворiт, пiщаною бiлою крайкою стелилася й бiгла неквапом уздовж  фарбованих
на синьо парканiв i ворiт, на котрих несподiвано для  себе  я  зобачив  де
чоловiкiв, де - жiноцтво, а де й дво╨ - тро╨ дiтлахiв, що осiдлали  ворота
як коней; оця вулиця бiла, отi дiди на воротях, оте  жiноцтво  й  дiтлашня
споглядали на нас  iз  Ключарем  i  на  молодичку  з  сiльради  допитливо,
очiкуючи; я зрозумiв, що лютувалася змова мiж Ключарем i вулицею... змова,
мабуть, як вогонь в осiннiх  сухих  травах,  нишком  покотилася  по  iнших
вулицях, по цiлому селу. Але не чути  було  скрипу,  нагально©  тривоги  -
газди вдавано байдуже покурювали цигарки, посхилявшись  на  ворота,  жiнки
вишiптували вранiшнi молитви, а дiтлахи i'хали на воротях у свiти, якi  ©м
снилися. Дими над череп'яними, над шиферними й подекуди солом'яними дахами
пнулися у високостi голубими колонами  -  на  тлi  чистого  неба  поставав
колонадний храм, у якому панувала тиша й гармонiя.
   Ключар посмiхнувся.
   - Це ти, Меланко, людей розтривожила й повикликала з хат  до  ворiт?  -
спитав вiн молодичку з сiльради,  пiдморгнувши  iй  по-змовницькому.  Вона
звела плечима. Боса,  в  старiй  камiзельцi,  що  колись  була  чорною  та
вишиваною, у бiлiй домотканiй сорочцi, що виглядала  з-пiд  рясно©  чорно©
спiдницi, молодиця була схожа на ластiвку.
   - Боже борони, - перехрестилася, немовби мух вiдганяла вiд  обличчя.  -
Нiкого я не страшила. Шо я  дурна?  При  урядi  нинi  прецiнь.  -  В  очах
стрибали бiсики. - Ну, по дорозi, хто був цiкавий,  розповiла-м,  що  нинi
менi снилося вороння понад Святим Духом... сон,  мабуть,  сповня╨ться,  бо
ось кличуть до канцелярi© того професора зi Львова, котрий шука╨ в  стiнах
Святого Духа замурованих скарбiв. - I молодичка оглянувшись, засмiялася  з
сво╨© маленько© хитростi.
   - Ну й добре, - похвалив ©© Ключар. - Ше по дорозi забiжи  до  Вербена,
розкажи старому  що  й  до  чого.  А  в  урядi  сiльському  замельдуй,  що
львiвський професор зараз буде. Бiжи, Меланко, - i вiн злегка  пiдштовхнув
молодицю за лiкоть. - Цiлий трибунал зiбрали в сiльрадi, - сказав, - але й
нас немало, правда, Меланко?
   Вона нiчого не вiдповiла; нiяких роз'яснень не дав менi також Ключар, я
сам чейже  не  вiднинi  знаю,  що  в  Черченi  iсну╨  мовчазна,  нiким  не
органiзована, стихiйна змова супроти тутешньо©  влади  в  оборонi  Святого
Духа; я не один раз спостерiгав,  удаючи,  що  це  мене  не  обходить,  як
кожного ранку, коли погода, як золото, i коли дощ,  поблизу  Святого  Духа
кружляв хтось iз сiльських людей - добровiльних вартових, котрi пильнували
тi╨© хвилини, коли ми з Ключарем вiдчиняли церковнi  дверi...  пильнували,
щоб ворожа сила не спробувала заволодiти ключем; очевидно, протистояння  з
владою не було безпечним, це люди в Черченi знали з  власного  досвiду,  а
все ж Святого Духа вони не вiдцуралися.  Сидячи  або  ж  колiнкуючи  перед
стiною й визволяючи з-пiд  тиньку  по  сантиметру  творiння  стародавнього
майстра, я думкою блукав навколо церкви помiж хрестами або ж занурювався в
гущаки кукурудзи, тичено© квасолi й у пралiси  соняшникiв  на  довколишнiх
городах i пробував розмовляти з вартовими, цiкавився, чому  вони  дорожать
сво©м Святим Духом, i чи ©м не страшно, що котрогось  судного  дня  ворожа
сила з Рогача або й з  самих  обласних  Бистричан  обступлять  Святий  Дух
танками, обсотають його линвами й розтрощать церковцю  на  чотири  сторони
свiту... розтрощать, рознесуть, потоптом пройдуть, а  ви  й  не  встигнете
церковцю оборонити, це станеться вночi або  ж  коли  запiють  кури  й  сни
запанують глибокi; вони iз силою ру©нною набули практики,  досвiду,  таким
же способом, чув я, розвалили церкви у Бойкiвських горах, у Яворi, у мiстi
Долинi, i ще десь... i ще... i ще... А там церкву пiдпалили... i там...  i
там.
   Горять свiчi аж попiд небеса...
   Мо© уявнi вартовi лише зiтхали, ©х не обходило,  що  в  iнших  околицях
сатанинська сила взяла верх, у Черченi, будьте певнi, професоре, цього  не
станеться, ми не допустимо, ми вже один раз перемогли владу,  отого  Афоню
Пиндилика  з  медальками  на  гiмнастьорцi,  тепер  теж  не  дамося.  I  я
повертався  з  уявно©  мандрiвки  на  сво╨  риштування  в  церквi  духовно
наснаженим; я почувався злютованим з невидимими  вартовими  Святого  Духа,
вони, дарма, що були помiж ними кволi старцi або й пiдлiтки, додавали менi
сили й вiдваги: за нами муром стояло село.

   Проте, вiдвага таки конче була потрiбна: я здавав собi справу,  з  яким
монстром затiяв небезпечну гру; покищо ворог  зача©вся  чи  вражений  мо╨ю
хоробрiстю, чи розгублений сiльською згуртованiстю, чи навчений попереднiм
досвiдом,  що  черченцiв  солими  руками  не  вiзьмеш,  але   треба   було
сподiватися: рано чи пiзно, а вiн покаже сво© зуби; я думав про його зуби,
про кiгтi, про копита, про його жорна, на  яких  вiн  зжорновував  людськi
долi,  мистецькi  таланти  перемелював  у  лантухи  розжованого   дешевого
плазування, i думки цi остерiгаючi чомусь закрадалися в мо© сни...  i  сни
розлiталися навсiбiч, залишаючи  мене  самого  на  постелi,  охопленого  й
окропленого тривогою;  удень,  щоправда,  тривога  пiд  сонцем  присихала,
залишаючи в душi жовтий сморiд, зате вночi пiдповзала до мене  на  черевi,
немов знесилений голодний вовк; вовк клацав зубами.

   - До чогось хочуть причепитися... знайшли якусь причину, -  промовив  в
унiсон мо©м думкам Павло Ключар. - Щось ©м стрiлило до голови. Видно, ваша
робота у Святому Дусi не припала до вподоби. Ви ж  самi  кажете.  Майстре:
╙фрейтори не сплять

   Щоб ╨фрейторам не  "стрiляло  до  голови",  ще  до  того,  поки  почати
дослiдження стiни в Святому Дусi, ми з  Ключарем,  якого  люди  в  Черченi
назвали помiж собою Хранителем  Святого  Духа  (офiцiйно  вiн  числився  в
обласному кра╨знавчому музе© молодшиим науковим працiвником),  побували  в
сiльрадi, де я вiдрекомендувався,  що  я,  такий-то  й  такий,  маю  право
дослiджувати, вивчати, реставрувати пам'ятки iсторi© та культури, й власне
прибув у Черчен  до  Святого  Духа  на  прохання  обласного  музею...  ось
офiцiйний лист iз пiдписом директора музею товаришки Журавель... до  речi,
вона три днi  тому  побувала  з  компетентною  комiсi╨ю  у  Святому  Дусi:
мистецтвознавцi очiкують, що Святий Дух здиву╨ свiт.
   Дмитро Цимусь,  сiльрадiвський  голова,  високий  i,  хоч  iще  молодий
роками, зовсiм сивий, уважно  вивчав  мо©  папери...  так  уважно,  що  аж
ворушив губами, немовби вивчав написане в паперах напам'ять;  але  це,  як
менi здалося, робилось для "людського ока", назагал Цимусь  був  чоловiком
добродушним, усмiхненим, але мусив удавати з себе запопадливого  урядника,
тим бiльше, що справа стосувалася Святого Духа, хоч "уряду  над  церквою",
як вiн  казав,  сiльрада  не  мала.  Пiсля  вiдомих  подiй,  коли  районнi
керiвники вiд культури, агiтацi© та пропаганди  вирiшили  збити  з  церкви
хрест та обладнати в нiй примiтивний, зрозумiла  рiч,  ате©стичний  музей,
(встигли уже поруйнувати бiчнi вiвтарi), Черчен - тихе, покiрливе  начебто
село  не  то  що  проiгнорувало  районне  рiшення,  а  й   таки   вiдкрито
збунтувалося, не порахувалось навiть з мiлiцi╨ю, що примчалася "на  алярм"
iз Рогача; вчинилася сутичка, були крики, полетiло камiння, стався скандал
на цiлу область, бо ж вибухнув стихiйний колгоспний  страйк.  Пiсля  цього
ключ вiд церкви Святого Духа не зберiга╨ться в сейфi сiльско©  канцелярi©,
вiн узагалi пропав, щез, загубився, упав у криницю...

   Шукай вiтра в полi...
   Цимусевi самому вистачило глузду й стримував iнших запопадливих "борцiв
iз релiгi╨ю",  а  найперше  колгоспного  парторга  Афоню,  тобто  Афанасiя
Пиндилика, того ключа не шукати, не ятрити заруб-цьованi рани, до  того  ж
Святий Дух передали у вiдання Бистричанського музею. Про поряднiсть Дмитра
Цимуся свiдчило й те, що якраз вiн рекомендував  хранителем  Святого  Духа
Павла Ключара. Котрогось дня, коли я уже працював над розчищенням  фрески,
Цимусь "службове", як вiн висловився, навiдавсь до  Святого  Духа;  деякий
час тупцював коло стiни, тулив до не©  долонi,  немов  би  долонями  хотiв
просвiтити й наперед дiзнатися, що власне пiд нашаруванням фарби  й  вапна
приховано; потiм обома долонями торкнувся мо©х плечей, i я подумав, що цей
усмiхнений потайний чоловiк теж напевне числиться серед тих, кому  дорогий
Святий Дух.

   I тому нежданий виклик до  сiльради  руйнував  у  мо©й  свiдомостi  уже
усталений образ потайного доброзичливця... хоч, щоправда,  випало  менi  з
пам'ятi, що окрiм Цимуся  чека╨  на  мене  Афанасiй  Пиндилик,  дiльничний
мiлiцiонер Яцина та ще примчався з Рогача  на  мотоциклi  якийсь  молодик.
Можна було тiльки здогадуватись, що не для добра зiбрався цей трибунал.
   - Вигадали якусь заковику товаришi ╨фрейтори. Чого дивуватися. Вони  на
те ╨, - далi пiдбадьорував мене Ключар, уже стоячи на хвiртцi.  -  Але  ви
тримайтесь... Документи вашi законнi, все оформлено як належиться.  Ну,  а
крiм того, ви не однi. Розумi╨те? - За цих  кiлька  хвилин  Павла  Ключара
гейби  пiдмiнили:  не  було  на  свiтi  лагiдно  усмiхненого  поета,  дещо
повiльного, м'якого, якого я звик бачити кожного  дня;  стояв  на  хвiртцi
високий, зiбраний у кулак вартовий Святого Духа, його ключар.
   Заледве переступивши порiг сiльсько© канцелярi©, я  вiдчув  якби  запах
небезпеки; небезпека, потужнi струми ворожостi вилунювалися насамперед вiд
молодика, що був низькорослий, щуплий, як горобець, дрiбоньке його обличчя
з метеликом смiшних вусикiв було стерте, розмазане, невиразне; молодик був
сiрий на колiр: вбрання, сорочка, краватка,  волосся  зачесане  на  правий
бiк, вусики пiд носом, що вирiс завбiльшки в жолудь - увесь вiн був  гейби
притрушений попелом, i я, окинувши його поглядом, оцiнив його вмiння  бути
сiрим, непомiтним, розчиненим у масi: на таких в гуртi переважно нiхто  не
зверта╨ уваги, вiн нiбито ╨ i його нема.

   Сiрий молодик не вдався до гри  в  "цюцi-бабцi",  а  "просто  з  моста"
сказав, що при©хав iз районного кадебе з дорученням вiд  керiвництва,  щоб
зустрiтися з вами, Василю Васильовичу, не в чотири ока,  а  в  присутностi
радянсько© влади й громадськостi Черчена, тому, як бачите,  й  сидить  тут
голова сiльради, секретар парткому колгоспу, а також, так би  мовити,  для
порядку, лейтенант Яцина.

   Потреба  цi╨©  розмови,  Василю   Васильовичу,   визрiла   виключно   з
громадсько© необхiдностi, а не вiд забаганки органiв чи райкому партi©, це
прошу мати на увазi. Ми розумi╨мо вагу, значення мистецько© пам'ятки,  яку
ви, так  би  мовити,  вiдкрива╨те  для  свiту.  Свiдченням  доброзичливого
ставлення районного та й обласного керiвництва до церкви  Святого  Духа  ╨
згода передати ©© пiд юрисдикцiю обласного музею... та навiть  призначення
вiдомого вам Ключара, який у минулому допускався  полiтичних  помилок,  на
посаду хранителя  Святого  Духа,  мають  переконати  вас,  професоре,  що,
по-перше: ми цiну╨мо i шану╨мо iсторичний спадок свого народу, бо ж  не  ╨
якимись безбатченками. Два: ми, навченi гiрким досвiдом, не  ма╨мо  намiру
конфлiктувати з Черченем, з селом,  де  ╨  передовий  колгосп,  де  багато
маякiв  працi,  в  якому  переважна  бiльшiсть  жителiв  -   люди   чеснi,
працьовитi, одне слово - трударi... i от цi  трударi,  серед  них  ╨  люди
заслуженi, як от, наприклад, Марiя Рибка, доярки Гафiя  Тулумбас,  Параска
Семенiв та iншi, звернулися до нас, до органiв, iз попереджувальним,  якби
сказати,  проханням:  не  дати  повторитися  тому,  що  п'ять  рокiв  тому
вiдбувалося навколо церкви Святого Духа.
   Молодик у сiрому костюмi говорив рiвно, спокiйно, немов читав  передову
статтю з районно© газети, але чим довше, монотоннiше вiн нанизував  слова,
тим  виразнiше,  сильнiше  я  вiдчував  небезпеку,  що  липким  павутинням
обсотувала мене, лякала непередбаченим  рiшенням,  яке  мiг  прийняти  цей
нiбито на поспiх, а напевно таки продумано  скликаний  трибунал;  зрештою,
небезпека снувалася не так довкола мо╨© особи, як  навколо  Святого  Духа,
навколо фрески,  i  я  був  готовий  ©©  обороняти...  i  був  я  водночас
розчарований, морально подавлений тим, що в Черченi знайшлися люди,  серед
них Марiя Рибка, iсторiя життя яко© мене потрясла, я раз по раз повертався
думкою до трагедi© цi╨©  вродливо©  жiнки,  яка  заради  фальшиво©  слави,
орденiв, сидiння в президiях, премiй, солодкого життя, пустилася берега...
я, бувало, то винив ©©, то виправдовував "такими" порядками в суспiльствi,
або й звалював вину на  ©©  чоловiка,  сво╨рiдного  сутинера,  якому  було
вигiдно i зручно мати жiнку-передовичку, що приносило матерiальнi  вигоди;
я не знаю, чому я так перейнявся долею Марi© Рибки... може, тому, що  вона
розумiла свiй грiх i сво╨ падiння, одначе не збиралася  нiчого  змiнювати,
було ©й добре отак жити, i в цьому був увесь ©© трагiзм; я збирався колись
намалювати  портрет  цi╨©  трагiчно©  душi;   сьогоднi   додався   до   ©©
психологiчного портрета iще один штрих.

   Я думав,  що  Святий  Дух  потрiбно  обороняти  не  лише  вiд  районних
╨фрейторiв,  а  й  також  вiд  тутешнiх  "трударiв",  якi  сво©м   гострим
суперрадянським нюхом нiбито уловили загрозу, що вiяла вiд  Святого  Духа.
Ох, краяни ви мо©, краяни... А втiм,  "тутешнi"  -  це  тiльки  ширма,  за
ширмою  ось  цей  сiрий  молодик,  приблуда  Пиндилик,  районнi,  обласнi,
московськi ╨фрейтори.
   Хотiв би я тiльки знати, краяни ви мо©,  в  чому  поляга╨  загроза  вiд
Святого Духа, попереджувати яку ви  поквапилися?  Мене  розбирала  злiсть;
менi надокучило вiдчувати себе в ролi пiдсудного й дивитися,  слухати,  як
до Страдчо© долини скрадливо пiдкочують клубища павутиння  чи  й  колючого
дроту, щоб обгородити  його,  обсотати  зусiбiч,  щоб  не  було  до  нього
доступу, щоб заiржавiла по ньому пам'ять. Не можу тiльки собi пояснити  (а
може, пояснення давно живе в мо©й душi?), чому власне  Святий  Дух  iзнову
привернув до себе увагу ╨фрейторiв? Чи рiч у фресцi, над розчищенням  яко©
я працюю,  чи...  Але  ж  iще  нiхто  точно  не  зна╨,  що  на  тiй  стiнi
намальовано, iще попереду багато роботи.
   Я так i спитав ©х, кожного зокрема, по черзi; спершу спитав молодика  з
кадебе, потiм мiлiцiонера - вродливого парубiйка  з  великими,  як  сливи,
очима, а наостанку - Афанасiя Пиндилика, який притулився на стiльцi  збоку
(гейби зача©вся у засiдцi) й смалив цигарку за  цигаркою.  Про  Пиндилика,
тобто про Афоню, як його називали  по-вуличному,  котилася  слава  як  про
чоловiка  "нервного",  але  сьогоднi  вiн  сидiв  сумирно.   Голена   "пiд
Котовського" продовгувата голова, видовжене обличчя  -  огiрок  на  довгiй
ши©. Був одягнутий у вiйськову,  чисто  випрану  гiмнастьорку,  на  грудях
висiла планка колодок орденiв i медалей, що мали свiдчити про його  бойове
во╨нне минуле; окремо коло колодок Пиндилик пришпилив медаль "За вiдвагу";
очевидно, ця деталь мала говорити про риси його характеру.

   Мо© запитання стосувалися усiх i кожного  зокрема,  але  вiдповiв  менi
тiльки молодик у сiрому; дрiбненьке, мале, як кулачок,  його  обличчя  при
цьому незадоволено морщилося, мовляв, нам зрозумiло,  Василю  Васильовичу,
ваше прагнення вiдкрити, подарувати  укра©нськiй  радянськiй  культурi  ще
одну цiкаву пам'ятку, якщо вам вiрити, з  XVII  столiття...  нам  потрiбнi
такi вiдкриття, скарбниця стародавнього укра©нського живопису не так уже й
багата внаслiдок во╨н, лихолiття, нацiональних утискiв, часом  невиважених
дiй  уже  в  наш  час...  ми  це  визна╨мо...  ми,  прецiнь,  теж  кiнчали
унiверситети й дещо розумi╨мо. Ми з вами, Василю Васильовичу,  ми  вiримо,
що... завтра-пiслязавтра, я  маю  на  увазi  близьке  майбутн╨,  фреска  у
Святому Дусi буде  на  часi...  явиться  вона  людям  в  усiй  красi.  Але
повторяю:  завтра!  (Молодик  при  цьому  пiдняв  палець).  I   прошу   не
дивуватися, що це станеться, кажучи образно, лише пiслязавтра. Ви,  Василю
Васильовичу, дивитеся  на  речi  з  точки  зору  художника,  реставратора,
мистецтвознавця, але не з точки зору полiтика,  члена  партi©,  який  зна╨
тутешнi умови, настро© людей. Ваша фреска iще до кiнця  не  вiдкрита,  про
не© тiльки й чули, що  на  стiнi  намальоване  страшне,  повне  крику  око
якогось мученика, а вже сьогоднi фрескою  зацiкавилися...  пiшов  поголос,
ажiотаж.  А  що  буде  завтра?  Завтра  сюди  посунуть  орди   не   просто
шанувальникiв стародавнього  живопису...  посунуть  орди,  якби  то  легше
означити, нацiональних романтикiв, любителiв патрiархальщини,  десидентiв,
усяко©, вибачайте,  наволочi.  Вам  напевно  розповiдали,  що  в  дово╨ннi
польськi часи до Страдчо© долини, до Святого  Духа,  до  цвинтаря  Сiчових
стрiльцiв i Козацько© могили на Зеленi свята й також у кожну  рiчницю  так
званого   Листопадового   зриву   1918   року,   коли    постала    ЗУНРа,
прителеплювалися сюди не сотнi, а цiлi тисячi...; тут  туманiли:  молитви,
спiви, прапори, промови, просто розмови... нацiоналiстичний чад. Тому нинi
мусимо визнати, що Страд-ча долина  стала  якби  колискою  бандерiвщини...
навколишнi лiси кишiли бандерiвськими бандами.  Дума╨те,  випадково  п'ять
рокiв тому спричинився скандал,  коли  спробували  зняти  з  Святого  Духа
хрести? Збiглося несвiдоме жiноцтво,  так...  але  ми  переконанi,  що  за
жiнками стояли  тi,  якi  повернулися  з  Сибiру,  з  таборiв...  вони  не
перекувалися, вони - прита©лися.
   Тепер уявiть собi... адже ви - художник мислите образами, вам не  тяжко
уявити картину, коли фреску розкри╨те повнiстю  i  про  не©  заговорять...
коли Страдча долина  знову  стане  мiсцем  для  прощi  не  так  до  вашого
стародавнього  мальовидла,  як  до  стрiлецьких   могил.   Ото   ж,   цi╨ю
перспективою, професоре, й стривоженi простi трудiвники, якi шукають у нас
допомоги.
   Тому  я  тут...  я  тут  у  порядку,  так  би   мовити,   профiлактики,
попередження, для добро© поради: нам не  хотiлось  би,  щоб  вервечка  вiд
бандерiвсько© колиски опинилася у ваших  руках.  Наше  завдання:  оберегти
вас... ваше добре iм'я.

   Я мовчав; я давно був готовий до подiбно© розмови, мене до не© готували
не гiльки Вербень з Ключарем; iще  в  зеленiй  молодостi,  коли  я  вперше
розчистив маленьке вiконце в стародавнiй iконi,  крiзь  яке  поглянула  на
мене Богородиця, небiжка-мама, спостерiгаючи за мо╨ю роботою, обняла  мене
за плечi й спитали: чи тво╨ маленьке  вiдкриття,  оце  вiконце  на  iконi,
сподоба╨ться в iнститутi, чи це тобi, сину, не зашкодить? Одначе сьогоднi,
навiть будучи готовим до подiбно© розмови, я був приголомшений неприкритим
шантажем: у  мо©й  руцi,  бачите,  виявилась  вервечка  вiд  бандерiвсько©
колиски. Не бiльше й не менше.
   - То що ж ви порадите? -  спитав  я  молодика.  Очевидно,  я  таки  мав
розгублений вигляд, бо вiн задоволене посмiхався.

   - Рада наша проста, - промовив серйозно. - I я це говорю  не  лише  вiд
себе, маю доручення вiд керiвництва: залишiть на певний час Святий  Дух  i
©дьте в Карпати на пленер. Свiт прекрасний... сучасний  свiт  кращий,  нiж
збляклi барви на церковному мальовидлi. - Молодик був упевнений,  що  свою
мiсiю, покладену на нього, виконав; вiн, очевидно, не уявляв, щоб хтось та
не  порахувався  з  рекомендацi╨ю  "органiв";  вiн  уявив,   що   я   лежу
розпростертий  на  лопатках.  I,  мабуть,  якусь  хвилину  я  таки   лежав
безпомiчний, шукаючи виходу з пастки, що ©© обтикали ловецькими  червоними
прапорцями. Я мiг простягнути руку  й  сiрий  молодик  вивiв  би  мене  на
безпечне мiсце, й за це нiхто б мене не осудив, принаймнi  вголос,  кожний
на мо╨му мiсцi учинив  би  так  само,  або  майже  кожний,  з  "органами",
прецiнь, не жартують. Лише я знаю,... я переконаний, що  у  Львовi  кожний
другий мiй знайомий спитав би мене: "Слухай-но, невже ти не поцiкавився  в
"органiв", чого вони пхають носа до фресок сiмнадцятого столiття, яке ©хн╨
дiло,  хай  шукають  шпигунiв,  дисидентiв,  учорашнiх   банд-пiдсiбникiв,
бандерiвцiв, хай за ними йдуть слiдом, як пси, це  ©хня  робота,  але  хай
залишають у споко© безiменного митця, страдника, твiр якого,  вочевидь,  у
сiмнадцятому  столiттi  тодiшнi  "органи"  теж  визнали   небезпечними   й
замурували його вапном... замурували й "ослiпили".
   Паралель мiж сiмнадцятим столiттям i сьогоднiшнiм днем,  що  скресла  в
мо╨му мозку, була схожа на електричний удар... було таке  враження,  що  я
торкнувся оголеного електричного дроту; удар, труснувши,  привiв  мене  до
тями: важливе не те, що завтра скажуть мо© колеги у Львовi  -  осудять  за
вiдступ, чи згодяться, що iншо© ради не було... важливо,  як  я  сам  собi
подивлюся ув вiчi, чи буду опiсля  сам  себе  поважати  як  мистець  i  як
науковець. Я у цi хвилини якось призабув, що тут таки, у Черченi, маю двох
друзiв - суддiв, якi вiдразу вiдцураються вiд мене  як  вiд  зрадника;  та
навiть ©хн╨ презирство, я думаю, можна пережити, у стократ важче  пережити
презирство до самого себе - блукання  по  всiх  колах  свого  внутрiшнього
пекла.
   Й напевне провiдником по всiх мо©х пекельних  колах  був  би  невiдомий
мистець з сiмнадцятого столiття; цей натхненний чернець удень i  вночi  не
давав би менi спокою: сьогоднi вiдiбрав би в мене пензель, завтра - змiшав
би в купу всi мо© фарби, пiслязавтра - кинув би у вогонь мою палiтру, а ще
котро©сь ночi вийняв би з мене талант,  мовивши  при  цьому:  "Нащо  тобi,
чоловiче, цього Божого дару, якщо ти скорився ╨фрейторам".
   I покотиться мiй талант у безодню.
   - Менi зда╨ться, що до кожно© людини  приходять  такi  днi...  настають
такi днi, коли  треба  вибирати:  ╨  важлива  робота,  яку  мусиш  зробити
сьогоднi, це твiй святий обов'язок, справа тво╨© честi, i  ╨  робота,  яку
можна вiдкласти назавтра, - промовив я,  вiдчуваючи  незрозумiлий  приплив
утiхи, що потекла мо©ми  жилами.  -  На  завтра,  гадаю,  можна  вiдкласти
по©здку в Карпати на пленер.

   - Я у цьому, Василю Васильовичу, не впевнений, - зiтхнув  молодик.  Був
схожий на великого щура, що присiв на хвiст... сидiв молодик на  хвостi  й
нервово бiгав олiвцем у сво╨му блокнотi. - Ви  -  член  партi©  i  повиннi
знати, чим це пахне. Зна╨те? - оскалив хижо гострi бiлi зуби.

   Це була вiдкрита погроза; iншо© збро© ╨фрейтори уже не мали.  Щоправда,
вони могли заборонити далi працювати над розчищенням фрески, могли  знайти
якийсь формальний привiд. Та ©м баглося, щоб  я  особисто  вiдмовився  вiд
Святого Духа, а вже потiм буде видно.
   - Та що ви з ним панька╨тесь!  -  таки  не  втерпiв,  скочив  iз  свого
стiльця   гарячий   Афоня   Пиндилик.    -    Зд╨сь    по-нашому    треба,
по-пролетарському...

   Нi, вiн не докiнчив, його шарпнув iззаду за хвiст  гiмнастьорки  Дмитро
Цимусь.

   - Подивiться-но, товаришi, у вiкна, - сказав вiн стиха.
   Всi припали до вiкон. А я вдарив ногою у дверi й вийшов на вулицю...  я
вийшов на вулицю й остовпiв: у скверику перед  сiльрадою,  на  дорозi,  на
греблях придорожнiх ровiв сидiли й стояли чоловiки й жiнки  -  заледве  не
цiле село зiбралося тут купно; я зрозумiв, що зiбралися вони тут для  мо╨©
пiдтримки або й оборони. Нiде помiж  людьми  я  не  бачив  Ключара  або  ж
Вербеня, хоч i здогадувався, що цей сiльський схiд  -  ©хня  робота.  Зате
ген-ген на стежцi, що бiгла навпростець городами  до  Страдчо©  долини,  я
побачив високу постать у чернечiй сутанi, щоправда, чомусь у сутанi  бiлiй
та ще пiдперезану червоним поясом. Чернець був простоволосий,  довге  сиве
волосся розвiвалося  на  вiтру  й  свiтилося,  вибухаючи  iскрами,  чистим
срiблом; я знав, що на стежцi, власне, нiякого  черця  нема,  я  його  сам
вигадав, я його хотiв там бачити,
   А може, це був я сам?
   Це я iшов до Святого Духа й сотнi пар очей  провожали  мене  поглядами;
погляди мене любили й оберiгали.

   ЧАСТИНА СЬОМА
   ПАВЛО КЛЮЧАР_
   1
   Нiхто з нас, чоловiкiв, не зна╨,  звiдки  появляються  у  нашому  життi
жiнки; i нiхто з нас, чоловiкiв, не збагнув iще жiночо© сутi. Й не  дивно,
що цим питанням сушать собi голови мудрецi,  й  що  мистцi,  вiдколи  свiт
сто©ть, залюбки пробують оживити на сво©х полотнах чи в мармурi або каменi
небесне  сяйво  жiночого  тiла,  що  поети  усiх  часiв  i  всiх  народiв,
починаючи, мабуть, вiд царя Давида, не можуть  розгадати  чар,  глибину  й
водночас вiчну тайну жiночих очей;  нiхто  з  нас,  смертних,  не  може  в
жiночих очах iз певнiстю прочитати: чи це кохання, чи це кокетство, чи  це
обiцянка  насолоди,  чи  це  маска  холодно©  байдужостi,  чи  це  почуття
переваги, а то й зневаги, чи це погляд iз минулих правiкiв, чи це знову  ж
таки обiцянка, але вже обiцянка вiчностi,  чи  й  навпаки  -  пророкування
забуття? Жiнки схожi на сфiнксiв у чоловiчiй пустелi, ми блука╨мо  навколо
них поодинцi й отарами, зазира╨мо ©м ув  вiчi,  виспiву╨мо  ©х  у  пiснях,
вимрiю╨мо у снах, засипа╨мо дарунками, буду╨мо для них гнiзда,  а  вони  з
висот сво╨© самотностi й розумiння свого призначення минають нас на тiсних
вiд  натовпiв  мiських  вулицях,  на  розквашених  тракторами  й   худобою
колгоспних путiвцях чи десь на вузьких стежках помiж житами, i зникають  у
людських гуртах або ж у пшеничних нетрях,  i  пiсля  них  нам  залиша╨ться
тiльки ©хнiй вабливий запах, i тiльки сяйво ©хнього волосся, що спалахнуло
на сонцi або ж повiсняною бiлизною, або вороненою чорнотою, або  ж  вогнем
яро© мiдi... i тiльки ©хнi погляди залишаються нам у душах як знаки чогось
незрозумiлого i та╨мничого; i ще  залишаються  нам  ©хнi  усмiшки;  жiночi
усмiшки (ви помiтили?) схожi (я починаю грiшити пишнослiв'ям, так? Але  не
каюся,  нi.)  на  пелюстки  весняного  первоцвiту  -  такi   ж   нiжнi   в
на-пiврозтулених устах;  тандiтнi,  по  яких  можна  хiба  торкатися  лише
цiлунками. Але ви помиля╨теся, якщо дума╨те, що ©хнi  посмiшки  призначенi
виключно для вас, жiнки - потайнi iстоти й вони посмiхаються переважно для
себе: то вони згадують про вчорашню при╨мну нiч,  то  вони  слухають  самi
себе, а в собi - або ж зачате дитя, або ще жадання  материнства,  то  вони
снять прилюдно про  десь  побачену  суконку  або  ж  перстенець,  то  вони
розквiтають мимоволi  перед  майбутнiм  сво©м  святом,  яке  може  статися
сьогоднi, завтра чи й пiслязавтра... жiнки  завжди  очiкують  та  очiкують
свого свята, як каня дощу.
   Одного дня, одного вечора, однi╨© ночi ста╨ться чудо: котрась  з  жiнок
чи дiвчат, яка дотепер пропливала  мимо  вас  iз  загадковою  посмiшкою...
пропливала, немов лодiя iз невiдомих морiв i в цих морях зникала, й  через
те була для вас недоступна,  далека  й  взагалi  iрреалiстична,  раптом...
раптом, iдучи вам навстрiч, зупиня╨ться, дивиться на вас сво©ми  очиськами
мовчки й  захоплено,  мовби  ви  красень  iз  красенiв,  i  ви  теж,  дещо
спантеличенi, раптом почина╨те згадувати, що  якраз  навколо  цi╨©  iстоти
блукали вашi думки, що це якраз та, яку ви очiкували з дня на день;  i  не
ма╨ значення: вродлива вона,  чи  так  собi  сiренька  пташка,  висока  чи
низька, розумна чи не дуже, укра©нсько© вона породи чи яко©сь  чужинецько©
- вона для вас найкраща, найрозумнiша, найчистiша.

   Най... най...
   I ви вiд цi╨© хвилини, якщо й були ате©стом, почина╨те вiрити  в  Бога:
це Бог послав вам жiнку для щастя i продовження роду.
   - Я теж прислана  Богом,  правда?  -  без  промiнчика  кокетства  Ольга
глянула на мене. Дивилася довго, пильно, немов би я теж приплив до  не©  з
iншого далекого свiту. - А поки я пливла сюди... це тривало, мабуть, сотнi
лiт, ти роздобув у ворожбитiв книжку, з яко©  навчився  туманити  дiвчатам
голови?  -  злегка  усмiхнулася  кутиками  уст.  Ув  очах  сяйнули  веселi
iскринки... сяйнули й вiдразу погасли.  -  Або  й  нема  на  свiтi  нiяко©
ворожбитно© книжки, це дi╨ на тебе ворожба рiки, отого крутого берега,  що
червонi╨ оголеними  кiстяками  червоних  скель,  оцi  поля.  I  сонце,  що
заходить... Завтра буде день, буде будень, ворожба, як роса, зiйде з  очей
i ми знову опинимося в буденщинi, як у калюжi,  на  якiй  нема  мiсця  для
тво©х лодiй. Ось побачиш...
   Я мовчав; я уже все виказав, що мав казати,  менi  тепер  баглося  лише
сидiти обiч Ольги, мовчати й шалено стримувати себе, щоб не вхопити  ©©  в
обiйми.

   А чому б...
   А чому б i нi? Чому б не вхопити, не обцiлувати, чому б не розчесати ©©
довге, пов'язане голубою стрiчкою у тугий бунчук  волосся  кольору  темно©
мiдi, чому б не провести  пальцями  по  широких,  по-чоловiчому  волохатих
бровах, чому б не торкнутися губами пухнастих вiй, чому б не  втопитися  у
тих зелених очиськах?
   Нi, я не смiв...
   Я уже знав, що якраз ця жiнка, ╨дина у свiтi,  вибрана  з  мiльйонiв  i
дана менi Богом, буде моя, я ©© полюбив iз першого погляду, з тi╨©  першо©
хвилини, коли вона трохи здивовано й трохи недовiрливо  глипнула  на  мене
з-пiд метеликiв вiй; очевидно, що те, про що оповiдаю, вигляда╨ банальним,
але ж, прошу вас, банальним, тисячу раз повторюваним, майже штампованим  ╨
свiт, i все ж ця повторювана банальнiсть для кожного з нас ╨  неповторною,
╨диною, бо кожному з нас даровано  пережити  ту  солодку  мить,  коли  Бог
посила╨ нам жiнку... а якщо комусь не посила╨, то,  певно,  той  обдiлений
чоловiк ╨ великим грiшником, котрому призначено  обертатися  серед  жiнок,
спати з ними, пити ©х мед, а все ж - не зазнавати щастя.
   Ця, що сидiла сьогоднi поруч зi мною, не послана була для спокуси й для
грiха, послана була для свята, для радостi... i може бути, що  коли  хтось
здалеку спостерiгав за нами з Ольгою... спостерiгав за двома постатями, що
сидiли на заходi сонця на березi Днiстра, то мiг  помiтити,  здивований  i
зляканий, що над нами свiтився нiмб; i не треба посмiхатися скептично:  не
був це нiмб святостi, а був це нiмб тихо©  радостi;  цiлий  Днiстер  тихо©
радостi плив через мою душу.

   Жiнка, яка сидiла поруч зi мною, не була для мене невiдомою, з котрою я
тiльки-но познайомився. Ольгу Чобiт, Чобiтiвну, я знав iз дитинства, ще  з
тих часiв, коли ми обо╨ бiгали до нашо© Черченсько© школи. Щоправда,  вона
вчилася на три класи нижче, однак, я добре пам'ятаю голiнастого дiвчура  з
товстою рудою косою, котру за хлоп'ячi вибрики (то  шибку  розiб'╨,  то  з
хлопцями копа╨ на стадiонi м'яча, то ганя╨, як навiжена, по селу  ровером,
то комусь носа розквасить) називали Ольжин; вона була одиначкою  у  нашого
колгоспного   голови   Олекси   Iвановича   Чобота,   отже   походила    з
"пан-ськосовiцько©" родини, але нiчим не вирiзнялася (окрiм хiба  тим,  що
©й купили велосипед) вiд колгоспно© голоти. На  вiдмiну  вiд  учительських
синкiв i доньок Ольжин поводилася з усiма рiвно i привiтно, в не© не  було
заскокiв начальницьких дiтей, якi з  пелюшок  збиралися  ставати  вченими,
льотчиками, письменниками, директорами  баз  або  ж  лiкарями,  вона  всiм
хвалилася,  що  хоче  бути  в  господарствi   свого   орденоносного   тата
орденоносною дояркою. Власне, простацька мрiя про роботу на фермi  в  гною
бiля корiв у мо©й уявi вирiзняла рудувате дiвча з-помiж iнших  зелепуцьких
вiдданиць, я тодi... було це у восьмому класi... чи не вперше пильнiше  до
не© приглянувся... приглянувся i махнув рукою: якесь воно, те дiвча, дивне
трохи. Чорнi волохатi брови, зеленi великi очi, руда  коса,  сукенка  вище
гострих колiн.
   Потiм Ольга зникла з мо©х очей на довгi роки. Поки я вiдбував вiйськову
службу, вона вчилася на зубного лiкаря у Львiвському медiнститутi  (чомусь
©© татунцьо не порахувався з дiтвацькою ©© мрi╨ю стати дояркою),  сво╨ю  ж
чергою пiсля армi© я поступив до Педагогiчного в Бистричанах - i мiж  нами
простелилися такi безмежнi простори, такi чужi чужини, що,  здавалося,  не
вистачило б одного життя, щоб ©х  перемiряти.  Iнколи,  коли  я  при©жджав
додому, до мене докочувалися, як сухi скрученi листочки, задавненi  кпини,
що, чу╨те, Головишина дiвка вискочила у Львовi  за  професорського  синка,
при©жджав зять до Чобота на бiлiй "Волзi", понавозив цiлi мiхи дарункiв, а
Ольгу носив у саду на руках - усi це бачили й заздрили.  Ще  на  котромусь
осiнньому листочку було написано,  що  Ольжине  замiжжя  тривало  коротко,
професорський синок любив возити на "Волзi" не тiльки власну дружину. Мене
це, зрештою, зовсiм не обходило, осiнн╨ листя запiзнiлих сiльських  новин,
час, немов вiтер, розвiяв по роздорiжжях, а дощ приплющив ©х у бур'янах, i
новини забувалися; коли ж я зрiдка зустрiчав Ольгу на вулицi в селi або  ж
бачив ©© у вагонi бистричанського по©зда, вона не залишала в менi  нiякого
слiду... залишалися якiсь випадковi незначнi слова, якiсь олiдi усмiшки, й
виринали якiсь далекi шкiльнi пригоди, коли ми були дiтьми.

   Аж поки це не надокучило Господу Богу.
   П'ять днiв  тому  в  Галичi  нижче  старого  австрiяцького  моста  дво╨
львiвських iнженерiв спустили на воду примiтивний  плiт,  змайстрований  з
металевих  бочок  iз-пiд  отрутохiмiкатiв,  який   помiж   собою   назвали
катамараном "Родинний затишок"; назву вибрали вдалу, бо команда  на  плотi
складалася з двох чоловiкiв iз дружинами - люди це були молодi,  енергiйнi
й романтичнi, якi пустилися униз  Днiстром  за  вiдпочинком  i  пригодами.
Погода стояла липнева - дзвiнка й пахуча, синiй прапорець  на  примiтивнiй
щоглi тремтiв, мов птиця, що вихоплю╨ться нестримно з долонь,  а  потужнi,
гейби з  синьо-зеленого  металу  литi  бугристi  струменi  рiки  нестримно
котилися до моря. На випадок дощу й для ночiвлi на палубi  низько  опустив
крила намет, перед ним потрiскувало  чимале  багаття.  Поруч  iз  сiмейним
наметом iнженери прилаштували  крихiтне  шатро  жовтого  кольору  на  одну
особу; власне, на цю особу команда катамарана й  очiкувала  добру  годину,
жiноцтво  вже  й  почало  нервувати  й  дорiкати  чоловiкам,  що   даремно
погодилися взяти на борт "панi лiкарку з колгоспу",  вона,  мовляв,  могла
до©хати кудись туди, де археологи розкопують прадавнi  слов'янськi  свiти,
на автобусi або ж татунцьо мiг ©© довезти на сво©й "персоналцi";  чоловiки
на тi© жiночi слова тiльки хитали головами й зовсiм не  осуджували  жiночу
непослiдовнiсть. Шо зробиш, такi вони ╨, нашi  жiнки...  адже  якраз  ©хнi
дружини, що були однокурсницями "панi лiкарки з колгоспу"  впросили  сво©х
благовiрних зачислити в команду п'ятого члена.

   Нарештi "панi лiкарка" з'явилася - спокiйна, зовсiм безневинна за  сво╨
запiзнення; усмiхнене... так, якраз усмiхнене вона обцiлувала всю  команду
й так же усмiхнене й вiдкрито оглянула "борт", потiм недбало жбурнула свiй
наплечник бiля входу до жовтенького намету й сказала:
   - Гарно тут, менi подоба╨ться. Ну, то пливемо. Я  буду  за  спузаря,  -
присiла бiля вогнища. - Зна╨те, панове-товаришi, що значить  "спузар"?  Це
той, що пiдтриму╨ вогонь, вигрiба╨ попiл... той, що вогонь береже. Я  беру
на себе ще й обов'язки кухарки. Згода?
   Жiноцтво сплеснуло в долонi; жiноцтво з часiв  iнститутського  минулого
пам'ятало, що ©хня  зеленоока  товаришка  однi╨ю  лише  сво╨ю  присутнiстю
привносила  в  товариство,  часом  розсварене  й  розледачiле,  спокiй  та
працьовитiсть; вона  обеззброювала  зеленими  сво©ми  очиськами,  лагiдною
посмiшкою та  безпосереднiстю,  що  межувала  з  на©внiстю,  кожного,  хто
потрапляв у коло ©©  магiчного  впливу;  дiвчата  знали,  що  Ольга  Чобiт
навмисне не виробляла магiю просто© поведiнки, це  було  у  не©  природне,
вона також не вельми приглядалася у дзеркалi до сво╨© вроди  й,  очевидно,
не журилася - вродлива вона, чи так собi - сiренька курiпочка, ©© це мовби
й не обходило; вона жила, як калина - де ©© посадили, там росла  й  цвiла,
прикрашалася червоними кетягами, на ©© пагiлля сiдали солов'© й сороки - й
усе це було для не© звично й просто, як звично й  просто  пливе  рiка,  як
звично й просто земля родить збiжжя.
   Нiчого цього про Ольгу Чобiт я не знав, i навiть не мав гадки  що  десь
вона пливе Днiстром на катамаранi пiд синiм прапорцем у гостi до професора
Баранiвського, до якого я упросився  за  помiчника  в  його  археологiчнiй
Днiстровськiй експедицi© коло буковинського села Рашкiв; я щоденно сповняв
не вельми мудру й не дуже романтичну роботу; вимивав вiд глини й  сортував
викопанi черепки, зарисовував або ж фотографував рештки  печей-кам'янок  у
розкопаних житлах далеких наших предкiв, стежив, щоб студентська братiя  -
iсторики з Львiвського та Ки©вського  унiверситетiв,  якi  власне  й  були
робучою i тягловою силою експедицi© й водночас проходили учбову  практику,
не розтягувала в розкопах  перекури  на  довгi  години,  бо  лiто  пливло,
миналося, як Днiстер, а експедицiя  ще  мала  чимало  роботи:  десь  перед
Могилевом-Подiльським мала  будуватися  на  Днiстрi  електростанцiя,  рiка
пiднiметься на сiм-вiсiм метрiв, а це означало,  що  вода  назавжди  залл╨
прибережнi тераси й тодi нiякий археолог, якщо цього лiта не  поквапимося,
не розшука╨ тут слiди минулих епох. Дуже часто я брав у руки лопату,  менi
хотiлося  особисто  пробитися  через  пласти  нанесено©  за   цiле   майже
тисячолiття глини, пiску й гравiю до так званого культурного шару й  стати
на порозi житла з четвертого чи п'ятого  столiття  й  вiдчути  присутнiсть
людей, як тут жили.

   - Чого ти мовчиш, Павле? Я ж тебе питаю, чи завтра минеться ворожба?  -
Ольга торкнула мене плечем. - Дивно, правда? Живемо в  одному  селi...  та
проходив мимо... i я проходила мимо й нiколи менi не спадало на думку  про
щось тебе розпитати, бодай зачепити словом. Я взагалi нiчого про  тебе  не
знаю, чула тiльки, що вчишся в iнститутi й що пишеш  вiршi.  Випадок  звiв
нас... сидимо  на  березi  Днiстра  за  сотнi  кiлометрiв  вiд  Черчена  й
пригляда╨мося  до  себе  немов  чужi.   Чого   ти   сюди,   до   професора
Баранiвського, приплив... любиш археологiю?
   - Цього року якраз я скiнчив науку й, до речi, буду вчителювати таки  ж
у нашому Черченi. Це мо╨ покликання. Розумi╨ш? Я хочу  дивитися  у  дитячi
очi... я хочу цi  очi  виповнити  мудрiстю,  знанням  про  рiдну  iсторiю.
Археологiя... археологiя - це олива в свiтильнику iсторi©,  без  не©  нема
ясностi, й нема в iсторi© баз археологi© живого життя. Розумi╨ш?  Ось  три
днi тому я пiдняв у розкопi вiнчик розчавленого горщика, а  на  вiнчику  -
слiд вiд пальчика дитини. Тисячу рокiв минуло, як дитина торкнулася  сиро©
глини... багато чого на землi перемiнилося... катаклiзми, вiйни, моровицi,
поколiння за поколiннями зникали, а живий слiд дитячого пальчика зостався.
Це мене потрясло, я дотепер бачу цю дитину в бiлiй коноплянiй  льолi,  яка
блука╨ берегом Днiстра. - Хто зна╨, може треба було  розповiсти  про  себе
якось простiше, заземленiше, але я слiв не вибирав  й  не  примiряв,  вони
самi прилiтали до мене, немов  синицi  на  простягнуту  долоню,  що  пахне
коноплею.

   - Ти гарно говориш, - зiтхнула Ольга,  -  i  романтично  вимощу╨ш  свою
дорогу в професiю. Я так не вмiю... я вдалася в свого тата. Вiн  каже:  що
не робити, але треба робити роботу по-людському. Ось i  роблю...  лiкую  й
висмикую у людей зуби в нашому  рiдному  колгоспi.  Це  так  проза©чно.  -
Котро©сь хвилини менi здалося, що вона жалi╨ться, що жаль ©й само© себе, й
Ольга, певно, сама вiдчула, що ненароком забринiли в нiй жалiсливi струни,
бо вiдразу поправилася: - Та я запримiтила: менi iншого життя не  треба...
простi люди, проста потрiбна людям робота. Ну, крiм того...  бiля  тата  й
мами, в теплi й у достатку. Я тому й повернулася, зi Львова... я не  могла
у Львовi. - Вона таки жалiла себе, й менi баглося ©© пригорнути й погасити
©© жаль. I водночас розкрилася менi ©© душа: молода жiнка, яка сидiла бiля
мене, жила без усяких претензiй,  без  романтичних  уподобань,  по-земному
реалiстична. Про таких кажуть, що вони - простi, але це неправда, простота
ця оманлива, такi люди точно  знають  сво╨  призначення  на  землi  i  цим
знанням багатi ©хнi душi... багатi й складнi.
   - Нi, Ольго, ворожба не минеться нi завтра, нi пiслязавтра, -  навернув
я розмову в попередн╨ русло. - То лише плiт чи то  пак  катамаран,  поплив
униз рiкою до Молдови чи аж до Чорного моря i  зник...  i  ми  забули  про
нього, як забува╨мо про лiнiю на небi, що ©© креслить полiт  птаха.  Ти  ж
залишилася тут, лишилася отже й ворожба.
   Я закохався в Ольгу з тi╨©  першо©  митi,  коли  катамаран  iз  голубим
прапорцем на щоглi причалив до берега,  на  якому  розкинула  намети  наша
експедицiя. Був ранок,  спеленаний  молочним  туманом,  рясно  покроплений
росою й тому трохи мерзлякуватий; був ранок iз  нашими  шатрами,  з  нашою
похiдною кухнею, що  лiниво  пряла  тонку  цiвку  диму,  iз  Днiстром,  що
вигравав потужними мускулами хвиль, iз  цiлою  вервечкою  верб,  чорних  i
дуплавих, що немов старi жiнки посхилялися горбато, дивлячись цiле життя в
дзеркало води, й оцi кукурудзянi поля, що починалися в кiлькох метрах  вiд
наших розкопiв i на горизонтi зливалися в одне суцiльне зелене  марево,  i
кучугури горiхiв, що, немов вибухи первiсно© земно©  сили,  пiднялися  над
Рашковим...  пiднялися  й  прикрили  село,  пiдiм'яли   будинки,   церкву,
оригiнальнi кам'янi огорожi дворiв,  що  робили  ©х  схожими  на  маленькi
фортецi; цiлий ранковий свiт разом  iз  професором  Бара-нiвським,  котрий
сидiв на розкладному, гейби  шевському  стiльчику  й  посмоктував  люльку,
разом iз студентами, якi, лiниво потягуючись, виповзали  заспанi  з  сво©х
полотняних леговищ... цiлий отже свiт  простягував  мерзлякувато  руки  до
сонця, що викотилося на горби протилежного подiльського берега й розсiлося
там, бризкаючи навсiбiч червоним радiсним теплом, i все навколо купалося в
його  променях,  обiгрiвалося  поступово,  й  оживало,   й   виповнювалися
Днiстровi береги молодими голосами, пошумом зел i листя...  i  ще  десь  у
наметi бринiла, мов бджола, гiтара.

   I ще тривожно скрикували над водою меви...
   I ще гуркiт трактора перекликався iз iржанням коней.
   Усе це було, жило, дiялося...
   I тiльки я у цьому ранковому дiйствi був  вiдсутнiм,  мене  не  обходив
цiлий свiт, я стояв на березi Днiстра поруч  iз  трапом  -  двома  збитими
дошками, що ©х висунули з катамарана, й не мiг вiдвести очей  вiд  молодо©
жiнки, яка з наплечником у руцi, похитуючись на палубi пiд ударами  хвиль,
вбирала в себе свiт, що ©й вiдкрився; я ©© в першу мить не  впiзнав;  я  у
першу мить не мiг би й сказати: красива  вона,  чи  так  собi,  бiлява  чи
шатенка, висока чи струнка?  Це  не  мало  для  мене  нiякого  значення...
значення мало тiльки те, що вона припливла до мене, що вона увiйшла в  мою
душу.
   Так починалося мо╨ кохання.
   Тi╨© недiлi катамаран так i не зрушив  з  мiсця;  Ольга  з  товаришками
варила вареники, ми з професором Баранiвським  пригощали  ©хнiх  чоловiкiв
буковинською цуйкою  та  розмовами  про  археологiчнi  знахiдки;  iнженери
чомусь були  переконанi,  що  ми  шука╨мо  золота,  й  вельми  розчаровано
позирали на викопнi нашi черепки; ©х навiть не схвилював уламок глечика  з
вiдбитком дитячого пальчика; втiм, iнженери львiвськi  не  були  винятком,
бiльшiсть людей пов'язу╨ археологiю iз золотошуканням. Менi зда╨ться, що й
чи не кожен археолог мрi╨ колись натрапити замiсть на череп'я трипiльсько©
чи ще яко©сь культури на золотi скарби скiфського царя.
   - Я тут буду недовго... до кiнця, може, мiсяця, - сказала Ольга. - Тато
з професором Баранiвським - старi приятелi, власне,  тато  почав  будувати
колгоспними силами хату для родичiв  професора  десь  в  околицях  Галича,
звiдти й знаються. Я ©хн╨ знайомство використала, як бачиш. Мама,  правда,
вiдговорювала: ©дь вiдпочивати на .пiвдень, до моря. Людей побачиш i  себе
покажеш. А менi нецiкаво... менi осоружно  лежати  посеред  сонмища  голих
людей та смажитися на сонцi. Менi досить для вiдпочинку навiть нашого поля
i нашого лiсу на пiщаних горбах, i нашо© Золото© Липи, що немов рибка плюс
ка╨ться у вузьких берегах. Тут, на Днiстрi, взагалi  розкiш.  Ма╨ш  рацiю:
ворожба тут пану╨... ворожба, як павутиння невидиме, заснувала тут  дерева
й трави... ворожба пливе рiкою. Тут мiсцина особлива, правда?
   -  Кожне  мiсце,  навiть  голi  скелi   чи   пiщана   пустеля   стануть
ворожбитними, якщо його освятить  сво╨ю  присутнiстю  жiнка...  якщо  його
освятиш ти. - Все ж таки я зважився натякнути на пробудження мого кохання.
   - То я ворожбитка? - спитала Ольга й покрутила заперечливо головою. Але
я думав, що вона таки чаклунка, що вона таки направ-ду вiдкрила мою  душу,
увiйшла до не©, як до сво╨© хати - й запанувала тут.
   - Ти, - вiдповiв я ледве чутно.
   - Чому я? Так багато дiвчат навколо, - кивнула на студентську  громаду,
що галасувала на волейбольному майданчику. -  Вибирай,  котру  хочеш...  -
Вона не вiдривала вiд мене очей, i я вiдчув, що зелень  ©©  очей  голубить
мене, як оксамит (потiм вона оповiдала,  що  грiм  ©©  теж  поцiлив  у  ту
хвилину, коли сходила по трапу на  берег...  i  тодi  зобачи-ла  мене);  я
купався в рiцi, що пливла крiзь мене й навколо мене; я знав, що це прялося
й ткалося звичайне, як льняне полотно, людське щастя,  i  я  боявся  слово
вимовити, поворухнутися,  щоб,  не  дай  Бог,  його  не  сполошити.  Ольга
опам'яталася першою, взяла мою руку й без нiяких комплексiв  поцiлувала  в
долоню; вона, очевидно, була готова обцiлувати мене цiлого,  полум'я  било
од не©, аж вона зблiдла й закусила губу.
   - Бог таки iсну╨, - прошептала хрипло. -  Бог  послав  тобi  мене,  Бог
послав менi тебе. Я у це та©нство повiрила з першо© хвилини. Так просто, -
вона усмiхнулася до себе й у  себе  задивилася,  й  була  тепер  схожа  на
первiсну християнку, якiй явився у катакомбах Iсус Христос.  -  Як  просто
можна полюбити й навернутися до Бога, - повторила вона. Звелася на ноги  й
не спiшно, не оглядаючись, рушила берегом вгору уверх рiки, де  до  заходу
хилилося сонце. Я чомусь злякався,  що  вона  пiде  й  зникне  в  захiднiй
золотавiй iмлi, може,  й  згорить  там,  може,  розтане  в  туманi,  може,
заблука╨ у травах i серед трав  теж  проросте  зелом,  i  лишиться  тiльки
спогад.
   - Ольго! - крикнув я i кинувся ©й услiд.

   Хмiль ударив менi в голову, й нiяк той хмiль не мина╨ться.
   Я люблю Ольгу так само, як i в те далеке надвечiр'я, коли на мiй  оклик
вона озирнулася й, зупинившись, очiкувала на  мене...  очiкувала  така  до
болю рiдна у синьому спортивному костюмi, що облягав ©© струнку фiгуру,  у
бiлих кедах. Я обняв ©© i припав до губ; на нас споглядав цiлий свiт, а  в
тому свiтi були  Днiстер,  його  береги,  верби  над  водою,  кущi,  зела,
студентськi намети i кухня, що курила синiм димом, купол  молочного  неба,
сонце, що зачепилося за крони дерев i нiяк не могло  скотитися  за  обрiй,
катамаран на Днiстрi iз стоматологами й iнженерами, студенськi  гурти,  що
враз забули про всi сво© молодечi забави.

   Ми цiлувалися прилюдно.
   Й нiхто анi не свиснув по-хулiганському,  й  нiхто  не  викрикнув  щось
соромiцьке, й нiхто не ворухнувся  навiть;  свiт  завмер  цнотливо,  немов
розумiючи, що нарештi зiйшлися дво╨, котрi так довго на себе очiкували.
   Ольго...

   I тепер, через роки все зосталося помiж  нами  незмiнним,  таким,  яким
воно починалося на березi Днiстра; i тепер ночами повторюю ©© iм'я,  майже
фiзично вiдчуваючи його магiю, його жiночу округлiсть  i  звабу;  в  iменi
цьому мовби вчарувалася вся Ольга - округлi ©© груди, ще такi  по-дiвочому
тугi й пахучi, як грушi в нашому садку, округлi щоки, крутий стан...
   Ольго, Ольго,  мiж  нами  нема  просторових  вiдстаней,  ти  близько  й
водночас далеко, зате мiж нами безлiч ворогiв.
   Ольго, я тужу за тобою.
   Котро©сь ночi докочу╨ться до тебе моя  туга  й  ти,  оминаючи  ворогiв,
крадькома прибiга╨ш до мене й просиш:
   - Ану, любий, повтори iще мо╨ iм'я. I я шепчу:
   - Ольго...
   Хотiв  би  я  знати,  що  в  цьому   iменi   закодовано:   чи   молитва
ново-навернено© християнки, чи поклик любовi, чи в ньому розлите щастя, як
мед у сотах, чи у  ньому,  як  у  вiнчику  квiтки,  чистота  й  зваба,  чи
замислена мудрiсть, чи страждання, оцет i жовч?
   Ольго, моя Ольго...

   3
   Я знову повертаюся на береги Днiстра, беру Ольгу за руку або ж  обiймаю
за стан, i ми кожного надвечiр'я, пiсля  археологiчних  турбот,  розмов  i
суперечок, йдемо геть iз табору; кожного разу  обира╨мо  iншi  напрямки  й
стежки, або й зовсiм нiчого не вибираючи, навмання блука╨мо  берегом  рiки
вгору або ж униз, зверта╨мо  в  поля,  в  розгойданий  пошум  кукурудзяних
пралiсiв i знову нипа╨мо оболоннями й балками;  ми  часом  натрапля╨мо  на
хутори, села, прошку╨мо вулицями, що напо╨нi терпким димом осель, i хтось,
певне, ма╨ нас за дивакiв, а хтось лагiдно посмiха╨ться, розумiючи наш  iз
Ольгою стан; i навiть собаки, сушачи язики на воротях,  позирають  на  нас
мовчки й з острахом.
   Ми впали з неба, правда, Ольго?

   Якось на некошенiй левадi, де трави сягали  нам  до  пояса,  де  квiття
тисячами очей ловило кожен наш крок, i тисячi дзвiночкiв  кожен  наш  крок
обдзвонювали, й де ми направду  були  зачарованi...  нi,  ми  просто  таки
остовпiли вiд краси, що нам вiдкрилася: хтось, той, певне, що володi╨ цими
берегами й рiкою постелив на пологому схилi величезний килим, й  вiд  того
килима не можна  було  вiдiрвати  очей;  сонце  що  заходило,  зазирало  в
мiльйони розквiтлого цвiту, озолочувало кожне зело,  i  кожне  зело  цвiло
зелено й синьо, бiло й червоно, барви то зливалися пастельно  в  поперечнi
лави, що пiд легким подувом вiтру котилися униз  до  Днiстра,  то  раптом,
коли вщухав вiтер, кожна билинка з  сво╨ю  барвою  стримiла  окремiшньо  й
окремiш-ньо цвiла й горiла сво©ми вогниками; вогники тисячi й  тисячi  зел
туманили менi голову густими запахами, i я не зчувся, коли,  сп'янiлий  до
решти, залишивши Ольгу на вершинi схилу, побрiв лукою униз до рiки.  Трава
подекуди сягала грудей, я розгортав ©© руками, щоб  не  потолочити  жодно©
квiтки, менi чомусь розходилось, щоб пiд ногою не бризнув зелений сiк;  ще
нiколи я не був так близько iз землею,  з  кожною  бадилиною;  я  теж  був
травою, був квiттям, був вiтром, що плавав у  травах,  був  рiкою,  i  був
самим собою, пам'ятаючи, що нiхто iнший,  а  тiльки  Ольга  вiдкрила  менi
тайну зрощення iз землею; я просто був закоханий; я тiльки тепер  осягнув,
що не можна довершено спiзнати земну красу, якщо серед  тi╨©  краси  нема╨
жiнки, вона, жiнка, i ╨ окрасою усього земного.

   Вихопив мене iз зеленого  хмелiння  Ольжин  зойк.  Я  озирнувся.  Ольга
спохопилася сполошено з мiсця й, розпростерши руки, як крила, побiгла вниз
до мене. Дивно, що вона не падала, не спотикалася в травах,  вона  немовби
летiла понад землею i, прилетiвши  до  мене,  вхопила  за  обидвi  руки  й
несподiвано, припавши до грудей, схлипнула.

   - Боже мiй, - лепетала, - як я злякалася... я раптом злякалася,  що  ти
потонеш у травах або ж пiрнеш у Днiстер i зникнеш. I я залишуся сама...  -
Вона зазирала менi увiчi заплакано, сльози котилися по ©© личку, як краплi
дощу.

   Пам'ятаю: ми стояли посеред трав онiмiлi.
   Пам'ятаю: ми навiть не обнiмалися й не цiлувалися.
   Пам'ятаю: ми стояли серед трав приголомшенi  чудом  кохання,  п'янi.  В
кожному вiнчику квiтки, немов бджола, золотилася наша любов.
   I так тривало вiчнiсть.

   4
   Чи зна╨те. Майстре,  чому  я  повiв  вас  сво╨ю  розповiддю  на  береги
Днiстра... i ви, може, дума╨те, що я повiв вас на  береги  Днiстра  тiльки
для того, щоб ви дiзналися, як починалося наше з Ольгою  кохання?  Кохання
наше трива╨ дотепер... любов наша крадена, заборонена,  дарма,  що  у  нас
росте Настуся, яка не  кличе  мене  татком;  любов  наша  трагiчна,  бо  в
трагiчний страшний час живемо, на нашу любов час  припечатав  сво╨  тавро,
знак сатанинський. I я безсилий його змити.

   А ще, може, на берегах Днiстра разом iз коханням починався  ключар  при
Святому Духовi. I це вже для вас. Майстре, ма╨ бути особливо  цiкавим,  бо
не хто iнший, а тiльи я, вiдчиняю вам церковнi дверi, проводжу до стiни  з
стародавнiм малюванням i стережу вас, поки ви працю╨те  на  риштуваннi,  i
стережу  кожну  латочку  малювання,  що  явля╨ться  свiтовi  з-пiд  вашого
скальпеля, i стережу цiлий храм Святого Духа.
   I стережу душу свою.
   Бо ключар ╨сьм.

   5
   Я знову про Ольгу...
   Якось на цих Днiстрових схилах серед трав вона цiлком серйозно спитала:

   - Чи то правда, Павле, що iсну╨ тайна... що ти володi╨ш тайною  поезi©?
Не кожному дано творити? Я слухаю тво© вiршi й думаю: звiдки береш  слова,
що, мов ластiвки на дротi, сiдають поруч... сiдають, щебечуть, i вже думка
об'╨дну╨, ©х, i вже вирина╨ образ.
   Я вiдповiв ©й, що не знаю, як пишуться  вiршi,  може  й  справдi  iсну╨
якась тайна, я гадаю, що поезiя так само, як i музика,  розчинена  навколо
нас, ©© треба бачити й чути. А може, поезiя живе в людинi з першо© хвилини
©© народження? Поезiя,  як  зеренце  в  скибi,  очiку╨  сво╨©  весни,  щоб
скiльчитися, вигнати стебло, розростися в корiннi - i заколоситися.
   - Хiба так не трапля╨ться, що людина вмира╨ в старостi, а  ©©  зеренце,
як ти кажеш, не скiльчилося? Людина, можливо, й не пiдозрiвала, що живе  в
не© те зеренце? - допитувалася Ольга. -  Певно,  так  i  повинно  бути,  -
додала вона згодом  задумливо.  -  Якби  в  кожному  кiльчилася  поезiя...
тисячi, мiльйони поетiв заселили б землю. Хто б сiяв  жито  й  лiкував  би
людям  зуби?  -  засмiялася.  I,  враз  ставши  поважною,  спитала:  -  Шо
важливiше: косити оцi трави, щоб перезимувала худiбка на сiнi,  чи  писати
вiршi?
   Питання було дитиняче, смiшне, вона, очевидно, хотiла,  жартуючи,  мене
злегка подратувати.
   - Як на мене, то i в косовицi ╨ своя  поезiя,  -  вiдповiв  я  ухильно.
Ольга кивала погрозливо пальцем.
   - Ти, мой, хитрий, не хочеш  вiдповiдати  навпростець.  У  мо©й  родинi
живуть люди практичнi. Тато мiй каже: найсвятiша робота - це робити  хлiб.
Ну, й iнша робота ним цiну╨ться. Про поезiю у нас вдома не говорять i  про
книжки теж. Чи нема часу, чи нема потреби, - на  хвилинку  замислилась.  -
Мама взагалi вважа╨, що лiтература - це порожня балаканина.  Ти  ж  бо  ©©
зна╨ш... для не©, вчительки математики - математика понад усе. Все iнше...
все гуманiтарне - мен-шевартiсне, другого сорту, чи що.  Зрештою,  ти  сам
чув, на сво©х уроках вона про це говорила учням дуже часто. Пам'ята╨ш?
   Я, мабуть, не забуду урокiв математики, що ©х проводила Ольжи-на мама -
Анастасiя Степанiвна, яку поза очi в нашiй школi називали  Хмурою  Настею.
Нiколи  менi  не  доводилось  бачити,  щоб   вона   колись   посмiхнулася,
пожартувала, лагiдно на людину подивилася; завжди  насуплена,  пiдкреслено
холодна й неприступна з стиснутими губами й неживими, немовби iз  зеленого
скла  вставленими  очима,  Анастасiя  Степанiвна  постiйно  перебувала   в
магiчному колi самотностi, через  крису  якого  не  могли  переступити  нi
директор школи, нi колеги-вчителi, нi тим бiльше - учнi. Балакали в  селi,
що у ©© сiм'© теж нiхто не мав права  ©й  перечити,  навiть  "сам"  Олекса
Петрович Чобiт, ©© чоловiк, довголiтнiй  i  передовий  колгоспний  голова,
який скрiзь i всюди залюбки матюкався, наводячи  порядок,  i  взагалi  вiн
славився як чоловiк iз крутим характером, не  смiв  сказати  дружинi  щось
проти; щоправда, вона не була крикливою, нi навiть  бурчливою,  навпаки  -
розмовляла упiвголоса, з притиском, крiзь зуби.
   ╞© боялися...
   Пам'ятаю, якось пiд час перерви вона зайшла  непомiтно  у  наш  десятий
клас, коли я, оточений гуртом ровесникiв, читав свiй вiрш про ключi, якими
вiдчиня╨ться  напровеснi  земля.  Хмура  Настя  стояла  позаду  нiким   не
помiчена, аж  поки  котрась  з  дiвчат,  iнстинктивно  вiдчуваючи,  певно,
студений повiв, що струмився вiд не©,  як  вiд  нечисто©  пекельно©  сили,
озирнулася й скрикнула, за нею мимохiть озирнулися iншi й, побачивши Хмуру
Настю, розступилися, дали дорогу й вона рушила просто на мене. Були  серед
нас i боягузи, якi спохопилися втiкати, вона ж бо крижаним сво©м  поглядом
усiх заморозила.
   - Ти й далi попису╨ш вiршики? - спитала ненависно, немовби зловила мене
на чомусь недозволеному. Втiм, ненависть у ©© голосi може й не бринiла, це
був ©© звичний стиль. - Туманиш, небоже, голову собi та  iншим.  Поетiв  у
нас i без тебе вистача╨. Крiм того, смердить  у  тво╨му  вiршi  релiгiйний
душок... отой святий Юрiй, котрий гарцю╨ на бiлому конi по долах i  горах,
списом сво©м торка╨ться землi й  будить  ©©  вiд  зимового  сну,  вигляда╨
смiшним у наш рацiональний час. Менi зда╨ться, що твiй Юрiй на бiлому конi
недоречно  заблукав  до  радянсько©  школи.  Ти   розумi╨ш,   як   це   не
по-сучасному?
   Я був готовий оборонятися,  заперечувати  або  й  навпростець  виказати
вчительцi, що вона розумi╨ться на поезi© "як вовк  на  звiздах",  що  вона
зроду не тримала в руках поетично© книжки, що душа ©© для краси  замкнена,
i нiчого нема дивного в тому, що бiлий кiнь святого Юрiя обминув ©©, глуху
й  нiму.  Хмура  Настя,  вочевидь,  вичитала  з  мого  зблiдлого   обличчя
готовнiсть протестувати й, поки я роздумував, першою вдарила навiдлiг:
   - Ти не згiдний... ти не згiдний,  що  торба  поезi©  не  варту╨  торби
сiчки?

