------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Хто звiв семибрамнi Фiви?
В книгах стоять iмена королiв.
А хiба королi лупали скелi
й тягали камiння?
А без лiку руйнований Вавiлон -
Хто вiдбудовував його щоразу?..
В яких халупах
Жили будiвники золотосяйно© Лiми?
Куди пiшли муляри того вечора,
як закiнчили Китайський мур?
Великий Рим повен трiумфальних арок,
Хто спорудив ©х? Над ким
Трiумфували цезарi?
I хiба в славетнiй,
Щедро оспiванiй Вiзантi©
Були самi палаци для громадян?.
Юний Александр завоював Iндiю.
Невже сам?
Цезар розбив галлiв.
А чи мав коло себе бодай кухаря?
Фiлiп iспанський плакав,
Коли затонув його флот.
Невже нiхто бiльше не плакав?
Як багато iсторiй.
Як багато запитань.
Б.Брехт, Запитання читача-робiтника
1965 РIК
ПРОВЕСIНЬ НАДМОР'Я
Найперше мусимо з допомогою мiкроскопа дослiдити всi вiдхилення вiд
предмета.
П.Пикассо.
(Всi епiграфи Пiкассо на титулах - з його п'╨си "Пожадання, впiймане за
хвiст", написано© у перший рiк окупацi© Парижа гiтлерiвцями. (Тут i далi
пояснення авторськi)._)
Може, ©х вабило вiкно. Ще позаторiк його не було. Отава добре пам'ятав,
що в цiй оберненiй до моря стiнi кафе "Ореанда" були звичайнi два вiкна з
банальними брижистими шторами з кремово© чесучi. Але потiм хтось,
достосовуючись до моди, вивалив стiну геть i утворений в такий спосiб
отвiр затулив суцiльним склом, привезеним з Артемiвська, а то й з само©
Нiмеччини (що теж було модно серед будiвельникiв) i вправно вставленим у
ковану залiзну раму, вмiло тоновану лискучо-чорною фарбою, що вже давало й
зовсiм не очiкуваний ефект по╨днання модерну з старовиною, бо чорна
залiзна рама видавалася мовби кованою в простiй сiльськiй кузнi, на
старезному ковадлi, коло горна i старих мiхiв, зшитих з грубих шкiр,
зверху й знизу триманих дубовими-дошками, що мали вигляд набагато
побiльшених людських долонь, i коли верхня долоня натискувала на мiхи,
вони складалися, випускали з себе все по вiтря, вдуваючи його в горн, i з
горна спершу виривався сизий дим, а потiм вугiлля починало жеврiти яснiше
i яснiше, .а там ярiло бiлим, i залiзо, яке розпiкалося в горнi, а потiм
виковувалося на ковадлi, несло на собi все, що мала кузня: чорноту
мертвого вугiлля, сизiсть диму, видмухуваного мiхами, яскравi випiки
вогню, полиск важких ударiв молота i твердого ложа" ковадла.
Але для цих чотирьох чоловiкiв, якi щодня спускалися з гiр, де був
©хнiй санаторiй, важило, власне, й не саме вiкно, i не оте дивно широке
скло, i не викувана з чорного залiза рама, якою могли б пишатися на
будь-якому ╨вропейському курортi. Важило навiть не море, оте море, що
заливало все вiкно вiд краю до краю, виповнювало його майже до самого
верху, не лишаючи для неба мiсця, бо небо не могло вдовольнятися вузенькою
смужечкою, йому теж потрiбен був простiр не менший, анiж для моря, а якщо
вже бути точним, то небо завжди i скрiзь усе ж таки долало море сво╨ю
безкрайнiстю, однак тут воно вимушене було поступитися i вдовольнитися в
дивному вiкнi смужечкою завширшки в кiлька пальцiв. Залежно вiд погоди
смужечка вужчала або ширшала, i темна лiнiя обрiю або ж наближалася до
верхньо© перекладини рами, або ж вiддалялася, ще бiльше пiдкреслюючи
чорноту й дикiсть залiза, його мiцнiсть i твердiсть.
Так от, якщо вже всi вони збиралися щодня в кафе "Ореанда", звабленi
широким небаченим вiкном, то важило не саме вiкно i не море, що заливало
його вщерть, а просто гiлочка невiдомого дерева, яке росло перед кафе,
росло десь унизу (кафе мiстилося на другому поверсi високого старовинного
будинку, складеного з грубих кам'яних квадрiв) i несмiливо простягнуло
одну лише свою гiлочку до нового вiкна, так нiби когось там могла
зацiкавити ця квола деревина в мiсцi зiткнення розковано© стихi© з точно
продуманою (якщо можна так пишно висловитися) красою, що вiдповiдала
iснуючим настроям, просто кажучи - снобiзмовi.
Та, може, слiд було починати не з вiкна, а з ©хньо© чоловiчо©
самотностi, яка зштовхнула ©х чотирьох, таких рiзних, таких несхожих,
звела ©х з гiр униз, а вже тiльки тодi вони побачили це вiкно i взяли
столик коло нього, i той столик став ©хнiм постiйним мiсцем для щоденних
посиденьок вiд п'ято© до сьомо© вечора, а то й пiзнiше.
Iмена значення не мають. Ясна рiч, можна б назвати всiх чотирьох, та ще
й додати докладний житт╨пис кожного. Але чи треба? Один був iнженер, один
(що вже й зовсiм незвично) - поет, один- лiкар, четвертий - Отава.
Вiкно запримiтив ще знадвору не поет, i не Отава, i не лiкар (професiя,
що ©© найохочiше вмiщають на пограниччi мiж усiма звичайними професiями i
мистецтвом), а iнженер, кучерявий молодий здоровань, наймолодший з усiх,
трохи по-жiночому кокетливий i надзвичайно сучасний у кожному поруху, в
кожному вчинку й навiть словi.
- Вже уявив нас за цi╨ю вiтриною!-вигукнув вiн.-3 одного боку ми, з
другого - море. А мiж нами - невидима субстанцiя, яку можна б назвати
екзистенцi╨ю мертво© матерi©.
- Ну, а вже ти тодi - есенцiя буття,- буркнув Отава. Вони посмiялися з
iнженерового пишномовства, однак пiшли в кафе, яке саме вiдчинилося пiсля
денно© перерви, i ©м справдi сподобалося все: i широке вiкно, i його
небуденна залiзна рама, i багато моря за прозоро-неiснуючим склом, i тонка
нитка обрiю, що пульсувала вгорi, мов жива жилка простору.
Поет перший вчепився поглядом у гiлочку, що несмiливо стримiла збоку,
ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактно©
скульптури або небачений корал, що виринув iз темних океанiчних глибин.
- Я писатиму про це дерево,- сказав вiн, посвистуючи вiд вдоволення.
Вiн робив це отак: сi-сi i дуже втiшався сво©м оригiнальним свистiнням, а
ще бiльше тим, що нiхто не догадався висловлювати майже всi сво© почуття
таким дивним робом.
- Коли мене люди не бачать, я вiддаю ©м сво© вiршi,- казав вiн,- коли ж
присутнiй я сам, тодi - сi-сi!
- Сонет чи вiдразу поему? - прискалив насмiшкувате око Отава, який
чiплявся з сво©м кепкуванням до всiх, i всi, хоч як це дивно, досить легко
зносили його насмiшкуватiсть, призвича©лися до не© i навiть нудьгували без
свого лукавого товариша.
- Старий, - не ображаючись, мовив поет, - ти нiчого не розумi╨ш.
Така гiлочка не вмiститься й у поему. Сi-сi!
- Людина повинна бути оригiнальною,- сказав iнженер.- Якщо в тебе нема╨
оригiнальностi, то ти повинен хоча б вигадати ©©. Наприклад, я вигадав для
вас оце вiкно. Що далi?
- А далi ми питимемо чорну каву,-сказав лiкар.
- З медицинським спиртом,- додав Отава.
- По-мо╨му, в тебе було тяжке дитинство,- незлобиво сказав лiкар.Чорним
гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
- А бува╨ гумор бiлий? - поцiкавився Отава.
- Старi, я прочитаю вам один свiй вiрш,- втрутився поет.- Це вiрш про
аристократизм. Сi-сi!
Вiн був маленький i широкий, майже квадратовий у постатi. Мабуть, у
минулому штангiст чи боксер, його про це нiхто не розпитував, а вiн не-мав
часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав сво© вiршi, якi
всi тро╨ за кiлька днiв знали напам'ять.
Вiрш був модерний, як вiкно, коло якого вони сидiли.
Якщо ти прокинешся рано-вранцi
Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок,
I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi,
I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi,
I помандру╨ш поглядом до вiкна,
Мерщiй пошлеш блискавицю свого погляду до вiкна-
До цього прорубу в одвiчнiй людськiй самотностi -
I станеш шукати там неба великих надiй,
Бо, прокидаючись, ми завжди вимандрову╨мо на пошуки
неба для наших надiй.
- Я ще можу припустити, що ти мiг таке скласти,- сказав Отава - Але як
ти мiг це запам'ятати?
- Старий, з тебе нiколи не буде аристократа. Ти вмреш плебе╨м. Сi-сi!
- просвистiв поет.
- Я, наприклад, потомствений робiтничий клас,- сказав iнженер,- але це
не заважа╨ менi бути модерним i оригiнальним.
- Старий, я теж робочий клас,- сказав поет.- Я навiть працював на
кораблебудiвному. Хто зна╨, як варять трубу на суднi? Сi-сi!
- Ми тiльки вда╨мо iнтелiгентiв,- спробував помирити ©х лiкар.-А,
власне, хто ми? Дiти робiтникiв, селян. Така в нас кра©на. Все починалося
з самого початку, на голому мiсцi. Я, наприклад, вирiс у селi, де не було
навiть фельдшерки. А тепер маю в сво╨му розпорядженнi цiлу клiнiку. Хто б
сподiвався?
- Треба написати про тебе нарис у газетi,-докинув Отава.- Це так мило:
з простого селянського хлопця вирiс видатний лiкар. Або: з корабельно©
труби- в поезiю з ©© наймодернiшими .вивертами! Або: син чорноробiв i
ливарникiв керу╨ цехом або й цiлим заводом, а на дозвiллi колекцiону╨
платiвки з джазовими мелодiями, чита╨ Кафку в перекладi i Фолкнера в
оригiналi, зна╨ всi марки японських, американських, голландських i
захiднонiмецьких транзисторiв, вмi╨...
- Старий, досить! Сi-сi! - зупинив його поет.- ©де кава, Ми будемо пити
чорну каву, яко© не пили нашi предки.
- Мо© предки якраз пили каву,- похмуро промовив Отава.- То й що з того?
Я професор i син професора, а мiй батько теж був сином професора ще
царського, а той теж був сином професора, i так без кiнця.
- Вони були професорами вже тодi, коли ще й професорських звань не було
на свiтi? - делiкатно поцiкавився лiкар,
- Очевидно,сказав Отава.
- Не бачу пiдстав для роздратування,- знизав плечима iнженер,по-мо╨му,
тут все о'кей. Iнтелiгенцiя - це звучить гордо. Я десь недавно навiть
читав, що iнтелiгенцiя - слово не iноземне, а росiйське.
- Рокiв через п'ятдесят знайдуться охочi привласнити й слово "джаз" або
ще щось,засмiявся Отава.- Дивуватися не треба.
- Старi,вiдсьорбуючи гiрко© кави, ляснув у долонi поет,- я прочитаю вам
свiй вiрш про старих жiнок. Увага! Сi-сi!
Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, i, коли
цей поступовий процес заповнення дiйшов до краю, четверо мовчки
перезирнулися мiж собою, вдоволенi, що тiснява й колотнеча ©х зовсiм не
зачiпають, що вони й надалi зостаються самi, наодинцi з безмежжям моря,
щедро дарованим ©м оцим дивним, майже чарiвним вiкном.
- Екзистенцiя буття,- зi смаком повторив iнженер.
- Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригiналi читати Сартра i Камю,-
не втерпiв, щоб не кольнути, Отава.
- Цiкаво, скiльки зна╨ш iноземних мов ти? - поцiкавився лiкар.
- Скiльки треба, стiльки й знаю,- вiдповiв Отава.
- Сi-сi! - свиснув поет.- А якщо тобi, як от менi, не потрiбна жодна
iноземна мова?
- Тодi не знаю жодно©,- хмикнув Отава.
- Якби я був сином професора,- зiтхнув iнженер,- це було б прекрасно. А
так доводиться надолужувати прогаяне в дитинствi. Не було вiдповiдно©
обстановки.
- Ну так,Отава говорив майже зло,- не вчив тебе грати на роялi професор
Гольденвейзер, академiк Соболевський не читав латини, Iгор Грабар не водив
по художнiх музеях.
- Ну, не будемо сваритися,- заспокiйливо промовив лiкар.- Кожен мав те,
що мiг мати. I тепер теж ма╨ те, що може, тобто хоче. Не всi народжуються
професорами чи там героями, мiнiстрами. Але стати ними може кожен.
- I встати теж може кожен,- вигукнув поет, якому так i не дали
прочитати вiрш про старих жiнок.- А тому всталиi Ходiмо! Сi-сi!
Вони приходили до свого вiкна щодня. Найчастiше незлобиво сперечалися
мiж собою,_ iнодi просто мовчали, посьорбуючи каву, вiдмахуючись вiд
поета, який намагався просунути в, мовчанку сво© вiршi.
- Тi прочитай нам що-небудь з ненаписаного, - просив його в такi
хвилини Отава, i цей дотеп по-справжньому подобався всiм, окрiм поета,
звичайно, який миттю спалахував i мало не лiа у бiйку з Отавою.
- Старий,розмахував вiн короткими м'язистими Круками,- якщо хочеш, то
все справжн╨ ще не написане i невiдомо, ч;i буде й написане будь-коли.
Отож вони стали ходити до "свого" вiкна щодня. Спершу Отава все
очiкував, що його товаришам набридне отаке не зовсiм звичне для
курортникiв гаяння часу, але згодом i сам ужа став боятися, щоб часом не
розруйнувалося ©хн╨ товариство, щоб не пiддався хто-небудь .з них на
банальнi, але такi непереборнi спокуси, яким пiддавалися щоразу тисячi
людей повсюди i завжди.
Наприклад, танцi. Навiть зараз, коли курзал i всi лiтнi майданчики ще
тiльки лагодилися для справжнього сезону (бо хто ж ©здить на курорти
взимку) i коли тiльки тi санаторi©, що мали великi клуби, могли дозволити
собi розкiш щовечора влаштовувати для сво©х i приблудлих курортникiв
танцi, так от навiть зараз це немудре i, якщо розiбратися, досить
безглузде заняття набувало розмiрiв всезагальногр шалу або й пошестi. На
танцi бiгли всi - молодi й старi, здоровi й хворi, холостi й одруженi,
Вродливi й такi, що лiпше б ©м сидiти вдома та нiкому не показуватися,для
всiх день був лише коротким i нудним вступом до блаженного вечора i до
ночi, коли з саморобних естрад пролуиають першi звуки музики i першi пари
рушать у звабливу подорож по чарiвливому морю в пошуках островiв i цiлих
архiпелагiв симпатi©, захоплення, а то й кохання; До танцiв готувалися
самовiддано й ретельно. З валiз дiставали й випрасовували яскравi вбрання,
зачiсувалися, чепурилися, мов тi птахи, що бiльшу частину свого життя
витрачають на чищення пiр'я. I вса для того, щоб у вечiрнiх залах, в
тiснявi й лiтнявi вмить позбутися свого лиску, втратити все набуте такою
стараннiстю впродовж дня.
Iнженер, поки вони ще не набачили свого вiкна, кiлька разiв рвонув на
танцi, навiть завчасно вибрав собi партнерку i поставив ©© кандидатуру на
обговорення всього ©хнього товариства. Ясна рiч, iнженер, як людина
сучасна i з великими претензiяяи, накинув оком на: жiнку найвродливiшу,
точнiше, найгiоказнiшу в усьому санаторi©. Була вона ще зовсiм молода,
висока, мiцно, але при╨мно збудована, мала лукаво вигнутi уста i
рiзнобарвнi очi, стриглася пiд хлопця, носила завжди обтислi светри i
туристськi штани з еластику.
-Якщо я ©© сьогоднi запрошу трохи побацати?-спитав iнженер,- Якi будуть
думки?
- Занудлива особа,- сказав поет,- я ©© знаю. Вона теж з Москви.
Художниця. Вважа╨ себе генiальною. Сi-сi!
- По-мо╨му, навiть дуже при╨мна особа,- зiтхнув лiкар, який починав уже
повнiти i завжди зiтхав, коли бачив струнких молодих жiнок.
- А що скаже професор? - поцiкавився iнженер.
- Якщо вона справдi художниця, то це вже не жiнка,- похмуро посмiхнувся
Отава,- якщо ж лишилася справжньою жiнкою, то нiяка вона не художниця.
- А Жорж Санд? - сказав лiкар.
- Виняток, який тiльки пiдтверджу╨ правило.
- Сi-сi! - свиснув поет.- Менi така теорiя до вподоби. Старий, ти
генiй!
- I все ж таки я запрошу ©© на якийсь твiстик,- затявся iнженер. До
снiданку вiн вийшов брезклий i злий.
- Як ваша художниця?-не втерпiв лiкар, втягуючи живiт, для чого йому
доводилося ставити руки на боки i непомiтно заганяти пальцями сво©
"капiталiстичнi накопичення" пiд ребра.
- А нiяк,похмуро буркнув iнженер.- Отава сказав правильно.
- Ci-ci! - по-сво╨му прокоментував iнженеровi слова поет.- А точнiше?
- По-перше, вона не вмi╨ танцювати нi твiста, нi взагалi будь-чого
модного, а по-друге, вона вiдмовилася йти на танцi.
- Тобто навпаки,- уточнив Отава,- спершу вона вiдмовилася з тобою йти,
а вже потiм ти вирiшив, що вона не танцю╨ твiста. Очевидно, ти послав
телеграму в Спiлку художникiв, i звiдти тобi пояснили.
- Сi-сi! - глумливо посвистiв поет.
Пiсля того цiкавiсть до художницi в ©хньому товариствi не зменшилася, а
навiть побiльшала, але була то цiкавiсть чисто теоретична. Просто знiчев'я
перекидалися вони мiж собою двома-трьома словами про художницю, коли
бачили ©© пiсля снiданку або обiду, лiкар зiтхав, бо така жiнка, така
жiнка, iнженер поскрегочував зубами, бо як вона смiла, як вона могла, поет
сiсiкав, бо не мiг терпiти поблизу ще одно© людини, яка хоче привласнити
неподiльне право на генiальнiсть, лише Отава був абсолютно байдужий до
художницi, як взагалi до всiх жiнок, якi жили в ©хньому санаторi© i якi
зустрiчалися ©м щодня на набережнiй, байдужий до танцiв, до знайомств, до
любовних пригод.
I хоч по-давньому кепкував зi сво©х товаришiв, але поступово став
вiдчувати вдоволення щоденним сидiнням у кафе, спокiйним перекиданням
словами, мовчанкою. Гарно було думати, дивлячись на море, на абстрактну
гiллячку за вiкном, вiдчуваючи водночас, що ти не сам, що коло тебе ще
люди, доброзичливi, спокiйнi, гарнi, розумнi, хоч i не позбавленi якихось
там вад чи слабостей. Бо хiба ж позбавлений усього того добра ти сам?
Так тривало досить довго, вже наближався день, коли всi вони мали
роз'©хатися з санаторiю, вже вiяло з-за моря теплом, казали, що десь
буцiмто навiть зацвiло перше мигдалеве дерево, але цьому нiхто не вiрив;
Отава вiдчував себе помолодiлим, виснаженiсть, викликана впертою роботою,
минула, знову були в ньому сили й уперта наполегливiсть, що ними так умiв
вiн дивувати всiх, хто знав його ближче.
I, певно, в багатьох людей теж добiгали до кiнця днi перебування коло
моря, i люди радiли поверненню додому, але водночас жалко ©м було
розлучатися з морем i горами, якась непевна тривога закрадалася в ©хнi
душi, люди ставали метушливими, не знали, куди себе подiти, кидалися то до
моря, на широку набережну, то забиралися в гори до водоспаду, то рвалися
всi на концерт прибуло© з Москви знаменитостi, то забиралися в маленькi
кафе, набивалися туди набгом, сидiли там до пiзньо© ночi, а потiм раптом
згадували, що на автовокзалi став до дi© новий ресторан, надзвичайно
модерний, з фiнськими меблями, з грузинською чеканкою, i бiгли через усе
мiсто туди, щоб встигнути до закриття.
I в кафе "Ореанда" в цi днi було повно, аж трiщало. Десятки нових
вiдвiдувачiв, якi нiколи туди й не потикалися, блукали тепер помiж
столикiв i допитувалися, чи нема╨ вiльного мiсця або хоч коли якесь там
мiсце звiльниться.
- Ореанда,глибоко зiтхаючи вiд насолоди, приказував iнженер,- прекрасне
слово! Особливо коло цього вiкна, наповненого морем. Ореанда.
- Сi-сi! - посвистiв поет.- Старий, дозволь нам, поетам, встановлювати
цiну слiв. Ореанда - це сi-сi!
- Ще ╨ симпатичне слово - "Асторiя",- докинув лiкар.- В Ленiнградi
рессоран "Асторiя" - просто чудо.
- Славнозвiснi слова! - вигукнув iнженер.
- Славнозвiснi - горезвiснi,- посмiхнувся Отава.- Астор був якийсь чи
то спекулянт, чи просто здирщик. Потiм пожертвував якiсь грошi на готель
чи на бiблiотеку - i от пiшло по всьому свiтi: асторi©, асторii. Я
особисто не вiрю красивим словам.
- I красивим жiнкам,- сказав iнженер, дивлячись поза сво©ми товаришами
кудись до дверей, щось там розрiзняючи в суцiльному сизому туманi вiд диму
й випарiв.
Вiн дивився туди так уперто, немов вичаровуючи сво©м поглядом щось
бажане, що всi коло столика теж поступово стали переводити погляди до
дверей, i всi побачили свою художницю' з подругою, маленькою гостроносою
сухою жiночкою.
Вони стояли коло дверей, трохи розгубленi, знетямленi гамором i
задимленiстю, але, певно, надворi було сиро й холодно, ©м не хотiлося так
вiдразу повертатися туди, звiдки вони щойно прийшли, тому вони з
безнадiйною наполегливiстю намагалися видивитися бодай одне вiльне мiсце.
Художницi, видно, стало жарко, бо вона розстебнула сво╨ бiле пухнасте
пальтечко; може, ©й i не хотiлося сюди йти, а тим бiльше не хотiлося отак
безглуздо стояти коло дверей i вишукувати те, чого тут однаково не
знайдеш, вона щось сказала сво©й подрузi, зневажливо кривлячи сво© лукавi
уста, але та коротко ©й вiдмовила i вперто блукала поглядом по залу з
байдужою затятiстю, притаманною жiнкам невродливим i трохи зневаженим, якi
звикли пробиватися в життi без будь-чи╨© пiдтримки i завдяки цьому
виробили в собi твердий характер i неабияку наполегливiсть.
Мабуть, iсну╨ магнетизм поглядiв, бо, зрештою, художниця повернула
обличчя до вiкна (а перед тим вона мовби навмисне вiдверталася}, i ©©
погляд зустрiвся вiдразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посмiхнулася,
здалеку кивнула чи то всiм одразу, чи тiльки iнженеровi, який все ж таки
був хоч трохи ©й знайомий, i рiшуче попростувала до столика коло вiкна.
Подруга пiшла за нею.
- Ви пробачте,- сказала, наближаючись до них, художниця,- i не
подумайте, що ми нахаби. Але справдi - жодного мiсця. А нам би хотiлося
хоч трохи зiгрiтися.
- Всi слова зайвi! - пiдхопив iнженер. - Сiдайте поки що на мiй
стiлець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба!
Вiн .побiг кудись у дим i гамiр, художниця посадовила на iнженерiв
стiлець свою подругу, а сама стала коло вiкна, вигiдно вирiзняючись на
його темному тлi.
- Берiть мiй стiлець! - похопився лiкар.
- Дякую. Я пiдожду,- сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву,
так нiби мовчки запитувала: "А ти чого не запропону╨ш дамi стiльця?" - i
вiд цього нiмотного запитання на Отаву найшла дивна затятiсть. Вiн, хоч
спершу хотiв зробити те саме, що й лiкар, тепер ще мiцнiше вмостився i
послав художницi так само нiмотну вiдповiдь: "Якого чорта! Могла б собi
пошукати мiсця деiнде!" Сам не знав, чому його дратувала ©© присутнiсть,
але вдiяти з собою нiчого не мiг.
Повернувся iнженер з двома стiльцями в руках, за ним iшла кельнерка,
яка несла каву для обох жiнок i пляшку коньяку.
- Прошу,розкланявся iнженер,- каву ми вже п'╨мо чотири години, отже,
кава тiльки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гада╨мо, дами не
вiдмовлять нам у при╨мностi випити разом з нами.
- Якщо ви вже такий галантний,- сiдаючи, сказала художниця,- то хоч би
запитали нас про нашi бажання.
- Читаю по очах,- бадьоро потер долонi iнженер.
- Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка,- посмiхнулася художниця.-
Вiн це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офiцерськими дружинами.
- Вiн чита╨ тiльки Фолкнера,- обiзвався Отава,- до того ж - в
оригiналi.
- Так? - повернулася до нього художниця.- А ви?
- А я тут нi до чого,- сказав Отава i вмочив губи в чарку з коньяком,
хоч пити й не хотiв. Просто хотiлося, аби художниця вiдчепилася вiд нього.
- Вiн чита╨ тi╨ю мовою, якою йому потрiбно,- гордо повiдомив лiкар,
який мiг бути великодушним навiть там, де йшлося про завоювання симпатiй
жiнки.
- I що ж ви чита╨те? - не вiдставала вiд Отави художниця.
- Спитайте нашого поета. Читання - його спецiальнiсть,- вiдбуркнув
Отава.
- Ми з Дiмою знайомi ще по Москвi. Я приблизно знаю коло його
зацiкавлень,- вiдповiла художниця.- Ти не обража╨шся, Дiмо?
- Сi-сi! - вiдповiв поет.
- Москва - велике мiсто! - зiтхнув лiкар, переживаючи за свiй
невеличкий обласний центр, де була його клiнiка.
- Центр,- розвiв руками iнженер i пiднiс келишок,- прошу, за
прекрасних дам, якi живуть у самому серцi нашо© Батькiвщини, i за ©хнi,
отже, серця.
- Ви що,примружилася художниця,- лiкар-кардiолог?
- Нi, лiкар якраз я,-знову кинувся на виручку лiкар,-а вiн iнженер. Мiж
iншим, з групою товаришiв... на державну премiю...
- Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? - Художниця засмiялася.
Але iнженер не образився.
- У нас справдi колективна робота,- сказав вiн,- але давайте не про це.
Ми тут вiдпочива╨мо. Так давайте ж! За Москву i ©© людей ми випили. Тепер
я пропоную за Ки©вi Прекрасне мiсто!
- I велике мiсто,- додав, зiтхаючи, лiкар.
- А хто з Ки╨ва? - спитала художниця.
- Отава,пояснив iнженер,- i народився в Ки╨вi, i вирiс, i батьки, i
дiди - всi з Ки╨ва, ще, мабуть, вiд князiв.
- Росли, як отава,- сказав Отава.
- То це ви там усi куполи золотом покрили? - спитала художниця.
- Без золота не можемо,- тим самим вiдповiв ©й Отава,- це вже в нас у
кровi. Спимо тiльки пiд золотими покрiвлями, як далай-лами.
- Не знала, що потомственi кияни такi,-вдавано злякалася художниця.
- Якщо пити, то давайте.- Отава вже й зовсiм став сердитий. Все ж таки
якийсь бiс штовхав його сьогоднi пiд ребро i весь час спонукав на хлоп'ячi
вихватки.
Художниця випила, налила ще келишок i знову випила без тосту, ©©
подруга злякано ворухнулася на сво╨му стiльцi.
- Тайко,сказала вона до художницi,- тобi ж не можна так багато пити.
- А хiба це багато? - засмiялася художниця i знову налила собi. Раптом
вона помiтила, що чиясь рука накрила келишок. Вона пiдвела очi, то була
рука Отави.
- Що це ма╨ означати? - спитала суворо художниця.
- Раз вам не можна, то навiщо?
- А звiдки ви зна╨те, що не можна?
- Ну, сказала ваша подруга.
- Мiж iншим, ©© звуть Лiна, i вона декоратор з Великого театру.
- При╨мно, але однаково ви не пийте бiльше,- Отава наполягав, дедалi
бiльше дивуючись свойтiоведiнцi.
- А яке вам дiло? - художниця гнiвалася вже навсправжки.
- Та©со! Сi-сi! - нагадав про себе поет.- Зверни увагу на свого
давнього знайомого. Я хотiв би тобi...
- Ти менi не подоба╨шся,- обрiзала його художниця,- i прекрасно зна╨ш
про це!
- Ну, тодi...- Поет заховав руки пiд стiл, нюхнув навiщось iз випито©
чарки i притишеним, як завжди перед читанням вiршiв, голосом сказав: -
Тодi я прочитаю вам усiм вiрш. Але прошу уваги! Ви ще мене не зна╨те! Якщо
я прошу уваги, то це серйозно! Чу╨ш, Тайко! - I, не чекаючи нiчи╨© згоди,
вiн заплющив очi й почав:
Якщо ти прокинешся рано-вранцi...
Бiс i далi штовхав Отаву пiд бiк i доштовхався вже до того, що Отава,
не даючи поетовi змоги прочитати наступний рядок, квапливо процитував:
Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок...
- Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок,- повторив поет, вдаючи,
що не помiтив Отавино© вихватки'.- Iснiгова бi-лiсть рiзоне тобi в очi...
- I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi...- мерщiй встряв
Отава.
Художниця звела на Отаву просвiтленi вiд стримуваного реготу очi. Вони
були досить дивнi в не©. Одне око сiроблакитне, а друге сiре, з брунатними
цятками, якесь пiстряве, з гострим мало не вовчим блиском.
- Якщо ти не замовкнеш,- з присвистом сказав поет, звертаючись до
Отави,- то я наб'ю тобi морду. Отут при всiх елементарно наб'ю тобi морду.
Я боксер i роблю тридцять ударiв за хвилину.
- А я роблю тiльки один удар,- сказав рiзко Отава i пiдвiвся з-за
столу.
Всi сидiли. Жiнки ждали, що буде далi, поет вичiкував подальших дiй
Отави, iнженер i лiкар мовчали. Не пробували втихомирити поета,
заступитися за Отаву, власне, й не за нього, а за цiлiсть свого
товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося тiльки через
те, що один з них раптом перестав розумiти жарти.
Отава збагнув, що нiчого бiльше не дочека╨ться, мовчки пiдiйшов до
вiшалки, зняв сво╨ пальто, недбало накинув його на плечi i вийшов на
вулицю.
Море насилало на суходiл пронизливу вiльготнiсть. В холодних мокрих
сутiнках тинялися по набережнiй люди, купчилися пiд лiхтарями,
розходилися, щоб знову зiбратися в свiтляному колi, глянути одне на
одного, постояти, викурити цигарку, подивитися на темне море. Отавi не
хотiлося знов до людей. Вiдпочити в самотинi - ╨дине, чого тепер бажав.
Тому вiдразу звернув убiк, повз знайомий старий платан, по вимощенiй
бiлими плитками дорiжцi побрався в мовчазну пiтьму. Про те, що сталося в
кафе, не думав. Дивна порожнеча була в нього в грудях, у головi, йшов
швидко, широкi бiлi плити твердо слалися йому пiд ноги, ззаду долинали до
нього уривки людських розмов, накочувалися раз по раз пошуми моря, але чим
далi вiн iшов, тим бiльша й бiльша тиша залягала в нього за плечима,
тiльки ще дихало спроквола десь далеко море та стукали по твердих плитах
пiдбори його черевикiв: стук-стук!
I враз до нечастого стуку його пiдборiв долучився новий звук,
квапливий, знервований, ще далекий, але виразний i чiткий: тук-тук-тук!
Так наче хтось наздоганяв його. Не зовсiм при╨мне вiдчуття, коли в
темрявi, на пустельнiй дорозi, наздоганя╨ тебе хтось невiдомий. До того ж
Отавi аж нiяк не хотiлося, щоб хтось порушував його самотнiсть. Тому вiн
наддав ходи, хоча й так був певний, що навряд чи зможе будь-хто наздогнати
його. Хiба що матиме ще довшi ноги.
I все-таки воно наздоганяло. Ближче й ближче - тук-тук-тук! Уперто,
вiдча╨но, майже в безнадi© билося об твердi плити позад Отави, який iшов
швидше й швидше, вже чомусь твердо переконаний, що женеться саме за ним,
навiть починав уже здогадуватися, хто саме, хоч не був ще певний, але
певнiсть тут була зайва, бо однаково знав цi кроки, звiдкись давно вже
вiдомий чомусь був йому оцей перестук каблукiв, так нiби вiн тiльки те й
робив у сво╨му життi, що наслухував перестуки жiночих каблукiв i вирiзняв
з-помiж них один, той, що колись ма╨ почути його в вологiй холоднiй пiтьмi
на безлюднiй але© приморського мiста.
Вiн iшов так швидко, як тiльки мiг, прогонисто викидав уперед то одну,
то другу ногу, мав цибатi, аж он якi; той, хто за ним намiрився гнатися,
мусив нарештi зрозумiти, що справа його геть програна, безнадiйна вiд
самого початку, i воно таки справдi, мабуть, так i сталося, погоня мовби
почала вiдставати, перестук позаду ставав тихiший i тихiший, а потiм, коли
Отава вiдiтхнув уже вiльнiше, перестук раптом зiрвався на безладне
спазматичне: ток-ток-токi-такий звук луна╨ лише тодi, як бiжить жiнка,
коли вона дивно випрямля╨ ноги, а тiло ©© в цей час заточу╨ обережнi
пiвкола, ©й важко втримати рiвновагу, тому вона швидше й швидше викида╨
наперед штивнi ноги i вибива╨ каблуками: ток-ток-ток, а сама виплiта╨ з
заплутаних мережив свого вихитування нелегку дорiжку просування вперед.
I цей бiг Отава мiг би вирiзнити з тисячi й мiльйона, хоч перед тим
нiколи його не бачив i не чув. То бiгла вона, нiхто iнший.
Вiн став i повернувся назад. З темряви невиразно наближалося до нього
©© бiле пухнасте пальтечко. Художниця добiгла до Отави i, задихана, майже
впала йому на плече.
- Це ви? - вдаючи, нiби щойно впiзнав ©©, сказав черство Отава.- Що з
вами?
- Я гналася за вами.
- Навiщо? Хто вас просив?
- Ходiмо назад. До них.
- Задля цього не варто було вам...
- Справдi, ходiмо. Так негарно вийшло. Цей Дiмка - вiн типовий iдiот. Я
його знаю. Нездара i дурень. Всi нездари такi. Вульгарнi забiяки. Ви ж не
такий. Все обiйдеться.
- Звiдки ви зна╨те, який я?
- Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають.
Цей - теж... Зна╨те, перед жiнками завжди всiм хочеться якось... Одне
слово, чоловiкам хочеться подобатися...
- В мене такого бажання не виникало...
- Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас пiд руку? Я вкрай знесилилася.
- Берiться. Але туди я не пiду.
- Гаразд. Тодi я залишуся з вами.
- Навiщо?
- Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити?
- Те, що робили досi. Скiльки вам рокiв?..
- Бiльше двадцяти, але менше тридцятi©,- засмiялася вона. Вони пiшли
далi вперед, тепер уже вдвох. Та©сина рука грiлася бiля Отавиного лiктя,
обо╨ мовчали, художниця ще й досi не погамувала сво╨© задиханостi, а може,
навмисне дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати
ходу, боявся поглянути на обличчя сво╨© несподiвано© супутницi, хоч i
знав, що в темрявi навряд чи роздивиться його як слiд, але лякався ©©
лукавих уст, здавалося йому, Що крiзь найбiльшу темряву побачить вiн ©хнiй
хвилюючий вигин.
- З вами при╨мно мовчати,- першою обiзвалася художниця.
- Так кажуть до дурнiв,- Отава тримався суворого тону. Жодно© нотки
потеплiння!
- Там мовчанка вимушена, а з вами просто при╨мна. Ви не подумайте про
мене абищо.
- А що я маю подумати? Навпаки, повинен би...- Вiн мало не сказав
"подякувати вам", але стримався, хоч i вiдчував наплив яко©сь iгезнано©
теплоти, схвильованостi, справдi був вдячний ©й за те, що вона не покинула
його самого в таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежнiй
пiтьмi, наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Вiн мав неодмiнно сказати
©й якiсь особливi слова, яких нiколи нiкому не говорив, яких не вмiв
говорити. Вiн повинен ось тут пообiцяти ©й, що нiколи не забуде цi╨© ночi,
не забуде старого платана, твердих бiлих плит, що стелилися повз нього в
холодну вiльготну темряву, i перестуку ©© каблукiв по тих плитах.
- Ви мене...- почав вiн, але знов не докiнчив.
- Налякала? - засмiялася художниця.
- Нi,- вiн нарештi наважився,- здивували.
- Ото,вона, зда╨ться, зрадiла,- вас здивувати не так легко.
- Чому ви так вирiшили?
- А я знаю про вас усе. Крiм iменi.
- Отава,-сказав вiн.- Ви ж чули там, у кафе.
- А iм'я?
- Досить i Отави. Звiть, як усi.
- Мене звуть Тая, тобто Та©са. Наче попiвну. А батькз мiй-металiст. Ще
.й зараз-на заводi. А в дочки-так смiшне iм'я.
Вона непомiтно втягувала його в розмову на теми, яких вiн завжди
уникав, вважаючи ©х дрiб'язковими i не вартими уваги. Сам собi дивуючись,
Отава заперечив:
- Чому ж смiшне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви,
мабуть, не зна╨те походження цього iменi. Воно йде вiд
слов'янського-Богорис. Певно, мiй батько хотiв, щоб у менi були якiсь риси
бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливостi - теж.
- Чому ви вважа╨те, що боги повиннi бути неодмiнно вродливi?
- Такими ©х малювали. Починаючи вiд стародавнiх грекiв.
- Грецькi© боги не вродливi-вони зжiноченi, солодкавi.
- Вам до вподоби вавiлонськi бикочоловiки?
- Не треба про це,- попросила вона, глибше забираючись йому пiд лiкоть
теплою долонею.Якщо вам не хочеться зi мною говорити, давайте лише
помовчимо. А якщо й мовчати непри╨мно, скажiть.
Вона забрала свою руку вiд нього, йшла тепер поряд, пальтечко тьмаво
бiлiло в темрявi.
- I взагалi не треба нiчого. Ви зараз почнете дякувати менi за добре
серце, скажете, що нiколи не забудете, як кинулася в нiч слiдом за вами,
по сутi, абсолютно незнайомим чоловiком, як гналася за вами тiльки для
того, щоб... Але не будемо про це...
- Звiдки ви все зна╨те?-щиро здивувався Отава.-Це просто якийсь
мiстицизм.
- Я все знаю,- вона засмiялася десь на вiдстанi, i Отава уявив, як
вигинаються ©© лукавi уста, i йому вперше в життi стало страшно вiд
близькостi жiнки.
"Треба ©© прогнати",- подумав вiн зненацька, намагаючись вiдтiснити
кудись у найдальший куток пам'ятi те, що вiдбулося перед цим. I ще
подумав: "Яке вона ма╨ право отак вриватися в мо╨ життя, все ставити
шкереберть, ламати всi мо© плани, головне ж - ламати мiй характер, бо вiн
уже зламаний назавжди одним тiльки ©© вчинком. А що ж буде далi?"
- Ви дума╨те про те, чи не краще мене прогнати вiд себе? - спитала вона
його, ще далi вiдходячи на край дорiжки.- Скажiть - i я повернуся до того
товариства, яке... там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю,
коли менi заважають.
Вiн спромiгся приховати новий вибух здивування ©© неймовiрним даром
читати думки i спробував звести все до жарту:
- Хай уже мо© товаришi догризають там вашу подругу.
- А ©© не дуже й угризуть. Вона колись займалася гiмнастикою. Завжди
зумi╨ вислизнути.
- Велике вмiння - вислизати,- промовив Отава так, аби лиш сказати
що-небудь.
Далi йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю
розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущi, дерева i навiть будинки,
це було типове шосе для машин, щоб полегшити ©м пiдйом, але для пiшоходiв
воно не надавалося аж нiяк. Замiсть нормального просування прямо вперед
доводилося никати по серпантинах туди й сюди, тi самi дерева, тi самi
будинки, тi самi вуличнi лiхтарi обходити то знизу, то згори, i якщо для
машини з швидкого накладання отаких повiльних виткiв зрештою все ж
одержувано висхiдний рух, то для людей, надто ж уночi, це видавалося
безглуздою блуканиною в пошуках невiдомо чого.
Двiчi обганяли ©х таксi, повнi пасажирiв. Згодом ,у свiтлянiй смузi, що
©© кидав на шосе лiхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли
посеред шосе, в найосвiтленiшому мiсцi i цiлувалися. Чи то скороминуща
курортна любов, чи, може, справжн╨ кохання, яке не хоче ждати, не
розбира╨, де свiтло, де темно, а то, може, просто вони зовсiм юнi i
заповзялися отак перерахувати сво©ми поцiлунками всi слiди лiхтарiв на
нiчному шосе i йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога нiколи
не кiнча╨ться. I вiн, Отава, теж мiг вигадати щось схоже, наприклад,
цiлувати Та©су на кожному новому закрутi дороги, цiлувати ©© лукавi уста i
мовчати, мовчати. Вiн завжди боявся жiнок через ©хню балакучiсть, ©х треба
було забалакувати майже до втрати свiдомостi - лише тодi вони почували
себе щасливими. Особливо страждали цим жiнки iнтелiгентнi. У них завжди
було повно претензiй до кожного нового знайомого, взагалi до цiлого свiту,
©м чогось хотiлося, вони неодмiнно мали залiзти тобi в душу, вивiдати всi
тво© думки. Може, вiн був несправедливий, отак мiркуючи про жiнок, але вже
так воно склалося здавна, i перебороти себе Отава не вмiв i не мiг.
Коли проходили парочку, закляклу в поцiлунковi, обо╨ вдали, нiби нiчого
не помiтили, i далi йшли, мов чужi, кожне по сво╨му боцi шосе, i мовчали
вперто й затято, неначе вороги.
- Пробачте,перший не втерпiв Отава,- я дуже рiзкий i навiть грубий
чоловiк.
- Не турбуйтеся,- сказала з того боку Тая,- я теж далеко не ангел. Коли
хочете знати, я навiть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву,
як остання дурепа. Жодна нормальна жiнка нiколи б не побiгла. Особливо з
так званих нiжних, добрих i ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або пiд
колеса першо© машини... Але я починаю набивати собi цiну, а це вже зовсiм
зле... Лiпше мовчати. Скоро вже наш санаторiй - i ви звiльнитеся вiд мого
надокучливого товариства... Але перед цим я б хотiла вам признатися...
цiлковите безглуздя, але... Зна╨те, в мене зiрке око... Навiть зараз у
темрявi... Хоча темрява - це тiльки для невта╨мничених, а для художникiв -
це середовище, де народжуються всi барви вiд сполучення з свiтлом... Бач,
я вже починаю читати вам лекцi©, перебираючи ваш хлiб.
- Я не читаю лекцiй,- сказав Отава.
-Пробачте. Не знала... То про що я? Ага, про спостережливiсть... Уявiть
собi: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях i старому
светрi, а я теж дотримувала вам стилю i вперто носила штани й светр,
викликаючи осуд всiх санаторних дам i респектабельних чоловiкiв, але
робила я це мимоволi, менi здавалося, що я не думаю про вас i не звертаю
на вас нiяко© уваги. Але ось ви надяга╨те костюм, як усi, бiлу сорочку й
краватку i, як усi, десь зника╨те одного вечора, другого, третього... I
знов не знаю: цiкавiсть чи що це? Але менi захотiлося довiдатися, куди й
чого ви зника╨те, хоч я розумiла, що це цiлковите безглуздя... А потiм я
побачила це ваше вiкно... I стала приходити до нього тодi, коли вас не
було ще... Зрозумiйте мене: я художниця...
- Я вас розумiю,- сказав Отава,- розумiю, бо я теж майже художник...
- Менi казали, що ви iсторик...
- Навiть професор i доктор iсторичних наук,- майже сердито промовив
Отава,- але це чисто формально... Ви ж зна╨те, як легко тепер стають i
докторами, i професорами...
- Ви хочете пiдкреслити, що ви - не ординарний професор i доктор? -
змiненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю вiдвертостi,
яко© вона допустилася з Отавою.
- Та нi, просто хочу вiд iсторикiв перекинутися до вас, художникiв, хоч
i знаю, що це, майже неможливо.
- Iкони? Це тепер модно. Навiть моднiше за абстракцi©. У нас, в Москвi,
пошесть серед письменникiв, серед артистiв, про художникiв не кажу - деякi
на цьому навiть заробляють.
- Не вгадали. Зовсiм не iкони.
- Архiтектура? Як у Нестора: "Откуду ╨сть пошла Русская земля i откуду
малометражнi квартири стали ╨сть?" Але, зда╨ться, цю тему у вас
перехопили. Вам хiба що лишилися виступи в газетах.
- Теж не вгадали.
- Пробачте, я стаю занадто цiкавою. А це майже завжди ознака дурощiв.
Знову вона мовби вгадала Отавинi думки i ще раз - вже вкотре-здивувала
його сво╨ю проникливiстю.
- Добре, я вiдплачу вам тим самим,- сказав вiн, переходячи до не© по
шосе i несмiливо доторкуючись до вологих бiлих ворсинок на ©© рукавi.-_ Ви
мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцiкавитися, вдалося
зробити щось за цей час?
- Можу показати.- Вона зупинилася й глянула йому в обличчя, i вiн
побачив ©© темнi очi i виразнi усiта.-Завтра запрошу вас до себе й покажу.
В мене окрема кiмната, менi створено всi умови... Бачите? Сьогоднi, на
жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомiтно в
розмовах i в мовчаннi. Ви не гнiва╨теся на мене?
- Нi,-сказав Отава, хоч i розумiв, що не треба зараз.нiчого казати. А
що треба, не знав.
- Тодi на добранiч,-Тая посмiхнулася.
- Угу.- На нього наплинула одвiчна його похмурiсть.-Добранiч.
Уночi йому приснилося, нiби вiн плаче. Прокинувся-i вiдчув, що все
обличчя в сльозях. Щоб не будити сусiдiв по палатi, тихенько вийшов до
вмивальника, глянув у дзеркало. Червонi, якiсь зовсiм маленькi, наче не
його очi на вилицюватому негарному обличчi з великим носом i в'ялим
пiдборiддям. Зняв пiжамну куртку, вiдкрутив кран, довго хлюпостався пiд
холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. I знов не побачив нiчого
привабливого. Кiстяк, на який природа забула налiпити м'яса. В головi
билося дво╨ слiв "славнозвiсний-горезвiсний". Мов мухи об шибку.
Горезвiсний... славнозвiсний...
"По©ду,подумав Отава,- завтра ж уранцi по©ду до Ки╨ва. Два днi - це
нiщо. Лiпше втратити два днi, анiж..."
До ранку вже.не заснув, снiдати пiшов без жодного бажання, мав твердий
намiр одразу пiсля снiданку викликати таксi i. ©хати на аеродром дiставати
там квиток i летiти, летiти.
Всi заспали пiсля вчорашнього випадку в "Ореандi", на снiданок
запiзнювалися, i Отава подумав, що так воно й краще. Художницi теж не
було. Отава поколупався виделкою в якiйсь там потравi, надпив трохи чаю i
вийшов з ©дальнi. Йому назустрiч по сходах пiднiмалася Тая. Крiзь
розстебнуте бiле пальтечко виривалося назовнi яскраве плаття, яке враз
перетворило Таю на жiнку у.всьому-в кожному порусi, в кожному вигинi тiла,
в кожному зблиску очей. Вiн став, i в нього в грудях прокотилося коротке
схлипування з нiчного кошмару. Не знав, що казати, безтямно дивився на
молоду жiнку, яка впевнено долала сходи сво©ми високими ногами,
обтягненими модними взористими панчохами.
- Ви вже поснiдали? Так рано? - сказала вона досить буденним, як йому
видалося, голосом. Отавi враз захотiлося, щоб вона повторила вчорашн╨
запрошення подивитися ©© етюди, запросила його вiдразу пiсля снiданку, щоб
вiн потiм змiг ще викликати собi таксi й устигнути на аеродром до вiдльоту
рейсового лiтака на Ки©в. Вона вмiла читати його думки i настро©, тож
повинна була й тепер...
Але Та©са сказала зовсiм iнше:
-А я, бачите, причепурилася. Iду в кiно. Сьогоднi показують "Дорогу"
Феллiнi. Бачили?
Вiн повинен був сказати, що не бачив, i вiдразу ж напроситися разом з
нею, але образа на Таю за те, що не захотiла вгадати його бажання,
примусила бовкнути неправду.
- Бачив. Нiчого спецiального.
- Тодi,вона стала схiдцем вище за Отаву i, мружачись, розглядала його,-
тодi ви пiдете i подивитеся ще раз.
- Навiщо?
- А щоб не казати про цей фiльм таких дурниць.
- Можу я мати свою думку? I взагалi...- Вiн не витримав i сказав майже
благальне: - Могли б ви не пiти на цього Феллiнi?
- Дозвольте поцiкавитися - чому?
- Ну, пiдете iншим разом. А сьогоднi... Я б дуже хотiв поглянути на
вашi етюди.
- На мо© етюди?-Тая трохи повагалася.-Ну, гаразд. Але це можна й
згодом. .
- Нi, я хотiв...
- Ага, вам хотiлося зараз же. Може, менi й не снiдати?
- Та нi, поснiдайте.
- Ви дозволя╨те? Що ж... Я подумаю пiд час снiданку, чи менi йти на
Феллiнi, чи показувати вам цi... етюди.
- Боюся, що ви мене можете не застати,- ображено промовив Отава.
- Ага, вирiшили ©хати додому? I то негайно? Ну, гаразд. Я вип'ю чаю, а
потiм покажу етюди. Слаба жiнка. Нiчого не вдi╨ш.
Вона вiйнула перед очима в Отави сво©м яскравим платтям i пiшла до
©дальнi.
А Отава стояв на сходах i знетямлено посмiхався усiм знайомим, що
прямували на снiданок. Що вiн наробив? Що нако©в? I два слова, мов муха об
шибку, билися йому в головi: "Славнозвiсний... горезвiсний..."
Пройшли лiкар та iнженер, винувато привiталися з Отавою. Потiм унизу на
сходах з'явилася квадратова постать поета. Цiкаво, що скаже цей... Поет
наблизився, знизу глянув на Отаву, хрипко бурмотнув:
- Пробач, старий. Нiчого не пам'ятаю.
Отава вiдвернувся. Нiхто нiчого не пам'ята╨. А вiн що - запам'ятовуючий
пристрiй? Кiбернетична машина "Днiпро"? Славнозвiсний - горезвiсний? Дякую
красно!
Тая вибiгла на сходи, тримаючи пальтечко в руках. Гнучке ©© тiло
випручувалося з плаття.
- Простудитесь,- сказав ©й Отава.
- Зате покажу вам сво╨ плаття. Хоча забула - вас цiкавлять етюди.
Вона повела його до сво╨© кiмнати. Довгий санаторний коридор. Дешевi
копi© картин на стiнах, килимовi дорiжки, казенна показна чистота, хоч би
якийсь безлад, що свiдчив би про звичайне людське житло.
- Так, так,вiдмикаючи дверi, говорила Тая,- зараз ви побачите... Покажу
вам сво© етюди... етюди...
Ще й не причинивши дверей, недбало кинувши на лiжко сво╨ пальтечко, Тая
кинулася в куток, де виднiвся етюдник i стосик полотен, натягнутих на
пiдрамники, стала вихоплювати ©х звiдти одно за одним i майже жбурляла на
стiл перед очi Отавi.
- Ось, ось, дивiться!.. Можете... ось;.. Будь ласка!..
Чотирикутники загрунтованого полотна. Бiльшi й меншi. Квадратовi й
прямокутнi. Готовi прийняти на себе фарби i лiнi©. Але нiде - жодно©
барвно© плямочки, жодного доторку пензлем, нiчого, бiла пустота. Мов
заснiжена тундра.
Отава вже й не знав, куди тепер дивитися: на цi дивнi заготовки чи на
Таю. Якийсь немилий жарт. Може, вона вчора ввечерi сховала сво© написанi
етюди, а це просто так?
- Не розумiю вас,- сказав нерiшуче.
- Що не розумi╨те? - Вона випросталася, стала навпроти нього, майже
впираючись йому в груди сво©ми округлими персами.- Ну, так от. Не могла.
Нiчого не могла. Ходила в гори. До моря. Дивилася на пейзажi. На первiсний
хаос. На здибленiсть. На дикий крик, що прагне втiлень... I нiчого не
могла. Не могла!.. Що менi до того? Яке дiло до громаддя гiр i величi
води? Мазанина з пiдтекстом чи без пiдтексту - то не для мене. В менi
кричать люди, зiтхають, могутньо народжуються, а я... не можу...
-- Що ж ви робили там... у горах? Щодня з етюдником...
- Що? Плакала.
Вона глянула на нього зблизька сво©ми рiзнобарвними очима, i така в них
була щирiсть, що вiн не втерпiв i сказав:
- Ви зна╨те - я теж сьогоднi плакав. Уночi. Крiзь сон, А потiм
прокинувся - i теж не мiг стриматися... Вiрите?
Вона болiсне всмiхнулася.
- Ждете комплiментiв за свою щирiсть? Але ж я не вимагаю комплiментiв,
хоч i жiнка. Обiйдетеся й ви.
- Нi, я хотiв сказати iнше. В менi й зараз ще мовби затамоване
схлипування... Не можу стримати...
- Ви ©дете? Зараз? - Вона знов глянула на нього сво©ми трохи
лиховiсними очима, аж стало страшно.- Нiчого. Може, так i треба. Прощайте.
Подала йому руку, дивилася на нього, не зводячи очей. Отава повiльно
схилився i поцiлував ©©руку.
- Ввiчливий професорський поцiлунок,- прокоментувала вона.
- Я повинен ©хати,-сказав Отава.-Але якби... Якби ми з вами
познайомились трохи ранiше...
- То ви б по©хали додому ще тодi,- докинула Тая.
- Може. А може, й нi... Я розумiю вас, коли ви ото... Неторканi
полотна... Все розумiю... Сам не знаю чому, але вiдчуваю, що змiг би
розповiсти вам... Ну, спершу про хлопчика, який жив майже тисячу рокiв
тому, а вже потiм...
- Ви дума╨те, це помогло б? Тисячолiттям замiнити нинiшн╨? Тим
хлопчиком...- вас? Але пробачте. Щасливого вам польоту. Прощайте, йдiть.
Вiн вийшов, трохи горблячись через свiй високий зрiст, а може, й не
через зрiст. I просто з казенно упорядженого коридора, з чеського
кольорового апарата, що стояв на полiрованiй монументальнiй тумбi стилю
епохи надмiрностей, зателефонував до таксопарку.
I коли вже ви©здив з мiста, побачив мигдалеве деревце, що першим
зацвiло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета
на традицiйному мiсцi вмiстила традицiйний знiмок з традицiйним пiдписом:
"Квiтне мигдаль", але газетi нiхто не повiрив, бо хiба ж невiдомо, що
фотографи завжди мають у сво©х чорних конвертах заздалегiдь наготовленi
знiмки на всi пори року i найперше - для капризно© весни, яка то
запiзню╨ться, то приходить занадто рано, пробиваючись крiзь снiги й морози
теплим сонечком i зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього
разу не обдурю╨, що вiн сам бачив деревце, але було вночi, i через те не
може точно визначити, де саме воно зацвiло i чи справдi то мигдаль, чи,
може, це якийсь заморський першоцвiт, а то й гiбрид, виведений невтомними
селекцiонерами.
Тепер i Отава мiг переконатися, що мигдаль уже зацвiв. Деревце стояло
все в бiло-рожевiй нiжностi, таке нереально-легке, що боязко було
простягнути до нього руку: ану ж знiметься i полетить, як зляканий
небачений птах, полишаючи цю вогку, завiяну холодними вiтрами землю,
забираючи з не© найбiльшу радiсть, яка тiльки може бути на свiтi.
РIК 992
ВЕЛИКИЙ СОНЦЕСТIЙ ПУЩА
... во оды дни и услышать глосии сорвеса книжная и ясн будет язык
гугнивых
Лiтопис Нестора
Того дня, як прийшов вiн на свiт, повсюди лежали неторканно-бiлi снiги,
i сонце яро горiло над ними - велике низьке сонце над поднiпрякськими
пущами, i ча©лася тиша в полях i лiсах, i небо було чисте й гарне, як очi
його матерi. Чи бачив вiн тi очi i небо в них i чи чув ту першу тишу свого
життя? Мати спородила його серед мовчазних снiгiв, i вiн мерщiй подав
голос. Старий дiдуган мороз люто вдарив йому в уста, силуючись погамувати
перший крик новородка, але добрi боги повелiли морозовi йти геть, i перший
крик пролунав так, як i належалося,- пронизливо, невтримно, радiсно:
"Живу!"
Та пам'ять життя да╨ться людинi не з першим ©© криком, а згодом, вона
виника╨ в тобi, мов струс, паче вибух, i сво╨ буття на землi ти вiдлiчу╨ш
з то© хвилi. Для нього свiт починався пiтьмою. Глуха чорнота заливала все
довкола, i вiн борсався на самому днi ©© важководдяi плакав у вiдча© й
безнадi©. Був посеред нескiнченного, моторошно чужого шляху, всуцiль
накритого темрявою. Нiчого не знав i не бачив. Ноги самi вгадували
напрямок, ноги несли його далi й далi шляхом, глибше й глибше в темряву, i
йому ставало дедалi страшнiше й страшнiше, i вiн плакав гiрко-прегiрко.
Пiтьма затягувала його в себе, поглинала його, i вiп слухняно йшов у ©©
всюдисущiсть i тiльки й умiв, що плакати.
Так i пронесе спогад через усе життя. Чи то був вiн, чи приснилося?
Опiсля був дiд Родим. Власне, й не сам дiд, а його руки, двi безмежно
широкi теплi лопати, якi вигорнули маля з чорноти безнадiйного шляху, а
потiм дивно торкалися хлопцево© голови, до настовбурченого, жорсткого, мов
на спинi у вовка, волосся, |i вiд того незвичного доторку плач перейшов у
схлипування, а там i зовсiм ущух i зник.
Велетенський чоловiк з побитим крутою сивизною диким заростом на головi
й на обличчi, прикритий спереду шкурою тура, зачепленою грубим ременем за
схожу на стовбур старого дуба шию, чаклував над полум'ям. Червоне, жовте,
сизе, а то зненацька шугне звiдти чорне i злякано схова╨ться за миготливу
червонiсть, бузкова каламуть розчиня╨ться в нiжнiй синявi,- барви
народжувалися, вигравали, мiнилися, барви жили буйним, веселим життям
спершу в горнi, потiм на обличчi, на широких дiдових руках, на всiй його
могутнiй постатi, а вiдтак пливли на Сивоока, проходили крiзь нього, i вiн
вiдчував, що почина╨ жити цими барвами, оцими вогняними спалахами в
задимленiй хижi, а ще вiн жив вiдвагою такою самою, як та, що була в
дiдових руках, коли вони без страху занурювалися в нуртовисько полум'я i
дiстлвали звiдти зацiлованi вогнем дивнi речi, що свiтилися барвами, ще
несподiванiшими й яснiшими, нiж бачив хлопець на землi й на небi.
Дiд був-Родим, а вiн-Сивоок. Це сприймалося як данiсть, це починалося
ще з непам'ятi так само, як полум'я, як дiдовi руки, як податлива глина в
тих руках, як веселковiсть барв, серед яко© виростав малий.
Дiд Родим завжди мовчав. Не було людей довкола, мовби спервовiку жив
вiн на пустельному удiллi край шляху, що вiв невiдомо куди, знав Родим
тiльки глину та звированiсть полум'я в горнi, мовчки лiпив сво© посудини,
кидав на них химерну звивистiсть барви, обпалював у горнi й складав пiд
очеретяним накриттям.
Нащо слова?
Замiшував круто глину, кидав добрий вальок на дерев'яний вичовганий
круг, перед тим розкрутивши його (пристрiй для розкручування круга ногою
був для Сивоока найнезбагненнiшою рiччю з усього, що дiялося), обережно
наближав до шматка глини сво© широкi долонi, i глина тяглася вгору,
вивищувалася, оживала, з веселою покiрливiстю йшла за долонями. Слова тут
були марнi.
А вже згодом вступали в дiю дiдовi пальцi, мовби вигравали на гнучкiй
податливостi глини, i з то© мовчазно© музики народжувалися то гарне
горнятко, то високий глек, то мiсткий збан, то химерна посудина на тонкому
стоянцi. I все без слова й без мови.
Iнодi брався Родим до iншо© роботи. Не крутився тодi круг, глина
тужавими брусками лежала на широкiй липовiй дошцi i ждала доторку пальцiв,
найбiльше ж - вологостi барв, що дрiмали до часу в надпиляних турячих
рогах, розташованих на поставцi саме так, щоб до них можна було дотягтися
без зусиль рукою. В такi днi Родим пересувався по хижi з не властивою для
його великого тiла обережнiстю, його рухи набували урочисто© скованостi,
вiн мовби творив мовчазну молитву давнiм богам, успадкованим вiд
дiда-прадiда, i таки справдi з полум'я Родимового горна виходили на свiт
давнi слов'янськi боги, несли в притемнепiсть старо© хижi спiвучу
багатоманiтнiсть барв, i кожна барва мала свiй голос i свою мову, так що
зайвими видавалися б тут звичайнi слова з ©хньою буденною посполитiстю.
Родим не казав Сивооковi нiколи нiчого, не пояснював, що дi╨ться в
полум'© i на глинi, на яку крiзь соломинки, вставленi в турячi роги з
краскою, накраплювалися спiвучi барви. Не почув з ного уст малий назви
жодного бога, але незабаром знав уже всiх, вловивши то раз, то вдруге з
уст заброд-купцiв, якi торгувалися з Родимом за його посуд i за його
богiв, i вже знав, що отой чотирилиций, скупчений у мудростi сво©х
чотирьох ликiв, повернутих на всi чотири сторони свiту,Свiтовид, а той
гнiвливий, iскряно-жовтий - то бог блискавиць Перун, а зелений, мов
прича╨нiсть лiсових гущавин,- пастуший покровитель Велес, а той надутий,
мов купка, широконiздрий, з жадiбними очима - то Сварог, верховний бог
неба i свiту; найлiпший же для Сивоока видавався Ярило, господар всього
плодючого й родючого, щедрий, всемогутнiй мiдяноголий бог, заквiтчаний
таким веселим зелом, яке нiкому й не снилося. Сивоок довго не мiг
збагнути, чому найближче до серця йому саме цей бог, i тiльки згодом,
якось випадком, пiдгледiвши, як Родим з особливою стараннiстю чаклу╨ над
новим Ярилом, побачив: дiд да╨ боговi сво╨ поличчя!
В цьому Сивоок не вбачав нiчого дивного, бо вже давно запримiтив
спiльнiсть мiж богами i дiдом Родимом. Мовчали боги, мовчав i Родим.
Тiльки вже як починали занадто докучати з сво©м торгуванням йому купцi, то
вiдбуркував ©м глухим басюрою: "Так" або "Нi", "Мало" або "Хай".
Родим уявлявся Сивооковi найдужчою силою на свiтi, але одного разу
малий спостерiг, як дiд мовчки молився коло джерела дерев'яному, невiдомо
ким поставленому Свiтовиду, i зрозумiв: бог ще дужчий за Родима. Вiдтодi
бог уявлявся йому всiм, що дужче за нього. Ще розумiв вiн, що ╨ бог чужий
i ╨ - мiй. Домовлятися з богами важко. Вони завжди мовчать, не зна╨ш,
чують тебе чи нi, догодив ти ©м чи нi. Мабуть, боги дають силу. Хто мене
перемага╨, у того дужчий бог. У Родима був бог найдужчий, бо дiд нiкого не
боявся. Вiн роздавав сво©х полив'яних богiв, не шкодував на них найяснiших
барв, а сам вдовольнявся давезним, зсiрiлим вiд часу й негоди дерев'яним
Свiтовидом, бо був певний його нездоланностi.
Купцi, скiльки ©х бачив Сивоок, мало чим рiзнилися вiд дiда. Були дужi,
грiзнi на вигляд, добре озбро╨нi, мали голоси такi гучнi, що хотiлося
затуляти вуха. Однак вони вiдразу бачили, що на Родима ©хнi голоси не
дiють, тому переходили вiд крику до погроз, хапалися за мечi, кликали
слуг, i тi пхалися до хижi а чи пiд очеретяне накриття. Наставляли на
старого довгi списи. Кiнець завжди був той самий. Родим непомiтним для ока
порухом сягав до стовпа, який пiдпирав покрiвлю, i ось уже в його важкiй
руцi коротко зблискував неймовiрно широкий i довгий меч, i обрубанi одним
ударом списи сипалися до нiг старого, а легенькi купецькi мечi з
дзенькотом падали слiдом. Мечi були порозвiшуванi в Родима на всiх
стовпах, однаково широкi, з чорними рукояттями, без пiхов, вiн нiколи не
гострив ©х, але нiчого гострiшого Сивоок не бачив; нiколи не чищенi, вони
не тьмянiли, не iржавiли, в них можна було зазирати, як у тиху прозорiнь
води. Якось Родим забув знову повiсити меч пiсля особливо палкого
зiткнення з купцями-грабiжниками, вiн просто приставив його до стовпа i
взявся до сво╨© роботи, i тодi Сивоок тихцем спробував пiдняти зброю,
вхопився обiруч за чорну рукоять, похилив тяжке залiзо на себе, смикнув
догори i впав, накритий безжальним тягарем.
Родим мовчки зняв з нього меч, повiсив на стовпi, а Сивоека легенько
штовхнув пiд бiк, як штовхав його щоранку, щоб вiн прокидався й уставав
снiдати.
╞ли вони рибу, смажену, в'ялену й солену, м'ясо, копчене й свiжину,
хлiб, здебiльшого просяний, рiдше житнiй, а пили воду й мед, старий,
вистояний. I хлiб, i меди-все це мали вони серед готовизни, що ©© запасав
Родим вiд купцiв, у маленькiй хижцi, без вiкон, де були ще хутра вевiриць,
куниць, бобрячi й соболинi, шкури вовчi й ведмежi, зво© срiбного дроту й
заморськi монети, нарубки коштовних металiв i дорогi гривни - цiлий скарб,
цiнностi якого Сивоок ще не мiг знати.
Рибу добували з рiчки, а м'ясо на ловах у пущi, куди Родим брав Сивоока
чи не вiд найпершого дня, як той задомовився в нього, виловлений з
каламутно© пiтьми ночi, i, може, саме дiд час тих виснажливих мандрiв
серед лiсового безмежжя найбiльше набирався Сивоок мiцi, що колись мала
зрiвнятися з Родимовою силою.
Тодi до них долучався третiй. Товаришем назвати його Сивоок не мiг, а
Родим нiкого нiяк не називав, отож третiй був не товариш, а просто третiй.
А був то кiнь. Вперше Сивоок побачив коня вiддаля, коли пасся на луках
коло рiчки i дiд Родим покликав його посвистом. Здалеку це була попеляста,
волохата iстота, доволi непоказна. Та коли кiнь пiдбiг ближче, Сивоок
побачив його круту шию, широкi груди, мiцнi тонкi ногн, що мовби аж
дзвенiли, з розгону вдаряючись в землю,- i кiнь йому вiдразу сподобався, i
вiн мовчки про себе назвав його ласкаво Зюзь, бо коли дiд Родим кликав
його, то до свого посвисту додавав ще глухе гудiння голосом i виходив
неповторно дивний звук: зю-зю-зю.
Однак Зюзь не подiляв уподобання малого. З першого ж разу вiн дав
зрозумiти, що оголошу╨ Сивооковi вiйну, а вся провина малого полягала
просто в самому фактi його iснування та ще, певно, в тому, що вiн
вклинився в давню дружбу двох самiтникiв: коня й Родима. Зюзь належав до
вiльних створiнь природи, вiн не вiдав гноблення i покори, не знав запрягу
i з неприхованою зневагою дивився на тих жалюгiдних коняг, що тягли по
розмоклiй дорозi купецькi повози на рипливих колесах, якщо й пiдставляв
вiн свою спину Родимовi, то в глибинi сво╨© конячо© душi, видно, вважав,
що то не чоловiк ©де з ним у пущу, а, навпаки, вiн, кiнь, бере собi
чоловiка за товариша в сво© мандри, за якими знудьгувався на широких
випасах.
I ось цей усталений лад вiдразу порушився, як тiльки Родим, перш нiж
сiсти на коня самому, примостив на передню луку сiдла якусь нову, чужу
iстоту, до яко© навiть муркнув щось ласкаве, чого кiнь вiд нього нiколи не
чув. Зюзь ждав, що буде далi. Звичайно, вiн мiг хвицнути заднiми ногами,
пiдкинути круп так, що те маленя вхопило б сторчака, притьмом перелетiвши
вперед через голову, або ж, навпаки, став би свiчкою на заднiх ногах,
перехиляючись назад, щоб пожбурити непрошеного вершника на землю спиною.
Але це було б нечесно по вiдношенню до старого. Тому кiнь терпляче ждав.
Далi було те, що старий звично поставив ногу в стремено, обiперся всiм
сво©м важким тiлом так, що коня потягнуло в той бiк i вiн мав напружити
всi сво© сили, щоб твердо встояти на мiсцi, потiм була хвиля, коли важуче
тiло Родимове летiло над конячою спиною i для Зюзя настало полегшення,
потiм Родим мiцно всiвся в сiдлi, аж прогнувся хребет у Зюзя, i аж тепер
кiнь вiд здивування перейшов до обурення таким нечуваним нахабством, такою
зрадою з боку свого ╨диного на свiтi i, здавалося б, вiрного товариша, i в
конячiй душi вмить визрiла помста проти того, хто зважився встряти мiж них
двох - мiж коня й людину; Зюзь змi©но вигнув шию, скосив сизе вологе око
правобiч, щоб не промахнутися, зневажливо зiбгав сво© завжди
ласкаво-м'якi, а тепер затвердiлi в ненавистi губи, оголивши великi
жовтуватi нещадимi зуби i - ось! Кiнь мiтив на ногу малого. Може, не так
хотiв гризнути, як злякати для першого разу. А може, й хватонув би за
маленьку литочку-хто зна╨. Але Родим, хоч який здавався неповороткий i
повiльний, виявився хуткiшим за коня. Вiн рвонув могутньою рукою лiвий
повiд, залiзнi вудила брязнули мiж кiнськими зубами, роздираючи Зюзевi
рота, повернули коневi шию на мiсце, а важкi дiдовi ноги водночас з цим
щосили вдарили коня в здухвини, кидаючи з мiсця учвал.
Вiдтодi кiнь мав для Сивоока саму тiльки ненависть. IIоки перед
вiд'©здом на лови Родим накидав на нього пiтник, поки прилаштовував сiдло,
Зюзь норовив то наступити гострим копитом малому на ногу, то непомiтно
куснути його бодай за край одягу або хоч пирхнути тому над вухом, обдаючи
його сво©м гарячим ненависним духом.
Купатися самого в рiчку Родим Сивоока не пускав i вирив для нього
мiленьку копанку, в якiй вода прогрiвалася до самого дна i можна було
лежати хоч цiлий день, пускаючи бульки, бризкаючи навпроти сонця, водячи
прутиком по мулькому дну, що так нагадувало м'яку глину пiд дiдовими
руками, надто Ж коли прутик лишав по собi звивистi вiзерунки - несвiдоме
хлоп'яче намагання прокласти першi несмiливi стежечки до велико© держави
Умiння, де неподiльно володарював дiд Родим.
Зюзь пiдстерiг Сивоока, коли той вилежувався в копанцi. Попаски
повертався вiн iз далеких лукiв i ще здалеку запримiтив свого супротивника
i, мабуть би, помстився над ним, якби до сво╨© зненавистi домiшав хоч
краплину хитрощiв i пiдкрався непомiтно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб
удаватися до хитрощiв. Вiн гучно заiржав здалеку, вдарив ненависно
копитами в траву i, вивертаючи позад себе цiлi клаптi важкого дерниння,
полетiв на Сивоока. Малий не ждав напастi, не готувався до опору, але й не
розгубився, знаючи, що порятуватися може тiльки завдяки самому собi. Тож,
не гаючи жодно© митi, вистрибнув з копанки, спробував утiкати в напрямку
до дiдового обiйстя, але вчасно збагнув, що чотири конячi ноги мають
досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся до
найближчого дерева, пiдстрибнув, хапаючись за найнижчу гiлку, i подерся
вгору на зелену вiльшину, полишаючи Зюзя з його гнiвливою ненавистю i
незаспоко╨ною помстою.
I хоч спiткала Зюзя на перший раз невдача, але кiнь затявся в сво©й
зненавистi i пiсля того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому
тепер не випадало покупатися, хiба що водив його iнодi до рiчки дiд Родим,
який сам не купався нiколи, певно побоюючись, щоб берегинi й водяний не
вiдiбрали в нього силу й хист.
А Зюзь звiрiв дедалi бiльше й дужче. Вже пустився навiть на те, що
переслiдував Сивоока в обiйстi. Пасся зовсiм близько, i як тiльки малий
вигулькував на подвiр'я, вiдразу чутно було глухе дуднiння копит, i
широкогрудий Сивоокiв ворог з'являвся, наче сонне марення; хлопець встигав
заскочити назад до хижi, мерщiй причиняв за собою дверi, брав ©х на мiцний
дубовий засув, а кiнь пiдлiтав з того боку, ставав цапа, бив копитами в
дверi i вже й не iржав, а рикав, мов дикий звiр:
"Г-ги-ги-ги!"
Здавалося, нема╨ на свiтi сили, яка могла б примирити коня з малим
Сивооком. Не помагали й тривалi перерви в ©хнiх дивних стосунках, коли на
зиму дiд Родим ховав коня в теплу землянку i Сивоок мiг бачити Зюзя лише в
днi ловiв. В такi днi, звиклий до вiдсутностi свого ворога (а вiдсутнiсть
давала надiю й на остаточне його усунення), стаючи з ним знову вiч-на-вiч,
кiнь шалiв, i, вже не намагаючись приховати перед Родимом сво╨© ворожнечi
до малого, виявляв ©©, як тiльки мiг,бурхливо й несамовито.
Захоплений сво╨ю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлiчi подiй
i речей, якi його оточували, i, може, тiльки згодом згадуватиме вiн час
вiд часу то перший солодкий захват вiд широкого свiту, який вiдкрився йому
ще тодi, як вiн уперше пiднявся над землею, залiзши на дерево, щоб
врятуватися вiд мiцних зубiв Зюзя, або ж' вималюються йому в сiрiй нудьзi
щоденностi барвистi плями, закружляють у нескiнченному танку, ваблячи
погляд, вбираючи очi (дiд Родим розтира╨ в круглих дерев'яних ложках з
вiдламаними черенками сво© краски), а то зненацька посеред найбiльшого
велелюддя обступлять його непробивнi лiсовi гущавини, землi без дорiг,
попечатанi слiдами диких мешканцiв,- нахабно впевненими, несмiливими,
полохливими, i рибина, яку сам уперше витрусив з вершi, i гнiздо з
жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, i черепаха, яка загубила
яйце на теплому пiщаному пагорбi над далекими прогноями, i шум вiтру, i
погук похмурого нiчного птаха-вiстуна, i трiск скресаючо© криги на рiчцi,-
все те навiдуватиметься в його життя то бiльше, то менше, то бовванiтиме
ледь-ледь на обрiях снiв, то гримiтиме всевладне до болю в ушах, до слiз в
очах, до щему в грудях.
А з людей слiдом за дiдом Родимом вплiтався в Сивоокове життя Ситник.
Ситник - це струменi ясного волосся, розбiганi очi барви неба, жадiбний
червоногубий рот, рясний пiт на пухкому обличчi, краплистий, невтримний
пiт i в лiтню спеку i в зимню стужу.
Ситник привозив Родимовi меди. Знався на нелегкому вмiннi ситити це
питво, високо цiниме i князями та боярами, i купцями-зайдами, i мужнiми
воями, i простим людом. Родимовi привозив вiн меди в збанах, .зроблених
самим дiдом (Сивоок вельми дивувався, що для себе дiд не розмальовував
нiякого посуду), недбало виставляв ©х з луб'яного вiзка коло хижi,
стираючи з лиця пiт, гукав:
- Гей, Родиме, ма╨ш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не
трудився б. Але давня повага моя...
Родим мовчки виносив йому шмат срiбла, кидав зневажливо, Ситник ловив
його, виважував на долонi, i Сивоок щораз бiльше переконувався, що поважа╨
той зовсiм не дiда, а отi шматки тьмаво-бiлого металу. Не мiг збагнути, як
можна ставити метал понад людину, хоч iз часом i сам переймав од дiда
замилування до тихих переливiв барв, а срiбло, надто ж у мiсцях зрiзу,
давало такi несподiвано прекраснi переливи, що втiшатися ними хлопець мiг
хоч i пiвдня. Навiть золото не подобалося йому так, як срiбло, бо в золотi
була якась прихована пиховитiсть, воно свiтилося жовтiстю, холодною i
далекою, i нагадувало цим невловимiсть нiчних вогнiв на болотах i
узлiссях. А срiбло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий легкими хмарками
лiтнiй день. Сивооковi щоразу ставало кривдно, коли дiд вiддавав гарно
обрубаний шмат срiбла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як мед,
прогiрклий вiд трав i коренiв, заварених туди хитрим Ситником, а ще не
хотiлося йому, щоб ота гарна тьмавiсть лягала на пухку (теж спiтнiлу!)
долоню свiтлочубого Ситника.
Володiючи неабияким досвiдом крутняви посеред розма©того люду, Ситник
досить легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що вiн вiдчитав по
очах у малого все, що той мав на душi, i вже з першого разу заповзявся
прихилити малого на свiй бiк. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в
життi все пригодиться, вiдаючи добре, що зайвий приятель, хоч i малий
навiть, завжди лiпше, анiж ще один ворог, хай хоч i наймiзернiший,
найбезсилiший.
Так i почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший при©зд до
них пiтнявого медовара.
- То як звемося? - прискiпався Ситник до малого.
- Не вiдаю,вiдбуркнув той.
- Схожий ╨си на свого дiда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвiрiнок?
Родим тiльки й ждав того запитання, щоб показати Ситниковi сво© похилi
могутнi плечi, а за ним i малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижi,
лишаючи Ситника з вiдтуленим од розгубленого здивування ротом.
Та не такий то був чоловiк, щоб вiдступитися в задуманому. Вже
наступного разу вiн хитро мружився, виставляючи з луб'яного коша
простенькi скудельнi збани, i коли отримав срiбло i спостерiг швидкий
зблiiск погляду, яким малий супроводжував полiт бiлого обрубка з Родимово©
руки до чужо© долонi, засмiявся неприховане просто в лице малому.
- А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда - здогадався вiд першого
разу. Очi ма╨ш не сивi, як то нарiк твiй Родим, а каламутнi, бо прийшов з
невiдомостi. I хто ти ╨си, нiхто не вiда╨. Може, робичич?
Цього разу Ситниковi довелося спостерiгати не вислi плечi Родимовi,
вiдвернутi вiд нього, а короткий змах важко© правицi, якою Родим показував
медоваровi мерщiй забиратися геть. Вiд купцiв Ситник вже давно знав, що та
правиця досить швидко вмi╨ братися за страшний меч, тому не став ждати ще
й цього i миттю завернув свою кобильчину з обiйстя.
Але до малого не перестав чiплятися, хоча робив це тепер хитрiше i
мовби напрошувався на прихильнiсть.
Дивувався вельми Сивоок дiдовi Родимовi, що той вибрав собi для житла
таке клопiтне мiсце коло шляху, на самому краю удiлля. Щоправда, тут була
ще й рiчка, i зеленi луки вздовж не©, зате в дальнiм кiнцi удiлля
починалася пуща, де можна б сховатися не тiльки вiд Ситника, а й од усiх
отих набридливих, нахабних, самовпевнсних купцiв, якi щоразу так
зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серцi. Вже вiн
потихеньку брався до дiдового меча i вже ворушив його, а там i став
потроху пiдiймати, але ще й досi не наважувався поспитати дiда, чому б
йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кiнець удiлля, де б
його нiхто не знайшов i нiхто б не завдавав жодного клопоту.
Ще не знав тодi малий, що хоч як важко доводиться iнодi серед людей,
але треба жити серед них, бо без них не можна.
I сам вiн пiде згодом далi й далi г. люди i забереться в таке
вировнння, що й не снилося всiм його предкам до десятого колiна, поки що ж
мав найвищу втiху в тi днi, коли змандровували вони з дiдом з свого
неспокiйного кiнця удiлля i заглиблювалися на кiлька день в прита╨ний свiт
тисячолiтньо© пущi.
На мокроземлях клубочилися чорнолози, а за ними стояли вiльхи з
замшiлими сiро-зеленнми стовбурами, лiс мовби западався до середини, земля
пiд копитами в Зюзя втiкала вниз i вниз, дерева ставали вищi й вищi,
страшнiше й страшнiше було Сивооковi, i вiн тулився до Родимово© спини,
позираючи вперед одним лише оком, ждав, коли ж нарештi вирiвня╨ться лiсова
земля, коли зникне ©© похилiсть, та лiс западався бiльше й бiльше, iнодi
вiн милостиво випускав заблуканих ©здцiв на просторе, перед ними
вiдкривалася могутня дiброва з галявинами, поритими вепрячими табунами, i
велетенськi дуби спокiйно стояли навколо, з'╨днуючи лiс з небом, не даючи
лiсовi западатися нижче, однак за дiбровами враз стелилися зелено-iржавi
дрягви, круто спускалися в хлюпанину вологих нетрiв, де не пробiжить звiр
i не пролетить птах.
Найдивнiше ж: хоч як довго вони мандрували в пущi, i хоч як низько й
невпинно западалася вона перед очима в малого Сивоока, i хоч жодного, разу
не спостерiг вiн повернення назад, угору, до то© висхiдно© точки, з яко©
починався ©хнiй щоразовий спуск донизу, врештi виходило так, що вони
поверталися додому, на те саме узлiсся, в тi самi чорнолози. Таке чудо
незмога збагнути. Бо всього можна було навчитися: слухати голоси лiсу,
вiдчувати по слiдах i вiдмiтинах, де й коли i який звiр пройшов, знати, де
живуть i гнiздяться i якi птахи, вмiти стрiляти з лука i кидати списа,
здирати шкуру з упольовано© звiрини i пекти на жару м'ясо, розводити
вогнище i вiдганяти ляк перед нiччю i хижим нападником-вовкулакою. Але
нiяк неспороможний був збагнути Сивоок отого моторошно-незвичайного
западання лiсу до середини, до глибини, нескiнченного спускання, з якого,
здавалося, нiколи не буде вороття, однак вороття наставало щоразу просто,
легко, так нiби пуща брала ©х на руки i непомiтно виносила з сво©х нетрiв,
як безсилих, заблуканих дiтей.
Чимось нагадувало це Сивооковi його змаганину з конем Зюзем. Тут теж
точилася давня, вперта й мовчазна боротьба мiж вiдважно наполегливою
людиною i темною несходимою силою пущi, що мала в собi дерева, води, трави
i, певно ж, найбiльше богiв, набагато дужчих, могутнiших, хитрiших, нiж
отi, що ©х так умiло робив дiд Родим, головне ж, богiв ще не знаних, не
розкритих, та╨мничих i через те всотеро загрозливiших.
Для Сивоока i те й те лиховiсно переплiталося. Якби мiг сказати про
свiй ляк Родимовi, може б, вiдiгнав побоювання, але привчений дiдом до
мовчазностi, переносив сво© страхи сам, не дiлячись ними нi з ким, тому й
мав жити далi, прислухаючись до того, як нароста╨ в ньому тривога перед
конем, без якого вони з дiдом не могли вирушити на лови, i перед пущею, що
вабила i водночас вiдлякувала сво╨ю незбагненнiстю.
I чи то вже дитяча душа тонше настро╨на до звучання пересторог, а
Родимова зчерствiла вiд довгого життя, а чи понура закономiрнiсть буття
вимагала, щоб щасливе завершення всiх загрозливих пригод бодай одного разу
поступилося кiнцю нещасливому, важко тепер точно визначити причину, але
сталося.
Переслiдували пораненого оленя. Олень мав стрiлу в стегнi, далеко
вiдбiгти й не мiг i втiкати швидко теж, видимо, не мав снаги, але вже Зюзь
змокрiв усi╨ю сво╨ю попелястою шерстю, все важче й важче погикувало в
нього в черевi, а олень но показувався, слiд його втечi Родим упiзнавав то
по зламанiй гiллячцi, то по листковi дерева, поплямленому кров'ю, то по
дивному слiду трьох ратичок, бо поранену ногу олень, видно, щоразу
пiдсмикував i на землю не ставив, щоб не завдавати собi зайвого болю.
Олень утiкав униз, в самi глибини пущi, вiн забивався в заплутанiшi и
заплутанiшi гущавини, але, як то часто бував в лiсi, гущавини зненацька
розступилися, i вдарило в лице переслiдувачам гнилим духом прогно©в, Зюзь
вiд несподiванки став, мов уритий у землю, так що вершники мало не
позлiтали йому через гриву наперед, але Родим вдарив коня в здухвини,
женучи вперед, просто на отруйно-зелене купиння болота, бо на однiй купинi
за два конячi скоки вiд них стояв поранений олень i дивився на сво©х
убивць очима, в яких чорно блукала смерть.
Зюзь крутнувся туди й сюди, навiть спробував мовчки огризнутися на
Родима, немов то був малий Сивоок, але старий все ж таки перемiг коня i
послав його наперед, i той, стелячись над зеленим у вiдчайдушному
пострибi, рвонувся до оленя, i в черевi в нього гикнуло щось так важко й
страшно, аж Сивооковi стало лячно, але, певно, Родим почув той страшний
звук ще перший, i все те тривало так мало, що старий не встиг i крикнути,
а тiльки зумiв рвонути з-позад себе малого i викинутися разом з ним убiк
ще швидше i нагальнiше, анiж Зюзь полетiв на дрягиу.
Вони впали водночас на самому краю над химерно хитливим зеленим
покровом, а наступно© хвилi за крок вiд них нечутно пробив тонкими ногами
болотяну зелену шубу Зюзь, не затримався нi на чому, вмить проринув ногами
до самого глибу i став тонути в густiй тванi, надимаючи черево, ще
тримаючись ним на зрадливiй поверхнi, яка вихитувалася пiд ним,
розривалася, випускала спiднизу бруднi патьоки багна; багно зiтхало пiд
конем, булькотiло, поки вiн безпорадно вибрьохував ногами, сподiваючись
обiпертися ним об що-небудь, i на те вiдчайдушне змагання коняки з чорною
засмоктуючою глибиною дивилися з одного боку спантеличенi люди, а з
другого - недосяжний тепер олень, для якого цi люди пошкодують уже не
стрiли, а часу, зусиль,ба навiть уваги.
Бо треба було рятувати коня. Треба було рятувати помiчника i друга, а
який то вiрний i незамiнимий друг Родимовi, Сивоок зрозумiв по тому, як
важко застогнав так само розпачливо, як i кiнь, коли, поборсавшись ногами
i не видобувшись на купину, знерухомiв у сподiваннi затриматися на
поверхнi, боячись бiльше розхитати зрадливi багна, але однаково
занурювався в болото - поволi, невпинно, жахливо.
Родим метнувся в перелiсок, змахнув широким сво©м мечем, стяв товсте
молоде деревце, кинув його Сивооку пiд ноги, i той, не питаючи, що й
навiщо, потяг деревце до краю дрягви. А Родим стяг ще одне, зда╨ться, то
був дубок, з дивною для його важкого тiла метушливiстю пiдбiг зовсiм
близько до коня, став пiдшиляти йому пiд черево дубця. Дубець одним кiнцем
м'яко увiйшов у грузьке, пiдхитуючи, Родим пiдбирався глибше й далi пiд
коняче черево, але от дубець бринькнув у нього з рук, став сторчма,
придавлений з одного боку вагою коня, тодi Родим спробував обiперти свого
важеля об покладене впоперек, пiдсунуте Сивооком перше деревце, i в нього
навiть щось мовби вийшло, конячий бiк на мить вирвався з грузького полону,
болото невдоволено зiтхнуло, випускаючи свою здобич, але вiдразу ж
схаменулося i потягло ту здобич ще з бiльшою силою. Кiнець дубця виприснув
з-пiд слизького конячого черева, болото вдоволено чавкнуло, i Зюзь запав у
багно ще глибше. Родим зрубав ще товстiшого дубця, ще кiлька разiв
поновлював спроби визволити свого вiрного товариша вiд смертi, але марно.
Коня затягало глибше й глибше, вже не вдавалося Родимовi вирвати його
бодай на долоню з засмоктуючих лабетiв прогною, вже тiльки вузька смужка
спини сiрiла над брудною розбовтанiстю грузовиська, i кiнь, певно, знав
про свiй кiнець i дивився на свого хазя©на не благально, а скорше
прощально, i не iржав, вимагаючи помочi, а тiльки пiдкидав голову й
перелякано згикував: "Г-ги! Г-ги!"
Тодi Родим, не лякаючись трясовини, вiдважно пiдступив зовсiм упритул
до коня i одним помахом свого страшного меча вiдтяв йому голову.
Сивоок повернувся i чимдуж кинувся в хащi. Втiкав од смертi, яка
постала перед ним одразу в стiлькох жахних личчях, i не знав, що у втечi
сво©й спiтка╨ нову смерть, ще страшнiшу, хоч i дивно вишукувати вiдтiнки в
смертi.
За тi кiлька щасливих лiт, що вiн прожив з Родимом, Сивоок перейняв вiд
старого саме тiльки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що
пiдносять людину над свiтом, не вiдав принижень, неправди, лукавства,
заздрощiв, переляк бачив лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам
же старий жодного разу не виявив бодай крихти страху, навiть пiд час
лiтнiх розклекотаних гроз, коли Перун кидав на землю вогненнi блискавицi,
навiть коли заскакували ©х у пущi несамовитi бурi i гудiли бори й дiброви
i ламалися, мов трiски, столiтнi дерева, завалюючи ©м дорогу, погрожуючи
смертю.
Та ось прийшла нiч, коли Сивоок мав побачити острах на суворому
Родимовому обличчi, хоч була то тиха нiч, без грози, без бурi, хоч були
вони не в далекiй дорозi, а в сво©й хижi, в захистку вiд усього злого, з
сво©ми добрими богами.
Родим злякався темно© валки, що над'©хала по шляху й зупинилася коло
обiйстя. Кiлька повозiв, кiлька вершникiв, може, навiть озбро╨них, як то
водилося у купцiв, що не наважувалися пускатися в небезпечнi мандри без
надiйно© охорони. Вже скiльки таких купецьких валок пам'ятав Сивоок, а
старий .Родим знав ©х за сво╨ довге життя в тисячу разiв бiльше, то чому ж
вiн так стривожився, чому мерщiй заштовхав малого до хижi, сам ускочив за
ним, ухопив його на руки, пiдсадив до сiтки, що прикривала димовий отвiр
над горном, трохи пiдважив ©© i пошепки звелiв: "Сховайсь i мовкни!"
Сивоок прилаштувався коло самого краю сiтки, щоб бачити все, що
вiдбуватиметься внизу; не послухати Родима вiн не мiг, бо вперше бачив
того мовби зляканим i вперше той вимовив вiдразу аж два слова надто ж
тодi, коли, здавалося, не було потреби в словах, дитяча душа передчувала
щось незвичайне, мабуть, цiкаве для малого все, що вiдбува╨ться навколо,
завжди ╨ передовсiм видовищем, якщо не зачiпають його самого i не
затягують у колотнечу подiй, тепер же вiн i поготiв перетворювався на
спостерiгача, а дiдова знервованiсть пiдказувала хлопцевi, що матиме вiн
неабияку розвагу.
Мав трохи холодку в серцi через Родимову занепоко╨нiсть i через його
стурбованi слова, але намагався вiдсунути той холодок якомога далi,
разтопити його гарячою хвилею дитячо© цiкавостi.
Однак холодок залив йому всi груди i пiдступився до горла, як тiльки
вступив до хижi невiдомий прибулець.
Глиняний каганець з двома гнотиками свiтив так, що видно було самi
дверi i невеликий простiр коло них, а решта хижi тонула в пiтьмi. Родим до
часу ховався в темрявi, вiн завжди так робив, щоб ошелешити прихiдця,
вивiрити, хто вiн i що, бажаний чи незваний, простий мандрiвник чи
забiяка. Але сьогоднi темрява, в якiй ховався Родим, нiби
переполовинилася, одна ©© частина лишалася на звичному мiсцi, а друга,
важко гойднувшись, залила пiвколо, освiтлюване каганцем. Спершу Сивоок не
мiг збагнути, що сталося, лише за мить зрозумiв: темрява, яка оповивала
Родима, так само надiйно лежить навколо нього, а та iнша темрява, що
виникла коло дверей, вповзла до хижi разом з величезною постаттю чужинця.
Вiн був темний у всьому. Стемнiле, мов старе дерево, обличчя, довге чорне
волосся, що спускалося патлами на плечi, вибиваючись з-пiд химерно© шапки,
схожо© на чорний пень, одягнений заброда був у довжезну, аж тяглася по
землi, широку, не видану Сивооком одiж, теж нерозглядно темну. ╙дина
свiтла пляма була на зловiсно-темнiй постатi, i до то© плями прикипiли
несамохiть очi малого, бо впiзнав вiн у тому тьмавому полиску сяяння
срiбла i немало подивувався тому, що незнайомий таким незвичним робом
прилаштував свiй наявний скарб. Купцi-бо носили срiбло на ши©,
похваляючись хитро зробленими гривнами-чепами, що мали то вигляд
заморських гадiв, то пардусiв з неправдиво видовженими тiлами, то
звабливих оголених жiнок з тiлами, виткими, мов хмiль. Ще носили перснi з
печатками i розма©тi наруччя коло зап'ястя-це все, щоб похвалитися
багатством, показати, як багатство переходить у красу. Для заплати мали
завжди срiбло в шкiряних кисетах - в одних просто нарубки рiзних розмiрiв,
в iнших - монети вугластi й круглi, з якимись та╨мничими знаками i
поличчями чужих володарiв. А цей узяв два грубi шматки срiбла, зробив з
них перехрестя i завiсив його на грудях посеред чорноти свого дивного й
незручного одягу. Чому й навiщо?
Щойно ввiйшовши до хижi i ще, мабуть, нiчого не розгледiвши в нiй,
незнайомий мерщiй вiйнув широченним рукавом, вхопив кiстлявою рукою сво╨
срiбне хрестовиння, високо знiс його перед собою, махнув туди й сюди, а
Сивоок лише тепер змiг запримiтити, що срiбне перехрестя почеплене було в
чужинця за шию на довгiм тонкiм, теж, певно, срiбнiм ретязi.
- Не ховайся в темнотi, пiдiйди пiд хрест божий i удостойся,звертаючись
до Родима, промовив незнайомий гучним урочистим голосом i знову помахав
сво©м срiбним знаряддям: i Сивоок уперше в сво╨му життi почув слово
"хрест" i зв'язав його звучання з зображенням. За спиною в темного
з'явилося кiлька озбро╨них дужих людей. Ставали один до одного, мовчали,
не висовувалися наперед.
I Родим теж не виступав ©м назустрiч, не мовив нiчого, не обзивався, не
видавав себе бодай порухом.
- Вiдомо тобi добре, що найсвiтлiший князь наш привiв народ руський до
справжнього бога нашого - Iсуса Христа,- вiв далi той, що з хрестом, i
Сивоок вельми здивувався, що бога свого вiн теж назива╨ тим самим словом,
що й склепанi наперехрест двi срiбнi пластинки.-Ти ж, недостойний, сам не
вiдаючи, що твориш, розмножу╨ш поганських iдолiв, чим вносиш сум'яття i
смуту в душi християнськi.
- То нашi боги,- зненацька пролунав з темряви Родимiв голос, i Сивоок
мало не випав зi свого сховку. Родим вiдповiдав, Родим устрявав у
суперечку!
- Не суть то боги,- терпляче правив сво╨ чорний з хрестом,- но глина,
скудель; нинi е, а на утро розсиплеться на порох. Не ©дять-бо, не п'ють,
не мовлять, но суть зробленi руками в глинi, а бог ╨сть ╨диний, йому ж
служать i поклоняються i за морем i по нашiй землi, вiн-бо сотворив небо,
i землю, i мiсяць, i сонце, i чоловiка i дав йому жити на землi. А сi©
боги що сотворили?
I рукою, вiльною вiд хреста, вiн показав у той куток, де, складенi па
дерев'яних лавках i полицях, лежали таки справдi глинянi, але ж якi
прекраснi вiд Родимового вмiльства стрибоги, перуни, ярили, свiтовиди,
боги небес, вод, зелених трав © буйних лiсiв, ╨динi боги, яких знав допоти
Сивоок, добрi, лагiднi боги, якi не потребували собi отаких чорних та
страшних мовцiв, пiдтримуваних понурою сторожею.
- Сказав-бо Христос: "Iдiте i научайте всi народи!" - вигукнув чорний.-
I знищено буде все, що противиться...
Як той чорний крук, визирав у темрявi, де лежали Родимовi боги. Чи
надiлений був од свого Христа даром, чи мав надзвичайно вигострене око на
все, що недбало лежить, а чи просто хтось заздалегiдь намовив його,
пiдказав?
Хоч як воно там було, а тiльки понурий заброда, вигукнувши сво© слова
про нищення, спрямувався одразу до кутка, де зберiгалося дороге Родимовi
його працею, вмiнням, надто ж - вiрою, успадкованою вiд предкiв, якi ще й
з могил керували всiма живущими, направляли ©хнi дi© i душi. Чорi©ий
плутався в довгiй сво©й кире©, поки вiн зумiв ступнути раз, його
поплiчники, певно, вже набувши попередньо вiдповiдного вмiння, миттю
сипнули з двох бокiв, завирували по хижi, ламали все, трощили, нищили.
- Не руш!-страшним голосом гукнув Родим i з нелюдським стогоном
похилився на чорного, заносячи свiй широкий меч, заносячи не нагально, як
тодi, коли боронився вiд настирливих зайд-купцiв, а мовби намiрюючись
тiльки вiдлякати напасникiв, примусити ©х схаменутися, вiдступити, поки не
пiзно. Але згубним виявився Родимiв намiр. Ще не встигла рука його пiдняти
меча догори, ще повiльно рухалася вона, описуючи велику дугу, як раптом
позаду, не примiчений нi Родимом, нi навiть Сивооком, який, здавалося, не
випускав з ока нiчого, що дiялося внизу, меч блиснув коротко й зловiсно, i
Сивоок з жахом побачив, як Родимова правиця, мов у кошмарному видiннi,
вiдокремилася вiд тiла i разом з мечем зiв'яло впала на землю. Тодi
набiгло ще кiлька ззаду й з бокiв, зблиснули мечi, сталася колотнеча, а
коли все розскочилося, Родима не було, тiльки темнiло щось на долiвцi,
велике й нерухоме.
Бiльше Сивоок не бачив нiчого, не став дивитися. Вiн кинувся в
найдальший куток горища, здичавiло рвав покрiвлю, поки пробився назовнi,
не вагаючись, зiстрибнув на землю i подався удiллям туди, де темно
вивищувалася збавча пуща.
Продирався крiзь кущi, бiг повз високi дерева, проскакував через
галявини, не знав утоми, забув про спочинок, утiкав, сам не вiдаючи куди,
тiльки билося в ньому одне-╨дине слово: "Родим, Родим, Родим", та ще
виривалися iнодi сухими схлипуваннями вiдчайдушнi ридання, якi роздирали
його груди. Вiн бiг так аж до ранку, не мiг стишити бiгу, не мiг
затриматися, не було на свiтi сили, яка могла б його зупинити, i ось так
вискочив на узлiсся, i в обличчя йому вдарило духом гнилизни, i зрадливо
зеленi грузовиська глянули йому в очi, а з самого краю прогно©в, з-помiж
жирно© болотяно© трави вишкiрилися до хлопця великi жовтавi зуби. Вiн став
з повного розбiгу, аж схитнувся наперед туди, звiдки насмiшкувато
видивлялася на нього чорними пустими очодолами крейдяно-блiда коняча
голова i шкiрила зуби, мов сама смерть.
Вiн упiзнав те мiсце, вмить упiзнав i згадав усе, як було, згадав оленя
i передсмертний постриб коня, згадав дiда Родима, як вiн боровся за коневе
життя, а потiм змахнув мечем... змахнув мечем... змахнув мечем...
Круто повернувшись, Сивоок побiг назад. Вiд смертi до смертi. В колi
безвиходi.
Надто добре знав вiн ту пунху з ©© невпинним западанням донизу, знав,
що, хоч скiльки кружляй по нiй, рано чи пiзно викине вона тебе з сво╨©
прита╨ностi i опинишся ти там, звiдки починав мандри, звiдки вступав в
урочисте царство лiсу. Так i Сивоок пiсля багатоденного блукання по лiсi,
голодного, виснажливого й безнадiйного, врештi опинився на узлiссi, вiд
якого тяглося таке знайеме i таке ненависне тепер удiлля.
Не мав куди йти, тож подався по низу вздовж удiлля i небавом був уже
коло Родимового обiйстя, коло першого свого в життi дому, який знав i
пам'ятав. Коло свого i не свого.
Наближався обережно, з острахом, скрадався вiд куща до куща, подовгу
вичiкував, роздивлявся навкруги. Завмер, коли на обiйстi спостерiг коняку,
запряжену в повiз. Довго ждав, чи не появляться люди, так i не дiждавшись,
знов рушив наперед, тепер ще обережнiше. Посмiливiшав тiльки тодi, коли
впiзнав i коняку, й вiзка: належали Ситнику. Сам Ситник, певно, був у
хижi, чомусь довго не показувався, i це поселило в Сивооковiм серцi кволу
надiю: а що, як дiд Родим живий? Порубаний, поранений, але живий! I вони й
далi житимуть у цiй затишнiй хижi, i вiн помагатиме дiдовi мiсити глину й
розмальовувати глечики й богiв i навчиться торгуватися з купцями, а потiм
ходитиме сам на лови.
Вiн ще трохи почекав i бiгцем кинувся до хижi. Не було там нiкого i
нiчого. Все потрощене, понищене. Але в хижцi щось гомонiло. Сивоок
стрибнув туди, насилу гамуючи крик. Родим, Родим! Вдарився в м'яке, вхопив
його хтось за руку, мiцно стиснув, витяг з чулана - Ситник! Увесь
спiтнiлий i мовби розгублений.
- А тебе не забрали? - здивувався Ситник.
- Дiд Родим! Де дiд? - викручуючись з його руки, гукнув Сивоок.
- Ого, мiцний хлоп'яга! - подивувався медовар.- Вирвався, отже, й вiд
них.
- Де Родим? - повторював сво╨ Сивоок.
- I втiк, отже? Де ж блукав стiльки?
- Де Родим?
- Поховали Родима.
- Як! - хлопець не мiг осягнути всього жаху цього слова
"поховали".
- Не так, як було колись. Звичай у нас був класти небiжчиковi в могилу
одiж, зброю, коштовностi. Жертви приносили до вогнища, на якому спалювали
вмерлих. А нова вiра iнакша. Християни ховають сво©х голими та убогими, бо
ж вони йдуть у царство небесне, де ©х i зодягнуть, i нагодують, i напоять.
Отак i Родима твого, який пiд хрестом побув, поховали без нiчого, а все,
що мав, роздали на хвалу божу та людський ужиток.
- Вiн згинув пiд хрестом,- заплакав Сивоок, i цим вiдразу скористався
Ситник i знов чiпко вхопив хлопця за руку й поволiк надвiр до вiзка.
- Чи згинув, чи народився пiд хрестом - все християнин,- бурмотiв вiн,-
а раз ти бачив той хрест, то, отже, i ти християнин, матиму християнського
роба, хвала богам давнiм, i новим, i всiм укупi.
Та хлопець, хоч i не чув бурмотiння Ситникового, а просто керований
неусвiдомленим прагненням до волi, знову крутнувся, щоб вирватися, а коли
це не помогло, щосили штовхнув Ситника, аж той поточився i розкарячено сiв
на землю, в той час як Сивоок уже бiг з обiйстя.
- Та постривай, дурню! - гукнув навздогiн йому Ситник.- Пропадеш же в
лiсi. Повезу тебе хоч нагодую. Хлiба дам i м'яса. Будеш у мене за сина.
Чу╨ш чи нi?
З усього Сивоок почув тiльки два слова: "хлiб" i "м'ясо". Вони нагадали
йому те, що десь на свiтi е на©дки i ╨ люди, що втiшаються ©двом i питвом,
тодi як дiд Родим лежить у сирiй землi, голий i убогий, а вiн сам ника╨
зрозпачений, помираючи вiд голоду.
Хлопець став i подивився на Ситника. Чи не бреше?
- Ну, iди сюди, iди,- кликав той.- Сiдай до мене, та по©демо до села.
Побачиш мою Величку. Вона теж втiшиться. Така в мене донечка ╨ маленька.
Ну ж бо!
Сивоок поволi наблизився до вiзка, вiдкинув простягнену до нього
Ситникову руку, сам залiз у луб'яний короб, сiв так, щоб мати можливiсть
щомитi зiстрибнути i вдарити навтьок, Ситник смикнув за вожину, коняка
поволi рушила, Родимове обiйстя лишалося позаду, назавжди лишалося.
Але не згинув безслiдно дикий норов Родимiв. Упав вiн найгустiшою
барвою на чисту поверхню дитячо© душi i довiчно закрiпився там, як
невигубно позостаються краски на глинi, обцiлованiй палючим вогнем.
Не всидiв Сивоок довго на вiзку, зстрибнув, знову вiдбiг вiд Ситника,
став - неприручений, упертий, свавiльний.
- Де Родим? - закричав.
- Ну, сказав же, сказав,- зупиняючи коняку, витирав пiт з обличчя
Ситник.- Нема його, мертвий, погинув.
- Де вiн? - уперто допитувався хлопець.
- Хочеш бачити могилу? Ну, коли ти такий, то...
Ситник прив'язав коняку, пiшов розвальцем назад по дорозi, Сивоок
посунув за ним, недовiрливо тримаючись здалеку.
Нижче обiйстя, де шлях робив вигин, на морiжку височiв горбик недбало
приляпано© лопатою землi, i з того кiнця горбка, що був ближче до хижi,
стримiла з землi дерев'яна подобизна того срiбного хреста, що ним
вимахував чорний зайда в нiч убивства Родима. Чому дiд мав лежати пiд цим
знаком його вбивства? Сивоок з розгону вдарив плечем у мертве дерево,
намагаючись вивернути його з землi, щоб потiм потоптати, затягти звiдси
свiт за очi, спалити, пустити за водою - та будь-що!
Але хрест навiть не схитнувся. Зроблений з двох грубих дубових брусiв,
скрiплених намертво хитрим дерев'яним замком, вiн був закопаний, певно, ще
глибше, нiж прах небiжчика, i мав стояти при дорозi довго-предовго, щоб
кожен, хто ©хатиме, не минув його сво©м поглядом i впокорився вiд
споглядання чужо© смертi.
I Сивоок, мовби вiдчуваючи, що вiднинi його життя теж значитиметься
отакими хрестами i порятуватися вiд них вiн не зможе так само, як не може
зiпхнути знаку Родимово© смертi, в безсилiй лютi став бити кулачками по
мертвому дереву, плакав, не витираючи слiз, i до цiлковитого вичерпання
сил бив, бив,бив.
Аж тут Ситник нарештi мiг згребти малого i потягти до свого вiзка,
одною рукою мiцно тримаючи його, а другою витираючи бороду й вуса, що аж
хлющали вiд поту. Пручатися Сивоок не мав сили.
Вiн не змiг признатися самому собi нi в той день, нi згодом, хоч не мiг
також вта©ти дивно жорстоко© правди: Родимова смерть вiдкрила йому свiт
набагато ширший, нiж бачив вiн його досi. Позаду все починалося чорнотою
на грузькiй дорозi, безпорадним криком маленького хлопчика в пiтьмi,
добрими руками старого, потiм були обiйстя, глина, барви, вогонь, був кiнь
Зюзь, була пуща, спершу мовби безмежна i всемогутня, але згодом,
виявилося, - замкнена в сво©й повторюваностi, доступна для осягнення
розумом i звичкою. Хоч ще зовсiм малий, Сивоок непомiтно засво©в у тому
свiтi все потрiбне для того, щоб жити без зайвих тривог i непевностi,
звикав до думки, що завжди ходитиме тими самими стежками, побiля тих самих
дерев, сидiтиме коло того самого вогнища, дивитиметься на той самий шлях.
I ось тепер неначе розсунули перед ним обрi©, i вiн побачив одразу так
багато, що не мiг осягнути нi розумом, нi бодай самим поглядом.
╞хнiй вiзок викотився на пiдвищення; позаду, в удiллi, ледь видима
лишалася Родимова садиба, а з другого боку, на спадистому схилi,
вiдкритому увсiбiч, вiльному духмяному вiд трав i ще якихось не знаних
Сивооковi рослин, чиясь добра i могутня рука покидала багато-багато
будiвель, певно, людських осель, але зовнi набагато привiтнiших i
веселiших, анiж звична для нього Родимова хижа, яку хлопець досi вважав
╨дино можливою для людського буття.
Сивоок дивився вниз невiдривне, сльози в його очах висохлi© вiд вогню
захоплення, який розгорявся там яснiше й яснiше, Ситник помiтив
збудженiсть хлопцеву, але пождав ще трохи, а вже потiм недбало поспитав:
- То що? Гарно тут?
Сизоок зiтхнув, але не вiдповiв нiчого.
- Нiколи не був? Не бачив?
Зiтхання чи то скрушне, чи то жалiсливе.
- Не показував тобi Родим? Саму пущу тiльки? А свiту не тiльки в пущi.
Сивоок уже й не зiтхав. Прикусив губу. Був розгублений. Мав би
ненавидiти цей прекрасний свiт за те, що розкрива╨ вiн сво© приваби тiльки
пiсля того, як заплачено найвищою платою - смертю ╨дино© дорого© тобi
людини. Але вже поселилася в його малечiй душi здатнiсть захоплюватися
всiм прекрасним, i властивiстю цi╨ю надiлив його Родим, мовчазний, щедрий,
добрий дiд Родим, у якого краса виспiвувала пiд руками.
Ситник знався на людях. Мало вмiти цiдити та ситити меди - треба ще ©х
i продати тому та тому. А прода╨ш - вмiй бачити: хто може заплатити
ногату, а хто дасть гиденьку скору, а хто й вiдрубок срiбла. Мед-бо
люблять усi, а платити не кожен спроможен однаково. От i вгадуй. У Ситника
око було метке, як хижа риба. Блись-блись - i вже. Запримiтив вiн, як
принишк Сивоок. Дика дитина. Вперше побачила простiр.
- Гарно? - спитав Ситник, влучуючи вiдповiдну хвилю.
- Так,пошепки вiдповiв Сивоок.
- Вiльховатка, - пояснив Ситник, - село так зоветься. Багато люду. А ми
он там.
Вiн показав на пагорб над шляхом, трохи осторонь од села. I знов мав
дивуватися Сивоок. Звик, що Родимове обiйстя вiдкрите всiм вiтрам, а тут
пхався в очi дубовий гострокiл, що чiпко обковував садибу на самому верху
пагорба, ховав вiд стороннього ока будiвлi, людей i життя в нiй. Сивоок
ворухнувся на вiзку, ще не вiдаючи, що зробить наступно© хвилi, бо
ворухнулося в його душi передчуття чогось лихого, але вiн ще не навчився
давати раду передчуттям, зате Ситник, приготований на всiлякi виперти з
боку малого, миттю вловив змiну в настро© свого полоненого i, для певностi
притримуючи його рукою, промуркотiв:
- Тобi там сподоба╨ться. Ось побачиш.