   Ох, шляк би тебе трафив.
   Вона й не чекала вiдповiдi, пiшла до свого стола й, начебто  нiчого  не
сталося, розпочала урок.
   Мене душили сльози.
   Я був тодi на©вний дiтвак, який  не  уявляв,  що  пiсля  цього  першого
лiтературного биття, почнеться биття друге  й  трет╨  i  постiйне,  тiльки
биття бiльш витончене, квалiфiковане; неправда, що до болю можна звикнути,
що душа вiд побиття оброста╨ мозолями i ста╨ невразливою, я лише  навчився
бiль приховувати; я ходжу у свiтi усмiхнений, тихий i лагiдний, i нiхто не
здогаду╨ться, що це маска, що прикрива╨ зсинцьовану душу.
   Як то страшно, коли поети блукають у масках...
   Тобi, Павле, непри╨мна та згадка... та давня, я знаю, про мою  маму?  -
Ольга повернула мене в сьогоднiшнiй день.  Я  мимоволi  порiвняв  у  думцi
матiр  i  доньку,  вони  були  зовнiшньо  схожi:  круглолицi,   зеленоокi,
бровастi, стрункi станом i... i водночас Ольга вiдрiзнялася вiд матерi, як
сонце вiд мiсяця, сво╨ю лагiднiстю i вiдкритiстю. Здавалося, матiр вiддала
доньцi всю свою  доброту  й  радiсть,  вiдпущену  ©й  при  народженнi,  не
подiлившись, на щастя, похмурiстю. Ольга стояла перед свiтом, як деревце у
чистому полi, яке кожен мiг зламати, одначе нiхто  не  зважувався  його  й
пригнути; поле без деревця стало б  одноманiтним,  плоским;  Ольга  неначе
була свiдома сво╨© безборонно© лагiдно© сили й тому нiчого ©© у  свiтi  не
лякало, не затьмарювало життя, вiд свiту  вона  теж  нiчого  не  вимагала,
сприймала його таким, який вiн ╨, i вiд нього не оборонялася.

   Вона просто жила,  дихала,  любувалася  днем,  ловила  вiтер  руками  й
пiдставляла личко, щоб цiлувало ©© сонце; нiчого в нiй не було навмисного,
штучного, вона направду жила як дерево в лiсi, як за╨ць пiд межею, як риба
у водi.

   Припливла риба з первосвiту.
   Я  вiдкрив  ©©  первiснiсть  з  самого  зародку  нашого  кохання  i  не
переставав дивуватися, що у  нинiшнiй  час  трапляються  такi  оригiнальнi
особи; я переконаний, що навiть смерть у старостi Ольга сприйме  спокiйно,
без страху, вона тiльки засне, а завтра прокинеться птахою чи сарною.
   - До речi, - вiдповiв я, - давно тво╨© мами не  бачив.  Вона  все  така
ж... непримиренна? - пiдшукував м'якшого слова.
   - Ти ©© вибач, - сказала Ольга. - Вона сама собi не рада. Дитинство  та
юнiсть були у не© важкi, карбованi; карби над нею  запанували,  нiчого  не
вдi╨ш. Нi, поезi╨ю ©© серце не пом'якшиш, - зiтхнула Ольга. - Дума╨ш,  нам
iз татом легко з нею... водить вона нас на мотузi, - засмiялася, уявляючи,
певно, як мама веде тата на мотузку попасати в полi. - Твоя  мама,  Павле,
iнакша? - глянула на мене допитливо.
   - Моя мама звичайна, як усi селяни. Старiсть, на бiду, ©©  гне,  а  тут
кури, гуси, город несапаний. А я у Бистричанах гриз науку. Тепер ось шукаю
тут пращурiв. Очевидно, я винен перед нею, що мало бував  удома.  Якби  ти
побачила, як вона втiшилася, коли дiзналась, що я  дiстав  призначення  до
Черченсько© школи, тепер буде мати помiчника на газдiвствi. Ну, й  буде  з
ким заспiвати, наслухатися вiршiв... i не тiльки мо©х, - похвалився я.
   Ольга  сплеснула  в  долонi;  була  у  ©©  поривi  радiсть,  змiшана  з
недовiр'ям.

   - Жiнка стара... вiд сапки жiнка... жiнка з дiйницею в руках, жiнка, що
пасе козу, любить вiршi? Ти не жарту╨ш? - Вона таки  сумнiвалася;  було  в
мо©й похвальбi щось вiд соцреалiзму.
   - Якi можуть бути жарти, коли мо© мама знають напам'ять копу  вiршiв...
Шевченкових, Франкових, iнших  поетiв.  Додай  до  вiршiв  безлiч  пiсень,
принесених нею з молодостi. Тепер таких на  нiяких  концертах  не  почу╨ш.
Замолоду, в тридцятих роках, без  не©  не  обходилися  жодна  вистава  або
концерт у читальнi, яка тодi дуже точно називалася  -  "Просвiтою".  Та  й
поза читальнею село, змордоване  роботою,  спiвало  вечорами  на  вулицях,
вигравали музики на толiчках. Яко©сь недiлi старе i  молоде  квапилося  на
фестин, тобто на сiльський фестиваль у Ксьондзовому лузi.
   - Чи тво© мама  молодiсть  свою  дещо  не  пiдмальовують,  старшi  люди
люблять iдеалiзувати час, коли вони були молодими:  "Колись,  чу╨те,  було
все краще, навiть глина "за Польщi" була лiпшою", - сказала Ольга. - I  це
природно. Коли ми доживемо до старостi, то сьогоднiшня днина теж буде,  як
веселка.

   - Ми  й  направду  втрапили  у  веселку,  Ольго...  втрапили  в  буяння
кольорiв, музики, чогось такого невимовне щемливого  на  гранi  радостi  й
слiз, - шепнув я гаряче пригортаючи ©© до грудей. Вона  тулилася  до  мене
довiрливо як дитина; беззахисна ©© довiрливiсть  аж  струсунула  мною,  аж
запаморочилося в головi, я вхопив ©© обличчя в долонi й осипав  цiлунками;
а поки я ©© цiлував, до мене пiдкрадався запiзнiлий страх: щоб я робив  на
бiлому свiтi, якби недiльного ранку не виплив би iз-за пелени туманцю,  що
стелився над Днiстром, катамаран львiвських iнженерiв.
   - Бог менi прислав тебе, - шептав я сухими губами. - Бог...
   - Ти вiру╨ш у Бога? -  спитала  потiм  Ольга,  коли  вогонь  поцiлункiв
пригас i ми, взявшись за руки, попрошкували понад Днiстром.
   - Вiрую, - вiдповiв я без надуми.  Нiхто  ж  мене  не  мiг  пiдслухати;
навколо стелилися сизi трави, вiльхи й верби кронами, як антенами, слухали
небо. Хiба  що  могла  нас  почути  якась  студентська  парочка,  що  десь
принишкла пiд кущем. - Мене мама навчили вiрувати.
   - Але ж ти не афiшу╨ш сво╨© вiри, правда? Ти, прецiнь,  комсомолець,  а
комсомольцевi не позволено вiрити в Бога, правда?  -  допитувалась  Ольга,
нiбито не знаючи, що комсомольцям "не велено" вiрити в Бога.
   - Коли ми розмовляли про поезiю, пам'ята╨ш, то я подумав: страшно  бути
поетом i ходити в масцi, не виявляючи  свого  справжнього  обличчя.  Та  в
масках ходять  не  тiльки  поети...  це  вiдомо...  ходять  комсомольцi  й
комунiсти, безпартiйнi також, в принципi  нормальнi  начебто  люди.  Фальш
пану╨ на нашiй землi. Уяви собi, що я в iнститутi при розподiлi на  роботу
признався, що належу до  релiгiйних  людей.  Чи  не  сказали  б  менi,  що
вчителевi, який вiру╨ у Бога, партiя i народ не можуть довiрити  виховання
пiдростаючого поколiння? - вiдповiв я Ользi  щиро...  сказав  те,  про  що
нiколи не роз-мовлялося з найближчими приятелями. Я ©© не боявся, я не мiг
боятися сво╨© долi, яку послав менi Бог. - Зрештою, вiра - це не  прилюдне
афiшування, не биття поклонiв, нi. Бог присутнiй у тво╨му серцi.  Це  твiй
пота╨мний храм. А ти, Ольго, у щось вiриш? - Днiстер плив помiж  берегами,
як величезна срiбна риба, плавники яко© то тут то там зблискували червiнню
сонця; Днiстер плив ув Ольжиних очах, i  в  зелених  озерах  ©©  очей  теж
догоряло сонце; глибинна зеле-нiсть ©© очей потопляла в собi ненаситно все
навколо: Днiстровi береги, скелi, дерева й трави, небо з караванами бiлих,
а по краях - пурпурових хмар, молодi голоси в таборi, що лишився  десь  за
закрутом рiки, немов вимиту прозорiнь полiв i навiть чорний  крик  ворони,
що пролiтала над нами. Цiлий свiт утопився в зелених Ольжиних  очах,  i  я
теж, i всiх нас Ольга любила й голубила. Я подумав, що Бог  не  може  бути
неприсутнiм у первiсному ©© ╨ствi.

   - Я не знаю, чи я вiрю... я нiчого не знаю, - стиснула плечима. - У нас
вдома не прийнято говорити  про  Бога  i  вiру.  Мене  не  навчили  жодно©
молитви. Я собi живу, як билина, - скаржилася  вона.  -  Тiльки  не  знаю:
добре це чи погано.

   - Колись я навчу тебе "Отченаша", - пообiцяв я зворушено.  -  Вiд  мо╨©
мами переймеш iншi молитви й старi забутi спiванки, а найперше - колисковi
для наших дiтей. Гаразд?
   Вона згiдливе хитнула головою; вона  погоджувалася  на  "Отче-наш",  на
старi пiснi, на колисковi, на дiтей; я подумав, що Ольга схожа  на  зорану
рiллю, яка без спротиву радо прийма╨ у себе усяку насiнину, да╨ йому тепло
i силу. Але ж  у  чорноземi  пророста╨  поруч  iз  житом  також  кукiль  i
стоколос, будяк i пирiй.
   I я спитав Ольгу:
   - Ти так легко погоджу╨шся зi мною... i так  само  легко  згоджу╨шся  з
сво╨ю мамою, з приятельками, з цiлим свiтом. Я це встиг  помiтити...  лише
не знаю, як ти просiва╨ш зерно й вибира╨ш  для  себе  те,  що  вважа╨ш  за
пожиточне?

   Ольга менi заперечила:
   - Я нiчого  не  вибираю,  це  само  собою  робиться.  Я  така  собi,  -
замислилась, брови  зсунулися  на  очi.  -  Зна╨ш,  про  що  я  хочу  тебе
попросити: не сотворюй з мене ангела з бiлими крильцями. Я собi - жiнка...
я земна  жiнка,  до  того  ж  -  донька  колгоспного  голови,  тому  трохи
розпаношена. А ще якась я... ну, не вмiю дуже часто вiдрiзнити  добро  вiд
зла, через те обпiкаюся, плачу, i каюся... i вчуся. I  так  безлiч  разiв.
Мама каже, що я недотепна дивачка.
   Я слухав Ольгу i думав, що вона також схожа на рiку, яка вбира╨ в  себе
справа й злiва не тiльки гiрськi чистi потоки, а й смердючi стоки  гноярок
i мiських каналiв... рiка аж розбуха╨,  пухне  вiд  каламутi  й  хвилi  ©©
обертаються важко, як жорна; так  трива╨  не  один  кiлометр,  потiм  рiка
очища╨ться: намул осiда╨ на  дно,  смiття  хвилi  випльовують  гидливо  на
пологi береги, ядучу бiлу пiну рiка заганя╨ в печери, у нори, виплеску╨ на
сухе корiння, що стирчить понад водою, на корчi - i вже рiка пливе чистою,
бiлою, як жiнка пiсля купелi.
   Така моя Ольга.
   Ми всi, очевидно, трохи схожi на рiки, що самоочищаються.

   6
   Було у це хмарне надвечiр'я на душi тривожно;  тиша,  здавалось,  сiрим
пiском присипала береги й поля;  Днiстер  плив  крадучись,  як  злодiй,  i
тiльки зрiдка, забувшись, на стременi пiднiмав гриву й тодi хвиля металеве
зударялась об хвилю.

   Ми з Ольгою прислухалися до тишi, немов сполошенi оленi; вона трималася
за мою руку цупко, гейби остерiгалась небезпеки, що чату╨ на нас за кожним
кущем.

   - Шось сталося в природi? - блiдла вона, надслуховуючи.
   - Шо могло статися? - байдуже вiдповiдав я. - Година  така.  Ось  вечiр
вмира╨.

   - Е, нi, - не згоджувалася Ольга. - Чу╨ш, ворона кряче.
   I справдi, серед пустельно© тишi звiдкись де  не  вiзьмись  ворона;  ©©
начебто вродила сама тривога; птаха лiтала над нами  низько,  перехрещуючи
сталеве небо чорним хрестом; ©© крячання падало на нашi голови розпеченими
краплинами смоли.

   - Я б ©© застрелив, дiтьчого птаха, -  сердився  я.  -  Чим  ми  ©й  не
сподобалися? Десь ©© гнiздо поблизу.
   - Вороння влiтi гнiзд не лашту╨, - сказала Ольга, ловлячи зором  птаху.
- Ти б ©© убив, Павле, коли б мав рушницю?
   - Коли б мав... - вiдповiв я невпевнено.
   - Не вбивай, коханий, - раптом попросила Ольга, схопивши мене за  руку,
нiби я таки цiлився у птаху з рушницi.
   Стрельнула менi думка: то не ворона над нами кряче, то Ольжина  мама  -
Хмура Настя наворожу╨ нам розлуку.
   I хто зна╨, чи подiбне не подумала Ольга.
   Мiстика якась.
   А чи передчуття?

   Я мисленно прошу ворону:
   - Вiдлети, птахо, прiч... вiдлети, хто ти не ╨.
   I таки в не© цiлюся.
   Ех, чому в мене нема рушницi.

   7
   Блукали ми недiльною порою дорогами, засiяними теплом м'яким, як макове
пелюстя, i скошеним зелом. Дороги котилися полями у бiлi сни  й  у  колюче
стерня побронзовiле, що пахло хлiбом i мастилом розгойданих комбайнiв.

   А дзвони анiтелень, мовчали храми, волаючи мовчазно вiдчиненими навстiж
дверми, й кличучи людей до Бога на розмову хiба що зблисками  хрестiв,  що
виростали понад горiхами й селами розмитими, розсохлими, крiзь щiлини яких
минулося минуле.

   Днiстро вмивав Недiлю, як дiвчину, що необачно увiйшла в його стременнi
води трепетливо, розчiсував ©й коси  струями  тугими,  що  мчали  стругами
смоленими униз до моря, i пестив ©й груди, що квiтли серед прозоростi води
червоними пуп'янками надi©. До бiлих ©© нiг припливали соми й вицiловували
лоскiтно нiжну наготу.

   Недiля, пiддавшись пестощам Днiстра, готова була хоч день цiлий  стояти
серед вод - так було ©й мило й любо. Могла й зрадити себе й лягти  в  рiки
обiйми, попливти до моря й там згубитись. I  разом  iз  нею  згубилась  би
прадавня повiсть про дзвони, що закопанi в криницi понад Днiстром.
   Недiле!

   Ми кликнули ©©,  й,  опам'ятавшись,  вона,  прикривши  соромливо  лоно,
вийшла на берег, вдяглася в сорочку бiлу-бiлизнину й прозору, й прозорiсть
не скривала дiвочих  ваб  Недiлi.  Червена  ж  крайка  з  гуцульських  гiр
нагадувала про полумiнь зата╨ну. Чоло високе,  мудре,  обрамлене  волоссям
золотим. Недiля хмурила. I мука забуття карбами краяла лице, а  очi  синi,
як стрижi, лiтали понад  берегами  й  попiд  небесами  й  шукали  забутого
давним-давно, того, що в травах поросло за  сотнi  лiт,  що  перелилося  в
корiння груш i верб, що мохом поросло.
   "Чи винна я?" - Недiля взяла нас за руки, як, бувало, матерi водили нас
малими до сповiдi й у поля, де храми височiли понад розколиханими  ланами.
- Минуло безлiч лiт,  що  безперервно  в  прiрву  скочувались,  як  колене
камiння, i тонули у чорних безвiстях глибоких.
   Подi©, що нагромадившись i здибившись, мов  верхи  гiр,  котрогось  дня
розсипались пiском, а  на  пiску,  вiдомо,  не  пророста╨  анi  жито,  анi
доблесть, анi любов, а тiльки пророста╨ забуття, мов  терен,  що  скнi╨  i
часом народжу╨ плач. Мужi, що на берегах  цих  мечi  кували  в  давнину  й
мечами землю отчу стерегли, поконанi колись, захлинувшись у кровi власнiй,
чужинцями потоптанi уже не пiднялись i жили на колiнах, як раби. Нiхто  iз
них не пам'ятав, як мечi куються i як гартують ©х  у  сечi  бичачiй  та  в
узварi iз зел, накошених в Купальну нiч. Такi мечi нiколи не щербились.
   Лиш лемехи кували ковалi й орали степ мужi, схилившись на чепiги й геть
забувши про мечi. Чужинцям це було на  руку,  пекли  вони  хлiб  iз  нашо©
пшеницi у наших печах, i пили мед iз наших бортей, i наших жон брали  собi
в постелi. Чи дивно, що на берегах правiчних  родилися  покiрливi  бранцi,
котрi, немов воли, ходили у ярмi.

   I тiльки матерi, гойдаючи малят у лозових колисках, казки оповiдали або
ж спiвали спiванки про дзвони... про дзвони, що потопленi в криницях тут i
там по всiй землi, й що нiбито за грiх якийсь прадавнiй вiднято у  дзвонiв
тих людських язики, й стали вони нiмi.
   Це лише вiдгомiн подiй. Насправдi дiялось iнакше в часи  сумерк-лi,  як
Галич впав, i Львiв, i  Теребовль  стара,  i  Бужеськ,  i  Белз  скорилися
пришельцевi з-над Вiсли, а княжий Володимир пiддавсь литвi.  Тодi  дружини
галицькi, униз вiдступаючи Днiстром, до моря, у  степи,  де  бродники  iще
блукали вiльнi, везли з собою в саквах державнi© знамена, берло  владарче,
знак лева на щитi, бо ж лев всю землю вiд Посяння до Моря  Руського  собою
позначив як символ ©© могутi.
   Везла також дружина на возах мудрi книги й дзвiн, що дотепер на Злотому
Току у Галичi висiв справiку й скликував у  потребу  люту  во©в  i  просто
рата©в, щоб брали в  оборонь  поля  й  городи.  У  дзвонi  тому  вчарована
предками була душа землi й душi усiх людей тутешнiх, тих, що ╨ сьогоднi, i
тих, що були, й тих, що ще прийдуть.

   Про душу в дзвонi знали  во╨води  чужих  полкiв,  що  галицькi  дружини
обступали. ╞м не про лева розходилось золотого, не про берло  навiть,  нi,
не про них турбота, бо  символи  цi  перехiднi,  завтра  знамена  iншi  на
древках заговорять, не вони ╨ небезпечнi для тих, що землю беруть у  бран.
Лиш вiщий дзвiн надiбно полонити й знищити його на друзки,  на  кавальчики
дрiбнi 'го поколоти, щоб нiхто колись не спробував злiпити iз них  цiлiсть
й ударити мечем об крису.
   Такий наказ був короля; король бо пам'ятав звiдунiв сво©х доноси, котрi
у Галичi пiд личинами купецькими  жили:  не  розколеш,  кралю,  дзвiн,  не
упокориш землю до кiнця. Марнi будуть тво© потуги, якщо ти спалиш города i
весi, якщо обернеш у рабiв бояр i смердiв, якщо потопчеш жито кiньми, лiси
зруба╨ш впень, якщо ж дiвчат бiлоголових вiзьмеш за  пiдстилки  й  почнуть
вони плодити безрiдних байстрюкiв. Навiть якщо столочеш на  пустелю  цiлий
край, якщо й iмення в нього ти вiднiмеш, i хоч  спливуть  вiки  й  нащадки
королiвськi збудують храми й палаци на мiсцях, де галицькi князi  молились
Боговi сво╨му, якщо ти  й  книги,  котрi  полониш,  жбурнеш  у  вогонь,  у
полумiнь, i в попiл обернеться людська  пам'ять,  однако  ж  ти  не  будеш
переможцем. Нi ти, нi правнуки тво© прийдешнi. Нiхто.
   Настане час i вдарить хтось iз юнакiв у вiщий дзвiн мечем, чи било  вiн
розгойда╨ могутн╨ всерединi у дзвонi i озветься вiщий дзвiн на цiлу  землю
вiд краю i до краю, й прокинуться мертвi© полки, давно посiченi, й нинiшнi
покiрнi орачi, покинувши чепiги, за зброю вхопляться хоробро, постануть iз
колiн, матерi поспiл почнуть родити отрокiв, охочих до меча, поети цього ж
краю, мiй.. королю, вмочивши пера в кров, пiснями про корiння незогниле  й
вiчне скресатимуть заснулу людську пам'ять. I сонце  знов  зiйде  червено,
ясно, пiдняте тисячами рук, що вгору здiймуться, i сонце  стане  ©м  щитом
вiд пiтьми,  i  сонце  стане  ©м  свiтити  щедро.  Обози  правнукiв  тво©х
покотяться на захiд, втiкаючи вiд зглади. Так буде, мiй королю.
   I тому, майбутн╨ знаючи, король велiв за всяку цiну той дзвiн  узяти  у
полон. Полки ворожi облягли дружини галицькi, немов вороння,  що  обступа╨
голубiв, з усiх бокiв. Днiстро кервавиться вiд кровi, мечi  щербляться  об
мечi, спiвають тужно стрiли, один за одним падають мертвi,  як  обмолоченi
снопи,  ворожi  конi  топчуть  ©х  нещадно.  Маленька  горстка   зосталась
оборонцiв. Вже полоненi й спаленi прадавнi мудрi книги; уже ворогом добутi
державнi корогви й з них онучi поробили; уже бирло княже й вiнець у  руках
займанських, хижих, перляться перлами, як слiзьми. Уже  близько  десь  тут
дзвiн, уже ворожi стрiли черкають об нього залiзним пiр'ям, а вiн мовчить,
принишк вiн пiд рядном...

   А тут упала нiч густа з небес, i поки  ворог  спав,  захмелений  удачею
близькою, й безпечний, що iз кiльця щитами загородженого, не вирветься  нi
птах, нi звiр, тим паче дзвiн не утече з-пiд рук, чота  вiдважних  галичан
спустила дзвiн у криницю прибережну й глибоку,  туди  ж  спустила  й  лева
галицького зi злота, щоб лев стерiг i боронив народну  душу,  аж  поки  не
настане день скресiння.

   Криницю вщерть засипали землею, до ранку там трава зазеленiла й  навiть
зацвiли дзвiночки синьо-жовтi; а вранцi галицька чота пробо╨м  проривалася
з кiльця ворожого, й упали хлопцi всi до одного порубанi,  а  рать  ворожа
дарма шукала дзвона пильно,  нi  слiду,  нi  згуку,  порожнiй  вiз,  рядно
лишилось, що прикривало дзвiн, i бiльш нiчого.  Мертвi  мовчали  як  один,
дзвiночки синьо-жовтi похилились, нiмотна тиша залягла.  Днiстер  понiс  в
свiти печаль i сльози, а з кровi виростали маки. Цiлi поля червоних макiв.
   Так дiлося. I так було.
   Роки й вiки, як листя iз верби, що по колiна забрела у воду, стiкали  у
вiчнiсть. Серед людей той вiщий дзвiн державний проте не умирав, про нього
пам'ятали рата© й рибарi, повiдаючи перекази про нього сво©м онукам, а  тi
- сво©м, i так з колiна i в колiно, iз душi в душу. Занурений, утоплений у
криницi, землею втоптаний i наче без'язикий  дзвiн  не  нiмував,  iз  недр
глибоких голос подавав тобi й менi, ми чу╨м крик його пiдземний,  що  душу
нам тривожить, нагаду╨ про щось  забуте,  втрачене,  яке  однак  ще  можна
вiднайти.
   Нiхто не зна╨ до нинiшнього дня, де дзвiн  той  вiщий  во©  закопали...
десь тут... десь там..., а може, ще десь -  степи  широкi,  лiси  глибокi,
хiба безмiр переореш, хiба  лiси  обстежиш  до  куща?  На  дзвонi,  певно,
цвинтарi-могили, або церкви, або мiста, або колгоспна ферма,  або  дороги,
або школа, або самiтнiй хрест посеред поля. Або дiвча лежить з  коханим  у
муравi...
   Ходiмо й ми, кохана,  в  чисте  поле;  згубiмся  в  пралiсах  гiрських;
перекопаймо береги Днiстровi, приладьмо вухом до землi.
   Ти чу╨ш дзвiн, кохана? Ти чу╨ш зойк, що заячав у наших душах?


   8
   Сьогоднi я привiв сюди Ольгу...

   Урочище було менi знайоме, я був тут двiчi чи й тричi, i  знав,  що  це
мiсце  на  землi  назива╨ться  Дмитровою  Покутою;   тутешнi   колгоспники
розповiдали менi iсторiю Дмитрово© Покути; жаль, але  нiхто  не  мiг  менi
оповiсти про спонуку покути, причину, чому власне сiльський  газда  Дмитро
Гараздюк наклав на себе обов'язок сповняти покуту не день, не мiсяць i  не
рiк, а цiле життя повинен був пам'ятати про свiй грiх; нiхто,  зрештою,  з
його краян нi колись, нi тепер не мiг бодай приблизно його  грiх  зважити:
чи було це душегубство? Чи була це  зрада?  Чи  вiн  полакомився  на  чуже
добро? Чи ошукав Дмитро Гараздюк сироту? Чи когось обезчестив тяжко? Нi на
одне питання нема вiдповiдi. Та╨мниця його грiха зiйшла з ним у могилу.
   А покута лишилася...
   Ми з Ольгою, вибрiвши з полiв на курну дорогу, роззулися, й босонiж  як
i в дитинствi, бiгали навперейми, одне одного ловлячи й пiднiмаючи куряву;
теплий пил пружинив пiд ногами й  нам  здавалося,  що  досить  розбiгтися,
розпростерти руки й котро©сь митi ти злетиш  над  дорогою,  над  полями  -
серце солодко щемiло вiд висоти.
   Може, й справдi в те надвечiр'я ми з Ольгою лiтали; може й справдi ╨  у
днi, ввечерi чи серед ночi така хвилина, коли людина спроможна злетiти пiд
небо, нам тiльки не дано знати, коли така хвилина наступа╨.
   Польова дорога вперлася в роздорiжжя i тут, сказати  б,  скiнчився  наш
лет. Я узяв Ольгу за руку,  вона  враз  стихла,  принишкла  безтурботнiсть
зникла з ©© обличчя, а смiх погас... власне смiх застиг на ©©  губах  i  я
мусив цю застиглiсть  розiгрiвати  цiлунками.  Ольга  не  вiдповiла,  вона
оглянулась тривожно, допитливо й без слiв, очима, немовби боячись порушити
високу й голосну порожнечу,  що  висiла  над  полями,  спитала:  "Це  тут,
коханий?"
   Це тут?
   Перед нами за роздорiжжям тереном зусiбiч,  немов  вiнком  страдницьким
оторочена, лежала "толiчка"  -  невелика  левада,  посеред  яко©  стримiла
поруйнована церковця, власне, з церковцi  лишилися  тiльки  двi  стiни  iз
склепiнчастим  вiкном,  закованим  у  густi  грати.  Церковцю  будували  з
днiстровського червоного плитняка, купи якого, немов рани,  криваво  ярiли
серед кропиви й лопухiв. Пахло  тут  металевим  духом  нагрiтого  камiння,
прив'ялим гiрким зелом  й  задавненим  погарищем;  обгорiлi  бервена,  що,
певно, служили колись за платви, на яких спирався купольний дах, лежали на
камiннi, немов почорнiлi на спецi мерцi. Оддалiк на краю левади  горбилася
конвульсiйне потовчена й поржавiла купа залiзно© покрiвлi.

   У сво©х мандрах навколо археологiчного нашого табору я мiг би випадково
обминути перехрестя польових дорiг  i  не  запримiтити  леваду  з  ру©нами
церковцi, але сталося так, що в те надвечiр'я я надто  далеко  заблукав  у
польовi нетрi й повертався у табiр майже в темрявi.
   I тодi я побачив свiчку.
   Було щось iррацiональне, мiстичне у цiй з'явi:  кволий  вогник  блимнув
посеред ще сiрого й рiдкого вечора несмiливо й був схожий на око полiв, що
покотом полягали спати поза тернами й уздовж дороги; польове  око  немовби
стерегло тишу, що лилася з неба як дощ; а ще полумiнце свiчки  було  схоже
на щiлину, крiзь яку можна зазирнути в iншi свiти.
   Я пiдiйшов ближче; свiчка була встромлена  помiж  камiнням  i  камiнням
захищена вiд вiтру, що мiг надлетiти i ©© погасити; безсумнiвно хтось  тут
недавно побував, запалив свiчку й зник.  Я  спробував  того  невiдомого  й
небаченого окликнути, щоб вiд нього довiдатися, що означа╨  ця  свiчка  на
ру©нах? Нагадування людям  i  полям,  що  тут  стояла  будiвля,  офiрована
Боговi? Чи  в  полумiннi  свiчки  сканувалася  чиясь  молитва...  по  кому
молитва? Чи полумiнь свiчки пробуджував, обпiкав призабуту пам'ять?
   Я хотiв вiдразу багато знати.
   Лише третього надвечiр'я я здибав  на  роздорiжжi  цiлу  ватагу  жiнок,
молодих i старих, котрi поверталися з поля додому, вони менi й оповiли, що
це мiсце назива╨ться "Дмитровою покутою", що ©хнiй краянин Дмитро Гараздюк
цiле життя будував на сво╨му  полi  оцю  церковцю:  возив  фiрою  камiння,
мурував грубi стiни, кував дверi й  грати.  ╙дину  баню  увiнчав  хрестом.
Пiдлогу виклав шлiфованими плитами. Знайшов було маляра, який повинен  був
церковцю усерединi позолотити й посрiблити святi образи...  i  вже  перший
образ святого Николая повiсив старий Гараздюк на стiну... повiсив  i  упав
перед тим образом i довго молився... i довго вiдмолював якiсь сво©  грiхи.
Вiн  не  та©вся  з  сво©ми  молитвами  й  покутою,  нiхто,   зрештою,   не
допитувався, який то вiн грiх ско©в, аж стали допитуватися "першi совiти":
й вивезли старого кудись в Казахстан. I  нi  слiду  за  його  родиною,  нi
слуху, нi духу. Лише церква серед полiв нагадувала про грiхи людськi,  про
покаяння, i про Дмитра Гараздюка,  який  колись  жив  серед  нас,  орав  i
засiвав поле. I хоч у церквi не було дверей, та нiхто не осквернив ©©  анi
гно╨м, анi не користався нею як коморою для польово© бригади. Навiть образ
святого Николая висiв на тому самому мiсцi, де його повiсив Гараздюк.
   Аж  однi╨©  ночi  на©хали  з  району  комсомольцi:   лупали   стiни   й
викорчовували з долiвки кам'янi плити. Шо не  здолали  ломами,  кирками  й
сокирами - те вiддали вогневi: церковця корчилася в полум'© цiлий досвiток
i цiлий день. Нiхто не мав права бiгти гасити; та що там бiгти... нiхто не
мав права створити рот, щоб спитати:  чим  вам,  нехристи,  завинила  Божа
обитель?  Щоправда,  колгоспне  начальство,  а  також  люди  з   села   не
полакомилися, як  це  бува╨,  на  кам'яне  плиття  -  готовий  будiвельний
матерiал. Начебто панувала негласна  заборона;  а  може,  стримував  людей
пострах перед Божою карою; а може, палив  людей  пота╨мний  сором,  що  не
оборонили маленько© святинi; а може, люди таки направду вiрили, що  святий
Николай зiйшов з образа, що висiв колись  у  церковцi,  й  блука╨  навколо
ру©н, ©х стережучи.

   - Але ж хтось таки вечорами запалю╨ тут свiчки... й навiщо  запалю╨?  -
допитувався я у двох пiдтоптаних молодиць,  що  розповiдали  менi  iсторiю
Дмитрово© покути. - Хтось упокорю╨ святого Николая,  бо  кажуть,  що  вiн,
назагал будучи добрим i лагiдним, впада╨ iнколи в гнiв?
   Жiнки стискали плечима й зiтхали.
   - Чи святий Николай не видить, який то  нинi  нелюдський  свiт  настав?
Чого б йому на нас сердитися? ╙ район, ╨ область,  начальники  там  сидять
ружнi. Ми й так проклятi коло бурякiв. А свiчки ...  а  свiчки  горять,  я
думаю, як пам'ять: був чоловiк Гараздюк... Друга жiнка додала:
   - Ой, чи святий Николай тут  ходить,  а  Дмитро  Гараздюк,  бiгме,  тут
присутнiй... i щоб душа його не блукала по  вертепах  -  засвiчена  свiчка
кличе його сюди, на вистраждане й покутне мiсце.

   Я чомусь вiрив цим жiнкам, дарма, що ©хня бесiда була  простодушною;  я
вiрив ©м через те, що не побоялися поговорити з незнайомим на тему, за яку
нинi не гладять по  голiвцi.  Зрештою,  що  вони  могли  втратити?  Сапки?
Каторжнi дiлянки цукрових бурякiв? Хоч... колгоспний голова ой який  бува╨
винахiдливий: не випише соломи худiбцi на зиму, не дасть вкосити трави  на
спiлку: двi третини - колгосповi - третю собi, не  дочека╨шся  коней,  щоб
виорати навеснi присадибу, або ж, чого доброго, обрiже  тую  присадибу  по
самий причiлок. А хто привезе хворосту на зиму? Та й коли вмреш  -  чотири
дошки не випросиш на деревище.

   Жiнки вже потюпали додому, а я далi сидiв на ровi  навпроти  Дмит-рово©
покути й  жахався  .незахищеностi,  безправностi  наших  сiльських  людей;
ранiше якось не спадало на думку... дотепер i свою маму  я  не  бачив  так
зримо в колгоспному хомутi; я не мiг ©©, горду й  пряму,  уявити  боязливо
скулену, занурену в крiпацьку працю. Тепер же вона несподiвано подибала  в
мо©й уявi поруч з жiнками, ©© сапка на плечi зблискувала червоно.

   I певно,  мо©  мама  щось  шепнули  високiй  i  худiй  жiнцi,  бо  вона
призупинилася й поманила мене пальцем.
   - Не сиди тут, - сказала суворо. - Не сиди, сину. Тут  небезпечно.  Тут
парт╨йнi та комсомольцi засiдки роблять,  щоб  злапати  того,  хто  свiчки
свiтить на Дмитровiй покутi. Ше будеш мати бiду.
   Я поцiлував жiнку в руку.
   Я того вечора поцiлував жiнку в руку, а нинi привiв сюди,  на  Дмитрову
покуту, Ольгу. Вона слухала розповiдь  мовчки,  тулячись  до  мого  плеча.
Вечiр на наших очах погасив сонце й  заходився  ткати  сво©  сiрi  верети.
Кукурудзяний лан на тому боцi дороги почорнiв  i  виглядав,  як  вiйськова
налаштована лава, а понад лавою стримiли на фонi свiтлого  полотнища  неба
гострi пiки.

   - Нащо ти мене сюди привiв, Павле? - спитала майже пошепки Ольга.

   - Сам не знаю, - вiдповiв я щиро. - Мою уяву вразила свiчка  на  каменi
... горiння  ©©  як  пам'ять  по  людинi.  Розумi╨ш:  казахстанськi  степи
проковтнули того Дмитра Гараздюка, а вiн,  дивись  видобувся  з  пекельно©
прiрви i свiтиться отут, удома.

   - Слухай, - шептала менi на вухо Ольга, - може, рiч не в пам'ятi  лише?
Може, при свiтлi свiчки душа його  приходить  сюди,  щоб  знову  класти  у
зруйнованi стiни церковцi камiнь на камiнь. Вiн, певно, ще не скiнчив свою
роботу.

   Я тулив ©© до себе, враз обпалений ©© припущенням; це  так  з  ©©  боку
було несподiвано. Ольга була практичою жiнкою: недовершена робота  повинна
бути закiнченою.
   Я дiстав з кишенi свiчку й устромив ©© помiж камiнням,  Ольга  черкнула
сiрником. Долонями обтулювала вогник, поки вiн не набрався  сили.  Навколо
ворожо, чорно, мов хижий звiр, лежала нiч.
   Я обдурював самого себе, вiдповiдаючи Ользi, що начебто не  знаю,  чому
привiв ©© до ру©н Дмитрово© покути; i, мабуть, правда не в тому тiльки, що
мою уяву розкраяла самiтня  свiчка  на  каменi  як  незгасима  пам'ять  по
людинi, яка колись жила, хоч... чому б не могли  по╨днатися  двi  мелодi©,
два руча©, що попливли поруч або й зливаючись в одному руслi: мо╨ поранене
враження вiд вечiрньо© свiчки i проза©чне бажання подiлитися побаченим  iз
коханою. Iнтуiцiя сiльська пiдказувала менi, що маю це  робити  непомiтно,
тактовно, день за днем, щоб Ольга не образилася,  вона  бо  не  якась  там
духовна жебрачка. Я зовсiм не збирався ©© виховувати,  Боже  борони,  менi
лише баглося ©© збагатити, засiвати ©© душу зерном, з якого  ми  споживемо
чесний хлiб... ми, цебто - я, Ольга i нашi  дiти;  я  уже  обдумував  наше
спiльне життя, i вже виколисував дiтей; лежу, бувало, в  сво╨му  наметi  й
малюю в головi образки родинного нашого щастя...  iдилiя  гойдала  мене  у
сво©й колисцi: ой, люлi, щастя, ой, люлi.

   9
   Одного дощового дня, ще не розкраявши нашого з Ольгою спiльного  хлiба,
я зрозумiв, що вiн буде гiрким... що  той  хлiб  буде  лежати  помiж  нами
каменем; сталося це на самому початку нашого кохання, коли ще  й  цiлунок,
як пелюстка, цвiв на наших губах, i добре, що це  сталося  на  початку.  В
мо╨му розпорядженнi було багато часу. Так я собi думав.
   Дощ сiявся густо з самого ранку й студенти, звiсно, в розкопи не пiшли;
професор Баранiвський називав  дощовi  днi  "празниками  святого  нероби",
старому було шкода кожно©, буквально кожно© згаяно© години й кожного штиха
лопати, з-пiд яко© очiкував ново© знахiдки; вiн був  ненаситним  у  сво╨му
прагненнi  розкрити  ще  одну  тайну,  хай  маленьку,  мацюпiсiньку,   яку
приховувала земля; тайна ця могла явитися свiтовi у виглядi черепка або  ж
купки вугiлля, обкладеного камiнням, пташино© кiсточки  або  ж  пшеничного
зеренця, якому вiд роду пiвтори тисячi лiт. Студенти ж дощовi днi  любили:
хлопцi спали у наметах або ж бренькали на гiтарах, дехто читав або ж писав
додому листи; дiвчата теж  знаходили  домашню  роботу;  i  тiльки  я  один
нудьгував у сво╨му  наметi,  дощi  мене  пригноблювали  не  лише  тут,  на
розкопках, але й удома.
   Коли ж нудьга почала зеленiти i я був готовий  взути  гумаки,  накинути
плащ й рушити крiзь дощ у сво© щоденнi мандрiвки  Днiстровим  берегом,  на
порозi намету, вiдкинувши його полу, стала моя Ольга. У  бiлому  светрi  й
лещетарськiй шапочцi виглядала на дiвчура з першого курсу.
   - Професор тебе кличе, - сказала, сяйнувши очиськами, якi зводили  мене
з розуму й жбурляли в сво© зеленi ковбури. Я зiрвався з  розкладайки,  щоб
Ольгу обняти, щоб розвiялася моя нудьга, але  Ольга,  враз  споважнiвши  й
ловлячи нiздрями, немов олениця, якийсь запах, спитала:
   - Пахне щось у тебе гарно... i ти пахнеш увесь...  i  твiй  намет...  i
цiлий свiт пахне сухим подихом лiта. Шо  воно  таке?  -  I,  помiтивши  на
стовпцi, що пiдпирав  шатро,  прив'язаний  снопик  зiлля,  розсмiялася.  -
Бур'янець цей так пахтить? Нiколи й не подумала б.
   - То  не  бур'янець,  -  образився  я,  -  то  рум'янок,  по-сiльському
"марунька". До речi, менi дали його  мама.  Я  скрiзь  його  вожу...  i  в
гуртожитку вiн був зi мною. Пахне менi Черченем,  рiдною  землею...  густо
рум'янок пахне  перед  дощем  i  в  дощ.  Мама  кажуть:  то,  Павле,  наше
ворожбитне зiлля, що проганя╨ чорну силу.  В  нашiй  родинi  його  люблять
здавна, в мами вiн за образами, пiд подушкою навiть. Коли вмерли тато,  то
мама поклали рум'янку ©м у деревище. На тому свiтi теж не треба  забувати,
що ╨ десь на землi Черчен, ╨ польовi дороги, на обочинах яких росте, часто
запилений i притоптаний худобою, скромний рум'янок.
   - Ворожбитство якесь... - Ольга зневажливо скорчила  гримасу,  -  якесь
╨вшан-зiлля, якийсь рум'янок, бур'ян з-пiд коров'ячо© ратицi.  Боже,  який
ти, Павле, дивак. - Я мiг би образитись, i мене таки вкололи ©© слова  про
бур'ян з-пiд коров'ячо© ратицi, але я вчасно подумав: що  з  не©  вiзьмеш,
коли  вона  нiчого  не  знала,  нiчого  не  чула,  нiчого  не  читала  про
╨вшан-зiлля. Коли була малою, то нi батько, нi мати  не  оповiдали  доньцi
казок про рум'янок, дух якого вiдганя╨ вiд худоби ласок, а  вiд  людини  -
хвороби й забуття про мiсце, де закопаний твiй пупець; ©© не вчили молитов
i напевне, у Великодну нiч не  водили  в  Страдчу  долину  до  стрiлецьких
могил... вона напевно не ма╨ зеленого поняття  про  сiчових  стрiльцiв,  а
може,  ©©  вчили:  сiчовi  стрiльцi  це   вороги,   укра©нськi   буржуазнi
нацiоналiсти. Ольга з мого обличчя вичитала, що я стримано серджуся,  вона
щось бовкнула недоладне, бо прилинула до мене, обняла, поцiлувала палко. -
Ну, не дуйся, - просила. - Це я так, з дурного розуму. Якщо  направду,  то
не можу второпати: навiщо все це тобi, дорослому чоловiковi? Я теж не можу
зрозумiти: навiщо тратити державi  грошi  й  мучити  отут  студентiв,  щоб
вiдкопати вiнчик вiд горщика? Ну, був горщик, ну, жили тут  люди.  I  нема
©х. Завтра нас не буде.  Зате  ╨  сьогоднi  день,  ╨  сьогоднi  робота,  ╨
сьогоднi любов, ╨ хлiб насущний. Шо бiльше треба, мiй любий?
   Ольга начебто запитувала пристрасно, але вiдчувалося, що вiдповiдi  вiд
мене не очiку╨, вона таки була переконана, що бiльше нiчого людинi в життi
не потрiбно. I,  можливо,  вона  ма╨  слушнiсть;  очевидно,  це  слушнiсть
людини, яка сво©м iснуванням схожа на оленицю або ж на рибу в Днiстрi, або
на птаха в пiднебессi, або на вербу придорожну, або на зело, що призначено
для того, щоб його спасла вiвця; всi вони, зела  i  вiвцi,  риба  й  птаха
iснують, первiсне вегетатують, не мають грiхiв, не пам'ятають  учорашнього
дня i не очiкують дня завтрашнього; вони щасливi й вiльнi, запах  рум'янку
не поверта╨ ©х у дитинство й ще далi - в глибини столiть.
   То, виходить, я осуджую свою кохану? То значить, я сьогоднi дивлюся  на
не© iнакшими очима, нiж у той перший день, коли вона випливла  з  Днiстра,
немов русалка? То значить: надщербилася моя любов? Але  ж  якраз  Ольжиною
первiснiстю я так захоплювався... я пускав ©©, немов рибину, у  Днiстер...
i злiтала вона в мене з долонi у пiднебесся, як птаха. То чого ж нинi  про
це забуваю й виймаю рибу з рiки, птаху пiдстрiлюю  у  пiднебессi,  а  зело
розтоптую обцасом?

   Хочу вилiпити ©© до себе подiбну?
   Буду заворожувати ©© рум'янковим духом?

   Буду водити ©© левадами,  де  помiж  квiтами  збираю  слова  для  сво©х
вiршiв.

   Буду шукати з нею карбiв на землi, знакiв, якi  земля  посила╨  нам  iз
минувшини.

   Будемо обо╨ прикладати вуха до землi й слухати,  як  стогнуть  закопанi
дзвони.

   - Чим ти зажурився?  -  Ольга  повернула  мене  з  майбутнiх  дорiг  на
теперiшню стежку. - Професор чека╨, а ти...
   - А я гризуся, як маю тебе заворожити, - вiдповiв я.
   - То ворожи, милий, якщо ма╨ш силу, - згодилась вона без вагання, немов
наперед була впевнена, що нiяка ворожба до не© не пристане.
   ...Пливе собi риба в рiцi, ой пливе.

   Снилося менi, що я виловив рибу у Днiстрi;  бiла,  довга,  прекрасна  у
сво╨му стрiлоподiбному стремлiннi пронизувати товщу води, риба  на  березi
хлипала зябрами й молотила хвостом, гинучи без води, що була ©© стихi╨ю, а
я однак не квапився пускати ©© назад у Днiстровi струменi; я спершу  хотiв
©© осiдлати й приручити; сiдло карикатурно виглядало на бiлiй ©© спинi.
   Так менi снилося.

   10
   Ти мене слуха╨ш, Ольго?
   Був собi, жив собi корчмар на iм'я Жельман Штудер.
   Хоч зачин у мо©й притчi про  корчмаря  традицiйно  казковий,  хоч  iм'я
корчмареве тисячi разiв повторювалось бiля галицьких церков, коли  дiвчата
на Великдень беруться за руки, виплiтаючи коло, i виспiвують  у  гагiлках,
що "©де, ©де Жельман, ©де, ©де Жельманова, його  брат  i  братова..."  (Ти
нiколи не чула, Ольго, як спiвають гагiлки? Коли ж  спiвають  гагiлки,  то
пiд дiвочими чобiтками в молодiй муравi то тут,  то  там  вистромлю╨  сво©
голiвки первоцвiт...  i  слуха╨  первоцвiт...  i  радi╨...  i  цвiте...  i
нiжно-зелена трава ста╨  схожа  на  небеса,  засiянi  малюсiнькими  бiлими
зiрками), iм'я Жельманове для тебе начебто несподiване, але  я  достеменно
знаю, що Жельман  Штудер  -  особа  цiлком  реальна,  вiн  жив  наприкiнцi
минулого столiття на околицi села Поточки, недалеко вiд Днiстра, там  люди
дотепер показують його дворище; показали це  дворище  й  менi:  я  увiйшов
крiзь похилену дубову, залiзними штабами ковану браму, котра  за  столiття
почорнiла й закостенiла намертво, на розлоге подвiр'я; до довго© муровано©
з  цегли  будiвлi,  що  була  колись   корчмою,   з   невеликими   чорними
дiрами-вiкнами, якi нагадували перестрашенi очi, вела вистелена  кам'яними
плитами, вщерть пощербленими, по©жджена колесами  досить  широка  дорiжка.
Очевидно, поточани покинуту Жельманову садибу обминають, бо нiхто  тут  не
викошу╨ трави, не лупа╨ зi стiн добротну австрiйську  цеглу,  i  нiхто  не
лакомиться на дахiвку, що поросла  рудим  мохом  i  вагою  сво╨ю  увiгнула
посерединi й  проламала  дах;  i  нiхто  з  дiтлахiв,  котрi  не  гребують
об'©дати, немов жадiбнi деркачi, цвинтарнi черешнi, в Жельманову ж  садибу
посеред лiта не забiжить та не вихопиться  на  старезну  грушу,  що  пану╨
розлого мало не над цiлим дворищем, щоб обтрусити з не© солодкi "дзбанки".
Навiть у п'ятдесятому  роцi,  коли  в  Потоках  створювали  в  страхах  та
погрозах колгосп i ламали людськi стодоли, щоб iз них побудувати колгоспнi
ферми, нiхто не зважився використати, скажiмо, бодай стовпи iз Жельманово©
брами. Негласна заборона, табу, прокляття, були написанi на брамi й  нiхто
©© не переступав; якщо  не  страх,  то  острах,  пересторога,  темна  сила
стерегли це обiйстя, i менi теж не радили пхати сюди носа, але  менi  було
цiкаво зазирнути на острiвець, де  панувало  дев'ятнадцяте  столiття;  тут
жили, всихали i знову вистрiлювали  пагiллям  купи  бузинових  кущiв;  тут
столiтнi бур'яни розколювали плиття дороги, клубищами корiння  виснажували
землю, що сiро здичавiла пiд ними, потрiскавшись, й хижими пазурями  цупко
чiплялися за стiни, повзучи гаддям догори, на дах.

   А все ж таки я переступив браму, не послухався  людського  попередження
i... I нiчого не сталося. Тiльки з корчми,  з  низького  отвору,  де  були
колись дверi, вийшов менi назустрiч старий ╨врей у довгому, майже до  п'ят
лапсердаку, щоправда, охайному, у високому  теж  чорному  капелюсi;  ╨врей
зняв, вiтаючи мене, капелюха, злегка вклонився i показав  рукою  на  купку
цегли пiд стiною; сам сiв поруч, поклавши  на  колiна  стиснутi  в  кулаки
руки, худорляве лице було обрамлене  сивою  бородою,  пейси  кучер'явились
буйно, як iнiй на хмелю, а збляклi старечi  очi  обмацували  мене  уважно,
проте - дружелюбно. Був день; науковий ате©зм в iнститутi розтер на  порох
мiстику; заборонили на Великдень водити пiд  церквою  хороводи  й  спiвати
гагiлки; ось ти, Ольго, навiть не чула про того Жельмана з  гагiлки,  який
тримав ключi вiд церкви, а Жельман... а  Жельман,  усупереч  усьому  сидiв
поруч зi мною теж на цегляному стовпчику й грiв на  сонцi  сухi  й  темнi,
немов витесанi з вишневого корiння руки. Мене не проймав  страх,  я  й  не
згадав, що  на  всяк  випадок  треба  себе  поберегти  вiд  нечисто©  сили
"Отченашем". (Ти вмi╨ш, Ольго, "Отченаш"? "Отче наш, iже ╨си на  небесi  й
на землi..." Нiколи нi ╨диного слова з "Отченаша"  не  пролунало  у  вашiй
хатi? Нiколи? Як вам там живеться на  двох  поверхах  пiд  бiлим  залiзом?
Хочеш, я тебе навчу молитов... яка то насолода впасти  перед  образами  на
колiна, заплющити очi, вiдгородитися вiд свiту  й  наблизитися  до  самого
себе й до Бога. Молитва - це передовсiм наближення до  себе,  усвiдомлення
самого себе. I це, що я тобi говорю, Ольго, не вичитане з книжок i  навiть
не почуте вiд матерi, це мiй духовний досвiд).

   "Ви зна╨те, молодий паничу, до кого втрапили в гостi? Чи  вам  хлопи  з
цiло© околицi не оповiдали про Жельмана Штудера, який вмер сто рокiв  тому
й похований в  Городенцi  на  жидiвському  цвинтарi?"  -  спитав  Жельман,
скосивши на мене погляд; очi його в ямах були цiлком гейби залитi  молоком
- такi бiлi й невидющi. "Я чув щось... мене попереджували,  -  вiдповiв  я
безтурботно, - що мiсце оце закляте. А я ось не повiрив". - "Ну й  даремно
не вiрите, - зiтхнув старий ╨врей. - Все правда: i мiсце закляте, i я  тут
перебуваю пiсля смертi сто рокiв". Я засмiявся: "Нiхто нинi в нечисту силу
не вiрить. Колгоспи навколо. Комунiсти.  Дружба  народiв.  Нашi  в  космос
полетiли. Бога нема. Чорта нема. Москва - столиця  свiту.  Ленiн  -  вождь
свiтового пролетарiату. Ви собi  уявля╨те,  товаришу  Жельман,  який  свiт
пану╨ за вашою брамою?" Я таки не повiрив жодному його слову...  як  можна
повiрити людинi, яка начебто померла сто рокiв тому, а сьогоднi  розмовля╨
зi мною жива й здорова. Щоправда, я одне йому казав... говорив  немовби  з
чужо© пiдказки, силувано немовби писав на кумачi  стертi  лозунги,  а  пiд
кумачем кiльчилося, як житн╨ зерно, щось... щось, яке я не знав,  як  його
назвати. Чи я самого себе обдурював й таки насправдi повiрив у  Жельманову
сторiчну смерть, чи була це звичайна цiкавiсть, чи я повертався у  дитячий
свiт маминих казок, чи страх, страшок, немов чорна кiшка, таки пiдкрадався
до мене плазом? Адже не марно люди обминали Жельманову корчму. "Менi  теж,
вибачайте, не вмiщу╨ться в головi... так не вмiщу╨ться пiд  капелюхом,  що
за мо╨ю брамою у бiлому свiтi нема анi Бога, анi чорта, - сказав  Жельман.
Вiн устромив погляд у вiдчинену навстiж браму, начебто  лише  через  браму
можна  надивитися  на  свiт...  свiт  неогороджено  пiдступав  зусiбiч  до
Жельманового обiйстя. - Але... але, невже то правда,  що  свiт  за  брамою
порожнiй, як бочка з-пiд оселедцiв? Чи то можливе? Я готовий вам повiрити,
молодий паничу, коли б не ви самi... ваша присутнiсть тут свiдчить, що ╨ у
свiтi за брамою люди, Господь Бог, ╨ добро i зло. Бог послав менi вас. Бог
iуде©в змилосердився врештi надi мною, бо терпiння мо╨ уже перелилося,  як
згiркле вино, через крису чашi... вiд мого терпiння дичавi╨ навколо земля,
а груша посеред подвiр'я родить терпкi плоди". Жельман,  з  усього  видно,
покладав на мене якiсь надi©;  бесiда  його  текла  солодом,  а  бiлi  очi
ласкаво мене  обiймали.  "Ви  так  впевненi,  що  я,  власне,  i  ╨  вашим
iзбавителем, посланим Богом? Якраз я?" - спитав  я.  Вiн  кивнув  бородою.
"Якраз ви, паничу. Ви ма╨те право й силу  позбавити  мене  терпiння.  Iншi
тут, хоч зрiдка, але приходили... i були готовi за плату пiдписати  папiр,
що ╨сьм, прошу пана, вiльний, що всi мо© грiхи прощенi й що  можу  нарештi
воз'╨днатися з предками. Тiльки вони, тi, що приходили, не мали  права  на
пiдпис, i терпiння мо╨ не пригасало".  "Велике  терпiння  -  вiд  великого
грiха, певно? - випитував я у Жельмана. -  У  вашiй  корчмi  люд  пропивав
грошi, грунт, волiв... i пропивали люди душi. Ви ж на  людськiй  кервавицi
багатiли".  Я  собi  пригадував  орендарськi  та  корчмарськi  визиски   й
лиходiйства, вичитанi з книжок: лихварство та  ошукування  простого  люду,
зневаги до "го©в" i запопадливе слугування тим, якi над людьми панували, i
корчма на корчмi, по двi, по  три  в  кожному  селi,  множення  пияцтва...
навiть ключi вiд Божого храму висiли у  Жельмана  на  кiлку.  "То  невиннi
грiхи, мiй пане, - заперечив Жельман. - То так собi...  маленькi  гешефти.
Кожен заробля╨ грошi, як умi╨. До того ж суворий Бог iуде©в не судить  нас
за негречне поводження з гоями. Навпаки:  ще  й  пiдтаку╨  нам.  Ми  Богом
обранi... i треба нам якось жити, нам, острiвцям серед чужого моря. Це так
зрозумiло, мiй паничу". У Жельмановому голосi  бринiли  нотки  зверхностi,
голову, що досi була схилена на груди, вiдкинув  назад,  очi...  отi  бiлi
вицвiли очi ожили, бiлизну здуло з них хвилею, а  з-пiд  бiлизни  блиснуло
чорним  вогнем.  Сухi  пальцi  сцiпилися  судомне  в  кулаки.  Вiн   увесь
перемiнився... йому, певно, пригадалися  роки,  коли  вiд  нього  залежали
люди, земля й навiть - небеса. В мене мелькнула думка:  пiдведуся  й  пiду
геть. Столiття нiчого  його  не  навчило.  Старий,  однак,  опам'ятавшись,
поклав руку на мо╨ колiно. Холодний опiк ударив мене, як струмом.  "Ну-ну,
- промовив примирливо, - не в наших з вами iнтересах сваритися. Я пропоную
вам вигiдний гешефт: пiдпишете одну  цидулу  й  забезпечите  собi  панське
панування  до  кiнця  життя,  ще  й  дiтям-онукам  залишиться.   Матимете,
добродзею, славу, бо слава теж купу╨ться  за  грошi.  Що  ж  бiльше  треба
бiдному молодому поетовi?"  Я  вiдсахнувся  вiд  нього.  "Нi,  я  душу  не
продаю". Жельман покрутив головою. "Чи я виглядаю на вар'ята, щоб купувати
чужi душi? Я хочу, пан╨дз╨ю, викупити власну  душу.  Я  давно  вмер,  я  -
тлiнь, а душа моя не ма╨ виходу з цього подвiр'я...  я  в  iржавiй  клiтцi
мечуся, як пес у гицлевiй будi". Вiн тяжко дихав, на  чолi  виступив  пiт.
Руки впали з колiн i  повисли,  як  неживi.  Цiла  його  кiстлява  постать
зiв'яла,  згорбилась.  I  я  мимоволi  його  пожалiв...  пожалiв   старого
чоловiка, котрий не мав спокою i пiсля смертi. "Видно, велика ваша  вина",
- сказав я, але про вину не думав, зате уявив душу  померлого  ╨врея,  оцю
душу, що сидить поруч зi мною,  коли  вона  напролом  б'╨ться  грудьми  об
грати, або ж злiта╨ понад хмари, шукаючи вiльного  простору  для  втечi  й
пада╨ звiдти, з високостi, додолу, бо й небо для не© замкнено,  тодi  вона
повза╨ в бур'янах i вимацу╨ щiлину. Але й тут ©й не вда╨ться. Iсну╨ стiна.
Напевно прозора, невидима для iнших i тому я не можу уявити ©© реально,  i
я дотепер не знаю, хто ©© збудував. Бог? Якась iнша  сила?  "Вас,  паничу,
хiба не вчили у високих школах мудростi наших  пророкiв?  Був  собi  такий
Йов, вiн казав, що стежку туди не  зна╨  хижий  птах,  ©©  око  орлине  не
бачило, не ступала по нiй молода звiрина, не ходив по нiй лев. Це сказано,
мiй паничу, про мудрiсть. А ще сказано, що тiльки Бог розумi╨  дорогу  ©©,
мудростi, i тiльки вiн зна╨ мiсце ©©. Добре бути мудрим на старiсть,  коли
ти полiчив на дорозi каменi й уже не общибу╨ш об  них  пальцi.  Це  я  про
глибину вини, паничу. Коли я був молодим,  хлоп  на  iм'я  Захарко  одного
вечора принiс до корчми й поклав на ляду передi мною статуетку голо© жiнки
з обвислими грудьми й випуклим животом, i похвалився, що подобу цю залiзну
знайшов на сво╨му полi, ©© зачепив плугом, i вона так голосно  задзвенiла,
що аж конина зупинилася в борознi. Подивися, мовляв,  Жельмане,  може,  ця
черевата баба щось варта... якщо варта - дай за не© пiвкварти, чи  й  цiлу
кварту. Баба, якщо по-правдi, вартувала цiле газдiвство,  це  я  вирахував
одразу, гнула вона долоню  вагою,  а  колупнувши  ©©  непомiтно  нiгтем  -
сахнувся i ослiп вiд блиску золота. Ну, звичайно, я сказав хлоповi на iм'я
Захарко, що то мiдь, але бабу беру,  тепер  стародавнiми  забавками  всякi
панки цiкавляться, може, щось на бабi зароблю.
   З того дня й почалося; газда Захарко навiв мене на  думку,  що  тутешня
земля уздовж Днiстра повна золота, срiбла, дрiб'язку ружного, що  походить
з правiку... з первовiку бо, прецiнь, на цих масних грунтах сидiли людове,
якi сiяли пшеницю, воювали, багатiли, вмирали поколiння  за  поколiнням  i
забирали з собою в гроби те, що любили  за  життя.  А  ще  до  того,  поки
Захарко спокусив мене череватою бабою, я наслухався про розсiянi на  полях
мiднi стрiли, уламки мечiв i списiв, черепки, про людськi кiстки, що часто
трапляються  в  борознах.   При©жджий   пан   iз   Кракова,   такий   собi
Цибух-Цибульський, попиваючи в мене коломийське пиво,  нашептав  менi,  що
сьогоднi у свiтi... десь там у Краковi, у Вiднi чи в Берлiнi,  прошу  вас,
висока цiна на викопне... ну, не лише на викопне злото, на всi  стародавнi
речi, що з могил та з ру©н. Якийсь там, чу╨те,  задимлений  горнець  музей
купу╨ за грубi грошi.
   Ну-ну, чи моя була вина, що я пiддався спокусi,  найняв  Захарка,  який
тепер у мене мало не  щодня  попивав  оковиту,  та  ще  кiлькох  хлопiв  i
розпочав де тайно, де явно, де за ринський, де за келiшок  горiлки,  а  на
панському  грунтi  -  за  майбутню  виручену  пайку  розкопувати   могили,
гробовиська, городища,  мiсця  людьми  знанi  й  незнанi;  ми  розкопували
ретельно, урочище за урочищем, щоб  не  дай  Бог  чогось  не  обминути;  з
хлопами я був кожний день, передавши шинкування жiнцi сво©й Сарi з дiтьми;
я,  прошу  вас,  пантрував  кожний  рискаль...   щоб   чогось   недобачив.
Гробовиська розкривали сво© тайни  неохоче,  вони  западалися  в  глибини,
прикривалися кам'яними плитами, але хлопи, заохочуванi горiлкою, не жалiли
поту, рискалi як вовки, вгризалися в бiлi кiстки, а бiля кiсток вилущували
з тисячолiтньо© глини золотi дiадеми  й  чашi,  срiбнi  пугарi  й  глинянi
статуетки, схожi на ту першу, золоту, що менi принiс газда Захарко;  а  ще
брали ми з могил цiле й  надщерблене  череп'я...  а  ще  збирали  пригорщi
стрiл, а ще були кiстянi гребенi  й  бронзовi  свiчада...  а  брали  ми  у
мертвих миски iз скаменiлою кутею, плящини зi шкла, що  були  величиною  з
палець... а ще мечi траплялися  й  наконечники  списiв,  кованi  цв'яхи  й
сокири з бронзи, що сплавилася, мов грудка старого  почорнiлого  воску,  в
прадавнiх пожежах. Одного дня  ми  викопали  статую  кам'яного  божка,  що
споглядав на свiт на всi чотири боки.
   "I хлопцем був Бог", - говориться в Книзi Буття; зi мною  теж  був  мiй
Бог, кожна рiч, бiльша й менша, мала свою цiну й свого покупця; при©жджали
до мене панове в цвiкерах з  бозна-звiдки,  тисли  запопадливо  Жельмановi
руки... йо, руки часом були у глинi... цмокали панове  язиками  й  платили
грубi грошi. Я хiба винен, паничу, що  зi  мною,  як  iз  тим  хлопцем  iз
Писання, був Бог? Ну, певно, я заразився... то ╨ хвороба робити грошi, все
тобi ©х мало й мало, все тобi снилися та снилися нерозкопанi  гробовиська;
ну так, вночi вони менi снилися, а вдень я сiдлав коня  i  тюпав  у  поле,
самостiйно вишукуючи найменшi пiдозрiлi гробики або ж за злотий  випитував
у дурних го©в, у хлопiв, де ще ╨ в окрузi гробовиська. Так тривало  аж  до
мо╨© смертi. Дурна рiч, прошу вас, вмирати, коли чоловiк став  нарештi  на
ноги, а сусiдськi дiдичi, пся крев, гонорова шляхта, знiмають перед  тобою
капелюхи... дурна рiч вмирати, коли розкопанi поля, грунти стали  належати
менi, а вздовж Днiстра я наказав вкопати таблицi, що хлопам  рибу  у  рiцi
ловити заборонено, бо й рiка, чу╨те, належить Жельмановi Штудеру.

   Але хiба смерть розумi╨ться, що чоловiковi  якраз  треба  пожити  серед
набутого ма╨тку i покаятися в грiхах. Йо, i покаятися... А смерть  махнула
косою - i фертик.

   Тепер, коли я вмер, коли мене поховали й  оплакали,  настала  для  мене
найтяжча пора: душа моя, як належиться, стремiла  до  Авраама  i  до  всiх
праотцiв, якi мене очiкували з простягнутими руками, бо  я  нiколи  нашого
Бога не огнiвив  й  сповняв  всi  обов'язки  супроти  нього,  але  сталося
непередбачуване й нечуване: тисячi  отих...  отих  го©в,  що  поко©лися  в
могилах, кiстки яких я порозкидував, а скарби ©хнi позабирав й  перепродав
музеям чи  просто  багачам,  котрi  кохалися  в  старожитностях,  оточили,
облягли, обступили мо╨ дворище ордами, вибудували мури  й  частоколи  такi
високi, що не можу ©х  нi  перескочити,  нi  перелетiти,  простiр  навколо
засипали закляттями, до яких не можу навiть наблизитися, бо опалюють  мене
вогнем; i дарма я, паничу, волаю про милосердя, i дарма молюся...  молитви
мо©, як мотилi, згорають в ненавистi тих, що встали з могил. У головi мо©й
не вкладу╨ться, навiщо мертвим срiбло й злото, всi отi мечi  й  потрiсканi
горшки, мертвим нiчого не може належати, я всi сво© статки,  прецiнь,  теж
заповiв дiтям. Вони ж  бо,  тi,  що  встали  з  могил,  кажуть:  "Ти  нас,
Жельмане, порабував... хто ╨ пiдлiйший iз  злодi©в,  нiж  той,  що  грабу╨
покiйникiв? Крiм того, Жельмане, невже тобi не  вiдомий  правiчний  закон,
освячений усiма народами, що все заховане в землi, чи то буде горнець,  чи
меч, з'©джений iржею, чи корона царiв, якi сидiли на престолi тисячу рокiв
тому, належать цiй же землi й насiнню, котре з цi╨© землi вироста╨,  тобто
- людовi?" Я боронюся, як можу: "Ну-ну, - кажу,  -  ви,  тi  що  встали  з
могил, геть чисто мiшiгiнi. Бо нiби гоям, котрi орють  землю  i  випасають
худобу, потрiбнi якiсь там черепки,  якiсь  там  -  корони?  Злото  й  так
принесуть до мо╨© корчми,  а  череп'ям  вистелять  дороги.  Нащо  ©м  того
скарбу, що в землi... нащо ©м пам'ятi, свiдкiв, корiння, все це, добродзе©
мо©, зайве для гоя, який оре землю, це не  для  його  дурно©  голови,  для
нього призначенi робота, вiл i горiвка - i досить йому.  З  пам'яттю,  про
яку ви говорите, йому важче буде ходити за плугом, а вночi  не  прийде  до
нього сон... при пам'ятi  будучи,  свiт  йому  стане  немилим".  "Навпаки,
Жельмане, - вiдштовхують мене тi, якi встали з  могил,  -  пам'ять  робить
орача, котрий вийшов у поле з плугом та волом,  господарем...  щедрiше  бо
жито кiльчиться i колоситься, що впало в рiллю з долонi господаря, нiж  iз
жменi раба; нема ж бо рiзницi мiж рабом i волом. Ми це  добре  зна╨мо,  бо
сидимо на цiй землi зправiку... I закон уставлений  iз  правiку:  створене
предками - належить нащадкам. I ти закон цей не обiйдеш, не  обминеш  його
нi нинi, нi завтра, нiколи, ти вже сто рокiв скнi╨ш у клiтцi, посеред яко©
росте столiтня груша, i ще призначено тобi тисячу лiт скнiти, ми,  тi,  що
повставали з могил, не поступимося нi кроку, поки не повернеш землi те, що
в не© порабував". "Ну-ну, - вiдмолююся я вiд тих упертих, якi повставали з
могил, мною розкопаних, - як можу повернути продане в  музе©,  в  графськi
палаци... розповзлася ваша пам'ять, добродз╨©, по свiту, i Жельман не  ма╨
сили ©© зiбрати докупи. Я можу хiба  що  вiдкупитися...  маю  трохи  злота
прихованого й срiбла: цiлий баняк  закопаний.  Вiзьмiть  його,  добродзе©,
посипте гоям на дорозi, будуть клубочитися в пилу, битися за кожний грiш".
Але тi, котрi встали з могил, чути не хочуть про вiдкуп, пам'ять нiбито не
прода╨ться, так вони собi думають, йо... вони у  цьому  переконанi.  Я  ©м
якось запропонував:
   "Слухайте-но, добродзе©, а якщо я знайду котрогось з тих, який ╨ на цiй
землi господарем, i вiн згодиться взяти мо╨ злото взамiн речей,  що  я  ©х
розкопав у гробовиськах, i пiдпишеться вiдповiдно пiд  контрактом,  то  чи
буде нарештi моя душа вiльною? Чекають на мене Авраам iз Саррою, чека╨ мiй
тато з мамою, жона моя, дiти, всi вони вкупi, лише я тут товчуся".

   I зна╨те, паничу, вони, тi, котрi встали з могил, погодилися; може,  ©м
набридло тримати мою душу в облозi... i може, час навчив ©х  мудростi,  що
все на свiтi прода╨ться i купу╨ться, i нема в цьому нiчого  злого.  Тiльки
нiхто не поверта╨ до  мого  дворища,  нема  кому  пiдписати  контракт.  Ви
перший, паничу". I вiн простягнув менi цупкий й зжовтiлий,  як  пергамент,
згорнутий  у  трубку  папiр.   "Треба   тiльки   пiдписати...   нiхто   не
довiда╨ться... тихоша... а я вже вас, паничу, винагороджу по-цiсарському",
- солодко щебетав Жельман. Йому хотiлося  обняти  мене,  вiн  був  готовий
почистити мо© черевики; кiстлява його постать гнулася догiдливе; з уст,  з
бороди, з очей стiкав мед; вiн хапав мо© руки й тицяв у пальцi  перо...  i
цiлував при цьому мо© руки, слинив ©х бридко. "Але чому на мене випало, що
маю папiр пiдписати?" - Я вiдбивався вiд нього, вiдхрещувався, а вiн,  мов
змiй, уповзав менi в душу. "Бо ви вiдважний, мiй паничу, - лебедiв солодко
Жельман. - Бо ви перший переступили браму мого обiйстя.  Бо  ви,  нарештi,
╨стесьте нiбито поет, пишете вершики, а мудрi люди  кажуть,  десь  я  таке
вичитав, що поети говорять вiд iменi народу. Чи не так? Якщо,  прошу  вас,
вони мають право говорити, то й мають право пiдписувати".
   Я схопився з мiсця.
   Жельман повзав передi мною i блиском золота заслiплював менi  очi...  i
лив у душу золотий звабний передзвiн; я задкував од нього спершу поволi, а
далi обернувся i кинувся втiкати; я певно втiкав не тiльки  вiд  Жельмана,
вiд золото© спокуси, а й вiд себе самого; я  не  впевнений,  що  за  iнших
обставин я втiк би вiд себе... та й чи взагалi втiкав би, чи не ослiп  би,
чи не злегковажив би свiй пiдпис, якби не уявляв,  що  в  цю  хвилину  всi
пращури, душi яких зiбралися навколо Жельманово© корчми, не пильнують,  не
стежать за мною, за ослiпленням мо©м, за ваганням,  за  жадобою,  за  мо╨ю
ницiстю. Та чим далi я втiкав  вiд  себе,  тим  спокiйнiшими  ставали  мо©
кроки;  саме  тут,  на  жельмановому  дворищi,  я  сповна   вiдчув   тягар
вiдповiдальностi за право бути поетом; вага ця однак не пригинала  додолу,
навпаки - додавала сили.
   Я зупинився на брамi. Жельман лежав на кам'яному  плиттi  й  крючкуватi
його пальцi чи з лютi несамовито©, чи з розпуки впивалися в камiнь,  немов
у вiск; у його бороду вповзали iржавi мурахи, а в загублених патинках  оси
лiпили гнiзда. Тиша  дихала  менi  в  лице  полудневою  спекою  i  запахом
прив'ялого сiна; сiном,  очевидно,  годували  прапредки  сво©х  коней,  бо
облога Жельмана не скiнчилася.


   11
   Ольга вiрила й не вiрила в Жельманову iсторiю; мiж нами пробiгла  тiнь;
мiж нами засiвались пилинки отруйно© папоротi; Ольга несмiливо  й  невмiло
вiдхрещувалася вiд мене, неначе за мо©ми плечима стояв Жельман Штудер.
   - То правда, про що ти оповiв? - шептала. - Нащо мене ляка╨ш?

   - Правдою ╨  те,  що  жив  такий  Жельман,  який  розкопував  могили  й
розпродував  знахiдки  богзна-куди.  I  правда,  моя  кохана,  що  дотепер
дотлiва╨ Жельманова корчма, - брав я Ольгу за руки й пригортав до себе.  -
Якщо хочеш, то пiдемо туди в недiлю... я уже там був, я бачив стару  грушу
посеред подвiр'я.

   Ольга злякано заперечувала:
   -  Я  не  пiду.  Менi  страшно.  Ляка╨ш  мене   навмисне,   правда?   -
допитувалася. - Як злий ворожбит, чи, може, добрий, не знаю... але  навiщо
населя╨ш поля, яри, береги Днiстра чимсь... навiть не  знаю  чим:  духами,
подiями старих часiв, страхом, пам'яттю, га? Донедавна кукурудзяне поле  з
горбом по серединi було лише полем, де росте кукурудза, що ©©  скосять  на
силос худобi. А тепер це поле з могилою...  розкопаною,  пограбованою,  чи
повною та╨мниць; а тепер, якщо тобi повiрити, на кожному  кроцi  поранишся
об якийсь карб... i болить тебе рана. Хiба то нормально жити  з  пораненою
душею? Дотепер  менi  було  так  легко,  свiт  оточував  мене  зрозумiлий,
сьогоднiшнiй, а ти... - Ольга не договорила, схлипнула. Я  вицiловував  ©©
сльози; мене ©© сльози тiшили, вони, на мою гадку, свiдчили, що  душа  ©©,
дотепер безтурботна, бездумна, як велика риба в Днiстрових хвилях, почина╨
замислюватись: а що там, на берегах, а  що  там,  у  глибинах,  а  чия  то
кiстка, виорана плугом; i я розумiю: душа Ольжина, що звикла  до  супокою,
повставала проти невiдомих ©й чужих понять, вони ©©  кервавили,  мучили  й
лякали; душа жiноча не сприймала  новизни  й  вона,  новизна,  плавала  на
поверхнi, як вербова дошка.

   12
   Якось Ольга менi докоряла:
   - Ось  ти,  Павле,  все  навча╨ш  та  навча╨ш  то  вiршами  сво©ми,  то
оповiдями, то водиш мене полями... i вже це не звичайнi колгоспнi лани,  а
цiла iсторiя, вкарбована в скиби, так? Ну, стосовно мене, то ще пiвбiди, я
нiбито iнтелiгент, лiкар, я повинна розумiти... хоч я теж не впевнена,  що
воно менi конче потрiбне. До цього часу я жила без тво©х молитов про поле,
вибачай, що я так кажу; дотепер тато мене вчив, що поле - це цех, в  якому
виробляють хлiб, м'ясо, молоко, олiю. Вiн колись прочитав одне оповiдання,
не пам'ятаю в якому воно було журналi, зате пам'ятаю, що  називалося  воно
"Грудка змлi". Письменник описував  випадок,  коли  укра©нський  емiгрант,
чоловiк iз наших кра©в,  ви©хав,  зда╨ться,  до  Парагваю  ще  на  початку
тридцятих рокiв, i цiлих сорок рокiв, якщо не бiльше,  возив  з  собою  по
свiту грудку рiдно© землi...  галицько©,  розумi╨ться,  землi  в  бляшанцi
з-пiд чаю. Тато посмiювався з письменника та з його героя, бо, мовляв,  це
дурнi сентименти, грудка землi скрiзь однакова, скрiзь, i в Укра©нi,  i  в
тому ж Парагва©, i, скажiмо, у Францi©. Ти,  звичайно,  з  цим  незгiдний,
правда?

   Наша грудка iнакше пахне? Вона бiльш родюча? Я  не  можу  бути  суддею,
мене ця проблема не хвилювала, грудка ╨ скрiзь  грудкою,  але  я  мимохiть
стаю на татовiм боцi. Хто-хто, а вiн зна╨, що то значить земля i робота на
нiй. Вiн голову╨ в колгоспi з п'ятдесят другого року. Як пишуть в районнiй
газетi: "Йому було нелегко". Люди спочатку колгоспу боялися, як  дiдька...
поприростали до сво©х нивок пупцями. А  колгосп  лише  но-но  зводився  на
ноги: бiдота страшна. На трудоднi "палички" й "грами".  Корови  в  стайнях
висiли на пасках, на провеснi розшивали снiпки з  дахiв  i  рiзали  з  них
сiчку худобi. Хтось плюнув би на таку господарку, а тато -  нi...  а  тато
мiй згаду╨, як колись у Черченi гончарi горшки випалювали,  деякi  майстри
ще тодi жили. Вiн ©х зiбрав у гурт: робiть горшки, люди добрi, бо  в  касi
нi копiйки, жити нам усiм треба. Гончарi горшки робили, а тато  мiй  ©здив
по сусiдських селах i ©х продавав. Потiм  цегельню  заклав.  А  ще  згодом
купив пилораму. Копiйка до  копiйки...  Тепер  не  скажеш,  що  колгосп  у
Черченi сякий-такий. I люди вже не бiдують чорно. Що, нi? Тому  й  шанують
мого тата, ну, може, хтось i не любить, усiм не догодиш. Та менi бiльш  до
вподоби  його  газдiвське,  рацiональне  ставлення  до  землi,  нiж   тво╨
iсторико-археологiчно-поетичне ©© обожнювання.  Нащо  ускладнювати  простi
речi? - Ольга  помовчала,  мабуть,  осмислюючи  сво©  слова;  ©й,  мабуть,
дотепер не доводилося вести розмову на тему, як i за що треба любити рiдну
землю; вона любила ©© так, як навчив ©© тато.
   - Ти на мене обража╨шся, що не пiддаюся тво©й науцi?  -  спитала  Ольга
пiсля довго© мовчанки. - Що зробиш, я татова доня i татова  учениця.  Якщо
любиш, то мусиш приймати мене такою, якою я ╨.
   Я ©© любив...
   Я ©© люблю.

   13
   Настав найвищий час, щоб бодай коротко намалювати  портрет  колгоспного
голови Олекси Iвановича Чобота, знаного в областi передовика,  орденоносця
i назагал, якщо бути  об'╨ктивним,  доброго  господаря,  який  у  багатьох
починах, що ©х потiм розхвалювали газети, був першим: першим  почав  сiяти
льон, що давав колгосповi добрi  прибутки;  першим  запровадив  у  Черченi
замiсть трудоднiв грошову оплату; першим, щоб  збагатити  колгоспну  касу,
заходився закладати рiзнi допомiжнi промисли - побудував  цегельню,  купив
пилораму, а бiля пилорами виросла довга шопа - столярний цех, ще в  другiй
шопi формували цеметнi плити для мiських тротуарiв i "рури"  для  криниць.
Очевидно, господарка почала давати несогiршi прибутки,  бо  в  селi  вирiс
Будинок  культури  i  навiть  Будинок  побуту.  Поговорювали,   що   Чобiт
збира╨ться вибудувати нову  школу,  а  в  старiй,  ще  австрiяцькiй  мають
обладнати аж картинну галерею.
   Одне слово, Олекса Iванович Чобiт може стати цiлком  позитивним  геро╨м
колгоспно-селянського роману,  який  сьогоднi  в  модi.  Не  беруся  однак
стверджувати, що письменник, який буде писати роман,  в  якому  прототипом
стане Олекса Iванович, розповiсть про свого героя усю  правду,  а  якщо  й
розповiсть, то редактор iз цензурою ©© викреслять як таку,  що  паплюжить,
свят-свят, прекрасну радянську дiйснiсть. Як можна,  наприклад,  паплюжити
позитивного героя з орденом Ленiна на грудях, сказавши, що  його.  Чобота,
нiхто в селi не любить, опрiч пiдлабузникiв та парторга Афонi?  Бояться  -
так, бояться, як вогню; шанують - так. ╞здить вiн по селу, по бригадах, по
полях на сво╨му "газику", порядку╨, газду╨ - нiхто не смi╨ повстати  проти
його "мата", проти його диктату. Я не раз спостерiгав, як вiн покрику╨  на
людей, i вони гнуться перед ним, як перед дiдичем; а вiн ще й замаху╨ться,
маючи охоту вдарити... i таки були випадки, коли давав  рукам  волю.  Хiба
Катерина Ковальчукова не збиралася  подати  на  нього  в  суд  за  те,  що
збиткувався над нею, коли  вона  вночi  прийшла  до  скирти  взяти  в'язку
соломи? Чобiт i вночi не спав, снуючи з рушницею полями i  пантруючи,  щоб
хтось не вимикнув буряка, чи  щоб  хтось  не  вкосив  конюшини  або  ж  не
полакомився на в'язку соломи. Уявля╨те: зима, мороз,  нiч...  бiдна  жiнка
притюпала з села до скирти, щоб насмикати худобинi на сiчку. З добра  вона
не прийшла красти... не з добра нашi люди  навчилися  красти.  А  тут,  як
яструб, голова з рушницею... i кольбою ©©,  стару,  i  кольбою  зсинцював.
Аякже, "наше"  пробувала  вкрасти.  Стара  збиралася  вранцi  податися  до
лiкарнi, щоб "зняли побо©", щоб "записали всi синцi" та ©© плач,  суд  без
медично© довiдки не хоче судити, але ©© вiдрадили, мовляв, з  ким  хочете,
кумо, судитися, з головою, з Чоботом, та вiн усiх у  районi  й  в  областi
купив, бо тому дошки на дачу привiз, тому на iменини  килим  подарував,  а
прокурору, коли той сина женив, бичка в колгоспi купив за дешевi грошi, бо
нiбито той бик на переднi ноги заслаб. Хто вас, Катерино, буде боронити...
ну, а крiм того, ви таки солому крали, злодiйство отже було, й  вас  треба
судити. От сидiть, кумо, тихо й дихайте в двi дiрки.
   Щоправд, мав Чобiт клопiт, коли за Хрущова мало  не  всi  поля  засiяли
кукурудзою.  Щоб  нiкому  не  баглося  ламати  качани,  понад  кукурудзами
вибудували "вишки", схожi на козацькi сигнальнi фiгури,  на  яких  сторожа
при бочцi смоли пильнувала, чи не  появляться  в  степу  татари;  козацькi
"фiгури" стерегли край вiд орди, а  Чоботовi  "вишки",  на  яких  денно  й
нощно, як кажуть, та ще й  з  рушницями  вилежувалися  комсомольцi  або  й
комунiсти - на кого черга випала - стерегли кукурудзу  вiд  тих,  хто  тую
кукурудзу сiяв i висапував; сам голова любив проводити ночi на котрiйсь iз
"вишок", казав, що вартування нагаду╨ йому молодiсть,  коли  ще  ходив  iз
автоматом  в  стрибках  i,  бувало,  лежав   у   засiдках,   пiдстерiгаючи
бендерiвцiв. Котро©сь ночi вiн та ще один борець за збереження колгоспного
майна - Мацюпiнькою той  зветься,  який  був  у  Чобота  за  шофера  й  за
"порученця", тобто був таким слугою, який усi Чоботовi накази, забаганки i
та╨мнi доручення виконував, зловили в кукурудзi молодицю -  Ксеню  Прийму,
яка встигла наламати цiлий подолок качанiв; на цей раз голова молодицю  не
катував, а  тiльки  задерли  ©й  спiдницю  й  сорочку  на  голову,  зверху
зав'язали, як ото мотузять мiшок iз картоплею, i пустили дорогою  в  село.
Не знати, як бiдна Ксеня намацала наослiп дорогу додому, кажуть, хтось  ©©
побачив удосвiта оголену, усю в грязюцi, бо не один раз падала  в  рови  й
калюжi, й визволив iз мiшка... а коли визволив, то з "мiшка"  попадали  на
землю кукурудзянi качани; i хоч  осоромлена  Ксеня  нiкому  нi  словом  не
обмовилась, хто над нею позбиткувався, село здогадалось: то  Чобота  пiдла
робота.

   Дарма, що в Ксенi Прийми не було чоловiка - десь  запропастився  аж  на
Сахалiнi,  переповiдали,  що  втопився,  напившись,  не  мала  вона  також
старшого брата, тато ©© давно спочив у Бозi, усе ж  таки  знайшлася  душа,
смiливець, який котро©сь ночi припильнував, котрою стежкою правцю╨ товариш
голова... припильнував i стрiлив у нього з карабiна. Нi,  не  поранив,  i,
певно, не хотiв анi поранити, анi вбити - стрiлив,  щоб  попередити.  Куля
бренькнула бiля вуха й полетiла собi в нiч, а Чобiт заволав  о  помiч,  що
його вбивають. Збiглися сусiди, а вiн, Чобiт, тремтить i смердить страхом,
як пес. Нi, нiхто пострiлу не чув, нi, борони Боже, ну, нiби щось луснуло,
якби патиком трiснуло, ну, само собою нiхто нiчого  не  бачив.  I  зводили
перед слiдчим плечима: а може, головi з переляку щось там причулося? Хто б
то стрiлив у нашого газду... ну й  для  того,  щоб  стрiлити,  треба  мати
карабiн.

   Слiдчi з мiлiцi© й гебiсти товклися з мiсяць, i даремно. Глухо. Зате  в
районнiй  газетi  Гриць  Федака  -  поет,  повiстяр,  байкар  i  драматург
районного масштабу написав, що в Черченi пiдвела голову куркульська гiдра:
було вчинено замах на голову  колгоспу  Олексу  Iвановича  Чобота.  Ворог,
мовляв, не спить. Люди, будьте пильнi...

   "Ольго...

   Ольго, ти нiколи зблизька  не  приглядалася  до  свого  тата?  Тобi  не
зда╨ться, що вiн дотепер ходить в стрибках iз автоматом  i  вою╨  з  усiма
нами; вiн усiх тут ненавидить..."
   "Хiба вiн, Павле, не газду╨ в Черченi по-людському, щоб  у  черченських
людей був хлiб на столi й до хлiба?  Село  почина╨  будуватися,  солом'янi
стрiхи й для  фотографi©  не  знайдеш.  Газифiкацiя  плану╨ться.  Все  для
простого хлiбороба. Ось хоч би стоматологiчний кабiнет, де я  працюю.  Що,
нi? А хiба не тато гла©в район та область, коли розпалився скандал навколо
Святого Духа? То парторг Пннди-лик затiяв тодi зняти хрест iз банi..."
   "Тато мусив гла©ти. Доярки, свинарки  i  трактористи  -  народ  начебто
тихий, сумирний,  в  мазутi  й  у  гною,  а  проте  твердо  стали:  будете
збещечувати Святий Дух - не вийдемо на роботу. Нечуваний випадок. Скандал.
Розголос на весь Союз. А що значить один лише раз не видо©ти корови.  Твiй
тато власний iнтерес боронив".

   "Ти таки несправедливий до нього, Павле".
   "Вiн далi лишився стрибком, далi утверджу╨ "соцiалiстичнi перетворення"
силою, лайкою, брутальнiстю. Вiднiми у нього автомат, Ольго".

   14
   Очевидно, я даремно устряв у розмову  про  поезiю  й,  так  би  мовити,
розтеревенився  "про  власну  творчiсть"  тодi,  коли  Ольга   навпростець
спитала: "Як ти пишеш вiршi... як ти починався, Павле, як поет?" Я повинен
був ©й вiдповiсти, що нiякий ще не поет, я навiть не знаю, чи мо╨  писання
бодай трохи схоже на поезiю, це так собi... це нiби душа розмовля╨ з Богом
i з цiлим свiтом. Я  не  один  раз  бачив,  як  весною  виспiвують  шпаки:
трiпочуть у самозабуттi крильцями,  дзьоби  широко  вiдкритi  -  солов'©нi
трелi, витьохкування, посвисти сип-ляться  як  перли,  тобi  на  голову...
сипляться i чаруюють: тобi зда╨ться, що птах спiва╨ виключно для тебе,  що
його спiв призначений  для  того,  щоб  прогнати,  розвiяти  ранiшню  iмлу
з-помiж дерев у нашому садку на березi Золото© Липи, щоб ранок визолотився
i став голосним, як скрипка. А насправдi ж птаха виспiву╨, сказати б, свою
душу. Так ©й Бог дав. Я теж схожий на того шпака, який не зна╨, чому  йому
спiва╨ться.

   Одначе я цього Ользi не сказав; я не мiг себе побороти, сидить у  менi,
такому  начебто  самокритичному  та  iронiчному,  як  хробак   у   яблуцi,
замаскувавшись  робленою  байдужiстю  до   власно©   особи,   такий   собi
самозакоханий тип, який "ще себе покаже", "талант якого iще не вiдкритий",
"який не схожий на iнших iз пишучо© братi©", i який "ма╨ збагачувати  нашу
лiтературу". Що правда, то правда, я  нiколи  високим  думкам  про  власну
особу не давав волi, притоптував ©х на самiсiнький спiд сво╨© душi  та  ще
й, немов камiнням, глiтом,  щоб  не  спливали  на  поверхню,  притлумлював
самоiронi╨ю. Але я також завжди пам'ятав, що вони, солодкi думки про себе,
нишкнуть у норах, як раки, досить забутися, втратити над ними  контроль  й
вони  спливуть  на  поверхню.  Найчастiше  це  траплялося  тодi,  коли   в
iнститутi, в  лiтературнiй  студi©  наш  керiвник  i  знаний  поет  Микола
Верховинець просив мене прочитати "щось новенького"; я читав, а братiя моя
лiтгурткiвська стискувала в кулаки заздрiсть, а у дiвчат очi свiтилися, як
незаслоненi ввечерi вiкна, а Верховинець - високий  красень  з  козацькими
вусами, обидвома долонями брав мо╨ обличчя  i  цiлував  розчулено  в  лоб.
"Господи, як гарно, Павле. Висока тобi дорога простелиться".

   Вiн був добрий i щедрий, цей Верховинець, вiн не шкодував  для  нас  нi
слави, нi гонорарiв, нi дiвочо© ласки, вiн усе це мав, багатi й талановитi
люди, думаю, не бувають скупими, нi заздрiсними, а я, захмелiлий, виростав
у власних очах, начебто справдi злiтав на високий щабель... а насправдi  я
сидiв на щаблi на першому знизу, на  початковому,  на  сухому,  трухлявому
сучку, i спiвав, немов той шпак, трiпочучи крильцями.
   Тепер також, замiсть того, щоб вiдбитися вiд Ольжиного запитання жартом
або ж повести розмову в  iншу  борозну,  я  цiлком  поважно  почав  уголос
розмiрковувати, як я "починався як поет". I прошу мене зрозумiти:  я  iшов
поруч з красивою молодою жiнкою; я обiймав ©© за  стан;  я  час  вiд  часу
утикався обличчям у ©© важку розплетену косу; я  ловив  ©©  позирки,  коли
вона повертала до мене голову, i  в  Ольжи-них  очах  я  вичитував...  ну,
захоплення десятикласницi молодим учителем iсторi©. То ж я мимоволi  мусив
ставати "талановитим", навiть "генiальним", а всi талановитi  й  генiальнi
повиннi мати свiй поетичний родовiд, початок, чи не так?

   Я бував, коли вчився в iнститутi, на лiтературних вечорах, чув  подiбнi
зпитання, якi задавали поетам, котрi вже мали по двi-три збiрки поезiй,  i
пам'ятаю ©х, поетiв, вiдповiдi: один почав писати пiд впливом Шевченкового
"Кобзаря", другий вважав себе мало не "Франковим учнем", третiй "починався
вiд Сосюри", а я, Ольго,  починався...  я  починався...  я  вихлюпнувся  з
"маминих вiршiв". "Невже тво© мама ще й писали вiршi?", - аж призупинилася
Ольга. "Нi, мама не писали... мама  просто  любили  вiршi.  Вони  замолоду
декламували в читальнi на концертах...  декламували,  i  уяви  собi,  нам,
малим, удома". "Дивно, - мабуть, не повiрила Ольга. - Коли бiднiй  селянцi
було до вiршiв, якщо вона бiгла з  серпом  чи  мотикою  в  поле.  Вдома  -
худоба, свинi, кури, ну й дiтлахи. I все це на ©© голову i на ©©  руки.  А
ще чоловiк iз сво©ми кулачищами. Нинi колгоспницi теж не легше,  а  колись
одноосiбникам i поготiв". "А все ж, Ольго, дiялося так, як  розповiдаю.  У
тридцятi роки, дарма, що Галичина була пiд  Польщею,  читальнi  "Просвiти"
вмiли просвiчувати й тих темних, затурканих злиднями й роботизною селян, в
тому числi й жiноцтво. Ти, певно, не зна╨ш, що у  нашому  Чер-ченi  -  так
оповiдали менi в сiльськiй бiблiотецi - ╨  бiльше  десятка  старих  жiнок,
яким додому школярi регулярно носять з бiблiотеки  книжки;  уяви:  читають
старi порхавки "Вiйну i мир" Льва Толстого".  "Моя  мама  пояснила  б  цей
феномен iнакше: не якась там буржуазна "Просвiта" з  тридцятих  рокiв  iще
посила╨ сво© iмпульси в теперiшнiй час,  а  ╨  це  результатом  культурно©
революцi© в захiдних областях Укра©ни, ╨  це  досягненням  соцiалiстичного
будiвництва", - сказала Ольга. I вже не можна було прочитати з ©© обличчя:
жарту╨ вона, глузу╨ з порожнiх слiв сво╨© мами, а чи таки  сама  вiрить  у
подiбне твердження? "Соцiалiстичне будiвництво нi при чому, якщо мо©  мама
люблять книжки... якщо вони залюбленi  в  поезiю.  Навпаки.  Соцiалiстичне
будiвництво не витерплю╨ ось хоч би такий вiрш, який я почув вiд мами ще в
дитинствi. Вона зчаста його  повторю╨,  як  "Отченаш".  Можна  сказати,  я
виростав пiд цим вiршем, як пiд дощем. Послуха╨ш?" - Я  торкнув  Ольгу  за
лiкоть. Одначе згоди не чекав. - "Зiйшлись обо╨ на багнетах: Старий-старий
i молодий. В одного: - Сину! -  з-пiд  кашкета...  В  другого:  -  Батьку,
одiйди!... Зiйшлись i стали на хвилину. Схрестили погляди на мить.  Кашкет
мовчить i жде на сина, а син осикою тремтить. На перекошенi обличчя. -  Не
бiль, не втома - дикий сказ: Хоч би вже швидше... Хоч би швидше! Хоч би за
раз!.. I довго ждали б два багнети (В очах  кривавий  перелив).  Та  хтось
iззаду з кулемета Обох скосив..."

   Ольга зупинилася, задивившись на захiд сонця;  я  подумав,  що  на  тлi
криваво© заграви Ольга  уявила  побо╨вище,  на  якому  в  багнетнiй  атацi
зустрiлися батько з сином, котрi воювали пiд  рiзними  прапорами.  I  поки
вона осмислювала, осягала аж пiднебесний трагiзм ситуацi©, хтось третiй...
хтось  пiдступний  ударив  по  батьковi  й  синовi  з  кулемета.  Щоб   не
сумнiвалися! Щоб отямилися! I в дитинствi, i тепер цей  вiрш  я  переживав
особливо глибоко, неначе я був одним iз тих, що зустрiлися в бою; я уявляв
того третього, який зата©вся позаду чи збоку, вiн лежав i ©дко посмiхався,
а "максим" його  був  нацiлений  на  мо©  груди;  мама,  декламуючи  вiрш,
дивилися кудись поперед себе,  нiби  вони  теж  бачили  перед  собою  того
окритого ворога, i сво╨ бачення передавали менi.
   Завжди, коли пригадую цього вiрша, коли  душа  прагне  його  вишептати,
чую, як десь поруч, зовсiм близько вистуку╨ кулемет... вистуку╨ i всi його
кулi цiляться у мене; а за кулями, якi мене  розстрiлюють,  чую  глузливий
регiт того "третього".

   "Вiрш  як  вiрш",  -  майже  байдуже  сказала  Ольга.  I  одним   махом
перекреслила мо© сподiвання про те, що вона нiбито щось там собi уявила на
тлi палаючого неба; менi стало ©© жаль; вдарила мене думка: повернутися  й
пiти геть вiд Ольги. Нащо вона менi така ...  така  глуха  гуска  з  рудою
косою? - "Хоч... - нi, вона не  помiтила  митi,  коли  я  був  готовий  ©©
покинути, - хоч, - повторила, - якщо задуматися, то опiсля, власне  в  оцю
хвилину, той вiрш засiяв у душу смуток. Тужно менi стало. I ще: питаюся  у
само© себе, хто був той третiй з кулеметом?"  Вона  певно  очiкувала  мо╨©
вiдповiдi, бо довго мовчала, час вiд часу кидала на мене  позирки.  "Ворог
то був", - вiдповiв я врештi невиразно; я не мiг навпростець назвати iменi
цього ворога; я остерiгався Ольги,  здогадуючись,  що  в  не©  вдома  того
ворога, якого б я назвав, мають за рiдного брата:  в  ©©  родичiв  ╨  iншi
вороги. Хоч моя Ольга "первiсна", хоч живе  собi  в  Днiстрi  велика  бiла
риба, яка вихльосту╨ хвостом,  вигулькуючи  на  поверхню  води,  й  однi╨ю
водою, плином ©©,  теплим  сонячним  променем  радiючи,  я  однак  не  був
упевнений, i це мене мучило, i це мене болiло, що завтра або ж пiслязавтра
на©вно, може, й без задньо© думки, передасть  мо©  слова  Настунi  Хмурiй.
Менi  ж  iз  Хмурою  працювати,  вона  ма╨  у  школi  вагу.  Чи  будуть  у
Черчен-ськiй школi тримати вчителя iсторi©  Павла  Ключаря,  який  назива╨
ворогами тих, якi принесли на сво©х штиках "золотий вересень 1939 року".
   П-сс-с-с...

   Я аж оглянувся навколо пiдозрiло, немовби злякавшись, що  хтось  прилiг
помiж вiльшиною... прилiг i пiдслухову╨  мо©  думки;  i  дивно,  що  Ольга
вловила мiй мимовiльний  рух.  "Ти  бо©шся  когось...  чогось,  Павле?"  -
спитала нахмурившись. "З чого ти взяла? - вiдповiв я. - Кого й  чого  менi
боятися? Я згадав автора цього  вiрша  Дмитра  Фалькiвського.  Добрий  був
поет. Ходив iз наганом, розстрiлював людей i при нагодi писав вiршi.  Доля
людська... Поки його самого не розстрiляли". - "Вiн був бандерiвцем...  iз
банди?" - Ользi напевне здалося, що вона зрозумiла, чому я перед  хвилиною
стривожено  оглянувся.  -  "Нi,  уяви  собi,  вiн  був  енкаведистом...  i
енкаведисти його розстрiляли ще в  тридцятих  роках".  "Защо?  -  пошепки,
блiднучи, спитала Ольга. - Продався американцям?" Вона,  вочевидь,  шукала
виправдання для енкаведистiв, якi  розстрiляли  свого  колегу;  вона  була
вихована вдома, в школi й в iнститутi, що всi чекiсти - геро©, i всi  вони
чистi, як скло. I справедливi... Подiбне вдовбували й менi, усiм  нам,  та
тiльки в мене були мама, якi менi ще малому назвали ворога, котрий у вiршi
Фалькiвського скосив батька i сина, якi здибалися в рукопашному бою; потiм
вiд куль цих ворогiв загинув наш Зенко. - "Нiкому вiн не продався,  Ольго,
- вiдповiв я з серцем. - Просто вiн знав  того  кулеметника,  який  поклав
трупом  батька  й  сина;  був  йому,  може,  той  кулеметник,  однодумцем,
приятелем... а може, сам Фалькiвський був цим  кулеметником,  га?  А  коли
отямився... зате й розстрiляли, що поет отямився". Це було з мого боку вже
надто смiливо. "Хiба то гуманно... ╨ чи були такi закони, в яких записано,
що за якийсь вiрш можна розстрiляти поета. За слово - розстрiляти? Хочеш -
читай собi його вiршi, сприймай ©х, плач  над  ними,  або  вiдкинь  ©х,  -
роздумувала Ольга, - а хочеш - прочитай i забудь. Це твоя справа, чи  нi?"
"А якщо люди не хочуть нiчого з прочитаного забути?  I  сумнiваються...  i
терзаються. Тi, що розстрiлюють, про людськi терзання добре поiнформованi.
╞м болить, болить... вони не можуть... вони не можуть пережити, що хтось у
чомусь сумнiва╨ться", -  сказав  я.  Наша  розмова,  спочатку  безневинна,
западалася в забороненi пропастi. - "Сьогоднi,  зда╨ться,  поетiв  уже  не
розстрiлюють? Правда?" Ольга безпомiчно стояла перед забороненою пропастю,
i з незвичностi, певно, крутилася ©й голова.

   Я мовчав; я помiтив:  Ольга  злякалася  за  мене.  Вона  не  була  рада
незвичнiй для себе розмовi й прагла чимдуж  утекти  вiд  не©...  втекти  й
заспоко©тися. "Ну, чо' ти мовчиш, Павле? - узяла мене за руку. - Правда ж,
не розстрiлюють?"

   Господи, з якого неба вона впала?
   "Нi, не розстрiлюють, - заспоко©в ©©. - Одначе при нагодi  замкнуть  за
грати. Або ж показують на дверi: Ану ж, пi©те, забирайся  з  рiдно©  землi
пiд три чорти". "Хоч би платили добре за вiршi, якщо аж  такий  ризик.  То
хоч  платять  добре?"  -  допитувалася  Ольга,   i   ©©   запитання   було
безпосередн╨, щире, я не мав права навiть дивуватися. Дотепер вона жила  в
раю, де Адамом був ©© батько - колгоспний голова,  мама  -  ╙вою,  а  Змiй
стерiг ©хнi ворота, щоб на них не сiв  птах  iз  мого,  Ключаревого  саду.
Калину в раю вирубали, а Бога з раю вигнали.  "Я  чомусь  боюся  за  тебе,
Ключарику, - припала до мене Ольга, обняла. Вона  викрадалася  з  раю,  що
його пильнував Змiй, i я в душi хвалив ©©  за  смiливiсть  i  вибачав,  що
клала поезiю на колгоспну вагу. - Я  люблю  тебе,  Ключарику",  -  шептала
водно й обiймала; обiймами наче  боронила  мене  вiд  лиха,  що  зата©лося
поруч.

   15
   Того вечора, коли ми з Ольгою розмовляли про  поезiю,  менi  так  i  не
вдалося вiдповiсти ©й виразно, як я  "починався  як  поет",  як  наважився
стати на перший щабель поетично© творчостi... на  перший  щабель  драбини.
Наша розмова тодi потекла iншим руслом, опiсля Ольга до цi╨©  теми  бiльше
не поверталася, наша тема закотилася  в  бур'яни,  помiж  кропиву,  й  там
усохла, а шкода, бо для мене вона ма╨ принципове значення.  Хай  для  мене
тiльки одного. Хiба  це  мало?  Важливо  з'ясувати  для  себе  спонуку  до
творчостi, потребу й мету... так, велику мету: що прагнеш вiдкрити  людям?
Та_ й чи обов'язково вiдкривати? Кажуть: поезiя  -  це  кардiограма  душi.
Якщо це правда, то чому так  багато  фальшивих  кардiограм?  Запитую...  i
стверджую:  поети  навчилися  пiдробляти  сво©  кардiограми.  А  може,  ©х
пiдробляють редактори? Я купую поетичнi збiрки, великi й малi,  автори  ©х
знанi й прославленi, або ж - навпаки: нiкому невiдомi  пi©ти,  як  я  ось.
Читаю ©хнi вiршi i теж шукаю у них  спонуки:  що,  хто  примушу╨  ©х  отак
вiршувати?  Жадання  слави?  Потреба  прислужувати  й  сповняти  вказiвки,
приклавши по-вояцькому руку до дашка? Гонорар?
   Я, певно, несправедливий до тих, хто друку╨ться; у ©хнiх збiрках тут  i
там помiж високими берегами  нагребленого  смiття  прожолоб-лю╨ться  часом
лише  щира  сльоза,  часом  чистий  ручай,  а  часом,  покриваючи  смiття,
прокочу╨ться валом рiка, у  плесах  яко©  омиваються  душi;  я,  очевидно,
заздрю братчикам-пi©там, яким дозволено вивозити свiй крам на  багатолюднi
ярмарки, менi ж - заборонено. Забiжу трохи наперед i признаюся, що першого
ж року свого  вчителювання  в  Черченi  я  скомпонував  невелику  поетичну
збiрочку,  яку  назвав  "Карби  отчо©  землi"  й  вислав  до   Львова   до
видавництва.  Звiдти  надiйшла   рецензiя.   Мою   збiрку   обскубли,   як
пiдстреленого катапулькою горобця, й викинули на смiтник. Рецензент писав,
що в рукописi нема прискореного  ритму  соцiалiстичних  перетворень,  нема
сучасного подиху життя, не чутно  крокiв  людини-господаря  в  цеху  й  на
колгоспному лану, нема хоралiв  про  партiю  i  комунiзм,  нема,  зрештою,
почуття  iнтернацiоналiзму,  дружби  народiв  i  т.  д.  Зате  ╨  втеча  в
патрiархальщину, в  давнину,  в  ущелини,  заснованi  павутинням,  порослi
мохом; ╨ тут хрести,  могили,  карби  землi,  дзвони,  грiхи,  безпам'ять.
Рецензент назвав мене старим слiпцем, який вимацу╨ палицею непевну  дорогу
через сумнi простори, через безплiднi пiски, де життя  давно  завмерло.  А
шкода, мовляв, бо ╨ у хлопця "щось", були б з нього люди, якби....

   Якби що?
   Зрештою, я на нiщо не претендую; я змирився з невдачею: я  погодився  з
критиком, але я не згоден стати "людиною"... людиною, так  як  це  розумi╨
рецензент. Моя поезiя, якщо це поезiя, насамперед потрiбна менi, а це  вже
немало, правда? В Японi©, кажуть, люди пишуть i друкують поезiю  переважно
для себе. Я не починався нi вiд Шевченка, нi вiд Франка, нi вiд Сосюри, не
вони були спонукою спробувати сво©  сили  i  взяти  в  руки  перо;  мамине
декламування теж не пiдштовхнуло мене вiршувати,  мамина  любов  до  вiрша
лише  поезiю  менi  вiдкрила.  Спонука  була,  сказати  б,  простiша,   не
лiтературна. Я пам'ятаю той день, восени... я тодi  перейшов  до  десятого
класу. Була недiля. Мама попросили вигнати на отаву корову, нашу Бiланю; я
любив пасти худобу... як iще до колгоспу тато тримали пару коней, то ©здив
з ними в нiчне - в дубовий молодий лiс, який  звався  "Рубча  над  Липою";
тi╨© недiлi я теж забрiв iз Бiланею помiж дубчаки на Рубчу. I тут, власне,
сталося. Невидима сила, дотепер притлумлена, схована, зата╨на, проломилася
з мо╨© душi, немовби  роздерла  навпiл  завiсу,  i  навколишнiй  свiт,  що
хвилину тому iснував самим собою, проник у мо╨ ╨ство,  у  серце,  в  кров;
свiт у менi прорiс: i оцi, немов  вилитi  iз  залiза  дубчаки,  що  лiниво
поморгували збляклим вiд вранiшнiх мряк листям; i  погойдування  вiтру  на
кущах крушини; i безгомiнна кваплива метушня мурах у купинах; i оксамитова
нiжнiсть порудiлих мохiв, що  стелилися  навкруж  старих  дубiв;  i  скрик
сороки в лiщинi; i розпрозорена золотиста повiнь свiтла, що потужно лилося
помiж стовбурами з близьких полiв й заповнила собою  лiс  аж  попiд  першi
комарi, й рiдкий цей лiс був схожий на  велетенський  храм  iз  численними
колонами; i тиша, що спадала з неба, немов роса, й до котро© прислухалися,
нашорошившись,  трави,  корчi  й  кожен  листочок;  i  тисячолiтнi  голоси
вершникiв i мисливцiв, якi цим лiсом колись  про©жджали;  i  душi  п'ятьох
бандерiвцiв, якi, оточенi енкаведистами  в  кри©вцi,  що  була  он  там  у
видолинку, пiдiрвалися на гранатах; i  жорновий  камiнь,  що  його  колись
викопали у високiй прадавнiй могилi  посеред  лiсу;  i  розчахнута  всохла
трепета, яку люди обходять стороною,  бо  на  нiй  вже  за  мо╨©  юнацько©
пам'ятi повiсився недалекий наш  сусiд  Василь  Кузьмак,  який  за  Польщi
вчився в гiмназi© в Рогачi, по вiйнi водив цiлу сотню  хлопцiв  iз  УПА...
водив, поки енкаведе не пiдiбрало до нього ключика  й  взамiн  на  обiцяне
помилування i свободу Василь Кузьмак вивiв  сво©х  хлопцiв  на  прицiльний
вогонь кулеметiв, i, певно, зрадженi стрiльцi, й по смертi не давали  йому
спокою, бо Кузьмак усукав собi посторонок; i прiлий  грибний  дух  опалого
листя; i бiлизна молодих  берiз,  що  соромливо,  ховаючись  поза  дубами,
слухали  сумовито,  як  капають,  немов  сльози,  золотi  ©хнi  листки;  i
заблу-каний колгоспний кiнь, що вночi, попасаючи, вiдбився вiд подiбних до
себе трудяг, що возять на ферми силос, а iз ферм -  тяженнi  вози  гною...
кiнь тужив за роботою i вчився на старiсть iржати; i мiлiярди зеренець  iз
трав, iз зел, що впали у вологiсть землi; i кожна грудка, пеньок; i  кожен
писк лiсово© мишi...

   Огром мо╨© землi розвергся страшно й солодко  передi  мною,  вiд  щастя
можна було зiйти з розуму; вiд щастя або ж кричи, лементуй  на  цiлий  лiс
або ж молися, хлопче, занурившись в густi мохи.
   ...╙ десь у мене записаний той перший вiрш, власне то була дяка  Боговi
за те, що безконечно щедро збагатив мене; i було подивлянням власно© душi:
безмiр у нiй поселився.

   16
   Цей пiкантний епiзод, дорогий мiй Майстре, можна було б обминути,  якби
вiн так багато не важив у мо╨му приватному життi, а головне, що  вiн,  цей
епiзод, ма╨ продовження до сьогоднiшньо© ночi, дарма, що  вiд  тi╨©  подi©
минуло цiлих п'ять рокiв, i я чомусь впевнений, що вiн триватиме ще довго,
поки ми з Ольгою не зiстаримося. Епiзод,  зрозумiло,  банальний,  але  вiн
рано чи пiзно мусить зайняти сво╨ мiсце  в  iсторi©  двох  закоханих;  вiд
нього, як то кажуть, нiкуди не дiнешся, вiн, як весняний  дощ,  що  заста╨
тебе в чистому полi й ти, безпомiчний супроти  нього,  вiдда╨шся  на  його
ласку.
   Щоправда, я, яко людина розсудлива - ви це, очевидно, Майстре, помiтили
- намагався вiдсунути його  на  майбутн╨,  я  хотiв  ближче  пiзнати  свою
кохану, в нашi передвечiрнi мандрiвки полями й луками  понад  Днiстром  я,
новоспечений педагог, пробував вводити ©© у свiт дещо вiдмiнний, нiж  той,
у якому Ольга жила дотепер; я хотiв мати не просто дружину, а й ще вiрного
однодумця, вiд котрого я з нiчим би  не  та©вся.  Мене  дещо  шокувала  ©©
стихiйна первiснiсть, ©© подiбнiсть до велико© бiло© риби з Днiстра, яку я
сам вигадав, i котра живе лише плином води,  нерестом  у  теплих  шуварах,
чужа для берегiв i байдужа до того, що там дi╨ться.

   Я мрiяв, Майстре, що рибу осiдлаю...
   Тим часом одного паркого  надвечiр'я  ми  пiшли  з  Ольгою  на  Днiстер
купатися; це не була наша перша купiль - ми облюбували тихе  плесо,  берег
якого був густо зарослий лозняком. Студенти з табору дороги сюди не  знали
й ми були цьому радi; Днiстро хлюпався об береги лагiдно, лiниво, хвилi на
бистринi зблискували, пiдпаленi  сонцем,  що  заходило,  кованою  червоною
мiддю, а попри берег вода стру©лася темна й тепла, на  вигляд  начебто  аж
густа. Якби не комарi то наш куточок можна було б  назвати  райським...  i
якби не моя скованiсть, страх переступити межу,  що  може  статися  кожно©
хвилини. Ольга, звiсно, була в купальнику, i я не мiг вiдiрвати  очей  вiд
©© налитого загорiлого тiла, мене хвилювали  ©©  стегна,  груди,  особливо
притягали до себе пипки, що по-дiвочому гостро аж нiби  пробивалися  через
купальник, i я ховав... я ховав позад себе руки, щоб не дати  ©м  волi,  i
потупляв очi, лякаючись, що Ольга помiтить у них поклик жадання.
   Сам не можу второпати, чому я почував себе, як  сiмнадцятирiчний  юнак,
який уперше побачив оголене жiноче тiло, яке  i  манить  сво╨ю  незвiданою
солодкою тайною i водночас  вiдштовху╨,  бо...  сiмнадцятирiчний  юнак  не
зна╨, як до жiнки пiдiйти, та й чи дозволено  йому  пiдiйти,  чи  вона  не
образиться, чи не закричить, чи  вона  тебе  не  засмi╨,  i  чи  вона,  ця
прекрасна гола жiнка, взагалi для тебе.

   Я, щоправда, був переконаний, що Ольга призначена  Богом  менi;  але  я
боявся необережним рухом чи й  схмелiлим,  замотеличеним  виглядом,  очима
похiтливими, якi здирали з Ольги трусики й лiфчик, сполохати свою любов; я
не знав, скiльки тисячолiть буду витерплювати муки, вода, на  щастя,  мене
остуджувала, я поволi заспокоювався, лежачи горiлиць на хвилях,  i  втiкав
думкою вiд Ольги, що теж лежала поруч на водi; в такi хвилини вона справдi
була схожа на велику бiлу рибу, що запливла в тихе  плесо  пiд  лозами;  я
втiкав подумки вiд Ольги й не мiг  втекти;  я,  зрештою,  соромився  сво╨©
втечi, менi здавалося, що Ольга,  чи  тодi,  коли  ми  плава╨мо,  чи  коли
вiдпочива╨мо горiлиць на водi, чи коли лежимо на березi на рушниках, iнодi
скошу╨ на мене очi i в ©© очах i в кутиках  губ  пробива╨ться  тонюсiньке,
приховане полумiнце усмiху. Вi© ©© тремтять, як бабки, що стрекочуть понад
водою.
   - Я тебе люблю, Ольго, - кажу ©й на водi i на березi  теж  повторяю,  i
мо© слова таять у собi закляття од шалу i пояснюють мою цнотливiсть.

   - Я тебе люблю, Ключаре, - вiдповiда╨ Ольга й  шука╨  мо╨©  руки.  Нашi
руки пiсля купання холоднi, як жаби, але  серце  миттю  посила╨  в  пальцi
потоки враз збурено© вогнем кровi i нашi руки - моя права,  а  ©©  -  лiва
злютовуються, аж хрустять у суглобах пальцi; щоб не спричинити Ользi болю,
я поступово вивiльнюю руку i... i нiбито вiдмахуюся вiд комарiв; насправдi
ж втiкаю вiд близько© Ольги... втiкаю, смiшний,  у  розмови  про  знайденi
сьогоднi в розкопах характернi черепки, про студентськi вечiрнi спiви  пiд
гiтару, про поезiю... та ще Бог зна╨ про що.
   -  Ти  мене  бо©шся,  Ключаре,  -  спитала  позавчора  Ольга,  коли  ми
поверталися вже в темрявi з купання. Вона зупинилася, перегородивши стежку
й очiкуючи вiдповiдi. - Бо©шся, неначе сiмнадцятки? Господи, а може, це  й
прекрасно, що живуть на землi такi допотопнi динозаври... - Вона поривисто
обняла мене, поцiлувала. - Ой, Павле, - смiялася,  -  тебе  студенти  теж,
певно, вiдкопали у сво©х розкопах.
   Чи вона глузувала з мене?
   Аж поки...
   Я не сподiвався, що за  нашими  передвечiрнiми  купелями  iз-за  корчiв
пильнують, посмiхаючись лукаво, Купало з Ладою, вiчнi  супутники  кохання,
якi тисячолiттями  живуть  на  Днiстрових  берегах  i  пильнують,  щоб  не
пригасало кохання в хатах, у травах, у лiсах, бо без кохання обезлюднiють,
стихнуть Днiстровi береги. Купало з  Ладою  того  надвечiр'я,  коли  ми  з
Ольгою увiйшли в рiку, напнули на небо хмару й витрусили  з  не©  раптовий
рясний дощ. I дощ, i вода в рiцi були  теплими  i  ясними;  Днiстром,  вiд
глибинного дна до гребенiв хвиль, пливла, котилася радiсть, i омивала  нас
iз Ольгою, ми вiдчули себе дiтьми й плавали наввипередки, немов щупаки,  i
я знав, що ми обо╨ були прекраснi, як Лада  з  Купалом:  предковiчнi  боги
увiйшли в нашi душi... й коли вони пiдступно,  непомiтно  увiйшли  в  нашi
душi, то ми забули про рiку,  про  дощ,  про  високий  протилежний  берег,
звiдки хтось мiг за нами пiдглядати, ми навiть не помiчали,  що  плава╨мо,
що живемо, диха╨мо, ми переселилися в iнший свiт, у якому звихрилася жага,
вода навколо нас закипала, а дощовi краплi,  що  падали  на  нашi  голови,
вмить випаровувалися, ставали туманцем, що  розстелювався  понад  водою  i
заслоняв нам очi... так, заслоняв,  i  ми  слiпi,  оглушенi,  ловили  себе
руками  i  ногами,  грудьми  й  спинами,  цiлунками,   обiймами;   ми   то
переплiталися руками й ногами,  то  задихане  пливли  поруч,  обнявшись  i
веслуючи кожен тiльки однi╨ю вiльною рукою; ми, не дай  Боже,  могли  б  i
втопитися, якби Днiстер не злякався та не вихлюпнув нас, збожеволiлих  вiд
любовi, на берег. Власне я винiс Ольгу з води, немов перце,  i  поклав  ©©
пiд дощ, що не переставав, на нашу мокру одежу; я  не  пам'ятаю,  чи  були
тодi вимовленi якiсь  слова  про  кохання,  усякi  слова  були  зайвими  i
мертвими супроти вогню,  що  спалював  нас  у  нетерплячцi;  Ольга  лежала
навдивовиж тихою, покiрливою i тiльки простягувала до мене руки, мокре  ©©
тiло  свiтилося,  немов  його  вирiзьбили  з  алебастру,  пуп'янки  грудей
розквiтали   темно-коричневими   дикими   тюльпанами,   а    очi    зелено
по-вiдьомському  зблискували,  обiцяючи  безмежне  щастя  й   щастя   самi
очiкуючи.
   Я припав цiлунками до ©© колiн, до стегон, до лона, до грудей...  i  ми
обо╨ скрикнули, мов дикi гуси, падаючи в солодку й шалену нiрвану.

   Ой гуси, гуси...
   I наступного вечора, й сотнi iнших вечорiв i ночей пiсля того, коли  ми
з Ольгою побралися i у нас народилася дiвчинка... та й тепер,  коли  ми  в
розлуцi, все залиша╨ться помiж нами по-старому й ми любимося так само,  як
пешого разу пiд дощем.  ╙  в  Ользi  бiла  сила,  покiрлива  й  пiддатлива
жiночнiсть, що кожного разу зводить з  розуму,  неначе  менi  вiсiмнадцять
рокiв i я вперше поцiлував  жiноче  колiно;  продовжу╨  тривати  тайна  ©©
зваби, Ольга й тепер приплива╨ до мене з ранково© iмли i я, бувало,  серед
ночi прокидаюся вiд звучання ©© iменi.

   Я кличу Ольгу...
   Бо ще тодi, на березi Днiстра, я зрозумiв, що  даремно  хотiв  осiдлати
довгу бiлу рибу й вивести з первiсного ©© свiту  у  свiт  мо©х  iнтересiв,
вона мене слухала, кивала головою, здавалося, переймалась тим, про що я ©й
говорив, навчилася потайком вiд  матерi,  вiд  Хмуро©  Настi,  "Отченаша",
захоплювалася книжкою, яку я ©й пiдсовував i... i пливла далi  в  первiснi
сво© моря. Що й казати, бувало, я лютував, брав ©© за плечi i трусив  нею,
як грушкою, а вона ж, не ображаючись, гладила мо© руки й  обцiловувала  ©х
або ж покушувала пальцi... покушувала й обiцяла пошепки: ну, ну, любий,  я
тобi вночi вiдомщу, побачиш. Немовби ти  ще  не  переконався,  що  я  лише
жiнка: хочу любити, плодити дiтей й тебе  чарувати  до  смертi,  й  ти  до
смертi будеш шукати в менi тайни, так буде. I  не  знайдеш...  ой  нi,  не
знайдеш, - пообiцяла, погрозивши пальцем. I не знайдеш...


   ЧАСТИНА ВОСЬМА
   ПАВЛО КЛЮЧАР_
   1
   Весiлля наше було  скромне  й  тихе  -  обiйшлося  гостиною  найближчих
родичiв i сусiдiв. Хмура Настя  -  Ольжина  мама  прийняла  мене  холодно,
непривiтно, потiм я дiзнався, що вона вiдраджувала Ольгу як могла,  шукала
©й жениха  в  Бистричанах  чи  в  Рогачi.  Ольга  з  тих  маминих  пошукiв
посмiхалася, поки не призналася, що вже два мiсяцi як вагiтна. Зате Ольжин
батько, дарма, що я  його  здавна  недолюблював,  на  весiллi  водно  менi
пiдливав та вихвалював нашу "Ключареву фамiлiю" - небiжчикiв тата й Романа
за те, що мали золотi, придатнi до  теслярства  руки,  а  маму  хвалив  за
терпiння й роботящiсть у полi;  i  ще,  пригадавши,  прихвалював  маму  за
спiванки: "Пам'ята╨те, свахо, - казав Чобiт, розчервонiлий вiд горiлки, як
помiдор, - як ви, бувало, у полi з ланкою виспiвували, що на  дубi  ворона
кряче, а пiд дубом дiвчина плаче. Ворону бити та най  не  кряче,  а  дiвча
любити..."
   Мама, у вишневiй хустинi, зав'язанiй по-давньому, у дiвочiй,  також  iз
чорного оксамиту вишиванiй камiзельцi, сидiли за столом обiч свата й майже
не торкалися до страв, лише зрiдка пiд примусом мочили зiв'ялi, як  дубове
листя, губи в кришталеву чарку. Iнколи вони, мама мо©, забувалися й зорили
поверх голiв по просторiй палатi колгоспного голови,  завiшенiй  килимами,
заставленiй  дорогими  меблями,  над  якою  панувала  крислата  кришталева
люстра. I мама мимохiть, чи то враженi цим багатством, зiбраним у хатi, чи
цим багатством засмученi, хилили на стiл голову;  обома  руками,  опершись
лiктями об стiл, вони пiдпирали голову, в долонях ховаючи обличчя, але вiд
мене сховатися не могли: мо© мама журилися. Ще задовго до весiлля вони  не
радили женитися на Чоботовiй доньцi, бо не буде тобi, Павле, життя  у  тiй
родинi, ти завше будеш почуватися чужим птахом у чужому гнiздi, бо  нiбито
не зна╨ш, що то за люди - голова з сво╨ю Хмурою Настею. "Знаю, - боронився
я, - але я люблю Ольгу... але Ольга вже вагiтна, мамо". "Ото  ж  бо  i  ╨,
через те, що вона вагiтна, Голова з Настунею й погодилися на ваше весiлля.
Куди дiватися? Шукали, певно, сво©й доньцi  завiдуючого  базою,  директора
або ж  синка  якогось  впливового  начальника.  Адже  й  першого  чоловiка
надибали Ользi татунцьо з мамунею у Львовi. Люди балакали..." "Але я люблю
Ольгу, мамо. У нас буде дитя. Якось притремося. Ми будемо жити на  другому
поверсi, там два поко©. Старi - собi, а ми - собi", - заспокоював я  маму.
"Дай вам Боже. Тiльки не дуже вiриться... Ольга твоя покiрлива, тиха,  пiд
маминим крилом сидить, а пiд татовою рукою ходить.  Лiпше,  щоб  ви  звили
собi гнiздечко у нас... я можу у кухонцi спати. Було б вам тут  затишно...
сад... Золота Липа, га?" "Якщо стане нестерпно - прийдемо", - пообiцяв  я.
"Ой, - сумнiвалися мама, -  де  Головишина  одиначка  промiня╨  палати  на
просту хату. Та й не пустять ©©, не дозволять. Ось  згада╨ш  мене..."  "Не
вiщуйте злого, - я огнiвався на маму. -  Якось  воно  буде".  "Чи  я  тобi
ворог, сину, чи не зичу тобi щастя? Ольга твоя справдi варта того, щоб  ©©
любив один iз  Ключарiв".  Мамине  лице  розпогоджувалося,  очi  свiтилися
м'яким теплим свiтлом. Вони пiдвели голову й випрямили спину; на  зiв'ялих
спечених губах блимнула, як  стокротка  посеред  обпалено©  мурави,  блiда
усмiшка. I в старостi мо©  мама  були  красивi...  краси  ©м  в  усi  часи
додавали горда постава, вiдкритий прямий погляд; вони  в  усi  часи  перед
нiким не гнулися i в нiкого не запобiгали ласки,  хоч  i  бiдували  гiрко,
коли поховали тата. Вони любили менi повторювати: "Пам'ятай, Павле,  ми  -
Ключарi. Твiй тато десять церков на Подiллi побудував, а хат набудував без
лiку".
   Ольга ©й сподобалася; жiночим чуттям упiзнала в  нiй  добру  й  лагiдну
вдачу, вони обидвi вiдразу знайшли спiльну мову, власне,  то  й  слiв  мiж
ними не було багато, вони розмовляли помiж собою  посмiхами  й  поглядами,
мама iще зрiдка доторкалися до Ольги руками... доторкалися до  плечей,  до
рук, гладили ©© по головi, або ж брали Ольжине обличчя в долонi, з хвилину
милувалися нею, потiм палко цiлували. I в обох вiд зворушення, вiд  любовi
зблискували сльози; двi рiзнi натури - мамина горда й Ольжина - податлива,
м'яка зрiднилися вiдразу того ж дня, коли я привiв Ольгу додому. ╞м обом i
тому третьому, якого народить менi Ольга, було б направду  добре  в  нашiй
просторiй хатi з дубовою пiдлогою i простими, теж дубовими меблями, що  ©х
змайстрували небiжчик тато,  i  було  б  ©м  розлого,  спокiйно  в  нашому
здичавiлому садку на березi Золото© Липи.

   Не могло бути й мови, щоб Голова з Хмурою Настею вiдпустили  Ольгу  вiд
себе. Та й вона нiкуди вiд родичiв не квапилася;  нашi  два  поко©  нагорi
були обставленi сучасними зручними меблями й вистеленi килимами... то ж як
могла молода жiнка,  яка  звикла  до  розкошiв,  промiняти  ©х  на  дубовi
пiдлоги, якi до того ж треба чи не щодня шурувати. А  ще  треба  варити  й
прати; а ще в курнику ╨ к^ри, а у стайнi - корова й  пiдсвинок  -  дрiб  i
худiбка теж потребують догляду. Ну, а в  стоматологiчному  кабiнетi  щодня
очiкують на твою допомогу люди. Удома ж на господарцi Чобiт трима╨  Мариню
- пiдстаркувату свою сестру, яка так i не вийшла замiж.
   У наш молодий свiт, що панував у верхнiх двох кiмнатах котеджу, Ольжинi
родичi майже не втручалися, з тестем i тещею я хiба перекидався словом  за
вечерею. Хмура Настя зрiдка iнформувала Ольгу про мо© педагогiчнi  успiхи,
що, мовляв, i дiти Ключара вподобали i педагогiчний колектив прийняв  його
за свого. "А що, - гуркотiв надтрiснутим басом старий Чобiт,  -  будуть  з
нього люди... через кiлька рокiв зробимо його директором школи. Якщо  ╨  у
головi олiя, то пiде вгору. Наш час такий. Ключаре, що треба  пнутися  все
вгору та вгору. Хапайся, чоловiче, за що можеш i не зважай, що хтось внизу
трима╨ тебе за ноги. Якщо  сам  лишишся  внизу,  то  всi  по  тобi  будуть
_толочитися, запам'ятай".

   Ольга лише посмiхалася, а Хмура Настя пасла мене очима: було ©й цiкаво,
як я реагую на науку щасливо жити пiд зорею радянсько© влади. Назагал ми з
тещею пiдписали мирне спiвiснування, i лише одного разу вона показала менi
роги. Було це недiльного пополудня, коли нам iз Ольгою надокучив телевiзор
i я, стоячи бiля вiдчиненого вiкна, крiзь яке  до  кiмнати  лилися  потоки
прозорого осiннього духу, настояного на опалому листi, пiзнiх яблуках,  що
червонiли на деревах, як склянi лiхтарики,  й  на  терпких  димах  далеких
польових ватр, що ©х палили пастухи, задивився на панораму Страдчо© долини
iз Святим Духом, що скулився пiд стрiшкуватою, чорною,  дуже  виразною  на
фонi пiдбiленого неба, немовби намальованою на  паперi,  старою  липою,  з
бiлими низенькими хрестиками старого цвинтаря i рiвними рядами стрiлецьких
могил.
   Ударило тодi мене: я давно не ходив на стрiлецькi могили.
   Я  давно,  остерiгаючись  злого  сексотського  ока,  не   приносив   на
стрiлецькi могили гiлочки калини.  Вчили  ж  мене  мама:  квiтку  поклади,
калину, снопик рум'янку, принеси з поля колосок, а iз  саду  -  яблуко,  i
досить цього стрiльчикам, будуть вони контетнi, що про них  не  забувають.
Але стережися, стережися, дитино. Вовки поза плотами, лиси, гi╨нни,  тхорi
позалягали й пiдглядають, фотографують, записують кожного,  хто  приходить
поклонитися стрiлецьким могилам. Так, сину, стережися i... i йди до них.
   Про це я написав вiрша:  про  осторогу,  про  попiл  i  забуття  i  про
Великодну нiч, в  яку  у  Страдчiй  долинi  виходять  з  Козацько©  могили
запорожцi й розсiдаються на ©© узбiччi, в травi, а сiчовi  стрiльцi,  цiла
©х сотня в австрiйських мундирах i мазепинках  стоять,  спершись  на  сво©
низенькi, литi з бетону хрестики, на  яких  подекуди  ще  можна  прочитати
прiзвища,  iмена  та  рiк  загибелi  вiд  польсько©  кулi;  стрiль-чики  й
запорожцi очiкують свого часу, вони терпеливi, як усi мученики,  i  тiльки
погляди  ©х  ширяють,  як  ластiвки,   навкруги;   iнколи   ©хнi   погляди
пiднiмаються, як жайвори, аж попiд небо й звiдти придивляються до Черчена,
до районного мiстечка Рогача, виднi ©м Львiв i Ки©в; вони хочуть знати, що
сталося з цi╨ю землею, за яку вмерли однi триста п'ятдесят рокiв  тому,  а
другi - лише  п'ятдесят:  чи  стала  вона  багатшою  i  кращою,  чи  стала
мудрiйшою? Бо© сприя╨ стрiльцям i запорожцям iз Страдчо© долини: Великодна
нiч зiткана iз розсипiв роси, вiдсвiту зiрок, хатнiх вогникiв у вiкнах,  i
в цьому блiдосрiблистому серпанку земля схожа на жiнку, вдягнуту в прозору
сорочку.

   Наста╨  очiкуваний  час,  вiдхиля╨ться  завiса  серпанку  й  з  глибини
сучасно© ночi, з мiст i сiл виходять на стежку, що почина╨ться десь там на
пiщаних горбах i на старих городищах, й бiжить кривульками  через  озимину
до Страдчо© долини, людськi натовпи. Тисячi  й  тисячi  люду  -  старих  i
молодих, дiтей, чоловiкiв уперемiж  iз  жiнками  ступають  поважно,  тихо,
тiльки чутно, як люди дихають,  тiльки  чутно,  як  пiд  ногами  стугонить
земля, тiльки чутно, як пiд ногою храбусьне молоде жито; це на них, на цей
мовчазний похiд очiкують запорожцi й сiчовi стрiльцi...  очiкують  загиблi
за Укра©ну людсько© пам'ятi: писаного  я╨чка  на  могилу,  "Отченаша"  вiд
щиро© душi, гарячо©, як крапля  воску  з  свiчi,  сльози,  слова  доброго,
спомину,  зiтхання.  Вони,  загиблi,  мають  право,  щоб  ©х  обдаровувати
пам'яттю бодай у Великодню нiч.
   I людськi гурти, тисячi тисяч, на початку стежки  iще  пам'ятали,  пощо
вони  вирушають  у  Страдчу  долину,  обов'язок  i  поклик  поколiнь   був
закодований у ©хнiй кровi, одначе дорога була надто  довгою,  а  чи  надто
небезпечною, а чи надто зусiбiч облiплена, як коров'яком,  облудою,  а  чи
кожен iз мандрiвникiв проковтнув по зернинi байдужостi, а  чи  темнi  сили
напо©ли ©х страхом, а  чи  тисячi  тисяч  оглухли  й  ослiпли,  бо...  бо,
спускаючись по схилi до Страдчо© долини, тисячi тисяч стали  склеротиками,
вони нiяк не могли пригадати, хто вони, куди йдуть, хто ©х веде, де кiнець
©хнього шляху.
   Дарма очiкують ©х,  дарма  ©х  виглядали  сiчовi  стрiльцi  й  козацьке
товариство, людськi гурти проходили мимо темною сонною масою  без  ╨диного
слова, без  ╨диного  зацiкавленого  позирку,  очi  натовпу  блукали  помiж
хрестами, нiчого не помiчаючи, на нiчому не зупиняючись; ©хнi погляди були
схожi на ядучий осiннiй туман, котрий,  однi╨©  ночi  напавши  на  дерева,
роздяга╨ ©х догола, а вранцi,  злякавшись  сонця,  зника╨  помiж  корчами;
людськi гуртища, прокотившись ордою через Страдчу долину,  теж  зникали  в
невiдомостi, у нетрях, у пропастях.  А  були  ж  помiж  тисячами  поети  i
спiваки, були також сурмачi.:.
   Були?

   Чому ж нiхто не заспiва╨ загиблим "Христос воскрес"?

   Я колись прочитаю вам, Майстре, мiй вiрш:  сьогоднi  ж  переказую  його
лише для того, щоб ви наперед заходжувалися  мене  боронити  перед  Хмурою
Настею.

   Вона зайшла  непомiтно  до  кiмнати,  це  був  ©©  стиль  -  появлятися
непомiтно; прилипла до одвiрка й слухала...  слухала  мiй  вiрш  про  орди
байдужих у Великодню нiч. I тiльки коли я  скiнчив,  а  Ольга  не  встигла
вимовити й слова, ми помiтили Хмуру Настю; власне вона першою подала голос
iз порога: "Ну, нарештi, зятьок, - сказала вона, - я почула, якi ти  вiршi
пишеш, уже будучи дорослим. Пам'ятаю тво© шкiльнi вправи... щось там  було
про святого Юрiя". В ©© голосi пульсувала зловтiха; вона аж  зарум'янилася
вiд задоволення, вiд того, що спiймала мене... що спiймала мене на  чомусь
забороненому. "Кропа╨ш, мiй милий, антирадянщину, так?" Стояла передi мною
вже зблiдла, з тоненькою синьою ниткою на тому мiсцi, де мають бути  губи.
Я аж вiдсахнувся вiд не©, вiдкриваючи сам для себе, як вона  глибоко  мене
ненавидить, ненавидить щодень, ненавидить, терплячи  мене  в  сво©й  хатi,
ненавидить, коли сiда╨мо до столу й вона кра╨  хлiб.  Страшно.  "Ти  ж  бо
iсторик, мiй милий, й тобi вiдомо,  що  тво©  сiчовi  стрiльцi  -  махровi
нацiоналiсти, вороги, на ©х легендi, на ©хнiх могилах зiйшла й виросла, як
чортополох, бандерiвщина. Ти про це лiпше зна╨ш, нiж я, я лише  математик,
а проте... а проте, тавру╨ш народ, який про них, сiчових стрiльцiв, забув,
що ©хнi могили занехаянi, що нiхто за ними не заплаче або ж бодай  доброго
слова не скаже..." Слова  з  синьо©  смужки  губ  капали,  як  розплавленi
шротини. Я згадав про мамину ворожбу, про те, що  Хмура  Настя  з  Головою
нiколи тебе не полюблять, вiддають свою доньку за тебе тiльки тому, що  ти
зробив ©й дитину. Тiльки тому. Вони нутром чують, що ти з iншо© сотнi, але
й ми з тобою зна╨мо, що вони просмердженi ворожим духом. То  ж  стережися,
Павле...
   Ось i не встерiгся.
   "Нема там антирадянщини, не клейте менi полiтику, Анастасi╨  Степанiвно
(Я не кликав ©©, як це належиться, мамою. Та вона цього й не потрiбувала).
Стрiльцi, що впали... що похованi в Страдчiй  долинi,  з  бiльшовиками  не
воювали, вони, певно, й  не  чули,  що  ╨  такi  бiльшовики...  ворог  був
ближчий, той, що взяв Львiв, що брав пiд обцас цiлу Галичину. Того  ворога
радянськi iсторики називають бi-лополяками. Певно, читали-сте?  Сам  Ленiн
вiтав утворення Захiдноукра©нсько© Народно© Республiки.  Це  треба  знати,
чорт вiзьми!" Я, вiдбивався наступаючи, i це менi вдалося, бо iм'я  Ленiна
для Хмуро© Настi щось важило, переступити його вона не мала вiдваги.
   Ольга стояла збоку злякана,  покусуючи  губи.  Кiльки  разiв  пробувала
стати в мо©й оборонi, але Хмура Настя  на  нiкого  не  зважала,  так  було
завжди, так дiялося й тепер, i моя Ольга знiчено, покiрливо вiдступила;  я
розумiв, що Ольга й у гiршiй ситуацi©, яка може  скластися,  теж  мене  не
оборонить, вона не мала для цього характеру.
   "Ленiн... Ленiн, якщо й вiтав буржуазну республiку, "зунру", то виходив
з конкретного полiтичного завдання дня. Ти, зятьок, Володимиром Iллiчем не
прикривайся... ти паплюжиш народ, який у тво╨му вiршику виходить з  пiтьми
й у пiтьму, як у пропасть вселенну, запропащу╨ться, так? - примружила  очi
Хмура Настя. Зморшки попiд ©© очима були,  мов  дрiбно  плетенi  пiвколами
павучачi сiтки. Ольга поглядом благала мене змовчати, i я, врештi-решт, ©©
послухав, спало менi на думку, що вже завтра Хмура Настя  донесе  про  мiй
вiрш i про нашу суперечку директору школи; це, звичайно, не означало, що я
злякався,  але  ж  виникнуть  складнощi,  зайвi  балачки,   складеться   в
начальства  певна  негативна  думка  про  мене,  а  я  тiльки-но   починаю
педагогiчну працю. Мушу признатися: подобалося бути учителем iсторi©. Тому
я викручувався,  як  мiг,  i  вiдповiв  тещi,  що  iдея  вiрша  не  лежить
очевидячки на поверхнi, суть ©©, iде©, в тому,  що  потрiбно  просвiчувати
народ,  виховувати,  викорiнювати  полiтичну   слiпоту,   iндиферентнiсть;
байдужий чоловiк, скажiмо, в колгоспi й золоте я╨чко не пiднiме з-пiд нiг,
а то й розчавить його чоботом. А якже слiпим i глухим  будувати  комунiзм,
Анастасi╨ Степанiвно?