Тим часом пiд'©хали пiд самий гострокiл, i Сивоок мiг тепер оцiнити
мiцнiсть загороди. Дубове пакiлля, повкопуване в землю мiцно, як отой
хрест на могилi Родима, стояло так щiльно, що не просунеш i шила помiж
ним. Вузенька дорiжка, вiдiрвавшись од шляху, дерлася на пагорб i
вганялася просто в кiльце гостроколу, а там Сивоок побачив щось схоже на
дво╨ дверей, тiльки набагато вищих i мiцнiших, тi дверi в гостроколi теж
вбитi були з дубових колод i трималися невiдь-як,
- Егей! - гукнув Ситник. - Тюхо! Чи спиш! Вiдчиняй во. рота!
За дубовими ворiтьми застукотiло-загрюкотiло, вони посерединi трохи
роз'©халися, утворилася шпарка, крiзь яку блиснуло перелякане око i
вiдразу ж сховалося, а ворота по©хали врозтiч, тяжко зарипiли, якась
зачучмарена постать метнулася мiж двома половинками ворiт, стрибнула
наперед коняки, вхопила ©© за вуздечку, потягла кудись убiк; Ситник
гримнув на перелякану постать, та пустила коняку, знов метнулася назад,
стала зачиняти ворота, знову зарипiло-заскрипiло, широкий вируб посеред
гостроколу став звужуватися, i швидко звужувався видимий крiзь той вилом
свiт: далека, байдужа до всього пуща, розлогi поля, в'юнка рiчка посеред
них, накочений шлях, дикi трави i квiти, що пiдступали до самих ворiт, i
небо над усiм, багато широкого неба, прозоро-блакитного, як очi в Ситника.
I все звужувалося, звужувалося, аж поки ворота грюкнули, внали на них
важкi засуви, i все зникло; тiльки в очах у Ситника мали ще позостатися
два шматочки високого неба, отого, що летiло над недосяжними гостряками
частоколу. Але коли Сивоок глянув на Ситника, очi в того були безбарвнi,
мов у хижого птаха.
- Ага, так, - сказав Ситник, i важко було розiбрати: просте вдоволення
чи прихована загроза пролунали в цьому короткому таканнi. Сивоок
пошкодував, що не дременув вiд Ситника перед тим, як попасти за цей
непроникний гострокiл. Все-таки то було б певнiше.
А тим часом вигострене на все незвичне око малого вже мандрувало по
обiйстю й зауважувало то велику гарну будiвлю з вибiленими стiнами, яку
годi було й назвати хижею, так вона рiзнилася вiд Родимово© бiдно© халупи,
а ще була там-таки й справжня хижа, тiльки набагато нужденнiша, нiж та, що
в нiй вирiс Сивоок, i геть обдерта; стояло кiлька мiцних дерев'яних
будiвель-без вiкон, та╨мничих, мов людське обличчя без очей, в одному кутi
лежали товстi колоди, в iншому височiла гора дров, ще далi, на вирiвняних
клаптиках землi, росли якiсь дивнi зела, видимо, уходженi людськими
руками, бо земля там чорнiла так само, як на лiсових галявинах, зритих
вепрами в пошуках жолудiв, а не лежала, вкрита товстим шаром дерниння, як
на обiйстi в дiда Родима. Все тут було незвичне, вабливе i водночас
лякаюче, якщо взяти до уваги те, що ти був вiдтятий вiд свiту непроникною
стiною дубового пакiлля.
Та Сивоок забув i про свiй мимовiльний перестрах, i про свою несвободу,
i про зловiсне рипiння ворiт, i про незвичнiсть обiйстя, забув, завидiвши,
як полетiло ©м назустрiч щось зовсiм небачене, як розсипало дзвiнкий смiх,
застрибало, заляскало в долоньки, загукало:
- Татко,татко!
Бiгло просто до Ситника, вицiлювало в його розкритi обiйми тонке,
довгоноге, в бiлiй ллянiй сорочечцi, з довгим у нестерпному сяйвi
волоссям, з очима великими i такими блакитними, що не пiдiбрав би пiд них
барву сам дiд Родим.
- А таки при©хав твiй батько, доню,- муркотiв Ситник, спливаючи потом
вдоволення i обiймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створiння,- та ще
й привiз тобi... Ось глянь...
I вiн вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замiсть пручнутися, слухняно
вийшов наперед i опинився вiч-на-вiч з тим чудом. I так вони дивилися одне
на одного, а Ситник вдоволено посмiювався, а потiм, гукнувши щось на свого
нещасного затурканого Тюху, почвалав собi до яко©сь з будiвель, полишивши
посеред двору малих.
- Ти хто? - спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим i за правом
старшого, бо був на цiлу голову вищий.
- Величка, - продзвенiло йому на вiдповiдь. - А ти? Вiн трохи подумав,
чи годиться так ото вiдразу й розкрива╨ тнся перед цi╨ю Величкою, але не
втримався i сказав:
- Сивоок.
- Чому так звешся? - поцiкавилася Величка.
- Не знаю. А ти чому?
- Бо я дiвчина, а дiвчина повинна зватися гарно.
- А що таке дiвчина? - поспитав Сивоок.
- Як то що? Я... Хiба ти не знав?
- Не знав.
- I нiколи не бачив дiвчини?
- Не бачив.
- А кого ж ти бачив?
- Дiда Родима. Та купцiв. Та ще Ситника.
- Ситник - то мiй тато.
- А менi байдуже.
- Мiй тато найкращий на свiтi.
- Найкращий - дiд Родим.
Це зацiкавило дiвчину.
- А де вiн?
- Нема.
- То чому ж вiн найкращий, коли його нема?
- Був - його вбили.
- Зна╨ш що? - сказала Величка, мабуть нiчого не збагнувши з похмуро©
Сивооково© iсторi©.Хочеш, я покажу тобi мак?
- А нащо вiн менi? - недбало промовив Сивоок, хоч нi сном нi духом не
вiдав, що то таке.
- Тато варить з ним меди,- пояснила дiвчина,- наймiцнiшi й найдорожчi.
А я люблю, як вiн цвiте. Ти бачив, як цвiте мак?
- Я все бачив, - вiдважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись вiд
спокуси простягнути руку й помацати волосся У Велички: чи справжн╨, живе,
чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купцiв
витканi корзна, що сяють на сонцi i навiть у сутiнках?
Мак виявився червоним i пелюстки мав теж мовби несправжнi, мовби
витнутi з нiжно© заморсько© тканини й почепленi до зеленого стебла.
- Я знаю лiпшi квiти, - сказав Сивоок, - в найдальшiй пущi, посеред
червоних борiв росте висока синя квiтка. Завбiльшки з тебе.
- А чому бори червонi? - спитала дiвчина.
- Бо гiлля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорi, а видимi самi
стовбури i кора на них вiд довголiття зчервонiла.
- А хiба може бути квiтка така завбiльшки, як я? - знов не повiрила
дiвчина.
- Хочеш - я принесу тобi.
- А хочу.
- Ну, то добре.
Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повiв за собою.
- Приходь! - гукнула Величка, а вiн не знав, озирнутися на дiвчину чи
вирватися вiд Ситника i побiгти знов до не©.
Ситник привiв хлопця до то© закiптюжено©, упослiджено© хижки, штовхнув
до покорчено© грубо© дошки, що мала правити за стiл, буркнув:
- ╞ж! Отут i житимеш з Тюхою.
Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидiв з другого боку столу i
тьопав дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув
на Ситника.
- Хочу м'яса.
- Он ба! - засмiявся Ситник, зчищаючи з себе веселощi, як гадюка стару
шкiрку. - Ану, Тюхо, дай йому м'яса!
Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити сво©ми чiпкими
клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попiд руками, штовхонув
Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей.
Однак Ситник уже знав норов малого i ще швидше вискочив за дверi, зачинив
©х перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору:
- Ось тобi м'ясо! Знатимеш ти ще в мене!
Сивоок озирнувся. Одне-╨дине вiконечко, затягнене оболонкою вiд мiхура,
таке малесеньке, що тiльки руку простромиш. Стояв, важко дихав.
- Ну, чого ти? - промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. -
Слухайся. Треба.
Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумiв, як попався Ситниковi в лабети,
прийшло перше усвiдомлення сили, що перейшла йому в спадок вiд Родима, та
водночас вiдчув i брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник.
Вiн лiг спати, не доторкнувшись до ©жi, а коли вдосвiта другого дня
Тюха став будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок
так кускув його за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побiг
скаржитися хазя©новi. Ситник звелiв не чiпати малого. Знав добре, що голод
i безвихiдь зроблять сво╨. Сивоок довго лежав у хижi, потiм, коли сонце
вже добре пiдбилося, вийшов на подвiр'я. Хотiлося пити, хотiлося ©сти,
найбiльше ж хотiлося злетiти над гострокiл i полинути свiт за очi. Набрiв
на криницю, дiстав дерев'яним вiдром води, напився. Ще коли пив, вiдчув,
що за спиною в нього хтось сто©ть. Але не подав виду. Поставив вiдро,
витер губи тильною стороною долонi, як то робив завжди Родим, тiльки тодi
озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як i вчора. А може, ще
гарнiша й нiжнiша.
- Ну, де ж твоя квiтка? - поспитала вона. Сивоок мовчав, спiдлоба
поглядаючи на дiвчину.
- Чи збрехав? - доскiпувалася Величка.
- ╞сти хочу, - похмуро мовив Сивоок.
- Чому ж не на©сися?
- Ситник не да╨.
- Неправда, мiй тато добрий. Вiн - на©iдобрiший.
- Може. А мене замкнув у хижi i не дав нi хлiба, нi м'яса.
- Хочеш, я спитаю в нього, чому вiн так зробив?
- Нi, не хочу. Не треба.
- А хочеш, я принесу тобi м'яса i хлiба?
- Нi.
- Але ж ти хочеш ©сти.
- Той що?
- Ну, то я принесу тобi.
- Не треба.
Величка трохи подумала. Нiяк не могла збагнути, як то так: хоче ©сти i
не хоче, щоб йому приносили.
- Ти бо©шся мого татка? - нарештi догадалася.
- Я нiкого не боюсь.
Вона ще подумала. Нелегка випала робота для ©© маленько© голiвки. Але ж
недарма була вона дочкою Ситника, не раз i не два бачила, як обмiню╨
батько сво© питва на те та iнше.
- Зна╨ш, як ми зробимо,- запропонувала вона. - Я принесу тобi хлiба i
м'яса, а ти принесеш менi свою квiтку. Згода?
- Вона не моя, - ще бiльше спохмурнiв Снвоок.
- Але ж ти вчора казав, що зна╨ш, де вона росте.
- Знаю.
- От i принеси.
- Принесу. Сказав - принесу, то й принесу.
- Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько, -
сказала вона i, побоюючись, що Сивоок знов почне вiдмовлятися, мерщiй
побiгла вiд нього.
Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки вiн ждав, що
Сивоока зломить голод, Величка пiдгодовувала хлопця, малий смакував
Ситниковими хлiбами - житнiми й просяними, пробував його вудженини,
запивав на диво доброю водою з криницi й потиху видивлявся, як вибратися
на волю. Одна з рублених дерев'яних комор стояла зовсiм упритул до
частоколу, i Сивоок зметикував, що коли забратися на покрiвлю, а звiдти
прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б i спробувати. Про те, як
дiставатиметься на тому боцi до землi, не думалося. Полетить - i все. Вниз
лiтати вмiв, не те що вгору.
Вночi, коли Тюха захрiп у сво╨му кублi, Сивоок крадькома вийшов з хижi,
знайшов припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на
покрiвлю вилiзти з обаполом нiяк не мiг. Довго мучився, аж поки здогадався
принести з хижi мотузку i, прив'язавши один ©© кiнець до обапола, а другий
затиснувши в зубах, вмiло подерся на комору, призвича╨ний лазити по
деревах, навiть коли на стовбурi не було внизу жодно© гiллячки. Потiм
вивудив iз темряви свою кладку, прилаштував ©© так, як вимiряв на око
заздалегiдь, i поповз до двох гострякiв, чорнiших за саму нiч. Вхопився за
них вiдразу обома руками, тiльки на мить затримався, вигинаючи спину i
випружнюючи ноги, легко вiдштовхнувся й безстрашно полетiв униз, в
прича╨ну чорноту, яка дихала на нього волею.
Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до слiз боляче у всьому тiлi,
але не було часу на плачi та зойки, скоцюрблений i зболений, покотився вiн
по схилу вниз та вниз, а там зiрвався на ноги й побiг, самим тiльки чуттям
угадуючи напрямок.
Так опинився знову в пущi.
Тепер, по смертi Родима, лiс мiг би слугувати Сивооковi домiвкою.
Тiльки тут усе було знайоме i звичне, тiльки тут малий добре вiдав, проти
кого можна стати на бiйку, а перед ким непомiтно щезнути, вiддаючи належно
його перевазi, а там, на рiвнинi, над якою височiв Ситникiв гострокiл, все
було iнакше, заплутане й вороже; як вестися в полi серед людей, дiд Родим
не навчив його, певно, не хотiв, щоб Сивоок i попадав туди, бо жодного
разу бодай натяком не виказав, що десь живуть iнакше, анiж вони, i що не
всi на свiтi такi, як вiн сам, Родим.
Вперше ступив Сивоок пiд дерева без ляку, охоче йшов туди, куди
затягувала його всевладна пуща, знов вiдбував звичну мандрiвку донизу та
донизу, прямуючи до самого серця лiсу i маючи певнiсть, що все станеться
так, як завжди: добрi боги пущi тiльки полякають його, тiльки поводять та
покрутять по зеленому безмежжю, а потiм випустять на волю, непомiтно
виведуть на те узлiсся, звiдки вiн завжди починав сво© блукання.
Та, видно, мудрi боги пралiсу вiдали, що цього разу Сивооку нема куди
квапитися, що не жде його нiхто, а коли й жде, то тiльки бiда, тому були
милостивi до хлопця i вперше пропустили його до самого серця пущi, до
найнеприступнiших гущавин, за якими лежали безмежнi галявини з
найсоковитiшими на свiтi травами i тихi озеречка, де вибудовували сво©
химернi оселi пухнастi бобри i вигулювалося рiзнопере птаство. Там був
дивний простiр, який вiдкривався за гущавинами враз, зненацька, ошелешував
негадано. Дрiбнi перелiски не спиняли ока, а великi дерева, порозкидуванi
мальовничими купами то там, то там, ще мовби побiльшували й без того
просторi обшири галяв, з'╨днуючи ©х у безконечну велетенську вервечку.
Тут уже нарештi пуща не западалася донизу, вона лежала рiвно, вона
заспоко©лася в сво©й неприступностi, i коли б Сивоок став приглядатися, то
запримiтив би, що звiдси увсiбiч лiс розходиться наче вгору. Те, що вiн
завжди прагнув побачити, само давалося йому, але тепер хлопець забув про
сво© давнi намагання досягти мiсця, звiдки пуща почина╨ випручуватися з
свого невпинного западання.
Iнше захопило Сивоока.
Перед його очима у буйних травах, у перелiсках i мiж могутнiми деревами
повiльно бродили великi пречудовi тварини. Було ©х тут без лiку. Величезнi
бики, темно-cipi, з широкими бiлими пасмугами вздовж хребта, роздумливо
потолочували траву, таку високу й густу, що голови ©хнi зануренi були в
не©, мов у воду, i тiльки гострi товстi роги пливли по верху, загадковi в
сво©й несхитностi. За кожним з бикiв хильцем сунулися гнiдi тiлистi
корови, а вже за ними видрiбочували жвавi телята, якi кидалися сюди й
туди, там щипали, там хапали, але нiколи не забiгали поперед вожака
табуна. Що старiший i товсторогiший був бик, то бiльший табун вiн
очолював, пишаючись силою i вмiнням, i час вiд часу низьким густим
бутiнням застерiгаючи про те, щоб поступалися йому з дороги.
То були тури, володарi пущi, i тут було ©хн╨ царство, з якого вони
виходили тiльки зрiдка, тiльки поодинокими табунами в той час, як усе
плем'я ©хн╨ жило тут, жило спервовiку, вiльне вiд усього, пiдкоряючись
тiльки голосу кровi.
Отак вигулювалися за лiто телята, набиралися сили бики, прибавляли в
тiлi корови, нiщо не порушувало спокою турячого царства, бо не мав сюди
приступу жоден хижий звiр - анi вовк, анi ведмiдь, анi росомаха, якщо
iнодi й ставалися дрiбнi сутички помiж самими володарями серця пущi, то
вони вiдразу й залагоджувалися, бо цим порушувався усталений лад, за яким
усi зухвальства й домагання мали бути розв'язанi пiзньо© осенi, коли впаде
перша пороша на лiси i повiтря стане прозоро-дзвiнке i пронизливе для всiх
повiвiв i запахiв.
Тодi в бикiв ще побiльшають крутi бугри пiд рогами, i вони вибиратимуть
наймiцнiшi, найтовстокорiшi дерева i вперто тертимуться об ©хнi стовбури
лобами, полишаючи на струпуватiй корi краплини густого плину з мiцним
запахом, що полине по всiй пущi. I в кожного тура буде свiй запах, i
корови зможуть вибирати той, що до вподоби, i йтимуть на запах, який
обiця╨ так багато зваби й вдоволення. Отут би, здавалося, й початок
турячих любовних iгрищ, бо хто наважиться стати на перешкодi володарям
пущi в хвилю ©хнiх найвищих захватiв!
Та саме тут i розпочиналося найстрашнiше i найсолодше водночас. Чи
обманювалися iнодi турицi лiсовими вiдстанями i приходили на поклик не до
найдужчих i найкрасивiших турiв, а до старих i немiчних або ж ще занадто
молодих та зелених, чи й навмисне вибирали кволiших, щоб дати змогу дужчим
вiдвоювати ©х у затятiй боротьбi? Iнодi до одного тура збiгалося аж надто
багато туриць, а iнший не мав жодно©, хоч як борюкався з непоступливими
деревами, видавлюючи з сво©х залоз рештки спокусливого плину. Iнодi
корови, розгулянi за лiто й розманiженi, ще заздалегiдь накидали оком на
iншого тура i полишали свого давнього вожака, щоб перескочити до нового
обранця.
Отодi й закипали кривавi бо© мiж володарями турячого царства, ревище
стояло над пущею, ламалися дерева, летiла догори чорна земля, трiщали
роги, дужчий долав слабшого, вминав його в багновисько i лишав там конати,
а сам, струшуючи вiд надмiру снаги валами м'язiв на ши©, йшов до
вiдвойованих для себе туриць, заводив ©х до вподобаних мiсць i творив там
велике та©нство, яким починався новий турячий рiд.
Сивооку хотiлося бути дужим, як тур. Тодi б легко подолав Ситника,
випустив з-за дубового гостроколу Величку, нарвав би для не© найлiпших
квiтiв у лiсах. Але це - подумки. А тим часом тiльки й мiг, що крадькома
милуватися могутнiми тваринами, якi не зауважували його присутностi в
сво╨му царствi, були байдужi до всього на свiтi, окрiм самих себе.
Поступово Сивоок переконувався, що й тут пану╨ тiльки видимий спокiй. В
самiй повiльностi пересування бiльших i менших табунiв узвича╨не око
вловлювало неоднаковiсть. Однi, вiдразу потрапляючи на кращу траву i
смачнiше галуззя, паслися, майже не рухаючись з мiсця, iншi никали та
шукали - не могли знайти, однi бики вели сво╨ сiмейство тишком та нишком,
iншi ще здалеку подавали голос, глухо гудiли, попереджаючи про сво╨
наближення i небажання спiткати будь-кого на путi, шляхи пересувань тих та
тих табунiв час вiд часу перехрещувалися, i тодi один тур вiдступався, а
другий гордо проводив сво©х далi; опрiч того, помiж статечними родинами,
очолюваними досвiдченими самцями, никали невеличкi табунцi молодих турiв,
а то й просто самотнi бузiвки, задерикуватi й нахабнi. Цi до всiх
чiплялися, всiм ставали на шляху, без причини лаштувалися до бiйки,
нахиляючи до само© землi голову й нетерпляче загрiбаючи ратицею землю. Та
досить було старому туровi погрозливо заревiти або ще й наставити на
молодика сво© страхiтливi роги, як той полохливо вiдступав i простував у
пошуках ново© пригоди.
З усiх молодих вирiзнявся один. Вiдзначався незвичною мастю - вогниста
коротка шерсть, яка тiльки пiд волом починала темнiти, обiцяючи набути
колись того неповторного вiдтiнку, що бува╨ в старих турiв. Був якийсь
мовби вищий на ногах i за всiх молодих i за старих турiв, яких гнiтили до
землi важкi бугровиння м'язiв на ши© i на загривку. Якщо у всiх турiв
м'язи, мовби зiпхнутi якоюсь дивною силою, купчилися тiльки в переднiй
частинi тiла, то в цього вигравало м'язами все тiло. Вiн весело нiс сво©
загонистi роги, жируючи, пiдгецував головою, наче пiдбиваючи лобом щось
невидиме, пiдтанцьовував на мiсцi, перестрибував дорогу то одному туровi,
то iншому, лаштувався навiть до бiйки i з молодими й старими, iнодi й
схрещував сво© роги в несправжньому змаганнi, але вiдразу ж випручував ©х
i з веселим вибриком гнав далi.
Цей вогнистий молодий тур вельми припав до серця Сивооку, i хлопець
навiть вигадав для нього iм'я - Рудь.
Найчастiше Рудь сiкався до великого, мов чорна гора, тура, який бутiв
грiзно i потужно, аж, здавалося, двигтить земля вiд його бутiння. Якщо для
такого довелося б пiдбирати наймення, то лiпшого й не вигада╨ш, анiж -
Бутень. Може, той Бутень був найдужчим у турячому царствi, бо вiд його
ревiння полохливо забиралися геть усi табуни, а вiн вiв сво╨ чи не
найчислен-нiше сiмейство поважно i зверхньо. Нiхто не насмiлювався
перетнути йому путь; хто опинявся поблизу, намагався мерщiй забратися
геть, коли чулося його бутiння, то вже нiхто не пробував подавати голос,
бо видався б вiн кволим i немiчним.
Може, все це й було не до вподоби Рудю, а може, вигравала в ньому дурна
молода сила, яко© не знав куди подiти, i тому пхався вiн наперерiз Бутеню,
зачiпав його то так, то сяк, дратував бiльше й бiльше, аж поки увiрвався
тому терпець i могутнiй тур зупинився, пропускаючи повз себе свiй табун, а
сам погрозливо виставив проти Рудя сво© товстелезнi роги, на кожному з
яких мiг би зависнути отакий нахабний туренко.
З таких турячих рогiв у дiда Родима був лук. Вiн купив його у
про©жджого грецького купця за тяжкi грошi, бо гречин клявся, що такий лук
╨ тiльки в нього, що зробив його славетний заморський майстер i закляв,
через що нiхто не хотiв брати лука па продаж, а вiн рискнув, бо знав
майстрове закляття. А полягало воно в тому, що той, хто зумi╨ зiгнути лук
i натягнути тетиву, робитиме великi дiла. ╙ луки з буйволячих рогiв, i ©х
теж мало хто спроможний зiгнути, а хто докона╨ того, то ста╨ великим
во©ном або й князем, цей же лук i зовсiм незвичайний. Тодi Родим мовчки
посмiхнувся на купцеве базiкання, взяв лука, упер його одним кiнцем у
землю i зiгнув так легко, немов був вiн навiть не з мiцного тисового
дерева, а з молодо© вербини. I стрiляв тодi Родим з свого лука так далеко,
як нiхто б не змiг, але бiльше нiчого не встиг зробити, стятий мечами тих,
що прийшли пiд хрестом.
Ну, та були то роги неживi, про них Сивоок не став би й згадувати, коли
б не дiд Родим. Але й цей спогад, промайнув у нього за одну мить, бо вся
увага хлопцева скупчилася на двох потужних звiрах, старому й молодому,
гiнкому, в'юнкому, але ще не змiцнiлому, i затвердiлому в нерушимiй сво©й
силi. Один був мов веселе палахкотюче полум'я, другий - темний, нiби
земний кряж, один, здавалося, ще й не усвiдомлював до пуття, на що
зважився, другий трактував сутичку поважно, бо вже раз вiн став до бою, то
мав бути бiй, мав тут бути переможений i переможець, один мав пiти собi
далi, як i досi ходив вiльно й незалежно, а другий лягти, може, й довiку.
По тому, як напружилися м'язи на могутнiй ши© в Бутеня, як виставив вiн на
супротивника сво© неосяжнi роги, можна було не мати нiякого сумнiву щодо
перебiгу сутички, i Сивоок немало дивувався легковажностi Рудевiй. А той i
собi надувся, напиндючився, наставив сво© тонкi рiжки проти замшiлого
пакiлля старого i ще мовби й посунувся трохи наперед, щоб зчепитися в
смертельному по╨динку з непереборним досвiдченим туром, але в останню мить
зненацька стрибнув убiк, вихнув якось смiшно головою i, видно, й сам не
вiдаючи, що чинить, шпортонув Бутеня рогом в задн╨ лiве стегно. Вiн загнав
рiг так глибоко, що аж зупинився, переляканий свавiльним сво©м учинком,
але вiдразу ж схаменувся, рвонувся всiм тiлом ще бiльше убiк i, проорюючи
в заволохатiлому стегнi Бутеня широку й глибоку борозну, вирвав свою зброю
i кинувся навтiч.
Але Бутень не став його переслiдувати. Глухо заревiвши навздогiн сво╨му
вороговi, вiн тяжко повернувся i посунув до заростiв. З широко© рани била
густа червона кров. Тур iшов важче й важче, дедалi бiльше припадав на
поранену ногу, але не падав, мабуть, не хотiв ганьбитися перед усiм
турячим племенем, прагнув сховатися з сво╨ю бiдою, тому простував до
молодих хащiв, де знайшов би прихисток, i ©жу, i, може, воду.
Сивоок теж назирцi посунув за Бутенем, вiн безстрашно заглибився в
заростi, випереджаючи старого тура, знав-бо, що поранений звiр не
становить для нього жодно© загрози, а вiн сам ще надто малий, щоб його
лякався Бутень i зупинявся, зачувши чужий дух.
Росло там кiлька досить мiцних уже вiльх, навколо них вставала
памолодь, сонце майже не проникало в цi зеленi сутiнки, i земля тут нiколи
не висихала, була мокра, аж чавкотiло пiд ногами, мов на болотi. Потiм
раптом стала перед Сивооком неприступна стiна колючих драчiв, але вiн
пров'юнився й крiзь не© i знайшов там кругленьку латочку води, спокiйно© й
чисто©. Ледве встиг вiдскочити на другий бiк озерця в кущi, як задвигтiла
земля i, проламуючись важким тiлом крiзь колючки, впав до озеря Бутень.
Трохи полежав, розширеними нiздрями хапаючи повiтря, потiм поповзом
наблизився до води i став пити. Сивооковi здалося навiть, що озерце
поменшало, так довго i жадiбно пив Бутень. Напившись, вiн знов вiдпочив i,
не повертаючись, задки, смiшно вiдповз за драчi в молодий вiльшаник. Коли
Сивоок зазирнув обережно й туди, вiн побачив, що Бутень навперемiну
пожову╨ то молодi гiллячки, то якусь рiзучу траву, вмiло вибираючи ©©
широкi листочки з-помiж iншо©, клопiтливо пережовуючи ©х, аж зелена пiна
виступала в кутиках рота. Може, то була цiлюща трава, яку дiд Родим
прикладав до виразок? Але пiдiйти впритул до Бутеня Сивоок все ж не
наважився i, лишивши старого тура клопотатися сво╨ю раною, знов повернувся
туди, звiдки мiг бачити все туряче царство, найперше ж - молодого Рудя,
якому тепер вiддавав усi сво© симпатi©.
Рудь жирував, як i перед тим. Перестрибом iшов перед старими поважними
турами, нахабно обнюхував ©хнiх корiв, чiплявся до недосвiдчених ще
телиць, збрикував вiд дурного розуму, хвацько вигинав шию так, що аж
поколупував землю то одним, то другим рогом. Про Бутеня, мабуть, уже й
забув i зачепив його не з яко©сь там користi, а просто вiд надмiру сили.
I тут мовби щось штовхнуло Сивоока. А вiн сам на ще розтрачу╨ сво©
сили? Сто©ть тут, як пень, роззявив рота на турячi побо©ща, так нiби то
для нього доконечна потреба. Зовсiм випустив з виду, чого втiкав з
Ситникового городка, забув i про Величку, i про обiцяну ©й квiтку. А сонце
вже хилилося геть донизу i заповiдалася скора нiч, годi й думати вибратися
з пущi сьогоднi, доведеться тут i заночувати. Сивоок не боявся темряви й
самотностi, бо й до того, й до iншого зучений був Родимом, знав також, що
добрi боги оберiгають того, хто ©м до вподоби, з однаковою стараннiстю
вдень i вночi; так само, як удень, i вночi чату╨ на тебе бiсiвська сила, i
ти вже сам мусиш подбати, щоб ©й не пiддатися. Надовго ще стачить йому
Родимово© науки, Родимово© турботливостi. Ось за пазухою в нього шкiряний
кисеток, а там кресало з сизо© крицi, чорний кремiнь i сухий трут - теж
подарунок Родимiв, який завжди застерiгав: пуска╨шся бодай в найкоротшу
дорогу - май при собi вогниво, щоб завжди мiг обiгрiтися, вiдiгнати лихого
звiра, щось там спекти попо©сти.
Але вогню Сивоок сьогоднi так i не розклав. Перше, що заклопотаний був
тим, як вибратися з лiсу, бо попав у туряче царство несамохiть, дороги не
пам'ятав, а тепер хоч як намагався, все чомусь крутився навколо тих самих
мiсць, знов i знов попадав на галяви, де бродили круторогi велетнi, або
опинявся коло затишних озеречок, у яких невтомно трудилися з деревом вiчнi
пиляльщики i точильники - бобри. Не раз i не два завмирав вiн, милуючись
чудернацькими водяними створiннями, заздрив ©хнiй невтомнiй
заклопотаностi, ©хнiй дружностi.
А вечiр сiдав на лiси, вiв за собою нiч, повну загадкових шерехiв,
крикiв, зойкiв, в пущi мовби розпочиналося нове життя, набагато бурхливiше
й клекотливiше, анiж удень, головне ж - у сто крат загрозливiше. Нiч упала
на пущу якось зовсiм раптово, застала Сивоока геть неготовим, вiн не
подумав ще нi про вогнище, нi про захисток, тому вимушений був дертися на
перше гiллясте дерево, яке трапилося, влаштовуватися вгорi, щоб сяк-так
передрiмати до ранку, а вже тодi пробувати видобуватися на вiльний свiт.
Вiн проблукав кiлька днiв. Убив палицею якогось птаха, спiк його на
жару, як навчив колись Родим. Потiм у болiтцях шукав бульбистих солодких
коренiв, шукав довго, ще довше потiм смакував ними. Аби мав якусь зброю,
то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдi╨ш з голими руками?
Лiсовi мандри мають сво© закони. Якщо людина шука╨ i зна╨, що саме вона
повинна знайти, то рано чи пiзно вона свого доможеться. Але Сивоок
натрапив зовсiм не на те, за чим забився в пущу.
Коли вiн, уже вкрай охлявши, став, як здавалося, вибиратися ближче до
краю лiсу, i вже дихнуло вiльним вiтром, i дедалi бiльше траплялося на
путi просонцених кряжiв, де саме й луча-ються отi рiдкiснi синi квiтки,
одну з яких десь терпляче ждала мала Величка, Сивоока мало не спiткало
лихо. Вiн iшов, безтурботно виловлюючи обличчям сонцевi поцiлунки, легко
збiгав з пагоркiв, нечутно ступав по пухкому шаровi багатолiтньо© глицi,
вмiло пробирався крiзь чiпкi хащi. Його вухо вловлювало кожен потрiск i
бодай найменший шелест, його вигострене око постерiгало все явне й
прита╨не. Отак би й жити йому помiж деревами, в цьому свiтi, де залежиш
тiльки од власного вмiння й сприту, де нема╨ нi ситникiв, нi дурнуватих
тюх, нi отих чорних, iз срiбними хрестами. Згадав, що на обiйстi в
Ситника, хоч яке воно просторе, не росла жодна деревина, i немало
подивувався цiй обставинi. У них з дiдом Родимом росло чимало дерев, а
Родим ще й до того щовесни привчав Сивоока саджати бодай один прутик, який
десь згодом зазеленi╨ i звеселить не одне серце. Звичайно, таких слiв
Родим не казав, Сивоок сам думав про таке, коли наступно© весни на
торiшньому прутиковi набрякали бруньки i вистрiлювали з них маленькi,
чистi-пречистi листочки.
Людина повинна жити помiж деревами, тiльки вони ©© мовчазнi, вiрнi,
незрадливi друзi. Сивоок не знав пiсень, але в ньому сама складалася така
собi немудра пiсенька з чотирьох слiв, i поки вiн iшов, хтось повторював у
ньому чотири слова: "Людинi жити помiж деревами... Людинi жити..."
Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо i топко,
Сивоок, ще й не подумавши, мимоволi хитнувся за найближче дерево, голова
йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, i аж
тепер вiн весь похолов од страху. За кiлька крокiв, вп'явшись в шкарубку
кору дуба, стримiла коротенька чорнопера стрiла. Вона ще вихитувалася, ще
бринiла в нiй лиховiсна напруга польоту, i Сивоок аж здригнувся, уявивши,
як уп'ялася б вона в нього, аби стрiлець був не промахнувся, I чи то
вiдчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його
лучницькi здатностi, а чи вивихнукся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить
нова стрiла cуxo шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рiвнi
хлопцевого серця, i впала тут-таки разом з добрячим вiдламком кори. По
тому, як вона впала i як застряла перша стрiла, Сивоок збагнув, що
стрiлець поцiля╨ згори. Вiн став обережно роздивлятися i побачив те, що
мусив би побачити хоч трохи ранiше. На деревах порозвiшуванi були бортi.
Щоправда, вони були такi старi й замшiлi, що помiтити ©х мiг тiльки
надзвичайно досвiдчений спостерiгач. Але хiба ж Сивоок не вважав себе саме
таким? Видимо, вiн необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького
господарства, i от тепер хазя©н, вистеживши нежданого зайду, вирiшив його
покарати. Сивоок знав кiлькох бортникiв з тих, що приносили iнодi Родимовi
мед i вiск; були то похмурi вiдлюдьки, миршавi й упослiдженi, вони
виходили з лiсу лише на короткий час i знов ховалися туди, бо почували
себе там надiйнiше i спокiйнiше. Але чим мiг загрожувати тому невидимому
бортниковi вiн, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким ма╨ справу, чи вже
його вiдлюдькуватiсть сяга╨ аж так далеко, що вiн зустрiча╨ стрiлою
кожного, хто насмiлю╨ться бодай ступнути на його дiльницю!
Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, i нова стрiла квапливо
впала згори, цього разу пробивши хлопцевi край корзна. Стрiлець не
жартував. Вiн продержить так до захiд сонця, а там теж ще не вiдомо, чи
випустить з-за дерева, бо хто ж зна╨: може, вiн i в темрявi бачить, як
сова?
- Дядьку, - чимдуж загукав Сивоок, - не стрiляйте, дядьку!
На вiдповiдь - нова стрiла, щоправда, вже не така точна.
- Ну чого ж ви стрiля╨те, дядьку? - плачливо замолив Сивоок. - Я ж
малий!
Стрiли бiльше не було. Була мовчанка. А згодом, пiсля довгого
роздумування, до Сивоока долетiло:
- А я - великий?
Голос був тонкий, ще тонший, нiж у Сивоока, нагадував навiть чимось
голос Велички. Ото буде смiху, якщо там дiвчина!
- Я заблукав! - гукнув трохи жвавiше Сивоок. - Я не злодiй.
- А хто тебе зна╨. Пасешся тут коло наших бортей, - була вiдповiдь з
неба.
- Правда. Я шукаю квiтку, - переконував Сивоок.
- Брешеш, - не вiрив той.
- Синю квiтку.
- А хоч i чорну - однаково брешеш.
- Але ж це - правда! Я пообiцяв Величцi. Ти глянь на мене i побачиш, що
я мовлю правду. Не маю нi ножа, нi збро©. Ним би мав вирiзати тво© бортi?
- Не виходь, бо стрiлятиму!
- Але ж я внизу, а ти вгорi, я не заподiю тобi нiяко© шкоди.
- А звiдки зна╨ш, що я вгорi?
- Чую, та й стрiли летять.
- Ти, може, чарiвник? Не ворущись, бо так i пронижу!
- Та нi, я просто малий. Сивоок.
- Що то ще за ймення?
- Не знаю. Так зовусь.
- Ну то й постiй собi там за деревом.
- Але я мушу йти.
- Однаково стiй.
- Я блукаю по пущi багато днiв.
- Брешеш. Як-би мав жити?
- Голодний i хлялий.
Бортник знову довго думав i мовчав. Нарештi, заважився:
- Ну-бо пройди вiд свого дерева до сусiднього. Але помалу. Якщо
бiгтимеш - устрелю.
Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволi через вiдкрите
мiсце.
- Стiй! - гукнув йому ще й досi не видимий бортник. - Чому такий
здоровий?
- Та нi, я зовсiм малий. Менi десять або дванадцять лiт. Нiхто й не
зна╨.
- Як то нiхто? А мати?
- Не маю.
- Батько?
- Нiкого не маю.
- Де живеш?
- Нiде.
- А квiтку казав - кому ж вона?
- Величцi. Дiвчинка така маленька. Стрiв ©©, пообiцяв. Бо вона нiколи
не була в пущi.
Бортник знов довго думав.
- А постривай-но! - озвався нарештi. Вмiло й швидко став спускатися
вниз, i тiльки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей,
певно, мав там обладнану засiдку, з яко© бачив навколо все, сам
залишаючись непомiтним.
Вiн зiскочив на землю, тримаючи напоготовi натягненого лука з вицiленою
просто в Сивоока стрiлою, i недовiрливо став наближатися. Був зовсiм
маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обiймiв, але
обличчя мав розумне, кмiтливе, надто ж очi - в зеленому блиску, хитрi й
меткi.
- Здоровий ╨си, - так само недовiрливо промовив бортник.
-Меча Родимового учився пiдiймати, - виправдовуючись, сказав Сивоок, -
а меч був важкий. Нi в кого таких не було.
- А Родим - хто?
- Дiд мiй.
- Де ж вiн?
- Убитий.
- Ага. Що ж ма╨ш дiяти?
- Не знаю.
- А ота квiтка?
- Ну, знайду ©©, вiднесу Величцi, а потiм - не знаю.
- Брешеш. Нащо носити квiтки? Де ростуть, хай собi ростуть. Хто це ©х
мав носити?
- Та я не знаю. Пообiцяв Величцi, бо вона нiколи не бачила.
- Однаково брешеш. Ма╨ш же ти щось робити. Бортi доглядати, ловити рибу
або звiра, добувати скору...
- Нiчого не знаю.
- От аби я тобi повiрив, - сказав з якимсь жалем малий бортник.
- То що? - без особливо© цiкавостi поспитав Сивоок.
- А те, - вiдмовив той i вiдхилив лука набiк.
Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досi боявся бодай ворухнутися,
остерiгаючись, що дурнуватий бортник проши╨ його стрiлою.
- Зна╨ш, - сказав знову бортник. - Тебе як зовуть?
- Казав уже - Сивоок.
- Гарно. В тебе справдi сивi очi. Таких я не бачив нiколи, Мабуть, не
брешеш, раз у тебе такi очi. А я - Лучук. I батько в мене Лучук i дiд. Бо
всi дуже влучно стрiляли з лука. I я. Хочеш, у той сучок он попаду?
- Ану ж спробуй.
Стрiла посвистiла вгору i вп'ялася саме там, куди показував малий
Лучук.
- Ну? - поспитав той.
- Гаразд.
- Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив.
- Гм.
- А ти небалакучий.
- Та нi.
- Зна╨ш, у тебе брат ╨?
- Сказав же: нiкого.
- Ав кожного повиннi бути брати.
- Хай.
- В мене теж нема╨. Зна╨ш, - Лучук завiсив свого лука на плече, вiн
сягав у нього до само© землi, Сивоок подивувався навiть, як мiг малий
натягати тетиву. - Ти вже неси свою квiтку, а потiм повертайся до мене i
станемо братами.
- А як це?
- Ну просто - брати. Завжди разом, один за одного i один для одного.
- I що?
- А потiм утечемо звiдси.
- Куди ж?
- За пущу.
- Я з пущi нiкуди не хочу, - сказав Сивоок.
- Ну, ти приходь, тодi домовимося. Я тобi розповiм. Ти ще не зна╨ш.
Прийдеш?
- Ну, - Сивоок думав. - Не знаю. Може, й не знайду тебе.
- Та що! Це так просто. Иди, йди - i вийдеш на нашi бортi.
Сивоок трохи подумав ще, але очi в Лучука сяяли так чисто й чесно, що
вiн вирiшив бути вiдвертим до решти.
- В мене тур ╨, - сказав вiн недбало.
- Тур? - недовiрливо пiдiйшов до нього Лучук. - Вполював?
- Живий.
- То як же вiн - у тебе? В пущi?
- В пущi, але мiй. Знаю, де лежить. Поранений.
- Вiдвiда╨мо його тодi. Гаразд?
- Як я повернусь.
- Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобi подарую що-небудь? Стрiлу або нiж?
- Не треба, - вiдмовив Сивоок, - однаково нiчим вiддаровувати. Не маю
нiчого.
- Ти ж голодний! - згадав Лучук. - Давай нагодую тебе. Маю хлiб, а меду
зараз добудемо. Але щоб прийшов.
- Прийду, - пообiцяв Сивоок.
Обiцяти легко.
Вiн ще не знав безлiчi речей. Не бачив великих мiст, i здогадувався
трохи про них по купцях, що ©х спостерiгав у Родима. Не знав нi бояр, нi
князiв, нi iмператорiв i майже не чув про них i не уявляв, який може бути
зв'язок мiж ним i далекими володарями. Найголовнiше ж, що Сивоок зовсiм не
уявляв, у який час вiн живе. А то були дивнi, каламутнi часи. Часи, коли
люди дозрiвали швидко, старiли рано, часи, коли чотирнадцятилiтня королева
наказувала задушити вночi свого шiстнадцятилiтнього чоловiка (застарий для
не©) i сама приходила в темну спальню, стояла на порозi в довгiй ллянiй
сорочцi, тримаючи високо над головою свiчку, присвiчувала сво©м слухняним
челядницям, якi чинили розправу, скору i нещадну, i тупотiла ногами:
"Швидше! Швидше! Швидше!" То були часи, коли одинадцятилiтнi ╨пископи
посилали бородатих мiсiонерiв звойовувати для жорстокого християнського
бога новi терени, замешкуванi дикими поганинами, i, суворо суплячи сво©
рiденькi бровенята, погладжували золотi панагi©, прикрашенi сапфiрами i
дiамантами, слухали, скiлькох непокiрних убито, спалено живцем, утоплено,
порубано i скiлькох упокорено. "Не думайте, що я прийшов послати впокiй на
землю; не прийшов я послати впо-кiй, а меч". (╙вангелi╨ вiд Матфея, 10,
34.)
То були часи, коли нiхто нiкому не вiрив, коли вчорашнiй союзник,
одержавши заплату, сьогоднi виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на
хрестi перед iншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю,
вiдрубував мечем голову тому, з ким тiльки-но замирився.
Чи була тодi любов у тому темному i понурому столiттi? А певно ж, була,
але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так i зосталася непростеженою i
непомiченою, i жоден лiтописець або хронограф не занотував нiчого
свiтлого, нiжного, людяного, а тiльки кров, ру©ни, зради, пiдступи.
"Бо прийшов я, щоб поставити чоловiка рiзно проти батька його, й дочку
проти матерi ©©, й невiстку проти свекрухи ©©". (╙вангелi╨ вiд Матфея, 10,
35.)
I хто б то там побачив, як малий хлопчик у безмежнiй сво©й на©вностi
пiсля багатоденних блукань у дикiй пущi несе звiдтам дивно-синю квiтку до
похмурого обiйстя, оточеного високим гостроколом, з-за якого насилу змiг
утекти. Повертатися добровiльно в неволю заради яко©сь квiтки? Навiщо? I
кому потрiбнi квiти в такий безжальний час?
Та, мабуть, коли чиниш добро, то не дума╨ш про це. Заздалегiдь
обдумують лише пiдлоти.
Сивоок пообiцяв Величцi - отож не мiг не виконати сво╨© обiцянки. А
чому обiцяв, чому така дурна забаганка: принести квiтку з лiсу, тодi як у
Велички аж он скiльки макових квiток у городi?
Хiба вiн зна╨? Вперше зустрiв дiвчинку, неймовiрну iстоту, схожу чимось
на тих глиняних берегинь, що ©х витворював дiд Родим. I волосся в не©
незвичайне, i голос, i хода. Ходила вона так. Руки опущенi вниз, а долонi
вигнутi i пальцi розчепiренi, мовби вона бо©ться чогось, i очi опущенi
врозтiч за руками, за кожним пальчиком. Так нiби не йде, а збира╨ться
от-от злетiти, бо ©й тут нецiкаво. А вiн хотiв затримати ©© на землi. Не
мав нiчого, окрiм бачено© колись у пущi синьо© квiтки.
Вiн ходив навколо щiльного гостроколу, намагаючись вiдшукати бодай
шпарку, щоб прогулькнути на обiйстя i визирити Величку, шпортався в
присохлих ромашках, з жалем поглядав на свою квiтку, яка могла зiв'янути
вiд палючого сонця, i, втративши надiю виходити що-небудь, став тихенько
кликати: "Величко! Величко!"
Довго ходив, кликав i не чув, як потай стукнули засуви на воротях, без
рипу роз'©халися важкi половинки, творячи вузьку щiлину, крiзь яку миттю
пропхалися Ситник i Тюха, не бачив, як вони побiгли уздовж гостроколу
врiзнобiч, саме гукав знову сво╨ "Величко!" i притуляв вухо до нагрiтих
сонцем дубових паколiв, коли майнуло йому перед очима незграбне, волохате,
ненависне. Вiн одсахнувся вiд Тюхи i рiзко обернувся, щоб утiкати в другий
бiк, а там, розставивши руки, наче збирався ловити пiвня, розкарячувався
веселий Ситник, спливаючи потом торжества i вдоволення.
Вiд несподiванки Сивоок став. Вiн став майже на невловиму хвилю, але й
того виявилося досить для Тюхи, який навалився ззаду на хлопця,
пiдгрiбаючи його пiд себе. Сивоок ще здобувся на силi, щоб вирватися з
ведмежих зачепiв Тюхи, але вiдскочити бодай трохи вбiк, де б уже нiхто
його не наздогнав, не встиг, бо надбiг Ситник i накiрчив хлопця сво©м
важким жирним тiлом. Розлючений Тюха в сво©й рабськiй запопадливостi
вчепився й собi знову в малого, рвав на ньому корзно, бив куди попаде,
бризкав шаленою слиною.
Синя квiтка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок,
i ©© топтали босi Тюшинi ноги i ноги Ситниковi, взутi в мiцнi ремiннi
постоли, топтали жорстоко, безжально, всмак.
- Величко-о! - закричав з останнiх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись.
- Величко-оi
Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер вiн сво©м тiлом
прикрива╨ оту синю квiтку, безпомiчну, нiкому не потрiбну, на©вно
смiшнусиню квiтку, про яку хлопець, може, й забув, бо пам'ятав ще тiльки
про Величку, пробивалася ця пам'ять крiзь удари, крiзь бiль, крiзь
знущання.
- Величко-о!
I тодi сталося чудо. Воно налетiло з-за вигину гостроколу, сяйнуло
золотом волосся, бiлими ноженятами й рученятами, воно пiдбiгло до
знавiснiлих, засапаних, здичавiлих, вдарило маленькими кулачками по пухкiй
Ситниковiй спинi, заплакало-закричало: "Пустiть! Пустiть його!" Ситник
хотiв вiдтрутити дитину, вiн недбало погорнув дiвчинку товстою рукою, тодi
Величка вчепилася зубами йому в палець, Ситник завив вiд болю, спробував
висмикнути пальця, але гострi зуби ще глибше вп'ялися йому, не думаючи,
вдарив дiвчинку вiльною рукою. А Сивоок у цей час намагався пiдвестися,
якби тiльки йому вдалося стати на ноги та ще аби вiн хоч на два-три роки
старший, щоб мiг подужати оцих обох, о якби!
Але Тюха згрiб його знову, налягаючи на спину, тiльки й устиг Сивоок
наставити голову в черево Ситниковi, який, роз-правившись з дочкою, знову
повертався до нещасного хлопця, i чи то сам Ситник з розгону наштрикнувся
на голову, чи малий зумiв наддати вперед, а тiльки товстун здивовано
гикнув, пустив очi пiд лоб, промимрив: "Убив!" - i м'яко осiв назад. Тюха
пригнiтив Сивоока до землi i став ждати, що буде далi. Але тут знову
набiгла Величка, яку батько вiдкинув був геть, не помiтивши, в якому станi
Ситник, знову кинулася на нього, знов учепилася зубами йому в руку, i бiль
повернув череваня до тями, той змахнув рукою, вiдбиваючись од Велички,
швидко пiдхопився, заревiв до Тюхи: "Тягни його до ями!"
Так Сивоок опинився в ямi, виритiй у кутку Ситникового дворища,
прикритiй зверху товстими колодами, ще й приваленiй потiм важучим каменем.
Глечик з водою i крихкий просяний плескачик - ото й усе, що йому iнодi
подавав Тюха з вдоволеним посопуванням: радий був мати товариша по кабалi,
до того ж ще бiльш упослiдженого, спущеного вже й зовсiм низько. Сивоок до
нього й не обзивався. Що б то дало? Той, хто помагав закинути тебе в яму,
не ворухне й пальцем, аби ти звiдти видобувся. Це вже так. Мудростi
велико© тут не треба.
Спершу пробував вести лiк дням i ночам, бо крiзь шпари мiж колодами
свiтило сонце, i Сивоок навiть намагався пiдставляти пiд вузькi промiнчики
то руку, то лице, але згодом збився з лiку, бо сидiв довго, сонце на небi
зникло, пiшов дощ, в ямi захлюпала вода, вiн уже не мав де й лягти на пiч
i кулився як попало. Отодi й прийшла до нього Величка.
- Сивоок! - гукнула тихенько, мабуть остерiгаючись, щоб ©© не почув
батько. - Ти там?
- Тут, Величко.
Вона заплакала.
- Не плач, - сказав вiн.
Вона заплакала ще дужче.
- Я принiс тобi синю квiтку, - сказав вiн.
Вона й далi плакала.
- Але вони вiдiбрали, - сказав вiн.
Вона тiльки й могла, що плакати.
- Не плач, а то й я заплачу, - сказав вiн.
Тодi вона перестала.
- Ось я виберуся звiдси, то принесу тобi квiтку неодмiнно, - сказав
вiн.
- Тут такi важкi колоди, - знов заплакала Величка.
То нiчого, - сказав вiн.
- Я принесла тобi хлiба i вепрятини, але колоди такi важкi.
- Не бiда, - сказав вiн.
- Я й завтра прийду, - вона не переставала плакати.
- Ждатиму тебе, - сказав вiн.
Може, й прийшла, але вже Сивоока в ямi не застала. Вдосвiта його
витягли звiдти Ситник i Тюха, мiцно зв'язали руки сирицею, пiдвели до
знайомого вже хлопцевi вiзка, на якому тепер темнiла невеличка гнута буда.
Сивоока заштовхали у вiзок, спереду сiв Ситник, ховаючись пiд будою, по
якiй торохтiв краплистий дощ, Тюха розчинив ворота, i знов воля оточила
хлопця. Щоправда, мав вiн зв'язанi руки, був голодний i виснажений без
мiри, i без того мокрого його й далi шмагав безжальний дощ, бо мiсця пiд
будою вистачало для самого лише Ситника, але однаково для Сивоока це вже
була воля, бо не сидiв бiльше в ямi i вирвався з дубових обiймiв жахливого
гостроколу. Такий був радий, що навiть не подумав, куди й навiщо везе його
Ситник, та хоч би й подумав, то не вгадав би нiзащо, бо в сво©й дитячiй
на©вностi, яку чимдуж пiдтримував у ньому чесний Родим, Сивоок i в гадцi
не мав, що на тiй великiй i вiльнiй землi, де вiн зростав, можуть
продавати людей за срiбнi гривнi так само, як продавав колись Родим
глинянi горщики i глиняних богiв.
Та хоч i не вiдав нiчого про сво╨ майбутн╨ Сивоок, знав уже гаразд, що
сподiватися добра вiд усмiхненого Ситника йому не слiд, i незабаром по
ви©здi радiсть вiд волi змiнилася в хлопцевому серцi тривогою, вiн совався
в вiзку, то одним, то другим плечем намагався витерти змочуванi
безперервним дощем щоки i отак, ворушачись, став вiдчувати, що сириця в
нього на руках намока╨ бiльше та бiльше, ста╨ слизькою, i зда╨ться, варто
лиш трохи напружитися - i ти вивiльнишся. Сивоок смикнувся раз i вдруге,
мало не втративши рiвноваги, схитнувся до Ситника, той помiтив хлопцеве
вовтузiння, засмiявся:
- В буду хочеш? Нiчого, покупайся на дощику, смердиш вельми.
Сивоок мовчав. Принишк, злякавшись, що медовар одгада╨ його пота╨мний
намiр - i тодi кiнець усiм сподiванням. Але як тiльки про©хали ще трохи i
Ситник, дiставши з торби добрий кусень вудженини, став закладати за обидвi
щоки, Сивоок знову взявся за сво╨. Сириця, хоч була м'яка i слизька, не
дуже подавалася, треба було вперто розтягувати зав'язi, i тут ще
доводилося робити це потай, щоб не зауважив Ситник. Щоправда, той тепер
був заклопотаний ©двом, смачно плямкав, сопiв, зригував, мов жирний гусак,
знов вiдхоплював величезнi шматки, жадiбно ковтав, аж Сивооковi видно
було, як пiсля кожного ковтка нiби корч проходить по Ситниковiй спинi, i
вiн ще бiльше ненавидiв i самого Ситника, i те, як вiн жере, ненавидiв
пахощi вепрятини, од яких у голодному животi йшли млостi. I до Ситника
знов дiйшло щось - чи то необережний порух Сивоокiв, чи то зiтхання
хлопцеве, вiн недбало плямкнув через плече до малого товстими губами,
насилу проштовхуючи слова крiзь запханий рот, промимрив:
- Не схотiв шануватися. Жив би собi з Тюхою. У мене добре.
- Тюха-Матюха! - мало не плачучи, вiдбуркнув Сивоок, якому не хотiлося
мовити бодай слова до ситого медовара, але стриматися не мiг, щоб не
висловити свою зненависть i до нього, i до його дурнуватого холопа. -
Тюха-Матюха! - повторив, вважаючи, що знайшов саме тi слова, якi
якнайстислiше передають його зневагу i ненависть.
- Хочеш шматочок, - спитав подобрiлим голосом Ситник. Сивоок мовчав. Що
мав вiдказувати на таке вiдверте знущання? Але Ситника за©дала добрiсть.
Вiн пошпортався в торбинi, дiстав звiдти шматок хлiба, тицьнув його, не
дивлячись, до рота Сивооковi, потримав, поки той вiдкусив, потiм так само
наослiп подав йому шмат м'яса, в яке хлопцевi зуби вчепилися вже з бiльшою
поквапливiстю без жодних вагань.
- Смачно, правда? - чавкаючи, спитав Ситник.
- У-ум! - промимрив Сивоок, вдаючи, що зручнiше вмощу╨ться, i водночас
щосили смикаючи лiву руку з ослизло©, мов жаба, сирицi. Рука мовби
проскочила крiзь вузол, але потiм застряла ще мiцнiше, однак Сивооковi
чомусь здавалося, що вона от-от ма╨ виприснути, i вiн, не гаючись, став
уперто тягти ©© на волю.
- Шанувався б, то щодня б мав повен рот тако© вепрятини, - правив сво╨
Ситник. - Я добрий. Хочеш ще?
I, не ждучи вiдповiдi, знов подав Сивооковi наперемiну шмат хлiба i
шмат вепрятини, i хлопцевi зуби без перепрошувань зробили сво╨ дiло, аж
сам медовар здивувався i хихикнув:
- Ой жереш!
А в Сивоока вже були вiльнi руки. Щоправда, на правiй ще висiла сириця,
але то вже його не турбувало. Тепер вiн мац iнший клопiт; чи стрибати з
вiзка вiдразу, чи пiдождати, поки Ситник його нагоду╨ як слiд, бо голодне
його молоде тiло аж стогнало вiд бажання насититися. Але шлях якраз
проходив по верху крутого косогору. Сивоок збагнув, що лiпшого мiсця ждати
не випада╨, i рiшуче зробив вибiр мiж волею i ситiстю. Навiдлiг полоснув
Ситника мокрими вузлами сирицi по ситiй мордяцi, вискочив з вiзка i
покотився вниз, супроводжуваний розлюченими плачливими зойками медовара:
- Ой, убив! Ой, ой, ой!
Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще бiльше, тепер
уже вiд лютi на втiкача й на худобину, а що дужче вiн кричав, то швидше
несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п'ятами в геть протилежному
напрямку. Струмок трапився хлопцевi на шляху, Сивоок перелетiв його,
розплескуючи увсiбiч скаламучену воду, в грузькому полi мало не зав'язнув,
вчасно схаменувся i пустився в оббiг, утiкав од Ситника, прославляючи волю
i кленучи цей голий, вiдкритий усiм очам край, де годi знайти прихисток i
сховок. Нiколи вiн не повернеться сюди, нiколи! Не вийде з пущi,
зостанеться там назавжди серед могутнiх дерев, серед звiрiв, якi живуть
самi по собi i не заважають тобi теж жити, як хочеш.
...Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпанiший за Сивоока,
залишки корзна, що висiли на його худеньких плечах, намокли пiд дощем, i
тепер стало видно, яка то збиранина рiзномасних латок: шмат полотна,
обривок начисто облiзло© вивiричо© шкурки, ще якась брудна стьожка, а там
то й зовсiм лубок, вплетений на спинi. Замiсть портiв на Лучуковi висiли
смiшнi пацьорки, якi не прикривали навiть сорому. Сивоок, хоч наскрiзь
промоклий, хоч вимазаний в багно, поряд з нещасним бортником виглядав
майже багачем. Ще не зношенi вовнянi порти, мiцнi ремiннi постоли, корзно
доброго тонкого хутра поверх лляно© сорочки - весь справунок ще вiд
Родима, все придбане в купцiв, все таке, що хоч i на боярського сина. Ну,
там попротиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не так,
як на Лучуковi, бо на тому й розшарпуватися нiчому було.
- Стрiлець, а не можеш вполювати собi хоч на корзно, - посмiявся
Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упiймав сторчака.
- Ге, уполю╨ш, а все заберуть, - вiдмовив той.
- Як то заберуть? - Сивоок уперше чув, щоб так.
- А побори - не зна╨ш хiба? Для князя, для боярина, а там во╨вода з
дружиною наскочить, а там ще хтось...
- А сховатися - хiба нi?
- Де ж схова╨шся?
Це вже й зовсiм спантеличило Сивоока.
- Як то де? - вигукнув вiн. - А в пущi!
- Ге, - сказав Лучук, шморгаючи носом, - в пущi знайдуть. Тут ©м усе
вiдоме. Де бортi, а де лови. От би в полi. Там е де сховатися.
- Але ж там усе видко!
- Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща
тiсна, Вiд одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось
жде. Втечемо в поле!
- Не пiду, - сказав Сивоок, - я звiдти насилу вибрався. Нiколи не
повернуся.
- Ну й дурний, - байдуже сплюнув Лучук.
- Давай я тобi покажу в пущi таке мiсце, куди нiхто й не поткнеться.
- Де ж то?
- Там, де тури.
- Турiв теж упольовують. Ще й як.
- Але не там. Бо там ©х без лiку. Розтопчуть - лиш торкни бодай одного.
- I твiй тур там?
- Там. Тiльки це далеко. Тебе не шукатимуть?
- А хто мене шукатиме?
- Ну, батько.
- А вiн щодня молиться: "А щоб-тебе звiр розметав!" Тебе ж нiхто не
шукатиме?
- Мене шука╨ Ситник, але я до нього не повернуся бiльше.
Дурне то було дiло i непотрiбне. Але однаково не мали куди податися, то
й побралися неквапом у глиб пущi, втiшаючись волею, маючи себе за
неподiльних господарiв зеленого шуму. Перейшов дощ, затеплiло сонечко.
Лучук уполював косулю, i Сивоок зготував справдi князiвську печеню. Iшли
далi й далi, один одному розкриваючи лiсовi дива: то кущ, обсипаний
великими яскравими ягодами, що були схованi вiд стороннього ока i ярiли
сонцями, як тiльки пiдiймав один чи другий листок, то дику борть, повну
запашного меду, то тепле печище в синявi високих небачених квiтiв, то
хитро вибудувану нору дикого звipa, а там пiшли дiброви з вепрячими
ненаситними табунами, озера, забудованi бобрячими пiдводними палацами, i
вже на якийсь там ранок ©хнiх блукань вiдкрилися просторi галявини з
купами дерев i густими перелiсками i на тих галявинах - брунатно-сiрi
рухомi гори i пагорки великих i малих турiв.
Сивоок умiло провiв Лучука просто туди, де залiг поранений Бутень, тиша
там стояла така, що хлопцевi стало моторошно: невже старий тур загинув i
вони застануть тiльки обгризений вовчуками кiстяк? Зовсiм не ховаючись,
вiн швидко тягнув Лучука за собою, перший проскочив крiзь кущi на круглу
галявину i поточився назад, мало не зойкнувши вiд несподiванки.
На дощенту витолоченiй i стоптанiй на багно галявинi темною горою
височiв Бутень, мiцно вгрузаючи коротенькими нiжками в м'яку землю. Вiн
стояв боком до Сивоока i, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, i тiльки це
й врятувало малих заброд. Вони притьмом подалися назад у кущi, але й тут
©х пiдстерiгало лихо, бо кущi з другого боку затрiщали, застугонiла земля,
почулося нетерпляче сопiння, могутня вогнисто-руда туша, вiючи на хлопцiв
нетерплячою жаротою, проломлювалася просто на галявинку до Бутеня, i
Сивоок насилу встиг вiдсмикнути вбiк свого розгубленого товариша. Рудь
пхався до Бутеня.
Чи вiн уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певнiстю i
нагальнiстю, чи вже мiрялися вони знов i знов силою з старим туром тут а
чи там, на широкому роздоллi серед трав i дерев! Чи сам вiн одкрив Бутенiв
сховок i тепер доборював старого, користуючись його немiччю, а чи Бутень,
трохи оклигавши пiсля поранення, заманив сюди Рудя i спробував провчити
молодого нахабу?
Хоч як там було, але, мабуть, не вперше вони мiрялися тут силами, коли
судити з того, якою покинув цю галявинку Сивоок i в якому станi застав ©©
тепер.
Бутень не спав. Певно, вже давно зачув наближення свого супротивника i
тiльки вдавав сонливiсть, насправдi ж висталюючи кожен м'яз свого
потужного тiла. Досвiд пiдказав йому навiть, звiдки треба ждати Рудя, i
вiн наставив сво© страхiтливi роги точно в напрямку наближення ворога. I
як тiльки Рудь скочив на галявину, Бутень, майже й не зворухнувшись з
мiсця, вiдразу впiймав того на роги, не дав викрутитися, примусив iти в
бiйку лоб на лоб. Вийшло так, що Рудь мав тулуб трохи занесений набiк,
тому вiн вимушений був випрямитися, щоб пустити силу на силу, поки ж
переступав заднiми ногами, послабив натиск, з чого негайно скористався
Бутень. Вiн попхав Рудя назад, той задрiботiв ногами, став вiдступати,
вiдступати i, певно, ганебно б утiк, якби не вперся задом у товсту вiльху,
що росла на краю галявинки. Вiльха стримала вiдступ Рудя, вiн спробував
навiть перейти до наступу, але Бутень не давав послаблення, вiн пхав i
пхав наперед, водночас пильнуючи, щоб Рудь не вивихнувся з-пiд його рогiв,
гори м'язiв на ши© й холцi в Бутеня мовби ще зростали в сво©й твердiй
кам'яностi i гнiтили, гнiтили Рудя, не даючи тому нi часу, нi змогу
випростатися. Звичайно ж, Рудь не пiддавався так ото вiдразу. В його
молодому тiлi скупчилося вже чимало нагуляно© сили, опрiч того, була за
ним перевага в першому по╨динковi, коли саме вiн, а не Бутень завдав удару
сво╨му супротивниковi. Тут вiн не мiг вiльно вiдскочити набiк i знов
шпортонути рогом, затиснутий в суточках, але й зломити себе не дозволяв,
випружував свою шию, затвердiлу на дуб, затвердiлу, може, навiть дужче,
анiж Бутеня, хоч у старого тура й була вона вдвiчi товща. Певно,
сподiвався ще Рудь i на те, що в його молодому тiлi бiльше витримки, анiж
у старого тура, який ще не заго©в сво╨© рани. Головне для нього було -
стримати цей перший кам'яний натиск Бутеня, не поступитися, не зiгнути
шию, бо тодi велетенськi роги Бутеня пронижуть його наскрiзь.
А що натиск старого тура не згасав, а ще побiльшувався, то Рудь,
тупцяючи переднiми ногами, поступово бiльше й бiльше вигинався в хребтi,
вже його спина випнулася догори, вже переднi ноги ближче й ближче
пiдтупцьовували до заднiх, вже й шия погнулася донизу, так наче Рудь хотiв
сховати голову мiж переднiми ногами, тепер молодий тур увесь скручувався в
величезне м'язисте кiльце, яке ось-ось мало розпуститися i вiдкинути
старого Бутеня в ту саму хвилю, коли той витратить рештки сво©х сил. У
Бутеня вiд неймовiрно© напруги розтрiскалася на стегнi кора, що нею
затягло рану, i червона ропа за-сльозилася по волохатiй нозi, вiд усього
його величезного тiла здiймалася важка пара, виряченi баньки лiзли вже на
боки, так наче ось-ось мали луснути. Але Рудевi справи були ще гiршi. Вiн
дрiбно тремтiв вiд напруги всiм тiлом, кожен м'яз, кожна жилка зсудомлено
тiпалася в нього, ноги йому якось дивно вихлялися, а спина вже напнулася
так, що мала неодмiнно зламатися в самiй сво©й серединi.
I якраз тодi, коли здавалося, що Рудь зломиться, як висхла вервечка,
вiн останнiм зусиллям вивихнувся набiк i важко впав у багно. Боки йому
ходили ходором, руда шерсть змокрiла на хлющ, з роззявленого рота
висунувся безсилий потемнiлiй язик.
А Бутень стояв над сво©м поверженим ворогом нерухомий i байдужий. Не
добивав того i не вiдходив вiд нього, так нiби хотiв утiшитися до кiнця
сво╨ю перемогою. Насправдi ж знерухомiв вiн од безсилля, од остаточно©
вичерпаностi. Мiг ще втриматися на ногах - ото й усе.
I довго було так. Один лежав, хлипаючи здухвинами, а другий нерухомо
темнiв над ним, загрозливий тiльки видом сво©м, а насправдi теж безсилий.
Потiм Бутень, якому не годилося виказувати свою вичерпанiсть, все ж таки
спромiгся ступнути вбiк до калюжi з водою, неквапом занурив туди морду,
довгопив i, грiзно забутiвши, почалапав крiзь кущi до свого племенi, яке,
певно, з радiстю повiта╨ його повернення.
А Рудь ще якийсь час полежав, а потiм трохи посунув голову, бо на
бiльше не стачило сили, видовжив ще далi язика, загнув кра╨чок ковшиком i
став хлебтати по-собачому воду з то© само© калюжi, в якiй вгамував свою
спрагу Бутень. Вiн хлебтав довго i тяжко, з великими перепочинками, бо
навiть на таку просту рiч був нездатен. Сивоок тихо штовхнув Лучука,
показав очима: гайда.
Вже коли були далеко, Лучук сказав з жалем:
- Гарно язика солопив, так i бажалося менi пiдскочити та вiдкабетувати
ножем. Ото б печеня була!
- Дурний ти, - незлобиво сказав Сивоок.
- Я старший за тебе на три лiта, - образився Лучук.
- А розуму не ма╨ш.
- Зате в тебе розум - носити квiтки з пущi.
- А що, - зачеплений за живе, спалахнув Сивоок, - носив! Хочеш - ще раз
понесу!
- Щоб знову попасти до ями!
- А я хитрiшим буду. Перекину Величцi квiтку через гострокiл - i так.
- Як же ти перекинеш?
- Бо я грудку можу кинути далi за будь-кого.
- Нащо тобi грудка? Можеш свою квiтку причепити менi до стрiли, я й
закину ©© за гострокiл. Я все можу.
Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не
посварився.
- А тодi пiдемо далi, - сказав вiн. - Хай Величка гада╨, звiдки впала
па не© квiтка.
- А коли ©© знайде Ситник? - поспитав Лучук.
- То й хай гада╨, звiдки впала на нього стрiла.
- Однаково гаразд! I пiдемо далi полем!
- А потiм пущею.
- А тодi полем!
- I пущею!
...Тiльки й слiду вiд них було, що дивна стрiла посеред Ситникового
обiйстя з почепленою до не© синьою квiткою з найглибшо© пущi.
1941 РIК
ОСIНЬ. КИ╞В
...Ми готовi почати заново завтра й щодня ту саму веслу карусель.
П. Пiкассо
Професор Адальберт Шнурре любив точнiсть. Вiн пишався своею точнiстю.
По ньому, як колись мешканцi Кенiгсберга по фiлософу Канту, можна було
перевiряти хронометри.
Вiн з'являвся на концтабiрнiм плацу рiвно десять хвилин на десяту.
Щоправда, назва "плац" мало пасувала до розбагненого пустиря, але,
по-перше, пустир був умiло обплутаний двома рядами новенького, привезеного
аж з рейнських заводiв колючого дроту, а по-друге, на тiй частинi пустиря,
яка мала спадистий нахил до безконечних ки©вських ярiв, до професорового
при©зду табiрна охорона завжди вишиковувала всiх ув'язнених, незважаючи на
©хнiй вiк, стать i стан, у якому вони перебували, а слiд додати, що
бiльшiсть з тих, хто попав за колючий дрiт цього ки©вського концтабору,
перебували в тому станi, який мав неодмiнно кинути ©х униз, до ярiв, де
вже цiлий мiсяць методично вистукували кулемети.
Гефтлiнгiв, тобто ув'язнених, вишиковували на плацу о дев'ятiй для
апелю, простiше кажучи, перевiрки. Нiмцi не квапилися. Погода стояла
дощова, золото© ки©всько© осенi, про яку так багато вони начулися, цього
року чомусь не вийшло, рано впали холоди, облiтало листя, клубочилося
сiрими хмарами небо. Вставати вдосвiта в таку негоду не хотiлося, отож i
гефтлiнги могли собi поспати до дев'ято©, надто ж якщо брати до уваги, що
в багнюцi, просто неба не дуже-то наспишся, хоч i небо над тобою, i земля
пiд тобою нiбито й тво©, рiднi.
Апель тривав довго - пiвгодини, а то й годину. Перераховували по десять
разiв, прискiпувалися, когось били, когось виставляли в окрему шеренгу,
яка мала вже сьогоднi вiдмарширувати до ярiв (а хто сам не мiг
марширувати, того вiдтранспортовували автомашинами, бо завойовники були
багатi, цивiлiзванi, технiзованi й машинiзованi аж по саме нiкуди),
крутили й вертiли змучених людей, всiляко вiдтягуючи ту жадану для всiх
ув'язнених хвилю, коли гнали ©х до "кухнi", де пикатий кухар важким, на
довжелезному держалнi черпаком (щоб зручнiше було бити неслухняних по
головi, стоячи на сво╨му кухарському тронi) налл╨ нiзчимно© баланди
кожному в те, що вiн ма╨: кому в бляшанку вiд консервiв, кому в казанок,
кому в каструльку, передбачливо захоплену з дому, кому в кепку, а кому й
просто в долонi, бо посуд тут цiнувався вище золота, i вже коли ти не мав
посудини, то й не мiг мати нi за якi багатства свiту.
Але з того часу, як професор Адальберт Шнурре вирiшив прибувати до
табору рiвно десять хвилин на десяту, табiрнiй охоронi доводилося
квапитися i закiнчувати апель за десять хвилин, нi на секунду пiзнiше, бо
штурмбанфюрер Шнурре любив точнiсть i за найменший вiдступ вiд не© вимагав
якнайсуворiшого покарання, а штурмбанфюрера Шнурре боялися всi - вiн
виконував у Ки╨вi дуже важливе доручення, отже, мав надзвичайнi
повноваження.
Хоча, якщо казати правду, професор Шнурре все ж давав сво©м
спiввiтчизникам ще двi-три хвилини на звершення клопiтливих апелевих
справ, бо, пройшовши на середину плацу, що являла собою найвищий пагорб на
цьому обгородженому дротом окрайцевi ки©всько© землi, дозволяв собi трохи
помилуватися мальовничим виднокра╨м, якого навiть вiн, досвiдчений
мистецтвознавець, не мав з чим порiвняти.
Хвилясто здiймалися лагiднi ки©вськi узвишшя, порозрiзуванi спадистими
ярами, i кожен такий вигин значився дивовижною храмовою спорудою: то
Андрi©вська чудо-церква на краю Староки©всько© гори, .то, мов повстале з
глибини тисячолiття вiзантiйське видиво, Денисiвський монастир, то схована
у розхилку ярiв коло самих нiг професора Шнурре Кирилiвська церква, а
далi, за Подолом i Куренiвкою, за покритою низькими осiннiми хмарами
стародавньою Оболонню, сталево зблискував Днiпро i вгадувалася свiтла
Десна, що зливалася з сво©м древнiм отцем. Яке чудо! Професор зiтхнув од
розчулення, дiставав хусточку, витирав обличчя, власне, хотiв витерти самi
очi, але не мiг же вiн виказувати перед усiма свого розчулення, вже лiпше
послатися на вологiсть ранкових ки©вських туманiв.
Поки штурмбанфюрер Шнурре милувався пейзажем, його денщик розставляв
складаний парусиновий стiльчик i, завмерши в положеннi "струнко", ждав,
поки начальство сяде, а перекладач, молодий прогонистий зондерфюрер, з
нахабними очима, схованими за скельцями пенсне, вiдкашлювався, прочищаючи
горлянку для затяжно© мови.
Професор, а водночас i штурмбанфюрер, Шнурре сiдав, кивав денщиковi,
дякуючи за стiльчик i даючи знак, що той може стояти вiльно, мило
всмiхався до перекладача i вимовляв щоразу те саме: "Альзо, майне дамен
унд герен", що означало: "Отже, мо© дами й панове!"
Потiм ще вiн питав, на чому ми зупинилися, так нiби все це вiдбувалося
в унiверситетськiй аудиторi© i перед ним веселi студенти-буршi, а не
змученi, вмираючi ув'язненi. Нiхто не вiдповiдав професоровi Шнурре, та
вiн i не сподiвався на вiдповiдь, сам гаразд пам'ятав, на чому зупинився
минулого разу, i тому, виждавши для годиться, булькотливим голосом
продовжував сво© дивовижнi табiрнi читання.
Перша фраза була теж завжди та сама: "Як стверджував мiй сталий
ки©вский кореспондент професор Гордiй Отава", далi починалися варiацi©.
- Як стверджував мiй сталий ки©вський кореспондент професор Гордiй
Отава, iсторичний процес розвитку мистецтв повинен уявлятися нам чимось
нiби нанизаним на ╨диний стрижень рiвномiрно еволюцiонiзуючо© "художньо©
волi", якогось послiдовного стилеперетворення, яко©сь етнографiчно©
формули, яка завжди зберiга╨ в собi елементи незникаючо© традицi©. Як люди
передають у спадок сво©м дiтям усе краще, що мають, але водночас не
дозволяють дiтям не бути схожими на себе, так i мистецтво в сво╨му
невпинному розвитку завжди спира╨ться на якiсь несхитнi пiдвалини, i в
ньому завжди можна вiдшукати архетипи, як знаходимо ми ядро в кожнiй
горiховiй шкаралупi, якщо, звiсно, горiх не зiпсований.
Звичайно, це погляди не новi, вже мiй спiввiтчизник Вельфлiн, який
фактично першим створив науково послiдовну iсторiю мистецтв, сво©м
науковим методом, опертим на порiвняння елементiв i структур художнiх
творiв, мимоволi наштовхнув на iдею невпинно еволюцiонiзуючого мистецтва.
На професора Отаву, гадаю, як на запеклого матерiалiста, вплинув i Чарльз
Дарвiн з його теорi╨ю виникнення й розвитку видiв. Я примiтивiзую, але
прошу зрозумiти мене правильно: в даному випадку я не намагаюся принизити
професора Отаву, а тiльки дошукуюся кореня його помилкових поглядiв. А що
такi погляди помилковi, показу╨ навiть не iсторiя, в яку зараз не час
заглиблюватися, а саме життя.
Мав слушнiсть Дiльтей, який висмiював уявлюваний поступовий розвиток
мистецтва, що, зрештою, став (цитую по пам'ятi, тому можлива неточнiсть)
"витвореною в головi штучною логiчною пряжею, завислою в повiтрi i
позбавленою грунту". Мистецтво розвива╨ться стрибками, створене сьогоднi
може бути абсолютно несхоже на те, що творилося ще вчора. Новi суспiльнi
формацi©, якi приходять на змiну старим, вимагають i цiлковито нового
мистецтва. Перемога нового ладу ставить перед мистецтвом новi завдання.
Хтось хоче заперечити? Але ж цс так очевидно. Ми братимемо приклади в
сучасностi. В ╙вропi встановлено новий порядок, принесений у вiдсталi
колись кра©ни i землi доблесними солдатами фюрера. Що ми мали тут, i що
ма╨мо тепер, i що сподiва╨мося мати?
Професор Шнурре заплющив очi. Вимальовував майбутн╨ мистецтва при
"новому порядку", який запану╨ в ╙вропi.
- Яка тут еволюцiя? Яка поступовiсть розвитку? Геть усi пережитки, якi
звуться традицi╨ю! Ми повиннi заявити, що вiд народження Iсуса Христа в
свiтовому мистецтвi панувала лише одна традицiя i то -
╨врейсько-занепадницька. Нарештi ми зможемо очистити мистецтво, створити
цiлком нове, по-справжньому високе, небачене. Хтось хоче заперечити?
Звичайно, кожен з них мiг би заперечити. Хоч би посилаючись на iмена
великих нiмцiв, вiдомi всьому людству. Хоч би вказавши професоровi Шнурре
на неймовiрну плутанину в його розбалакуваннях. Хоч би, зрештою, плюнувши
йому в пику вже тiльки за те, що вiн надягнув на себе мундир
штурмбанфюрера (бо нiхто не знав ще й та╨мно© мiсi© Шнурре в Ки╨вi).
Але тi змученi, голоднi, стероризованi, вiдданi на понищення люди, якi
стояли перед професором Шнурре, мали в думках iнше, зосереджувалися в тi
хвилi зовсiм не па абстрактних теорiях, а насамперед на вирiшеннi
оголеного в усiй свон©й жорстокiй вiдвертостi питання: хто кого? Серцем
вiдчували, що фашисти будуть поконанi, вiрилося тiльки в це, жилося тiльки
цi╨ю надi╨ю, а жахливе буття наштовхувало на розпачливу зневiру, а в ярах
не вгавала катiвська стукотнява кулеметiв, а великi армi© десь
вiдкочувалися й вiдкочувалися на схiд, i вже окупована була майже вся
Укра©на i фашисти пiдходили до Москви.
Окрiм того, всiм було вiдомо, що зiбрали ©х тут зовсiм не для дискусiй
з фашистським професором на теми з iсторi© мистецтва, а з твердо
визначеною метою. Мета ця була: вiдшукати серед них, вилучити з ©хнього
загалу, з ©хнього на перший погляд досить одноманiтного, а насправдi
рiзноманiтного, як кожне людське, середовища ки©вського професора Гордiя
Отаву, який чомусь пильно знадобився окупантам.
За кiлька днiв до цього ©х збирали не раз i не два, i начальник табору,
зовнi байдужий, атлетично збудований офiцер, через перекладача звертався
до них з такими словами: "Мiж вас знаходиться професор Гордiй Отава.
Пропоную професоровi Отавi зголоситися табiрному командуванню добровiльно,
при цьому обiцяючи йому збереження життя i цiлком цивiлiзоване з ним
поводження". Коли ж професор Отава не вiдгукнувся на таку пропозицiю,
звернення до в'язнiв набуло iншо© форми:
"Той, хто вкаже табiрному командуванню на професора Отаву, одержуватиме
полiпшене харчування i буде переведений до табору, де ╨ теплi сухi бараки
i постiль для спання".
Отже, покажи професора Отаву - i спатимеш на м'якому!
Однак аматорiв м'якого й солодкого спання щось не знайшлося. Якось
виходило так, що тi, хто знав професора Отаву, не мали нiякого намiру
виказувати його фашистам, а якщо, може, й були в таборi люди, якi могли б
спробувати вимiняти зайву порцiю баланди на професора, то вони нi сном нi
духом не вiдали, де тут може переховуватися справжнiй професор, серед цих
немитих, неголених, замазурених обдертюхiв. А може, й не треба так погано
думати навiть про двох-трьох з усiх ув'язнених. Бо хоч люди не святi i
всяк хоче жити, але справа з видачею професора Отави набирала ваги вищого
принципу, це була чи не ╨дина для всiх кинутих за дрiт нагода довести
вороговi свою твердiсть, незламнiсть i, коли хочете, зневагу.
Не дiждавшись нiчого вiд сво©х в'язнiв, комендант так само байдуже дав
час для роздумiв до обiду, пригрозивши, що в разi мовчанки вiн розстрiля╨
кожного десятого. Однак цю його заяву зустрiнуто було майже скептично,
якщо можна взагалi говорити про наявнiсть такого почуття в душах змучених
i позiрно зломлених людей, комендантовi здалося навiть, що уловлю╨ вiн то
там, то там посмiшки на виснажених обличчях, i вiн зрозумiв, що вони все
прекрасно знають, знають його безсилля будь-що зробити з ними, будь-чим
залякати, бо хiба ж можна залякати людей, якi вже вмерли, а всi вони
вважали себе мертвими з то© хвилi, як захоплено ©хн╨ велике мiсто, а ©х
самих кинуто сюди або вiдразу загнано в глинища ярiв i розстрiляно.
I хоч як намагався комендант виказати свою байдужiсть, але ве втримався
i тихо вилаявся, згадавши святе розп'яття i ще якесь доволi абстрактне
поняття, бо досить добре вiдав, що навiть сво╨© теперiшньо© погрози
здiйснити не зможе i не розстрiля╨ нi десятого, нi сотого, нi взагалi
жодного з цього табору до того часу, поки не вивудять звiдси того клятого
радянського професора, який так пильно знадобився штурмбанфюреру Шнурре,
що прибув до. Ки╨ва з надзвичайним повноваженням на чолi та╨мничо©
есесiвсько© команди.
I через те, що професора Отаву не було знайдено нi до обiду, нi до
самого вечора, нi вночi, хоч в'язнiв тримали на ногах до ранку, не даючи
нiкому бодай присiсти, штурмбанфюрер Шнурре заявився рiвно за десять
хвилин пiсля початку апелю, щоб задемонструвати свiй власний метод
вiдшукування професора Отави, якого вiн, на превеликий жаль, нiколи не
бачив, але якого вельми добре знав.
Так почалися дивовижнi лекцi© професора Шнурре на теми шляхiв розвитку
мистецтва перед ув'язненими ки©вського концтабору восени сорок першого
року.
Якби Адальберт Шнурре спробував читати сво© лекцi© на пустельному
березi розшумленого моря, то й тодi б мiг сподiватися на якесь там
вiдлуння, бо не всi б його слова тонули в розбурханiй стихi©: сякi-такi
море б вiдкидало йому назад. Якби вiн викрикував сво© просторiкування
просто в глухий кам'яний мур, то, згiдно з законом вiдбиття, його крикнява
поверталася б до нього, хай i понiвечена та знеформлена. Якби и гукав
нiчному притишеному небу, то небо вернуло б його погуки землi, а та б
прикотила ©х до професора луною.
Але тако© зневажливо© глухоти, яку виказували до професорово© мови цi
люди, нiхто б не знайшов нi в живiй, нi в неживiй природi.
Вони стояли не мертво - уважне професорове око це вiдзначало. То якесь
сколихнення час вiд часу перебiгало по нерiвнiй шерензi, мовби
зсудомлюванiй вiд болю, i тодi Шнурре знав, що то подiяли не його високi
теорi©, а нелюдське виснаження i десь у глибинi хтось там мав упасти на
землю, але його пiдтримували, водночас ховаючи вiд пильних очей наглядачiв
i самого "лектора", то хтось, вже й не ховаючись, переступав з ноги на
ногу, то хтось дивився на захмарене ки©вське небо, то повертав голову до
ярiв, де вже зранку починалося татакання кулеметiв. Але все це безмовно,
нiхто не виказав видимо© неуважностi, якось виходило навiть так, що всi
пильно дивилися на професора Шнурре, не спускали з нього погляду, навiть
одвертаючись на мить туди чи сюди, отож у нього не було нiяких пiдстав
скаржитися на невдячнiсть аудиторi©, його лекцi© пе переривалися жодним
iнцидентом, спокiйним голосом, не пiдвищуючи тону, вiн вiдчитував черговий
шматок, пiдводився, дякував за увагу, денщик складав його стiльчика,
перекладач знiмав пенойе й протирав скельця, i вся трiйця, очолювана
штурмбанфюрером, йшла собi, щоб назавтра прибути знову.
Професор Гордiй Отава теж стояв у шерензi приречених i теж мав слухати
безглуздi лекцi© професора Шнурре. Та чи й чув вiн ©х?
Вiн, як i всi, теж дивився на одутле обличчя професора-штурмбанфюрера,
але бачив не бiлу невиразну пляму, посеред яко© ворушилися самовдоволенi
губи, - вiн бачив Ки©в. Ки©в обставав його з усiх бокiв, вiн був у його
коротких, уривчастих, страшних снах пiд холодними дощами, вiн був спершу
великим, теплим, живим, всемогутнiм i нерушимим, як стiна Оранти в
Софiйському соборi, здавалося Гордi╨вi Отавi, що Ки©в ще простяга╨ до них
сво© руки i ще пiдтриму╨ ©х бодай на духу, пiдтриму╨ навiть тодi, коли
вони вже падають, коли вже несила пiдвести змучене тiло i тiльки очi
вперто летять догори i шукають i питають, i не вiрять: "Як же це? Чому?"
Але днi сунулися в невпиннiй сiростi, хмари залягали весь Ки©в,
залягали i налягали на нього щодалi дужче i бiльше, i в серце професора
Отави стала продзюркувати тоненькими цiвочками зневiра. Хтось тут був уже
мертвий: або ж вiн сам, Гордiй Отава, або й цiлий Ки©в, бо нi один, нi
другий не приходили на помiч один одному, кожен змагався в самотi, може,
змагався з самотою, а може, й з умиранням?
I коли щоранку Адальберт Шнурре милувався завойованим великим
праслов'янським мiстом i розчулено зiтхав у неубут-ньому захватi перед
мальовничiстю ки©вських пагорбiв i ки©вських соборiв, для Гордiя Отави i
його товаришiв то були найтяжчi хвилини.
Бо тодi Ки©в здавався ©м великим, безмежним цвинтарем, а храми, собори,
монастирi на його задощених пагорбах стояли, мов каплицi смутку, i хрести
на них - наче кiстлявi символи вмирання.
Професор Шнурре мiг бачити тiльки те, що лежало перед очима, йому й
того було задосить для вдоволення пихи переможця i переможця не простого,
а з витонченим, високорозвине-ним художнiм смаком.
А Гордiй Отава бачив увесь Ки©в так, неначе пiднiмала його дивна сила
над мiстом, але все поймалося для нього сiрою iмлою, всi ки©вськi гори
схожi були чомусь на Байкову гору, в чiткiй розкресленостi центральних
кварталiв i в милiй плутанинi маленьких вуличок i провулкiв знову було
щось вiд цвинтарного змiшання порядку з безладдям, вiн мимоволi бiг думкою
до то© але© Байкового кладовища, де пiд чорною камiнною плитою спочивав
його батько - Всеволод Отава, а ще давнiше на тому-самому кладовищi злiг
його дiд Юрiй, iснувала неписана традицiя в родинi Отавiв - називати синiв
тiльки слов'янськими iменами, це йшло вiд ©хнього патрiотизму. Але чи вже
така це ознака патрiотизму - неодмiнно вмирати в тому самому мiстi й бути
похованому на тому самому кладовищi?
В сво© сорок шiсть рокiв професор Отава був далекий вiд думок про
смерть. Тепер отут, у вбиваному й топтаному Ки╨вi мiг бути вiдвертим. Не
хотiв помирати перш за все тому, що мав малого сина i просто не мiг собi
уявити, що б робив його Борис без батька. По-друге (а може, саме це й було
по-перше?), не хотiв помирати просто задля самого себе. Бо хотiв жити!
Перш за все жити, а вже потiм решта: його робота, його теорi©, його мрi©.
Коли- його невiдь-чому схопили й кинули за дрiт, вiн спершу вважав, що це
помилка. Але потiм зрозумiв, що всi, хто з ним був, думають так само, i
повинен був, як чоловiк мислячий, зiзнатися перед самим собою, що помилки
нема╨ жодно©, - ╨ жорстока закономiрнiсть вiйни. То вже iнша мова, що сама
вiйна - найжахливiша помилка людства, але не тут i не тепер доводити
комусь цю iстину.
I, ставши жертвою стихiйностi, професор Отава на довгий час сам
пiддався невизначеностi, вiн плавав у якiйсь порожнечi, з яко© не бачив
виходу, з цiлковитою байдужiстю зустрiв намагання нiмцiв вивудити його з
табору для якихось сво©х цiлей, i хоч це обiцяло, може, життя, хто мiг
таким чином уцiлiти (ймовiрно, тiльки ймовiрно!) - не вiдгукнувся i навiть
прирiк собi в думцi, що коли його хтось видасть, то вiн не вiдкри╨ться
фашистам, навiть будучи розiп'ятий на хрестi.
Може, саме тому перших два чи три днi Гордiй Отава абсолютно не чув, не
розрiзняв жодного слова з "лекцiй" Адальбер-та Шнурре. Вiн стояв десь
збоку, дивився поза професором Шнурре, дивився на свiй Ки©в, i з його уст
виплiталося щось - чи то бiль, чи то посмiшка вiд дорогого спогаду, а чи
глумливiсть, адресована отому чоловiковi в есесiвському мундирi,
чоловiковi, який перед вiйною, ще зовсiм недавно, називав себе професором
i з незбагненним запалом ув'язувався на сторiнках наукових журналiв у
гострi суперечки з питань мистецтва.
Тепер його власна наукова суперечка, яку вiв перед вiйною з професором
Шнурре, видавалася Гордi╨вi Отавi цiлком чужою, непотрiбною, вона стояла
десь збоку мертвим докором, суперечка стала мовби живою iстотою, вона
прибирала то вигляд сумно© заплакано© жiнки з безпораднiстю в пiднесених
руках, то ставала дивною двоголовою iстотою, мов прадавня Горгона, i тi
двi голови намагалися загризти одна одну, а поряд iз цi╨ю
зматерiалiзованою суперечкою вставали з одного боку чемнi й вза╨мно
ввiчливi професори Отава i Шнурре, в середньовiчних мантiях, обшитих
горноста╨м, неначе у володарiв, а з другого боку теж Шнурре i Отава, але
вже в нинiшньому станi, вже як запеклi смертельнi вороги, один там, на
пiдвищеннi, охоронюваний силою i збро╨ю, а другий внизу, кинутий аж до
найбiльших глибин, де життя межу╨ зi смертю, полишений на власнi сили, на
самого себе.
А колись же було все так розмiрене конкретно, так спокiйно й неквапно,
©хнi статтi навперемiн з'являлися в журналi, що виходив один раз на
квартал, тобто всього лиш чотири рази на рiк. Журнал, як бiльшiсть суто
академiчних нiмецьких видань, розрахованих на все╨вропейську аудиторiю,
мав назву з неодмiнним "фюр": "Цейтшрiфт фюр..."
От тобi й фюр, от тобi й цур, от тобi й пек!
Хто б мiг передбачити, що справа обернеться таким дивним робом?
Професоровi Отавi навiть докоряли за те, що його науковi iнтереси скупченi
на занадто вiдлеглих у часi проблемах. Кому це може бути цiкаво - початки
християнського мистецтва?
Власне, Отава й не став би встрявати в суперечку з невiдомим
марбурзьким професором Шнурре. Але цей Адальберт Шнурре виступив у
нiмецькому журналi з великою статтею, де викладав "свою теорiю" про
характер малярства первiсних християн у римських катакомбах.
Теорiя була досить немудра. Шнурре намагався довести первiсно близький
зв'язок мистецтва катакомб з язичеським малярством епохи iмператорiв.
Камери в катакомбах, мовляв, прикрашалися так само, як i взагалi тодi
прикрашалися живописом рiзнi примiщення (для прикладу, в Помпеях, де це
можна простежити найвиразнiше: стiни роздiлялися лiнiями i обрамленням на
рiзнi поля, а вже цi останнi пожвавлювалися мiфологiчними фiгурками. З
цими чисто язичеськими декоративними схемами переплiталися християнськi
мотиви, численнi символи i натяки, молiльники "оранти" й iншi постатi, а
також маленькi бiблейськi сценки по вибору, вплив на яких виявила лiтургiя
мертвих.
Погляди цi були помилковi, до того ж належали вони зовсiм не
професоровi Шнурре, а нiмецькому вченому Вiльперту, який ще 1903 року
видав у Фрейбурзi прекраснi кольоровi таблицi "Малярство катакомб Риму" i
тодi ж таки висловив сво© мiркування про це малярство, якi тепер
повторював професор Шнурре, повторював у всiй помилковостi, однак забувши
згадати про справжнього автора.
Свого листа до редакцi© журналу професор Отава так i розпочав: "Ще
Вiльперт..."
I якраз ця перша фраза в публiкацi© загубилася. Редакцiя видрукувала
посутнi заперечення ки©вського професора, а щоб хоч якось усправедливити
свiй вчинок щодо першо© фрази, в кiнцi було додано примiтку, що, певно,
ки©вський колега в сво©х дослiдженнях користувався не досить виразними
матерiалами i не мав пiд рукою прекрасних таблиць Вiльперта, а тому,
мовляв, професор Адальберт Шнурре ласкаво згодився офiрувати сво╨му
опонентовi примiрник фрейбурзько© публiкацi©, за що редакцiя склада╨ йому
найглибшу подяку.
Справдi, на ки©вську адресу Отави прийшла бандероль, у якiй вiн знайшов
таблицi Вiльперта i надзвичайно ввiчливигй листа вiд професора Шнурре,
який пробачався за нетактовнiсть журналу i просив прийняти цей щирий
дарунок вiд нього як запоруку ©хньо© творчо© дружби, е цетера, е цетера, е
цетера.
Довелося подякувати Адальберту Шнурре, хоча, звичайно, професор Отава
зазначив, що таблицi Вiльперта вiн у сво╨му розпорядженнi мав i перед тим,
окрiм того, в Москвi ╨ пречудовi акварелi Реймана, якi дають набагато
краще уявлення про характер катакомбного малярства, анiж Вiльпертова
публiкацiя. I, може, саме завдяки тим акварелям вiн прийшов до висновку
про рiзку вiдмiннiсть мiж характером мистецтва катакомб i помпейським
стiнописом.
Так вiдбувалося роздво╨ння суперечки, ©© розщеплення на частину видиму,
публiковану й далi в квартальнику, i невидиму, що замкнулася в листуваннi.
В журналi професор Шнурре знов i знов доводив тезу про невпиннiсть
розвитку мистецтва, вiдкидав категорично поняття "нове мистецтво" на тiй
пiдставi, що кожне так зване "нове мистецтво" гнiздиться в старому,
виходить з нього бiльшiстю сво©х елементiв, народжу╨ться в старому, як
дитина в материнському лонi. Так з грецького вийшло мистецтво Риму, а вже
останн╨ породило мистецтво християнське. З iншого боку ма╨мо досить цiкаву
вiдповiднiсть мiж розквiтом мистецтва i розквiтом держави. I якщо розквiт
одного ладу автоматично перекреслю╨ всi досягнення попереднього, що ми
мали з греками, римлянами, а потiм з християнськими iмператорами, то
мистецтво, яке гармонiйно вiддзеркалю╨ велич влади, пiдкоря╨ться iснуючiй
владi, виходить сво©ми джерелами з мистецтва влади, вiдкинено©, знищено©.
Це вiчний парадокс мистецтв, i вченi повиннi примиритися з ним.
Професор Отава i в гадцi не мав подiляти сумирнiсть свого марбузького
колеги. Та й чому? Хiба розквiт грецького мистецтва не припада╨ на початок
полiтичного занепаду колись всемогутньо© Грецi©? Хiба Платон, який прагнув
вибудувати теорiю iдеально© держави, не оголосив художникiв
"понадкомплектними громадянами" i не домагався остракiзму за межi Афiн
усiх справдi талановитих художникiв? Де ж тут гармонiя мiж владою i
мистецтвом, де вiдповiднiсть ©хнього розвитку? Якщо взяти грекiв i римлян,
то позiрно в ©хньому мистецтвi мовби справдi простежу╨ться невпиннiсть
розвитку. Але це тiльки в окремих елементах. Коли ж розглянемо цiле, то
неважко помiтити абсолютну несхожiсть, навiть кричущi протирiччя. Якщо в
грекiв - цiлковитий розрив мiж владою i мистецтвом, то мистецтво
iмператорського Риму майже цiлком породжене владою. Воно черпало всю свою
наснагу, пиху i велич у владi. Рим панував над свiтом, вiн прагнув
протиставити грецькому естетично-науковому сприйняттю життя iнше, яке
базувалося на владi, державному авторитетi i правовому порядку. Тому
з'являються такi споруди, як терми Тiта, прибудови Домiцiана до
iмператорського палацу на Палатинi, дiм Флавi©в - велетенськi зали, цiлi
комплекси небачених склепiнчастих примiщень. Мистецтво мовби вiдчувало
надмiр прихованих сил, якi хоч i панують, але вже ведуть до загибелi.
Звiдси якась бароккова несамовитiсть матерiально© гри сил аж до руйнування
стародавнiх моментiв рiвноваги. Рвуться всi гармонiйнi зв'язки, пропорцi©
виростають до гiгантських розмiрiв. Взяти хоча б арки Трояна в Анконi й
Тiмгадi, спорудженi Андрiаном мiськi ворота в Адалi©.Дiоклетiанiв палац у
Сплiтi, будiвлi в Гератi, Пальмiрi, храм у Баальбеку з його небачено
гiгантськими колонами i скульптурними рядами, де скульптури розташовано в
два поверхи. Порушу╨ться вза╨модiя мiж архiтектурними формами i
навколишнiм простором, i як цiлковите торжество цього розриву,
трактованого з майже примiтивною обмеженiстю, вигаду╨ться трiумфальна
колона, яка вже нiчого не пiдтриму╨, не ма╨ вiдношення до будь-яко©
споруди i навiть не пронизу╨ простiр, як то мали ми на прикладi
╨гипетських обелiскiв, а покликана слугувати iде© про-пагаторськiй,
дифiрамбiчнiй.
I в той час, як нагорi тонув у розкошах i в надмiрностях iмператорський
Рим, внизу, в сухих кам'янистих пiдземеллях, народжувалося щось нове,
всемогутн╨, як отi постатi орант з молитовно пiднесеними руками. Бiйтеся
пiднесених у молитвi рук! Рука пiднесена - рука занесена. Рано чи пiзно
така рука пада╨ вниз. А падаюча десниця якщо й не караюча, то неодмiнно
шкулька, погрозлива.
Народжу╨ться мистецтво цiлковито нове, не схоже на будь-яке з дотихчас
iснуючих. Супроти важезних iдолiв, гармонiйних геро©в i самовдоволених,
буйних у сво©й плотськiй силi богiв тут виступа╨ безплотна духовнiсть,
легка окриленiсть духу. Плоскi, позбавленi щонайменших натякiв рель╨фностi
постатi виформовуються, виникають iз стiн, мов тiнi або привиди, мов
згущенi молитви. Мета живопису - не давати розкошування очам, а закликати
до молитви i пiднiмати душi в очiкуваннi переднакресленого людству
вибавлення з грiхiв i страждань. Тому надзвичайно обмежена кiлькiсть
типiв, майже вiдсутнi рухомi, живi композицi©, постатi з'являються перед
нами в непорушнiй фронтальностi, панування шаблонiв у зображеннях
постатей, якась мовби абревiатура, мистецький умовний код. Що це?
Збiднення iснуючого мистецтва? Нездарнiсть катакомбних художникiв? Але
нездари завжди намагаються наслiдувати вже iспуюие. Отже, вони мали б
копiювати античнi взiрцi. А цi - нi. Були цiлковито оригiнальнi. Не схожi
нi на кого. Було нове мистецтво. Нi примiтивне, нi старосхiдне, нi
народнообрядове. Нове, революцiонiзуюче, як кожне справжн╨ мистецтво.
Найцiкавiше ж: не пiдтримуване нiким, найперше владою, бо влади первiснi
християни не мали жодно©, були переслiдуванi, iмператори для © забави в
цирках велiли кидати ©х на роздертя диким звiрам, Дiоклетiан скомандував
цiлому вiйську випустити стрiли в прив'язаного до стовпа юного Себастьяна
тiльки за те, що той наважився сказати серед во©нiв слово на захист ново©
вiри. i Але ж пiсля Костянтина християнське мистецтво виказу╨ сво©
незаперечнi зв'язки з античнiстю, заперечував Отавi професор Шнурре.
Святi, як i в античному свiтi, спускаються на землю.
Вседержитель-пантократор возсiда╨ на тронi, судить, вида╨ закони подiбно
до. Зевса, а також до царя земного. Бiблiйськi сюжети знаходять сво╨
вiдбиття в багатофiгурних композицiях, якi вельми нагадують зображення
подвигiв античних геро©в.
Очевидно, це можна з'ясувати фактом завоювання влади християнською
церквою, висловлював припущення Отава. А нова влада завжди намага╨ться
запозичити у старо© все перевiрене, стале, несхитне. Iнодi вона цим i
вдовольня╨ться, iнодi намага╨ться виробити сво© власнi цiнностi. Те саме
ма╨мо й з християнством. Якщо в четвертому столiттi справдi вiдчувалася
досить виразно реакцiя класичного мистецтва, то вже в п'ятому столiттi
наста╨ злам, часткове повернення до епохи первiсних символiв i чисто©
духовностi. В моза©ках Равенни i мiнiатюрах кодекса Россано замика╨ться
коло переоцiнки мистецтва, яке почалося в катакомбному малярствi.
Дискусiя тривала, а водночас продовжувалося листування мiж Марбургом i
Ки╨вом, професор Шнурре питав, чи доводилося професоровi Отавi бувати в
Равеннi i милуватися чудом Сан-Вiтале i Аполлiнарiя Нового; Отава, з
прикрiстю визнаючи, що до Равенни добратися йому ще не пощастило, питав,
чи ма╨ уявлення його колега про нечуванi багатства ки©вських соборiв i
церков, про моза©ки й фрески Софi©, Успенського собору, Михайлiвського
монастиря. Ясна рiч, професор Адальберт Шнурре не мав жодного уявлення про
те, що хова╨ться в золотому мороку ки©вських соборiв, бо всi публiкацi©,
якi досi були, - це жалюгiддя, просто нiщо, i коли колега Отава буде такий
ласкавий... Колега Отава був такий ласкавий...
А тепер нема нiчого. Нема Ки╨ва, а тiльки накрите безнадiйно сiрим
хмаровинням величезне цвинтарище. I не Гордiй Отава сто©ть у понiвеченiй
шерензi, а сама його еманацiя, невиразна iмлистiсть, i Шнурре також не
було, а було пусте мiсце на узвишшi перед ним, i з того пустого мiсця
долинали безглуздi слова, в яких годi було добрати сенсу.
Це могло тривати, аж поки професоровi Шнурре набридне просторiкувати, i
вiн, нiчого не осягнувши сво©ми рефератами, просто махнув би рукою,
подаючи знак на знищення цих невдячних слухачiв, якi так i не спромоглися
виокремити з свого середовища його укоханого колегу професора Отаву.
Але десь на третiй, а може, на п'ятий день пiсля початку лекцiй
професора Шнурре Гордiй Отава раптом уперше пильно придивився до тих
людей, якi збираються по другий бiк дроту, i, не вiрячи власним очам,
спостерiг серед старих i молодих жiнок, серед дiтей i сивих дiдiв високого
худого хлопця в сiрому пальтечку i насуненiй на самi брови кепцi. Нiчого
нового в тому фактi, що до табору приходять з волi люди, для Гордiя Отави
не було. Йшли з першого дня, йшли попри загрозу бути схопленими i кинутими
за дрiт, йшли в надi© побачити когось рiдного або знайомого, знайти дорогi
очi, глянути в них, йшли з вузликами й пакуночками, самi голоднi,
намагалися прокинути крiзь дроти бодай варену картоплину або окра╨ць
хлiба, такого тепер несподiвано рiдкiсного в Ки╨вi i на Укра©нi. За
дротами стояли люди щодня, стояли з самого ранку й допiзна, ©х не лякали
погрози варти, ©х не могли вiдiгнати пострiли, ©м доконечно треба було
знайти, i нiхто не мав сили перешкодити ©м у ©хнiй великiй, найчастiше
безнадiйнiй справi.
I вже хто мав знайти, той знаходив, а незнайденi дивилися на тих, хто
вже не мiг знайти, i мiж ними встановилося днзне спiвiснування, якась
паралельна екзистенцiя, i тi й тi були невiльнi, хоч однi були киненi за
колючий дрiт, а другi прийшли до нього добровiльно i стояли там без
примусу, неначе сво╨рiдне вiддзеркалення ув'язнених.
Але ж той хлопець у кепцi i в сiрiм пальтечку - то був син Гордiя
Отави, Борис, Борисик, Боря!
I як тiльки професор Отава побачив по той бiк колючого дроту свого
сина, як тiльки пересвiдчився, що то справдi вiн, як тiльки помiтив, що
Борис неклiпно вдивля╨ться в свого батька, вдивля╨ться уважно й докiрливо,
так нiби пита╨, чому все так сталося, чому вiн не мiг вивезти його з
Ки╨ва, чому сам опинився тут, а найголовнiше - чому мовчки терпить оте
варзякання есесiвського офiцера, який перебрiху╨ всi думки професора
Отави, привласню╨ його погляди.
I тодi професор Отава рiшуче ступнув наперед iз звивисто© немертво©
шеренги i, звертаючись до сво©х товаришiв тут i там, за дротом, а найперше
адресуючись до сина Бориса, голосно вигукнув:
- Брехня! Вiн усе бреше!
А вже потiм, певно вiддавшись узвичайненiй для наукових дискусiй
стриманостi, вже спокiйнiше повторив:
- Все, що вiн тут казав, - i кивнув у бiк професора Шнурре, - неправда.
Так сталося самовикриття професора Гордiя Отави.
РIК 1004
ВЕСНА. КИ╞В
И лриндохом же в Греки, и ведоша ны, идеже служать Богу своему, и не
свеми, на небе ли есмы были, ли на земли: несть бо на земли такого вида,
ли красоты такоя, и недоумеем бо сказати... Мы у бо не можем забыти
красоты тоя...
Лiтопис Нестора
Коло пристанi на Почайнi товкся гулящий ки©вський люд, пiд пильним
наглядом господарiв вивантажувалися купецькi лодь©, лiньки погукували
маленькi радимичi, що поприганяли на продаж силу-силенну саморобних
човнiв, вище, попiд гору, курiлися кузнi, у великих закiптюжених казанах
плавили олово i свинець для покрiвель, по узвозу до города тягли довгi
колоди i камiннi брили, повсюду вешталася дiтлашня, поважно проходили
жони, зодягненi за ки©вською модою так, щоб усе було закрите й приховане,
навiть обличчя бiлiло самою лиш смужкою, де очi, iнодi про©здив верхiвець
з княжо© дружини, зблискував збро╨ю, погрозливо наставляв наперед бороду,
вiдрощену на грецький взiрець. Перевiзник вiдразу запримiтив, що хлопцi
вперше попадають до Ки╨ва, бо занадто цiкаво зирять туди й сюди, та й,
опрiч того, мають досить дивацький вигляд - з нiг до голови загорнутi в
звiринi шкури, самi теж на©жаченi, мов дики з пущi, в одного через плече
лук i два пуки чорних коротеньких стрiл, у другого - важезна гудзувата
палиця, а на ши© на мiцному мотузковi висить ведмежий зуб, штучно
вправлений у золото. Прискаливши око, перевiзник загарував з прибульцiв
таке, що й самому стало страшно, але вони, мабуть, не знали ки©вських
порядкiв, бо той, з ведмежим зубом на ши©, мовчки сягнув рукою до
шкiряного мiха, метнув звiдти просто пiд ноги перевiзниковi дорогу шкурку,
i обидва, не озираючись, гайнули вгору до города.
Ноги ©м наослiп iшли врозкид по пiщанiй роз'©ждженiй дорозi, а голови в
обох були задранi догори i очi втупленi в те диво, що висiло в небi, мов
барвиста хмара. На самому навершi кругло© гори, срiблясто© вiд пiску знизу
i ласкаво-зелено© по бiчних спадах, неприступно кострубатилися дубовi
клiтi, заваленi темною землею, а за валом бiлiли чистим струганим деревом
просторi будiвлi, ледь вигулькуючи з-за прикриття, зате iншi будiвлi,
викладенi з сiрого, як соколине крило, i з рожевого, мов усмiх, каменю,
врiзалися в саме небо, i теж, як уся гора, круглилися чудними покрiвлями,
над якими Сивоок вiдразу постерiг хрести i вхопив свого товариша за руку.
- Поглянь.
- Ге, - сказав Лучук, мовби вiн уже вдесяте йде до Ки╨ва, - ще й не те
побачимо...
Обидва стали й довго дивилися на рожеву кам'яну громаду, що висiла мiж
небом i круглою горою. Сонце викотилося з-за хмаринки, за яку перед тим
було заховалося, вдарило слiпучо в рожевий летючий камiнь, розблисло
гарячим приском з його круглих верхiв, де перед тим хижо чорнiли костистi
хрести. Хрести горiли червiнню, вони мовби кружляли в голубому небi,
пливли в повiльному золотому iгрищi, вони жили окремо вiд дивного города,
вiд срiблясто-зелено© гори, вiд Днiпра, вiд усiх тих, хто метушився коло
пристаней, хто брьохався в теплiй водi, хто брався вгору по узвозу або
спускався по ньому вниз.
- Стiльки золота, - прошепотiв Лучук.
Сивоок на мить перевiв погляд на сонце i, заслiплений, знов глянув на
хрести, але тепер вони, як i перед тим, показалися йому чорними аж до
здригання.
Повз них прокотився вiзок з товарами якогось iз гостей, погонич щосили
вйокав на коней, бо поклажа була важка, аж трiщало. Потiм пройшов чоловiк,
захований пiд великою в'язкою хмизу, видно було самi його ноги, для
рiвноваги розставлюванi широко й твердо, чоловiк iшов неквапом, в'язка
погуцувала в такт його ходi, так наче той захований хмизонос припрошував
хлопцiв: "Ану ж бо ходiмо, чого стали?"
I вони пiшли слiдом. Узвiз вище ставав крутiший, тому був вимощений тут
дерев'яними кругляками, купецький вiз попереду важко загуркотiв на
дерев'яному помостi, натужилися, певно чи не з останнiх сил, купець i його
служка, пiдставляли плечi пiд ручицi, вiдчайдушне погукували, звертали
благально почервонiлi лиця назад, до хлопцiв, до хмизоноса, до будь-кого,
аби лиш помогли випхатися по крутизнi, але хлопцi ще не знали тутешнiх
звича©в i не наважувалися бiгти на помiч, а хмизонос iшов собi так само
повiльно, так само широко розставляв для рiвноваги ноги, потрюхикував
в'язкою i, сам невидимий, звертався чи то до купця, чи до хлопцiв, чи
просто голосно виповiдав свою думку: "А не накладай стiльки, не будь
жаднюгою! Хочеш всi товари упхати в одного воза, щоб менше дати мита за
про©зд до нашого Ки╨ва, а там дертимеш з люду три шкури? Отож i лопайся
тут, на узвозi! Знатимеш, як добиратися до Ки╨ва! Знатимеш!"