   Вона глянула запитально й трохи здивовано менi в очi; на ©© язицi,  мов
на пательнi, шкварчало слово, яким готувалася мене впекти,  а  вона  вмiла
обпiкати ненавистю, але на цей раз змовчала, мо╨  трактування  iде©  вiрша
дещо, певно, ©© спантеличило. "Ой, Ольго,  Ольго,  -  буркнула  доньцi,  -
набiду╨шся  ти,  небого,  зi  сво©м  нещасним  поетом".   Ольга   винувато
посмiхнулася; Ольга була схожа на розгублену школярку.

   2
   Лiниво позiхав похмурий ранок пiзньо© осенi. Небо й земля розчинилися в
сiрiй  мряцi,  мiж  ними  розмилися  кордони.   Дерева   стримiли   чорнi,
роздягненi, немов приреченi  на  смерть;  садами  блукав,  як  забрьоханий
п'яниця, сонний вiтер. Село по вуха потонуло  в  грязюцi,  перемеленiй  на
вулицях тракторами, й мерзлякувато куталося в  дими,  що  клубилися  помiж
хатами. В передчуттi тривоги й непевностi, немов важкий дзвiн на  мотузку,
що ма╨ ось-ось обiрватися, висiла на високих грушах i  ясенах  занiмiла  й
оглухла тиша. Зрiдка, як пострiли,  несподiвано  й  рiзко  вигулькували  з
туману воронячi крики. Школярики брели вулицями до школи,  мов  старцi  на
ярмарок. У тiснiй учительськiй кiмнатi педагогiчна братiя позiхала, лiниво
перелопачуючи сiльськi новини;  шелестiли  учнiвськi  зошити  з  домашнiми
завданнями, й було таке враження, коли заплющиш очi, що помiж нами лiтають
зеленi мотилi з шелестливими крильцями; котро©сь хвилини я уявив, що й моя
теща, яка сидiла в кутку за  столиком,  теж  обернулася  в  мотиля,  бабку
зеленокрилу з булькатими очима, в яких не  було  чоловiчкiв,  зеленава  ©х
випуклiсть, яблука,  що  начебто  були  вилитi  з  льоду  безпристрасно  й
бездумно поглинали нас, усiх присутнiх у вчительськiй кiмнатi. Я  подумав,
що Хмура Настя не тiльки мене особисто, але й усiх сво©х  колег,  з  якими
попрацювала, мабуть, зо двадцять рокiв, не те, що не любить, нема тут  про
любов нiяко© мови, змушена нас терпiти, з нами розмовляти, iнколи подавати
руку, сидiти з нами на рiзних зборах i нарадах... так, змушена нас терпiти
й воднораз була вiдчуженою, далекою, нiби загубленою в космосi... але й  у
космосi будучи, цiлилася тобi в душу поглядом,  немов  готовим  до  стрiлу
карабiном.
   Ось-ось карабiн той вистрелить, ти будеш скошений ©© зата╨ною люттю,  а
вона обмине твiй труп, гейби його й не помiтивши, й пiде  далi...  й  пiде
далi стрiляти.

   I так цiле життя.
   Власне цього похмурого ранку пiзньо© осенi,  коли  я  мимоволi  ковзнув
поглядом по сво©й дорогiй тещi й поранився, немов наступив босою ногою  на
уламок пивно© пляшки, ©© слiпою ворожiстю, чи не вперше ворухнувся в  менi
черв'ячок жалю. Дотепер я намагався Хмуру Настю або ж не помiчати,  або  ж
на ©© зата╨ну ворожiсть вiдповiдати сво╨ю ворожiстю, або ж сприймав ©©  як
стихiйне  лихо,  або  ж...  Я  винаходив  багато   способiв,   щоб   мирно
спiвiснувати, адже ми жили в однiй хатi, але ж я нiколи  не  замислювався,
що вона по сутi глибоко нещасна жiнка, що ©© треба жалiти.  I  тiльки  ось
цього ранку ворухнувся в менi жаль; це було нечекане, несподiване почуття,
схоже, може, на воронячий скрик посеред густо© мряки; я ловив  вороння  за
крила, клав на свiй стiл пiд електричну лампу й розглядав пильно: жаль був
чистий, як перший снiг.
   Справдi  ж,  як  не  пожалiти  жiнку,  яка  не  вмi╨  або  ж  не   хоче
посмiхнутися, котра запiдозрю╨ в тобi ворога i для котро© цiле життя схоже
на сьогоднiшнiй, заснований нудьгою ранок.  Так  велося  ©й  у  дитинствi;
безбарвне проминули студентськi ©©  роки;  у  жiночу  зрiлiсть  увiйшовши,
народила Ольгу, певне, не  з  любовi,  а  лише  з  жiночого  обов'язку,  з
фiзiологiчно© потреби продовжувати рiд. Господи! Й так далi день за  днем,
рiк за роком, цiлi десятилiття? За  що  ж  така  кара...  кара  ненавистю?
Питання мо©, Майстре, цiлком  риторичнi,  бо  Черчен  пам'ята╨  ©©  батька
Степана Чепрагу - статного, красивого газду, який сiяв жито на сво©х п'яти
моргах,  здавав  законопослушно  "контигент"  нiмцям,  а  хлiбопоставку  -
совiтам. У сорок четвертому влiтку совiти взяли його  до  вiйська,  воював
"на Чехах". Вдома по вiйнi не пхався в нiяку "полiтику", жив, як усi в  тi
роки: вночi приходили хлопцi з лiсу - давав ©м  ©сти,  давав  пити,  давав
рублi "на Укра©ну". Вдень же при©жджали  з  Рогача  рiзнi  уповноваженi  в
оточеннi озбро╨них до зубiв енкаведистiв, якi будували  "новую  зажiточную
жизнь" i, будуючи ©©, звiсно, хотiли ©сти, а ще бiльше пити й пити,  i  ©х
знову припроваджували з сiльради до Степана, бо нiбито на сьогоднi  випала
його черга давати обiдати цiлiй згра©.
   Вiн покiрливо годував перших i других, першим i другим  наливав  сиво©,
як дим, самогонки, першим i другим кивав згiдливо головою, бо хотiв  жити,
бо боявся Сибiру, бо мав жiнку й доньку-одиначку, пестунку Настку.
   Аж поки не спiткнувся Степан Чепрага...
   А може, й не спiткнувся, може, то була обмова, чорна брехня, що  нiбито
вiн, такий святий та божий, зi страху чи з вигоди продався енкаведистам  i
служить ©м та╨мно, вивiдуючи  й  доносячи  ©м,  енкаве-де,  про  сiльських
пiдпiльникiв. Хто це мiг перевiрити, щоб виправдати  людину  чи  покарати?
Тодi численнi опери з району й  областi,  суддi  й  прокурори,  трибунали,
"трiйки"  -  страхiтлива  гiльйотина,  що  працювала  вдень  i  вночi,  не
дошукувалася iстини, вона вмiла тiльки карати й карати; "хлопцi  з  лiсу",
есбе теж не мали нi часу, нi охоти, нi умов на довгi слiдства - суд ©х був
коротким, а ще коротша кара - зрадникам смерть. Вони, есбе, якраз котро©сь
ночi й постукали в Чеп-ражине вiкно, а коли газда вiдчинив дверi й завiсив
веретами вiкна, як тодi було заведено, а потiм засвiтив на столi каганець,
що розмив на жовто обличчя Степана Чепраги й тих, що прийшли по його душу,
вони так i сказали коротко, гейби з дерева тесаними словами, що прийшли по
його душу, й вичитали йому вирок, i Степан Чепрага лише розвiв,  онiмiлий,
руками, мовляв, на смерть нема ради, й в однiй спiднiй  бiлизнi  похитався
п'яно до дверей, де уже у сiнях чатував  на  нього  з  мотузкою  Шiнькарiв
Дз╨дзьо - напiвiдiот, завжди заслинений та й по-доброму усмiхнений, якого,
як потiм стало вiдомо, себе використовувало в терористичних  акцiях;  тi╨©
ночi Дз╨дзьовi не випало записати на свiй рахунок iще одну  жертву,  бо  з
постелi зiрвалася Олена - Штефанова жiнка, в  миг  ока  вона  вiдштовхнула
одного з нiчних  гостей,  що  той  аж  заточився  до  печi,  обома  руками
вчепилася  за  Штефана,  зрослася  з  ним  намертво,  й   спершу   благала
змилосердитися над ©© газдою, бо вiн нiкому нiчого не  винен,  бо  бо©ться
вiн грiха i Бога, а коли есбiсти почали  ©©  вiд  чоловiка  вiдривати,  то
вона, вiдбиваючись, несамовито, дико закричала; есбiстам, певно, нiколи  й
не снилася лавина проклять, що впала на ©хнi голови; розпатлана, задихана,
люта, враз  засмерджена  сечею,  з  оголеними  грудьми,  що  вихопилися  з
роздерто© пазухи, жiнка була страшна в сво©й рiшучостi оборонити чоловiка;
вона до Штефана приросла; вона билася руками й ногами; вона криком злiтала
аж до Бога, одначе Бог мовчав.
   Зате обiзвався автомат.
   I одна черга, i друга, i третя...
   А четвертою есбiсти вдарили по лампi.
   Четверта черга врятувала Настку.
   ╞й тодi йшов шiстнадцятий рiк, i тато з невелико© комiрчини, що була по
сусiдству з "великою хатою",  де  спали  старi,  прорiзавши  задн╨  вiкно,
обладнав дiвочу свiтличку: Настi було тут зручно i безпечно, не мусили  ©©
бачити непрошенi гостi, що часто навiдувалися до велико© хати. Через задн╨
вiкно при потребi можна було  вискочити  в  сад,  а  далi  -  в  поля,  що
починалися вiдразу за обiйстям. Настя однак, коли в хатi зчинився  лемент,
про задн╨ вiкно й не згадала, а вихопилася на порiг й зацiпенiла вiд жаху,
зрозумiвши, що по тата прийшла смерть. У горлi замерз, став грудкою  крик,
страх спутав ноги, вона не мала сили зрушитися з мiсця, зронити  слово.  I
це поки що ©© рятувало, есбiсти при мертвецькому блиманнi каганця та ще  й
занятi борюканням iз Оленою не встигли дiвчину  помiтити.  Щоправда,  пiч,
упритул до дверей, що вели до кiмнатчини, дещо заслонила собою дiвчину.
   Однак Настчина непомiченiсть з кожною хвилиною миналася, скорочувалася,
пiч уже не могла допомогти, оцiпенiння розмерзлося, на мiсце страху хлинув
на дiвчину жаль... жаль ©й було тата, який не пробував нi  вiдпрошуватися,
нi боронитися, i Настка знала свого тата: вiн  завжди  був  безборонний  i
лагiдний, але безбороннiсть i лагiднiсть придатнi в iншi часи, а не в таку
ось страшну нiч; i було ©й жаль маму, яка вiдчайдушне трималася  за  тата,
захищаючи його сво©ми голими грудьми й  при  цьому  вергала  прокльони  на
есбiстiв. Уже дуже мало... уже дуже мало бракувало, щоб Настка,  спонукана
жалем,  не  кинулася  на  помiч  мамi  й  татовi;  яко©сь  тiльки  секунди
бракувало... Аж тут вдарила черга, й друга, й третя, й впали скошенi обо╨,
тато з мамою, i ще скреготнула четверта черга, розсiваючи кулi по образах,
по стелi й по каганцю, i якраз у момент четверто© черги Настка  скрикнула,
але пострiли, на ©© щастя, крик притлумили,  й  есбiсти  вибiгли  з  хати.
Дiвча, зрештою, уже цього не бачило, воно, зiмлiвши, впало на порiг.
   Цi╨© страшно© ночi вступила в ©© душу похмурiсть i ненависть; вона була
переконана, що батько нiчим перед людьми не  завинив,  вiн  був  ласкавий,
добрий i нiжний... нiжнiший, може, нiж мама. То защо його вбивати? Чи  ©м,
людям iз лiсу, байдуже кого вбивати?  Очевидно,  правду  говорив  у  школi
секретар райкому, який  на©жджав  iз  Рогача  i  агiтував  старшокласникiв
записуватися до комсомолу, що бандерiвцi - це просто бандити,  збожеволiлi
упирi, котрi упиваються людською кров'ю. Iде╨ю про самостiйну Укра©ну вони
лише прикриваються, як фартушиною. Ма╨мо ж Укра©ну Радянську, яко© нам  ще
Укра©ни треба?
   Ну, яко©?
   Ще недавно балаканину комсомольського секретаря Настка,  як  i  всi  ©©
ровесники в класi, сприймала як совiцьку пропаганду,  брехню,  як  сак,  у
котрий людолови заманювали молодi  душi;  сьогоднi  ж,  пiсля  усього,  що
пережила, свiт дiвчини нагло перемiнився, вороги ж прийшли не з району пiд
червоним прапором, а вийшли з лiсу, з пота╨мних схронiв.
   Вороги?

   А хто ж вони, тi дво╨, якi прошили кулями ©© тата й маму?
   Цiлу нiч просидiла дiвчина на пiдлозi коло тата й мами, темрява  ховала
©хнi обличчя i ©хню кров; спершу вона скиглiла, як цуценя,  тремтiла  усiм
тiлом; потiм утомившись, отупiло дрiмала, схиливши голову на груди;  а  ще
потiм, отямившись, надслуховувала, очiкуючи чуда, що з маминих  або  ж  iз
татових грудей  проб'╨ться  крiзь  смерть  i  кров  тонесенький  промiнчик
зiтхання,  подиху.  Часом  ©й  здавалося,  що  зiтхання,  немов   росточок
квасолини в теплiй рiллi, пробуравив моторошну  тишу,  шелеснув...  ось...
ось знову. Гаряча хвиля надi©  враз,  як  вранiшн╨  сонце,  вдарила  ©й  у
голову, дiвчина квапливо намацувала побiч себе на пiдлозi  татову  руку  й
шукала пульсу.
   Руки вже холодiли.
   Нiч тягнулася безмiрно, не було ©й нi кiнця, нi краю; дiвчина замерзала
посеред чорно© безоднi, на ©© днi, й чорнота безпросвiтна й люта  просякла
в ©© кров, Настка й сама не запiдозрювала, що бездонна, страшна i люта нiч
увiйшла в ©© душу й там розпаношилася назавжди.
   Сусiди знайшли ©© вранцi непритомну поруч iз вбитими.
   Через два днi ховали Степана Чепрагу з жоною Оленою. Район влаштував ©м
пишнi  похорони  з  вiнками,  оркестром,  промовами  i  плачами   за©жджих
казальникiв, яким насправдi були байдужi життя i смерть Степана Чепраги та
його жiнки, вони  просто  користалися  з  нагоди  зайвий  раз  затаврувати
укра©нський  буржуазний  нацiоналiзм...  нiбито  нацiоналiзм  мав  до  цих
смертей якесь вiдношення. I не знати,  чи  районна  газета  "Зоря  Опiлля"
збрехала навмисне, чи  таки  направду  Настка  в  приступi  жалю  i  гнiву
пригрозила на цвинтарi убивцям ©© родичiв, що нiколи ©м свого сирiтства не
подару╨ i поки буде жити ©м цього не забуде... i не минуться безкарно ©хнi
злочини, здохнуть вони безславно в смердючих сво©х схронах.
   Видруковане, звiсна рiч, потрапило в есбе, вiдразу  знайшлися  "геро©",
якi  мали  намiр  "поговорити  з  дiвчуром":  i  таки  за  нею   полювали,
вiдчуваючи, що в ©©  особi,  байдуже  -  погрожувала  вона  комусь-там  на
цвинтарi, чи нi, мають  потенцiйного  ворога.  Настка  щоночi  ночувала  в
iншому мiсцi - в чужих оборогах, закрадалася в стодоли  й  стайнi,  згодом
взагалi зникла з села на довгi роки, про не© встигли в Черченi й забути, а
вона за цей час закiнчила на  Донбасi  педiнститут  i  повернулася  додому
вчителькою математики. I найперше позичила в сусiдiв рискаль i  заходилася
обкладати дерном могилу тата й мами; хоч у Черченi й у навколишнiх лiсах i
полях давно стихли пострiли, а пiдпiльнi хитрi кри©вки позападалися... хоч
пого©лися рани, поржавiли закопанi автомати й гранати... хоч  роки,  немов
морськi хвилi  пiсок  на  березi,  згладжували  людську  пам'ять,  стирали
пережите й переболене, Анастасiя Степанiвна, повертаючись з  кладовища  до
сво╨© запущено©, як колгоспна  корiвчина,  хати,  дибала  самою  серединою
вулицi з лопатою на плечi пряма, темна лицем, слiпа поглядом, i кожен, хто
©© тодi здибав на дорозi, зрозумiв, що Чепражина донька нiчого не забула й
нiкого не простила, ©й вважалося - i так трива╨ донинi  -  що  за  кожними
ворiтьми далi чатував ворог, той, що звiв зi  свiту  тата  й  маму,  а  на
додаток - i це чи не найжорстокiше - виполов iз  ©©  життя  буйне  квiття:
радiсть i смiх, замiсть них посiявши отруйне зiлля - пригноблення, смуток,
змiшаний iз тамованою злiстю, недовiр'я до  сво©х  краянiв;  присмерковий,
постiйно насторожений стан душi заважав ©й просто жити, i каторги цi╨©  не
могла позбутися; борiння само© з собою не давало наслiдкiв, та  й,  правду
кажучи, не могло дати, бо вже таким, а не iнакшим виробився  ©©  характер.
Це вже, власне, не мимовiльнi напливи червоного й чорного, а це напостiйно
упокорився спосiб життя,  стан  душi.  Вона  мала  внутрiшн╨  задоволення,
наприклад, вiд того, що в кожному, на кого  б  не  глянула,  запiдозрювала
ворога, який сьогоднi прича©вся i вда╨ невинного, тихого, а насправдi - це
лише хитре  маскування;  люди  мають  пряму  дотичнiсть  до  ©©  минулого,
кожен...  кожен...  кожен  iз  них  пам'ята╨  воронений  холод  нiмецького
автомата.
   Що, не вiрите?
   Ось це дiвча, що на таблицi креслить кути, хiба не  може  бути  донькою
або ж онукою  того,  котрий  прострелив  iз  автомата  ©©,  Настi  Хмуро©,
родичiв? А ось цей учень, Юрчик Давидюк, якого вчителi хвалять за вiдмiннi
оцiнки, напевно зна╨,  що  i  його  тато  був  у  бандерiвцях?  А  ось  ця
згорблена, з коштуром у руцi жiнка, яка диба╨ навстрiч,  змивала,  мабуть,
кучеряву голову сво╨му синовi, який вночi пiсля довго©  розлуки  закрався,
поки енкаведисти та стрибки дрiмали у сво©х засiдках, до мамино©  хати.  А
ось цей статечний дiдуган Тимко Черешнiвський, який  схилився  на  ворота,
хiба не стрiля╨ в не© бiлими очима, немов цiлиться з карабiна...  цiлиться
i вбива╨. А ось молодичка, яка босонiж чимчику╨ з поля, навмисне вiта╨ться
по-старорежимному,  "Славайсу",  так,  навмисне,  щоб  менi  допекти,  щоб
пiдкреслити:  хоч  влада  нiбито  пану╨  совiцька,   а   в   селi,   прошу
панi-професорко, нiчого не змiнилося, те що було зверху й усi його бачили,
пiшло в еподи, в корiння... в корiннi, панi професорко, ми живемо. Майтеся
в обачностi.

   Усе, що оповiдаю вам. Майстре, про свою тещу, я довiдувався вiд  Ольги;
Хмура Настя часом, коли нападала на не© самотнiсть, сповiдалася  доньцi  й
очiкувала, певно,  вiд  не©  розради;  Ольга  маму  заспокоювала,  а  сама
жахалася чорно© пустелi... жахалася  чорних  пiскiв,  якими  пiшкувала  ©©
мама.
   I куди вона йшла?
   I чому мама  посiяла  навкруг  море  чорних  пiскiв,  що  стелилися  до
горизонту,  аж  туди,  де  заходить  сонце?  За'  чорними  пiсками,  мамо,
почина╨ться голуба й зелена земля.  Треба  лише  перебрести  чорнi  пiски,
треба лише хотiти побачити голубу й зелену землю.
   Донька плакала,  голублячи  маму,  обцiловувала  ©й  руки,  розчiсувала
волосся, зазираючи ©й увiчi. Мати споглядала на доньку незворушно; ©© душа
була замкнута за сiмома замками, кожен  замок  був  заворожений,  а  ключi
втопленi в безоднях.

   Того осiннього ранку перед початком урокiв, коли вигулькували iз мряки,
як пострiли, воронячi крики, коли вiтер чалапав попiд голими деревами,  як
мокра курка, й коли, немов у передчуттi тривоги й  непевностi,  висiла  на
високих грушках i ясенах занiмiла глуха тиша,  й  коли  шелест  учнiвських
зошитiв нагадував шарудiння крил зелених  бабок,  я  поранився,  немов  об
уламок пивно© пляшки, слiпою ненавистю мо╨© тещi... поранився i заболiв  у
мене жаль за не©. Мене вразила вiдчужена ©©  самотнiсть;  i  менi  баглося
по-синiвському ©©  обняти,  посмiхнутися,  поцiкавитися  ©©  здоров'ям;  я
навiть пiдступив до ©© столика; я навiть приготував кiлька щирих слiв,  що
не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться.
   Весна ще повер...
   Не  посмiв  заговорити.  Анастасiя  Степанiвна,  немовби  вгадуючи  мiй
жалiсливий порив, рiзко пiдвелася з  стiльця,  косо  зиркнула  на  мене...
позирк був, ну... немов ударила навiдмаш, i з пiднятою  головою  пiшла  на
перший урок.

   Зiрвався з шнурка старий ще австрiйський  шкiльний  дзвiнок.  Починався
день.


   Був у  нашому  мирному  спiвiснуваннi  з  Анастасi╨ю  Степанiвною  один
пам'ятний момент, який ненадовго,  якщо  не  порiднив  нас,  то  принаймнi
зблизив. Сталося це того дня, коли ми  привезли  з  пологового  будинку  в
Рогачi Ольгу й нашу маленьку  донечку.  На  радощах  ми  з  тестем  випили
коньяку, теща теж пригубила - внучатко,  здавалося,  принесло  з  собою  у
розлогий котедж колгоспного голови незвiдану, чужу у  цих  стiнах  людську
теплоту.  Теща  не  могла  налюбуватися  нашою  первiсткою,  буквально  не
вiдходила вiд колиски, i я подумав, що в ©© душi  розтоплю╨ться  лiд,  бо,
виявля╨ться, навiть у похмурiй душi ╨ сили, якi  засвiчують  давно  забутi
сонечка.

   Ми вибирали нашiй донечцi iм'я.
   Ми з Ольгою давно  вирiшили,  що  дiвчинку  назвемо  Соломi╨ю,  а  якщо
народиться хлопчик, то буде у нас Северин, цi iмена нам подобалися, ми  до
них звикли... i я, бувало, прикладав вухо до випуклого Ольжиного живота й,
жартуючи, запитував: "Ну, як тобi  там,  Северку?",  або  ж  переiнакшував
Соломiю на Солому, на Солю, i навiть кликав ©© Стебелинкою.

   Але й тодi, коли в тещинiй душi шкварчали, немов iз лою вилитi, пiднятi
з притоптаного попелу сонечка, нам з Ольгою дали зрозумiти, що  наше  дiло
робити дiдовi й бабi внучат, а вже витрушувати ©х iз  пелюшок,  одягати  i
виховувати  -  то  це  бабина  й  дiдова  турбота.  А  остiльки  виховання
почина╨ться з iменi, то нашi солом'янi iмена були ущент  розкритикованi  й
викинутi на смiтник як арха©чнi й взагалi -  не  радянськi.  Теща  мала  в
запасi цiлий тузiн iмен: Наташа, Валентина, Лiда, Л╨на, Вiка, Тоня;  знову
ж пiдхмеленому тестевi подобалася щироукра©нська  Оксана.  Ольга  моя,  як
звичайно, скапiтулювала, знаючи, що все 'дно мамине буде зверху. Я уже був
згiдний на Оксану, справдi гарне iм'я, хоч останнiм часом Оксани  навально
увiйшли в моду. Але най уже буде Оксана, а то теща зациклиться  на  якiйсь
I© чи Лiлi.
   - Зна╨те що, дiду й бабо, - рятував я свою доньку вiд козячих кличок, -
не треба нам Л╨ночок та Св╨точок, Оксану нинi на кожному кроцi  зустрiнеш.
Якщо вже не прийма╨ться, щоб дитя звалося Соломi╨ю, то згадаймо,  що  ╨  у
нашо© дiвчинки бабуся,  яка  носить  рiдкiсне  й  милозвучне  iм'я  Настя,
Анастасiя, Настуня, Настася. Назвемо отже малу на бабину честь Насткою. Чи
як кажете? - Очевидно, на радощах я теж випив, i тон мiй був пiднесений  й
пiдхмелений... або й щирий, без хмелю, чому б нi?
   Я прагнув миру й любовi в сво©й хатi.
   ...А теща, розрум'янена й, певно, щаслива, цмокнула мене в щоку.


   3
   Цю iсторiю. Майстре, можна порiвняти до  велико©  полотняно©  торби,  з
якою ходили,  бувало,  перекинувши  через  плече,  старосвiтськi  жебраки;
тiльки старосвiтськi жебраки, "дiди"  чи  старцi  виповнювали  сво©  торби
скибками хлiба, картоплею, воречками з просом i кукурудзяним борошном, а я
сво╨ю чергою наладував у свою торбу камiння; перший камiнь я поклав у  не©
ще влiтку пiд час косовицi... власне я скидав молоде пахуче сiно в копицi,
а мо© мама принесли менi в "Дубники", де  колгосп  "на  постiйне"  видiляв
мамi дiлянку сiножатi, косарський обiд: вареники з  сиром  i  сметаною  та
рисову кашу на молоцi.  Вода  була  поруч:  з-пiд  корiння  усохлого  дуба
про-жолобилася криничка - пий i насолоджуйся.

   По обiдi я сказав мамi, що Пиндилик - партiйний секретар у нашому  селi
агiту╨ мене вступили до партi©; я сказав це  начебто  мiж  iншим,  начебто
Пиндиликова агiтацiя стосу╨ться когось iншого, чужого, а не мене особисто,
начебто це була така собi дрiбничка... якась агiтацiя...  якась  партiя...
якесь далеке торохкотiння  воза  посеред  ночi:  i  хай  собi  нiчний  вiз
котиться, а нам байдуже, ми будемо спати.

   Мама не робили вигляду, що новина ©х не стурбувала,  запропоновану  гру
вони не прийняли; стовбенiли,  опершись  на  граблi;  на  ©хн╨  гостроносе
аскетичне обличчя впала тiнь; менi з дитинства був знайомий  цей  пташиний
вираз обличчя, який появлявся кожного разу, коли мама були чимсь наляканi,
заскоченi зненацька, вся ©хня постать  наготовувалася  немовби  злетiти  -
такi вони були напруженi й легкотiлi; порив до лету однак тривав  недовго,
злякана птаха залишалася на землi: мама,  стиснувши  уста,  готувалися  до
оборони.
   - Це дуже поважна справа, сину, - сказали вони. - I  не  вдавай,  прошу
тебе, що Пиндиликову пропозицiю  ти  в  одне  вухо  впустив,  а  другим  -
випустив. Афоня Пиндилик пустив гадюку... ходиш ти  з  гадюкою  в  пазусi,
щохвилини вiдчуваючи, як вона оперiзу╨ тво╨ тiло... оперiзу╨  i  чека╨  на
тво╨ рiшення.  А  ти  закаменiв  на  роздорiжжi...  двi  дороги  ведуть  з
роздорiжжя в свiти: направо пiдеш з партiйним квитком i до партiйного  раю
заведе тебе рiвна дорога, устелена килимами...  там  у  раю,  начальницьке
крiсло, файна платня, права усякi й блага писанi й неписанi; у  партiйному
раю ти будеш схожий на пастуха,  який  пасе  овець,  котрi  вибрали  другу
дорогу - лiву. Природн╨ бажання кожного бути пастухом, якщо,  звичайно,  ╨
вибiр.
   - Чи нема... чи нема  третьо©  дороги?  -  запитував  я  маму.  Й  мушу
признатися, що якраз на сiножатi, на цiй круглiй,  як  сковорода,  полянi,
отороченiй зусiбiч лiсом й ущерть залитiй сонцем  i  виповненiй  людськими
голосами, передзвоном кiс (а ще хтось iз косарiв, який теж тут мав дiлянку
"на сiно", принiс радiо, що вигойкувало щось ритмiчно-монотонне, чуже,  як
папуга на вербi) я уперше замислився над третьою  дорогою.  Вона  являлася
менi непомiтною помiж травами й зарослями терену, одначе прямою i  чесною,
без компромiсiв iз самим собою.
   - Чого ж, ╨ iще третя дорога, - вiдповiли  мама,  неначе  пiдтверджуючи
мою думку. - Тiльки нелегка вона в наш  час...  устократ  вона  важча  для
iнтелiгента, котрий завше у громади на очах. Вона хiба придатна для  того,
хто в полi з сапою або ж -  iз  трактором.  Тому  ато  в  полi,  простiше:
вiдробив свою норму, висапав свою дiлянку - i нiкому нема до тебе дiла,  i
ти нi вiд кого не залежиш. Хай  там  собi  вмирають  Сталiни,  най  Хрущов
обiця╨ комунiзм, що нiбито ось-ось ма╨ настати - йому до  всього  байдуже.
Ти ма╨ш свою роботу, свiй хлiб, свою хату, свою  худiбку  в  оборi,  свого
Бога на стiнi i свою правду. Та я мiркую, що  навiть  тому,  хто  в  полi,
доводиться iз сво©м Богом та iз  сво╨ю  правдою  нелегко,  дарма,  що  вiн
вiдгороджений вiд свiту... свiт його зманю╨, вiн зi свiтом так  чи  iнакше
змотужений i вiд нього залежний.

   - Як же бути, мамо, на третiй дорозi  тому,  який  не  в  полi,  як  ви
кажете, а в школi? - запитував я не маму, а самого себе. - Коли  ти  щодня
на виднотi, на людях... i слова тво© ловлять... ти хочеш, щоб  слова  тво©
ловили... ловили й вибудовували з них сво© душi: цеглина до  цеглини  -  й
поста╨ цiла будова... цiла велетенська будова, виявля╨ться,  вибудувана  з
фальшивих слiв, мовлених за фальшивою шкiльною  програмою.  -  Я  мимохiть
стулив повiки, уявляючи  юнацьку  душу,  ангела,  зiтканого  з  фальшивого
матерiалу... ангел був чорний, як комин, наскрiзь завуджений, пота╨мний  i
хитрий, облесливий  i  пiдлий;  душа  була  мiлка,  жабi  по  колiно,  але
непрозора, не проглянеш ©© дно. Мене пройняв  жах  i  сором  за  себе:  я,
прецiнь, докладаю зусиль, будуючи душi з олжi,  з  брехливо©  iсторi©,  iз
спотворено© моралi, з iдей, в якi, якщо по правдi,  нiхто  не  вiрить,  iз
щоденного лицемiрства.
   - Я не знаю, як бути тому, який хоче обрати третю дорогу  й  при  цьому
залишитися вчителем iсторi©, - вiдповiли навпростець  мама,  рятуючи  мене
вiд напливу чорноти скалiчених душ. - Якщо рушиш уперед не оглядаючись, то
вже завтра тебе зупинять. На обочинах розставлено багато  полiцi©,  багато
пиндиликiв. Що залишиться вiд чесного учителя iсторi©, того, який  вирушив
уперед, не оглядаючись? Ти над  цим  думав?  -  Мама  покинули  граблi  й,
пiдстеливши пласт сiна, сiли в тiнь копицi навпроти мене. Я  не  впiзнавав
©хнiх думок, мама нiколи не  вчили  мене  боязливо©  обережностi...  вчили
мудростi,  так,  вчили  правдивостi.  Чого   ж   сьогоднi   лякають   мене
пиндиликами? Це так на них не схоже.
   - Я щось не так  сказала?  -  спитали  по  хвилинi  мама,  читаючи  мо╨
здивування. - Осуджу╨ш мене за те, що боюся за твою долю? Що остерiгаю вiд
пиндиликiв? Я сама себе осуджую, це правда... але правдою ╨ i те, що  свiт
повний пиндиликiв i ти нiкуди вiд них не дiнешся, бо ма╨ш  диплом  учителя
iсторi©, бо ма╨ш жiнку, малу Настусю, ма╨ш Хмуру Настю з Головою,  i  ма╨ш
на додаток мене, стару. I з тим, що ма╨ш, мусимо рахуватися.  Мусимо...  -
вона повторила майже зi стогоном. - О, якби менi хотiлося  порадити  тобi,
Павле: плюнь на цiлий свiт, ось ма╨ш сiножать, ма╨ш сонце i дощ, ма╨ш Бога
над собою i совiсть у собi - i жий правдиво сто лiт. Не маю однак права на
таку пораду. Це мене гризе, що не маю... - В тiнi копицi пасмо волосся, що
висмикнулося з-пiд хустини на вухо, немилосердно пекло молочною  бiлизною,
а брови iскрилися кучерявим iнi╨м. Очi теж були пiдбiленi  молоком;  крiзь
молоко немовби вiтер продмухав ополонку, пробився на поверхню спогад. -  Я
згадала оце нашого Зiновiя, - сказали мама й посмiхнулися  лагiдно,  немов
живий  Зiновiй  стояв  поруч.  -  Згадала-м,  як  випроваджувала  його   в
укра©нську партизанку. З  ним  було  простiше,  нiж  з  тобою,  дарма,  що
випроваджувала хлопця на погибель. Вибору не було. Хто ще  iнший  мав  йти
воювати за Укра©ну... воювати й вмирати за не©, як  не  мiй  син?  Це  так
зрозумiло...

   Щоправда, тодi свiт дiлився просто: на чорне й на  бiле.  Тепер  же  до
чорного додають бiле, змiшуючи ©х, i виходить щось сiре...  i  кажуть,  що
так ма╨ бути. Важко порадити, як повернути бiлому його бiлизну. Ти вчений,
сам ма╨ш вирiшити.

   Другий камiнь я поклав у свою  полотняну  торбу  на  Свят-вечiр;  рiдко
якого року я не при©жджав додому, особливо пiсля татово© смертi, щоб сiсти
з мамою до свято© вечерi; це стало традицi╨ю i потребою  мо╨ю  i  маминою;
хоч мама залишилися на господарцi однi, без тата й без мене, бо ж я, як то
кажуть, здобував вищу освiту в Бистричанах, але вони нiколи не  скаржилися
на самотнiсть; вони не вмiли бути самотнiми; вони  вели  розмови  з  нашою
мiнiатюрною корiвчиною, поросятами, курми, а найбiльше любили розмовляти з
Кудла╨м, якого взимi у лютi  морози  впускали  нанiч  до  хати.  Я  колись
випадково пiдслухав мамину розмову з Кудла╨м. Собака сидiв на хвостi й  не
спускав iз мами очей. Мама оповiдали йому,  що  не  привезли  до  магазину
хлiба, оце три днi сидимо з тобою на пляцках. Але то  ще  не  бiда,  якось
перебудемо, картопля, прецiнь, вродила. Мабуть, через те, що  кожного  дня
ходжу до магазину по хлiб та з нiчим повертаюся,  цi╨©  ночi  снився  менi
хлiб. Кажуть, Кудлайку, що коли сниться хлiб, то - на щастя i на прибуток.
Дай Боже. Ну, снилося менi, що йду полем та йду й несу в бiлiй хустинi два
хлiби житнi, великi, як жорна.  Колись,  як  ще  не  зав'язали  в  Черченi
колгосп, я сама вмiла такi випiкати, а тепер не знаю, чи втрафила б.  Хлiб
у хустинi пахне на цiле поле, а може, й на цiлий свiт... i я знаю, що несу
цей хлiб Зiновiю на те далеке  поле  в  Братишанах,  на  якому  загубилася
Зеникова могила. Вiн, Зеник наш, нiбито зголоднiв на тому  свiтi,  бо  там
нiбито дають лише бiлi  булки  з  мармелядою,  а  йому  забаглося  чорного
разового хлiба... вiд, чорного разового хлiба прибува╨ сила.
   Я йду, чу╨ш, Кудлайку, чужим полем  i  сушу  собi  голову:  нащо  мо╨му
синовi людсько©  сили?  Там  де  вiн,  потрiбна  лише  молитва,  любов  до
Всевишнього.

   I такi розмови "на ружнi теми"  мама  торочать  цiлими  годинами;  вони
вмiють також розмовляти на городi коло картоплi, в саду -  з  деревами,  а
коли пада╨ дощ - то й з дощем, якщо вi╨ вiтер - то з вiтром.
   А коли ©м надокучають роботи i розмови, то сiдають за стiл до книжок.

   То хiба може утриматися в нашiй хатi самотнiсть?
   На Свят-вечiр я мамi потрiбний як нащадок i продовжувач роду  Ключарiв;
мама переконанi, що на Свят-вечiр у гостi до живих приходять душi померлих
родичiв - дiдiв i прадiдiв аж до  хто  зна╨  якого  колiна,  вони  незримо
присутнi за столом на покутi в хатi, в коморi, де пахне  сухим  зерном,  у
стайнi бiля корови, й навiть чути, як вони походжають стежками на подвiр'©
- снiг рипить пiд ©хнiми постолами; родичi  надслуховують  пильно,  чи  не
скрипить дубова наша хата, чи шашель не точить старi скринi, чи на  горищi
не вгнiздилися  злиднi,  чи  в  хатi  ще  панують,  як  i  в  давнi  часи,
боголюбство, чесноти людськi, добро i праця, чи  святi  образи  висять  на
чоловiй стiнi; а ще запитують предки корiвчину нашу,  чи  не  голодна,  чи
сiно не стухле, чи газди припадкове, впадаючи  в  гнiв,  не  обзивають  ©©
чорним словом або й хапаються з iстик.
   I дуже сумують предки,  що  в  бур'янi  за  стайнею  iржав'i╨  плуг  iз
поламаною  колiснею,  що  не  чутно  на  обiйстю  кiнського  iржання,   що
потупилися, складенi в коморi в мiшках, бездiяльнi татовi долота й  тесла,
свердла й гиблi, "васерваги"  для  вирiвнювання  i  припасування  та  iнше
теслярське начиння, яке в недавнi часи мандрувало з  татом  по  селах,  де
будувалися церкви, читальнi й простi селянськi будiвлi.
   За все, що ╨ добре в газдiвствi, i за все, що ╨  занехаяне,  призабуте,
вiдповiдати ма╨  той,  хто  ╨  продовжувачем  та  пам'яттю  роду;  отже  я
при©жджаю на Свят-вечiр гейби на суд або на похвалу, принаймнi так важають
мо© мама.

   Для мене  ж  особисто  Свят-вечiр  у  Черченi  -  це  нiяка  не  данина
патрiархальщинi, це навiть не повернення до рiдних джерел, як  це  люблять
пiдкреслювати поети, на©жджаючи в  село  до  матерi  в  гостi;  я  ©ду  на
Свят-вечiр до Черчена без надзавдань, не маю також,  сказати  б,  "творчих
планiв", я при©жджаю до матерi - i цим усе сказано; хочу з  нею  посидiти,
послухати ©© жалi на здоров'я, подiлитися сво©ми бiдами або  й  порадувати
добрими новинами. А ще я ©ду, щоб наколоти мамi дров, нарiзати  сiчки  для
корови. Яка вже тут патрiархальщина?

   Так було завжди...
   Так було й в останнi два роки, вiдколи  я  оженився  в  Голови;  навiть
Хмура Настя не пробувала мене виховувати в ате©стичному дусi, коли я перед
Свят-вечором вибирався до мами. Ольгу з малою Насткою вона,  щоправда,  не
пускала, мовляв, перестудиш дитину - це раз, а по-друге, тобi,  Ольго,  не
пасу╨ справляти релiгiйнi всякi обряди, не забувай, чия  ти  донька,  кому
треба - все бачать... та й менi буде непри╨мнiсть, а ще бiльша - татовi.
   Дивнi вони, отi Чоботи, люди: нiби заприсяженi ате©сти, нiби в  ©хньому
котеджi анi хрестика нiде, анi святого образка, i нiби  жодних  релiгiйних
свят не святкують, а на Рiздво варять пота╨мно кутю, а на Великдень печуть
паски й галунять в цибулиннi яйця.
   - То, сину, такий час настав, що люди навмисне виставляють... гейби  на
воротях вивiшують... гейби таблички чiпляють собi на груди:  ось  якi  ми,
мовляв, безвiрники, чорти ми рогатi, такi, якi дуже подобаються  совiцькiй
владi... - зiтхали мо© мама, коли, бувало, ми з нею на цю тему розмовляли.
- Або дуже хочуть тiй владi сподобатися, - додавали  вони.  -  Колись,  до
вiйни, як ще Польща у  нас  панувала,  то  дiялося  навиворiт:  святих  та
побожних напоказ наплодилося багато. Так тодi  було  вигiдно.  Видно,  час
дикту╨   людинi   ©©   поведiнку,   вiдповiдно   вона   й   мiня╨   шкiру,
пристосовуючись.
   Того далекого Свят-вечора, коли ми сидiли за столом i  вечеряли,  знову
повели розмову про мо© "партiйнi справи"; перед  розмовою,  перед  вечерею
були сповненi, як з року в  рiк,  як  i  сто  рокiв  тому  усi  первовiчнi
рiздвянi, як мама казали, "приписи", а у тих приписах вимага╨ться, щоб  ще
перед тим, як внести до хати вiвсяного снопа - "дiдуха" й пласт сiна,  щоб
розстелити його на столi  пiд  обрусом,  треба  покропити  свяченою  водою
ворота й стовпи на хвiртцi; а ще в саду я мав торкнутися  долонею  кожного
дерева, подякувавши за осiннiй урожай плодючий, i вдарити обухом сокири тi
яблунi й грушi, якi стоять яловi, й  пригрозити  ©м,  що  коли  не  будуть
родити, то цього року будуть згладженi зi свiту; а ще  я  не  повинен  був
забути покропити йорданською водою покинутого за стайнею плуга,  по  ручки
чепiг засипаного снiгом, дарма, що той плуг, затуплений, iржавий, мертвий,
давним-давно не ви©жджав у поле веснувати; а ще пiсля молитви в хатi перед
образами за душi мертвих я зарубував сокиру у хатнiй порiг, пам'ятаючи, як
це робили небiжчик мо© тато, при цьому примовляючи: "Топорику мiй,  вiрний
приятелю, у терновому вогнi викований, у свяченiй  водi  гартований,  мо╨ю
силою напо╨ний, стережи  вiднинi  й  до  прийдешнього  Рiздва  мою  хижку,
пильнуй, щоб цей порiг не переступили нi смерть,  нi  слабiсть,  нi  дикий
звiр, нi нечиста сила, нi чоловiк iз чорними намiрами. Гостре тво╨ лезо, а
топорище крiпке. То най Бог нам помага╨. Амiнь".
   Предки  напевно  були  мною  задоволенi;  я  нiчого   не   забував   iз
старосвiтських приписiв, а  мама  не  могли  натiшитися,  що  на  родовому
подвiр'© Ключарiв порядку╨ господар - i отже нiчого тут не  змiнилося  вiд
первовiку. По правдi сказати, вiд  слiв  i  дiйств  рiздвяних  я  теж  мав
задоволення, вони, слова i дiйства, може,  у  наш  рацiональний  час  були
на©вними, може,  та©ли  в  собi  магiю  давнини,  яку  сьогоднi  не  можна
пояснити,  бо  що,  наприклад,  сьогоднi  означа╨  омивання  рогiв  коровi
свяченою водою... та, очевидно, нiчого пояснювати й не треба,  хiба  тобi,
чоловiче, мало того, що почува╨шся по╨днаним iз  прадавньою  глибиною,  що
ланцюг, початок якого висоту╨ться з мороку вiкiв, не  обiрвався,  ти  його
трима╨ш в руцi, ти його ланка, i вiн тобi, як це не дивно,  потрiбний,  бо
дода╨ тобi впевненостi, сили до життя i... вiдчуття безсмертя.
   Пiсля перших двох-трьох обов'язкових ложок кутi, мама питали  мене  без
передумов, чи "той Афоня" вiдчепився вiд тебе з сво╨ю партi╨ю. Видно,  вiд
першо©  нашо©  "партiйно©"  розмови  на  "Дубнику"  в  ©©  душi   засiлася
тривога... тривога, як колючка терну, болiла ©© i не давала спокою.
   - Не тiльки Афанасiй Пиндилик, але й теща з Головою напосiдають: ступай
до партi©, поки просять, - вiдповiв я, повертаючись iз рiздвяних та©нств у
сьогоднiшнiй день. - Я збирався про це з вами  поговорити.  Або-або:  мушу
вирiшувати.

   - Власне, ти вже вирiшив без мене, -  дорiкнули  мама,  пильно,  гостро
глянувши на мене. - Чого питати? Я не маю права анi  тобi  дозволити,  анi
заборонити. Я тiльки... я тiльки сподiвалася, що  ця  хмара  тебе  обмине.
Сподiвалася, очiкувала, що вона обiйде тебе десятою дорогою i... воднораз,
як це не тяжко признаватися, побоювалася, що хмара не пролл╨ться  на  тебе
дощем i ти залишишся посеред пустелi: не буде  тобi  доступу  до  науково©
роботи, до кандидатсько© дисертацi©,  про  яку  ти  мрi╨ш...  я  це  добре
розумiю, знаю, що буде заборонена дорога й до поезi©, до видання книжок. В
останньому ти вже ма╨ш сумний досвiд. - Свiчка, встромлена в  хлiбину,  що
вiднинi аж до Йордану буде  називатися  "Василем",  потрiскувала,  полум'я
моргало, немовби душi предкiв тiсним колом сидiли  обiч  мене  з  мамою  i
важко дихали, слухаючи нашi проблеми; я подумав, що  це  були  також  ©хнi
проблеми. Мабуть, не будуть байдужими, якою дорогою пiде ©хнiй нащадок.

   - Ми вже про це говорили, мамо, минулого разу. Я справдi вже вирiшив...
я не хочу залишатися на обочинi будь-яко© дороги;  я,  може,  не  збираюся
зривати яблука в партiйному раю, але й не випада╨ менi  викошувати  гiрчак
на обочинi... гiрчак нiкому непотрiбний. Я хочу по змозi приносити користь
сво╨му народовi, як ви  мене  вчили,  -  випалив  я  скоромовкою,  начебто
злякався самого себе, що до кiнця усього не скажу, завагаюся i вiдступлюся
вiд задуманого. Щоправда, рiшення не спало на мене в цю ж хвилину, не один
день я обдумував свiй крок i не один раз уже шматував уже написану  заяву.
Якось Ольга,  смiючись,  склала  шматочки  до  купи,  п'яте  через  десяте
прочитала... прочитала й обняла.
   - То вступай, вступай до тi╨©  партi©.  Усi  вступають.  Чого  ти  себе
мучиш? Хiба ти гiрший вiд якогось Афонi? - Для не©  не  iснувало  в  життi
складностей, вона направду, як велика бiла риба, пливла собi в рiцi  i  ©©
не обходило, що дiялося на берегах.
   - Ти мене не послухав, сину, - сказала мама сумно. - Ти вислухав тiльки
першу частину мо©х мiркувань, вони спiвпали з тво©ми, так, i  ти  поспiшив
потiшити мене, що вступа╨ш в Афонину компанiю. Я й не сподiвалася,  що  ти
так легко пiдда╨шся... пiдда╨шся, зрештою,  перспективi  бiлого  хлiба.  А
красивi слова про служiння... -  i  мама  змовкли  на  пiвсловi.  Я  сидiв
приголомшений-  поворотом  ©хнiх  думок.  Хату  заповнила  нiмотна   тиша.
Котро©сь хвилини моргнула загрозливо свiчка й пригасла, мовби  ©й  у  тишi
забракло повiтря. Ми обо╨ з  мамою  слухали  гнiтючу  тишу,  похнюпившись,
забувши про вечерю... слухали  ми  однак  тишу  не  тiльки  в  хатi,  а  й
прислухалися до того, що дi╨ться за вiкном на  вулицi,  в  селi.  Там  теж
панувала глухота; там нiч придушила хати снiгом; там вулицi  перегородженi
барикадами заметiв; там поснули пси; там замерзли,  стали  грудками  льоду
колядники; там коляди, як ось "Бог предвiчний народився" були  позамиканi,
як в'язнi,  в  чотирьох  стiнах  i  квилили  по-домашньому  коло  вiвсяних
дiдухiв, накрадених у жнива з колгоспного поля.

   - Я подумала... - обiзвалися мама стиха,  -  що  цей  вечiр  схожий  на
цвинтар. А колись... який би вiн не був бiдний, а у вiйну  -  тривожний  i
небезпечний, але завжди радiсний, веселий. Бог предвiчний  народився.  Бог
народився... Бога бояться тво© афонi, сину. Усiх парт╨йних розставили нинi
на вулицях... i вчителiв, i трактористiв, i ланкових, та ще ©м на допомогу
з району при©хали... всi залягли в засiдках i ловлять  колядникiв.  Молодi
заборонено, бо  комсомольцi,  учням  заборонено,  -  усiм  нам  заборонено
колядувати й славити народження Христа, бо так наказували афонi вiд Москви
до Рогача. Вони мудрi, завтра й тебе примусять, як тiльки-но запишешся  до
©хньо© партi©, ловити хлопчакiв, котрi ходять iз  звiздою,  колядуючи.  Та
коби лише тiльки це. Може, приб'ють тобi печатку  на  чоло  i  вже  ©©  не
вiдми╨ш до скону вiку...
   - Очевидно, - сказав я, зiтхнувши, -  не  обiйдеться  без  компромiсiв:
буду Боговi ставити свiчку, а чортовi - огарок.
   - Ти б ще порадився з мудрими людьми. Наприклад, iз  Данилом  Вербенем.
Люди балакають про нього, що вiн немовби дивак, бо всiм старим цiкавиться,
давнiм, запису╨ перекази, щось там замальову╨  у  сво©  зошити,  на  полях
збира╨ черепки. Це, думаю, повиннi робити професори з Ки╨ва або зi Львова,
а не якийсь простий столяр iз мебльово© фабрики в Рогачi. А вiн сво╨ зна╨:
не одним плугом чи гиблем повинна жити людина. Земля наша - це  непiзнанi,
ще не вiдкритi острови. Ти був у нього, у Вербеня? - Мама поклали менi  на
тарiлку вареникiв iз грибами, якi  вони  варили,  як  i  кутю,  тiльки  на
Святвечiр. - ©ж, сину, - припрошували. - А з Вербенем порадься.  Вiдкрийся
йому, я тобi кажу вiдверто: страшно менi. Боюся, що  перекопилять  тебе  в
Пиндиликовiй партi© обiцянками, ласками, вигодами, посадами. Будеш спiвати
де треба й де не треба, як тотi поети, котрi писали про сизокрилого  орла,
батька рiдного, товариша Сталiна, що вилiта╨ iз-за високих гiр.
   - Я був у Вербеня. I не один раз. Беру в нього  книжки  й  консультуюся
стосовно мо╨© майбутньо© дисертацi©.  Заздрю  наповненостi  його  життя...
життя, як повний житнiй колос. I якраз, мамо, у розмовах iз ним я у запалi
полемiчнiм перекреслював поетiв, що спiвають пеани  партi©  та  сизокрилим
орлам   i   якi   нiбито   не   знали,   що   орли   були   i   залишилися
грифонами-стерв'ятниками,  котрi  виморили  голодом  Укра©ну  в   тридцять
третьому роцi, котрi ©© розстрiлювали в тридцять сьомому й сорок  першому,
й котрi  переполовинили  наш  край  по  вiйнi:  одних,  повстанцiв  тобто,
повибивали в нерiвних боях, у засiдках, половили зрадою; других - замучили
в тюрмах; третiх...  сотнi  тисяч  вивезли  в  сибiрськi  снiги.  Аякже...
"Квiтуй, Радянська Укра©но!" Теперiшнi поети нiби цього не  вiдаючи,  далi
кукурiкають: "Нас партiя веде". Куди веде? Куди йдемо?
   I зна╨те, що вiдповiв  менi  мудрий  Вербень?  Вiн  оповiв  притчу  про
коваля, який умiв кувати мечi, що ними  во©  боронили  край.  Одного  разу
коваля полонили вороги й навмисне, для того, щоб вiн забув, як  куються  i
гартуються  мечi,  звелiли  йому  день  за  днем  кувати  кайдани.  Коваль
скорився. Мiсяцi й роки  кував  вiн  у  сво©й  кузнi  ланцюги  ворогам  на
радiсть, а чесним людям на рабство. Коваля вороги вихваляли попiд  небеса,
надiлили його ма╨тками й кликали забавлятись в сво©  палаци.  А  люд  його
прокляв. Кузню дзвiнку обходили  як  закляте  мiсце.  Спалили  його  хату.
Готувалася змова, щоб його вбити. Аж тут на старiсть пильнi очi  донощикiв
виявили й куди треба донесли,  що  старий  коваль  водночас  iз  кайданами
викову╨ пота╨мно мечi, котрi щоночi виносять з його кузнi  юнаки.  I  була
битва. Перемогли юнаки. I  згадали  вони  про  старого  майстра,  який  ©х
озброював. Пiшли до нього  поклонитися.  Але  старий  уже  вмер,  i  юнаки
заледве розшукали на кладовищi забуту могилу.  Вони  поставили  в  головах
хрест, а на хрестi золдтом написали: "Вiн  був  великий,  бо  вмiв  кувати
мечi". Хтось опiсля,  прочитавши  золотий  напис,  люто  його  перекреслив
квачем i розмашисте розтопленою смолою вивiв: "Вiн  був  ницим,  бо  кував
кайдани". Згодом ще хтось третiй викарбував на хрестi  долотом:  "Вiн  був
людиною i час його ловив. Вiн великий у сво©й величi й ниций - у ницостi".
   - Гарна оповiстка, нема що казати, - зiтхнули мама. - Хтось ©©  вигадав
собi на виправдання. Хтось... в усi часи, давнi  й  теперiшнi  були  люди,
яких ловив час. Тiльки менi зда╨ться. Данило Вербень не живе за  приписами
проповiдувано© ним фiлософi©. А тебе навча╨...  -  Мама  сердилися  не  на
Вербеня, не на мене навiть, а на саму себе, бо  не  могли  сказати  твердо
"так" або ж "нi".

   - Вербень - вiльний птах. Вiн обрав собi просте життя: на фабрицi паку╨
меблi, голова його нiчим не забита, нi вiд кого не залежний, бо  нiхто  на
його посаду не зазiха╨. Директору фабрики, чи, скажiмо, секретарю  райкому
абсолютно байдуже, що якийсь  там  столяр  -  пакувальник  Данило  Вербень
замальову╨ до сво©х блокнотiв дерев'янi мости,  одежу  стару  жiноцьку  чи
придорожний хрест. Хоч, можливо, i до Вербеня колись придивляться.
   I зовсiм iнша рiч - я, вчитель iсторi©,  який  ма╨  за  мету  займатися
наукою i поезi╨ю... який на виднотi увесь. - Я подумав, що  нашi  з  мамою
розмови про "Пиндиликову партiю" - це сво╨рiдне риття окопiс для  оборони;
ми наперед  виправдовували  себе,  знаходили  причини  i  пояснення  сво©х
вчинкiв; мама теж вiдчували  потребу  в  оборонi  через  свою  нерiшучiсть
сказати синовi "нi".

   Того Свят-вечора ми або не виходили з окопiв i розмовляли з  мамою  про
©© здоров'я, про мо© шкiльнi справи, про Настку й про Ольгу, про  сiльськi
подi©, про люту цьогорiчну зиму, або ж,  вiдступаючи  далеко  вiд  окопiв,
згадували, як зовсiм  недавно,  "до  совiтiв"  ходили  по  хатах  газди  -
братчики з церковного сiльського братства й колядували про те, що  в  полi
плужок оре, а за тим плужком сам Господь ходить,  Пречиста  Дiва  ©сти  ©м
носить: у газдiвських  колядах,  простих,  i,  здавалось  би,  монотонних,
потужно бринiв басовою струною чар ста-ровiку; слова в колядi  карбувалися
виразно, кожне слово оживало... i вже зникли слова, була  довга  нивка  iз
кiлькома зораними "у  склад"  скибами,  був  Iсус  Христос,  сiльський  iз
вигляду чоловiк, тiльки iз золотим нiмбом навколо  голови,  були  неквапнi
воли в ярмах, були граки на скибах, що вишукували хробакiв, були  невидимi
жайворони в безмежно високому небi, iще стояла край  поля  Божа  Матiр  iз
клунком у руцi, яка  принесла  Синовi  снiдати.  I  ще  чомусь  ця  молода
вродлива жiнка, яка теж, як ©© малювали на  образах,  мала  золотий  нiмб,
була схожа на мою маму.

   Я до  смертi,  мабуть,  до  найменшо©  деталi  буду  пам'ятати  образи,
видiння, що виникали в мо©й  головi,  коли,  сидячи  в  запiчку,  малий  i
принишклий, як миша, слухав газдiвську  коляду;  пiзнiше  я  зрозумiв,  що
мелодi© газдiвських, парубоцьких ("на читальню"), жiноцьких та школярських
коляд, безлiч спiванок i коломийок вливалися нестримними  потоками  у  мою
душу, додавали до кровi живлющого рiдного  ферменту,  робили  мене  таким,
яким я ╨, несприйнятливим до усього нелюдського, ворожого, чужого; i хоч я
буду носити партiйний квиток й нiби  стану  членом  партi©,  але  це  буде
тiльки зовнiшня форма, маска; квиток  -  це  тiльки  обкладинка,  а  ядро,
глибоко сховане, справжнiсть, зостанеться здорове й чисте.

   I чисте, мамо...
   - Зна╨ш, Павле, чого ми товчемося й товчемося навколо твого  вступу  до
партi©? - Мама знову повернулися до наболiлого,  до  чиряка.  Обидвi  руки
поклали на бiлий обрус. - Я давно розгадала причину,  тiльки  не  зважуюсь
уголос признатися. - Вони, мама мо©, нiколи не бавили  нас,  сво©х  дiтей,
зайвими пестощами й цiлунками, та й самi, видно, не  потрiбували  показно©
вiддячно©  ласки,  я  змалку  запам'ятав  ©х  статечною  i  сильною...   i
запам'ятав, що ©х очi завжди горiли сухим i суворим  вогнем;  та  й  тепер
очi, дарма, що вицвiлi, бiлi, теж вдивляються у мене пильно  й  суворо,  а
руки однак, оте висхле корiння, шукали мо©х  рук...  шукали,  знаходили  й
гладили ©х, пестили, i я зрозумiв, що мама наперед мене заспокоювали. -  Я
з самого початку, коли ти лише розповiв про свою розмову з Афонею,  знала,
що ми... нi, ти найперше будеш мати справу з братом, iз Зiновi╨м. Кiсточки
його лежать на полi в Братишанах (Пам'ята╨ш золоту стерню, обiч не© стояли
обчухранi вiтровiями дуби?), а душа його стривожено  нипа╨  помiж  нами...
ходить, тупцю╨, б'╨ться об грати, котрими огороджений нинiшнiй  час,  який
Зiновiй не може збагнути, бо в його часi iснувало  тiльки  бiле  й  чорне;
хотiв би вiн бути тобi суддею, а менi  готовий  докоряти  за  потакування,
через це не може мене впiзнати... не може  укластися  йому  в  головi,  що
рiдний брат, якого  залишив  малим,  коли  йшов  у  повстанцi,  ма╨  стати
комунiстом, ма╨ стати ворогом, одним iз тi╨© незлiчено© тьми,  проти  яко©
вiн воював i вiд кулi яко© загинув; вiн, певно, теж готовий пустити в тебе
чергу з автомата, вбити, та тiльки автомат його заржавiв. Ти собi  уявля╨ш
його муку? Ти собi, Павле, уявля╨ш, як  вiн  низько  хилить  голову  перед
друзями, якi загинули разом iз ним в  лiсах,  i  всi  вони  були  прямi  й
безкомпромiснi...  й  вони,  напевне,  тицяють  у  нього  пальцями:  "Ма╨ш
брата-юду, запроданця. А хвалена твоя мама, Зенику,  виявилася  пересiчною
сiльською бабою. Де ж подiлися тая заповзята  Ключариха,  яка  без  сльози
випроваджувала тебе в  повстанцi,  примовляючи:  "Йди,  сину,  воювати  за
Укра©ну"? Чому ж молодший вчений ©© син не викопа╨ автомата та не знiме  з
нього iржу та не наладу╨ рiжок набоями?
   Чи ти вважа╨ш, Павле, що я фантазую?  Чи  справдi  пиндилики  вимурують
стiну помiж  братами,  й  ти  завжди  будеш  почувати  себе  винним  перед
Зеником... будеш вiдчувати, що на тебе нацiлений його автомат. А  ти...  а
ти теж озбро©шся i, оглядаючись на мене, будеш цiлитися в нього?
   Я не вiдповiв мамi нi пiвслова; я ходив  по  хатi,  смалив  цигарку  за
цигаркою i думав, що в маминих словах ╨ рацiя, останнiм часом я теж  думав
про Зiновiя й про стiну, що нас роздiлить, i з ним власне я один говорив i
говорив, то виправдовуючись, то доводячи йому, що в теперiшнiй час  старим
"шмайсером", який зручний для близького бою, багато не навою╨ш. Пам'ятаючи
про автомат, треба освоювати iншу зброю -  плуг.  Так,  мiй  брате,  плуг.
Бiльшовики давно перемiнили тактику фронтального наступу: вони  пiдступно,
поволi розкладають молодi душi, розтопчують нацiональнi  традицi©;  трива╨
проповiдь "╨дiного сов╨тського народа", бо  нiбито  наступила  ера  злиття
народiв; укра©нська мова приречена  на  загибель,  зречення  рiдно©  мови,
прилучення до росiйщини вихваля╨ться i пiдноситься у ранг  прогресивностi,
а  для  тих,  хто  сумнiва╨ться,  розроблена  теорiя  "двох  рiдних  мов";
фальсифiку╨ться iсторiя... в кожнiй iсторичнiй  епосi  що  не  дiяч  -  то
зрадник; власне i укра©нсько© iсторi© майже  нема╨,  залишилися  в  курсах
iсторi©  в  школi  та  вузах  обкра╨нi   абзаци   про   Галицьке-Волинське
князiвство,  Хмельниччину  та  Колi©вщину,  а  все  iнше  -  Росiя,  царi,
декабристи, народники, робiтничi гуртки, Ленiн, революцiя, з'©зди  партi©.
Тарас  Шевченко  пiдмальований  пiд  ате©стичного  бунтаря,  революцiйного
демократа, глашатая дружби народiв; Iван Франко цiле життя тiльки й  мрiяв
про соцiалiстичний лад у Галичинi, заповзято пропагував Маркса й дописував
кавальчики до  ленiнсько©  "Искри";  Центральна  Рада,  Захiдно-Укра©нська
Народна Республiка - зборища буржу©в, якi мрiяли, кому б  дорожче  продати
неньку-Укра©ну; в Ки╨вi палять укра©нськi стародруки; в Галичинi  то  тут,
то там спалахують церкви  й  каплицi;  корчують  хрести  на  полях  та  на
роздорiжжях; iз музе©в вилучають твори митцiв, iмена яких поскребованi, бо
вони, Зенику, малювали укра©нських князiв, гетьманiв,  сiчових  стрiльцiв,
Петлюру й Грушевського, i твори тi знищують або ж, як то ведеться  у  нас,
розкрадають;  по  селах,  по   зачинених   церквах   нишпорять   облесливi
колекцiонери, якi видурюють за безцiнь iкони, речi  ужиткового  мистецтва,
навiть дзвони знiмають з дзвiниць й пiдпiльними стежками пачкують  в  чужi
кра©; археологи з  Москви  та  Ленiнграда,  коштовностi,  здобутi  ними  в
розкопах на нашiй землi,  явно  вивозять  до  сво©х  музе©в;  письменникам
звелено писати про  "прекрасну  радянську  дiйснiсть",  а  котрий  iз  них
зважу╨ться втекти в iсторiю, той запiдозрю╨ться в  усiх  смертних  грiхах;
тих же хоробрих, якi пробують говорити бодай про елементарнi права  людини
чи про русифiкацiю, вихоплюють з  людського  гурту  й  за  давньою  доброю
сталiнською звичкою везуть у тюрми й  табори.  Чи  ти  уявля╨ш,  Зенику  -
брате, який вал потопту  котиться  по  Укра©нi...  хвиля  за  хвилею,  яка
пустеля духовна дедалi ста╨ ширшою i  глибшою.  Сiють  та  сiють  товаришi
бiльшовики пiсок, на якому ростуть  хiба  що  бур'яни,  отруйна  хопта.  З
Укра©ни зосталася ватерка, кволе полум'я ледве  блима╨,  а  студенi  вiтри
готовi до решти засипати ©© пiском,  залити  водою  з  калюж,  розтоптати,
спалити, а попiл розвiяти... i я  ще  дивуюся,  брате,  що  ватра  iще  не
погасне, мабуть, глибоко вкорiнений наш народ, вiн, як трава пiд ногами  -
топчи ©©, викошуй до стебельця, виполюй, а вона  навеснi  таки  зазеленi╨.
Одначе, брате мiй Зiновiю, мусить хтось до тi╨© ватри пiд-кидувати дровець
й стерегти кволий вогонь.  Заняття  це  непомiтне,  на  полонинах  вiвчарi
називають тих, якi стережуть, щоб вогонь у ватрi не погас, спузарями,  ти,
певно, чув про них; я хочу бути спузарем; я  буду  щасливий,  коли  афонi,
самi того не вiдаючи, допустять мене, перевiреного й довiреного, з  ©хньою
перепусткою до ватри i я, скiльки зможу  й  скiльки  вдасться,  стерегтиму
вогонь.
   Це так красиво говориться: стерегти  вогонь.  В  буднях  я  стою  перед
дiтьми, перед ©хнiми допитливими очима й вишукую спосiб, як  би  непомiтно
засiяти в ©хнi душi зеренце з того поля, на якому загубилася твоя могилка,
мiй брате. Очевидно, це дуже складно, це дуже небезпечно, це  дуже  пинява
робота, але iншо© ради нема. Автоматом потопт не зупиниш, по  потопту,  по
облозi треба знову й знову ходити з плугом... i я хочу ходити з плугом,  i
байдуже менi, що напишуть на мо╨му хрестi.

   Мамi навкучила мовчанка, вони  тоненько,  впiвголосу,  немов  повiсняну
нитку прядучи, заколядували, що Бог предвiчний народився прийшов днесь  iз
небес; коляда пливла одним руслом, а другим руслом  перекочувалися  маминi
думки; мама не спускали з мене пильного  погляду,  i  знову  ©хн╨  обличчя
набрало пташиного виразу, а менi здавалося, що вони слово в слово  читають
мою розмову iз Зеником.

   - Поставте свiчку в церквi за упомин його душi, - попросив  я  маму.  -
Вiд себе й вiд мене. Ми з ним у згодi... ми з ним в однiй сотнi,  мамо.  Я
навiть думаю - це, певно, ╨ретична думка, - що коли б  не  було  Зеника  i
його друзiв, коли б не було ©хнiх смертей та ©хнього терпiння, то такi, як
я, були б iнакшими, гiршими. Ми часом лише вда╨мо, що ©х, лiсових хлопцiв,
забуто, що нiхто не пам'ята╨ ©хнiх могил, дехто, може, ма╨  на  повстанцiв
жаль або й гнiв, бо вiйна-вiйною i рiзне отже траплялося, ©хнiй  чин  живе
помiж нас... чин - це стремлiння, ядро, а що зверху... а який значок...  а
яка книжечка червона в тво©й кишенi... а яка  печатка  -  це  лише  маска,
маска вкрай потрiбна, iнакше  не  виживеш,  нiчого  путнього  без  не©  не
зробиш. Тисячi тисяч ходять нинi в масках. Уявля╨те плугатарiв,  що  орють
потоптане поле, в масках... жахливе, щоправда, видовище,  прокляття  цiле.
Та iншо© ради нема.
   Свiчка встромлена в хлiб, який до Йордану буде  називатися  Василем,  а
хлiбина пiд ним - Меланкою, майже догоряла;  в  хатi  пахло  сiном,  духом
прив'ялого вiвсяного снопа, свiжим хлiбом i ярим воском.
   Ой у полi-полi там плужок оре,
   А за тим плугом сам Господь ходить... - знову ми  з  мамою  колядували.
Котро©сь митi я заплющив повiки i мимохiть побачив поле... i побачив  себе
у полi за плугом.

   Боже, поможи.

   Висить моя полотняна торба на клинку, наповнена не  покаянним  камiнням
чи жебрацьким напрошенням, милостинею, а повна вона мо©х роздумiв, розмов,
сумнiвiв, i хоч iсторiя з "Пиндиликовою партi╨ю" минулася, набуте в торбi,
як кажуть, придасться на кожен день.

   4
   Iсторiя з "Пиндиликовою партi╨ю"  почала  минатися  з  того  дня,  коли
партiйний секретар Афанасiй Пиндилик перестрiв  мене,  коли  я  повертався
додому пiсля урокiв, навпроти колгоспно© контори  й  запросив  до  себе  в
кабiнет. На диво, не був пiд хмелем, як це звичайно  траплялося.  Вибiлена
сонцем гiмнастьорка на ньому була чисто випрана, бiлий комiрець  пiдшитий,
а пряжка офiцерського паска старого зразка  iз  зiркою  була  надра╨на  до
слiпучого  блиску.  Туго  пiдперезаний,  з  цiлим  iконостасом  орденських
планок, у чоботях, що поскрипували, Пиндилик виглядав так, немов  зiбрався
на чергове здибання з однополчанами сво╨©  дивiзi©.  Я  рiдко  його  бачив
зiбраним; вiн  гасав  по  селу  й  по  полях  на  сво╨му  "газику"  завжди
розчервонiлий, добре напiдпитку, безпардонний, не знаючи стриму в лайцi...
i, щоправда, не знаючи стриму в роботi. Вiн був добрим помiчником  Чобота,
бо,  власне,  офiцiйно  називався  його  першим  заступником,  i  дорученi
завдання сповняв ретельно, "аби там кров iз носа", як любив повторяти. Мiй
тесть хвалив його як мiг i казав, що Пиндилик ма╨ "добрий"  характер,  але
надто вже запальний, нетерплячий, часом навiть готовий до бiйки.  I  надто
iдейний, такий, що  його  в  районi  бояться  секретарi;  голомозий,  "пiд
Котовського", з кiнським  обличчям,  iз  випуклим  "адамовим  яблуком"  на
довгiй ши© вiн справдi не викликав симпатi©. Коли ж упадав у гнiв,  бiлiв,
як полотно, а руки в нього тряслися, i слиною бризкав - тодi  виглядав  на
людину, яка себе не контролю╨, на шизофренiка.

   Переповiдали, що Пиндилик на фронтi був контужений i на  всяк  випадок,
"якщо вийде з себе", носив у гiмнастьорцi посвiдку, що сто©ть на облiку  в
обласному психодиспансер!. Чи так воно було насправдi - не можу  твердити,
зате мушу визнати, що за рiк, поки я вiдбував у партi© кандидатський стаж,
не мав iз ним нiяких суперечок, ставився вiн до мене коректно, а  я  сво╨ю
чергою  ретельно  сповнював  простi   кандидатськi   обов'язки:   випускав
загальношкiльну стiнну газету, один раз на тиждень проводив  у  "червоному
кутку" на фермi полiтiнформацiю з доярками i телятницями.
   Афоня припросив мене сiдати у  крiсло  за  полiрованим  столом,  а  сам
розмашисте,  порипуючи   чобiтьми,   походжав   по   кабiнетi,   обкурюючи
"бiломорканалом" членiв полiтбюро на чоловiй стiнi. Я теж запалив цигарку,
зацiкавлений: а про що власне збира╨ться зi  мною  нинi  говорити  товариш
Пиндилик.
   - В мене сьогоднi празник, ти й не помiча╨ш, - сказав  вiн  дружелюбно,
зупинившись перед столом, i тицьнув пальцем у новiсiнький орден на грудях.
- Сьогоднi у вiйськкоматi, понiма╨ш,  вручили  орден  Отечественной  войни
третьо© ступенi. Не забувають старого вояку, - засмiявся сам  до  себе.  -
Ну, кон╨шно, орден небольшой, але обмить полагается. А я замiсть того, щоб
скоромним д╨лом заняться, мушу з тобою отут...
   - Хiба щось сталося? - спитав я.
   - Нiчого не сталося, - вiдповiв Пиндилик. - Просто настала пора всерйоз
побалакати з тобою. Ти вже  збира╨ш  рекомендацi©...  невдовзi,  понiма╨ш,
переведемо тебе з кандидатiв у члени партi©. Ото ж, хотiв би я почути:  чи
ти вже почува╨ш себе комунiстом.
   - Як усi, - вiдповiв я надто бадьоро. - Статут знаю. Партвнески сплачую
справно. Партiйнi доручення виконую. Що  бiльше?  -  Я  розмовляв  iз  ним
вiльно, навiть весело; в менi  не  закралося  й  здогаду,  що  стою  перед
нелегкими випробуваннями.
   - Я питаю, чи почува╨ш себе комунiстом?  -  повторив  парторг.  У  його
пальцях  хруснула  цигарка  й  вiн  запалив  другу.  -  Дуже  легко  тобi,
понiма╨ш... статут... бабам _на фермi газетку чита╨ш. Партiя  розпростерла
тобi навстречу руки... по блату,  завдяки  тестю,  розпростерла:  вступай,
мол, у мо© ряди, товаришу Ключар.  Чи  не  так?  -  Афоня  був  спокiйним,
принаймнi стримував себе.

   - Ну, допустимо, що так, - вiдповiв  я  безпечно.  -  Я  до  партi©  не
просився. Ви запропонували торiк,  я,  подумавши  i  все  зваживши,  подав
заяву. Хiба я недостойний цi╨© честi?
   - Легка тобi дорiжка в партiю простелилася, понiма╨ш. Надто легка,  да.
- Стояв навпроти стола, попасав мене  очима,  а  пальцями  вибивав  якийсь
марш. - Я у партiю на фронтi вступив  напровеснi  сорок  четвертого  года,
коли пiдбив третього фашистського танка. Тодi аж змилосердилися надi мною,
а до того дверi для мене були замкненi наглухо. Ти понiма╨ш? Я не один раз
стукав, а менi вiд ворот - поворот: поповских синков не принiма╨мо. Ти про
цей рядок iз  мо╨©  бiографi©  зна╨ш,  нi?  А  ще  iсторик.  Я,  брат,  iз
Днiпропетровщини, откуда всi лучшi©  люди,  як  от  товариш  Щербицький  i
другi╨ ╨сть iще кадри у Ки╨вi та у Львовi  -  люди  надiйнi.  Тiльки  вони
робочого проiсхожденiя, а я - попiвського  роду.  ╞м  було  легше.  Щоб  у
комсомол мене прийняли ще в тридцять шостому  я  зрiкся  свого  старого  й
водночас усi╨© родини - матерi й двох сестер. Я ©х, понiма╨ш,  зненавидiв,
отродь╨ буржуазне, i дотепер не знаю: живi вони чи видохли. Папаня, чув я,
вiдкинув копита аж у Перемишлi у сорок четвертому. Втiкав iз  фашистами  й
усяким збродом перед сов╨цькою властю, бо за окупацi© молився, мать  його,
щоб згинув товариш Сталiн i все наше во©нство. Тому партiя i  посматрiвала
на меня кривим оком, що, до речi, було цiлком справедливо.  Я  на  фронтi,
понiма╨ш, кров'ю доказав, що назавжди вiдчахнувся вiд  попiвського  пня  й
iскупiл грiхи... я дивлюся партi© в очi, як младенец непорочний. Як сказав
поет: нема зерна неправди за мною.
   - У мене теж нема, - сказав я не заради принципу, не  задля  того,  щоб
себе iз ним зрiвняти, я й не думав iз ним рiвнятись, а лише для того,  щоб
швидше спрямувати його вогонь на себе;  я  здогадувався,  що  вiн  кружля╨
навколо, як лис навколо курника, не випадково, бо й не випадково перестрiв
бiля контори; вiн уже тримав мене на прицiлi; Пиндилик  не  мiг  жити  без
вичитування  моралi,  без  запiдозри  в  шкiдництвi,  копирсання  пiд  час
перевiрки рiзних скарг, заяв i особливо - "сигналiв", це була його стихiя.
Вiн не мав вiд сво╨©, сказати б, громадсько©  дiяльностi  нiяко©  побiчно©
вигоди, у Черченi переконалися у його непiдкупностi, навiть горiлкою, якою
вiн заливався, не  можна  було  його  купити;  горiлку  товариш  пив,  але
партiйно© совiстi, як сам любив говорити, не пропивав.  Його  iдейностi  й
партiйностi не могли  витерпiти  нi  перша,  нi  друга,  нi  навiть  третя
дружина. Так принаймнi говорили всезнаючi сiльськi куми.
   У  Черченi  вiн  появився  десь  наприкiнцi  п'ятдесятих  рокiв   пiсля
закiнчення  у   Бистричанах   дворiчно©   школи   голiв   колгоспiв,   але
господарювання на полi й на фермах давалося йому, як цигановi  мулярка,  i
"район" переорi╨нтував свою "кадру" на партiйну роботу.
   Зрiдка на©жджали до нього дорослi дiти вiд усiх трьох жiнок, якi  однак
довго в батька не гостювали: давалися  взнаки,  певно,  постiйне  батькове
полiтикування, запущенiсть житла (вiн жив у спорожнiлiй  хатi,  господарiв
яко©  вислали  в  Сибiр),  а  найбiльше   Пиндиликових   нащадкiв   мучила
вiдчуженiсть, а то  й  ворожiсть  цiлого  села  до  ©хнього  непогамовного
батечка.
   - Що в тебе нема? - перепитав Пиндилик, не зрозумiвши мо╨©  реплiки.  -
Зерна неправди, так? - засмiявся.  Вiн  смiявся  зубами,  зуби  мав  бiлi,
рiвнi, красивi - нiкотин ©х не  брав.  -  Та  ви  всi  тут,  понiма╨ш,  на
Западной одним миром мазанi i одним духом, бандерiвщиною диха╨те. Теж менi
ангел-херувим знайшовся.

   - До ангелiв себе не причисляю, Афанасiю Тимофiйовичу, але й до ворогiв
радянсько© влади прошу мене не зараховувати: у бiлих армiях не  служив,  в
iнших партiях не перебував, за кордоном не був i родичiв  там  не  маю,  -
вiдбився я анкетними даними. - Старший брат загинув на фронтi за радянську
владу. Батько теж був поранений  на  Дуклi.  Про  який  бандерiвський  дух
говорите... та й чому раптом про це говорите?

   - Бо я, понiма╨ш, зобов'язаний... бо я парт╨йний секретар, бо надходить
термiн приймати тебе в члени партi©. А ╨сть, так, ╨сть сигнали, що тебе до
партi© на гарматний вистрiл не можна пiдпускати. Понял? -  сказав  вiн  iз
притиском.
   - Сигнали можуть бути й фальшивими, - вiдповiв я  i  мислено  озирнувся
назад на  сво©  можливi  й  неможливi  грiхи..  Хтось-щось  довiдався  про
Зiновiя? Боротьба його i його смерть були тайною мо╨ю i маминою та ще тi╨©
жiнки з Братишан, яка поховала його в нiмецькому шанцi. Став йому  вiдомий
змiст  рецензi©  на  рукопис  мо╨©  поетично©  збiрки?   Трапилися   якiсь
iдеологiчнi "проколи"  в  школi?  Чи  Хмура  Настя  вдома  пiдслухала  мо©
необережнi реплiки?
   - Ми сiчас перевiримо сигнальчики,  понiма╨ш...  якби  на  слiдствi.  Й
побачимо, який ти чистий перед партi╨ю. - Вiн сiв до стола навпроти мене i
з папки, що лежала на столi, висмикнув кiлька папiрцiв.  -  Ну  от  перший
вопрос, товаришу Ключар. Стало в районi вiдомо, що ти хрестив свою  доньку
в греко-католицькому обрядi. - Афоня поглядав на мене холодно, презирливо.
В продовжних глибоких зморщках його  довгобразного  обличчя  чорно  сидiла
злiсть. Великi руки лежали на паперах, як двi розпластанi жаби, що  готовi
до стрибка. Ленiн за його  плечима  на  стiнi,  наставивши  вухо  на  нашу
розмову, косо позирав на iконостас, сво©х послiдовникiв.
   Грiх мiй був справдi великий; хрещення Настусi теж належало  до  тайни,
яку знали мама, я i Ольга. Однорiчна дитина, очевидно, не могла вилепетати
тайну бабi  Настунi.  Хтось...  Зрештою,  що  було  дивуватися?  За  отцем
Назаруком, який не прийняв православ'я, й пiсля таборiв продовжував та╨мно
вiдправляти по хатах i в лiсах Службу Божу, хрестити дiтей й  вiдспiвувати
ночами померлих, напевно стежили явнi i  тайнi  гебiсти,  котрийсь  з  них
вислiдив, що священик вiдвiдав мою матiр,  не  було  великих  труднощiв  й
вичислити хрещення нашо© мало©.
   - Що правда, то правда, - не став я вiдпиратися. - Це сталося без  мого
й Ольжиного дозволу. Я прецiнь знаю, чим хрестини для мене пахнуть. Чого б
я ризикував? Але  мо©  мама,  скориставшись,  що  Анастасiя  Степанiвна  з
Головою по©хали на курорт, а  нам  з  Ольгою  забаглося  послухати  капелу
бандуристiв iз Струсова, що давала концерт у Рогачi, i _ми залишили дитину
на не©, перехрестила онуку. Якийсь мандрiвний пiп, як на зло, прибився  до
хати... - В мо╨му поясненнi майже все було  правдиве,  майже...  бо  ми  з
Ольгою  навмисне  вибралися  на  концерт.  -  Самi   розумi╨те,   Афанасiю
Тимофiйовичу, Ольга, моя дружина, яка вихована  в  ате©стичному  дусi,  не
дозволила б, щоб на ©© родину впала пляма. Вона в мене ма╨ свiй погляд  на
релiгiю взагалi  й  на  католицизм  зокрема.  Та  що  зробиш  тепер...  не
повернеш... сталося. Не буду ж битися з старою матiр'ю. Чи не так?
   - Твоя мама тоже штучка. Менi доносили: дуже  нацiональне  свiдома.  До
вiйни, за Польщi,  в  читальнi  крутилася:  вистави,  понiма╨ш,  концерти,
фестивалi. Дивно, що вона не замазала руки в бандерiвському пiдпiллi.  Або
й замазала, Та тiльки не доказано. Нi, не  дурно  якраз  до  не©  заблукав
унiатський пiп.
   - До не© смерть добира╨ться, товаришу Пиндилик, - спалахнув я. -  Стара
вона... не бо©ться нiяких погроз.
   - Но-но, - цвиркнув Пиндилик зневажливо крiзь  зуби.  -  Ти,  понiма╨ш,
только не кип'ятися. Твоя теща правильно тебе зхарактеризувала: яблуко вiд
яблунi далеко не вiдкотилося.
   - Моя теща, шановна наша Анастасiя  Степанiвна,  любить  висловлюватися
афоризмами.

   - А ти- - зубатий... ти тихий, непомiтний, сiрий зубатик, так? -  Афоня
начебто вперше мене побачив. - Хто б подумав, що ╨ у тебе зуби... дуже вже
ти з вигляду благий та божий. - Вiн добув з  кишенi  гiмнастьорки  дротянi
окуляри, якими рiдко користувався, протер скло й  крiзь  них  поглянув  на
мене... поглянув на мене якось по-новому, iнакше, нiж дотепер; я зрозумiв:
дотепер я був для  нього  лише  зятем  товариша  Голови  й  Хмуро©  Настi,
приймаком, ласим на красиву молодицю й придбанi Головою статки, а вiд цi╨©
хвилини вiн немовби вiдсiк мене вiд Голови, вiд Хмуро© Настi й навiть  вiд
Ольги, я побачив ув його очах злорадiсний блиск; Афоня  наперед  святкував
якщо не перемогу, то принаймнi був готовий битися й перемагати. - А  якщо,
Павлушо, - мовив вiн фамiльярно, весело, - ми виб'╨мо тi зубки?
   Я рiзко скочив з стiльця.
   - Менi вiдомо й усi люди в Черченi знають, що  ви,  товаришу  Пиндилик,
любите iнколи грубiянити. Я просив би не розмовляти зi мною таким тоном. -
Ольга потiм мене сповiдала, що не  треба  було  викликати  вовка  з  лiсу.
Одначе, коли б я i промовчав, нiчого не допомогло б: вовк уже був тут.
   - О, - Афоня картинно розвiв руками, - iзвiнiт╨, я зовсiм забув, що маю
справу з всраною iнтелiгенцi╨ю. Пардон.

   Я був готовий хряснути дверима. Вiн ухопив мене за рамено.
   - Сiдай i слухай, парт╨йний секретар з  тобою,  понiма╨ш,  говорить!  -
крикнув i вдарив кулаком об стiл. - Я до тебе по-пролетарському - понiмать
нада. Кирпу не гни, бо обiсраний ти увесь... i я хочу знати,  чи  дуже  ти
смердиш ворожим духом.

   - Якби смердiв, то на те ╨ кадебе, - вiдповiв я коротко.
   - Кадебе шука╨ вчинкiв, дiй, а не запаху... бо нiбито за душок у  нашiй
кра©нi не судять. Шкода. Мене ж якраз  цiкавить  цей  душок,  понiма╨ш.  -
Афоня вiдкинувся на крiслi  й  простягнув  пiд  столом  ноги.  -  Ну  ось,
наприклад, донесено менi й напевне ще декому, хто повинен про це знати, що
ти, випросивши в тестя автобуса, повiз  восьмикласникiв  на  екскурсiю  до
Скита Манявського...

   - Що ж у тому було  ворожого?  -  перепитав  я.  -  Екскурсiя  школярiв
запахла антирадянським димком? Скит Манявський - вiдома мiсцина в  iсторi©
Укра©ни i я, як учитель  iсторi©,  почувався  до  обов'язку  повезти  туди
дiтей. I вам би порадив по©хати туди котро©сь недiлi. Це недалеко...  Дуже
мальовниче  мiсце:  лiс,  смереки,  гори,  чистий,  як  сльоза,  потiк.  I
повiтря...
   - Не за повiтрям ти возив туди дiтей, що нi? Нашпигову╨ш  ©х  iсторi╨ю,
заража╨ш, понiма╨ш, нацiональною романтикою.
   - Я педагог, це мiй обов'язок, - я намагався тримати себе в руках.

   - В обов'язки вчителя iсторi© не  входить  органiзацiя  екскурсiй...  i
шкiльною програмою, понiма╨ш, це не передбачено. Ти ©здив також  у  Галич,
де була столиця Галицького князiвства, товкмачив школярам про князiв,  про
бояр, про могутнiсть Галицько© держави.
   - Це написано, до вашого вiдома, в пiдручнику, - стиснув я плечима.

   Парторг хитнув головою.
   - Справдi, там написано, я перевiряв. Бачиш, як я ретельно готувався до
розмови з тобою. Мусив, понiма╨ш,  пiдкуватися.  Образованi╨,  сам  зна╨ш,
сельськохозяйственно╨ та й  то  скороспiле.  -  До  речi,  Пиндилик  любив
пiдкреслювати  свою  неосвiченiсть,  вiн  начебто  цим  гордився.  Мовляв,
дивiться, я, що скiнчив два класи й один коридор, маю над  вами  владу.  -
Тiльки, дорогий мiй Павлушо, у  пiдручнику  не  написано,  що  суздальськi
князi випрошували в Галичi  майстрiв,  котрi  будували  ©м  храми.  Нiбито
Суздаль, счiтай современная Росiя, не спроможна була без Галича  й  путящу
церкву збудувати, так? Це зна╨ш чим пахне? - Афоня лiг грудьми на стiл  й,
перехиливши  голову,  знизу  уверх  свердлив  мене  усмiхненим  переможним
поглядом.
   - Не знаю, чим по-вашому пахне, - я й собi засмiявся, хоч, мабуть, було
менi не до смiху. Парторг справдi готувався до розмови зi мною, хтось його
консультував, бо звiдки  йому,  бiдному,  було  знати  що  галицькi  зодчi
будували в Суздалi храми. Але й хтось  з  мо©х  школярiв  намотав  на  вус
сказане мною на Крилоськiй горi пiд Галичем... намотав i донiс. Чи,  може,
випадково  в  розмовi  зi  старшими,  з  учителями,   з   родичами   хтось
попiдкреслював цi iсторичi деталi. Чи таки  хтось  з  учнiв  був  навмисне
нацiлений: слухай-но Ключара, зважуй  кожне  його  слово,  а  котре  слово
пiдозрiле, то...
   Менi не хотiлося вiрити у передчасну  зiпсутiсть  котрогось  юнака  або
дiвчини з мого восьмого "а"; я ©х любив, i менi здавалося, що ©хнi очi теж
променяться, коли я заходив до класу. Мiж ними i мною напиналися  невидимi
струни, що ╨днали нас; я був упевнений, що нi одне мо╨ слово  не  пропада╨
марно, не пада╨ на камiнь пiд ноги, а запада╨ ©м у серця, це  я  бачив  по
©хнiх  очах,  вдячних,  свiтлих  i  захоплених.  Я,  очевидно,  був  надто
самовпевнений.
   Я згадав, як ми стояли цiлим класом на Крилоськiй горi на  тому  мiсцi,
де археолог  Ярослав  Пастернак  iще  в  тридцять  сьомому  роцi  розкопав
фундаменти столичного храму Успення Богородицi... стояли  i  слухали...  i
слухали, як гудуть давно розколенi дзвони, як  у  храмi  Успення  спiвають
пiвчi хвалу землi Галицькiй i князевi... як грають бойовi сурми...  як  на
велелюдному торжищi вихваляють сво©  товари  вiрменськi,  арабськi  купцi,
гостi з Вiзантi©, iз Угрiв, iз Ляхiв.

   Ми слухали на Крилоськiй горi iсторiю; я чарував учнiв iсторi╨ю й  вони
були пiдвладнi мо©м чарам; я почувався чарiвником, щедрим i добрим, i тодi
я навiть не подумав, що котрийсь з мо©х учнiв, хитро посмiхаючись,  збирав
мо© слова в кишеню.
   Плакала моя душа...
   Я мiг вiдповiсти  Пиндиликовi,  що  й  поза  шкiльними  пiдручниками  в
росiйських таки авторiв можна прочитати про впливи галицького зодчества на
зодчество Суздальсько©  Русi,  й  крамольного,  отже,  тут  нiчого  нема╨,
Суздаль тодi тiльки розбудовувався i заселявся. А Галич уже славився сво©м
многолюддям, майстрами-зодчими, котрi  сво╨ю  чергою  вчилися  в  майстрiв
сусiднiх кра©в. Це так природно...
   Проте я промовчав; я, мабуть, був приголомшений  пiдозрою  про  те,  що
помiж мо©ми учнями засiявся, як стоколос посеред чистого жита, донощик; я,
безперечно, журився i сво╨ю долею, не випадково ж Афоня допиту╨  мене,  як
слiдчий, але й болiла мене доля того юнака чи тi╨© дiвчини, котрi  вчаться
на догоду парторговi зраджувати свого вчителя.

   - Ну, що? - Афоня загнав мене у глухий кут. - Не ма╨ш чим прикрити свiй
прихований нацiоналiзм? То-то, браток. У мене тут заре╨строванi  всi  тво©
вивихи... я все знаю про  тебе,  кожний  твiй  крок,  навiть  слово  кожне
записане, - i вiн твердим жовтим нiгтем ударив по паперi.

   Настав  для  мене   час   боронитися.   Звинувачення   у   "прихованому
нацiоналiзмi" навiть в устах галайкуватого Афонi, якому вибачалися  гострi
вислови, означало посвист кулi бiля вуха. Я  думаю,  Майстре,  що  ви  теж
зна╨те, як бренькають кулi попри вухо: одне тiльки слово - i ти вже ворог.
   - Ви розумна людина, Афанасiю Тимофiйовичу,  -  я  намагався  розрядити
напруження, -  i  не  можете  на  основi...  на  обривках...  на  кавалках
висмикнутих iз контексту фактикiв, випадкових мо©х... та й чи  мо©х  слiв,
очевидно, помилково кимсь тлумачених, робити узагальнення.
   - Я роблю, Павлушо, не узагальнення,  -  перебив  мене  Пиндилик,  -  а
висновки. У райкомi  проаналiзували:  тво©  випадковостi  стали  системою.
Сигнал поступив не тiльки про Галич. Ось тут, у мо©й бумажцi записано,  що
в Скитi Манявському, з якого ми почали розмову, ти вихваляв  перед  дiтьми
гетьмана Iвана Виговського, який нiбито давав грошi на цей монастир... i в
ньому, в Скитi похований. Ну, звiсно, нiяко© гетьмансько© могили там нема,
але, ти, понiма╨ш, Виговського навмисне витяг на бiлий свiт,  щоб  реб'ята
запам'ятали це iм'я... iм'я  гетьмана,  який  воював  з  Росi╨ю  i  навiть
перемiг ©© у якомусь там бою. То що, Павлушо, Виговський теж випадковiсть?
   Та i  це  не  все.  Того  писателя,  Iвана  Вишенського,  який  був  за
пра-вославi╨ проти унi©  i  котрий  побував  у  Скитi,  ти  розмалював  як
обмеженого ченчика, який не бажав сприймати просвiтницьких вiтрiв, що дули
з ╙вропи. Ти так казав?
   Я був обеззбро╨ний; я справдi так говорив,  донощик  начебто  записував
мою бесiду в Скитi слово в слово.
   - Допустимо, я маю про Вишенського свою думку... я маю право...

   - Власну думку можеш тримати при собi, - вiдрiзав Афоня. - На людях  ти
повинен мати сужденiя точно такi, як в учебнiку. Понял?

   - Тодi я винен, Афанасiю Тимофiйовичу, - почав я каятися.
   - Ти винен, понiма╨ш, i в iнших прогрiшеннях, як сказав би мiй  папаша.
Ти, например, комусь там бздiв, що  нiбито  сiльрада  разом  iз  партiйною
органiзацi╨ю дурницю були замислили обернути недiючу церкву Святого Духа в
музей ате©зму. Всi, виявля╨ться, дурнi, а ти _адiн - мудрий. Людей надо от
релiгi© вiдривати, а ти, кандидат партi©, виступа╨ш фактично  проти  лiнi©
партi© у вихованнi трудящихся.

   ╙ тут й iншi сигнальчики... менi  доручено  розiбратися,  перевiрити...
розкусити, що ти ╨сть за людина.  -  На  цей  раз  Афоня  глянув  на  мене
привiтливо. Борозни на його лицi потеплiли.

   - I що далi? - спитав я. - Маю каятися i виправлятися?
   - Понiма╨ш, - Пиндилик гладив долонею блискучу лисину. - Тут каяття  не
поможе. Тобi не мiсце в партi© й ми, брат, ошiблiсь, що пiшли  на  поводку
твого тестя i декого з району й прийняли тебе кандидатом. Тепер я  бачу...
тепер я переконуюся,  що  ти  мав  намiр  пролiзти  в  партiю  з  ворожими
намiрами. Збори вiдберуть у тебе кандидатську карточку, це як пiть дать.
   Я похолов; я  був  необережним,  безпечним,  i  тепер  усi  мо©  плани,
пов'язанi з членством у партi©, були  загроженi.  Лiпше  було  взагалi  не
заходитися з партi╨ю, з самого початку треба було  вiдпекатися,  зiслатися
на молодiсть, непiдготовленiсть, оборонитися вiд Афонi знаменитою  фразою,
що я, мовляв,  до  партi©  не  дорiс.  А  я  скiльки  намучився  з  сво©ми
сумнiвами,  ваганнями,  як  довго  зважував  "за"  й  "проти",  як  боявся
компромiсiв, якi я надi© покладав на правило:

   "Боговi - свiчка, чортовi - огарок".
   Вiдомо, що суб'╨кт, який зупинений з iдеологiчних мiркувань  на  дорозi
до партi©, виклика╨ недовiр'я й пiдозрiння; начальство його дискредиту╨ на
роботi,... та й роботу доручають йому третьорядну, чорнову, в колективi  ж
такого невдаху обходять десятою дорогою, ти ста╨ш для  людей  небезпечним.
Ти... нi, ти не скажений пес, ти пес острупiлий, увесь у пархах.
   Вигляд у мене був напевне жалюгiдний; я  не  належу  до  панiкерiв,  не
браку╨ менi оптимiзму й сподiвань на Божу помiч, але тут я  упав  духом...
упав i лежав знищений, потовчений.
   - То що, Тимофiйовичу, нема нiякого порятунку? Доведеться таки покласти
кандидатську  карточку?  -  питав  я  парторга  по-синiвському  тремтливо,
благальне. У цю хвилину я бачив себе збоку...  бачив  такого  покiрливого,
приниженого, який, здавалося,  був  готовий  плазувати  перед  Пиндиликом.
Гидота! Я себе ненавидiв. Мало бракувало, щоб Ключар такий, яким вiн ╨, не
плюнув на Ключара, скрученого у вужевку товаришем Афонею.

   - Менi, понiма╨ш,  теж  тебе  жаль,  -  цiлком  начебто  щиро  промовив
Афанасiй Пиндилик. - Ти мене зна╨ш... я - шалапут, нервус, але зла в серцi
не ношу. Правда? Нiби я не знаю, що означа╨ для тебе ос╨чка з партi╨ю. Два
днi, считай, сушу собi голову. Тесть твiй, якого я ввiв  у  курс  д╨ла,  i
теща, да, Анастасiя Степанiвна, теж  журяться.  -  Афоня  помовчав,  жуючи
цигарку.  За  вiкном  парткому,  очевидно,  тривало   життя:   перевальцем
посувався по дорозi трактор; пробiгла, як лисиця, легковичка;  двi  жiнки,
на хвiртцi стоячи, вимахували руками, вза╨мно щось собi доводячи; хиталися
пiд вiтром тополi, що росли за вiкном; червоно  горiло  на  заходi  сонце.
Одначе життю за вiкном парткому враз вiдняло  мову,  свiт  був  заснований
нiмотою, як прозорим склом. Я тiльки-но чув, як гупало в грудях серце. - ╙
тут, понiма╨ш, один вихiд... ну да, можна тво© грiхи полатати... вiд  тебе
буде залежати. Тiльки я повинен мати гарантiю, що не проведеш, що  я  можу
бути впевненим за тебе й можу ручатися  перед  партi╨ю  сво╨ю  репутацi╨ю.
Ответственное д╨ло, скажу тобi... - Афоня не спускав з мене очей,  в  яких
(я помiтив) поблимували бiсики; це був веселий погляд кота, що тримав  пiд
лапою притлумлену мишу.
   - Буду старатися не пiдвести вас, Тимофiйовичу, - промовив я i  наперед
угадував, мучився, чим то я маю латати сво© грiхи. - Слово даю.
   - Слова замало, - рiшуче вiдповiв парторг. - Я тобi,  понiма╨ш,  казав,
що сво╨ членство в партi© я заробив кров'ю... ми парт╨йцi-фронтовики  були
пов'язанi,  як  би  сказати,  однi╨ю  верьовкою.  Така  верьовка  й   тобi
знадобилась би, щоб ти не мiг, як теля, вибрикувати вправо-влiво. Коротше:
даю тобi партiйне доручення, i коли викона╨ш його, то мене перекона╨ш,  що
до смертi пов'язу╨ш свою долю з комунiстами. Усе iнше  забудеться,  панял?
Чи ти готовий до цього iспитанiя?
   - Я слухаю, Тимофiйовичу, - промовив я, вiдчуваючи, як чомусь  затерпли
мо© губи.

   - Цi╨© ночi вiзьми лопату й розгреби одну могилку на  цвинтарi  сiчових
стрiльцiв. Понял? П'ятнадцять хвилин роботи, - реготнув Афоня. - Ти, бачу,
злякався, начебто я посилаю тебе когось убити.
   Я спохопився iз-за стола.
   Мене прошило громом; темна кров залила менi душу... не кров то  була  -
сором i ганьба... i гнiв; я ухопив  Афоню  за  петельки,  аж  трiснула  на
грудях гiмнастьорка. Я i сам не пам'ятаю, як це умить сталося... як  умить
вибухнув криком застиглий дотепер свiт. А сонце розкололося на скалки.

   Усякого... усякого можна було очiкувати вiд бiснуватого Пиндилика,  але
такого пiдленького... Чи ╨ велика рiзниця у тому, що послати вбити людину,
чи запропонувати: вбий людину в собi? Менi стрельнуло до  голови,  що  всi
вони - Афоня, Хмура Настя, Чобiт усi,  отi  пiдглядачi  й  пiдслуховувачi,
котрi "сигналiзували" до району, давно змовилися  супроти  мене,  навмисне
нанизували на волосiнь  кожне  мо╨  слово,  щоб  обкласти  мене  "грiхом",
компроматом, як вовка обкладають червоним шматтям, ©м, очевидно  з  самого
початку не сподобалися мо© уроки в школi й членством  у  партi©  замислили
мене приручити. А я, дурний, ковтнув приманку разом iз гачком...
   Чи я один?
   Я згадував, що на стрiлецькому цвинтарi в Страдчiй  долинi  я  бачив...
Господи, я бачив три зруйнованi могилки, три бетоннi хрестики,  потрощенi,
бiлiли, як кiстки, в бур'янi. То отже, не мене першого  Афоня  посилав  на
злочин... i хтось таки повис, як вiшальник, у парторговiй петлi. Хто б  то
мiг бути: котрийсь з учителiв, агроном, зоотехнiчка, завiдуючий колгоспним
гаражем? Хто з них убив самого себе? А чи... А  чи  убив?  А  чи  той,  що
розкидав могилки, мав у собi самого себе?
   - Слухайте ви, мерзотнику! - кричав я, захлинаючись гнiвом i  жалем  за
самого себе - до чого я докотився. -  Як  ви  наважились  подумати,  що  я
здатний заради... - нi, я не крикнув "заради  тво╨©  гiмняно©  партi©",  я
просто проковтнув кiлька лютих слiв... проковтнув розпечене  камiння  -  i
удавився ним. Боже, яка лавина збурених слiв  клекотала  в  менi,  камiння
трiскалось  у  менi,  вибухало  -  не  одного  Пиндилика  можна  було  ним
окаменувати.
   Афоня, позеленiлий, ураз спотiлий, нiби на його лису голову хтось вилив
баняк окропу, вiдскочив вiд мене. В руцi блимнув чорним оком револьвер.
   - Не руш, падло! - тулився вiн до стiни, цiлячись у мене з  револьвера.
- Бач, ручки до мене простяг, до фронтовика, до  парторга.  Не  понравiвся
мiй жарт. Да, це була шутка, падло,  -  шипiв  вiн,  i  я  здогадався,  що
Пиндилик готував собi виправдання, коли б у районi чи в областi хтось  там
про людське око поцiкавився б дивним "партiйним дорученням", яке вiн давав
молодому комунiстовi. - Як же я тебе, сука, iнакше мiг  вивести  на  чисту
воду? Заболiло  серденько  за  могилками  бандитiв,  якi  продали  Укра©ну
бiлополякам. Я зiрвав з тебе маску...
   Я, немов слiпий, рушив навмання до дверей; Коржевi, певно, здалося,  що
я невидющо рушив на нього, бо стрiлив у стелю.

   5
   Увечерi в котеджi Голови вiдбувалася друга  дiя  трагiкомедi©,  в  якiй
головним персонажем знову був  я,  тiльки  на  цей  раз  я  вiдмовчувався;
безнадiйно було щось пояснювати Хмурiй Настi й Чоботовi; та вони, зрештою,
менi й слова не давали, у них теж було припасене  на  мене  дось╨  i  сво©
претензi©, я був скрiзь винен - вдома, в школi,  помiж  людьми.  На  думку
Хмуро© Настi, я скомпроментував чесну  родину  сiльських  трударiв  сво©ми
нацiоналiстичними поглядами, пiдвiв "пiд монастир" заслуженого комунiста -
Ольжиного батька, який поклав життя на пiднесення сiльського  господарства
i  торiк  використав  у  районi  свiй  авторитет,  щоб  мене,  непутящого,
проштовхнуту до партi©. Та й сама вона, Хмура Настя, почувалася ображеною:
в ©© радянську родину проник, немов змiй-полоз,  залюбивши  в  себе  бiдну
Ольгу, якiй пiдступно зробив дитину, прихований бандерiвець, один iз  тих,
якi колись замордували ©© тата. Бачите, люди добрi, вiн  мало  не  задушив
товариша Пиндилика, фронтовика,  рахуйте,  iнвалiда,  секретаря  парткому,
який, жартуючи, щоб  панича  випробувати,  запропонував  йому  зрiвняти  з
землею могилку одного з тих, що були попередниками бандерiвцiв. Що  ж  тут
такого страшного, питаюся вас? Та тi могилки всi до однi╨© треба зрiвняти,
як це зробили у Львовi - пустили бульдозер i фертик. На  радянськiй  землi
навiть слiду ворожого не може бути. Ну, ще добре, що парторг мав при  собi
револьвер i стрiлив угору, щоб бандита вiдстрашити. А якби не мав, питаюся
вас, щоб то було? Ще й воно, Ключаришине насiння, в  партiю  пха╨ться!  Та
мiтлою залiзною не те що з партi©, а й також зi школи треба вимести. Ми не
можемо довiрити виховувати радянську дiтвору людинi з ворожим свiтоглядом.
Це стосу╨ться також виховання власно© дитини, мо╨© внучки.  Що  виросте  з
Настки при такому батьковi? Я  не  можу  стояти  осторонь,  коли  калiчать
дитячу душу. Досить, що вже знеславили дитину отим хрещенням. Тому, Ольго,
ми з батьком вирiшили: хай Ключар забира╨ться  з  нашо©  хати  до  дiтьчо©
мами. Негайно. Так буде краще для усiх нас.
   Ось такий приблизно монолог виспiвала моя теща - i це був  вирок,  який
не пiдлягав оскарженню; у цiй родинi, як уже було сказано, жодне Настунине
слово не пiдлягало сумнiву, i я, зрозумiла рiч, зiбрав сво© манатки.  Мене
тiльки заболiло, що Ольга й не пробувала заперечити мамi, адже стара одним
махом руйнувала ©© родину,  вiднiмала  вiд  дитини  батька,  вiд  Ольги  -
чоловiка. Я особисто не уявляв, як буду жити у сво╨© матерi  без  Ольги  й
без мало© Настусi.

   - Якщо мене проганяють... та я i так пiшов би звiдси геть... але  й  ти
теж збирайся з дитиною. Жити ма╨мо де. Не можемо ми  одне  без  одного,  -
тiльки й сказав я того вечора Ользi. Вона сидiла на стiльцi пiд стiною  як
чужа, закаменiла,  поклавши  в  подiл  руки;  ©©  немовби  не  стосувалося
судилище, яке вчинили ©© родичi надi мною; ©©  мовби  не  цiкавила  власна
доля. У короткому квiтчастому  халатику,  з-пiд  якого  виглядали  колiна,
боса, у бiленькiй простiй хустинцi, якою перев'язала волосся,  Ольга  була
схожа на беззахисну дiвчинку, яку хотiлося приголубити й пожалiти; кожного
вечора, повернувшись iз стоматологiчного кабiнету,  вона  переодягалася  в
простеньку одежину i ставала,  як  я  казав,  "пастушкою".  Теща,  бувало,
дорiкала, що Ольга вдома одяга╨ться по-простацькому, адже, слава Богу,  не
треба прибiднюватися. Але Ольга  знала,  що  я  люблю  ©©  якраз  у  такiй
одежинi, й з маминих дорiкань злегка посмiхалася.  Того  вечора  вона  теж
одяглася "для мене", я це помiтив, як лише-но переступив порiг, але  вечiр
наступав на мене вороже.

   Ольга автоматичо пiдвелася зi стiльця,  мовби  й  справдi  наготувалася
рушити зi мною на край свiту, але теща пiдскочила  до  не©,  обома  руками
штовхнула назад на стiлець.

   - Сиди, дiвко, й не рипайся!  -  крикнула  й  побуряковiла.  -  А  якщо
пiдеш... то пiдеш без дитини. Ти мене зна╨ш.
   Ольга схлипнула...
   Я обiруч понiс ©© схлип до сво╨© мами... лише ©© схлип i бiльше нiчого.
Чи мав ©© за це осуджувати? Вона в усiх ситуацiях залишалася великою бiлою
рибою, котра пливла собi у звичнiй для себе рiцi, i було  ©й  у  цiй  рiцi
добре, нi води, нi сонця, нi поживи  ©й  не  бракувало,  то  ж  нащо  рибi
журитися журою, що десь там скиглить на берегах?

   6
   Ольго...

   Я ©© чекаю кожного вечора.
   Не кожного вечора вона викрада╨ться з дому, пантрована  Хмурою  Настею,
але таки викрада╨ться, в темрявi знаходить знайому стежку  поза  городами,
поза вербами, що бiжить до мого обiйстя над Золотою Липою. Влiтi я сплю  в
оборозi на сiнi, драбина завжди тут прислонена; бiла верета, пахуче  сiно,
жеботiння рiки, шелест дощу й жагуче бiле тiло  Ольги,  що  свiтиться  пiд
оборогом, як мiсяць.

   Солодка й гiрка наша любов... недозволена з полiтичних мiркувань любов.
   Я чекаю на тебе, Ольго, сьогоднi, завтра й завжди. Колись  бо  ти  таки
випливеш iз сво╨© рiки, вихлюпнешся на берег помiж журу... подiлиш зi мною
мою журу, бо якось, пам'ята╨ш,  пiд  час  випадково©  зустрiчi  наша  мала
Настуся спитала:

   - Тату, а чому баба Настя казала, що ти поганий,  i  я  через  те  мушу
викинути тебе з голови? А ти сидиш у мо©й головi...  i  в  маминiй  головi
теж. Правда, матусю?


   7
   Аж настала остання дiя...
   Остання  дiя  мо╨©  драми  почалася  наступного  ранку,  вiдразу  пiсля
передвечiрньо© розмови з товаришем Пиндиликом та вечiрнього мого  вигнання
з родинного раю Чоботiв. Я саме збирався на уроки  до  школи,  коли  перед
ворiтьми зупинилася чорна "Волга" i, хряснувши  лунко  дверцятами,  з  не©
вийшло дво╨ осiб; високого в капелюсi я впiзнав вiдразу - був це  районний
начальник кадебе майор Василенко, якого я уже кiлька разiв бачив на рiзних
районних зiбраннях; побiч нього дрiботiв малий  на  зрiст,  вертлявий,  як
горобець, чоловiчок в окулярах та з папкою пiд пахвою  -  якийсь  Сергеев,
людина теж з органiв. Мама,  побачивши  двох  незнайомих  на  подвiр'©  i,
певно,  зметикувавши,  звiдки  вони  при©хали,  зблiдли,  як  полотно,   i
вхопилися, щоб не впасти, за одвiрок. "Може  при©хали  й  арештувати,  все
може бути, - сказали вони хрипло. - Але  ти,  Павле,  тримайся...  i  будь
чоловiком. Нiчого вони тобi не зроблять". Я був вдячний мамi за  пiдтримку
в  скрутну  хвилину,  бо,  по  правдi  кажучи,  коли  побачив  на  воротях
Василенка, то душа зойкнула й впала в п'яти,  хоч  iнту©тивно  я  очiкував
саме такого продовження учорашнiх подiй. Пострiл  у  кабiнетi  у  парткомi
мусив за нiч докотитися до райцентру й  там  вiдповiдно  вiдлупитися.  Але
одна рiч до непри╨мностей готуватися, передбачувати ©х, а друга - вочевидь
бачити, як зло пiдступило до тебе впритул, стиску╨ зашморгом горло, давить
i кавалку╨ серце.

   Мама,  узявши  себе  в  руки,  вийшли  непрошеним   гостям   назустрiч,
вiдчинивши широко дверi. Василенко спершу цiкаво  озирнувся  по  хатi,  на
портрети Шевченка й Франка пiд рушниками, на два  десятки  бiлих  тарелей,
розписаних то квiттям, то  церквами,  то  сюжетними  сценками,  що  висiли
рядком на стiнi над лiжком i походили з  маминих  молодицьких  лiт,  потiм
скинув капелюх i плащ. Усмiхнувся. Мав випещене iнтелiгентне обличчя, сиве
волосся обрамляло крутий лоб. Зовсiм  не  був  схожий  на  енкаведистiв  -
горластих, п'яних i лютих, яких я запам'ятав iз свого  дитинства.  "Що  не
чекали, Ключар?" - спитав мене Василенко.  Цупкi,  каштанового  вогню  очi
бiгали по менi прискiпливо з нiг до голови; вiн начебто  вiдфотографовував
у собi кожен мiй гудзик, мiй страх i розгубленiсть.  Очевидно,  я  не  мав
геройського вигляду чи бодай  напускно©  байдужостi.  Душа  моя,  начувана
лихою славою кадебе, далi  сидiла  затерпло  в  пятах;  це  вже  згодом  я
призвича©вся i до викликiв у районне кадебе,  i  до  розмов  iз  Серге╨вим
удома - з того дня вони недремно мали мене на оцi, начебто я справдi робив
пiдкоп пiд фундаментом держави. "Чого ж, - вiдповiв я, стримуючи тремтiння
в голосi (стримував тремтiння й виганяв душу iз п'ят, примушував ©© "стати
чоловiком", як вчили мене мама, i було це ой, як нелегко). - Якщо...  якщо
мислити логiчно, то пiсля того, що  сталося,  вашого  при©зду  можна  було
сподiватися". "Ми, як лiкарi, - майор Василенко сiв  на  стiлець,  закинув
ногу на ногу. - Ми, як швидка допомога, - додав. - Десь у когось щось  там
заболить, а ми вже тут як тут. Така робота",  -  вiн  зiтхнув  i  попросив
дозволу  закурити.  "О,  якщо  вже  порiвнювати  вас,  пане-товаришу,   до
дохторiв, то ви напевне подiбнi до тих, якi лiкують зуби" -  обiзвалися  з
порога мама. Вони,  очевидно,  боялися  залишити  мене  одного  в  хатi  з
кадебешниками. Мiй страх сидiв у мене на плечi - мама  це  видiли.  "Ма╨те
рацiю, Докi╨ Михайлiвно, - начальник районного кадебе назвав маму по iменi
й по-батьковi (вони все знають про нас, дiди i прадiди  записанi  у  ©хнiх
ре╨страх, а ©х, дiдiв, могили, заштрихованi на мапi),  -  часом  треба  не
тiльки  лiкувати,  а  й  видерти  зiпсованого  зуба,  щоб  iншi  поруч  не
псувалися. Розумi╨те? Та це не стосу╨ться вашого сина. Ви можете  залишити
нас самих...  ми  тут  ма╨мо  суто  чоловiчу  розмову".  Сергеев  поспiшив
вiдчинити дверi й випровадив маму до сiней.
   "Спершу, нiж приступити до розмови, Ключар, - сказав сухо Василенко,  -
я хочу пред'явити вам ордер на обшук... ось прошу, - кивнув Сергееву,  той
клацнув замком папки i тицьнув менi пiд нiс  папiрець.  -  I  маю  ще  про
запас... так, про запас, ордер на арешт. Тому прошу нашi вiдвiдини вважати
офiцiйними". Цей iнтелiгентний з вигляду чоловiк iз сво©м ордером на арешт
заганяв мене в глухий кут; i вiн зробив помилку: з кута я не мав виходу  i
душа iз п'ят мусила пiднятися вгору. "Прошу, я у вашому  розпорядженнi,  -
сказав я. - Шкода, що мене будуть чекати в школi". "О, не бiйтеся  Ключар,
сьогоднi там вас чекати не будуть, - вiдразу зреагував Василенко  й  знову
привiтно посмiхнувся. Очевидно, вiн знав, що  усмiх  робить  його  обличчя
при╨мним i добрим, це був, як я зрозумiв, один iз  його  прийомiв  здобути
прихильнiсть того, що сидить навпроти нього.  -  Там  будуть  знати..."  Я
уявив сво©х колег, коли вони дiзнаються,  що  в  iсторика  Ключара  кадебе
робило трус: хтось зляка╨ться... хтось зрадить...  хтось  байдуже  здвигне
плечима, мовляв, цього треба було чекати, той Ключар надто багато брав  на
себе. "Зрештою, тепер уже не ма╨  значення..."  -  махнув  я  рукою.  "Що,
власне, не ма╨ значення" - насторожився Василенко. "Не  ма╨  значення,  що
подумають про мене в школi", - вiдповiв я. Душа моя повернулася на  мiсце.
Свiт менi розвиднiвся;  так,  посеред  цього  свiту  сидiв  на  стiльцi  й
покурював цигарку майор Василенко, а збоку, немовби  зача©вся  в  засiдцi,
стрiляв у мене окулярами Сергеев, та я ©х уже  не  боявся,  я  тiльки  був
наструнений, як тятива, i готовий вiдбиватися вiд пiдступного удару.  "Ну,
ви даремно. Ключар, так про школу. Вам там працювати, -  казав  Василенко,
розглядаючи маминi полумиски.  -  Чи  ви  вважа╨те,  що  пiсля  вчорашньо©
розмови з Пиндиликом вам  не  мiсце  в  школi?"  -  "Я  вважаю,  що  якраз
Пиндиликовi не  пасу╨  керувати  партiйною  органiзацi╨ю  колгоспу.  Можна
по-рiзному оцiнювати мо© вчинки чи слова... я молодий педагог  i  молодий,
якщо хочете,  комунiст,  але  пропонувати  менi  щось  протилюдське,  щось
таке... Адже живемо в  цивiлiзованому  суспiльствi".  Я  пробував  пiти  в
атаку, хоч i пам'ятав, з ким маю справу. "Але ж це був жарт i тiльки жарт,
Ключар". "Очевидно, що револьвер... i  пострiл  -  це  теж  невинний  жарт
партiйного секретаря?" - "Що ж  мав  робити  бiдний  iнвалiд,  якщо  такий
здоровило, як ви, ухопив його  за  горло.  Мусив  боронитися,  -  вiдповiв
сердито майор. Йому не сподобалася моя усмiшка; вiн пiдвiвся з стiльця  i,
заклавши руки за спину, ходив нервово по хатi, - Ви ще ма╨те щастя, що..."
- вiн зупинився навпроти мене й поплескав по плечу.  "Що,  маю  щастя,  що
парторг мене не вбив? - я пiдхопив його думку. -  Очевидно,  ма╨те  рацiю,
товариш майор. Я повинен радiти, що партiйний колгоспний секретар ходить з
пуцiкою по селу, нiбито його навколо  обсiли  вороги...  i  справдi,  мало
бракувало, щоб вiн, навiжений, не пустив у мене кулю. Я також  маю  щастя,
що ви принаймнi менi не припису╨те той пострiл... так легко  приписати.  А
ще  маю  щастя,  що  завдяки  жартам  товариша   Пиндилика   мо╨ю   особою
зацiкавилося кадебе. Сам начальник прибули з ордером на обшук, а може, й з
ордером на арешт. Не встиг хтось похвалитися про  свiй  жарт,  як  ви  вже
тут...  машина  ваша  чорна  пiд  ворiтьми,  у  школi  директор  й   увесь
педколектив поiнформованi, що кадебе трусить Ключара. Я думав,  що  кадебе
сповню╨ сво© обов'язки бiльш та╨мно..."  -  "Багато  говорите,  Ключар,  -
сказав Василенко, змахнувши з продовгуватого обличчя  роблену  батькiвську
посмiшку. - Про кадебе ви складете собi  думку  пiзнiше,  коли  наберетеся
досвiду. Сьогоднi - це лише  перше  знайомство.  А  прийоми...  способи...
методи, молодий чоловiче, у нас рiзноманiтнi, бо ми не тiльки кара╨мо, але
й вихову╨мо, попереджу╨мо злочини. Ми могли б викликати вас у  район...  я
мiг послати когось до вас на обшук вночi. Одначе  при©хали  вдень,  як  то
кажуть, славно-явно... а це вже кара...  це  вже  люди  будуть  знати,  що
Ключар десь схибив, якщо органи до нього з обшуком. Парторг нi  при  чому.
Вiн, маючи на руках певнi сигнали  про  вашу  нацiоналiстичну  пропаганду,
тiльки приспiшив розвиток подiй. Ми - навпаки - не квапилися, хоч i  давно
до вас пригляда╨мося. Вiдтодi, як у руки митникiв у московському аеропорту
Шереметь╨во-2 потрапив рукопис вашо© поетично©  збiрочки,  який  везла  на
предмет видання ©© за кордоном американська журналiстка, яка насправдi  не
╨ нiякою журналiсткою... просто так - емiсар укра©нських нацiоналiстiв".

   Це вже було щось нове. Майор пильно стежив за мною; збоку далi  стрiляв
окулярами Сергеев. А менi було смiшно. Я хотiв заперечити,  обуритися,  бо
добре знав, що нiчого з мо©х писань, навiть окремi вiршi в  чужi  руки  не
потрапляли, нiхто отже не мiг зняти з них копi©. Майор  iз  кадебе  просто
брав мене на мушку. Менi раптом  вiдкрилося,  що  i  його,  майорiв  вiзит
посеред бiлого дня на очах цiлого села,  i  ордер  на  обшук,  i  вчорашня
Афонина провокацiя - це ланки продумано© кимсь акцi©, направлено©  на  те,
щоб мене скомпрометувати, щоб я не був "таким мудрим". Очевидно, не одному
парторгу не сподобалися мо© несмiливi спроби "укра©нiзувати  iсторiю",  як
якось на педрадi висловився наш надобережний директор Якимак, який  завжди
ду╨ на холодне, дарма, що нiколи не обпiкався. Маленький цей  чоловiчок  з
випнутим черевцем, добродушний з вигляду, з вузенькими  щiлинками  замiсть
очей на круглому рожевому  лицi,  годинами,  бувало,  висиджував  на  мо©х
уроках, а потiм кликав мене до свого кабiнету й, зiтхаючи, запитував:  "Чи
вам,  Павле  Дмитровичу,  того...  того  треба!  Ма╨те  програму...  ма╨те
пiдручники - живiть собi спокiйно. Наша школа, прецiнь, на доброму рахунку
в районi... думайте, прошу вас, про честь школи". - "Я  думаю  про  учнiв,
про ©х знання, про те, ким вони виростуть", - вiдповiдав  я  запальне.  "I
даремно... i даремно сушите собi голову, колего. Вони  шмаркачi,  того  не
вартi. Повiрте старому педагоговi. Ви дума╨те, що  вони  вас  люблять,  ви
задля них зi шкiри пнетеся, а вони... - директор запнувся,  вагаючись,  чи
договорити йому до кiнця, - а  вони,  ну,  не  всi,  звичайно,  окремi  зi
старших  класiв  сигналiзують  батькам  чи  ще  комусь..."   -   "Про   що
сигналiзують?" - остовпiв я. "Ну... вашi бесiди...  ваша  iнiцiатива,  щоб
кожен учень спробував дослiдити свiй родовiд: хто був,  як  називався,  що
робили дiди й  прадiди,  де  вони  похованi.  Комусь,  може,  не  хочеться
згадувати про дiда, котрий був, скажiмо, в бандерiвцях, а хтось iз  юнакiв
навпаки  -  тими  бандерiвцями  зацiкавиться  й   буде   дiдом-бандерiвцем
гордитися. Розумi╨те? А вашi мандри по полях, отi черепки предковiчнi,  що
©х  збира╨те.  З  одного  боку  черепок  -  це  iсторiя,  а  з  другого  -
романтизацiя  минулого,  занурення  в  корiння,  а  стебло,   прошу   вас,
сучасне... i в сучасного стебла учень повинен зiбрати плоди. Чи не так?  А
читання власних вiршiв... Анастасiя Степанiвна скаржиться, що математику у
сво©х розмовах принижу╨те, затуманю╨те  юнацтву  голови  чимсь  iдилiчним,
патрiархальним, а отже  й  ворожим,  бо  вiдрива╨те  молодь  вiд  реально©
радянсько© дiйсностi". - "Ворожого, антирадянського у мо©х вiршах нема  нi
краплi", - боронився я перед директором. "Так,  -  зiтхав  Якимак,  -  але
Анастасiя Степанiвна каже, що  й  радянського  у  них  нiчого  нема".  "То
вiдколи Анастасiя Степанiвна  виступа╨  в  нашiй  школi  знавцем  красного
письменства, зокрема поезi©? - спитав я  директора.  -  Та  вона  в  життi
жодно© книжки не прочитала". Директор замахав руками: "Ну-ну,  перестаньте
лити поми© на свою тещу. Книжок вона, може, й не  чита╨...  нема  в  жiнки
часу на книжки... зате  рецензiю  на  рукопис  вашо©  збiрки,  прислану  з
видавництва, вона зна╨ напам'ять. Я раджу вам жити з тещею в мирi... мирно
спiвiснуйте. Це у  ваших  iнтересах".  "Уявiть,  що  вдома  ми  нiколи  не
сваримось" - я щиро дивувався, що Хмура Настя веде у школi  якiсь  розмови
про мене; ми вдома начебто й не помiчали одне одного. "Я  роблю  висновок,
молодий колего, що рiч не в однiй тещi, - туркотiв у нiс директор.  -  Мiж
нами: вами цiкавляться в райкомi,  кiлька  разiв  розпитували  про  вас  у
районо. Зрештою, еамi бачите, iнспектори районе  надто  вчащають  на  вашi
уроки. Це щось та значить..." - i директор перестерiгаючи пiдняв палець.
   Я згадував про цi "попереджувальнi" розмови з директором  школи  тепер,
коли майор Василенко читав  неквапно  сторiнка  за  сторiнкою  мо©  вiршi,
виписуючи щось для себе. Велика ©х папка, як  й  iншi  папери,  лежала  на
столi. Сергеев нипав по хатi,  слинив  пальцi  й  гортав  мо©  студентськi
конспекти й пiдручники, що лишилися з iнституту. "Нам вiдомо,  -  пискляво
обiзвався Сергеев, - що у вашiй особистiй бiблiотецi ╨ заборонена "Iсторiя
Укра©ни-Руси" Михайла Грушевського". Вiн часто клiпав бiлими вiями,  немов
лякався, що хтось у цю хвилину вдарить його по очах. "╙",  -  вiдповiв  я.
Одне вiдповiдав, яро друге думав... думав, що  цей  кадебiстський  молодик
ма╨ зморшкувате, поросле мохом маленьке, як кулачок, лице. Я  зловив  себе
на вiдстороненiй думцi i... i похвалив себе: я таки "стаю  чоловiком",  як
кажуть мама. Хай собi товаришi  в  кадебе  шукають,  нипають,  пiдозрюють,
вигадують якусь американську журналiстку  -  це  ©хня  робота,  за  це  ©м
держава грошi платить. Але ©хн╨ кружляння навколо мене  означа╨,  що  вони
мене бояться, що я для _них небезпечний.  Вони  замислили  взяти  мене  на
короткий повiдок i запропонували збезчестити себе руйнуванням  стрiлецько©
могили. Нiякий це не жарт парторга, все було  продумано.  Я  тодi  був  би
чемний,  боязливий,  дисциплiнований  член  партi©...  iншого  ж  Ключаря,
свавiльного i такого, який сумнiва╨ться,  ©м  у  партi©  не  треба.  I  не
потрiбний  я  буду  в  школi.  Вони  вже  постараються.  "Так,  ╨  у  мене
Грушевський, - повторив я. - Щоправда, неповний. Вiсiм  томiв,  купив  при
нагодi. Тiльки хто вам сказав, що Грушевський заборонений?.. та i як можна
заборонити Грушевського. З ним можна полемiзувати,  не  сприймати  навiть,
але не забороняти. В Росi© були  буржуазнi  iсторики,  як  от  Соловйов  i
Ключевський,    вони    висвiтлювали     iсторiю     Росi©     з     свого
буржуазно-монархiчного боку, а вже наша справа, що ми, радянськi  вчителi,
вченi, просто освiченi люди, можемо у них  почерпнути".  Обидва  кадебiсти
слухали мене уважно. Сергеев  записував  мо©  слова,  як  я  зрозумiв,  до
протоколу. Врештi вiн знову заклiпав сво©ми поросячими  бiлими  вiями.  "Я
щось не бачу тут нi Грушевського, нi взагалi вашо© бiблiотеки?"  -  спитав
вiн i пустив сво© окуляри по хатi. Вiн, певно, запiдозрив,  що  я  за  нiч
устиг  свою  бiблiотеку  переховати.  "Я  пiзно  вночi  лише  з   валiзкою
перебрався сюди, до мами.  Ви  уже  зна╨те...  ну,  звичайно,  зна╨те,  що
товариш Чобiт i товаришка Чоботова  вигнали  мене  з  хати.  Я  узяв  лише
необхiдне й папку з вiршами. Бiблiотека й усе  iнше  залишилося  покищо  у
них. По©дьте  туди.  Потрусiть",  -  i  я  мимохiть  розсмiявся,  уявляючи
кисло-гнiвну мiну Хмуро© Настi. Оце був би удар: кадебе ревiзу╨ помешкання
безсмертного колгоспного голови. "Чого б то я радiв, - утрутився в розмову
Василенко. - Ми не ма╨мо права турбувати цю сiм'ю. Це було б протизаконне.
Ви й без нас завдали Чоботам немало прикрощiв".  -  "Зате  "дуже  законнi"
вашi дi© супроти мене, - я не став приховувати  гнiву.  -  Вигадали  якусь
американську  журналiстку,  якусь  мою  поетичну  збiрку,   передану   для
закордонного видання. До речi, я хотiв би побачити ту  збiрку...  Я  буду,
зна╨те, скаржитись", - я несмiливо вирушив у  наступ.  "У  нас  все  можна
побачити,  -  навiть  не  нахмурився  Василенко.  -  I  у  нас   дозволено
скаржитися, чому б нi. Лише не розумiю, як можна хворiй людинi  скаржитися
на лiкарiв". "Це я хворий? Що ж, я чув, що iснують спецiальнi психiатричнi
заклади, куди й мене можна запроторити. Я здаю собi справу,  що  кадебе  -
всемогутня органiзацiя". - "Ви мене не зрозумiли... нiхто психушкою вам не
погрожу╨, - поправився Василенко. - Я мав на  увазi  нашi  вiдвiдини,  якi
можна означити медичним термiном - профiлактика. Ми хочемо вам  допомогти.
Звичайно... ситуацiя з  парторгом  не  дуже  при╨мна.  Але,  гадаю,  якось
уладна╨мо. З вас ще буде заповзятий комунiст. I славний талановитий  поет.
Я ось читав вашi вiршi, Ключар... ну, розумi╨ться, я  не  знавець  поезi©,
але вони промовляють до серця й розуму. ╞х можна видати...  ми  допоможемо
видати.  А  що?"  Майор,  здавалося,  говорив  захоплено  й  щиро,  навiть
спробував щось там iз мого вiрша процитувати.  На  якусь  мить  я  втратив
пильнiсть... я на мить розгубився... я розгубився вiд  щиростi,  вiд  його
зволоженого голосу, вiд солодких його слiв. I може, я повiрив би,  на©вний
чоловiк, у його доброзичливiсть, забувши, що вiн майор iз кадебе, якби  не
запримiтив, що Сергеев збоку стрiля╨ в мене насмiшкуватим поглядом i  губи
його кривляться в iронi©, й увесь вiн схожий на мисливця, який призача©вся
у засiдцi збоку й тому не потрiбу╨ грати  iншу  роль,  нiж  ту,  яку  йому
визначено: вiн розумi╨, що майор Василенко уподобню╨ться котовi, що трима╨
пiд лапою мишу... трима╨ i, забавляючись, муркотить. "Так, ми  ©х  видамо,
принаймнi будемо ©х рекомендувати до друку, а нашi  рекомендацi©,  як  ви,
молодий чоловiче, здогаду╨тесь, щось та вартують у лiтературному свiтi,  -
провадив сво╨ далi Василенко. - Ось  тiльки  допишiть  два-три  вiршики...
щось там  про  партiю,  про  Леонiда  Iллiча,  чи,  скажiмо,  про  Геро©ню
Соцiалiстично© працi Параску Василiвну Чмир. Зрештою, не менi  пiдказувати
вам теми. Але ж треба чимсь iдейним, радянським  вiдкрити  вашу  збiрочку.
Так роблять всi... Й усе  буде  окей,  мiстер  Ключар".  Василенко  весело
поклепав мене по плечу. "А як я не напишу... не тому  не  напишу,  що  маю
щось проти Параски Чмир, - вiдповiв я спроквола, обережно вибираючи слова,
- а тому, що для того, щоб поезiя на задану тему вилилась  на  папiр,  теж
потрiбне натхнення". Василенко пiдморгнув  сивою  бровою.  "Хiба  поетичне
натхнення не подiбне на сп'янiння вiд горiлки... чи на любовний  хмiль?  Я
так розумiю: натхнення не вiд  Бога,  його  можна  викликати,  сказати  б,
штучним  способом  для  полiтично©  потреби".  "Те  про  що  ви  говорите,
назива╨ться не натхненням, а анонiзмом", - вiдповiв я надто  хоробро.  Пан
або пропав. "Тепер я розумiю,  -  спалахнув  Василенко,  -  чому  Пиндилик
ухопився за револьвер".
   На цьому наша мирна  бесiда  скiнчилася,  почалося  нудне  випитування,
коли, як, за яких обставин я таки передав Дарцi Галинськiй  свiй  рукопис;
сукався довгий курмей про те, хто мене з нею познайомив,  скiльки  доларiв
Галинська дала завдатку. I ще чим вона цiкавилася, про що розпитувала.  На
всi майоровi питання я зводив плечима. Сергеев  мовчки  вiв  протокол.  Це
була гра, нiкому  той  протокол  не  був  потрiбний,  вигадана  iсторiя  з
передачею якiйсь Галинськiй мого рукопису була  маскувальною  сiткою,  пiд
якою сховали звичайну компрометацiю. ╞м,  кадебе,  було  вигiдно,  щоб  на
вчителя iсторi© Павла Ключаря впала тiнь пiдозри;  хай  того  вчителя  всi
сахаються; хай у районо  подумають,  чи  йому,  тому  пiдозрiлому  типовi,
взагалi мiсце у школi; хай у редакцiях  дiзнаються,  що  Ключарем  i  його
вiршами цiкавиться кадебе; хай сам Ключар, викинутий на обочину,  подума╨,
що таки... ну, якщо й не руйнувати  стрiлецьку  могилку,  то  бодай  варто
написати патрiотичний вiршик про свинарку Парасю; хай не буде дуже мудрий,
ми й мудрих скручу╨мо у вужевку.

   "Ну, то пiдпишiть протокол... пiдпишiть i  розiйдемося  по-доброму",  -
сказав напослiдок майор Василенко й подав менi  шкiльний  зошит,  списаний
Серге╨вим. У протоколi майже точно  була  зафiксована  наша  з  Василенком
розмова i я наготовився вже було його пiдписати... наготовився  i  вiдклав
ручку. Наприкiнцi Сергеев калiграфiчне вивiв пересторогу, що наша  розмова
з майором Василенком, а також учорашня моя бесiда  з  секретарем  парткому
колгоспу Пиндиликом Афанасi╨м Тимофiйовичем не буде нiде розголошуватися i
дебатуватися. "Слухайте, а причiм тут Пиндилик? - спитав я  кадебiстiв.  -
Те, що  вiдбулося  мiж  мною  i  парторгом  -  моя  особиста  справа  i  я
добровiльно не збираюся вiшати на губу колодку". "Нi, Ключар, то  партiйна
справа. Йдеться про авторитет партi©, - вiдповiв  сухо  Василенко.  -  Ми,
кадебе, солдати партi©, i це ви, Ключар, сподiваюся, розумi╨те?" "Але лихо
ваше i мо╨, як кандидата в  члени  партi©,  якщо  авторитет  партi©  таким
способом обома руками пiдтриму╨ Пиндилик", - вiдповiв я майже глузливо.  Я
зовсiм не думав, що станеться зi мною завтра чи  й  через  годину,  цiлком
можливо, що я уже не переступлю порiг  школи,  вони,  всi  оцi  василенки,
серге╨ви могли що хоч менi приписати, могли б  навiть  довести,  що  це  я
стрiляв у Пиндилика, одначе запанувала в менi затята  впертiсть...  бiльше
було впертостi, нiж смiливостi: годi вити з мене курмей. "То не пiдпишете?
- востанн╨ спитав мене Василенко. Уже не посмiхався. - Ми  ще  здиба╨мося,
Ключар. I глядiть, щоб не пожалiли. Я тут з вами по-батькiвському..."

   Коли чорна "Волга" пофуркотiла вiд ворiт i я проводив ©©  поглядом,  до
мене пiдiйшла мама. "Ти смi╨шся? -  спитали  здивовано.  В  мене,  мабуть,
застигла на лицi маска саркастичного смiху. - Як я розумiю, люди, якi сюди
при©жджали, не з весело© кумпанi©. Чого тут тiшитися?"  Мама  були  не  на
жарт стурбованi; я знав, що вони вмiли тримати себе в руках, i вмiли  мене
пiдбадьорити, але поки кадебiсти мене допитували,  поки  вони,  мама  мо©,
нипали по садку, не можучи знайти  собi  мiсця,  тривога  за  сина  краяла
серце, i мама стояли тепер передi мною похиленi,  зiв'ялi  й  дуже  старi;
були вони неначе аж потойбiчнi, зiтканi з бiло© прозоростi, лише руки,  що
мене обiймали, були зчорнiлi вiд працi й вiд землi. "Я  тiшуся  вiд  того,
мамо, що виявля╨ться, Афоня - мiй рiдний тато, майор  Василенко  з  кадебе
доводиться менi нанашком. Про любу тещу й говорити нiчого. Всi  дуже  мене
люблять, всi мене стережуть... Як тут не засмi╨шся на кутнi", - вiдповiв я
сердито.
   Накрапав дощ, i мо© гарячi  слова,  здавалося,  пирскали  пiд  дощем  i
парували, як вийнятi з горнила кавалки залiза.
   Сiрий день закрадався в село, як голодний звiр.

   8
   Пiзно ввечерi прийшла до мене Ольга.
   Вечiр був дощовий, холодний - на дворi  минався  жовтень.  З  Ольжиного
плаща стiкали дощовi краплi й на пiдлозi довкола не© чорнiло  мокре  коло.
Простоволоса, iз зарошеним, посинiлим вiд  студенi  обличчям,  в  гумаках,
вона топталася бiля порога... топталася й не мала  смiливостi  пiдняти  на
мене вид. Мама зняли з не©, мов iз сонно©, плащ, визули  з  гумакiв  i  на
канапi обтулили, як дитину, кожухом; мама хукали ©й у долонi, розтирали ©х
i приговорювали: "Ти що, дiвко, застудитися хочеш? У тебе ж дитя".  А  щоб
"середину розiгрiти", як вони казали, дали  Ользi  напитися  настояно©  на
горiлцi калини. I хоч Ольга розчервонiлася, хоч минуло, може, з  пiвгодини
пiсля того, коли  вона  цоркнула  несмiливо  клямкою,  до  цього  часу  не
вимовила й слова; лише пасла мене сво©ми очиськами благальне  й  сумно,  й
час вiд часу зiтхала. Аж поки я, перестрашений, що сталося  щось  з  малою
Насткою, не вхопив за плечi. "Ну, кажи, - тормосив ©©. - Щось з малою..?"