Город нависав над ними потужним валом, пiдпертим дубовими городнями,
бiлi дерев'янi будiвлi ледь визирали звiдти, зате кам'яницi з хрестами i
без хрестiв ще неначе поближчали, ще дужче врiзалися в небо, а збоку
виднiлися ще химернi дерев'янi церкви, теж з хрестами над круглими
покрiвлями. Сивоок уже й не радий був, що послухався Лучука. Нащо ©м Ки©в?
Жили собi в добрих людей-поднiпрян, помагали ©м перетягати купецькi лодь©
через пороги, стояли сторожу, ходили на лови в бори, пильнуючи, щоб не
пострiти князiвських ловчих. Там панував ще прадiдiвський добрий звичай
давати прихисток кожному, хто приблукався; збиралася на Днiпрi сила
всякого люду, смiливi й чеснi, головне ж - вiльнi самi, вмiли поважати
чужу волю, кожен молився сво©м богам. I там були пiски i були дебрi, не
було, правда, такого великого й дивного города, але й хрестiв отих не
було, що мiняться то золотом, то чорнотою такою, що аж серце холоне. А вiн
нiколи не забуде дiда Родима, який загинув пiд хрестом.
- Поцiлив би в хреста хоч одного? - спитав Сивоок Лучука, навмисне
бадьорячись.
- А не дострелю ж, - недбало вiдповiв той.:
Купецький вiз уже про©здив першi ворота. Збитi з необхватних колод,
невiдь-якою силою вiдчинюванi й зачинюванi, вони важко висiли в прорубi
валу, мовби чатуючи на тих, хто пройде крiзь них, щоб вiдразу з оглушливим
рипiнням зачинитися й навiки вiдтяти шлях до волi, як то було колись з
Сивооком у Ситника.
Але ворота спокiйно собi висiли, не зачиняючись, вiз прокотився
всередину, вже й хмизонос загойдався помiж високими дубовими клiтями, i аж
тодi хлопцi вздрiли, що по той бiк ворiт сто©ть сторожа. Два бородатi
здорованi, в товстих мисюрках на головешках, обвiшанi товстими дошками,
якi мали захищати ©м спину й груди, стояли, спираючись на довгi списи, i,
здавалося хлопцям, дивилися саме на них, байдуже пропускаючи повз себе i
купецький вiз, i чоловiка з хмизом. Враження було таке невiдступне, що
Лучук аж лука свого посунув далi за спину, щоб не впадав у око, а Сивоок
перекинув свою важку палицю з право© руки в лiву, але вчасно збагнув, що
це нiчого не змiню╨ в його становищi, бо лiвий дружинник дивився на нього
так само пильно, як i правий, а на випадок чого правою рукою махнути буде
пiдкористiше, тому знов узяв палицю в праву руку.
Хмизонос посунув уже поза сторожею, а хлопцi перебирали ногами нi живi
нi мертвi, давно вже вони не вiдчували себе такими ще зовсiм малими, як
отут, перед похмурими бороданями, давно вже не попадали у власноручно
розставленi сiтi, як оце-тепер. Iшли, й кожен подумки молився сво╨му
боговi, хоч , i не був певен, що його маленький добрий лiсовий або водяний
бог може змагатися з хижим i твердим богом, який попростромлював усе небо
над Ки╨вом хрещатими знаками сво╨© сили.
Однак запханi мiж дерев'янi дошки приворiтнi, сторожi дивилися й далi
собi вниз за ворота, хоч хлопцi вже минали ©х, зда╨ться, вони й не
помiтили двох закушканих у шкури. прибульцiв.
А хлопцiв од переляку кинуло в новий подив. Бо за валом города,
виходить, i не було, до самого города вони мали ще перейти дерев'яний
мiст, теж пильнований сторожею, а тут, на дитинцi, стояло кiлька мiцних
великих хиж, мiж якими блукали такi само бороданi, як отi коло ворiт,
сидiли на сонечку, грали мiж собою, стрiляли з лука, вимахували мечами,
розрубуючи уявлюваних супротивникiв.
Сивоок i Лучук мерщiй подалися слiдом за хмизоносом, який теж, видно,
не мав намiру затримуватися тут, серед озбро╨них, знiчевлених лежнiв, яким
нiчого не варто було проткнути чоловiка списом або врубати мечем, тiльки
щоб хоч трохи розважитися.
До самого Ки╨ва вели ще однi ворота, обкутi залiзом, чорнi, мов
кажанячi крила, якiсь нависаючi, так що, мабуть, зачинялися вони самi
собою, як тiльки вiдчiпляли ланцюги, що тримали ©х, а за воротами через
глибочезне кругостiнне урвища пролягав дерев'яний мiст. Купецький повiз
уже вигуркував колесами на тому кiнцi моста, там якiсь спритнярi метали з
нього раз i два на мито. А на цьому, просто пiд чорними крилами ворiт,
стояло ще дво╨ сторожiв, але вже не таких, як отi, коло дерев'яних ворiт,
а закутi в залiзо, в мiцних кольчугах, у гострих шишаках, з булатними
бутурликами, що закривали руку вiд кистi аж по лiкоть, а зброю мали таку:
в одного - широкий двосiчний меч, схожий на той, що його колись мав дiд
Родим, тiльки коротший i, мабуть легший, а в другого - гострий шестопер,
замашний i вицяцькуваний по держалну.
Цi стояли не соннi, а знудьгованi, не помiчали нiкого, не дивилися нi
на кого,- але, коли хлопцям уже видавалося, що вони непомiченими
прошмигнули повз поцяцькованих залiзом дурнiв, той, що з шестопером,
тупнув ногою, аж задуднiв мiст, i гримнув:
- Пощо не хреститесь?
Хлопцi стали мов вритi. Бiгти наперед i так би нiчого не дало, бо хiба
ж знайдеш рятунок в такому великому мiстi, яке пiднялося над дебрями i
пущами, повертатися назад теж не виходило, .бо там було ще гiрше; повне
дворище озбро╨них лежнiв.
- Хто такi? - суворо спитав той, що з мечем.
- Ми суть... - Лучук хотiв вихопитися першим з вiдповiддю, але не знав,
що казати, затикався, замикався, його виручив Сивоок.
- З гостем прибули, - сказав вiн спокiйно, - про©хав вiн на торг.
- Ач, сопляки, вже з гостем, - незлобиво промовив той, що з шестопером.
- Ваш гiсть хiба поганин, що не хреститеся?
- Не вмi╨мо ,- похмуро сказав Сивоок, - ма╨мо сво©х богiв.
- Покажу тобi, - пiдступив дружинник до нього i вхопив за праву руку,
щоб занести ©© для сотворiння хресного знамення.
Але руку Сивооку тягнула донизу тяжка дубова палиця, так що дружинник
насилу мiг ©© пiдсмикнути догори.
Забувши й про хрестiння, вiн ухопився тепер за палицю, спробував
висмикнути ©© з руки Сивоока i аж крекнув.
- Чудно© сили отрок, - сказав i вiдштовхнув Сивоока, - iди собi,
поганче!
Лучук огинцi прослизнув поза Сивооком, зашепотiв до нього, гамуючи
нервовий смiх:
- Знав би той нестелепа, як стрiляю. Поцiлив би йому крiзь вiчко його
кольчуги в пупа! Ги-ги!
- Мовч! - суворо сказав Сивоок, бо вже вступали вони в Ки©в.
Коли ж казати правду, то не вони вступали в Ки©в, а Ки©в наступав на
них, спадав з сво©х пагорбiв, приголомшував, знетямлював. Диво брало, як
могло вмiститися на такому скупому клаптi землi стiльки будiвель, стiльки
люду,стiльки руху, гуку, клекотняви. Хтось кудись iшов, квапився, а хто й
просто собi стояв, видивляючись на божий свiт, рипiли вози, iржали конi на
торжищi, дзвiнко сплiскувалася в глибокi колодязi вода з переповнених
вiдер, пахло стружкою i димом, цюкали сокири, мудрували над каменем
зиждителi, ро©лося повсюди од люду торгючого, будiвничого, гулящого,
роботящого - ось чим обсiдав Ки©в сво©х прибульцiв.
Сивоок просунувся наперед, мов сновида, не вiдчував вимощено©
дерев'яними кругляками вулицi пiд ногами, не бачив нi просторих дворiв з
бiлими дерев'яними будiвлями, нi великих i маленьких дерев'яних церков, що
штрикали ламаними пальцями сво©х хрестiв у неозори весняного неба, нi
княжого кам'яного терема, що стояв над самим кра╨м Ки©всько© гори, мовби
хотiв виловити сво©ми штудерними вiконечками всi вiтри з Десни й Днiпра, -
хлопцевi перед очима, застилаючи весь свiт, стояло тiльки одне: кам'яне
громаддя, рожево-сiре, розлоге й струнке водночас, неохопне у сво©й
великостi, так нiби зiбрало воно в себе весь камiнь Русько© землi, а
водночас легколетюче, мов засвiчена сонцем хмара. Гостре колись камiння
зляглося тут загладжено, подекуди зненацька розступалося, творячи химернi
вiконця-прозори, а то вигиналося потужними луками, схожими на вiчно
застиглi хвилi, пiднятi над землею дивними силами. I над цим злагiдненим,
летючим, мов спiв, каменем кругло вивищувалися чотири меншi i п'ята
найбiльша i найвища чарiвнi шапки-покрiвлi, а на кожнiй з них плавав у
золотому озерi неба схожий на квiтку хрест, i всi п'ять хрестiв
заплiталися в рухоме коло сяйва, i не було в них нi кострубатостi, нi
чорноти, нi ляку.
Так, дибаючи у раптовiй сво©й заслiпленостi, Сивоок наштовхнувся на
якогось чоловiка i став, з нiяковим посмiхом проводячи по очах долонею.
- Бiснуватий ╨си? - закричав чоловiк, i лише тодi Сивоок повернувся на
тверду землю i побачив коло себе бiлявого бородатого чоловiка в
розстебнутому на грудях корзнi й розхристанiй, так що видно було спiтнiлi,
порослi свiтлим волоссям груди, сорочцi, в звiдкись знайомих обдирканих
портах i стоптаних личаках, теж чомусь нiби знайомих. Тодi глянув ще i
побачив в'язку хмизу, що лежала коло нiг у чоловiка. Хмизонос. Став
перепочити.
- Хотiли на вас хреста покласти? - жваво пiдсмикуючи бородою догори,
спитав чоловiк.
- А ти що, бачив? - поцiкавився Лучук.
- Чому б мав не бачити?
- Як же?
- А ось так. - Чоловiк швидко зiгнувся, прибравши знов положення, як з
хмизом на спинi, i глянув на хлопця знизу, крiзь кроковку нiг. Лице йому
налилося кров'ю, очi скаламутнiли.
- Головами по небу ходите, - закричав, не змiнюючи положення, чоловiк,
а на ногах у вас земля!
- Нащо таке витворя╨ш? - засмiявся Лучук.
- А любо менi так, - чоловiк розiгнувся, знов пiдсмикнув бородою. -
Багато люду пливе до Ки╨ва, всi його бачать однаково, а нiхто, як я!
Сивоок, здавалося, зовсiм байдуже сприйняв хмизоносовi витребеньки. Був
заклопотаний iншим.
- Що то? - спитав глухо, вказуючи самими очима на величезну кам'яну
споруду, що вразила його безмiрно.
- То? - хмизонос навiть не глянув туди. - Церква Богородицi.
- А що то - богородиця? - втрутився Лучук.
- Та, що народила бога. Звалася дiва Марiя. Та вона не вища за бога,
бог-бо найвищий i всемогутнiй, йому поклоня╨мося. А богородиця - тiльки
церкви. I в Корсунi, де наш князь Володимир хрестився, церква Богородицi,
i в самому Царградi, ,i скрiзь - найбiльшi. А ставили ©х гречини, наш люд
тягав камiнь з землi древлянсько©, а майстри грецькi зиждили i зсередини
прикрасили iконами, хрестами, сосудами, що ©х узяв князь Володимир з
Корсуня, а ще - красотою невимовною.
- Та ти все тут зна╨ш! - вигукнув Лучук. - А нащо хмиз тягнеш до
города? Хiба тут деревини мало?
- Дурень ╨си, - незлобно засмiявся хмизонос, - не бачив, що несу. А
несу дiдовi Кiптiлому хворостища вибранi, з сорока кущiв по сорок прутiв,
╨ прут зелений, а ╨ й сiрий, а той чорний, а той червоний, i бiлий, i
жовтий ╨, i ╨ такий, як змiя, а ╨ в лусцi, наче риба, i деревина в одному
крихка, а в другому масляна, а в третьому камiнна, а в четвертому... I дим
неоднаковий од кожного, i пах теж неоднаковий... А дiд Кiптiлий робить
копченину для самого князя i для бояр та во╨вод i менi, грiшному, як
принесу йому хворостища, пiднесе копченини, а я собi пiду на торг та
вiзьму пива та меду.
- Чому ж сам не коптиш м'яса, коли зна╨ш усi хитрощi? - допитувався
Лучук, у якого враз заблищали очi, вiн уже уявив собi вмить спiлку з
хмизоносом, брався вже постачати йому дичину, а той аби тiльки викопчував
©© на сво©х сорока димах...
- А ще треба сорок трав сухих, а в них стебло неоднакове i квiтка, а в
одних смола свiтла й пахуча, а в других темна, а в третiх самий божий дух,
- хизувався вiн сво©м знанням перед дикуватими забродами, - i пахне тодi
копченина так, що чутно й за п'ять покинень стрiли.
- Пита╨мо ж, чого сам не коптиш? - встряв у ©хню розмову й Сивоок, не
вiдриваючи тим часом погляду вiд церкви Богородицi.
- А лiньки, - блаженно зiтхнув хмизонос. - То я собi тихенько назбирав
хворостища та принiс його до города, а по .дорозi надивився, як люди
ходять головами по небу, а ногами грузнуть у важкiй землi, та тодi вiддам
дiдовi Кiптiлому хворостище та маю шмат копченини i п'ю пиво й мед цiлий
день на торгу, аж поки весь свiт пiде колом, колом, колом, i вже не
розрiзниш, де земля, а де небо, де город, а де пуща, де церква, а де
iдоли... Ну ж бо пiддай! - зненацька штовхнув вiн у плече Сивоока. -
Понесу, бо вже пора. Ходiмо до дiда Кiптiлого, то матимете по шматку
вудженини, а що тако© не по©сте нiде, як у Ки╨вi, то вже вам мо╨ слово!
- Нi, ми он туди, - пiддаючи йому в'язку, сказав Сивоок, - церкву
подивимося, бо нiколи такого не бачили. Дивна ╨сть дуже.
- Не побачите такого нiде, - згодився хмизонос, позираючи на хлопцiв
крiзь кроковку сво©х широко розставлених нiг в обтрiпаних портах i
стоптаних до решти личаках. - А я на торгу буду.
Вiн почалапкав убiк мiж двома дворами, мiсячи жовту глинясту багнюку, а
хлопцi опинилися в скаженому вировиннi Бабиного торжка, де Лучук вiдразу
роззявив рота i ладен був щокроку заклякати вiд подиву, але Сивоок уперто
тяг його туди, де над високою дерев'яною оградою потужно вигиналися
кам'янi луки небачено© церкви. Щоправда, й вiн не змiг опертися спокусi й
став, щоб поглянути на чудернацьких мiдних коней, що мчали з-за огради,
з-пiд само© церковно© стiни, величезнi, розвихренi, дико прекраснi конi,
запряженi в легкий повiз на двох височенних колесах, на вузькiй
перекладинi повозу стояв могутнiй голий, також мiдний, чоловiк з вiночком
круглих листкiв навколо чола, а поряд, намагаючись дiстати рукою повозу,
бiг ще один мiдний i голий, але зi змученим, перекривленим вiд знемоги
обличчям, i всi м'язи на його тiлi були напруженi до краю, в той час як у
того, що стояв на повозi, тiло лагiдно круглилося випуклостями,
вилискувало вiд спокiйно© краси.
"Бог i служка, може, князь i раб?" - подумав собi Сивоок, якому трохи
моторошно стало вiд широкогрудих мiдних коней, що, здавалося, летiли
просто на хлопцiв, щоб потоптати цих малих, небажаних прихiдцiв у
найбiльший город князiвсько© слави i сили.
А понад оградою, випливаючи з-за рожевого громаддя церкви, солодко
розтiкаючись у тугому повiтрi, полинуло густе "бомм!" i до нього
прилучився дзвiн, вищий у голосi, з срiбнiстю в барвi, - "телень", i вже
вони злилися разом i полетiли над Ки╨вом весело й невтримно, урочисто,
спiвуче "бом-телень! бом-телень!", i вдарилися об мiдних коней i мiдних
iдолiв, i ще дужче загучали мiддю, ще яснiше й закличнiше, i тодi Сивоок
побiг уздовж огради, не випускаючи руки Лучука, бо кортiло йому чимдуж
опинитися там, звiдки лунали дзвони, де народжувалися цi дивнi звуки, вiд
яких церква, здавалося, здiйметься зараз з землi й тихо полине в голубу
безвiсть.
Вони добiгли до ворiт з високими дерев'яними стовпами, в ворота валом
валили люди, нiхто не охороняв цього входу, хоч, здавалося б, ось де саме
треба ставити найпильнiшу сторожу, а над воротами, мiж високими стовпами,
на мiцних чотирикутних брусах, захованi вiд негоди пiд дерев'яним, гарно
рiзьбленим навiсом, тихо похитувалися два дзвони з темно© мiдi, один
бiльший, другий трохи менший, дивилися вниз на людей широкими розтрубами,
в яких калаталися важкi залiзнi язики, калаталися мовби самi собою, нiхто
не зауважував тонких бiлих вiрьовок, що тяглися вiд язикiв кудись униз,
нiхто не думав про те, що хтось там десь посмику╨ за тi вiрьовки, надто
урочистим i незвичайним було все, що творилося високо вгорi: тихе
похитування яро© мiдi, голубий спокiй неба, темне калатання несамовитих
язикiв i солодкi голоси самодзвонних дзвонiв.
Люди знiмали шапки, Сивоок i Лучук теж здерли з голiв сво© нахляпцi й
позасовували ©х до мiхiв. Усi хрестилися, тицяючи складеними пучкою
пальцями право© руки в чоло, в живiт, в праве й лiве плече, але хлопцi не
вмiли цього робити, та й не вiдали навiщо. За воротами, на рiвнiй, як
стiл, площi стояла церква Богородицi. Хоч була зовсiм близько i нiчим не
закрита, здавалася тепер не такою великою, легко охоплювалася оком, було в
нiй так багато iграшкового, що видавалося: простягни руку - i пiднiмеш усю
кам'яну споруду на долонi. Може, вони, замiсть наблизитися до церкви, весь
час вiддалялися вiд не©, i тепер вона тiльки мрi╨ перед ними? Сивоок, не
думаючи, як тiльки ступив за ворота, став лiчити кроки, навмисне ставлячи
ноги якомога ширше. Налiчив сорок, церква так само стояла вiдкрита для
очей зi всiх бокiв, зберiгала свою легкiсть i цяць-кованiсть, вiн лiчив
далi, вже знов дiйшов до двадцяти, i аж тодi церква мовби стрибнула догори
i поструменiла до самого неба, так що вiдразу треба було задирати голову,
щоб побачити найвищий хрест на нiй, а там розскочилася вона й у боки,
розкрилилася кам'яними крилами ширше, ширше, ширше, i, коли вiн дiйшов у
лiковi ще раз до сорока, були вони вже коло входу в це чудо.
Дверi були високi й широкi, рiзьблений камiнь прикрашав ©х з бокiв i
зверху, Сивоок задивився на хитру рiзьбу i не бачив калiк i старцiв, що
обстали вхiд, не бачив простягнених благаючих долонь, звернутих до нього,
не бачив перекошених стражданнями облич, слiпих очей, кровоточних ран,
зловiсних виразок, не бачив брудного лахмiття, крiзь яке свiтилися ребра,
не чув смороду. Зате Лучук усе бачив i чув, крутився мiж жебраками й
калiками, йому було шкода ©х i водночас був злий на них, бо колись сам
гнив у отаких лахманах, сам був ще худiший за отi ходячi кiстяки, сам
готов був простягати руку. Але ж вирвався на волю! А хто ©х поприв'язував
тут, коло цих високих дверей? Чи вже тут такий мед i такi розкошi?
До церкви Лучука не впустили. Вже коло самих дверей чiпка чиясь рука
потягла його назад, а в оба вуха вiдразу сичливо зашепотiли:
- Куди, поганцю, до святого храму оружний?
Сивоок, видно, сховав свою ломаку пiд корзно, бо його нiхто не
притримав, i вiн, переступивши високий кам'яний порiг, знайшов там
цiлковито новий для себе нежданий-негаданий свiт. Запахущий дим, сизий, як
соколове крило, обгортав його звiдусiль, золотi проморги свiчок кликали
кудись у незвiданi глибини, високi стiни вишнево розступалися ширше й
ширше, безмежно розступалися у сизо-вишневому мороцi, вiдкриваючи то
похмурi личчя невiдомих богiв, то туго заплетенi вiзерунки жовтого,
бiлого, яскраво-лазурного, полишаючи в самiй серединi високi стовпи з
дорогого каменю, за якими в зоряних розсипищах палаючих свiчей i в
голубому тремтливому свiтлi, що струменiло крiзь вiкна-прозори, простягала
до Сивоока сво╨ немовля божа мати, вся в розспiваних барвах, вся в блиску
й сяйвi.
Дзвенiло, гучало, спiвало все навкруги. Вишнево розступалися в сизу
неозорiсть високi стiни. На незлiченних променях миготливих свiчок линули
до хлопцевих очей розспiванi барви матерi, що спородила колись бога, i вiн
теж полинув разом з ними i враз вирвався з цього свiту самодзвонних
дзвонiв, кадильного диму, невидимого спiву i хитрих малювань i опинився в
днях свого дитинства, осяяних червонiстю Родимового горна, заквiтчаних
барвами, що спливали з пальцiв дiда Родима i лягали не на глинянi сосуди,
не на добрих i веселих скудельних богiв, творених старим, а на дитячу душу
i в дитяче серце.
Мовби незрима сила пiдняла його над усiма людьми, що виповнювали
простори храму, над прибраними в золотi шати священиками, над спiвом i
казанням на честь бога, що, явивши колись хлопцевi свою жорстокiсть, тепер
вражав благолiпнiстю, над словами мовленими й прита╨мними; вiн не знав, де
вiн i хто вiн, забув про все на свiтi, хотiлося плакати, як давно колись
на темному шляху, але плакати вже не вiд ляку й безнадi©, а вiд захвату
тим буйно-дивним свiтом барв, який вiн носив у собi, та не знав про це, а
вiдкрив тiльки нинi, тiльки тут, в сизо-вишневих безмежжях спiваючого,
сяйливого храму.
Задкуючи, вiн вийшов з церкви, заплющився вiд яскравостi блакитного
ки©вського дня, не хотiв розгублювати вiднайдених багатств, мiцно
притискував схрещенi руки до грудей, так нiби там зiбралися в нього всi
барви, щедро надарованi колись малому дiдом Родимом i вихопленi тепер
Сивооком з вишневого святилища, зiбранi помiж проморгами свiчок, похмурим
свiтiнням очей святих, тугими вiзерунками стiн i стовпiв, буйновищами
звукiв, у яких сплiталися високомовнi молитви, самодзвоннi дзвони i
розспiване гучання всього довкола.
- Ломаку свою притиска╨ш? - гукнув Сивооковi Лучук, торсаючи товариша
за плече, бо той як визадкував з церкви, то став собi серед калiк i
старцiв i не виявляв видимо© охоти заговорити першим.
Сивоок не похвалився тим, шо бачив. Стояв ще й досi в сво©й
захопленостi, жив у свiтi дитинства i вiдчував, що тiльки там справжн╨
його життя. I знов до болю хотiлося плакати, але навколо яснiв день, його
оточували люди, присутнiсть яких вiн вiдчував, хоч ще й не розрiзняв ©х до
ладу, два жорстокi роки мандрiв разом з Лучуком привчили його до вмiння
дотримувати зовнiшнiх позорiв, для сво©х чотирнадцяти чи п'ятнадцяти лiт
вiн виглядав набагато мужнiшим, а тiльки в душi лишився дитиною, його
серце було пронизане барвами, але нiхто цього не повинен знати,
однаково-бо нiхто не збагне i не повiрить.
- Менi сказали: оружним не можна, - правив сво╨ Лучук
3 видимою образою в голосi.
I лише тепер Сивоок нарештi почав повертатися на землю, виразно побачив
калiк i старцiв, юродивих i бiснуватих, побачив ображене личко свого
товариша, йому жалко стало Лучука, захотiлося, щоб i вiн вiдчував те саме,
що вiн сам, Сивоок по-змовницькому вiдвiв побратима трохи вбiк, далi вiд
крикняви й штовханини, запропонував:
- Дай потримаю лук i стрiли, а ти пiди подивися.
- Не хочу, - мовив Лучук.
- Справдi, поглянь, - наполягав Сивоок, - диво велике там. Нiде в свiтi
такого не забачиш.
- Ге, та кинь ти свою церкву! - вiдвертаючись вiд входу, який здалеку
ще бiльше вабив сво╨ю та╨мничiстю, закричав Лучук. - Ходiмо лiпше на торг!
- Аби ж i ти побув там усерединi, - мрiйливо мовив Сивоок.
- Задосить i одного з нас! - уперся Лучук. - А менi кортить на торг.
╞сти хочу й пити. А коли хочеш, то й ще раз пiди в церкву, а я потримаю
твою ломаку, щоб не носив ©© пiд корзном. Важка ж, далебi.
Сивоок мовчки пiшов до ворiт, над якими видзвонювали мiднi дзвони. Вiд
розмови сам розгойдувався, мов дзвони, боявся, що разом з пустими словами
витруситься йому з серця все те, що так неждано-негадапо прилинуло, тому
без спротиву вволював бажання Лучукове, вони пройшли пiд надворiтнiми
дзвонами, протоптаною безлiччю нiг тропою пробралися понад оградою до того
мiсця, де летiли з-поза не© мiднi конi, i звернули на головний ки©вський -
Бабин торжок.
Тiснява, крик, кiнське iржання, рипiння возiв, погуки озбро╨них
верхiвцiв, клекотнява рiзних голосiв i рiзних мов, гелготання й
кудкудакання птицi, кувiкання свиней, дзенькiт i бренькiт, цокотiння й
бубонiння, лайка i свист, тупотнява i вереск, виспiви й гусельне гудiння,
запахи скори й меду, заморськi пахощi й запаморочливий дух свiжо©
смаженини, несамовите рiзнобарв'я землi, води i дебрiв, поклятьба i
лестощi, погрози й благальнiсть, вихваляння й зневiра, а над усiм -
брехнi, обдурювання, крутiйство, на тобi боже, що менi не гоже, як не я
тебе, то ти мене... Та хлопцi ще були занадто недосвiдченi й мало тертi
серед хитрого люду городського, щоб осягнути всю багатоманiтнiсть торгу й
проникнути в його найглибшi основи, ©х закрутило, завертiло, ©х ухопило
нестримними течiями, вони теж роззявили роти, витрiщили очi, мацали
пальцями, нюхали, пробували, куштували, торгувалися, ©х теж штовхали,
смикали, турляли, запрошували й проганяли, i вони вiдчували себе то
можновладцями, готовими купити все, що бачать очi, то нещасними
лiсовиками, яким нiхто не поступиться бодай шматком хлiба. Вони чули про
ки©вський торг, ще й не будучи тут, були приготованi на все, але не на
таке. Вони то задихалися вiд нестерпно© тiсняви, вiд випарiв мокрого
брудного одягу, вiд солодкавого пахтiння спiтнiлих тiл, то ©м хотiлося
зануритися ще глибше в дике людське нуртовище, i вони кидалися туди
стрiмголов, як у воду, i насилу потiм вибиралися на волю, вiдпирхуючись i
вiдморгуючись. ©х носило по торгу туди й сюди, хрестнавхрест, i в
свавiльнiй тудисюдностi кружеляло так, що несила було розiбрати, де
одесную, а де ошуйю, i так в несамовитiй блуканинi опинилися вони коло
вiзкiв, покритих стемнiлими вiд негоди будами, i возiв одкритих, старих i
нових ще зовсiм, коло яких порядкували жвавi медовари й пивовари, виймали
чопи з нових та нових бочонкiв, пiдставляли ковшi й чашi пiд тугi струменi
трунку, пiдносили питво з'юрмленим довкола торговчанам, вмiло ховали
заплату в мiцнi шкiрянi мiхи або в штудернi дерев'янi скринi пiд собою, а
навкруги чорнiли вiдкритi роти, зблискували бiлi зуби, вмочувалися в густi
меди чорнi, рудi й русявi бороди i вуса, текло по бородах, попадало в роти
й не попадало в роти, i свiт тут iшов у круговерть, свiт тут був веселий,
безжурний, добрий i щедрий.
- А нумо ж! - гукнув хтось до хлопцiв, як тiльки ©х затягли до веселого
кола. - Меду чи пива?
Вони й самi незчулися, як опинилися перед хмизоносом, що тримав обiруч
великого дерев'яного ковша, повного зеленкавого густого трунку, плавав у
ньому вусами й бородою, пускав бульки, вiдривався на мить, щоб гукнути
щось веселе й дурнувате, знову припадав.
- Пива дай отрокам! - гукнув вiн комусь коло бочок, i той "хтось" миттю
всунув обом до рук по доброму кухлю просяного пива, а хмизонос однi╨ю
рукою розгорнув свiй мiх, показав шмат копченини, надлуплений окра╨ць
хлiба, пiдморгнув: берiть, мовляв. Лучуковi не треба було повторювати
припрошень, вiн дiстав ножа, вiдбатував два кусенi копченини, дав один
Сивооковi, в другий мерщiй вчепився зубами, потiм вiдпив добрячий ковток
пива, засмiявся, крутнувся вiд вдоволення:
- А добре ж яке!
Сивоок мовчки ©в м'ясо, попивав обережно з кухля. Знов йому перед очi
стала церква Богородицi, вiн знову був серед вишневого мороку в свiтiннi
барв його рiдно© землi, його нетьмареного дитинства.
- Де були? - кричав хмизонос, хоч стояв поряд. - У церквi,прохарамаркав
Лучук. - Сивоок усе бачив. I мiдних коней з двома iдолами голими бачили. I
дзвони. Скажи, Сивоок.
Сивоок мовчки жував копченину.
- Не було тут нiчого, - ближче пiдсунувся до них хмизонос. Вiн витер
вуса й бороду, обличчя йому знов набрало хитрого виразу, як тодi, коло
ворiт, веселе сп'янiння вiдразу геть зникло. - Як був я такий малий, як
ви, а може, трохи й бiльший або й менший, хто ж то зна╨, якi ви ╨, то не
було в Ки╨вi церков, а на тiм бугрi, де тепер дерев'яна церква Василiя
святого (бо князь Володимир, прийнявши хрест, взяв собi ймення Василiй, як
у ромейського iмператора), то там колись стояли нашi боги. Перун, цiлий з
дерева, привезеного з дiброви поднiпровсько©, а голова йому срiбна, а вус
золотий, i ще були Хорс, Дажбог, Стрибог, i Симаргл, i Мокош. Поклонялися
©м кияни, плясання й спiвання творили, зело несли до богiв, на©дки й питва
вельми i справляли учти великi на бугрi коло богiв, тодi було велике
об'©дання й обпивання, i, може, й нашi боги на©далися та напивалися ще
бiльше за нас, бо то веселi були боги, а вже що мудрi! Ну, а в якесь там
лiто пiшов князь Володимир на ятвiгiв, i побив ©х, i прийшов з дружиною до
Ки╨ва, i були великi веселощi й поклонiння богам нашим, i люду зiйшлося
видимо-невидимо, i всi були такi, як оце я тепер i ви. А менi було, може,
стiльки, як вам, лiт, а може, менше, а то й бiльше, бо й ви, бач, один
малий та миршавий, а другий - як молодий тур, хiба тут розбереш. I стали
учтувати, i пити i ©сти, i богам нашим давали. А там, де тепер сто©ть
церква Богородицi, був тодi двiр великий варяга Федора. Купцi до нього
при©здили з Царграда й з далеких схiдних кра©н, багатий був вельми варяг,
нажився в Ки╨вi, двiр вибудував коло княжого терема, збирав хутра, срiбло,
золото, викохав сина красного лицем i дужого та бiлотiлого. Молилися вони
сво╨му боговi, нiхто ©х не чiпав, бо люд у нас добрий. А як побачив варяг
Федiр наше поклонiння богам, та нашу учту, та нашi веселощi, то став з
сином коло ворiт, та взявся в боки, та почали глузувати та насмiхатися.
"Кому требу творите, перед ким поклоня╨теся? Поганини дурнi та обпитi! Не
суть же боги, по дерево. Днесь ╨, а наутро зогни╨. Да╨те ©м ©дво й питво,
а вони ж не ©дять, говорите до них, а вони не чують, ждете вiд них мови, а
вони ж не мовлять, бо суть робленi руками в древi. А бог ╨дин ╨ на свiтi,
йому ж бо поклоняються греки i варяги, а хто не поклоня╨ться нашому
боговi, той дикий поганин i варвар". - "Ану ж бо помовчте, варяженьки! -
покричали нашi во©. - У вас бог свiй, а в нас сво©, i не дамо ©х нiкому!"
А тi собi й далi глузувати, та кепкувати, i лаяти наших богiв за те, що
вони дерев'янi й нiмi, а всiх нас обжирайлами та обпивайлами дражнити.
Тодi не стерпiли нашi, а що люду була тьма-тьмуща, i весь пагорб з богами
нашими обсiли, й коло княжого терема, i коло дворiв, i на торгу, та й коло
варягового двору теж, то й кинулися всi, як були, хто за оружжя, а хто й
так голiруч i розметали весь двiр варяговi, а той i далi насмiхався,
тiльки вилiзли з сином сво©м на високу вежу дерев'яну на дубових стовпах
та взяли мечi варязькi двосiчнi i стали припрошувати, чи хто ╨ охочий, щоб
пiднявся до них та скуштував ©хнього дарунка. I хвалилися, що ©хнiй бог
найсильнiший i не дасть i волосу з ©хньо© голови впасти, а нашi боги - то
просто тьфу! Тодi наскочило ще бiльше люду i пiдрубали вмить стовпи пiд
вежею, i завалилося, i впали варяг Федiр з сво©м сином Iваном униз, а там
©х ждали i списи, I мечi, i рогатини. I вбили ©х, i слiду не позоставили.
Бо не смiйся з люду i з його поклонiння.
- А самi тепер поклоня╨тесь грецькому боговi, - сказав Сивоок.
- Не всi, - хитро прискалив око хмизонос. - Бо як звелiв князь повалити
всiх наших кумирiв, порубати ©х i попалити, а Перуна прив'язати до
кiнського хвоста й волокти вниз до Ручея, а потiм, кинути в Днiпро, то хто
й рубав та палив, хто й волiк Перуна та кидав його в Днiпро, а багато люду
стояло та плакало i бiгло уздовж Днiпра i кричало: "Випливай! Видибай!" А
як хрестився князь i бояри, а потiм похрестив князь сво'©х дванадцять
синiв, то й кияни похрестилися, бо думали так: якби то було щось недобре,
то князь i бояри не прийняли б. А князь прийняв хреста, як пiшов на
грецький город Корсунь. Багатий вельми й пишний город, i не мiг його взяти
князь нi приступом, нi облогою, i тодi, кажуть, помолився нашим богам i
сказав, що як упаде перед ним Корсунь, то прийме вiн вiру християнську. I,
мовляв, Корсунянин Настас пустив до князя стрiлу, а на тiй стрiлi написав,
де треба копати, щоб не пустити воду в город, i князь повелiв копати, й
найшли труби водянi й перекопали ©х, i Корсунь упав. I вивiз князь з
Корсуня попiв i Настаса Корсунянина, i коней мiдних, i двох iдолiв голих,
i багато срiбла, золота, церковних сосудiв, i дзвони, i паволоки. А сам
хрестився в Корсунi в церквi Богородицi, тому й у Ки╨вi повелiв вибудувати
церкву Богородицi i на тому самому мiсцi, де стояв колись двiр варяга
Федора, що насмiхався з наших богiв. Люд же зна╨, що князь прийняв нову
вiру не через поклятьбу, а через жону. Дуже-бо захотiлося йому пошлюбити
сестру ромейського iмператора Василя, а iмператор сказав, що поганиновi
сестри не дасть, а дасть тiльки тодi, як князь прийме хрест, як прийняла
його баба, княгиня Ольга. Хто ж то зна╨, чого княгиня прийняла чужого
бога, а про князя то вiдомо всiм. Бо невтримний вiн у похотi до жiнок,
ненаситний в блудi, велить приводити до себе мужнiх жон i дiвиць, розтля╨,
i наложниць ма╨ у Вишгородi триста, i в Бiлгородi триста, а в сiльцi
Берестовому двiста. I сини всi його не вiд одно© жони, а так: вiд
варягинi, i вiд грекинi, яку забрав по убитому братовi Ярополку, i вiд
чехинi. А що князь... Хмизонос озирнувся, схилився до хлопцiв, перейшов на
шепiт:
- Старий став i ослаб тепер... Церкви велить ставити... Камiнь добувати
твердий, як алмаз, щоб iскру давав, як агат...
- Краса велика ,- сказав Сивоок, зiтхаючи.
- Але нудний бог вельми, - скривився хмизонос i сьорбнув з свого ковша.
- Аж не вiриться, що така краса, - повторив сво╨ Сивоок.
- А копченина в тебе смачна, - виплямкав масно Лучук, - ще нiколи не
пробував тако©.
- То дiд Кiптiлий. Для князя коптить на мо©х травах i мо╨му хворостищi.
А не празну╨ дiд князевого бога тож. Треба щоб ©сти й пити - отодi бог. А
тут самий спiв та лiпота. Нудно.
- Отак i менi! - вигукнув Лучук .- А йому, - вiн тицьнув рукою, в якiй
тримав недогризок копченини, на Сивоока, - йому лiпота потрiбна. Вiн з
пущi квiтку носив. Мало не пропав через ту квiтку.
- А хто ведмедя вбив? - зиркнув на нього спiдлоба Сивоок.
- Ну ти, але ж квiтка...
- А хто другого ведмедя вбив? - знов поспитав Сивоок.
- Якби я спiткав, то i я б убив. В саме око ведмедевi можу стрелити!
Хутра хто добував? Ось вiзьму й подарую нашому друговi бобрячу шкуру.
Вiн полiз у свiй мiх, довго перебирав там пальцями, виметнув
темно-буре, з сивим остом хутро, трiпнув ним проти сонця, подав
хмизоносовi:
- На!
Сивоок, щоб не вiдставати вiд товариша, i собi кинув два коштовнi
хутра.
- Бочонок меду! - закричав хмизонос. - Не вмерли нашi боги! Бочонок
меду на всiх!
Збiглися тi, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатностi чути
й розумiти. Але хмизонос розiпхав усiх, гордо виступив на середину,
урочисто оголосив:
- На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне пiсля третього ковша,
битий буде всiма, лiпше не берись. Ну ж мо!
Пропхалося вiдразу кiлька здоровил, потiм долучився до них чеверногий
чоловiчок, пiд'©хало п'ятеро верхiвцiв, i найтовстiший, в коштовнiй збро©
й причандалах, мовчки злiз з коня, став першим серед охочих до змагання,
гарикнув на медовара:
- Дай-но промочити в горлi!
А коли той налив йому великого срiбного ковша i подав, черевань
вихлебтав мед трьома потужними ковтками, визвiрився на медовара:
- Не зна╨ш хiба, що одним не промочують!
Вдовольнився по тому, як посушив три ковшi, повернувся до сво©х
супротивникiв, оглянув ©х недовiрливо.
- Навсидьки чи навстойки? - спитав.
Хмизонос пiдскочив йому пiд руку, гордо випнув груди:
- Як я схочу!
- Пити навчись, хотiти всяк дурень може! - недбало вiдтрутив його
черевань i розпорядився: - Навсидьки. Бо стоячий чу╨ невтримку i або ж
кида╨ пити, або й зовсiм утiка╨. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А
то холодно. Не грi╨ цей мед. Хiба нема лiпшого на торгу?
- А скуштуй сього, твоя велебнiсть, - вже стояв коло нього медовар з
новим ковшем.
- Хiба що скуштувати, - надув черевань товстi щоки, мiж якими плавали
десь углибу блакитнi озеречка очей, - бо скiльки лiт на бiлому свiтi
прожив, а ще й не випив нiде нiчого, саме куштування та лизькання.
Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника,
хiба що бiльший i товщий був, та не лиснiло потом у нього личчя, та голос
був не солодковкрадливий, як настояний мед, а грiзний, жирно-зневажливий,
забiяцький.
- Хто це? - крадькома поспитав вiн хмизоноса.
- Купець наш Какора, - гордо вiдповiв той, - серед iноземних гостей,
може, один наш, зате ж який! Ходить i до Чех, i до Угрiв, i до самого
Царграда! Не бо©ться нiчого на свiтi! А вже п'╨!
Купець осушив ковша, крекнув, витер вуса, пожбурив медоваровi великого
шкiряного гамана.
- Закупаю весь мед, бо добрий вельми i п'янливий. Наливай усiм, та
почнемо!
Медовар виповнив ковшi, став подавати, починаючи з купця, всi мерщiй
поприсмоктувалися до питва, тiльки один, вирлоокий губатий чолов'яга в
засмальцьованому корзнi, пiдперезаний оривком, скривившись, тримав кiвш у
однiй руцi й не пив.
- Чом не п'╨ш? - переводячи вiддих пiсля меду, гримнув купець.
- А я не звик хлебтати по-собачому, - товстелезним басюрою пробутiв
той, - менi вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев'яна та щоб у нiй
кулаком вiльно провернув. Ото по менi!
- Ма╨ш чашу? - спитав купець медовара.
У того, мабуть, було навiть пташине молоко. Вiн миттю дiстав з буди
зчорнiлу вiд довгого спожиття дерев'яну круглу чашу, в якiй, здавалося
вирлоокому, вмiстився б не те що кулак, а й цiла голова, наточив меду,
подав витребенькуватому пияку.
Той ухопив чашу обiруч, припав до не©, як вiл до калюжi, а пити
прихитрявся досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очi
ж наче розбiгалися в боки i вибалушено блищали з-поза дерев'яного дна - i
виходило: пика з чорного старого дерева, а на нiй живi бульки!
Поки дерев'яномордий доковтував свою пайку, медовар пiднiс рештi ще по
ковшу, i все було випито швидко й хвацько, рiзнилися всi пияки тiльки
зовнi, тiльки одягом та ще тим, як велися по випиттю ковша. Один хукав
складеними в дудочку губами вгору до неба, другий пучками розбирав по
волосинцi замоклi в медовi вуса, третiй поляпував себе по череву,
чеверногий чоловiчок з рiденьким волоссячком на головi (чудернацька
зiм'ята шапочка впала йому вiд першого надмiрного перехиляння голови)
слиняво роззявляв рота й повними слiз очима дивився на медовара, мовби
гадав: чи подасть той ще, чи пiднесе?
Лише купець пiсля кожного ковша видавав з свого потужного тiла розма©тi
звуки, схожi то на жереб'яче iржання, то на рикання дикого звiра, то
коротко вирегочував чи то вiд вдоволення, чи просто щоб чимось вирiзнятися
серед мовчазно© братi©, а вийшло так, що то вiн тiльки роздимав собi
груди, готуючись до бiльшого, бо пiсля третього ковша раптом ревнув до
сво©х змагунiв:
- А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи понiмiли? А чи язики в
медовi позагрузали?
- Будемо похвалятися, будемо! - тонко вискнув чеверногий чоловiчок i
засмiявся дивно й жалюгiдно, мовби похлинувся водою: - Пр-с-с-с!
- Питi╨ люблю! - закричав купець. - А ще жон вельми! В питi© можу день
i нiч, i два днi, й десять днiв бути, а з жонами i того бiльше!
- А до князя нашого далеко тобi, - кольнув хмизонос, який теж не
вiдставав вiд товариства i посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи.
- Ти? - здивовано глипнув на нього купець. - Хто ти е такий, щоб
мене?.. Та чи зна╨ш ти, що в мене жони скрiзь - i на Русi, i в Польщi, i в
Чехi©, i в Угрiв, i в Царградi, i в Бiармi©, i в печенiгiв. Хто з вас
пробував печенiзьку жону? Га? Нiхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу ма╨
мужську, з лука стрiля╨ i джiдою б'╨ без промаху. А сама гаряча! Гух! Жону
треба вмiти взяти. Вона не любить зайцiв, на не© треба туром iти! Гух-гух!
Вiн уткнувся в кiвш, з чого скористався той, що сидiв перший праворуч
од купця, миттю поставив кiвш на землю, щоб вивiльнити руки, i,
чудернацько "╨каючи", закректав:
- ╙х ходили ми з кн╨зем на ╨твiгiв, то кн╨зь мене й просить: "Покажи
во╨м зеленим, ╨к ти б'╨ш своем списом!" А ╨ ему, - ╨кало все намагався
показати руками: i як вiн iшов з князем на ятвiгiв, i як князь його
покликав, i як казав, i виходило ще чуднiше вiд цього безладного
дурнуватого вимахування довгими руками. - А ╨ ему, значить, не кажу, кажу,
а покажу сперву кн╨зю, а во╨м тож покажу... Да ╨к побiжу на ╨твiгiв, да ╨к
нанижу на списа одного, й другого, й третього - дев'╨ть ╨твiгiв на один
спис i держу ╨го, ╨к кн╨жий пропорець, а потому, значить, молодому во╨вi,
забираю его спис, а йому даю свiй з дев'╨тю ╨твiгами i кажу - не кажу, а
показую, що ти держи спис з дев'╨тьма ╨твiгами, ╨к ╨ держав, а ╨ ще поколю
i ще нанизав...
- Скiльки? - крикнув купець. - Скiльки ти там нанизав? Однаково менше,
нiж я жон мав, бо жони...
Але тут чеверногий жалюгiдний чоловiчок, видно, вирiшив, що наспiв i
його час втрутитися в похваляння, махнув ковшем i, перебиваючи купця,
заплямкав:
- Так вiн ото мене хотiв, а я. його... Пр-с-с-с! - починав з середини,
певно продовжуючи йому тiльки вiдомий перебiг яко©сь пригоди, нiхто не мiг
збагнути, про що йдеться, та нiхто й не прагнув того, бо кволого плямкання
чоловiчкового й не чутно було, хiба що Сивоок, який стояв зовсiм поряд,
гаразд розбирав: - А я його тодi... А вiн мене тiльки, а я його...
Пр-с-с-сi
- Цить! - гаркнув купець. - Коли я говорю про жон, усi повиннi мовчати.
Як води в рот. Жони-бо...
- Яких у тебе бiльше, анiж у князя Володимира, - пiдкинув знову
хмизонос, але купець не зачепився за кольку, позбув втручання хмизоносове
неувагою, голосно сьорбнув з свого ковша. А його мiсце в похваляннi
вiдразу виповнив новий пияк, оберемкуватий чолов'яга, зодягнений недбало,
однак досить коштовно, з великим ножем на поясi, прикрашеному срiблом,
срiблом же оздобленi й пiхви для ножа були, а рукоять ножа гарно здобилася
рiзьбленням.
- Меч удома полишив, - вiдкахикуючись, мовив оберемкуватий, - а то б
показав, що можу. А можу так. Диковi голову вiдтягти, не розмахуючись, а
туровi - за одним замахом... Впущу йду з самим мечем, iншо© збро© не
потребую. I коня не треба... Самий меч... А мечем тридцятилiтнi дубки
стинаю... Отак: раз - i вже!
- А я не так люблю пити, як закусювати, - озвався з-за сво╨© дерев'яно©
личини вирлоокий, смачно посмоктуючи мед. Володiв дивним умiнням не тiльки
вибуркувати з-за чашi сво©ми очиськами, але ще й говорити, як пив. - Оце б
i цiле озеро випив, аби тiльки закусювати. I щоб мнясо. Люблю мнясо! Хто
любить жону, хто на печенiга йде, а я люблю мнясо! Хоч би й цiлого дика
засмажили - вконав би його! А ти сидиш коло чоловiка, бачиш його муку, а
сам ма╨ш у мiху копченину й помавку╨ш!
Вiн наослiп простягнув руку до хмизоноса, викрутив у його бiк сво╨
несамовите око. Хмизонос вiдкинув його руку.
- А дзуськи! - викрикнув таким свiтлим голосом, мовби й не пив ще
нiчого. - Не роззявляй губи на чужу чужинину й заробленину!
Вирлоокий захлипнувся медом, мерщiй вiдiрвав чашу вiд розквасистих губ.
- Жалко тобi? - сказав, мало не жебруюче.
- А вiн мене хотiв, а я його... Пр-с-с-с! - тягнув сво╨© тим часом
слинявий чоловiчок.
- Для друзiв тiльки маю копченину вiд дiда Кiптiлого! - задерикувато
вигукнув хмизонос. - А дiд Кiптiлий готовизну м'ясну робить для самого
князя та для мене, бо без мене - нi руш! Ге?
- Ну, продай, - сказав вирлоокий, - бо без закуски не можу... Мнясо чую
ще тодi, як воно в дебрi бiга╨... Вельми мнясо люблю... А в тебе ж такий
пах з мiха...
- Нащо б мав продавати, коли й сам по©м та ще мо© братове. Он якi -
бачив?
Вiн показав на Сивоока й Лучука, але вирлоокий i головою не ворухнув у
©хнiй бiк.
- Промiняй шматочок, - канючив вiн далi, знов закриваючись чашею i вже
подаючи голос з-за не©. - Хочеш, на хреста змiняю?
Розстебнув однi╨ю рукою корзно, пустив помiж пальцями завислий на
тонкiй шворцi хрестик з дерева воскового вiдтiнку.
- Заморського дерева хрест. За теля вимiняв. Гречиновi цiле теля
вiддав.
- Нащо вiддавав - лiпше б з'©в теля сво╨. Солонини наробив i мав би оце
чим закусити! - глузував хмизонос.
- А вiн мене... а я його... Пр-с-с-с! - Чоловiчок востанн╨ вибелькотав
свою розповiдь, що не мала нi початку, нi кiнця, схилив голову на плече,
випустив з безвiльних рук кiвш, пустив слину з розкритого рота.
- Скис божий прикрашатель! - закричав хмизонос. - Одного нема. Ану хто
ще!
Сивоок, якому теж крутилося в головi й очах, хоч випив тiльки два
ковшики меду i добре за©в його хмизоносовою копчениною, спершу не збагнув
значення викрику хмизоносового.
- Що ти мовив? - поспитав вiн новознайденого товариша, надаючи
недбальства голосовi, хоч самому чомусь дуже залежало на тому, що саме
вiдкаже йому хмизонос.
- Про того? - тицьнув той пальцем на чоловiка, що й геть розкис i вже
залiг на лiвий бiк i, здавалося, вмер вiд страшного мору, який зсудомлю╨
всi члени, викривлю╨ лице. - Князiв умiлець найбiльший. Усi церкви князевi
здобив. Тридцять i двi церкви вже. Вихитрю╨ богiв i чуда всiлякi, а пити
вони йому не помагають. Кволi боги. Ге-ге!
Сивоок не повiрив. Як то? Чи може бути таке? Щоб оце жалюгiдне
чоловiсько мало щось спiльне з тим дивним свiтом, у якому вiн тiльки-но
був i з якого, вiдчував тепер виразно, вже нiколи не зможе видобутися?
Коли ще добиралися з Лучуком до Ки╨ва, то уявлявся Сивооковi цей город не
таким, як насправдi вийшло. Саме слово "Ки©в" чомусь мало для хлопця барву
червону, як щити князiвсько© дружини. Ще вперше почуте, воно ярiло
червiнню над зеленiстю землi, а ще дужче - над бiлими снiгами тихих зим.
Тепер Сивоок знав, що Ки©в - це й не бiлi боярськi доми, i не гостроверхi
церкви з дерева потемнiлого й восково-чистого, i не хрести, чорнi а чи
золотi, i не кам'янi тереми, сiрi, з червоними наличниками вiкон, i не
зелена трава захисних валiв, i не жовта глина пагорбiв, i не срiблястi
пiски Днiпра i Почайни, - Ки©в назавжди тепер позостанеться для нього
вишнево-сизим розспiваним свiтом, в якому живуть усi барви, вичаруванi
колись для малого дiдом Родимом. I якщо все те зробили люди, якщо народила
земля таких могутнiх духом синiв, то уявлялися вони Сявооковi саме Такими,
як дiд Родим, - потужними, впевнено-спокiйними, вищими за всiх сущих,
вирваними з щоденних клопотiв, з метушняви, з дрiб'язку.
А тут лежить в багнi торговища жалюгiдний чоловiчок, харчить, мов
конаючий, з каправих, склiючих очей видавлюються йому каламутнi сльози, з
кутикiв губ виповза╨ клейка й тягуча слина. Невже правду мовив хмизонос?
Невже цей новий i невiдомо жорстокий бог глумиться з людини навiть тодi,
як вона докону╨ неймовiрного чуда для його прославляння? Вже йому мало
звичайно© смертi - вiн губить людей, знущаючись!
- А вiзьмiть-но за ноги ту падализну та вiдтягнiть отуди в глину, -
зареготав купець, - нехай внхитрить трохи носом сво©х богiв! Го-го-го!
Лучук, вагаючись, поглянув на купця, потiм на Сивоока. Чи ж то ©м
велено тягти сп'янiлого украшателя церков?
- Ви ж, ви, молокососи! - загримiв купець. - Берiть його та швидше,
допоки я...
Вiн хотiв викричати якусь погрозу, але махнув рукою i занурив губи в
кiвш з медом. Але Сивоок мовби тiльки й ждав нагоди, щоб на комусь зiгнати
свою злiсть, викликану розчаруваннями, яких дознав отут, серед пиякiв,
серед людського шумовиння, де на самому днi опинився той, хто мав бути
понад усiм i поза всiм.
- Не роби тво©, щоб помикав нами! - ошалiлими очима блиснув хлопець на
купця.
- Га? - вiдiрвався той вiд ковша. - Не роби? А хто есте? Збiги
задрипанi? Сопливцi! Зуба ведмежого повiсив на шию! Дам тобi, то
проковтнеш i того ведмежого, i всi сво©! Гей, Джурило! Ану ж бо покажи
цьому!
Вiд верхiвцiв, що закам'янiло спостерiгали, як ©хнiй хазя©н обпива╨ться
з торговщанською збираниною, вмить вiдскочив на високому попелястому конi
рудий з розбiйницькими очима, з лиховiсною повiльнiстю став видобувати з
чорних пiхов меча. Але в Сивооковi прокинувся Родимiв сприт, по╨днаний з
дiдовою шаленiстю. Хлопець непостережно нi для кого метнувся наперерiз
верхiвцевi, з нещадимою силою рвонув коня за вудила, пiдняв його диби, i
рудий Джурило з найбiльшого маху обемберився на землю. I хоч як мало пiшло
на це часу, але Лучук, поки всi очi вкованi були в безпорадно цапуючого
коня i падаючого Джурила, встиг скокнути на медоварову буду, вирвати з-за
спини лука, натягти тетиву, накласти стрiлу i, цiлячись просто в очi
знетямленому вiд пива i несподiваного перебiгу подiй купцевi, вигукнув:
- Прошию всiх стрiлами, тiльки поворушiться!
Джурило лежав постогнуючи в багнюцi. Кiнь схарапуджено впав на всi
чотири, рвучись подалi вiд Сивоока, купцева сторожа заклякла в очiкуваннi
нового, може, цього разу розумнiшого велiння вiд свого хазя©на. I той таки
справдi пробився крiзь клубочiння захмелiлостi, брязнув ковшем об землю i,
ляснувши себе по череву, вдавано зареготав:
- Ой отроки! Ой потiшили! Беру вас обох у свою сторожу!
Але Сивоок стояв так само нашорошено, наготовлений бити сво╨ю ломакою
все, що на нього посуне, а Лучук тримав тетиву в такому натязi, що його
рука могла от-от не витримати i стрiла так i свиснула-б купцевi межи очi.
- Я сказав! - гукнув купець. - Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам!
- Годилося б спитати, чи хочемо до тебе, - похмуро нагадав йому Сивоок.
- Та ти що! - аж пiдскочив хмизонос. - Та хiба ж можна вiд такого! Та
ви зна╨те, що до гостя Какори весь Ки©в би пiшов у слугування!
- А ми - не Ки©в, - сказав Сивоок.
Джурило тим часом сiв i безпорадно зiпав ротом - нiяк не мiг ухопити
вiддиху.
- Всi знають купця Какору, - заревiв купець. - Какора сказав - камiнь!
Любо менi й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви менi любi! I показали
менi все, що вмi╨те! Приймаю вас до себе i кладу добру гривню обом!
- Не все ще показали, - проспiвав з буди Лучук. - Хочеш, тво╨му коневi
вухо можу прострелити? Вибирай - праве чи лiве?
- Кiнчик правого, а зачепиш коня - голову вiдiрву! - крикнув Какора.
Свиснула стрiла -i кiнчик правого вуха в Какориного коня перед очима у
всiх роздво©вся кривавою китичкою.
Хмизонос ляснув себе по стегнах.
- Оце так! Самому князевi в лучники, в найпершi!
Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад.
- Отроки ви чи бiси суть? - промармотiв. - А стрельни ще раз. Он у того
медовара в чiп од бочонка поцiлиш?
Знову проспiвала стрiла i чорно захиталася в самiй серединi круглого
чопика, на який показав Какора.
- А перехреститися вмi╨ш? - спитав купець Лучука.
- Не вмi╨ вiн, - вiдповiв за товариша Сивоок.
- А ти?
- А,я вмiю, бо бачив, як то роблять, та не хочу.
- Чому ж це ти не хочеш? Ти зна╨ш, що князь Володимир прийняв хрест i
синiв сво©х дванадцять охрестив, i всiх киян. А ще сказав: "Хто не прийде
пiд нову вiру - багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, - ворогом мо©м
буде".
- Так ми ж не чули, як князь це мовив, - на©вно сказав Лучук. Какора
засмiявся, а хмизонос аж застрибав од веселощiв.
- Хлопцiв для тебе знайшов, Какоро! - закричав до купця. - Ма╨ш менi
подарунок пiднести за це! А ви, хлопцi, свiту побачите з Какорою - го-го!
Такого свiту!
- Идете, чи що? - спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока.
Сам не смiв вирiшувати. Сивоок хитнув головою. Пiдступив до кола пиякiв,
пильно поглянув на Какору сво©ми сивими, нестерпними в сво©й пронизливостi
очима, подумав: "Однаково втечемо! Втiкати! Втiкати! Вiд усiх!"
А сам ще не вiдав, куди й нащо втiкати, але знав, що то його мета i
щоденне призвича╨ння, яке почалося з то© ночi, коли було вбито дiда
Родима.
Та чи ж можна втекти вiд краси, побачивши ©© бодай раз?
1941 РIК
ОСIНЬ. КИ╞В.
Але, моя душко, мо╨ латiв'ятко, я дрижу, я дрижу, я дрижу.
П. Пiкассо
- Сподiваюся, ви пробачите менi цю маленьку мiстифiкацiю? - сказав
Адальберт Шнурре професоровi Отавi, сiдаючи коло нього на задньому сидiннi
попелястого "мерседеса". - Звичайно, якби вас розшукувала вiйськова влада,
то все було б iнакше. Повiрте менi© досить швидко примусили б вказати на
вас. Для цього ╨ засоби.
- Знаю, - коротко кинув Отава.
- Але вас шукав я, ваш давнiй опонент i колега, коли хочете. I тому я
вигадав увесь цей жарт з лекцiями, допустившись у них деяких перекручень
ваших думок, але ж це був тiльки милий жарт. Окрiм того, з огляду на
вiйськовий час я змушений був до маскування.
- Це - теж маскування? - спитав Отава, вказуючи на есесiвську форму
професора Шнурре.
- Коли хочете, до деяко© мiри так. Хоча тут важать i погляди. Менi,
наприклад, вiдомо, що радянськi професори не визнавали унiверситетських
мантiй, шапочок, всього, що заведено в ╙вропi ще з середнiх вiкiв. Я не
помиляюся?
- Нi. Ми вважали, що професори такi самi люди, як i решта.
- Розумiю вас. Зрозумiйте й ви мене. Я надяг цей мундир саме тому, що
весь мiй народ зараз - у мундирах. Це наша вiра i нашi переконання.
- Хiба всi - в есесiвських мундирах?
- Не гра╨ ролi. Але, коли хочете, в народi завжди ╨ елiта. В сво╨му
народi ви також належали до не©.
- Якщо належав, то й зараз належу. Чому ви вжива╨те форму минулого
часу?
Адальберт Шнурре засмiявся:
- З огляду на ваше зникнення. Адже ви розчинилися в анонiмностi, яка
дорiвню╨ небуттю. Професора Гордiя Отави нема╨ нi по той бiк, нi по цей
бiк фронту. Там його вважають зрадником i дезертиром, тут вважають
безслiдно зниклим.
- Звiдки ви зна╨те, ким мене вважають по той бiк фронту?
- Закони ймовiрностi. Теоретично це легко визначити, а практично так
воно й ╨.
- По-мо╨му, ви вважали себе теоретиком в iнших галузях. Ваша
спецiальнiсть - давньохристиянське малярство.
- А також дерев'яна скульптура. - Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. -
Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цiй галузi. I перший мiй
обов'язок був - врятувати вас для науки. I я це зробив.
- Менi дякувати?
- Я розумiю ваш стан. На вашому мiсцi я теж... Це справдi жахливо...
Там... Хоч звiдти розгорта╨ться пречудовий вид на Ки©в, але... я
розумiю... Закони вiйськового часу - вони не для науки i не для людей
науки. Але, хвала боговi, я все-таки зумiв витягти вас звiдти... Я
навмисне молов дурницi, сподiваючись на вашу принциповiсть. I розрахунок
виявився точним: ви не витерпiли.
Професор Отава мовчав.
- Звичайно, все було б набагато простiше, - смачно пожовуючи губами,
продовжував Шнурре, - вам тiльки треба було прийти до коменданта i назвати
сво╨ iм'я. Нiхто не закинув би вам спiвробiтництва з окупантами. Жодно©
вiйськово© та╨мницi ви нам видати не можете, бо не можете ©х знати. Вашi
знання нiчим прислужитися доблеснiй армi© фюрера не можуть. Вашi iнтереси
занадто вiддаленi вiд сучасностi, щоб вам треба було лякатися нас. Ви
могли просто лишатися в сво╨му кабiнетi i спокiйно писати чергову сторiнку
сво©х спостережень над фресками Софi© ки©всько©.
- Ви навiть зна╨те, що я писав останнiм часом?
- Догадуюсь.
- Не можу вiдплатити вам вза╨мнiстю. Нiяк не мiг би здогадатися, що ви
не тiльки професор, а й...
- Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цiлком тимчасово. Лише поки ми
встановимо в ╙вропi новий лад. А ще точнiше: форма моя цiлком умовна для
мене, бо я не перестаю займатися сво╨ю науковою роботою. Унiформа в даному
випадку просто сприя╨ мо©м зайняттям. Так, так, саме сприя╨.
- Куди ви мене везете? - перепинив йому вирозумлювання професор Отава,
сповнюючись дедалi бiльшим неспоко╨м, бо машина, поволi про©хавши
нескiнченну низку вулиць вiд Мельникова i до Велико-Житомирсько©,
повернула на Богданову площу, з одного боку яко© мовчазно стояла Софiя, а
з другого ще й досi курiлися ру©ни будинкiв, швидко вимчала ©х на
Во-лодимирську, пронесла повз Золотi ворота, повз оперу, вiйськовi
регулювальники на перехрестях без загайки пропускали попелястого
"мерседеса", вiн набирав бiльшого й бiльшого розгону, он уже правобiч
видно червонi колони унiверситету, а в мокрому, задощеному парку - сумну
постать Кобзаря в оточеннi багряного листя; далi професоровi Отавi не
треба було й дивитися, серед найтемнiшо© ночi, з заплющеними чи
зав'язаними очима, в лихоманцi чи навiть вмираючи, вiн би показав на свiй
будинок, на будинок, у якому народився, звiдки малюком ходив гратися в
садочок, що став потiм Шевченковим парком, звiдки пiшов до школи й до
унiверситету, i на першi побачення, i на першi гулi, i на найбiльшi щастя
й найтяжчi нещастя виходив вiн з цього будинку, з квартири на третьому
поверсi, велико© професорсько© квартири з багатьма кiмнатами, якi всi
загаченi були книжками, вiчно забитi книжками, стародруками, унiкатами,
раритетами, лiтописами, цiнними рукописами, пергаментами, берестяними
грамотами i ще бог вiда╨ чим. Той будинок споруджував якийсь ки©вський
iнженер, який пробував змагатися з вiдомим ки©вським архiтектором
Городецьким, що иавибудовував по всьому мiсту чимало химер, стилiзуючись
то пiд готику, то пiд барокко, а то пiд модерн. А цей iнженер, неспромо:
хотiв надати будинковi якихось оригiнальних рис зовнi, вирiшив бити на
ефект внутрiшнiй - вигадав неймовiрний, схожий на храмову наву вестибюль,
прикрасив його мармуром i моза©кою, поклав на сходи рiзноколiрний мармур,
а в велетенських розетах, що мали правити за вiкна, поставив яскравi
вiтражi на теми Укра©нсько© iсторi©. Цим i обмежилася iнженерова фантазiя.
Помешкання в цьому будинку не вiдзначалися нiчим, окрiм ординарного
несмаку, були великi, неоковирнi, кiмнати тяглися довгими ковбасами,
переходили одна в одну без видимо© потреби, а тим бiльше гармонi©, в
довгих вузьких коридорах тодi було розминутися двом людям, вiкна були
високi, але вузькi, не просвiчували великих кiмнат, там завжди панував
пiвморок, у таких помешканнях, щоправда, добре сидiлося й думзлося. Вони
добрi були для схимникiв i вчених, але аж нiяк не надавалися для
екзистенцi© людям простим, не пасували дозвичок, темпераментiв i
уподобань.
Може, саме через помешкання й у родинному життi професора Отави не все
склалося... Але менше з цим. Не про це думав нинi Гордiй Отава, стривожено
спостерiгаючи,як чужа машина, з чужим чоловiком, що вперто назива╨ сббе
колегою, невтримно наближа╨ться до такого знайомого, такого ╨диного на
всiм свiтi, такого жаданого i водночас чимось вiдлякуючого _тепер будинку.
- Куди ви мене везете? - знов повторив сво╨ запитання професор Отава, i
цього разу Адальберт Шнурре, який, певно, ще не зовсiм гаразд орi╨нтувався
в ки©вських вулицях, але вже тепер теж добре побачив, що наближаються вони
до високого, прикрашеного готичними розетами й смiшними рiзьбленими
башточками будинку, з спокiйною доброзичливiстю промовив:
- Звичайно ж, до вас додому, колего Отава.
- Звiдки ви зна╨те, де мiй дiм? - зробив останню спробу оборонятися
Отава, хоч "мерседес" уже зупинився коло самого входу до будинку, i не
було рацi© далi вдавати зневiру в поiнформованiсть професора-завойовника.
- Ах, дорогий колего, - засмiявся Шнурре,- це ж так просто! Я ще
заздалегiдь дав вашу домашню адресу командуванню наших передових частин,
якi мали вступити до Ки╨ва. Будь-що хотiв зробити вам бодай маленьку
прислгу, захистити вас, ваше житло, ваш спокiй. На жаль, вас ми не встигли
захистити, але ваше житло, всi вашi книги, все ваше - воно неторкане!
Вiн промовив цi слова урочисто-пiднесеним тоном, але Гордiй Отава легко
вчув у голосi Шнурре i нотки вмiло приховуваного розчарування. А може,
йому просто здалося, може, професор Шнурре справдi дбав тiльки про те, щоб
захiистити свого колегу, вiдплатити професорською поряднiстю сво╨му
сталому опонентовi й заочному знайомому? I все те, що вiн, Гордiй Отава,
знищив мiсяць тому, не становило для Шнурре анi цiкавостi, анi тим бiльше
предмета пошукувань?
- Прошу. - Шнурре ввiчливо пропускав Отаву вперед. Отава на мить
пристанув, згадавши, що хазя©н повинен iти позаду гостя, але вiдразу ж
схаменувся, -хто тут хазя©н i хто гiсть - не розбереш. До того ж якщо
Шнурре й вважати гостем, то аж нiяк не бажаним i не званим. Хазя©ном
перевдягненого в есесiвця професора звати теж зовсiм не випадало, тому
професор Отава не став розводити церемонiй i, мовби не помiчаючи
Адальберта Шнурре i його простягнено© в супроводi руки, швидко
перестрибнув тi кiлька схiдцiв, що вели до входу, опинився в такому
знайомому храмово-вiтражному вестибюлi, твердо побрався по сходах.
Адальберт Шнурре намагався дотримати кроку Гордi╨вi Отавi, але все ж
таки ледь вiдставав, а на площадцi другого поверху перед дверима
помешкання академiка Писаренка зупинився i сказав у спину Отавi, не
сподiваючись, що той затрима╨ться чи бодай обернеться:
- Не буду вам сьогоднi заважати. Вiдпочиньте пiсля цього жаху. Там ви
знайдете все потрiбне. Я повинен був десь жити, тому зупинився в цьому
помешканнi, власник якого... гм... втiк, зда╨ться...
- Евакуювався, - не обертаючись, кинув Отава.
Вiн пiдiйшов до дверей свого помешкання. Високi, наче монастирськi,
дубовi дверi. Немудре рiзьблення. Тiльки тепер помiтив. Якiсь крученi
стовпчики, примiтивнi площини. Жодного натяку на будь-який стиль. I
латунна табличка з закрутистим написом: "Професор Отава". Марнота i
смiхота! I цi дверi, i ця табличка, i цей напис, а надто ж - його
становище. А все тому, що не змiг вiн отак просто ви©хати, тобто
евакуюватися, вiрнiше - не зумiв. Нiколи нiчого не вмiв.
Стукнув у дверi коротко i боязливо. Ждав терпляче, майже без надi©. I в
добрi часи тут вiдчиняли без поквапу, доводилося дзвонити кiлька разiв,
поки дочу╨ться глухувата баба Галя. А тепер там хiба що автоматники, яким
доручено його пильнувати.
Але ще не встиг вiн перебрати всiх сво©х похмурих припущень, як дверi
вiдтулилися на ту вiдстань, на яку дозволяла довжина ланцюжка, крiзь
щiлину блиснуло темне око, довго недовiрливо вдивлялося в несхоже
професорове обличчя, потiм зникло, ще раз майнуло в щiлинi, почулося "Ой
боже ж мiй!", загримiв ланцюжок, дверi нечутно розчинилися, мiцнi руки
баби Галi миттю всмикнули Гордiя Отаву в передпокiй, знову загримiли
засуви, i лише тодi баба Галя сплеснула в долонi.
- Ви чи не ви, Гордiю Всеволодовичу?
- Я.
- Та як же ж ви? Втекли?
- Зда╨ться, ще не втiк.
- То тiкайте ж, бо тут уже ходять, ходять, та питають, та нишпорять.
Все ©м чогось треба. Один тут - так прямо в кабiнетi й спить. Все перерив.
Правда, не взяв нiчого. Ну, а я в вiкно виглядаю. Думаю: побачу вас -
гукну, щоб утiкали. I Бориса послала, щоб шукав. Казав - знайшов. Лучче б
воно й не було такого!
- А Борис - вiн же в тiтки мав бути?
- Де там. Прибiг у той день, як вас забрали. I не вдень, а вночi. Як
уже й пробрався...
- А ви тут як, бабо Галю?
- Що?. Я? Та й не кажiть! А вам лучче втiкати! Он я вам швиденько дам
попо©сти, та перевдягнiться, бо хiба ж ото можна так. Професор... Ой боже
ж мiй!.. А цi сюди пруть, пруть, харчi всякi, консерви, мурмелади,
шоколади... I той, що в кабiнетi...
- Шнурре?
- Бiсяка ж його зна╨. Звуть його якось шур-бур-фюр... I не вимовиш...
Такий наче в╨жливий, а воно ж видно: хвашистi Я вже ©х перебачила на
сво╨му вiку! В дев'ятнадцятому такi-сякi в Ки╨вi були... Лучче тiкайте,
Гордiю Всеволодовичу!
- Нiкуди я не втечу. Привезли вони мене з табору.
- Вони? - Баба Галя знов сплеснула в долонi. - Це вже щось замишляють!
А ви ж?
- А я, бабо Галю, мiсяць не спав, не ©в, не вмивався i, зда╨ться, й
дихати забув як...
- Та все ж ╨! От тiльки тiкати вам треба!
- Це я знаю.
За пiвгодини сидiв у ваннi з теплою водою, яку встигла якимось чудом
нагрiти баба Галя, i думав над отим простим i таким виразним словом
"утiкати"...
Коли почалася вiйна, нiхто й у гадцi не мав кудись там утiкати. Хiба що
найбiльшi боягузи. Але таких були одиницi. Всi лишалися на мiсцi, навiть
пiд ворожими бомбами, навiть тодi, коли Iнформбюро стало перелiчувати
назви нових та нових мiст, полишених фашистовi.
Але фашистськi армi© розпанахували залiзними змiями танкових колон
дедалi бiльшi простори нашо© землi, i тодi якось непомiтно, так нiби воно
завжди жило в побутi, мiльйонноусто залунало слово "евакуацiя". Не
вивезення, не перевезення, не рятування, не втеча, зрештою, а евакуацiя -
чуже, якесь заспокiйливе, дуже мудре слово.
Евакуювали i наукових працiвникiв. Передовсiм тих, у кого було цiнне
наукове обладнання, себто технiкiв. Гуманiтарi© ходили по академiчних
коридорах, ловили за руки й за поли метких молодикiв, якi перебрали на
себе весь клопiт по евакуюванню, але слова в цi днi важили мало,
авторитети, науковi звання-ще менше. Надто ж коли ти попадав у число
"нетранспортабельних" учених. Саме такими i виявилися академiк Писаренко i
професор Отава. У академiка була величезна бiблiотека укра©нiстики, чи не
найбагатша в кра©нi, а в Отави, окрiм велико© кiлькостi стародрукiв i
унiкатiв, була ще велика колекцiя староруських iкон, яку вiн хотiв будь-що
врятувати.
Кiнчилося тим, що до академiка Писаренка заскочив на машинi з фронту
його син майор, вилаяв батька, силомiць посадовив його до машини, зiбрав
старому в одну валiзку найне-обхiднiшi речi i гайда на Харкiв, поки ще
була змога прорватися.
Все вирiшилося одно© червнево© ночi, коли вiн як член загону
самооборони разом з сво©м Борькою, од якого несила було вiдчепитися,
опинився на покрiвлi свого височенного будинку, опинився несамохiть,
закинутий туди безглуздою потребою вiйськового часу, боязко тупцявся на
похилостi покрiвлi, пiднесений над стривоженим Ки╨вом, невмiло поправляв
широку лямку новенького протигаза, навiщось пересипав у долонях пiсок з
великого ящика, наготовлений для гасiння запалювальних бомб. Його
оточували реальнi речi, коло нього був син, який витанцьовував од дитячо©
нетерплячки, прагнучи врештi побачити, як "прилетить отой фашистюра i як
нашi його зiб'ють", але Гордiй Отава нiяк не мiг увiйти в свiт цих
реалi©в, здавалося йому це якоюсь забавкою, лихим жартом i над ним самим,
i над його мiстом, i над усiм народом.
А потiм сталося. З далекого темного далеку полинуло на Ки©в уривчасте
гудiння, наближалося, набирало на силi, пливло хвилями, якi грiзно билися
в будинки, i вiд того, здавалося, все починало згойдуватися, повiльно й
зловiсно згойдуватися, надто ж вiдчували це тi, хто був пiднятий високо
над землею, хто безсило метався на темних покрiвлях, метався мiж вiдрами з
водою i ящиками з пiском - цими найпримiтивнiшими знаряддями боротьби з
найхимернiшими винаходами людського розуму, якi напливали ближче й ближче
в гудiннi фашистських лiтакiв.
Ударили зенiтки, полохливо й поквапливо, зенiтнi прожектори в нiмотнiй
панiчностi обмацували небо мiстично-блiдими променями, проревiли назустрiч
фашистам нашi яструбки, потiм на кiнцi одного з прожекторних променiв
зблиснув бiлий хрест ворожого лiтака, i вся земля закричала: "Бий його! Он
вiн!", але фашист зiрвався з променя, потонув у пiтьмi, а натомiсть,
пересилюючи гудiння моторiв, вибухи зенiтних набо©в, бубонiння кулеметiв,
лемент переляканих людей, небо завило, заревло, i те виття тривало так
довго i було таке жахливе, що вже вiд нього самого можна було вмерти, не
дiждавшись, що ж настане потiм.
А далi грякнуло червоно-чорним в одному мiсцi, в другому, в третьому, i
коло самих нiг у професора Отави теж щось грякнуло й розблисло пекельним
вогнем, таким нестерпно-палючим, що професор вiд розгубленостi вхопив
вiдро води i бурхнув у саму середину вогню, вiд чого все загорiлося ще
дужче, заслоняючи вiд Отави весь свiт, i з того боку вогню прокричав до
нього Борис: "Батьку! Пiсок!" Схаменувшись, Отава став сипати на бомбу
пiсок, сипав пригорщами, пiску було мало, нiчого не мiг вдiяти з вогнем,
сипав у цiлковитiй безнадi©, аж поки побачив прихилену до ящика лопату, i
вхопив ©©, i жадiбно гребнув нею пiску... Вiн сипав ще й тодi, коли вже
бомба загасла, сипав, хоч Борис, злякавшись за батька, торсав того i
кричав, що вже годi. Отавi ввижалося, що горить увесь Ки©в, палають новi й
старi будiвлi, тисячолiтнi собори, самi ки©вськi гори пойнялися незгасним
вогнем... I коли Борис усе-таки видер з батькових рук лопату, той
зчудовано поглянув у високу темряву, пробурмотiв:
- Що? Вже? Не може бути!
Вдень вiн побiг по мiсту. Найперше - до Софi©. Звiдти вивозили архiви.
Вешталися заклопотанi люди, гудiли машини. Але професора Отаву цiкавило не
те. Пiсок. Ящики з пiском. Мiшки з пiском. Знайшов якогось чоловiка, що
зголосився вiдповiдальним. Той водив професора в найдальшi закапелки пiд
куполами, показував: ось тут i тут, i ще й тут. Отава метнувся до Лаври.
Успенський собор, церква на Берестовi, трапезна, надворiтня церква. Чи ©х
бережуть? Чи достатньо там людей, а головне - пiску! Пiсок, пiсок!..
Вiн зумiв роздобути десь машину. Знайшов саперного капiтана, який
народився у Владимир!, все життя мрiяв попасти до Ки╨ва, побачити його
собори, Днiпро, Либiдь. Бо князь Мономах, засновуючи Владимир, прагнув
перенести в те пiвнiчне руське мiсто дух пiвденного Ки╨ва. I рiчку у
Владимирi назвав Либiддю, i пагорби для поселень i соборiв вибрав схожi, i
собори намагався вибудувати, як у Ки╨вi. Капiтан, порушуючи закони
вiйськового часу, видiлив для Отави тритонку, i несамовитий професор
метався по Ки╨ву, звозячи мiшки з пiском до Лаври. Потiм хтось iз знайомих
сказав йому, що з Софi© архiв уже вивезли i тепер собор кинуто
напризволяще. Вiн метнувся. туди. Там справдi вже не було людей, а пiску
видалося йому вкрай мало, просто мiзерiя. Та капiтан далi не мiг помагати
диваковi професоровi, його частина мала просуватися кудись далi
("змiнювати дислокацiю", - пояснив вiн), лишити Отавi тритонку, попри всю
свою закоханiсть у Ки©в, капiтан-владимирiвець (русявий красень з
блакитними очима) не мiг - iнакше-бо йому загрожував трибунал, - тодi
професор купив на ╙вбазi (де тодi можна було придбати будь-що) коняку з
селянським возом, вiддав за не© шаленi грошi, всi сво© дово╨ннi
заощадження без вагання вiддав неголеному невмивацi, який почував себе
паном тiльки тому, що мав коняку (може, навiть украв ©©), тодi як нiхто
бiльше не мiг i мрiяти про такий скарб, бо коняка - то був засiб
пересування, то був транспорт, то була змога рухатися, втекти,
в'рятуватися.
Але ж Отава й у гадцi не .мав утiкати чи рятуватися. Вiн гасав по Ки╨ву
на сво╨му возi i знай збирав мiшки з пiском та возив ©х до Софi©, вiн
виканючував пiсок, iнодi просто прибирав, де погано лежало, а то й крав,
пам'ятаючи, що в святому дiлi всi засоби дозволенi, незабаром його знали в
усьому мiстi i називали "професор з конякою" або ж: "Отой професор, що
пiсок краде".
Коняку в нього реквiзували. Ще й пригрозили, коли вiн розкричався про
антипатрiотизм i варварство майора, який допустився такого насильства над
професором.
В Святошинi, Голосi©вському лiсi ки©вськi ополченцi готував лися до
захисту мiста на крайнiй випадок. Для Отави крайнiй випадок уже настав.
Вiн спробував записатися в ополченцi. Але натрапив на якогось аж надто
спокiйного командира, який порадив професоровi евакуюватися, поки ╨ час.
- Такими людьми не ма╨мо права рискувати, - сказав вiн.
В академi© Отавi пояснили, що вiн пропустив свою чергу.
- Та менi самому байдуже, - розгублено мовив Отава, - аби лиш мого
хлопця якось... Та ще iкони... У мене велика колекцiя... Це ж цiннiсть.
Хтось порадив Отавi податися на товарну станцiю, звiдки вiдправлялися
ешелони. Мовляв, там завжди можна знайти вагон, домовитися.
Професор з малим Борисом, якого мiцно тримав за руку, пiвдня штовхався
серед панiчно© нерозбернхи, яка панувала на товарнiй станцi©, нiкого не
мiг знайти, нiхто йому нiчого не мiг не те що пообiцяти, а навiть
порадити. Всi розмови, якi вiн затiвав з тим чи iншим порiзно
вiдповiдальним чоловiком, приблизно були такi:
- Товаришу, нема часу. Кажiть конкретно: що вам треба?
- Ну, хоча б вагон.
- Вагон?
- Так. Всього один.
- Один вагон? Цiлий вагон?
- Ну, хоча б отой, невеличкий, двовiсний.
- Невеличкий! Це вiн назива╨ - невеличкий!
- У мене колекцiя. Цiннiсть. Державно© ваги.
- Люди - от наша найбiльша цiннiсть. У мене мiсця в вагонi бодай для
одного чоловiка нема! Ясно?
Отава знов метнувся до академi©, але там уже все закiнчувалося, хто
по©хав, а хто лишився, в кабiнетах не було вже енергiйних молодикiв,
пiдлогу в коридорах встеляли непотрiбнi папери, якi непри╨мно шурхотiли
пiд ногами. Професоровi попався молодий науковий спiвробiтник Бузина,
радiсно вхопив Отаву за лiкоть, - Товаришу професор, а я вас шукаю!
Вiдправляю iнститутськi сейфи. Треба, щоб ви здали всi лiтописи й
лiтературу, яка ╨ лише в одному примiрнику.
- Я вже це здав. - Отавi не дуже хотiлося мати справу з Бузиною. - I ви
прекрасно про це зна╨те,
- Так, так, але я думав...
- Не помiчав за вами цi╨© здатностi давнiше.
- Я хотiв допомогти вам, товаришу професор.
- I так допомогли, що я нiчого не можу... евакуювати.., Покинути все
вороговi?
- Що вдi╨ш? - Бузина розвiв руками. - Ми повиннi рятувати найцiннiше.
- А хто це визнача╨?
- Ну... всi ми...
- Наприклад, ви ©дете коло сейфiв... А чи е мiсце хоча б для мене?
- Я не... я не компетентний, товаришу професор, але мiсце повинне
бути...
- Повинне? Дякую вам!
Отава вклонявся i швидко побiг униз по сходах. Куди квапився - i сам не
знав. Ще кiлька днiв метався по Ки╨ву. Евакуюватися? Але ж вiн не можеi
Вiн не така цiннiсть, як Бузина!
Бузину Отава зненавидiв ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього
уваги. Знав, що ╨ такий в iнститутi, дивувався, щоправда, як могло
прибитися таке Нiщо до материка науки, але й тiльки. Одвiчною вадою Отави
була неувага до людей, якась байдужа терпимiсть i до злих, i до нездатних.
"Й ненавидим мы, и любим мы случайно". Мабуть, i одружився вiн так само з
байдужою випадковiстю, i дружину собi не вибирав, а просто взяв, а потiм
виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так i заявила: "Не можу я
серед цих iкон! Менi люди потрiбнi!.." Тiльки й змiг, що випросити у не©
сина.
А Бузина - що Бузина? Так i жив би собi в сво©й непомiтностi, може, ще
й добрим чоловiком уважався, але сталася подiя, що показала в Бузинi нову
грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави
викликала почуття, близькi до вiдрази.
Отавин колега професор Паливода пiдготував до видання великий
кольоровий альбом з софiйськими i михайлiвськими моза©ками. Про той альбом
було багато мови, про нього роздзвонили навiть за кордоном, зда╨ться,
обiцяли повезти його на всесвiтню виставку в Нью-Йорк. Передмова i
коментар до альбома друкувалися шiстьма мовами. Подiя!
Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й
коментарiв, десь зник. Згодом в iнститутi було пояснено, що професор
Паливода - ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з
керiвникiв iнституту.
- Що ж будемо робити, товаришу професор? - спитав вiн.
- Не розумiю, - обережно промовив Отава.
- Альбом цей ваш... цi... як ©х?.. Моза©ки...
Отава якось не мiг вiдразу зв'язати факт зникнення Паливоди з
моза©ками, бо що не кажи, а вiдстань у часi - неймовiрна: моза©ки робилися
в одинадцятому столiттi, а професора Паливоди не стало в двадцятому.
- Моза©ки нашi унiкальнi, - цiлком щиро сказав Отава.
Молодий керiвник в душi подивувався професоровiй на©вностi, але не
виказував цього.
- Це я знаю, - так само стурбовано мовив вiн. - Але ж цей... як його?..
Паливода... Пiдвiв вiн нас... Не тi╨ю людиною виявився...
- Вчений вiн був бездоганний! - твердо сказав Отава.
- А я хiба що? - подивувався молодий керiвник. - Я теж нiчого як про
вченого. Але, як сказав поет: "Ученым можешь ты не быть, а гражданином
быть обязан".
Отава знизав плечима. Цитата була не зовсiм точна, але яке це, зрештою,
мало значення?
- Так що ж ми будемо робити з цими... як ©х?.. з моза©ками? - знову
затяг сво╨© молодик.
- Треба видавати! - В цьому Отава не мав жодного сумнiву.
- А я хiба кажу - не видавати? Не можна не видавати! Всi вже знають.
Вже тираж готовий.
- То в чому ж справа? - Отава вдавав, що нiяк не збагне, до чого хилить
його спiврозмовник.
- А Паливода! - схопився той i пробiгся по кабiнету. Отава мовчав, i
керiвниковi сподобалася його злякана мовчанка.
- Я розумiю, що ви теж цього не хочете. Бо ви - чесний радянський
учений. Ми тут довго радилися, i от ╨ така думка, - вiн пильно подивився
на Отаву, - запропонувати вам, щоб ви пiдписали передмову i коментар до
цих... як ©х?.. моза©к, значить, замiсть Паливоди... Ви вiдомий
спецiалiст, вас скрiзь знають. Та ще й, - вiн засмiявся на©вно,
по-парубочому, - i прiзвища ж у вас козацькi: Отава, Паливода...
- Нi, я не можу цього зробити, - пiдвiвся Отава.
- Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокiйно подумайте...
- Нi! - Отава вже йшов до дверей.
- Але ж, товаришу професор...
- Нiколи! Я тiльки вчений. Моя спецiальнiсть - стародавн╨ мистецтво.
- Але ми з вами...
- Я не можу продовжувати цi╨© розмови. - Отава вже тримався за дверну
ручку.
- Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?
- Не знаю. Не можу вам бути корисний.
А за два днi до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорi вiн влип
очима в розвiшанi на високих, помальованих начорно стiнах iкони, в захватi
вибухнув:
- Товаришу професор, я схиляюся перед вами!
- Ну навiщо аж такi суперлятиви? - знiяковiв Отава, незвичний нi до
висловлювання, нi до слухання неприхованих комплiментiв.
- Але ж таке багатство! - розливався в сво╨му захватi Бузина. - А це
чорне тло! Це ж просто чудо.
Отава сам вигадав чорне тло для iкон у коридорi, зда╨ться, саме цим
остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось iснувати
в музе©, але вже в чорнотi могили - аж нiяк! Бузина був перший, хто
похвалив чорний коридор, i в Отави мимоволi закралася симпатiя до молодого
науковця. Вiн глянув на нього пильнiше i помiтив, що той ма╨ досить
показну зовнiшнiсть. Високий, мiцно збудований, майже атлет, густе чорве
волосся, що йому позаздрили б усi отi лисiючi i геть лисi, великi виразнi
очi, мов на фресцi. Щоб якось виявити свою прихильнiсть до гостя. Отава
спробував пожартувати:
- У нас збiгаються смаки, колего. Чи не тому, що нашi прiзвища мають у
собi якусь спiльноту. Вони - рослинного походження.
- Справдi, - зрадiв Бузина. - А от у нас у класi, коли я вчився в
школi, було повно прiзвищ тваринного походження. Коровченко, Буга╨нко,
За╨ць, Вовк, Бик.
- Очевидно, все-таки рослинного походження - найдавнiшi, - висловив
припущення професор.
- А так, - згодився Бузина, - а вже тваринного - це друга черга.
- I вже тiльки потому ма╨мо прiзвища, похiднi вiд професiй: гончар,
швець, стельмах, мiняйло, кравець, коваль, лупiй, орач. Мiж iншим, за цим
принципом надавано згодом повторнi iмена християнським святим.
Iлля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я
покажу вам надзвичайно рiдкiсну iкону з зображенням Iллi-пустельника.
Звернiть увагу на тло. Чи ви бачили iкону, написану мовби не на липовiй
дошцi, а на старiй слоновiй кiстцi? Гляньте. Цiлковита iлюзiя зжовкло©
слоново© кiстки. I цей тон зберiгся неза-тьмарений з одинадцятого
столiття. Ви можете уявити?
- Очевидно, iкона була вкрита пiзнiшими записами? - висловив здогад
Бузина.
- Вiсiм шарiв олiфи! - вигукнув професор. - Я зняв ©х один за одним
сам, не довiряючи жодному реставраторовi.
- Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому
столiттi. I те, що колись здавалося злом i варварством, тепер обернулося
на користь,- вголос мiркував Бузина.
Професор подивився на молодого науковця ще з бiльшою симпатi╨ю.
Зда╨ться, вiн зовсiм не такий i безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися,
розбира╨ться в iконах. Вже тiльки за це йому все може пробачитися.
- Навiть Пушкiн, - вже й зовсiм розiйшовся Бузина, - навiть Пушкiн!
Пам'ята╨те: "Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит..." Не
зрозумiв великий росiйський поет.
Бо що робив художник-варвар? Вiн покривав олiфою стару iкону, щоб
уберегти ©© вiд псування. А олiфа через якихось там i вiсiмсот рокiв
темнiла, i вже новий "художник-варвар" замальовував цю потемнiлу iкону
сво©м сюжетом i теж покривав його олiфою. I так пiд отими темними
напластуваннями жила собi древня iкона, поки такий чарiвник, як ви, Гордiю
Всеволодовичу, не визволили ©©, не показали свiтовi.
- А тепер я покажу вам i зовсiм неймовiрну рiч, - та╨мниче сказав
Отава, - зображення поганського дохристиянського бога на пластинi,
зробленiй з турячих рогiв. Чули ви коли-небудь про таке?
- Нiколи не чув, - в тон професоровi мовив Бузина, випружуючи сво╨
треноване тiло, щоб ступати навшпиньках за хазя©ном.
Зображення поганського святого жило тiльки в уявi професора Отави. А на
широкiй, справдi мистецьки зробленiй роговiй дошцi збереглися лише
невиразнi барвнi плями.
- Не дивуйтеся, - сказав професор, - ця рiч ма╨ понад тисячу рокiв. До
того ж викопана з землi.
- Нiхто ©© не зберiгав, - знову навернув на улюблену тему Бузина.
- Так, нiхто не зберiгав, нiхто не цiкавився. Як, мiж iншим, у нас
зараз старовинними iконами.
- Нi, нi, народ повинен знати сво© скарби. Все належить народовi, -
поважно сказав Бузина, а професор, хоч мовлено слова найзагальнiшi, знов з
симпатi╨ю поглянув на молодого науковця: той надзвичайно точно вгадував
стан душi свого спiвбесiдника i вмить настроювався на його лад. Хто це мiг
казати йому, що Бузина сякий i такий, тупий i недалекий! Яка низькопробна
брехняi
- До речi, я хотiв з вами порадитися щодо одного видання, - обережно
промовив Бузина, поцмокуючи вiд захоплення перед iконою Юрiя-змi╨борця, де
Юрiй у червоних шатах на карому конi разив вогнедишного дракона.- Йдеться
про збереження цiнностей i... як би це вам сказати?.. майже схоже щось на
оте покривання iкон олiфою...
- То давайте сядемо, - вказуючи на старовинне крiсло венецiансько©
роботи, припросив Отава, сам теж вмощуючись на свiй робочий стiлець за
столом. Бузина скористався з професорового запрошення, став розглядати
хитромудре рiзьблене крiсло, в якому втонув. Червонястi маври несли на
мiцних сво©х плечах пiдлокiтники, на високiй спинцi вигравалися козлоногi
фавни, з-пiд рiзьблених нiжок визирали ще якiсь почавленi мiфологiчнi
мордяки. Десь триста або чотириста рокiв тому везли через адрiатику до
Венецi© далматинськi дуби, i майстер, стоячи на березi каналу, ще здалеку
вибирав собi деревину, велiв допровадити ©© до сво╨© майстернi i вже там
засiдав за роботу i мудрував над одним таким крiслом рiк, а то й кiлька
рокiв, i життя його вимiрювалося не кiлькiстю прожитих рокiв, а кiлькiстю
зроблених чудо-крiсел, як у Страдiварiуса - кiлькiстю скрипок.
- Вмiли колись люди робити речi, - зiтхнув Бузина. - Видно досвiдчену
руку. Заздрю досвiдченим людям. Тiльки вони можуть багато зробити. От як
ви, Гордiю Всеволодовичу.
- Помиля╨тесь, дорогий мiй, - роздумливо промовив професор, - колись, у
вашi роки, я теж думав. I, виявля╨ться, помилявся. Чим довше живеш, тим,
здавалося б, бiльше зробив, а виходить чомусь навпаки: дедалi бiльше
лиша╨ться недокiн-ченого, недовершеного, недоробленого, ти буквально
потопа╨ш у невикiнчених справах i задумах, задиха╨шся вiд браку часу i
сили, робиш усе сяк-так, i дедалi гiрше, дедалi поверховiше, життя
перетворю╨ться на якийсь божевiльний галоп. I зда╨ться тобi, коли ти й
зробив будь-коли щось ретельно, дбайливо i спокiйно, то хiба що в
найранiшому дитинствi, коли шморгав носом, сопiв, колупався в вусi,
стругав паличку або виляпував долонями хатку з мокрого пiску.
- Яз вами не згоден, - рiшуче заперечив Бузина. - Ви так багато
зробили.
- А от поживете ще тi двадцять чи п'ятнадцять рокiв, якi нас з вами
роздiляють, i пересвiдчитесь! - майже пустотливо ляпнув по столу професор.
- Але ми забалакались. Ви щось хотiли. Прошу вас.
Йдеться про дуже важливе. - Бузина не мiг добрати слiв. - Я хотiв з
вами порадитися, Гордiю Всеволодовичу як з старшим товаришем, якого я
цiную i поважаю... Ваш авторитет...
- Не треба про це, - спинив його професор. - Лiпше про дiло.
- Бачте, це таке делiкатне питання... Йдеться про... як ©х... Про
моза©ки...
- Очевидно, про альбом наших ки©вських моза©к? - швидко докинув
професор, якому вiдразу вчулося в мовi Бузини щось вiд отого молодого
керiвника, з яким недавно мав бесiду.
- Так, так, - зрадiв Бузина, - саме про наш альбом. Це надзвичайна
цiннiсть, про яку люди повиннi знати. Не видати такий альбом - був би
злочин.
- Злочин,згодився професор.
- Що б про нас казали нашi нащадки?
- Справдi, вони б сказали щось дуже зле.
- Тому ми повиннi докласти всiх зусиль, щоб вiн був виданий.
- Як менi вiдомо, нiяких зусиль не треба, - спокiйно промовив
професор,- альбом уже вiддруковано, i цiлий тираж лежить у друкарнi.
- Так, але... - Бузина затявся, однак вiдразу ж, перехилившись через
пiдтримуваний рiзьбленим мавром пiдлокiтник до Отави, гаряче зашепотiв: -
Але ж там сто©ть прiзвище Паливоди...
- То й що? - Отава вдавав, що нiчого не зна╨.
- Але ж вiн ворог народу.
- Не знаю, як можна займатися староруськими моза©ками i бути ворогом
народу. Для мене це - незбагненне!
- Вороги пiдступнi!
- Згоден з вами. Але до чого тут професор Паливода? Це чесний учений.
-З прiзвищем Паливоди альбом вийти не може.
- То що ж я можу вдiяти? - професор пiдвiвся так само, як у кабiнетi
молодого керiвника. Але Бузина сидiв i далi в венецiанському крiслi.
Недбало поляскував пальцями по череву дубового фавна, знав-бо, що професор
звiдси не втече, як утiк з тi╨© установи, та й нащо б мав утiкати з
власного дому?
- Менi запропонували поставити сво╨ прiзвище пiд передмовою, - скромно
мовив Бузина.
- Вам?
- Щоб зберегти думки професора Паливоди.
- Але ж то не вашi думки, а професора Паливоди!
- Iм'я нiчого не важить. Для людства головне - цiннiсть. Авторством
нiхто нiколи не цiкавиться. Хiба не однаково, хто винайшов колесо.
- Гаразд. Уявiмо, що я пристав до вашого цинiзму. Але ж професор
Паливода - ворог народу!
- Так.
- А раз вiн ворог, то й усi його думки - ворожi! Нащо ж ©х зберiгати?
Тодi напишiть самi передмову й коментарi! - Отава вiдверто знущався з
Бузини. Та не на такого напав.
- Думки можуть мати об'╨ктивну цiннiсть, навiть якщо вони належать
вороговi. - Видно було, що Бузина добре пiдготувався до розмови з
професором.
- Тодi я не розумiю, чому ви до мене прийшли.
- Щоб спитати вашо© поради.
- Але ж ви згодилися поставити сво╨ прiзвище замiсть прiзвища професора
Паливоди?
- Я маю дати вiдповiдь завтра. Тому й прийшов до вас як до старшого
товариша, щоб порадитись.
- Я вам не раджу.
- Не можу з вами згодитись, товаришу професор, - тепер пiдвiвся вже й
Бузина, - ви ж самi тiльки-но... Вашi iкони... Хiба це не свiдчення?..
Може, мо╨ iм'я теж як ота олiфа на iконi одинадцятого столiття... Воно
захистить велику вартiснiсть.
- Ви гада╨те, що його колись зiшкребуть i виявлять пiд ним iм'я
професора Паливоди?
- Йдеться про саму суть справи, а не про iмена. Треба зберегти те, що
╨. По-державному дивитися на справи. ╙ думки, вони не повиннi пропасти. От
i все.
- Отже, ви хочете поставити сво╨ iм'я пiд чужим?
- Ви мене переконали в доцiльностi.
- Але ж... - Отавi забракло слiв на таке нечуване зухвальство, не знав,
чи варто далi сперечатися з цим дивно цинiчним чоловiком, показав Бузинi
на дверi: - Прошу вас. Нам бiльше нi про що говорити!
Бузина поставив сво╨ прiзвище, альбом вийшов у свiт, його хвалили,
хвалили й Бузину, i вiн, зда╨ться, навiть продемонстрував якусь там
скромнiсть, бо не вискакував нi в кандидати, нi в доктори наук, так i
лишився молодшим науковим працiвником, ╨дине, чого запрагнув, - це перейти
у вiддiл професора Отави, що для нього i було зроблено, не питаючи думки
керiвника вiддiлу.
Та Бузина й не докучав сво╨му керiвниковi. Науку полишив цiлковито, бо
й перед тим дуже мало мав з нею спiльного, зате весь свiй запал спрямував
на органiзаторство. Десь бiгав, когось умовляв, згуртовував,
змобiлiзовував, засiдав, i ось коли впало таке велике нещастя, як вiйна,
коли однi .пiшли вiдразу на фронт, другi злякалися, третi розгубилися,
Бузина, який нарiвнi з професорами звiдкись добув для себе "бронь",
виявився найпомiркованiшим, зберiг найбiльший спокiй i враз став
називатися в iнститутi незвичним i не зовсiм зрозумiлим словом
"евакуатор".
Але, мабуть, професор Отава був не зовсiм справедливий у сво©х думках
про Бузину. Просто заздрив, що той все-таки змiг ви©хати з Ки╨ва, а от вiн
носився з сво©ми iконами як дурень з ступою, поки й попав до фашистiв.
Справдi, кому потрiбнi якiсь iкони, коли гинуть цiлi держави? Пiзно
розумi╨ш, надто пiзно. Тiльки по тому, як сам кинув iкони, бiблiотеку,
все, все, навiть про собори забув на деякий час, вхопивши за руку Бориса,
з такими самими, як i вiн, намагався втекти з оточеного Ки╨ва. Через
Днiпро пробратися не мiг, тому кинувся по давнiй дорозi на Василькiв, де в
селi жила старша сестра його колишньо© дружини. Хотiв сховати Бориса.
Пiзно схаменувся, надто пiзно!
Мотоциклiсти в довгих негнучких плащах обскочили ©х з двох бокiв,
погнали вiд дороги врозтiч по полю. Отава штовхнув Бориса до кущiв,
гукнувши йому: "Пробирайся до тiтки!", а сам, щоб вiдвернути ворогiв од
сина, пiдняв руки i, спотикаючись, пiшов назустрiч мотоциклiстам.
Його погнали назад до Ки╨ва по тiй самiй дорозi, по якiй колись князi
вирушали на печенiгiв i половцiв i по якiй, бувало, втiкали до свого
великого золотого города.
Вiн нiкуди не втiк. Опинився в таборi, мiсяць слухав жахливу музику
розстрiлiв у ки©вських ярах, а тепер отримав собi в нагороду свого
наукового колегу.
Отава вдягнувся в чисте, щось з'©в, навiть не розiбравши гаразд, чим
його нагодувала баба Галя, байдуже пройшов повз стiни, обвiшанi iконами
(справдi, з помешкання нiчого не зникло), став у кабiнетi коло вiкна,
розгублено потер щоку. Що далi? Що?
По вулицi про©здили нiмецькi машини, легковi й вантажнi, тягнулися
кiннi запряги (критi мiцнi фургони, вгодованi бельгiйськi важковози,
мордатi вiзники в негнучких зеленавих плащах), по тротуарах теж iшли
нiмцi, солдати, рiдше офiцери, а киян майже й не видко було, а -коли й
проходила якась жiнка чи пробiгала дитина або накульгував старий, то
чомусь усi вони трималися не тротуарiв, як то вже завжди велося, а
брукiвки. ╞м вiльно було йти лише по брукiвцi, мов коням, i вони, боязко
озираючись, лякаючись машин, коней i людей, що мали зброю, намагалися
якомога швидше пройти куди треба, щезнути з очей, аони радо б провалилися
крiзь землю, якби могли, але земля тримала ©х, мiцно тримала, i вони
повиннi були зносити наругу, ©м судилося випити гiрку чашу приниження й
упослiдження, i добре, якщо хтось пив ©© з власно© вини, як от вiн, Гордiй
Отава. А коли не з власно©?
I тут, серед поодиноких, зiпхнутих, загнаних на брукiвку, вiн побачив
свого сина Бориса. Спершу навiть не впiзнав його, така зламанiсть i
зiщуленiсть була в синовiй постатi. Хлопець пере-стрибом, косуючи через
плече на вiкно батькiвського помешкання, пробiг униз по вулицi, пробiг так
швидко, що Гордiй Отава, вже впiзнавши Бориса, не встиг навiть подати йому
якийсь знак, тiльки подивувався дивнiй хлопцевiй поведiнцi. Бiжить мимо
дому, нiчого не бачить. Куди, навiщо? А Борис, десь завернувши, вже бiг
назад, але тепер йому доводилося бiгти вгору, тому вiн наближався
повiльнiше i якось нiби довше зупиняв погляд на вiкнах, за одним з яких
закляк його батько, i вже тепер Гордiй Отава вирiшив будь-що скористатися
з нагоди, вiн чимдуж замахав обома руками, вiн навiть пiдстрибнув кiлька
разiв i навiть нiмо закричав Борисовi: "Не бiйся! Додому!" I хлопець
побачив батьковi знаки, i, видно, повiрив, що небезпеки нема╨, бо й кому б
мав вiрити, як не батьковi. Так само недбалим перестрибом вiн завернув до
будинку i за кiлька хвилин мав стати перед вхiдними дверима помешкання.
Професор Отава навшпиньки прокрався коридором, нечутно зняв ланцюжок
(бачила б баба Галя), крутнув ключ у замковi, притулив вухо до дверей,
ждав Борисових крокiв на сходах.
Але ждав марно. В будинку стояла тиша, як у велетенському мертвому
вусi. Отава переступив з ноги на ногу. Серце йому билося гучнiше -й
гучнiше. Мовби хотiло виповнити сво©м стукотом прича╨ну нiмотняву кам'яних
сходiв.
I враз усе довкола здригнулося, зойкнуло, зболено струснулися сходи,
пiдлога пiд ногами, стiни. Знизу, з самого дна химерного вестибюля,
вдарилося об камiнь одне-╨дине слово "батьку!", слово-розпач,
слово-волання, слово-осуд. Батьку, батьку, як же це? Чому? Як ти мiг?
Отава штовхнув усiм тiлом дверi й полетiв униз по сходах. Ще не
добiгаючи, побачив, як дво╨ есесiвцiв крутять руки Борисовi, тягнуть його
до виходу. Помiнялися ролями. Тодi вiн пiшов до мотоциклiстiв, щоб
порятувати сина, тепер сам урятувався цiною синово© неволi. Заслiпленiсть,
яка найшла на нього при тому страшнюму криковi "батьку!", вмить зникла,
вiн знав, що нiчим не зарадить Борисовi, якщо отак зараз кинеться на
солдатiв, якщо навiть задушить або перегризе горло одному s _них, але й
вiддати сина без боротьби теж не мiг, повинен був рятувати його i то
рятувати будь-якою цiною. Тому круто повернувся i, в кiлька скокiв
подолавши марш до другого поверху, застукотiв кулаками й ногами в дверi
академiка Писаренка, в тяжкi дубовi дверi, прикрашенi так само безглуздим
i нездарним рiзьбленням, як i дверi його помешкання.
По той бiк хапливо протупотiли чоботи, дверi вiдчинилися, озвiрений
солдат в розстебнутому мундирi з чорним цератовим фартухом на животi
вискочив до Отави.
- Професора Шнурре! Негайно професора Шнурре! - не даючи йому розтулити
рота, панiчно загукав Отава, а що солдат, не мiняючи виразу свого обличчя,
видно, не квапився кликати свого хазя©на, то Отава вже хотiв турнути його
геть i самому бiгти до помешкання, як тут у другому кiнцi довгого коридора
з'явився по-домашньому в довгому халатi i в капцях на босу ногу
стурбований Адальберт Шнурре.
- О-о, професор Отава, колего! - ще здалеку подав вiн голос. - Ви до
мене? Радий, радий...
- Професоре! - Отава не мiг ухопити вiддиху. - Там... мiй... мого...
син...
- Прошу вас, увiйдiть, - гостинно розвiв руки Шнурре.
- Мого сина... там... вашi.. порятуйте... спасiть... ради бога. - Отава
виштовхував з себе поодинокi слова, насилу стримуючись, щоб не пiдскочити
до Шнурре й не вхопити його за груди i трясти, поки не стрясе з нього отой
спокiй, оту байдужiсть, витрясе з нього душу!
- Що? - пiдняв нарештi брови Шнурре. - Ваш син? З вашим сином нещастя?
У вас е син?
- Малого вхопили вашi солдати... Там... унизу... Вiн iшоз додому. Я
прошу вас.
- Ну, я зрозумiв нарештi. - Шнурре являв собою прекрасне по╨днання
стурбованостi й доброзичливостi. - Курт! Негайно бiжи вниз i скажи вiд
мого iменi! Що вони там собi думають! Це син професора Отави.
Вони стояли мовчки, один по цей бiк, другий по той бiк порога, стояли,
аж поки знизу почулося лихоманкове перестрибування по сходах.
- Я вас розумiю, - сказав Шнурре. - Повiрте менi. Я сам - батько.
Але Гордiй Отава не чув його слiв, невдячно повернувся спиною до
Адальберта Шнурре, кинувся назустрiч синовi, вхопив його в обiйми, пiдняв
у повiтря, хоч який був хлялий, а хлопець уже майже дорiвнювався йому
зростом.
- Ну, я ж ©м дам! - вiдхекуючись казав Борис. - Я ©м дам, цим
фашистюрам! Я ©м ще покажу! Ще вiддячу!
Пiднявся по сходах i денщик штурмбанфюрера Шнурре, несмiливо став по
цей бiк порога, щоб зачинити потiм дверi, коли начальник пiде, але Шнурре
мовчки вказав йому рукою, пропускаючи повз себе.
А сам стояв у розчинених дверях i слухав задиханi слова малого Отави,
аж поки на третьому поверсi все вмовкло.
РIК 1004
ЛIТО. РОДООСТЬ
...и постави церковь, и сотвори праздник велик, варя 30 повар меду, и
зозываше боляры своя, и посадникы, старейшины по всем градом, и люди
многа, и раздая убогым 300 гривен...
Лiтопис Нестора
Предовга валка клекотливе посувалася в безмовнi лiси, геть вiд людських
осель, вiд лихого ока. Аж диво брало, звiдки така повороткiсть i жвавiсть
у перетовщеного Какори, пiд яким аж угинався могутнiй гнiдий жеребець.
Задавакуватий купець встигав обскочити сво© вози, переглянути, чи все на
мiсцi, чи все гаразд, прогарикував потрiбнi розпорядження, пiдганяв
утомлених, надавав тху вiдча╨ним, знов опинявся на чолi походу, весело
вигуцикував у сiдлi, затягав гуляцьку пiсеньку: "Гей-гоп, гей-гоп, вип'ю
чару, вип'ю добру, гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обiйму..." Виспiвавши з
себе весь дух, пiдскакував до воза з го-товизною, велiв нацiдити собi кiвш
меду, випивав, смачно гамкав, гмикав, аж немовби вiтер пролiтав по листю,
вихлестував ще кiлька ковшiв, поспiшав наперед, роздаючи по дорозi
турляння й нагiнку всiм, хто траплявся, i всi мали мовчки зносити
Како-ринi витребеньки, бо вiд питва його норов ставав i геть нестерпним.
Сивоок i Лучук топтали слiд позаду валки. Були пiшi, на вози присiдати
Какора не велiв, щоб не томити коней, хiба що десь там з гори; коней же
для хлопцiв не дав, хоч i мав кiлька запасних, та хлопцi й не домагалися.
Звикли ходити пiшо, а ще знали добре, що жоден кiнний не може змагатися з
ними в пущах, де почувалися найлiпше.
Випало так, що верталися в лiси, де колись, мабуть, народилися, де
виростали, звiдки потiм утiкали в шуканнях лiпшого, але завжди пам'ятали
зелену тишу свого дитинства, де мало людей, а отже, - колотнечi й страхiв.