   Вона крутила головою й ворушила беззвучно  губами,  аж  поки  зважилася
сказати, що ©© прислала мама. "Прислала мене мама й просила,  щоб  ти  був
мудрим i  упокорився...  щоб  покаявся  i  все  зостанеться  по-старому  й
по-доброму". Кожне ©© слово падало на мене, вдаряло  з  лету,  як  гострий
камiнь. Ольга каменувала мене; Ольга зусiбiч обмуровувала мене камiнням  i
я задихався; вона бачила мою муку, одначе це ©© чомусь не  обходило;  вона
бачила, що я був готовий затулити ©й рот долонею або i вдарити ©©... або й
вдарити люто, а все ж таки  далi  споглядала  благальне,  i  цим  поглядом
обеззброювала мене; i цим поглядом нагадувала, що вона  лише  велика  бiла
риба в рiцi... й пливе собi риба, куди течiя ©© несе. "А як  ти...  як  ти
дума╨ш, Ольго? Чим я завинив? Перед ким маю каятися,  що  я  такий,  а  не
iнакший!" - кричав я i тормосив ©© за плечi. Мама стали мiж  мною  i  нею.
"Дай собi, чоловiче, спокiй", - гамували мiй гнiв  i  мiй  бiль.  "Я  тебе
люблю, Павле, ти це зна╨ш", - вiдповiла Ольга й бiльше нiчого не  сказала.
- "То забирайся...  iди  до  сво╨©  мами!"  -  кричав  я.  Вона  покiрливо
зсунулася з канапи, взулася i накинула на плечi плащ. Я поспiшив вiдчияити
©й дверi... я себе стримував, щоб ©© не облаяти, щоб  не  промовити  якесь
ласкаве  слово,  щоб  i  моя  любов  жалiбно  не  кричала  в  темрявi;   я
виправдовував себе тим, що ╨ на свiтi щось бiльше,  нiж  любов,  я  тiльки
того вечора не знав, як воно те  "бiльше"  назива╨ться.  Честь?  Принципи?
Самоповага?
   Я випровадив Ольгу аж на дорогу. "То  що  я  маю  вiдповiсти  мамi?"  -
скиглiла вона в густiй мокрiй пiтьмi. "Iди геть, Ольго", - штовхнув  ©©  в
плече, й вона послушно  почалапала  по  грязюцi,  схлипуючи.  Я  стояв  на
хвiртцi пiд дощем i слухав, як вона мiсила грязюку, аж поки  кроки  ©©  не
згасли серед ночi... аж поки - це буде точнiше - не згасла в  менi  надiя,
що вона повернеться... повернеться i скаже: "Я люблю тебе, Павле".
   Я стояв i в думцi роздирав пiтьму криком:  "Я  люблю  тебе,  Ольго!"  А
серце мо╨ краялося...
   _
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   9

   Рiка змiлiла,  висохла  й  лiто,  уткнувшись  носом  човна  в  порудiлi
ситняки, даремно хлюпало веслами  на  мiлководдi  -  човен  не  пропхнувся
вперед нi на крок. Попереду починався твердий берег, i  лiто,  звiвшись  в
човнi на ноги, з цiкавiстю  його  розглядало;  спершу  здавалось,  що  цей
твердий чужий берег нiчим не вiдрiзнявся вiд його, лiта, берегiв,  бо  так
само густо й темно зеленiли полчища дерев, i так само  плавало  в  небi  й
щедро розсiвало тепло сонце,  i  так  само  в  хмарах,  немов  у  перинах,
клубочилися i зрiдка, як собаки спросоння, погаркували громи; i  так  само
ранками  срiблилися  росою  отави;  i  так  само   польовi   дороги   яро,
запаморочливо пахли соломою i коров'ячими кiзяками. А  проте...  а  проте,
лiто уже сумувало; уже на придорожних липах та  в  гущавинах  кукурудзяних
полiв кваплива осiнь, ще, правда, несмiливо, крадькома ночами, коли  лiто,
як розкохана жiнка, безпечно спало  в  скирдах  соломи,  розвiшувала  сво©
невидимi дзвiночки, якi тоненько, мов писклята в  гнiздах,  розсiвали  над
землею щемливу мелодiю; iще мелодiя була ледве чутна й схожа на  срiблясте
павутиння; iще ©©, може,  почули  тiльки  лелеки;  iще  стернями  розлого,
навальне й жарко котився лiтнiй по©зд, i били в по©здi  золотi  литаври  й
iржали весiльнi конi  й  хмiльний  дух  молодого  вина  й  молодого  хлiба
розливався навколо i п'янив свiт, а безжурнi спiви летiли попереду  по©зда
й устеляли собою дороги, й цiлому свiтовi ще здавалося, що цього  року  не
буде нi осенi, нi тим бiльше - зими;  надвечiр'ями  однак,  коли  улягався
хмiльний вiтер i пригасало в рожевому попелi сонце, а довгi тiнi накривали
собою денну метушню, лiто чуло в собi, як чу╨ у собi  музику  скрипка,  до
яко© ще не доторкнувся смичок, ще  несмiливе,  далеке,  але  вже  сумовите
ячання осiннiх дзвiночкiв.
   I лiто, стоячи на рiвних ногах у  сво╨му  човнi  й  приклавши  до  чола
долоню, вдивлялося в чужу землю панi-осенi,  що  починалася  десь  там  на
горбах пiд буковим лiсом;  десь  там  осiнь  уже  ©здила  бiлими  пiщаними
дорогами: скрипiв у тишi дерев'яний ©© вiз, осiнь погейкувала на  волiв...
а воли проте не поспiшали. Кожна пора в роцi ма╨ свiй час, свою  музику  й
свiй ритм.
   Того пiзнього ранку, коли ми з Павлом  Ключарем  прямували  до  Святого
Духа, я, мабуть, уперше за  цiле  життя  вiдчув,  що  оце  мiж  Ключаревим
обiйстям та Страдчою долиною ми переступили невидиму  межу  мiж  лiтом  та
осiнню; власне в Страдчiй долинi нiчого не змiнилося,  все  так  було,  як
учора, й позавчора, але мо╨ вухо... а може, й не вухо,  нi,  це  душа  моя
вiдчула, як на старезнiй  липi  подзвонюють  осiннi  сумнi  колокольцi,  а
котрийсь з колокольцiв зiрвався з гiлки й упав менi на плече.
   Був це жовтий листок...
   - Цими днями приступимо до облич, - сказав я Ключаревi, маючи на  увазi
розчистку фрески у Святому Дусi. - Треба завершувати... i треба вирiшувати
долю Святого Духа. Церкву не можна залишати отак без опiки. Тим  бiльше  -
фреску. Дивуюся, що нема вiдповiдi на мо© листи зi Львова та iз Бистричан.
   - Вiдповiдей, Майстре, може, й не бути, - зiтхнув Ключар. -  I  най  би
вiдповiдi на вашi пропозицi© десь би по дорозi загубилися, най би фреска i
Святий Дух увесь залишилися пiд опiкою Черчена.
   Наша  вранiшня  розмова  була  продовженням  учорашньо©   вечiрньо©   i
позавчорашньо©;  зрештою,  вiдколи  розчищення  фрески  в   Святому   Дусi
наближалося до завершення i нам, тобто менi, Ключаревi й  Вер-беню,  стала
зрозумiла ©© композицiя, мистецька ©©  вартiсть,  ©©  значення  в  iсторi©
краю, а може, й цiло© Укра©ни, ми майже кожно© днини сушили собi голови ©©
майбутньою долею: я мрiяв зацiкавити фрескою увесь наш мистецький свiт,  а
може, й партiйно-державний свiтець, що дало б змогу обернути Святий Дух  у
Музей однi╨© фрески; я сподiвався  розворушити  затхле,  збайдужiле  кодло
╨фрейторiв, приписуючи ©м певнi заслуги у ©©, фрески, вiдкриттi... заслуги
й славу. Павло ж Ключар був рiшучим противником мо╨©  iде©,  вважаючи,  що
╨фрейтори про людське око можуть погодитися  на  вiдкриття  Музею,  будуть
навiть промови, статтi в газетах i журналах, буде тутешнiй Голова, а з ним
i партiйний секретар Пиндилик битися в груди, що не  пошкодують  трудiв  i
коштiв для того, щоб Святий Дух iз сво╨ю славнозвiсною фрескою  засяяв  на
цiлу Укра©ну або й на увесь Союз, бо ж, прецiнь, намальованi на фресцi  не
якiсь святi, не Iсус Христос, не князi  i  не  гетьмани;  вони,  ╨фрейтори
тутешнi, рогачiвськi, бистричан-ськi та львiвськi будуть робити вигляд, що
Святий Дух i для них щось та значить, фреска у ньому - велика  й  трагiчна
сторiнка в iсторi© Укра©ни  ("Ми  iнтернацiоналiсти,  це  правда,  але  не
безбатченки"), але ж... але ж,  заледве  заволодiвши  Святим  Духом,  вони
почнуть змовлятися  проти  фрески,  проти  Святого  Духа,  проти  Страдчо©
долини, змова мовчазна, зата╨на, може тривати рiк i два або й бiльше, поки
ми всi не повiримо, що ╨фрейтори теж патрiоти, не безбатченки, поки Цека в
Ки╨вi або ж у Москвi змайстру╨ нову постанову на шкоду фресцi, поки якийсь
пильний iдiот не напише в "Правдi", в "Радянськiй Укра©нi" чи й у районнiй
газетцi,  що  нашi  музе©  захаращенi  релiгiйним  живописом,  що  ате©сти
втратили пильнiсть, що буржуазнi нацiоналiсти  в  особi  професора  Василя
Васильовича Бережана завищили мистецьку та iсторичну цiннiсть  фрески,  це
антихудожн╨ ма-льовидло сiльського  богомаза,  буржуазнi  нацiоналiсти  не
ликом шитi, ©м не так розходиться про фреску, Бог iз нею, ©м  розходиться,
щоб у Страдчу долину звабити якомога бiльше народу, особливо молодi, i щоб
молодь  собi  нагадала:  ось  Святий  Дух  -   незламна   фортеця   нашого
нацiонального корiння, ось лiворуч  -  Козацька  могила,  ось  праворуч  -
цвинтар Укра©нських Сiчових Стрiльцiв. "Думайте, думайте, д╨ткi". I  хтось
iз "думаючих д╨ток" у  районi,  в  областi  чи  в  стольному  Ки╨вi  дасть
вказiвку i...
   Я не знаю, Майстре, що можуть учинити ╨фрейтори iз Святим Духом  та  ©©
фрескою, зате добре знаю, що у них нема нi слова,  нi  честi,  нi  пошани,
вони схожi на посудини, що  повнi  гадюччя,  павукiв,  смороду,  трутизни,
пiдшептiв, облуди, жорстокостi, знаю  це  по  собi,  Майстре...  та  й  ви
зна╨те, що у них нема╨ нiчого святого, особливо нема  поваги  до  святощiв
укра©нських, яничари найбiльш ненавидять сво╨, хiба ж не  яничарська  рука
пiдпалила бiблiотеки в Ки╨вi, хiба не вони вилучили  з  Львiвських  музе©в
тисячi картин, книжок, рукописiв i... i спалили усi цi скарби на попiл,  а
що не обернули в попiл - те розiкрали; хiба в Бистричанах люди забули,  як
iз обласного музею вивезли цiлу вантажiвку свiтло©, як сонце,  гуцульсько©
керамiки минулого столiття  та  сотнi  рiзьблених  по  дереву  шедеврiв...
керамiку потрощили молотками на березi Бистрицi (й утопили черепки на днi,
щоб слiдiв не залишилося), а рiзьбу по дереву спалили й склали про це акт:
"Знищено з метою впорядкування музейних фондiв вiд предметiв, що не  мають
художньо© вартостi"; хiба в мiстечку Долинi не розтягли танками  прадавнiй
храм святого  Миколи,  бо  вiн,  бачите,  стояв  посеред  мiста  й  псував
зовнiшнiй його, мiста, вигляд; хiба в селах не горять  церкви,  горять  то
тут, то там;  хiба  з  багатьох  храмiв,  якi  "зачиняються  на  побажання
трудящих", не збирають високомистецькi образи старих майстрiв,  стародруки
також, хрести  рiзьбленi,  фелони  та  iнше  церковне  начиння  в  шпихлiр
непристосований, нiбито для збереження в  одне  мiсце,  а  тим  часом  той
шпихлiр однi╨© ночi спалаху╨ ярим вогнем;  хiба  цим  же  ярим  вогнем  не
спалахують пам'ятки архiтектури в скансенi у тому ж Львовi...  а  недавно,
ви, певно, чули,  згорiла  музейна  гуцульська  гражда  над  водоспадом  у
Косовi?..
   Очевидно, ми усього й не зна╨мо, нема правдиво© iнформацi©, про нищення
укра©нсько© культурно© спадщини газети  не  пишуть.  Письменники  мовчать.
Один Олесь Гончар спробував у сво╨му "Соборi" вдарити на сполох, що гинуть
козацькi собори, що через нищення архiтектурних пам'яток  ницiють  людськi
душi. I що з того?  Гончара  -  того  спелененого  багаторазовими  рiзними
премiями, шанованого депутата Верховно© Ради  Радянського  Союзу,  живого,
вважайте, класика укра©нсько© радянсько© лiтератури, прославленого  автора
"Прапороносцiв", вiдомого у цiлому свiтi письменника, звинувачують в  усiх
смертних грiхах. Система, Майстре, нiкому не дозволя╨ виступити в  оборонi
укра©нсько© душi. Маю враження, що Система де тiльки може - вiд столицi до
найглухiшого гiрського села - тайно i явно  тче  змови  проти  культури...
проти вас, Майстре. То невже можна ©й вiрити,  вiддавши  пiд  фальшиву  ©©
опiку Святого Духа?
   Вiддати на знищення, на загладу?
   В душi я, звiсно, був iз Ключарем згiдний, вiн говорив правду, хто-хто,
а я - реставратор старовинного живопису - чи  не  найчастiше  стикався  iз
небажанням ╨фрейторiв поцiнувати й берегти нашi старi мистецькi  пам'ятки.
Скiльки, пам'ятаю, я мав мороки з  органiзацi╨ю  виставки  нових  знахiдок
науково-художнiх експедицiй в Карпатах,  на  Волинi  й  на  Подiллi.  Менi
вiдмовляли, мовляв, це культовий мотлох, котрий не ма╨ нiчого спiльного  з
народним мистецтвом... мотлох, смiття - це тiльки декорування  храмiв  для
того, щоб заслiпити  блиском  вiруючих,  затуманити  ©х.  А  коли  я  таки
наполягав, покли-каючись на росiян, якi останнiм часом багато роблять  для
популяризацi© у себе вдома й у свiтi росiйського iконописання,  й  мiсцевi
╨фрейтори  таки  дали  згоду  на  виставку,  яка,  скажiмо,  мала   завтра
вiдкриватися, раптом iз Ки╨ва з Цека прилетiла  команда:  "Заборонити.  Не
iдеалiзувати, не популяризувати патрiархальщину".

   Ключар  мав  рацiю:  ╨фрейтори  бояться  Святого  Духа,  козацько©   та
стрiлецьких могил... вони бояться фрески, яку я вiдкрив, i ╨ отже  великий
ризик вкладати в ©хнi долонi ключ вiд нацiональних святощiв. Але ж...
   Але ж, дорогий мiй ключнику Святого Духа, навiщо ти разом  iз  Вербенем
привiз мене зi Львова, замкнув в церквi й попросив: розкрий нам тайну цi╨©
стiни? Я хiба вiдкрив фреску лише для себе й для вас двох? Невже  замкнути
©©, кинути назад в небуття, вдати, що вона не iсну╨, а якщо  й  iсну╨,  то
нiкому не потрiбна? Зрештою, це залежить не вiд мене й не вiд  вас,  друзi
мо©. Я тут, прецiнь, перебуваю офiцiйно, про мою роботу в Черченi знають у
музейних закладах, у Товариствi охорони пам'яток, вiд них же маю фiрман на
право входу до Святого Духа. Я чомусь переконаний... хочу у це вiрити,  що
чим бiльше людей будуть про Святий Дух i нашу  фреску  поiнформованi,  чим
бiльше розголосу буде про не© - тим безпечнiше вона  себе  почуватиме.  Не
одне село, як ви пропону╨те, Ключаре, буде стояти  в  ©©  оборонi...  буде
стояти Укра©на, ЮНЕСКО, цiлий свiт  врештi.  Не  посмiють...  не  посмiють
торкнутися фрески ру©нницькою рукою.
   На цю тему ми з Павлом Ключарем сперечалися не один день, вiн  таки  не
мав до ╨фрейторiв довiр'я, з вигляду лагiдний, податливий, восковий гейби,
а насправдi ж у глибинах сво©х, у ядрi був горiхом твердим; i отже кожен з
нас залишався на сво©х позицiях.
   Павло ходив колами по хатi до опiвночi, хмурився, курив,  а  iнколи  ми
клали на стiл пiвлiтрiвку, краяли солонину й хлiб -  й  тодi  не  ятрилася
помiж нами суперечка, нi, ми обидва, розм'якшенi чаркою,  залишали  "свою"
фреску спокiйно ночувати в церквi, приглядалися зблизька  до  самих  себе:
хто ми, звiдки прийшли до Святого Духа. Це були оповiдi, схожi на  новели;
це були Павловi вiршi; це було братання душ, якщо говорити високим штилем,
а простiше... а простiше - зiйшлися  на  Кам'яному  полi  дво╨  краянiв  i
журяться, як  те╨  поле  виорати  й  засiяти,  як  iз  того  поля  камiння
повизбирати.
   Й що на тому полi, на Кам'яному, вродить?
   Випадали вечори, коли  ми  з  Павлом  приходили  на  годину  до  Данила
Вербеня; до наших  розмов  прислухалася  Данилова  спаралiзована  Олена...
прислуховувалася й одразу ставала на Ключарiв бiк, жалкуючи, що ноги ©й не
служать,  вона  день  i  нiч  вартувала  б  Святого  Духа  й  те  козацьке
мальовидло,  котре,  пане-товаришу   профеcope,   явля╨те   свiтовi.   Так
примовляла Олена. А сам Данило Вербень сопiв i помовчував, на нього це  не
було схоже, я однак вiдчував, що вiн мiй союзник, останнiми днями  Вербень
нi на годину не залишав мене в церквi самого; я робив свою роботу,  вiн  -
свою: безлiч  разiв  фотографував  фреску  у  рiзних  ракурсах  панорамно,
загалом i кожну деталь окремо,  потiм,  вiдклавши  фотоапарат,  брав  свiй
альбом i звичайну кулькову ручку - його рисунок, менi так  здавалося,  був
точнiшим, нiж фотографiя, око й ручка бачили кожен карб,  риску  чи  пляму
(на фотографi© вони виходили невиразними, розмитими i темними).
   Як Ключар не стояв на сво╨му, я таки  послав  до  Львова  у  Товариство
охорони пам'яток, у Картинну галерею та  в  Музей  укра©нського  мистецтва
листи з проханням надiслати до Черчена авторитетну комiсiю, яка не  тiльки
дала б мистецьку  оцiнку  фресцi,  але  й  по-державному  подумала  б  про
створення  в  Святому  Дусi  Музею.  Подiбнi  листи  я  надiслав  також  у
вiдповiднi заклади Бистричан.
   Вiдповiдi чомусь не приходили...
   - Чому власне,  Павле,  ви  гада╨те,  що  вiдповiдей  зi  Львова  та  з
Бистричан на мо© пропозицi© може й не бути? - питав я  Ключара  скорiше  з
цiкавостi, нiж стривожено.  -  Там  напевне  знайдуться  люди,  якi  гiдно
оцiнять наше вiдкриття. I знайдуться там при потребi  оборонцi  фрески  не
гiршi, нiж ми з вами.

   Ключар  дибуляв  поруч  зi  мною  похнюплено,  мовчки;  здавалося,  вiн
пильнував тiльки того,  щоб  його  розтоптанi  сандалi©  сорок  четвертого
розмiру не пiднiмали на дорозi куряви - ноги пiднiмав високо,  як  бузьок.
Вранiшня вулиця рiзко пахтiла потертою соломою, пилом i соляркою; подекуди
з обiйсть зелено повiвав запах м'яти; дими над дахами - де шиферними, а де
- черепичними - всвердлювалися в ясну прозорiсть неба й були схожi на сизi
прямi колони, що ╨днали землю i небо; в садах з-помiж  ще  зеленого  листя
визирали яблука, що свiтилися червоно й жовто, як лiхтарики на  новорiчнiй
ялинцi; зi  Страдчо©  долини,  з-помiж  бiлих  похилених  хрестiв  старого
кладовища, вiд  присадкуватого  Святого  Духа  через  шуроку  хвiртку,  на
перекладинi яко© колись висiв дзвiн, навальним потоком лилося на вулицю  й
розтiкалося помiж хатами лiтепло погiдного  дня;  лiтепло,  тиша,  знайомi
запахи заколисували мене i я необачно ©м, зрадливим, пiддався. Ключар  при
входi до Страдчо© долини вийняв мене з колиски... на хвiртцi  над  головою
зателенькав дзвiн, начебто вiн, вкрадений, повернувся на сво╨ мiсце.
   -  Не  хотiв  я  вам  псувати  настрою,  Майстре,  -   сказав   Ключар,
притулившись плечима до стовпа. - Але рано чи  пiзно...  -  Вiн  вийняв  з
кишенi учетверо складену газету - львiвську "Вiльну Укра©ну" й подав менi.
- Вчора Вербенiв син, Iгор, при©жджав зi Львова до тата.
   Цiлий "пiдвал" на другiй  сторiнцi  редакцiя  присвятила  мо©й  картинi
"Роздум  про  Турецький  мiст",  яка  недавно  експонувалася  на  обласнiй
виставцi в Картиннiй галере©. Стаття  називалася  "Куди  дивляться  мертвi
очницi?",  автором  ©©  був  вiдомий  у   Львовi   мистецтвознавець   Клим
Вихрест-Горишко - приземкуватий круглий чоловiчок, який при зустрiчi  всiм
посмiхався, чемно, по-львiвському вiтаючись, знiмав капелюх, i котрий - це
ми у Львовi усi серед художницько©  братi©  знали  -  був  готовий  заради
куцого  гонорару  сповнити  будь-яке  "соцiальне   замовлення",   облаявши
кожного,  на  якого  вкажуть  йому  пальцем;  ми   також   пам'ятали,   що
Вихрест-Горишко й без гонорарiв вишукував на наших  полотнах  "викривлення
життя" i шкрябав доноси то у Ки©в,  то  в  обком  партi©,  то  ще  кудись,
пiдписуючи однак  доноси  сво©м  iменем;  вiн  навiть  гордився  доносами,
називаючи себе сторожовим  псом  соцiалiстичного  реалiзму.  Що  це  було?
Iдейне переконання? Шизофренiя? Прагнення вислужитися?  Найгiрше,  що  ми,
завдаючи собi цi питання про Клима Вихреста-Горишка, не гидилися  ним,  не
обходили десятою дорогою, навпаки - подавали йому руку й запобiгливо, якщо
вiн втрапляв у нашi майстернi, частували горiлкою. Як не тяжко признатися,
але серед цих малодушних перебував i я, грiшний.  Очевидно,  очiкуючи  вiд
нього пiдступу, зла, я iнстинктивно,  самому  собi  не  признаючись,  його
боявся: я навiть тiшив себе, що дотепер  моя  особа  i  моя  творчiсть  не
правернули увагу критикана, i  пота╨мно  зараховував  Вихреста-Горишка  до
сво©х приятелiв. I на тобi...
   Вiн досить фахово розмiрковував у газетi про мою роботу,  про  кольори,
свiтло й тiнi, про композицiю, загалом злегка подекуди пiдхвалював мене  i
я мав враження, що Вихрест-Гавришко поплiску╨ мене поблажливо  i  зверхньо
по плечу. Але мистецтвознавчий аналiз полотна  служив  тiльки  заспiвом  i
приводом до запитання: Навiщо художник В. Бережан витратив на сумнiвний за
iдейним звучанням твiр, який мiг i повинен був використати свiй  талант  у
кращих цiлях?" Далi iшов iдеологiчний розбiр, власне,  це  був  полiтичний
донос, що  складався  з  багатьох  риторичних  запитань,  на  якi  повинен
вiдповiсти художник, тобто я, i якi повиннi (обов'язково  повиннi!)  взяти
до уваги вiдповiднi iнстанцi©. Що автор хотiв сказати сво©м "Роздумом  про
Турецький мiст"? Нагадати про безталанного сина  Богдана  Хмельницького  -
Юрася,  якого  турки  зашили  в  мiшок  i  кинули  з  Турецького  моста  в
Кам'янцi-Подiльському  у  Смотрич...  нагадати,  що  подiбна  доля  очiку╨
кожного зрадника свого народу? Що означа╨ величезний людський череп, треба
думати, що це череп Юрася Хмельницького, на  тлi  якого  митець  перекиду╨
Турецький мiст вiд сучасного мiста до стародавньо© фортецi?  Вiн  ма╨  нам
нагадувати, що предки незримо присутнi в кожному  нашому  днi?  Що  предки
судять нашi вчинки? Це мiстика, залякування, вибрик хворо© фантазi©?  Чому
в порожнiх очницях черепа автор  малю╨  укра©нську  хату,  дуже  схожу  на
Шевченкову в Кирилiвцi, з-пiд стрiхи яко© вибухнув снiп вогню i диму? Який
змiст  ви  заклали  у  цi  символи,  професоре  Бережане?  Мали  на  увазi
сплюндровану Укра©ну? Знищену ©© культуру? I не говорiть менi,  професоре,
що ви мали на увазi  протест  проти  атомно©  вiйни,  так,  принаймнi,  ви
пояснювали жюрi виставки, яке, на жаль, вам повiрило. А я вам скажу, що ви
мали на  увазi  Укра©ну...  ви  в  символах  замаскували  свiй  наклеп  на
Радянську Укра©ну. I цiлком закономiрним було рiшення жюрi  зняти  картину
"Роздум про Турецький мiст" з експозицi© виставки.
   А таки дзвонив i дзвонив над мо╨ю головою невидимий  дзвiн,  що  колись
висiв отут на перекладинi хвiртки.
   - I що ви на це  скажете,  Майстре?  -  обiзвався  Ключар,  киваючи  на
газету, що тремтiла в мо©й руцi.
   - Свинство з боку мого  "приятеля"  Вихреста-Горишка  й  не  бiльше,  -
вiдповiв я, вдаючи спокiйного.
   - Коли б то, - засумнiвався Ключар. - Я боюся, що тут... - I замовк. Не
хотiв, видно, ятрити мою рану. Ой, таки заболiла мене рана...
   - Договорюйте, - попросив я. Направду, спершу, стоячи  пiд  дзвоном  на
хвiртцi Страдчо© долини, я не  придавав  статтi  Вихреста-Горишка  якогось
пiдступного, зловiсного значення; думалося, що це  лише  чергова  приватна
iнiцiатива автора.

   - Дай, Боже, щоб я помилився, - зiтхнув Ключар. - Напевне, я став надто
пiдозрiлим, вбачаю зло й там, де ним i не пахне. Що зробиш, таке життя.  -
Вiн помовчав, втопивши зiр у землю, немов би бачив пiд  ногами  прiрву,  в
якiй клекотiло, мов  розтоплена  смола,  зло.  -  Ото  ж  життя,  Майстре,
пiдказу╨ менi, що стаття появилася в  газетi  не  випадково.  Чому  раптом
проявлена така увага до вашо©  картини?  Адже  виставка  давно  закрита...
iнцидент забувся, так? Ну, вилучили полотно з експозицi©, поговорили трохи
про цю подiю, в обкомi вас покартали, ви ж  самi  про  це  розповiдали.  В
обкомi, як я зрозумiв, не мають вас за бунтаря, неблагонадiйного,  такого,
що випорску╨ться, як лозина, з-пiд владно© руки. Ну, ма╨те якiсь там  сво©
забагання, викрутаси, свою думку,  часом  не  спiвзвучну  з  начальницьким
"мн╨-нi╨м", але ╨фрейтори з цим миряться... ви таки авторитетний  чоловiк,
науковець, вiдомий митець. Вас так легко не перекреслиш, так?
   Тому питаюся: що сталося? Чому на ваш авторитет, на  вашу  майстернiсть
нацькували й спустили з ланцюга песика, який облаяв вас, бризкаючи слиною.
Ви над цим не задумувались, Майстре? - Ключар, завжди делiкатний,  м'який,
на цей раз кидав слова гостро, не вельми журячись, що вони  завдають  менi
болю. Вiн, певно, цього й прагнув;  розгойдував  над  мо╨ю  головою  дзвiн
перестороги. - Вам не зда╨ться, Майстре, що  розгром  вашого  полотна  ма╨
прямий зв'язок iз викликом вас до сiльради, з кадебiстськими  погрозами...
Я думаю, що ╨фрейтори у Львовi, як ви ©х назива╨те, продовжують  у  газетi
сiльрадiвську розмову, тiльки вже iншими засобами. Це знак,  що  ╨фрейтори
вами незадоволенi. Вони вас залякують i пропонують вiдступити.
   Я нiчого Ключаревi не вiдповiв, але  в  думцi  визнавав  його  рацiю...
визнавав, хоч робити цього не хотiлося. Бо що значить вiдступити?
   Вiдступити вiд самого себе? Зректися Святого Духа? А з другого боку...

   Нi, не хотiлося думати про "другий бiк"; я мав надiю на здоровий глузд,
на громадську опiнiю: я покладав надiю на саму  фреску,  на  Тi  вплив  на
людську душу; я був переконаний, що кожен, хто переступить  порiг  Святого
Духа, буде стояти перед фрескою глибоко вражений, потрясений.
   Потрясений? Схвильований? Душа у того "кожного"  зiрветься  iз  звично©
тепло© i спокiйно© орбiти... зiрветься й  почне  шукати  орбiт  дальших  i
глибших? Та чи не цього якраз бояться ╨фрейтори?
   Працювалося менi того дня пиняво. Ключар теж не пiднявся на риштування,
щоб менi, як бувало, допомогти; вiн сидiв  на  широкому  порозi,  опершись
плечима об кованi дверi й, схиливши голову, дрiмав... принаймнi, менi  так
здавалось, насправдi ж вiн надслуховував,  ловив  шерехи,  кроки,  сопiння
╨фрейторiв, котрi, мов гаддя, пiдповзали до Святого Духа; Ключар по запаху
чув, що ворог близько.


   10
   По обiдi, прихопивши мольберт, я вирушив у  поля,  власне,  уже  кiлька
днiв мене вабили не просто поля, а таки конкретна  улоговина  над  Золотою
Липою, де  були  розпалькованi  присадибнi  дiлянки;  засадженi  переважно
кукурудзою дiлянки так i просилися на полотно сво©м золотистим пошумом;  я
вибрав одну з них, уже зжату: кукурудзянi кiпки, високi, шоломоподiбнi, на
вершечках,  щоб  вiтер  не  розкидав   снопи,   перев'язанi   перевеслами,
"гуськом", одна за одною,  ледь  пригнувшись,  немов  солдати,  пнулися  з
улоговини вгору - ©м,  видно,  баглося  вирватися  на  простори  пшеничних
стернищ; я призупинив ©х хiд iще на початку тижня, коли за ©хнiми шоломами
на березi Золото© Липи явилася менi головата стара верба; це  була  готова
композицiя, нiчого до не© не  треба  було  анi  додавати,  анi  вiднiмати;
кiпки, цi во© в побронзовiлих шоломах, узяли, як писали в лiтописах, вербу
"в  боронь";  хоч  дерево  було  дупласте,  обчухране   вiтрами,   мабуть,
жалюгiднiшого дерева в околицi не знайдеш,  во©  в  шоломах  ©©  любили  й
стерегли, переймаючи вiтер на сво© груди.  Вони  пам'ятали,  що  весною  i
влiтку, коли вони ще були блiдозеленими  стебельцями,  верба  крислатилася
над нивою та оберiгала ©© вiд пекучого сонця, вiд поривiв вiтру, i  ловила
сво©м верховiттям хмари iз градом... i сипався град на не©.
   I я тут же розклав свiй мольберт; я  поспiшив  ловити  колiр:  зеленаву
мiдь стебел, туго сповитих  перевеслами  з  лободи,  золотисте,  на  краях
посрiблене,  збiлiле  листя;  я  поспiшив  ловити  червонясту   прозорiсть
повiтря, що витiкало, здавалося, з  сонця,  яке  схилилося  за  посудне...
червоняста чиста його  прозорiсть  була  голосна,  i  мо©  во©  в  шоломах
прислуховувалися, як воно, повiтря, гра╨,  видзвоню╨,  бринить;  я  спiшив
уловити тепло пiзнього лiта, що  припадало  до  землi,  заполонивши  собою
кожну борозенку; я боявся втратити настрiй: трохи мiнорностi  (бо  ж  лiто
вмира╨), трохи суму за минулим, трохи щемливого болю i водночас  лагiдного
спокою... так, спокою,  адже  нiчого  не  сталося  нi  iз  землею,  нi  iз
зчорнiлою вербою - стоять ж бо на сторожi всi в гостроконечних шоломах;  я
квапився врештi вiдбити у сво©й душi, як лiнорит на верстатi, побачену  на
кукурудзянiй нивцi красу.
   Не пам'ятаю, скiльки днiв тривала на пленерi робота, та це зрештою,  не
ма╨ значення, бо  можна  мучитися  над  картиною  не  один  рiк,  а  можна
сотворити ©©, як Бог, за один день; так, це мала бути картина, а не якийсь
пейзажний етюдик, i чим бiльше я переймався роботою, чим довше  роздумував
над нею (навiть на риштуваннi у Святому Дусi),  тим  глибшим  змислом  моя
картина виповнювалася: котрогось надвечiр'я на кукурудзяному полi на мiсцi
кiпок стояли добрi, свiтлi духи землi, а верба означала готову до пожертви
землю.
   Тепер я каюся: земля родить не тiльки  пшеницi,  але  й  також  кукiль;
поруч iз добрими й свiтлими духами живуть духи чорнi, жорстокi,  а  я  про
них, про чорних i жорстоких, забув, стоячи за мольбертом посеред полiв.  I
сьогоднi також, коли над мо╨ю головою  теленькнув  дзвiн,  сповiщаючи  про
навислу небезпеку, я про нiякi злi сили не думав... я думав про постатi на
фресцi в Святому Дусi, про iзографа, людину напевно  смiливу,  яка  триста
рокiв  тому  силою  свого  таланту,  не  лякаючись  заборон  та  усталених
iконописних взiрцiв,  увела  до  церкви  трьох  мученикiв,  якi  в  нiяких
церковних святцях не числились, возвела ©х на стiну й, намалювавши навколо
голiв золотi нiмби, нiби промовляла до людей: "Молiтеся  за  них,  братове
мо© i сестри, смерть ©х була страшна... вмерли вони за  друзiв  сво©х,  за
землю отчу й за вiру".
   Я думав, що цьогорiчне лiто в Черченi стало етапом у мо╨му життi;  етап
цей,  певно,  незримий  для  людського  ока,  його  не   можна   унаочнити
художницькими мо©ми успiхами, не про картини тут  рiч,  рiч  тут  про  мою
душу: дарма, що минула менi п'ятдесятка, що iм'я мо╨ не ╨ порожнiм  звуком
у мистецькому свiтi, що вивiв у люди сина  й  доньку,  й  тому  маю  право
сказати, що увiйшов у зрiлий житт╨вий i творчий вiк, а проте, цього лiта в
Черченi свiт i люди в ньому явилися менi в новому вимiрi, не в четвертому,
не в п'ятому навiть вимiрi, а  в  чародiйному;  менi  здавалося,  що  можу
увiйти в людськi душi, осягнути ©х, зрозумiти, натiшитися  ©хньою  радiстю
або ж - страждати ©хнiми болями;  менi  навiть  здавалося,  що,  дивлячись
людинi у вiчi, знаю, коли вона вмре... i це нелюдське,  ворожбитне  знання
мучило мене, я вiдкидав його, не хотiв у нього вiрити. Дотепер, бувало, на
пленерi у Космачi, понад Днiстром чи в Криму  ловив  себе  на  замилуваннi
красою... я не стiльки малював, бiльше любувався пейзажами. В Черченi ж, у
полях i лiсах, я вiдкрив, що для сво©х пейзажiв не вишукую красивих мiсць,
усе, що траплялося менi на дорозi, викликала в менi... я не буду  називати
це почуття любов'ю, захопленням чи милуванням, бо з естетично© точки  зору
не можна, очевидно, любити трухлявий пень на узлiссi, почорнiлу,  залишену
ще з минуло© косовицi копичку  шувару  над  рiчкою  чи  пiдперту  дрючками
облуплену, слiпу вiд бруду, з розчухраною солом'яною стрiхою хатину старо©
Максимчихи, що доживала сво© днi разом iз газдинею. А проте, i копичка,  i
хата Максимчишина, i вежа з випаленим дуплом,  i  камiння  пiд  ногами,  i
шпориш на Ключаревому подвiр'©, i ходiння вiтру по вершечках дерев, i писк
мишi в саду, i хлiбний дух пшениць, i високi груди  черченських  молодиць,
що зустрiчалися на дорозi, i запах силосних ям, що котився з-поза городiв,
де були колгоспнi ферми, i радiсний дiвочий смiх, що спалахував у вечiрнiй
пiтьмi, i пилiкання коникiв у  муравi,  i  зблиск  коси  помiж  зiллям,  i
маленьке бiле око стокротки - цiла земля, люди на нiй, не  були  для  мене
байдужими, кожне стебельце,  птаха,  камiнь,  голос,  зiтхання  були  менi
дорогими й рiдними, увесь цей земний огром вмiщувався  в  менi  i  в  менi
розчинявся.
   Хтось би скептично посмiхнувся, скрививши губи, що, мовляв,  напало  на
чоловiка розчулення; хтось би покрутив бiля скронi пальцем;  хтось  назвав
би це дивацтвом; хтось би взагалi не повiрив, що  мене  здатна  схвилювати
квiтка невеличкого багаття,  розкладеного  пастухами,  дим,  що  стелиться
низько на стернища, зломаний  вiтром  дубчак  на  узлiссi  або  ж  кований
заденок старого воза, що тлiв у бур'янах обiч стежки, якою я  правцював  в
поле...
   Усiм невiрним хомам я вiдповiв би: наслано на мене ворожбу.  Я  напився
цього лiта чарiв, якi зробили мене... нi, не зробили мене iншим, не таким,
як був учора, вони зробили мене зачарованим i щасливим; зрештою, я повинен
був таким стати, зачарованим i  щасливим,  бо  хiба  збайдужiлий,  прiсний
чоловiк мав би право день при днi йти до церкви Святого Духа й  вiдкривати
тайну, якiй триста рокiв? Я готував себе не просто споглядати фреску,  яка
поступово росла знизу вгору, звiльнюючись вiд тиньку й  розкриваючи  задум
старого iзографа; я готував себе  сприймати  муку  святих  мученикiв,  якi
явилися менi на стiнi, як муку власну.

   То що менi пiсля цього якiсь ╨фрейтори? Хiба вони здатнi потоптати  мо╨
щастя?  Чи  вони   мають   для   цього   силу?   Що   менi   якийсь   укус
Вихреста-Горишка...


   11
   Я думаю:
   Сила мистця в свободi...
   Але мистець у сво©й творчостi ста╨ вiльним, розкованим  не  тодi,  коли
перестають  його  стерегти,  направляти,  поправляти,  критикувати  чи   й
вихваляти товаришi-╨фрейтори; творча свобода - це передусiм свобода  духу;
дух сво╨ю чергою розкову╨, пiдносить до висот талант.
   Я думаю:
   Свобода приходить до мистця не лише з початком отверезiння вiд  страху,
що, звичайно, ╨ теж  важливим,  свобода  -  це  тодi,  коли  ти  настiльки
почува╨ш себе сильним i мудрим, що можеш вiддатися на суд натовповi: нате,
каменуйте мене!

   Я думаю:
   Свобода в творчостi приходить тодi, коли ти одного ранку  прокинешся  й
вiдчу╨ш себе птахом, в якого нiякий стрiлець не вцiлить кулею; i  коли  ти
однi╨© ночi почнеш розмовляти з деревами; i коли ти  будеш  здатний  стати
каменем, об який конi оббивають копита; i коли одного надвечiр'я зупинишся
здивований посеред  осiннього  поля,  побачивши  кущик  полину,  обсотаний
павутинням...

   Я думаю:
   Свобода - це розумiння, що ти ╨сть ланцюг, привiд, мiст мiж теперiшнiм,
минулим i завтрiшнiм... власне,  бiля  церковно©  стiни  на  риштуваннi  я
вiдчув оцю пов'язанiсть.
   Господи, а хiба плин часу не ╨ ниткою, яку починають прясти у  правiках
i, не перериваючись сьогоднi, вона зника╨ у майбутньому?
   Вчорашн╨ - це теж сьогоднiшн╨, бо воно було, жило й живе  в  кожному  з
нас; земля i людська душа - вмiстилища пам'ятi. То лише небо без  пам'ятi.
I ще, може, без пам'ятi вода? I ще, може, вiтер?

   12
   Хтось, можливо, посмiхнеться скептично й недовiрливо, коли  дiзна╨ться,
що над сво©ми кукурудзяними кiпками i головатою вербою я  товкся  не  один
день, бо нiбито нiяких складностей у цiй композицi© нема; i не браку╨ менi
свiтла - погода стояла дзвiнка i тиха; земля свiтилася...  земля  дивилася
на мене звабливими очима дозрiло©  жiнки...  я  вчора  й  позавчора  ходив
навколо ©© погляду з невмiлим сво©м пензлем; я добивався, щоб i на картонi
земля свiтилася обiцянкою, тайною i невичерпаним за день теплом; щоправда,
в мою картину щодня вривалося сонце, що заходило й кидало в мо©х лицарiв у
шоломах  черленi  списи,  i  це  трохи  псувало  елегiю  миру  й   спокою,
вкраплювало тривогу й порушувало мiй задум.

   Я замальовував списи голубим i зеленим...
   Одно слово, тривала творча робота, змагання з  пензлем,  з  фарбами,  з
свiтлом та ще з мо╨ю,  вочевидь,  недосконалiстю;  сьогоднi  змагання  теж
тривало;  я  був  незадоволений  собою,  я  мисленно  прагнув  глибини,  я
пробивався до глибин, а пензель, як менi здавалося,  ковзав  по  поверхнi;
огнiваний i втомлений, я облишив  пензель  i  похiдний  свiй  мольберт  iз
незавершеною картиною, хай вони побудуть без мене, а я тим часом  поблукаю
полями просто так, задля вiдпочинку.

   Стернища, ще не зоранi пiд озимину, були схожi на  розстеленi  без  рам
полотна сюрреалiстiв: золотавiсть перемiшана з молодою  зеленню,  подекуди
густо з-помiж не© виринало чорне груддя голо© землi; а  ще,  немов  забутi
свiчечки, цвiли пiзнi ромашки. Пiсляобiдн╨ сонце заливало стернища  рiвним
фiолетовим свiтлом; тепло струмилося вiд нагрiто©  землi  легким  молочним
туманом... пливли начебто меви у фiолетових хвилях.
   У теплi, у свiтлi, в молоцi плавало безлiч корiв - паслася  тут  череда
нижнього кутка села; стернища  -  це  рай  для  пастухiв,  адже  не  треба
стерегти худiбку вiд шкоди, i хлопцi - пiдлiтки, дiвчури, якi через кiлька
днiв пiдуть у школу, розкошували нагодою побувати в гуртi; я йду стернями,
заклавши руки за спину, й бачу,  як  однi  гуртки  лежать  на  фуфайках  i
торочать щось веселе, бо регiт вибуха╨ нагальне - аж корови оглядаються  i
слухають, що сталося такого веселого помiж ©хнiми пастухами; а iншi гуртки
рiжуться в карти, тут однi хлопцi, вони для статечностi  смалять  цигарки,
кашляють i теж для дорослостi матюкаються солоно; ще он там дво╨ схилилося
над шахами; а ще на низеньких  розкладних  стiльчиках  тут  i  там  хлопцi
сидять i дiвчата, занурившись в читання; а  ще  якась  одиначка  лежить  в
обнiмку з транзистором, слуха╨ африканськi ритми й подригу╨ ногами;  а  ще
хтось спить...
   Рай...

   Я проходжу мимо них, як тiнь; вони вже звикли до мене  й  не  звертають
уваги, навiть не вiтаються; в ©хньому розумiннi я трохи дивак, котрий цiле
лiто просидiв у церквi, а оце  блука╨  стернями  або  ж  малю╨  якiсь  там
примiтивнi кукурудзянi кiпки й дуплаву вербу. Мене трохи гнiтить, що нiхто
з них не спита╨ про стародавн╨ мальовидло на церковнiй стiнi; менi  навiть
вида╨ться, що вони позирають на  мене  неприязно,  i  я  маю  пiдозру,  що
вчителi  в  школi,  отi  анастасi©  хмурi,  отi   примусовi   й   фальшивi
борцi-ате©сти пiдмовляють дiтлахiв проти мене... а якщо й  не  проти  мене
особисто, то проти Святого Духа, проти явлення свiтовi фрески й проти тих,
що на стiнi намальованi.
   I я журюся: невже ма╨ рацiю Павло Ключар, який у  сво╨му  вiршi  осудив
безлику байдужiсть людей, натовп глухих i слiпих, котрi протупотiли  крiзь
Страдчу долину й не помiтивши Святого Духа, i  лише  тупiт  ©хнiх  дебелих
нiг, лише сморiд немито© отари лишився у витолоченiй травi - ©х  поглинула
порожнеча, до яко© власне вони й простували.
   Очевидно, я помиляюся...
   Я хочу помилитися, бо навiщо тодi  глухим  i  слiпим  страждання  трьох
мученикiв у Святому Дусi?
   А  якщо  не  помиляюся,  то  котрийсь  iз  цього  безликого  стада,  що
покiрливо, по-волячому просту╨ в порожню порожнечу, хай би  припадком,  iз
недовiр'ям, iз заржавiлим скепсисом приблукав колись до Святого Духа...  я
хочу, щоб бодай один iз вас приблукав... i той, що приблудить, став  перед
стiною,  перед  фрескою  i,  якщо  залишиться  у  ньому   бодай   краплина
чоловiцького почуття, то мусить до  нього  долетiти  з  давнини  крик,  що
сповнений болю... i мусять йому. створитися очi...  так,  отворяться  йому
очi й вiн зобачить спотворенi стражданнями обличчя  трьох  мученикiв...  i
мусить його обпалити, накрити з головою пожежа, що  криваво  розлилася  по
цiлiй стiнi... i вiрую я, що той блудний  син,  який  припадкове  опинився
перед фрескою у Святому Дусi, вийде  з  церкви  iншою  людиною,  принаймнi
розпочне вiн спроквола  обертати  в  головi  жорна  думок,  сумнiватися  й
дивуватися, побачене у Святому Дусi вiн уже не зможе забути навiть, якби й
хотiв; отой крик на цiлу  Укра©ну,  отой  жах,  прокляття,  страждання  на
розтерзаних мукою обличчях, оте криваве полум'я  уже  до  кiнця  життя  не
будуть давати йому спокою, буде вдiлено i йому, випадковому  подорожньому,
частка болю, а вiн уже сво╨ю чергою подiлиться болем iз дiтьми, онуками, з
братами й сестрами, з приятелями та сусiдами  i  започатку╨ться  ланцюгова
реакцiя, яку не спинити нiяким ╨фрейторам.

   Тодi станеться вибух!
   Тому я перестаю хмуритися на пастухiв, вони майбутнi мо© спiльники  або
й теперiшнi, тiльки не показують виду, життя вчить бути скритними.
   Я знову повертаюся до свого  мольберта;  недомальований  пейзаж  очiку╨
мене терпеливо, але я уже не можу поринути в його  елегiйну  музику,  менi
заважають розтривоженi, кусючi, як шершнi, думки; я ловлю на пензель  косе
промiння сонця i жбурляю  його  люто,  похапцем  на  картон.  Виходить,  я
даремно боровся з багряними списами, з тривогою, тут тривога потрiбна, тут
хай заболять рани вiд списiв. Iще мазок червоний... iще  мазок,  поспiшай,
квапся чоловiче, поки сонце не зайшло.

   Я повертався у село вже в сутiнках;  знайома,  десятки  разiв  ходже-на
стежка бiгла з полiв попри скирти соломи,  потiм  перестрибувала  потiк  i
виходила на сколесований тракторами й  возами  майданчик,  праворуч  якого
горбилися бетоннi блоки  двох  силосних  ям,  праворуч  пахтiло  колгоспне
гно╨вище. Далi стежка...

   Тут стежка для мене скiнчилася.  Iз-за  бетонних  блокiв  силосно©  ями
вихопилося дво╨; я не запримiтив, у що вони були  вбранi,  якi  на  зрiст,
запам'яталося тiльки, що обидва мали на  обличчях  маски...  жiночi  чорнi
панчохи. Я не встиг бодай злякатися, скрикнути чи й просто вимовити слово.
Котрийсь з напасникiв блискавично й натреновано, як я розумiю, збив мене з
нiг, а другий копав черевиком по головi, пiд ребра, цiлився водно в очi...
в очi. Тривали побо© недовго, може кiлька хвилин... а може, тривало  цiлий
вечiр, хто зна╨.

   Я отямився посеред вечора як посеред  моря.  Лежав  у  рiвчаку,  мокрий
увесь, збитий на винне яблуко.
   Мiсяць свiтив...
   Мiсяць, на жаль, не свiдок.

   13
   Ох, як болить мо╨ зсинцьоване тiло.

   Болить, корчиться в судомах, захлина╨ться гно©вкою, потопа╨ в багнi моя
душа; i не лiто уткнулося носом човна ув осiннi береги, а  я  сам  дотюпав
дорогою до самого кiнця, i тут  дорога  раптово  обривалася,  не  iснувало
нiякого роздорiжжя, а був тiльки кiнець, був височенний мур, i  я  не  мав
поняття, що за тим муром менi призначено: нова iнакша дорога, стежка помiж
терням, борозенка на пiснiй рiллi,  безплiдна  гола  рiнь  чи  мурава,  що
усипана росою i стокротками?  Зрештою,  я  новою  дорогою  поза  муром  не
журюся, спершу ще той мур треба проламати головою, а якщо по правдi, то  я
давно, iще навiть до при©зду в Черчен, iще менi не вiдкривала  свою  тайну
стiна в Святому Дусi. iще край, названий Опiллям, був замкнений  для  мене
сiмома замками, а я уже, чи то  крадькома,  чи  то  iнту©тивно,  чи  то  з
потреби душi й з мистецького спонукання думав, що  ось-ось  настане  пора,
вона дозрiва╨, як пшеничний колос, коли я вiдкрито i явно стану  насупроти
╨фрейторiв, знехтую ©хнiми  порадами  i  настановами,  не  полакомлюсь  на
солодкi обiцянки й не злякаюся ©хнiх погроз; я кiлькома сво©ми  полотнами,
зокрема "Роздумом про Турецький мiст" спробував кришити цеглу  в  стiнi...
пробував, вiдчував приплив сили... сила, як  вода  в  пустелi,  зникала  в
сипучому пiску... навколо ж було насипано  кучугури,  цiлi  безкра©  плеса
пiску. Як його переплисти? Дорога, якою я  дотепер  iшов,  що  не  кажiть,
стелилася гладко: i водилися  грошi,  i  була  професорська  солiднiсть  в
iнститутi, були учнi й послiдовники, i були виставки, i була слава.  I  ще
було задоволення самим собою.

   I ще панував мир i достаток у хатi.
   I любила мене Дарка...
   Що бiльше треба митцевi на цьому свiтi?
   Потрiбна iще надiя, сподiвання, що разом iз тобою не вмре тво╨ iм'я, що
тво© полотна не згниють у музейних звалищах? Та чи це залежало вiд мене? А
чи таки залежало?

   А таки, мабуть, залежало. Не треба себе обдурювати. Прийдешнi поколiння
не схочуть  й  чути  про  ╨фрейторiв,  про  якiсь  тво©  житт╨вi  потреби,
марнослiв'я, вони покладуть перед собою лише тво© твори, ти у сво©х творах
повнiстю вiддзеркалений i тонко  намальований,  i  по  них  будуть  судити
тебе... i засудять на життя довготривале  або  ж  на  забуття.  А  щоб  не
засудили на довiчне забуття,  я,  окрiм  пейзажiв  колгоспного  добробуту,
портретiв  людей  iз  золотими  зiрками  на  лацканах,   окрiм   геро©чних
пожежникiв, генералiв, свинарiв, окрiм сюжетних мальовил  на  теми  вiйни,
боротьби з бандерiвцями, творення колгоспiв - цих обов'язкових тем, де так
було мало правди, глибини,  таланту,  свого  бачення,  а  бiльше  накидано
лоску, лаку, облуди, запобiгання перед ╨фрейторами, перестрахування, я усе
ж таки малював те, чого прагла моя душа: пейзажi, з яких дивилася на  мене
Укра©на, портрети  людей,  якi  хвилювали  мене  сво╨ю  глибиною,  сюжетнi
композицi©  з  iсторi©:  Хмельницький  пiд  Львовом,  громадяни  стольного
Галича, легiнi-побратими несуть пораненого Довбуша на топiрцях у вiчнiсть.
   Дещо з цього "власного", "пiдозрiлого", хоч би  "Роздум  про  Турецький
мiст" пробував виставляти, i тiшився, коли на виставках стояли  бiля  мо©х
полотен люди й розмислювали, i,  розмислюючи,  заглядали  собi  в  душi  й
запитували себе: що  зi  мною  дi╨ться,  чому  душа  моя  зледащiла,  чому
обкрадено мене, чому не пророста╨ в менi бодай зеренце протесту,  бунту...
бодай зеренце.
   Я розумiв, що це тiльки маленька дещиця iз того, що я мiг  би  зробити,
коли б не стояли надi мною ╨фрейтори, коли б я був смiливiшим i на них, на
╨фрейторiв, не зважав, коли б не iшов на компромiси,  коли  б  не  потiшав
себе думкою, що належу до тих спузарiв, якi не дають остаточно згаснути на
лютих вiтрах, у хурделицях, у безрадiснiй мжичцi, ув iржавих  потоках  тiй
ватрi, котра обiгрiва╨ нашу землю i людей на нiй; менi  iнколи  здавалося,
що мо╨ слугування бiля ватри чогось  таки  варту╨,  що  воно  колись  менi
зачислиться на судi нащадкiв i вага добра на терезах  хитнеться  униз,  на
мою користь; i було менi до сього часу добре й, порiвнюючи, спокiйно  жити
пiд девiзом: "Боговi - свiчку, чортовi - огарок".

   А чорти...
   А чорти перестрiли мене  бiля  силосних  ям,  змiсили  мене  ногами  до
безпам'ятi, мовчки вимагаючи: "Всi свiчки нам теж вiддай. Ти або  з  нами,
або проти нас..."

   Я проти вас!
   Я проти...
   До того передвечiр'я, до болючих синцiв я не був, товаришi ╨фрейтори, з
вами, але й не був  активно  проти  вас,  я  йшов  посерединi,  ви  ж  бо,
перестрiвши мене бiля  силосних  ям,  вiдкрилися  менi,  показали  роги  й
копита,  й  навчили  мене:  компромiси,  огарки,  напiвслужiння   вас   не
задовольня╨, ви жада╨те мо╨© повно© покори, поклонiння вам, вiдречення вiд
того, що для мене святе... вiдречення вiд самого себе; ви,  ╨фрейтори,  до
цього часу видавалися менi хитрими й такими, що начебто теж готовi йти  на
компромiс, насправдi ж ваша поступливiсть - це  тiльки  маневр,  виграш  у
часi для того, щоб розмахнутися й у точно розраховане  мiсце  вдарити;  за
усмiхненою хитрiстю  приховувалася  жорстокiсть.  Ех,  шкода,  що  я  дещо
запiзнiло осягнув ╨фрейторську тактику; iнакше  склалося  б  мо╨  життя  i
творчiсть, коли б ╨фрейтори ще тридцять рокiв тому потолочили б мене i  я,
потолочений, побитий, зблизька розпiзнав ©хн╨ справжн╨ обличчя.
   Ох, запiзно болить моя зсинцьована душа.


   14
   Нi Павло  Ключар,  нi  Данило  Вербень  не  признавалися,  що  це  вони
викликали зi Львова мою Дарку, але вже на третiй  день  пiсля  того,  коли
мене побили, стривожена моя дружина разом iз Петром  Степановичем  Грица╨м
примчалися до Черчена; привезли вони й лiкаря  -  старого  Луку  Луканюка,
який обмацав кожну мою кiсточку й реберце; найбiльше його турбувало не те,
що я увесь опух, особливо обличчя, це, мовляв, минеться, а те,  що  пальцi
на обох руках посинiли й дуже мене болiли. Вiн  годинами  вимочував  ©х  у
лiтеплi, змазував i тiшився, що я ними рухаю... i, оглядаючись  на  Дарку,
пошепки проклинав "мудрагеликiв", якi знали, по  чому  били,  митцевi  бо,
реставраторовi, як i  музикантовi,  пальцi  найбiльше  потрiбнi.  "Дякуйте
Боговi, - звертався старий  лiкар  до  мене,  -  що  вони  вам  пальцi  не
поламали".
   Обтовчений, опухлий й таки направду зболений, я лежав на  постелi,  мов
лялечка, а дружина моя сокотила навколо лiжка й  казала,  що  нам  негайно
треба з Черчена вибиратися, перестрiвання коло  силосно©  ями  -  це  лише
знак, попередження, завтра "вони" можуть тебе вбити, а в  тебе,  Василику,
ще дiти не прилаштованi, ще ти внукiв не дочекався,  та  i  я  ще  молода.
Облиш той Черчен, церкву Святого Духа i  злощасну  тую  фреску,  яка  тобi
особисто користь вiд того, що укра©нське мистецтво збагатиться  ще  однi╨ю
пам'яткою стародавнього стiнопису, однi╨ю пам'яткою менше або ж  бiльше  -
нема, чоловiче, рiзницi... важливо, чоловiче, щоб  ти  був  менi  живий  i
здоровий, щоб "вони", отi "тво© ╨фрейтори" з гно╨сховищ  не  зробили  тебе
калiкою. Вони на зло здатнi... на зле...
   Я слухав Дарчине примовляння i бачив, що мо© синцi ©© не так болять, як
лякають i думав... i згадував про тi сьогорiчнi днi  пiзньо©  весни,  коли
оголена Дарка менi позувала, а я,  малюючи  ©©,  роздумував  над  сутнiстю
жiнки, пензлем i фарбами прагнучи проникнути в тайну тайн, принаймнi  тодi
мене хвилювала ця проблема; я, змальовуючи лiнi© жiночого тiла, його нiжбу
звабу i красу, i, роздумуючи над жiночою  тайною,  геть  чисто  забув,  що
жiноча краса, кожна  риска,  трикутник,  лiнiя,  випуклiсть,  осяйнiсть  i
бiлизна тiла призначенi  не  лише  для  споглядання,  для  самодостатнього
любування красою... вони призначенi для любовi, для продовження  людського
роду на землi; вiдкриття це - таке просте й очевидне прийшло до мене  тi╨©
хвилини,  коли  я  слухав  Дарчине  примовляння;  Дарка  забула,  що  вона
скрипачка, викладач консерваторi©, що вона - палкий патрiот, що ©й  зовсiм
не байдужа доля нашо© культури,  що  вона,  зрештою,  донька  професора  й
внучка одного iз львiвських "ще старих  i  справедливих"  суддiв,  а  отже
iнтелiгент не першого колiна, як я примiром;  усе  це,  виявля╨ться,  лише
зовнiшня оболонка, личина, ядро - жiнка лише дума╨ про любов, про свiй рiд
i його продовження.

   Я не збирався з Даркою сперечатися, не мав для цього сили  та  й  охоти
теж не було, замiсть мене зробив це  Петро  Степанович,  вiн  узяв  ©©  за
плечi, казав  сiдати  поруч  себе  на  лавi  й  слухати...  й  слухати  не
перебиваючи. По-перше, Даро, ти не ма╨ш нiяко© рацi©, що митцевi ма╨  бути
байдужа доля культурно© спадщини, тим бiльше укра©нському  мистцевi;  якщо
вiн байдужий, Даро, то вiн не мистець... як може бути байдужою  дитина  до
матерi, яка ©© породила. Так i тут: мистцi не  падають  з  неба  разом  iз
росою чи iз дощем i  не  приносять  ©х  бузьки  з  Африки,  вони,  мистцi,
народжуються з лона набутого,  осмисленого,  вистражданого  й  досягнутого
©хнiми попередниками; народжу╨ться мистець iз столiть та тисячолiть,  так,
iз  тисячолiть,  i  кожна  столiтня   пам'ятка   мистецтва,   яку   наново
вiдкрива╨мо, збагачу╨ мистця; i в багатьох випадках вiдбува╨ться  се  поза
його волею, адже сонце нiкого не запиту╨: свiтити йому, чи згаснути, зайти
за хмару, сонце ╨, воно свiтить  i  грi╨,  дарма,  що  ми  його  часом  не
помiча╨мо. Тим бiльше, я на цьому наголошую, Даро, ма╨ значення старожитна
пам'ятка для того мистця, який тую пам'ятку власноручно вiдкрива╨, як ось,
примiром, для твого Василя фреска iз Святого Духа. Iще до  вiдкриття,  iще
до того, поки його шкребок  розчистив  першi  сантиметри  малювання,  воно
проникло в його душу, вiн думав  про  нього,  уявляв  його,  готувався  до
зустрiчi з ним, i це Василя певною мiрою переiнакшувало,  поглиблювало,  а
вже потiм, коли з-пiд тиньку зиркнуло на нього величезне страдницьке  око,
що запливло кров'ю i кричало криком, твiй Василь вiдчув кревний зв'язок iз
намальованим на стiнi, з кожним його мазком i... певно,  вiдчував  духовне
сво╨ спорiднення з тим прадавнiм  iзограформ,  котрий  триста  рокiв  тому
трудився над цi╨ю фрескою.  I  твiй  Василь,  Дарусю,  став  дорослiшим  i
мудрiшим на триста рокiв, це я знаю з власного  досвiду...  знаю,  яка  то
велика радiсть являти свiтовi з-пiд нашарувань фаби, тиньку,  оливи  чи  й
звичайного бруду лик iз минулих вiкiв. Ти воскреса╨ш разом з iконою чи  iз
фрескою, разом iз святими, котрi намальованi на стiнi чи на липовiй дошцi.
   "Ви фанатики, ви безумцi з сво©ми прадавнiми ликами... ви заслiпленi  й
не видите, що ╨фрейтори роблять на вас засiдки, вони готовi вас убити,  ©м
не  до  вподоби  воскресiння  стародавнiх,  а  чи  теперiшнiх  людей",   -
вихлипувала з серцем моя Дарка. Вона  направду  була  переполошена.  "Вони
таки готовi вбити твого Василя, - прямолiнiйно i  страшно  погоджувався  з
нею Петро Степанович. - Вони ненавидять його не  вiднинi...  ненавидять  з
принципу, вiн ©хнiй потенцiйний ворог. Я  про  це  Василевi  не  один  раз
говорив i попереджував його, бо...  я  старий,  конав  на  Колимi...  нас,
тисячi мистцiв, письменникiв, акторiв, композиторiв запроторили за  колючi
дроти таборiв не тому, що ми були  активними  ворогами  радянсько©  влади,
нiхто з нас i в тому числi я, не  виступав  вiдкрито  проти  "батька  усiх
народiв" i його деспотично© влади, а тому запроторили, що вони,  ╨фрейтори
зi сво©м Сталiним,  принциповi  противники  культури,  духовностi,  а  тим
бiльше духовностi, культури укра©нського народу. Це треба зарубати собi на
носi, закарбувати в душi. Мо© слова, Даро, йдуть вiд досвiду  нашого...  i
мене, дивувало й гнiвило, що Василь одним вухом мо© перестороги слухав,  а
другим -  ©х  випускав,  ╨фрейтори  обставили  його  лаштунками,  на  яких
намальованi  автомобiль  "Волга",  будинки  творчостi  над  морем,  високi
гонорари за купленi музеями картини, виставки, схвальнi рецензi©. Я додам,
Дарцю, що на лаштунках наяву  намальованi  також  рамцi  -  колючий  дрiт,
табiрна зона, за якi мистець не  ма╨  права  переступити...  i  власне  за
непереступлення цих рамцiв обiцянi тобi й дарованi бiльшi й  меншi  блага:
так, чоловiче, матимеш добро, будеш прославлений, будеш найкращий, будеш в
орденах i в зiрках, будеш сидiти депутатом у Кремлi,  лише  не  виходь  за
рамцi. ╙фрейторiв не обходить,  що  мистець,  обсотаний  у  сво©х  задумах
колючим дротом, не спроможний створити щось справдi мистецьке.
   Чи  я  тобi  цього  не  говорив,  друже  мiй  Василю?  Чи  я  тебе   не
попереджував: наважишся переступити дрiт i вдарять тебе? I  таки  добре...
таки добре, Василю, що тебе побито",  -  сказав  Петро  Степанович,  рiзко
рубнувши рукою повiтря. Високий, висхлий на трiску,  вiн  стояв  над  мо©м
лiжком блiдий, увесь перейнятий гнiвом.

   Гнiвався вiн на мене, на мо╨ пiзн╨ прозрiння?
   Лютував вiн на ╨фрейторiв?
   Я не зважувався його розпитувати; та й  тяжко  було  менi  проштовхнути
слово крiзь пощербленi зуби й опухлi, як постоли, губи.

   15
   Коли б мене не побито бiля силосних ям, то, мабуть, я так би  й  по©хав
додому до Львова, не розгледiвши зблизька душу опiльського села; звичайно,
я знав, чи, принаймнi, здогадувався, що в Черченi пiсля спроби зняти хрест
iз Святого Духа iсну╨ змова проти влади; це  було  мовчазне  коло  поруки,
нiким напевне не органiзоване, стихiйне, як зцементована морозом крига,  i
моя особа потрапила в це коло цiлком  випадково:  я  був  робiтником  бiля
стiни в церквi Святого Духа й тiльки; я так себе вважав; виявилося  однак,
що люди в Черченi мали з цього приводу свою думку: Святий Дух, що  стримiв
завмерло посеред старого цвинтаря, пiд мо╨ю рукою оживав, я повертав  йому
живе життя, i не випадково хтось ("А ми, мой,  зна╨мо,  здогаду╨мось,  хто
хова╨ться пiд маскою "хтося", хто тих молодикiв у панчохах на лицi на вас,
професоре, наслав") замахнувся на мо╨ здоров'я, а може й на життя.
   Щоднини, майже з самого ранку приходили до мене  люди;  однi  приходили
голiруч, мовчки зiтхаючи i мовчки похитуючи головами;  другi  приходили  з
пекучо© жiночо© цiкавостi, з  нещирого  спiвчуття;  третi  навiдувались  з
плесканкою сиру та горнятком сметани; хтось приносив обпатраного  когутика
на юшку; iнший дарував склянку сухих грибiв; хто вигрiбав  на  стiл  ружне
зiлля, корiнцi, котрi начебто мали в собi  цiлющу  властивiсть  полiкувати
мо© болi; а ще iншi вишiптували молитви; дiти приносили квiти.
   Однi приходили славно-явно, на нiкого не зважаючи  й  нi  вiд  кого  не
криючись; другi просковзували, як тiнi, непомiтно, боязко  озираючись,  чи
випадково десь за тином не прича©вся  сексот:  були  такi  що  закрадалися
городами, а ще iншi, найбiльш обережнi, очiкували ночi.

   Скажу по правдi; паломництво сiльське не було для мене при╨мним,  я  не
хотiв у людських очах виглядати  мучеником  у  терновому  вiнку,  i  Павло
Ключар iз сво╨ю мамою як  могли  оберiгали  мене,  як  це  не  дивно,  вiд
людсько© вдячностi, чи то похвали, чи то й запiзнiлого каяття. "Так, може,
i каяття, - говорив Павло Ключар,  -  бо  ми  повиннi  були  пильнiше  вас
стерегти, професоре. Але й ви  сво©  грошi  вартi,  забули-сьте,  що  крiм
ангелiв ясних, iснують дияволи, що вас пiдстерiгали".

   Старий мiй учитель, iронiчний i завжди колючий Петро Степанович  Грицай
начебто й кепкував iз незвично© мо╨©  сiльсько©  популярностi  й  водночас
посмикував свого короткого рудуватого вуса вiд  хвилювання...  вiн  завжди
смикав вус, коли хвилювався. В очах його блистiли сльози, а голос  тремтiв
деренчливе.

   - То я так посмiхаюся...iз заздростi, - казав, беручи в сво© долонi мо©
забинтованi руки.  -  Мабуть,  на  всiй  Укра©нi  не  знайдеться  сьогоднi
щасливiшого вiд тебе мистця. Хто нинi може похвалитися аж  такою  любов'ю,
чи шаною, чи дякою вiд тих людей, якi працюють у полi, окрiм тебе. Я  собi
думаю, що в плесканцi сира, в я╨чку, в горнятковi  сметани  чи  й  лише  в
зiтханнi людей, що приходять тебе вiдвiдати, ╨  правди,  щиростi  й  слави
мистецько© бiльше, нiж часом у рецензiях-похвалах.  Ти  зi  мною  згiдний,
Василю?

   16
   Аж за днiв три пiсля нападу навiдався до  мене  голова  сiльради  Митро
Цимусь з дiльничним Яциною; мiлiцейський  лейтенант  розклав  на  дубовому
столi сво© манускрипти  й  заходжувався  списувати  протокол;  вiн  так  i
сказав: "Будемо з вас списувати протокол".
   - То пишiть. Чого тiльки  так  пiзно?  -  поцiкавився  я  з-пiд  суво©в
бинтiв, - Невже влада ранiше... ще два днi  тому  не  знала,  що  на  мене
напали бандити?

   - Воно то... звичайно... чули-сьмо... баби переказували се╨-те╨, але...
- крехтав i за©кався Митро Цимусь,  -  але  того...  офiцiйно©  заяви,  як
належиться, вiд вас не надходило. Так, не  було  заяви,  -  врештi  голова
вiдбрехався. I при цьому сивий потайний голова сiльради червонiв.
   - Ви, товаришу лейтенант теж,  очевидно,  очiкували  на  мою  заяву?  -
спитав я дiльничого. - А я завжди був упевнений: моя мiлiцiя мене  береже.
I мiркую: не з любовi лише береже, Бог iз нею, з любов'ю.  Зобов'язана  по
службi це робити.

   - Багато вас, - буркнув, як  iз  дiжки,  Яцина.  Обличчя  мав  червоне,
набубнявiле, очi визирали з-пiд волохатих брiв, як слимаки:  певно,  й  на
цей раз дiльничний перехилив не одну чарку.
   - Нас справдi багато  й  усi  ми  платимо  податки,  в  тому  числi  на
утримання мiлiцi©.  -  Я  навiщось  вступив  у  суперечку.  Мене  дратував
мiлiцiонер i сiльський голова, я хотiв взагалi  ©х  здихатись,  бо  навiщо
менi ©хнi прохмеленi протоколи. Та вони були влада, що сповняла  службовий
обов'язок.
   - Вам у Рогач потрiбно, щоб зняти в лiкарнi синяки на випадок  суду,  -
сказав Яцина.
   - З ким маю судитися? - обiрвав я лейтенанта. - Нападникiв, напевне, не
знайдуть.

   - Ма╨те рацiю, - радо пiдтакнув Яцина. - Шукай пана в чорному капелюсi.
Дiло, видать, тьомно╨...
   - Так i запишiть у протоколi: дiло, мовляв, темне, - я зловив  його  на
словi.

   - Хто зна, може ми його таки просвiтлимо, га? I виявиться, що напад  на
вас ма╨ побутовий характер... скажiмо, змовився  чоловiк  iз  сусiдом  вас
провчити за те, що ходили до його жiнки. - Мiлiцiонер  примружив  око.  На
масних губах висiла посмiшка.
   Тепер менi  стало  зрозумiло,  чому  мiсцева  влада  зацiкавилася  мо╨ю
пригодою: комусь було потрiбно  перевести  випадок  зi  мною  на  побутову
площину, мовляв, професорська пригода  не  ма╨  нiчого  спiльного  з  його
роботою в церквi Святого Духа (якби хтось щось  запiдозрив);  професор  зi
Львова сам винен, що моргав на чужих молодиць ("ай-я-яй, как не стидно.  А
ещьо iнтелiгент, художнiк"). I я подумав; темнi сили, дияволи уже сьогоднi
мають у запасi кiлькох молодичок, якi готовi посвiдчити про  що  завгодно,
навiть про згвалтування.
   Першим мо©м бажанням  було  показати  мiлiцiонеровi  на  дверi,  я  був
готовий згарячу викривати "товарiщей" з кадебе, з партi©, чи ще  звiдкись,
що це вони змовилися супроти мене... нi, супроти  мо╨©  роботи  в  Святому
Дусi; я кипiв у гнiву саркастичного смiху, брутально© елементарно©  лайки,
але не вимовив нi слова; я зненацька вiдчув себе кволим, слабим, ще  бiльш
побитим, нiж три днi тому: проти мене стояли не  пiдхмелений  лейтенант  з
масними  губами  й  хитруватий  сiльрадiвський  голова,  якi  були  в  грi
примiтивними  пiшаками,  за  ©хнiми  плечима  прича©вся  молох  вiкопомно©
руйнацi© нашо© культури; я уявляв молоха, тую ненависну злу силу в  образi
кам'яного колеса, тупого й безжалiсного, що котиться  Укра©ною,  залишаючи
за собою безплiдний  потопт;  лежачи  в  бинтах,  мимоволi  заплющив  очi,
холодiючи, що ось-ось колесо накотиться на мене i я тiльки хрусну пiд його
трибами, як травневий хрущ.
   Ой, колесо котиться...
   Щоб колесо  мене  не  зачiпило  бодай  сьогоднi-завтра,  потрiбна  була
витримка, спокiй... i я, зiщулений, змалiлий,  але  таки  не  розчавлений,
хвалив себе, що наука Петра Степановича  не  пiшла  в  лiси,  на  цей  раз
╨фрейтори голими руками мене не вiзьмуть; я буду обачний, я буду мудрий, я
матиму четверо очей та безлiч вух, я буду носити в собi вагу, на якiй буду
зважувати...  Господи,  знову  за  рибу  грошi.  Що  я   буду   зважувати?
Пересторогу, мабуть? Добро i зло? Друзiв i ворогiв? Боже мiй,  хiба  легко
жити й творити, ходячи повсякчас iз наготованою  вагою?  Мистець  -  це  ж
iмпульс, це вiтер i сонце,  це  простiр  i  свобода,  любов  i  ненависть;
мистець - це багатоголосся життя. Що ж станеться з  мо╨ю  творчiстю  та  з
мо©м життям, якщо буду змушений  зважувати,  як  крамар,  слово  i  думку,
краплину дощу й закличний погляд зустрiчно© жiнки та ще многе  й  многе...
та ще тую судомну муку, що я вiдкрив для себе на стiнi в Святому Дусi.
   To... To потрощити на  кавалки  хитромудру  мою  вагу  i  кинути  ©©  у
мiжпланетний простiр, у космос, щоб там собi плавала, поки не  згорить  на
космiчний пил.

   - Зна╨те, лейтенанте, - повернувся я з космосу на землю, - лежу я  отут
спеленений, слухаю, як болить мене... слухаю i думаю, що, може, й  справдi
пияки надi мною пожартували. Або ж не за того  прийняли?  Або  й  направду
комусь приснилося, що я обiймав його  дружину.  Це  так  легко:  заснув  i
приснилося... Правда?

   Лейтенант не помiчав мо╨© iронi©, вiн був прямодушний... до того ж йому
хотiлося, щоб я проковтнув приманку, отой грубо© ковальсько© роботи  гачок
iз районного Рогача.

   - Мабуть, що так воно i ╨,  -  лейтенант  поспiшив  погодитися  з  мо╨ю
версi╨ю. - Дурнiв на свiтi багато... ми  ©х  однак  спробу╨мо  вивести  на
чисту воду, - пообiцяв.
   - Дурнi мене не цiкавлять, - вiдповiв я. - Шкода зусиль.
   - Ну да, та тiльки надалi будьте обережнi, бо що зуби...  голову  можна
втратити. Раз-два... - не то попередив, не то загрозив.
   Мiлiцiонер iз Цимусем забралися з хати, сповнивши службовий  обов'язок.
Я лежав охоплений тривогою: ╨фрейтори цiляться у мене,  навели  мушку  пiд
серце; вони стрiлять у мене, щоб убити Святий Дух i фреску.
   Десь далеко билися, вдаряючись  лобами,  припiзнiлi  серпневi  громи  й
велика Ключарева хата постогнувала глухо, мовби громи поцiляли в не©.
   Та й чи то були громи?
   Та чи не котилося кам'яне колесо? Та й чи вiднинi воно котиться?


   17
   То неправда, що я про не© забув...
   Виявля╨ться, у мо©й душi, десь  у  далекому  куточку,  десь  немовби  у
забутому, зарослому  ромашками  й  дикими  крапчастими  тюльпанами,  помiж
лататтям i соковитим стеблом чорно© м'яти,  немов  "божа  корiвка"  або  й
тiльки краплина роси, жила пам'ять про Наталену, про молодесеньке дiвча  з
першого  курсу  укра©нсько©  фiлологi©,  про  iснування  якого,   про   ©©
перебування на землi забув цiлий свiт,  бо  ж,  прецiнь,  забува╨ться  про
вiдцвiлу квiтку або ж про листок, що зiрвався з гiллi пiд кiнськi  копита.
Наталена жила, поки жили ©© тато й мама, поки не постарiли й  не  пiшли  з
життя ©© професори; подруги теж ©© не пам'ятали, бо провчилися з нею  лише
один рiк; тiльки я один володiв та╨мницею ©© перебування на землi.

   Щоправда, траплялося, що я про не© не згадував i рiк, i два, i  бiльше,
i вона не жалiлася, нiяк менi не докоряла, вона ж бо  добре  знала,  що  в
мене ╨ Дарка - законна моя дружина, i  ╨  дiти,  й  iнколи  появляються  i
зникають "чужi" жiнки, якi шепчуть менi на вухо, що люблять безтямно,  але
я знаю, що це неправда, це шепоче любовний шал, який на  них  накочу╨ться;
що ╨ у мене робота, що обсiдають мене ╨фрейтори, що врештi-решт, я  просто
живу, пливу у житейськiй рiцi й нема часу, щоб брати з пелюстки на  долоню
"сонечко", або зазирати помiж латаття  й...  очiкувати  чуда,  коли  стане
перед тобою тендiтне бiляве дiвча, як воно, взявши  тво╨  обличчя  в  сво©
долоньки, промовить жалiбно: "Ти про мене забув, Василику?"

   Вона зрiдка сама нагаду╨ про себе.
   Вона приходить до мене в снах,  так,  принаймнi,  менi  зда╨ться,  хоч,
правду кажучи, я сумнiваюся, що це був сон, я  часом  не  можу  розпiзнати
межу помiж сном i дiйснiстю,  вiдбува╨ться  начебто  щось  фантастичне:  я
знову повертаюся у свою молодiсть i реально там, у молодостi, живу... живу
до того часу, поки цього бажа╨ собi Наталена. Але найфантастичнiшим у  цiй
iсторi© ╨ те,  що  сни,  в  якi  приходила  Наталена,  були  менi  конечно
потрiбнi, вранцi я почував себе знову молодим, сильним i радiсним,  таким,
що не бо©ться труднощiв, лиха всякого й навiть смертi; я не помiчав  сво╨©
сивини, не боявся нiяких страхiв, не було в мене жодних хворiб,  душа  моя
розпогоджувалася, небо пiднiмалося високо, а земля стелилася  передi  мною
рiвнинне, м'яко, i увесь я перебував у поривi дiйти до виднокола, до свого
╙русалиму, що  свiтився  золотисто,  як  iкона,  на  далеких  горах;  менi
всмiхалися всi зустрiчнi жiнки на вулицi, я ©х любив i мав силу  переспати
з ними не одну нiч, i мав силу,  хоробрiсть  i  талант,  що  найголовнiше,
почати i сповнити найдерзновiший задум.
   Траплялося, що я сам розшукував свою Наталену, i кликав  ©©,  i  просив
з'явитися iз пралiсiв мого буття,  iз  свiчкою,  здавалося,  блукав  помiж
бiлим пелюстям квiтiв - i  скрiзь  було  глухо,  тихо,  нiде  й  не  пахло
конвалiями, якi так любила Наталена; низом помiж квiттям, помiж  повзучими
батогами ожини, рудiли слiди старо© пожежi.

   Я не сподiвався, що вона прийде до мене цi╨© ночi.
   Нi, я не сподiвався...
   Цiлу нiч над Черченем  летiли  й  кричали  дикi  гуси;  iз  пiднебесних
високостей падали  на  землю,  як  оскiлля  битого  скла,  ©хнi  прощальнi
крики... а може, тi крики були звичайним переляком, журбою  перед  далекою
дорогою у вирiй; я слухав гусей,  лежачи  в  постелi,  й  дивувався,  яким
чудом-дивом цей гусячий переляк чи жалоба долiта╨ з пiднебесся так виразно
до мене, неначе гуси сидiли, перепочиваючи, в Ключаревому садку; i  я  для
того, щоб свiй непевний здогад перевiрити, звiвся з лiжка й присiв на лаву
пiд вiкном. Нiч стояла мiсячна, i подвiр'я Ключареве - криниця з журавлем,
повiтка й ста╨нка, а також оборiг iз високо пiднятим брилем, а за  ними  -
хмаровиння дерев свiтилися старим чорним срiблом; панувала  глибока  тиша,
яка вагою сво╨ю, глибиною чи непомiрною висотою розлилася навкруг, лишивши
тiльки вузькi вiконця для гусячого жалю. Iще iнколи  потрiскувала  в  тишi
Ключарева свiтлиця, в якiй, окрiм лавицi й ослона, довгого дубового стола,
старосвiтського мисника й також  старосвiтського  мого  лiжка,  нiчого  не
було.

   Усе тi╨© ночi було навмисне зiслано на землю: глибоку, як океан,  тишу,
скрики диких гусей i срiблисту iмлу, в якiй обгалунювалося усе  довкола  -
це була музика для душi, соната настрою, серед яко©  я  несподiвано  почув
Наталенин голос - повний, округлий, начебто й усмiхнений; я  не  знаю,  чи
десь взагалi iсну╨ усмiхнений голос, можливо його й нема, але я завжди чув
у ©© голосi пригашений усмiх, навiть про речi буденнi й банальнi,  бувало,
Наталена оповiдала якось... нi, я не знайду iншого слова, крiм усмiхнення,
хоч на ©© губах усмiшка й не появлялася; я любив слухати ©© мову  i  нераз
годинами, заплющивши повiки, вслухувався в ©© слова,  кожне  слово,  бодай
найпростiше обдаровувало мене радiстю; це була магiя,  ворожба,  та©нство,
яке я не пробував розгадувати; я пiддався ворожбi i був щасливим.
   - Ну, досить, Васильку, слабувати,  -  казала  вона  менi  сьогоднi.  -
Належався й нажалувався. Набрався гнiву. А тепер... - Наталени я не бачив,
©© начебто й не було в свiтлицi, але я знав, що вона  тут,  поруч;  я  чув
запах конвалi© - так завжди пахло ©© бiле, як лляне повiсмо, волосся.
   - А тепер що? - допитувався я, бажаючи почути вiд не© пораду. - Ти ж бо
бачиш, як надi мною позбиткувалися.
   - Бачу, - зiтхнула. - Та досить  жалiтися.  Тепер  робота  тебе  чека╨.
Ходiм, - сказала вона. Слова були округлi й легкi.
   Вона взяла мене  за  руку  й  вивела  з  хати;  я  не  боронився  й  не
допитувався куди; десь пiдсвiдоме я начебто  точно  вгадував  мiсце,  куди
Наталена мене приведе, я начебто бував на  цьому  мiсцi  багато  разiв,  i
багато разiв приводила мене сюди Наталена.

   Наталена приводила мене у  львiвський  лiсопарк,  названий  Погулянкою;
Наталена приводила мене в мою  молодiсть,  у  наше  знайомство  i  в  наше
кохання. Я знову був студентом першого  курсу  Художнього  iнституту,  був
високим i худим, у полотняних бiлих  штанях  i  в  теж  полотняних  зубним
порошком вибiлених мештах, довгов'язий, ще по-сiльському  сором'язливий  i
небагатослiвний юнак, котрий червонiв, коли розмовляв iз дiвчатами; i була
недiля, червнева, золота вiд бджiл,  що  бринiли  на  схилах  погулянських
сербiв; тих бджiл, якщо по правдi, я й не бачив, але  менi  хотiлося,  щоб
божi мухи золотили ранок. - i так воно дiялося;  iще  менi  хотiлося,  щоб
дiтлахи, якi бавилися на стежках i на полянах пiд наглядом мамiв i  татiв,
пiдставляли долонi  пiд  сонячнi  струменi  й  умивалися  ними;  iще  менi
хотiлося, щоб людськi гурти, що проходжувалися стежками  й  дорiжками,  що
©ли й пили на розстелених обрусах, що поодинцi й парами спали  на  муравi,
заслонившись од сонця газетами, залишилися там, де вони перебували, на тiй
територi©, яку вже гамiрливе осво©ли, щоб нiхто з них не ступив на стежку,
що бiгла  вихилясом  помiж  кущами,  й  не  зупинявся  на  галявинi  перед
занедбаною давньою каплицею, де я розклав  свiй  саморобний  мольбертик  -
трикутник, пiдпертий нiжкою, i  пробував  перенести  на  картон  мереживо,
зiткане з букового листя i сонячних бризкiв, що вiдбивалося на  полупленiй
стiнi каплицi; а ще я хотiв до цього мережива вплести власний настрiй -  i
це було ой, яке нелегке завдання для першокурсника.

   Наперед скажу,  що  завдання  менi  не  вдалося,  про  якийсь  "власний
настрiй" не могло бути й мови, а гра свiтла,  мерехтiння  листя  на  стiнi
випорхували з-пiд мого пензля, як мотилi, i  на  картонi  лишилася  тiльки
каплична стiна - брунатна, з трiщинами, знизу поросла мохом; а ще в  стiнi
були дверi - важкi, кованi грубими штабами залiза,  замок  висiв  великий,
але вже теперiшнiй.
   - Слухай, а ти не можеш... а ти спробуй  бодай  на  сво╨му  малюнку  тi
капличнi дверi вiдчинити. Спробуй, га? - За мо©ми плечима стримiло дiвча в
легенькiй сукенцi в червоний горошок. На вигляд  можна  було  ©й  дати  не
бiльше шiстнадцяти, потiм я дiзнався, що вона на два роки старша i взагалi
"стара як свiт". У руках тримала за ремiнцi моднi на той час  танкетки  на
корку  -  босонiж,  вочевидь,  було  ©й  зручнiше;  на  зап'ястi   блиснув
мiнiатюрний годинник. З цього я зробив висновок, що  бiляве  створiння  iз
тугим хвостом довгого, перев'язаного червоною стрiчкою волосся не походило
з бiдно© родини.
   Менi треба було на не© розсердитися, вiдiгнати  львiвську  панянку  вiд
себе, i я таки мав намiр це зробити, але... але створiння з довгою льняною
косою дивилося на мене такими величезними i такими синiми очиськами,  i  в
поглядi цьому було стiльки приязнi, цiкавостi й  дитячо©  безпосередностi,
що мусив змiнити гнiв на ласку.
   - Ти хто? - спитав.  -  Розумi╨шся,  бачу,  на  живописi,  як  вовк  на
звiздах.

   - Нi, я не вовк, - заперечливо, серйозно  сказала.  -  Я  Наталена,  на
прiзвище - Шутько. Поки що не  одружена.  Хлопця  теж  не  маю.  Вчуся  на
першому курсi укра©нсько© фiлологi© в унiверситетi.  Родом...  я  не  знаю
звiдки, - зiтхнула цiлком щиро. - Мiй тато - офiцер. Носив його мiнiстр по
всiй "стране шiрокой" та поза границями. Десь там у пралiсах сибiрських  я
починалася. Тепер тато служить в Iзма©лi... чув про таке мiсто  на  Дуна©?
"Город суворовской слави", - засмiялася про себе.
   - А я ось тут у Львовi, - виповiла жужмом усi  паспортнi  данi.  I  вже
тодi, коли вона цi "данi" висипала, я мимохiть замилувався  не  тiльки  ©©
очима, бiлим продовгуватим личком, косою, малими груденятами, а й також ©©
милозвучним голосом; я подумав, що  кожне  слово  на  ©©  губах  схоже  на
яблуко.

   - Мова твоя така... слова, мов яблука i водночас -  цвiт  на  губах,  -
промовив я, пiдкорений ©© безпосереднiстю. Я iще був селюк,  iще  не  вмiв
крутити дiвчатам голови, моя похвала була наче мальована. - В  офiцерських
доньок укра©нська мова сьогоднi не в пошанiвку, - додав я, - а ти...
   - А я що... я мамина дитина. То  мама  мене  навчила.  I  мама  вибрала
унiверситет у Львовi. Каже; там iще тлi╨ укра©нський дух.
   - О, то ти ще й патрiотка, - чомусь забаглося поiронiзувати. Власне,  я
робив  це  навмисне,  й  може,  бiльш  навмисне  самому  собi:  це  бiляве
дiвчинисько впало менi в око й нахабно входило в мо╨ серце, немов я знався
з ним кiлька рокiв...  входило  й  там  запановувало.  Менi  було  з  цi╨ю
незнайомою дiвчиною напрочуд легко, добре, я почувався щасливим; i  певно,
виглядав ув ©© очах трохи смiшним.

   - Хiба  то  грiх  бути  патрiоткою,  -  насупила  сво©  пшеничнi  брови
Наталена. - Усiм дозволя╨ться бути патрiотом, усiм... росiянам,  грузинам,
полякам, так? А нам нi... ми вiдразу ста╨мо нацiоналiстами,  як  тiльки-но
почина╨ться розмова про патрiотизм. Чи не так?
   Я не був готовий до "таких" розмов, та й,  правду  кажучи,  боявся  ©х.
Львiв iще пам'ятав, як з  iнститутiв  та  з  унiверситету  пiсля  вбивства
Ярослава Галана виключали студентiв якраз за патрiотизм.
   - Ти як тут опинилася? - змiнив я тему. - Певно, пишеш  вiршi,  як  усi
фiлологи i як усi  дiвчата,  й  шука╨ш  у  самотинному  блуканнi  настрою,
натхнення?
   - Нi, - заперечила, мотнувши головою. - Не вгадав! Не пищу я вiршiв,  в
поети йти не збираюся. Буду скромним учителем укрмови та лiтератури десь у
Кiпчакських степах. А тут, - кивнула на каплицю, - шукаю та╨мниць.
   - Якi тут та╨мницi, - стиснув я плечима.  -  Стара  каплиця...  у  нiй,
напевно, якийсь склад.
   - I ти пiсля цих  слiв  збира╨шся  стати  художником,  -  змiряла  мене
зневажливим поглядом. Синi очi аж потемнiли. - Мазило ти нещасний, ось  ти
хто. Хiба не вiдчува╨ш, що тут навколо пахне старовиною?
   - Нi, не вiдчуваю, - оглянувся я байдуже. - Пахне сухим  сонячним  днем
раннього лiта.
   - Бо ти не зна╨ш, що каплиця була двiрською  молiльнею  одного  старого
шляхтича. Вiн мав доньку, Зосю, яка  влюбилася  в  простого  хлопця,  який
служив у шляхтича конюхом, - наступала на мене Наталена.
   - Банальна iсторiя, - вiдмахнувся я недбало. - Розрахована на  лiричних
панночок. Як ось на  тебе.  Я  можу  навiть  розповiсти,  чим  закiнчилося
кохання шляхтянки й конюха: старий панисько вiдiслав хлопця у чужi кра©, а
доньку вiддав за родовитого шляхтича. Таке колись траплялося.
   - А ось i не так, - сказала Наталена, жбурнувши пiд кущ сво©  танкетки.
- Старий шляхтич пiсля довгих умовлянь, розсердившись, замкнув  доньку  та
©© коханого у цiй каплицi: кохайтеся, молiться i кайтеся. "Якщо  пока╨шся,
Зосю, i вiд хлопа вiдречешся, то прощу... А лотра твого помилую, хай йде у
свiти. Тiльки спершу зречися його". Так переповiда╨ легенда. Ти не чув?
   - Нi, - признався я щиро. - Казками не цiкавлюся.
   - Може, це й справдi виглядало б на казку, якби одного разу, уже в  наш
радянський час, не вiдкрили б каплицю й не побачили на кам'яних плитах два
скелети, що лежали обнявшись. Очевидно,  в  каплицi  давно  не  правилось.
Нiхто й тепер не посмiв зробити з не© склад, як це у наш  просвiчений  час
прийнято. Хоч... розповiдають, що  начебто  один  заповзятий  ате©ст  таки
наважився загосподарювати примiщення. Навiть придбав на дверi новий замок.
Але нiчого з того не вийшло.

   - Завадила нечиста сила? - пожартував я.
   - Якраз сила була чиста й ясна, - сказала Наталена. - Якось  у  недiлю,
отак серед бiло© днини, проходячи мимо цi╨© каплицi, той ате©ст  та  ще  з
ним товаришi почули, що в каплицi спiвають... спiвали хлопець й дiвчина...
спiвали щось дуже щемливе й солодке. Слiв нiхто не розiбрав,  але  мелодiя
була прониклива, особливо нiжно вилунювався iз  цих  старих  стiн  дiвочий
голос.
   - Той ате©ст, певно, i його приятелi  були  напiдпитку,  -  я  глузував
далi.

   - Може й були напiдпитку, - вiдповiла  Наталена.  -  Та  тiльки  опiсля
нiхто каплицю не руха╨. Повiсили новий замок, а ключ жбурнули в кущi.
   - А ти, небого, приходиш сюди шукати ключа, щоб вiдчинити дверi?

   - Я приходжу, щоб почути, як вони... ота шляхтянка й конюх спiвають.

   - Ти вiриш, що так воно дiялося насправдi? - дивувався я.
   - Якщо й не дiялося... - замислилося дiвча. - Якщо й  не  дiялося,  але
менi однаково цiкаво. Я буду вчителем, розумi╨ш. А  вчитель  мусить  знати
безлiч тайн, щоб зачарувати учнiв. А крiм того... а крiм того, менi  самiй
не зашкодить збагатитися тайнами. Ти не зауважив, хлопче, що я вся зiткана
з тайн? - зазирнула менi у вiчi.
   - Якi тайни, -  зiтхнув  я  роблено.  -  Господи,  якi  тайни:  сукенка
просвiчу╨ться, а там лiфчик i трусики... i уже цiлий свiт.
   - Багато ти розумi╨ш, - помахала на мене пальцем, - якби лише лiфчик  i
трусики, то, очевидно, ваш брат-художник не малював жiнок  вiд  сотворения
свiту. Таки сидить у нас тайна тайн.
   - I хай собi сидить, - я несподiвано почервонiв. - Менi то що?

   - Ет, не говори так, - вона присiла бiля мене й  обiйняла  руками  голi
колiна. - Я ось знаю, що тобi хочеться мене поцiлувати.
   Я спалахнув;  у  мене  справдi  блиснула  грiшна  думка  поцiлувати  ©©
пiдпухлi, свiжi, як вишнi, губи; спокуслива думка  бозна-звiдки  надлетiла
або й зродилася сi╨© ж таки хвилини, коли я зненацька... раптом...  раптом
вiдкрив, що на свiтi нема до бiса кращо© дiвчини вiд цi╨© Наталени,  що  я
©© люблю, i менi стало страшно, що вона зараз пiднiметься i  зникне  помiж
кущами.
   - Усi хлопцi  готовi  цiлувати  всiх  дiвчат.  I  я  в  тому  числi,  -
виправдовувався як мiг.
   - Ну, то цiлуй,  -  промовила  вона  просто.  Вона  не  оглядалася,  чи
випадково хтось нас не пiдслухову╨ та не  пiдгляда╨,  не  понизила  голос,
слова ©© далi були округлi, голоснi й цвiли  вони  на  ©©  губах  вишневим
цвiтом.

   - Так... зразу? - повернувся я до не© i  ненароком  ногою  звалив  свiй
мольберт. - Ти ж мене не зна╨ш.
   - Не знаю, це правда, як тебе звуть, але...
   - Я Василь, Василь Бережан з Художнього iнституту, - перебив ©©.

   - Ото ж, Василику, - продовжувала Наталена, - признаюся, що давно  тебе
знаю... здавна шукала... здавна менi снишся. Ти  й  нiхто  iнший.  Це  теж
належить до жiночих тайн, я так думаю. Оце сьогоднi побачила тебе  з-помiж
кущiв i обiмлiла: ти.
   Я не знав, що вiдповiсти. Дивачка якась? Ненормальна? Та хiба я теж  не
зробився ненормальним, iз першого погляду закохавшись у не©? Може,  я  теж
марив нею, шукав ©©, очiкував пота╨мно, що колись менi явиться? Та це були
якiсь цурупалки, обривки врештi й обривки думок позникали  чи  зблiдли  на
сонцi, чи пiдхопив ©х вiтер i понiс у бозна-якi  кра©,  на  мене  напливав
гiгантський вал нiжностi, пробуджено© любовi, я несмiливо обняв Наталену i
припав палко (де й смiливiсть взялася) до ©© губ; ми цiлувалися  сидячи  й
лежачи, ми геть чисто подурiли, ми ходили навкруж каплицi, обнявшись немов
отi панянка з конюхом, чи© душi начебто замкненi в  каплицi,  й  не  могли
цiлунками насититися. Над нами  панував  чистий  недiльний  день,  що  був
схожий на синьо-зелене озеро, в якому  плавало  сонце,  плавали  дерева  й
кущi, стара каплиця з ©© тайною; а ще плавали якiсь люди, якi випадково на
нас iз Наталеною натрапляли, заблукавши в нетрях Погулянки; а  ще  плавали
слова - людськi й транзисторнi, й  собаче  гавкання.  Зрештою,  у  синьому
озерi купався цiлий Львiв i цiла земля, а в самому цетрi землi були  ми  з
Наталеною.
   - Хiба ти не зна╨ш, Василику, - казала  менi  Наталена,  облизуючи,  як
кицька, припухлi губи, - що цiлунки - це лише ключi до жiночих тайн.  -  I
смiялася. I зовсiм не боронилася, коли я, захмелiлий  дорешти,  знiмав  iз
не© сукенку у червоний горошок, потiм лiфчик i трусики; очевидно, я  робив
це невмiло, це була "така" моя перша  робота  в  життi,  i  Наталена  менi
помагала, важко дихаючи. I коли вона лежала, як бiлий лист на голiй травi,
очiкуючи, поки я здеру з  себе  одежину,  я  раптом  немов  би  отверезiв,
помiтивши, що  бiле  ©©  тiло  -  таке  струнке  й  округле,  таке  налите
молодiстю, таке мною жадане, аж свiтиться чистотою, цнотою, i шибнуло менi
в голову, що не маю права свiтлiсть цю  пригашувати;  досить  буде,  що  я
вицiлую ©© колiна i  стегна,  ©©  живiт  i  груденята,  досить  менi  буде
надихатися конвалiйним запахом ©© волосся, i досить... i досить на  перший
раз. Наталена, очевидно, помiтила мо╨ вагання, певно вагання сiло хмариною
менi на чоло, бо враз пригорнула мене до себе.
   - Ти бо©шся? - запитувала й видзвонювала  зубами  й  тремтiла  уся  вiд
гарячого морозу. - Я теж боюся, коханий, - обiймала, тулилася до мене. - Я
теж уперше, але ж ми любимося, правда? I ми мусимо колись пiзнати цю тайну
кохання. Люби мене, Василику, - схлипнула й заплакала.
   Опiсля ми сидiли поруч i обо╨ плакали, я i вона; це був  солодкий  плач
за дитинством i ще за чимсь утраченим; це був також плач радостi пiзнання:
ми обо╨ дивувалися, що життя та©ть у собi безмежжя пристрастi й  меду;  ми
були, власне вперше потрясенi повнотою життя.
   Точно уже не пам'ятаю, про що ми того дня з Наталеною розмовляли,  зате
пам'ятаю, що ми любилися не один раз i не два, поки  не  зайшло  сонце;  а
коли сонце зайшло, Наталена сказала:
   - Якби мо© мама знала... от при©ду додому й розповiм... i привезу тебе.

   Коли ж того вечора ми прощалися з каплицею, Наталена нашептала менi  на
вухо:

   - Ти вiриш, що шляхетська донька, Зося, спiва╨ з конюхом  про  кохання,
хоч вони давно померли?
   Я не вiдповiв, але Наталена знала, що я був готовий повiрити.

   Чим довше того далекого червня тривала наша любов, тим Наталена  глибше
посвячувала мене в чари тайн, що iснували на свiтi. Я був розгублений,  що
жодно© iз тайн не мiг пiзнати до кiнця, що навiть Наталениних очей,  отi╨©
ворожбитно© синi, що кидала мене в дрож, не мiг зрозумiти й спити до  дна.
Кожного разу, коли ми любилися, вона мала очi широко вiдкритi,  здивованi,
i я думав, що то зорить на мене ©© душа; не  тiльки  нашi  тiла  зливалися
во╨дино, душi нашi переливалися вза╨мно, як двi вза╨мопо╨днанi посудини.
   Дивовижно,  але  Наталена,  як  справжня  ворожбитка,  вмiла  викликати
тайни... викликати й  залишати  ©х  нерозгаданими.  Ми  ©здили  з  нею  на
Бубнiвськi скелi в Карпатах, у яких,  у  скелях  тобто,  викованi  комори,
сходи й криниця; ми обмацували теплий  камiнь,  i  Наталена,  тулячись  до
каменю, оповiдала, що нiхто точно не зна╨, хто цi комори в каменi викував:
нема нiяких  iсторичних  документiв,  ╨  лише  здогади,  мiркування.  Однi
кажуть, що це  був  прадавнiй  поганський  храм,  другi  твердять,  що  це
пам'ятка римських часiв, третi здогадуються, що це певно скельний замок iз
старогалицького первовiку. на скелi вирiзьблена рука, що показу╨ кудись...
Куди? У якi глибини?

   А ще були ми у Кременцi неподалiк вiд Поча╨ва, цiлий Божий день блукали
помiж рядами кам'яних хрестiв на Вознесенському горбi;  тут  теж  панувала
та╨мниця: називали це кладовище Козацькими  могилами,  але  жодний  автор,
котрий писав про Кременець, не зважився впевнено ствердити, коли й хто тут
похований. Переказ припису╨  могили  козакам-кривоносiвцям,  якi  полягли,
штурмуючи Кременецький замок королеви Бони. Чи  правда  це?  Чи  i  тут  ╨
тайна?
   А ще ми ©здили до Кам'янця-Подiльського, стояла на Турецькому  мостi  й
дивилися вниз на лiниву течiю Смотрича... i в дзеркалi  лiниво©  рiки  моя
Наталена побачила на днi козака, що лежав, пiдклавши  пiд  голову  камiнь.
Вона його "побачила" i нiчого не вдi╨ш. "То Василику, -  шептала  менi,  -
Юрасько Хмельниченко лежить... той Юрась-ко,  що  його  турки,  кинувши  з
цього моста, втопили". Нiхто, до речi, теж достеменно  не  посвiдчить,  як
воно насправдi дiялося з Юрасем Хмельницьким, iсну╨ така легенда...  iсну╨
тайна i тiльки. "Хiба тобi цього мало?" - запитувала Наталена  й  синi  ©©
очi ще бiльше синiли.

   Я знав ©©, мою Наталену, нецiлих два мiсяцi, але й за цей короткий  час
вона встигла менi передати талант зачаровуватися мiсцем, подi╨ю,  людиною,
це був ©© дар: передавати зачарування, заражувати тайною, шукати ©© навiть
там, де ©© нiколи не було...
   Пiсля iспитiв вона по©хала у свiй Iзма©л до тата й мами на  канiкули  й
бiльше не поверталася. Обiцяла писати - й  не  обiзвалася  жодним  листом.
Чекали ©© у вереснi в унiверситетi - не дочекалися. Я не  мав  ©©  адреси,
але якось, уже восени, зтужений до  краю,  по©хав  шукати  ©©  в  Iзма©лi.
Даремна була робота: в  довiдковому  дали  бiльше  десяти  адрес  тутешнiх
Шутькiв, але в нiякiй квартирi Наталени не було, нiхто про не©  нiчого  не
знав.
   Що я мiг  думати?  Ви©хала  кудись  цiла  родина?  Вимерла?  Щезла?  Чи
насправдi нiяко© Наталени й не було, наша з нею любов менi  приснилася?  I
нiкуди... нiкуди в тi мiсця, де зача©лися та╨мницi, ми з  нею  не  ©здили,
усе це я вичитав iз книжок?

   Отак несподiвано й загадково закiнчилося мо╨  перше  кохання;  я  тяжко
переживав розлуку й ще не один рiк сподiвався, що ось-ось отримаю вiд  не©
листа, що завтра зустрiну ©© на львiвськiй вулицi... зустрiну  й  дорiкну:
"Де ж ти, люба, так довго барилася?" Iнколи цiлi днi я блукав або вулицями
Львова, або ж плентався на Погулянку до каплички й там чекав  не  не©,  на
Наталену, поки не заходило сонце.
   Потiм роки потекли навально й згладили Наталенинi  слiди,  зрештою,  це
так тiльки здавалося, що згладили, я чомусь упевнений, що якраз  вiд  не©,
вiд Наталени, я перейнявся любов'ю до старовини,  до  iкон,  що,  чорнi  й
та╨мничi, чекають на мене, щоб я ©х визволив iз-пiд забуття i явив свiтовi
©хнi обличчя.  Наша  з  Наталеною  подорож  до  Кам'янця-Подiльського,  що
вiдбувалася в юностi, спалахнула в пам'ятi наново... i наново я  по©хав  у
це мiсто, оперезане Смотричем, наново стояв на Турецькому мостi й шукав на
днi рiки козака, що лежав, пiдклавши пiд голову камiнь.
   Не ма╨ значення, що свою картину "Роздуми про Турецький мiст" я вирiшив
по-сучасному, вклавши в не© трагедiю мо╨© землi,  що,  зрештою,  Турецький
мiст у  Кам'янцi-Подiльському,  стара  фортеця,  охоплена  пожежою  хатина
проглядаються  через  порожнечу  очниць  черепа...  черепа,  може,   Юрася
Хмельницького. Ма╨ значення то, що зеренце iде©,  задуму,  засiяла  колись
моя Наталена.
   Ох, Наталено-о-о-о...
   I ще. Були в мене iншi жiнки, яких я любив,  i  люблю  я  свою  Даруню,
але... не буду нарiкати чи  осуджувати,  але  нема  в  мо╨©  Дарки  такого
прямого, такого вiдкритого погляду, таких синiх очей, що обiцяють вiдкрити
тобi тайну життя. Даруня  моя  смi╨ться:  "Що  вiдкривати,  чоловiче.  Усе
вiдоме". А якщо вiдоме, то чому тисячi художникiв i я в тому  числi  кладу
загрунтоване полотно на мольберт i малюю оголену  жiнку,  ту  ж  таки  мою
Дарку, i пробую дошукатися iстини: в чому суть жiнки? Може й справдi  мала
рацiю Наталена: даремно шука╨те тайни до дверей, вона замкнена  на  безлiч
замкiв. На жаль чи на добро, Василику, я й сама себе не знаю, кожного разу
я iнакша хiба ти не бачиш?

   18
   Досвiток, несмiливий, заспаний, спеленений молочним туманом,  в  клоччi
якого  зблискували  iскринки  вiд  сонячного  багаття,  котре   ли-шень-но
починало розгортатися на сходi,  ступав  поважно,  як  апостол,  полями  й
лiсами, вулицями Черчена, i кожнiй хатi, кожнiй деревинi, усякому  зелу  й
першiй бджолi, що виповзла з вулика на вологе вiчко, нашiптував  на  вухо:
"На-та-ле-на"; Золота Липа - вузенька,  як  плотичка,  рiчка  бiгла  попри
Ключарiв сад i видзвонювала об сво© береги:

   "На-та-ле-на"; ластiвка,  що  звила  гнiздо  пiд  череп'яним  дахом  на
причiлковiй   стiнi,   висунула   дзьобик   з   гнiзда   й   вищебечувала:
"На-та-ле-на"; зiтхала,  потягуючись  спросоння  аж  потрiскували  платви,
Ключарева хата: "На-та-ле-на"...
   Я розкошував у цьому словi, немов у цiлющiй купелi; воно  насправдi  не
було тiльки словом, було ключем, яким я вiдмикав самого себе... вiдмикав i
не впiзнавав, бо я був  iнакшим,  нiж  учора  й  позавчора,  я  знову  був
молодим, таким, що прагне  любовi  й  прагне  вiдкривати  тайни;  я  цього
досвiтку мав крила, як янгол, i мав нiмб навколо голови, я умiв  лiтати  i
вмiв переходити моря, не замочивши нiг; тiло мо╨ було легке й  пружинисте,
й навiть пальцi, по яких толочилися вороги  побiля  силосних  ям,  уже  не
болiли, знову стали гнучкими й цупкими, готовими до роботи.
   Мене могутньо i владно кликав до себе Святий Дух.  За  мною,  вочевидь,
стежив Павло Ключар, бо хоча я не вимовив нi слова, а тiльки мовчки вийшов
за ворота, вiн рушив слiдом за мною; вiн нiчого не знав про Наталену, та й
не потрiбно було йому знати, а проте зрозумiв, що  я  виздоровiв  тiлом  i
душею, i що сьогоднi вдосвiта виросли в мене  крила,  й  що  я  спроможний
ходити по поверхнi морiв, й тому настав найвищий час поглянути  в  обличчя
страдникiв, що намальованi на стiнi Святого Духа.
   Павло вiдiмкнув церкву, винiс на риштування вiдерце з водою, сунув менi
в руки жмут ганчiр'я, яким я, як звичайно, зволожував тиньк, потiм  присiв
на старе перевернуте  вiдро  посеред  церкви  навпроти  стiни,  готуючись,
видно, не спускати з мене очей та очiкувати,  поки  з-пiд  шару  вапна  не
виглянуть обличчя страдникiв. Я не мiг йому цього заборонити, бо, зрештою,
звик до його безпосередньо© помочi на риштуваннi чи до мовчазного стеження
за кожним рухом мо╨© руки, коли вiн чипiв посеред церкви на  перевернутому
вiдрi. Але сьогоднi... сьогоднi я волiв залишитися сам на сам  iз  стiною,
менi заважав  Ключарiв  погляд,  я  боявся,  що  пiд  його  поглядом  буду
поспiшати, нетерпеливитися й  через  те  стану  неуважним;  крiм  того,  я
остерiгався,  що  Ключарева  присутнiсть  не  дасть  менi  змоги  мисленно
спiлкуватися з людьми, якi пiсля трьох столiть заточення виходили з пiтьми
на свiтло; я збирався далi вести з ними мовчазну нашу розмову i свою  душу
перед ними розкрити; я був схожий на черця, який замурувався у печерi  для
розмови з Господом Богом та з самим собою.
   I, очевидно, Павло Ключар уловив у  мо©х  позирках  чи  в  нетерплячому
якомусь русi мiй настрiй, бо покiрливо пiдвiвся, сказавши, "я все розумiю,
Майстре", i вийшов iз церкви, замкнувши дверi на ключ.  Внутрiшнiм  зором,
третiм оком я бачив, як вiн присiв на високi церковнi сходи, де вже  сидiв
Данило Вербень iз трьома тутешнiми  газдами,  а  ще  далi,  в  селi,  поза
ворiтьми, за вуглами хат пильнували за Святим Духом десятки пар  очей.  Це
була моя сторожа, мо© друзi, хоч я знав також, що десь чипiють мо© вороги.
   Одначе я вiдразу забув про друзiв та ворогiв, як  тiльки-но  узявся  за
долото i як тiльки-но вiдчув пiд пальцями твердiсть  стiни  Святого  Духа,
навдивовиж гарячу; стiна не могла бути не гарячою, це  я  зрозумiв,  коли,
коли з кожним днем протягом лiта все вище й  ширше  з-пiд  ново©  фарби  й
вапна проявлялася стародавня фреска;  на  кривавому  тлi  iзограф  закопав
напоспiх збитi з грубих бервен три височеннi хрести й розп'яв на них трьох
мученикiв. Нi, не була  це  вiдома  здавна  композицiя  Голгофи  з  Iсусом
Христом посерединi й двома розбiйниками  обабiч;  не  висiли  також  святi
великомученики, що вмерли за вiру Христову десь на пагорбах Рима.
   Це були мученики таки тутешньо© землi; всi тро╨ були босi й  в  кожного
руки й ноги прибитi до хреста кованими цвяхами. Той, що висiв  посерединi,
був убраний у довгу, майже до самих стiп рясу з хрестом на грудях;  справа
од нього розп'ято людину в козацькому синьому  жупанi  й  темно-фiолетових
шароварах;  злiва  -  витягнувся  на  хрестi  довгий  i  худий  чоловiк  у
домотканих сiрих ногавицях i в такiй же розхристанiй  на  грудях  сорочцi.
Мертвi ©х тiла були напруженi, немовби аж прирослi до хрестiв.  Художника,
який сотворив свою Голгофу, не турбувало, що тiла розп'ятих  повиннi  були
повиснути на хрестах, як лантухи, бо  так  пiдказу╨  натура,  наслiдуванню
натури не входило в його задум, вiн не малював анатомiю тiл,  вiн  малював
символи. Адже недаремно на пожухлiй рудiй травi пiд хрестами зобразив  три
зломанi козацькi шаблi, що означали поразку, ворожу перемогу,  безнадiю...
нема бо надi© вiдвоювати волю, якщо твою шаблю переломлено навпiл. Червоне
тло, полум'я, що спалахнуло на обрi©,  розрослося  до  неба  й  заполонило
собою усю площину стiни, теж було символом спустошення землi.

   Признаюсь: я не сподiвався, що  iзограф  тонко  передасть  на  обличчях
розп'ятих ©хнi передсмертнi страждання, гнiв i бiль, хоча  те  ╨дине  око,
яке  я  вилущив  з-пiд  тиньку  в  перший  день  роботи  у  Святому  Дусi,
засвiдчило, що мистець не дотримувався  усталених  при  малюваннi  Голгофи
взiрцiв, якi панували в тодiшньому часi; думав про вплив  свого  твору  на
того, що сто©ть перед стiною. Це було,  мабуть,  його  творчим  завданням.
Дерзновенна спроба  реалiзувати  релiгiйний  мотив  Голгофи  в  народному,
сказати б, дусi, переконувала мене, що маю справу з неординарним  мистцем,
не якимсь там богомазом, байдужим до народного горя,  його  Голгофа  -  це
власне  безпосереднiй  вiдгук  сучасника,  його  плач   i   возвеличування
трагедi©, що вiдбувалася на його очах. Я починав думати, що  його  Голгофа
безпосередньо пов'язана з подiями, котрi за переказами вiдбувалися навколо
Святого Духа, коли вiйська Хмельницького й  повстанчi  загони  покутського
полковника Семена Височана вiдступали на схiд... вони вiдступали, а шляхта
потоптом, вогнем i мечем нищила землю. Я сподiвався, що якусь вiдповiдь на
сво© роздуми й  здогади  дiстану  тодi,  коли  остаточно  розчищу  обличчя
мученикiв, якi дотепер ще були пiд вапном.

   Не знаю, чому я  насамкiнець  залишив  якраз  обличчя,  власне  голови.
Лякало мене страшне  закривавлене  око?  Набирався  я  поступово  досвiду,
розчищаючи спершу фреску там, де нiбито було менше ризику? Це була, однак,
неправда,  я  по  всiй  стiнi,  працюючи  де  долотом,  де  -  шкрябачкою,
скальпелем, намагався бути уважним i терпеливим, щоб не вiдколовся нi один
сантиметр малювання. Не скрiзь це  вдавалося,  разом  iз  вапном  подекуди
вiдлущувалися i шматки фрески. Одначе  не  лише  страх  пошкодити  обличчя
розп'ятих спонукало залишити ©х на пiзнiше, нi,  я,  вочевидь,  цiле  лiто
внутрiшньо готувався до зустрiчi з розп'ятими, до розмови з ними; я  хотiв
бути урiвнi з ними; я хотiв порiвну взяти на себе ©хнi муки;  я  готувався
©м казати, що вони недаремно померли, i хоч ворог вирубав упень нашi  лiси
й, витесавши з дерев хрести, розп'яв народ -  ми  таки  живемо,  засiва╨мо
спалену пожежами землю пшеницею i плодимо дiтей; я  протягом  цiлого  лiта
щоденно мисленно розповiдав мученикам про трагедiю старого директора школи
з мого рiдного села, про дiвчат-гiмназисток iз Рогачiвсько© гiмназi©,  над
якими збиткувалися енкаведисти наприкiнцi червня сорок першого  року,  про
життя i  страждання  Павла  Ключара,  про  служiння  рiднiй  землi  Данила
Вер-'беня, про безталання колгоспно© ланково©, яка прода╨ться за  фальшиву
славу партiйним функцiонерам, про свiчечку  посеред  стернi  на  полi  пiд
Братишанами, де загубилася могилка молодого повстанця, про  страшну  кару,
призначену предками, корчмаревi Жельману, про ру©ни церковцi в  полях  над
Днiстром, про енкаведиста з Велико© Укра©ни Сашка Козаченка, який грав  на
гармошцi  й  умер   посеред   вулицi   за   сво©   грiхи   та   за   грiхи
оперуповноваженого Ступи, про самого Ступу ученики теж повиннi були знати,
й про тих також, яких вивезли на Сибiр, i про письменника, який звеличував
понищення власного народу i через те, каючись, наклав на себе руки. Не мiг
я забути про життя i смерть Михаська Затички, та  цiлу  його  родину,  про
Юстину Монашку, Софiю Корчувату, матiр повстанську, про чорне життя  Настi
Хмуро©...
   Та найбiльше я розповiдав про себе, про сво© грiхи, сумнiви,  терзання,
просвiтлення i каяття; я розповiв про перше сво╨ кохання, про Наталену  та
про ╨фрейторiв, якi "точно" знають, як писати книжки, як малювати картини,
як грати  на  сценi,  хоч  i  у  життi  вони,  ╨фрейтори,  були  "туманами
вiсiмнадцятими", анальфабетами.

   Вони, мученики на хрестах, повиннi були знати, що страждання  на  нашiй
землi не скiнчилося; я скаржився мученикам, що Бог обрав мене переймати  в
свою душу людськi болi... переймати, але не плакати,  навпаки  -  мужнiти,
очищатися й дивуватися цiлiй землi, народовi й самому собi посеред народу,
що ми здатнi перетерплювати найлютiшi трагедi©, вмирати й воскрешати.
   Спершу я узявся розчищати голову страдника, який  висiв  на  середньому
хрестi. Про його чернечу одежу я згадував, бороду вiн теж мав чернечу, але
недовгу, гостру, шпичасту. Вiн один був зображений  iзографом  iще  живим,
голову мав задерту конвульсiйне вгору, борода нацiлилась в небо,  рот  був
широко роздертий, спотворений криком... i кричали також ╨дине закривавлене
око, й страшна рана - на мiсцi ока другого. Стародавнiй майстер не  завдав
собi за мету передати переживання  черця  цiлою  гамою  фарб,  стан  болю,
терпiння виражали тiльки ╨дине ще живе око й розкритий рот,  але  й  цього
вистачало, щоб зрозумiти, який бiль  витерплю╨  на  стiнi  чернець  i  яку
ненависть вiн випльову╨ з сво©х уст на ворогiв i, може  бути,  на  Господа
Бога, що покинув його, свого слугу, на ворожу поталу.

   Навколо голови черця iзограф написав: "Се iгумен Данило".
   Iгумен Данило?! Очевидно,  я  повинен  був  здивуватися,  може,  навiть
вигукнути й, кинувшись з риштування, загрюкати в дверi, за якими сидiли на
порозi Павло Ключар i Данило Вербень, та потiшити ©х  новиною,  що  iгумен
Данило,   який   обороняв   перед   шляхтою    Святого    Духа,    постать
реально-iсторична, дарма,  що  пам'ять  про  нього  жила  дотепер  лише  в
переказах i легендах, а не в достовiрних хронiках i дiарушах. Проте, я  не
збiг iз риштування, я лише полегшено зiтхнув i запалив цигарку, бо,  скажу
щиро, пота╨мно сподiвався на таке вiдкриття... менi власне,  баглося  саме
такого, а не iншого вiдкриття, бо ж немарне iще  замолоду  Наталена  вчила
мене, заохочувала вiдчиняти дверi до тайн.
   Чернець на стiнi скосив на мене ╨дине око; погляд  його  був,  як  удар
ножа - кривавим, червоним; iзограф не  скупився,  малюючи  постать  черця,
червоного, чорного i сiрого; чорною була його  одежа,  сiрими  -  обличчя,
руки й ноги... кров навколо очей...  кривава  яма  замiсть  лiвого  ока...
цiвка кровi з рота.

   Козак, який висiв на хрестi праворуч, був круглолицим, вусатим, але уже
без промiнчика життя: очi заплющенi, лице бiле, продовжнi зморшки на ньому
покраянi, як шаблею, червоними мазками. Навколо голови замiсть нiмба  було
написано "Се полковник Дубовий" - особа теж нам знайома з переказiв.
   Лiворуч висiв молодий посполитий чоловiк iз  довгим  бiлявим  волоссям,
рiвним великим носом i густими пшеничними бровами; обличчя  його  виражало
спокiй, лагiднiсть, i навiть смерть не спотворила тихо©  задуми  на  чолi,
усмiху на губах; навкруж  голови  мистець  написав  трохи  дивно:  "А  се,
братi╨, ми з вами".

   Ми?!

   Я не мiг вiдразу збагнути, кого мав на увазi  художник  кажучи  "А  се,
братi╨, ми з вами". Тих посполитих, що  теж  загинули,  обороняючи  Святий
Дух? Себе? Нас? Усi прийдешнi поколiння? Господи, але ж цю людину,  що  на
хрестi, я десь уже бачив... бачив i розмовляв з нею вчора!
   Людина на хрестi була схожа на Павла Ключара, немовби якраз Павло, а не
хтось iнший позував художниковi триста рокiв тому.
   - Що це ма╨ означати? - шепнув я сам до себе,  до  трьох  мученикiв  на
хрестах, до полум'я  за  ©хнiми  плечима  й  до  велико©  тишi,  що  немов
стародавн╨ вино в амфорi, гусла в стiнах Святого Духа.
   Та ученики на хрестах не вiдповiли.
   - Що ти власне волi╨ш од них дiзнатися? - звiдкись... з-пiд банi, з-пiд
плаского камiння на долiвцi, iз-за царських врат докотилося  до  мо©х  вух
запитання. Менi здавалося, що я побачив людину в бiлiй довгiй  одежi,  яка
сидiла  на  приступцях  перед  престолом.  Царськi  врата  були  вiдчиненi
навстiж. Крiзь чотири округлi вiконця пiд куполом лилися до  храму  потоки
теплого сонячного дня. У храмi  пахло  сухим  вапном,  старим  камiнням  i
прадавнiм ароматом ладану й людського поту, що просяк ув камiнь навiки.
   - Хочу дiзнатися, чи чують вони, як мене  болять  ©хнi  болi...  неначе
мене катують, - вiдповiв я i поволi спустився з риштування. Сiв пiд стiною
на перевернуте вiдро, на якому збирався сидiти Ключар, i заплющив очi.
   - Значить, я володiв сво©м мистецтвом, якщо ти чу╨ш крик  зi  стiни,  -
вiдповiв чоловiк у бiлiй одежi.
   - Ти хто? - спитав я.
   - Василiй ╨сьм... iзограф. Творець цi╨© Голгофи.
   - Ти жив у ©хнi часи... жив у нижнiх свiтах i бачив ©хн╨ життя  i  ©хню
смерть. Чи вона була такою, якою ти ©© змалював, майстре?
   - Я лежав серед трупiв, коли шляхта увiрвалася всередину огради Святого
Духа, i бачив, як iгумена Данила й побратимiв iз ним, що були  пораненi  й
немiчнi, порубали шаблями. Всi вони лежать у великiй  Козацькiй  могилi...
отут поруч. Хiба ти не пам'ята╨ш?
   Запитання  не  впало  зненацька,  колись,  перейнявшись  переказом  про
оборону Святого Духа, душа моя заворожена, уже начебто й побувала у нижнiх
минулих свiтах.

   - Чому дума╨ш, брате, що то була ворожба? - здивувався iзограф. -  Чому
не допуска╨ш, що в тобi живе  зеренце,  яке  посiяне  тисячу  рокiв  тому?
Поколiння за поколiнням лягають у землю, а зерно живе й переходить у  новi
наступнi поколiння... i так  буде  тривати  безконечно,  поки  життя  цi╨©
гiрко© землi.

   - Чому ж, брате мiй, - я й собi назвав його братом, - якщо  так  легко,
як ти кажеш, переда╨ться пам'ять вiд  поколiння  до  поколiння,  на  нашiй
землi безмiр... Господи, безмiр безпам'ятi? Залила землю  липуча  смола  й
люди блукають по нiй iз залiпленими душами.  -  Я,  певно,  аж  застогнав,
уявляючи людей, що блукали з слiпими й глухими  душами.  -  Чи  Бог  цього
хоче? Чи панують над нами сатанинськi лютi сили?
   Iзограф у бiлiй сутанi, поплямленiй фарбами, пiдвiвся з приступок  бiля
вiвтаря й пiдступив до мене; стояв навпроти високий, безбородий, схожий...
схожий на мене. Я заплющив повiки. Вiн поклав долоню на мою голову.
   - Не бiйся, брате, - сказав лагiдно. - Так воно i ╨: я - це ти, ти - це
я з минулих свiтiв. Ми не повторилися, брате, ми продовжилися.
   Я не розплющував повiк; я боявся побачити  перед  собою  сво╨  обличчя,
сво© очi, сво©, врештi, думки.
   Iзограф теж мовчав, давши менi час, щоб оговтався,  щоб  не  збожеволiв
вiд думки, що той хтось другий - теж я.
   - Я думаю... я жахаюсь од твого лементу про безмiр безпам'ятi, забуття,
- обiзвався врештi iзограф. - Ма╨ш рацiю: тут не обходиться  без  пiдступу
сатани. Та тiльки нiякий диявол, брате мiй, не здолав би нас, коли б  нашi
душi не були лiнивими.  Ти  нiколи  цим  не  журився?  Я  чомусь  у  цьому
переконаний.  Гада╨ш,  я  випадково  взявся  малювати   отут   апокрифичну
Голгофу... гада╨ш, не було в цьому нагально© спонуки й потреби? -  Iзограф
присiв на камiння бiля мене й продовжив:  -  Коли  пiсля  потопту  шляхтою
Святого Духа, пiсля рабунку й знущань над бранцями люди Януша Черченського
покинули побо©ще й навколо церкви запанувала тиша, я виповз з-пiд мерцiв i
заходився копати велику яму, щоб поховати убi╨нних. Знайшлося iще декiлька
посполитих, якi врятувалися, i ми спiльно сповнили свiй останнiй обов'язок
перед полеглими - вiддали ©х землi. Не було плачу, але й  не  було  казань
про високий подвиг людей, що полягли в оборонi Святого Духа; не знаю, як у
кого, а в  мене  замiсть  возвеличення  дiяння  iгумена  Данила  зародився
сумнiв: А чи мав рацiю отець Данило, проповiдуючи:  "Здобудь  волю  або  ж
умри за не©". Ну, ось вiн лежить обезглавлений, голова окремо вiд  тулуба,
лежать пострiлянi i порубанi його во©, а ворог переможно покотився далi. А
ми... а ми чи переможемо його колись? Та й чи варто знову й знову  ставати
з ним на змаг? Чи не лiпше, браття, просто жити?
   Мислi мо© були, певно,  навiянi  страхiттями  пережитого;  мертвi  тiла
мужiв i отрокiв немовби переконували, що смерть завжди перемага╨  життя...
що треба упокоритися, що треба розчинитися в  буднях  i  жити  тихо,  поки
життя.
   - Ти мене чу╨ш, брате? - iзограф обiрвав свою бесiду, поклав руку  менi
на колiно й тяжко зiтхнув... i тяжко застогнав. Стогiн вiдлунився  голосно
пiд банею.

   - Я тебе чую, брате, - вiдповiв я на його клич.
   - Коли ж чу╨ш, то й бачиш очима... тими очима, що в  душi  ма╨ш,  як  я
рушив помiж людей, пригадавши, що навчився колись малярського ремесла,  що
Бог обдарував мене талантом. У Рогачi, у Львовi, Вишнi, Потиличi, нехтуючи
приписи цехiв, я крадькома малював пар-суни мiщан,  дрiбно©  шляхти,  поки
мене не взяв до свого двору Януш Черченський, пан на Черченi,  який,  якщо
пам'ята╨ш, здобув i понищив iз сво╨ю надвiрною корогвою  Святого  Духа.  Я
мав у нього досить хлiба й до хлiба, пан на Черченi не  вiдмовляв  менi  в
питвi, мав я чисту сорочку i чревi© на зиму, спав на  бiлiй  веретi  й  не
знав узимку студенi; час вiд часу присилали  менi  ключницю  Яну,  солодку
молодицю, з якою бавився не одну нiч.

   Так тривало, брате,  не  до  старостi,  а  до  того  часу,  поки  я  не
перемалював усiх родакiв Януша на Черченi -  паню  Ванду,  доньок  його  i
зятiв, онукiв i невiсток; потiм я малював надвiрних панських  слуг;  потiм
ясновельможний забаг, щоб я малював йому  коней,  яких  вiн  любив,  а  ще
згодом - псiв. За сите й безтурботне  життя  я  платив  приниженням  свого
таланту. Я це усвiдомлював, мiй брате, находило на мене каяття, збирав  я,
бувало, по стебелинi, як у полi солому,  свою  розвiяну  гордiсть,  ночами
часто не спав, молився, викликаючи в себе потребу бунту. Так тривало,  мiй
брате, поки одного разу Януш  на  Черченi,  будучи  захмелений  тяжко,  не
скинув ногавицi й не звелiв малювати його голу задницю.

   Ти, певно, сподiва╨шся почути, що  я  одразу  збунтувався  i  плюнув  у
панську задницю, зламав свого пензля, щоб бiльше до  нього  не  торкатися?
Але цього не сталося... нi, цього не сталося. Я таки малював його задницю,
i намальоване ясновельможний наказав пiдписати мо©м iменем,  регочучи,  що
буде цю "голу парсуну"  показувати  всiм,  хто  цiкавиться  малярством.  I
будуть "голу парсуну", хе-хе, розглядати мо© нащадки  в  п'ятому  чи  й  у
десятому колiнi, i в тому десятому колiнi буде жити тво╨ iм'я.
   Вiн кпив iз мене; я розумiв, що впав у багно так низько, що вже  нiколи
не матиму сили звестися на ноги; я бачив сво╨ безчестя,  що  було  немовби
пришпилене на придорожнiй фiгурi, повз яку проходили  столiття  i  тисячнi
людськi натовпи; ми з паном на Черченi  цiлу  нiч  пиячили  Як  рiвний  iз
рiвним... нерiвнi були тiльки в тому, що вiн, захмелений, як  чiп,  слинив
мене  цiлунками,  вихваляючи  мiй  талант,  а  я,  теж  очманiлий,  ниций,
поганьблений, цiлував, сповнюючи наказ, таки мною намальовану задницю.
   Коли ж ясновельможний захропiв, я, щоб ницiсть свою не  множити,  почав
шукати шнурка й гака. Не знайшовши ©х однак  i  вiдклавши  самогубство  на
завтра, я заснув... я заснув i приснився менi iгумен Данило, який схилився
надi мною. "Тобi, сучий сину, - гримiв його бас, - не  вiшатися  треба,  а
каятися... а каятися й спокутувати грiхи,  якi  вчинив-©с  супроти  землi,
котрiй повинен був служити сво©м талантом, i супроти таки свого таланту".
   Вiн навiдмаш ударив мене плазом шаблi.
   - Як здогадуюся, - промовив я до iзографа, - ти малював оцих  мученикiв
на хрестах iз покути, з покаяння?
   - Нiчого спершу в  менi  не  було,  -  глухо  вiдповiв  iзограф,  -  нi
покаяння, нi прагнення покути.
   Моя душа була  переповнена  харкотинням,  блювотою,  смородом  срамного
мiсця любаски мо╨© Яни. Де б у нiй, у душi мо©й,  знайшлося  б  мiсце  для
чогось хосенного й чистого.
   Я блукав, як сновида, полями й лiсами, уникаючи людей, якi не могли  не
знати про мо╨ посоромлення. Та я даремно... даремно людей цих остерiгався,
вони, якщо й не вихваляли мо© витвори, що  висiли  на  стiнах  у  замку  у
Черченi, то принаймнi не осуджували ©х. Мовляв, що той бiдний iзограф  мiг
удiяти,  якщо  на  це  була  панська  воля.  Всi  ми  пiд  Богом   i   пiд
ясновельможним ходимо. Лише окремi з них, iз людей, чистi й бiлi, як отой,
котрий  висить  на  хрестi  злiва,  сторонилися  мене,  немов  би  я   був
прокажений.
   - Дуже схожий на того бiлого й свiтлого лицем, якого розп'ято на лiвому
хрестi, мiй молодий приятель Павло Ключар. Вiн сидить на сходах за дверима
церкви й стереже ©©. Ти начебто з нього малював свого мученика, - казав  я
iзографовi.

   - Ма╨ш рацiю, брате, - вiдповiв  iзограф.  -  Малював  я  його  прадiда
Ключара, що був в Черченi ковалем, кував вiн  плуги  i  серпи...  i  робив
ключi й замки, тому - Ключар. Чи я тобi не говорив, що ми продовжу╨мося  в
часi: вмира╨мо й знову народжу╨мося,  i  так  трива╨  тисячолiттями.  Тiло
вмира╨, а душа шука╨ нового пристанища. Глiтно було б у раю, у  вирi©  вiд
безлiчi праведникiв, а ще бiльше завiзно було б  у  пеклi  вiд  грiшникiв.
Тому Господь поверта╨ ©х, праведникiв  i  грiшникiв,  на  землю.  Але  це,
певно, ╨ретичнi думки, - осмикнув себе iзограф. - Хоч, брате  мiй,  що  ми
зна╨мо про самих себе, про життя i про смерть... особливо  про  смерть.  -
Вiн пiдвiвся, опираючись рукою об стiну, обтрусив вiд пилу бiлу  одежу  й,
заклавши руки за спину й похиливши голову, походжував туди-сюди по церквi.
Хода його була легка. В церковнiй тишi його  кроки  були  схожi  на  шерех
крил.
   - Але ж, врештi-решт, найшла на тебе, брате, потреба,  -  насмiлився  я
перепинити його ходьбу. Мо© слова не вiдразу дiйшли  до  нього,  очевидно,
ходiння по церквi помагало в думаннi. Потiм вiн зупинився посеред  церкви,
саме на тому мiсцi, де схрещуються та розливаються навсiбiч сонячнi потоки
з усiх чотирьох високих оконець.
   - Я звик на цьому мiсцi вiдiгрiватися на сонцi, коли,  бувало,  душа  й
тiло коченiли в церковнiй студенi, - пояснив  iзограф,  помiтивши,  що  не
спускаю з нього очей. - Може бути, що таким способом  я  черпаю  од  сонця
силу. Мистцевi постiйно потрiбна якась криниця,  джерело,  звiдки  мiг  би
черпати наснагу. Адже пензель висмокту╨ у  тебе  силу  й  ти  виснажу╨шся,
ста╨ш порожнiм, як порхавка. Хiба не так, брате мiй? - спитав iзограф. I я
подумав, що вiн повторю╨ колись мною сказанi  слова:  часом  мистцевi  для
того, щоб знову спалахнув вогонь, який почина╨ тлiти й  пригасати,  досить
усмiху красиво© жiнки, яка йде тобi назустрiч.  Так  часом  мало  мистцевi
треба... мало й багато.
   - Та коли я нудив свiтом, покинувши Черчен, iз запльованою душею, ниций
духом, то замало було для скресiння лише сонця й усмiху жiнки,  -  iзограф
якимось чином уловив мою думку. - Замало було навiть  того  сну,  у  якому
iгумен Данило ударив мене плазом шаблею. Потрiбне було, брате мiй,  велике
потрясiння душi. Й воно настало...
   Якось пiсля довгих мандрiв я повернувся  у  Страдчу  долину  пiд  стiни
Святого Духа; власне нiякого Духа не було: скнiла ру©на.  Дверi  до  храму
розламанi, долiвка засмiчена соломою, кiнським та людським смородом; тут i
там сизiли слiди  вогнищ;  пiд  ногами  потрiскували  кiстки  вiд  минулих
трапез; у кутках тлiло вошиве жебрацьке лахмiття. Царськi  врата  й  бiчнi
вiвтарi лежали ниць на камiннi. Баня, що була  колись  покрита  гонтою,  у
багатьох мiсцях продiрявилася й  крiзь  не©  просiвалося  небо.  I  тiльки
iконостас, на щастя, уцiлiв; i коли я  мимохiть  пробiгся  очима  по  обох
рядах образiв, почорнiлих, подекуди полущених, то помiтив,  що  усi  святi
поглянули на мене, i в ©хнiх очах я уздрiв сльози.

   Найбiльше мене вразила  навiть  не  ру©на,  не  запустiння,  не  сльози
намальованих святих, а те вразило, що, пiд церквою  хлопчаки...  було  ©х,
мабуть, з десяток безштанькiв у довгих сорочках... бавлячись й регочучись,
засвiчували в людських черепах скiпки й крiзь порожнi очницi  висотувалися
полум'я i дим.
   Ще iншi отроки, настромивши черепи на  палицi,  бiгали  й  викрикували,
немов татари, "аллах" i "аллах"; так вони себе вза╨мно лякали.
   Найстрашнiшим, брате  мiй,  було  те,  що  стежкою  повз  дитячi  грища
проходили косарi з косами й женцi з серпами... проходили й не помiчали, що
©хнi виплодки, Господи  прости,  випорпували  з  Козацько©  могили  черепи
загиблих i глумилися над ними...

   Дiти не знали, що чинили?
   Дiти не знали, а вiтцi ©хнi, й матерi, i дiди,  i  цiлий  край  теж  не
знав, що увiйшли вони у глибоке рабство, у якому куються кайдани не тiльки
для рук i нiг, а й також для душi?..
   Я стояв на порозi зганьбленого Святого Духа i не мiг анi крикнути,  анi
простогнати, нi бодай тупнути ногою; я був потрясений побаченим; нi, я був
приголомшений; я по  колiна,  по  шию  западався  в  землю  вiд  сорому  й
безсилля; я, певно,  виглядав  страшним,  бо  дiтлахи,  уздрiвши  мене  на
порозi, знiтилися, занiмiли, а далi,  мов  горобцi,  залопотiли  в  корчi;
лишився тiльки зганьблений Святий Дух i людськi черепи, у  яких  дотлiвали
головешки.
   Мене огорнув  сум,  вiд  якого  легко  збожеволiти;  i,  рятуючись  вiд
немiчно© самотностi, я упав хрестом на землю i шукав забуття в  молитвi...
шукав також у молитвi виправдання. На мене найшло, впало на мене, що то  я
винен у поганьбленнi храму, i в нелюдських грищах дiтвори, i в тому, що за
оградою поспiшали в поля косарi й женцi,  зовсiм  не  звертаючи  уваги  на
поруйнований Святий Дух, на розриту Козацьку могилу, на  сво©х  галасливих
пуцьвiрикiв i на мене, грiшного, що лежав хрестом...
   Що я мiг учинити, брате мiй? Плакати? Косарi й женцi  -  ревнi  пiдданi
ясновельможного та пияки з Гершково© корчми збирали мо© сльози в долонi  й
залюбки, регочучись, спродували ©х. замiсть перлiв, тому ж таки Гершковi.

   Мав я каятися прилюдно, що завинив малюючи шляхтичевi на  догоду  псiв,
дворакiв i навiть його  задницю,  замiсть  того,  щоб  малювати,  скажiмо,
Наливайка, батька Хмеля, полковникiв Нечая i  Богуна?  Парсуни  Богдана  i
його полковникiв нагадували б, що iржавiють у пiхвах нашi шаблi... i що ми
мали колись волю... i що кайдани вгризлися в нашi душi... i що болять нашi
рани?
   Гей, а таки каюся!!! Чу╨те, мене?
   Покаяннi мо© слова косарi й женцi розвiшували, немов мокрi ногавицi, на
вориннi на посмiх i на глум; вони, пiдданцi вiрнi, давно забули про  Хмеля
i його полковникiв,  про  шаблю  i  про  шаблею  добуту  волю;  вони  менi
погрожували, що донесуть кому слiд про  те,  що  каламучу  у  кра©  мир  i
спокiй... ©м, пiдданцям, виявля╨ться,  було  солодко  й  затишно  у  сво©й
неволi, вони немовби плавали у лiтеплi  каламутно©  рiки,  яка  нiкуди  не
текла i нових берегiв не обiцяла.
   Я махнув на них рукою, на косарiв, на женцiв, на бранцiв панських, вони
зневажали мене, але я зневажав також  ©х,  ми  нiчого  iншого  вза╨мно  не
вартували. I вже, не дбаючи про поспiльство, я почав у трудах, у молитвах,
у думках жити лише для себе. Поселившись у Святому Дусi в тiй самiй келi©,
в якiй колись перебував  iгумен  Данило,  я  самотужки  збирав  камiння  й
мурував пощербленi стiни;  дiри  в  куполi  Святого  Духа  зашив  соломою;
долiвку чисто вигрiб й вимив, а царськi  врата  й  бiчнi  вiвтарi  як  мiг
полагодив. Котрогось дня осiнила мене думка  зобразити  на  стiнi  Голгофу
нашого краю: я ж бо  пам'ятав  оборону  Святого  Духа  i  пам'ятав  смерть
iгумена  Данила,  полковника  Дубини  й  багатьох  iнших;  я  подумав,  що
малюванням сво©м воздвигну пам'ятник полеглим... i сплачу задавнений  свiй
борг; iще спало на думку, що, може, завтра пришкультига╨ до  Святого  Духа
старець й, дивлячись на муки iгумена  Данила,  згада╨,  що  й  сам  колись
тримав у руцi шаблю; а пiслязавтра прийде сюди отрок, який пасе  в  левадi
волiв ясновельможного, й задума╨ться: за  що  ж  вони,  мученики,  вмерли,
розп'ятi на хрестах, за кого? За мене? За нас? За Святого  Духа?  За  край
цiлий? Невже вони вмерли за те, щоб я випасав волiв пана на Черченi? Вдома
вiн спита╨ вiтця й матiр: чому ж ви, родичi мо© дорогi, нi словом,  нiколи
не обмовилися про оборонцiв Святого Духа?
   I я взявся до роботи.
   Iзограф зупинився навпроти сво╨© фрески й пильно  вдивлявся  в  обличчя
розп'ятих.