У Какори був свiй намiр, але випадало так, що купець, сам того не
вiдаючи, робив добре дiло для хлопцiв, i от вони пленталися позаду довго©
низки возiв, з-перед них стукотiли колеса, рипiла збруя, виспiвував сво╨
"гей-гоп" Какора, а вони нiчого того не чули, вглиблювалися в зелену тишу
пралiсу, перестрiлювалися поглядами, в яких усе казалося й без слiв.
Вже давно скiнчилися накоченi й натоптанi дороги, вже не стало людських
стежок, вже й плутливi звiринi тропи порозскакувалися то праворуч, то
лiворуч, то й геть погубилися невiдь-де, а Какора гнав i гнав свою валку,
наладовану заморськими товарами, глибше й глибше, в безмежжя пущi, так
нiби залежало йому тепер не на отриманнi зиску за вдалу мiньбу з
довiрливими древлянами, а на самому лише просуванню далi й далi, в
незвiдане, нетоптане, неторкане.
Вiв сво©х людей навмання, чи знав, чи й не знав куди, нiхто його питати
не смiв, потомлено переступали конi, повiльнiше й повiльнiше вириплювали
важкi повози, куняли вершники, а то раптом пробiгав по валцi нiби корч
переляку, всi скидалися, хапалися за зброю, та згодом знову впадали в
кволiсть i соннiсть.
Часто траплялися на путi лiсовi рiчки. Лiнивi закрути брунатних, мов
старе корiння, вод дiяли вже й геть знесилююче.
Люди стрiпувалися вiд сну лише для того, щоб умить дiйти мовчазно©
згоди про зупинку й довший спочинок. Конi, мовби вiдаючи про безвiльнiсть
сво©х господарiв, сунулися до води й жадiбно пили, навiть нерозгнузданi.
Какора трохи спантеличено поглядав на рiчку, не наважуючись заганяти свого
гнiдого до води, i, поки вiн мамротiв щось, жеребець теж пив, цiдячи
брунатну вологу крiзь сталевi вудила.
Пiсля перепочинку Какора велiв шукати броду. Роз'©здилися в боки,
обережно пробували, де мiлко, iнодi натрапляли на новi звiринi тропи, далi
простували ними, потiм раз сталося так, Що пiсля дводенного кружляння по
пущi вони опинилися на березi то© само© рiчки, навiть коло того самого
броду, через який переходили, але Какора не знiтився, тiльки вихилив
зайвий кiвш меду й ще голоснiше заспiвав: "Гей-гоп, гей-гоп, теплу жону
обiйму!.."
- Давай утiкати, - сказав Лучук Сивооку.- Давно вже сверблять менi ноги
дати драла вiд цього кендюха.
- Думав про це ще з Ки╨ва, - тихо мовив Сивоок.
- То якраз отут i дременемо! Нам у пущi роздолля!
- А тепер не хочу.
-- То чому ж?
- Кортить менi довiдатися, куди вiн править.
- Та нiкуди! Обпилий же! Нiчого не бачить.
- Все вiн бачить. Тiльки вда╨ з себе такого питуха та спiвака.
- Куди ж вiн може добратися? Хiба що до трясовини?
- А побачимо.
- Ой набридло менi отак тюпачити, - зiтхнув Лучук, - полiз би на дерево
та спав там три днi й три ночi. Нiчого так не любе менi, як спати на
деревi.
- Потерпи, - заспоко©в його товариш, - менi теж набридло. Втекти завше
зможемо. А от знайти...
- Та що ж тут знайдеш?
- Не знаю... Аби ж я знав... Однаково нам з тобою кудись iти. На мiсцi
не всидимо.
Лучук посопiв-посопiв i мовчки пiдкинув на спинi лука. У всьому корився
сво╨му товаришевi, хоча потай i вважав себе за метикованiшого. Та хай! Ще
пригодиться його кмiтливiсть.
А Сивооком заволодiла дивна затятiсть. Так колись хотiлося йому
дiстатися серця пущi, дiстатися до найнижчого низу, де мало кiнчатися ©©
невпинне, приголомшливе западання, а коли потiм випадком опинився там, у
царствi лiсових володарiв-турiв, то винiс звiдти свавiльне вiдчуття
молодечих буйнощiв, як у отого молодого Рудя, а згодом те вiдчуття
пригнiтилося iншим: вiдчув свою малiсть i незмiцнiлiсть, постерiгши дико
закостенiлу силу Бутеня, що за iграшки здолав Рудя навiть пiсля поранення.
Какора чомусь нагадував Сивооку старого тура. Щоб змiритися з ним
силою, вимагалася не сама зухвалiсть, а ще й розум. Поки ж купець знав
бiльше за всiх, поки переважав усiх сво©м знанням, годi було й думати
змагатися з ним. Утекти? Це найлегше. Але спробувати дiйти, куди прагне
Какора, видавалося Сивооку загадково-вабливим i бентежним. А коли купець
справдi задурив собi голову медом i кружля╨ в пущах з дурного жиру?
Iнодi валка вив'юнювалася на велику галяву, накриту таким густим
сонцем, що дзвенiло в головi од паморочення. Старi сивi птахи, зляканi
згуком походу, важко злiтали понад галяву, i ©хнiй повiльний крик наганяв
тугу за вiльним простором. Але купець гнiвно бив у боки свого жеребця,
гнав його мiж дерева, i валка теж затягалася туди довгим-предовгим
полозом, i розполоханий крик старих сивих птахiв долинав до не©, мов з
того свiту.
Хоч стояла нестерпна спека, земля пiд ногами ставала дедалi людськiм,
лiс постережно навiть для недосвiдченого ока миршавiв хирiли без
Дажбогово© душi, i малiли безупинно, росли покривлено й покорчено, iшли
врозтiч, пускаючи помiж себе переплутанi кущi, високу жирну траву, пухке
купиння - всi видимi прослiди близьких грузовиськ i трясовин.
Какора перший доспiв до початку лiсового багна, гнiдий жеребець
схарапуджено позадкував од пiступно двигтючого падопу, чийсь необачний
кiнь вскочив переднiми ногами в зелену трясовину, рвонувся назад,
вибризкуючи на неторкану зелень чвирки чорного багна. Зляканий лемент
прокотився уздовж валки, але купець не дав часу на розохування, безжурно
махнув рукою i погнав свого жеребця понад кра╨м болота, беручи в обхiд.
Обходили болото кiлька день, але не було йому нi кiнця нi краю.
Подекуди траплялися посеред трясовин згорбки, порослi деревами, до них
навiть можна було доскочити на конях, але далi згорбки губилися, багна
знов тяглися рiвно й одноманiтно, кiннi верталися назад, мовчки ставали на
сво© мiсця, трюхикали далi.
Какора не те що впав у вiдча╨нiсть од безнадiйного обтирання об край
трясовин, а ще повеселiшав. Гучнiше виспiвував сво╨ "гей-гоп", молодо
викручувався в сiдлi, мов то був не важкотi-лий чоловiк, що ось-ось буде
розчавлений власним тягарем, а молодий безжурний гультяй.
Байдужiсть i вдавана соннiсть у поглядi не завадили купцевi помiтити
зневiру в людях, вiн час од часу пiдкликав до себе рудого Джурила, що
мався бути його першим помiчником, кидав йому кiлька слiв, той вертався
назад, пiдганяв то одного, то другого, неодмiнно доскакував i до хлопцiв,
напирав на них грудьми свого високого коня, мовби мiрився потоптати,
кричав.
Сивоок погрозливо пiдiймав свою ломаку, вдавав, що простяга╨ руку до
конево© вуздечки, i Джурило з прокльонами вiдстрибував од зненавиджених
отрокiв.
Уночi палили великi багаття, щоб одiгнати холодну iмлу, що
виклубочувалася з приблизьких болiт, спали тяжко й болiсно, прокидалися
вдосвiта з буркотiнням i клятьбою, сам лиш Какора, натщесерце перепустивши
ковшик меду, незмордовано затягав свою безконечну пiсеньку i гнав валку
далi.
Лучук не горнувся до багать, намовив i Сивоока спати з ним разом,
вигiдно влаштовуючись високо в гiллi. Залазили на дерево, сяк-так
пiдвечерявши, норовили вибрати дерево й видобутися на нього непомiтно i
вже там розкошували в сво©й недосяжностi й безпецi, спати могли скiльки
завгодно, бо, навiть проспавши досвiтню колотнечу, наздоганяли потiм
валку, йдучи ©© слiдами.
Отак одно© ночi, вгнiздившись мiж пружинистим гiллям густо© розкохано©
вшир на вiльнiй волi вiльхи, хлопцi вже стали засинати, як зненацька
обидва стрепенулися, вiдчувши чи╨сь наближення до ©хнього дерева. Сивоок
доторкнувся самим пальцем до Лучуково© долонi, закликаючи того до тишi, -
Лучук вiдповiв йому доторком порозумiння, вони зача©лись, стали наслухати.
Чути було, що до вiльхи пiдiйшло тро╨. Ступали м'яко й обережно, але вiд
вичуленого слуху малих лiсовикiв не мiг нiхто вта©тися. Чули навiть, як
притулився один з прихiдцiв спиною до стовбура вiльхи i шорстко тернувся
об дерево, мабуть вибираючи зручне положення, два iншi стояли осторонь,
тим самим, видно, вiддаючи перевагу третьому. Мабуть, саме вiн i
заговорив, а тi мовчали, тiльки слухали, бо не подавали нi духу, нi мови,
i хлопцям чутно було тiльки голос третього. .
- Як тiльки поснуть усi, то й гайда, - казав той голосом аж надто
характерним, неначе перепльовуючи слова через губу в сво©й непомiрнiй
зневазi до спiвбесiдникiв i до всього, що поза ним, - досить уже!
Набридло! Зажене вiн нас у самi багна! Сам не вiда╨, чого прагне. Нема
мого терпцю бiльше, а вам - то й геть! Коней усiх займемо. Щоб i гнатися
за нами не мав чим. Жеребець його вельми призвича╨ний до свого пана, його
треба потяти! Двох здохлякiв, що пiдчепив вiн ©х у Ки╨вi, знайти, я з ними
й сам... ©х зоставляти не можна, дуже метикованi та гостроокi - наведуть
на наш слiд... А тобi...
Вони ще не вiрили, що то був Джурилiв голос, бо нiяк не в'язалося, щоб
перший купцiв поплiчник замишляв таку тяжку зраду, та коли вiн згадав про
них, то всi сумнiви пропали: Джурило!
Не злякалися його погрози, бо схованi були од усього свiту, тож лежали
й далi принишклi й прита╨но вслухалися в неголосне бурмотiння внизу.
- А чи втрапимо? - поспитав один iз змовникiв,
- По слiдах пiдемо, - коротко кинув Джурило.
- Десь уже й слiди зiтерлися на сухому, - докинув розважливо третiй, -
багато днiв поминуло...
- Коней пустимо, вони виведуть з пущi, - перебив його Джурило, - коняка
завжди повернутися зумi╨, аби не заважав ©й...
- А коли... - знов завiв сво╨© один зi змовникiв, та Джурило, видно, не
мав охоти на розбалакування, внизу щось дзенькнуло, почувся глухий удар,
мовби бухнули когось межи плечi. Джурило стишено засмiявся, гамуючи
нетерплячу злiсть, сказав майже спокiйно:
- Годi! Скажiть сво©м, хай удають сплячих, а як стануть примеркати
вогнища, так i гайда! Коней тут не зоставляти! Тобi - гнiдого! Ти поможеш
менi знайти здохлякiв... З собою брати саме золото й срiбло та трохи
готовизни. По дорозi вполю╨мо щось. Розскочилися!
Прича╨не ступання в темну болотяну iмлу - i нiчого, так нiби й не чули
хлопцi i не вiдали. Трохи полежали, стримуючи вiддих, потiм Лучук
прошелестiв:
- Що дiяти? Скажемо Какорi?
- А як вiн сам або з двома-трьома лишився? - поспитав Си-воок. - А всi
- у Джуриловiй жменi? Поб'╨ Джурило всiх i нас з тобою.
- То що радиш?
- А не знаю ще, - вимовив Сивоок i довго лежав, думаючи, i Лучук йому
не заважав, бо виявилося, що нiчого путнього не i мi╨ порадити. Все ж не
втерпiв, захотiлося показати, що ма╨ перевагу в меткостi розуму над млявим
Сивооком, знову ворухнувся, штовхнув лiктем товариша пiд бiк.
- А що, коли пiти за ними назирцi i, як вони стануть на ночiвлю,
зайняти ©хнiх коней?
- I що?
- Ну й вернутися до купця з кiньми. А тi пiшо не наздоженуть. Та й
побояться.
- Не знаю.
- Зробимо! - загорiвся Лучук. - Хай Джурило покрутиться!
- А як постигнеш за ними? Квапитимуться ж утiкати.
- Як? Ну... - Лучук задумався, але швидко зметикував: - А ми пiдемо
попереду! От зараз i вирушимо. Поки вони тут зберуться, поки гайнуть, ми
вже будемо он де! Коли й переженуть нас, то до ночiвлi ©хньо© ми будемо
вже знов коло них. Ну?
- Стривай, - сказав Сивоок, - дай подумати... Не вiдаю, як з кiньми...
- Займемо, та й уже!
- А як ти ©х займеш? Чи вони пiдуть?
- Чому б не пiшли? Пов'яжемо ©х у два пов'язи та й гайда!
- Не пiдуть конi, - затявся Сивоок.
- Чому б мали не йти, коли пiдiгнати! '
- Ти пробував вести одразу кiльканадцятеро коней у однiй вервечцi?
- То й що, як нi!
- А те, що розсмикають вони тебе один туди, а другий туди, а третiй
упреться на мiсцi, а четвертий стане iржати, а тi почнуть кусатися... Саме
час, щоб Джурило з сво©ми наспiв та й...
- Ой ти! - злякано зiтхнув Лучук. - Що ж дiяти?
- А ще: якби хоч утiкати назад, куди конi охочiше йдуть, вибиратися з
пущi на волю, в дебрi ж ти ©х не поженеш нiякою силою, - добивав його
надi© Сивоок.
- Лихо, лихо! - мало не плакав Лучук. - То давай хоч самi утiкати!
- А тепер i геть пiзно. Аби тодi, як ти спершу радив, то нiчого. А
тепер негаразд. Перше, що далеко вже забралися, а друге: зна╨мо пiдступ
Джурилiв, не можемо так полишити, бо хто б же таке зробив!
- А не вiдаю, що можна...
- Вельми добру рiч ти нараяв, - сказав пiдбадьорливо Сивоок, але Лучук
глибше западав у зневiру.
- Де там! - проскiмлив вiн. - Нiчого не вийде!
- Вирушимо вiдразу, як ти казав, - незважаючи на його вiдчай,
запропонував Сивоок.
- Нащо?
- Побачимо.
- Таки хочеш зайняти коней?
- Не знаю. Побiжимо, а там воно покаже...
Обережно злiзли з' дерева, скрадливо обiгнули становище, по-©гад краем
багновища щодуху помчали назад, слiдами сво©х багатоденних мандрiв.
Вiдразу зiпрiли, хоч i порозхристували корзна й сорочки, в темрявi
часто перечiпалися то через корiння, то просто через гiллячку, наповзаюча
з болiт важка вологiсть з розгону забивала ©м вiддих. Сивоок, мiцнiший
тiлом, широкогрудий, бiг все ж таки легко, а Лучук, бiльше навиклий лазити
по деревах, коряч-коного дрiботiв за сво©м товаришем, вiдчайдушне
вихекував:
"Хе-хе! Хе-хе!"
Коли минув перший переляк, а позаду вже нi вогню, нi гуку вiд табору i
довкола сама темрява, та лiс, та поблизькi багновища з липкими випарами,
хлопцi збавили бiгу i далi потрюхикали спокiйнiше. Лучук, ще й не
вiддихавшись як слiд, спробував перемовлятися з Сивооком, бо дуже кортiло
знати, як же той повернув його задумку, що сподiва╨ться чинити, коли
допадуть його Джуриловi втiкачi.
- Наздоженуть нас, а тодi? - хекав вiн з-за Сивооково© 'спини.
- Не наздоженуть - почу╨мо ©х, - спокiйно вiдмовив той.
- А почу╨мо - то що?
- То залiземо на дерево.
- I що?
- Зустрiнемо ©х, - Сивоок був такий спокiйний, що Лучук
аж спробував забiгти наперед та зазирнути йому в обличчя. Але ж темрява
- хоч в око стрель!
- Як же ми ©х зустрiнемо?
- Не знаю.
- Отаке, - розчаровано вигукнув Лучук, - i я не знаю. То хто ж зна╨?
Куди бiжимо?
- Хочеш вiдпочити? - спитав його Сивоок.
- Та нi, я хоч три днi можу бiгти.
- А я такий, що трохи б перепочив, - сказав дужчий, жалiючи свого
кволого товариша.
Лучук промовчав, побоявшись заперечувати, але й не заохочуючись до
зупинки. Сивоок звернув трохи вбiк,пристанув коло темного дерева, обiперся
об його шорсткий стовбур спиною, вхопив набiгаючого Лучука, взяв його в
обiйми, мов малу дитину.
- Та я! - ворохобився Лучук, а сам не мiг ухопити повiтря в груди.
Стояли недовго. Хоч ноги ©м пiдгиналися вiд утомливого бiгу, хоч
струменiв по всьому тiлу пекучий пiт, хоч так не хотiлося втрачати пiдпору
за спиною i знову мчати, давлячись ядучими болотяними випарами, але йшлося
не про втому й не про пiт - йшлося про справи важливi, поряд з якими нiщо
не мало бiльшо© ваги.
- Треба бiгти, - сказав Сивоок, - i якомога швидше. Щоб не наспiли вони
нас у темнощах.
- А чи не однаково? - не зрозумiв його намiру Лучук.
- Якщо буде досвiток, то ти можеш ©х стрiлами половину поцiлити. А в
темнощах - тiльки що? Посвистиш услiд?
- Я такий, що й серед ночi поцiлю! - похвалився Лучук, якому хотiлося
бодай хвильку ще посидiти коло дерева.
- Не можемо рискувати, - розважливо мовив Сивоок, - ©х багато. - А
може, й нi.
- Багато. Знаю.
- Що ж, коли наздоженуть ще перед досвiтком?
- Перепустимо й пiдемо вслiд. Десь ©х спостигнемо. Вони побiгли далi.
Знову рвонули чимдуж, але швидко похля-ли i гуцикали пiдтюпцем, щоправда,
тепер мовчки. Iнодi Сивоок трохи збивався з слiду, збочував то десно, то
ошуйю, але Лучук одразу наставляв його на правильний путь, бо вичував
дорогу самими пiдошвами нiг, не треба було йому й дивитися.
Тако© довго© ночi, мабуть, ще не мав жоден з них у сво╨му життi. Бiгли
в чорноту, заглиблювалися в таку безпросвiтнiсть, нiби заривалися в
болотянi нетрi. Пiтьма ще посилювалася вiд тишi. Нi тобi пошуму листя, нi
крику нiчного птаха, саме лиш чалапкання м'яких постолiв по твердiй
лiсовiй землi та свистюче дихання. Червонi кола виснаги розкручувалися в
них перед очима дедалi швидше, дедалi навальнiше, дедалi шаленiше.
Виникали з темряви i в пiтьму щезали. Червона чорнота i чорна червонiсть.
А на ©х мiсце наповзали волохатi жахи, покорченi духи ночi,
лiщинно-розпатланi видива, нiч виплоджувала страховиська в пущах i багнах,
вони пхалися звiдусюди нахабно й зловiсно, то кидалися пiд ноги
камiнно-твердим коренем дуба, то хльоскали по обличчю гiлкою, то лякали
доторками огидно слизького. I чим далi бiгли хлопцi, тим менше знали вони,
задля чого бiжать: чи то заради якогось дiла, чи просто здуру, а чи вiд
свавiльного ляку, вiд якого втекти - годi й думати.
╞х врятував свiтанок. Хтось кинув угору трохи блiдостi, вмить зникли
розпанахано-чорнi душi лiсу, над лiсом окреслилася смужка неба, i сам лiс
вiдразу мовби розступився, став просторiший, лункiший, i поблизькi багна
вiдсунулися кудись подалi, i земля пiд ногами потвердла.
- А цить! - спинився зненацька Лучук i, трохи постоявши, вiдхекуючись,
упав на колiна й притулив вухо до землi.
- Чутно? - спитав Сивоок, щосили намагаючись вдати спокiй. - Що чути?
- Тупочуть конi, - сказав Лучук.
- То й гаразд.
- Боже Свароже, поможи коней зайняти, - забурмотiв квапливо Лучук.
- Конi - що! Джурила треба звести з свiту.
- То вже мiй клопiт, - Лучук погладив свого лука.
- То гайда вибирати дерево! - запропонував Сивоок.
- Сам виберу.
Сивоок змовчав, бо тепер паном становища був Лучук.
- Чий менi разом з тобою, а чи на iнше дерево? - поспитав Лучука майже
слухняно.
- Як хочеш. А втiм, лiпше нам триматися купи. Веселiше.
Чого-чого, а веселощiв тут було найменше, але обидва спробували
всмiхнутися. В холодному свiтлi досвiтку обличчя ©хнi були сiрi, аж синi,
довгi виснажливi гони по нiчному лiсi якось згорнули з ©хнiх постатей i з
лиць набуту в колотнечi свiту дорослiсть, i тепер назовнi виступила ©хня
питома дитиннiсть, безпомiчна й неприхищена.
Вони вибрали високого гiллястого дуба, пiд яким, зда╨ться, мав би
проводити свою збунтовану валку Джурило, без видимо© охоти й поквапу
подерлися вгору, довго шукали собi вигiдних гiлок, ще довше вмощувалися,
так що мало й не пропустили слушно© митi, бо втiкачi вивернулися з-за
дерев зовсiм несподiвано i гнали наперед так швидко, що Лучук ледве встиг
накласти стрiлу на лук i натягти тятиву, але стрелив Джурила вже не
навстрiч, як то гадав зробити, а майже нагiнцi.
Тятива тихо бринькнула, i чорна стрiла хижо шугнула вниз, щоб разом
покiнчити з рудим. Джурило ©хав швидко, але стрiла летiла ще швидше, вона
мала дiстати його вiдразу, i вiн вiдразу мав повалитися навзнак, або
впасти на гриву коневi або зсунутися набiк, та стрiла вже, певне, допала
рудого, а вiн так само згуцикував на сво╨му огиревi, вiддаляючись од дуба
i вiд сво╨© смертi, вiн мовби й не ©хав, а вiдпливав, одсовувався,
нечутно, безгомiнно, кiнськi копита били об землю глухо, м'яко, наче
обмотанi мохом, все дiялося, нiби в лиховiсному снi, нiч хижих прав не
хотiла кiнчатися, вона продовжувалася отим Джуриловим iснуванням, хоч мав
би вiн уже бути мертвим, але не було часу дивуватися. Лучук мерщiй пустив
нову стрiлу, яку наготував для когось iншого, знов на рудого, але й од то©
не сталося нiчого, хiба що Джурило озирнувся i гукнув щось до сво©х, з
чого можна було зрозумiти, що обидвi стрiли поцiлили в нього, але не
дошкулили. Сивоок зрозумiв: на рудому заморський панцир.
- Бий решту! - прошепотiв вiн до Лучука. - Рудого не вiзьмеш!
Лучук ударив одного, другого, третiй схарапуджено рвонув свого коня в
хащi, ще кiлька наштовхнулися на тих переднiх, що валилися з коней, Лучук
скористався з нагоди, щоб поцiлити ще двох. Джурило, замiсть кидатися на
порятунок сво©м, врiзав подалi вiд страшного мiсця, уцiлiлi пiшли врозтiч
по лiсу, тодi Сивоок, попри загрозу зiткнення з озвiрiлими од страху
змовниками, просто впав з дерева в саме юрмисько коней i побитих, вхопив
одного коня за вуздечку, висмикнув його з колотнечi, скочив йому на спину,
кинувся ловити iнших коней, не дослухаючись нi до стогонiв конаючих, нi до
тупотiння втiкачiв.
Йому вдалося впiймати ще дво╨ коней, але й то було добре, якщо взяти до
уваги ©хню несподiвану невдачу з Джурилом.
- Хто ж то знав, що вiн прикрив сво╨ черево, - бурмотiв Лучук, невмiло
всiдаючись на найнижчого коника, бо до високого боявся й приступити. - Аби
знаття, то я б лучав його в потилицю! Або в вухо!
- Темно ж, - спробував припинити його похвальбу Сивоок.
- А менi однаково! Бачу й крiзь найтемнiшу нiч.
- ╞дьмо вже. Гаразд хоч так вийшло. Аби лиш Джурило не надумався
пуститися за нами навздогiн.
- Посвердлю стрiлами всiх до одного! - похвалився Лучук.
- Та вiрю. Ти в мене такий гарний брат, що без тебе й не знаю, як би
був.
- Отож-бо, - гордо мовив Лучук. - Ти тiльки не жени коня, а то в мене в
животi все переверта╨ться.
Конi потрюхикали нога за ногою, та Лучуковi однаково вiд незвички й
невмiння було тяжко, вiн хилився то на один бiк, то на другий, його
пiдкидало, зсувало, не встигав вiн випрямитися, а вже знов опинявся в
небезпечнiй похиленостi, був уже весь змокрiлий вiд зусиль, дрижали йому
руки й ноги i все тiло дрижало вiд вичерпаностi й знесилення. Однак
попросити товарища, щоб той зупинився для перепочинку, Лучук соромився. Бо
й чого? Самi бiгли через увесь лiс, майже не зупиняючись, а тепер же на
конях! Та якщо вже по щиростi, то Лучук ладен був усю решту життя бiгати
пiшки по всiй землi, аби лиш не сiдати на оцю округлу iстоту, що на нiй нi
втриматися, нi заспоко©тися, нi спочити! Що то вже за ©зда, коли те й
дума╨ш, як не впасти, як не вхопити сторчака через голову або не гепнутися
набiк, куди тебе хилить незборима бiсiвська сила!
Та втiм, зворотний шлях, хоч i перетканий увесь муками для Лучука,
видався набагато коротшим, анiж уночi. Сивоок, попри свою молодiсть, мав
не одну й не двi нагоди переконатися, що до щастя й добра шлях завжди
предовгий, а до лиха - раз ступнути.
Вони пiдтрюхикали до купецького обозу на час, коли сонце ще тiльки
зводилося десь за пущею. Рiзонула ©х покинутiсть обозовища, самотнiсть
повозiв, полишених запрягу, повсюдний безлад i пошматанiсть. Багато возiв
мали виразнi слiди пограбування, решта, хоч i неторканi, виглядали сумно й
безпорадно.
Нiде нiкого. Певно, тi, хто зберiг вiрнiсть Какорi, теж змандрували
звiдси разом з сво©м обпилим важкотiлим хазя©ном, сподiваючись прибитися
до людських поселень i роздобути сяких-таких конячок для порятунку
незлiченних добр, що гибiли тепер оце на краю грузовиська.
Сивоок ще сидiв на конi, а Лучук, радiючи, що муки його скiнчилися,
мерщiй скотився на землю, переступив зболеними, залубенiлими ногами туди й
сюди, наблизився до одного з головних повозiв, навiщось прикритого дорогою
паволокою, так нiби хтось тут сподiвався на добрий торг i заманював
покупцiв. Розминаючись, поволi впiзнаючи блаженство ходити по землi
власними ногами, Лучук знiчев'я зачепив двома пальцями край паволоки,
певно бажаючи показати товаришевi заморське диво, отих тканих золотом
крилатих звiрiв, розкиданих по тканинi, отi незвичайнi квiти й листя, яких
годi було шукати в най-вiддаленiших ©хнiх пущах, але сталося несподiване й
страшне.
Паволока, що нею покритий був увесь вiз, вiд самого тiльки доторку
Лучукових пальцiв рвонулася вгору, з-пiд не© ревнуло по-звiрячому жахливим
голосом, блиснуло широченним мечем - i Лучук, перетятий навкiс, тихо
похилився пiд колеса.
- Ти що! - закричав Сивоок, ще й не добравши всього жаху подi©, ще не
розпiзнавши як слiд Какори, i рвонув коня просто на з'яву й уперiщив купця
межи очi сво©м важезним дубцем.
Не дбав тепер про Какору, не боявся його, навiть якщо той i знайшов би
силу, знову вхопитися за меч, - зстрибнув з коня, кинувся до Лучука.
Той плавав у теплiй сво©й кровi, був уже далеко звiдси, там, звiдки
нема вороття.
Мертвий.
- О добрi боги i боги злi! Чому ви так чините? Чому забира╨те найкраще,
що маю, а полиша╨те невiдь-що?
Вiн ще не вiрив. Доторкнувся до товаришевого тiла, спробував
перевернути Лучука. Той був важкий, як камiнь.
Мертвий.
Сивоок озирнувся довкола, мовби ждав звiдкись порятунку. Може, гадав,
що з пущi виступлять вiли або з грузовиська надiйдуть берегинi й порятують
товариша-брата?
Нiде нiкого.
Тiльки на повозi, вгнiчуючи золотом ткану паволоку, придавлюючи
крилатих звiрiв, мнучи небачене листя гаптувань, лежав у непам'ятi Какора
i коло його важко© руки лиховiсне зблискував широкий меч з темнiючими
пасмугами Лучуково© кровi на лезi.
Сивоок знавiснiло скочив на груди купцевi, став рвати його до
свiдомостi, кричав йому в затуманене забуттям обличчя:
- Що ти вдiяв? Що ти нако©в? Ти, злодюго! Вбивцю! Негiднику!
I так торсав, бив Какору по жирних щеках, штурляв у груди, аж тому
повернулася свiдомiсть, вiн заворушився, мацнув рукою шукаючи меча,
спробував струснути з себе знавiснiючого Сивоока, а що це йому не вдалося,
то погрозливо махнув рукою з уявним мечем, якого ще й досi не вiдшукав,
надувся для гнiвного крику, але раптом зовсiм прояснiло йому в кебетi, вiн
рвучко сiв, побачив стятого Лучука, тепер уже виразно почув крики Сивоока
i якось нiби знiяковiло пробурмотiв:
- Отрока потяв... Як же то?
- Ти! Поганцю! Сволото! Тварюко! - телесувався коло нього Сивоок,
пiдскакуючи то з одного, то з другого боку, вимiряючи йому не так болючi,
як шкульнi удари. - Що ти нако©в! Що ти....
- Ну, - бурмотiв Какора, - хiба чоловiк хоче... То бiс водить його
рукою... Ну... Та впокойся, хлопче... Ну... Хiба ж я...
Сивоок сiв коло мертвого Лучука i став плакати. Аж тепер перетворився
на малого безсилого хлопчика з далеко© темно© ночi, самотнього хлопчика на
чужому розмоклому шляху, залитого слiзьми хлопчика в залитому слiзьми
свiтi.
- Ну, - ще не маючи снаги злiзти з воза, бурмотiв Какора, - ну... чого
ти?.. Хiба ж чоловiк що?.. Ну вийшло так... А ти не плач... Какора тебе
нiколи не... Ти ще не зна╨ш Какори... За добро Какора - тiльки добром...
Ну... Та ну ж бо... Гей-гоп!
Вiн таки позбирав усiх сво©х джмелiв у жменю й вiдкинув ©х геть од
вуха, легко скочив на землю, перш за все пiдкликав коней, що щипали
неподалiк траву, байдужi до людсько© кровi, яко© набачилися в купецькiй
службi чимало, прив'язав ©х, потiм обiйняв Сивоока за плечi, трохи постояв
мовчки, сказав:
- Похова╨мо його, а самим треба подаватися звiдси. Бо Джурило... Не
зна╨ш ти його. Думав я, що то вiн вернувся... Аби ж вiдав...
Вони поховали Лучука пiд гарною дуплистою березою: ану ж дикi бджоли
наносять у дупло меду, i малому бортниковi буде солодко й на тiм свiтi вiд
золотистого гуду!
Потiм Какора став вибирати з возiв те, що вважав найкоштовнiшим, i
зносити на переднiй вiз i наклав так багато, що довелося припрягати ще
третю коняку, бо дво╨ не тягли. Сивоок хотiв був вилаяти купця за
жадiбнiсть, хотiв сказати, що треба кинути все й вибиратися звiдси самим
цiлими, але така байдужiсть опанувала ним, щозмовчав i похмуро потюпачив
слiдом за возом, поряд з яким з вiжками в руках iшов знов розвеселi-лий
Какора.
Сивооку не було вороття. Мав триматися свого, може, найзапеклiшого
ворога, такого, як, i той незнаний убивця дiда Родима або пiдступний
медовар Ситник. Безглуздо ненавидiти чоловiка i бути йому товаришем в
путi, але що мав подiяти малий Сивоок, заблуканий серед страхiв i чудес
велико© землi, на якiй не було йому нiде прихистку?
Багна скiнчилися ще того дня, обступив ©х звiдусiль темний пралiс, в
який лячно було вганятися, але Какора нiби аж зрадiв, ступивши пiд звислi
шатра вiковiчно© пущi, знов заспiвав сво╨© дурнувато© пiсеньки, а Сивооку
було все на свiтi байдуже, не знав вiн анi страху, анi вагань,
здерев'янiло переступав слiдом за повозом, мовчки вiдтручував руку
Какорину, що пiдсовувала йому ©жу, ночами не спав, навiть не лягав, а
сидiв коло вогнища, i все в ньому здригалося вiд тамованого, невтримного
плачу.
Душила його ночамя дика хiть убити Какору, але знав, що нiколи не зможе
подолати вiдстань, яка дiлила його вiд розiсланого купця, ©х
розокремлювало не тiльки багаття - пролягала мiж ними назримо-неперехiдна
межа, по один бiк яко© була тупа, байдужа жорстокiсть, а по другий -
вразливо-чиста хлоп'ячiсть, для яко© свiт був мов розмальований храм, а
люди в ньому видiлися рiвними богам i найбiльшим чудом землi.
Але ж занадто багато траплялося серед чудес тако© тванi, як Ситник,
убивця дiда Родима, Джурило, Какора. I чи багато ще спiтка╨ таких Сивоок?
Нiколи не мiг простити Какорi того, що вчинив, не подарував жодного
пробачливого погляду купцевi навiть тодi, коли той нарештi пробився крiзь
пралiс i на березi та╨мничо тихого озера йеред ними вiдкрився небачений
деревлянський город. Перша думка Сивоока була не про купця й не про себе,
подумав вiн, як би оце зрадiв Лучук, як пiдстрибував би вiн вiд передчуття
нових див, що вiдкриваються за високими валами схованого вiд цiлого свiту
городка.
- Ну! - зрадiло ревiв Какора. - Ага! Доскочив! Отак!
Город поставав перед ними мов дарунок за тяжкi мандри, за смертi й
страхи в пущах, город, вихитрений з дерева такого стемнiлого i важкого,
неначе лiчилося йому на тисячу лiт.
Мав город незвичний кшталт великого трикутника, одним боком майже
входив у озеро (а може, вибрiдав з нього?), високi зеленi вали його були
змiцненi дубовими клiтями, що виставляли напоказ сво© рубленi ребра,
нижче, попiд валом, суцiльним гребенем проходив нахилений наперед
гострокiл з велетенських дубових колод, обпалених з двох бокiв для
вбереження вiд згнилизни й шашеля, ще нижче, на крутоспадi, викладено було
тесанi до слизькоти колоди, пiдiгнанi щiльно й мiцно, одними кiнцями вони
пiдпирали гострокiл, а другими - занурювалися в мертву воду широкого рову,
який оббiгав город з двох бокiв, не захищених озером. Двi брами вели до
города, i стояли вони отвором. А замшiлi дубовi мости через рiв невiдомо
коли й пiдiймалися, бо вже заросли ©хнi лежнi на берегах рову густою
травою, навiть кущ лози тулився до краю того мосту, навпроти якого стояли
Сивоок i Какора.
Чи не було в городi людей, чи вже так безпечно вони почувалися,
захованi в найдальшi глибини зеленого дивосвiту?
- Гей-гоп. Гей-гоп! - виспiвував Какора, спрямовуючи вимучених коней на
замшiлий мiст. - Теплу жону обiйму! Смачно жону полюблю!
Протуркотiло старе колоддя пiд колесами, вiйнуло домашнiм димом з-за
широко© брами, чулися вже з города людськi голоси, стуки та грюки, дзеньки
та бреньки, конi, звеселiло помахуючи головами, без пiдганяння i
погукування всмикнули воза в гостинно розчиненi ворота. Какора, горланячи
свою пiсню, радо простував поряд з сво©м майном, недбало посмикував
вiжками, Сивоок тримався трохи здаля, мовби бажаючи пiдкреслити, що не ма╨
нiчого спiльного з товстим забiякою, що прийшов сюди сам по собi, просто,
щоб звiдати ще одне мiсце на сво©й землi, вхлинути охочим серцем ще новi
дива, якi свiт дарував йому так само щедро, як i нещастя та горе.
Далеко й не зайшли. Конi зненацька схарапудилися, захропли, вдарили
копитами в повоза, стали рвати збрую, закляк Какора з вiдтуленим для
спiвання ротом, став i Сивоок, спершу дивуючись, а там i побачив, ©м
назустрiч iшов перевальцем пiднятий на заднiх ногах велетенський ведмiдь,
iшов мовчки, розкривав пащеку, наставляв бриластi переднi лапи, з яких
звисали бруднi косми. Ведмiдь був такий страшний i волохатий, що навiть
Сивоок, хоч був далеко i прикривався вiд звiра запрягом, мимохiдь
позадкував од почвари, що ж до Какори, то в того досить швидко минулося
отетерiння, вiн сягнув правицею донизу, вихопив з пiхов меча i пiшов на
медведя, майже так само величезний, товстий i загрозливий.
Та звiдкись сипонуло дiтлашнi, добряче обдерто© й замурзано©, дiти, хоч
були худенькi й дрiбненькi, голоси мали навдиво вижу ляскучi, вони
здiйняли такий вереск, що з найближчо© хижi викотилася невисока жiночка,
щось гукнула, побiгла слiдом за ведмедем, ще раз крикнула, ведмiдь
озирнувся до не©, став, поглянув ще раз на збунтованих коней i на
товстезного чолов'ягу, що наступав на нього з лискучим залiзом, вайлувато
завернув i почалапкав до жiночки.
- Твiй, чи що? - гукнув Какора. - А коли твiй, то не пускай, бо потну!
Я такий! Гей-гоп!
Жiнка мовчки дивилася на Какору, на його коней, потiм - на Сивоока,
дивилася, поки вони й про©хали, i хлопець так i не збагнув, що то за
жiнка, чому так дивиться на них i якi ма╨ чари, що слуха╨ться ©© ведмiдь.
╞м назустрiч виходили люди. Здебiльшого жiноцтво, та все маленькi,
чепурненькi жiночки, чоловiкiв траплялося мало, були зачучверенi, немитi,
нечесанi, мали вигляд дикий i сонний. Нiхто не носив збро©, одягненi були
не в шкури, а в бiлу полотняну одiж, в жiнок i дiтей на комiрах i рукавах
було багато предивних вишивок, чоловiки не балувалися такими розкошами.
Какора, хоч був тут уперше, знав, куди ©хати, та й Сивоок би знав, бо
ще здалеку забачив споруду, що вивищувалася над усiма хижами й навiсами,
горiла серед потемнiлого дерева барвами спiвучими й нещоденними, неначе та
ки©вська церква, що так вразила Сивоока.
Видно, була то святиня цих захованих од бiлого свiту людей, святиня,
вибудувана хтозна й коли i хтозна й ким, бо не вiрилося щоб хтось з нинi
живущих був здатний на таке будування й прикрашання.
Немов узяв той хтось кiльканадцять мiцних липових бортей, побiльшив ©х
неймовiрно, оздобив зовнi вiзерунками богiв i богинь - i все те, по╨днане
у мальовниче цiле, стрiлчасте зводиться до неба рiзнобарвними покрiвлями,
неоднаковими, як i кожна побiльшена борть.
Сивоок, забувши про Какору, перейшов торг перед святинею, невiдривне
дивився на здоблення стiн, впiзнавав ще здалеку Родимових слов'янських
богiв i богинь, вони повторювалися, ©хнi лики дивилися на хлопця, неначе
вiдбитi в багатоманiттi збрижених вод, з ликами й постатями богiв
сплiталися гнучкi вiли й берегинi, стiни святинi були всуцiль барвою,
веселковою радiстю, святом для ока. Барвнi зображення богiв гарно
по╨днувалися з рiзьбленими, нiколи ще Сивоок не бачив такого тонкого
рiзьблення, вiд нього цiла святиня набувала легкостi, вона зависала над
землею в сво©й поцяцькованiй невагомостi. Сивоок спершу й не второпав,
звiдки це враження летючостi - чи вiд буйноти барв, чи вiд мистецького
рiзьблення, чи вiд неоднаковостi "бортей", по╨днаних з такою несподiваною
смiливiстю й умiлiстю. Аж згодом, коли обiйшов споруду наполовину, ляснув
себе по лобi: як мiг не зауважити вiдразу! Святиня не стояла на землi.
Пiднята була на мiцних стовпах, брунатно-лискучих, мов роги диких звiрiв.
Коли Сивоок провiв пальцем по одному з "стовпiв", йому й справдi видалося,
що то - турячий рiг, але нiде й нiколи не було й не могло бути таких
рогiв, хiба що ©х посклеювано в якийсь предивний та╨мничий спосiб, вiдомий
цим людям, як вiдомi ©м були та╨мницi краси i барв. З одного боку святиня
пiдпиралася зеленим пагорбом. Там були дверi, якi вели всередину, але на
разi дверi стояли зачиненi, i Сивоок по-глядь став обходити святиню з
другого боку, аж поки опинився знов там, звiдки й починав сво╨ ходiння.
Дiтлашня помагала Какорi розпрягати коней. Невмiло й безладно смикали
за посторонки, iншi тягли коней за повiддя, ще iншi норовили вирвати
волосiнi з конячих хвостiв, дiти крутилися пiд ногами в купця, той гримав
на них, штурхав, хто: попадався йому пiд руку, буркотiв:
- А киш звiдси! Гукайте сво©х отцiв, кажiть: гiсть при©хав. Мiньбу
починаю! Все в мене ╨! Нiхто не бачив такого. Ну!
Поприв'язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув:
- Гей, отроче, помагай!
Сивоок став i не рухався. Тепер знав: це пiде далi з товстим убивцею. I
втiкати не стане, просто не пiде, та й годi. Хай спробу╨ сам вибратися з
лiсiв та болiт. Хай наковта╨ться ляку!
- Ну! - гукнув ще Какора.
- Не хочу, - вперше за останнi днi обiзвався до нього Сивоок, i не
зненависть була в хлопцевiм голосi, а зневага.
- Гей-гоп! - безжурно поспiвував Какора.
Стали надходити люди. Видно, звичнi були до торгу, бо йшли смiливо, не
бентежив ©х дурнуватий Какорин спiв, не чу-дувалися вони купцевому
повозовi, конi© викликали хiба що жаль сво╨ю виснаженiстю й забрьоханiстю.
Складалося враження, що тут бувало та перебувало найрiзноманiтнiших
гостей, що всi призвича©лися до них, хоч i важко було припустити, щоб
пробивалися сюди з широкого свiту навiть такi вiдчайдушнi зайди, як
Какора.
Перший прийшов високий розчухраний чоловiк з лукаво прискаленим оком,
руки мав такi довгi, що звисали йому нижче колiн, обличчя в чоловiка
мiнилося насмiшкуватiстю й хитрощами, вiн став за кiлька крокiв од купця,
чмихнув, спитав задерикувато:
- Що ма╨ш?
- А що треба? - запитанням вiдповiв Какора, який гаразд розумiвся на
покупцях i вiдразу бачив, з ким ма╨ справу.
- Питаю, що ма╨ш? - знову повторив чоловiк.
- Що треба, те й маю, - починаючи гнiватись, вiдмовив купець.
- А не бреши.
- Маю таке, що й не снилося тобi, - наганяв йому хiтi Какора.
- Гой хвалько!
- Ав тебе? Дранi порти та плоть смердюча! - пiшов у наступ Какора. -
Ну!
- Гой смiшний! - захихотiв чоловiк. - Да в мене...
- А що в тебе?
- Да таке...
- Ну яке?
- Да й дiти тво© не забачать такого.
- Що ж то? Хiба пташине молоко.
- Ай молоко.
- Горобця здо©в чи. жабо©да?
- Да й горобця! - чоловiк лiнькувато почухав ногу об ногу, повернувся,
щоб iти собi.
- Гей, куди ж ти? - сполохано покликав Какора.
- Да'к що ж з тобою?
- Стривай, що ж у тебе?
- Дак у тебе ж нiчого.
- Не бачив же ти, дурию!
- Дак i нiчого бачити! - сплюнув чоловiк,
- А в тебе ж що?
- Да таке, що й дiтям тво©м...
Какора, погикуючи тельбухами, добiг до чоловiка, вхопив його за руку.
- Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!
Чоловiк став, потiм без видимо© охоти пiшов до купцевого повозу. Какора
тицяв йому межи очi то шмат паволоки, то заморсько© роботи меч, то жiночi
прикраси з зеленого шкла. Чоловiк усе те одгортав рукою, скалив око,
веселився в душi вiд купцевих старань.
- Ге, - сказав, - а бiлого бобра бачив коли?
- Чого? Що? - не збагнув Какора.
- Бiлого бобра, питаю, бачив коли?
- Бiлого? Бобра? Брехав би ти кому iншому, а не Какорi, чоловiче!
- Дак що ж з тобою балакати! - стенув плечима чоловiк i знову
завернувся, щоб iти.
- Ну! - заревiв Какора. - От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?
- Бобер.
- Бiлий?
- Бiлий!
- Брешеш!
- А брешу - то й пiду собi!
- Ну! Гей-гоп! Стiй! Що хочеш?
- А нiчого.
- Як то?
- А так: не мiняю.
- То й чому?
- А хай менi зоста╨ться.
- Нащо ж хвалився?
- Дак щоб ти ж знав, що в мене бiлий бобер е, а в тебе нема! - чоловiк
беззвучно розсмiявся просто в нiс Какорi i тепер уже пiшов вiд купця, не
слухаючи його прокльонiв i погроз.
- Ну людець! - звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора. -
Бачив такого дурисвiта!
Вiн знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався,
мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на
них то дикого ревучого звiра, то злукавленого чоловiка, то неймовiрно©
краси святиню.
- Зчудувався на те╨ диво? - кивнув Какора на храм. - Ось по©демо зi
мною до Царграда, то забачиш там святу Софiю, а ще тисячу церков i
монастирiв, яких нема нiде в свiтi, та золото й камiнь дорогий, та мусiю,
та сосуди, та iкони. Держись Какори - трохи вхопиш у очi!
Знов прийшло кiлька городян; тепер не самi лиш чоловiки, а й жiнки,
мали русалкове волосся i очi такi, що проринав ти в них наскрiзь i мовби
обсипало тебе навперемiну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора
розвеселився, люди пiдходили й пiдходили, декотрi щось там несли, у деяких
заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогi хутра, хто нiс мед,
хто м'ясо - вже й не на мiньбу, а щоб почастувати прибульцiв.
Купець розкладав свiй товар, розхвалював, сипав словами, припрошував,
пропонував, набивав собi цiну.
- Ну ж бо, ма╨те тут ромейськi паволоки, хоч i самого князя вдягати, не
те що ваше полотно, водою мочене, сонцем бiлене, а тут само© золото© нитки
стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це
ножi, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди - ребра розпахують, голову
вiдбатовують за один мах! А тут горiх мушкатний, з само© Гiндi©, за
пригорщу сiм волiв дають. Та чи й зна╨те ви, що то таке воли? А шафран аж
iз Перейди, знову ж за пригорщу коня треба вiддати, а з вас - то й двох
мало буде, бо нiхто ж у таку Далеч не заб'╨ться, окрiм Какори, а Какора -
то я! Гей-гоп! А вже перець - то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тiльки
де вам узяти того золота, мабуть, I срiбла ще нiколи не бачили. Он у мене
отрок ╨, в нього на ши© ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й
бачте!
Тодi виступив наперед дебелий чолов'яга, задер довгу сорочку i з-за
пояса портiв дiстав щось зав'язане в брудну шматину. Неквапом розв'язав
свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою
шматину, що видавалася ще запацьоренiшою тепер. Бо на шматинi масною
грудкою, завбiльшки з кулак, лежав золотий виливок. Какора рвонувся до
золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небачено бiло© бобрячо©
шкури, байдуже плямкнув i, помружившись на тихий блиск золота, сказав:
- Хочеш промiняти?
Чоловiк мовчав, i всi мовчали. Але ще один на такiй самiй
засмальцьованiй шматинi з другого боку показав Какорi купку рiзнобарвних
камiнцiв, од яких у купця вже й зовсiм хижо засвiтилися очi. А там одна з
жiнок, вже престара, з потемнiлим лицем i темним посмiхом, показала Какорi
золоту гривню на руцi, зроблену в виглядi тура, що рогами намага╨ться
покотити велике золоте яблуко, а заднiми ногами таке саме яблуко
вiдштовху╨.
- То що, - пересохлим голосом мовив Какора, - вiдкри╨мо мiньбу?
- А нащо мiньба? - сказала жiнка з золотими яблуками на руцi. - Хочеш
©сти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподоба╨ться що - подару╨мо. Та й
iди собi. А ми позостанемось.
- Не годиться так, - суворо сказав Какора. - Звичай скрiзь такий, щоб
мiнятися. Ти менi - я тобi. Ма╨те золото, коштовнi каменi. А в мене! - Вiн
знов кинувся розкладати товар, дiставав зброю, посуд, причандалля,
хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькi iконки на мотузочках i
тонких верижках.
- Що в нас ╨, те нам i зостанеться, - сказав з гурту один з чоловiкiв.
- А тво╨ хай тобi.
- Та нащо ж воно менi! - зчудовано вигукнув Какора.
- А тобi невтребне, то нам i поготiв, - засмiявся хтось ззаду. Купець
спiтнiв од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Нацiдив iз
бочонка меду, приклався до срiбного ковша, глипав сво©ми бульками на
людей, потiм довго цмакав, простягнув кiвш:
- Ну, хто хоче?
Виступив наперед власник золотого виливка, взяв кiвш, невмiло сьорбнув,
захлинувся, потiм усе ж таки допив, глянув на сво©х.
- А добре! У нас не таке.
- Ге-ге! - вдоволено поляпав його по плечу, аж той сiв, Какора, - ще й
не таке маю. То врiжемо мiнька© Ти менi золото, а я тобi бочонок меду!
- Та вiзьми ти його собi, як воно тобi до серця, - просто сказав
чоловiк i викотив з шматини виливок просто в жменю Какорi, а полотнинку не
дав, сховав знов пiд сорочку.
- Бери бочонок, - крикнув Какора. - Все бери, що хоч! Вибирай.
- Да нащо менi? - почухав за вухом чоловiк. - Хай он вона попробу╨
твого питва.
Кивнув на молодицю, в яко© з-пiд полотняно© сорочки вибивалися жiночi
буйнощi. Какора миттю наповнив кiвш, смiшним перехильцем пiдскочив до
молодицi, хотiв сам напо©ти ©©, але вона вiдтрутила купцеву волохату руку,
приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася.
- Герке! - засмiялася i стала дивитися на Сивоока так, нiби щойно його
побачила.
Хлопець зашарiвся, спробував сховатися за повозом, але й там
переслiдував його погляд молодицi, ©© горiхового вiдтiнку очi вселяли в
нього темну бентегу, яко© ще не знав перед тим, а може, то просто йшов
йому обертом свiт вiд довго© голоднечi, бо пiсля Лучуково© смертi не мав
же й рiски в ротi.
Вiн обiйшов коней, опинився в гуртi людей, на нього поглядали
доброзичливо й одкрито, i вiн теж почував себе сво©м серед цих гарних i
таких незвично простих людей. Якась дiвчинка тримала в дерев'янiй мисочцi
варене м'ясо, вiн поглядом поспитав ©© згоди i, отримавши дозвiл, взяв
шматок м'яса, вкинув його в рот. З другого боку хтось подав йому горнятко
з кашею, ще хтось сунув збан iз питвом, настояним на травах, видно,
хмiльним, бо в головi в Сивоока закрутилося ще дужче, нiж вiд горiхових
очей молодички, i саме тут виявилося, що збан подала врна ж таки -
молодичка з очима, як суцiльний грiх!
Вона грайливо ткнула його лiктем, приснула смiхом:
- А не подужа╨ш збана? Що ж то за муж ╨си!
- Малий я, -_ засоромлено вiдмовив Сивоок.
- Ой, гляньте на нього - малий! - молодичка аж заходилася вiд реготу.
Забiгла з другого боку, турнула Сивоока вж.е дужче, та хлопець i не
здвигнувся. - Бачили таке малейя! - пащекувала невгамовна молодичка. - А
звiдки ж ти взявся у нас тут?
- Звiдти, - махнув Сивоок рукою за лiси.
- Да там люди лиш щезають, - втрутився в розмову якийсь з чоловiкiв, -
а приходити звiдтам - то й не чувано.
- Прийшли ж ми з купцем, - пробурмотiв Сивоок. - А ви хто такi? Що за
город ваш?
- Радогость, - молодичка, видно, не хотiла нiкому поступатися сво©м
гостем. - Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як
зовешся?
- Сивоок.
- Чого б то так?
- Не вiдаю. Певно, через очi.
- А якi очi ма╨ш? Поглянь на мене.
Сивоок спаленiв на виду.
- Поглянь менi в очi, поглянь.
Та й як би вiн мав дивитися в ©© лiщинний грiх! Сивоок спробував було
вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткiша
не тiльки тiлом, а й змислом.
- Стривай-бо, поведу тебе до мо╨© тiтки, - сказала вона, - тiтка моя
Звенисла'ва хоче тебе бачити. А ©й вiдмовляти негоже.
Вхопила Сивоока за'руку, потягла, розпихаючи людей, торохтiла невпинно:
- Тiтка Звенислава в найвищiй шанобi у нас. Бо в Радогостi жiноцтво...
Ти не вiда╨ш ще? Чоловiкiв у нас мало... Щезають у пущах... Iдуть i не
вертаються... I нiхто не може збагнути, що то воно таке... Колись у нас
були такi чоловiки... Ой такi ж!.. А тепер бачиш!.. I мiй муж не вернувся
з пущi... I все нам самим доводиться... Отак i тiтцi Звениславi. Тiтко
Звениславо, ось той отрок, а зветься смiшно: Сивоок.
Вони стали коло то© темнолицьо© жiнки, що мала на руцi золоту гривну з
яблуками. Сивоок не так роздивлявся стару Зве-ниславу, як ©© гривну, бо
нiчого схожого ще не бачив нiде. Золотий тур, вигнутий у спинi, немов той
Рудь в давнiй сво©й сутичцi з старим Бутенем, впираючись заднiми ногами у
велике золоте яблуко, пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен
м'яз, кожна шерстинка на туровi були вирiзьбленi з докладнiстю просто
неймовiрною. Хто б то мiг таке витворити? I звiдки привезено гривну? Невже
сюди могли добиратися ще якiсь гостi, окрiм них з Какорою? Адже й названо
город Радогость, певно насмiхаючись з того далекого i широкого свiту, який
нiколи не здола╨ тих пота╨мних стежок, що ведуть сюди.
- Ма╨ш око жадiбне, як i в твого купця, - суворо сказала Звенислава,
спостерiгши, з якою уважливiстю вдивля╨ться Сивоок в ©© гривну.
Хлопець знiяковiв ще бiльше, анiж вiд прилипань молодички з
соромiцькими очима.
- Кохаюся в гарнотi, - пробурмотiв, - мав дiда Родима... Вiн... творив
богiв... Свiтовида, Дажбога, Стрибога, Сварога... В дивних барвах... На
глинi й на деревi... Змалечку звик...
- Пришелепуватий трохи отрок, - чмихнула Ягода, - здоровий, як тур, а
бурмоче про якусь глину... Коли ж це жiноче дiло... Тiтка Звенислава он...
- А киш! - гримнула на не© стара. - Мовч! Хай отрок подивиться й у
нас... Житло наших богiв...
- Бачив зверху, - сказав Сивоок, - вже все обдивився... Прегарно й
чудно... Нiде такого нема, в самому Ки╨вi навiть...
- А що Ки©в? - мовила Звенислава.- Ки©в сам собi, а Радогость - сам...
Покажу тобi ще середину, коли хочеш...
- А хотiв би, - несмiливо промовив Сивоок.
Малий ще ╨си? - здогадалася Звенислава.
- Не знаю, може, шiстнадцять лiт, а може, й менше... Дiд Родим загинув,
а я не вiдаю про себе тепер нiчого...
- Отож, Ягодо, щоб менi не липла до хлопця, - суворо звелiла
Звенислава. - Приведеш Сивоока опiсля до мене, покажу йому житло наших
богiв.
Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янiлий, роздратований тим,
що торгiвля йому не вдалася. Почув останнi слова Звенислави й миттю
вчепився в них.
- А менi? - заревiв. - Чом не показують тут нiчого менi?
Хто тут гость - я чи молокосос? А таки я - Какора! Хочу подивитися ваш
город! Чом би й нi!
- Хоче, то покажи йому, Ягодо, - сказала, одвертаючись, Звенислава.
Ягода зрадiла побути ще з Сивооком, ©© не злякала розпатлана постать
купцева, маленька жiночка смiливо пiдкотилася до Какори, шарпнула його за
корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:
- Коли так, то слухатися мене, i йти за мною, i не вiдставати, i не
приставати, бо гукну мужiв, то почастують киями, а в нас хоч мужiв мало,
та в ки© вiзьмуть, що аж!
- Ну-ну! - загримiв Какора, пробуючи обiйняти Ягоду, але зачепив рукою
лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу
гультяйською пiсенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягодi й
Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.
Йшли по городу, i нiхто ©м не шкодив. Могло видатися, що першi
засновники Радогостя вибрали досить нездатне мiсце: кiлька пагорбiв i
глибокi падоли, при ворожому нападi й вiдсiчi не даси, бо нападники
валитимуться тобi впрост на голову. На головному з пагорбiв стояла
святиня, а решта то й зовсiм свiтилася нагiстю, на пiснiй землi не росла
навiть трава, зате в балках, де тулилися хати радогощан, аж кипiло вiд
зеленi садкiв, левад i дворiв, блищали там струмки, а над ними тихо стояли
верби, берези й вiльхи, помiж дворiв латками йшло жито, просо й рiзний
овоч, паслася худоба, вiвцi, конi, в сажах кувiкали свинi. Зустрiчалися
часто ©м люди, i нiхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут
спервовiку. Какора п'яно погукував на зустрiчних:
- Ну, як ся?
- А так ся, - вiдповiдали йому.
- Чого ж би то?
- А того ж би.
- Та й що ж?
- Та й те ж.
- Чому вони так мовлять? - дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.
- Бо так з ними мову заводить твiй купець, - посмiювалася вона. - Так
нiби не хочуть нiчого повiдати.
- Може, й не хочуть.
- Не вiрять нам, чи що?
- А всi довiрливi змандрували вiд нас. Пiшли та й не вернулися.
Позоставалися самi недовiри.
Вона дiйшла до струмка, поволi забрела в воду, стала мити ноги,
показуючи сво╨ звабливе бiле тiло. Сивоок вiдвернувся, а Какора посунув до
Ягоди, намiряючись вщипнути ©© за щось там таке. Вона почула його сапання,
вчасно вихнула - Какора незграбно сiв у воду, а Ягода, заливаючись смiхом,
вискочила на мурiг, сiла, простягла мокрi ноги.
- Спочинемо? - гукнула. - Бо ще ходити та ходити!
- А не буду бiльше ходити. Спати хочу, - сказав Какора, який i не
образився на Ягодину витiвку, а тiльки трохи посмирнiшав. - Завтра
доходимо до кiнця.
- Завтра менi вже не захочеться, - засмiялася Ягода.
- То ходiмо ще до озера, - позiхаючи, промовив Какора, якому, видно, не
дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.
- А до озера зась! - сказала Ягода.
- Чого б то?
- А того!
- Та ти кажи!
- А я кажу.
- Дурна дiвка, - сплюнув Какора, - була б ти мужем, то я б тобi хоч
голову на в'язах переставив, а так - тiльки тьфу, та й годi!
- Тiльки тiтка Звенислава може вiдчиняти браму до Яворового озера, -
пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.
- А що тая у озерi? - поцiкавився Сивоок.
- Боги живуть.
- Ось полiзу на вал i погляну на ваше озеро, - пробурмотiв Какора i
справдi почалапкав по крутосхилу, вгорi над яким темнiли напiвзасипанi
землею, зарослi травою ребристi клiтi городського валу.
- Пiди, пiди, - байдуже сказала Ягода.
- Я теж хочу подивитися, - глянув на не© Сивоок, мовби просив дозволу.
- Ну, пiди, а я доги посушу на сонцi, - засмiялася молодичка, - а потiм
прийдеш до мене. Адже прийдеш?
Сивоок нiчого не вiдповiв, бо така мова була ще не для нього, хоч i мав
вiк справний.
Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, пiд валом, озеро в
кшталтi кривого серпа, стиснуте звiдусiль такими незаймано-чарiвливими
лiсами, що неодмiнно б спокусили вони до нових мандрiв, аби чоловiк не
зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрiдавши в чорну воду, стояли
могутнi, давиолiтнi явори. Сизо-чорнi стовбури ©хнi на таку висоту
пiдiймали кучерявi шапки листя, що порiвнювалися вони з городом. Помiж
яворами зеленiючими мертво чорнiли всохлi. Певно, так кам'янiють у вiчнiй
нерухомостi вмерлi боги, якщо боги можуть вмирати.
Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що
вела до води з низенько© брами, то© само©, що ©© мала право вiдчиняти лише
Звенислава, загадкова жiнка, яка, зда╨ться, в родогощан мала надзвичайнi
обов'язки. Потiм купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко
подзенькували молоти, так наче пiд одним з пагорбiв ховалося з сотню
кузень. Сивоок уявив собi, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах
мудрi дiди й маленькими молоточками кують срiбло й золото, виковують такi
гривнi, як ото в Звенислави на руцi, а поряд, у чорних кузнях, серед
спекоти й червоного полум'я ковалi роблять мечi, кують ©х у двi руки
водночас, i мечi тi мають бути неодмiнно такi важкi й широкi, як колись у
дiда Родима.
- Переспимо, а вдосвiта - гайда, - цiлком тверезим голосом сказав
Какора.
Сивоок удав, що не чу╨. Стояв на валу серед густо© нетоптано© вже,
мабуть, безлiч лiт трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обiйми
лiсiв, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами,
бачив унизу, на зеленому мурiгу, Ягоду з ©© соромiцько-бiлими ногами, чув
з-пiд землi дзенькання невидимих молотiв, якi кували десь тихе срiбло,
золото й рiзуче залiзо, .був пiднятий над свiтом на оцих валах, але й
вiдчував скутiсть у серцi, мовби тi вали пролягли через саме серце, i
нез'ясована туга штовхала його за тi вали, за брами, назад до широкого
свiту, вийти, вирватися, вибiгти, втекти. Вiчна хiть довтечi. Звiдки й вiд
кого? Хiба не однаково? Але сказав зовсiм не те.
- Чому б мали квапитися?
- За тепла треба вибратися звiдси, - сказав Какора. - Ма╨мо бути в
Ки╨вi до перших холодiв. Дорога важка й довга.
- Не знаю, чи й пiду, - вiдмовив хлопець.
- Як то? - купець не зумiв навiть подивуватися таким словам.
- А нащо ти менi? Лучука вбив. Ми тобi добро, а ти - злом?
- Не вiдаючи.
- Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.
- Заберу, - пригрозив Какора. - Присилую.
- Спробу╨ш.
- А то - потну, як i твого шмаркатого...
Вiн не встиг докiнчити. В Сивооковi завирувало те незбагненне, що
отримав у спадок вiд дiда Родима, вiн пiдскочив до купця, вхопив його за
корзно i так трусонув, що той ухопив сторчака i ляпнувся хрестом у густу
траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли
купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, вiдкинув
купцеву руку, вихопив у нього з пiхов меча, вже спокiйно сказав:
- А тепер вставай.
- Так от же ж не встану! - розпачено заревiв Какора.
- Лежи, коли хочеш!
- I лежатиму, аж крiзь мене трава проросте!
- Лежи.
- А ти в пеклi горiтимеш, що занапастив душу християнську.
- Бiсiвська в тебе душа, - сказав Сивоок i, не озираючись, став
спускатися з валу до Ягоди, яка -вже занепоко╨но поглядала вгору.
Какора ще трохи полежав, потiм пiдвiвся, почухуючись i крiзь зуби
кленучи, почвалав слiдом за неслухняним отроком.
Ягода стояла внизу з пiднятим догори личком, була ще меншою, нiж перед
тим, зате очi ©й мовби побiльшали до неозоростi, затопили Сивооковi весь
свiт, вiн уже й не знав, чи то ©© очi, а чи далеко© й наполовину забуто©
Велички, а чи просто зелена соковита трава й прита╨нiсть лiсових гущавин,
що ваблять його до себе, пробуджують якiсь ще не вiдомi сили в тiлi. А
коли опинився коло Ягоди й побачив ©© справжнi очi, побачив, як вони
блищать очiкуванням, спонукою i всiм жiночим, що тiльки можливо i чого вiн
ще не вiдав, то знiяковiло вiдвернувся й пробурмотiв:
- Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли
спускатиметься, та вiддав його менi.
- В нього таке черево, що й наштрикнутися може! - засмiялася Ягода.
- Завтра вируша╨мо, - не знати для чого бовкнув Сивоок.
Ягода мовчала.
- Вдосвiта, - додав вiн ще.
Ягода мовчала.
- Бо далеко до Ки╨ва.
Ягода не мовила нiчого,
- А дорога тяжка.
- То ©дь собi, чого розбалакався, - недбало сказала вона змiненим
голосом.
- Переночу╨мо та й гайда, - словами Какори сказав Сивоок.
- Ночуйте, - вже й зовсiм холодно промовила Ягода, - напнете собi буду
на торгу та й спiть. Тепло.
Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до
Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустрiч меча,
рукояттю наперед, аж купець вiдстугiйв вiд подиву.
- Не бо©шся? - прохрипiв.
- Чого б мав боятися?
- Ну-ну, - зiтхнув Какора. Але як тiльки усунув меча в пiхви, вiдразу
ожив i загорланив: - Гей-гоп! Теплу жону обiйму!
Наставив руки оберемком, пiшов на Ягоду, вона вивернулася з обiймiв,
пустилась бiгти.
- Ходiмо тепер до Звенислави! - гукала до них. - Велiла, щоб привела
вас до не©!
- Зрештою купець повинен бути купцем, а жiнка жiнкою, - пробурмотiв
Какора, потiм забачив Сивоока, додав: - А молокосос - молокососом.
...У Звенислави двiр був обсаджений квiтами. Нiчого, окрiм квiтiв.
Барви можливi й неможливi. Тут були квiтки навiть чорнi, не було тiльки
зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. I хата в
Звенислави теж була вся в квiткових барвах, знадвору й зсередини, i так
нагадало те все Сивооковi дiда Родима, що йому навiть закортiло спитати
стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.
- Любо менi серед цього, - повiв рукою, i стара всмiхнулася, бо рiдко
траплялися ©й такi вразливi на красу душi.
- Гарний город, - докинув сво╨ Какора, - але люд вельми дивний.
- Чому так? - запитала Звенислава, припрошуючи гостей сiдати до столу,
на якому вже були потрави й густi напо© в глиняних, веселкове помальованих
збанах.
- А не мiняють нiчого!
- Не хочуть, видно.
- Чому ж не хочуть?
- Бо не вiрять.
- Купець - гость. Йому скрiзь вiрять.
- Та не в нас. Тут довiрливих не позосталося. Всi пiшли й не вернулися.
Вдруге чув сьогоднi це Сивоок i нiяк не мiг збагнути, що б то значило.
- Бога вам треба нового, - поважно мовив Какора, -християнський бог всi
серця схиля╨ в довiрi.
- Ма╨мо сво©х богiв. Од предкiв дiсталися нам боги, iнших не бажа╨мо.
- Християнського бога славить цiлий свiт, - потягуючи смачне питво,
послане, далебi, не християнським богом, просторiкував Какора, - луна
розходиться мiж морями й лiсами. А ви сидите в сво╨му городi й не
рипа╨тесь.
- А що нам?
- Багатства нового б набули.
- Ма╨мо свого досить.
- Срiбла-золота, дорогих паволок, сосудiв.
- Ма╨мо все: лiси й води, золото й срiбло, хлiб i м'ясо, рибу й мед,
повiтря здорове, земля родюча, лiс медоплинний, води прозорi, жони гарнi,
мужi вмiлi, конi швидкi, корови молочнi, вiвцi вовнистi. Чого нам ще?
- Ну, "чого", - запихаючись копченим вугрем, казав Какора, - людина
повинна бути людиною, як купець купцем.
- От i лишайся, а ми теж лишимося самi собою. - Звенислава кивала
служебкам, одягненим у бiлi довгi сорочки, щоб пiдкладали гостям,
пiдливали ©м, сама не доторкувалася нi до ©жi, нi до питва. На Ягоду, яка
майнула по хатi, зиркнула так суворо, що та мерщiй зникла.
- У християнського бога храми вельми краснi, - невпопад бовкнув Сивоок,
у якого аж мiнилося в очах вiд барв, i, мабуть, уперше в життi самому
захотiлося почаклувати з красками © витворити таке, що й сам не знав що.
- Не знаю, якi храми, бо й у наших богiв житло незгiрше, - сказала
спокiйно Звенислава, - а тiльки вiдаю, що тому боговi першою вклонилася
баба нинiшнього князя Ки©вського, а жiнка була пiдступна й неправа. Бо як
прийшли до не© посли з нашо© Деревлянсько© землi та поспитали, чи не пiде
вона за князя нашого Мала, то не вiдмовила вона чесно, а обсипала ©х
хитрощами, мовляв, люба менi ваша рiч, мужа мого менi вже не воскресити,
та хочу вас завтра перед людьми сво©ми поштувати, а сьогоднi вертайтеся в
лодью свою, i ляжте в лодь©, й величайтеся, а як вранцi пошлю по вас, то
скажiть: "Не по©демо нi на конях, нi на возах, нi пiшi не пiдемо, несiть
нас у лодь©". I так i сталося, i понесли ©х у лодь© в княгинин двiр i
вкинули разом з лодь╨ю в глибоку яму, яку викопали за повелiнням княгинi.
А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою i поспитала: "Чи добра вам
честь?" А потiм звелiла засипати дерев-лянських послiв землею.
- Бо вбили деревляни ©© князя, - сказав Какора.
- Хай би не йшов у нашу землю.
- Подать збирав.
- А чому мали йому платити?
- Бо князь Ки©вський.
- То й хай живе в Ки╨вi i харчу╨ться тим, що ма╨.
- Мало йому. Земля велика.
- А мало, то хай попросить, а не бере силою.
- Князь нiколи не просить - вiн бере.
- Бере, то його теж вiзьмуть.
- Не всидите довго так, - купець майже погрожував.
-. Давно сидимо й мiцно. I нiхто не зна╨, де сидимо.
- А от же я знайшов.
.-Може, знайшов, а може, й нi, - Звенислава ледь всмiхнулася кутиком
уст.
- Повернуся до Ки╨ва - розповiм.
- Може, повернешся, а може, й нi, - знов загадково промовила
Звенислава.
- А що?
- Та нiчого, Не випустимо тебе - будеш з нами. Город наш Радогость
зветься. Живiть собi. Жон вам дамо. Хлiб i м'ясо. Мед.
- Нi, нi, - Какора забув i про ©дво, пiдвiвся, нависав над Звениславою
сво╨ю м'ясистою тушею, - може, ще в жертву мене сво©м богам принесеш?
Го-го! Какора не 'акий! Какорi нiхто не може велiти! Какора вiльний
християнин! А може, за мною цiла дружина йде? Га?
- Хочеш - то ©дь. Не бо©мося, - спокiйно сказала Звенислава. .По©демо!
Го-го! Гайда, Сивооче! Дякуймо за хлiб-сiль.
В словах Звенислави пролунало стiльки несподiвано© зловiсностi, що й
Сивоок, забувши про сво© незгоди з Какорою, забувши про зачарованiсть
барвистiстю Звениславино© оселi, забувши геть про Ягоду, яка бiльше не
появлялася, слухняно пiдвiвся, мовчки хитнув головою в подяцi господинi,
пiшов до дверей слiдом за сво©м хоч випадковим, а все ж хазя©ном. ╞х нiхто
не затримував.
Спати помостилися на торзi, Какора зладнав собi буду на повозi, Сивоок
поклався пiд возом i заснув одразу, бо це вперше пiсля Лучуково© смертi
якось вiдтанув душею i знов став просто натомленим до смертi хлопцем,
сповненим вражень i дивноти. Але й крiзь мертву зморенiсть пробився до
нього вночi сон; снилося йому, що знову пережива╨ вiн вiдразу аж три
смертi: смерть дiда Родима, Лучукову i, що вже й зовсiм
негадано-несподiвано, смерть Велички, i плаче над усiма трьома смертями
найдорожчих йому в свiтi людей, i сльози заливають його всього, вiн плава╨
в сльозах, i не теплi вони, а холоднi, як крига, i вiн ось-ocь втоне в
них. Щоб не втонути, вiн прокинувся. Насправдi був увесь заливаний
холодною водою, вода дзюркотiла з усiх шпар у повозi, а по боках, на
вiдкритостi лилася з темного неба суцiльними потоками. Чи©сь руки хапливо
торсали Сивоока, вiн нiяк не мiг прокинутися, дощ для нього ще й досi був
слiзьми з тяжкого сну, а невiдомi руки хiба що Величчинi. Мовчазно сяйнула
широка блискавка, видерла з пiтьми бiле, нiби мертве, жiноче обличчя над
Сивооком, i лиш тодi вiн прокинувся назовсiм i впiзнав Ягоду коло себе,
почув ©© зляканий, стривожений, заклопотаний шепiт: "Швидше, швидше,
швидше!" Мовчки пiдкоряючись ©© рукам, вiн вибрався з-пiд воза, пiрнув у
несамовитi потоки води, зачеплений мiцною рукою жiнки, побiг кудись до
всiх бiсiв у зуби, нагинався у якiсь приземнi дверi, в якi впихала його
Ягода, а потiм стояв у сухiй темрявi, десь телесувалася гроза, били
блискавицi, розколював небо грiм, та тiльки не тут, не в цiй при╨мнiй
тишi, де тiльки биття твого серця та ще чийогось, та палюче тiло в
облиплому мокрому вбраннi тулиться до того, штовха╨ тебе далi, далi, в ще
бiльшi темнощi, ще в тихiший затишок: "Сюди, сюди, сюди!"
Притискувалася до нього, обпливала його й обплiтала звiдусiль, робила
зачароване коло незвiданих доторкiв, несвiдомо, невмiло вiн вiдповiдав ©й,
i це були його першi обiйми, ©© уста з гiрким присмаком трав були на його
устах, i на його щоках, i на очах, а вiн, що чув про це не тiльки з дурних
Какориних пiсень, пробував вiдповiсти ©й, i то були першi його цiлунки.
Вона щось шепотiла йому, i вiн теж вiдшепочуйав ©й, обо╨ палали в
сором'язливому вогнi, обо╨ були в ту мить однаковi, хоч вона вже зазнала
колись розкошiтiла, а вiн ще не вийшов за межi дитинностi, може, тому й
вона повернулася в стан первiсно© незайманостi, стидкi вдень ©© очi тепер
сховалися й не бентежили хлопця, i вона це знала, i ©й було мило тiльки
так, тiльки мати його коло себе, горiти, горiти, палати й не згоряти й не
Спалахувати.
Так i збiгла нiч у п'янливому борiннi ©хнiх молодих тiл, свiтанок
пробився крiзь високi трикутнi вiконечка досередини, вони побачили одне
одного, втомленi й виснаженi, але зрадiлi побачили самих себе пiсля
невпинного змагу й нескiнченних доторкiв, од кожного з яких вибуха╨ кров,
вони були в бiчнiй каплицi храму, попiд стiнами стояли боги, окутi в
срiбло й золото, боги в диких барвах родючого й плодючого свiту, на них
позирали Ярило й Мокош, безсоромно голi боги осудливо стояли навколо цих
двох, в одязi розметаному й розхристаному, хоч i вiдали всемогутнi боги,
що найголовнiшого мiж тими двома не сталося.
А хлопець i жiнка й радi були тому. Надто ж коли в трикутних вiконечках
завиднiло днем.
- Куди ти мене привела? - злякано спитав Сивоок, i це були першi
виразнi слова за весь час.
- Мовчи! - затулила йому долонею рота Ягода. - Сиди тихо! Так треба.
Боги нам пробачать. Вони добрi.
- А люди? Звенислава? - спитав Сивоок.
-- Вони не знатимуть.
Какори на торгу не було. Зник безслiдно. Не став нi шукати нi ждати
Сивоока. Мав сво© купецькi пильнi справи, квапився Далi. Тiльки посеред
торгу конячi купки та Сивоокове майно: мiх i палиця.
Так Сивоок став жити в Радогостi i вчитися в тiтки Звенислави пiзнавати
не тiльки поверхню, але й душу барв. У дiда Родима спостерiгав тiльки, яка
краска куди кладеться, сприймав те, як несхитну данiсть, тепер вiд добро©
серцем старо© жiнки довiдувався, що кожний випадок вимага╨ сво╨© мастi,
свого вiдтiнку i що барви, мов люди, бувають веселi, чистi, лагiднi,
довiрливi, невиннi, сумнi, нудьгуючi, крикливi, жалiбнi, холоднi, теплi,
м'якi, твердi, гострi, тихi, гризливi, солодкi, млоснi, терпкi, урочистi,
достойнi, тяжкi, понурi, вбивчi. Вiн знав тепер, що червона барва означа╨
кохання й милосердя, небесна - вiрнiсть, бiла - невиннiсть, радiсть,
зелена - надiю, вiчнiсть, чорна - жалобу, смуток, а жовта - ненависть,
зраду, золота ж - святiсть, досконалiсть, мудрiсть, повагу.
Вiн пробував сам накидати барви на глину й на дерево, i в нього вийшло
вiдразу, аж вiн сам не повiрив, а Звенислава сказала, що в нього мiж оком
i рукою ╨ те, чого нема нi в кого з людей, а саме цим i визнача╨ться той,
що може вичаровувати з небуття новий свiт богiв i вiзерункiв.
Ночами, коли нiщо не ставало на завадi, приходила Ягода. Знов було мiж
ними те саме, що першо© ночi в храмi, але на бiльше Сивоок не зважувався,
а коли розшалiла Ягода пробувала допитатися, чому вона не люба йому,
розповiдав ©й про Величку,
- Та ©© ж нема! - дивувалася Ягода.
- Десь ╨.
- Але тут коло тебе я!
- Сто©ть вона передi мною.
- Яка ж то?
- Тоненька й маленька. Мов стеблинка.
- Дурний!
Вона цiлувала його, бiгла, погрожувала бiльше не прийти, але приходила
ще, i знов починалося те саме, аж поки сталося неминуче. Тодi вже йшла
лiсами строката осiнь, ярували в пущах тури, падали першi приморозки на
землю, в Радогостi на нiч протоплювалися хижi, i Сивоок теж розводив у
сво©й оселi палахкотюче вогнище, i от коло нього, не витримавши жароти
вогню внутрiшнього й багатт╨вого, Сивоок став чоловiком. Ягода втекла вiд
нього, заповiдаючи прихiд ще й на завтра, але вже не прийшла бiльше
довiку.
Вранцi коло брам Радогостя стала дружина з червоними щитами.
Нагло i спокiйно з'явилася нiзвiдки, виступила з борiв, мовби породжена
ними, прикривана сизою заволокою холодного туману, чи то стояла незрушно,
чи то посувалася просто до того замшiлого мосту й до то© брами, крiзь яку
входили колись до Радогостя Какора й Сивоок.
Але Сивоок ще не бачив того, що дiялося перед мостом, пiд старезними
священними борами, повитими холодним осiннiм туманом. Вiн побачив дружину
згодом, а тут, у хижi, вiдведенiй йому Звениславою, перше, що побачив,
була сiрiсть, яка покрила спомин про нiч, про те, що сталося вночi,
сiрiсть сорому й вiдрази. Вiн лежав на широкiй дубовiй лавi, покритiй
ведмежим хутром, вихолола хижа вiяла на нього холодним спомином того, що
сталося вночi, а може, перед самим свiтанням, вiн би радше хотiв, щоб
нiчого того не було, але знав добре, що вже вороття нема, що вiн не
повернеться нiколи в дитиннiсть, з яко© сам вискочив, зате вiн мiг бодай
на якусь годину сховатися вiд самого себе, мiг повернутися в сон, вiн
натягнув на себе теплу кожушину, десь були крики й тупотнява, такi
незвичнi й дивнi в тихому завжди Радогостi, i все це вганяло його в сон,
сiра заволока поймала йому не самi тiльки очi, а й мозок, не вiрило-ся, що
так недавно, ще тiльки вчора, вiн жив у барвистому свiтi Звениславиних
навчань, а тепер була сiра зола на згаслому багаттi, сiрiсть у вiконцях,
сiрiсть у всьому. Вiн заснув, i приснилася йому тиша, тиша на Яворовiм
озерi, тиша в пущах, а в городi тишi не було, в городi били в дерев'янi
била й калатала, грюкали в дверi, кричали, бiгли, тупотiли. I Сивоок теж
мав бiгти, розбуджений кимось чи прокинувшись сам, вiн штовхнув важкi
надвiрнi дверi, тривожний холод рiзонув йому обличчя, вiн побачив людей,
всi бiгли в напрямку до пильновано© ведмедем брами, дiти ще десь спали,
тут були тiльки жiнки, багато жiнок, але й чоловiкiв, хоч як то дивно теж
було не менше, бiгли всi: тi, що жили на пiсних узгiр'ях, i тi, що на
жирних левадах, i тi, що в ярах, чоловiки несли зброю - хто дрюк, хто
спис, хто сокиру, хто меч, у одних були великi шкiрянi щити, в других -
дерев'янi затулки, в iнших - то й нiчого, чоловiки несли зброю неохоче,
так нiби там десь мав появитися збiсiлий вепр i нiхто не хотiв квапитися
до нього, сподiваючись, що хтось заб'╨ його ще до того, як ти туди
дiстанешся, бо нiколи не слiд поспiшати до бiди, а тим бiльше шукати ©© -
вона сама тебе знайде швидко й нещадно.
.Запаморочливо пахло в'янучим листям, хмелем i калиною, не вистачало ще
звичного щоранкового диму, але жодне багаття не розпалене в Радогостi, бо
всi кинулися назустрiч небезпецi, ще не вiрячи в не©, ще тiльки
намагаючись пересвiдчитися, ще кленучи не ворога, який з'явився, немов
вичаруваний пущами, немов дурна витiвка випадку, а проклинаючи Родолюба,
мiського волоцюгу, старого пройдисвiта, який мав химерну звичку не спати
ночами i волочитися по борах i пущах, бо, мовляв, тiльки там почував себе
вiльно, тiльки там дихалося йому гарно й спокiйно. Удень вiн приходив у
город i спав на торгу коло капища, а ночами блукав по лiсах, i нiякий звiр
не зачiпав його, так неначе був то не чоловiк, а теж собi дик, звався
Родолюб, а роду свого не мав i не пам'ятав, однак вважав себе якось i
чимось зобов'язаним Радогостю, бо, постерiгши, що до -города пiдступа╨
чужа дружина, прибiг удосвiта i сполохав усiх.
.Вискакуючи з хижi, Сивоок ухопив.. свого дубця просто для того, щоб
мати в руках щось звичне, не вважз-з то збро╨ю, а просто неодмiнною
належнiстю самого себе, та коли побачив, що всяк, хто може, несе зброю,
вже завчасу наставляючи ©© на невидимого супротивника, замахав i собi
палицею так, нiби мала то бути найгрiзнiша зброя, хотiв показати, що й вiн
муж, що не чужий тут, що й на нього можуть тепер .покладатися, бо позаду в
нього лиша╨ться нинiшня нiч, нiч переступу, радостi й горя.
Вiн бiг важко й задихано. Мовби не був тим, що вчора. Людина ма╨
легкiсть i жвавiсть лише до яко©сь межi. Потiм вона прироста╨ до землi,
ста╨ дивно неповороткою у рухах i вчинках. Може, це й ╨ межа мiж
хлоп'яцтвом i чоловiчiстю?
Хлопцем вiн би мiг просто збiгати, поглянути, що там дi╨ться, мiг
повернутися звiдти, мiг би й просто собi спати. Але був чоловiком,
небезпека ставала невiдворотною не тiльки для когось, а й для нього.
Разом з усiма вискочив за браму просто до мосту, гострий блиск сонця i
збро© заслiпив його на мить, сонце ще тiльки пробивалося крiзь лiси й
туман, та вже несло в собi свою несамовитiсть, i того було досить, щоб
поназбирувалося його ярiння на кiнчиках ворожих списiв, i тi списи
подовжилися в безконечнiсть i вражали кожного ще здаля у нанвразливiше - в
очi. Хто мав щит, затулявся од того клятого блиску щитом, а хто й просто
долонею, i так стояли - з одного боку кiнна дружина з червоними щитами,
пiдпирана темними валами пiших во©в, а з другого - задиханий,
розклекотаний, спантеличений натовп радогощан, який щохвилини бiльшав,
густiшав i вiд того ставав ще розбурханiшим i звированiшим.
У вузькому просторi мiж брамою й мостом ставало тiснiше й тiснiше,
тiснява ще побiльшувалася, здавалося, вiд гамору, який линув згори, де на
валу й заборолi купчилося жiноцтво Радогостя, що мало тим самим пiдохотити
сво©х мужiв, бо, як тiльки з'явилася видима небезпека, вiдразу набув
чинностi прадавнiй звичай, за яким чоловiки мали воювати, а жiнки тiльки
надихати ©х на перемогу; щоправда, в Радогостi це правило послiдовно не
витримувалося, немало жiноцтва штовхалося помiж чоловiцтвом тут, унизу,
зате на валу й заборолi не було жодного чоловiка, i найстарiшi, i
наймолодшi кинулися сюди, до брами, всi несли зброю, хто яку мав,
найхоробрiшi вибiгли аж на, мiст, на мосту теж було повно, може, то були й
не найхоробрiшi, а просто випхнутi наперед, бо однаково хтось завжди ма╨
бути попереду, а коли вже ти опиня╨шся на виду i в сво©х, i у ворога, то
мусиш виказати все, на що здатен, - так i почали переднi радогощани сво©
зухвалi перегукування з дружиною.
Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих, що були найближче
перед дружиною, i вiд дружини вiдокремилося кiлька верхiвцiв, доскакали на
вiдстань польоту стрiли.
- Хто такi? - закричали до них радогощанн.
- Великий князь Володимир.
- Що за князь?
- А з Ки╨ва.
- То й сидiть у Ки╨вi.
- Всi землi - ки©вськi.
- Та не наша.
- Принесли вам хрест.
- Несiть назад.
- Князь шле вам милосердя.
- Обiйдемося!
Нечутно вилетiла з натовпу стрiла, вбилася в землю перед одним з
верхiвцiв. Просто щоб полякати. Верхiвець здибив коня, круто завернув
його, iншi теж стали завертати коней, поскакали до дружини, ©м услiд
сипнули стрiли. Щоб долякати до решти. Але нiчого не вийшло. Вiд дружини
вiдкотилася добра ©© частка, кiлькасот верхiвцiв, наставляючи списи,
помчали до мосту, всi, хто був перед мостом, мерщiй кинулися втiкати,
Сивоок теж з усiма, i з цього часу весь перебiг подiй для нього
переплутався не до простеження, лише згодом змiг збагнути, що сталося, але
то вже було запiзно, та хоч би й сталося те ранiше, нiчим би не зумiв
зарадити.
Отож вони летiли, щоб прилучитися до сво©х, iгерш мiж ©х допадуть
князевi дружинники, а на мостi теж не стояли так собi: мало не з-пiд нiг у
Сивоока i його товаришiв виметнулися колоди, що правили за мостовий
настил, колоди, виходить, лежали нiчим не закрiплюванi, трималися просто
завдяки сво©й власнiй вазi, а тепер ©х легко й швидко спихано вниз, у
глибокий рiв, i передня частина мосту враз вишкiрилася самими подовжнiми
лежаями, вершники, якi вже доскочили до реву, туго напнули повiддя, конi
затанцювали перед провалом, дружинники заклякли, а з цього боку з не
поруйновано© ще частини мосту, летiли до них насмiшкуватi вигуки, кпини,
вихваляння:
- Що ж бо не стриба╨те?
- Випустiть свого князя напередi
- Щитами затулiть дiркуi
- Вони ж у вас червонi!
- А ми ма╨мо щити зi скор!
- Ма╨мо, а вам - дзуськи!
Вищало згори жiноцтво, глухо гудiли й напирали заднi, яким хотiлося
побачити дружинникiв та, може, й докинути ©м якесь там слiвце, так довго
ношене й надумане, бо в щоденних турботах слiв вимагалося мало, якось
обходилися двома-трьома, а вже, коли випадала нагода, тодi кожен висипав
усе, що мав, надто ж така незвичайна нагода, як оце тепер, тому й пхалися
наперед тi, хто ще перед тим огинався, задкував, не поспiшав з козами на
торг, i через те тiснява ще побiльшала, хтось уже волав на помiч, когось
душили, когось, може, й топтали, а тут ще вал вибухнув жiночими зойками,
переляканим лементом, той лемент впав з валу вниз, i вже коло брами
зродилися крики муки, ганьби i болю; там щось дiялося i таке страшне й
несподiване, що всi, хто був на мосту й перед мостом, мовби хитнулися в
той бiк i, полишаючи напiврозметаний мiст, наставляючи спини торжествуючим
дрижинникам, ринули до брами й за браму, i Сивоок пробився туди знову ж
таки серед перших, але лiпше було йому й не пробиватися, бо там кипiв
справжнiй бiй, там теж, мов зродженi нечистою силою, вигарцьовували
верхiвцi з такими самими червоними щитами, як i в тих, що стояли перед
розметаним мостом, а коло верхiвцiв рубалися мечами й кололися довгими
списами пiшi во©ни, теж прикриванi мiцними щитами, во©ни, вмiлi,
безжальнi, жорстокi.
Лежав, пробитий багатьма списами, прибрамний ведмiдь, що колись так
налякав Сивоока, падали вбитi й пораненi радогощани, може, й Сивоок упав
би вбитий або поранений, якби вiн i далi лiз наперед, у саме вировиння,
але йому перед очi став велетенський верхiвець: нi кiнь, нi одяг верхiвцiв
не були знанi Сивооку, зате надто добре вiдома йому була постать того
чоловiка, а коли ще забачив товстенну пику, коли блиснув широченний меч у
руцi нападника, хоч мечем тим вiн нiкого й не рубав, бо стояв собi збоку
на згiрку i тiльки помахував збро╨ю, мовби вiдганяв вiд коня гедзiв чи
мух, то вже тодi хлопець вiдразу впiзнав бабонюха Какору i навiть не
здивувався, що той тут, так нiби купець i не ви©здив з Радогостя, спав
собi десь, напившись мiцного меду, а це почув гамiр та й прискочив, щоб не
взiвати здобичi, бо купець повинен мати зиск з усього, на те вiн i купець.
I як тiльки вiн упiзнав Какору, то, й не думаючи, кинувся туди на згiрок,
ще здаля виважуючи свого дубця i примiряючись до переднiх нiг коня, бо
навiть тепер, коли навколо рубалися й кололися люди, коли лилася кров,
коли падали вбитi нi за що й нi про що люди, Сивоок ще якось не мiг
зважитися бити людину, яка його не б'╨, навiть таку людину, як Какора, вiн
вицiлював тiльки коня, хотiв звалити його, поставити навколiшки, а потiм
вибити з Какориних рук меч i бодай тим вiдомстити за Лучукову смерть. А
може, й ще за щось? За ту появу Какорину в Радогостi, за оцей несподiваний
удар в спину захисникам города? За те, що привiв сюди князя? Якщо хтось
винен був у тому, що дiялося цього ранку, то ось вiн перед Сивооком. I
якщо вже Сивоок хотiв мститися, то мав вiн мститися безжально. Але ще жило
в його душi надто багато дитинностi, не вмiв з холодним розумом наносити
удар, а ще гiрше: не змiг вiдразу розплутати весь той клубок подiй, що
намножувалися сьогоднi з досвiтку, почавшись ще з то© хвилi, коли Какора з
сво©м обозом уперше вирушив на пошуки Радогостя, щоб пiднести його як
дарунок князевi за якiсь там вигоди й зиски. Аби мiг, аби знав, то бив би
Какору ще до того, як той схаменеться, але по-дурному забiг наперед коня,
вицiлюючи тварину по переднiх ногах. Какора вчасно його запримiтив, здибив
над хлопцем коня, зiм'яв Сивоока, загримiв:
- Гоп! Гоп! Держiть мого роба!
Сивоок вивернувся з-пiд важучого коня, щоб не бути роздавленим, побiг
униз, а за ним хекав роз'юшеним звiром жеребець, ревiв Какора, хтось
намагався перепинити дорогу хлопцевi, i тут уже вiн, не дивлячись, махнув
мацапигою, i той хтось, не ойкнувши, гепнувся на землю, потiм хлопця
хапали з двох бокiв, i вiн бив мацагирею правобiч i лiвобiч, потiм
врiзався в саму гущу бiйки i стояв на смерть разом з радогощанами, поки
його не оглушили чимось i вiн довго лежав серед мертвих, i по ньому
топталися люди й конi, i вiн упав у несвiдомiсть, коли видобувся з
забуття, то повз нього проскакували чужi верхiвцi, а десь на згiр'ях i в
долах Радогостя лунали крики й зойки, там бiгали розпатланi жiнки, за ними
ганялися чужi во©, i над усiм цим стелився дим, диму бiльшало й бiльшало,
власне, вiд диму, мабуть, Сивоок i повернувся до свiдомостi. Задихаючись i
кашляючи, вiн пiдвiв голову i побачив високий стовп тлустого полум'я над
Радогостем, над найвищим пагорбом, де мало стояти капище, здоблене
знадвору й зсередини небаченими вiзерунками. рiзьбленням i барвами.
Тодi вiн схопився i побiг туди, i нiхто йому не заважав, нiхто не ловив
його, бо вiн був, мабуть, ╨диний, хто бiг у пожежу, всi iншi втiкали
звiдти, пожежа гналася за людьми, зажерливо накидалася на все, що
траплялося на путi: будiвлi, дерева, збiжжя, ревла худоба, гвалтували
собаки, iржали конi, а над усiм - сухий потрiск вогню, бурхання полум'я,
чорне диийвище.
Потiм все ж на нього накинулися якiсь люди, вiн боронився, бив, може, й
вiдiбрав навiть комусь життя, але сам зостався цiлий, тiльки потовчений i
сповитий мiцним ремiнням так, що насилу мiг рухатися. Його приведено, як i
багатьох iнших, в затишний видолинок, куди не досягав пал пожежi, але
звiдки ©© теж було гаразд видно, там знов стояла дружина з червоними
щитами, мовби перенесена неземною силою з-пiд пущi просто сюди, в саму
середину Радогостя, попереду дружини стояв бiлий кiнь у дорогiм уборi, але
не коня перш за все угледiв Сиво-ок, не коштовне нагруддя на ньому й не
шиту золотом i камiнням попону, а старого чоловiка, що сидiв наперед коня
на ремiнному розставному стiльчиковi. I знов не дорогi шати запримiтив вiн
на чоловiковi, не скарлатини заморський плащ поверх золото© луски бронi,
запнутий круглою коштовною пряжкою, не шитi перлами чоботи з зеленого
багдадського сап'яну, не меч у пiхвах, здоблених золотою чеканкою,
рубiнами, яшмою i смарагдами - все це вiн зауважив згодом, коли не мав що
робити, а тiльки стояв i слухав, як перемовлялися про його долю, говорили
про нього, як про шматок дерева, як про рiч, яку можна просто викинути або
вiддати комусь. А тодi, коли його пхнули наперед того сидячого старого,
вiн побачив перш за все його очi. Вiн наштовхнувся на твердi очi, байдужi,
як виступаючий з води камiнь, тi очi дивилися на нього i не на нього, вони
дивилися мовби крiзь нього, але й не крiзь нього, вони все бачили i
водночас - нiчого, для них не iснувало нiчого на свiтi, крiм них самих,
вони жили власним свiтом, власними клопотами, втомою, знанням,
заспоко╨нiстю. Тi очi так вразили хлопця, що вiн навiть не подивувався
з'явленню Какори, вже не на конi, а пiшого, хоч однаково настирливого й
нахабного. Какора мiцно тримався за ременi, що сповивали Сивоока,
здавалося, що йому залежало передовсiм на тому ремiняччi, а не на
хлопцевi, поки хлопець завмерло розглядав холоднi очi старого, Какора
схилив свою головешку в поклонi, забурмотiв:
- Великий князю, то ╨ ки©вський отрок, що слугував менi, а нинi...
Очi так само жили сво©м окремим свiтом, i голос, що пролунав у
вiдповiдь на заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений
приглухлий голос старого чоловiка, в голосi чулася мiць, вгадувалася
давнолiтня звичка до повелiнь, а ще пробивалося крiзь той голос жирне ©дво
i питво досхочу, але Сивоок, як i перед тим, не вслухався в слова, вiн чув
усе, та не заглиблювався в змiст, вiн бачив тепер виразно i старого
чоловiка, якого Какора назвав великим князем i який, отже, був князем
Володимиром. Напевне, бачив Сивоок i його коня, i багатий убор, i багатi
шати, але найбiльше цiкавили його отi твердi очi, майже нелюдськi.
- А раз ки©вський, то хрещений, - бурмотiв Какора.
- Гаразд, - мовив князь.
- А як маю свою здобич у городi, то хай цей отрок...
- Про що мовиш?
- Хай буде мо©м челядином. Робом.
- Не твiй отрок, а ки©вський я...
- Зоставався тут...
- Однаково - ки©вський...
-- Але ж, князю, - в Какори голос став майже плачливий.
- А що ки©вське - то князiвське.
- Маю здобич свою за повелiнням...
- Ма╨ш - то й май собi. Отрок - княжий чоловiк. Розв'язати.
- Втече! - закричав Какора.
- Правда? - спитав князь, не дивлячись на Сивоока.
- Втечу, - чесно пообiцяв Сивоок.
- Тодi розв'язуйте його! - звелiв князь i вiдвернувся, так нiби
втомився вiд розглядин такого незвичайного отрока, насправдi ж, певно, й
не бачив його, бо хiба ж можна будь-що побачити такими твердо-холодними
очима?
Якби його тримали, якби пробували повалити на землю, вiн би боронився,
кусався б, рвався щосили, але нiчого того не сталося, просто старий
чоловiк з холодними очима звелiв розв'язати, чи©сь руки вмiло розплутали
на ньому ремiння. Какора, щоправда, штурхнув пiд бiк, але вiдразу й
вiдскочив, остерiгаючись скоро© здачi. Сивоок поворушив затеклими руками,
ступив туди й сюди - був вiльний, образливо вiльний, втiкати не хотiлося,
бо не мав куди та й не було причини для втечi.
Тепер його нiхто не чiпав, бо якось усi довiдалися, що вiн був перед
князевими очима i князь повелiв залiчити його до сво©х во©в. Сивоок мiг
штовхатися серед усiх, мiг кудись бiгти, як усi, мiг щось там тягти, з
кимось ©сти, пити. Але вiн мав свiй клопiт, кинувся до будинку Звенислави
- там усе палало, став шукати Ягоду, побiг до того мiсця, де стояла його
хижа, - i скрiзь вогонь, вогонь, вогонь.
Пошарпаний, потовчений, закiптюжений, Сивоок тицявся то в одну пожежу,
то в другу, когось рятував, а там хтось рятував його, бо здуру згорiв би,
зрозпаченим тим, що не знаходить нi Ягоди, нi Звенислави, не мiг до пуття
збагнути всього, що чув, а чув безлiч страшних розповiдей, уриваних
звiдомлень, билиць i небилиць; i так кiнчився день i проминула нiч, а в
Радогостi ще палало, й дим розповзався на довколишнi пущi, i вже повзли
новi чутки про те, як учора згорiла в капищi Звенислава i, може, ще дехто,
i як во╞ й дружина погнали увечерi всiх радогощан до Яворового озера, щоб
вони прийняли там хрест, i як привезенi князем з собою ки©вськi 6 грецькi
священики зайшли пiд явори i наготували хрести й сосуди з свяченою водою i
кропила, а люди не хотiли йти в воду, i був лемент, i крик, i розпач, а
потiм з Яворового озера здiйнялися руки могутнi й шорсткi, як засохле
явориння, що сотнi лiт стояло в водах, i вхопили священикiв, а за ними 6
декотрих дружинникiв i так з усiм, що тi мали з собою: з хрестами,
кропильницями, збро╨ю, - втягли ©х у озеро, i вода навiки зiмкнулися над
ними, i жах запанував там, усi кинулися врозтiч, аж поки довiдався про все
князь i повелiв поставити нових священикiв i сам при©хав на берег озера,
щоб простежити за хрещенням непокiрних радогощан, а як треба буде то й
стати на прю з ©хнiми старими богами. Однак боги, видно, вдовольнилися
першою пожертвою, яку собi обрали, i вже нiчого бiльше не вiдбулося
страшного, i вранцi князь повелiв гасити пожежi i ставити на мiсцi
Звеии-славиногокапища дерев'яну церкву.
Не шкодовано нi сили, нi часу, аби тiльки церква була, як стала, а
стала вона стрiлчасто на пагорбi, гостра i гола, як i хрест, що над нею.
I знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього
найдорожче.
1941 РIК
ОСIНЬ, КИ╞В
Цибульо, кинь дурити голову!
П. Пiкассо
З гестапо прийшли згодом; дали професоровi Отавi передихнути пiсля
концтабору два днi, а може, навпаки, наганяли страху, бо однаково ж вiн
мав ринести з того табору найбiльший ляк перед та╨мничим гестапо, якого
жахалися бЬльше, нiж стрiлянини в ярах, бо там просто вбивали, а в
гестапо, як розповiдали, людей довго й жорстоко мучили, щоб потiм
покiнчити з ними в якийсь особливо вишуканий i катiвський спосiб, отож
вони не квапилися, однаково професоровi Отавi нiкуди було податися, кожен
його порух був простежений, будинок надiйно охоронявся не з огляду на
перебування в ньому Гордiя Отави, а з iнших причин, але вже раз сюди
втрапив i радянський професор, то мав там сидiти доти, доки прийдуть за
ним звiдти, звiдки мають прийти, а тим часом хай вiн сидить, трохи оклигу╨
пiсля сирецьких розкошiв i пройма╨ться переляком до шпiку кiсток. Отож,
певне, з таких високих мiркувань гестапiвцi й не квапилися i прийшли не
першi, навiть професор Шнурре не став непоко©ти Гордiя Отаву в першi два
днi його перебування у власнiм помешканнi, бо хотiлося йому показатися не
як штурмбанфюреровi, з чим вiн завжди встиг би, а передовсiм - як
професоровi Адальберту Шнурре, давньому опоненту професора Отави, до
деяко© мiри колезi е цетера, е цетера. I ото поки в гестапо функцiонер,
який мав на оцi Гордiя Отаву вже з то© митi, як його виведено за колючий
дрiт (точнiше, з-за колючого дроту) Сиренького концтабору, готував ще
тiльки бланк для повiстки, що ©© мав виписати й послати через озбро╨ного
автоматом мотоциклiста, одягненого в чорний цератовий плащ, який лиснiв од
дощу й твердо гримiв од кожного поруху, - мертвий звук приреченостi,
пiдкреслюваний ще самою постаттю мотоциклiста, незугарне кострубатою i
зловiсною, - так ото, випереджаючи всiх: i Адальберта Шнурре з його
залишками професорсько© делiкатностi, i гестапiвського функцiонера з його
теорi╨ю неквапливого страху, i чорного мотоциклiста, в плащi з мертвим
шерехом, - до помешкання професора Гордiя Отави прибився зовсiм нежданий
чоловiк.
Власне, й не прибився, а прийшов цiлком усвiдомлено, вибравши
заздалегiдь професорову адресу, навiть знаючи, що Отава не евакуювався в
тил, ще бiльше вiдаючи навiть про те, що Отаву випущено з концтабору,
отже, професор стояв перед лицем остаточностi, мав в однiй руцi життя, а в
другiй смерть, а якщо точнiше, то в обох у нього була вже смерть, i тiльки
чудом вiн скинув ©© i опинився серед живих, а живий дума╨ про живе.
Керуючись цим твердим принципом, i вiдшукав його неголений чоловiчок, у
старому шкiряному пальтi з пiднятими плечима, видно, добряче випханими
ватою або, ще чимось, що належиться в кравцiв, у пiдбейканих штанях, якi
лишали досить промiжку над затоптаними в багнюцi черевиками для того, щоб
охочi могли помилуватися дiрками в шкарпетках у чоловiка, а вже заодно й
немитими його п'ятами.
Перша його розмова вiдбулася з бабою Галею, але розмова та велася на
такi дивнi й заплутанi теми, що баба Галя нiчого не второпала, тiльки
висловила здогад, що гiсть, мабуть, прийшов до самого професора, а не до
не©, бо вона все-таки хоч i живе тут довше, анiж сам професор, але завжди
була й нинi ╨ просто бабою Галею, а професор - то таки професор, до того ж
у не© на кухнi сидить кума з Лiток, а до Лiток тепер спробуй доберися,
кумi не можна затримуватися тут довго, вона привозила молоко тим
супостатам, що живуть нижче поверхом, тiльки тому ©© й пропускають до
Ки╨ва i в цей дiм, - чума на них усiх! Професора ж вона зараз погука╨, та
ось вiн i сам iде.
- Ви до мене? - спитав Гордiй Отава, що почув чоловiчий голос i трохи
вагався, чи виходити йому, а потiм все ж вирiшив, що лiпше пiти й
подивитися.
- Саме до вас, пане професоре, - схилив нестрижену голову незнайомий.
Картуза свого вiн тримав у руцi, то був типовий передвiйськовий винахiд
наших кравцiв: щось наполовину вiйськове, наполовину мiлiцiонерське,
наполовину жокейське, але його охоче носили, надто ж тi, хто велику вагу
надавав одяговi, сподiваючись з його помiччю надолужити все те, чого не
стачало в характерi: насамперед чоловiчо© твердостi й мужностi. Мабуть,
прихiдько теж почував себе певнiше в сво╨му картузi, але в чужiй квартирi
годилося його знiмати, а тут ще перед тобою сам господар, сам професор
Отава.
- Добридень, пане професор, - ще додав незнайомий майже улесливо i
мовби урочисто, вiд чого Отавi вже й зовсiм стало смiшно, вiн чмихнув, як
бувало на лекцiях, коли студент вiдповiдав йому якусь дурницю, сказав:
- На жаль, з мене жодний пан, а заодно й професор. Просто - один з
громадян, що лишився на окупованiй територi©.
Чоловiк подивився на Отаву вкрай приголомшено. Видно, в його завдання
не входило вступати в термiнологiчнi суперечки з професором, до того ж вiн
витратив марно свiй час на розмову з бабою Галею, тому прихiдець вирiшив
одразу брати бика за роги.
- Ма╨те порцеляну на продаж? - спитав вiн, озираючись, хоч, звичайно ж,
нiкого, крiм них, тут не було i нiхто не мiг tx почути.
Але деякi жести дiють, як епiдемiя. Гордiй Отава й собi озирнувся, ще
пильнiше глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче i тихо, гамуючи
iронiю, яка могла тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав:
- Це що - пароль?
Тодi чоловiк злякався вже по-справжньому, вiдскочив од професора, миттю
спiтнiв, розстебнув верхнiй гудзик шкiряного пальта, показуючи брудний,
скручений у вiрьовку комiр сорочки i, тримаючись пальцями за горло,
погладжуючи собi шию, так нiби хотiв виштовхнути з себе слова, промовив:
- Я до вас з серйозною пропозицi╨ю. Якщо ма╨те порцеляну або срiбло,
гобелени бельгiйськi також... хутра йдуть поза вим... Але це так, головне
ж для мене порцеляна... Тут я, - вiн вробив рукою з картузом театральний
жест, - тут уже, будь ласка... Веджвуд, Копенгаген, Мейсен, Херенде...
Можна й нашу... Гарднера, Кузнецова... Ви не чули? - вiн нахилився до
професора. - Вони вже вивезли всю порцеляну з нашого музею... Колекцiю
графинi Бранiцько©... Казка! I все - в невiдомому напрямку!
- На жаль, - сказав професор Отава, - я не торгую порцеляною i,
зда╨ться, навiть не маю... Тiльки iкони...
- Iкониi - сплеснув рукатди чоловiк. - Староруськi iкони! Чотирнадцятий
вiк! Сiмнадцятий вiк! Чув! ╙й-богу, чув.
- Одинадцятий, - сказав Отава, - одинадцятий, на кипарисових дошках.
Вас це вдовольня╨? А тепер - забирайтеся геть!
- Iкони вони теж вивезли з музею. Цiла кiмната iкон. Колосальне
багатство! I теж - у невiдомому напрямку. Але якщо ви...
- Геть! - повторив Отава i пiшов на незнайомого.
- Послухайте, пане професор, - задкуючи, зашепотiв той, - ви ще не
ознайомилися... Вам потрiбна дiлова людина... В мiстi брак дiлових
людей... На Володимирськiй вiдкрився антикварний магазин Коваленка... Ви,
звичайно, ще не чули...
- Забирайтесь!
- Я перший прийшов до вас, не забудьте - я перший. Мене завуть...
Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й iкон, бо захряснув за ним
дверi.
Той назива╨ться так, той назива╨ться сяк. Чи важать тепер назви, в час,
коли людство подiлилося на порядних людей i негiдникiв. А втiм, хiба воно
не було роздiлене так завжди?
- Спробуймо вiдновити наш давнiй дово╨нний звичай, - сказав Отава бабi
Галi, - всiх вiдвiдувачiв запрошуйте до мого кабiнету. А то якось незручно
отут, коло дверей...
Мотоциклiст прилопотiв через день пiсля вiдвiдин аматора порцеляни й
приватно© iнiцiативи. На вiдмiну вiд ненормального обiдранця в шкiряному
пальтi, цей видавався найнормальнiшнм у звнрованому свiтi тривог i
смертей. Розсипаючи мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим
коридором пiд немеркнучими поглядами давньоруських святих; на нього не
справили нiякого враження анi ще бiльша колекцiя iкон у кабiнетi, нi
безлiч книжок, багато з яких для знавця були б справжньою розкiшшю, вiн
нiяк не вiдгукнувся на запрошення господаря сiдати, навiть не поглянув на
венецiанське крiсло, в яке не дати як би й улiз зi сво©м негнучким,
залощеним плащем, дiстав з польово© сумки якiсь два папiрцi, один подав
Отавi, на iншому тицьнув пальцем:
-_ Гiр. Умтершрiбен!'
Отава впiймав поглядом на папiрцевi, який йому дано, кiлька заголовкiв,
що йшли один за одним, зрозумiв, давiдки цей посланець i, не читаючи далi,
спитав по-нiмецькому:
- Менi збиратися, чи як?
- Унтершрiбен! - червонiючи, крикнув мотоциклiст, який мав
дев'ятнадцять лiт i необмеженi запаси не розтраченого ще нахабства i з цим
добром прискочив у кра©ну, де, як його запевняли, на багатющiй землi
живуть нi до чого не здатнi, майже дикi люди, i вiн охоче пристав на такi
вмовляння, але тепер виявилося, що його, зда╨ться, обдурили, бо що ж то за
дикi люди могли б вибудувати таке чарiвне мiсто, як Ки©в, а тут ось ма╨ш -
укра©нський професор, що вже й зовсiм не в'яжеться з твердженням про
дикiсть цих людей, до того ж професор, видно, якнайсправжнiсiнький, бо
мотоциклiст зроду-звiку не бачив подiбних квартир, стiлькох книжок, а вже
про колекцiю iкон, то вже лiпше й зовсiм помовчати.
- Унтершрiбен! - вигукнув вiн ще раз, бо професор вагався; дурний
професор, злякався звичайнiсiнького виклику гестапо, де його щось там
спитають i випустять, щоправда, можуть i не випустити, таке теж часто
бува╨, але вже раз тебе отак запрошують, а не забирають уночi, як сонну
курку, то це прикмета добра, отож:
- Унтершрiбен!