   - Я давно ©х не бачив... не бачив свого  ж  таки  творiння,  -  пояснив
вибачливо. - Триста рокiв минуло, - додав, - а вони зовсiм  не  постарiли.
Правда? - перепитав мене i я згадав,  що  теж  побував  у  нижнiх  минулих
свiтах.
   - Вони й не  могли  змiнитися,  -  вiдповiв  я.  -  Бо  й  нинi  трива╨
передсмертна мука iгумена Данила. Його крик тут луна╨... чу╨ш?
   - Чую, - вiдповiв iзограф пошепки. Ми обидва завмерли, прислухаючись до
крику, що вилунювався зi стiн; ми чули цей крик обидва,  i  в  цьому  було
чудо мистецтва. - Невже, брате, - рiзко повернувся до мене iзограф, - i  в
тво©х верхнiх свiтах нинi потрiбен зойк iгумена  Данила...  потрiбен,  щоб
будити, щоб серця вилущити iз збайдужiлих шкаралущ? Невже й нинi косарi  й
женцi проходять мимо, не помiчаючи Святого Духа? Невже все повторю╨ться? -
Вiн присiв навпроти мене  навпочiпки,  узяв  мо©  руки  у  сво©  й  вперто
очiкував вiдповiдi.
   - Наказано минати Святий Дух... наказано, - не мiг я приховати правди.

   - Господи? - скрикнув iзограф. - Хто повелiв?
   - ╙фрейтори. Хiба ти ©х не зна╨ш? - вiдповiв я.
   - Очевидно, що в часи, коли я малював Голгофу, вони називалися  iнакше.
Пам'ятаю, коли мо╨ малювання було готове... коли по одному, спочатку рiдко
й боязливо, а далi з кожним днем, iз кожним  мiсяцем  i  роком  почали  до
Святого Духа навертатися на лише  косарi  та  женцi,  а  й  спуде©  також,
мiщани, Божi мандрiвники, попи й ченцi,  злодi©  теж  -  цiле  поспiльство
стало приходити сюди й  стоячи  нiмо  слухали,  як  у  ©хнiх  таки  грудях
вiдлунювався передсмертний крик iгумена Данила... крик, а чи, може, поклик
до шаблi?
   Не дивно, що покликано мене перед очi ясновельможного пана на Черченi.

   - Ти бунту╨ш мо©х людей, поспiльство тривожиш криком якогось  черця!  -
сердився вiн. Постарiлий, згорблений, вiн  виглядав  жалюгiдно...  i  було
менi тяжко й встидно, що, запобiгаючи у нього ласки, я колись малював його
задницю.

   Шляхцюра споглядав на мене не тiльки гнiвно й владно, але й  здивовано;
вiн мене не впiзнавав; я не  стояв  перед  ним,  сточений  червами;  я  не
розсипався перед ним тлiнню; не тхнуло вiд мене поко╨-вим гно╨м; вiн бачив
мене сильним i розквiтлим, немов би я тiльки те  й  робив,  що  качався  у
росах, споживав пшеничнi паляницi, запиваючи медом; вiн  тюпав  горбато  й
кривоного  навколо,  обнюхуючи  мене  й  обмацуючи  збiлiлими  бiльмаками,
угадуючи первопричину мого скресiння людського й малярського; вiн  розумом
куцим не доглупувався, що сто©ть перед ним мистець,  який  талантом  сво©м
повернув людям зганьблену й приспану пам'ять... i в поверненiй же пам'ятi,
як у святiй купелi, сам очистився й сцiлився.

   Розмова з паном на Черченi не тривала довго;  вiн  вигадав  кару:  жеби
мальовидло в церквi не навертало схизматiв на думання, то наказую iзографу
самому знищити його, щоб по мальовидлу й слiду не зосталося.
   Таке, брате мiй, було велiння суворе; ще тi╨© таки ночi  я  з  кiлькома
вiрними приятелями покрили вапном малювання на  стiнi,  наперед  змастивши
його оливою; ми хотiли вiрити, що настане час i Голгофа знову  знадобиться
косарям i женцям, мистцям i торговим людям, священикам i мужам збройним  -
цiлiй землi.

   - Що ж сталося з тобою, брате? -  спитав  я,  вражений  його  оповiддю.
Голгофа на стiнi  постала  передi  мною  не  якоюсь  сторiнкою  з  iсторi©
забутого храму, а якби символом терпiння цiлого народу.
   I тодi вперше по-справжньому пройняв мене  страх  за  не©;  я  мимоволi
зазирнув у безодню ненавистi до не©, до Голгофи, котру вже копали товаришi
╨фрейтори.

   Господи, порятуй!!!
   - Що сталося зi мною, - лагiдно  перепитав  i  посмiхнувся  iзограф.  -
Кинуто мене у катуш, у пiдземелля, у нiч, у безвiсть. Вiки надi мною текли
й текли... Ти себе послухай... собi заглянь в душу... я триваю  в  тобi...
але й Голгофа трива╨ на цiй землi.
   _
   ПАВЛО КЛЮЧАР_
   19
   "Лише мiсяць минув, Майстре, вiдтодi, як Ви вiд'©хали до Львова, а менi
вида╨ться, що я Вас не бачив цiлу копу рокiв; лiто прожите з Вами схоже на
розлоге поле, на якому Ви ходили за плугом, а я, як мiг,  топтав  за  Вами
борозну.
   У Черченi покищо все по-старому. У  церквi  Святого  Духа  буваю  майже
щодня, жене мене туди не тiльки потреба надивитися на фреску, щоб перелити
бiль розп'ятих мученикiв у сво╨ серце... начебто у мо╨му серцi  того  болю
браку╨; жене мене туди пiдсвiдома пересторога, страх, що за  нiч,  поки  я
спав, чорнi сили закралися до  храму  й  знищили  старе  малювання;  воно,
малювання, дарма, що давн╨, але вельми актуальне й у  сьогоднiшньому  днi.
Вiчно трива╨ наша Голгофа. Розумi╨мо це ми з вами, Василю Васильовичу, але
й розумiють це щезники з пекла.

   Хочу похвалитися, що Голгофою у Святому  Дусi  зацiкавилися  не  тiльки
люди в  Черченi.  Ваша  стаття  у  "Бистричанськiй  правдi",  iнтерв'ю  на
Львiвському радiо придали нашiй фресцi мало не всеукра©нську популярнiсть.
Майже щонедiлi напливають до Черченя людськi  гурти:  хто  автобусом,  хто
сво©м транспортом, а сторонськi з сусiднiх сiл - "другим  нумером",  тобто
пiшки, i я мушу вiдчиняти  церкву  й  брати  на  себе  роль  екскурсовода.
Зрозумiло, не тiльки фреска кличе сюди при©жджих... не  знаю,  як  ©х  маю
називати:  туристiв?,  мадрiвникiв?,  людей  знудьгованих?,  шанувальникiв
мистецтва  та  iсторi©?  Наша  Страдча  долина  з  Козацькою  могилою   та
стрiлецьким цвинтарем не  залиша╨  байдужим  нiкого,  i  це  мене  тiшить,
Майстре;  вони,  при©жджi,  усе  мене  розпитують  та  розпитують   i   я,
пам'ятаючи,  звiсно,  про  всюдисущих  стукачiв,  розповiдаю,   як   можу.
Здогадуюся, що це не дуже безпечно, але  ж  люди  запитують,  то  мушу  ©м
вiдповiдати.
   Чи не зашкодить це Святому Духовi й фресцi?
   Нi, не буду накликати бiди, що вистромила в кутi, де вiник, вуха...

   Були в Черченi високi гостi з Бистричан та з Рогача:  секретар  обкому,
який керму╨ пропагандою, Омелян Демидович Чорнiй,  районний  Перший,  а  з
ними ще двi "Волги" меншо© iдеологiчно© тюльки, в тому  числi  й  директор
обласного кра╨знавчого музею Галина Левкiвна  Журавель  -  жiнка,  на  мiй
погляд, закохана у свою справу, а головне, що  музейну  справу  вона  таки
зна╨; при╨мно було з нею розмовляти. Начальство дуже уважно, я сказав  би,
через "льорнету" розглядало фреску, товариш  Чорнiй  спробував  навiть  ©©
похвалити, казав,  що  в  культове  мистецтво  укра©нського  середньовiччя
проникли iде© соцiально© i нацiонально© боротьби...  хоч  мистець  напевне
помилився, зображаючи на фресцi ╨днiсть, однакову долю усього  тогочасного
суспiльства,  розп'явши  на  хрестах  козацького  старшину,   представника
духовенства та вбогого ратая. Нам про це треба пам'ятати,  особливо  тому,
хто тлумачить змiст цього мальовила.
   Отак фреску було оцiнено з висоти партiйно© дзвiницi.
   Перший з Рогача у розумнi  розмови  не  втручався,  туман-туманом,  вiн
тiльки ворушив бровищами, що  зрослися  на  перенiссi,  й  нипав  згiдливо
важкою, як iз колоди витесаною, головою.
   Журавель з Чорнi╨м обiцяли, що в Святому Дусi облашту╨мо музей Голгофи,
це, мовляв, щось буде дуже цiкаве й нове. Голова наш  Чобiт  iз  парторгом
пропозицiю начальства пiдтримали,  аякже,  така  мистецька  пам'ятка,  яка
рознесе славу про Черчен i наш колгосп по цiлому свiтi, варту╨  того,  щоб
©© належно зберiгати й популяризувати, не пошкоду╨мо, мовляв,  коштiв.  "У
чьом дiло, - сказав Пиндилик,  -  за  нами  не  стане".  Я  з  свого  боку
застерiг, що музей повинен бути лише Голгофи, нiяко© етнографi©, iсторi© й
зрозумiло,  стендiв  про  новiтнiй  розвiй   села   (нi,   я   не   сказав
"соцiалiстичний розвиток", боявся сполохати начальство). Громада на це  не
погодиться. Це точно. Адже конфлiкт на цьому  грунтi  уже  вiдбувся  свого
часу, всi пам'ята╨мо.
   Партiйному  начальству,  звiсно,  як  кiстка  в  горлi   -   стрiлецьке
кладовище.  "М-да,  -  заклопотано  шкрябав  потилицю  товариш  Чорнiй,  -
сусiдство не дуже зручне. Отi надгробки,  хрестики,  м-да...  Люди  будуть
розпитувати: хто там лежить, за що загинули? А то ж нацiоналiсти  полягли,
нiбито за  Укра©ну.  Треба  цiлу  лекцiю  прочитати,  щоб...  Одно  слово,
складно. Лiпше, щоб тих хрестикiв  взагалi  не  було".  Так  розмiрковував
товариш Чорнiй й з-пiд величезних окулярiв метав  на  мене  зирки,  видно,
йому доповiли, хто я такий, i всю оту ганебну iсторiю з  мо©м  вступом  до
партi©.
   Я  йому  зважився  тлумачити,  як  iсторику,  вiн,  прецiнь,   кандидат
iсторичних наук, що так i так, стрiльцi Укра©нсько© Галицько© Армi© нiчого
спiльного  з  нацiоналiзмом,  як  його,  нацiоналiзм   тобто,   у   нашому
суспiльствi розумiють, не мають, були це вояки, якi боронили  рiдну  землю
вiд ворога i впали в бою. Вони нiчим не завинили перед укра©нською  землею
i перед людьми. Даймо ©м спокiй. Я по сутi  повторив  уже  колись  сказане
Афонi; так я, до речi, оповiдаю про стрiльцiв i  тим,  якi  на©жджають  до
Черченя.
   Секретар нiчого не вiдповiв, лише похитав  головою.  Я  тепер  стою  на
роздорiжжi: з одного боку ой як потрiбно показувати нашу Голгофу людям,  а
найбiльше - молодi, хай би ©м зеренця западали в душi... так,  западали  й
там проростали, колись бо корiнчик вижене стебло  i  колос.  А  з  другого
боку... а з другого боку...  Чобiт,  передовий  колгоспний  голова,  вночi
прижене на стрiлецький цвинтар бульдозер i зрiвня╨ його з  землею,  як  це
зробили вашi ╨фрейтори у Львовi на Янiвському кладовищi.

   I гризе тепер мене жура..."

   "...Розумiю, Василю Васильовичу, що у Вас нема часу на  довгi  листовнi
розмови зi мною, але я не вимагаю дiалогу, менi вистача╨  i  того,  що  Ви
мене слуха╨те - чита╨те мо© i╨роглiфи. Для мене це нiби вiкно, квартирка у
свiт..."

   "Тiшуся, що у Львовi i в Ки╨вi ╨ люди, спецiалiсти й  просто  небайдужi
до мистецтва й до iсторi© люди, якi вже встигли побачити  нашу  Голгофу  й
високо цiнують хоробрiсть (так, хоробрiсть, бо iнше слово було  б  легким,
як пожовклий листок липи)  мистця  з  сiмнадцятого  столiття,  який  сво©м
апокрифiчним, а насправдi - патрiотичним твором нагадав парафiянам  церкви
Святого Духа, а через них - цiлiй Укра©нi заповiт, який через двiста рокiв
опiсля поет перелив у слово:

   "Молися, сину, за Укра©ну його замучили  колись".  Я  оце  написав  Вам
останн╨ речення i жахнувся, осмислюючи його: Господи, в усi часи  в  нашiй
iсторi© тривають i тривають Голгофи. I в наш час вона продовжу╨ться.
   По осенi, як викопаю  картоплю,  хочу  на  декiлька  днiв  при©хати  до
Львова. Приймете? Поблукаю по музеях. Наговорюся досхочу з Вами..."

   20
   "Найшло певно на  мене,  бо  замiсть  того,  щоб,  поки  сухо  надворi,
прикопати в ямi картоплю, я нi з того нi з сього,  покинувши  всi  роботи,
вихопився мимохiть з ворiт  i  без  нiяко©  певно©  потреби  подибав  собi
сiльськими вулицями; я давно  зблизька,  очi  в  очi,  не  придивлявся  до
Черчена, до його хат, до садiв. День удався сонячний i тихий, усмiхненим i
лагiдним постало передi мною село;  не  було  баюр  на  вулицях,  не  було
заплiснявiлих,  рудих,  зарослих  гiрчаком  придорожних  ровiв,  не   було
смердючо© слизi гно©вки, що масно стiкала з-пiд ста╨нь та  куп  гною  бiля
них; не було засмальцьованих фуфайок,  кирзакiв  i  гумакiв  -  селянсько©
вберi та взуття на осiннiй сезон. Зате  були  бiлi  стiни  хат,  блискучi,
живi, як дiвочi очi, вiкна, синi дими, що росли  стовбурами  з  димарiв  i
високо в небi розсiвалися, як  кульбабки  на  вiтрах;  i  був  винний  дух
зiпрiлого листя,  пiзнiх  яблук,  спорожнiлих  картоплищ;  i  був  лiнивий
вiтерко, що пахнув зайцем; i були попiд  ворiтьми  громадки  дiтей,  а  на
левадах - хмари гусей, що бiлiли, як острiвки молодого снiгу  на  зеленому
тлi. Зустрiчнi мо© близькi  й  далекi  сусiди  мовчки,  вiтаючись,  кивали
головами, а хто й подавав руку, а хто казав "славайсу", а хто "добридень",
хто й надовше зупинився i ми собi балакали про погоду, про  здоров'я,  про
те, "що пишуть газети".  Всi  людськi  обличчя  видавалися  менi  якщо  не
усмiхненими, то напевне були вiдкритими й добрими. Помiж ними й  сiльський
голова Митро Цимусь виглядав нормальною людиною i при зустрiчi клепав мене
приязно по плечах. Вони всi любили мене, я прагнув ©хньо© любовi, менi i в
голову не закрадалася думка, що ╨ помiж ними  мо©  недоброзичливцi  або  й
вороги... Господи Боже мiй, якi можуть  бути  вороги,  якщо  цi  люди  вiд
землi, вiд хлiба, вiд тяжко© i свято© роботи?
   Я ©х iдеалiзую, правда, Майстре? Але най буде... най так усе залишиться
незмiнним у мо©й душi, так легше жити... легше людинi жити  в  усмiхненому
доброму свiтi.

   А мо© мама стривожено чекали на  мене  на  воротях;  я  ухопив  маму  в
оберемок, пiдняв, як снiпок, закружляв iз ними; я був молодий й i  напевне
трохи сп'янiлий вiд осiннього терпкого вина..."

   21
   "...Ольга до мене не приходить, а я за нею стужився, i душа моя висохла
на трiску. Коли туга, немов  смертельна  хвороба,  не  да╨  менi  жити,  я
вечорами, мов той злодiй,  пiдкрадаюся  до  обiйстя  Чоботiв,  нишкну  пiд
парканом i очiкую, надiючись, що вона припадком вийде з хати,  i  тодi  ©©
побачу...  я  тодi  ©©  схоплю,  обнiму,  обцiлую.  Даремнi,  однак,   мо©
очiкування, Ольгу стережуть у хатi...
   Якось одного вечора натрапив на мене на вулицi  коло  сво©х  ворiт  сам
товариш Чобiт. "Ти  чого  тут  крутишся?  -  буркнув.  -  Що  тут  згубив?
Пiдпалити, може, хочеш? Убити мене?" - проскрипiв  смiшком.  Вiн  не  вмi╨
смiятися, його смiх схожий на скрип немащених колiс.
   Я  признався,  що  виглядаю  Ольгу.  "Пуста  робота,  -  казав   Чобiт,
зiтхнувши, немовби перейнявшись мо╨ю турботою. - Заборонено ©й. Ти  зна╨ш,
яка у нас мама... мама  ©й  заткала  писок,  щоб  i  словом  про  тебе  не
згадувала. Ну i я, звичайно, теж," - додав вiн, схаменувшись.  "Але  ж  не
ма╨те права", - простогнав я. Вiкна в Чоботовiй вiлi©  свiтилися  на  всiх
двох поверхах...  у  котромусь  вiкнi  за  фiранкою  майнула  тiнь,  може,
Ольжина. Може,  мала  Настуся  розплющу╨  носик  об  скло,  вдивляючись  в
темряву, визираючи тата? "Ов, а ти хто такий, що  ма╨ш  на  Ольгу  право?"
"Чоловiк", - кажу. "Ольга вже дала на розвiд. Який ти ©й чоловiк,  небоже.
Ти ж бо не схотiв бути нормальним, як усi".
   I Чобiт похитався, навiть не озираючись додому. Дзв'якнув  ланцюгом  на
хвiртцi, звiдти пригрозив: "От йди звiдси по-доброму. Бо пса спущу".

   На мене й так спущенi лютi пси й розтерзали вони мене. Вiдiбрано в мене
жiнку й дитину лише за те, що не схотiв бути такими, як Чоботи, як..."


   "...Нинi зранку  розгулявся  вiтер.  Осiнь  найняла  його,  роботягу  й
записала трудодень, паличку в табель, за те, що вiн  пiдмiтав  подвiр'я  i
сади, здуваючи пiдсохле листя попiд паркани, у виярки,  а  найбiльше  -  в
рiчку, в Золоту Липу, яка, немов ескалатор,  бере  на  сво©  дрiбнi  хвилi
нагнане вiтром бадилля й листя й несе у Чорне  море;  несе,  певно,  рiчка
листячко у вирiй, куди й птахи вiдлетiли.

   Один листок, пiдхоплений вiтром  з-пiд  корча,  прилетiв  до  мене,  як
метелик, i прилiпився до щоки. Був вологий i холодний. Я однак не поспiшав
його  змахнути,  вiн  уявлявся  менi  цiлунком.  Осiнь  цiлувала  мене  на
прощання.

   I я цiлую Вас, Майстре".

   22
   "...Не можу не подiлитися радiстю, коли прибiгають до мене колишнi  мо©
учнi й просять вiдiмкнути церкву, щоб i  вони  могли  надивитися  на  "оте
укра©нське малювання на стiнi, де на хрестi розiп'яли козака".
   Вони, уже нажаханi, уже настороженi, уже обережнi й потайнi, прибiгають
до  мене,  оглядаючись,  щоб  нiхто  не  бачив,  бо  нiбито  Хмура   Настя
посмiю╨ться в школi з фрески та з  "колишнього  педагога"  Ключара,  який,
тепер бачимо наяву, таки звихнувся, розумом,  вiдрiкся  вiд  сво╨©  сiм'©,
дню╨ i ночу╨ в церквi, начебто там справдi вiдкрили бозна-який  шедевр.  А
це ж аляпувате мальовидло сiльського богомаза, який ще до того  поглузував
з Святого Письма.
   Так або ж приблизно так переказували мо© учнi шкiльнi новини.
   Менi було це гiрко слухати, та я тiльки посмiхався, себе й не  пробував
боронити, бо оборони не потрiбую, але Голгофу обстоював.
   Дiтей до церкви я таки водив. Хлопцi хмурилися, дивлячись на розп'ятих,
а котрась з дiвчат схлипнула.
   Се схлипнула розбуджена душа..."

   "Нi, не пишуться вiршi. Камiнь на серцi. Осiнь ослiпла  й  оглухла  вiд
затяжного дощу. Мряка прибила мене до землi, як  бадилину.  Чи  зазеленiла
навеснi? Студено менi. Самiтно менi, як у небi. Мама зiтхають i  журяться,
на кого мене запишуть, коли помруть, такого... такого - i не знають,  яким
мене назвати: безталанним i нерозумним, добрим i чесним?
   Яким?

   Мама збираються вмирати. Кожного  дня  на  наших  воротях  сiда╨  крук.
Схиливши додолу голову з великим дзьобом, мокрий, стрипiхатий,  вiн  довго
отак куня╨ без поруху i без крику. Аж поки я його не прожену".

   "...Таки хочу написати Вам, Майстре, про старого  Iлька  Данилишина  та
його жiнку Уляну; хочу, щоб ви уявили собi двох високих, прямих  i  гордих
людей з простими селянськими обличчями, що промiнилися споко╨м i  задумою.
Вiн - у фуфайцi й кирзових  чоботях,  у  зимовiй  порудiлiй  шапцi-вушанцi
вiйськового крою, вона, жона його  Уляна,  у  грубому  саморобному  светрi
фiолетового кольору й ватянiй  безрукавцi,  на  ногах  -  теплi  ганчiрянi
"бурки" з калошами. (I сам не знаю, навiщо описую одежу цих старих  людей,
може,  пота╨мно  сподiваюся,  що  цi  постатi  й  Вам,   Майстре,   колись
пригодяться, як станете за мольберт).

   Данилишини не були нашими сусiдами, обiйстя ©хн╨  на  Горiшньому  кiнцi
Черчена, де й тепер сто©ть ©хня лiплянка, яку збудували на мiсцi  весело©,
на двi свiтлицi, з ганком хати. Колись вони вважалися  середнiми  газдами,
мали з десять моргiв поля, сiножать, пару куцих, витривалих у роботi коней
i двi корови.

   Вивели вони в люди  двох  синiв  -  Михайла  i  Юрка,  обидва  пiшли  в
повстанцi; Михайла вбили енкаведисти в Чорному лiсi,  а  Юрка  витягли  зi
"схрону", засудили, а старих, звiсно, вивезли на Сибiр.  Хату,  стодолу  i
стайню розiбрали - з цього матерiалу будували в колгоспi  ферму.  Подвiр'я
заросло бур'яном.
   Старий iз старою повернулися з Сибiру за Хрущова; син ©хнiй  Юрко  десь
запропастився на Колимi. ╞хн╨ подвiр'я, щоправда,  ожило:  зацвiли  мальви
пiд вiкном, журавель тицяв довгим дзьобом  у  цементну  трубу  колодязя  й
сьорбав воду; кури пiяли; верещали свинки, коли ©х кололи на Рiздво. Життя
нiбито текло рiвно... таке рiвне життя бачили  ми  збоку,  чи  сказати  б,
поверхово.
   Ото ж, обо╨  Данилишиних,  коли  вже  вечорiло,  загостили  до  мене  й
попросили, щоб я показав ©м Голгофу. Я вiдпрошувався, що,  мовляв,  прийде
недiля, збереться бiльший гурт людей, або принаймнi почека╨мо  до  завтра.
Старий одначе благав, що це займе мало часу, вони хочуть... вони обо╨ лише
хочуть пересвiдчитися, бо хтось, чу╨те, пустив по селу чутку, що  один  iз
розп'ятих на стiнi у церквi нiбито схожий лицем на  Юрка,  який  згинув  у
таборах.
   Чи мiг я вiдмовити?
   Вже зовсiм стемнiло, коли я вiдiмкнув церкву.  Добре,  що  ми  взяли  з
собою свiчки... полумiнця трьох свiчок, здавалося,  були  безсилi  супроти
чорно© пiтьми, вони лише ©© пропалювали; старий iз старою пiдняли  руки  з
свiчками як тiльки могли високо, немов волаючи до мученикiв на стiнi,  щоб
нагнулися й наблизилися до них.

   Обо╨ довго придивлялися до облич, i я ©м не заважав i не  вiдговорював,
що не може такого бути, щоб котрийсь iз розп'ятих на хрестi, був схожий на
©хнього сина, який потонув у колимськiй безоднi, бо  намальованi  цi  люди
жили триста рокiв тому; та мо© слова, очевидно, й так старих не переконали
б...

   Нi,  вони  помiж  розп'ятими  свого  сина  не  знайшли,  одначе  старий
Данилишин, опустившись перед  фрескою  на  колiна,  вицiловував  мученикам
ноги, що пробитi кованими цвяхами, вицiловував i казав:
   "Господи, чи ти зна╨ш, що ©х усiх, розп'ятих, замерзлих, потоптаних,  я
бачив у сибiрських снiгах? Я ©х упiзнав..."
   А Данилишиха гладила босi ноги мученикiв, пестила ©х i тихо схлипувала.

   Падали ©х сльози на зламанi шаблi, що пiд хрестами".

   "Чи за©жджав до Вас, Василю Васильовичу, професор Логин iз  Ки╨ва?  Вiн
два днi ворожив коло нашо© Голгофи, фотографував,  цмокав  сухими  губами,
хвилювався - аж хапало  його  серце,  i  казав,  що  наша  фреска  ще  раз
засвiдчу╨ високий рiвень нацiонально© свiдомостi,  пробуджено©  революцi╨ю
Богдана Хмельницького.

   Меткий, веселий i всезнаючий дiдок. Розпитував також про могили сiчових
стрiльцiв, записував у блокнотi iмена полеглих iз тих хрестикiв,  на  яких
iще можна було прочитати написане.
   I мовчав..."

   "Маю непри╨мностi. Районна газета "Зоря Опiлля" видрукувала колективний
лист кiлькох педагогiв нашо© школи, серед яких, зрозумiло, було iм'я  мо╨©
любо© тещi, а також чотирьох "передовикiв" iз колгоспу, в якому  писалось,
що так i так, Павло  Ключар,  якого,  пам'ята╨те,  викинули  зi  школи  за
"антирадянськi  погляди"  i  якого  пригрiв  обласний  кра╨знавчий  музей,
прилаштувавши його начебто хранителем церкви  Святого  Духа,  використову╨
фреску "Голгофа" для пропаганди релiгiйного та  й  не  тiльки  релiгiйного
дурману; трапля╨ться, що Голгофою Ключар заманю╨ до церкви школярiв, проти
чого батьки й педагоги категорично протестують.

   Село, мовляв, також зна╨, що Ключар ма╨  порушення  психiки,  заразився
мiстикою, водить ночами до  церкви  Святого  Духа  колишнiх  бандерiвських
пiдспiвувачiв, якi повернулися  з  Сибiру,  щоб  вони  начебто  впiзнавали
намальованих на фресцi сво©х синiв, якi були в бандерiвських бо©вках.
   Вiдомо також, що Ключар, якщо трапляються екскурсанти, не  забува╨  про
могили так званих сiчових стрiльцiв, якi,  за  його  словами  "воювали  за
Укра©ну",  а  насправдi  були   ландскнехтами   в   австрiйського   цiсаря
Франца-Иосифа, йому вони й присягали. Дехто з екскурсантiв, задурманених i
несвiдомих,  кладе  на  могили  квiти.  Отже  ма╨мо   факт   вiдкрито©   i
цiлеспрямовано©  ворожо©  дiяльностi  Ключара,   який   напевно   потрiбу╨
спецiального лiкування. Зверта╨мося з  цим  листом  до  громадськостi  для
того, щоб кожний знав, хто маску╨ться пiд охоронця нацiонально© iсторi© та
мистецтва. Що ви на це скажете, Майстре?"

   "...Щойно повернувся  з  Рогача.  Викликали  "куди  слiд".  Виховували.
Вчили. Попереджували. Лякали. Пропонували лiкуватися,  бо,  мовляв,  не  ╨
нормальною людина, яка здобула вищу освiту й  на  перших  порах  позитивно
зарекомендувала себе на роботi в школi, збилася на манiвцi, покинула сiм'ю
й по-любительському бавиться  у  по-цiнювача  мистецтв.  "Ми  вам  бажа╨мо
добра, товаришу Ключар. Покищо "товаришу". Ви мене розумi╨те, правда? Ми ж
люди iнтелiгентнi. До речi, можемо запропонувати вам  несогiршу  посаду  в
Рогачi. Змiна обстановки пiде вам на користь. Га?"

   Я вiдмовився.
   Я не можу покинути Святого Духа й нашу Голгофу. А втiм, може й  спрадвi
в  мо©й  психiцi  ╨  вiдхилення  вiд  норми?  Вiд  яко©  "норми",   Василю
Васильовичу?".


   "Певно надокучаю Вам сво©ми листами? Але тяжко менi  на  душi,  тому  й
пишу, шукаючи розради. Ще шастя, що ╨ на свiтi Данило Вербень.  Поговоримо
з ним. Позiтха╨мо. I чека╨мо з надi╨ю весни. Чого  власне  весни?  Недавно
вiдповiла менi директорка з музею...  пише,  що  з  офiцiйним  визначенням
статусу  церкви  Святого  Духа  як  окремого  вiддiлу  кра╨знавчого  музею
вiдклада╨ться на пiзнiше, на весну може...

   Яка причина - не пояснила, але здогадатися не важко. Спробуйте,  Василю
Васильовичу, через сво© канали натиснути де треба.  Я  тепер  згадую  нашi
лiтнi суперечки й бачу: не мав я рацi©. Офiцiйне  надання  Святому  Духовi
статусу музею однi╨© фрески зняло б багато  проблем.  Журавель,  щоправда,
обiцяла й далi платити менi невелику зарплату, як було  досi,  тимчасового
хранителя. Та справа, як ви розумi╨те, не в  зарплатi.  Я  боюся  за  нашу
фреску..."


   "Була в мене Ольга. Вночi прибiгла. Крадькома.  Калошi  на  босу  ногу.
Халатик i татова куртка. Закоценiла, аж синя. Надворi пролiта╨ снiг,  хоча
листопадовi баюри ще не затягнутi льодом. Вiтер...
   Обняла мене.
   - Кинь свою церкву, свою фреску, ©дь кудись з села, втiкай  у  свiт  за
очi, бо... бо чую: недобре спроквола готують, - цокотiла зубами.

   - Хто? - питаю. Нiби не знаю? Тато ©©? Хмура Настя? Афоня? Iнтелiгентнi
сучаснi опери в Рогачi? Просвiчений секретар обкому? Всi разом?
   Ольга мовчить. I ковта╨ сльози. Тремтить, як осика. I цiлу╨  руки  мо©й
мамi.

   - Спам'ятайте його, - просить. - Ну чого ви вперлися? Хiба  не  видите:
нiкому не потрiбна ваша Голгофа.  Не-потрiбна!  Розумi╨те?  Замкни  ©©  на
ключ, Павле... а ключ викинь у глибоку криницю до кращих часiв.
   Я запитую Вас, Майстре, чи настануть  тi  кращi  часи?  Чи  дiйдемо  до
╙русалиму на горах - возродимося, дарма, що дороги нашi були тернистi,  що
на кожному кроцi пiдочiкував нас грiх?"
   _
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   23

   Телеграма впала коротка... Телеграма впала чорно, як крук пiдстрелений.
Телеграма була, як пострiл: "При©жджайте знищено Голгофу  загинув  Ключар.
Не барiться Вербень".

   Ще того таки дня ми з Даркою та Петром Степановичем Грица╨м заквапилися
до Черчена; тлiла маленька iскринка надi©, що надiслана телеграма - дурний
i жахливий жарт, бо, думалося, не може такого бути, щоб на клаптику паперу
в кiлькох словах, немов навмисне... немов  для  того,  щоб  мене  морально
вбити, збiглися докупи двi страшнi звiстки; я не хотiв вiрити нi в Павлову
смерть, нi тим бiльше у знищення Голгофи.
   Що могло статися? Господи, що могло статися?' Грицай,  на  вiдмiну  вiд
мене, не сумнiвався у жодному телеграфному словi.

   - Ти, Василику, ╨фрейторiв не зна╨ш. Вони до тебе зуби сушать,  ©х  хоч
до рани прикладай... а прикладеш ненароком - обпечешся, отру╨шся, жахнешся
й  загинеш.  Вони  десять  рокiв  вчили  мене  за  дротами   сво╨©   науки
жорстокостi. Вони такi...

   I, немов  на  пiдтвердження  його  слiв,  задеренчав  телефон:  дзвонив
Подолюк з обкому партi©.
   - Ви не могли б, Василю Васильовичу, забiгти до мене на п'ять -  десять
хвилин? - проворокотiв вiн, як звичайно, ╨лейним  голосом;  я  уявив  собi
його прикле╨ну до тонких губ службову усмiшку.

   - Може, вiдкладемо нашу зустрiч на два - три днi, - попросився я. - Оце
налагодився ©хати  до  Черчена.  Ви  зна╨те:  я  там  цiле  лiто  розчищав
фреску...
   - Знаю, - перебив вiн сухо. - Знаю також, що фреску  знищено...  знищив
©© якийсь псих. Власне з цього приводу i хочу з  вами  побалакати:  ми  не
радимо вам, Василю Васильовичу, ©хати до Черчена... у ваших же  iнтересах.
Ми дба╨мо про ваше добре iм'я... i,  наскiльки  менi  вiдомо,  ви  були  в
дружнiх стосунках iз тим психом, iз Ключарем, що повiсився пiсля  ско╨ного
злочину... тобто пiсля знищення фрески.
   - Але ж це неможливе, - я заледве ворухнув умить задерев'янiлим язиком.
Менi забило вiддих. - Нiяким психом Павло Ключар не був, я працював iз ним
протягом лiта. Це якесь непорозумiння! - врештi скрикнув я...  крикнув  не
для Подолюка, а для того, щоб себе самого спам'ятати.
   - Перепрошую, але чи  можна  назвати  нормальною  людину,  яка  сокирою
стесу╨  малювання,  що  мало  велику  iсторико-мистецьку  цiннiсть?  -  iз
слухавки тру©нним медом лився Подолюкiв  голос.  -  Самi  помiркуйте.  Там
зараз iде слiдство.

   - Тим паче моя присутнiсть потрiбна. Мо© свiдчення...
   - Не гарячiться,  Василю  Васильовичу,  заспокiйтеся,  -  голубив  мене
Подолюк. - Не  в  Ключарi  лише  рiч.  Вашi  зiзнання,  якщо  наполяга╨те,
запишуть i пiсля похоронiв. А зараз... - Подолюк зам'явся, засопiв.  -  Ви
мене слуха╨те?  Ото  ж,  пригадайте,  що  кiлька  рокiв  тому  Черчен  уже
прогримiв на всю республiку, коли хтось необачно розпорядився зняти хрести
з церкви Святого Духа, i  село...  жiноцтво  несвiдоме,  закидало  мiлiцiю
камiнням. Була нечувана спроба страйку доярок, свинарок i трактористiв.
   - Не бачу зв'язку... не розумiю, вiд чого збира╨теся оборонити мо╨, так
сказати, чесне iм'я? - спитав я.
   - Нам стало вiдомо, що певнi елементи зi Львова, Бистричан... з  цiлого
краю можуть використати похорони Ключара для антигромадських проявiв.  Уже
сьогоднi в Рогачi хтось розповсюдив листiвку, в якiй ваш  Ключар  названий
мало не мучеником, що його смерть i знищення фрески - справа  рук  кадебе.
Розумi╨те, наскiльки це серйозна провокацiя? Тому...
   Я рiшуче перебив його:
   - Уявiть, Володимире Iвановичу, що я зрозумiв: смерть -  завжди  справа
серйозна, - вiдповiв я навдивовиж спокiйно, хоч, мабуть, лише  тепер,  пiд
час  розмови  з  Подолюком,  починав  усвiдомлювати   по-справжньому:   нi
Ключарева смерть, нi знищення Голгофи не були випадковими... можливо, вони
були кимсь замисленi. Кимсь? Ким? Кадебе? Очевидно, той, що  видрукував  у
Рогачi на машинцi листiвку, не шукав винних, вiн мав досить  iсторичних  i
теперiшнiх фактiв причетностi чекiстiв до  нищення  укра©нсько©  культури.
╙фрейторiв злякала можлива людська проща до Святого Духа, фреска ©м  стала
кiсткою поперек горла, а бiля фрески на сторожi був Ключар...
   Ще недавно, ще поки почалося  опiльське  лiто,  при  однiй  згадцi  про
кадебе мене морозило, давнi Ступинi уроки  в  сiльськiй  читальнi  назавше
засiяли в менi страх перед цi╨ю законспiрованою тайною  органiзацi╨ю,  яка
денно й нощно вишуку╨ в тобi ворога; опiльське лiто випекло в  менi  страх
остаточно, i лишився по ньому тiльки слiд, осторога, пам'ять про те, що  в
мiсцях, де клубочиться гадюччя, потрiбно взувати чоботи  й  намагатися  не
наступити гадинi на хвiст.
   - То що ви менi скажете, Василю Васильовичу? Я до вас подружньому, -  у
телефоннiй трубцi нагадав про себе Подолюкiв голос.
   - Скажу, що таки мушу до Черчена ©хати, - вiдповiв я без надуми.
   - Ну, дивiться, - пригрозив Подолюк. Голос його охолов, утратив медовий
тембр. - Я вас попереджав, - i вiн кинув слухавку.

   Новина про трагiчну смерть Павла Ключара та про  знищення  фрески  XVII
столiття миттю рознеслася по мiсту;  ще  вчора  iм'я  скромного  хранителя
Святого  Духа  мало  хто  знав,  хiба  що  чуло  про  нього  вузьке   коло
мистецтвознавцiв, нинi воно несподiвано  стало  загальновiдомим...  хтось,
очевидно, згадав мою статтю в обласнiй газетi про Голгофу  iз  Черчена,  в
якiй я писав, що один iз мученикiв, розп'ятих на хрестi,  схожий  лицем  i
всi╨ю постаттю на Павла Ключара, i ця обставина, трохи дивна, незвична,  а
може й неправдоподiбна обростала не  лише  цiкавiстю,  загадковiстю,  а  й
також будила думку: Голгофа наша трива╨.

   Мiй телефон не змовкав до самого вечора, поки  я  з  Даркою  та  Петром
Степановичем не сiв в автомобiль й не рушили в  дорогу;  Iрина  сама  вела
машину, зважаючи на мiй стан.
   Пiзнього вечора на роздорiжжi, де височiли два горби, котрi на  початку
лiта, як я вперше сюди ©хав iз Вербенем, прирiвняв  до  брами,  крiзь  яку
прослизала  бiла  пiщана  черченськ'а  дорога,  наш   автомобiль   зупинив
мiлiцейський шляховий патруль.

   - Ми вас  чека╨мо,  професоре,  з  самiсiнького  присмерку,  -  пояснив
мiлiцейський офiцер, нахилившись до дверцят автомобiля. - Прошу вас... тут
з вами хочуть побалакати, - додав.
   - Хто власне хоче? - обiзвалася перелякана Дарка.
   - Люди з  кадебе,  -  не  став  та©тися  мiлiцейський  офiцер.  Правда,
розмовляв вiн упiвголосу.
   При свiтлi фар я зауважив, що на  обочинi  дороги  притулилися  аж  двi
мiлiцейськi патрульнi машини, а оддалiк у пiднiжжi пiщаного горба стояв ще
один автомобiль. Мiлiцiонер пiдвiв мене до нього.
   - Нарештi ми  дочекалися...  -  сказав  вiн  комусь  у  темряву.  Трохи
оговтавшись, я помiтив трьох чоловiкiв. Один iз них ступив менi  назустрiч
i простягнув руку.

   - Майор Василенко, - вiдрекомендувався. - Так, як ви й  здогадалися,  з
кадебе, - засмiявся вiн по-дружньому. - Ви вже вибачайте, що отак iз  вами
заприязню╨мося... серед ночi й серед дороги. Як розбiйники.
   Не похвалюся, що я почував себе у цiй ситуацi© затишно, навпаки  -  був
напружений i... Що? Знову наляканий? Нi, очевидно, страху-таки не  було...
було ось iнше... було вiдчуття, що тримаю в  руцi  гранату,  "лимонку",  з
яко© уже вирвав чеку, i вiд мене, лише вiд мене залежить - жбурнути  ©©  у
темряву, а чи тримати ©© в кулацi, знаючи, що кожно© миттi, якщо  послабне
кулак, наражаюся на смерть. Це було випробування духу.
   - Справдi, - врештi вiдповiв я. - Для цього ╨ день.
   - Але ж ще за дня, Василю Васильовичу, вас попереджали з обкому, щоб ви
не ©хали в Черчен, так?  Ви  однак  не  зважили  на  пораду,  -  вкрадливо
промовив Василенко.

   - Уявiть, що зовсiм не дивуюся вашiй поiнформованостi,  -  сказав  я  i
потягнувся  до  сво╨©  люльки.  При  зблиску  запальнички  окуляри  майора
Василенка спалахнули, як двi  чорнi  дiрки...  дiрки  в  ночi...  дiрки  в
черепi. - Але ж чи аж так варто було нас перепиняти?  ╙  Черчен,  куди  ми
©демо, ╨ там сiльрада. I буде день.
   - Що вдi╨ш, - зiтхнув Василенко, також  закуривши.  -  Наша  робота  не
завжди очiку╨ дня. Ми не хотiли, щоб вас хтось бачив зi мною.
   - Влiтку в Черченi ваш спiвробiтник однак не  робив  тайни,  викликавши
мене в сiльраду.
   - Якби професоре, ви тодi нас послухали, то сьогоднi  не  було  б  цi╨©
ночi, цi╨© розмови i смертi в Черченi.
   - Хочете сказати, що сьогоднiшня смерть у Черченi починалася ще з  тi╨©
розмови зi мною в сiльрадi... i потiм, коли  невiдомi  молодцi  порахували
менi  ребра?  -  Я,  правду  кажучи,  був  приголомшений   його   цинiчною
одвертiстю.

   Василенко обняв мене за плечi.
   - Ви невiрно мене зрозумiли, Василю Васильовичу. Я хочу сказати, що все
ма╨ свiй початок i свою причину. Не вiдкрийте ви тi╨© злощасно©  фрески  -
не було б i смертi Павла Ключара, i в цьому  ╨  ваша  нiби  опосередкована
вина як вiдкривача й пропагандиста Голгофи. Я читав вашi статтi.  Небiжчик
Ключар так цим малюванням  перейнявся,  що  втратив  розум  i  в  приступi
безумства сокирою стесав усю фреску, особливо старався на тих  мiсцях,  де
були обличчя розп'ятих на хрестах, а потiм наклав на себе руки. Кажуть, що
на фресцi... ви самi про це писали... був намальований мученик, схожий  на
нього. Живий Ключар нищив свою смерть, боровся зi смертю, що була на стiнi
й сам себе смертю покарав, жахнувшись вчиненого. В  кримiналiстицi  вiдомi
такi випадки.
   Що? Що? В мо©й головi нiяк не вкладалася картина:  Павло  Ключар,  який
протягом лiта тремтiв, щоб не дай Бог не зачепити долiтцем, скальпелем  чи
шкробачкою фреску й, щоб не злущилася фарба, вiн тут же ©©  я╨чним  бiлком
закрiпляв, нi з сього хапа╨ сокиру й стесу╨  усю  Голгофу...  усю,  щоб  i
слiду по нiй не залишилося, щоб люди про не©  забули?  Потiм,  отямившись,
полiз самотужки в петлю?

   Нi, не хотiлося вiрити у "вiдомi випадки в кримiналiстицi", тим бiльше,
що Ключар мав розсудливий, спокiйний характер.
   - Ви мовчите, професоре... мовчите, бо  не  вiрите,  -  вкрався  у  мо©
сумнiви Василенко. - Я вас розумiю... i  я  особисто  теж  хочу  зрозумiти
вчинок Павла Ключара. Експертиза встановила, що на  тiлi  повiшеного  нема
нiяких слiдiв насильства... зате ╨ багато слiдiв, вiдбиткiв  його  пальцiв
на топорищi сокири, якою порубав вашу фреску, i слiдiв на  драбинi...  вiн
приставляв драбину до стiни, щоб дiстати аж до облич, що були намальованi.
   - Якесь запаморочення... якесь  нашестя  зло©  чорно©  сили  напало  на
нього, - мимоволi вирвалося в мене гнiвно й розпачливо.  У  цю  хвилину  я
справдi ненавидiв Ключара за його злочин, у мене  навiть  мелькнула  думка
сiсти в автомобiль i повернутися до Львова... повернутися, бо вiшальник не
заслугову╨, щоб я був присутнiм на його похоронах. - Де це вiн  наклав  на
себе руки? Вдома? - спитав я Василенка.
   - Там же, у церквi Святого Духа. За престолом, ви  зна╨те,  ╨  маленька
келiя... вiн знайшов там гак, - вiдповiв майор. I зiтхнув сумовито.  -  Не
знайшов iншого мiсця... осквернив храм святий.
   Вiн передав  кутi  меду,  i  слава  Богу,  що  передав;  навiть  будучи
пригнiченим, морально вбитим, я в останнiх його словах вiдчув фальш:  йому
не було дiла нi до Павла, нi до Голгофи, нi до осквернення Святого Духа. В
мокрiй Темрявi я не мiг побачити усмiшки  на  його  лицi,  але  я  уже  не
сумнiвався, що вона була крива, зловтiшна. Блудний неправдивий вогник тлiв
на його губах.
   - Я тiльки не можу второпати, звiдки так негадане,  раптово  найшла  на
Ключара чорна пiдступна сила, - я повернувся до сво╨©  попередньо©  думки,
але гнiву в менi на Павла вже не було;  я  не  мав  права  в  чомусь  його
звинувачувати; я нiчого не знав про його смерть i  про  його  передсмертнi
страждання, про дику спонуку знищити Голгофу. - Тому  маю  намiр  офiцiйно
заявити слiдству, що протягом лiта я жодного разу не спостерiгав в Ключара
якихось вiдхилень...
   - Це ваше право, Василю Васильовичу, i  ваш  обов'язок,  -  вiдповiв  з
готовнiстю Василенко. - Слiдство, наскiльки  менi  вiдомо,  якраз  виясня╨
мотиви  злочину  й  самогубства,  психiчний  стан  Ключара   за   останнiй
мiсяць-два. ╙ цiлий ряд свiдчень...  ╨  свiдки,  якi  стверджують:  Ключар
потрiбував лiкування. Слiдство ма╨ у сво╨му розпорядженнi факти...  заяви;
слiдство, психiатри також приходять до висновку, що "чорнi сили", про  якi
ви говорите, акумулювалися в ньому поступово, день за днем. Тонка поетична
натура, вразливiсть, розрив iз сiм'╨ю, невдачi на  лiтературному  поприщi,
емоцiйне сприймання фрески... в тому  числi  й  зображення  свого  начебто
двiйника, призвели до вибуху.
   Вiдчувалося, що майор ретельно  готувався  до  розмови  зi  мною;  було
тiльки дивно, що для розмови  обрано  мокру  й  темну  нiч,  роздорiжжя  i
безлюддя.
   - Слiдство, може, й ма╨ рацiю... Тiльки не можу  зрозумiти:  чому  така
увага з боку кадебе до мо╨© особи? Очевидно, ви перестрiли отут мою машину
зовсiм не для того, щоб повiдомити мене про  версiю  районних  слiдчих?  -
Менi було цiкаво дiзнатися, що вiдповiсть  на  це  Василенко.  -  I  чому,
власне, кадебе нада╨ такого значення смертi Павла  Ключара?  ╙  для  цього
мiлiцiя, прокуратура. - Останн╨ мо╨ запитання стало водночас  для  мене...
вiдповiддю: на злодiю шапка горить. Так подумалося. Нi, майоре, не так усе
просто сталося.
   - Я перестрiв вас спецiально, щоб ви, професоре, були  в  курсi  справ.
Ваше iм'я, репутацiя вам дорогi. Ми б не хотiли, щоб ваша особа, ваше iм'я
фiгурувало у цiй непривабливiй iсторi©,  -  промовив  сухо  Василенко.  I,
подумавши, додав: - Так, кадебе не випадково прида╨ цьому випадку немалого
значення. Вас поiнформували товаришi  з  обкому,  що  у  нашому  районному
центрi Рогачi хтось розповсюдив листiвку... розпустив ворожий поголос,  що
нiбито у смертi Ключара завинили органи державно© безпеки.
   Я мовчав; я подумав, що треба пiдiйти  до  сво╨©  машини  й  заспоко©ти
Дарку, яка, певно, вмира╨ вiд перестраху. Добре  бодай,  що  з  нею  Петро
Степанович. Але Василенко, немовби вiдчувши мiй внутрiшнiй  порух,  ухопив
мене за руку.

   - Почекайте, Василю Васильовичу. Маю враження... маю враження, що й ви,
грiшнi, подумали щось подiбне. Принаймнi ваша мовчанка... - Вiн засмiявся,
але смiх був робленим, злим. - Справдi можна смiятися з  того,  що  кадебе
мало в особi Ключара запеклого й небезпечного ворога радянсько© влади.  Бо
хто вiн такий? Поетик? Хлюпик? Невдаха? Чи вiн вартий того,  щоб  бруднити
об нього руки?
   Я продовжував мовчати; я думав, що нiколи, мабуть,  не  дiзна╨мося  про
тайну смертi Павла Ключара, який справдi, на перший погляд, не представляв
небезпеки для влади,  але...  але  небезпеку  представляли  фреска,  увесь
Святий Дух, Страдча долина, i, звичайно, разом iз ними - Павло Ключар. Iще
подумав, що я вчинив надто смiливо, вирушивши  вночi  зi  Львова:  асфальт
мокрий, дощ, темрява, зустрiчнi вантажiвки...
   - Що можу порадити в даному випадку... маю обороняти органи вiд ворожих
наклепiв? - зiронiзував я одначе, ще будучи пiд враженням  того  уявленого
можливого випадку, що мiг статися з нами в дорозi.
   - Маю iнформацiю, - сказав майор, не звернувши уваги на мою  iронiю,  -
що завтра, пiддавшись провокацiйнiй чутцi, з'©дуться на  похорони  Ключара
всi незадоволенi, ображенi, невдахи... i зроблять вони з Ключара мученика,
а його похорон обернуть в  полiтичну  демонстрацiю.  Як  ви  розумi╨те,  я
вiдповiдаю за спокiй у районi. Маю  вiдповiднi  вказiвки  i  повноваження.
Ситуацiя складна ще й тим, що подi© розвиваються в Черченi.

   - Що ж я маю порадити? - Майор справдi  намалював  нелегкий  для  нього
завтрашнiй день. Для нього? А для мене? Для нас?
   - Зате, Василю Васильовичу, я маю для  вас  добру  пораду:  повернiться
негайно до Львова. Ваша присутнiсть на похоронi, по-перше, не  додасть  до
вашого iменi слави й честi, це буде, якби сказати м'якше, визначальним:  з
ким ви й проти кого. По-друге, похорон за вашою участю набере певно© ваги.
Ви зна╨те, що захiднi засоби масово© iнформацi© надто пильнi до  найменшо©
нелояльностi творчо© iнтелiгенцi© до  нашо©  влади  i  партi©.  Одне  дiло
якийсь починаючий поетик, а зовсiм iнше - вiдомий художник, професор, член
партi©. Тому я тут.

   - Виходить отже, що вам розходиться не так про  спокiй  у  районi  i  в
Черченi зокрема, як про мою позицiю... про мою  участь  в  похоронi.  -  Я
розумiв: ситуацiя надто складна, серйозна. Вiд мо╨© сьогоднiшньо©  позицi©
певною мiрою залежатиме мо╨ майбутн╨, творчiсть, виставки, може, й праця в
iнститутi. Безперечно, нiхто вже завтра не покаже менi на дверi,  якщо  не
пiддамся намовi Василенковi, не виключать  також  алярмове  з  партi©,  не
викреслять мо╨ iм'я з каталогiв виставок, але... але я вже буду мiчений, в
мо©х дось╨ буде поставлений знак запитання, хрестик, знак "мiнус"...
   Знак запитання, хрестик, знак "мiнус" означа╨... колись вони означали б
арешт, вирок, заслання, кулю. Колись? А сьогоднi? Хiба щось змiнилося?  Чи
не тому вмер Ключар, що нiчого не  змiнилося?  Змiнилися  лише  способи  й
методи?
   Признаюся: не  було  в  мене  вагання,  сум'яття,  пiдленького  бажання
розвернути машину й втекти до Львова; нi, я не боявся, що  хтось  би  мене
осудив, що хтось би, як наприклад, Петро Степанович Гри-цай, моя Дарка,  i
ще тисячi й тисячi вiд мене одцуралися б, нi, я про це  навiть  не  думав;
просто - я уже перерiс сумнiви; я уже вiдбув сво╨ на роздорiжжях; я  стояв
перед трьома хрестами i споглядав на свiт  ╨диним  страшним  оком  iгумена
Данила; крик, мука i гнiв iгумена Данила рятували  мене  вiд  страху,  вiд
зради, вiд ницостi повсякчасно©.
   Я без слова сiв у сво©  "Жигулi",  запустив  мотор  i  покотився  бiлою
дорогою до Черчена.


   24
   Данило Вербень нас виглядав; це вже був зовсiм iнший Вербень: змалiлий,
зiщулений, горбатий, вiд горя вiн постарiв на добрих десять рокiв, i  лише
очi шпилили по-давньому.
   - Як то сталося? - спитав я, маючи на увазi Ключареве самогубство.

   - Хто його зна╨... Ключариха вдарила тривогу аж наступного ранку. Павло
пiшов iз дому в полудн╨, казав, що швидко  повернеться.  Аякже,  вернувся,
вперед ногами. Святий Дух був вiдчинений. Павло висiв на гаку в келi© отця
Данила. Я сам обрiзав мотузку. Така смерть... така смерть... -  Старий  не
мiг стримати ридання. - Я любив його як сина. Може й  бiльше,  -  стогнав.
Стискав кулаки й бив ними по столi.
   - Невже справдi затьмарився у нього розум... адже ╨ така_ думка?  Ви  з
ним спiлкувалися останнiм часом? - допитувався я.
   - Господи, та в недiлю його бачив, розмовляв. Нiчого такого... все було
нормально. Ви що. Майстре, - раптово розгнiвався Вербень. Зблiд. - Справдi
вiрите в Павлове самогубство? То  вони,  то  ╨фрейтори  постаралися...  то
чорнi сили, арiдники, люцифери, сатани, дiдьки,  чорти  нечистi,  щезники,
вiдьмаки, опирi й опери, наляканi Голгофою, прощею до не©,  зненавидiли  й
саму Голгофу i ©© хранителя... то вони  зсукали  курмей,  розрахували  все
логiчно, подбали про "слiди". Вони вмiють... вони страшнi... -  Старий  не
мiг знайти собi мiсця i моя Дарка як могла його заспокоювала.
   - Але ж слiдство начебто пiдтверджу╨ психiчний злам, -  зважився  я  на
дальшi розпити. - Зiбранi якiсь заяви, свiдчення.
   - Якi свiдчення! - Вербень визвiрився на мене,  начебто  менi  належала
iнiцiатива з'ясування психiчного здоров'я Павла Ключара. -  Хмуро©  Настi?
Ото© сучки ланково©, Рибки, нiбито Павло ©© напастував... та вона,  курва,
на кого хочеш набреше. Кажуть,  що  ╨  iще  декiлька  подiбних  заяв,  якi
повиннi пiдтвердити духовну  кризу  Павла  Ключара.  Начебто  сама  Ольга,
дружина  Павлова,  щось  там  свiдчила...  А  втiм,  -  Вербень  прискалив
хитрувато око, - вам не зда╨ться, Майстре, дивним, якщо не пiдозрiлим  той
факт, що слiдство аж так конче  напустилося  чимсь  "пояснити",  обставити
Павлову смерть? Чого б то?
   Старий стояв бiля вiкна, вдивлявся у нiч i, здавалося,  надслухо-вував,
очiкував вiд ночi вiдповiдi на сво╨ запитання.

   Цiлу  нiч  вивiвкувала  студена  шарга;  вiтер,  як  звiр   у   клiтцi,
витанцьовував помiж деревами в Ключаревому  саду  й  не  мiг,  заблуканий,
очманiлий знайти посеред дощу й темряви, виходу  у  широкий  свiт;  iнколи
вiтер, зобачивши у вiкнах свiтло, налiтав на хату, видзвонював шибками,  i
хата, здавалось, як  човен,  похитувалась  й  потрiскувала.  Великi  грубi
свiчки  в  чотирьох  пiдсвiчниках  обабiч  спорядженого  на  столi   тiла,
сполохано поблимували, а люди, що сидiли коло мертвого, "щоб йому не  було
скучно напослiдок у  рiднiй  хатi",  переривали  сво©  буденнi  розмови  й
хрестилися, надслуховуючи.
   Десь по опiвночi разом iз поривом вiтру, що трiснув дверима, зайшла  до
хати Ольга; я мав враження, що й Ключариха, i Вербень, i  сусiди,  i  люди
сторонськi, чужi, давно очiкували приходу цi╨© молодо© жiнки; нiхто про це
очiкування не обмовився словом, не згадував бодай, але в кожного  в  душi,
мабуть, жеврiла надiя, що вона таки прийде з Павлом  попрощатися;  ми  всi
знали, що вiн ©© любив, i _було б з ©© боку жорстоко не вiдвiдати  його  в
останнiй раз.
   Ольга появилася в плащi i в гумаках,  але  простоволоса;  дощ  змив  ©©
голову, волосся свiтилося чистою мiддю, по обличчю стiкали пацьорки  води.
Чи, може, були це сльози? Хоч ми знали, що старi Чоботи настояли, щоб вона
з Павлом розлучилася, нам по-людському хотiлося,  щоб  Ольга  розридалась,
пожалувала за кiлькома роками щастя, якого зазнала з Павлом.
   Вона однак не плакала.
   Ольга витерла обличчя рукавом i ми всi побачили, що очi ©© були сухi, i
горiли вони синiм вогнем, зовсiм не сумним, не покаянним, не винним;  губи
©© були вперто стиснутi, цiле ©© обличчя виражало якусь готовнiсть...
   Готовнiсть до чого?
   Ми всi мовчали, боячись сполохати ©© душу, i радiли  за  не©,  що  таки
серед ночi вирвалася з-пiд зло© опiки й прибiгла побути  з  Павлом;  хтось
навiть шепнув, щоб ми вийшли з хати, най вона побуде  з  Павлом  наодинцi,
бо, певно, напослiдок ма╨ багато дечого йому сказати, й  дехто  вже  почав
висотуватися в сiни.

   Марнi були  нашi  мiркування:  Ольга,  окрiм  покiйника,  що  лежав  iз
заслоненим обличчям (бо смерть його спотворила), вочевидь нiкого не бачила
й не чула наших пошептiв, а може бути, що й не пам'ятала  про  саму  себе,
бо, постоявши якусь часину заклякло бiля порога, враз упала на  колiна  i,
перехрестившись, почала голосно молитися:
   "Отче наш, iже ╨си на небесi й на землi, хлiб наш насущний..."
   Нiхто iз присутнiх, окрiм матерi Павлово© та мене, не  знав,  що  Ольга
Чобiт тайкома вiд сво©х родичiв навчилась  вiд  Павла  "Отченаша",  бо  до
зустрiчi з Ключарем на Днiстрi, вона не вмiла молитися... не  вмiла  й  не
хотiла, так ©© вдома настановили. Бог для не© був не  тiльки  заборонений,
але й непотрiбний.

   То що ж означала оця раптова прилюдна молитва... молитва, може, й не за
душу Павлову... молитва за душу власну? Був це спонтанний протест, що тлiв
у нiй мiсяцями, проти батька-матерi? Було це  каяття?  Було  це  скресiння
душi? Хто мiг вiдповiсти на цi запитання?
   Стара Ключариха приклякла поруч невiстки, обняла ©©: "Отче наш, iже ╨си
на небесi й на землi..."

   Вранцi несподiвано виникла проблема: де ма╨мо поховати  Павла  Ключара?
Данило Вербень запропонував викопати яму пiд  липою  на  старому  цвинтарi
навпроти дверей Святого Духа.
   - Небiжчик, прецiнь, був хранителем Святого Духа, -  казав  Вербень.  -
Най i  пiсля  смертi  його  стереже.  Тепер  тим  бiльше  потрiбна  церквi
охорона... потрiбна, хоч i нема в нiй фрески.

   Проти цi╨© пропозицi© рiшуче й  злякано  поставився  Яцина,  дiльничний
мiлiцiонер.

   - Забороняю. Я, сказати б, влада чи  якийсь  постiл?  -  почав  за©кано
кричати. - Що, н-не зна╨те, де вiшальникiв закопують?  Там  ©м  мiсце,  де
призначено для самогубцiв. На старому цвинтарi сто рокiв  уже  не  ховають
або й бiльше.

   - А ми Павла таки похова╨мо, - вперся на сво╨му Вербень, - там, де  вiн
заслужив собi лежати. I фертик. То ще не знати, як  Павло  помер,  чи  вiн
справдi сам собi заподiяв  смерть,  чи...  Зрозумiв,  Iване?  I  не  переч
громадi. Ти ж бо зна╨ш, що люди в Черченi злютованi.
   I старий перший, закинувши  лопату  на  плече,  попрошкував  у  Страдчу
долину; за ним рушив я; за нами з рискалями й  без  них  посунуло  зо  два
десятки чоловiкiв.
   Що мiг удiяти Яцина. Тут, зрештою, не помiг  би  й  цiлий  мiлiцейський
батальйон, бо поки ми копали Павловi яму, в Страдчу долину напливали люди;
Вербень казав, що це переважно люди  сторонськi,  бо,  бачите,  он  вулицi
запрудженi  автомобiлями,  мотоциклами,  двома  автобусами  з   Бистричан,
прийшли на Павлiв похорон також iз сусiднiх сiл...
   Не  бракувало  й  мiлiцi©,  i  не  тiльки,   як   казали   в   Черченi,
"мундировано©", але й "людей у цивiлю"; правда, "мундирована  мiлiцiя"  до
Страдчо©  долини  не  пiдступала,  мiлiцiонери  стояли  коло  сво©х  синiх
автобусикiв, покурювали, нудьгуючи, ждали  когось...  чогось...  i  тiльки
пiдозрiлi "кореспонденти" нипали помiж людськими гуртами i блимали  сво©ми
блiцами: "кореспонденти" й не  пробували  маскувати  сво╨  фотографування,
снуванням сво©м та  блиманням  блiцiв  мовби  попереджали  й  погрожували,
мовляв, моцуйтеся, будемо мати вас на оцi;  погрози  ©х  сили  не  мали  -
Страдча долина стояла похмуро й вперто. I я, прихилившись до старо©  липи,
думав, що нiхто з нас у Страдчiй долинi й поза нею не  вiрив  у  Ключареве
самогубство: пошанувати повiшеника  людськi  гурти  не  приходять  i  менi
чомусь здавалося, що цi люди  вже  достеменно  знали,  хто  заподiяв  йому
смерть.

   Наплив сотень людей у Страдчiй долинi, бiльшiсть  яких  до  вчорашнього
дня, мабуть, й не чула Ключаревого iменi та й сьогоднi, мабуть,  до  пуття
не знала, що такого незвичайного, геро©чного, може,  вчинив  Павло  Ключар
(це я вiдкрив для себе) був тим же "Отченашем" Ольги; вони прийшли сюди  з
"Отченашем" протесту, незгоди не тiльки з тим, що бачили навколо себе, а й
протестували  проти  свого  учорашнього  збайдужiння.  ╞м  зазолотився  на
видноколi, вирiс на горах далекий, але такий жаданий ╙русалим...
   Мiлiцiя, кадебе -  "люди  в  цивiлю"  очiкували,  може,  явного  бунту,
пiдбурювальних  промов  на  цвинтарi,  погроз  на  адресу  влади   або   й
розповсюдження нових листiвок, як це сталося вчора в Рогачi,  але  похорон
вiдбувся спокiйно,  окрiм  християнського  прощального  казання  священика
нiхто нiчого не виголошував, та нiяких слiв не було й  потрiбно,  тут  для
всiх i для кожного зокрема тривав  свiй  мовчазний  покаяльний  i  рiшучий
"Отченаш", i лише Данило  Вербень  сказав,  щоб  не  зарослала  стежка  до
Павлово© могили, до Святого Духа, до Страдчо© долини.

   - То чу╨те мене,  добрi  люди?  -  запитував  у  тишi  старий  Вербень,
окинувши гострим оком цiлий цвинтар... i,  може,  бачили  його  око  цiлий
Черчен й поза Черчен... цiлий край.
   Що пiсля цього можна було бiльше i краще сказати?

   Стомлений до краю, я сидiв на церковному  порозi,  злившись  iз  Святим
Духом i вiдчуваючи себе цеглиною у  його  стiнах,  думав  про  його  вiчну
незнищиму  крiпость.  Прадавня  липа,  облiплена  мокрим   снiгом,   важко
схлипувала, зрiдка похитуючи гiллям; стрiлецькi могили, притрушенi снiгом,
виразно окресленi бiлизною, були, кожна  зокрема,  схожi  на  продовгуватi
сторiнки яко©сь розстелено© книжки; низенькi кам'янi хрестики з  снiговими
чубчиками розбiглися по старому цвинтарi, як наполоханi зайцi, й поступово
один за одним, немов пiдстреленi, падали в сiру  iмлу,  що  насувалася  на
Страдчу долину з полiв; тайнi стражi з блiцами i "мундирована мiлiцiя", як
справжнi нечистi з  пекла,  позникали,  знявши  облогу,  i  на  дорозi  за
цвинтарем зачахкали як сiчкарнi, ©хнi  автобуси.  Невеликий  уже  людський
гурт, теж вибiлений мокрим снiгом, не розходився вiд  Павлово©  могили,  а
нiби тiснiше злютувався в обруч... а посеред обруча засвiтилися,  зацвiли,
як квiти, свiчки. Хтось тихо заспiвав про журавлiв, що летять i  летять  у
сiру iмлу, а за журавлями спiвали про коника, що над сво©м загиблим  паном
по колiна у землю вбився; i  ще  струмилася  жалем  пiсня,  яку  я  чув  у
дитинствi, про повстанця, який учора ще жив i був  здоров,  снував  золотi
мрi©, а нинi лежить у сирiй землi.

   Нiч заливала Страдчу долину густою пiтьмою, на днi яко©  свiтився  бiло
бiль.


   Тiльки ввечерi, коли  Страдча  долина  спорожнiла,  я  попросив  Данила
Вербеня вiдiмкнути менi церкву. Дверi тяжко зiтхнули. Старий тицьнув  менi
в руки засвiчену свiчку й перехрестив.
   - Будьте мужнi, Майстре, - промовив Вербень i злегка  пiдштовхнув  мене
до середини, а сам однак залишився на порозi.
   Стiна, де була фреска, постала передi мною покраяна  карбами;  подекуди
ще пробивалася неотесана фарба, на  мiсцi,  де  були  намальованi  обличчя
розп'ятих, ярiла суцiльна рана: штукатурка була  стесана  до  самiсiнького
каменя. "
   Я притулився до стiни й безголосо заплакав... я вперше нинi плакав; був
це плач i за Павлом, i за фрескою, i за сво╨ю цiлолiтньою роботою,  i  був
це плач за тими людьми, якi жили на стiнi, над  ©хньою  мукою,  смертею  i
©хнiм криком.

   I не знаю, чи я забувся серед плачу, серед суму, серед  розпачу,  чи  я
потонув у ньому, чи знову подiяв на мене  чар  Святого  Духа,  але  досить
того, що я вiдчув присутнiсть... нi, я знову зримо побачив  уже  знайомого
старця у бiлiй одежi,  того  iзографа  з  нижнiх  свiтiв,  який  сидiв  на
приступцi коло пристолу.
   "Ну, чого ж ти побива╨шся, брате? - промовив вiн  лагiдно  до  мене.  -
Хiба нам з тобою звикати до смертей, ру©н i до наруги? Але ж бачиш: косять
нас, розстрiлюють, топлять, розпинають,  вiшають...  а  ми  сутнi  на  цiй
землi... ми вiчнi на цiй землi. I шлях до ╙русалиму, що на горах, до висот
i до волi, до духовного розкрiпачення, iще не ма╨ кнщя. Iще треба до нього
дiйти, брате. А ти ма╨ш  перед  собою  чисту  стiну,  ма╨ш  пензель,  ма╨ш
талант, а мученикiв у тво╨му верхньому свiтi  на  нашiй  землi  для  ново©
Голгофи вистача╨. Ти чу╨ш ©х бiль i крик?  Тво╨  призначення  -  ©х  чути.
Амiнь".

   1988-1992

Last-modified: Tue, 08 Oct 2002 08:40:22 GmT