Професор нарештi пiдписався в одержаннi повiстки, мотоциклiст сховав
папiрця до сво╨© суми, загримiв плащем, недбало повернувся i пiшов з
кабiнету через довгий коридор, усiяний, мов небо зiрками, суворими очима
святих: годилося б, звичайно, сказати "ауфвiдерзе╨н", але до тако©
гречностi мотоциклiст не досягнув, бо це ж таки не Нiмеччина i професор
хоч i справжнiй, як видно, але бiльшовицький, а з бiльшовиками
мотоциклiста було покликано боротися, а не розкланюватися.
Гестапо мiстилося в будинку на Володимирськiй. Хоч зовнi стояла варта,
за важними дверима Отава нiс у нiс зiткнувся вiдразу з двома
автоматниками, а ще два такi самi стояли трохи далi вiд дверей на
пiдвищеннi, що проходило через увесь вестибюль на кшталт естради. На тiй
"естрадi" крутилося ще кiлька людей у цивiльному i серед них - молода
бiлява жiнка з такими повними грудьми, наче вона мала годувати дитину.
Один з вартових мовчки простягнув руку, Отава поклав йому в долоню свою
повiстку.
- Чекати, - сказар нiмецькою мовою вартовий. Всi вони, починаючи з
мотоциклiста, починаючи ще вiд охоронцiв Сирецького табору, в звертаннi до
мiсцевого населення вживали тiльки iнфiнiтивно© форми. Не казали: "iди",
"сiдай", "працюй", "почекай", а"iти", "сiдати", "працювати", "почекати".
Певно, цi╨ю безособовiстю в звертаннi вони хотiли пiдкреслити свою
зневагу до повойованих або ж одразу хотiли призвича©ти цивiльне населення
до казарменого жаргону.
Вартовий зняв телефонну трубку, попросив якийсь номер.
- До вас тут, - сказав комусь, поглянув на повiстку, не без здивування
промовив: - Професор. Професор Отава. Добре.
Поклав трубку, глянув на Отаву вже й зовсiм по-звiрячому, тай нiби той
заподiяв йому не знати якого лиха сво©м несподiваним тут, у цiй похмурiй
установi, званням, гаркнув:
- Чекати тут!
С "естради" спустилася жiнка, пiдiйшла до професора, сказала йому
по-укра©нськи:
-_ Вас просять зачекати тут.
- Дякую, - вiдповiв Отава, - в пропонованому менi обсязi я, вда╨ться,
можу досить добре розумiти нiмецьку, мову.
- За вами зараз прийдуть, - не слухаючи його, завчено сказала жiнка i
вiдiйшла вбiк.
На професора дивилися всi: вартовi коло дверей, вартовi на "вдтрадi",
кiлька пiдозрiлих цивiлiв - чи то шпики, чи кати. Йому непри╨мнi були цi
оглядини, ще непри╨мнiшим було очi-яуйання коло дверей, принизливе й
жалюгiдне, вiн вiдчував себе зараз у становищi хворого, якого розрiзали на
операцiйнiм етолi й забули або не хотiли зашити. Якби це було за iнших
обставин, десь до вiйни у сво╨му рiдному мiстi (а тепер воно вoнo чуже,
чуже!), то вiн би нiзащо не став ждати, сказав би:
"Що? Треба ждати? Ну, то я iншим разом" - i пiшов би собi. Але тут не
мав куди йти, був у пастцi, знав, що випустити вiдси його нiхто не
випустить; не прийти сюди теж не мiг, бо однаково б забрали, а так ще була
якась надiя, вiн досить недвозначно висловив ©© синовi, коли йшов до
гестапо, попросив Бориса, щоб той ждав його, щоб нiкуди не виходив з
помешкання, не наражався на небезпеку, дуже просив сина, i той обiцяв,
тiльки вже, коли батько був коло дверей, Борис глухо спитав: "А коли не
вернешся?" Отава вдав, що не почув синового запитання, мерщiй зачинив за
собою дверi, вiн хотiв вернутися, вiрив чомусь, що повернеться додому, а
що далi? - не знав. Якби не син, то не було для нього нiяко© трагедi©
навiть у смертi. Але був син. А ще була справа його життя. Власне, в
кожного е якiсь справи, але вбивають людей, не питаючи, що вони полишають
по собi незакiнчене, нездiйснене. Мабуть, невикiнчених справ гине з людьми
бiльше, анiж ма╨мо довершених.
Нарештi за Отавою прийшли. Невисокий чорнявий молодик з розчесаним на
продiл лискучим волоссям, густо намазаним брильянтином, поважно спустився
по сходах, пiдiйшов до вартового, вiдiбрав у нього повiстку, помахуючи нею
недбало, знову-попрямував до сходiв, здаля вже кинув через плече Отавi. '
- Комм!'
Пiдiймалися на третiй чи четвертий поверх, сходова клiтка загороджена
була густою дротяною сiткою, щоб не спробував нiхто кинутися з висоти й
таким чином позбутися передчасно всiх тих мук, якi йому готовано; плутали
довгими коридорами з мертвими дверима, професоровi здавалося, що вони
нiколи нiкуди й не прийдуть, вiн хотiв, щоб це був просто немилий жарт,
щоб його отак поводили-поводили, а потiм i випустили з цього похмурого
"палацу працi", бо й що б вiн мав тут казати, про що свiдчити? Але
розчинилися однi з багатьох безликих дверей, вiн опинився в казеннiй,
погано вибiленiй кiмнатi, в якiй, окрiм столу i двох стiльцiв, нiчого не
було; чорнявий кинув йому "Ждати!" - i зник, але вийшов не в тi дверi, що
вони ввiйшли, а в iншi, якi були в бiчнiй стiнi i вели, як устиг помiтити
Отава, в таку саму мертву, голу кiмнату.
Професор трохи постояв посеред кiмнати, сподiваючись, що до нього
прийдуть, але нiкого не було, зате невiдчепно з'явилося вiдчуття, що за
ним стежать, аж вiн став озиратися навколо, але нiде не побачив нiчого
схожого на пристрiй для стеження, на нього могли дивитися хiба що крiзь
шпарку в дверях, але це якось видавалося занадто несерйозним для тако©
похмуро© установи.
Сiдати на стiлець не хотiлося, бо якщо його стануть допитувати (про що?
про що?), то вже неодмiнно посадовлять иа стiлець i примусять сидiти
довго-довго, велiтимуть думати, зважувати. Неважко уявити перебiг тако©
процедури.
Отава пройшовся по кiмнатi, став бiля вiкна. Сподiвався, що побачить
Ки©в, може, Хрещатик, а може, й Софiю, з висоти Ки©в ще прекраснiший, анiж
з землi, хоча, звичайно, не з усяко© висоти, як вiн у цьому вже
пересвiдчився, сидячи на сирецькому пагорбi. Однак не Ки©в побачив
професор Отава. Вiкно виходило в глибокий i вузький двiр, замкнений з
протилежного боку будiвлею, схожою чи то на пакгауз, чи на пожежне депо,
така вона була висока й безлика, але, на вiдмiну вiд господарчих
примiщень, будiвля та, як i основний корпус, дiлилася на поверхи, тiльки
поверхи були якiсь присадкуватi, так що трьом чи чотирьом поверхам будинку
вiдповiдало десь п'ять чи шiсть поверхiв тi╨© будiвлi, i поверхи в нiй, як
i в будинку, значилися вiкнами, один ряд таких вiкон проходив майже на
рiвнi очей професора Отави, вiн добре бачив ©х з сво╨© позицi© i мiг
переконатися, що то, власне, й не вiкна в звичайному розумiннi цього
слова, а просто собi отвори, як у собачiй будцi, тiльки що собак нiхто ще
не здогадався ховати за сталевими гратами, а тут усi вiконечка були
захищенi так надiйно гратницями, неначе за ними зберiгалися всi золотi
запаси свiту.
- Пан професор Отава? - почулося за сяйною.
Отава повернувся. Позад нього стояв високий худорлявий зондерфюрер з
рядком орденських планок над кишенею форменого френча, втомлено мружився
проти свiтла, щосили вдавав ввiчливiсть й iнтелiгентнiсть.
- Так, - сказав професор, - я Отава.
- Даруйте, що примусив вас чекати. - Зондерфюрер говорив - о, диво! -
укра©нською мовою, хоч з незвичним металевим акцентом, але однаково
укра©нською, видно, вiн був з людей, готованих Альфредом Розенбергом для
осво╨ння нових територiй, а може, професор Отава мав справу а полiглотом,
що володiв усiма можливими ╨вропейськими мовами. Яке то мало значення?
- Прошу сiдати, - запросив зондерфюрер i не сiв, поки не сiв професор,
видно, вчився колись добрих манер, а може, знов же таки спецiально все
приготував для зустрiчi радянського професора, вiдаючи добре, що з
брутальнiстю нiмецькою Отава зазнайомився досхочу, тож хай пересвiдчиться
ще й у нiмецькiй цивiлiзованостi.
- Курити? - спитав зондерфюрер, не витримуючи довше правильного
слововживання i переходячи навiть у чужiй для нього мовi на звичайний
солдатський жаргон з безособовими формами.
- Дякую, не вживаю, - ледь посмiхаючись, вiдповiв Отава.
- У вас гарний настрiй? - поцiкавився зондер.
- Був би кращий, якби ми з вами не зустрiчались, - пiшов напролом
Отава.
- Прошу пам'ятати, - сухо сказав гестапiвець, - тут не жартують.
- Знаю.
- Тут вiдповiдати на запитання.
- Або не вiдповiдати, - уточнив Отава.
- Нi, - облизуючи губи, нахилив голову гестапiвець, - вiдповiдати.
Вiн дивився на Отаву спiдлоба, дивився довго, мiж ними вiдбулося
змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапiвець
не розчарувався i навiть, як видно, не розгнiвався, пружно пiдвiвся,
пройшов по кiмнатi, потiм наблизився до столу, вiдiмкнув шухляду, глянув
на якiсь папери, дiстав з iншо© шухляди кiлька чистих великих бланкiв з
зображенням хижого фашистського орла нагорi, сказав, сiдаючи:
- Ви будете розповiдати.
- Що саме? - не зрозумiв Отава.
- Все.
- Але що саме?
- Ви - професор Отава. Так?
- Раз це вам вiдомо, то справдi так. Я Отава. Був професор. Тепер -
просто...
- Ми ще будемо говорити про це. Бiльшовик?
- Як усi, - сказав Отава, - Як увесь мiй народ.
- Я питаю - ви член партi© бiльшовикiв?
- Зараз це не гра╨ ролi.
- Я питаю.
- На жаль, не був членом партi©. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.
- Моральнi категорi© нас не цiкавлять. Далi: з якою метою ви лишилися в
Ки╨вi?
- Тобто?
- Для чого ви лишилися в Ки╨вi? Варум, тобто чому?
- Але ж... дивно... Це - мо╨ мiсто... Тут мiй батько, дiд, усi...
- Моральнi категорi© нас не цiкавлять. З якою метою ви лишилися?
- Щодо мене, то тут були рiзнi причини, але... Цiлий народ лишився на
сво©й землi. Ви що - допитуватимете цiлий наш народ?
- З якою метою? - не слухаючи його, торочив сво╨ зондерфюрер, щось
швидко дряпаючи простим олiвцем на паперi.
- Рятувати iсторичнi споруди Ки╨ва, - сказав утомлено Отава, - собори,
Лавру... Це, звичайно, безглуздя, один чоловiк тут нiчого не мiг вдiяти,
але менi помагали... Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей - iншi
клопоти... Але не будемо про це...
- А яка мета? - гестапiвець довбав у одне мiсце, мов дятел.
- Все, бiльше менi сказати нiчого.
- Хто залишився з вами?
Отава вирiшив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина
так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове iм'я в цьому
гнiздовищi смертi вiн не мiг.
- Сам, - сказав вiн, - я завжди був самотнiм... Хто хоче йти на риск
вiдкрить i нових теорiй у науцi, повинен бути готовим до самотностi...
- Повторюю: нас не цiкавлять категорi© моральнi. Я питаю, хто вашi
спiльники?
- Спiльники? В чому?
- У вашiй роботi.
- В якiй роботi? Я ж сказав, що праця вченого вимага╨...
- Нас не цiкавить ваша праця вченого... Нас цiкавлять вашi спiльники по
пiдривнiй роботi проти райху... Тут, у Ки╨вi...
- Зда╨ться, ви сказали, що тут не жартують? - холодно нагадав Отава. -
Що мають означати вашi слова?
- Означають те, що означають. - Зондерфюрер штовхнув кiлька списаних
аркушiв до Отави, пiдклав йому гостро заструганого олiвця. - Пiдписувати.
Можу перекласти.
- Не треба, я розумiю по-нiмецьки, - сказав Отава, проглядаючи записи,
i посунув один за другим аркушi до гестапiвця. Олiвця не брав до рук
зовсiм.
- Тут написано, що я залишився в Ки╨вi з завданням вести пiдривну
роботу проти нiмцiв. Це неправда. Нiхто не давав менi жодного завдання.
Лишився я цiлком випадково. Мав евакуюватися, але... Просто мiй дивний
характер спричинився... Але завдання... пiдривна робота... Це смiшно... Я
не можу пiдписувати таке...
- Не пiдпишете - наслiдки будуть звичайнi, - байдуже промовив
гестапiвець.
- Це - неправда.
- Наслiдки будуть звичайнi, - пiдвiвся гестапiвець, - прошу подумати. -
Вiн позамикав шухляди i вийшов, лишивши Отавi списанi виразним, крупним
почерком аркушi з чорними орлами вгорi i гостро заструганий олiвець.
Отава ще трохи посидiв i знов помандрував до вiкна вивчати внутрiшню
гестапiвську в'язницю, тиху й прича╨ну зовнi, схожу на добре пильнований
склад для зберiгання державних скарбiв.
Невже Шнурре витяг його з табору смертi лиш для того, щоб тепер пiддати
допиту в гестапо? Але ж це безглуздя! Його могли тисячi разiв допитувати в
самому таборi, могли забрати в гестапо просто звiдти, не завозячи до
квартири, не влаштовуючи цього спектаклю з поверненням до життя, до
звично© обстановки. Може, й з Борисом, з його рятуванням - теж спектакль?
I цей виклик i допит - теж одна з дiй умiло вiдрежисерованого кимось
спектаклю? Але ким i навiщо? Який iнтерес явля╨ для них вiдлюдькуватий
професор, що ламав собi голову над якимись там мистецькими та╨мницями
часiв Ки©всько© Русi? Був би вiн фiзик, математик, металознавець, мав би
справу з оборонною технiкою, з авiацi╨ю, з моторами. А так - фрески,
моза©ки, спроба реконструювати перебiг подiй, що мали мiсце тисячу рокiв
тому. Кого б це зацiкавило?
Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кiлька разiв повторив, що наслiдки
будуть звичайнi, зник, а професор Отава нарештi вже тепер усвiдомив собi
похмурий змiст слiв "звичайнi наслiдки", бо значити це могло тiльки одне:
смерть, кiнець, зникнення. Для гестапо - це вважалося звичайним, а
будь-який прояв життя належав до випадкiв незвичайних i, як на гадку
отаких дресированих зондерфюрерiв, просто протиприродних.
"А що, коли сказати йому про Шнурре? - вiдчаено подумав Отава. - Якщо
цей тип i зна╨ про того, то не викаже цього, але повинен буде якось
зреагувати на факт мого знайомства з ©хнiм есесiвським професором. Я ж
скажу, що просто - його колега..."
Гестапiвець, мовби передчуваючи несподiванку, яку готу╨ йому радянський
професор, довго не приходив, певно, вiн десь тiшився з свого великого
вмiння наганяти страх на сво© жертви, може, навiть спустився вниз, вийшов
на вулицю i смачно пообiдав у ресторанi навпроти, на якому красувалася
вивiска: "Тiльки для нiмцiв", - а потiм ще й дозволив собi невеличкий
променад туди й сюди попiд пишними влiтку, а тепер оголеними, мокрими, але
однаково прекрасними деревами, бо нiчого не може бути лiпшого за дерева в
кам'яному мiстi, це зондерфюрер, вихiдець з зелено© Тюрiнгi©, знав аж он
як добре, а ще вiн знав, що людинi, окрiм здатностi милуватися деревами,
квiтами, жiнками i мальовничими пейзажами, корисно час вiд часу лякатися,
для цього лиш треба створити вiдповiднi умови, i всi на землi, власне,
повиннi подiлятися на тих, що лякаються, бояться, i на тих, що створюють
©м для цього належнi умови. Що ж до радянського професора, то вiн ма╨
умови просто винятковi, лишилося тiльки пересвiдчитися, до якого стану
переляку той дiйшов, для чого зондерфюрер швидко добрався до свого поверху
i негадано з'явився перед професором Отавою.
- Ну, отже? - бадьоро вигукнув вiн. Професор розглядав внутрiшню
в'язницю гестапо. Зондерфюрер пiдiйшов до нього, теж став дивитися в двiр,
на загратованi вiконечка, якi в нього не викликали жодного вiдчуття, вiн
дивився на них так само байдуже, як на кришки каналiзацiйних люкiв на
вулицях мiста, скажiмо, або на що? Ну, це не гра╨ жодно© ролi. Хай уже
малю╨ собi при╨мнi картинки, споглядаючи на в'язничнi вiконечка, професор,
який, зда╨ться, мав усе життя справу з мистецтвом, а все мистецтво, якщо
це справдi так, базу╨ться на буйнiй уявi.
- То що? - ще бадьорiше поспитав гестапiвець, переконаний, що Отаву вже
зламано остаточно, бо чоловiк не може навiть вiдiрватися вiд споглядання
свого ймовiрного житла, що було б ще далеко не гiршим кiнцем!
- Вам вiдомий професор Шнурре? - зненацька спитав Отава, спокiйно
вiдходячи од вiкна.
- Професор Шнурре? Що ви хочете цим сказати?
- Може, ви його краще зна╨те як штурмбанфюрера Шнурре?
- Штурмбанфюрер Шнурре?
- Вiн живе у тому самому будинку, що я.
- Не гра╨ ролi.
- Ми з ним давнi колеги.
- Може, ви ще скажете, що вiн - ваш спiльник?
- Вiн вивiз мене з табору на Сирцi.
- Припустимо.
- Вiн мене шукав там дуже довго i вперто.
- Якби вiн звернувся до нас, ми знайшли б вас набагато швидше.
- Але тепер вiн буде розчарований, коли довiда╨ться, -що надаремне
вiдшукував мене. Бо знаходити людину, щоб вона знову зникла...
- Так, - сказав гестапiвець, - я довiдаюся. Чекати.
Вiн вийшов з погано прихованим невдоволенням, але досить добре
маскованою розгубленiстю, а професор Отава знов узявся вивчати похмурi
вiконечка внутрiшньо© в'язницi.
Якщо довго вдивлятися в той самий предмет, то переста╨ш його бачити,
дума╨ш зовсiм про iнше або й зовсiм нi про що не дума╨ш, вiдчува╨ш
цiлковиту нездатнiсть твого мозку до бодай найменшого зусилля,
перетворю╨шся на такий самий неживий предмет, як i той, що ма╨ш перед
собою. А коли перед тобою в'язниця - один iз найдавнiших людських
винаходiв... Як то кажуть: "Не зарiкайся: i по мудрому чорт ката╨ться..."
Нема забезпечень, нема гарантiй, а в його становищi - нема порятунку. Ще
зовсiм недавно фашизм сприймався як щось, далеке, нереальне, як наполовину
породження пропаганди. Дивилися кiнофiльми "Родина Оппенгейм", "Професор
Мамлок" - штурмовики, гестапо, арешти, але сприймалося це навiть не як
вiддалена загроза, а просто як чергове нещастя ще одного народу, який не
знав, за кого голосу вати на виборах. Тiльки вiддати голоси, кому
належало, i ситуацiя була б зовсiм вiдмiнною. А в Iспанi© фашизм нiколи б
не перемiг, якби захiднi держави не наклали ембарго на ввiз збро©, бо
республiканцi задихалися без збро©, а фашистiв тим часом щедро i безкарно,
цiлком безкарно i нахабно постачали всiм необхiдним i Гiтлер, i Муссолiнi.
В Iталi© фашизм уявлявсягй геть чимось оперетковим, з отi╨ю грою Муссолiнi
пiд римських цезарiв, з його промовами з балкона Венецiанського палацу в
Римi, з переодяганням в чорнi сорочки. Ясна рiч, ми усвiдомлювали
небезпеку, ми знали, що нас не люблять за те, що держава наша не схожа на
будь-яку з iснуючих нинi й з тих, що будь-коли iснували в iсторi© людства,
але ми вiдчували i власну могутнiсть, ми бадьоро спiвали "Если завтра
война..." i обiцяли бити ворога на його територi©, i заколисаний такою
упевненiстю якийсь там професор Отава мiг дозволити собi розкiш займатися
вивченням аж таких вiдлеглих проблем, як мистецьке минуле свого народу,
спокiйно й неквапом вiдтворював вiн у сво©й уявi золотий вiк Ки©всько©
Русi, вiдбував разом з давнiми майстрами мандрiвки по всiй землi, вкритiй
пущами й борами, будував собори, покривав ©х дивними фресками й дорогою
мусi╨ю, i нiхто йому не заважав, нiхто не ставив того за зле;
шанобливiсть, якою оточувано його, на перший погляд дивацькi й не кожному
потрiбнi заняття, впокоювала Гордiя Отаву дедал бiльше, вiн був
переконаний, що так триватиме стiльки, скiльки ма╨ бути, нiщо не завадить
йому викiнчити справу його життя, нiхто потiм не звинуватить його в тому,
що вiн змарнував сво╨ життя, прогайнував його, провiв у неробствi.
Але щоб отакий дивний i сумний фiнал, безглуздо-трагiчний фiнал?
I no мудрому чорт ката╨ться. Стара, на жаль, вiчно актуальна
пересторога...
Шнурре примчав до гестапо сам. Вiн не покладався на тих запопадливих
телепнiв, якi те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати ©х
до в'язницi. На ньому був сiрий цивiльний костюм, сiре ворсисте пальто,
м'який капелюх, який вiн скинув, убiгши поперед зондерфюрера до кiмнати,
до пiвтем-но© кiмнати, де Гордiй Отава ще й крiзь сутiнки намагався
розгледiти внутрiшню гестапiвську в'язницю й снував сво© невеселi думи.
Може, професор Шнурре скинув свого м'якого капелюха (аж диво бере, як вiн
довiз незiм'ятим з само© Нiмеччини такого м'якого капелюха!) з пошани до
свого колеги професора Отави, а може, через те, що спiтнiв, поки вибiгав
на четвертий поверх, бо вiн не мiг спокiйно пiдiйматися по сходах, знаючи,
що тут жде його гер професор, жде чи не жде, може, вiн i не сподiвався на
пiдтримку, цiлком випадково, ймовiрно, згадавши його iм'я, але серед людей
науки мають iснувати певнi норми поводження, ма╨ бути, як то кажуть,
солiдарнiсть, старi професори ще за його юностi вчили, що мiж ученими ма╨
бути солiдарнiсть навiть у помилках, як мiж святими й жiнками - в грiхах,
хоча це можна було б вiднести й на карб державних дiячiв, якi то а
незрозумiлою прискiпливiстю вишукують щонайменшi похибки один в одного, то
раптом заплющують очi навiть на цiлком вiдвертий розбiй, але, хвала богу,
з цим буде назавжди покiнчено, як тiльки в ╙вропi, а там i в .цiлому свiтi
запану╨ новий лад, встановлений доблесними нiмецькими вiйськами пiд мудрим
проводом фюрера, бо нiмецька нацiя вiддавна вважа╨ться найсправедливiшою
на землi, ©© великi мислителi, поети, музиканти заклали, як нiхто iнший,
пiдвалини для гармонiйного правопорядку в свiтi, лиша╨ться тепер зробити
ще одне зусилля i...
Вiн говорив безугавно весь той час, поки вони спускалися по сходах,
великодушно поступився Отавi мiсцем коло поручнiв, бо ж однаково той не
мiг кинутися вниз, у вузьку кам'яну шахту, передбачливо загороджену мiцною
дротяною сiткою, опрiч того, кидатися вниз головою для професора Отави
тепер, коли його так вчасно й благородно рятували (i вже вдруге, а якщо
лiчити ще й випадок з сином, то втрет╨!), не було нi причин, нi тiм бiльше
сенсу, якщо взагалi можна вiдшукати будь-який сенс у тому, щоб добровiльно
розбивати голову, яку ще нiкому не вдавалося заново скле©ти, так, ха-ха!..
- на жаль, не вдавалося, хоч iнодi така потреба й вiдчувалася; iсторiя
наводить нам безлiч прикладiв, i в даному випадку голова професора Отави
теж належить iсторi©, так як належать iсторi© обличчя всiх великих
державних мужiв, вони якраз проходили вестибюль, прикрашений (професор
Отава вранцi й не помiтив то© "прикраси") великим портретом Гiтлера з
укра©нським написом внизу: "Гiтлер-визволитель", - зеленаво-брунатнi
вiдтiння, вiйськовий плащ з настовбурченим комiром, високий офiцерський
кашкет, звiряче поличчя мiж зеленавiстю картуза й плаща, розмаханi штрихи,
всезагальна колючiсть, враження таке, що портрет ось-ось загарчить на тебе
по-тигрячому; бiдна iсторiя! - невже ©й нiчого бiльше привласнювати, окрiм
таких мармиз?
Але Гордiй Отава мовчав. Мiг би багато дечого сказати балакучому геру
Шнурре, та, бач, ролi в них були такi, що в одного не затулявся рот вiд
захвату сво©ми успiхами, сво╨ю переможнiстю, а iнший мав тiльки мовчати
або ж вiдповiдати на запитання, якi може поставити йому будь-хто з
переможцiв, запитання найнесподiванiшi, найбезглуздiшi, найобразливiшi,
найобурливiшi, однаково, його обов'язок тепер полягав тiльки в тому, щоб
задовольняти цiкавiсть переможцiв, вволювати ©хнi примхи, пiдтверджувати
©хнi припущення, i все то без жодно© спроби опору, бо з огляду на
вiйськовий час вiн може бути вiднесений до людей, що становлять небезпеку
для нового ладу, як це вже мало й не сталося через непотрiбну
запопадливiсть функцiонерiв гестапо, i якби тiльки вiн так вчасно не
згадав про свого великодушного i, хвала богу, впливового колегу, то
невiдомо, чим би все скiнчилося, i чи...
Професор Отава вiдчував себе в ролi приреченого задовольняти забаганки
переможцiв навiть тодi, коли вони покинули сiрий будинок гестапо, i коли
вони вечеряли в ресторанi з написом на вхiдних дверях: "Тiльки для
нiмцiв", i коли по вечерi Адальберт Шнурре запропонував йому невеличкий
шпацiрганг, тобто прогулянку до площi Богдана i навколо Софi©, вважаючи,
що буде добре трохи розносити непри╨мний настрiй цього не зовсiм
щасливого, точнiше кажучи, просто таки фатально нещасливого дня, вiдкинути
вiд себе рештки незгод, як вiдкидають непотрiбнi спогади, а що може лiпше
надаватися до цього, анiж нiчна прогулянка навколо тисячолiтньо© святинi
слов'янського свiту.
Найлютiший ворог не вигадав би тяжчо© кари для Гордiя Отави, анiж
пропонована йому пiсля всього прогулянка навколо Софi©: в мертвому,
сплюндрованому, потоптаному, збезчещеному мiстi, серед темно© ночi мав вiн
ходити туди й сюди коло собору, вивченню якого присвятив життя, ходити
помiж фашистських вартових, що стовбичили там i там i сито вiдмурку-валися
на паролi, проказуванi ©м штурмбанфюрером Шнурре, ходити лиш для того, щоб
усвiдомити з трагiчною остаточнiстю жорстоку iстину вiйни: мiсто не тво╨,
собор не твiй, святинi не тво©, нiчого твого тут нема╨, а отже, нема╨ й
тебе, бо iсну╨ш ти, тiльки допоки володi╨ш сво╨ю землею, сво©ми мiстами,
сво©ми святинями, сво╨ю батькiвщиною й дiдизною.
- Я не пiду туди, - сказав твердо Отава, вже коли вони пройшли дзвiницю
i пiд ногами в них почулися кам'янi плити софiйського подвiр'я.
- Але ? К чому? - здивувався Шнурре. - Це так романтично! Це...
Отава мовчки повернувся й пiшов назад. Вартовi пропустили його без
паролiв. Шнурре теж не гнався вiдразу, дав Отавi вiдiйти трохи вiд собору,
тiльки тодi наблизився до нього, достосувався до знервованого кроку
професорового, промовив:
- Я намагаюся зрозумiти вас, професоре Отава, i, зда╨ться, менi ста╨
зрозумiлим. Але... життя йде сво©м шляхом, попри нашi настро╨востi, нашi
переживання, нашi симпатi© й антипатi©... Життя вимага╨- Воно завжди
вимага╨ вiд людини. Людина й народжу╨ться на свiт лише для того, щоб
виконати якiсь обов'язки, i значення людини в свiтi визнача╨ться вагою
обов'язкiв, покладених на не© i виконуваних нею. Iсторiя поклала на нас
особливо тяжку мiсiю. Але... Ми гордо несемо ©©. Великi небеснi тiла в
сво╨му навальному русi завжди затягують тiла меншi, дрiбнiшi, все, що
потрапля╨ в сферу ©хнього впливу, повинно або ж рухатися в тому самому
напрямку, або ж згоряти, зникати безслiдно... Тому я... Менi не
хочеться... Ви вже мали нагоду переконатися, що я роблю все можливе,
аби... Iм'я професора Отави знане цiлiй ╙вропi... Воно не повинне... Ви
розумi╨те, що я хочу сказати. Але для цього...
Отава мiг би полегшити справу для Шнурре. Не квапливою згодою
виконувати всi його забаганки, а бодай коротеньким запитанням, бодай
спробою поцiкавитися, чого треба Адальберту Шнурре, якого викупу вимага╨
вiн за сво© доброчинства, якою цiною доведеться платити за всi тi
рятувальнi акцi©, що ©х проробив штурмбанфюрер Шнурре по вiдношенню до
радянського професора Отави. Але Гордiй Отава мовчав.
- Звичайно, така розмова не для вулицi, - зiтхнув Шнурре, - але вже так
склалося... Я мiг би зайти до вас, мiг би запросити вас до себе ("Так,
так, - думав Отава, - ти все можеш, тобi все дозволено, ти сам собi пан,
сам собi свиня, а от хто я тепер, i що, i навiщо?"), але... Нам треба для
цього обрати нейтральну територiю ("Так нiби iсну╨ нинi де-небудь
нейтральна територiя!" - думав Отава), щоб жодна з сторiн не мала
морального опертя i пiдтримки ("Ти певний, що я зламаний остаточно, що
менi ждати пiдтримки нiзвiдки, що обставини притисли мене, знищили мене",
- подумав Отава), тому я пропоную завтра вранцi зустрiтися просто в
соборi, в цiй вашiй Софi©, яку ви так добре зна╨те, яку ви любите, в
якiй... Я хотiв сказати, в якiй вам i стiни помагатимуть, але вчасно
згадав, що вiднинi цi стiни, як i стiни всього Ки╨ва, вам не належать, а
належать все ж таки нам, отже, в Софi© ми з вами будемо в бiльш-менш
однакових умовах i зможемо поговорити про дiло, я маю для вас вельми
цiкаву пропозицiю i просив би дуже не вiдкладати цю розмову... Згода?
- Не знаю, - сказав Отава.
- Ви можете подумати. У вас багато часу. А завтра о дев'ятiй або навiть
о десятiй ранку, хоч я не думаю, щоб професор любив довго спати, але
однаково... ми можемо прийти сюди о десятiй...
- Я не можу, - твердо промовив Отава.
- Ну так, я розумiю вас. Вам би не хотiлося... Все ж таки в даному
випадку я - окупант... Але не будемо афiшувати нашого знайомства i... Хай
кожен з нас прийде сюди сам по собi... Домовимося так: я чекаю вас завтра
вiд дев'ято© до десято© чи навiть до одинадцято©... Просто для невеличко©
екскурсi©... Адже в листах ви стiльки разiв обiцяли показати коли-небудь
менi софiйськi фрески й моза©ки.
- Обставини змiнилися, - нагадав Отава.
- Але не змiнилися ми, сподiваюся.
- На жаль.
- I все ж таки я.дуже просив би вас...
- Вам не треба мене просити... В ваших руках могутнi засобя примусу...
- Не стану ж я вдаватися до цих засобiв, щоб мого колегу...
- Вважайте, що ми не колеги, а вороги.
- Я б не хотiв цього.
- В даному випадку вiд хотiння окремих людей нiчого не залежить. Пiсля
того як до мого рiдного мiста вступили чужi вiйська, кожен, хто до них
належить, мiй ворог.
- Смiливо сказано. Але я розумiю: ви менi довiря╨те, i це мене тiшить.
- Кажу те, що думаю.
- Але в таборi, наприклад, ви не висловлювалися так вiдверто.
- Найбiльша трагедiя табiрного буття поляга╨, на жаль, якраз у тому, що
там нiхто не пита╨ тебе, що ти дума╨ш, взагалi тебе нiхто нi про що не
пита╨, людину там розглядають просто як матерiал для знущань i знищень, i
це нестерпно.
- Але я визволив вас з табору, i ви можете висловитися до кiнця.
- От я й висловлююсь, - Отава спробував засмiятися, але в нього нiчого
не вийшло. Добре, хоч темрява приховала болiсну гримасу, що мала правити
за усмiх.
- Менi все-таки хочеться, щоб ми зустрiлися завтра в Софi©. Для нас з
вами - це прекрасне мiсце для розмов. Просто вимрiяне.
- Не можу подiлити вашого переконання.
- Але ж повторюю: у мене е прекрасна пропозицiя для вас.
- Вдячний вам за допомогу, яку ви... Але пропозицiй ваших... не можу
прийняти...
- Але ж, професоре Отава, - змiненим голосом сказав Швурре, - якщо
забули ви, то, дозвольте, нагадаю вам я. Найдеться про працю вашого життя.
Я трохи старiший за вас i знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрiй
свого життя i коли дума╨ш тiльки про те, щоб скiнчити розпочати. Вiдчуття
того грецького во©на, який добiгав до Афiн, щоб передати вiсть про
перемогу пiд Марафоном. Вичерпанiсть i нестача часу. Жах! Ви мене
розумi╨те? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але впевнений, що така
робота у вас ╨, бо ви справжнiй учений, ви - людина одно© пристрастi,
одно© мети.
- Вiйна зашкодила не тiльки менi, - нагадав Отава, - а цiлому народовi
мо╨му.
- Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу! - вигукнув
Шнурре.
Цього разу Отава спромiгся навiть на посмiшку. Бо хто б же, який
учений, силомiць висмикнутий зi звичного трибу життя, мерщiй не поспитав
би пiсля цього: "Дозвольте, а як вия ще зробите?" Бо живеш на землi не
самою працею, не тiльки роботою, яку взяв на себе, а передовсiм твердим
переконанням сво╨© незамiнимостi. Якщо не зроблю я, то й нiхто не зробить.
Якщо вмираю, то вмира╨ зi мною цiлий окремий свiт, вiдновити який нiкому
не дано.
Але якщо вмира╨, гине цiлий той свiт, у якому ти жив? Чи ма╨ тодi сенс
тво╨ поодиноке буття i чи потрiбна будь-кому твоя, нехай i найунiкальнiша
робота, коли вона не слугу╨ на-хистовi, порятунковi, оборонi твого
питомого свiту?
Отава посмiхнувся навiть не з на©вно© прямолiнiйностi вигуку Шнурре.
Просто згадав, як багато рокiв тому вперше сформулював тему сво╨© роботи,
яка мала стати змiстом цiлого його життя. Назва ось яка: "До питання про
авторство художникiв, якi здобили Софiю ки©вську". До питання, до
питання... Це звучало смiшно сьогоднi, коли фашистам здано мiльйонний Ки©в
i всю Укра©ну, коли танки Гудерiана рвуться до Москви, коли оточено
Ленiнград, коли за колючими дротами тисячi, а може, й мiльйони, коли в
ярах i перелiсках вдень i вночi розстрiлювано безвинних людей, коли... До
питання...
Ще добре, що були вони вже на сходах i Отава не встиг наговорити Шнурре
такого, пiсля чого знову (тепер уже навiки) опинився б у гестапо. Але
рятiвнi сходи в пiвтемрявi вели Отаву нагору, вiн мовчки схитнув головою,
мовби за давньою професорською звичкою хотiв поклонитися, i пiшов, а
Шнурре дивився йому в спину, задерши голову, i все ж не витерпiв, гукнув
ще:.
- Отже, завтра я жду вас до одинадцято©.
Борис одчинив батьковi ще до того, як той стукнув у дверi. Було таке
враження, що хлопець простояв тут з самого ранку, дослухаючись до крокiв
на сходах. Був аж синiй од виснаги, очi йому блиснули гострим ляком,
певно, ще не вiрив, що батько повернувся цiлий i неушкоджений, може, ждав,
що за батьковою спиною виросте понура постать вартового, та коли й
пересвiдчився в марностi сво©х побоювань, однаково не змiг зiгнати з
обличчя стурбованостi й болю.
Вихований без матерi, Борис не звик до виявiв чулостi, тому й не
кинувся до батька в обiйми, хоч як хотiлося хлопцевi, навiть не повiтав
батька вигуком радостi, хоч той вигук рвався йому з грудей, навiть не
спромiгся зачинити за батьком дверей.
Отава сам поворожив коло замка, а коли обернувся, то за Борисом, в
освiтленому квадратi кухонних дверей, побачив бабу Галю з свiчкою в руках.
- Все гаразд, - обом вiдразу сказав Отава, а потiм обiйняв сина за
худенькi плечi й повiв до кабiнету.
- Сiдай он там, - вказав синовi на венецiанське крiсло, усвiдомлюючи,
може, вперше в сво╨му життi безглуздя всього, що його оточувало: i
багатого зiбрання iкон, i книжкових раритетiв, i спорохнявiлих
манускриптiв, i цього венецiанського крiсла, яке рiзьбив славетний майстер
Брусталоне, чи що, вiн зробив за життя всього лиш кiлька таких крiсел,
одне зберiга╨ться в Ермiтажi, ще одне десь у Англi©, i ось у нього, в
професора Отави, теж, але тепер це стало цiлковитою дурницею, тепер це
смiшно й жалюгiдно.
Борис сiв на кра╨чку крiсла, мов чужий, дивився на батька ще й досi
наполоханими очима, потiм сказав, i в голосi в нього був докiр:
- Я думав, що ти не вернешся.
- Могло статися, - спокiйно вiдмовив Отава.
- Не треба було ходити до гестапо! - ожвавлюючись, сказав Борис.
- Пiзно чую слушну раду, - Отава теж сiв.
Вони обидва поверталися до життя, мiж ними вже проскочила iскра iронi©,
тако© характерно© в ©хнiх стосунках; Отава помiтив у Бориса iронiчнiсть ще
змалечку i свiдомо культивував, вважаючи ©© першою ознакою гострого
розуму, бо хотiв передовсiм мати сина розумним.
- Але куди б же я мав iти? - поспитав батько.
-Втiкати! - Борис зiскочив з крiсла, пробiгся по кабiнету, став
навпроти батька. - Втiкати на фронт, ось!
- Пiзно, - вже без тiнi iронi©; навiть утомлено, чого не треба було б
собi дозволяти, вимовив Отава, - справи мо©, Борисе, не полiпшилися й
пiсля того, як я видобувся з-за колючого дроту. Все лиша╨ться по-давньому.
Уявляй, що я досi за дротом, а ти з другого боку.
- Нащо! - вигукнув син. - Нащо це тобi?
- Уявляй, бо так воно ╨, - спокiйно вiв далi Отава, - i прошу тебе,
вислухай усе, що я сьогоднi казатиму, i запам'ятай. Може статися, що я...
Одним словом, тобi доведеться докiнчувати те, що я почав багато рокiв
тому. Ти розумний хлопець, багато вже зна╨ш... На жаль, я нiчого не можу
тобi дати з того, що зробив, але ти знайдеш це по вiйнi... В iнститутських
сейфах, вивезених Бузиною... Ну, ти це зна╨ш... Але я розповiм тобi...
- Ну що ти, батьку. - Хлопець пiдiйшов до батька зовсiм близько, вiя
мужньо долав бар'╨р стриманостi, вiн сповнювався чулiстю, його обличчя
вiдм'якло, стало гарним, добрим хлоп'ячим обличчям, вiн стояв коло Гордiя
майже впритул, варто було лиш простягти руку, але вони обидва ще
стримувалися, вони . не звикли до зовнiшнiх виявлень чулостi, надто добре
знали цiну жестам, однак цього разу все мало бути iнакше, нiж завжди, i
все сталося справдi iнакше, батько простягнув одразу навiть не одну, а
обидвi руки, а син майже впав до нього в обiйми i, ховаючи на батькiвських
грудях обличчя, захлинаючись вiд слiз, майже закричав:
- Що ти ото кажеш, нащо ти таке кажеш!
- Треба, - твердо мовив Отава, - ти сам бачиш усе. Хто зна╨, може,
доведеться побачити ще бiльше жорстокостi вiйни... Але ти повинен знати,
що е речi, якi перетривають... Iсторiю народу не можна знищити...
До самого ранку вони не сняли, i Отава розповiдав Борисовi про Сивоока.
РIК 1015
ПЕРЕДЗИМОК. НОВГОРОД
В лета 6523. Хотящю Володимеру ити на Ярослава, Ярославже послав за
море, приведе Варягы, бояся отца своего.
Лiтопис Нестора
Ще не почувався князем, був просто дитиною, немiчною i зболеною,
найнещаснiшою в княжому теремi; ще не усвiдомлюючи всiх кривд, яких
завдано йому вiд народження (або ще й до того!), обурювався, що ма╨
розпочинати сво╨ життя в нестерпностi болю, i кричав, кричав, аж синiло
йому вiд напруги малюсiньке личко.
Зачатий у зненавистi, народжений на калiцтво.
Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який
опiкувався всiм плодючим i ростучим, але тiльки згодом малий князь збагне,
скiльки глумлiння для нього в тому iменi, i вiдтодi почнуться довгi роки
тяжко© ненавистi до батька - великого князя Володимира.
Ненависть прийшла передовсiм од матерi, Рогнiди, прийшла в нiчному
прита╨ному шепотi, прийшла з переповiданою так i отак похмурою повiстю про
напад Володимира на князiвство Полоцьке, про вбивство батька Рогволода i
братiв Рогнiдиних, про наругу, гвалт, розбишацтво, ганьбу! Володимир узяв
Рогнiду, мов пiдложницю, а потiм кинув заввагонiлу, подався до Ки╨ва
вiдвойовувати володарювання, у старшого брата свого Ярополка, якого
заповзявся звести з свiту ще вiдтодi, як горда Рогнiда вiдмовила йому в
жениханнi, сказавши: "Не хочу роззути робичича, но Ярополка хочу".
Рiч неймовiрна: пiд той материн шепiт малий Ярослав ладен був забути
власного батька i всю свою дитячу прихильнiсть вiддати незнаному Ярополку.
Бо ж мати про нього так захоплено, так спiвчутливо розповiдала. А рiдний
батько виступав лише забiякою й убивцем, бо позбавив життя не тiльки
старого Рогволода i його синiв, але й рiдного брата свого Ярополка i
звелiв те чинити в передсiнку княжо© гридницi, сидiв, певно, в сво╨му
крiслi посеред гридницi й слухав, як у сiнях точилася боротьба, як зойкнув
Ярополк, як упав на дерев'яну лунку пiдлогу.
- А йому ж було боляче? - питав хлопець матiр. - Завжди боляче, коли
вбивають?
Вiн знав, що таке бiль, бо мав од народження вивихнутi ноги; ноги йому
зовсiм не пiдкорялися, вони собi жили окремiшнiм життям, вiн мiг тiльки
повзати, пiдтягуючись на руках, вся його надiя була на руки та на плечi, а
з ногами не виходило нiчого - не помагали анi молитви, нi молебнi, нi
свячена вода, нi купелi в травах, нi заморське питво.
Зате, прикутий до постелi, начувся всього стiльки, що вистачило згодом
на половину життя. Найперше, ясна рiч, про батька, якому Рогнiда нiколи не
могла простити зла, нiколи, нiколи! Узяв гвалтом пiсля вбивства рiдних, а
потiм кинув ©© в Полоцьку i вже в Ки╨вi, вбивши Ярополка, взяв його
дружину-грекиню собi в пiдложницi а чи й у жони, але й того видалося
замало розпусниковi, бо як народився вiд грекинi Святополк (власне, син
Ярополчий), а Рогиiда розрiшилася Iзяславом, то вже князь мав у себе нову
жону, Любушку-чехиню, та й та привела йому тiльки одного сина Вишеслава i
впала в немилiсть i вiд. 'Правлена була назад до Чехi© в якийсь монастир,
а Рогаiду привезено до Ки╨ва i пошановано нарештi як справжню княгиню, i
вже тодi спородила вона Мстислава, а згодом Ярослава, але вiд того не
сповнилася любов'ю до Володимира i кожному i 8 синiв, ще той i не розумiв
нiчого, вже нашiптувала про свою зневагу, про свiй бiль, i так вони й
росли серед то© дивно© глибоко затамовано© ворожостi материно© до батька i
серед цiлковито© байдужостi батьково© до них i до матерi, бо рiдко бачили
князя Володимира; мав вiн завжди безлiч клопотiв, частiше був у походах,
анiж у Ки╨вi, збирав землi, впокорював непокiрливих, дбав невiдь про що й
за що, а дiти його росли без ласки й любовi, всi рiзнi, вiд рiзних
матерiв, з'╨днанi самим тiльки батьком, а так - рiзноплеменнi й
рiзномовнi© вiд грекинi Яро-полково© - Святополк, вiд Рогнiди - Iзяслав,
Мстислав, Ярослав i Всеволод, вiд чехинi Любушi - Вишеслав, вiд чехинi
Мальфредi - Святослав, Судислав, Позвiзд, вiд болгаринi з царського роду
Симеонового - Борис i Глiб, вiд ромейсько© царiвни Анни не було дiтей,
зате вiд нiмкенi, з якою Володимир одружився в лiто 6519, народився син
Станiслав i дочка Марiя-Добронiга.
Ярослав i не знав ©х майже нiкого, жив коло матерi, мав свiй бiль,
катувався сво╨ю непорушнiстю; як тiльки став розумiти навколишнiй свiт,
вже зненавидiв його, хоч i прагнув усього, що було йому недоступне,
хотiлося йому смiху, бiганини, крикняви, веселого вовтузiння, всього того,
що бачив, коли пiдноси-.ли його до вiконечка княжого терема i вiн визирав
на ки©вську вулицю, де серед куряви й бруду юрмилася дiтлашня, бiгали
собаки, котилися повози, iржали конi, вешталися сюди й туди всiлякi нероби
або ж тяжко згиналися пiд вагою носi©, де проходили й про©здили верхи на
конях пиховитi дружинники, пленталися втомленi, збайдужiлi до всього
навкруги приведенi з далеких погостiв во©, викрасовувалися в сво©х
заморських нарядах багатi гостi, пропливали, мов пишнi пави, ки©вськi
красунi в паволоках, узороччi а чи й просто в бiлих полотняних уборах, якi
однаково не псували ©хньо© вроди, а ща дужче увипуклювали.
А ще у вiдкрите вiконце, окрiм голосiв i звабливих згукiв, вливався
ки©вський дух, вiд якого в грудях у молодого князя щось мовби аж
надривалося, хотiлося йому чогось незбагненного, i вiд то© дико©
незбагненностi находив на нього приступ шалу, i Ярослав кричав до хрипу,
до посинiння, бив кулаками свого пестуна Будня, гатив йому в випуклi
груди, аж гуло, задихався вiд лютi на все живе, здорове, нескалiчене.
- Не туди б'╨ш, князю, - смiявся Будий, русявий молодий красень, що тим
часом переморгувався крiзь вiдчинене вiкно княжого терема з якоюсь там
молодичкою, - ось сюди влучай! Отакi Будеш добрим князем, ого!
З чотирьох лiт Рогнiда приставила до Ярослава вчителiв грецьких,
болгарських, варязьких i навiть латинських, вони забивали малому голову
чужими словами й дивною грамотою, яко© й не чувано досi, а Будий став коло
князя вже пiзнiше, дивуючись кмiтливостi малого, досить швидко навчив його
руських р╨з, але передовсiм заповзявся поставити Ярослава на ноги.
- Ти тiльки мене слухай, то буде в нас з тобою дiло, - казав Будий. -
Ось я повiдаю тобi про богатиря нашого, який сидiв сиднем у хатi тридцять
й три роки, а потiм...
Вiн не давав спочинку малому князевi, примушував того згинати й
розгинати ноги безлiч разiв, м'яв йому литочки сво©ми ведмежо© сили
лапами, пiдводив на ноги, а потiм швидко випускав Ярослава з рук i той
падав, боляче бився, кричав на пестуна, аж пiнився, але Вудий не зважав i
вперто робив сво╨.
- Скоро станеш на ноги, - втiшав вiн Ярослава, - i стоятимеш так мiцно,
як, може, нiхто iнший.
Ярослав тiльки блiдо всмiхався на таку солодку брехню, але, як тiльки
знов доводилося йому падати, весь тiпався вiд злостi, вистукував кулачками
по чому попадя, кричав:
- Брешеш, ти все брешеш! Як виросту, звелю зiтнути тобi голову! Ти мене
знатимеш!
А потiм була та жахлива нiч, коли батько, князь Володимир, привiз собi
з Корсуня нову жону, ромейську царiвну Анну, перезрiлу грекиню, яка
пересидiлася в невiстках коло сво©х братiв-iмператорiв Василя й
Константина. Певно, потрiбна йому була як закладниця для миру з ромеями,
але Рогнiда вбачала в тому самий тiльки блуд свого мужа, в безсилiй злостi
спостерiгала, як Володимир рiк тому виходив аж до порогiв, ждучи при©зду
Анни, але прождав марно до само© зими, повернувся до Ки╨ва лихий на всiх
близьких i далеких, а як тiльки зiйшла крига з Днiпра, спорядив похiд на
Корсунь i довго звойовував мiсто, а потiм ще ждав, поки iмператори з
Царгорода пришлють йому Анну, i, нарештi, повернувся до Ки╨ва з новою
жоною, з царицею, i сам уже не просто собi князь, а мовби цар усi╨© землi
Русько©, яку скупчив i утвердив сво©ми походами та дбанням, i отак уночi,
просто з походу, з духом далеко© дороги й склубоченими в бородi пахощами
вiд заморсько© царiвни, прийшов до Рогнiди, розбудив Ярослава, якому
снилося, що його душить непогамовний сухий, колючий кашель, сказав, не
сiдаючи, стовбичачи в напiвтьмi, в розблиску двох свiчок, запалених коло
Рогнiдиного ложа:
- Маю жону, царицю Анну, i не можу тепер мати бiльше нiкого, так велить
новий мiй бог Христос, але тебе не хочу обндити. Вибери собi мужа, якого
забагнеш серед мо©х вельмож.
Тодi Рогнiда зiскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгiй бiлiй
сорочцi, висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його вiд
Ярослава сво╨ю постаттю, вiн бачив саму тiльки матiр i чув тiльки ©©
голос:
- Була-бо царицею i не хочу бути рабою нiкому на землi, а лиш боговi!
- Ти княгиня! - закричав малий князь так, як вiн кричав тiльки на
Будия.- Воiстину ти цариця всiм царицям, моя мамо!
I вiн вiдча╨но виштовхнувся руками з нагрiто© постелi, - руки мав
напрочуд дужi як на його вiсiм лiт, силою дорiвнював чи й не дорослому
мужу, - поштовх рук був такий несподiваний для нього самого, iдо вiн сiв i
простягнув ноги, як то роблять усi здоровi люди, а потiм подався на край
ложа i вже не мiг стриматися, вже ноги самi послизнули по м'якому хутрi,
вже вiдкинуто легку ковдру з бiлячих шкурок, i вперше в сво╨му життi князь
Ярослав без сторонньо© допомоги, сам став на ноги й стояв, зчудовано
стояв, не падав, хоч все в. ньому колотилося й клекотiло вiд страху й
напруження, все напнулося в ньому - от-от перерветася i вiн помре, але
нiчого протиприродного не ставалося, дивна сила втримувала його на ногах,
князь Володимир дивився на свого сина з вiдвертим страхом, Рогнiда теж
озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина,
обхопила його за плечi, щоб не дати впасти, але вiн стояв i далi, навiть
змiг спробувати вiдгорнути вiд себе матiр, але зробив те для годиться, н-е
мав сили нi на що бiльше, окрiм цього першого в життi стояння на власних
ногах, не мiг навiть промовити слова, та де там слова - звуку бодай видати
з себе не змiг би.
Князь Володимир ще трохи постояв остовпiло, потiм важко повернувся й
хильцем посунув з палати.
А Ярослав вiдтодi почав потроху ходити, пiдтримуваний i навчений
веселим пестуном, але намагався робити те потай, щоб нiхто не бачив, бо
мав качину походу, ноги йому йшли врозтiч, все гойдалося перед очима, i
якби не його неймовiрна впертiсть, то чи й навчився б як слiд ступати по
землi, але мав невичерпнi заряди наполегливостi, яка передалася йому чи то
вiд численних навчителiв, чи то вiд батька, що в сво©х державних дiлах не
знав нi впину, нi спочинку, чи то вiд матерi з ©© невтишимою зненавистю до
князя Володимира.
Так вiдтодi й затямив собi: треба бути впертим в усякому дiлi - i в
зненавистi, i в любовi, та навiть у дрiб'язку.
...Князь Ярослав сидiв над гарним озерцем - синювата латочка серед
старих бiлих берiз, сидiв уже давно, не помiчав, що його чоботи з дорогого
тiму, садженi по швах i на пiдборах самоцвiтами, глибоко вгрузли в м'яке
дерновиння i в ямки набiгло води, м'яка шкiра розмокла, ноги князевi,
власне, викупу-валися в водi, але вiн того не зауважував, а може, так було
ще й лiпше, бо Холод у ногах вiдтягував пекучi думки, якими нуртувалася
князева голова.
Байдуже вдивлявся в несхитну гладiнь озеречка, бачив у нiй сво╨
вiдбиття - мiцна голова на зашироких плечах, важких, мов камiнних, негарне
суворе обличчя з великим, м'ясистим но-еом, глибоко схованi пiд кудлатими
бровами очi з гострим поглядом. Бачив себе i не бачив, бо не любив таких
розглядин, знав про свою невродливiсть, про сво© холоднi очi, про камiнну
суворiсть свого обличчя.
У во©в i книжникiв холоднi очi. А вiн був книжник ще з тих лiт, коли
непорушно лежав у материних покоях, вiн ховався вiд веселих, безтурботних
здорових людей зi сво©м нещастям за книги, читав про .страждання, про
великомученикiв, про подвиги, про великi дiяння, великi пристрастi i
великi зради - i цього було досить для нього.
Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком i
всiма довколишнiми людьми. Мав завжди безлiч часу для засво╨ння книжних
премудростей, а потiм настав день, коли Ярослав вiдчув свою зверхнiсть не
тiльки над такими, як сам, а навiть над тими, що видавалися колись вищими,
недосяжними, - i тодi вперше закрутилася в душi хробачком приваблива думка
про те, що тiльки вiн згодом повинен панувати в цiй великiй землi. Покрепу
такiй думцi давав i новий бог, взятий князем Володимиром вiд роме©в, - бог
Христос, жорстокий до всiх неслухняних, ледачих, нездарних, безсилих.
"Чоловiк, що ма╨ повагу, а розумi не ма╨, зрiвня╨ться скоту, що на
зарiзь_
Такий бог вельми сподобався Ярославу. Не нагадував вiн байдужих у сво©й
добротi до всiх без винятку слов'янських перунiв, стрибогiв, ярил i
велесiв. Мовчки вигрiвалися собi на сонечку, терпляче зносили дошкульнi
осiннi хльости, набурмосено стрiчали холоднi зав'юги довгих зим, а навколо
люд пив меди, смiявся, плакав, народжував, помирав, сiяв жито i просо,
ходив на лови, i все те в якiйсь заведенiй з давнiх передвiкiв
кругойдучостi, з яловою думкою, без вознесiння духа.
А тим часом свiтом заволодiвав новий всемогутнiй бог - Христос. У ньому
молодий князь одразу побачив усе те, до чого мав прагнути в гордощах свого
духу.
"Не.ма мiж богами такого, як ти, господи, I нiщо не рiвня╨ться дiлам
тво©м"._
Здалеку зачулися стривоженi вигуки, мiж деревами в шаленiм гонi
наближалися вершники на добрих конях, дзвенiла збруя i зброя. Запримiтивши
князя, верхiвцi стримали коней i збилися оддалiк у тiсну рухливу купу, а
вiд не© вiдокремився один, на бiлiм високiм конi, одягнений ошатно,
смiливо погнав до Ярослава, осадив коня перед самим князем, гукнув,
розпалений швидкою ©здою:
- Насилу знайшли тебе, княже!
Св©тловусий красень з червоними соковитими губами блискав зубами, мов
заморськими перлами, поляпував широкою пеiденою долонею по крутiй коневiй
ши©. Коснятин, син Добринi, батькового уя. Доводився Ярославовi дядьком,
якщо розiбратися. Був трохи старший i роками, головне ж - переважав
хитрощами.
- Та в тебе ноги у водi! - гукнув стурбовано Коснятин, видно прагнучи
бодай чимось покiнчити з мовчазною насупленiстю князевою.
- Мо© ноги, - суворо мовив Ярослав.
- Застудишся. Вода вже холодна, - трохи стриманiше сказав Коснятин,
який зрозумiв, що Ярославовi не до вподоби гуки й тюки.
- Коли князь захоче, то може й у кризi сидiти, - знов обiрвав його
Ярослав. - ╞дьте собi, а я ще посиджу.
-_ Нагнали ж такого оленя, - зiтхнув Коснятин.
- Наженiть ще. ©дь!
- Гаразд, князю. Але як же ти? Ми повернемось за тобою.
- Повертайтесь.
Коснятин тихо вiд'©хав од князя, вже тiльки тодi пiдняв свого коня у
скок. Ярослав бачив, як вiн змахнув рукою, як вершники вистрибували один
з-перед одного, кваплячись за новгородським посадником, намагаючись
опинитися до нього якомога ближче; ловецька громада творила рухливу, живу
низку, мiж деревами гарно вирiзьблювалися летючi постатi коней, блискала
зброя, мальовничо промаював дорогий одяг. Видiння щезло, князь зостався
сам.
"Доки носити менi щодня думу в душi мо©й, журбу в серцi ио©м? Доки буде
пiднiматись ворог мiй надо мною?"_
Коснятин був сином Добринi, того самого Добринi, який кинув Рогнiду до
нiг молодого тодi князя Володимира i намовив того поглумитися над нею. Так
ще змалку Добриня залiчувався до ворогiв князевих. А що не застав його
живого в Новгородi, то ворожнечу свою мав перенести на сина Добринi
Коснятина. А той вiд батька перейняв зневажливу зверхнiсть до
Володи-мирового роду, хоч i ховав це за дбайливiстю й уважнiстю, найбiльше
ж - за хитрощами.
Добринi ображенi були князем Володимиром i обдуренi. Бо спершу
Володимир на знак вдячностi до свого уя, рiдного брата матерi сво╨©
Малушi, проголосив того князем у Новгородi, але згодом, коли довелося йому
розпихати сво©х синiв, .що ©х наплодив од незлiченних жон, то забув про
свою обiтницю перед Добринею i найменував князем у Новгородi свого
старшого сина Вишеслава. Дiяв тодi Володимир швидко й хитро. Найстаршому
синовi од Рогнiди Iзяславу, який мав би право сiсти на батькiв стiл у
Ки╨вi, подарував Полоцьк, мовби для того, щоб задобрити Рогнiду, насправдi
ж - вiдiбрав в Iзяслава всi сподiвання на повернення до Ки╨ва, бо Полоцьк
було проголошено князiвством самостiйним, незалежним од влади великого
князя. Iншим синам сво©м Володимир нагадував невтомно, що е вони лиш його
послушнi люди, i, щоб виказати свою необмежену владу над ними, роздавав ©м
удiли без видимого ладу, з просто© примхи. Другого по Iзяславу - Мстислава
загнав аж у Тмутаракань, тодi як несправжнього сина вiд Ярополково©
грекинi, Святополка, посадив у близькому вiд Ки╨ва Туровi: хоч Ярослав був
син вiд Рогнiди, а Святослав од Мальфредi-чехинi, та не Ярослава послав
батько в близькi Дерева, а Святослава, Ярослава ж, видно злякавшись його
книжно© мудростi, загнав аж у Ростово-Суздальську землю, за лiси й за
рiки, мiж чудь i мерю, мiж бродникiв, якi втiкали з усiх князiвств,
ховаючись од бояр, од переступiв i лихо© долi. Але бог не полишив молодого
князя i в тiй далекiй землi.
"Справедливiсть твоя - як високi гори, суди тво© - як глибiнь велика"._
Заврожа©лося на той час у Суздальщинi, i був хлiб дешевий, а вiд того й
сила князева зросла. Хлiб був дешевий один рiк i другий, i молодого князя
любили й величали, хоч i не його заслуга на врожай, але хлiб дешевий - i
вже любов звiдусюди, i жити любо, i сили дода╨ться й потуги. Ярослав iз
дружиною ходив на чудь i на мерю, вiдтiсняв ©х з лiпших земель, роздавав
угiддя сво©м поблнжчим людям; до нього стiкалися во©, Мужi знатнi й просто
голота, в нього мали притулок усi невдоволенi, вiн вивищувався над ними i
ставав небезпечним, може, й для самого великого князя. Але той пильно
стежив за синами сво©ми i вчасно помiтив Ярославовi гордощi. На той час
уже вмерла Рогнiда, а в Новгородi хитромудрi Добринi вкоротили вiку
слабодухому Вишеславу. I ось ще сани з мертвим Вишеславом тiльки вирушили
в сумну подорож з Новгорода до Ки╨ва, а вже Володимир покликав Ярослава до
себе i нарiк його князем Новгородським, тобто попихачем у Добринь, якi
однаково ж не поступилися б сво╨ю владою, хоч би Володимир прислав ©м
самого господа бога!
"Боже мiй, боже! Чому опустив мене-став оддалеки вiд рятунку мого, вiд
слiв мого стогнання"._
У Новгородi нiколи не зна╨ш, чи ти князь, чи не князь. Князевi належить
право суду, але на князiвському судi повинен бути посланець од вiча.
Судове мито дiлиться наполовину мiж князем i общиною. До всiх князевих
людей приставленi люди вiчовi. Князевi належить данина для прикорму дружин
i челядi, для виплати Ки╨ву й утримання княжого двору, але збирати все те
вiн повинен тiльки через новгородцiв. Посадникiв у пригороди посила╨
Новгород, i князь не може ©х змiняти. Взагалi нiкого не мiг змiстити без
згоди на те вiча, на якому збиралися всi ма╨тнi люди Новгорода: посадники,
бояри, тисяцькi, кiнецькi старости, купцi, боярськi послуживцi. Князь вiд
сво╨ю рукою дружину i все вiйсько, але починати вiйну без згоди вiча не
може. Князь повинен дотримуватися всiх старих i нових угод, укладених
Новгородом, i не заважати торгiвлi. Сам може торгувати, але не через сво©х
людей, а через новгородцiв. Не ма╨ права набувати земельнi угiддя й
будь-яку нерухомiсть анi собi, анi жонi, нi дружинi. Почувався непевно,
був просто тимчасовим гостем у цьому багатому й буйному мiстi, сидiв на
сво╨му княжому дворi або в Ракомi, яку отримав у дарунок од Коснятнна,
мiг, щоправда, вирушати в об'©зд земель i пригородiв, щоб вершити про©зний
суд, на який мав неподiльне право, але тим i обмежувалися всi його
самостiйностi.
На додачу до всього Ярослав ще мав хирляву, старшу за себе жону -
чеську князiвну Анну, з якою мусив одружитися за велiнням Володимира, що
тим самим забезпечував собi спокiй вiд найближчих сусiдiв. Анна не могла
звикнути нi до страшних морозiв, од яких лопалися дерева в пущах i лунко
гахкала перемерзла крига на озерах i рiках, наганяли на не© хворощi
затяжнi осiннi дощi, наводили сум розбагненi шляхи. Не було радощiв нi ©й
у цiй землi, нi Ярославовi од тако© жони. ╙диний син од Анни ╞лля теж рiс,
як i мати, слабосилий i нiкчемний. Серед рум'яних боярчат виглядiв якимсь
здохляком. А вже що казати про Анну в порiвняннi з бiлотiлими пишними
боярськими жонами, з жоною Коснятина, який слiдом за батьком сво©м
Добринею не гнався за високою породою, а вибирав жону по тiлу та вродi, як
отi найманцi варяги, що приходили на службу до Ярослава з-за моря з сво©ми
подругами - русокосими, мiцноногими красунями, про кожну з яких можна було
б сказати словами з псалтиря.
"Врода розлилася по губах тво©х"._
Князь був нещасний у всьому, але звертався тiльки до бога, до нього
самого:
"Споглянь на горе мо╨ i на труди мо© i прости всi грiхи мо©"._
Але й посадник Коснятин так само почувався зле. Був мовби й князь i
водночас не був ним. Бо ж Добриня, поки не присилано до Новгорода
Вишеслава, проголошений був за князя, I нiхто не вiдбирав того звання, яке
да╨ться назавжди, на весь рiд, на всi його колiна. Раз так, то й Коснятин
князь. Опрiч того, вважався двоюрiдним братом, браточадом, великому
князевi Володимиру - отже, князь? Але на мiсце Вишеслава прислано
Ярослава, який вважа╨ться князем Новгородським, хоч, властиво, е тiльки
племiнником Коснятиновим. Отож - хто вищий?
Вихiд був ╨диний, хоч i найтяжчий: спровадити Ярослава з Новгорода, але
так добре спровадити, щоб сiв той вiдразу на ки©вському столi за великого
князя, та ще й сiв за помiччю новгородцiв, за що мав вiддячити належно,
найголовнiше ж - вибратися звiдси назавжди i назавжди звiльнити Новгород
вiд присиланих з Ки╨ва княжат.
Коснятин сказав про це Ярославовi з сво╨ю посмiшкою на мальованих
червоних губах, але сказав не прямо, а наздогад:
- Новгородська земля велика й багата, але все вiдбира╨ в тебе, княже,
великий князь, батько твiй.
- Не все, зна╨ш добре, - вiдповiв Ярослав, - з трьох тисяч гривен
данини тисячу лиша╨мо собi.
- Ледве стача╨ на прокорм дружини, - пiдхопив Коснятин, - а подумай,
княже, якби ти мав ще й тi двi тисячi на додачу, що повинен ©х щороку
одсилати до Ки╨ва!
- Грiх iти проти отця свого, - суворо глянув на нього князь.
- Можна б потро©ти дружину, - вiв сво╨ Коснятин, - нiде нiхто не мав би
тако© дружини.
Ярослав одповiв йому словами з псалтиря:
. "3лоба його обернеться на головi його, i насильство його впаде на
тiм'я його"._
- Якщо чоловiк до тисячi гривен ма╨ ще двi тисячi,- засмiявся Коснятин,
- то вiн не ляка╨ться нiчого в свiтi! Прощавай, княже! Вклоняюся тво©й
мудростi!
Вiн бiльше не нагадував про цю розмову, але в кiнцi лiта, коли треба
було вiдсилати Ки╨ву щорiчну дань, Ярослав покликав Коснятина до себе,
довго ходив по просторiй гридницi, перемiрюючи ©© вздовж i впоперек, потiм
сказав:
- Довго думав я, довго й тяжко. I велю так: не давати гривен Ки╨ву.
Коснявин мовчав, зляканий i зрадiлий. Тодi Ярослав пiдiйшовзоке нього
впритул, взявся за коштовне корзно, мовби хотiв труснути посадника за
груди, але тiльки потримався, похмуро молвив:_
-_ Споряджай слiв до князя Володимира з цi╨ю вiстю!
A сам вiдправив певних людей до варягiв, прикликаючи до У$ебе на службу
найславнiшого з них - Еймунда.
"Не згадуй про грiхи молодостi мо╨©, нi про переступи мо©, гадай мене
по благодатi тво©й, задля доброти тво╨©, господи!"_
Ще довго сидiв Ярослав над озеречком, ноги йому зовсiм коцюбли в
просиненiй першими осiннiми прихолодками водi, а вiн уперто не помiчав
того, ворушив губи в молитвi, загинав iльцi на руках, перелiчуючи всi
грiхи, неправди й кривди, заiнi йому, його матерi, його сестрам i братам
батьком ©хнiм, iиким князем Володимиром.
Неподалеку мiж деревами знов замаячили верхiвцi. Поволi ©здили його
тiлохранителi - варяги Ульв i Торд. Десь весь час кружляли довкола,
вiдiгнанi князем, звиклi до його незваних примх, але не втерпiли, вирiшили
навiдати свого хлiщя. Iншим разом Ярослав би втiшився вiрностi сво©х
панiв, йому подобався мовчазний Ульв, що, мабуть, на смiх а одержав iм'я
славетного скальда, про спiвучiсть якого вiдано в пiвнiчних краях легенди;
розважав князя i Торд, помолодший за Ульва, головне ж - балакучий
безмiрно, валачки його зводилися завжди до того самого: до дiвчат, з яких
вiн чомусь особливо вирiзняв неодмiнно бiлявих i тонконогих i часто навiть
ганявся за ними по новгородських вулицях, за що новгородцi недвозначно
обiцяли поперебивати Тордовi ноги.
Але нянi князевi не хотiлося бачити варягiв. Вiн махнув ©м рукою, щоб
©хали геть, тi слухняно завернули коней, знову зникли в перелiску.
I ще й ще сидiв Ярослав над озерцем, перешiптуючи слова з священних
книг i вiдчуваючи таку холодну самотнiсть, хоч вiзьми та в воду.
Прив'язаний до найближчо© берези князiв кiнь тихо поскубував траву,
iнодi скидав голову, прислухаючись до лiсу, так нiби ждав повернення ото©
гарно© низки верхiвцiв або хоч двох вершникiв-варягiв, знов виловлював
м'якими губами трохи згiрклу передосiнню травицю, а коли вже нiчого було
бiльше вигризати, застояне тупнув копитом, голосно заiржав, нагадуючи
хазя©новi, що вже час ©хати або слiдом за ловцями, або й просто собi
додому.
Тодi Ярослав пiдвiвся, труснув одним чоботом, другим, пересмикнув
плечима вiд холоду, загнуздав коня, пiдтягнув попругу, молодо скочив у
високе поцяцьковане сiдло, смикнув за повiд, не розбираючи навiть, за який
- за правий чи за лiвий, бо куди ©хати, куди скакати - Ярославовi було
однаково.
Кiнь радо зiрвався з мiсця, понiс князя помiж деревами, вибираючи вже
на свiй конячий розсуд вiльнiший простiр. Ярослав i далi був задуманий, i
далi ворушилися його уста в молитвах.
"Лице мое запалося вiд смутку й постарiлось задля всiх ворогiв мо©х"._
А кiнь, не спонукуваний i не гнаний, сам наддав ходи, полетiв i геть
божевiльне; перед очима князя перестрибували бiлi береза й замшiлi вiльхл,
чiпкi чагарi лише здалеку намiрялися сво©ми колючими вiтами i безсило
вiдскакували в боки, м'яко тупотiли по зеленому моху хiнськi копита, туго
бив у обличчя, лоскотав бороду вiтер, аж ставало весело Ярославовi, i вiн
уперше за сьогоднi посмiхнувся i згадав, що молодий ще зовсiм - тридцять i
п'ять лiт якихось, i аби не князiвська поважнiсть, то гукнув би оце на
весь лiс, i -пiдвiвся б у стременах, i...
Збоку, на галявинi, щось майнуло, див©iо-бiле й бентежне, князь рвонув
повiддя, на всьому скаку зупинив коня, повернув його назад, до галяви, але
там уже було порожньо. Може, здалося? Мана? Ярослав кинувся в один бiк, у
другий. Гнав коня просто на кущi, трiщало пiд конячим черевом, хльоскало
князя вiттям, нарештi, вирвалися на вiльнiше мiсце, князь розпалено зирив
сюди й туди, сам не знав, чого шука╨, за чим женеться, знову кинув коня
наперед, проскочив перелiсок i тiльки й угледiв на протилежному кiнцi
ново© галявини, як метнулося в гущавину щось звабливе, вiд чого кров
князевi вся зiбралася в серцi й глухо, загрозливо заклекотiла. Був ловцем
на звiра, а мав стати ким? Вiдчайдушне погнав коня туди, але змушений був
спинитися перед непролазною стiною хащiв, тодi зiскочив на землю i, нi про
що не дбаючи й не думаючи нг про що, мов одурiлий юнак, полiз_ у кущi, в
гущавину. Мав наздогнати, хоч би там що!
"В тiснотi робив ти менi простiр"._
Але це була остання згадка про бога. Далi не було кi богiв, нi бiсiв,
не було нi турбот, нi клопотiв, нi зненавистi, нi бiдкання, а тiльки те,
за чим гнався, що хотiв допасти, мати в сво©х руках, щоб глянути зблизька,
дихнути того лринадливого духу.
Ламав кущi, мов дикий тур, проламувався наперед з вiдчайдушною силою,
весь налився темною силою - в руках, у тулубi, в ногах, колись таких
немiчних i калiчних. I нарештi побачив знову попереду бiле маево, гукнув
охрипло, здавлено:
- Стiй!
Воно бiгло далi, не зупинялося, не озиралося.
- Стiй!
Втiкало, мовби й не чуло. Бiгло легко, не торкалося землi, летiло помiж
кущами, вже випурхувало на вiльний простiр, який бiлiв помiж березняками,
саме бiле й нiжне, як береза.
- Стiй, бо вб'ю!
Аж тодi стадо злякане, i вiн набiг на нього загрозливий, задиханий,
зачамрiлнв, озвалася в ньому батькiвська кров, загримiла в ушах,
завирувала звихреними колами перед очима;- i отут, ще не розбираючи, що й
до чого, ще не вiдаючи, що з яим, Ярослав за найкоротшу мить збагнув i
зрозумiв свого непутящого батька, вперше за сво╨ життя йому вiдкрилося те,
що, мабуть, не раз i не десять разiв переживав колись Володимир, i Ярослав
пробачив сво╨му батьковi все лихе й недобре, виправдав усi грiхи його. I
все те - лиш за один доторк до тiла, що в кожнiй сво©й найменшiй малостi
було, мов божий дарунок. Перед ним стояла задихана, розметана вiд довго©
втечi дiвчина. Неначе вибiгла з дивно© казки. Або: якби лiс, з усiма ,
сво©ми пронизливими пахощами, э своего неповторного, вiчною свiжiстю й
бадьорiстю, з сво©ми буйними соками мiг перевтiлитися, скупчитися в
однiй-╨динiй iстотi, то саме отака дiвчина могла б бути його породженням,
але тодi лiс мав би зникнути, вiд нього б нiчого не лишилося, вже
витрачене було б на оце створiння. Однак лiс жив i далi, а в ньому
знайшлося для князя вриголомшливе чудо, перед яким, власне, й не було нi
князя, нi iншого чоловiка з його клопотами, трудами й неспоко╨м, а ста"
знетямлений, задивлений, овдниений вiд .усiх складностей свiту, i якби мiг
укласти всього себе в один вигук, то вигук був би хiба що таке: "О велика
мудрiсть сущого?" Вже Ярослав нездатен був нi мовити, нi бодай ворухнути
князь. Не одтав одягу на дiвчинi, не запримiчав на нiй нiчого,нi зажував
нiчого, не мiг би навiть сказати,чи висока вона, хоч i дивився на не©
згори вниз, не мiг би визначити, вродлива, чи просто приваблива, не знав,
чи русява, чи чорнява, вiн просто вiдчував усю ©© в ©© цiлостi, вiя дихав
нею, бачив же тiльки обличчя, та навiть i не обличчя, а шкiру, власне, й
не шкiру на обличчi, а якусь незвичайну свiжiсть, незайманiсть, чистоту,
вiд яких зайшлося йому серце i свiт iшов обертом дедалi швидше й швидше.
Мов слiпий, простягнув вiн обидвi руки, повiльно, несмiливо, жебруюче.
╙диний доторк мав порятувати його вiд усiх нещасть, вiд найбiльшого лиха,
тiльки один доторк, ось так почина╨ться й так кiнча╨ться свiт, а бiльше
лема нiчого, i не повинно бути, i нiчого бiльше й не треба - в цьому
найбiльша мудрiсть; i як добре, що чоловiковi все ж таки вiдкрива╨ться,
хоч i пiзно iнодi, ця велика правда, яку так добре знав його батько. О
князю Володимире, прости свого нерозумного сина! Не судiть i не судимi
будете! А нинi тiльки мовчазний доторк до цього чуда - i вмить щезнуть усi
незгоди, i в душi озветься смiх, буйнощi заллють усе тiло, як ллються
звiдусюди в лiсi пронизливi повiви живого духу!
Його руки поволi допливали до бiло© постатi, вiн бачив тепер не саму
тiльки непередавану свiжiсть, його вразив вогонь i розум у ©© сiрих, чорно
розiскрених очах, але це сталося згодом, пiзнiше, тодi, як вона вiдiпхнула
його руки, коли вiн усе ж доторкнувся хоч ©© руки, вiдчув кiнцями пальцiв
усю ©©, ще бiльше зшаленiв, але водночас мовби найшло на нього прозрiння,
i вiн побачив тодi ©© очi, ©© губи, побачив ©© всю - невисоку, щедротiлу,
в простiй полотнянiй одежi, а ще побачив ©© шию, довгу й нiжну, у широкому
вирiзi грубо© сорочки, i йому захотiлося припасти до то© ши©, якраз там,
де вона виставлялася з грубо© тканини, i вiн незграбно похилився, так нiби
й досi залишався малим калiчкою, який непевно стояв на ногах, висока
дорога шапка заважала йому, i вiн шваркнув нею об землю, його кругла
ромейська борiдка теж була не до ладу, тож князь скособочився, наставляючи
бороду набiк, але всi тi митт╨вi приготування звелися на нiщо, бо дiвчина
знов м'яко, але вперто вiдтрутила його, цього разу сказавши тихо, без
гнiву:
- Ану ж бо не...
Вiн став геть безпорадний. Хотiв би й заплакати, але давно розучився,
став би на колiна, але звик ставати на колiна лише перед богом i не знав,
чи зарадить тут цим ставанням, бо ж дiвчина була для нього вище за бога i
за все, що було й чого не було. Вiн мовчки похилився на не© всiм сво©м
тiлом, майже падав, мов пiдтятий бажанням, i вона знов наставила навпроти
сво╨ дуже плече, стримала його падiння, знов мовила:
- I чого б я ото?
Говорила, мабуть, бiльше для себе, бо вже встигла зауважити, що вiн
нiчого не чу╨, нездатен нi на мову, нi на слухання, знала, що й утекти
тепер би могла вiд нього легко, бо не спромiгся б той на погоню, але не
втiкала i не вiдступала вiд нього, стояла так само майже впритул, як стали
вони спершу, i вiяла на князя чарами свого тiла, каламутила йому розум i
душу, отруювала його темною звабою, i в невинному розхилi ©© уст не
почувалося, що чинить те навмисне,- просто виходило само со бою, може, ©й
теж було любо, а може, гарно було вiд незвичностi пригоди.
Вiн знову схитнувся вже на другий бiк, i тодi вона, видно схаменувшись
нарештi, може запримiтившi© його дорогi шати й здогадавшись, що мав справу
з непростим чоловiком, вiдхитнулася вiд князя, ступнула двiчi назад тан,
що Ярослав, не знайшовши опори, заточився i мав би впасти, якби' дiвчина
вчасно не пiдтримала його, але вiн все ж таки умудрився налягти на не©
всi╨ю своею вагою i повис на плечi в незнайомо©; вона одпихала його
чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, пiдстрижена по-ромейському
борода лоскотала ©© шию десь за вухом, дiвчинi було й лячно, i смiшно
трохи водночас, вона таки спромоглася вiдiпхнути дивного нападника,
вiдскочила вiд нього, гукнула крiзь смiх:
- Ой набрид!
- Ну, - пробурмотiв нарештi Ярослав, - навiщо?
- Звiдки такий узявся! - поправляючи на собi сорочку i i благеньке
корзно, скривила губи дiвчина. - Ганя╨шся тут по лiсi.
Вiн знову мовчки пiшов на не©, але вона вже остаточно оговталася,
вхопила з землi ломаку, замахнулася:
- Не пiдходь, бо!..
Очi ©й смiялися, видно, сама розумiла, який безглуздий ©© захист вiд
дужого, озбро╨ного мечем i мисливським ножем чоловiка, ведмежу силу рук
якого вона вже встигла вiдчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим
чоловiком безмiрно.
- Тiльки ступни - кричатиму!
До кого? Кому? Це ©© не обходило. Повинна була викласти все, що мала
для власно© оборони, мерщiй висипати на безтямного чоловiка, перш нiж той
схаменеться i перестане бути таким нiкчемним тюхтi╨м, яким показав себе
ось зараз.
- I забирайся звiдси! - додала ще смiливiше.
У князя пройшло перше запаморочення, його тiпала мовби лихоманка,
вiдчував, що будь-якi переговори безглуздi, але не мав нiчого лiпшого,
тому вдався до вмовляння:
- Ну нащо ти так?
- А ти нащо?
- Я... ти... як тебе звати?
- Старий будеш! Повинна б... А нiчого я не винна! Та ти слухай... Не
хочу слухати!
- Ну... - Вiн не знав, як до не© й пiдступитися, - Ти зна╨ш, хто я?
- Не хочу знати!
- Можеш хоч здогадатися.
- Не мала клопоту!
-- Але ж я для тебе мiг би...
- Сама все можу!
Вiд не© вiдскакували всi слова: нi погроз, нi обiцянок для не© не
iснувало.
- Все ж таки як тебе звуть? - спитав вiн, намагаючись посмiхнутися. - Я
- Юрiй. А ти?
- А я - ось вона!
Дiвчина випнула повнi груди пiд полотняною сорочкою, вихнула стегнами,
©© тiло вiльно ходило пiд широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася
темна хвиля, вiн рвонув з пiхов меча, доскочив до дiвчини, захрипло
вигукнув:
- Кажи, бо потну?
Вона злякалася навсправжки, очi ©й розширилися, чорнi iскорки
повистрибували з них геть, лишилася тiльки безмежна сiрiсть, дiвчина
наставила руки, так нiби могла ними захиститися вiд меча, слухняно
прошепотiла:
- Забава.
- Що? - кинувши так i не видобутий меч назад у пiхви i хапаючи ©© мiцно
за плечi, поспитав Ярослав. - Що?
- Звуть мене так. Забава.
- Чому так?
- Батько так назвав. Ми в лiсi живемо, самi. Нiкого -довкола. Як
народилася, то була для нього забавкою.
- А нинi що?
- I нинi.
- Чому так до мене? Зна╨ш, хто ╨смь?
- Не знаю.
- То й лiпше. Вподобав я тебе вельми.
- Ну, - вона вив'юяилася з-пiд його рук, вiдскочила набiк, - ©дь собi
далi, поки я тебе не знаю.
- Повинна спiзнати.
- А не хочу.
- Я для тебе все зроблю.
- А що ти для мене зробиш?
- Ну... - Князь знiтився: бо й що мiг для не© зробити. - Бояринею тебе
вчиню!
- А не треба менi бояринi!
- Що б тобi треба?
- А нiчого!
- Ну, не втiкай вiд мене.
- А ги не пiдходь.
На Ярослава знов напливала темна лють. Навiщо зачепився з цi╨ю дурною
розмовою? Треба було вiдразу зiм'яти, згнiтити, треба було, треба... ох!
Вiн сказав благаюче:
- Прошу тебе вельми. Постiй лиш коло мене. Трохи.
- А ©дь собi, - сказала вона жорстоко. - Он тебе шукають.
Справдi, вiддалеки чулися крик, заiржали в лiсi конi, вiдгукнувся до
них князiв кiнь.
- Побачать тебе тут - буде тобi, - мигано посмiхнулася Забава.
- А я не боюся нiкого, - сказав вiн, мой останнiй хвалько. - Я над ними
всiма, а не вони надi мною. Ну, то пiдiйдеш?
- Не хочу.
- Тiльки потримати тебе за руку,
- Чого захотiв.
- Аго-ов! Княже! - зачувся за гущавина и Косняганiв могутнiй голос. -
Княже Ярославе!
В очах Забави промайнула заншаденiсть._
-_ То ти - князь?
- Князь. Iди до мене.
- Якщо князь, то й ще раз можеш при©хати! - вона засмiялася й кинулася
в гущавину.
Тiльки й слiду.
А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися лсрiзь чагарi
посланi Коснягином ловцi й варяги.
- Чого претесь! - гримнув на них Ярослав, а Коснятинбаi, коли вийшов до
коней, сердито мовив: - Вiдвикай зирита за князем. Негоже чиниш.
- Злякалися за тебе, свiтлий князю, - дикувато мовив Кослятии.
- Не маленький, сам собi зараджу. Обдумав усе нинi. Веля кувати мечi та
списи i возити стрiлу i ио иригородах, щоб готували бо©в на весну, йтиму
на Ки©в._
Вiн махнув верхiвцям, щоб вiдстали, подимили ©х з Коснятином на самотi,
продовжував:
- А взимку до©деш за море до свейського царя. Чув я - дочка в нього ╨
вельми гарна. Висвата╨ш за мене, бо вже два лiта, як моя Анна, царство ©й
небесне, покинула меие i перейшла в божi чертоги, а менi на цiм свiтi
гяжжi а самiтно.
- Яз тобою, княже, - нагадав Коснятин.
- Ти не в лiк. Грубий еся й плотояден.
- Зобиджа╨ш мене, князю. А я ж для тебе...
- Знаю. що ти для мене. Все Людське естество для мене вiдкрите, нiщо не
хова╨ться вiд очеi мо©х. Раз я на отця свого пiднявся, то вже...
- Отець твiй погряз у грiхах, в бiсiвськiй духотi...
- Отець мiй старий уже чоловiк i великiй чоловiк. Нiхто йому не
дорiвня╨ться. А грiшнi всi ми суть кожен народжуе. Возятн стрiлу -
новгородський зiичад, який взятав оголонення вiйва╨ться з бiсами i живе з
ними, а до бога йде все життя. Але ж чи Дiйде?
Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове
знетямлення.
"А знав би ти ще про Забаву!" - мстиво подумав вiн, а вголос поспитав:
- Хтось тут стереже тво© ловища?
- ╙ тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй i гультяй
страшенний. Сьогоднi й геть зник десь. Через нього й не вполювали нiчого.
Марно про©здили.
- Невмiлi ловцi. А .тому тво╨му - треба б помiчника.
- Обiйдеться. Зледащiв i без помiчникiв, а дай - то й геть
розбеститься! Простий люд треба тримати в руках!
Князевi так i наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко
вiдiйшов од простого люду, власне, боярин тiльки в першому колiнi, але
вирiшив за лiпше змовчати, бо вже не хотiлося нi про що мовити з
посадником, знов вiн увесь був поглинутий солодкою каламуттю згадки про
Забаву, кинув би знову все й подався в хащi, щоб розшукати оту, з
розiскреними сiрими очима, з щедрим тiлом, що буйною хвилею ходить пiд
широким простим одягом. Але посадник не вiдав, що дi╨ться в князевiй душi,
вiн по-сво╨му витлумачив оте Ярославове сидiння край озера та пiзнiше
блукання самотою по лiсу: видно, князь тяжко й довго думав про свою
необачну вiдмову сплачувати данину Ки╨ву, мабуть, карався, що постав
супроти рiдного батька, проти великого князя Володимира, проти якого нiхто
не мiг вистояти, навiть самi ромейськi iмператори запобiгали його милостi.
Та вже раз надумався Ярослав ще й iти на батька свого вiйною, то не слiд
було знехтувати цим намiром, хоч i вiрити митт╨вому спалаху Коснятин теж
не мiг, бо знав, як часто Ярослав вiдходить од сво©х намiрiв, охоловши й
розваживши все заново...
- Вiче треба збирати задля вiйни, - сказав посадник обережно.
- А збирай, - байдуже вiдгукнувся князь.
- Коло Софi© чи на княжому дворi?
- Збирайтеся на Софiйськiй сторонi. Негоже менi пiднiмати вiче проти
отця свого. Та й натурчали вже менi повнi вуха сво©м криком новгородським.
Вдарив коня, вiдскакав од Коснятина. Вiддалявся од мiсця, що стало для
нього найблагословеннiшим, а волiв би вернутися назад, знову знайти Забаву
- ще й досi чув ©© голос, дзвенiли йому останнi слова визивно й обiцяюче:
"Якщо ти князь, то й ще раз можеш при©хати..." Можеш при©хати, можеш
при©хати...
Повернувшись на княжий двiр, Ярослав звелiв одслужити в двiрськiй
церквi вечерню. Довго стояв навколiшках серед темно©, ледь освiтлювано©
благенькими вогниками свiчок церковцi, просив прощення в бога, звертався
подумки до отця свого, до покiйницi матерi i до покiйницi жони, яка лежала
десь у дубовiй корстi в дубовому ж соборi Софi© на тому боцi Волхова, i
якщо вийти оце з церковцi й стати на березi тихоплинно© тьмяно© рiчки, то
вгада╨ш у темнощах софiйський пагорб за Волховом, а на пагорбi -
тринадцятиглаве диво, возведене за велiнням князя Володимира в рiк, коли
хрестив вiн сво©х синiв у Ки╨вi i киян, вгада╨ш, але не побачиш, бо ночi
новгородськi восени темнi й непрозiрливi, то тiльки в Ки╨вi були колись
ночi, що свiтилися, i з ки©вських гiр видно було в далекi свiти, i малому
Ярославу вiдкривалися в тi ночi найдальшi землi з кедрами й оливами,
розстилалася пустинь з подвижниками й великомучениками, поставали
невмирущi геро©, йшли до нього крiзь тi просвiтленi ночi мудрецi з
найдавнiших давнин, бiлiли мармуровi городи, храми, саркофаги славетних
царiв i войовникiв. Бачив вiн це все й звiдси, з-над берега темного
Волхова, з-за болiт i лiсiв, летiв через бездорiжжя й непрохiдь силою
сво╨© уяви, свого духу. О могуття духу людського, просвiтленого книжною
мудрiстю, вознесеного високими iстинами!
А коли вийшов з церковцi, де ждав його вiрний во╨вода Будий (князь
молився завжди самотньо) з двома варягами, пiтьма нахлинула на нього, мов
чорна вода, i не смолоскипи, несенi челядинцями по боках, просвiтлювали
чорноту князевi, не свiтлi iстини, про якi думалося в молитвах, - нi! -
солодкою маною напливало на Ярослава Забавнне лице, в усьому торжествi
його свiжостi й молодостi, i князь несмiливо проводив рукою поперед себе,
мовби прагнув одiгнати видиво, а Будий витлумачив те по-сво╨му, вирiшив,
що князь нiкого не хоче пускати перед очi, i тому, коли в переходах до
князiвських поко©в траплявся хтось з челядi, проскакувала товста ключниця
або лопотiла босими ногами молода служебка, во╨вода, що торував шлях до
княжо© опочивальнi, тупав сво©м величезним чоботом, гнiвно сичав:
- А геть менi з-перед очей!
До глупо© ночi в опочивальнi у Ярослава горiв трисвiчник. Князь читав
священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, i очi його мимоволi
наштовхувалися на рядки:
"Слухай, дочка, i глянь та_ й прихили ухо твое i забудь про нарiд твiй
м батька твого!_
I буде люба врода твоя царевi; якщо вiн Господь твiй, то поклонися йому
чесно."_
Вiн повертався назад, вичитував слова для пiдкрiплення сво©х. великих
замiрiв, прагнув одiгнати вiд себе су╨тне: "Прив'яжи, лицарю, меча слави
тво╨© i величчя твого. I в потун тво©й iди щасливо задля правди, i
лагiдностi, i справедливостi..."_
Очi ж самi перебiгали нижче i вичитували те, в бажаннi чого сам собi
боявся признатися:
"У пишних шатах поведуть ©© до царя..."_
Заснув князь перед самим свiтанком i чи й спав чи й не спав, а ще й не
еiрiло, розколошкав усiх челядинцiа знов стояв навколiшки посеред тривожно
темно© церковки спухав заутреню, перебирав у головi слова:
"Поспiши, воссядь на колiсницю заради iстини, покiрливостi й правди"._
Зранку почалася справжня осiнь. Мiж темним Небом i темною землею
провисли важкi водянi запони, якось би в один день виповнився загрозливо
Волхов, понабухали руча© потемнiли лiсовi озерця, захлющало в пущах i
багнах, Поналивалися всi щонайменшi внямки й заглибини, але не радiсна
прозорiсть i. ласкавiсть жила в тих водах, як то бува╨ повеснi а похмура
стривоженiсть, чи то викликана передчуттям довго© холодно© зими, а чи,
може, настанням пори майже цiлковито© вiдiрваностi Новгорода вiд усього
свiту. Справдi-бо: порозпливалися й тi непевнi дороги посеред лiсiв i
болiт, якими з горем-бiдою добиралися влiтку до Новгорода купцi,
непрохiдними ставали волоки помiж рiками й озерами, вже не видно було на
широкому Волховi рiзнобарвних парусiв, не випрасовувалися там сво©ми
гнутими носами лодь©, не вертiлися помiж них учанц мокло пiл дощем на
колись галасливих пристанях-вимолах. Покинуте начиння, ще подекуди
вивантажувався який-небудь зацiзнiлий вiдчайдуха купець, який привiз
кiльканадцять бочок рiдкiсного фрязького вина, бiгав во слизьких
дерев'яних мiстах пристанi, ловив за воли збайдужiлих вантажникiв, благав
обiляв погрожував.
Ярославовi не сидiлося на княжому дворi. Зраиая велiв сiдлати коней, у
супроводi почту починав об'©зд города Ддщ шмагав немилосердно i князя, i
його супровiд. Дерев'яцi кругляки отоними мощено вулицi, ослизли так, що
падали iнодi навiть кованi конi, подекуди кругляки порозходилися, в
утворених промiжках збиралася брудна вода, звiдти чвиркало багном коли
попадало туди кiнське копито, по обличчях ©здцiа, спливали патьоки бруду,
грязюка лiпилася на коштовну одiж, залiплювала дорогу зброю, але Ярослав
того не помiчав, ©хаа попереду на нього не бризкав нiхто, навиаки, його
кiнь обкувуцац заднiх цiлимн потоками холодно© брудно© води, а князевi ьсе
нетеопе-ливилося, вiн пiдганяв та пiдганяв коня, хотiв устигнути успеть
добачити все самому, перевiрити, помацати рукам, пересвiя'итися.
Бо якщо встигли пробратися крiзь негоду його вирпи i нести до князя
Володимира вiсть про сминову невоколу й хвадьство, то не лишить Ки©вський
Великий князь без вiдплати б покари такий свавiльний вчинок, збиратиме
вiйсько да укятиме припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород з якого
колись сам вирушав на боротьбу за ки©вський стiл.Вiн зна╨ цiну цьому
великому городу, зна╨, як полюбляють випихати звiдси ки©вських прийшлих
князiв, не зупиняючись яi перед чим; тодi Володимира намовили виступити
проти рiдного брата Ярополка, тепер пiшли ще й далi, вже поставивши енна
проти рiдного батька, - i все те, аби лиш вивiльнитися з-пiд чужо© оаiки,
жити самим, володiти сво©м городом, сво©ми багатствами, угiддями, людом.
Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах ие вiдлучався од князя,
завжди був или ньому, ще тодi, як Ярослав вершит свою ранiшню молитву, вже
ждав князя коло виходу з церква, прискакавши иа цей бiк Волхова з далекого
Неревського шиця, де мав свiй двiр, оадьоро мокнув пiд дощем, жартував,
сам розкотисто смiявся на сво© жарти, був завжди мовби скупаний у молоцi -
пещено бiлий, червоногубий, а здоров'я в ньому так i двигтiло.
Виходив iз церквя князь, був сiрий ва обличчi, тiльки тьмяно червонiв
йому великий набряклий нiс, ваяитi каламуттю вiд недосипання очi
перебiгали з заводiяцько© мармизи Будия на годоване посадникове лице,
iнодi князь не витримував i вiд споглядання цих двох веселих людей сам
посмiхався й закликав ©х на ранкову трапезу, але частiше набурмосено
проходив нова них, велiв подавати коней i метався по городу до самого
обiду, так i не маючи рiсочки в ротi, доскiиуючись до всього, недовiрливо
приглядаючись до посадника, який тiльки згортав з обличчя брудну воду, бо
вважався завжди чистуном, та щосяля бадьорився перед сво©м зверхинком:
- Все йде на лад, мiй князю! З божою жiччю, князю!! ╞здили на
Плотницький кiнець, де пiд довгими навiсами умiлi майстри робили лодь© для
походу. На Загородсьхому кiйдi, де серед кривулястих, вщерть залитих
рiдкям багном вуличок кояi брьохали по саме черево, квязь дивився, як
сукяадннки варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолицi вiд
кiптяви ковалi кують мечi, списи, рогатий. Скрiзь, де з'являвся князь,
при╨днувалися до нього кiивськi старости з тисяцькими й сотниками; якщо
Ярослав хотiв що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю
вискакував староста або тисяцький i випереджав князя у його намiрi,
Косиятин незомiтно всмiхався пiд дяшйим русявим усом, а Ярослав ще бiльше
темнiв лицем, супився, але не мовив нiчого, повертав коня, ©хав далi.
Коснятин показав князевi готування даруизгiв для свейського короля, щоб
прихилити його серце i серце його доньки ©нгiгердя до Хольмгардського
конунга Ярислейфа. У довгих великих тоболах складено було найлiпшi
двiнськi хутра: чорнi куди, соболi. бобри, веретища з нiжного козиного
пуху, рiзнобарвяяй тiм сво©х) власного виробу i привезення аж вiд
сараошгiв, В копиники готували краску рибу, в солярнях складах дiжечки й
цебрики просолених лососiв, привезе олоччя,_ могутню рибу, яка ловиться
тiльки в крижанiй. Ее наймiцнiшi сiтi, да╨ться до рук лише вiдчайдухам
ринвам, яких, мабуть, нема╨ нi в якiй землi, окрiм землi Новгородсько©.
Були ще там фландрськi сукна i ромейськi паволоки, були мечi! з
дорогими рукоятями, з пiхвами, обсипаними коштовними каменями, були
вiзантiйськi ларцi з слоново© кiстки i сiрiйськi склянi кубки, дивно
здобленi крилатими кiньми, був полив'яний посуд, привезений з Ки╨ва, а
може, й з само© Болгарi©, але ж не було нiчого новгородського!
- Не бачу нашого нiчого, - повернувся князь до Коснятина. - Чи й не
готу╨ш, посаднику?
Хитрий Коснятин вдав, нiби запитання Ярославове застало його зненацька,
розвiв руками:
- Та ми ж... Та бач... Хiба, може, в ковницi якiсь там набищицi...
Добре вiдав, як полюбля╨ князь одвiдувати свою ковницю, i вже
заздалегiдь пускав попiд пишним усом усмiх задоволення.
Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укрiплень.
Мiстилася, щоправда, на княжому дворi, коло самого Волхова, але сама по
собi теж була двором, оточеним високими стiнами з мiцних дубових колод, з
двома великими надворiтнiми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу
на той заповiтний двiр пильнувала вiрна сторожа з варягiв, яким Ярослав
довiряв найбiльше, там вони й жили у великiй i теплiй хижi, прибудованiй
майже до самих ворiт. Далi на не досить просторому дворищi розташовувалися
низькi, вкопанi в землю мало не по саму покрiвлю комори, а за ними
височiла довга дерев'яна будiвля, верх яко© правив за житло для княжих
умiльцiв, а пiдклiть була власне ковницею.
Роздiлена дерев'яними перегородками на неоднаково© величини примiщення,
пiдклiть мiстила в собi все потрiбне для перетворення простих виливкiв
золота чи срiбла на коштовнi гривнi, пречудовi прикраси, посуд, а то й
просто собi химернi дрiбнички. Прокопаний од Волхова канадець, пущений
просто в пiдклiть, постачав необхiдну тут воду, для свiтла не шкодовано
воскових свiчок, але тим i обмежувалися всi розкошi для людей княжо©
ковницi. Тут панували суворi правила; коло входу до пiдклiтi вдень i вночi
стовбичили суворi варязькi во©ни з оголеними мечами, анi ввiйти, анi вийти
без дозволу тiуна, якого прозвали Золоторуким, нiхто не мiг, люди сидiли в
тiснiй, задушливiй, мокрiй пiдклiтi з раннього досвiтку до пiзньо© ночi,
там отримували харч, там мали й короткий денний спочинок; якщо випадала
коли вiльна хвиля, роботи завжди було зава-помi розтоплювали золото й
срiбло в тиглях, виливали з нього то сосуди, то гривнi, то княжi
забаганки: сьогоднi - лютого звiра на пiдставцi, взавтра - ошатну дiву
небачено© краси, позавтра - якогось святого або во©на. Золотоковцi кували
хитромудрi вериги-чепи, якi прикрасять груди князям чи во╨водам, чеканили
на тонких стiнках ковшiв i чаш зображення птиць, риб i звiрiв, однi
виковували з чистого золота гарнi ковчежцi, якi потiм прикрашалися
рiзнобарвною емаллю, другi виводили тонкi вiзерунки на срiбних
релiкварiях, ще третi ламали голову над жiночими прикрасами:
сережками-колтами, наруччями, гребенями, - i кожен намагався створити щось
таке, чого ще нiхто не творив i не бачив, кожному хотiлося бодай на
недовгий час опинитися у вiльному свiтi краси, викликаному власною уявою,
вiдчути себе неподiльним володарем, паном, вiльним у всьому, бо справжню
волю да╨ тiльки роблена тобою робота, яку здатен виконати один ти у цiлому
свiтi.
Ярослав з почтом за©хав на двiр ковницi, але в пiдклiть взяв з собою
лиш Коснятина. А сво©м варягам-тiлохранителям, та навiть Будиiо махнув
рукою: залишайтесь на дворi. Во╨вода засмiявся:
-- Бо©шся, князю, щоб не напхав я за пазуху золотих гривен? А таки
правда: пазуху маю широку! Го-го!
Золоторукий низько вклонявся князевi, стоячи посеред двох варягiв з
оголеними мечами. Так нiби приречений на страту вимолював собi прощення.
Але враження це пропадало, як тiльки хто придивлявся до обличчя
Золоторукого. Худе, кiстляве, вилицi пiдпирають очi двома рiзкими дугами,
зуби майже завжди в хижому ошкiрi з-пiд сизо-чорних вусiв, так само
сизо-чорне, масне на вид волосся кучмиться на головi, яка, певно, нiколи
не зна╨ шапки, а з-пiд того волосся гостро зблискують очi, пронизливi й
несамовитi, - кожен розбiйник радо згодився б мати такi очi.
Найдивнiше ж починалося тодi, коли Золоторукий починав говорити. Вмить
щезала його бандиткуватiсть, що так гостро просвiчувалася в поглядi,
несамовитiсть поступалася мiсцем нерiшучостi, голос вiн мав лагiдний,
добрий, вiчнi сумнiви щодо викiнченостi й досконалостi ввiрено© йому
роботи терзали Золоторукого; якщо вiн навiть показував князевi рiч, що ©©
не знайти в усьому свiтi, то й тодi вiн тикав i микав, злякано щулився,
так нiби ждав прочухана, мерщiй бурмотiв:
- Аби ж воно та щоб не оте... та якби ще...
А сам же був талановитий, як чорт, умiв, може, найбiльше з усiх сво©х
людей. Ярослав узяв його з Ки╨ва ще молодим, возив з собою до Ростова,
потiм привiз i сюди, до Новгорода, бо любив себе оточувати гарними речами,
а Золоторукий знався на цьому. Текла в його жилах кров не тiльки руська,
малося там щось i вiд степовикiв; батько його, втеклии вiд боярина з-пiд
Чернiгова, в сво╨му бродництвi напоткав десь печенiзьку красуню, з якою
вчинив грiх, а потiм утiк з нею на Дунай до болгар, звiдки перемандрував
до угрiв,_ десь заплутався в збройну сутичку, попав до одного володаря в
полон, до другого, аж поки опинився в Ки╨вi, вже в похилому вiцi, без
дружини, яка не витерпiла неволi й померла, зате з сином, у якому змiшана
кров вибухнула незвичайним умiнням до золотого й срiбного дiла.
Отож Золоторукий давно знав князя, зяав його звички, вмiв завжди
прийняти Ярослава в ковницi саме так, як тому бажалося.
Стояла там княжа лавка, покрита волохатим ведмедном, а перед нею -
низенький столик, дуже зручний для розглядання на ньому то сього, то того.
Iнодi князь по молитвi приходив до ковницi просто з церкви, i тодi
Золоторукий знав, що на столик треба покласти ╨дину лиш рiч, щоб потiшила
вона княжi очi, заспоко©ла його душу. I тодi клалося туди найкоштовнiше,
най-тонше зроблене: предивно© емалi золотий хрест, саджений по кiнцях
сапфiрами, що мають синяву степового неба, або ж великими смарагдами,
кожен з яких вартий був цiло© волостi; Христос, вирiзьблений з криваво©
яшми, вправлений у золото-кований вiйок; ще не викiнчений золотий оклад
для книги з двома рядами перлiв, бiлих i рожевих, навколо наголовка;
золоте блюдо-дискос з двома янголами обабiч хреста чеканки благородно© й
довершено©.
Коли ж забродив князь до ковницi у веселощах, тодi Золоторукий,
зiтхаючи i випрошуючи прощення за недбалiсть i лiнощi сво© власнi та його
людей, навалював на столик коло Ярославових нiг цiлi гори золотих i
срiбних прикрас, посуду, iконок, хрестiв, ковчежцiв, лариiв, скриньок, i
князь наослiп простягав руку до то© гори, витягав звiдти то одну рiч, то
другу, вiдводив ©© далi вiд очей або наближав до самого обличчя,
перебирав, дзвенiв срiблом i золотом, мовби грiв руки в ярiючiм сяйвi
коштовностей, сидiв так довго, а коли йшов, то милостиво поляпував
Золоторукого по плечу, казав:
- Гарно, гарно, Золоторуче.
А тому, зда╨ться, нiчого бiльше й не треба було. Зблискував очима,
зубами, проводжаючи князя, ставав помiж двох варягiв з оголеними мечами
влпростаняй, гордий, неприступний. Пан сво╨© справи. ╙диний у сво╨му
вмiннi.
Цього разу Золоторукий, видно, ждав князя, а ще, мабуть, була в нього
домовленiсть з К-оснятином, домовленiсть про те, як приймати Ярослава, бо
Коснятин непомiтно кидав хитрi погляди з-за князевого плеча на
Золоторукого, а той, не ловляча тих поглядiв, бо й сам вiдав, що ма╨
робити, швидко провiв долонею по теплому ведмедну на княжiй лавцi,
поправив навiщось розглядний столик, зачекав, поки Ярослав сяде, скинувши
перед тим мокрий плащ i мокру шапку й зiгнавши воду з бороди та вусiв,
потiм, що вже було й геть незвично, тiун закрутився-завертiвся, як иобитнй
пес. Ярослав гнiвно зиркнув на нього, дивуючись, чому не показу╨ нiчого,
невелика горниця виповнилася тяжким пахом мокрого хутра, кiнського поту,
принесеного верхiвцями з собою, товстi свiчi в трирогому ставниковi
замиготiли, мовби мали от-от погаснути.
- Ну? - сказав Ярослав. - То що ма╨ш?
- Та,- зiтхнув Золоторукий, - якби ж воно та не те, а щоб ото...
- Знаю тебе, - перепинив його князь. - Показуй!
Огинаючись i зiтхаючи. Золоторукий пiшов у куток, вiдкрив важку, ковану
залiзними шпугами скриню, довго длубався в нiй, щось узяв там нарештi,
обережно понiс до князя, прикриваючись плечима й руками, так наче мав на
грудях птаха, який от-от мiг випорхнути, або ж отруйну змiю, що кожно©
митi стрибнула б чи то на князя, чи то на посадника.
Низько нахилився над столиком, чаклував там далi, щось задзвенiло в
нього пiд руками, тодi Золоторукий розiгнувся, вiдступив швидко вiд
столика. Ярослав глянув.
Перед ним на потемнiлiй дубовiй стiльницi лежав товстенний золотий
ланцюг (кожен ланець завтовшки мало не в палець), але несподiванiсть була
не в величинi и вазi того ланцюга, а в тому, як вiн був зроблений. Бо мiж
кожними двома золотими ланцями крiпився золотий же медальйон, прикрашений
перегородчатими емалями таких свiжих i несподiваних барв, що князевi досi
нiколи не доводилося й бачити, i зображено було емалями не святих i
великомученикiв, як водилося, а постали перед очима в Ярослава образи
Русько© землi: тонкостаннi дiвчата й могутнi во©ни, барвистi птахи й лютi
звiрi, синi води, зеленi трави, непробивнi пущi, безмежне в сво©й
голубизнi небо i яснi квiти пiд ним. А внизу висiв на ланцюговi найбiльший
медальйон iз зображенням святого Юрiя, долаючого змiя, саме того святого,
що його iм'я привласнено Ярославу пiсля хрещення, князевого покровителя.
- Що це? - спитав спантеличений князь, який перебачив немало див у
сво╨му життi, та тiльки не таке.
- Дарунок вiд тво╨© княжо© милостi для свейського короля, - несмiливо
промовив Золоторукий, боячись глянути на Коснятина, щоб зачерпнути вiд
нього бодай незначно© пiдтримки.
- Для Олафа Скетконунга, - перекашлюючись, сказав з-за Ярославових
плечей Коснятин. - Кажуть, що вже пообiцяв вiн видати свою дочку Iнгiгерду
за норвезького короля Олафа Товстого. Але хай полама╨ сво╨ слово, раз до
нього засила╨ послiв руський князь.
Ярослав поторкав пальцем ланцюг, видно, хотiлося йому взяти його до
рук, може, й начепити на себе, може, навiть пошкодував вiн тако© небачено©
коштовностi для шведського Олафа, якого нiколи не бачив, а доньки його теж
не бачив i тiльки повiрив брехням сво©х варягiв. Та князь стримався,
вiдступати вiд свого слова вже було пiзно, вiн любив приймати вирiшення
без спонуки, а свататися до Iнгiгерди надумався вiн сам, отож усе мало йти
так, як iшло, як почалося.
Ярослав без зусиль розгадав Коснятинову хитрiсть: посадник готував
незвичайний ланцюг-чеп у дарунок сво╨му князевi, недарма ж увiнчав його
медальйоном з святим Юрi╨м-змi╨борцем. Готовий був на будь-якi пожертви,
аби лиш випхати князя з Новгорода. Коли ж зайшла мова про посольство до
свейського конунга, Коснятин вiдразу зметикував, що лiпшого вiна за
доньку, як отой чеп, жоден володар - анi поганський, анi християнський -
свейському королевi не запропону╨ нiколи, тож i звелiв Золоторукому
викласти сховану до часу коштовнiсть перед яснi князевi очi. Та вже
гаразд. Нехай Олаф Скетконунг зна╨, яка багата Руська земля, якi тут
умiльцi i якi, отже, князi в нiй. А вже потому хай вибира╨ собi зятя.
Тому Ярослав, який спершу хотiв було виказати Косняти-ну все, що думав,
змовчав, а Золоторукого спитав для годиться:
- Хто робив?
- Люди мо©, Носок i Бурмило, - скинувся той, готовий поставити i Носка,
i Бурмила перед князем, та Ярослав махнув рукою.
- Гарно, гарно...
I пiшов з пiдклiтi, не озирнувшись, так наче й не лежав на низенькому
дубовому столику ланцюг неоцiненно© краси.
Коли всiлися на коней i Коснятин наблизився до князя, щоб дiзнатися,
куди прямувати тепер, Ярослав несподiвано сказав:
- ╞дь собi. Хочу трохи прогулятися на лови.
- Дощ же! Моква! - спробував розраяти його посадник.
- Мiй клепiт. Бо©шся дощу - сиди в сухому.
- Та нi, то тiльки так, слабiсть людська. Куди князь - туди й я.
- Сиди вдома. По©ду з варягами.
- Якi ж з варягiв ловчi, князю! - не стримався вiд здивування Коснятин.
- Не бажа╨ш мене, то вiзьми хоч ловчих. Бо тi гультя© зайця тобi з-пiд
куща не виженуть! Так i про©здиш марно в Звiринцi!
- Мо╨ дiло, - буркнув Ярослав i круто вiдвернув коня вiд посадника.
Взяв з собою самих тiльки Ульва й Торда. I вже що то за лови, коли
князь ©де з мечем на перев'язi та з коротким мисливським ножем, а варяги -
один iз списом, а другий з луком? Де це бачено, щоб у таку негоду вирушити
на князiвськi лови з таким скупим озбро╨нням!
Але так було велено, так воно й зроблено.
Тро╨ верхiвцiв на потемнiлих вiд безупинного дощу конях проскакали по
дерев'яному мосту через Волхов, про©хали Неревським кiнцем по вулицi
Великiй, налякана сторожа коло мiсько© брами вискочила на повiтання князя,
але той тiльки недбало кивнув ©м i повiв сво©х варягiв далi, по
Кожевницькiй вулицi, а потiм i в Звiринець, гнав коня чимдуж. Ульв мовчки
втирався вiд вибризкiв, що летiли з-пiд копит княжого коня, а Торд
плювався i щоразу хотiв щось гукнути, щоб розвеселити цю похмуру
кавалькаду, але його нiхто не слухав, та й вiн сам розумiв марнiсть сво©х
зусиль, чим далi вони вiд'©здили вiд города, тим кволiшi ставали його
намагання щось там вигукнути чи крикнути, аж поки й вiн занурився в таку
саму безнадiйну мовчанку, як його товариш Ульв.
Ярослав досить легко вiдшукав озерце, де колись сидiв, роздумуючи над
сво©ми не совсiм обачними вчинками, так само вiн махнув рукою варягам, щоб
трималися осторонь, сам-один попрямував у той бiк, де зустрiв тодi Забаву,
кiлька разiв (що вже було й зовсiм незвично) озирнувся, щоб
пересвiдчитися, що Торд i Ульв вiдстали й не стежать за ним, здавалося
йому, що ©де тими самими перелiсками, де вперше промайнула перед ним
дiвоча постать.За цi кiлька тижнiв лiс оголився до невпiзнання, все
навколо стало дивно однаковим, здавалося Ярославовi, що вiн був тут, а
могло бути, що й не тут. Вiн уперто посилав коня в найгустiше плетиво
гiлля й чагарiв, мокрi вiти хльоскали князя по обличчю, вiн вимучив коня,
змучився сам i тiльки тодi, як зненацька помiтив, що вже тривалий час
крутиться на одному мiсцi, зрозумiв нарештi, на яке безглуздя пустився. Бо
не стане ж справдi Забава сидiти отут, у мокрих чагарях, ждучи йото
при©зду! Та коли б i ждала, то не могло те тривати стiльки часу, та ще й у
таку негоду.
Вiн озирнувся, щоб покликати сво©х вiрних варягiв, але тi або ж занадто
точно дотримувалися його велiння зникнути з очей, або ж просто вiдстали
десь у мокрих гущавинах - так Ярослав лишився сам у задощеному лiсi, а що
не мав чого робити, то пустив повiддя, сподiваючись, що розумний кiнь
виведе його з Звiринця, хоч i не хотiлося повертатися на свiй холодний i
непривiтний княжий двiр, не втоливши свого бажання, дикого й несамовитого:
забачити бодай на хвильку та╨мничу Забаву.
Згадав про сина Iллю, якого полишила йому небiжчиця Анна. Хирлявий, як
i мати, хлопчик нагадував чимось Ярославовi його власне дитинство, може,
саме тому не часто ходив до нього, щоб не роз'ятрювати душу, i в цьому
схожий був на свого батька, князя Володимира, який теж не любив
хворобливих дiтей i жон. Чомусь у цьому клятому лiсi з недавнiх пiр у
всьому ставав похожий на свого отця: i в думах, i в зневазi до хворощiв
навiть найближчих людей, i в бiсiвськiй похотi.
А варяги Ярославовi тим часом трюхикали собi по Звiринцю, радi, що
бодай на короткий час звiльнилися вiд капризного князя, але не дуже-то й
задоволенi безцiльним вештанням пiд холодним дощем. Хоча знову ж таки,
якщо бути справедливим, то не так воно й погано прогулюватися в
пустельному лiсi, зiгрiватися теплом, що йде вiд коня, дрiмати,
похитуючись у сiдлi, нi про що не думаючи (це стосувалося, ясна рiч,
Ульва) або ж всотеро перебираючи в гадцi, як перебiгала вчора перед самим
тво©м конем дорогу тонконога дiвчина, i що ти ©й гукнув, i що вона тобi
вiдповiла, i як ти пообiцяв до не© довiдатися, а вона тобi що сказала, а
ти ©й - нiколи б не кiнчав цих солодких передумувань Торд. Ульв спокiйно
спирався правицею на довгого списа, з яким завжди супроводжував князя,
надаючи списовi перевагу перед будь-якою iншою збро╨ю; що ж до Торда, то в
того, окрiм неодмiнного двосiчного меча, завжди за спиною висiв лук, бо в
глибинi сво╨© досить-таки розвихрено© душi той якимсь чином зумiв утримати
переконання, що треба бути постiйним хоча б у виборi збро© i що набагато
лiдше перестрiти нападника стрiлою здаля, анiж допускати його до себе на
довжину меча, де вже важко виявити, в кого твердiшою буде рука i гострiшою
зброя.
Отак вони й трюхикали собi яо Звiринцю, коли зненацька попереду, серед
невисоких чагарiв, пропливли перед ними гордi оленячi роги, пишнi,
розгалуженi багатьма вiдростками роги, що майже зливалися з гiллям,
недосвiдчене око ©х би й не зауважило, олень бiг, не схнтуючн головою, вiн
весь був невидимий, тiльки пливли понад оголенiстю галуззя його величнi
роги, i цього сталося задосить, щоб зiркi очi варягiв умить запримiтили
здобич, обидва верхiвцi, ще й не додумавши гаразд, смикнули за повiддя,
мовчки понукаючи коней, з обох вiдразу злетiла байдужiсть i сонливiсть,
постатi в обох напружилися, обличчя набрали хижого виразу, а коли обидва
раптом помiтили, що й олень наддав ходу i намага╨ться сховатися вiд них ще
в густiших i вищих заростях, маломовний Ульв, зраджуючи сво╨му звича╨вi,
здавлено вигукнув:
- Стрiляй!
Торд зiрвав лука, наклав стрiлу, натяг тетиву, так що вона з'╨днала
йому нiс i пiдборiддя, швидко прицiлився i, ледь вiдвiвши руку влiво,
пустив коротку мiцну стрiлу туди, де ще ви-красовувалися мiж вiттями дерев
високi оленячi роги.
Було видно, як хижо летить туди стрiла, як шуга╨ вона вниз, у гущавину,
було видно, як олень, мабуть поцiлений стрiлою, пiдскочив, вiд чого
сколихнулися болiсно над заростями його величнi роги, але рана, завдана
Гордом, ые була, певно, смертельною, бо роги, сколихнувшись, знов стали да
свое мiсце й полетiли помiж вiттям швидше и швидше, мов на полозках.
- Бий! - вiдча╨но гукнув Ульв, мабуть остаточно вирiшивши порушити свою
вiчну мовчазнiсть, Торд пустив навздогiн оленевi ще одну стрiлу, але тон i
далi летiв, неторканий i нестримний, гордо й зневажливо.
Тодi варяги вдарили коней у боки й помчали слiдом, хоч i розумiли всю
безглуздiсть тако© погонi, бо на всьому скаку з лука тварину не встрелиш,
а наздогнати не зможеш теж, бо з усього видно, що рана, завдана Тордом,
була нiяка. Вони гналися за оленем в безнадi©, просто за звичкою доводити
до кiнця справу, навiть приречену на неуспiх, однак цього разу небо
послало ©м винагороду за ©хню вiру й терплячiсть, бо не проскакали вони й
поприща, як олень на всьому бiгу впав, так нiби провалився крiзь землю.
Варяги кинулись туди, вважаючи упольованого звiра сво╨ю здобиччю, але з
другого боку загала-лайкало, кiлька вершникiв вирвалися з вiльшаника
наперерiз варягам, i тi несамохiть притримали коней, бо серед верхiвцiв
упiзнали посадника Коснятина.
Коснятин, супроводжуваний сво©ми ловчими, ви©хав назустрiч Ульву i
Торду. Впоперек сiдла поперед себе тримав оленя, спливаючого кров'ю, сам
увесь був у кровi, шапка йому збилася набiк, в русявiй бородi заплутався
жовтий листок з берези, де й подiлася чепурнiсть i прибранiсть посадника.
Зате був радий Коснятин i торжествуючий, вивозячи назустрiч княжим
охоронцям свою здобич, хотiв похвалитися перед князем сво╨ю вмiлiстю й
здобичливiстю, але враз смикнув за повiддя, не запримiтивши посеред
варягiв Ярослава, здивовано поспитав:
- Де князь?
Варяги схитнули плечима: хто ж йаго вiда╨?
- Ви ж з ним ©хали!
Торд хоч непевно змахнув рукою, а Ульв дивився на посадника з такою
байдужiстю, мовби нi сном нi духом не вiдав про iснування якогось там
князя.
- Де вiн? - не вiдставав Коснятин.
- Звелiв нам ©хати, - врештi спромiгся на слово Торд.
- Куди?
- Я забув, - щиро мовив варяг. - Сказав нам: пiд... кудись пiд... а
куди?
- Може, пiд три чорти? - засмiявся врештi й посадник.
- А таки, мабуть.
- То де ж його шукати?
Варяги визнали за лiпше знову змовчати.
А Ярослав тим часом, досхочу наблукавшись i втративши будь-яку надiю
вибратися з осточортiлого Звiринця, забачив попереду за обрiдними деревами
на невисокому пiщаному бугрi стару хижу. Щоб добратися до пагорба,
довелося пере©хати через струмок, який в суху погоду, мабуть, ледь
жебонiв, а тепер розлився каламутними водами, мовби й справдi щось путяще.
Кiнь обережно переступав ногами, вибираючи, куди стати, вiн був аж занадто
обережний, чого не скажеш про верхiвця, на якого знов найшла морока, знов
темно завирувала в ньому кров, не зауважуючи дощу й багнюки, знову жив вiн
пронизливими пахощами того ясного осiннього лiсу, де вперше спiткав
дивовижну дiвчину, що вирвала його з багатолiтньо© сплячки, пожбурила в
свiт грiховний, склубочений, дикий, але ж водночас який спокусливий.
Кiнь, вибравшись нарештi на пiщаний схил, радiсно заiржав, i, мовби
зроджена тим конячим покликом, з хижi виповзла на свiт божий чудернацька
постать. То був невисокий, обiдраний дощенту чоловiчок. Замiсть корзна мав
на собi якусь луб'яну покривку, що мала захищати його, видно, вiд дощу, а
може, слугувала й за одiж на зиму. Ярослав пiд'©хав ближче. Не хотiв
бачити тут жодно© живо© iстоти, окрiм то©, заради кого подався до лiсу,
отож не мав у душi бодай крихти милостi чи жалю до цього упослiдженого
обдертюха. Не розжалобили князя нi добрi, майже дитячi очi незнайомого,
свiтлi, як весняна днина, нi сколошканий рудуватий зарiст, у якому
ховалося, певно, нiколи ге вмиване лице, нi подобизна збро©, тримано©
чоловiчком у бруднiй правицi, - обпалений з одного боку гострий дрючок, що
мав слугувати за списа.
- Хто такий? - грiзно поспитав князь, мало не топчучи чоловiчка конем.
- Ловища... доглядаю... - несподiвано дзвiнким, молодим голосом
вiдповiв той.
- А чому такий... розтерзаний?
- Бо ж тiльки у вовка золота головка, - смiливо глянув той на князя
сво©ми нестерпно ясними очима.
- Холопе! - гнiвно крикнув Ярослав, пiдiймаючи коня над доглядником. -
Та чи вiда╨ш?
Не договорив, бо вiдхилилися в хижi грубо збитi з обаполiв дверi i на
порозi стало бiле видиво.
Стояла, незважаючи на холоднечу, в самiй полотнянiй сорочцi. З
просторого вирiзу нiжно випростувалася тонка прекрасна шия, нiчим не
вкрита русява голiвка недбало виставлялася пiд дощ; неначе зрадiлий, дощ
припустив ще дужче, щедро лився дiвчинi на голову, стiкав по обличчю, по
ши©, вiльно впливав у той недоладно широкий вирiз, аж князевi захотiлося
кинутися й прикрити дiвчину вiд холодних патьокiв, мав би вхопити ©© в
обiйми, занести до тепло© хижi, занести на край свiту.
Вiн забув про чоловiчка, не спробував навiть здогадатися, що то мiг
бути батько Забавi, просто поминув його, як стовп або кущ, зiстрибнув з
коня i, засоромлено якось зцiджуючи жменею воду з бороди, пiдбiг до
Забави.
- Ще при©хав, - без подиву вiдзначила дiвчина.
- Здрастуй, - сказав князь.
- Чого забився в таку непогодь? - Вона вiдверто глузувала з нього.
Ярослав, змiшаний, мовчав.
- То що повiда╨ш? - вже суворiше поспитала дiвчина.
- Може... - князь не знав, що й казати, - може, хоч води напитися
даси...
- Он ©© скiльки, води, - повела вона рукою © сама вже аж лиснiла вiд
води.
- Намокнеш, - нагадав ©й Ярослав.
- Не глиняна.
- Застуда вiзьме...
- Хай вона мо©х ворогiв вiзьме.
- А хiба в тебе ╨ вороги?
- Ав кого ©х нема? То вже й не людина, якщо ворогiв не ма╨.
Вiн здивувався ©© вгадництву: те саме думав сам ось уже скiльки днiв.
- Не стiй на дощi, - сказав майже благальне.
- А коли хочу стояти!
- Холодно ж.
- А холодно - то зроби менi тепло, якщо ти такий!
Вiдчуваючи, що чинить найбiльшу дурницю, на яку тiльки спроможен,
Ярослав пiдступив до Забави, рвучко скинув з себе шкiряний дебелий плащ,
яким захищався вiд дощу, обгорнув ним дiвчину, а сам лишився у сво╨му
дорогому князiвському вбраннi, певно, був безмiрно смiшний i жалюгiдний:
сто©ть пiд дощем бородатий чоловiк у шитому золотом корзнi, у барвистих,
саджених перлами чоботях, з коштовним мечем i так само коштовним
мисливським ножем на широкому поясi, поцяцькованому важкими срiбними
украсами.
Однак спершу було саме тiльки вiдчуття при╨мностi, доброго дiла, спершу
вiн у цiлковитому забуттi дивився на дiвчину, весь вiддавшись темному
плину пристрастi, а думка про себе, почуття незручностi й сорому з'явилося
тодi, коли позаду запирхали конi, заляскотiла в струмку вода пiд копитами,
пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинiв:
- Пресвiтлий князю, насилу знайшли тебе!
Ярослав повернув до посадника стемнiле вiд ненавистi обличчя. На нього
дивилися мертвi очi оленя, перекинутого через луку Коснятинового сiдла.
Забава з цiкавiстю переводила погляд iз князя на посадника, ждала, що
буде.
Але вмiшався третiй, про якого всi забули. Заволохатiлий чоловiчок
просунувся мiж князем i посадником, який силкувався злiзти з коня, але
нiяк не мiг випручатися з-пiд оленячо© тушi.
- То ти князь? - спитав чоловiчок Ярослава. - Чом же не повiдав, хоч би
на колiна перед тобою впав. А тепер пiзно. Розхотiлося.
- Iди з-перед очей, Пеньок, - порадив йому Коснятин.
- А чому б мав iти, коли то моя хижа.
- Може, й дiвка твоя? - Коснятин нарештi злiз з коня, виважував на
плече оленя.
- Таки ж моя. А тiльки тобi - дзуськи! - Пеньок скрутив волохату дулю,
здалеку показав ©© посадниковi.
- Не вештайся пiд ногами: потопчу! - гримнув на нього посадник, несучи
впольованого оленя до князя. - Кланяюся тобi, князю, цим оленем...
Ярослав збагнув, що суворiсть тут недоречна, треба було зводити все на
жартiвливу пригоду, тому вiдступився з дороги, показав на Забаву.
- Подаруй свого оленя дiвчинi.
Посадник, зрадiлий, що князь не став вимовляти йому за п©дглядництво
(бо як iнакше можна було пояснити його з'явлення в лiсi пiсля того, як
Ярослав побажав ©хати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до
Забавиних нiг, вклонився дiвчинi.
- За княжим велiнням. Дару╨мо тобi.
- А нащо вiн менi?
- Княжий дарунок, - поважно нагадав Коснятин.
- Берн, дурна дiвко! - гукнув Пеньок.
- Князь наш щедрий, - сказав посадник.
- А хай би князь i оббiлував, - засмiялася Забава.
- Зроблять те за нас, - сказав поважно Коснятин.
- А я хочу, щоб князь, - вперто повторила дiвчина.
- Коли так, то й я сам можу. - Посадник знав крутий Ярославiв норов,
боявся спалаху, який мiг от-от вибухнути.
- Нi, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмi╨ш, князю? Батьку, поможи
нашому...
- Не треба помочi, - сказав просто Ярослав, - сам зроблю...
- Князю, - докiрливо мовив посадник, - як же то?
- Мiн клопiт!
Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижi, але Ярослав спинив
©х порухом руки, сам звалив собi оленя на плечi, легко понiс його до
дверей.
- Вiдчиняй, - крикнув Забавi.
Сам почувався молодим i дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвiнка
сила струмувала йому в кожнiй жилочцi. Не було нiкого на свiтi. Тiльки вiн
i ця дiвчина - мов божий дарунок i безсмертний грiх?
- Несiть ялинячта! - ще гукнув назад до варягiв i посад-никових ловчих,
а Забавi звелiв: - Розводь бiльший вогонь! Багаття! Жару!
Смiливо розрiзав шкуру на вбитiй тваринi, вправними рухами став
бiлувати тушу. Пахло хво╨ю вiд пiдстилки, зроблено© варягами, а йому
здавалося, що то пахощi Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред
хижi, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а
Ярославовi вимальовувався з того диму образ дiвчини, до пори сховано© десь
у протилежному кутку. Дрова розгорiлися, Коснятин звелiв принести з
тоболiв бочоночок, повний мiцного меду, дiстав з-за халяви обкованого
срiблом рога, пiднiс першому князевi, але той плечем показав на Забаву,
дiвчина вiдмовлятися не стала, вихилила рiг, обтерла губи, сказала:
- Смачно.
Дрова трiскотiли, полум'я звивалося аж до само© димово© сiтки пiд
стелею, в хижi стало свiтло, випили, здоб зiгрiтися, i князь, i Коснятин,
i варяги, i ловчi, перепало й Пеньковi. Ярослав швидко порався з оленем.
Забава, вiдiйшовши ще далi, розчiсувала простим дерев'яним гребiнцем
волосся, воно в не©, мабуть, пахло дощем, лiсом, чистотою i ще чимось, чим
тiльки й може пахнути волосся в такой небувало© дiвчини. Князь добрався
вже до оленячих нутрощiв, його руки натрапляли на загуслi кiм'яхи кровi,
блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потiм недбало
викладав нутрощi в пiдставлену Пеньком велику череп'яну миску, потiм
вирiзав з тушi найсоковитiшi шматки i передавав ©х Забавi, розчесанiй,
вимитiй, вiдсвiженiй, у сухiй полотнянiй сорочцi, вмiло пiдтиканiй, так що
не заважала вона рухатися i водночас вiдкривала всю привабливiсть дiвочо©
постатi. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з помiччю Торда стала
смажити оленину ла жару. Ярослав закiнчував свою важку й квапливу роботу,
тепер мав змогу частiше кидати погляди на дiвчину, бачив ©© мiцну, мов
точену з важкого коштовного дерева постать, ©© голу до лiктя руку,
округло-м'яку й водночас дужу, серце йому заходилося вiд вигравання
полум'яних вiдблискiв на обличчi в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим
i молодшим, вкiнець, здурiлим, ошалiлим, а, тут ще Коснятин, чи то
захмелiвши, чи вдаючи захмелiлого, розвалився на зелених ялинкових лапах
коло вогню, лiд-ставляв до полум'я сво© мокрi дорогi чоботяри, аж валувала
з них пара, затягнув соковитим басом:
- От то ж не кума, А що довга пелена.
Пеньок, шкiрячи жовтi зуби з рудих сво©х хащiв, задерикувато пiдхопив
несподiваним у його малому тiлi дзвiнким голосом:
- Ото ж метi кумася, Що пiдтнкалас©!
А- там уже вдвох вони, посадник i простий княжий холоп, з вилясками й
погуками докричалн свою приспiвку до кiнця:
- I пiдтикалася, I пiдсмикалася, Ще й пiдперезалася - Менi сподобалася!
Спiвали про князя - знав це й вiн, i всi, хто був у хижi. Та Ярослав i
не робив та╨мницi з свого захоплення. Поки тi вигорланювали свою
приспiвку, вiн iз закривавлешiми руками, забруднений I спiтнiлий вiд
незвично© роботи пiдiйшов до Забави, нахилився до ©© вуха,сказав:
- По©деш зi мною сьогоднi?
- Куди? - вона не повернулася до нього, так само пильно дивилася на
вогонь, ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в ©© голосi нi
здивування, нi ляку, нi навiть цiкавостi, спитала, аби спитати.
- Зi мною, - повторив вiн, ще й-сам гаразд не вiдаючи, куди й як вiн
повезе дiвчину.
- А цi? - очима вона вказала на шматки м'яса, що шкварчали на вогнi,
але князь зрозумiв, що йдеться про посадника i всiх, хто тут, у хижi'
- Не зважай, - сказав вiн недбало.
- А я зважаю, - сказала вона. - Вiдiйди. М'ясо погорить.
- То як? - вiн не вiдходив.
- Сказала ж. Iншим разом.
- Я не можу. - Тi дво╨ замовкли, i князь благав ©х подумки, щоб затягли
ще якусь дурницю, аби тiльки виповнити звуками страшенну тишу, яка
запанувала в хижi пiсля ©хнього спiву. Тут не те що слово - кожен подих
чутно.
I Коснятин, мовби вгадавши бажання князеве, знову затягнув ново©:
Прийди-прийди - сама буду!
Я з спiдницi зроблю путо,
З передника зроблю дверi...
- А не можеш, то що ж ти за князь, - наставила вона на нього плече, так
нiби прагнула вiдгородитися вiд Ярослава.
- Сам не можу. Важко менi самому. Князевi завжди важко. У всьому.
- Ото менi клопоти - князем бутиi - Вона засмiялася.
Ярослав зовсiм близько побачив ©© нагрiту вогнем щоку, незбориме
бажання нiжностi залило йому душу, з найпохмурiших закуткiв серця пощезало
все зле й недобрй, вiн схилився до то© щоки i несмiливо, мов хлопчик,
прошепотiв:
- Тiльки доторкнути до тво╨© щоки.
На них дивилися всi, хто був у хижi. Коснятин перестав спiвати, але
князь того не зауважив. Нiчого тепер не чув, опрiч ревiння власно© кровi в
ушах. Пеньок байдуже мружився на дочку й князя, варяг Торд аж пiдвiвся i
розтулив рота вiд непогамовно© цiкавостi, навiть мовчазний Ульв
заворушився на сво©м ложi i, може, вперше в життi пошкодував, що вiдiбрали
в нього боги пiсенний дар його великих предкiв, бо ж лiпшо© нагоди для
складання величально© пiснi красi й силi годi й шукати!
Та однаково князь ще стримував себе, вiн не кинувся на Забаву, не
зiм'яв ©© в кам'яно-мiцних сво©х обiймах, вiн навiть не наважився
поцiлувати дiвчину, а лиш тернув усами по нiжнiй щоцi, весь струснувшись
вiд того доторку, i вiдступив у потемки, витираючи закривавленi руки об
золоте шиття свого корзна.
Забава вихопила з вогню запечене на червоне м'ясо, стала розкладати
його на дерев'яних мисках перед посадником i варягами, що зблискували
очима чи то на ©жу, чи то на дiвчину. А Ярослав не виходив з темнощiв,
стояв там дивно збайдужiлий, не хотiлося йому нi до вогню, нi до ©два та
питва, нi навiть до дiвчини, щемка спустошенiсть настала в його серцi,
вiдворотне вiдчуття непотрiбностi, нижчостi навалилося на нього, знайоме
ще з тих давнiх лiт дитинства, коли лежав самотнiм калiчкою в задушливих
княжих покоях.
Було тодi так. Прокидався iнодi вранцi, а прокидатися не хотiлося i не
через невиспанiсть, а просто - не бажалося жити далi. Бо й навiщо? Вiд
народження був князем. Але ж чи був? I чи взагалi можна бути князем вiд
народження i чому? Опрiч того, що ж ти за князь, коли без нiг?
Приходив Будий, вiдразу вловлював пригнiченiсть у свого молодого
вихованця, термосив Ярослава, бадьорив його, погукував:
- Агей, князю, ворушись веселiше, бо вже скоро гопки будемо вибивати!
Вже нашi ноги он якi мiцнi! Ще трохи терпцю - i вже!
А малий лежав i думав: ну й що? Коли й стане вiн на ноги ©здитиме верхи
на конi? А стане вiд цього щасливiшим? Доведе комусь,- що вiн вiд
народження справдi князь i. справдi ма╨ прало карати й милувати,
володарювати, мати в сво©х руках людськi долi й людськi душi? Хiба може
народитися людина з такими правами? Хто ©й може таке дати? 1 чому? I
навiщо? Бо ж люди всi однаковi, тiльки ╨ веселi, щасливi, здоровi, а е
нещаснi, немiчнi, як от вiн. Який же з нього князь i який володар?
- Iди геть! - кричав вiн на Будия, вiдвертаючись до стiни, зариваючись
у м'якi бiлячi ковдри. - Забирайся, а то звелю зiтнути твою дурну голову!
Такi напади повторювалися й пiзнiше, були тяжчi й легшi, але завжди
однаково болючi, незбагненнi. Таке було й цього разу.
- Iди, князю, спробуймо смаженини, - зледащiлим вiд теп-. ла й меду
голосом покликав Коснятин. - Ця дiвка вмi╨ смажити оленину, як нiхто. Бо в
не© ж батько Пеньок, а цей чоловiк зна╨ться на дичинi. Просимо, князю.
Ярослав хотiв сказати посадниковi щось рiзке й грубе, але стримався,
прикусив губу, мовчки пiшов до дверей, i здалося йому навiть, що ступа╨
нетвердо, що в ноги повернулася давня хворiсть, вiн захитався i мусив
обiпертися об одвiрок, щоб не впасти. Насилу вийшов з хижi.
Нi'хто не насмiлився його стримувати. Тiльки Забава, коли вже Ярослав
причинив за собою дверi, вхопила шкiряний кнш жий плащ, який сушився з
другого боку вогнища, i, як була - боса, в самiй сорочцi, метнулася
надвiр.
- Князю, накривку забув! - гукнула вона в густий дощ. Ярослав виступив
з-за водяно© стiни, так нiби ждав Забаву, простягнув руку за сво©м
вбранням. Нi мови вiд нього, нi поруху бiльше.
- Дурний ╨си, князю! - засмiялася Забава i, вiйнувши сорочкою, щезла в
теплiй хижi.
РIК 1014
ЛIТО. БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО
Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель
почнеть тонути.
Лiтопис Нестора
Навiть царства мають сво© долi - щасливi або лихi, а люди й поготiв.
Якби тому хлопчиковi, що плакав колись на темному, розквашеному негодою
шляху, сказали, як далеко вiд рiдно© землi опиниться вiн колись, не
повiрив би нiзащо сам, та й нiхто б не повiрив. А ось тепер звався
Божндар, i в монастирi Святi архангели сидiв над здобленням дорогих
пергаменних книг, дiйшовши цього вмiння всього лиш за два роки, що вже
було рiччю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо тiльки вiд бога
могло найти на чоловiка таке небувале вмiння.
Вiн ускочив у монастир, мов у стоячу воду, перед тим натерпiвшись у
тяганинi по чужих землях з купецькими валками. Князь Володимир все ж таки
вiддав тодi в Радогостi хлопця зажерливому бабонюху Какорi, i Сивоок
опинився серед най-упослiдженiших купцевих робiв. Мав тягати на собi вози
в гиблих мiсцях, де грузли конi; до чужих городiв, де мито бралося з воза,
хитрий Какора велiв заносити товари на плечах; в тяжких мандрах роки
спливали повiльно й одноманiтно, кiлька разiв Сивоок пробував утiкати, але
Какора ловив його досить легко, бо скрiзь знали, що купець дасть за свого
роба добру винагороду, i не встигав Сивоок проспати бодай одну нiч на
волi, як знов, скручений i збитий на синець, опинявся в ненависному обозi.
Мiж Какорою i Сивооком тривало щось мовби змагання: хто кого? Може, саме
завдяки тому багаторiчному змаганню зайшли великi змiни й у Сивооковiм
характерi. Вiдлюдькува-тiсть замiнилася балакучiстю, стриманiсть -
буйнощами, похмурiсть - веселiстю. Так нiби переймав Сивоок усе лiпше, що
було в його найзапеклiшого ворога - Какори, i вже мiг тепер не тiльки
перекривляти купця, не тiльки, дратуючи свого хазя©на, перепити його
iнодi, не тiльки поблазнювати в побрехеньках, а й справдi розвеселити
найпохмурiшу душу, пiдбадьорити жартом, вдарити об землю горем-бiдою.
Какора мрiяв про те, щоб обдурити всiх купцiв, якi тiльки е. Мало йому
було виправ у чехи i до угрiв, мало було плавання по Днiпру, Дунаю, понад
берегом грецького моря повз Варну, Мессемврiю аж до Царграда. Вiн ще
вирiшив сушею добратися до далекого Солуня - найпершого суперника в
торгiвлi з Константинополем - i отак, не заходячи до столицi ромейського
царства, просто вiд Мессемврi©, перевантаживши свiй товар з лодь©в на
вози, повiв свою валку великим нонадморським шляхом, що йшов вiд Царграда
до Солуня.
Сивоок вже й до того багато разiв бачив гори, та були вони або ж
занадто далеко, або ж щедро заселенi людом, а де люди, там дiяло Какорине
золото-срiбло, отож для втечi мав шукати чогось iншого, а чого саме - не
вiдав гаразд, перепробувавши i степ, i пущу, i камiнь. Але таких диких
гiр, такого спаленого сонцем камiння, такого безлюддя ще не бачив нiколи i
тому твердо вирiшив, що втече нарештi вiд Какори хоч тут, i втече
назавжди. Навiть померти вiд голоду й спраги в отих пiднебесних, бiлих вiд
спекоти горах вважав за лiпше, анiж ковтати гаияюгу в настогидлiй валцi,
дивитися наненависну, розгойдану на коневi могутню постать Какорину, чути
його безугавний, дуркуватий спiв про теплих жон i мiцнi меди.
Вони переправилися через рiчку Хебар, пiшли понад морем, що його
болгари прозвали Бiлим, тобто гарним, ласкавим, бо, так у них звалося все
найтеплiше i найнiжнiше, вони поступово заглиблювалися в гори, бiлий (не
ласкавий, нi!) пил стояв над шляхом удень i вночi, сонце немилосердно
палило все живе й мертве, був мiсяць зарев, мiсяць безжально© спеки, на
гiрських шляхах траплялися тiльки загони ромейських во©нiв, яким пильно
треба було перебратися з одного мiсця в друге, заблуканi подорожувачi,
мiсцевi мешканцi на терплячих вiслюках. Що ж до купецьких обозiв, то
Какорз тут майже не мав суперникiв, бо всi надавали перевагу морю, пливли
до Солуня на 'лодьях, хiба що якийсь занадто хитрий купець пробирався до
Адрiанополя, аби першим потрапити на великий собор, який щороку вiдбувався
в городi на день успения богородицi, або ж зустрiчали короткi валки з
товарами з Мосинополя. В самому Лi©нсинополi були торги, пiснi, музика,
грiх би взяв на душу кожен, хто б там не затримався, але на Какору iнодi
находила бичача впертiсть; йому подобалося чинити всупереч здоровому
глузду, i ось його валка знов тягнеться в гори, знов навколо розпечений
камiнь, i безжальне полинно-сиве небо, i перемелений , тисячами колiс,
перетоптаний тисячами нiг, перевiяний усiма вiтраци ядучий бiлий пил, од
якого нема порятунку нi вдень, нi вночi, а дорога ще пустельнiша, бо саме
вершина мiсяця зарева, коли все живе хова╨ться в затiнок i тiльки ящiрки
переповзають через широкий крем'янистий шлях та високо вгорi плавають:
цятки байдужих гiрських птахiв.
Шалiли вiд спеки люди, ледве пересувалися конi, вiслюки йшли,
похнюпивши голови, натужно рипiли вози, мовби конаючи, неначе допитуючись
у того товстого чолов'яги, що гуцикав на високому жеребцi попереду: чого
вiн хоче, якого виторгу, звiдкiля слави?
А що Сивоока обходила тiльки власна свобода, то вiн не став очiкувати,
чим закiнчиться божевiльний похiд за купецьким щастям, вибрав
найпустельнiше мiсце i ще звечора, щоб за нiч устигти якомога далi
вiдбiгти вiд царградського шляху, подався правобiч у гори.
Хоч дерся без перепочинку цiлу нiч вище й вище, на ранок вийшло, що
висить мало не над самим шляхом, виразно бачив, якзвива╨ться серед бiлого
пилу Какорин обоз, бачив двох зустрiчних селян-роме©в на вiслюках, ще
далi, наздоганяючи Какору, поспiшав, поки не припекло дуже сонце, з боку
Мосинополя.
Невеликий кiнний загiн ромейсько© легко© кiнноти, навколо себе Сивоок
бачив тiльки голий камiнь, безнадiйно сiрий, вже по сходi сонця розпечений
до нестями, нiкуди було сховатися, Нi за що зачепитися не те що рукою -
оком навiть! Йому стало страшно, був нiби розiп'ятий на сiрiй кам'янiй
стiнi, виставлений i-сонцю, i людям, що об'╨дналися проти нього у ворожу
спiлку, щоб знесилити, вловити, знищити. Зата©вся за виступом скелi,
лякаючись, що з шляху його помiтять i Какора пошле погоню або й сам
подереться за втеклим, та все минулося, валка визмiювалася далi й далi,
гублячись за повiльними закрутами дороги, дзвенюча тиша оточувала Сивоока
щiльнiше й щiльнiше, вiн видобувся на рiвнiший виступ, окинув поглядом
камiнне царство, яке йому тепер належало (а може, вiн належав йому), i
вперто побрався вище.
Навколо була воля. Може, вперше з часiв спiльних мандрiв з маленьким
Лучуком.
Його мандри тривали довго. Пробирався в гори тяжко й повiльно, здалеку
запримiчав нечастi тут людськi поселення, намагався триматися осторонь,
харчувався випадково вловленим птахом або рибою, яку щедро дарували йому
гiрськi рiчки, тiльки, на жаль, рiчок траплялося занадто мало, i найбiльше
страждав Сивоок од спраги, бо iнодi день i два не мав бодай ковтка води.
Раз напали на нього грабiжники, навалилися, коли вiн спав коло струмка,
стали душити, було ©х тро╨ чи четверо, вони заважали один одному, видно,
не мали заздалегiдь домовленостi, як дiяти, i це врятувало Сивоока, вiн
розметав нападникiв i, поки вони схаменулися й добули зброю, встиг утекти
в темряву, а вже тiкати вiн умiв вiд бога i вiд диявола!
Йшов навмання, ╨дину журу мав: щоб потрапити до болгар, болгари-бо
добрi люди, сво© то браття, не видадуть його нiкому, бо нiкого не бояться.
Обiрвався й знесилився. Чи добрався до Болгарi©, чи не добрався, знати не
мiг, бо зрештою попав у такi непролазнi хащi, що вже не те що людини, а й
звiра не запримiчав.
Лiси ставали густiшi й густiшi, видно, десь недалеко мала бути велика
рiчка, однак Сивоок iшов уже багато днiв, а рiчки не було, iнодi крiзь
камiнь пробивався струмок, що вiдразу ж i губився в каменi, пекельна
задуха стояла в лiсах; в безнадi© Сивоок молив богiв, щоб послали вони
йому навiть ворога, бодай невеличку людську оселю; вже йому здавалося, що
перемiря╨ вiн отак цiле Болгарське царство з пiвдня аж до самого Дунаю,
нiкого не спiткавши, нiкого не забачивши.
Вибрiв на берег рiчки зовсiм негадано, та ще й опинився вiдразу пiд
крутою стiною, складеною з грубих кам'яних брил. I хоч як перед тим
прагнув до людського осередку, мимоволi позадкував назад у гущавину, дав
доброго гака, перш нiж наважився знов вийти до рiчки, щоб попити води й
здалеку подивитися на несподiване в цiм дикiм краю укрiплення.
I коли, впершись руками в круглi голишi, схилився над водою i ще не
вмочив навiть губ, почув зовсiм близько позаду неголосне:
- Чедо! (Хлопче! (Болг.)_)
Вiн озирнувся, але нiкого не побачив. Подумав, що негоже йому лякатися
першого стрiчного, знов нахилився над водою, став пити.
- Чедо! - озвалося знову позад нього. - Хей, Божидар! На тебе думам!
(Хлопче! Гей, Божидаре© Тобi кажу! (Болг.)_)
Сивоок скочив на рiвнi, повернувся до дерев, звiдки виразно чувся
людський голос, наготував загострену палицю, що ©© стосував замiсть списа.
З-за дерев вийшло два бородатих, аж смiх брав, чоловiки, в грубих темних
киреях, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, за якими в обох
поблискували сокири з довгими пiдручними сокирищами.
- Защо се плашиш? (Чого ляка╨шся? (Болг.)_) - посмiхаючись в
найглибшому глибi сво╨© дрiмучо© бороди, ласкаво спитав один з них.
Так Сивоок опинився серед братi© монастиря Святi архангели. Два iнокн -
Дем'ян i Костянтин, а простiше, Тале i Груйо - вийшли того ранку до лiсу
врубати дров i спiткали бродника-руса. Назвали його Божидаром, вважаючи,
що послав юнака до них сам бог, а згодом iгумен монастиря Гаврило ще
бiльше переконався в слушностi того iменi для Сивоока, коли побачив, як
легко засвою╨ русич болгарську i ромейську грамоту, а ще легше - велике
вмiння прикрашувати книги i писати iкони, вмiння, яке да╨ться людям так
рiдко i да╨ться вже справдi самим богом.
Сивоок i сам не знав: чи то справдi дар вiд народження, а чи вибухнули
в ньому незвичнi здiбностi, викликанi вiдча╨м.
Бо втiкав з неволi одно©, а попав у неволю потрiйну.
Перша неволя - монастир. Найпохмурiше серце завмерло б од самого
погляду на цю сувору обитель. Гори, лiси, непролаз-зя. Кра╨вид мовби од
сотворiння свiту: здиблене громаддя, вiковiчна кошлатiсть дерев, чорнi
громи вод у печерах i чорториях. А над усiм цим, у кам'янiй пiдхмарностi,
схований за непробивними, не знати ким i коли складеними з сiрих гранiтних
брил височезними стiнами - нужденний клаптик землi, шершавi,
кiстково-твердi цвинтарнi кипариси, довгi ряди видовбаних у материковiй
стiнi гнiзд-келiй. Келi© громадилися одна зверх одно© кiлькома поверхами
так, що ставало лячно вiд само© думки про людське животiння в отих
щонайвищих норах, але згодом ти пересвiдчувався в хибностi свого першого
враження, бо монастир було розташовано так, що тут у найбiльшу спеку вiяло
гiрською прохолодою, а коли хто ще вмудрявся бодай трохи пiднестися над
рiвнем цього пристанища, видовбавши собi келiй над рештою братi©, то мав.
змогу найпершим зустрiчати прохолоднi потоки благословенного болгарського
бiлого вiтру, якого так не стачало людинi внизу.
Сивоок мав довбати собi келiю сам, бо тут марно було сподiватися на
готове, i вибрав мiсце найхолоднiше, як i личило прихiдцевi з далеко©
пiвнiчно© кра©ни. Бив камiнь i забував про всi нещастя, яких зазнав досi,
ладен був день i нiч не вiдходити вiд тяжко© роботи, аби лиш знайти
забуття i спочити душею, але з першого дня дали йому до зрозумiння, що в
Святих архангелах iснують твердi правила, якi не дано нiкому порушувати.
Передовсiм правила стосувалися молитов.
Посеред монастирського дворика стояла стара камiнна церква - протатон.
Стук у велику дерев'яну колоду скликав кiлькаразово щодоби все населення
обителi до молитви, до речi, також опiвночi, коли кволий голос людини
найчутнiший для бога. Неодмiнною молитвою вiдмiчався також, схiд сонця,
вiд якого тут розпочинали вiдлiк годин ново© доби, хоч однаково важко було
позбутися гнiтючого переконання, що час тут зупинився навiки, роки не
лiчаться, години не вiдмiрюються, тiльки днi течуть за днями в
монотонностi молитов, у безнастанностi тяжко© працi, яка часто вида╨ться
марною, бо не зна╨ш нiколи, кому, попаде i чи взагалi попаде до рук
пергамен, над яким схиля╨шся впродовж цiлих мiсяцiв, а то й рокiв.
Кiлька десяткiв здичавiлих вiд самотностi, зчерствiлих душами
чоловiкiв. Нiколи не стриженi голови, волосся скручено в скуф'ю на
потилицi, велетенськi чорнi й рудi бороди, ледве блищать очi за тим
заростом i видаються носи. Зустрiчаючись, iноки цiлують навза╨м руки.
Мабуть, нiхто з них не звiдав нiколи жiночого поцiлунку, а тепер i не
звiда╨ бiльше, бо в Святих архангелах заборонено побут не те що жiнок, а
взагалi будь-яко© iстоти жiночо© статi. Не може тут бути нi курки, нi
ослицi, братiя не п'╨ молока, не ©сть я╨ць, гарячi страви забороненi
також, щоб не розпалювати тiла. В монастирськiй трапезнiй на стiнi картина
страшного суду, де карають грiшникiв, якi об'©да-лися й обпивалися за
життя. Посеред трапезно© - амвон, з якого хтось з iнокiв пiд час обiду ма╨
читати святе письмо, в той час як братiя квапливо ковта╨ квасолю з оливою
а чи овечий сир з сухим хлiбом, бо iгумен, що сидить кiнець столу, може
щомитi задзвонити в пiдручний дзвiнок - i тодi кiнець обiдовi, треба
молитися, i нiкому нема дiла до того, чи ти встиг там щось ухопити, чи
випив свою склянку вина, ╨дину тут радiсть для багатьох, надто ж для тих,
що виконують тiльки чорну роботу i нiколи не будуть вта╨мниченi у високе
мистецтво творiння й здоблення книг.
Сивооковi, який хоч i в поневiряннях та. важкiй роботi на Какору все ж
звик до широкого вiльного свiту, обитель Святих архангелiв видалася гiршою
за в'язницю. Коли трохи оклигав з дороги, зазнайомився з усiма
монастирськими регулами, то йому стало так страшно, немов ось
завтра-позавтра мав умерти i його закопають отам, за кипарисами, пiд
стiною, на крихiтному монастирському цвинтарi, де виднi╨ться один лиш
хрест, а потiм, через кiлька рокiв, викопають його кiстки, вiдокремлять од
них череп, зсиплють у довгий дубовий ящик - "костницю", а на черепi
напишуть над очними западинами iм'я власника i виставлять поряд з iншими в
каплицi. Що напишуть - Сивоок, Божидар чи Михайло? Бо вже мав тепер аж три
наймення, одержавши трет╨ пiсля прийняття хреста.
Отут слiд сказати пре другу неволю, в яку попав Сивоок.
У Какори кожен мiг мати свого бога. "За богiв ваших i грiхи вашi не
вiдповiдаю!" - погукував п'яний купець. Були в нього християни, були
визнавцi бога ╙гови, були мусульмани, найбiльше ж було таких, як Сивоок, -
поганннiв, кожен пильнував сво©х богiв, дотримувався сво╨© вiри, нiхто
нiкому не ставав на завадi, нiхто нiкого не змушував до послуху, до
прийняття сво╨© вiри.
Однак у Святих архангелах Сивоок мав прийняти хрест другого ж дня i то
без вагань i спротиву, iнакше б опинився за брамою монастиря, знов
самотнiй i безсилий серед здичавiло© пустелi гiр i лiсiв.
Iгумен закликав Сивоока до сво╨© келi©, посадив на грубий дерев'яний
стiлець, не став дивуватися, що русич досi не сподобився хрещення, не
питав його про бажання, а тiльки виклав йому дуже стисло неуникнiсть
всемогутньо© ново© вiри. Христос сказав: "Iдiте й научайте всi народи".
Святий Мефодiй, який рознiс велике вчення по багатьох землях, якось
скерував свого посланця до одного пiвнiчного володаря i велiв йому
сказати:
"Добре було б, сину, аби дав охреститися добровiльно на сво©й землi,
iнакше-бо будеш взятий до неволi i змушений прийняти хрест на землi чужiй,
згада╨ш мо╨ слово".
Ще говорив iгумен, але то вже були тiльки вiдмiни того самого, а
Сивооку стояв перед очима той далекий важкий хрест на першiй могилi його
життя, на могилi дiда Родима, i ще один хрест - на монастирському
цвинтарi, над якимсь бiдолахою iноком. Отак жив, метався по свiту, десь
бився, десь ©в i пив, випадком поцiлував одну чи й бiльше жiнок, а
скiнчилося все тим, що став помiж двома хрестами i далi йти нiкуди,
замкнено тво╨ життя мiж цими похмурими знаками, ненависними й тяжкими, мов
оцi довколишнi гори, що нагнiтили, зда╨ться, увесь свiт.
I от так, караючись у безнадi© i безвиходi, прийняв Сивоок хрещення,
прийняв ще одне наймення - Миха©ла, мав тепер носити пiд грубою вовняною
рясою на заяложенiй шворцi кипарисового хрестика, була тепер у нього нова
вiра, на яку мiр опиратися, як старий на посох, i надiятися, як той на
круту гору.
Але радощiв нова вiра не принесла, дала тiльки пригнiченiсть духу,
сприймалася як найтяжча, мабуть, неволя, i, може, щоб забути цю неволю,
вiдкинути ©©, так вiдважно й легко занурився Сивоок у нову для нього
справу - здоблення книг i писання iкон на дерев'яних дошках, вiдкрив у
собi здiбнiсть, породжену ненавистю, тодi як iгумен Гаврило зумовлював це
щiро свiтленням заолуканого тавра.
Що ж до неволi третьо©, то стосувалася вона не самого лиш Сизоока i
навiть не обителi Святих архангелiв, а цiлого Болгар ського царства, через
що й вимага╨ розповiдi осiбно© i докладнiшо©.
Повелося вже здавна, що в свiтi завжди ╨ двi найбiльшi з-номiж усiх
держави, i головне почуття, яке пану╨ мiж ними, - це глибоке недовiр'я i
тяжка ворожнеча, мов мiж тими бiблейськими братами Ка©ном i Авелем.
Будь-якi порiвняння рискованi, але можна наважитися порiвняти. Болгарiя i
Вiзантiя довгий час були саме такими двома ворогуючими велетнями. Роме© ще
в сьомому вiцi при iмператорi Костянтинi Погонатi були ганебно прогнанi з
берегiв Дунаю, успадкованого Вiзантi╨ю вiд римлян, i навiть змушенi були
платити данину болгарському царю. Коли дво╨ б'ються, майже завсiгди
з'явля╨ться третiй, який спершу пригляда╨ться бiйцi, щоб згодом виступити
в ролi торжествуючого пожинача плодiв перемоги. Так у час майже
трьохсотлiтнього змагання мiж Вiзантi╨ю й Болгарi╨ю за морем виникла нова
могутня держава - Руська, але вона була далеко, порiвнюючи з болгарами, що
товклися на узбережжi Чорного моря i мало не пiд самими стiнами Царграда,
тому вiзантiйськi iмператори спробували пiдбити руських князiв на спiльнi
дi© проти болгар, i ©м це навiть вдалося зробити, i князь Святослав,
непереможний на той час во©н, захопив болгарську столицю Преслав,
прогнавши звiдти недолугого царського сина Бориса, який дбав не так про
велич свого царства, як про збереження сво╨© влади та залагодження сво©х
стосункiв з боярами - бо©лами й кавханами. Та вийшло так, що Святослав,
сам того не вiдаючи, зробив для Болгарi© найбiльшу послугу, внаслiдок яко©
болгари знов повернули свою велич. На той час у Преславi, в глибокiй
темницi пiд баштою-в'язницею, сидiв уже багато мiсяцiв хоробрий комiтопул
Саму©л, кинутий туди Борисом без суду нiбито за змову проти богом даного
царя Болгарi©. Сму©л, а ще Давид, Мойсей i Аарон були комiтопулами, тобто
синами по-ромейськи, комiта, тобто (знов же таки по-ромейськи) управителя
Охридсько© областi Миколи Мокрого. Вже Микола Мокрий був вельми хоробрий
во╨вода, а його сини виросли ще хоробрiшими i по смертi батька,
успадкувавши кожен свiй город, стали вiдверто обурюватися нерiшучiстю
царських синiв Бориса й Романа. Пiшли розмови про те, що Борис - цар
незаконний, що треба б обрати гiдного царя, мався на увазi, може, хоч
Роман, якого прозвали скопцем за надто голу бороду, але за яким водилося
бодай трохи того, що зветься розумом або й державною мудрiстю, - рисами,
що ©х царствуючий брат його Борис був позбавлений начисто, зате надiлений
був натомiсть холодною жорстокiстю й душевною черствiстю, як .воно часто
бува╨.
Саму©л з кiлькома сво©ми вiрними людьми при©хав пота╨мно до столицi,
але там був упiзнаний i кинутий у пiдземелля з жорстоким велiнням "не
показувати в'язневi денного свiтла". Так би й зогнив там вiдважний молодий
комiтопул, якби одно© зимово© ночi не пiдступили пiд стiни Преслава
могутнi во©ни, яких болгари звали тавроскiфами, i з страшними гуками пiшли
на приступ. Озбро╨нi були важезними, в пiвтора раза довшими, нiж баченi
досi, мечами, довжелезними списами, якi не ламалися вiд найбiльшого
тягаря, а в лiвих руках несли щити, завбiльшки з дверi царського палацу.
Вони здобули столицю одним натиском, ще то© само© ночi вже палили
вогнища на вулицях Преслава i спокiйно собi вечеряли, так неквапливо й
смачно вечеряли, що трапеза ©хня затягнулася, власне, аж до снiданку, а
тим часом з города втiкав хто мiг, iншi ховали сво© багатства, ще iншi
користалися нагодою i набивали собi торби або й просто требуху, -
добродушнi русичi нiкому не заважали, вони собi спочивали по добрiй
роботi, сам князь був серед них i велiв нiкуди не поспiшати, бо вже
навколо зима, тож лiпше, мабуть, залишитися тут, у цьому великому i, як
видно, багатому городi та спокiйно перезимувати, а там буде видно: Саму©л
утiк з башти то© ж само© ночi. Не мав сили вибратися з пiдземелля, його
вивели пiд руки, йому знайшли коня i, мало не прив'язавши до сiдла, мерщiй
випровадили з Преслава, щоб ©хав до сво©х братiв, набирався сил.
Потiм було кiлька тяжких лiт для Болгарi©. Хоч Святослав вiдiйшов за
Дунай, але роме© зайняли вiдвойованi ним землi, розповсюдилися по
Болгарськiй землi, мов пошесть, розiрвали кра©ну на двi частини, захопивши
всi схiднi областi, все морське узбережжя i Придунайськi землi. Тодi й
пiднялися проти Вiзантi© захiднi болгари на чолi з братами-комiтопулами
Давидом, самостiйнi нацi© - болгарська й македонська. Сучасниковi незвично
читати, що столицею Болгарського царства колись були, скажiмо, Охрид або ж
Обитель, якi сьогоднi належать однiй з югославських республiк - Македонi©
(Обитель тепер зветься Бiтоль), але пам'ятаймо, що тут мовиться про часи,
пiдлеглi вiд нас на цiле тисячолiття. Це iсторичне минуле двох народiв -
болгарського i македонського, Мойсевi, Аароном i Саму©лом Мокрими. Такого
ще не бачила Болгарська земля: йшли чоловiки, жiнки, навiть недорослi
дiти, озброювалися хто чим мiг, йшли не кликанi й не званi, наганяюча
переляк не лише на роме©в, але й на власних бояр, що запродавалися
вороговi заради вигоди. Перелякалися й сини болгарського царя Петра -
Борис i Роман, втечею хотiли порятувати сво╨ життя, i нiчого лiпшого не
вигадали, як утiкати до Вiзантi©. Але на гiрському перевалi Бориса,
перебраного в ромейський одяг, убив болгарський лучник, вважаючи за
ворога, а Романа повернули до рiдно© землi й проголосили царем. Царiв та
iмператорiв часто називають так чи iнакше, скажiмо: Великий, Хоробрий,
Справедливий, але такi назвиська походять вiд лизоблюдiв, тому iсторiя,
коли й зберiга╨ ©х згодом, ставиться до таких прiзвиськ з вiдповiдною
долею скептицизму. Зате якщо вже влiпить прiзвисько сво╨му володаревi
народ, то протрива╨ воно вiчно i буде вичерпнiше за всi описи придворних
лiтописцiв i славохвальства найманих iсторикiв. Щоправда, прiзвиська,
на-дiлюванi народом, здебiльшого мають характер осудливий, але тут уже
нiчого не вдi╨ш: правда завжди жорстока. Звучать тi прiзвиська приблизно
так: Кривавий, Скупий, Паскудний, можуть найменувати короля Красивим, але
так i знай, що то. король був потворний, якщо ж назвуть Святим, то читай:
"Диявол". Царя Романа прозвано було Скопцем, стосуючись, певно, не лише
його зовнiшностi, але й характеру, яким не вiдзначався, точнiше, й зовсiм
його не мав. I хоч iменувався царем усiх болгар, влада фактично була в
руках вiдважних братiв-комiтопулiв, якi не шкодували життя, аби лиш
визволити рiдну землю вiд роме©в.
У запеклих битвах загинули два брати - Давид i Мойсей, а мiж тими
двома, що лишилися, неодмiнно мав розiгратися спектакль, вiдрежисерований
ще тим невiдомим, але генiальним режисером, який створював колись
бiблiйний роздiл про Ка©на i Ав╨ля.
Старший з-помiж двох комiтопулiв - Аарон, який мав пiд сво╨ю владою
Средець з околицею, вирiшив, що саме вiн, а не наймолодший Саму©л, повинен
виступити найпершим претендентом на царський престол. А що нiчим не мiг
засвiдчити сво©х переваг над Саму©лом: анi особистою вiдвагою, анi любов'ю
до рiдно© землi, анi незвичайними якостями людськими, то й вирiшив шукати
пiдтримки не деiнде, а в, самого вiзантiйського iмператора. Заплутана то
була i лиха справа. Вiзантiйський iмператор Василiй Другий Македонянин,
який вiд дня свого вступу на престол мав повнi руки клопотiв з придушенням
заколоту полководця Варда Склiра i з придворними iнтригами першого
мiнiстра ╨внуха Василя, не мiг виступати проти Болгарi© зброй-яр, а вдався
до вiйни та╨мно©. Маючи скрiзь сво©х вивiдникiв, вiн незабаром довiдався,
що Саму©л, власне, покинув свою столицю Охрид, щоб не бачити остогидло©
дружини Агати, i переважну частину свого часу проводить на Преспанських
озерах коло сво╨© коханки Бiляни, для яко© на одному з островiв малого
Преспанського озера навiть звелiв спорудити городок i церкву. Iмператор
пiдiслав Саму©ловi з Iталi© двох досвiдчених зиж-дителiв, захопив того
будiвничими справами аж так, що Саму©л на кiлька рокiв облишив вiйськовi
походи i спорудив на Малому озерi цiле мiсто, яке назвав Преспою i перенiс
туди свою столицю. Звичайно, людина не може все життя вiддати якiйсь однiй
лише пристрастi, надто ж коли нею з дитинства ще заволодiла ненависть до
ворогiв рiдно© землi, отож Саму©л все-таки схаменувся вчасно й знову пiшов
на роме©в, взяв Фракiю, Македонiю, околицi Фессалонiк, Фессалiю, Елладу,
Пелопоннес, велику ромейську фортецю Ларiсса, далi визволив усю Дунайську
Болгарiю, опрiч окремих городкiв на чолi з вiзантiйськими топархами.
А Василiй Другий тим часом дiяв з iншого боку. Вiн послав у Средець до
Аароиово© дружини Варвари та╨много листа, в якому досить прозоро натякав
на те, що чував про ©хнього сина Iвана-Владислава i хотiв би породичатися
для щастя царстве-но© сестри iмператорiв Константина i його, Василiя,
Анни. Ясна рiч, змiст листа вiдразу став вiдомий Аароновi, Аарон негайно
звелiв дружинi вiдписати ромейському iмператоровi, запевнивши його у
вiдданостi й любовi. Через гiрськi перевали пiшли гiнцi вiд Средця до
Царграда i назад, але лихо в тiм, що саме тодi ж вiзантiйськi iмператори
Василiй i Константин пообiцяли вiддати свою сестру Анну за ки©вського
князя Володимира, випрошуючи в нього навзамiн скiлькись там тисяч во©нiв,
таких необхiдних для боротьби проти непокiрних узурпаторiв, що то в однiй,
то в другiй вiзантiйськiй провiнцi© проголошували себе iмператорами i все
йшли на столицю, бо кожен знав, що споконвiку в ромейському царствi
водиться так: хто оволодiва╨ Царградом i Великим палацом, на того
надягають багряницю i взувають йому багрянi сандалi©.
Аврановi ж хотiлося породичатися з iмператорами, за це вiн обiцяв
одкрити ©хнiм вiйськам усi гiрськi проходи в Болгарiю з тим, щоб на списах
ромейських во©нiв стати самому болгарським царем. З одно© Анни навiть два
iмператори двох сестер зробити не могли, а справжню сестру треба все-таки
було приберегти на всяк випадок для ки©вського князя, бо той являв собою
силу справжню, а не уявну, як Аарон, тому вирiшено було послати в Средець
iз вiдповiдним царським почтом, у супроводi митрополита севастiйського,
якусь константинопольську повiю, на ймення Анна, i тим самим обдурити
марнославного комiтопула. Iвановi-Владиславовi було на той час дванадцять
рокiв, не так щоб уже й багато як для одруження, але й не мало, якщо брати
до уваги всi тi майбутнi вигоди, яких вiд високого шлюбу очiкувано. Однак
повiя, впившись болгарським вином, проговорилася i з ганьбою була вигнана
з Средця, бо Аарон суворо наказав усiм не бруднити об не© руки. Зате
севастiйського митрополита за покриття тако© пiдло© неправди Аарон
власноручно зарiзав ножем там-таки при весiльнiй учтi.
Так похмурий i мстивий Василiй Македонянин поглумився над Аароном, щоб
показати його дрiбне марнослав'я i водночас мати зачiпку для вiйни з
комiтом Средця, проти царя Болгарi© Романа.
Хоч який продажний був чоловiк Аарон Мокрий, але й на нього найшла
затятiсть, i, коли через чотири роки Василiй Другий пiдiйшов з вiйськом
пiд стiни Средця, комiт не вiдчинив перед ним гостинно брам, а закликав
сво©х горожан до якнайза-пеклiшого опору, а сам мерщiй послав за помiччю
до брата Саму©ла, якого ще недавно хотiв зрадити. Ромейський iмператор ще
не знав Болгарi© i став пiд Средцем в мiсяцi заревi, коли сонце пече без
милосердя, коли пересихають гiрськi рiчки, вигорають трави, навiть лiси не
витримують спеки i гублять лист i стоять сумнi, розпачливо вмираючi вiд
небесного палу. А на захисникiв Средця мовби й не дiяло сонце, вони
вiдбивали, всi приступи роме©в, не помагали нападникам нi пристiннi
штурмовi вежi, нi стiнобитнi тарани, нi катапульти, що метали в город
важуче камiння. Iмператор вимушений був вiдступити i швидко повiв сво©
тегми старою дорогою на Пловдив через Траяновi ворота - вузький прохiд мiж
стрiмкими планинами. Саму©л iшов за iмператором назирцi. Через стрiмнини й
доли-ща, через скелi й зрадливi осипи гналися болгари за ворогами,
невидимi, вони весь час тяжiли над ромеями, мов кара, мов отi страхiтливi
гiрськi кряжi, якi дедалi тiснiше змикалися попереду, примушуючи
вiзантiйське вiйсько видовжуватися в тоненьку верижку. За Траяновими
воротами була ще одна тiснина - глибоке гiрське долище, на днi якого
звивалася шумка рiчечка. Долище було довге-предовге, а вузьке таке, що
вгорi орел перекривав його крильми. Досвiдчений во©н чимдуж прагне
покинути таке непевне мiсце, але iмператоровi раптом забаглося стати на
нiчлiг саме в тiй тiснинi - чи то привабила його чиста жива вода, яко© так
давно не бачило його вiйсько, чи то керувався просто впертiстю, важко
сказати, бо Василiй нiкому не збирався давати звiту в сво©х вчинках, до
iмператорського намету мали право входити тiльки молодi протокелiоти, що
слугували "Василiю, коли ж пiд Средцем пiсля виснажливих i марних
приступiв ромейського вiйська до намету наважився, незваний, пробитися
протоспафарiй Никифор Ксифiя, то iмператор спершу хотiв його просто
вигнати, потiм дозволив говорити, буркнувши, .аби той не розбалакував
довго, а що в Ксифi© всiх балачок тiльки й було, що сказати про вiдступ,
то Василiй похмуро всмiхнувся i мовив:
- Запам'ятай, що то твоя вимога - про вiдступ. Сам я нiколи б не
вимовив цих слiв.
Тут саме час трохи сказати про Василiя Другого Македонянина. Вiн був
онуком iмператора Константина Багрянородного, що прозвав себе так, щоб
довести сво╨ справдi царське походження, бо всi дiти вiзантiйських
iмператорiв народжувалися у Багрянiй палатi, але лише в тому випадку, коли
iмператори перебували в законному шлюбi. Мати ж Константина Багрянородного
Зоя Карбонопсида, тобто Чорноока, була четвертою дружиною iмператора Льва
Шостого, i патрiарх не визнавав цього шлюбу, отож Константин вважався
мовби незаконнонаро-дженим, простiше кажучи байстрюком. Таким був дiд
Василiя Другого. Щоб засвiдчити сво╨ високе походження, Константин
Багрянородний намагався вивищитися над усiма сво╨ю вченiстю. Вiн написав
"Книгу церемонiй", у якiй учив, як цар повинен говорити, ходити,
триматися, сидiти, посмiхатися, одягатися, ще лишив по собi книги "Про
феми" i "Про управлiння державою", хоч сам тим мистецтвом так i не
оволодiв, про що свiдчив безлад, який настав по його смертi. Не виказав
Константин i велико© мудростi в справах, що стосувалися безпосередньо його
самого i сина Романа, коли одружив того на якiйсь Анастасо, дочцi плебея з
Лаконi©, що тримав трактир у трущобах Царгра-да. Ця Анастасо по одруженню
взяла собi iм'я Феофано, вiдзначалася вона приголомшливою вродою, а ще -
справдi диявольським характером. Перше, що вона зробила, ставши
iмператрицею по смертi Константина, якого, зда╨ться, отру©ла, - це
прогнала стару царицю ╙лену i п'ять зовиць, чудово освiчених царiвен. Усiх
вислала в монастирi. Згодом, народивши двох синiв i двi доньки Романовi,
отру©ла й чоловiка. Отру©ла також узурпатора Романа Лакапина, потiм вийшла
замiж за чоловiка, старiшого за не© на тридцять рокiв, через п'ять рокiв
зрадила його, помогла коханцевi вбити, зробила свого коханця iмператором,
а коли той зрiкся ©© й вислав з Константинополя, зумiла через вiрних людей
дати зрадливому iмператоровi повiльно дiючу отруту, i той незабаром вмер,
висохши, мовби вiд насильного обпоювання оцтом.
Може, набачившись змалку всього наймерзеннiшого вiд власно© матерi,
Василiй назавжди зненавидiв людську породу, надто ж - жiнок, через що
нiколи не одружувався, хоч ходили темнi чутки, що останн╨ з'ясовувалося
трохи iнакше: мовляв, щомiсяця раз або двiчi в поко© до iмператора тайкома
приводили вродливих юнакiв; мабуть, вiн страждав од то© розпусно©
слабостi, боровся з нею i не мiг збороти, через що втiкав iз столицi у
новi та новi походи, був завжди з во©нами, мився холодною водою, вживав
просту ©жу, не любив вина й гулянок, завжди ходив закутий у темне залiзо
тiльки вузький обруч i нараменники з бiлого золота i золото© в'язi пояс
виказували його високе становище. Звiсно, таке пояснення завойовницьких
походiв ромейського iмператора може видатися досить поверховим i на©вним,
але така вже сила пересудiв: часто-густо вони затемнюють найважливiшi
подi©, а коли взяти до уваги, що бодай найменша iстина не да╨ться без
певних зусиль, то й стане зрозумiлим схильнiсть бiльшостi охоче
пiддаватися розповсюдженим хибним думкам, а то й просто - безглуздям.
На той час, коли Василiй звелiв зупинятися на нiчлiг у небезпечнiй
тiснинi за Траяновими воротами, ще до кiнця нiхто не знав iмператорового
характеру, вiдали тiльки, що заперечувати йому марно. Та й хто б мiг
заперечувати? В сво© тридцять рокiв iмператор ще не вважався досвiдченим
во©ном, а недосвiдченiсть завжди породжу╨ впертiсть. Щоправда, впертiсть
породжу╨ться ще в людинi тодi, коли нема╨ заперечень навколо; а якi ж
можуть бути заперечення проти волi найвищо© царственостi?
Отак з тисячу рокiв тому найдосвiдченiшi во©ни й полководцi ромейськi
не спали ночi, тривожно дослухаючись до крутих стрiмнин зрадливих
болгарських гiр; Саму©л зiбрав усю свою силу навколо, дав сво©м короткий
спочинок на двi-три години i в темрявi перед досвiтком ударив на роме©в.
Молодий во╨вода сам пiднiмав зi сну потомлених войникiв, тихо говорив
то там, то там про ворога:
- Ако ги ударим добре и здраво, ще ги сразим.
А потiм перший пiшов униз, закликаючи болгар:
- Хайде, хайде, деца!
З тим погуком "хайде, хайде" навалилися звiдусiль болгари на тiсно
збитий табiр роме©в, не дали ©м розпростатися, не пустили розпружитися
©хнiй силi, стали нищити крайнiх за крайнiми, ряд за рядом, в похмурому
передсвiтi серед дико© звированостi людсько© страшно зблискували мечi,
сокири, пiднiмалися списи, палицi, бойнi вила, та все то була здебiльшого
зброя болгарська, бо роме©, зiм'ятi, розгубленi, перестрашенi, не ставили
опору, намагалися виприснути з жахливо© пастки, ©хнiх начальникiв не було
видно, iмператорiв намет на узвишшi болгари захопили вже з першого
натиску, так що Василiй насилу здолав утекти, ховаючись за велетенськi
щити з буйволячо© шкi-ри сво╨© вiрменсько© пiхоти, двi тагми яко© вдень i
вночi неод-лучно перебували коло iмператора.
Все було втрачено Василi╨м Другим у тiй битвi: вiйсько, казна, обоз,
честь, тiльки злiсть на болгарiв не пропала в понурiй душi iмператора, а
розпалилася ще чорнiшим вогнем.
Хто б то мiг подумати, що не мине й року пiсля ганебного розгрому коло
Траяиових ворiт, а Василiй одержить з то© ж таки Болгарi© листа, в якому
йому обiцятимуть всiляку помiч, пiдтримку й любов? Лист був вiд Аарона
Мокрого. Той злякався братово© могутностi, шашiль заздрощiв точив йому
душу, вiн готовий був покласти до нiг ромейського iмператора всю свою
землю, всi ©© гори й лiси, всi рiки, поставити на колiна весь народ, аби
тiльки Вiзантiя помогла йому стати царем Болгарi©. Василiй мерщiй вiдписав
Аароновi, називав його братом, обiцяв усе, що той просив: до свого
послання, скрученого в трубку, дочеплено було золоту iмператорську печать
вартiстю в три або й чотири золотi номйсми - вирiзнення, що його
удостоювався згiдно з "Книгою церемонiй" iмператорового дiда Костянтина
Багрянородного хiба що найсвятiший римський папа - духовний отець
iмператора; якщо ж брати свiтських повелителiв, то така печать належалася:
високоповажному, найблагороднiшому i знатному повелителю агарян - халiфу
Багдадському, емiру ╙гипту, двом вiрменським государям - царю царiв
Вiрменi© i правителю Вашпукарана, а ще царю Iверi©, що носив вiзантiйський
титул куропалата, потiм ексусiократору Аланi©, i от до них мав долучитися
вiн, Аарон Мокрий, в недалекому майбутнi ньому цар Болгарi©, божою милiстю
государ всехристиянського народу болгар, василевс i духовний брат
всемогутнiх iмператорiв Вiзантi©.
Знову власноручно складав Аарон листа до Василiя, знов тайкома спорядив
вiрних гiнцiв до Константинополя, але на перевалi гiнцiв перехопили
приставленi Саму©лом до брата вивiдники. Вжахнутий братовою зрадою, Саму©л
з полком кiнноти прискакав у Средець, але застав там лише малого
Ааронового сина Iвана-Владислава. Сам правитель Средця, ховаючись вiд
лiтньо© спеки, ви©хав два днi тому у Розметаницю, де в нього було
прохолодне лiтовисько над водами.
Знов стояв пекельний мiсяць зарев над планинами, як i торiк, в час
ромейсько© навали, вигорали трави, оголювалися дерева, мов на пожарищi,
трiскалися розпеченi скелi, нападав шал на все живе. Саму©л розумiв, як
небезпечно пiддатися всезагальнiй ошалiлостi, але твердо знав також i те,
що зрада ма╨ бути покарана, хоч би йшлося про рiдного батька, про сина чи
й про самого себе. Зрадником був його рiдний брат Аарон, отож вiн мусив
розплатитися за свою зраду так, як то вирiшать лiпшi люди й во©ни Средця.
А що вiд зрадника може виплодитися тiльки зрадник, то належало вирiшити
вiдразу й про долю цiло© родини Аароново© - дружини його. Варвари, сина
Iвана-Владислава, малих дочок. Вирок було винесено ще то© само© ночi,
складався вiн з одного слова: "Смерть", списання вироку не займало багато
часу, вдосвiта Саму©л з групою вершникiв уже скакав на Розметаницю, а в
поко©, де бавилися, нiчого не вiдаючи, братовчеда Iван-Владислав i
Саму©лiв син Гаврило-Радомир, привезений батьком для науки в Средець,
прийшли во©ни, щоб звершити присуд. Хоч Гаврило-Радомир був на чотири роки
молодший за свого братовчеда й мав лише дванадцять рокiв, уже тодi вiн мiг
позмагатися з будь-ким i силою, i вмiнням володiти збро╨ю. Вiн оголив
меча, звелiв во©нам розступитися, вивiв з палацу Iвана-Владислава, взяв на
конюшнi четверо коней, щоб мати змiнних у довгiй дорозi, i утiк на Охрид.
Через двадцять рокiв, коли по смертi Саму©ла Гаврило-Радомир вiнча╨ться на
царя Болгарi©, врятований ним Аронiв син пiдiшле на ловах лучника, i той
встрелить Гаврила, вiдплативши за добре дiло. I, може, вмираючи вiд
пiдступно© стрiли, згада╨ Гаврило-Радомир ту далеку нiч у Средцi, згада╨,
як тулився до нього i хлипав перестрашений шiстнадцятилiтнiй
Iван-Владислав, благаючи про порятунок, i спливуть у затухаючiй свiдомостi
Гавриловiй суворi слова старого болгарського покону: "Кат погубить
зрадника i родину його з жонами й дiтьми, щоб не народився вiд зрадника
зрадник".
Але то син Саму©лiв, а сам Саму©л гаразд знав, як важливо бути
послiдовним у найтяжчiй i найбезжальнiшiй помстi, коли йдеться про
царство, про народ i рiдну землю.
Ще десять лiт поминуло в безнастанних битвах комiта Саму©ла проти
роме©в, поки нарештi на рiчцi Сперхей у Елладi досвiдчений полководець
роме©в Никифор Уран завдав першо© тяжко© поразки непереможним доти
болгарам. Але ще й пiсля того Василiй Другий не наважувався пiти в землю,
де колись був так ганебно розбитий i де всi його пiдступи були вчасно
розгаданi, аж, нарештi, в тисяча першiм роцi, полагодивши всi справи в
сво╨му власному царствi, забезпечившись миром з боку ╨гипетського фатiмiда
емiра Ал-Хакiма, ромейський iмператор проголосив:
- А тепер - болгари!
Вiн пiшов на Саму©ла, що вже кiлька рокiв перед тим був вiнчаний на
царя по Романовiй смертi, з Солуня, маючи намiр брати одну по однiй
фортецi нижнього царства, i це йому вiдразу вдалося, бо во╨вода першо©
твердинi Сервi© Добромир, близький родич Саму©лiв, забачивши пiд стiнами
свого невеличкого укрiплення багатотисячнi тегми i мерi© вiзантiйськi,
розчинив ворота i здався на милiсть ромейського iмператора. Той назвав
його сво©м антипатом, дав дозвiл Добромиру бути присутнiм на царських
трапезах, поставив свого намiсника в Сервi© i пiшов далi на Воден. Але й
Саму©л не гаяв часу i послав уповноваженим до воденсько© залоги
Iвана-Владислава, який, щоб вiдiбрати в будь-кого з воденцiв намiр до
здачi, звелiв перебити всiх роме©в, що мешкали у Воденi, старих, жiнок i
_дiтей, i трупи ©хнi кинути в клекотливi водоспади, що проривалися крiзь
город i випливали спокiйною рiкою на рiвнину, де стояло вiзантiйське
вiйсько. I хоч Василiю доповiли про тi трупи, iмператор не велiв iти на
приступ, а так само, як у Сервi©, послав двох сурмачiв i бирича пiд браму
йодена, i сурмачi довго вигравали на сво©х срiбних трубах, а потiм бирич,
напинаючи жили на ши©, став гукати, звертаючись до Iвана-Влади-слава, про
присутнiсть якого вже було вiдомо:
- Ти, княже, сину Ааронiв, поки стоятимеш коло вбивцi твого батька i
пiдкорятимешся йому? Вiдкрий, княже, сей город i одержиш царську милiсть i
любов!
Воденський во╨вода Драгшан вiдповiв ромеям:
- Тук няма курви като Добромира!
Тодi роме© заспiвали бойовий тропар "Спаси, господи, люди твоя" i
подерлися на стiни Водена. Пiсля падiння крiпостi Iван-Владислав зумiв
утекти назад до Преспи, а во╨воду Драгшана Василiй звелiв набити на палю.
Iмператор пiшов далi, беручи по дорозi одну за другою твердинi i
руйнуючи ©х. Роме©, що вмiли по-болгарському, казали про цю страшну
роботу: "Да няма къде да се кри╨ ни едно българско кучеi".
Так Василiй розтяв навпiл Болгарiю i вийшов на Дунай, взявши в облогу
найбiльшу дунайську твердиню Вiдин.
Вiйна велася дивним робом. Здавалося б найпростiше: Саму©л мав з
вiйськом напасти на роме©в пiд Вiдином, який тримався твердо й мужньо,
вдарити на них спiльно, та насправдi болгарськi сили були набагато меншi
за вiзантiйськi, царевi доводилося покладатися тiльки на вiрнiсть сво©х
во╨вод i мужнiсть залог, сам же вiн, щоб хоч якимось чином вiдвернути
увагу Василiя i спробувати якщо не налякати, то бодай стривожити
iмператора, залишивши сина Гаври©ла з старшим во╨водою Iвацем у Скопле,
несподiвано вторгся в ромейськi землi й понад Бiлим морем, тримаючись
осторонь шляху мiж Солунем i Царградом, пiшов на город Одрин. Вздовж рiки
Хебар Саму©л пройшов майже до самого Одрина, потiм спинився за два поприща
вiд города i якийсь час стояв, мовби намiрюючись повернути на Царград,
який, власне, нiчим i нiким не був прикритий, якщо брати до уваги, що
iмператор Василiй ще й досi туп-цювався пiд стiнами Вiдина, а його брат,
iмператор Костянтин, хоч i перебував у столицi, до вiйськово© справи не
мав жодного вiдношення i виходив у поле хiба що на лови перепiлок.
Кастрофiлакс Одрина, спершу переляканий нашестям болгар, згодом
заспоко©вся, побачивши, що Саму©л не йде на нього, а там, почекавши,
вiдчинив городську браму, бо на успення богородицi в Одринi щороку
вiдбувався великий собор для цiло© Адрiанопольсько© феми, в городi
розпочалися торги, лунали пiснi, музика, лилося вино, i ось у самий розпал
свята двадцять тисяч болгар несподiвано опинилися перед стiнами города,
залога якого складала ледве що тисячу, опiр роме©в був недовгий, бо
Iван-Владислав, який командував у Саму©ла полком, пообiцяв сво©м людям
тиждень вiльного грабунку в Одринi, якщо вони його вiзьмуть, i найбiльшi
вiдчайдухи проникли в город вiдразу; вже з першого приступу браму
розчинено, болгарське вiйсько ввiрвалося в сп'янiлий i нажаханий Одрин,
розпочався грабiж, обiцяний Iваном-Владиславом, потiм ©дво й питво, потiм
гвалт. Було це в мiсяцi ру╨нi, мiсяцi щедрот земних i небесно© лагiдi,
болгари верталися вiд Одрина ситi й обтяженi здобиччю, а тим часом Василiй
зрадою взяв Вiдин I розташувався там на зиму.
Перезимувавши у Вiдинi, Василiй пройшов Маторi╨вi гори, спустився в
долину Тiмак, а звiдти на Нiш i досить легко взяв його. Саму©л ждав роме©в
коло Скопле. На Великдень стали два вiйська навпроти одне одного: Саму©л
на правому, Василiй на лiвому березi Вардара. Напнуто намети, розпалено
вогнища, почалися готування, роме© збирали човни, збивали плоти, болгари
вистежували кожен ©хнiй порух, виставляли сторожу в загро-жених мiсцях.
Але темно© ночi тисяча роме©в голi, з мечами перепливли Вардар, а на
правому березi, там, де роме© мали пробиватися до сущi, всю болгарську
сторожу перебили зрадники-болгари, очолюванi царським зятем Ашотом
Таронiтом, сином вбитого колись Саму©лом солунського во╨води Григорiя
Та-ронiта. Соннi болгари не змогли спинити роме©в. Саму©л, Прикриваючись
нiччю, вiдступив з вiйськом у гори, сховався в старих лiсах i дебрях, куди
iмператор поткнутися побоявся, згадуючи давню подiю коло Траянових ворiт.
I хоч Василiй вимушений був у тисяча четвертому роцi покинути Болгарiю,
щоб стати з вiйськом проти арабських племен i сусiднiх з ними емiрiв, та
вже видно було, що не вернути болгарам втраченого могуття. Половина
Болгарського царства тепер була в руках у роме©в: Верхня Мiзiя з Преславом
i Вiдином, нижн╨ царство - нижче Водена, Верея, Сервiя, Ларiсса, все
твердинi, де пройшов з тагмами Василiй, зруйновано; табуни диких коней
блукали там, де ще недавно жили люди, послiпленi ромеями колишнi царськi
во©ни ходили по дорогах вiд села до села, випрошували трохи хлiба i вина
до хлiба, сумно виспiвували:
Царят болен лежи, болен три години, Войска се разтуря, царство се
разтуря, Кон му жално цвили, празни ясли гризе...
А старий цар ще не здавався. Пустив гiнцiв по всiх усюдах, зiбрав до
вiйська чоловiкiв од вiсiмнадцяти до п'ятдесяти рокiв, поставив сво© сили
в Охридi, Скопле, Средцi, iнодi виходив у ромейсьхi землi мiж Вардаром i
Струмом, брав здобич, повертався назад, ждав роме©в. Пускав додому тiльки
немiчних або тих, що мали женитися. Переспи з молодою жоною кiлька ночей,
зачни нового во©на для болгарського царя - i назад.
Занепадала земля. Нiкому було сiяти хлiб, стригти овець, вбирати
виногрона. Пiшли жебраки по крем'янистих тропах гiрсько© землi, з'явилися
розбiйники i волоцюги. Саму©л не зважав нi на що. Ждав василевса. Ждав
терпляче, запекло, знаючи, що повиннi вони зiйтися ще раз, може, востанн╨
за сво╨ життя, був упевнений, що на свiтi нема╨ бiльше таких тяжких i
довголiтнiх ворогiв, як вiн i ромейський iмператор, а раз так, то не
можуть вони, поки живi, не звести обрахункiв, бо йдеться про вищий
принцип: служiння рiднiй землi.
А Василiй не йшов. Теж, певдо, вiдав, що всi його справи й клопоти
малiють поруч з головною справою життя - боротьбою з болгарами, - i вже не
мiг iти в ту незламну кра©ну без найрет╨льнiших приготувань, не давши
гаразду в сво©й величезнi© iмперi©, не втихомиривши сусiдiв, не подавивши
повстань, не вдовольнивши зажерливий Константинополь ©двом, питвом i
розвагами, що ними бавитиметься з народом царствений брат Константин.
I так минав рiк за роком, лiто йшло за лiтом. I треба ж було Сивооку в
сво╨му незборимому прагненнi до волi потрапити до цi╨© згорьовано© землi,
яка в скорому часi мала перетворитися на суцiльну велику неволю, може,
найбiльшу в тодiшньому свiтi.
Той, хто хоче слухати iсторi©, повинен озбро©тися терплячiстю.
По веснi тисяча чотирнадцятого року вiрнi люди донесли Са-му©ловi, що
цього лiта слiд ждати василевса. Роме© могли ввiйти в Болгарiю двома
шляхами: з Андрiанополн на Пловдив, через Траяновi ворота, або ж з
Мосинополя i Солуня край рiци Струмешниця i далi через Рупельський
перевал, помiж Беласицею i горою Сегнел. Траяновi ворота для Василiя
назавжди полишалися мiсцем ганьби, вiн щоразу уникав ©х, певно ж, мав
обiйти й цього разу. Тому Саму©л став ждати роме©в у Струмицi, за
Рупельським перевалом. Знов, як i всi роки перед тим, у василевса була
значна перевага у вiйську. Василiй зiбрав сiмдесят тисяч во©нiв, тодi як у
Саму©ла налiчувалося ледве що сорок тисяч. Знову кожен iз них обрав
властивий спосiб дiяння: Василiй перся напролом, упевнений у незборимостi
сво╨© сили, а Саму©л брав розумом i хитрощами. Вiн не став замикатися в
захмарнiй твердинi Струмицi, не наважився вийти в Серське поле, щоб дати
остаточний бiй вiзантiйцям, знав-бо, що йдеться не про його власну честь
як полководця i не про царську славу чи хвалу, а сто©ть за ним цiле
царство, сто©ть Болгарiя, що за не© полягли його брати Мойсей i Давид, вiн
сам стратив рiдного брата Аарона, Болгарiя, якiй вiн вiддав сiмдесят лiт
свого життя, яку довiв до найбiльшо© могутностi, а тепер мав або все
втратити, або ж вiдстояти.
Саму©л вибрав найзручнiшу тiснину мiж горами Беласиця i Огражден по
течi© рiчки Струмешииця i звелiв будувати мiж двома хребтами високу
непробивну стiну з величезних кам'яних брил. Та ущелина звалася Ключ, або
по-ромейськи - клiсура Клiдiон. Хто хотiв проникнути в Болгарiю, неодмiнно
мав пройти крiзь Клiдiон, а пройти тепер не мiг тут нiхто, бо клiсуру
перетинала страхiтлива стiна, яку з другого боку охороняло щонайменше
двадцять або тридцять тисяч болгарського вiйська, на стiнi горiли незгаснi
вогнища, в мiдних котлах клекотiла смола i олiя, на площадках височiли
гори камiння для катапульт, в добре обладнаних схованках чатували вмiлi
стрiльцi з скорострiльними кутригурськими луками.
Василiй знав про перепону в клiсурi Клiдiон, але не повернув назад,
уперто просувався до мiсця, де ждав його Саму©л, а тим часом болгарський
цар послав тритисячний полк на чолi з во╨водою Несторицею в тил ромеям пiд
Солунь, щоб, стосую-чи свiй давнiй спосiб, вiдвернути увагу василевса,
налякати його можливiстю оточення, роздiлити вiзантiйськi сили.
Битва пiд Солунем i в тiснинi Ключ почалася водночас. Iмператор спершу
послав пiд стiну сурмачiв з глашатаями, щоб запропонували болгарам
вiдчинити браму й пустити роме©в, але на стiнi не стали слухати биричiв,
звiдти полетiло камiння, чулися свисти й гуки.
- Виждате ли това нещо? - показуючи велетенського меча, ревiв якийсь
богатир до роме©в. - Ще изтърбуша с него вашия василевс като шопар!
Iмператор, щоб запалити сво╨ вiйсько, сам пiд'©хав пiд стiну в
супроводi молодих протокелiотiв i сивих спафарi©в, був, як i завжди,
закований, у темне залiзо, тiльки поблискували бiлим золотом нечисленнi
царськi iнсигнi© на ньому, та ще в бiлого iмператорового коня хвiст i
грива викрашенi були перською хною пiд багрець, щоб нагадувати царствеi!
барви, привласненi ва-силевсу.
- Ти си копиле й майка ти беше дрипла! - закричали iмператоровi з
стiни. Злi стрiли полетiли на василевса, переляканi протокелiоти благали
iмператора, щоб вiн хоч трохи вiд'©хав далi вiд небезпеки, але Василiй
уперто стояв пiд стiною, втупивши темний тяжкий погляд кудись униз,
зда╨ться, собi на руки, якi стискували луку сiдла.
.- Хей, - гукали йому з стiни болгари,- ти слез долу и не чекай да те
смъкнем с кука!
Тодi Василiй махнув рукою, даючи знак iти на приступ, i од'©хав назад
до свого намету, щоб стежити за перебiгом битви.
Роме© заспiвали бойовий тропар i посунули по зеленiй луцi, тягли великi
дерев'янi плоти, щоб перекрити рiв попiд стiною, везли запряженi кожна
кiльканадцятьма волами пристiннi вежi, несли високi драбини, котили
довжелезнi колоди, щоб по них дертися на стiну, пiдсовували катапульти для
метання камiння, наставляли на браму велетенський таран з залiзною
баранячою головою на кiнцi. Так почалася ця остання битва.
Тридцять шiсть днiв уперто, невiдступне, затято бив iмператор стiну в
Клiдiонськiй клiсурi, слав новi й новi тисячi на приступ, хотiв узяти
болгар голою силою, нiкого не слухав, не пiдпускав до себе, як завжди, не
хотiв нiчи©х порад i намовлянь, все сво╨ життя вiн зборював ворогiв силою,
iнших способiв не знав i не вiрив у них, сила була його святощами, тому
знов i знов велiв бити браму баранячими головами таранiв, довбати ©©
камнеметами, кидав на смерть новi й новi тагми слухняних сво©х во©нiв.
Ночами роме©в за©дали хмарища комарiв, що вилiтали з Струмешницьких
болiт, у вiйську почалася пропасниця, захворiв сам iмператор, сумно
свiтилися поодинокi багаття в вiзантiйському таборi, харчовi загони не
встигали довозити ©жу на таку силу-силенну людей, збитих докупи у вузькiй
долинi.
А в болгарiв на стiнi весело палахкотiли вогнища, клекотiла смола в
мiдних котлах, якi миттю переверталися на голови напасникiв, як тiльки
починався черговий приступ, гам лунали не тягучi пiснi-молитви, як у
вiзантiйцiв, а вiдчайдушнi погуки, сам цар походжав серед захисникiв з
сином Гаврилом-Радомиром i племiнником Iваном-Владиславом, по всьому вже
видно було, що цього разу Василiй розiб'╨ свою вперту ромейську голову об
болгарську стiну попри його затятiсть, попри його чисельну перевагу,
навiть попри втрату Саму©лом добiрного полку Несторицi, бо марнославний
во╨вода, порушуючи царське велiння, замислив узяти Солунь приступом, а не
просто полякати роме©в, але ж випустив з виду, що до обложених може прийти
пiдмога морем, i вона прийшла непомiченою для болгарiв, у Солунi зiбралася
чимала сила вiзантiйського вiйська, болгари були розбитi вщент, сам тiльки
Несториця з кiлькома недобитками прибiг до царя, схиляючи повинну голову,
яку, як вiдомо, меч не сiче, але й пуття з не©, дурно©, мало.
Згодом сталося ще одне лихо. Ромеям удалося притулити до стiни одну
вежу i з верхнього майданчика сипонули закутiв залiзо во©ни на стiну до
болгар. Сам цар кинувся туди, щоб зiпхнути нападникiв, мав ще силу в
руках, попри сво© сiмдесят лiт, не хотiв уникати найстрашнiшого,
приготований був уже давно, поки ждав василевса, i на звитягу, й на
смерть, тож i кинувся в саму сiчу, хоч як його вiдраювали найближчi, хоч
як утримував Гаврило-Радомир. В бою Саму©ла прикривали з усiх бокiв, i все
ж якийсь ромей вихитрився й ударив царя з-за спини по шолому, розкривавив
йому вухо, забив, паморокй. Са-муi'л упав, його пiдхопив син, винiс з бою
i, взявши для прикриття п'ять тисяч во©нiв, швидко поскакав у Струмицю.
Але й це не позначилося на болгарськiй оборонi. Вежу було вiдiпхнуто
вiд стiни, роме©в одбито, ундiонський перевал так само лишався непрохiдним
для василейса, нiяка сила не могла пробитися крiзь загороду. Поставлену
Саму©лом, але нiяка сила не могла тепер i вiдтягти вiд то© стiни Василiя.
Iмператор не виходив з намету, нi з ким не хотiв говорити, похмуро мовчав,
важко зиркав сво©ми великими очима з-пiд чорних, де-не-де побитих сивизною
брiв на протокелiотiв, мало ©в, ще менше спав, i видавалося, що заповзявся
вiн покласти тут усе сво╨ вiйсько, щоб потiм або ж повернутися до
Константинополя самотнiм, або й самому полягти в Клiдiонi.
Десь у пiдхмарнiй Струмицi в тяжкiй непам'ятi лежав старий болгарський
цар, стверджувалася вельми невчасно пiсня про ©е, що "царят болен лежи", -
так рано чи пiзно до кожного приходить та неуникна мить, коли всi справи
свiту вирiшуються без тво╨© участi, навiть найголовнiша справа твого життя
розвива╨ться або ж занапащу╨ться кимось iншим, i вже ти неспро-можен
будь-що вдiяти, будь-чим допомогти, бо сам ти потрапив на хистку грань мiж
буттям i небуттям i провалю╨шся, запада╨ш у бездоннiсть, з яко© ще не
вертався нiхто.
А тут, у Клiдiонськiй клiсурi, в пишному багатополому царському наметi,
прикрашеному iмператорським стягом, 'лежав почорнiлий од пропасницi й
призбирано© тридцять лiт проти болгар уперто© злостi другий старий
чоловiк, i свiдомiсть тьмарила йому тiльки ота злiсть i чорна ненависть до
великого народу, який не бажав пiдкорятися йому, iмператоровi всiх роме©в.
А чому той чи iнший народ ма╨ пiдкорятися такому або сякому iмператоровi?
Над цим iмператори не задумуються. I вже якщо вирушають вони в походи на
пiдбiй чи загарбання, то не люблять повертатися з порожнiми руками. А вiн
тридцять рокiв невпинно виступав проти Болгарi© i тридцять рокiв
повертався назад майже нi з чим. А ще: його походи щоразу розпочиналися з
тих кра©в, де колись народився засновник велико© Македонсько©
iмператорсько© династi© Василiй Перший, через столiття кров Василiя
Першого вiдродилася в жилах Василiя Другого, буйна, дика, зла кров
багрянорадних дiтей, внукiв i правнукiв того молодого македонського
селянина, який прийшов колись до Царгорода босий, з порожнiм мiшком за
плечима i заснув пiд стiнами столицi коло монастиря. Вiн подався до
Царгорода тому, що мати його побачила вiщий сон: як у не© з черева вийшло
золоте дерево, розрослося й укрило тiнню весь ©хнiй дiм. Ще не знав, де
знайде те золоте дерево, але був дужий, як дикий звiр, мав невичерпнi
запаси здоров'я, безтурботностi й упертостi, тож i потелiпався аж з-пiд
Адрiанополя до столицi, прихопивши на всяк випадок звичайний порожнiй
мiшок, щоб, за селянським звича╨м, не опинитися з порожнiми руками там, де
можна буде щось увiрвати. I поки вiн спав перед брамою монастиря святого
Дiомида, куди його не пустили навiть ногою ступнути, iгуменовi, який пiсля
трапези теж прилiг спочити, приснилося, що з неба чу╨ться неземний голос i
той голос велить йому: "Пiди i введи до монастиря владику земного". Iгумен
прокинувся i звелiв глянути, хто сто©ть за монастирською брамою. Йому
доповiли, що там нiкого нема╨. Вiн знову задрiмав, але тепер, уже з'явився
йому ангел господнiй i повторив тi самi слова: "Пiди й уведи..." Iгумен
сам вийшов за монастирську браму, та, крiм босого молодого здоровила, який
хрiп на сонечку, смачно пускаючи слину з губiв, нiкого не побачив i,
творячи молитву, знову вернувся в свою келiю, сiв за священну книгу, але
знову неждано заснув i побачив самого господа бога, який суворо поглядав
на нього i сказав:
"Пiди й уведи в монастир того, хто спить за брамою, бо то - iмператор".
Тодi переляканий iгумен побiг за браму, розбудив молодого заброду,
поцiлував йому руку i, вклоняючись, запросив до обителi. Там його вдягли в
шовковий одяг, годували найлiпшими стравами, по©ли найдорожчими винами,
той пив i ©в, материн сон збувався, його мiшок, судячи з усього, теж
згодився; в тi часи нiхто нiчому не дивувався, життя було просте до
смiшного: або тобi могли стяти безпричинно голову, або ж ти ставав
iмператором, мабуть, такою вже химерною була доля тих, хто мав щастя чи
нещастя народитися у великiй державi, бо вважалося, що чим бiльша держава,
тим бiльший безлад пану╨ в нiй, i це, мовляв, од бога.
Простодушний iгумен повiтав молодого босяка, як iмператора, вiн оддавав
йому належну шану впродовж цiлого мiсяця, а той приймав i ©дво, i питво, i
шану, той нiчого не вiдав про таку рiч, як докори сумлiння, - раз йому
провiщано стати iмператором, то що мав робити? Тiльки одне - стати рано чи
пiзно iмператором Вiзантi©. Бо хiба ж не надягали задовго до нього
багряно© мантi© i не взували пурпурових сандалiй люди такi, як вiн сам,
або й ще упослiдженiшi i нужденнiшi? Юстин був таким самим селянином з
Македонi© i так само прийшов у Царград босий, з мiшком за плечима. Лев
Перший був м'ясником. Лев Iсавр був ремiсником. Лев П'ятий i Михайло
Другий - конюхами у великих вельмож.
Василiй теж почав з конюхування, сво©м умiнням приборкувати диких
огирiв вiн припав до серця iмператоровi Михайловi Третьому, згодом вiн
показав, що ма╨ не лише залiзнi кулаки, але й залiзну волю, нещадно
розчистив собi мiсце при дворi, став соправителем, а потiм власноручно
вбив Михайла i став iмператором, справдивши материн сон про золоте дерево
i свою мандрiвку до Царграда з порожнiм мiшком, у який тепер убгав цiлу
iмперiю.
Мабуть, обiзвалося все те у Василi© Другiм, пiдхопив вiн порожнiй мiшок
свого великого предка i не мiг тепер повертатися назад до столицi, не
заповнивши того династичного мiшка, бо вже й так витратив на те тридцять
лiт свого життя. Але, успадкувавши вiд свого предка впертiсть i затятiсть,
вiн не мав жодно© крихти хитрощiв, на якi той був здатен, якщо й не у
вiйськовiй справi, то бодай у боротьбi за власнi вигоди. Сподiвався тiльки
на силу, брав завжди силою, хотiв i тут вирiшити все тупим биттям у стiну,
i нiхто не мiг вiдраяти iмператора вiд хибного замiру.
Та знов, як тридцять лiт тому пiд Средцем, пробився в iмператорський
намет посивiлий, порубаний у битвах, досвiдчений i вихитрений Никифор
Ксифiя, колись протоспафарiй, а тепер пловдивський стратиг, i смiливо
сказав iмператоровi:
- Тут не проб'╨мося. Треба, щоб хтось знайшов обхiдний шлях.
I як там, пiд Средцем, ненависно поглянув на нього Василiй, бо нiхто не
смiв втручатися в задуми василевса, довго мовчав, потiм сказав, i слова
його падали повiльнi i важкi:
- Вiзьмеш мерiю стратiотiв i через чотири днi вдариш болгарам у спину.
Iнакше - будеш ослiплений.
Ксифiя вклонився й вийшов з намету. Вiн ще не знав, чи можна обiйти
Беласицю, чи хоч ящiрка переповзе через це непрохiддя, нiхто не штовхав
його до мелення язиком перед iмператором, але вiдступатися тепер було
пiзно, i вiн повiв п'ять тисяч стратiонiв у дикi гори, а через п'ять днiв
ударив захисникам Саму©лово© стiни в спину, i болгари, з якими не було нi
царя, нi царського сина, розгубилися, а тут ще з другого боку водночас
усiм вiйськом пiшов на приступ iмператор, i клекотнява страшно© битви
пiднялася з тiсно© клiсури до суворих мовчазних вершин, битва була
нескiнченно довга, але ще довший був лiтнiй день тисяча чотирнадцятого
року червня дванадцятого iндикта, до вечора все скiнчилося, хто полiг
убитий, хто виприснув з мертво© ромейсько© пастки, а багатотисячне
Саму©-лове вiйсько, яке вцiлiло, було затиснуте мiж кам'яною стiною i
Струмешницьким болотом, роззбро╨не, вiйська вже не iснувало, на мiзерному
клаптиковi полито© кров'ю землi скупчилося кiльканадцять тисяч зранених,
знiвечених, змучених, згорьова-них людей, зданих на милiсть переможця.
Торжестiю переможця? Вдоволення вiд виграгiо© битви? Зверхнiсть над
поконаними? Можна б перелiчувати безлiч вiдчуттiв, переживаних великими й
малими звитяжцями у великих чи Малих вiйнах i битвах. Але тут iшлося не
про звичайну вiйну, i перемiг у нiй не просто полководець чи володар -
восторжествував заклятий ворог цiлого народу, i нiчого не мав вiн у сво©й
понурiй душi, окрiм нез'ясовано©, як i його багатолiтня ворожнеча до
болгар, жадоби помсти.
Василiй покликав до себе в намет катепана Куцукуса, що прославився не
так доблестю, як жорстокiстю до поконаних, i про вiщось довго з ним
говорив без свiдкiв, яких завжди намагався уникати, пам'ятаючи слова
полководця Варда Склiра, який багато разiв пробував дiстатися на
iмператорський трон, а потiм, востанн╨ розбитий Василi╨м, прийшов у намет
до iмператора, сивий, майже ослiплий вiд старощiв i важких походiв, i
сказав сво╨му вороговi i побiдниковi: "Нiкому не довiряйся i лиш
небагатьом вiдкривай сво© задуми".
I то© ночi Василiй вiдкрив свiй найлихiший з усiх вiдомих у дiях
Вiзантi© задумiв самому лиш Купукусу, але згодом про нього мав довiдатися
цiлий свiт.
Катепан Куцукус з'явився другого дня в червонiй накидцi поверх свого
звичного одягу, i це показувало, що його наречено главою всiх катiв
ромейського вiйська. Потiм вiн зiбрав пiд свою оруду катiв, присяжних i
просто охочих, взяв у помiч кiлька тагм вiйська, в долинi Ключа розпалено
величезнi вогнища з дубових i букових дров, кати стали коло вогнищ,
засунули в жар довгi мечi, дворогi вила, а во©ни вiддiлили вiд полонених
першу сотню нещасних i погнали туди, де ©х ждала невiдом'iсть.
Нiхто нiчого не бачив, не розбирав, вiд першого нелюдського крику
здригнулися серця навiть у найжорстокiших ромейських во©нiв, а серед тисяч
полонених прокотилося щось мовби зойк чи стогiн, а там, од вогнищ, один
з-перед одного рвалися болiснi, скаржливi вигуки:
- Майчице! (Мамусю! (Болг.)_)
- Очите ми! (Мо© очi! (Болг.)_)
- Изгоряха! (Згорiли!(Болг.)_)
I жахний запах поповз од вогнищ, запах горiло© людсько© шкiри, вiн
виповнював долину, його вже чули полоненi коло болота, сягав вiн i до
узвишшя, де височiв пишний iмператорський намет i де в оточеннi почту
непорушно стояв ромейський василевс.
Там, коло вогнищ, нещаснi рвалися з рук во©нiв, благали пощади,
проклинали сво©х мучителiв, погрожували, а неквапливi кати з спокiйною
дiловитiстю дiставали з вогню розжаренi мечi й вила i штрикали ними
болгарам у вiчi, палили очi старим во©нам i молодим новобранцям,
позбавляли зору i тих, хто вже набачився на дива сього свiту, i тим, хто
не встиг намилуватися Hi небом, нi горами, нi рiками, нi вродливими
дiвочими лицями. Та чи й може людина надивитися, намилуватися коли-небудь
Н,а свiтi?
Коли першу сотню полонених було ослiплено, катепан Купукус, який
порядкував розправою, дав знак одному з катiв, i той останньому доведеному
до нього бранцевi випiк лише одне око. Одноокого штовхнуто до гурту
скорчених од болю i вiдчаю, мався бути тепер поводирем сво©м скалiченим
браттям.
.--. Заведи ги на вашия цар, кучето Самуил!
Багато днiв точилася нелюдська розправа в долинi Стру-мешницi, Василiй
вiддав катам чотирнадцять тисяч болгар, сто сорок чотири сотнi во©нiв
Саму©ла було ослiплено, i на кожну сотню придiлено одного одноокого
поводиря, i слiпi, виючи вiд нестерпного болю, бо нема╨ тяжчого i дикiшого
болю для людини, анiж бiль вiд ослiплення, розбiгалися по горах i долах,
частина однооких утекла вiд сво©х слiпих побратимiв першо© ж ночi (вдень
вони втiкати боялися, ще не могли призвича©тися до того дивного стану,
коли сто дивляться на тебе серед бiлого дня i нiчого не бачать, тому
вибрали для втечi темну нiч), а слiпi, позбавленi помочi, гинули в
чорториях, забрiдали в непрохiднi дебрi, вмирали вiд голоду й спраги,
неспроможнi знайти воду, вмирали вiд ран, вiд спеки, вiд диких звiрiв, бо
були безсилiшi за малих дiтей i не вмiли захиститися навiть вiд бродячого
пса, слiпi розходилися далi й далi, наганяючи жах на всю Болгарiю, вони
минали рiднi домiвки, невпiзнанi й нещаснi, однi й геть,не вiдали, куди й
за чим прямують, iншi заповзялися вiдшукати в сво©й вiчнiй пiтьмi царя
Саму©ла, сподiваючись, що, може, вiн ©х прихистить, пригорне, поряту╨.
А Саму©л, який трохи вiдiйшов пiслярани i замкнувся на островi в
Преспi, вже почув про василевсову перемогу в Клiдiо-нi, але ще нiчого не
вiдав про ослiплених. Не знав" i про те, як довго й тяжко йдуть вони до
нього, блукаючи шляхами Болгарi©, i коли тисяча чи двi, а може, й десять
тисяч слiпих стало на тiм боцi протоки, що вiддiляла Саму©лову столицю вiд
берега, обiдраних, безпорадних, жалюгiдних, i племiнник Iван-Владислав
прибiг до царя й гукнув, щоб ©х гнати геть, Саму©л звелiв:
- Пустiть ©х сюди.
Вiн вийшов на берег, щоб зустрiнути першого човна з слiпими, стояв коло
само© води, старий, посивiлий, з погаслим поглядом, мрячив холодний дощик,
але цар стояв без шапки i зболеними очима дивився на сво©х колишнiх
во©нiв.
Вони вивалювалися з човнiв брудними, смердючими купами лахмiття,
иглрикритих кiсток, незаго╨нi очi ©хнi кривавилися, роз'ятрюючи старе
цареве серце, вони оточили свого царя, хапалися за його одяг, намагалися
дотягнутися руками до його обличчя, плакали невидющими очима:
- О царю, татако ти наш, помогни ни, ни тебе сме дошли...
Саму©л простягав до них руки, гладив ©хнi зачучвиренi голови, плакав
разом з ними:
- Деца мои, синове мои, войници мои добри, войници мои храбри, народе
мой...
I став на колiна перед слiпими, а потiм осунувся на пiсок i вмер.
Так розповiдають ще й сьогоднi болгари, i так воно й було.
А Василiя Другого прозвали Вулгарохтонос, тобто Болгаробойця, i з цим
похмурим прiзвиськом вiн i ввiйшов до iсторi© i лишився там поряд з усiма
iншими, яких людство дбайливо зберiга╨ в сво©й пам'ятi, видно, для того,
щоб не з'являлися бiльше на землi такi виродки. Однак зарадити цьому,
виявля╨ться, зовсiм нелегко, зло назване втрача╨ свою силу наполовину чи й
бiльш, але ще не гине.
На цьому можна б вважати скiнченою повiсть про iсторичнi прiзвиська,
якби не Сивоок, який мав необережнiсть народитися саме в цi каламутнi часи
i необачно пхався в самий вир подiй того знавiснiлого столiття.
Вiдгуки битви в Клiдiонськiм перевалi долинули й до монастиря Святих
архангелiв, iгумен Гаврило правив молебнi за побiду над ромеями, молилися
денно i нощно iноки... "Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний,
помилуй нас. Амiнь". Облишено всi щоденнi справи, нарештi, покiнчено з
роздво╨нiстю, яка дивувала Сивоока в iноках: моляться i водночас твердо
стоять на землi, займаються справами земними, носять дрова, випiкають
хлiб, переписують книги, плiткують один про одного, смачно сплять i
солодко впиваються вином, викраденим з монастирських пiдвалiв.
Але нiяк не мiг вiн збагнути, як можуть цi нещаснi iноки вимолювати в
свого бога порятунку для рiдно© землi, коли в них бог - спiльний з
ромеями, i десь у ромейських монастирях так само тисячi немитих
чорноризцiв здiймають закудланi бороди до неба i благають того самого, що
й затривоженi болгарськi браття. Що ж то за бог, який умi╨ слугувати
вiдразу двом ворогуючим народам, i чи справдi вiн такий всемогутнiй, i
хитрий, та меткий, щоб устигав давати i нашим i вашим? I як вiн це чинить?
Крутиться туди й сюди, як гуляща дiвка, чи що? Вiд пророка Iсай©: "Роде
лиходi©в, сини погибелi..." Про кого це? Болгари - про вiзантiйцiв, а тi -
про болгар? Що ж то за святi слова, якщо ©х можна повернути, як спис, куди
хочеш, залежно вiд того, в чи©х руках опиниться? Або: "Оце ж годi вам
надiю покладати на чоловiка, що в його тiльки хiба духу, що в нiздрях, бо
й що вiн значить?" А Сивоок звик покладатися саме на чоловiка, на власну
силу, на мiць сво©х рук i плечей, йому смiшно було тепер дивитися на
здоровенних бороданiв, що стояли навколiшки в темнiй монастирськiй
церковцi й безпорадно здiймали неспрацьованi руки догори в той час, як
десь ©хнi брати билися на смерть з ворогом. А чом би не взяти в цi ведмежi
лапи сяку-таку зброю чи й просто дрючок та не гайнути туди, де кипить
битва, й собi? Життя вже давно навчило Сивоока не стояти в очiкуваннi
перебiгу подiй, знав твердо, що завжди треба втручатися самому, кидатися в
саме вировиння, пхатися у саме пекло бою й змагань, бо тiльки там справжня
воля, справжнiй розмах для сили, тiльки там вiдчува╨ш себе живучим i
несмертельним.
Вiн став нишком намовляти декого з iнокiв дременути з монастиря, сам не
вiрив у сво© намовляння, та вийшло, що iноки тiльки й ждали -поштовху
зовнi, ©м саме не стачало такого свавiльного чоловiка, як приблудний рус,
вони охоче пристали до думки покинути сподiвання на бога та спробувати й
самим прислужитися землi, що ©х спородила i дала ©м силу. Звiсно, Сивоок
мiг би податися за далекi гори й сам, вiн легко вмовив сво©х перших
знайомих Тале i Груйо, але хотiлося вирвати з тихо© обителi якомога бiльше
здорових iнокiв, бо хоч i сам просидiв тут пару лiт, так i не змiг
призвича©тися до того, щоб розтрачувати молоду силу в такий дивний спосiб.
Вiн казав одному:
"З тi╨ю силою, чоловiче, можна розiгнати цiлу сотню роме©в!" Казав
другому: "А мав би я таке гостре око, як у тебе! Казав третьому: "Хiба ж
зна╨ хто лiпше за тебе гори!" Припрошував четвертого: "А вип'╨мо, брате,
та й гайнемо собi!" Ще iншому пропонував: "Ану ж поборемося, хто зверху,
того й слухатися!" А того просто лякав: "Доберуться роме© й сюди, попалять
вав i потопчуть. Чого ждати!"
Може, хто й донiс iгуменовi про Божидаровi намовляння, але отець
Гаврило не втрутився вчасно, вдав, що нiчого не помiчав, i ключник
монастирський, отже, змушений був теж не зауважувати зникнення запасiв з
комiр, бо й що значив якийсь там шматок солонини, коли загрожена була цiла
Болгарiя!
Отак i зiбрав Сивоок-Божидар iнока до iнока i тихого теплого досвiтку
вивiв свою братiю за монастирську браму i вперше за два роки знов був на
волi, мiг ще раз пройти по тих самих тропах, якими добирався сюди, але
тепер уже не наослiп, а ведений визначеною метою i не сам, а з цiлим
товариством вiдчайдухiв, приготованих на все добре й зле.
Одягненi в шкури, в грубi вовнянi або полотнянi дрехи, з шкiряними
високими клобурцями на зроду не митих головах, з довгими бородами, взутi в
косматi опiнцi, а то й зовсiм босi, озбро╨нi сяк-так - саморобними
списами, важкими палицями, двома чи трьома на всiх мечами - вони побiгли
по горах так нагально, неначе саме ©м належало вирiшити наслiдок
найбiльшо© сутички покiж вiйськами роме©в i болгар. Вони майже не спали,
©ли на бiгу, в несамовитому поспiху припадали до води, коли траплявся по
путi струмок, квапилися далi, пiдганяючи один одного покриком:
- Вървете, вървете, люди божи!
Та хоч як поспiшали, однаково запiзнилися, щоб стати бодай чимось у
помочi захисникам Клiдiону, а з монастиря вибралися завчасно, а то й
зовсiм надаремно, бо, не вiдаючи, йшли назустрiч власнiй загибелi.
Бо вже вершив у долинi Струмешницi свою дику помсту Василiй Другий, i
вже першi сотнi слiпих ударилися в розпуцi в рiднi гори, i згодом
кiльканадцятеро вцiлiлих чудом добереться до глухо© обителi Святих
архангелiв, i отець Гаврило прийме ©х на мiсце блудних сво©х синiв, що
втекли в невiдомiсть, i через багато лiт пролине чутка про дивний монастир
у непрохiдних горах, монастир слiпих iнокiв, але не про те мова.
Василеве послав до Царграда гiнцiв з вiстю про перемогу над болгарами,
а за ними спорядив ще нових гiнцiв з новелою до брата Костянтина i до
жителiв Константинополя, що починалася так: "Наша царственiсть Василiй
Другий, iмператор роме©в, брат iмператора Константина, всiм, хто прочита╨
або вислуха╨ цю новелу, шлю наше повiтання..."
Далi василевс повiдомляв, що на вiдзнаку сво╨© велико© перемоги вiн
посила╨ жителям царственого града тисячу полонених варварiв, якi повиннi
бути ослiпленi другого дня по тому, як приведенi будуть до столицi, на
Амастрiанському форумi, згiдно зi звичаями, а також з "Книгою церемонiй"
iмператора Константина Багрянородного, i хай це буде найбiльшим трiумфом
для жителiв царственого града i вдячнiстю для доблестi вiйська, що адобуло
для Вiзантi© жадану перемогу, освячену богом.
Так п'ятнадцята тисяча полонених болгар, полишивши чотирнадцять тисяч
сво©х товаришiв на ослiплення в долинi Струмешницi, вирушила в далекий
похiд, в кiнцi якого чекала ©х нелюдська покара, але про те нiхто з них не
знав, а хто й здогадувався, то вiдганяв од себе лихi думки, бо людинi
завжди хочеться сподiватися лiпшого i не вiрить вона в смерть навiть тодi,
коли сто©ть у ямi або пiд зашморгом шибеницi.
Начальником ромейсько© тагми, що вела полонених до Царграда, поставлено
Сiрiйця Комiскорта, чоловiка дрiбного тiлом i душею, лихого вдачею i
заздрiсного до всього на свiтi. У походах вiн вершив роль наглядача
стратигового намету, в битвах нiколи прямо© участi не брав, отож не брав
нiколи й здобичi, а тiльки лiчив та дiлив уже здобуте, ковтаючи слину на
чуже i задихаючись од злостi й заздрощiв. Маленьке сухе його личко обросло
до самих очей i до невисокого лоба цупким колючим волоссям, з-пiд того
волосся видобувався так само колючий голос, i якби можна було вилущити з
Комiскорта душу, то й душа його неодмiнно мала бути колючою, мов ©жак або
ж отой залiзний трибол, що його кидають пiд копита кiннотi, щоб ранити
коней.
Комiскорт вельми пишався сво©м дорученням, яке йшло од самого
василевса, вiн затямив собi тiльки одне: до столицi треба привести рiвно
тисячу болгар - нi бiльше нi менще. Тому головне його заняття впродовж
усi╨© путi полягало на безперервнiй лiчбi полонених, ©х перераховували
вранцi й удень, увечерi й уночi, перед тим, як допустити до струмка, щоб
напилися води, i пiсля того пильнувати болгар, власне, було зовсiм
неважко, бо на кожного полоненого припадав озбро╨ний во©н, кожен ромей,
лягаючи спати, прив'язував болгарина до себе ремiнням, яке всi вiзантiйцi
завбачливо брали з собою, ще вирушаючи на вiйну, бо завжди сподiвалися
захопити собi невiльникiв так само, як набити повну шкiряну торбу
коштовними речами, ремiняччя у роме©в було мiцне-премiцне, вмiло
розставленi охоронцi нiколи не спали, Сiрiйцевi Комiскортовi, здавалося,
не слiд би й турбуватися за цiлiсть сво©х бранцiв, а бiльше дбати за те,
щоб якомога швидше, коротшими шляхами видобутися десь до Пловдива чи
Адрiанополя, а там уже й до Царграда, де вже готувалося все для велелюдних
торжеств, для небаченого трiумфу вiзантiйсько© збро©.
Але чи то багато було тяжкопоранених серед полонених, чи занадто
жорстоко поводилася охорона з бранцями, але незабаром Комiскортовi
доповiли, що до тисячi не вистача╨ кiльканадцять чоловiк.
- Де подiлися? - проскрипiв Сiрi╨ць.
Йому перелiчено, де i як, вiд яких ран хто сконав, кого добито, бо
неспроможен був пересуватися. Ну, так. Але ще за кiлька днiв виявилася
нестача трьох полонених, що зникли невiдь-куди i як. "Втекли!" - пiнився
Комiскорт, хоч сам не вiрив, що будь-хто мiг утекти з-пiд такого пильного
стереження. Адже подумати тiльки: один на одного! Всi полоненi зв'язанi.
Голоднi й виснаженi до краю. Окрiм того, не мають куди втiкати, бо скрiзь
- ромейська сила. Болгарi© вже нема. I все-таки втекли. Спершу дво╨, там
тро╨, згодом ще один. Виходило, що чоловiк може втекти звiдусiль. Тисяча
вся не може, але три-чотири завжди знайдуть спосiб визволитися.
Комiскорт зiбрав сво©х пентеконтархiв, лохагiв i декархiв i коротко
звелiв:
- Тисяча не може порушуватися. Добирати до тисячi перших болгар, якi
попадуться пiд руку. Важливе число. Бiльше нiчого.
Вiн ошкiрився, зуби в нього теж були гострi, як у рисi.
I ще того дня Сивоокова дружина зiткнулася з сумним походом. Iноки
пробиралися не самим шляхом, а трохи осторонь i, певно б, поминули
полонених, але один з iнокiв нюхливо повiв лицем навпроти вiтру i сказав:
- Миризмата н-а човека отдалеко се усеща...
А за якийсь час вони й справдi побачили внизу, на одному з закрутiв
великого царградського шляху, важку хмару куряви, що повiльно просувалася
©м навстрiч.
- Пiду погляну! - рвонувся туди Сивоок.
- Ще те убият, - спробував притримати його Тале.
- Не так воно просто - мене вбити! - засмiявся Сивоок, виважуючи пудову
сучкувату палицю, якою мiг би звалити коня.
Але йому не довелося йти на розглядини, бо передня вiзантiйська
сторожа, яка вже мала наказ подавати знак, як тiльки помiтить бодай одного
заблуканого болгарина, зауважила монахiв, i на гору подерлося звiдусюди з
сотню запеклих ловцiв на людей. Недосвiдченi й простодушнi iноки не дуже
прислухалися до тривожних покрикiв Сивоокових, збитою, безладною купою
вони кинулися в один бiк, потрюхикали вниз, сподiваючись, що той, хто
бiжить униз, завжди набере бiльшого розгону, щоб проскочити повз того, що
дереться вгору, але вийшло так, що вiзантiйцi опинилися i над ними, i з
одного боку, й з другого, а внизу вже пiдтягалася на шлях уся Сiрiйцева
тисяча, з якою годi було й думати змагатися; мiсцевiсть нагадувала
величезний сiрий полумисок, нiде сховатися, нiкуди втекти, скрiзь тебе
видно, людина серед голого, мертвого камiння, мов муха на мисцi, але муха
може хоч злетiти. А що може людина? Не було ради, бiднi iноки заметалися в
безвиходi, вони забули й про свою якусь там зброю, i про свою силу, тiльки
Сивоок мужньо вдарився на роме©в, сподiваючись пробитись, i таки звалив
кiлькох, i вже здалося йому, що втече й од роме©в, од яких ще не
доводилося йому втiкати; але тут набiгло вiдразу кiлька десяткiв
розiзлених, заслинених бороданiв, Сивоока вправно перечепили ремiнним
зашморгом, вiн упав, а зверху навалилася цiла купа задиханих, спiтнiлих,
диких од ненавистi людей. Його скрутили ремiняччям, звели на ноги, вiн
легко розтурив самими плечима всiх, як тiльки став на ноги, тодi
вiзантiйцi прихитрилися прив'язати його до двох довгих дубцiв i так повели
вниз, мов лютого, страшного в сво©й силi звiра.
Першу здобич треба було показати самому Комiскорту, той сидiв верхи на
конi, на головi, хоч нестерпно пекло сонце, мав залiзний золочений шолом з
бiлою гривою, i ото тiльки й було на ньому бiлого, а решта чорне,
©жакувате, вiдворотне.
- На колiна! - гукнув Сивооковi хтось iз роме©в, що знав
по-болгарському, i чорний ©здець ошкiрив гострi, бiлi аж до синяви зуби,
вдоволений швидким виконанням свого велiння, а Сивоок тiльки глянув на
нього - i вiдвернув голову, i побачив, що ведуть до нього так само
скручених ремiняччям його товаришiв, нещасних iнокiв, у високих клобурцях,
у вовняних i полотняних подертих дрехах, нещасних i упослiджених, i тодi
вiн знову смiливо поглянув на чорного колючого вершника а мовив:
- Аз падам на колена само пред бога!
- Вiн не болгарин, вiн не болгарин!-- закричали iноки, добiгаючи до
Сивоока, сподiваючись визволити бодай свого руського побратима, але
Сивоок-Божидар, злякавшись раптом, що роме© послухають iнокiв i вiдпустять
його, гордо пiдвiв голову й гукнув:
- Чому б то я не мав бути болгарином! Болгарин ╨сьм! Болгарин!
1965 РIК
ВЕСНА. КИ╞В
Ще один такий день, i буде вальми погано.
П. Пiкассо
Цього року в Ки╨вi було вiдкрито виставку московських художникiв.
Вiдкривалася вона у Республiканському виставочному павiльйонi, який ще
кiлька рокiв тому був гаражем, а до революцi©, зда╨ться, слугував як
каретний сарай для Iнституту благородних дiвиць; потiм якийсь розумний
чоловiк здогадався, що в такому мiсцi все ж таки грiх держати гараж,
машин.i звiдти вивели, прийшли проектувальники i всi, хто там потрiбен, а
пiсля них будiвельники довго щось там мудрували, долiпили до колишнього
гаража якийсь фронтончик, якiсь навiть колони, що вже й геть було смiшно,
але всерединi вийшло дуже гарно примiщення з скляною покрiвлею, з
просторими залами, i вже тепер усi й забули, що тут колись було, зате всi
знають, де виставочний павiльйон, i там частенько бувають речi досить
цiкавi.
Звичайно ж, Борис Отава пiшов на вiдкриття виставки, товпився в юрмi
нетерплячих, слухаючи короткi, як завжди в художникiв, промови, дивився,
як мiнiстр перерiза╨ стрiчку, як розводить гостинно руками, закликаючи
всiх: "Друзi мо©, запрошу╨мо вас...", потiм ходив по залах, дивився
картини, що но вiдiбрало в нього багато часу, зда╨ться, стояв отам
знадвору й слухав промови довше, анiж ходив тепер пв залах, бо звик
вiдразу знаходити на кожнiй виставцi рiч, яка чимось вражала, ще здалеку
вирiзняв ©© з решти, обходив з усiх бокiв, дивився то звiдти, то звiдти;
дiяла така рiч на нього неоднаково: або ж дратувала, або ж. вдовольняла,
пiсля того мерщiй пробiгав туди .й сюди, ще раз на прощання повертався до
роботи, яка чимось звернула на себе увагу, - i по виставцi.
Художники завжди лишаються самi собою. Однi все життя малюють паруси,
мабуть, щоб нагадати про нестримнiсть вiтру, який несе нас кудись далi й
далi, другi, мовби для спростування вiдомо© приказки про торiшнiй снiг,
все малюють собi снiг, тi зображають коней, а тi - жiнок. Так само й
виставки, уподiбнюючись до художникiв, набули певно© сталостi, на кожнiй
неодмiнно побачиш литкастих доярок, що, попiдтикувавши ряснi спiдницi,
позують художниковi, стерильно бiлих медсестер з рум'янцями на щоках,
монтажникiв, картинно разташованих,на самих кiнчиках сталевих конструкцiй,
знайдете там гори в нестерпних барвах i море, автори якого марно
конкурують з Айвазовським, зустрiнешся там i ще з деякими обов'язковими
сюжетами, що мандрують з виставки на виставку вперто й-невтомно, але вже,
мабуть, годi, бо перелiк можна продовжувати без кiнця.
Борис проскочив повз етюди московських художникiв, що мало чим
рiзнилися вiд етюдiв художникiв ки©вських, трохи помилувався акварельками,
якi називалися "Моя московська вуличка", але для серця навсправжки нiчого
не знайшов i подум-.ки пошкодував за марно згаяним часом. Везти аж iз
само© .Москви - i не привезти нiчого! Але вчасно схаменувся, бо на
виставцi щось таки було цiкаве для людей, а вiн у загальнiй лiк не йшов,
вiн мав смак зiпсований, був пересичений мистецтвом, напханий ним по саме
нiкуди; людина, яка пробу╨ вмiстити в собi мистецтво свого народу за
тисячу рокiв, неодмiнно вибива╨ться з нормального сприймання, це вже
якийсь збоченець, якась аномалiя, отож йому лiпше забиратися мовчки звiдси
i не псувати настрою нi самому собi, нi будь-кому iншому, бо якщо вiн
поштовха╨ться тут, то зустрiнуться знайомi, почнуть розпитувати, що i як,
вiн щось ляпне рiзке, i назавтра знов казатимуть: "Там отой Отава
таке-е..."
Iшов до виходу з останнього залу. Попереду в кутку, в най-темнiшому
мiсцi, спинами до нього стояло зо три чи чотири юнаки, вiн не звернув на
них уваги, то могли бути навiть його студенти, яких вiн одпустив з лекцi©,
щоб тi вiдвiдали виставку, але тепер це не грало нiяко© ролi. Коли майже
порiвнявся з ними, юнаки розступилися i спокiйно пiшли собi далi вздовж
стiн, а на мiсцi, яке вони затуляли сво©ми спинами, пiд величезним
мальовидлом з хвацькими монтажниками (на нього Отава просто не дивився)
зовсiм непомiтна вiдкрилася раптом невеличка картинка в скромнiй рамцi з
погано обструганих паличок, щось там зелене, жовте, червоне на
прямокутнику полотна, якiсь недбало кинутi фарби, видно, справдi
недовершений етюд, шкiц до чогось або й просто кiлька помахiв пензлем -
чого не бува╨ на виставках, а ще коли вони звiдкись привезенi, а ще коли
привезенi з мiста трохи бiльшого до мiста трохи меншого i рукою якогось з
авторiв мимоволi водить почуття зверхностi, бо художникам (посереднiм,
звiсно) завжди чомусь зда╨ться, що чим у бiльшому мiстi вони мешкають, тим
i самi стають бiльшими.
Отава пiдiйшов ближче до того кутка, глянув на етюд. Там таки щось
було. Вiн став i зовсiм упритул, бо в кутку було таки темнувато, а етюд не
вiдзначався розмiром i виразнiстю, автор мовби навмисне змазав усе, як у
модернiй фотографi©, щоб не всяк i розiбрав, що воно там i як замальовано.
Розмазано - зеленi лапи велетенсько© сосни, а може, кедр - це в самому
рiжку картини, видно, для створення мiсцевого колориту. Ще "для колориту"
десь на задньому планi з-помiж вiття визира╨ щось гостре - чи то кран, чи
сталева конструкцiя, одне слово, будiвництво. Власне ж, на етюдi зображено
внутрiшнiсть великого намету. Нiч. Кiлька лiжок. Намет, видно, для дiвчат,
бо на лiжках, укритi по саме пiдборiддя, дiвчата, жодна з яких не спить,
бо й як тут спатимеш, коли в кожно© на лiжку, поверх ковдри, в куфайках i
в валянках лежать здоровеннi хлопцi, що прийшли чи то залицятися, чи то
женихатися, чи то вимагати любовi, на пiдошвах валянок у них ще снiг,
видно, прийшли вони всi разом, змовившись, щоб веселiше й охочiше було,
один навiть не здогадався скинути бодай шапку i лежить, наче вбитий на
фронтi солдат; нема╨ хлопця лише на одному лiжку, але й дiвчини там теж
нема╨, вона в самiй тiльки нiчнiй сорочцi, боса, зiщулившись од холоду,
переляку й обурення, сто©ть коло стовпа, який пiдпира╨ намет, i рука ©© на
вимикачевi, тiльки-но клацнув вимикач, лампочка, що самотньо висить на
скрученому шнурi, засвiтилася, осяваючи похмурим жовтаво-червонястим
свiтлом цю дивну, страшну в сво©й невигаданостi картину.
Отава глянув на пiдпис. Чорнi, хапливо розмазанi лiтери: Тая Зикова.
Жiнка. Жiнки завжди правдивiшi, вони ближче стоять до речей остаточних -
народжень, умирань, через те ©м не властива чоловiча обережнiсть i
намагання приховувати навiть те, чого не слiд приховувати. Однак ця жiнка
була розмашисто смiливою. Жорстокою. Нещадимою. Ось. Дивiться! Знайте! Не
заплющуйте очей! Не вiдвертайтеся!
Борис вiдiйшов трохи назад - етюд втратив свою виразнiсть, був просто
барвною плямою. Його слiд дивитися лише зблизька. Але знов у той куток
пропхалося кiлька юнакiв i дiвчат, знову зсунулися докупи спини i стояли
довго так, а Отава стояв позаду й думав, що, мабуть, отут не раз i не два
отак зсуватимуться юнацькi спини, i, може, отой клаптик закиданого фарбами
полотна чогось навчить усiх, хто до нього пiдiйде, i хоч прихильникiв
моралiстики в мистецтвi частенько гудять, але нехай - професор ладен був
стати моралiстом заради того дивного сво╨ю неприкритою правдою етюдика,
написаного невiдомою для нього художницею.
Iшов додому поволi. Над Хрещатиком тремтiв прозорий травневий вечiр.
Перламутрова просвiтленiсть. Безлiч святково одягнених людей. Тепер завжди
на Хрещатику безлiч гарно зодягнених людей, мовби тут трива╨ вiчне свято.
Бульвар пiднято над рiвнем вулицi, i коли спостерiга╨ш знизу за тими, хто
прогулю╨ться вгорi по бульвару, то здаються вони всi нереально
видовженими, нiби на картинах Ель Греко. Будинки кольору свiтло© глини,
трохи поцяцькованi, але, може, так i треба. Все це якось дивно пасу╨ до
непередавано нiжно© просвiтленостi, в якiй купаються i витребенькуватi
будинки, i зеленi дерева у блiдо-рожевому цвiтiннi, i святковi люди.
П'ять рокiв тому тут була одна досить вiдома iноземка зi сво©м ще бiльш
вiдомим чоловiком. Отава, тодi ще доцент, показував ©м Софiю, вони кивали
головами: "Так, так, о так, це справдi..." Кивали головами й на Хрещатику,
слухаючи про ру©ни i вiдбудову, коли ми були голi й босi, голоднi й
холоднi, а все ж таки вiдновили цю вулицю в пишнотi й закоханостi. Згодом
iноземка прислала Отавi сво© двотомнi мемуари, що кiнчалися меланхолiйним
пасажем про марнiсть людсько© досвiдченостi, про скороминучiсть усього
прекрасного, що ти напризбиру╨ш за життя. Вона писала: "Але те неповторне
зiбрання, все, чого досягла сама, з усi╨ю логiкою i з усi╨ю випадковiстю -
пекiнська опера, арени в Гуельвi, кандомбль в Бай©, бархани в Ель-Уед,
алея Вабансiя, свiтання Провансу, Кастро, промовляючий до п'ятисот тисяч
кубинцiв, сiрчане небо над морем хмар, багряний мiсяць над Пiре╨м, червоне
сонце, що пiдiйма╨ться над пустинею, Торчелло, Рим - всi тi речi, про якi
розповiдала, i всi iншi, про якi не говорила, - все те нiколи, нiколи не
вiдновиться. Аби ж принаймнi додало багатства землi, якби дало початок...
Чому? Узгiр'ю? Ракетi? Але нi, нiчого не буде". А за два десятки сторiнок
перед цим сумним закiнченням сказано про Хрещатик: "Головна вулиця -
суцiльний великий кошмар". Мабуть, i про Софiю та жiнка написала б щось
рiзке й несправедливе в сво©й самозакоханостi, але не могла цього зробити,
бо Софiю вже освячено дев'ятсотлiтнiм визнанням, а неписанi правила
споживацько-мистецького снобiзму наказують схиляти голову перед тим, перед
чим схилялися або схиляються всi. А що е мистецтво? Чи тiльки звичне,
усталене, канонiзоване, занесене до всiх каталогiв, чи неодмiнно нове?
Адже все колись було новим, все мало свiй початок. А з чого почина╨ться
мистецтво? Чи не з протесту? Проти природи. Проти бога. Проти власного
безсилля. Проти нiкчемностi. Апологетика прикiнчу╨ мистецтво.
Розцяцькованiсть чужа людському ╨ству. Мовби вiртуозна iмпотенцiя. Але...
Протест ма╨ бути пiдкрiплений талановитiстю. Протестуючи, треба
запропонувати щось навзамiн. А не просто голий викрик, хай хоч i
найщирiший. Вiд жiнок, на жаль, це iнодi можна почути. Жiнки ближче до
речей остаточних... Ага, вже думав про те... Але справдi так воно ╨. Одна
з'явилася на Хрещатику, щоб дописати сво© мемуари, об'©здила весь свiт,
нiчого не вiдкрила нового, топтала тисячолiтнi стежки пiлiгримiв i
глобтротерiв: Пiрей,. Прованс, червоне сонце над пустинею, фараонiв i
легiонiв Цезаря, римськi форуми, бра-зiльськi гiтари... То й що? Розiзлена
браком власно© оригiнальностi, вирiшила кинути бодай щось. Ах, ви
захоплю╨теся сво©м Хрещатиком? То майте ж: "Суцiльний великий кошмар".
Дяка! Ви ма╨те свою меланхолiю, ми ма╨мо Хрещатик. Так само було колись,
може, й з Софi╨ю, однак усi меланхолiки повмирали, а Софiя сто©ть. Тодi ще
одна: ага, ви всi марите новобудовами, геро©змом, пiднесенням,
незвичайнiстю? Ось вам нiч на новобудовi! Ма╨те! Гада╨те, просто викрик
розiстеризовано© жiнки? Не так злегка!..
Завжди важко добратися до правди. Вiн iшов напролом, за це його
прозвали скептиком, всiмздавалося, що вгн... Але менше про це.
Вдома його нiхто не ждав. Баба Галя давно вмерла. Батька нема. Знайшов
по вiйнi матiр, але вона виявилася впертою, як i син, не захотiла
повертатися туди, звiдки колись сама втекла. Жив у величезнiм батькiвськiм
помешканнi, серед книжок, раритетiв (iкон не було, ©х вивiз Адальберт
Шнурре так само, як вивiз усю колекцiю з ки©вських музе©в, i знайти
краденi скарби так i не вдалося), над Отавою пiдсмiювалися: дивак, старий
парубок, засохне коло сво©х фресок i моза©к... Зате на його лекцi©
збiгалися студенти з усiх факультетiв, як бувало колись на батьковi
лекцi©. Очевидно, перейшло йому в спадок.
Сiв за стiл у великому, набитому книжками кабiнетi, трохи посидiв, поки
стемнiло, запалив свiтло, став готуватися до завтрашньо© лекцi©. Завжди
готувався, хоч знав усе навилiт. Скажiмо, мiг би цiлий рiк читати
студентам про Сивоока, снувати здогади, описати епоху з усiма деталями,
реалiями, в усiй дикостi й мальовничостi. Мiг би... Але не смiв. Поки не
викiнчить початого батьком, заповiданого ним у ту нiч ©хньо© розмови пiсля
батькового повернення з гестапо, не ма╨ права бодай уривок, бодай слово
комусь... Та й навiщо? Студентам треба викладати тiльки незаперечнi факти.
Мiнiмум коментарiв. Тiльки натяки. Щоб училися самi робити висновки. А якi
факти про Софiю? В лiтописi Нестора один рядок: "В лето 6545 заложи
Ярослав город великий Кыев, у него же града суть Златая врата: заложи же и
церковь святыя Софья, митрополью..." Бiльше нiчого. Тепер дев'ятсот рокiв
здивувань i здогадiв.
Ось останн╨, що вiн принiс до сво╨© самотньо© батькiвсько© квартири.
Iсторiя мистецтв Антонiна Матейчика. Нiмецькою мовою. Прекрасне видання,
пречудовi iлюстрацi©. Звiсно, ╨ й про нашу Софiю: "Пiд час князювання
Ярослава Мудрого в центрi нових мiських кварталiв Ки╨ва споруджу╨ться
собор св. Софi© (1037) з умiлим застосуванням часткових бароккових форм.
Софiйський собор засвiдчу╨ нам, що руська церковна архiтектура вже з
самого початку вiдрiзня╨ться вiд вiзантiйсько©". Отак. "Часткове
застосування бароккових форм". Тобто ки©вськi майстри застосовували
барокко вже тодi, коли його ще не було на свiтi, за кiлька столiть до
появлення цього стилю? Чудасiя? Обмовка? Термiнологiчний дивогляд?
Звичайно, можна прочитати на лекцi© таку цитату й потiм сорок хвилин
кепкувати з автора. Але можна й iнакше. Просто не змiг автор знайти
вiдповiдного слова для окреслення зробленого нашими майстрами. Таке було
нове, незвичне для цiло© ╙вропи, так випереджало час, що аж через
кiлькасот рокiв з'явилося слово, але його стосували тодi вже десь до
iншого; Софiйський собор опинився на узбiччях мистецьких шляхiв, про нього
згадали й здивувалися. Бо виявилося, що ще на початку одинадцятого
столiття в Ки╨вi невiдомi митцi знали таке, що й не снилося ╙вропi, знали
барокко!
Поки Отава сидiв I роздумував над сторiнкою з "Iсторi©" Матейчика, рука
йому машинально виводила на чистому аркушi якiсь лiтери. Зачудовано глянув
на те, що писав. Тая 3икова... Зиковатая... Зиковатая... Ага, художниця,
що виставила той розкричаний i дуже недовершений етюд. Прiзвище знайоме.
Десь чув. Ну, звичайно, Зикова - ╨ така спiвачка. Яке йому дiло до
спiвачок, йому, старому парубку? Але справа не в прiзвищi? А в чому ж?
А рука й далi виводила, групуючи слова в химернi комбiнацi©:
Тая Зикова.
Т. Аязикова.
Таязик Ова (щось екзотичне, мов Iма Сумак або що).
Т а язи ко в А. (Чоловiк? Справдi, якийсь чоловiк маску╨ться пiд жiнку,
щоб кинути шмат голо© правди?)
Та Язикова (тобто та, що показу╨ язика. Що таке . мистецтво? Це
показування язика комусь? Як колись Феофан Грек. А кому показував язика
Толстой?)
А потiм рука записала, мов перо сейсмографа при однакових коливаннях
земно© поверхнi: Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая... Прiзвище
згубилося; та й не грало тенер ролi жодне прiзвище, важило саме iм'я -
Тая. Адже та Тая з приморського мiста, з холодно© приморсько© ночi теж
була художниця? I гора чистих полотен у не© в кiмнатi. I сльози розпачу.
Бо не могла серед курортних красивостей покласти бодай мазок на сво©
заготовленi холстини. Справдi, не могла, якщо вона така. Але звiдки вiн
зна╨, що це ©© робота? Чорти його бери, на те ж вiн iконограф, iконолог i
як там завгодно! Зiставивши всi факти... Якi факти? Просто чомусь
здрига╨ться рука i без кiнця вимальову╨ те саме. Вiдкинув один аркуш, взяв
другий, знов те саме, знов: Тая, Тая, Тая... Вiдчуваючи, що збожеволi╨,
якщо не вигада╨ чогось, щоб припинити це безглузде писання, подзвонив до
товариша, з яким часто грали в шахи: "╙ два - ╙ чотири". - "Голубчику, -
зiтхнув той, - у дружини сердечний приступ. Викликав оце швидку допомогу,
жду". - "А що роблять тi двiстi мiльйонiв, якi не мають телефону?" - не
зовсiм доречно спитав Отава. "Вони обходяться без швидко© допомоги так, як
ти обходишся без дружини", - вiдповiв йому товариш. "Ти не був на
виставцi?" - спитав його Борис. "На якiй?" - "На художнiй". - "Ти ж зна╨ш,
що я вiдвiдую лише виставки товарiв народного споживання, бо я ╨сть
народ", - засмiявся товариш. "Даруй за турботи", - сказав Отава. "А може,
ти прийшов би до мене? - запропонував товариш. - Воно, правда, в тво©х
професорських хоромах в шахматишки краще гуляти, але й у мо©й
короткометражнi нiчого. Жiнка засне пiсля уколу, а ми зачинимося собi на
кухнi i так потихеньку, не стукаючи фiгурами... То як? А вже настука╨мося
iншим разом, коли зберемося в тебе. Прийдеш?" - "Мабуть, прийду", - сказав
Отава, якому нiкуди було подiтися з сво©м божевiльним бажанням до ранку
писати одне-╨дине слово: Тая, Тая, Тая...
А вранцi треба було на лекцi©. Щось там казав студентам, без запалу,
без пристрастi, звичайнiсiнька академiчна лекцiя. Бо й справдi: Софiя
нiкуди не втече, стояла дев'ятсот рокiв, ще стоятиме, можна про не© багато
мовити, можна й мало, а можна прожити день i без не©... Його батько вiддав
вивченню цi╨© святинi все життя, власне, й загинув заради Софi©, але хто б
же то порiвнявся професоровi Гордi╨вi Отавi у високостях його духу? А вiн
тiльки син. Сини йдуть або ж далi за батькiв, або й нiкуди не йдуть, всяко
бува╨... Але дорiвнятися? Нi, нi...
Пiсля дванадцяти вiн майже побiг до виставочного павiльйону. Так нiби
мiг вiдчитати на тому незграбному етюдику все, чим мучився цiлу нiч.
Прожогом ускочив до залу, в якому вчора мало не прогавив дивного
етюдика, глянув у той куток, знову як i вчора, наткнувся поглядом на тiсно
зоунутi спини, рiшуче попростував туди, брутально вдерся помiж тих, що
стояли, розхилив ©х, розштовхав, вискочив наперед усiх i... Радо б
вiдступив назад i втiк свiт за очi, але позаду тепер стояли тiсно тi, кого
вiн тiльки-но розворушив, стояли мовчки, осудливо, той осуд адресовано
було лише йому самому, вiн сам себе принiс у жертву, а ©м, видно, конче
потрiбна була жертва, вони ждали ©©, отак стоячи й закриваючи цей куток
виставочного залу, куток, де вчора висiв маленький, галасливий сво╨ю
оголеною правдою етюдик, а сьогоднi не висiло нiчого, тобто величезна
ляпанина з монтажниками так само займала всю стiну вгорi, але внизу, де
вчора крiзь недбало накиданi мазки злякано споглядало дiвча в довгiй
нiчнiй сорочцi, сьогоднi було пусте мiсце. Як у приказцi: кружало - де
лежало. Спантеличений Отава дурнувато всмiхнувся i справдi не знайшов
нiчого лiпшого, як уголос повторити приказку:
"Кружало - де лежало..."
I тiльки потому побачив людей, що стояли пiвколом, замикаючи його в
цьому просторi, i впiзнав одразу двох, яких уже знав, i знов у нього було
бажання втекти звiдси свiт за очi, але знову змушений був тiльки
переступити з ноги на ногу i вже зовсiм дурнуватим голосом промовив:
- Здрастуйте, Таю, а я й не...
Бо там стояла вона i дивилася на Отаву сво©ми рiзнобарвними очима i в
найдальших глибинах тих незвичайних очей витекрювався лиховiсний посмiх.
- Це ви? - сказала вона голосом, що не вiщував нiчого доброго. - Ах, я
й забула, що ви тут головний, спец... знавець, - навмисне поставила
наголос на "а", щоб показати, що вжила обрубане слово, - прийшли
пересвiдчитися, чи виконано вашi рекомендацi©? Що ж, можете...
- Я не знав, - знову повторив Отава, ще бiльше розгублюючись вiд
присутностi Та© i вiд того, що етюд належав ©й, i вiд того, що хтось
звелiв прибрати етюд, аби не дратував вiдвiдувачiв сво╨ю жорстокою
правдою, i ще вiд присутностi тут чужих, невiдомих людей, якi дивилися на
Отаву осудливо, нищiвно, так нiби саме вiн розпоряджався виставками i
органiзував громадську думку...
- Сi-сi, - просвiтило коло нього, - старий, ми од вашого Ки╨ва нiчого й
не ждали..,
Аж тодi, нарештi, Отава впiзнав чотирикутного поета Диму, того самого,
що тодi, в кiмнатi з великим вiкном, яке виходило на море... Як же це так?
Чому знову цей Дима там, де вона, Тая? Бiгла тодi з а ним, стукали ©©
пiдбори по бiлих кам'яних плитах, вистукували мелодiю зближення, чарiвний,
незабутнiй звук поспiху... А тепер знов коло не© цей чотирикутний, як
шафа, надутий нездара!
- Я справдi нiчого не знав, - ще раз повторив Отава, i, мабуть, Тая
повiрила йому, бо лиховiснi вогнi в ©© очах зникли, вона подала Борисовi
руку i втомлено мовила:
- Знайомтеся. Це все мо© друзi. З Москви.
Звiсно, було там два чи три художники. Безiменнi, але генi©, видно з
усього. Перегризуть горло, аби тiльки був привiд вчепитися. Був редактор
журналу "В" i "З", тобто вiдкритого i закритого. Був ще якийсь вугруватий
здоровило, схожий на вiдставного боксера. I, звичайно ж, чотирикутний
поет. I все слухнянi, тихi перед Та©сою, без вихвалянь i вихилясiв. I
справдi, чому б мала проганяти вiдсебе таких людей, раз горнулисц до не©,
об'╨днувалися навколо, а вiн покинув ©© тодi, лиш знайшовши, покинув,
нiчого не обiцяючи, нiчого не кажучи, попросту втiк, - може, й назавжди? I
ця ©хня зустрiч - чиста випадковiсть, а для Та©си потрiбно було стале
товариство, бо не могла ж вона жити, як вiн, фресками та моза©ками, а
потiм опiвночi дзвонити до товариша й вимолювати бодай партiю в шахи.
- Я був тут учора й звернув увагу, - почав Отава знову, - всю нiч...
Розумiв, що говорить зовсiм смiшно й непотрiбно. Якщо вони й ждали вiд
нього слiв, то не таких. Вiн повинен був виправдуватися в iм'я свого
мiста, повинен був виправдувати того невiдомого, що звелiв уночi зняти
етюд Та© 3иково© (аби ©м то було знаття, що це вона!), а може, ждали вiд
нього зовсiм не таких слiв, може, й самi ще не вiдали, що б ©м хотiлося
почути вiд нього...
- Якесь непорозумiння, - сказав Отава, - просто безглуздя... Тим
бiльше, що цей етюдик...
- Це великий твiр, старий! - хрипко промовив поет, - Ви тут, у Ки╨вi,
не можете зрозумiти! Не доросли! Я пишу сценарiй по цьому твору. I сам
ставитиму фiльм. На студi© "Мосфiльм". Сi-сi!
Отава поглянув на Таю: невже це серйозно? Вона не вiдвела погляду, в
глибинi ©© рiзнобарвних очей вiдчитувалася затятiсть. "Так, так, -
миготiли звiдти вовчi вогники, - так, так, все це правда, я здатна на
велике, ти мене ще не зна╨ш, ти не здатен поцiнувати в менi незвичайний
талант, а ось люди, мо© справжнi друзi, вони..."
Згадалася ота, що про Хрещатик: "Суцiльний великий кошмар". Жiнка в
мистецтвi завжди пiдозрiла. У не© нечистi намiри.
Вона хоче подобатися. Будь-якою цiною. А може, навпаки? Пiдозрiлi
чоловiки, що липнуть до жiнки, яка ма╨ справу з мистецтвом? I хочуть
подобатися жiнцi? Чи не однаково? Всi хочуть подобатися. Вiн теж, мрiючи
про велику роботу над розкриттям та╨мницi спорудження Софi© i всього...
- Якщо ви справдi нада╨те тако© ваги, - почав Отава, звертаючись тiльки
до Та©, бо ж вона була авторкою етюда, крiм того, хотiлося говорити йому
лише з нею, не помiчаючи ©© вiрних паладинiв. Тая твердо хитнула. Вона
справдi надавала велико© ваги.
- А тим бiльше роздiля╨те цю дурну балаканину, - вiн кивнув на
чотирикутну шафу.
- Зда╨ться, я наб'ю тобi морду, - сказав десь йому з-пiд руки поет. -
Сi-сi! Це буде великий мордобiй, ще бiльший, анiж фiльм, який я поставлю
за Та©ним твором...
- Тодi ви просто нездарна художниця, - жорстоко промовив Отава, не
ворухнувшись з мiсця, хоч усi були переконанi, що пiсля таких слiв вiн
мусить якщо й не провалитися крiзь землю, то принаймнi бiгти з цього залу.
Бувший редактор журналу "В" i "З" зашморгав носом, вугрувате обличчя
вiдставного боксера взялося брунатними плямами, поет став засукувати
рукава, тiльки Тая намагалася бути спокiйною, i голос ©й навiть не
здригнувся, коли вона вимовила:
- Дякую.
- Я говорю серйозно, - так само з тихою злiстю продовжував Отава. -
Менi вже не раз i не два доводилося чути про цi гак званi протести. Про це
показування язика. У нас пiшла навiть мода: все, що визна╨ться, - то,
мовляв, несправжн╨. Шолохов, Шостакович, Тичина, Сар'ян - це для вас не
те. Справжн╨ тiльки те, що вiдкидають. Невиданi твори, невиставленi
картини, неприйнятi скульптури, покладенi на полицi кiнострiчки, що не
побачили екрана. Ну, так. ╨ там, можливо, i талановитi речi, бо ще не
перевелися, на жаль, чиновники, якi чомусь конче прагнуть вiдтручувати
людей розумних i знаючих...
- Але я не хочу вас бiльше слухати, - сказала вона i скомандувала
сво©м: - Ходiмо, "браття-населення..."
Вони були слухнянi, як марiонетки. "Браття-населення"... Отава лишився
сам у кутку, хоч розпинай його на стiну на мiсце того клятого етюдика -
такий був виснажений i безрадний. Що тепер мав дiяти? На гадку приходили
найвульгарнiшi речi: пiти напитися, розбити десь вiтрину, вилаяти
мiлiцiонера. Ось коли самотнiсть мстилася йому повною мiрою. Знов шахи? ╙
два - ╙ чотири?.. Чи, може, знайти ще одну свiжу розповiдь про Софiю i
пiдготувати для завтрашньо© лекцi© вiдповiдний коментар? Все життя
коменту╨ш iнших. А навiщо?
Вiн пiшов до мiнiстерства, став ходити по кiмнатах, допитуватися, хто
звелiв зняти етюд Та© Зиково©. Нiхто не знав. Винних не було. Десь хтось
якось щось там сказав чи натякнув, от хтось колись якось там собi зняв. То
й що? От подiя! Не таке знiмали. Щоправда, Отаву не хотiли дратувати. Все
ж таки вчений. Iм'я. Знають за кордоном. Обiцяли розiбратися. Вiн знав, що
нiхто не стане розбиратися, але пристав на вмовляння, i пiшов до
"Театрального", попросив свiй традицiйний обiд i зовсiм не традицiйнi для
нього двiстi грамiв чогось мiцного. На приклад, горiлки з перцем. I сала з
часником до не© на закуску. А ще цибулi. Ближче до реальностi. Довго
обiдав. Згадалися чи©сь слова: "Культура - це пародiя й кохання". Тi, що
навколо Та©, справдi, мов пародiя на людей. Але кохання... Де воно? Невже
вiн мiг закохатися в цю жiнку? Тодi плакав увi снi. А вона плакала в
горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Нi про що не розпитав,
нiчим не поцiкавився. Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з
сухою логiкою, з писаннями й виповiдями. А жива людина завжди складнiша й
дорожча за всi наймудрiшi писання й виповiдi. Ну, та вже.
Вiн згадав, як закохався в студентку, коли вчився. Звичайно ж,
блондинка. Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею. Нiчого
©й не казав, навiть не був з нею знайомий. При зустрiчах в
унiверситетських коридорах промовисто на не© дивився i в сво©й на©вностi
гадав, що того досить.
А потiм його товариш, рудий Сашко, випитавши якось, хто йому
подоба╨ться, свиснув:
"Ох ти ж i влип!"
"Чого свистиш? - образився Отава. - У мене чистi..."
"Та того, - не дав йому докiнчити Сашко. - По-перше, вона замужем за
майором, бо треба ж харчуватися, а друге, - тут Сашко прицмокнув, - поки
ти там ото зiтхав, то я вже..."
Отава тодi жорстоко побив Сашка, його розбирали на комсомольському
бюро, влiпили догану, але...
Вiн вийшов iз ресторану не крiзь надвiрнi дверi, якi вже було замкнено
через брак мiсць, а просто в готель, i тут йому спало на думку, що вiн би
мiг... Це чимось нагадувало давню пригоду з Настею i рудим Сашком, але хай
навiть так. На нього, видно, подiяла з перцем, а може, в пiдсвiдомостi
пролунав десь наказ, якiсь там моральнi гальма було вiдпущено, i професор
Отава на якийсь час перестав бути тiльки професором, перетворився на
звичайного чоловiка, може, навiть на того задерикуватого й непосидючого
хлопчиська вiйськового часу, який, на вiдмiну вiд свого батька,
дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг тодi, i якби батько
хоч трохи був пiшов йому назустрiч, то - як знати - може, й уцiлiв би...
Отава пiдiйшов до вiконця ре╨страцi© i спитав, чи не зупинилися в
готелi московськi художники. Йому вiдразу не вiдповiли, бо не так легко
задовольнити цiкавiсть першого-лiпшого, хоч усi мешканцi готелю i
заповнюють довжезнi анкети, де зазначено i хто вони, i звiдки, але нiхто
тих анкет нiколи не чита╨, окрiм того, треба пам'ятати, що на ре╨страцi©
сидять люди зовсiм не для того, щоб вiдповiдати на запитання, i взагалi
важко сказати, хто ма╨ це робити в готелi, може, й нiхто, бо кому це
потрiбно-, але все ж таки якщо вже так товаришевi конче хочеться знати,
то, зда╨ться, в ©хньому готелi нiяких художникiв - нi московських, нi
немосковських - не було, але можуть бути, от тодi, будь ласка, й приходьте
та питайте.
Ця балаканина ("та й не без моралi") трохи розважила Отаву, i вiн став
обходити всi центральнi готелi вже цiлком свiдомо, - спершу "Iнтурист",
потiм "Ки©в", далi "Москва", "Днiпро". В "Днiпрi" йому сказали, що,
зда╨ться, художники на сьомому поверсi. Тодi вiн по©хав лiфтом на сьомий
поверх, по дорозi пробуючи вгадати, в якiй колiр забарвлено цей поверх, бо
в "Днiпрi" кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на
поверсi втiшила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.
- Ви теж до не©? Там уже повно, - не зовсiм ввiчливо сказала чергова.
- Нi, я нi, - поквапливо промовив Отава. - Я попросив би вас тiльки...
- Так.,: так, - черговiй, видно, хотiлося виоравити .свою
нетактовнiсть, - будь ласка...
- Передайте ©й, що ©© шукали i... питали...
- То зараз i передати?
- Нi, згодом... коли виходитиме...- А якщо тiльки завтра?
- Нiчого. Однаково. Хай i завтра. Просто скажете.
- Гаразд. Я скажу. - Чергова дивилася тепер на професора з погано
прихованою цiкавiстю.
- Дякую вам, - сказав Отава, - дякую i кланяюсь... - Чергова ще бiльше
подивувалася. Бачила багато дивакiв. Але щоб отак кланялися? Iноземцi,
щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.
Отава пiшов додому. Знову Хрещатиком. Цiкаво: скiльки разiв киянин,
який мешка╨ в центрi, проходить за сво╨ життя по Хрещатику? Вiн ще
вiдмикав дверi, коли почув у глибинi квартири телефонний дзвiнок. Мабуть,
товариш шукав його на партiйку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогоднi
ти мене. Так i мина╨ життя. Вза╨мно, або, як колись казали нашi класики,
обоюдно. Вiн причинив за собою дверi, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив.
Шахiсти - люди терплячi. Хай подзвонить. Отава зняв нарештi трубку,
сказав:
- То що? ╙ два - ╙ чотири?
- Це ви мене шукали? - спитала вона з того кiнця дроту, i в Отави так
затремтiло все тiло, що вiн мало не впустив трубки.
- Очевидно, - сказав змiненим голосом, нiби хлопчисько, застуканий на
недозволеному вчинку.
- Слухайте,поквапливо мовила вона зовсiм-зовсiм близько _вiд нього, -
я, зда╨ться, божеволiю... Ви могли б? Я хочу з вами побачитись...
- Так, - сказав вiн. Бiльше нiчого не мiг сказати, просто вникли всi
слова, i вiдiбрало голос. Невже, о, невже справдi? Але ж це безглуздя!
- Де? - спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й
вiн.
- Ну, - вiн завагався, - там... коло готелю...
- Нi, тiльки не тут, - швидко заперечила вона, - я не хочу...
Вiн зрозумiв, що вона бо©ться зустрiнути свою братiю.
"Браття-населення".
- Тодi... - Вiн гарячково надумував мiсце. Адже вона вперше в Ки╨вi. -
Навпроти готелю, там водогра©... Ви, мабуть, помiтили...
- Не хочу водогра©в...
Видно, вона не хотiла мiж людей, прагнула самотини, тишi... Але де? Де?
- Згадав, - майже весело сказав Отава, - вийдiть з готелю i праворуч
прямо й прямо... Там побачите сходи перед музе╨м... Два кам'янi леви...
- Нi, нi, тiльки не музей!
- Тодi пiднiмiться ще вище. Там величезний будинок Ради Мiнiстрiв.
Зараз вечiр. Жодно© людини. Камiнь i камiнь.
- Ви теж, мабуть, камiнний, - сказала вона. - Гаразд. Коло камiння.
- Я вже йду, - сказав вiн, лякаючись, що вона передума╨. - За двадцять
хвилин буду там.
Отава прийшов перший, як i належиться чоловiковi, але Та© не було
чомусь. Вiн почекав трохи й пiшов униз тротуаром, несподiвано зустрiв ©©
вiдразу за кованою гратницею внутрiшнього двору Ради Мiнiстрiв. Тая
дрижала вiд страху, мала холоднi руки, коли Борис доторкнувся до них,
мовчала.
- Все так якось вийшло, - почав вiн пробачливо, але вона затулила йому
рота долонею, трохи вiдтягла Отаву ще нижче вулицею, тiльки там
прошепотiла:
- Я так перелякалася!
- Чого?
- Темряви, колон i... камiння...
- Один мудрагель написав про цю споруду: "Будiвлi трохи шкодить
надмiрна монументальнiсть i гiпертрофований ордер, позбавлений будь-якого
тектонiчного сенсу".
- Перестаньте, - попросила вона.
- Вже, - вiн спробував засмiятися, але не вийшло. Почував себе
хлопчиськом, що вперше вийшов на побачення з дiвчиною. - Ми не будемо
продовжувати нашу дискусiю про мистецтво?
- Перестаньте! - майже вигукнула вона. - Якщо ви не... то я пiду...
- Даруйте, будь ласка, в мене справдi нестерпний характер...
- Я, мабуть, справдi пiду, - несподiвано промовила вона, - бо все це нi
до чого...
Отава не знав, що й вiдповiсти.
- По-мо╨му, ми обо╨ не зовсiм нормальнi, - врештi засмiявся вiн.
- Не подумайте, що я iстеричка. Менi справдi хочеться щось зробити...
Але... 3 тим етюдом... Просто дуже кортiло виставитися саме в цьому
мiстi...
- Приголомшити провiнцiю?
- Нi.
- Показати себе?
- Нi.
- Тодi що ж?
- В мiстi, де... ви. - Вона стала й дивилася на нього крiзь темряву,
але й крiзь темряву ясно просвiчували ©© дивнi очi з вовчими вогниками в
глибинi.
- Але я виявився неввiчливою свинею.
- Свинi не бувають ввiчливими.
- Не гра╨ ролi... Менi здавалося... ще вiдтодi... Але це тепер
минуло...
Вiн розумiв, що повинен щось казати, щось робити, щоб затримати цю
жiнку коло себе, бо вона знову зникала вiд нього, могла зникнути тепер
назавжди, але був дивно безпорадний, стояв, опустивши руки, потiм якось
машинально, як учора викреслював на паперi ©© iм'я, з опущеними руками
пiдiйшов до не© впритул i доторкнувся губами до Та©ного чола.
Вона вiдступилася вiд нього мерщiй, нiчого не сказала, вiн теж мовчав,
так постояли якийсь час, хтось iшов по тротуару знизу, кiлька пар, чувся
смiх, пiдошви шаркали по асфальту, а Отавi здавалося, що то йому - по
серцю.
- Проведiть мене до готелю, - тихо попросила Тая.
- Але з одною умовою.
- Кажiть, згоджуюсь.
- Щоб ви не втекли з Ки╨ва. Як ото я взимку.
- Не втечу.
- А завтра? Що буде завтра?
- Не знаю.
Вiн iшов потiм додому, знов Хрещатиком, знов серед вiчно святкових
перехожих, мав юнацьку легкiсть у тiлi, вiрив i не вiрив, що може початися
для нього зовсiм невiдоме життя. Потiм вийшов на Володимирську i завернув
не додому, а до Софi©. Майже бiг вулицею до Богданово© площi, точнiсiнько
так, як бiг колись, щоб устигнути помститися за батька. Але як це було
давно!
РIК 1014
ОСIНЬ. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Якоже глаголеть: в чем застану, в том ти и сужю.
Лiтопись Нестора
Це мiсто любило легенди, жило ними пiвтори тисячi лiт, народилося теж,
власне, з легенди, яку привiз у вiтрилах свого вутлого суденця зухвалий
молодий грек iз Мегари в 658 роцi до нашо© ери. Грека звали Вiзант, це
було просте, нiчим не прославлене на тi часи iм'я, але молодий мегарець
великодушно пожертвував ним для iсторi©. Вiн мiг би сидiти собi в рiдному
мiстi, ловити рибу або збирати оливки, виходити в море й знов повертатися
до рiдного берега, але вiн одважився податись назустрiч майбутньому, що
так манливо висвiчувало йому в пурпурових хвилях Егейського моря. Вiзант
пiдмовив ще кiлькох мегарцiв, щоб не дратувати богiв, вони вирiшили
зачерпнути ©хньо© ради, побували в Дельфах, i ось тепер пливли уперто на
пiвнiч, шукаючи незаселених берегiв, мали тiльки молодiсть, вiтер у
парусах та ще напуття дельфiйського оракула, досить дивне й несподiване:
"Закладеш мiсто навпроти людей слiпих". В молодостi охоче пiддаються
голосу долi, тому Вiзант без вагань вирушив на пошуки мiсця, де б мiг
закласти мiсто, але водночас знав також, що належить пильнувати, щоб не
пропустити дарунка богiв, тож коли побачив бугристий виступ землi, який
жадiбно занурювався в теплi води, мовби велетенський зморений пес висунув
язика й хлебнув з моря, коли побачив роздольну протоку до пiвнiчного моря,
побачив довгу, схожу нл _рiг достатку затоку, в якiй, здавалося,
вмiстилися б усi кораблi свiту, а на протилежному березi - фiнiкiйський
город Халкедон, Вiзант зрозумiв значення слiв оракула: тiльки слiпi могли
не помiтити цього благословенного шматка землi, неначе кинутого богами
помiж Пропонтидою, Босфором i Золотим Рогом!
Так було закладено мiсто на високому глиняному мисi. Перенесено з
грецького судна триножник, над яким горiв вогонь, вивезений, за звича╨м
предкiв, з Мегари, закинуто в море сiтi, впiймано першу рибину, згодом у
бухтi, названiй Золотим Рогом, пристав перший корабель, ще згодом, мабуть,
прискочив з невiдомостi перший дикий фракi╨ць i послав у намет, пiд яким
горiв священний мегарський вогонь, першу стрiлу. Все те було, але все
забулося досить швидко, город виростав з легенди, ловив рибу, торгував,
захищався 'од нападникiв, город ставав славний, у свiтi, а iм'я успадкував
од свого засновника i звався - Вiзантiй.
Мiсце, вибране молодим мегарцем, виявилося вигiдним, але й клопiтливим.
Усi вiйни чомусь iшли саме через цю найвужчу частину Босфору; персидський
цар Дарiй ставив тут свiй мiст з кораблiв, iдучи на грекiв; через Вiзантiй
поверталися додому десять тисяч грецьких найманцiв Кiра, прославлених
Ксенофонтом; Спарта, щоб дошкулити Афiнам, будь-що прагнула поруйнувати
Вiзантiй; Афiни ж, у свою чергу, щоб допекти Спартi, морили Вiзантiй
голодом. Така доля всiх, хто опиня╨ться на перехрестях: до них спливаються
найбiльше багатства, але слiдом за ними йдуть тi, хто б хотiв багатства
прибрати до рук. I якщо хочеш протривати, то будь або ж могутнiм, щоб дати
вiдсiч, або ж хитрим. Вiзантiйцi ще не могли здобутися на могуття, тому
вибрали хитрощi. Кiлька столiть балансували вони мiж слабшими й дужчими,
щоразу приймаючи сторону дужчого, i це давало ©м змогу не тiльки
протривати, але й квiтнути, город розростався, багатiв, i вогонь Мегари,
привезений Вiзантом пiд дiрявим парусом, тепер палахкотiв над золотим
триножником у бiломармуровiй святинi.
Але одного разу вiзантiйцi прорахувалися. У вiйнi двох римських цезарiв
Септимiя Севера й Песценiя Нiгра вибрали останнього, а дужчим виявився
Септимiй, у якого в жилах текла дика кров дакiйцiв. Хоч як запекло
боронилися вiзантiйцi (з жiночого волосся робили тетиви для лукiв, вiд
голоду ©ли вбитих), однаково Септимiй узяв мiсто, перебив решту вцiлiлих
мешканцiв, поруйнував усi будiвлi, звелiв збурити мури. Здавалося,
мегарський вогонь згас назавжди. Однак той самий Септимiй Север згодом
вiдбудував Вiзантiй, бо не можна було знехтувати таким важливим мiсцем;
але по-справжньому пiднявся город лиш за часiв iмператора Константина,
який вирiшив перенести сюди столицю Римсько© iмперi© i назвав мiсто Новим
Римом. Константин не належав до анголiв, - вiн був справжнiй римський
iмператор, про що можна судити хоча б з того, як стратив вiн за намовою
друго© сво╨© дружини Фавсти рiдного сина Крiс-па i дванадцятилiтнього сина
сво╨© сестри, а потiм, довiдавшись, що то був наклеп, звелiв i саму Фавсту
втопити в ваннi з окропом. Вiзантiй бачив жорстокiсть i перед тим, але то
була чужа жорстокiсть, - тепер мали свого власного iмператора, а чого не
витерпиш, аби лиш мати в себе володаря! Бо становище столицi ма╨ безлiч
привiле©в, найперший же - це неодмiнне й незаперечне право на розквiт.
Константин вибудував палаци, храми, лазнi, акведуки, форуми, Августей,
iподром, з Олiмпi©, Дельф, з Корiнфа й Афiн брали стату©, колони, моза©ки,
все, що тiльки надавалося до перевезення, споруджували особливого розмiру
кораблi, щоб переправити цi скарби до ново© столицi, пограбували дощенту
стародавнi храми Артемiди, Афродiти й Гекати. Тримаючи в руках спис,
Константин окреслив ним у повiтрi пiв-дугу мiж Пропонтидою й Золотим
Рогом, показуючи, де ма╨ пройти нова стiна, що захищала б мiсто од усiх
небезпек; прокладено було головну вулицю Меса з великими форумами,
прикрашеними колонами й статуями, на першому вiд палацу форумi, що згодом
дiстав назву форуму Константина, встановлено вивезену з Грецi© багряну
колону з бронзовою стату╨ю Аполлона, поверненого обличчям на схiд. У
правiй руцi Аполлон тримав скiпетр, у лiвiй - бронзову кулю, мовби знак
володарювання над цiлою землею. А внизу на колонi висiчено напис: "Господи
Iсусе Христе, оберiгай наше мiсто".
Хто б там пiсля всього пам'ятав, скiлькох звелiв убити. Константин,
скiлькох кинуто на з'©дення левам iмператорського звiринця, скiльком
вiдрубано голови, скiлькох набито на палi, а скiльком залито до нутра
розтоплено© мiдi чи свинцю!
Вдячнi сучасники мерщiй прозвали Константина Великим, а столицю
найменували Константинополем, на знак чого було випущено медаль з
вiдповiдним написом. На медалi, так само як i на царських монетах,
чеканено постать, що символiзувала благополуччя Константинополя: молода
невiста на тронi, голова в не© вкрита серпанком, а поверх серпанку -
дiадема з оборонних веж, в руках невiста тримала рiг достатку, а ногами
спиралася на борт корабля.
Так i плив одтодi Константинополь далi й далi, змiнювалися в палацах
iмператори, в короткiм часi мiсто вже не вмiщалося в тiсному обширi,
окресленому стiною Константина, i новий iмператор Феодосiй (щоправда, вже
не Великий, а Малий, названий, видно, так через те, що багато лiт був
попихачем сво╨© жони ╙вдоксi©) звелiв провести новi мури, якi було названо
Довгими, або ж (на його честь) мурами Феодосiя. Iмператор Юстiнiан пiсля
розгрому, який вчинили Константинополю учасники повстання Нiка, вирiшив
зробити столицю ще кращою, нiж за часiв Константина, i серед iнших чудес
спорудив найбiльше чудо тодiшнього свiту - храм свято© Софi©.
Однi будували, другi - руйнували. Як сказав поет: "Той муру╨, той
руйну╨..." У восьмому столiттi iмператор Лев Iсавр досить дбайливо
винищував iкони, а що слово "iкона" означа╨ будь-яке зображення, будь-який
малюнок, то можна уявити, скiльки шедеврiв навiки втрачено для людства у
тiй "iдеологiчнiй боротьбi". Окрiм того, Iсавру не сподобалася
константинопольська книгозбiрня, заснована ще Константином i розширена
iншими iмператорами, особливо Юлiаном. Там налiчувалося до тридцями шести
тисяч рукописiв, серед яких були й найдавнiшi, вивезенi з Риму, Грецi© i
╙гипту, зберiгалася там легендарна драконова шкiра в сто двадцять футiв
завдовжки з записом творiв Гомера. Лев Iсавр звелiв спалити книгозбiрню
разом з ученими, якi там були!
Щоправда, Феодосiй, який, щоб заробити прiзвисько Великого, чимало сил
вiддав жорстокому переслiдуванню i нищенню поганства i християнських
╨ресей, вважаючи, видно, що цього ще не досить, щоб мiцно засiсти на
сторiнках iсторi©, звелiв зруйнувати славетну Александрiйську бiблiотеку.
Вона була заснована при храмi Серапiса Птоломе╨м Фiсконом i поповнена
Марком Антонi╨м перевезеною для Клеопатри бiблiотекою Пер-гама, що
складалася з 200 тисяч книг i збiткiв. Там була зiбрана мудрiсть усього
дотихчасового свiту. (До речi, пергамська книгозбiрня виникла свого часу
як свiдчення культурного суперництва мiж Александрi╨ю i Пергамом. Коли
Птоломей Фiла-дельф заснував у Брухiонi - аристократичнiй частинi
Александрi© - першу велику бiблiотеку, цар Пергама ╙вмен взявся за це й у
сво©й столицi. Лякаючись суперництва, Птоломей ╙пiфан заборонив вивiз
папiрусу, на якому тодi писано. Тодi ╙вмен, шукаючи матерiалу для письма,
винайшов те, що вiдоме тепер пiд iменням "пергамен", тобто ягнячу або
телячу вiдповiдним чином виготовлену шкiру). Феодосiй видав указ про
знищення цього осередку поганських знань.
Про iмператорiв можна розповiдати довго. Повелiвали, ходили в золотi й
шовках, розпоряджалися багатствами iмперi©, вважали вкрай образливим для
себе, якщо ©х не визнавали мудрецями, богонатхненними керiвниками,
безгрiшними суддями дiл божих i людських. А судили жорстоко, безжально,
навiть однi одних. Скажiмо, був такий iмператор Маврикiй, досить дурний,
обмежений, скупий, але чадолюбивий. Мав багато дiтей i дуже ©х любив. Коли
iмператорський трон захопив Фока, названий Кентавром, вiн не просто
розправився з попередником, а звелiв убити у нього перед очима всiх дiтей,
а вже потiм стратити самого. Незабаром iсторiя повторилася. Царський трон
захопив Iраклiй. Фоку за бороду витягли з iмператорського палацу i пiд
наглядом нового володаря вiдрубали йому голову.
Iраклiй увiйшов до iсторi©, ясна рiч, не за те, що витягав з палацу
свого попередника за бороду й кидав його пiд во©нськi мечi, - йому
належить новела про введення в Вiзантiйськiй iмперi© на мiсце мови
латинсько© грецько© мови. Зробити це було тим легше, що в самому
Константинополi й бiльшостi фем грецька мова вже давно увiйшла до побуту,
а латинська iснувала тiльки як державна умовнiсть. Але заслуга ╨ заслугою.
Так само, як безперечною заслугою iмператора Константина Багрянородного
стала його "Книга церемонiй", що принаймнi позбавила клопоту всiх
наступних iмператорiв ламати голову над тим, коли в що зодягатися, з ким
трапезувати, як влаштовувати прийоми й урочистостi, бо ж панувало
переконання, що Вiзантiйська iмперiя вмить розвалиться, як тiльки в
складному й одвiку усталеному ритуалi двiрських i столичних пишнот щось
буде пропущено або зроблено не так.
Особливо пишався сво©м дiлом царствуючий разом з Василi╨м Другим його
молодший на два роки брат, iмператор Константин. У довгому списку
вiзантiйських iмператорiв значився як Константин Восьмий. Це свiдчило, як
часто повторювалося серед iмператорiв iм'я Константин, а ще свiдчило про
те, що народ вiзантiйський, певно ж, любив лiтеру К. Константин ще
замолоду дiйшов до цього висновку, а раз так, то не належало дбати нi про
що, окрiм дотримання хоч на перший погляд i обтяжливого, але, зрештою,
при╨много iмператорського способу буття, тобто влаштовувати урочистi
церемонi©, пишнi лови в околицях Константинополя, iгрища на iподромi,
ганяти м'яч на циканiстрi©, грати в костi, ©сти, пити, розважатися, любити
жiнок. Щоправда, iмператор ще мав, очевидячки, дбати й за iнше. Стежити,
щоб провiнцi© справно виплачували належну данину, щоб у столицi завжди
вдосталь було хлiба, м'яса, вина, щось там робити для пожвавлення торгiвлi
й ходити в походи проти ворогiв, якi вiчно обсiдали iмперiю звiдусюди,
гострячи зуби на ©© багатства. Але жена небi бог, i все земне в помислах i
волi його. Вищi сили розпоряджалися так, що Василiй успадкував од сво╨©
матерi Феофано залiзну руку i смак до завойовування й володарювання, а
Константиновi дiсталася од матерi тiльки зовнiшнiсть, натурою ж подiбен
був до дiда свого Константина Багрянородного, який теж колись вiддав усе
управлiння державою в руки всемогутнiх придворних ╨внухiв, а сам поринув у
книжну мудрiсть. I от поки один iмператор в сво╨му чорному залiзному
вбраннi роками пропадав у вiйськових походах, навiть не з'являючись в
столицi, його брат виконував усе iнше, що належалося iмператорам для
пiдтримання зовнiшнього, показного блиску, царствування, для вдоволення
константинопольських натовпiв i заслiплення iноземних гостей.
Тож як зрадiв Константан, коли прибули вiд царственого брата гiнцi з
хрисовулом, у якому повiдомлялося про перемогу в Клiдiонськiй клiсурi, а
потiм прискакали новi гiнцi з вiстю про тисячу болгарських бранцiв,
дарованих Василi╨м для трiумфу в столицi.
Вiн вирiшив доповнити свого дiда! З'╨днати вiзантiйську церемонiю
iмператорського виходу з трiумфом римських цезарiв. Препозитам велено
розробити послiдовнiсть всiх дiй торжества. Сам iмператор власноручним
пiдписом червоним чорнилом скрiпив послання до народу Константинополя.
Почалися великi готування, що набули найбiльшого поспiху в останню нiч
перед трiумфом. Сам ╨парх Константинополя Роман Аргiр стежив за тим, щоб
Меса i всi форуми, по яких пройде трiумфальна процесiя, були прикрашенi
лавром i плющем, ергастерi© завiшанi шовковими тканинами й коштовними
виробами з золота й срiбла, будинки - перськими килимами. Начищали до
блиску сво© сокири екскувiтори, протостратори, готували убiр для царського
коня, на Амастрiнському форумi теж iшли приготування, але то вже належало
до справ похмурих i та╨мних, про якi завчасно нiхто не мав нi вiдати, нi
говорити.
Iмператор спав ту нiч пречудово. Вiн уже перебрався з Перлово© палати в
Карисiйський зал, де була зимова опочивальня, захищена вiд рiзких вiтрiв
Пропонтиди, бо хоч ще й стояла в Константинополi тепла осiнь, але
Константин, як i брат його Василiй, любив спати голим, тому й перейшов до
зимово© опочивальнi, а в лiтню спеку лiпше почувався в Перловiй палатi -
золоте склепiння, пiдтримуване чотирма мармуровими колонами, i довкола
моза©ки з сценами iмператорських ловiв, а з обох бокiв спальнi - галере©,
що виводять у сад, сповнений благо-ухань i пташиного щебету. Годилося б
перед такою важливою державною подi╨ю спочивати в головнiй спальнi
Великого палацу - моза©чна пiдлога з зображенням царсько© птицi, павича з
блискучим пiр'ям, по кутках у рамках зеленого мармуру - чотири орли,
готовi до польоту iмператорськi птахи, на стiнi - iмператорська родина
засновника Македонсько© династi© Василiя. Руки у всiх простягнутi до
хреста - символа вибавлення. Але зжiночений iмператор вимушений був
надавати перевагу теплу перед пишнотою, отож нiч перед трiумфом провiв у
зимовiй спальнi, здобленiй карисiйським мармуром.
А болгар, голодних i спраглих, тримали на ногах цiлу нiч по той бiк
мiсько© стiни, а рано-вранцi, мабуть, саме тодi, як кито-нiт надягав
iмператоровi шитi червоними орлами й царськими знаками тувi©, во©ни
погнали через Харисiйськi ворота в мiсто, i вони пiшли по довгiй Месi,
обiрванi, бруднi, зарослi до самих очей, вони смердiли вiд бруду, i ще
йшов од них мертвий дух, який завжди йде од людей приречених, вижитих, до
решти упослiджених, i багатi вiзантiйцi затикали носи й вiдверталися,
бурмочучи: "Смердючi кожо©ди!" А болгари важко човгали по бiлих мармурових
плитах найрозкiшнiшо© на землi вулицi, йшли побiля високих будинкiв,
прикрашених портиками, йшли повз ергастерi©, схованi пiд глибокими
аркадами, що захищали перехожих од негоди й сонця, вони виповнили цю
вулицю, що славилася як дзеркало вiзантiйського багатства й розкошiв, i
якби не похмурi Комiскортовi охоронцi, то створилося б враження, що
болгари зненацька запанували в самому серцi Константинополя, але во©ни
йшли з бокiв густо й сторожко, а болгари були такi нужденнi, в такi мiцнi
колодки були всi пов'язанi, що навiть у найодважнiших i найбадьорiших iз
бранцiв опускалися плечi й одверталися погляди вiд усiх отих шовкiв i
килимiв, од золота й срiбла, од плюща й лаврiв. Але чим ближче до центру
мiста просувалися вони, тим тiснiше обступала ©х пишнота, вiд яко©
наморочилося в головi i не хотiлося дихати, а хотiлось просто впасти отут
i вмерти, не очiкуючи, що буде далi, яко© наруги доведеться зазнати вiд
безжальних роме©в ще, бо важко ©м було уявити бiльшi страждання й наругу,
анiж зазнали, допоки гнано ©х до Константинополя.
- Гей, брате, чи довго ще? - питали в Сивоока його товаришi, бо вже
знали всi, що Сивооковi за час служби в купця доводилося бувати й тут, у
ромейськiй столицi.
- На конячий торг, - смiявся через силу Сивоок, пробував задирати
голову, щоб показати ромеям зневагу й погорду до них, та з того бадьорiння
не виходило нiчого, хiба що звертав на себе увагу, але й без того
вирiзнявся з-помiж усiх бранцiв свiтлим волоссям, пшенично-золотою, в
цупких завитках бородою, - ╙ тут такий затишний з бiса форум, на якому
роме© проводять кiнськi ярмарки. Бувають там аж он якi конi! З Арголiди й
Аттiки конi, що ©х об'©жджували сини амазонок, конi з Каппадокi©, з
Вiфiнi©, з Фрiгi©, конi з Сiцiлi©, про яких мовлено, що ©х годували
квiтками, такi вони були пещенi; рудi, мов лиси, лiвiйськi конi й сивi
угорськi жеребцi, що ©х приводили сюди з мо©м купцем Какорою, були там
також конi арабськi, турецькi, перськi або ж мiдiйськi, до яких саме й
куповано таких, як ми. Зумi╨ш приборкати дикого скакуна - одержиш волю. Не
зумi╨ш - загинеш.
- Чорта б об'©здив, аби тiльки на волю! - сказав хтось позаду. З нього
засмiялися, бо хилився од вiтру, такий був сла-∙ бий, як i всi.
- Отож, - продовжував розповiдь Сивоок, - там бували конi, натертi
оливою, вишкребенi срiбними шкребницями, з гривами, розчесаними золотими й
агатовими гребенями. Конi - мов жiнки! А якi ноги мали! - Вiн з жалем
поглянув на сво© босi, закривавленi, побитi об камiнь ноги, на вкритi
засохлою кров'ю й струпами ноги сво©х товаришiв. - Чистi й досконалi ноги,
винесенi з мандрiв i галопування по найсоковитiших травах свiту. Бо нема
лiпшого, як побiгати по свiжiй зеленiй травi, братове! Конi знають у цьому
смак. А ще чим гарний той Амастрiан-. ський форум, то це застилкою. Роме©
не знають нi трави, нi соломи на пiдстилку. За перським звича╨м, стосують
до того добре висушений кiноький же гнiй. Пухко, тепло, запахущо! Оце б
нам поспати на такому ложi!
- А поспати б! - зiтхали, хто ще слухав Сивоока, вiдганяючи з душi
похмуру стривоженiсть, яка густiше й густiше обсiдала бранцiв, що бiльше
заглиблювалися вони в кам'янi нутровища ромейсько© столицi.
- А ще нема в свiтi бiльшо© розваги, як менджувати кiньми, - правив
сво╨© Сивоок. - Купу╨ш якусь здохляку, а там - одвернувся, перекинув ©й
гриву на другий бiк, та розпушив хвоста, та пiдчистив копита - i вже
прода╨ш як доброго скакуна.
- От же бреше, - сказав хтось лiниво, аби лиш сказати, але Сивоок
навiть зрадiв тому. запереченню, бо вже була зачiпка, обiзвався хтось
живий з-помiж цих вмерлих од безконечних мук людей, вiн аж рвонувся до
того чоловiка, але колодка, в яку був забитий разом ще з двома болгарами,
не пустила його, та й ромейський во©н, що важко ступав поряд, замiрився
списовищем.
- Гей, не брешу, брате, - покрутив головою Сивоок, - просто мого духу
конi не зносять. Телесуються на самий мiй вид. Вибивають гопки, як тiльки
я пiдходжу.
- Тепер твiй дух не той, - сказав йому один з товаришiв по колодцi.
- А чом би й не той? - пiдсмикнув Сивоок свою ясну бороду. - Дух у
людинi завжди лиша╨ться той самий. То лиш тiло малi╨ або бiльша╨. Але вiд
тiла користь яка? А дух возносить тебе i на зеленi гори, i на саме небо...
I на кiнський ярмарок он вознесе незабаром...
Вiн добре знав, що на Амастрiанськiй площi вiдбуваються прилюднi
страти, може, й ще хтось iз полонених вiдав про це, але нiхто не обмовився
бодай словом, та й сам Сивоок розпатякував про кiнський торг на
Амастрiанськiм форумi, сподiваючись у глибинi серця, що ведуть ©х кудись в
iнше мiсце, може, щоб просто показати столичним жителям як вiйськову
здобич, бо тв столицi завжди повно нероб i дармо©дiв, яким потрiбнi
видовиська, а якого ж ще видовища треба, коли перед тво©ми очима
пересуваються, мов безсилi видива, колишнi могутнi во©ни, якi стрясали
цiлою iмперi╨ю, во©ни, що пройшли зi сво©м царем Саму©лом по планинах i
рiках, вмiли прорубуватися мерами крiзь найщiльнiшi ряди вiзантiйських
катафрактiв, самою тiльки мужнiстю брали чужi твердинi, а сво© боронили з
такою затятiстю,- що взяти ©х можна було лиш пiдступом i зрадою:
Але хто й сподiвався, що женуть ©х по головнiй вулицi Константинополя,
щоб справити при╨мнiсть столичним натовпам, то помилявся навiть той, бо це
ще було не все, найстрашнiше ждало попереду, поки що ж мали знову
вертатися по тiй самiй Месi, але цього разу вже в лавах трiумфу.
'Трiумф розпочали чини синклiту. Вони йшли пiшки, надаючи всьому шеству
то© повiльностi, що завжди ототожню╨ться з торжеством. Попереду виступав
проедр синклiту' в рожевому хiтонi з золотими галунами, перепоясаний
пурпурним, з самоцвiтами лором, в бiлiй хламидi, облямованiй золотими
галунами, з двома тавлiями золото© парчi з листочками плюща. Синклiтики й
сiленцiарi© теж усi в бiлих хламидах з золотими тавлiями.
За синклiтом iшов загiн сурмачiв, добраних один в один, одягнених в
сукнянi скараники, прошитi золотими нитками з зображенням iмператорiв
спереду на високих тронах, а позаду - на ще вищих конях. Срiбнi сурми
вигравали трiумфальнi маршi не тай для надання ладу походовi, як для того,
щоб привернути увагу натовпiв, прикликати ще тих, хто запiзнився на
видовище, розбудити сплячих, розбуркати байдужих. За сурмачами терплячi
мули тягли важкi повози, наладованi вiйськовою здобиччю, присланою з
Болгарi© iмператором Васи-лi╨м. Кiннi екскувiти, вбранi в царськi барви,
охороняли цiнний обоз; а охороняти мали що, бо лежали на возах цiлi стоси
золотих i срiбних монет i зливкiв, дорога зброя, коштовнi оздоби й одяг,
клейноти царськi й болярськi, золотий i срiбний посуд дивно© чеканки
болгарських умiльцiв, ожерелля з перлiв, бурштину, агату, сердолiкiв,
кiнська збруя з золотими i срiбними украсами, з бiрюзою i рубiнами, штиби
свинцю й олова, рiзьбленi з рiдкiсних сортiв дерева предмети, яких у
Константинополi й не бачено нiколи, рибальськi сiтi й весла, хутра й
вовна, високi сосуди з вином.
. Слiдом котилися штудерно поцяцькованi колiсницi з вилiпленими на них
зображеннями найбiльших твердинь Болгарi©:
- Струмицi, Водена, Средця, Вiдина, ще iнше колiсницi мовби зображали
окремi болгарськi провiнцi©, як ©х називано у Вiзантi©: Преспа, Пелагонiя,
Соск, Молiс. Потiк повозiв i колiсниць переривався походом болгарських
во╨вод i священикiв, якi перекинулися на бiк ромейського iмператора.
Во╨води й бояри в одязi мишачого кольору несли поперед себе подушечки з
покладеними на них золотими вiнцями, а священики тримали в руках хрести й
книги, i ще безлiч коштовно оправлених книг везено позад них на довгому
возi з чотирикiнним запрягом.
Далi йшов загiн флейтистiв-пайгнiстiв. У голубих хлацидах. Флейтисти
вигравали щось жваво дурнувате, надто ж коли взяти до уваги, що за ними
сунуло стадо зi ста бiлих бикiв, а потiм котилася низькими бiлими валами
тисяча болгарських овець. Погоничами бикiв i овець були во©ни з загону
Сiрiйця, так само запорошенi й оброслi, так само пропiтнявiлi й захриплi,
як у довгому переходi перед тим, ©хня темна, аж нiяк не парадна, зношена
вiйськова одiж, весь ©хнiй обладунок, увесь вигляд чорно-похмурий ще
бiльше пiдкреслювали бiлiсть тварин, якi завтра мали стати здобиччю
константинопольських рiзникiв, отих самих, якi гордо виступали позад
овечо© отари з ножаками й важкими сокирами в руках, з засуканими рукавами,
в чорних шкiряних передниках, з чорними бородами, з нещадимими очима.
Далi атлети вели на ланцюгах кiлькох ведмедiв, упiйманих у болгарських
шумах, звiрi погрозливо ревли, трясли головами, ланцюги дзвенiли, злякано
скрикували з бокiв меси ромейки, але атлети мiцно тримали ведмедiв, мовби
показуючи тим, що найбiльше страховисько нiчого не варте, коли воно закуте
в залiзо.
I то таки була правда, бо вiдразу за приборканими ведмедями чалапкало
тисячу бранцiв, ще недавно грiзних во©нiв, а тепер безсилих i вiдданих на
милiсть звитяжцiв. Звитяжцi йшли по боках такi самi, як i тi, що
супроводжували гнаних на зарiз бикiв i овець, велемудрi ╨внухи-препозити
iмператорського двору продумали все аж геть як умiло, будь-який дурень iз
константинопольських роззяв мiг без зусиль провести в сво©й пустiй головi
зiставлення отих безсловесних тварин з оцими бранцями, що хоч i мали
людську подобу i, може, надiленi були даром слова, але заслуговували на ту
саму шану, що й звiрина. Бо й що там мова, коли луна╨ всемогутнiй дзвiн
збро©! А ромей-ська зброя - найславнiша в свiтi!
Замикали похiд бранцiв та╨мничо-загрозливi люди. Всi, як один,
безбородi, всi з дивними дворогими вилами на плечах, всi зодягненi в
однаковi голубi з золотим шиттям безрукавки, пiдперезанi широкими
червоними хустками, поверх безрукавок мали блiдо-голубi грецькi
плащi-епiлорики, на головах - башлики з то© само© тканини, що й
безрукавки, йшли збайдужiлi, з пустими, мовби бiлими очима; роме© впiзнали
©х одразу, щось гукали до цих аж надто голубих ╨внухiв, якi марно
намагалися приховати свою похмурiсть за небесним вбранням так само, як не
могли вта©ти свою безбородiсть перед тисяччю чорних закудланих
велетенських болгарських борiд, - неважко було здогадатися, хто такi отi
╨внухи. Сивоок, власне, вiдразу й здогадався, але мовчав, бо й що мав
казати товаришам?
Тяжкий сморiд хмарою повз над колоною бранцiв, тому в трiумфальному
шествi зроблено невеличку перерву, по Месi пройшли храмовi служки з
кадильницями, в яких згоряли миров ладан i схiднi пахощi, а вже тiльки
потому з'явився в трiумфi сам царствений Константин, усмiхнений до
натовпiв, в правiй руцi тримаючи лаврову гiлку, а в лiвiй - берло з
слоново© кiстки, саджене смарагдами й дiамантами, з велетенським рубiном
зверху. Два препозити вели iмператорського коня, а вiд тих двох
розпочиналися двi шеренги препозитiв в свiтло-зеленiм одязi, гаптованiм
левами у великих колах. Препозити ступали в маестатичному непоспiху, i в
такт ©хнiй ходi прича╨но просувалися вперед леви на одязi, мовби вершили
дозор навколо священно© особи iмператора, i вiд того Константин був ще
усмiхненiший, ще вдоволенiший, плив над зеленими левами, неначе
небожитель, всеблагий i сяйливий. Що ж, деспотизм часто бува╨ усмiхнений.
За iмператором на конях, покритих дорогоцiнними чепраками, ©хали
магiстри, патрикi©, з ними, теж верхами, спафарi©-╨внухи з мечами i
спафарi© бородатi з спафоваклiями, тобто алебардами, йшли за царем також
гетерi© варязькi, цакони з фiгурами левiв на панцирах, турки-вардарiоти в
червоних плащах i високих ковпаках лимонного кольору з
палицями-манк-лавiями на поясi й жезлами в руках.
Згiдно з "Книгою церемонiй" Константина Багрянородного, належалося ще в
час iмператорського походу вести попереду на вiдстанi двох польотiв стрiли
коней царських числом сто або й Двiстi з пурпуровими чепраками й
воркадiями. Але цього припису не дотримано через надмiрну видовженiсть
трiумфального походу, зате не роблено вiдступiв од правила, за яким
iмператор повинен був зупинятися, починаючи од ворiт Халки й Августея,
коло Мiлiя, коло церкви Iвана Богослова, коло портика палацу Лавса, коло
Преторiя i на антифорумi, а потiм i на самому форумi Константина. Скрiзь
вислухував iмператор акламацi© й актологi©, тобто славослов'я, вiд дiмiв,
що виконували роль так званого народу; величання супроводжувалися танцями
й музикою, виступали тут мiми або рядженi скурри, скамрахи або масхари,
атлети, блазнi, потiшники.
Пiсля форуму Константина, де була найдовша зупинка коло порфiрно©
колони, iмператор ще мав слухати привiтання у Великому Емфолосi, для чого
довелося трiумфальний похiд провести трохи вбiк, а потiм вертатися назад,
щоб пройти Арто-полiю з ©© хлiбними рядами, де у вмираючих вiд виснаги
болгарських бранцiв пахощi свiжого хлiба викликали спазми, а Константина
величали з особливою стараннiстю i найбiльше кричали хвалу дармо©ди, якi
тiльки й знають, аби жерти, та пити, та втiшатися.
Пiсля цього трiумф вилився на форум Тавра - найбiльшу площу
Константинополя з височенною витою колоною iмператора Феодосiя посерединi.
Iмператор Константин, дбаючи за розваги для натовпiв, часто велiв кидати з
то© колони приречених на смерть. Збиралася сила-силенна роззяв, видовище
було непере-даване.
На форумi Тавра трiумфальна процесiя роздво©лася. Поки iмператора
приймали коло Модiя, а потiм коло церкви Дiви Дiакониси, де вiн потiм
разом iз патрiархом трапезував, з колони трiумфу вилучено болгарських
бранцiв i спрямовано ©х до Фiладельфiю, а основний похiд тривав далi вниз
по вулицi, що вела до форуму Бика.
Поперед бранцiв пущено лиш сурмачiв, а позаду так само в похмурiй
байдужостi сунули дивнi ╨внухи з дворогими вилами на плечах. Сурми
скрикували рвучко й рiзко, мов хижi птахи, во©ни, вже не стримуванi
урочистiстю загального походу, дали волю сво©й злостi, гнали полонених
мало не бiгцем, виштовхуючи наперед тих, що зберегли найбiльше сил, нiхто
не мiг збагнути, навiщо ця перестановка, нiхто не знав, куди так кваплять
©х охоронцi, може, тiльки Сивоок нарештi з усi╨ю жахною виразнiстю збагнув
те, чого найбiльше лякався: ©х справдi гнали до Амастрiанського форуму,
який сьогоднi мав стати не мiсцем кiнського ярмарку, як завжди, а мiсцем
страт.
Перед входом у Фiладельфiй височiли встановленi на тетра-пiлонi у
виглядi арки двi великi бронвi. Приреченi мали пройти пiд тими руками;
власне, наняви рiмар i не помiтив дивно© арки, бо скiльки вже пройтягував
емволiв, форумiв, вулиць, зате Сивоок аж надто знав, що то за знак, вiн
мимоволi вiдхитнувся назад. B пропустити поперед себе бодай кiлька пар,
але старий шкураток, ромейський во©н, який давно вже запримiтив Сивоока й
переслiдував його чи не половину дороги до столицi, зауважив хитрощi
"бiлого болгарина" (так прозвали його роме©) i з проклятьбою виставив його
в найпершi ряди.
Востанн╨ озирнувся Сивоок на величезний форум Тавра, запруджений
народом, во©нами, вельможним панством i придурками, що витанцьовували й
погукували сво© блазенськi прика-зочки. В останню мить ©хню колону теж
роздiлено, вiдокремлено тiльки переднiх, вiдлiчивши рiвно сотню, а решту
зупинено на форумi чи то в очiкуваннi черги, а чи й помилувано. Бо той,
кто лишався по цей бiк бронзових "Рук", прозваних вiзантiйцями. "Руками
милосердя", мiг уникнути кари, пройшовши ж попiд руками, ти втрачав
будь-яку надiю на вибавлення. "Дати б звiдси дьорки!" - востанн╨ здобувся
на бадьорiння Сивоок, проходячи якраз помiж бронзових "Рук" i опиняючись,
отже, на сво©й, може, останнiй путi, з яко© нема вороття.
Сурми кричали погрозливо й злiсно. Сторожа гнала бранцiв униз по вулицi
швидше й швидше. Тюпачили позаду байдужi ╨внухи в розцяцькованому вбраннi.
Лиховiсне мовчали тлуми обабiч вулицi. Вже не чутно тут було величальних
погукiв, завмерли бучнi спiви, не викаблучувалися блазнi й потiшники. Тут
панувала сувора скупченiсть, очiкування страшного, невiдворотного.
I полоненi майже бiгцем, з останнiх сил, майже вмираючi впадають до
тiсного Амастрiанського форуму, обставленого царською гвардi╨ю, позад яко©
вирують людськi юрмовиська. Посеред форуму метушливi якiсь люди, одягненi
так само, як i ╨внухи позад бранцiв, тiльки що без золотого шитва на
вбраннi, клопочуться коло переносних горнiв, повних дочервона розпеченого
вугiлля, а на землi побiля горнiв розкидано товстезнi ланцюги, важучi
такi, що самим тiльки сво©м тягарем здатнi придушити чоловiка.
Тодi бранцiв зупинено. Не було куди йти далi. 3-позаду неквапом вийшли
╨внухи в блiдо-голубих епiлориках, ©м. назустрiч од горнiв кинулися тi
роздмухувальники пекельного вогню, i стало всiм видно, що всi вони -
бородатi на вiдмiну вiд ╨внухiв, але всi шанобливо схилялися перед
безбородими, бо були, видно, лиш помiчниками загадкових царських ╨внухiв,
i справдi безбородi передали бородатим сво© коротенькi дворогi вила,
помiчники повернулися до горнiв i миттю всунули тi вила в жар, а Сивоок
уже знав тепер добре, що нiякi то не вила, а звичайнiсiнькi жигала, якими
ромейськi кати випiкають приреченим очi, i йому вперше в життi стало так
страшно, що й сам не вiдав, що б зробив: чи то розридався, чи заревiв
дико, чи кинувся на сво©х ворогiв, якби мав змогу?
Вiн оббiгав поглядом сво©х дивно сивих очей тiсний форум, рiзонуло його
по самому серцю буйнiстю барв на святкових шатах, м'якою осiнньою
позолотою покривало довколишнi будiвлi сонце з дивно блакитного неба;
нiколи, зда╨ться, не був ще свiт таким лагiдно-барвистим для Сивоока, як
сьогоднi, але нiколи не ставав вiн i таким безжальним до нього, бо лiпше б
вiдразу його вбили, анiж мали позбавити найдорожчого - очей!
Горнiв було десять, i полонених сторожа швидко розштовхала на десять
десяток i виставила кожну навпроти "свого" ката, ╨внухи спокiйно здiймали
плащi, передаючи ©х сво©м помiчникам, яких ставало бiльше й бiльше, опiсля
робили натовпам вкiсь лiнивовiтальнi помахи руками, од чого юрмовища
навколо площi вiдразу зламали мовчазнiсть i заревли вiд нетерплячки,
бажаючи якомога швидше побачити те, задля чого товпилися тут ще з самого
рання, однак iмператорськi кати надто добре знали свою справу, щоб вважати
на пiд'юджування юрби; вони так само спокiйно i розважливо пiдходили до
горнiв, дiставали звiдти розпеченi начервоно жигала, пiдiймали ©х,
повертали сяк i так, мовби видивляючись там якийсь ганж, потiм знову
засовували жигала в жар, заплющивши очi, складали на грудях руки: чи то
молилися, чи то просто ждали вiдповiдно© хвилi, а хвилею тою мало бути
появлення iмператора i знак, одержаний вiд царствено© десницi.
Iмператор же, вiдтрапезувавши з патрiархом (щоб не согрiшити скоромним,
святий отець пригощав царя приправленою з далеко© Русi дивною рибою
осетром, осетра вносили на золотих парчевих ношах, прикрашених корогвами,
i Константин, який любив попо©сти, зустрiв воiстину царську рибу
плесканням у долонi, жестом найвищого захвату), розпрощався з главою
церкви, якому не годилося бути на караннi ворожих болгар, i переоблачився
в багряний, тяжко шитий золотом i обнизаний перлами й самоцвiтами коловiй
(в багряному коловi© завжди зображувано розп'ятого Iсуса Христа,
страждання i царственiсть по╨днувалися в цiй накидцi), замiсть вiнця надяг
тогу, або тiару, i в супроводi чинiв кувуклiя в багряних сагiях прибув на
форум, щоб стати свiдком вершини сьогоднiшнього трiумфу.
Там вiн зiйшов з коня й сiв на золоту кафисму, а по боках знов стали в
два ряди препозити з левами на скарамангiях, позаду ж вишикувалися
спафарi© з сокирами й мечами, мечi й сокири тримали однаково: мов дрюччя
на плечах, щоб бути щомитi готовими посiкти на локшину кожного, хто
наважиться загрожувати священнiй особi iмператора.
Знов усе було пишно й барвисто, як i з самого ранку, знов урочисто й
пiднесено виголошували дiмархи венетiв i прасинiв належнi повiтання,
повторюванi, згiдно з правилами церемонi©, точно визначене число разiв:
"Хай милу╨ тебе бог, iмператоре" - 60 разiв, "Завжди тво© раби,
iмператоре!" - 50 разiв, "Iмперiя з тобою, василевсе!" - 40 разiв, а
всього двiстi тридцять п'ять проголошень.
Константин слухав, заплющивши очi, вiн усмiхався, вiн завжди вважався
веселим iмператором, над усе любив церемонi© i царськi пишноти, йому
подобалося виконувати тiльки ту половину царських обов'язкiв, яка несе
насолоду й задоволення, що ж стосувалося трудiв царських по втихомирюванню
й звойовуванню ворогiв, по збиранню податей, по наведенню ладу в торгiвлi
й ремеслах, - цим вiн з легкою душею поступався на користь свого
царственого брата, слушно розмiрковуючи, що лiпше хай Василiй добува╨
золото, а вiн, Константин, роздаватиме його веселим натовпам обома руками.
А ще: вiдвiдував щодня банi, катався верхи, мiняючи по кiлька разiв на
день коней, ©здив на лови в Каллiкратiю, знудьговано оглядав портики
вздовж вулиць, визираючи гарненьке жiноче личко, був присутнiй на всiх
ристалищах на iподромi (спорудженому ще Септимiем Севером, а
по-справжньому розбудованим i прикрашеним Константаном Першим, прозваним
Великим, бо великим насправдi був), любив жiнок, любив попо©сти, сам
навiть вигадував потрави, грав у костi, любив усi розваги i, як усi
любителi розваг, був жорстоким чоловiком, хоч i ховав ту жорстокiсть за
вдаваними веселощами.
Поки дiмархи виспiвували сво© акламацi©, Константан, по-плямкуючи
губами вiд вдоволення, ще й досi живучи згадкою про пишного осетра, якого
вони роздiлили з патрiархом пiд бiле холодне вино, прислане в здобичi з
Пелагонi©, оглядав спроквола форум, недбало ковзнув поглядом по
болгарських бранцях, сподiваючись пильнiше приглянутися до них в час
екзекуцi©, озирнувся на свiй почет, мовби впевнюючись у дотриманнi всiх
приписiв. Так, все бездоганно, все прекрасно, все вiдбува╨ться агiдно з
церемонiалом, виробленим за багато вiкiв. Ось вiн, iмператор усiх роме©в,
сидить у золотiй кафисмi, на самiй виднотi перед вiйськом, гетерiями i
народом, перед приреченими на страту жалюгiдними ворогами; по боках вiд
кафисми стоять непорушно четверо безбородих, бо теж так ведеться здавна,
що вiзантiйський iмператор повинен показувати свою царственiсть спершу
перед безбородими, а вже потiм перед бородатими, стемму ж василевс нiколи
не може надягти перед бородатими, а лиш перед безбородими. У двох з цих
безбородих на головах червонi скiадi©, у двох iнших - бiлi ковпаки. Один
╨внух одягнений в широке рукавне платно блiдо-зелено© парчi, гаптоване
великими колами, всерединi яких стоять леви. Це - препозит. Iншi три в
синiх стихарях краплених бiлими крапками, в червоних мантiях, вишитих
лiлiями, i з двома золотими тавлiями на грудях. Це чини суду й
справедливостi, першi виконавцi волi василевса. ©хнi парчевi мантi© тiсно
облягають постать i наглухо застебнутi двома круглими фiбулами коло самого
комiра. Руки затисненi пiд цими мiшковидними мантiями-тампарiями так, що
╨внухи навiть вiдстебнути фiбули нездатнi, а вже щоб добути меч та вдарити
iмператора - то й поготiв.
Довiряй, але й остерiгайся!
Константан усмiха╨ться, знов прикрива╨ повiками очi, згаду╨ патрiаршого
осетра i, мовби повторюючи жест на його повiтання, лiниво ляска╨ в долонi:
лясь-лясь.
Тодi й почина╨ться те, заради чого пiднято сьогоднi всiх чинiв
iмператорського двору числом вiсiмнадцять - вищих сановникiв, шiстдесят -
головних чинiв та ще п'ятсот чинiв нижчих, - i всiм видано з царського
вестiарiя параднi стро©, такi ошатнi й коштовнi, що за них можна б купити
цiлу державу, якби вона десь продавалася. I все оте сяяння золота, парчi,
весь отой багрянець, всi перли, самоцвiти, шовки-влатi©, срiбло й дорога
зброя призначалися лиш для того, щоб ось тут, на Амастрiанському форумi,
пiдручнi катiв-╨внухiв вихопили з кожного десятка болгарських бранцiв по
одному, з допомогою во©нiв потягли ©х до горнiв, повалили на землю,
пригнiтили ланцюгами, а кати вправно видобули з горнiв розпеченi до бiлого
жигала i серед лиховiсно© мовчанки, яка зависла над форумом, пiшли до
приречених. Тiльки дзвенiли ланцюги на нещасних, якi мовчки борсалися,
напружуючи рештки сил, безпорадно рвалися з рук сво©х мучителiв,
силкувалися бодай звести голову, щоб, може, востанн╨ глянути на бiлий
свiт, затоплений величчю й сяянням ромейських коштовностей, та не вдалося
жодному з них навiть того, кати твердо пiдходили ближче й блiжче до
полонених, була страхiтлива дружнiсть у ©хнiх рухах, точно вивiреним
жестом кожен з них опустив сво╨ жигало, i над тiсним форумом вдарило
тисячоголосе ревiння вдоволених початком видовиська роме©в, i потонули в
ньому нелюдськi скрики болю перших ослiплених болгар.
Сивоок стояв третiм у сво©й десятцi. Тепер не дивився довкола, мав очi,
втупленi тiльки вперед, тiльки туди, де творилося найстрашнiше, бачив як
позбавили зору перших, потiм з-перед нього вхопили наступного, хрипiли в
поспiху помiчники катiв, дзвенiли ланцюги, рознiсся над форумом перший пах
горiло© людсько© шкiри, а Сивоок стояв заклякло, нерухомо, все, що
дiялося, мовби його не обходило, вiн теж нiби перетворився на глядача, як
отi роме© в пишному одязi, взятому з iмператорських комiр задля свята, так
нiби в простому вбраннi не можна дивитися, як випiкають людям очi, не той
буде смак, чи що.
Йому не вiрилося. Як же так? Чому? Навiть забув, що не болгарин, що не
пiдляга╨ покарi за болгарськi грiхи, хоч i якi там грiхи в людей, якi не
хотiли надягати на себе чуже ярмо. Думав тiльки про те неминуче, що мало
статися. Вiн востанн╨ побачив сонце, свiтло, вогонь, i той вогонь, що
стiльки разiв приносив йому найбiльшу радiсть, стане для нього прокляттям,
навiки позбавить його зору, кине в чорноту. Як прийшов з темряви маленьким
хлопчиком, що плакав посеред чужого шляху, так i пiде в пiтьму, а нащо
жив, задля чого вбирав у сво© очi найбарвистiшi дива землi,-- кому до того
дiло?
I в тi останнi хвилi, що лишалися йому перед тим, як потягнуть i його
до ланцюгiв, Сивоок перейнявся ще вищою, ще дикiшою зненавистю до всiх
отих потопаючих у коштовностях блазнiв, йому хотiлося бодай чимось
показати ©м усю свою зневагу, тому, коли потягли його прислужники до
ланцюгiв i зависли на ньому, щоб звалити на землю, вiн струснув ©х з себе,
зцiпивши зуби, випростався, весь випружився назустрiч катовi, що вже нiс
сво╨ розпечене жигало, а тлуми заревли вiд насолоди й розкошi:
"Вiдмовився!", "Вiдмовився вiд ланцюгiв!", "Бiлий болгарин" вiдмовився!"
Iмператор милостиво махнув рукою, даючи знак прислужникам, щоб вiдiйшли
вiд Сивоока, василевсовi теж було цiкаво подивитися на цей нещоденний
прояв мужностi, вiн виставив наперед себе долонi, щоб заляскати в них, як
тiльки звершиться неминуче над бiлим болгарином, всi тепер стежили тiльки
за Сивооком i за катом, який наближався до приреченого. Кат вiдчув увесь
надмiр скупчення уваги на ньому, вiн намагався бути якомога байдужiшим i
спокiйнiшим у сво©х рухах, ще нiколи не доводилося йому ставати бодай на
мить найголовнiшою дiйовою особою в столичних дiлах, а вiн давно мрiяв про
таку мить, у нього були сво© обрахунки з цим свiтом, вiн тяжко ненавидiв
усе живуще, вiд найубогiшого жебрака до самого ва-силевса, ненавидiв усе
за те, що не був такий, як усi, за сво╨ калiцтво, за свою неповноцiннiсть.
Колись давно, ще за iншого iмператора, вiн не був катом, був юнаком з
багато© родини, любив життя, людей, вподобав одну дiвчину, а що вона не
пiддавалася на його вмовляння, то заманив ©© в дiм до свого приятеля, i
там удвох з приятелем згвалтували ту непокiрну дурепу. Все обiйшлося б
гаразд, але виявилося, що в дурепи .були вельми впливовi й багатi родичi,
про справу стало вiдомо iмператоровi, молодих винуватцiв кинуто до
в'язницi, де вони довiдалися про повелiння василевса: ©х обох мали спалити
живцем на форумi Бика. Тодi вiн випросив у сторожi ножа, безжально
вiдпанахав собi все соромiцьке причандалля врiвень iз черевом i передав
iмператоровi з словами: "Хочу служити тво©й царственостi головою, а не
соромом, який я одрiзав сам собi. Те, що грiшило, те й покарано, за вiщо ж
хочеш позбавити життя мене, бiдного?" Iмператоровi сподобалася мужнiсть
розпусного юнака, вiн звелiв його вилiкувати й зарахувати до двiрсько©
служби на посаду ката. А того, другого, спалено живцем на форумi Бика, хоч
провина його була набагато меншою.
Довгi роки прожив кат у цiлковитiй невiдомостi, загублений серед
безлiчi ╨внухiв, якими аж кишiв Великий палац, плекаючи, як усi ╨внухи,
мрiю вiдплатити свiтовi за свою ганебну вiдмiннiсть вiд усiх iнших людей;
йому ще пощастило в службi, вiн сам став караючою рукою, з насолодою
виконував сво╨ катiвське ремесло, але незабаром переконався, що вiд
тривалого заняття тим самим дiлом злiсть з нього кудись зника╨, не
вiдчував тепер нiчого, крiм утоми й байдужостi, далi тримався за сво╨
ремесло, бо нездатен був бiльше нi до чого, боявся, щоб не вiдiбрали в
нього хоч цього, тому вважався одним з найретельнiших катiв.
Але сьогоднi в ньому прокинулося давн╨, сьогоднi на ньому схрестилися
всi погляди, сам iмператор стежить за кожним його порухом, сьогоднi вiн ©м
усiм вiдплатить за свою неповноцiннiсть, вiн покаже, як це робиться, вони
ще нiколи не бачили i, мабуть, нiколи й не побачать такого вправного,
такого точного й нещадимого ката, як вiн. Ось вiн ©м покаже.
I кат iшов на Сивоока всiма сво©ми роками ганьби, приниження, нiс до
нього всю свою нерозхлюпану злiсть, жигало стало мовби продовженням його
рук, вiн посував його наперед себе,_ неначе свою вiдплату, а отой дивно
"бiлий молодий болгарин", що кинув виклик долi, мав стати для нього
втiленням виплекано© в катовiм серцi помсти.
Iмператор занiс долонi для плескання мужньому болгариновi за його
витримку. Бо не кожен здобудеться на такий вчинок: вiдмовитися вiд
ланцюгiв i стоячи зустрiти найстрашнiшу кару! Константин хотiв належно
поцiнувати поводження "бiлого болгарина", iмператоровi долонi мали
сплеснути в ту саму мить, коли червоне залiзо випалить бранцевi очi; мить
наближалася з кожним новим катовим кроком, кат iшов швидше й швидше, всiм
було видно затятiсть на його безбородiм обличчi, всi бачили, як вправно
нацiлю╨ться вiн сво©м жигалом у очi полоненому... I тут сталося чудо.
Кат, мовби наштовхнувшись на щось невидиме або ж спiткнувшись на
рiвному, спрожогу зупинився i став присiдати повiльно й безпорадно. Жигало
випало йому з рук, а вiн осiдав нижче й нижче, потiм незграбно перекинувся
на лiкоть право© руки, ще, видно, спробував затриматися бодай у такому
положеннi, але не спромiгся й на це, впав навзнак i лежав так, нiби ждав,
що прийде iнший кат i випече очi тепер уже йому самому.
Нiхто нiчого не мiг збагнути, не розумiв, що сталося, й сам Сивоок. Вiн
уже бачив, як наближалося йому до очей страшне жигало, вiдчував його
палання в себе на обличчi, зосередився на одному лиш намаганнi - не
заплющити очей, ще бодай раз глянути на свiт, хоч уже не бачив нiчого,
окрiм то© ядучо© червоностi, яка наближалася невiдворотно.
I зненацька впав кат. Що з ним? Може, побачив вiн у глибинi очей
приреченого весь жах i всю незмiряну злочиннiсть зробленого ним за довгi
роки вiрного служiння василевсам? Та де там! Просто серце в ката вiд
надмiрного напруження розiгрiлося злiстю так, що притягло до себе з усього
тiла зайву речовину i шкiдливi соки.
Ката облили водою, але це не допомогло, йому спробували дати лiкiв з
перцю, кинули кров з руки - вiн не подавав ознак життя. Тодi його вiдтягли
набiк, щоб не заважав, а на мiсце ката став один з його пiдручних, знову
вклав жигало до горна, а звiдти вихопив нове, i Сивоок все те вiдмiчав,
так нiби йшлося не про нього, а про когось стороннього, на нього найшло
якесь здерев'янiння, вiн знов готовий був стояти й ждати, поки наблизиться
новий кат. Бо, може, й цей не знесе погляду його сивих очей, теж прочита╨
в них те, що прочитав його попередник, i його теж вiдтягнуть, як здохляку.
Але тут раптом вибухнув натовп, якому вперше доводилося бути свiдком
такого чуда, i через те спершу запанувала розгублена мовчанка, сам
iмператор трохи розгубився вiд такого дивного збiгу обставин, вiн не змiг
подолати сво╨© розгубленостi вчасно, не встиг випередити натовпу, а натовп
ревiв у одне горло: "Помилування! Милосердя!"
Новий кат уже йшов до Сивоока, вiн не прислухався до того, що там реве
натовп, тодi iмператор, щоб не було запiзно i щоб не прогнiвити
милосердного бога, який поклав перст вибавлення на плече бiлому болгарину,
махнув рукою, щоб кат зупинився, i весь форум загойдався од привiтальних
крикiв на честь василевса Константина, найдобрiшого i найсправедливiшого
серед царствених, кат вiдiйшов назад, Сивоока вiдвели вбiк, той, хто стояв
за ним, став жертвою нового ката, а його, чудом порятованого, вiддаля
поставили навпроти iмператора, який кинув на нього погляд цiкавостi i щось
сказав сво©м препозитам, чим було виявлено до бiлого болгарина вже
найбiльшу ласку як до обранця високого Провидiння, i довго потiм в столицi
розповiдали про те чудо, про перст божий, що вказав на дивно бiлявого
болгарина i послав йому порятунок.
Сивоок не достояв до кiнця на форумi, не бачив вiн, як ослiплено першу
сотню i дано ©й одноокого поводиря, як введено з Фiладельфiю нову сотню,
далi ще й ще, до само© ночi продовжувалося страшне дiло на Амастрiанському
форумi. Константинополь вдовольняв свою жадобу кровi й знущань над
беззахисними болгарами, а цього, порятованого богом i василевсом, ведено
через усе мiсто ще для одного трiумфу, цiлi юрмища збiгалися, щоб
подивитися на нього, його похiд через столицю тривав безконечно довго,
хтось пробував по путi годувати його, хтось давав вина, хтось кидав квiти,
а хтось плювався, зустрiнутi на Месi блазнi спробували увiнчати голову
Сивооковi баранячими кишками, але вiн розкидав блазнiв з такою самою
силою, як перед тим на -форумi розжбурляв катiвських пiдручних, нарештi,
приведено його до iмператорських конюшень, де супровiдники передали бiлого
болгарина до рук протостратора з iмператорським повелiнням вимити бранця в
банi, переодягти в нове ромейське вбрання й узяти до служби на конюшнi.
Протостратор щось сказав Сивооковi, до того долинали ро. мейськi слова,
бiльшiсть з яких вiн, зда╨ться, розумiв, але хiба йому було тепер до того,
хiба обходили його якiсь слова, хiба потрiбно йому було тепер будь-що? Вiн
дивився знетямлено на протостратора i мовчки плакав, плакав не над собою,
не над сво╨ю долею, а над долею сво©х товаришiв, що гинули десь на
тiсному, обступленому з усiх бокiв розбещеними натовпами Амастрiанському
форумi, вiн плакав мовчки, а в душi в нього ридав на весь голос маленький
хлопчик з далеко© темно© ночi посеред грузького невiдомого шляху.
Протостратор, як i той кат з Амастрiанського форуму, був ╨внух, так
само ненавидiв вiн усiх бородатих, бо ненависть у дрiбних душею завжди
зароджу╨ться до тих, якi мають те, чого не мають вони, але цьому
врятованому чудом вiн пробачав його бороду, i його молодiсть, i його дику
силу, бо сво©м плачем той принижував сам себе, а чого ще треба
начальниковi, коли його пiдлеглий добровiльно виставля╨ себе на посмiх
сво©ми слiзьми?
Так мав минути цей день для Сивоока: в ганьбi чужого трiумфу, в
мучеництвi товаришiв на тiсному, обставленому хижими натовпами форумi, в
дивовижному порятунку, в сльозах, пролитих чи то над самим собою, чи,
може, бiльше над тими, хто зазнав муки вiд рук безбородих катiв, - а потiм
судилося Сивооковi розчинитися в анонiмовостi сотень iмператорських
прислужникiв, цих зодягнених у кумедно поцяцькованi шати, що повиннi були
засвiдчувати чиюсь там могутнiсть; йому вiдведено один цей лихий,
трагiчно-щасливий день, щоб опiсля зiтерти будь-яку згадку про нього як
про людину. Принаймнi так мiркував той Протостратор, до якого спрямовано
Сивоока. Знав тiльки одне: принизити цього варвара якомога дужче, а там -
хай зникне серед таких упослiджених i затурканих, яких приставлено було до
коней, догляданих для колiсниць, i до коней верхових, до коней самого
iмператора i до коней кувуклiю, хай собi надягне належний за приписами
одяг: червонi чаги, червоний скараник з дешевим шитвом, лимонний ковпак,
перськi хози для верхово© ©зди, хоч навряд чи дозволено йому буде бодай
раз сiсти на коня з цих конюшень, - а вже коли на людину надягнено так чи
iнакше позначену одiж, то не лиша╨ться вiд людини нiчого, а ╨ тiльки
вдягачка, яка свiдчить про мiсце ©© власника в складному, позiрно
заплутаному, а насправдi точно розмiреному свiтi царственого мiста. Але
нiхто не спитав самого Сивоока щодо його бажань розпорядитися сво╨ю долею,
а вiн, виявилося, i в гадцi не мав покладатися на когось там.
Блазенського, розцяцькованого одягу брати не схотiв. - Обiйдуся, - сказав
просто. - Коли вже хочете мене зодягти, то дайте сорочку, але з просто©
бiлi, а не з александрiйського царського полотна, та мiцнi чоботи, та
якусь-просту вдягачку, найлiпше б хутряну, але ж у вас того хутра чортма,
тiльки iмператор ма╨ там сяке-таке...
Стратор, якому припало споряджати нового конюха, спробував крикнути чи
тупнути на Сивоока, обiзвати його сяким-таким болгарином, тодi Сивоок
розсмiявся йому просто в нiс:
- Не так злегка i не так прудко, панцю-дранцю! Скажи там кому ма╨ш
сказати, що вдягатися хочу так, як сам хочу, а ще скажи, що я, опрiч
усього, русич, а з руським князем у ваших Iмператорiв мир, отож годилося б
менi пiднести скаргу проти Того вашого Комiскорта, який ловив до сво╨©
тисячi людей на всiх шляхах i кого вiн привiв до столицi, того не зна╨ й
дух святий, не те що там хтось...
╙внухи смiялися. Смiялися з незграбно© ромейсько© мови Си-вооково©,
смiялися з його сподiвань на те, що хтось там стане слухати його
оскарження i вимагатиме справедливостi для такого вiдчайдушного брехуна,
або ж просто Ородника. Бо якщо ти й русич, то чого тиня╨шся аж у Болгарi©
чи Македонi©? Упiйманий - бранець, а раз так, то й жди, що з тобою
вчинять. Не викололи очей - молись боговi, дякуй iмператоровi. Послано на
конюшню - шануйся, щоб не накликати ново© бiди на свою дурну голову. Не
хочеш надягати ошатного одягу, а нада╨ш переваги варварському вбранню?
Темний i затурканий ╨си, отож таки справдi мiсце тобi - серед коней, i то
на роботi най-бруднiшiй: вичищати гнiй, вишкрiбати дошки в станках, жити
тобi теж на конюшнi, засинаючи на купi теплого гною, знову ж таки дякуючи
боговi, що послав пiд боки таку теплу i м'яку Пiдстилку.
Вже на кiнець того ж дня запроваджено Сивоока до конюшнi, але вiдразу ж
забрано звiдти, бо сталася дивна рiч: конi не зносили нового конюха.
Перелякано хропли, iржали, рвалися з прив'язi, били копитами в станки,-
в конюшнi творилося таке, неначе вселилася туди нечиста сила.
Як тiльки виведено звiдти Сивоока, конi стихли. Щоб упевнитися, його
знов послано - в конюшнi зачалося ще несамовитiше.
- То як, панове роме©? - реготав Сивоок. - Чують вашi конячки руський
дух чи нi? Аби ви так чули, то було б вельми добре, а то що ж?
I чи то ця подiя ще додала до слави Сивооково©, чи досить було й
чудесного його зцiлення, то другого дня посунула дивитися на нього маса
всiлякого столичного люду вiд найвищих верхiв аж до звичайнiсiньких
пройдисвiтiв, i вже тут нi про яку роботу не могло бути й мови, Сивоок
сидiв собi на сонечку, зодягнений у довгу бiлу сорочку, з накинутим на
плечi коловi-╨м, насмiшкувато мружився на прибуваючих, знiчев'я
викреслював пальцем босо© ноги вiзерунки на пiску, iнодi вступав з
ким-небудь у бесiду, дивуючи роме©в знанням книжно© премудростi, або ж
трохи зневажливо, з пiдсмiхом мовлячи про ©хнього бога, якого шанувати ще
не навчився, ненавидiти ж мав дедалi бiльше пiдстав, але про це, ясна рiч,
говорити вважав тут зайвим.
Прибували магiстри й во╨начальники, придворнi дами i вельможне панство,
хазя©ни ергастерi©в i махлярi, що на час лишали навiть сво© столики в
портиках Меси, щоб поглянути на те диво. на тi чудом врятованi очi.
Нiхто з них не знав, що то очi художника. Бо хiба ж про це можна
взагалi дiзнатися? Хiба в художникiв не такi очi, як у всiх? Навiть сам
Сивоок, хоч i вiдав про властивiсть сво©х очей жадiбно вбирати всi барви,
якби сказав йому хтось, що вiн, може, й великий художник, засмiявся б так
само легковажно, як учора, коли йому обiцяно долю конюха.
Власне, хто там i придивлявся до його очей? Хотiли просто глянути на
врятованого. Сивоок став на день чи на два для всi╨© столицi такою собi
химерою, яку грiх було б не побачити; цього вимагали неписанi закони
знудьгованого, пересиченого до краю города, наповненого на добру третину,
може, людьми, якi задихалися вiд розкошiв, отих, що ходили в шовкових,
золото-тканних шатах, кроплених схiдними ароматами, жили в домах з
позолоченими покрiвлями, з дверима слоново© кiстки, моза©чними пiдлогами,
спали на лiжках з слоново© кiстки, ©ли з золотого й срiбного посуду. Була
казочка про фiлософа, який, потрапивши в гостi до одного з таких
константинопольських багачiв, довго дивився, куди б сплюнути, але не
найшов такого мiсця i вимушений був плюнути хазя©новi в бороду. Сивоок
зиркав кра╨м ока на пиховите, мальовничо прикрашене панство, i йому теж
кортiло вибрати таку бороду над унизаним перлами оплiччям i наплювати в
не© з усiм смаком, - ото б було смiху, крику, обурення й погроз!
Подумки Сивоок став вибирати пiдходящу бороду, хоч ще й не був певен,
що неодмiнно наплю╨ в не©, якщо вподоба╨ якусь, але це вже була якась
робота, незабаром "борода" справдi пiдпливла до самих Сивоокових губ -
бери та плюй! - то була прекрасно доглянена, кругла, розчесана, густо
напахчена, чорна борода, яка розкiшно вирiзнювалася на тлi бузкового
шовкового хiтона, i Сивоок втримався вiд спокуси тiльки тому, що не
помiтив на хiтонi жодних прикрас. Тiльки застiбка-фiбула з щирого золота,
але й тут впадало в око не саме золото, а форма фiбули.
Орел пластаний, наче розп'ятий Iсус, роботи тонко© й вишукано©, розмiру
також добрано вельми вдало, найдивовижнiше ж, орел не сприймався як
царський знак, багатий поблиск золота на бузковому тлi хiтона в цього
чоловiка не мав нiчого спiльного нi ч вiзантiйською розкiшшю напоказ, нi з
сервiлi-стичними позначками, звичними серед того напахченого й
чванькуватого тлуму, який обсiдав сьогоднi Сивоока. Борода в ромея була
гарна, а орел ще лiпший, аж закортiло Сивооковi глянути пильнiше на цього
чоловiка, та й у того, видно, цiкавостi до врятованого було бiльше, анiж у
iнших, бо приступив вiн майже впритул до Сивоока, чутно було його
неквапливий густий вiддих, сопiння, чи то погiрдливе, чи то вдоволене;
стояв на землi мiцно, ледь розставивши могутнi, короткуватi, щоправда,
ноги, взутi в ремiннi сандалi©, 'ноги якось теж вiдразу опинилися в полi
зору Сивооковiм пiсля бороди й хiтона з орловидною фiбулою, а вже потому
охопив вiн поглядом усю постать прийшлого i .переконався, що перед ним
чоловiк не зовсiм звичайний, принаймнi зовнiшньо мав могутню величезну
голову з мальовничо покудланим чорним заростом, не покритим, як то
водилося у роме©в, нiякою шапкою, товстi, мов у арапа, губи, грубезного
носяру i до всього цього великого, незграбного, грубого - довгастi,
жiночо© краси очi!
В цьому чоловiковi було повно невiдповiдностей. Якщо вражали на
циклопiчному обличчi просвiтленi майже неземною красою очi, то не менше
зднвуваяня вятаикалзд i його руки: маленькi, бiлi, пещенi, дочеплеиi до
атлетичного торса, який виказувався навiть пiд широким эитоташ, йоги ж,
хоч дебелi й товстi, аж нiяк не пасували до важкого, задовгого, мабуть,
тулуба, вiд чого було враження, нiби чоловiка знизу пiдпиляли, вкоротили,
як на тому ложi Прокруста. Якодо борода в нього являла взiрець дбайливостi
й догляду, то чуб на головi мовби належав до iншого власника - такий
безлад панував у ньому. З цього могутнього, грубезного тiла ждався трубний
гол-ос, мов у день страшного суду, насправдi ж чоловiк заговорив до
Сивоока так м'яко, неначе вистелив шовком.
Вiн недбало махнув сво╨ю (а чи й сво╨ю!) пещеною ручкою на Сивоокову
босу ногу й поспитав:
- То що?
- Нога, - весело вiдповiв Сивоок, згадуючи свiй намiр наплювати цьому
чоловiковi в його розкiшну бороду.
- Дурню, - так само лагiдно, - поплямкуючи губами, наче пiсля
солодкого, сказав чоловiк, - питаю тебе, що то там на пiску?
На пiску було склубочення лiнiй. Покошланiсть чагарiв у нiчнiй пущi.
Сивоок аж тепер придивився до того, що виробляла його права нога. Добре
хоч не лiва. - Ото? - поспитав вiн. - А нiчого.
Вiн провiв ногою - зiтер усе вималюване, вигладив; знову чиста поверхня
пiскова, незаймано-спокiйиа, мов у перший день творiння. Сивоок пiдморгнув
до ромея i провiв пальцем на тiй поверхнi ногами кiлька лiнiй спокiйних i
водночас бентежних сво©ми вигинами.
Ромей розвiв руками, потiм обiперся в боки, похилив свою важезну голову
правобiч, потiм л©вобiч, неквапливо, зi смаком поплямкав товстими губами,
обличчя йому взялося плямами заздрощiв i недовiр'я, але вiн перемiг у собi
дух заздрощiв, сказав розважливо:
- Тут щось е.
Тiльки тодi виявилося, що вiн не сам, що його супроводжу╨, може, з
пiвдесятка, а то й цiлий десяток людей, але всi вони не годилися стати й
тiнню цього небуденного чоловiка, затертi, посполитi особистостi,
непоказнi постатi, сiрi в людському зол наковiннi обличчя.
Хтось там виткнувся з-пiд руки в чоловiка з орлячою фiбулою, хтось щось
сказав, зда╨ться, було мовлено про той начерк, шо його, просто граючись,
прокреслив Сивоок пальцем сво╨© босо© ноги, може, потрактовано той начерк
занадто серйозно, а раз так, то заявлено, що нiчого вiв не вартий.; за
широкою спиною в чоловiка спалахнула цiла суперечка, в якiй однi доводили,
що така лiнiя не варта нiчого, бо справжню цiннiсть ма╨ тiльки творене в
природнiй потребi й невимушеностi, наприклад,. слiд птаха ва узбережжi, а
чи доаовз гада в пусти-нi, що ж до такого несвiдомого варварського чину,
як ото перед ними, то тут просто нема пiдстав серйозно говорити, а вже
коди бути серйозними, то слiд визнати, що цей молодий варвар -
звичайнiсiнький ошуканець, якщо й не чарiвник, беручи до уваги те, що
сталося вчора з катом на Амастрiанському форумi.
- Нi, тут-таки щось ╨, - так само ласкаво, але вперто повторив ромей, i
Сивоок, щоб його втiшити ще бiльше, знов зiтер намальоване, показав усiм
отим мудрагелям незайману чистiсть пiску, а потiм, цього разу вже рукою,
провiв кiлька таких вiзерункiв, якi вмiв колись робити лише дiд Родим, та
ще, може, тiтка Звенислава у городi його юностi - Радогостi.
- Ма╨те, - обернувся ромей до тих, що ховалися за ним, сказав це з
таким вдоволенням, нiби малював не Сивоок, а вiн сам, царським жестом
вказував на вiзерунки, закликав тих сво©х супутникiв до ново© суиеречки,
але тим зацiпило, вони тiльки переводили погляди з вiзерункiв на босого,
зодягненого в бiлу сорочку й якусь там стару накидку молодого варвара.
- Хочеш, я навчу тебе бачити справжню красу? - спитав урочисто ромей
Сивоока.
- Я вмiю робити: це й без. тебе, - посмiхнувся той.
- А чи зна╨ш ти, о темний варваре, про та╨мницi гармонi© барв?
- Те, що зяаго, не в iдотио тобi.
Ромей трохи вiдступив од Сивоока, вiдтручуючи тих, що позаду, а посеред
нiта знову вибухнула колотнеча, обуренi голоси сплiталися в нерозбiрливе
гудiння: "Агу-ага-агу-га-ага-агу..." Часто чулося повторюване майже всiма
iм'я Агапiт, в гнiвливiй скоромовцi Сивоок не мiг добрати бiльше нiчого;
зате передвiй ромей, видно, мав неабияку втiху од того дзижчання, вiк
милостиво посмiхався, даючи сво©м супутникам волю й час вибалакатися, а
коли вони трохи вгамувалися, знову звернувся до Сивоока:
- Мене зовуть Агапiт, я великий майстер. Хочеш до мене учнем а чи
антропосом, тобто чоловiком попросту, бо всi в мене чоловiки i я для них
теж чоловiк, хоч i звуся Агапiтом.
- Теж, маю iм'я, - вiдбуркнув Сивоок, - звуся Сивооком.
- Хто ти ╨си? Болгарин?
- Русич.
- Неймовiрно, - лагiдно здивувався Агапiт i ще трохи вiдступив, шукаючи
позад себе когось там. Поманив пальцем, випустив наперед себе високого, з
розбiганими очицями, з рiденьною русявою борiдкою.
- I в мене ╨ русич. Мiщило.
- ╙диноземець? - не пiдходячи ближче, баском спитав той.-- Звiдки ж?
- А не знаю, - знизав Сивоок.
- Як то не зна╨ш? Скажiмо, я з Ки╨ва. Кожна християнська душа ма╨
знати, звiдки вона, де ©© рiд.
- Не християнин я, - збрехав Сивоок, якому цей Мiщило, хоч i справдi,
судячи з мови, був земляком, якось вiдразу набрид.
- Що ж, поганин?
- Може, й поганин.
- Як же втрапив до болгар? Чом з ними змiшався?
- А не тво╨ то дiло. .Мiщило ображено замовк.
- Побесiдували? - спитав Агапiт. - Це пречудове - така зустрiч!
Вiн втiшався сво╨ю великодушнiстю, йому, видно, самому здавалося, що
все на свiтi залежить вiд його добро© волi й побажань, що всi подi©
вiдбуваються саме так, як того забажалося йому, великому майстровi
Агапiтовi, i ось, наприклад, цього русобородого чоловiка урятував вчора не
хто iнший, як вiн, Агапiт, i сьогоднi вiдкрив у ньому великi здiбностi теж
вiн, Агапiт, i болгарина, про якого вже другий день говорить цiлий
Константинополь, перетворив на русича знов же таки вiн, Агапiт; ну, а вже
що дав Сивооковi ще й ╨диноземця на втiху, то хто б же то заперечував, що
зробив це тiльки вiн, Агапiт. Якби на iншого, то склав би вiн цiлу
пiсеньку з приспiвом, у якому повторювалося б слово Агапiт, але майстер
був занадто повiльний у сво©х словах i в думаннях, щоб аж дiйти до тако©
жвавостi, як складання чи виспiвування пiсеньок, радiсть i вдоволення вiн
умiв виказати самим посмiхом, який вимальовувався на його товстих губах з
виразнiстю, яка рiдко трапля╨ться серед звичайних людей.
В цей час подивитися на Сивоока прийшло кiлька незначних, як видно з
©хнього одягу, свiтських i духовних вiзантiйських чинiв, i тут сталося
зовсiм несподiване: Агапiт, попри всю його дебелiсть, легко крутнувся до
них, вiйнув сво╨ю хламидою, вдав уклiн, бо насправдi вклонитися через свою
зовнiшню негнучкiсть не мiг, зате надолужив це гнучкiстю, сказати б,
внутрiшньою, розвiв привiтально руками, вiдступив набiк, пропускаючи
прийшлих до Сивоока, вiв себе так, мовби прийшли його найближчi друзi, хоч
насправдi, виявилося, вiн ©х уперше бачив, так само як вони його.
Чиновники трохи знiтилися вiд присутностi такого вельможного пана, мерщiй
прошмигнули повз Сивоока i розпрощалися з Агапiтом, а вiн ще нiби аж
кинувся ©х супроводжувати, а вже тiльки потому повернувся назад i
ио-спитав Сивоока, зiгнавши з обличчя улесливiсть, даровану перед тим
чиновникам:
- То хочеш до мене?
- Ще не знаю, чого можу хотiти, а чого не можу, - сказав той, дивуючись
Агапiтовiй поведiнцi. - Не знаю, хто я: раб чи чоловiк, хоч рабом не
почувався нiколи i не дiйду до цього.
- В цьому щось ╨, - пiднiс пальця догори Агапiт, - це гарно сказано, а
ще лiпше ти, чоловiче, вималював отi вiзерунки, на якi я ще трохи
подивлюся. Це прекрасно! Говорю я. - Агапiт! I будеш ти серед мо©х
антропосiв, як тебе?
Сивоок мовчав, ображений за таку зневажливу забудькуватiсть, але з-за
спини у Агапiта вивернувся Мiщило, нагадав сво╨му принципалу: - його звуть
Сивоок.
- Сивоок, - повторив, поплямкуючи губами, Агапiт. - Ну що ж, це iм'я
теж може бути славним, як i Агапiт! I що може бути прекраснiшого, питаю я
вас усiх?
Видно, вiн часто звертався з такими запитаннями, нi до кого, власне, не
надаючись зокрема, i звик, що нiхто й не повинен вiдповiдати, бо вiдразу
по сво╨му вигуковi випустив на сво© товстi маснi губи посмiшку вдоволення
самим собою i цiлим свiтом, який видавався йому сповненим гармонiйностi,
пiдняв край хiтона, змахнув ним, вiйнув злегка на Сивоока пахощами схiдних
ароматiв i пiшов, забираючи за собою всiх сво©х антропосiв.
До всiх Сивоокових пригод додалася ще одна, трохи незвична, щоправда.
Та що з того?
Не мiг вiдати Сивоок, що Агапiт з його неквапливiстю був по-слонячому
впертий у сво©х забаганках. I вже коли вiн намiрився мати в себе дивом
врятованого русича, то йшов за сво╨ю примхою, мов балувана мала дитина.
Нiхто, ясна рiч, не хотiв стати на помiч Агапiтовi, та вiн i сам гаразд
знав, що годi шукати кiнця будь-яко© справи там, .де його не може бути,
серед цих людей, якi мали пишнi титули й не менш пишний одяг тiльки
завдяки тому, що цiле життя усувалися вiд вирiшення будь-яких справ, не
сказали нi разу "так" або "нi".
Мiг його виручити тiльки один чоловiк, i то сам iмператор.
Доступитися до iмператора, якщо ти не належав до чинiв кувуклiя,
вважалося справою малоймовiрною, знайти ж людей, що вiдстоювали б перед
василевсом тво© iнтереси, було ще важче. Та для Агапiта, здавалося, нема╨
неможливого. Вiн мав золото, але золото мав багато хто. Зате нiхто не
володiв такою впертою улесливiстю, як Агапiт. Вiн мiг тижнями чи й
мiсяцями топтатися серед чинiв, кланятися ©м, улещувати ©х, поки добивався
свого, вiн не знав, що таке приниження, завжди готовий був упокоритися
будь-кому, аби тiльки вихитрувати задумане для себе.
Його вiдраювали вiд намiру просити в iмператора врятованого "бiлого
болгарина", тобто русича, як той сам себе iмену╨. Навiщо? Хiба мало в
Константинополi людей, щоб вибрати з них собi мiстiя, учня, а то й просто
раба? Ювелiри на Аргiро-пратi©, мiдники на Халкопратi©, дуборiзи в
Цангарi© - будь ласка! А так, хто б то йшов до iмператора з такою
нiкчемною справою?
- Так, так, - згоджувався Агапiт, - але!..
Вiн вимовляв це "але", пiдносячи багатозначно палець догори, сам
вдивлявся в той палець, поки й спiврозмовник теж задирав голову, а тодi
Агапiт спокiйно опускав собi руку i з спiвчуттям до свого не дуже
тямкуватого слухача мовив, так нiби й не було ото© паузи з розгляданням
наставленого в небо пальця:
- Але коли чоловiковi чогось захочеться, то треба вдовольнити те
бажання, бо iнакше переста╨ш бути чоловiком.
- Важко й трудно, - зiтхав спiврозмовник.
- Але не для такого чоловiка, як ви, - обдаровував його Агапiт такою
посмiшкою, що тому здавалося, нiби його обнiма╨ красуня або ж обсипають
золотими монетами.
В Константинополi почалися осiннi врумалi©, iмператора можна було
бачити тепер або ж у Триклiнi дев'ятнадцяти аку-вiтiв, де вiн возлежав за
трапезою, де подавано тiльки на золотих блюдах, де слуги ввозили заморськi
фрукти в вазах з чистого золота i таких важких, що пiдiймати ©х на столи
доводилось на обшитих позолоченою шкiрою вiрьовках, перекинутих через
блоки, хитро схованi пiд стелею Триклiна, але до трапези в Триклiнi
дев'ятнадцяти акувiтiв запрошувано, згiдно з ритуалом, тiльки точно
визначене коло людей, до яких Агапiт не належав, так само точно за
приписами, якi йшли ще вiд попереднiх iмператорiв, добирано в супровiд
царствуючiй особi на загороднi лови,.на грища в циканiстрi©, на кiннi
прогулянки, на урочистi виходи до храмiв i монастирiв, навiть на iподром,
де дивитися на iмператора могли вiдразу сто тисяч чоловiк, якi сидiли на
мармурових лавах, але перебувати в кафисмi разом з iмператором мали право
лише вта╨мниченi, довiренi, найближчi. Та, зрештою, якби навiть Агапiт i
належав до того вузького кола iмператорського оточення, то всiляко б
уникав двiрсько© метушняви, бо його велике тiло не виносило поспiху, а
лiнива душа художника прагнула передовсiм спокою i волi для роздумiв.
Мiг ще дозволити собi стояти осторонь вiд метушняви кувук-лiя ще й
завдяки тому, що завжди в достатку мав золота й коштовностей для цього
збунтованого, божевiльного свiту, де все можна купити. Тож не дивно, що за
кiлька днiв по тому, як запала йому в голову примха мати в себе Сивоока,
Агапiт улестив i пiдкупив, кого там треба, i василевсовi Константину, коли
вiн був на iподромi, обережно сказано про бажання вiдомого будiвничого
Агапiта викупити "бiлого болгарина". Iмператор страшенно розгнiвався за
невчаснiсть i недоречнiсть тако© просьби.
- Яке менi дiло до якогось там болгарина чи хто вiн ╨, - закричав вiн,
-_ коли я повинен знати: зачепиться права колiсниця за лiву на першому а
чи на другому поворотi!
Двi колiсницi, одна запряжена четвiркою коней бiлих, друга з кiньми
перськими у яблуках, мчали серед куряви, серед божевiльного крику сотнi
тисяч горлянок, уздовж мармурових трибун, побiля статуй i скульптурних
груп, встановлених по подовженiй осi iподрому; вiзничi, розставивши ноги,
заклякнувши в напруженнi, чимдуж натягували вiжки перед обелiском
Феодосiя, що значив мiсце повороту, вони знали, що треба будь-що притишити
шалений розбiг коней, вмiло завернути майже на мiсцi, щоб потiм знову
мчати по прямiй, але в зворотному напрямку, просто до центру iподрому, до
iмператорсько© кафисми, але буде ще один поворот - i знов шалена гонитва
по прямiй, i ще один заворот, i так двадцять три кола - сiмдесят двi
стадi©, а тодi кiнець, мета i або ж вiнець переможця, або ж ганьба
переможеного, i сто тисяч розпалених, одурiлих вiд крику
константинопольцiв теж знали те саме, а ще вважали, що пiд обелiском
Феодосiя чаклу╨ нечиста сила, i галасували ще нестримнiше, i вiд того
ревiння конi шалiли ще дужче, звiрiли, вiзничi вдiяти з ними нiчого не
могли, колiсницi летiли, мов камiнь з пращi, стримати ©х уже не могло
нiчого, труби герольдiв оголошували про кожне чергове коло, вони звучали,
мов звук страшного суду, той поворотний стовп мав стати кiнцем божевiльних
гонiв, жахливою катастрофою, розбиттям, розтрощенням, смертю; колiсницi
мчали поряд, нi та, нi друга не могли вирватися наперед бодай на лiкоть,
катастрофа здавалася неминучою, iподром ревiв од захвату й передчуття
прекрасно© загибелi вiзничих i ©хнiх коней, бiлих арабських i перських у
яблуках; iмператор теж пiддався всезагальному шаловi, обличчя йому взялося
червоними випiками, урочистi шати розхристалися, вiнець з'©хав набiк, з
роззявленого рота на бороду стiкала. нитка слини, ще мить, ще пiвмитi, ще
невловимiсть - i тодi колiсниця, запряжена четвiркою бiлих коней
iмператорсько© чисто©-пречисто© мастi, якимсь незбагненним вистрибом
опинилася. трохи попереду то© четвiрки, в яблуках, i першою обiгнула
страшний стовп, забираючи собi весь простiр, який там був, а другiй
колiсницi не лишилося й клаптя вiльного мiсця, вона опинилася помiж першою
колiсницею i стовпом, перша колiсниця вимальовувала розлоге, запаморочливе
коло, немов падаюче небесне тiло в сво╨му останньому свiтiннi, а друга
ввергалася в мертву зону того кола, ©й не лишилося простору, не було для
не© мiсця, перськi в яблуках конi сахнулися вiд коней бiло© iмператорсько©
мастi, колiсниця зачепилася колесом за стовп, перехня-билася, вiзничий ще
тримався в тому неймовiрному нахиловi до земно© поверхнi, вiн прокреслив
сво©м тiлом смертельну дугу, колесо серед ревища, трiску й реготу
вiдiрвалося, конi потягли колiсницю на одному колесi, потягли ©©
перевернутою, плазом, потягли вiзничого, який теж упав i вилетiв з
колiсницi, але ще тримався за вiжки, колiсниця розламувалася на лету, з
не© летiло залiзо й дерево, вiзничого било об землю, било уламками, але
вiн ще не випускав вiжок, перськi в яблуках конi, немов одержимi демонами,
розтелесовано кидалися то в один бiк, то в другий, вони вже й не бiгли
вперед, а заповзялися, здавалося, до-трощити рештки колiсницi й позбутися
впертого вiзничого, ©м це зайняло небагато часу, вони звiльнилися i тодi,
враз заспоко©вшись, потрюхикали собi слiдом за кiньми бiлими, якi вже
долiтали до мети пiд трiумфуюче стогнання iподрому.
Високопоставлений ╨внух багряним шовковим платком витер слину на
iмператоровiй бородi, Константин пiдвiвся в сво©й ложi, простягнув наослiп
руку за вiнцем для звитяжця, йому вкладено в руку вiнець, це була
прекрасна мить, тим прекраснiша, що перемогли конi бiло© iмператорсько©
мастi; на iподромi завжди панував забобон щодо кiнських мастей: коней
чорних, вороних, карих, гнiдих сюди не допускано, бо тi мастi вважано за
кольори смертi, тут любили смерть веселу, яскраву, а ще бiльше любили
свiтлу перемогу, кожен з присутнiх заздалегiдь загадував собi якесь
бажання, пов'язане з перемогою коней свiтлiшо© мастi, коли ж такими
ставали конi чисто© iмператорсько© мастi, то це вважалося якнайлiпшою
прикметою для всiх, найперше ж - для царствуючо© особи.
У iмператора в той день був прекрасний настрiй, завдяки чому
пiдкуплений Агапiтом препозит знову нагадав Константиновi про "бiлого
болгарина".
- Але зда╨ться, ми придiлили його до яко©сь служби? - недбало мовив
iмператор. Препозит був приготований на будь-яку вiдповiдь.
- Його поставлено до нагляду за кiньми, - сказав вiн шанобливо, - але
спожитку там вiд нього нема╨ жодного, вiн поперелякував усiх коней.
- Цього варвара лякаються навiть конi, - засмiявся iмператор:-- Коли
так, то вiддайте його тому, хто виплатить за нього логофету казни
кентинарiй золота.
Його не обходило, хто саме внесе таку суму, вiн не знав Агапiта,
мабуть, нiколи й не чув його iменi, а коли й чув випадково, то давно
забув, бо чом би мав iмператор усiх роме©в тримати в головi чи╨сь там
iм'я?
А кентинарiй за Сивоока, за якого ще вчора нiхто б не здогадався
попросити бодай номисму, призначив iмператор просто через те, що хтось там
виявив зацiкавленiсть "бiлим болгарином". А за цiкавiсть треба платити.
1942 РIК
ЗИМА. КИ╞В
Ношу тi шрамi насво╨му тiлi; вони живуть, вони кричать, i спiвають, i
стримують мене.
П. Пiкассо
На ранок Борис уже твердо знав, що тепер батько його, професор Гордiй
Отава, добровiльно нiкуди бiльше не пiде. Щоправда, хлопець не мiг
простити батьковi, що той сам, без примусу, тiльки пiдкоряючись папiрцевi,
ходив до гестапо, але бачив, як батько кара╨ться, тому мовчав. Та й сам
Гордiй Отава сказав, коли вже все було переговорено з сином за ту нiч,
звертаючись не так до Бориса, як до самого себе: "Ignavita esi jacere, dum
possis surgere" - малодушшя ╨ лежати, коли можеш пiдвестися.
Однак штурмбанфюрер Шнурре, певно, вiдчував пiд час учорашньо©
вечiрньо© розмови з Гордi╨м Отавою, що той не пала╨ бажанням прибiгти
сьогоднi на його поклик, та й гречностi а учорашнього нiмецького
професора, а сьогоднiшнього функцiонера есесiвсько© машини стачило, видно,
на самий тiльки вчорашнiй вечiр, а сьогоднi виповзла на поверхню
звичайнiсiнька брутальнiсть; Шнурре не став ждати добровiльного приходу
радянського професора, а просто прислав за ним уранцi конвой е особi свого
ординарця, що з'явився власною персоною перед Гордi╨м Отавою, стукнув
пiдборами, викинув наперед руку в фашистському повiтаннi, але не гаркнув,
щоб професор вiдразу збирався i йшов за ним, а мовчки потупав до кабiнету,
куди його так само мовчки повiв хазя©н, що взяв тепер собi за правило всi
серйознi справи розв'язувати саме там, на сво╨му звичному робочому мiсцi,
де вiдчував себе якось мовби певнiше.
Ординарець справдi трохи нiби аж розгубився, опинившись у загаченому
книжками й раритетами професорському кабiнетi, але вiдразу й опанував
себе, знов викинув наперед руку ("Назвiть привiтання вкрали в стародавнiх
римлян", - подумав про себе Гордiй Отава, згодом сказав це й синовi, як
взагалi намагався дiлитись iз сином усiма сво©ми думками, вважаючи Бориса
вже цiлком дорослим, а головне, прагнучи, щоб той усе запам'ятав, усе
перейняв од свого батька) i вiдрекомендувався:
- ╙фрейтор Оссендорфер. До ваших послуг, гер професор.
- Сiдайте, - запросив його Отава, - хоч, власне, я не зовсiм розумiю,
якi послуги...
Оссендорфер не сiв, тiльки шанобливо вклонився: видавався таким собi
чемним юнаком, акуратно на продiл розчесане бiляве волосся, водянистi
зляканi очi, довiрливо розхиленi уста; вiйськовий мундир йому зовсiм не
пасував, шинеля й геть перетворювала його на смiшне опудало, вiн i сам це,
видно, знав бо щось нiби зiтхання вирвалося йому з грудей i слiдом за
поклоном вiн вимовив:
- Даруйте, що я в такому виглядi, але я на хвилинку. На дворi зима,
тому доводиться...
Справдi, вночi випав перший снiг, тихцем накрив окуповане мiсто бiлим
холодом; для Гордiя Отави змiна пори року означала тiльки те, що минула
вже цiла вiчнiсть з тих пiр, як почалася вiйна, бо ж тiльки подумати:
лiто, осiнь, а тепер уже й зима; що ж до Бориса, то вiн одразу знайшов
собi забаву в тому, щоб дивитися в вiкно на фашистiв посеред заснiженого
Ки╨ва, бачив, як вони вистрибують у сво©х нiкчемних шинелях i мундирчиках,
i мстиво думав: "То як? Жарко вам? Спробували? Ще й не те буде!" До снiгу
всi фашисти сприймалися суцiльною, одноликою масою, тепер, на бiлому тлi,
раптом виявилося, що до Ки╨ва наповзло безлiч рiзновидiв цi╨© поганi, бо
коли навiть не брати було до уваги погонiв звичайних сукняних, без жодних
вiдзнак i з срiбними галунами, погонiв офiцерських простих i плетених, як
батiг, нашивок, позументiв, пов'язок iз гадюкува-тими написами, бляшаних
нагрудникiв, а тiльки зважати на колiр вбрання, то були тут усi можливi й
неможливi кольори й вiдтiнки, були (i то найбiльше!) жаб'ячо-зеленi
шинелi, якi, зда╨ться, носила переважна частина вiйськових, але був колiр
також чорний, сталево-сiрий змiнювався глиняно-жовтим, були навiть мовби
бузковi шинелi з петличками лимонного забарвлення, траплялися нiби вмоченi
в синьку, був колiр свинцю i колiр вiконно© замазки; якiсь високi чини
кутали ши© в хутрянi комiри, чорнi й волохатi, декого зима застукала ще в
плямистих маскувальних мундирах, що годилися тiльки влiтку, i тепер цi
строкатi вояки, згинаючись у три погибелi, перебiгали через вулицю з
виглядом корови, що попала на слизьке. Iнодi пробiгав по снiгу
халабудистий, закоцюблий плащ похмурого тону, ще вчора, пiд осiннiми
дощами такий показний, а сьогоднi жалюгiдний i смiшний. Ноги у вояк для
першого дня зими взутi були ще сяк-так: то в ботинках, то в цупких
чоботях, iнодi можна було побачити навiть бiлi бурки у тих, хто мав
хутрянi комiри на шинелях, але на головах творився смiх i грiх. Бундючнi
картузи нагадували тепер решета, повнi холоду, до пiлоток дочiплювано
круглi сукнянi латочки, щоб прикривати ними вуха, але вуха не вмiщалися
пiд тими латочками, великi нiмецькi вуха стирчали з-пiд зелених накривок,
почервонiлi вiд морозу, набубнявiлi, неначе в утопленикiв. Лiпше себе,
мабуть, почували тi, в кого картузи були з довгими козирками й
навушниками, якi вiдкочувалися. Але, маючи вуха в теплi, вони потерпали з
носами, бо мороз, мовби зганяючи злiсть за те, що в нього вiдiбрано якусь
там частину тiла, з усi╨ю силою накидався на все незахищене, а нiс пiд
довгим козирком опинявся на такому собi протязi i вже тут мороз потiшався
досхочу, а власник носа, зжолоблений, мов калiка, з якоюсь аж заздрiстю
позирав на тих, у кого мерзло все в однаковiй мiрi, але сам не наважувався
пiддати й себе такому випробуванню, а тiльки хапався за носа то одною
рукою, то другою, неначе перекидав у долонях гарячу печену картоплину.
Найбiльшу заздрiсть, ясна рiч, викликали всi тi, хто котив по вулицi в
закритiй машинi, а коли тим треба було визирнути назовнi i вони вiдхиляли
дверцята й висовували на свiт божий носа чи й усю голову, то не тривало те
довго, нiс чи голова мерщiй ховалися, дверцята хряпали, машина ©хала далi,
так нiби прагнула доскочити до того мiсця, де зима вiдразу скiнчиться й
настане тепло, не буде снiгу, головне ж - не буде цього клятого морозу,
який упав з неба в одну нiч такий запеклий, неначе уклав угоду про
вiйськове спiвробiтництво з бiльшовиками.
I все оте рiзнокольорове гаддя бiгло, тюпачило, стрибало,
витупцьовувало по ки©вськiй вулицi, i все козиряло, тяглося в струнку одне
перед одним, вистукувало каблуками. На заснiжених вулицях Ки╨ва вiдбувався
великий спектакль марiонеток, який був би смiшний, якби не стояла за ним
жахлива трагедiя поневоленого мiста.
╙фрейтор Оссендорфер ще бiльше знiяковiв пiсля свого посилання на зиму,
яке Гордiй Отава лишив без уваги, Борис же, який притулився в кутку мiж
книжковими шафами й великим вiкном, що виходило на вулицю, в лiк не йшов,
та й не збирався вiн перед ординарцем фашистського офiцера викладати сво©х
ранкових спостережень, а тим бiльше - думок.
- Професор Шнурре перепрошу╨, але... - знов почав було ╨фрейтор, але
тут Гордiй Отава вже не змовчав, не дав йому доказати, перебив на
пiвсловi.
- Професор? - здивовано пiдвiв вiн брови. - Ви хотiли сказати:
штурмбанфюрер Шнурре?
Вiд ординарцевого роздратованого нахабства, з яким вiн ще кiлька днiв
тому зустрiчав Гордiя Отаву на порозi квартири академiка Писаренка,
зайнято© Шнурре, не лишилося й крихти. Сама ввiчливiсть i знiяковiння,
доведено до цiлковитого самознищення.
- Так, - охоче згодився вiн з Отавою, - професор Шнурре справдi -
штурмбанфюрер, але це просто для зручностi, бо такi вимоги часу, так само
як i я - ╨фрейтор, хоч це для мене абсолютно не властиве, я просто собi
асистент професора Шнурре ще з Марбурзького унiверситету, i менi вельми
при╨мно, що познайомився з гером професором, про якого багато чув ще до
початку во╨нних дiй, тобто я хотiв сказати - нашо© визвольно© вiйни...
- Ви хотiли щось передати вiд штурмбанфюрера Шнурре? - знову перебив
його Отава.
- Власне, так. Професор Шнурре перепрошу╨, але сьогоднi невiдкладнi
справи примушують його... Ваше побачення тим часом вiдклада╨ться, ви
можете не йти, хоч якщо хочете просто для прогулянки чи в сво©х наукових
iнтересах, то будь ласка, все домовлено, вас пропустять в собор, ви можете
бувати там, коли захочете... Що ж до професора Шнурре, то, як тiльки вiн
звiльниться вiд сво©х пильних службових справ, вiн вiдразу повiдомить
вас...
Хоч у помешканнi було нетоплено, але ╨фрейтор-асистент змокрiв од
довго© заплутано© промови, мерщiй розкланявся, натягнув на голову пiлотку,
стукнув каблуками.
- До речi, - навздогiн ╨фрейторовi промовив Отава, - передайте
штурмбанфюреровi, що я не збираюся сьогоднi анi до нього, анi будь-куди
взагалi. I не маю намiру й надалi. Так i передайте, прошу вас...
Оссендорфер тупотiв чобiтьми по довгому коридору з староруськими
iконами, вiн мовби втiкав од професорових слiв, не хотiв ©х чути, щоб не
накликати лиха на необачливого професора, вiн i далi зостався чемним,
ввiчливим, делiкатним у поводженнi асистентом з старовинного нiмецького
унiверситету.
- Нумо, що скажете, товаришу Отава-молодший? - звернувся батько до
Бориса, вирядивши ╨фрейтора i потираючи руки чи то вiд холоду, чи то вiд
нервового збудження.
- Не зв'язувався б ти з ними, - сказав Борис.
- На жаль, мене нiхто не пита╨, хочу я зв'язуватися чи нi. Гак само
нiхто не питав усiх, хто жив у Ки╨вi, на Укра©нi, в Бiлорусi©, Прибалтнцi.
Ти чув, що вже бо© йдуть пiд Москвою?
- Я вже чув, що вони разiв сто зайняли Москву, а потiм чомусь знову
ведуть бо© за не©, - вiдбуркнув Борис.
- Якщо вони вiзьмуть Москву, нам усiм кiнець.
- А чому ти вважа╨ш, що вони вiзьмуть Москву? - спитав син.
- Я не вважаю, кажу тiльки, що буде, якщо вони вiзьмуть.
- Ти як хочеш, а я не вiрю, щоб вони взяли Москву! - гукнув Борис.
- Мученики завжди мудрiшi за тиранiв, тому й стають мучениками, -
сказав тихо Гордiй Отава. - На жаль, мудрих нiколи не слухають тi, в чи©х
руках сила. Але нащо нам сперечатися? Ми з тобою ма╨мо однаковi
переконання. Давай лiпше подума╨мо, що робити далi.
- Втiкати, - сказав Борис. - I то якнайшвидше.
- Гаразд. Куди втiкати?
- Ну... В лiс... до партизанiв...
- Вони лишили тобi свою адресу?
- Знайдемо! Що ми - вже не зможемо знайти партизанiв?
- Якщо це так легко, тодi фашисти вже давно ©х познаходили.
Борис не знав, що вiдповiдати. Йому хотiлося врятувати батька, все б
вiн вiддав за цей порятунок, вiн би виступив проти цiло© фашистсько©
армi©, якби мiг захистити батька, але якщо розiбратися, то що вiн мiг? I
що мiг тепер його батько, який i в мирнi часи не вiдзначався надмiрним
практицизмом, а швидше демонстрував майже дитячу на©внiсть у всьому, що
стосувалося буденного, простого життя, не пов'язаного з науковими теорiями
i роздумуваннями. Вiн уже пробував через бабу Галю випитати ©© куму з
Лiток, чи не змогла б вона часом через знайомих еiльчан зв'язати його
батька а партизанами, але кума, дебела, лайлива молодиця, робила великi
очi, вiдхрещувалася вiд само© згадки про партизанiв казала: "Цур тобi,
пека!" Баба Галя й собi махала на Бориса, неначе на домового, може, вони й
справдi так боялися перед нiмцями, а може, просто не довiряли професоровi,
якого, бач, самi фашисти визволили з концтабору, не зачiпали його
помешкання, постачали харчами, так нiби вiн був для них сво╨ю людиною,
©хнiм прислужником.
Але сьогоднi, пiсля всiх учорашнiх подiй, пiсля нiчно© розмови з
батьком, пiсля того як вiн, власне, виклав синовi свiй науковий заповiт,
передав йому все недокiнчене, так нiби мав iти на шибеницю, Борис вiдчув
таку безнадiю в серцi, такий розпач, так щось ридало в ньому, пiдступаючи
до самого горла, що не втерпiв вiн i знову вирiшив просити тiтку з Лiток
бодай вивести ©х з батьком iз Ки╨ва, сховати десь у селi, чи в лiсi, чи в
чорта в зубах, аби тiльки не лишатися бiльше в Ки╨вi, в цьому великому
мертвому мiстi,' де людина вiдчува╨ себе, мов у тiснiй пастцi, з яко© ╨
один вихiд, та й той - на смерть.
Якраз на той день кума з Лiток не прибилася до них. Чи то снiг став на
завадi, чи не пропустили ©© на заставах, якими заткнуто було всi ви©зди з
Ки╨ва, бо вiйськовий комендант мiста видав наказ про заборону пiд страхом
смертно© кари вiддавати, приймати, продавати, купувати або мiняти м'ясо,
молоко, масло; всiх, хто намагався провезти до Ки╨ва (вивозити нiхто не
пробував, бо нiчого було вивозити) будь-якi продукти, затримувано, у одних
просто вiдбирали все й турили ©х у шию, iнших кидали за дрiт Дарницького
концтабору, ще iнших просто розстрiлювали; кума з Лiток прикривалася
аусвайсом, виданим ©й самим штурмбанфюрером Шнурре, - штурбанфюрер любив
свiженьке молочко, iнодi за кумою до Лiток посилали навiть машину, але
сьогоднi не було нi молока, нi куми, штурмбанфюрер, може, й переживе цей
день без молока, а от Борисовi тiтка з Лiток знадобилася б аж он як, та
вдiяти нiчого не мiг, тiльки закинув здалеку бабi Галi про свiй клопiт,
але вона вiдбулася зiтханнячком, - на тому й кiнець.
А ввечерi прийшов штурбанфюрер Шнурре i нарештi розкрив сво© карти. Вiн
принiс з собою пляшку рому, сам уже був трохи напiдпитку, ром, видно,
бiльше призначався для Гордiя Отави, але той сказав, що пити не буде.
- Може, ви звикли до русько© горiлки? - посмiхаючись, запитав Шнурре. -
То я звелю принести горiлки. Ми ма╨мо в сво╨му розпорядженнi все.
- Дякую, не п'ю я горiлки, - спокiйно вiдмовив Отава, а сам подумав, що
Шнурре помиля╨ться, вважаючи, що вже все ма╨ в сво╨му розпорядженнi.
Шнурре все ж налив келишок i для професора Отави, сам випив, трохи
посидiв, дивлячись у куток, де вранцi сидiв Борис, а тепер залягла тiльки
темрява, бо в кабiнетi горiла на столi одна-╨дина свiчка, електрики в
Ки╨вi не було, як не було води, тепла, хлiба, не було життя.
- Ви можете не економити свiчки, - сказав Шнурре, - я дам
розпорядження, щоб вам ©х постачали,
- Дякую, не треба, - вiдповiв Отава, дивуючись, як вiн може ще
вiдповiдати цьому фашистовi, чому не замовка╨ зовсiм, хай собi той
говорить сам до себе, хай звiда╨ всю глибину й силу неваги, яку до нього
вiдчувають усi тi, до кого вiн прийшов, не як ординарний професор
провiнцiйного нiмецького унiверситету, а як загарбник i кат. .
- Я розумiю вашi почуття, - мовби вгадуючи Отавинi думки, зiтхнув
Шнурре. - Але вiйна ╨ вiйна i життя ╨ життя, вiд цього нiкуди не втечеш,
мiй любий професоре. Якщо вам не хочеться пiдтримувати зi мною розмову,
можете мовчати. Але вислухайте мене до кiнця, i вислухайте уважно. Я скажу
вам усе. Сьогоднi такий день, коли я повинен сказати вам усе, не
вiдкладаючи надалi. Згодом коли-небудь ви зрозумi╨те, чому саме сьогоднi,
хоча, загалом кажучи, це не гра╨ ролi в тiй справi, яка цiкавить мене i в
якiй повиннi бути зрештою, зацiкавленi й ви. Отже, стежте за мо©ми
думками, прошу вас. Ви добре зна╨те про мо╨ до вас ставлення як до
вченого. Ми з вами колеги...
- Вороги, - нагадав Отава.
- Ну так. З огляду на вiйськовий час. Але як ученi...
- Ви есесiвський офiцер, - знову нагадав Отава, якому давало втiху отак
перебивати фашиста в найнесподiванiших мiсцях, дошкуляючи йому хоч цим.
- Згода! - майже весело вигукнув Шнурре. - 3 вашого дозволу я вип'ю ще
келишок. Але, мабуть, не буду. Щоб мiж нами не було нерiвностi: один
п'яний, другий тверезий. Хай кожен буде поставлений в однаковi умови.
- Якщо це можна сказати про того, хто надяга╨ зашморг, i про того, кому
надягають зашморг, - знову втрутився Отава.
- Не треба занадто похмуро дивитися на речi, не треба. Коли я
розшукував вас серед ув'язнених...
- Чомусь менi зда╨ться, що ви просто грали спектакль, бо чому шукали
мене саме на Сирцi, а не в Дарницi, скажiмо, де концтабiр набагато
бiльший, отже, бiльше шансiв, що я мiг опинитися саме там?
- Iнту©цiя. Це була справдi гра, в якiй ╨диною ставкою був порятунок
професора Отави.
- Навiщо?
- Зараз дiйдемо до сутi справи, одну лиш мить, мiй любий професоре.
Терпiння, терпiння... Як часто людям не вистача╨ цi╨© дорогоцiнно© якостi,
через що стаються речi непоправнi. Для прикладу ваш Хрещатик. Його
висаджено в повiтря...
- Вами ж самими...
- Не гра╨ ролi - ми його висадили в повiтря чи вашi. Але чому? Тiльки
тому, що комусь не вистачило терпцю розмiнувати один чи два будинки,
простiшим здалося пiдiрвати ©х,, а коли вже пiдiрвав два чи три будинки,
то хочеться пустити димом i ще сотню... Або Успенський собор... Я ще встиг
помилуватися цим чудом... Зда╨ться, кiнець одинадцятого столiття, срiбнi
царськi врата, срiбнi гробницi, парчевi плащаницi з дарчими написами
руських царiв i укра©нських гетьманiв, старовиннi ╨вангелi© в коштовних
оправах, вiвтар i жертовник, оздобленi рiзьб-ленними масивними срiбними
дошками, - де ще можна таке бачити! Але ось при©здить поглянути на це
слов'янське чудо наш союзник, вождь словацького народу Тiссо, i вашi
партизани...
- Ви певнi цього? - спитав Отава, який про Успенський собор не мiг i
слухати, лiпше б його самого тi╨ю вибухiвкою пошматовано на стряпки.
- Чи я певен? Не знаю. Важко сказати, хто винен, чия вибухiвка.
Зрештою, все, що попада╨ в район вiйськових дiй, може бути знищене, але
потрiбно все ж таки якесь терпiння, необхiдне хоча б для того, щоб
максимально використати об'╨кт, який пiдляга╨ неминучому знищенню...
- Може, у ваших планах Софiя теж пiдляга╨ цьому. - Отава боявся
повторити страшне слово, але Шнурре виручив його.
- Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софiю. Але
ви вгадали, що мова зайде саме про не©. На нiй збiгаються нашi з вами
iнтереси.
- Не бачу, - сказав Отава.
- Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усi╨ю вiдвертiстю, що
все могли б зробити ми й без будь-чи╨© допомоги. Вам не треба зайвий раз
пiдтверджувати мою квалiфiкацiю, отож коли б я захотiв i взявся сам, то...
Але я подумав так: чому б не зробити доброго дiла, чому б не допомогти
сво╨му колезi професоровi Отавi, чому б не надати йому змоги докласти й
сво©х зусиль?..
- Я не просив у вас нiчого, - нагадав Отава.
- Точно. Ви не просили, професоре. Але уявiть собi: я прошу вас. Не
наказую, не примушую, а саме прошу. I прошу, враховуючи вашi науковi
зацiкавлення, - нi бiльше нi менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому
самому розумовому рiвнi...
- Психологи стверджують, - насмiшкувато зауважив Отава, - що мiж
людьми, якi перебувають на тому самому рiвнi, панують вiдштовхувальнi
тенденцi©...
- Можете переконатися, що психологи теж помиляються. Бо я не тiльки не
вiдштовхуюсь вiд вас, навпаки... Нас iз вами ╨дна╨ Софiя, точнiше, ©©
фрески, може, ╨динi в свiтi фрески одинадцятого столiття, прекрасно
збереженi...
- Що ви хочете з ними зробити?! - злякано вигукнув Отава, схоплюючись
iз крiсла i мало не кидаючись на Шнурре.
- Заспокойтесь, мiй любий професоре, вашим фрескам нiчого не загрожу╨.
Надто ж коли взяти до уваги, що майже всi вони схованi пiд шрамом пiзнiших
записувань. Попередники вашi, на жаль, не вiдзначалися пi╨тетом до
старовини. Свого часу знехтувано навiть вказiвку самого росiйського
iмператора Миколи Першого, який, оглядаючи вiдкритi в Георгi©вському
придiлi Софi© древнi фрески, сказав митрополиту Фiларетовi:
"Фрески цi слiд лишити в такому виглядi, як вони ╨, без поновлення".
Але така вже художницька натура: будь-що, навiть попри найсуворiшу
заборону, виказати сво© так званi здiбностi, лишити по собi слiд, навiть
коли то буде слiд нездарний, варварський. Крiзь столiття бачу я протоi╨рея
цього собору Тимофiя Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору,
придивившись до того мiсця на малому склепiннi, де вiдпав шматочок
штукатурки, помiтив зображення зiрки, а нижче - лики янголiв i серафимiв i
грецькi лiтери. Це був благородний чоловiк! Вiн вiдразу збагнув, що став
на шлях великого вiдкриття... Руський iмператор теж виявився людиною
високо© культури... Але що далi? Якийсь пiдрядчик найма╨ звичайних
поденникiв, i тi залiзними стругами зшкрiбають iз фресок штукатурку.
Варвари!
- До речi, прiзвище того пiдрядчика було Фохт, - сказав Отава, не
виказуючи свого здивування з поiнформованостi, яку Шнурре виявив стосовно
iсторi© вiдкриття в Софi© старовинних фресок.
- Прiзвище не гра╨ тут ролi, - вiдмахнувся Шнурре, - мене як ученого
обурю╨ тiльки варварство цих людей, ©хня дикiсть, коли хочете... Але ще
бiльше обурюють мене так званi художник ки, якi потiм "пiдмальовували"
фрески: якийсь богомаз Поше-хонов, i╨ромонах Iринарх з Лаври, священик
собору Iосиф Жовтонозький...
- Навiть ©х можна виправдати, - знову заговорив Отава, - бо вони все ж
таки по-сво╨му дбали про збереження творiв мистецтва. Це не те, що
висадити в повiтря Успенський собор...
- Я вже сказав, що це - трагiчно... Але Софiя цiла, i ви повиннi нам
допомогти... Вiрнiше, ми вам допоможемо... Ви не пита╨те, в чому саме? Я
вас розумiю... Ви не хочете питати, ви не хочете спiвробiтничати з нами.
Але зрозумiйте, що тут нашi iнтереси збiгаються.
- Нiколи! - Отава знову пiдскочив. - Чу╨те, нiколи!
- Ви ще не чули мо╨© пропозицi©.
- Однаково я вiдкидаю ©©!
- I все ж вислухайте. - Шнурре вiдпив з келишка, витер губи, вiн тепер
не квапився, мав вигляд людини, в яко© в розпорядженнi вiчнiсть, зате
Отава весь напружився, мовби виготувавсь до скоку, але штурмбанфюрер вдав,
що не зауважив стану свого спiврозмовника, зняв зi свiчки нагар, постудив
на опечений палець, мовив далi спокiйно й розважливо: - Ви трохи
вiдреставрували фрески... Треба сказати, що зроблено це прекрасно, саме
так я тiльки й мiг уявляти вашу роботу... Можете не казати менi, я й так
знаю, що реставрацiйними роботами керували ви... Але дозвольте й одне
зауваження... Ви провадили цi роботи без якогось плану. Не видiляли
головного й другоряднего. Не вели пошуку найцiннiшого в першу чергу, а вже
потiм, що лишиться. Ви знехтували найголовнiшим принципом усiх вiдкрить:
треба передовсiм вiдкривати велике©. Тiльки тодi прославишся.
- Я не звик заробляти славу на чужiй працi, - спокiйно промовив Отава,
вiдходячи в тiнь, - та й яка може бути ще слава поряд з генiальним
художником, що творив дев'ятсот лiт тому?
- Слава першовiдкривача - вам ще мало? I╨роглiфи без Шамполiона так i
залишились би безглуздими картинками. Троя без Шлiмана вважалась би
вигадкою п'яного неписьменного Гомера, який любив побрехеньки... Але
йдеться не про це... Я надто багато сьогоднi балакаю, але в мене був дуже
важкий день. I все ж, бачите, не забув про вас i прийшов, щоб довести нашу
вчорашню розмову до кiнця. Коротше: ми вам створимо всi умови, щоб ви
прославились вiдкриттям чогось великого в соборi. Уявiть собi: генiальна,
неповторна фреска, унiкум!
- Можна подумати, що цiла нiмецька армiя вступила до Ки╨ва тiльки для
того, щоб створити, як ви кажете, менi належнi умови для великого
вiдкриття в Софiйському соборi. - Отава .вже вiдверто глузував з Шнурре,
але той вiдкидав глузування, вiн настро╨ний був на серйозний, навiть
урочистий лад, вiн пiдвiвся й проголосив, наче повноважний представник
перед iноземним посланником або корпусом журналiстiв:
- З завтрашнього дня в вашому розпорядженнi буде все необхiдне i ви
повиннi вiдразу ж розпочати реставрацiйнi роботи з таким розрахунком, щоб
вiдкрити тiльки найцiннiшi розписи в якнайкоротший строк.
- Це потрiбно вам для блискавичного закiнчення вiйни? - поцiкавився
Отава.
- Ще раз повторюю: дбаю за вас, професор Отава. Повiрте менi: ми й самi
змогли б провести всi необхiднi роботи. З нашою точнiстю й терплячiстю, з
нашим неперевершеним мистецьким досвiдом...
- Що ж вас стриму╨? - Тепер Отава вже знав, чого вiд нього хочуть, вiн
мiг спокiйно вступати в суперечку з Шнурре, той перестав бути загадковим а
сво©ми намiрами, а отже, й страшним. - Розпочинайте хоч завтра, але без
мене. Хоч як для мене тяжко говорити про собор так, але нiчого не можу
вдiяти. Ви завойовники. Ви могли вже давно знищити i мене, i собор, i
мiсто... Якби я був великим полководцем, якби був головнокомандувачем,
очевидно, все зробив би для того, щоб не вiддати вороговi Ки╨ва, який для
мене особисто ╨ найбiльшою святинею нашо© iсторi©, але раз так сталося...
Тiльки вiдмовитися вiд будь-якого сприяння вороговi - ось i все.
- Я все ж таки радив би вам обдумати мою пропозицiю, - сказав Шнурре.
- Якщо ви гада╨те, що я не мав часу для обдумування сво╨© поведiнки ще
за колючим дротом, а потiм учора в гестапо, то глибоко помиля╨тесь. На всi
вашi чи там чи© б не були ворожi пропозицi© - тiльки нi! Бiльше нiчого.
- Нiколи не треба висловлюватися категорично, завжди треба лишати бодай
вузеньку стежечку для вiдступу.
-_ Не звик.
- Ви ще не вислухали мене до кiнця.
- Не бачу в тому потреби.
- I все ж таки. Не гада╨те, що я загрожуватиму особисто вам. Це було б
тривiально i недостойно навiть. Але ви ма╨те рацiю в одному: в тому, що
все могло вже бути знищено. Так, ви не помилилися. I якщо сьогоднi ще не
все знищено, то завтра це може статися. Ми не прихову╨мо сво©х планiв. На
мiсцi Ленiнграда, за наказом фюрера, буде утворено велике озеро для наших
яхтсменiв. На мiсцi Москви ми насадимо бiр. Зда╨ться, там добре росте
сосна. Можна буде розвести там березовi га©. Це так прекрасно: бiлi берези
як спогад про колишню Русь. А на мiсцi Ки╨ва? Що ж, очевидно, ми не
станемо витрачати даром жодного,, шматка родючо© укра©нсько© землi.
Найлiпше, якщо тут заколоситься лан золото© пшеницi. Що ви на це скажете?
- Нарештi ви заговорили справжньою сво╨ю мовою.
- Так от: Укра©на повинна буде стати для нас постачальницею хлiба,
сировини i рабiв. Життя аборигенiв, якi тут вцiлiють, буде зведено до
однозначностi, до примiтиву. Нiяко© iсторi©, нiяких спогадiв про минулу
велич. Тiльки гонитва за шматком хлiба щоденного, тiльки праця. Що ви на
це скажете?
Отава мовчав. Вiн i сам це вже передумав сотнi й тисячi разiв, не
вiрив, що таке може бути, але перебирав найгiршi припущення, готовий був
до всього. Таки не стерпiв:
- Брешете! Не вдасться!
- Вашого народу вже нема╨. Укра©на вся завойована вiйськами фюрера. Але
навiщо нам полiтичнi дискусi©? Ми з вами люди мистецтва й iсторi©. Може, я
навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, надто далеко зазирнув у
майбутн╨. Нас ждуть справи невiдкладнi. Само провидiння послало мене, щоб
не тiльки порятував вас од простого фiзичного знищення, а ще й дав
можливiсть реабiлiтацi© духовно©. Вiдкрию вам ще одну велику та╨мницю, про
яку тут не може знати нiхто. Ми органiзову╨мо небачено великий музей
свiтово© культури на батькiвщинi фюрера, в мiстi Лiнц. Там буде зiбране
все, створене в високостях германського духу, i всi лiпшi здобутки
варварiв. Двi або три найпоказнiшi фрески Софiйського собору ми теж
вмiстимо в музе©, а пiд ними напишемо: "Вiдкрита професором Отавою в
Софiйському соборi в Ки╨вi". Ви прославитесь на весь свiт. Зрозумiйте!
Художники, якi будували цей собор, невiдомi. Цiлий свiт наповнений
анонiмами, великими й нiкчемними. Але ви пiднiметесь над усiма!
- Найбiльше пiднiмуся я в той день,. - повiльно промовив Отава, - коли
всiх вас викинуть з мо╨© землi, з мого мiста, з мого життя.
- Я радив би вам подумати, професоре Отава. Армiя фюрера непереможна.
Всi вашi сподiвання марнi. Вас жде або ж слава разом з нами, або ж...
- Я не боюся нiчого, - сказав Отава.
- У вас ╨ син. Ви повини подбати i про його майбутн╨.
- Не треба чiпати дитину.
- На жаль, у зонi вiйськових дiй...
- Прошу вас припинити, цю розмову, - втомлено промовив Отава, -
однаково вiд мене вам нiчого не вдасться добитися. Нiякими погрозами'?
- Гаразд, - розтав руками Шнурре, - шкодую, професоре Отава, я
зробивусе, що мiг. Проявив максимум терпiння.
- Так. Ви справдi виявили гiдне подиву терттi-ння.
- Сподiваюсь усе-таки, що. ми ще побачимося, - йдучи вже до дверей,
якось мовби гмикнув Шнурре.
- Може. Але за iнших обставин.
- До побачення, - сказав нiмець. - Ви чу╨те: я кажу до побачення.
- Може. - Отава випроваджував його так, нiби сила тут була на його
боцi, а не на боцi штурмбанфюрера.
Коли повертався, зачинивши за нiмцем вхiднi .дверi, в темному коридорi
обганяв його за шию Борис, гаряче зашепотiв:
- Правильно ти йому дав, батьку! От же ж правильно дав фашиетюрi©
- Ти що - пiдслухував? - суворо спитав його батько.
- Трiшки.
- Хiба я тебе вчив пiдслухувати?
- Але ж я боявся, що цей тип тобi щось заподi╨.
-- Ну гаразд, гаразд. Iди спати. Двi безсоннi ночi пiдряд - це вже
занадто навiть, для такого жвавого хлопця, як ти.
- Що ти хочеш тепер робити? - спитав син.
- Подумаю. В нас iз тобою безлiч часу, щоб думати. Поки що ж - до
лiжка! На добранiч.
-- Добранiч, батьку.
А на ранок до них усе ж таки пробилася кума з Лiток. Вони довго
шепотiли про вiщось з бабою Галею на кухнi, потiм баба Галя просунула
голову до кiмнати, де спав Борис, спитала:
- Не спиш?
- Давно не сплю.
- Ну, то пгди скажи професоровi, що кума казала... Розбили цих
бусурманiв пiд Москвою...
- Що-о? - закричав Борис, зiскакуючи з лiжка i пiдбiгаючи до дверей,
але баба Галя, знаючи його нестримнiсть, передбатливо сховалася, та ще так
швидко, що хлопець не знайшов ©© вже й за дверима. Тодi вiн помчав до
кабiнету, зяаюто, що батько якщо й поспав трохи, то вже однаково там,
сидить, щось читав або просто дума╨, так нiби нiчого й не сталося, нiби
Ки©в не окуповано, нiби нема╨ на свiтi вiйни... Але ж вiн не зна╨
йайголовнiшого!
- Батьку! - щосили закричав Борис, влiтаючи до кабiнету. - Батьку, нашi
розбили ©х пiд Москвою i женуть, женуть!..
Сам вигадав, що женуть, сам здогадався, бо хотiв цього над усе, ще не
осягнув законiв вiйськово© логiки (коли розбили, то .повиннi й гнати,
переслiдувати, - просто керувався сво©м хлоп'ячим палким бажанням, уявляв,
як десь у глибоких снiгах безпорадно борсаються всi отi жалюгiддя в
рiзнобарвних шинелях, в бундючно-кумедних картузах, в пiлотках з
дочеплеиимя навушниками-латочками, з усiма ©хнiми позументами, нашивками,
погонами, вiдзнаками, з ©хнiми орлами й черепами.
- Звiдки ти взяв? - повернув його до дiйсностi батько, - Це що -
вигадка?
Тодi Борис нарештi трохи заспоко©вся i розповiв яро бабу Галю i ©©
куму, пiсля чого радiсний шал охопив уже й професора; вони обидва, не
змовляючись, вилетiли з кабiнету й побiгли до кухнi, щоб розпитати куму з
Лiток, почути вiд не© само© цю вiсть, кращо© за яку не могло бути нiде на
свiтi.
Кума сидiла, порозпускавши всi сво© хустки, розчервонiла попри холод на
нетопленiй кухнi, настрiй у не© був такий, нiбито вона сама розгромила
фашистiв пiд Москвою, а тепер сiла трохи перепочити, щоб гнати ©х далi, i
з Ки╨ва, i з усi╨© нашо© землi.
- А цi ж безбатченки, - казала вона, - забрали в мене би-тон i аусвайс
свiй паскудний забрали, кажуть: вже бiльше нiкс, уже до Ки╨ва не можна,
сиди вдома, бо в Ки╨вi встановлю╨ться, мовляв, новий порядок, а я ж знаю,
сто чортiв йому в пуп, який-то воно порядок, знаю ж, що вже нашi ©м дали
ото пiд Москвою, а воно менi бреше, що в Ки╨вi порядок, так ти, бабо, сиди
в сво©х Лiтках через те... Баби злякалися тепер. Дiтей не впускають до
Ки╨ва. Таке ©м пiд Москвою нашi утворили! Хотiла я тому хвашистюрi
сказати, що брешеш ти, собако, то тебе пiд Москвою... та подумала:
посадять у гестапу, як скажу... А вдома ж корова недо╨на... Та й корову ще
заберуть... Бо це ж тiльки й викручуюся, що нiмецькому коменданту молоко
ношу, хай би вiн ним залився та подавився!
Всi тро╨ стояли, дивилися на куму з Лiток, нiхто не перебивав ©©, нiхто
не перепитував, не цiкавився, звiдки вона дiзналася про подi© пiд Москвою,
нiхто не пiддавав сумнiву ©© звiстку, бо кума з Лiток сприймалася як
посланниця вiд широкого вiльного свiту в цьому стероризованому, вмираючому
мiстi; вони повiрили б навiть вигадцi, аби тiльки та вигадка пiднiмала ©х
на духу, давала вiру в майбутн╨, а тут же була чиста правда, професор
Отава згадував подi© вчорашнього дня, для нього тепер зрозумiлою стала
зайнятiсть Шнурре зранку, ввiчливiсть Оссендорфера, раптовий поспiх
штурмбанфюрера в намаганнi схилити його, Отаву, на виконання ©хнього плану
пограбування Софi©. Так, так, рони вже забiгали, мов рудi мишi, вони вже
ладнаються до втечi й звiдси, тепер вони особливо небезпечнi, бо,
втiкаючи, намагатимуться забрати з собою найбiльшi скарби i завдаватимуть
жахливих руйнувань; ось тепер якраз i треба зробити все, щоб стати ©м на
завадi, поламати ©хнi плани, не дати ©м нiчого, захистити. Кожен на сво╨му
мiсцi. I вiн теж! Так, як захищав собори вiд запалювальних бомб. Але тодi
було легше, простiше. Там потрiбен був тiльки пiсок та ще безсоннi
чергування, то все в людських можливостях. Але як тепер? Як?
- Теперечки уже ©м скоро кiнець, - казала кума з Лiток, - як не
поморозяться тут до бiсячого батька, то витовчуть ©х нашi. Ось побачите,
товаришу професор, та згада╨те мо╨ слово...
А професор бився думкою в пошуках способiв протидiяти Шнурре. Як? Як?
Коли навiть ©х виженуть звiдси за тиждень (а чом би й нi!), то й то вони в
сво©й безсилiй злобi встигнуть висадити в повiтря весь Ки©в, нiчого не
пошкодують, не здригнеться ©хня рука, як не здригнулася та рука, що
закладала вибухiвку пiд Успенський собор. Бо й що ©м наша iсторiя, наше
мистецтво, душа народу нашого?
Але як запобiгти? Як?
I раптом прийшло рiшення. Вiн буде чергувати коло Софi©. Вдень i вночi.
Скiльки зможе. Щоб не дати ©м завезти туди вибухiвку. Для такого собору
потрiбно багато вибухiвки. Може, десяток або й сотня машин. Вiн не
дасть!.. Як саме? Ну, стане перед машинами й не пустить ©х. Хай ©дуть
через його труп. То й що? Хiба цим чогось досягнеш? Над тво©м трупом
злетить у повiтря Софiя. Треба щось iнше. Треба комусь повiдомити,
потiм... попросити чи╨©сь помочi. Партизани? Але де вони? I чи вони тут
╨?..
Десь там когось розстрiляно, когось повiсили. Але чи то партизани?
Тепер розстрiлюють i вiшають без провини, тисячi й сотнi тисяч. Висаджено
мiст на Солом'янцi, зiрвано водокачку на станцi©. Але чи то партизани, чи
поодинокi диверсанти? Та й хто зна╨, може, пiд Софi╨ю вже дрiмають
ру©нницькi заряди? Скiльки часу минуло, поки вiн сидiв за колючим дротом
на Сирцi? Вiн перевiрить усе в соборi. Пристане на пропозицiю Шнурре
тiльки для того, щоб перевiрити, чи нема╨ в соборi вибухiвки. А якщо ╨?
Або почнуть завозити? Що тодi? До куми з Лiток? До цi╨© добродушно©
балакучо© жiнки? Але ж це божевiлля - припускати, щоб тiтка, що постачала
штурмбанфюреровi Шнурре молоко, ма╨ зв'язок з партизанами!
I все ж.
- Скажiть, будь ласка, - звернувся до куми з Лiток професор, - я мiг
би, в разi потреби, звичайно, прислати до вас свого Бориса? Бо хлопець
малий, а тут, самi бачите, може бути всього...
- Та боже ж мiй! - сплеснула в долонi кума з Лiток, - Та ви тiльки бабi
Галi скажiть, то вона його прямо до мене... Чому йому тут i сидiти? Та й
вам би, товаришу професор, якби з Ки╨ва та в нашi лiси, бо тут же й голод,
i холод, i хвашйстюри цi.
- Нi, нi, - квапливо промовив Отава. - Я повинен бути тут, Я залишуся в
Ки╨вi, хоч би там що. А за Бориса вдячний напевне...
Так професор Гордiй Отава прийняв рiшення створити свiй власний фронт
проти фашизму, трохи на©вне, але чесне, може, ╨дино правильне в його
безнадiйному становищi вирiшення, нiким не вповноважений, окрiм власного
сумлiння, нiким не посланий, нiким не пiдтримуваний, мав стати вiн, нiкому
не знаний, на захист святинi свого народу перед силою, що переважала його
в тисячi й мiльйони, може, разiв, але не лякався цього, як не лякався
колись великий художник, що створював Софiю, загубитися в пiтьмi столiть
зi сво©м iм'ям i з сво©ми стражданнями.
Вiн кинувся одразу на сходи, став стукати до помешкання академiка
Писаренка, зайнятого тепер Шнурре, але нiхто йому не вiдчинив: видно, тi
десь по©хали, в них тепер були повнi руки роботи, вони квапилися
награбувати в Ки╨вi якомога бiльше; професор Отава, зда╨ться, здогадався
тепер про справжню мiсiю Шнурре: певно, того, як спецiалiста, послано сюди
або ж експертом, або й просто начальником тако© собi грабiжницько©
команди, що мала вивозити до Нiмеччини всi мистецькi цiнностi, знайденi в
окупованому Ки╨вi.
Щоб не гаяти часу, Отава попрямував до Софi©. Може, Шнурре там. Може,
саме рознюху╨, в якому мiсцi найперше здирати штукатурку в пошуках ще не
вiдкритих шедеврiв, може, наставля╨ вже сво©х нiмецьких реставраторiв...
Але на подвiр'я Софi© Отаву не впустили. Не змiг вiн проникнути туди нi
з Володимирсько©, де стояли два пикатi авто у матники, нi з площi Богдана,
попiд дзвiницею, де теж стовбичило два охоронцi. Отава пiшов уздовж муру,
що оточував Софiйське дворище, хотiв було коло брами Заборовського
по-юнацькому подертися на стiну, але по той бiк почулася нiмецька мова,
там мовби марширували солдати, - скрiзь, по всьому Ки ╨ву тепер
марширували солдати; вiн знову вийшов на Богданову площу, гетьман
замахнувся iграшковою булавою, картинно здiймаючи над Ки╨вом коня, а
неподалiк од нього, не лякаючись нi чорного гетьманського огира, нi замаху
булави, вимар-шировувала сотня жаб'ячо-зелених нiмцiв i, щоб хоч трохи
зiгрiтися, горланила дурну пiсеньку:
Warum die Mädchen lieben die Soldaten?
Ja, warum, ja, warum!
Weil sie pfeifen auf die Bomben und Granaten.
Ja, darum, ja, darum! '
Чому дiвчата люблять солдатiв?
Так, так, чому!
Тому, що ©м начхать на бомби i гранати.
Так, так, тому!
Сунуло площею рiзнобарвне во©нство, ©хали машини з берлiнськими
ре╨страцiйними знаками, козиряння, витягування в струнку, вистукування
каблукiв - анi слiду того, що пiд Москвою ©м вчинено страхiтливого
розгрому, що незабаром доведеться забиратися звiдси. Невже це ма╨
протривати ще довго? Якби ж то вiн мiг поспитати когось, хто б мiг йому
вiдповiсти. На жаль, був сам. Обрав добровiльну самотнiсть i тепер мав
спокутувати цей вибiр. Людина, зрештою, платить за все.
З Шнурре вiн побачився тiльки ввечерi. Той метався по Ки╨ву зi сво©м
ординарцем-асистентом цiлий день, був стомлений, але професора Отаву
впустив до свого помешкання охоче, навiть з радiстю.
- Так буде лiпше, мiй любий професоре, так буде лiпше, - муркотiв,
пропускаючи Отаву поперед себе, а той iшов по знайомих колись кiмнатах
академiка Писаренка i не впiзнав тут нiчого. Не було книжок, не було
звичних простеньких меблiв, повсюди тепер виблискувала бронза, стояли
меблi в стилi Людовiка XVI (де й набрали в Ки╨вi такого!), дорогi вази
датсько© порцеляни спокiйних тонiв надморського неба, в срiбних
князiвських трисвiчниках стiкали воском височеннi свiчi, в кабiнетi -
письмовий стiл в стилi рококо, мовби вивезений з самого Версаля, за ним -
дерев'яний стiлець iз спинкою, вирiзьбленою в формi двоголового орла, з
меблiв росiйського iмператорського дому, а з цього боку - для вiдвiдувачiв
- два фотелi, глибокi, спокiйнi, в тьмяному полиску темно-вишнево© шкiри.
- Сигари? Сигарети? - гостинно поспитав Шнурре. - Ах, я забув: ви не
курите. Тодi - шнапс, коньяк, ром чи горiлка? Прошу сiдати. Радий вас
бачити в доброму здоров'© i...
Вiн ще хотiв, мабуть, додати "з добрими намiрами", але Отава не став
його слухати до кiнця, не сiдаючи, не вiдходячи вiд порога, похмуро
промовив:
- Я намагаюся обдумати вашу пропозицiю, але перш нiж сказати про сво╨
рiшення, повинен оглянути Софiю, щоб пересвiдчитися, що там не завдано
нiяко© шкоди.
Не казав "прошу", взагалi нiчого не просив - вимагав, i Шнурре чи то
вдав, що не помiча╨ iмперативного тону, чи то просто вирiшив не зважати на
форму, в якiй висловлювався професор Отава, для нього важлива була суть
професорових слiв, вiн зрадiло розвiв руками, пiшов до Отави, нiби хотiв
його обняти, аж той позадкував злякано, але штурмбанфюрер вчасно спинився,
вигукнув:
- Завтра вранцi ви матимете перепустку для проходу в собор вдень i
вночi i можете приступати, професоре! Я радий за вас. Це прекрасно!
- Перепустку також для мого сина Бориса, - так само похмуро мовив
Отава, - вiн мiй помiчник. Без нього я не можу.
- Гаразд, гаразд, все, що скажете. Але присядьте, професоре! Я не можу
вас так вiдпустити! Ми послуха╨мо з вами музику! Сьогоднi з Вiдня
передають Гайдна! Адже ви, мабуть, давно слухали музику, професоре.
- Я слухаю ©© тепер щодня, - сказав Отава i, не прощаючись, пiшов до
виходу, даючи штурмбанфюреровi на дозвiллi ламати голову над питанням, яку
ж саме музику слуха╨ радянський професор: чи то солдатськi спiви на
вулицях, чи то прита╨ну, задушену музику власного серця, що прагне волi,
чи, може, й пiдпiльне радiо, яке в цi днi переда╨ для всiх радянських
людей найвищу музику - музику першо© велико© перемоги пiд Москвою. Але в
Шнурре було повно сво©х клопотiв, щоб задумуватися ще над випадково
кинутим словом чоловiка, який однаково ж завтра стане спiльником. -
Оссендорфер! - покликав вiн бадьоро.
В соборi було холодно, темно i тихо. Тут можна забути про I колотнечi й
незатишнiсть довколишнього буття, замкнутися в сво©х думаннях, бо собор
сам явля╨ собою iдеальну замкненiсть, згармонiйовану рересленiсть
простору. Собор ма╨ власне життя, навiть покинутий людьми i служебками.
Усерединi, за товстелезними кам'яними стiнами, вiн зоста╨ться вiчно
рухомим, з тiсних придавленостей тектонiчно© маси випручуються вгору, вище
й дужче, аж поки злiтають у центральному куполi в безвiсть, неосяжну оком,
вiд центрально© нави правобiч i лiвобiч вiдбiгають нави боковi, нави
гармонiйно з'╨днуються, сполучаються, непомiтно зливаються, переходять
одна в одну, ©х чергування ритмiчне, мов мелодiя елегiйного вiрша, що
спира╨ться на постiйно триваючу змiннiсть. В цьому соборi можна ходити без
кiнця так само, як довкола замкнено© в сво©й вiчнiй красi мармурово©
колони, i дивитися теж без кiнця, як той легендарний Нарцiс на сво╨
вiдбиття в нескаламученiй водi. Камiння вийшло з простору, i простiр
вийшов з каменю, моза©ки в тихому сяяннi смальти струмують, мов зорi на
небеснiй банi, важкий похмурий блиск золота на рiзьбленому iконостасi
пiдпира╨ ╙вхаристiю з апостолами, що в знервованому поспiху прямують до
святого хлiба, i тiльки Марiя Оранта з руками, пiднесеними чи то в
благословеннi, чи то в намаганнi захистити людей од лиха, зда╨ться
непорушною пiд склепiнчатою конхою центрально© абсиди, але потiм помiча╨ш,
що й вона теж прагне вирватися з-пiд того тисячолiтнього тягаря, теж
спуститися до людей, вплестися в цей вiчний самодостатнiй рух, який
(╨диний) може порятувати вiд дрiбних, буденних, нiкчемних клопотiв
щоденностi, вiд злочинностi, бруду, зрад, ганьби.
|Цей собор вже з першого дня його iснування, певно, мало хто вважав за
житло для бога - вiн сприймався як надiйний притулок людського духу, тут
вiдразу задомовився дух громадянства i мудростi тих, хто вибудовував
державнiсть Ки©всько© Русi, може, тому й не боялися звинувачень у
богохульствi усi тi хани, князi, королi, що налiтали в рiзнi часи на Ки©в
i найперше плюндрували собор Софi©, i кожен намагався зiтерти його з
земно© поверхнi, але собор стояв уперто, несхитно, вiчно, так нiби не
будований був, а вирiс iз щедро© ки©всько© землi, став ©© продовженням,
гучним ©© криком, ©© спiвом, мелодi╨ю, барвою.
Диво!
"Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые,
заложи же и -церковь святыя Софии", - це лiтописець.
Може, будовано цей собор у сльозах, прокляттях i кровi, може з
урочистим спiвом i радiстю, - хоч як там було, але пiднявся вiн у тiй
землi, яка не знала кам'яних споруд, у землi, яку називали землею багатьох
городiв, та були то городи дерев'янi, горiли вони так часто, що не
встигала потемнiти ще й стружка на нових будiвлях; i от над цими
дерев'яними городами, над звичною нетривалiстю й тимчасовiстю вознеслося
рожеве кам'яне диво: небачено© величi й краси храм, який за розмiрами
поступався лише константинопольськiй Софi©, а за Сво©м внутрiшнiм i
зовнiшнiм убранством, за сво╨ю пишнотою i барвистiстю не мав рiвних у
цiлому свiтi.
"Украшен златом, серебром и камением драгим и сосуды честными, был
дивен и славен всем окружным странам, якоже ин не обрящется во всем
полунощи земном от востока до запада", - це Iларiон, при якому будувалася
Софiя, ╨диний учасник, голос якого дiйшов до нас крiзь вiки. Цей собор був
барвистий, як душа й уява народу, що створив його. I стояв вiн посеред
темряви, чвар, бiдностi й нещасть того часу, стояв неторканий сто тридцять
два роки вiд його першого освячення, тобто з тисяча тридцять сьомого року,
кожне поколiння намагалося чимсь прикрасити Софiю, кожен князь, мудрий чи
дурний, щедрий чи скупий, прагнув виказати свою благочестивiсть i
збагачував собор дорогоцiнним посудом, коштовними ризами i рiдкiсними
книгами.
Вперше пiдняли на собор руку князi, що вийшли з то© само© Суздальсько©
землi, де колись княжив творець Софi© Ярослав Мудрий. У 1169 роцi Андрiй,
якого згодой - 6 iронiя! - названо Боготлюбським, послав проти Ки╨ва
ополчення одинадцяти пiвнiчноруських князiв на чолi з сво©м сином
Мстиславом. Лиш два днi тривала облога Ки╨ва, а на третiй день,
дванадцятого березня, пiсля приступу Ки©в узято, чого не бувало до того
нiколи. Карамзiн у сво©й "Истории государства Российского" з болем написав
про цей день: "Победители, к стыду сво╨му, забыли, что они Россияне; в
течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри,
церкви, богатый храм Софийский и Десятинный, похитили иконы, драгоценные
ризы, книги, самые колокола" (т. II, 316).
Згодом той грабунок пробувано усправедливити гарячим бажанням
Боголюбського зосередити найбiльшi святощi в засновуванiй ним столицi
Володимирi (так i вкрадена з Ки╨ва славнозаiсна iкона божо© матерi
перейшла до iсторi© пiд назвою Володимирсько©). Так нiби не один бог був
для всiх князiв.
Але треба називати речi сво©ми iменами. Якщо пограбував "мать городов
российских" i-найдивнiший собор нашо© землi один князь i його ще й
похвалено та названо Боголюбським, то чому б не спробувати й iншим?
Через тридцять два роки, в сiчнi 1202 року, Ки©в взятий був князем
Рюриком Ростиславовичем, який привiв собi на пiдмогу ще й половцiв з
ханами Кончаком i Данилом Кобяковичем. Гiрко плакав лiтописець над долею
Ки╨ва: "И сотвориша велико зло в Русской земли, якого же зла не было от
крещения Русской земли... Митрополию святую Софию, и Десятинную святую -
Богородицу разграбиша, и монастыри все, и иконы одраша, и иные поимаша, и
кресты честные, и сосуды священные, и книг, и порты блаженных первых
князей, еже бяше повещали на память собе, то все положиша себе в полон".
В 1240 роцi Ки©в був знесений з лиця землi Бати╨м. Завалилася навiть
Десятинна церква, у якiй пробували знайти свiй останнiй рятунок вiд
татарсько© орди старi, жiнки i дiти. I тiльки Софiя, сплюндрована, обдерта
зсередини, вцiлiла, стояла над пожарищем, над попелом i руйновищем, i
пiдносила бого-матiр сво© руки в молiннi за Ки©в на стiнi, поставленiй
древнiм будiвничим так мiцно, що не взяли ©© татарськi пороки. Тодi й
названо ту стiну Нерушимою, бо повiрили люди, що вiчно ∙стоятиме цей
великий i предивний собор i вiчно здiйматиме, захищаючи ©х, сво© руки,
створена великим художником першо-вiкiв скорботноока жiнка.
Стояв собор i при князевi литовському Гедiмiнi, що зайняв Ки©в через
вiсiмдесят лiт пiсля Батия, i при татарському хановi Едигею, який грабував
Софiю вже в 1416 роцi, не зачепила його й пожежа Ки╨ва, що ©© полишив по
собi кримський хан Менглi-Гiрей 1482 року.
Коли вже нiчого було грабувати, лишилися самi тiльки стiни З ледь
помiтними пiд патиною столiть фресками i моза©ками, яких видовбувати нiхто
не став, - мабуть, тому, що високо або ж надто забарно, грабiжники ж
завжди квапляться (чому доказ i нетерплячка Шнурре, який хотiв би за
мiсяць знайти пiд давнiми записуваннями найдорогоцiннiшу фреску в соборi
i, мерщiй вирiзавши ©©, вiдправити в свiй фатерлянд), тодi настали часи,
коли однi прагнули якось, вiдбудувати собор, iншi ж намагалися будь-що
полишити в ньому сво© слiди. Так, унiати, якi володiли Софi╨ю тридцять
шiсть лiт,-не здобулися бiльше нi на що, як забiлити вапном усi фрески, й
моза©ки, i грецькi написи, якi дратували ©хн╨ око, звичне до латини.
Владика Молдавський Петро Могила, що через шiсть рокiв I Пiсля унiатiв
став ки©вським митрополитом, був першим, хто вiдбудував i змiцнив собор,
перед тим столiттями плюндрований i знищуваний. Вiн пiдтримав древнi стiни
контрфорсами, вибудував новi арки в захiднiй частинi храму, поставив
вiльна нових куполiв i фронтонiв, полагодив старi куполи, надбудував
верхнi галере©, при ньому собор знов засяяв сво©ми моза©ками i фресками
зсередини, хоч, зда╨ться, зовнiшнi розписи на той час уже були понищенi.
Семи рокiв не дожив Петро Могила до великого дня. Вiн помер, маючи
всього лиш п'ятдесят рокiв. Сiм останнiх рокiв свого життя вiддав
прикрашенню й вiдбудовi Ки╨ва, найперше ж - велико© Софi©, мовби
передчуваючи день шiстнадцятого сiчня 1654 року, коли в соборi митрополит
Сильвестр Косов при гетьманi Богданi Хмельницькому i послах царя Олексiя
Михайловича звершив урочисту вiдправу на честь присдиання Укра©ни до
Росi©.
Ще сто рокiв - i вже останнiй великий будiвничий i прикрашатель собору
митрополит Рафа©л Заборовський наставив у Софi© ось цей рiзьблений
визолочений iконостас, зроблений карпатськими дуборiзами, серед яких
минуло дитинство самого Ра-фа©ла, поставив срiбнi царськi врата (де вони
тепер?), збудував велику Софiйську дзвiницю з дзвонами, найбiльший з яких
важив вiсiмсот пудi'в.
Можна б згадати, скiльки полiтичних пристрастей i чвар розбилося об
стiни цього собору, скiлькох бачив вiн можикх, скiлькох нападникiв i
молiльникiв. Багато рук будувало й захищало собор, ще бiльше рук, мабуть,
замахувалося иа нього, але, мабуть, нiколи ще не нависала над Софi╨ю така
загроза, як нинi, бо й вiйни, зда╨ться, тако© не звала нi наша земля, нi
цiле людство.
Колись були просто невмiлi примiтивнi грабiжники, тепер насунули
озбро╨нi всiма досягненнями науки и технiки канiбали, якi, грабуючи,
мерщiй затирають усi слiди по грабункад, та ще й пiдводять пiд свою
зловiсну дiяльнiсть теорi© про так звану вищiсть нiмецького духу.
Гордiй Отава довго стояв, притримуючи за руку Бориса, посерединi
собору, потiм вони повiльно пiшли помiж камiнними, всуцiль обписаними
фресками стовпами, пiшли во самому дну химерного барвисто-кам'яного моря,
дво╨ людей, загублених серед мовчазно© пишноти, серед вiчного струмування
гармонi©, ©хнi кроки вiдлунювалися десь далеко позаду, луна гримiла й
гупала, хоч як тихо намагалися вони ступати по залiзних плитках пiдлоги,
собор видавався безмiрним для цих двох, вони ходили довго й уперто, аж
поки старший лишив молодшого там, звiдки вони розпочинали сво╨ ходiння,
звелiв йому стерегти вхiд од нежданих вiдвiдувачiв, якими тепер могли бути
тiльки вороги, а сам вирушив у новi мандри, задля яких, власне, й
добувався до собору.
Вiн зiйшов на хори, обстукав там кожну пiдпору, кожен вiдомий йому
тайник, оглянув примiщення, де зберiгалася фрески, вяртзанi з стiн
зруйнованого через його провину Миха©йлiвського монастиря; фресок там не
було, взагалi нiчого не лишилося: гер Шнурре вже побував тут, вже вивiз
для музею фюрера першi сво© здобутки. Що ж, Отава й не здивувався,
втрачено -бiльше, тепер iшлося про те, щоб не втратити, може,
найголовнишого.
Вiн забрався аж пiд куполи, оглянув усi горнища собору, не лякаючись
дикого холоду й пронизливих протягiв, обмацував кожен пiдозрiлий предмет,
розривав кожну купу лахмiття, дряпаючи руки, розкидав звалища будiвельного
мотлоху.
Вiн проник у пiдземелля собору. Певно, фашисти побоялися поткнутися
сюди, може, остерiгалися мiн або засiдки, тут мiг вiльно просуватися
тiльки вiн, бо перед його очима вiдбувалися розкопки, якi перервано
вiйною, вiн сам уперто вимальовував плани софiйських пiдземель,
намагаючись вiдтворити ©х у первiсному виглядi й тим самим бодай трохи
наблизитися до розв'язання загадки про книгосховище Ярослава Мудрого. Хай
навiть воно давно вже очищене грабiжниками, хай вiн спiзнився на кiлькасо©
рокiв, як спiзнювалися на цiлi тисячолiття всi археологи, якi розкопували
гробницi ╨гипетських фараонiв, знаходячи в них тiльки слiди перебування
метких доiсторичних злодi©в. Але як знати? Може, як тому англiйцевi, що
врештi знайшов у Долинi Царiв запечатану всiма царськими печатями
неторкану гробницю Тутанхамона з ©© золотими саркофагами, йому теж могло б
пощастити i його лопата теж вдарилася б о камiнь тисячолiтнього склепiння,
пiд яким лежать покладенi за велiнням Ярослава першi книги Ки©всько© Русi,
i перший, ╨дино правдивий лiтопис, i всi записи, що стосувалися
спорудження собору i загадкового художника, про якого Отава мав клапоть
пергамену з надiрваним iм'ям i недописаним словом?
Вiн стояв у темному, холодному, вiльготному пiдземеллi перед безладним
завалом глини, за яким, може, ховався той вимрiяний хiдник, що вiв до
святая святих. У такiй глинi багато лiт тому ще молодий Гордiй Отава
знайшов засмолений горщик, який врiс помiж корiнням старезного, безлiч
разiв зламуваного бурями дуба. Дуб стояв над самим кра╨м глинястого
ки©вського урвища, половина його корiння вже безпорадно звисала з кручi,
вiн ждав свого кiнця, i той кiнець прилетiв з ураганом i зливою; з-пiд
дуба вимило рештки землi, за яку вiн тримався, дерево тяжко звалилося
набiк, вивергаючи з глибини новi маси глини, i тодi хтось побачив ту
посудину, затиснуту цупким чорним корiнням, немов старечими, але ще
мiцними в сво©й упертостi руками, а що в iнститутi Отава був наймолодший i
в таку негоду не хотiлося бiгти через усе мiсто за переляканою дiвчиною,
яка прибiгла з криком, що знайшла щось дуже iсторичне, то й послано саме
Отаву.
Дев'ятсот рокiв майже пролежав той глек, чекаючи на молодого аспiранта
Гордiя Отаву, нiс до нащадкiв велику тайну, якою знехтувала iсторiя,
примхлива й перебiрлива. Дяка тому далекому предковi, що керувався в сво©х
дiях ветхозавiтною настановою пророка I╨ремi©: "Возьми сi записi та й
зложи в глиняну посудину, щоб вони там могли передержатись довгий час".
Передержалися не зовсiм. Волога проникла навiть крiзь-обпалену глину,
зiпсувала половину пергамену, вцiлiло тiльки трохи запису, але й того
виявилося досить, щоб дати Отавi роботу на цiле життя. I то все для того,
щоб тепер перекреслити всю цю роботу, всi його пошуки, зiставлення,
здогадки, найстрашнiше ж - знищити самий собор!
Але вiн не дасть цього зробити! Тепер, коли переконався, що Софiю ще не
начинено ру©нницькою вибухiвкою (видно, ©м справдi залежало на тому, щоб
знайти тут для себе щось незвичайне), Отава мiг спокiйнiше й розважливiше
обдумати свiй намiр зберегти собор. Передовсiм не слiд було втрачати
контакту з Шнурре, повернути всю справу так, щоб тому тiльки здавалося,
нiби вiн використову╨ радянського професора, насправдi ж - використати
фашиста самому, перетворити його на мимовiльного свого помiчника й
спiльника.
Знову був вечiрнiй вiзит до штурмбанфюрера, до помешкання академiка
Писаренка, забитого вкраденими в ки©вських музеях унiкальними меблями, але
цього разу Отава вже не квапився, дав умовити себе сiсти в один з вигiдних
шкiряних фотелiв, з насолодою доторкувався до рипучо© шкiри: шкiра пахла
старим звичним життям, в кiмнатi було тепло, бо нiмцi нарештi
вiдремонтували нагрiвання для цього будинку, заселеного високими
функцiонерами, знайдено паливо, i ось сьогоднi зранку ця оселя стала одним
з осередкiв блаженного тепла в замерзлому, голодному, вмираючому Ки╨вi. А
фотель так при╨мно холодив у теплiй кiмнатi, гарно було б посидiти тут,
прикривши очi повiками, подумати про сво╨. Шнурре ввiмкнув "Телефункен", з
приймача текла просвiтлена моцартiвська мелодiя, ще десь у ╙вропi
знаходилися не зачепленi вiйною музиканти, i диригент ставав за пульт у
незмiнному фраку, постукував паличкою, закликаючи до уваги й
зосередженостi, i скрипалi пiдсовували пiд сво© Пiдборiддя складенi
вчетверо бiлi хусточки, щоб не витиралася дека скрипки, а вкiнцi диригент
вдячно потискував руку першiй скрипцi, вклонявся оркестрантам...
- Так от, - сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, нiби весь
заполонений музикою, насправдi ж вистежував кожен Отавин порух i, весь
внутрiшньо випружившись, ждав, що той скаже,- я оглянув собор...
- I! - не витерпiв усе-таки Шнурре.
- В самому соборi нiчого не поруйновано i не зачеплено, але пропали...
- Ви про деякi речi, що там зберiгалися? - перебив його Шнурре. - Ми ©х
просто заховали в надiйному мiсцi...
Отава не став уточнювати, яке те "надiйне мiсце", бо й так добре знав,
та й не про це йому йшлося.
- Як ви, очевидно, розумi╨те, - повiв вiн обережно далi, - менi
потрiбнi робiтники. Досвiдченi реставратори. Люди, що знають свою
справу...
- Неодмiнно, неодмiнно, - окивав головою Шнурре.
- Я не знаю, чи пощастить менi розшукати мо©х спiвробiтникiв, з якими я
вiв реставрацiйнi роботи перед вiйною, бо в мене жодних даних, де й хто з
них. Чи вони лишилися в Ки╨вi, .ди пiшли на фронт, чи, може, вбитi,
арештованi...
- Я про це подумав уже, - сказав Шнурре.
- Трохи передчасно. - Отава не мав намiру поступатися будь у чому. -
Людей повинен добирати я сам. Раз я вiдповiдаю...
. - Мiй любий професоре, - Шнурре знову перебирав розмову в сво© руки,
знову ставав паном становища, вважаючи, що радянський професор уже
покладений на обидвi лопатки, - дозвольте нагадати вам, що вiдповiдаю все
ж таки я. Звичайно, в.свою чергу за безпосередн╨ виконання вiдповiда╨те й
ви, але, ╨ вища вiдповiдальнiсть, тягар яко© ляга╨ тiльки на мо© плечi.
Тому я повинен був заздалегiдь подбати про все. Ви матимете вже завтра
необхiдну кiлькiсть людей, це досвiдченi, висококвалiфiкованi
реставратори, ви не розчару╨тесь в ©хньому вмi©нi i в ©хньому
працелюбствi...
- Хто цi люди? - стривожено спитав Отава.
- Це прекраснi нiмецькi реставратори, щоправда, на них солдатськi
мундири, але тут уже нiчого не вдi╨ш, та й не гра╨ ролi, в якому мундирi
той, хто викону╨ свою роботу вмiло й ретельно.
- Але мо© помiчники...
- Про це не може бути мови. Окрiм вас, до собору не буде впущено
жодного з мiсцевих жителiв! Це святиня мистецтва, i ми не можемо
рискувати!
Отава мовчав. Вони не можуть рискувати... Вiн метався в безвиходi. Що
робити? Знову вiдмовлятися? Плюнути цьому есесiвському професоровi в пику?
Кинутися на нього? То й що? Хiба цим поряту╨ш собор? Уявив себе на чолi
бригади ╨фрейторiв-реставраторiв. Якщо в Ки╨вi ╨ пiдпiльники, вони повиннi
вистежити його в першi ж днi робiт i вбити, як шолудивого пса! Професор
Отава очолю╨ групу високодосвiдчених нiмецьких реставраторiв у Софiйському
соборi! Вiдкриття унiкальних фресок, зробленi професором Отавою з
допомогою групи високотехнiчних нiмецьких реставраторiв! Тепер усi його
зусилля видавалися йому так само на©вними, як отi крадiжки мiшкiв з пiском
в першi тижнi вiйни. Поки вiн тягав пiсок, ждул фашистiв з повiтря, вони
ввiйшли до Ки╨ва з землi. Вiн намагався рятувати собори з покрiвлi, а
вороги заклали тонни вiбухiвки в пiдземеллях, i Успенський собор злетiв у
повiтря, виився уламок стiни з скорботними постатями фрескових андiв. Але
вiдступати не мав куди. Позостанеться впертим бодай у сво©й на©вностi!
- Гаразд, - сказав, пiдводячись з нагрiтого фотеля, Отава, - не
приховаю, що менi прикро, я звик працювати з сво©ми людьми, але однаково
не менi належить право вирiшувати, я можу тiльки згоджуватися або нi, а
вже раз я перед тим дав свою згоду, то не стану ламати слова.
- Ви подоба╨тесь менi бiльше й бiльше, мiй любий професоре, - пiдвiвся
з свого iмператорського стiльчика й Шнурре. - Може, ще побудете в мене?
Мiй Оссендорфер готу╨ холостяцьку вечерю...
- Дякую, менi б хотiлося спочити.
- Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранцi.
Все буде до ваших послуг.
Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, вiн змертвiв.
Якщо й вимальовувалися йому будь-коли апокалiптичнi видiння кiнця свiту,
то ось одне з них! Посеред центрального нефу, перед рiзьбленим iконостасом
сiмнадцятого столiття палахкотiло величезне вогнище, а навколо нього
вистрибували одягненi в довжелезнi, широкi, мов попiвськi ряси,
зеленкуватi шинелi нiмецькi солдати, наставляли до полум'я руки з
розчепiреними пальцями i безладно виспiвували:
Warum die Mädchen lieben die Soldaten?
Ja, waruni, ja, warum!
Розчервонiлi морди, мертвий полиск вирячених на вогонь очей, чорна
кiптява вирива╨ться з рухливого кола, твореного цими зловiсними постатями;
весь собор завмер, в ньому нема╨ того вiчного гармонiйного руху, який ще
вчора оповивав тут професора i його сина, все заклякло й принишкло, навiть
вiдлуння звукiв сьогоднi нема╨ тут, i слова безглуздо© пiсеньки, щойно
викричанi, мовби знов падають назад, до чорно вiдкритих ротiв, до тих
iдiотських солдатських горлянок, горлянки душаться словами й виштовхують
©х знову й знову:
Ja, warum, ja, warum!
- Хто тут старший? - вигукнув Отава, пересилюючи верескнявi виспiви
солдатнi. Якась постать вiддiлилася вiд кола.
- Я професор Отава, - сказав Гордiй, - вiдповiдаю за всi роботи.
Вимагаю абсолютного послуху. Негайно загасити вогнище i не смiти бiльше
чинити тут таких неподобств. Це - собор, запам'ятайте! Тут не палили
вогнищ навiть найдикiшi люди в iсторi©.
По-нiмецьки слово "собор" звучало багатозначно: "Дом". А. може, то так
здалося Отавi? Може, передчував уже тодi вiн, що це буде його останнiй
притулок, останнiй i вiчний дiм?
РIК 1015
СЕРЕДЛIТТЯ. НОВГОРОД
Но Бог не вдасть дьяволу радости.
Лiтопис Нестора
Високi свiчi в срiбному трисвiчнику горiли в княжiй ложницi до глибоко©
ночi.
Ярослав читав привезену йому за великi грошi з Болгарi© книгу святого
отця церкви Iоанна Дамаскина. "Нема нiчого вищого за розум, бо розум -
свiтло душi, а нерозум'я - тьма. Як позбавлення свiтла творить тьму, так i
позбавлення розуму по-темню╨ смисл. Безсмисленiсть властива тварям, людина
ж без розуму - немислима. Але розум не розвива╨ться сам собою, а потребу╨
наставника. Приступимо ж до ╨диного навчителя iстини - Христа, в якому
заключаються всi тайни розуму. Наблизившись же до дверей мудростi, не
вдовольнимося цим, але, з надi╨ю на успiх, будемо штовхатися в них".
Князь вiдсунув книгу, довго дивився в свiтлий свiчний вогонь. Ждав, що,
викликанi книжною премудрiстю, прийдуть власнi думки, але в головi стояла
якась важка, гойдлива стiна, серце князевi билося пришвидшено, мов по
довгому бiгу, насилу стримався вiд того, щоб не схопитися i справдi не
бiгти кудись. Куди ж? Жив останнi мiсяцi в душевному сум'яттi, вiдчував
розтерзанiсть в серцi. Закусив губу, знов пiдсунув книгу.
"Хоча iстина не потребу╨ барвистих прикрас, але вони необхiднi для
заперечення проти тих, хто спира╨ться на ложний розум. Iстину треба
дослiджувати не марнослав'ям, а смиренням".
Якби ж то хто-небудь мiг йому заперечити в будь-чому? Довкола був
тiльки послух i догiдливiсть - повсюднi й почаснi супутники княжо© влади.
Хiба що Забава? Але геть, геть! йдеться про справи набагато вищi. Йому
потрiбна тiльки мудрiсть, тiльки просвiтленiсть розуму, а все, що
скаламучу╨, затемню╨, спантеличу╨, - геть!
"Що ╨ фiлософiя? Фiлософiя ╨ страх божий, добродiтельне життя,
уникнення грiха, удалiння вiд миру, пiзнання божественних i людських
речей, вона вчить, як чоловiк дiлами сво©ми повинен наближатися до бога".
Сiмдесят глав мала в собi книга велемудрого iнока з ╙русалимського
монастиря святого Сави, довго бився князь над тяжкими словесами,
пересилюючи в собi нуртування кровi, аж поки заснув сном тяжким i
уривчастим пiсля пiзнього читання.
Вже вдарили першi морози, налагодилися шляхи до Новгорода, князь ждав
вiстей, але вiстей не було нi з Ки╨ва, нi з варяг, зате, мовби в
передчуттi возвишення Ярославового, посунули до нього прочани, мандрованi
iноки, святi люди, якi бували в далеких заморських землях, а тепер
розносили по всiй Руськiй землi чудеса, бачити якi вони сподобилися.
Бачили ж вони в ╙русалимi на мiсцi розп'яття Iсуса Христа розщiлину, крiзь
яку пролилася його кров на голову Адамову. Бачили стовп Давидiв, де вiн
склав псалтир. Бачили колодязь Якова, коло Сихема, де Iсус бесiдував з
самарянкою. Найбiльшим же чудом була в ╙русалимi свiтлiсть, яка низходить
з неба в час вечiрнiй у велику суботу i запалю╨ кадила. Свiтлiсть та схожа
на кiновар, багряна вона, як кров, а кадила загоряються вiд не© тiльки
православнi. Пiдносили свiчку, запалену од того небесного свiтiння, до
бороди, але борода не горiла.
Прочан кликано на учти княжi, мiсця ©м вiдводилися коло Ярослава,
подавано багато грибних потрав, м'ясо, смажене на жару, дичину, ставлено
кубки й ковшi з пивом, медами, фрязь-ким вином; але святi люди
вдовольнялися самим хлiбом та водою, клали смиренно на дубовий стiл сво©
нiколи не митi руки, покорченi вiд ломоти в кiстках, з порепаною, подiбною
до волово©, шкiрою, ворочали повiльно велетенськими, як ведмежа шуба,
бородами, вiдрощуваними навмисне, щоб протиставити справжню чоловiцьку
красу бiсiвському жiночому безборiдству. Не живи для себе, а для бога,
дбаючи за життя вiчне. Ум, вiддаляючись од усього зовнiшнього i
скупчуючись у внутрiшньому, поверта╨ться до себе, тобто з'╨дну╨ться зi
сво©м словом, що перебува╨ в думцi по естеству, через слово з'╨дну╨ться з
молитвою i молитвою восходить в розум божий з усi╨ю силою любовi й
усердям. А молитися треба повсякчас. Як святий Павло, що совершав щодень
по триста молитов i, щоб не збитися з лiку, клав за пазуху триста
камiнцiв, викидаючи по одному пiсля прочитання молитви. А щоб з'╨днатися з
богом у думах сво©х, уникати треба ринкiв, городiв i людського шуму, бо
нема на свiтi бiльшо© пагуби, нiж людський гомiн, грища, смiх i кощунства.
Втiкай звiдти. Возлюби мовчання, живи в печерах, як святi отцi-печерники,
або в дуплах дерев, як iноки-дендрити, хто й на Стовпi стояв, як
Симеон-стовпник, i нiякi зваби землi не змусили його спуститися звiдти, а
iншi ходять нагi, ще iншi лежать на землi й не пiдводяться, бо пiдвестися
можеш тiльки для грiха, а тi носять залiзнi вериги з мiдними хрестами на
голому тiлi, i не було мук, яких не витерпiли задля очищення вiд
грiховностi. Святого Макарiя, коли той займався рукодiллям, укусив комар.
Макарiй задавив комара, а потiм, розкаявшись у сво©й нетерпимостi, осудив
себе на шiсть мiсяцiв сидiти голим коло болота. Комарi покусали його так,
що впiзнали Макарiя тiльки по голосу, думали - прокажений.
Iноки виносили стiльки скорботи й печалi, що людськими устами навiть i
висловити незмога.
Людина - образ божества, тому повинна прагнути краси пе-рвообразно©, а
вона да╨ться тiльки знищенням плотi. Був святий чоловiк, що носив не
скидаючи кам'яну шапку. А другий обку-, вав себе ланцюгом дев'ятисаженним.
Один не спав зовсiм, не i'лягав i не сiдав, а для бiльшо© бадьоростi
тримав у руках ка-, мiнь, щоб той сво©м падiнням будив його, не давав
заснути, ©жу приймали тiльки найпростiшу i то якнайменше. Один або два
рази на тиждень. Якщо ж одолiють хворощi, то й зовсiм не вживай ©жi, а
харчуйся водою та соком. А був святий чоловiк, iжщо ©в тiльки сиру землю.
Бо ©жа, слава, багатство, краса, як весняний цвiт, приходять i щезають. А
чоловiк сотворений для небесних благ, тож повинен вiдчувати вiдразу до
всього земного.
А в князя перед очима стояло тiльки земне, хоч що там розповiдали
монахи. Не чув смороду вiд немитих странникiв, бо пахло йому свiжою
стружкою звiдти, де новгородськi теслi стругали дошки для човнiв i
насадiв, i Ярослав сам щодень перелiчував новi судна, знав-бо гаразд: iти
на Ки©в, проти могутнього князя Володимира, треба з силою великою, а як
зумi╨ все сво╨ вiйсько посадити на кораблецi, то вийде навстрiч великому
князевi неждано й негадане. Дзвенiли йому молоти в задимлених кузнях, а
крiзь те дзвенiння пролунювалася гарна та бадьора пiсенька:
Кували мечi два ковалi,
Гей, два ковалi да три помагалi,
Да од недiлi да й знов до недiлi...
А мечi кувалися для простих во©в за день, а для во╨вод - i по сiм днiв.
Один коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на
точилi. Коваль друго© руки вирiвнював i вигладжував меча, гартував його,
наводив блиск, а на рукоятках дорогих мечiв, поряд з яблуком i
перехрестям, чеканив ще звiрiв а чи птахiв.
А потiм згадувався зненацька Ярославовi чудський божок Тур - мiдний
iдол у образi чоловiка, що ма╨ коняче соромне тiло, бiсiвськi грища
довкола Тура посеред снiгiв, у прича╨них пущах. I яке ©м було дiло у ©хнiх
солодких утiхах до тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають
коло себе жодно© жiнки, вiдкидають плотську любов i живуть серед пальм!
З дитинства ненавидячи сво╨ недосконале тiло, прикутий до лiжка,
Ярослав крiзь вiконце вдивлявся в довколишнiй свiт, бачив його буйнiсть,
його нестримнiсть у розвагах, його жадобу до втiх i радощiв. Може, тодi, в
заздрощах, зненавидiв усе те i возрадувався, прочитавши у старiй книзi про
древнiх есе©в:
"Хоч у це й важко повiрити, протягом тисяч поколiнь iсну╨ вiчний рiд, в
якому нiхто не народжу╨ться, бо вiдраза до життя серед iнших людей сприя╨
збiльшенню ©хньо© кiлькостi".
Але потiм став на ноги, сам спiзнав принади життя, для нього стало
вiдкритим i доступним усе суще, вiдчув себе людиною, бажання пересилювали
в ньому чистi розмiрковування, бажання намножувалися щодень, князiвська
влада несла безлiч турбот, але дарувала вона й безлiч поваб, вiд яких
несила було вiдмовитися. I ось демони протирiччя розривають йому душу.
Привчений до солодко© отрути книжно©, тягнеться й далi до святих людей,
якi несуть з собою божу мудрiсть. А водночас, спраглий принад життя в
найпростiшому ©хньому виявленнi, пiдштовхуваний кров'ю, рвався до них дико
й непогамовне, аж самому ставало страшно, i то тодi намагався замолити
грiхи сво©. Так i крутився в диявольському колi безвиходi. Сказано ж бо в
самого бога: "Не буде мiй дух переважувати в людинi, бо вона - тiло".
Пiсля то© дощово© ночi, проведено© в Пеньковiй хижi, князь кiлька днiв
постився i молився гаряче й ревно, а потiм, коли надворi була ще бiльша
хвища, мовби спонукуваний тими холодними небесними водами, зiрвався
посеред ночi просто з церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони,
без супроводу й соглядата©в, помчав за Неревський кiнець, до Звiринця, за
рiчку Гзень. В темнiй хижi ледь жеврiли залишки вогнища, Забава спала пiд
глухою стiною, Пенька не було, звично вiявся десь по лiсах або ж пробував
свiжозвареного пива на Загород-ському кiнцi. Ярослав мовчки вхопив Забаву,
став закутувати в привезене з собою велике корзно, вона зi сну неголосно
скрикнула, смiялася притишено й хвилююче; озирнувшись по хижi, князь зняв
з ши© важку золоту гривню заморсько© роботи, поклав на виднотi, щоб Пеньок
догадався, куди зникла дочка, понiс Забаву на руках до коня, посадовив ©©
поперед себе в сiдло, сказав хрипко: "Тримайся за мене мiцно".
Вона притулилася до нього, вiн вiдчув пал ©© молодого тiла навiть крiзь
змокрiлу одiж, кров у ньому гудiла й клекотала темно й вiдча╨но, вiн
боявся вже не так за дiвчину, як за себе, попросив знову: "Обiйми мене за
шию!" Вона так само мовчки обхопила його шию рукою, притислася до нього ще
дужче, а йому й того було мало, попросив ще: "Обiйми обома руками". Забава
засмiялася ще тихiше, сказала крiзь той бiсiвський смiх:
"А не маю ж обох". Ярослав не зрозумiв спершу. "Як то не ма╨ш?" - "А
так. Однорука я. Лiву руку тiльки маю. Ведмiдь ще малою покалiчив". Вiн не
повiрив. "Як то? Ти ж була з двома..." Забава смiялася заливчасте й
знущальне. "Слiпий був, княже. Заслiплений i здурiлий".
Вiн аж одсахнувся од не©. Справдi бiсiвське зiлля. Обманю╨ чи, може,
так задурила йому голову, що й не помiтив тодi? Але ж обiймав ©©! Билося в
нього на грудях ©© потужне, молоде, як весняне листя на березах, тiло! I
©© серце простукувалося просто до його серця. "Ну, обiйми мене мiцнiше хоч
однi╨ю рукою", - попросив вiн. Забава послухалась. "З одною рукою ти теж
менi люба. Назву тебе Однорукою". Вона смiялася й далi. Кiнь обережно
ступав помiж темними деревами. "Назву тебе Шуйця, - сказав князь, - нi в
кого не буде такого ймення!" - "А_ менi однаково",- засмiялася вона.
"Будеш завжди коло мене", - пообiцяв Ярослав. "Чому б мала коло тебе
бути?" - "Бо вподобав тебе". - "Ой, брешеш, князю. Куди везеш мене?" - "А
куди б ти хотiла?" Лiпше б не питав. Не знав, що викличе в нiй тими
словами пекельний вибух, який струсне ©i тiлом, налл╨ його твердою
холоднiстю. Забава хитнулася, мало не впавши з коня, смiх ©й урвався
вмить. "Що? - крикнула вона гнiвно. - Нiкуди! Нiкуди, чу╨ш, князю!" - "Ну,
що ти, - спробував вiн ©© вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею
сталося, - якщо не хочеш на княжий двiр у Новгород, погдемо в Ракому, там
тихо, нiхто не вiдатиме, будеш там..." - "А не буду : ж, нiгде не буду
тво╨ю пiдложницею! - крикнула вона майже вiдча╨но, майже крiзь сльози, якi
теж незбагненними лишилися'для князя. - Буду завжди собою, вiльною, не
хочу нiчого вiд тебе!" Вона вислизнула з корзна, в'юнко зсунулася з сiдла,
втонула в пiтьмi, мов у чорнiй прiрвi.
-- Шуйцю! - злякано якось гукнув Ярослав. - Забаво! Куди? ∙ Вона зникла
вiд нього, мовби й не було ©© зовсiм на свiтi.
- Вiзьми хоч корзiто, застудишся! - ще гукнув у безнадiю пiтьми.
Нi слуху, нi мови.
Тодi вiн, озвiрiлий, поскакав на Неревський кiнець до садиби посадника,
люто гримiв у високi дерев'янi ворота, пiдняв усiх, викликав пiд дощ
перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами перенiженого
Коснятина, сказав з понурою твердiстю:
- Звели вибудувати для мене дворище в гарному мiсцi за Звiринцем в
далеких пущах, i то швидко i гарно. А ще: нiхто щоб не вiдав, окрiм тебе
та мене.
Не було на свiтi таких теслiв, як новгородськi! В короткiм часi став у
лiсовому задаллi, мовби вичарувании, просторий двiр, оточений дубовим
гостроколом, з приворiтною i нарiжними башточками, в дерев'яних
вiзерунках, а в тому дворi - дiм багатий з колод свiтлих i дзвiнких, з
просторими пiдклiтями, i комори, стайнi, варницi, й погреби, i дванадцять
берiз бiлих як снiг на дворищi, - старалися теслi, а ще бiльше старався
Коснятин, щоб догодити князевi, але не догодив, бо як привiз Ярослава, той
нiчого не мовив, тiльки спитав невдоволено:
- А церква?
- Думав, не ти тут житимеш, князю, - довiрливо сказав Коснятин.
- Роби, що велять.
Церкву ставили стрiлчасту, високу, вищу за берези, але непростору - аби
помолитися одному або двом, i хоч нiхто й не знав, навiщо вибудову╨ться
та╨мнича садиба, та однаково хитрi теслi, помахуючи лискучими сокирами аж
пiд самою бородою в бога, виспiвували соромiцьких пiсеньок, але й на те не
зважав князь i знов зiрвався з молитви i притрушеною снiжком нiччю летiв
самотою до убого© хижi, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби
ждала князя щоночi й не спала, вiдразу зготовилася вийти з ним, щоб не
тривожити далi батька, i вони стали на морозi, коло згаряченого навальним
бiгом коня, знов Ярославовi одiбрало мову й розум, гула йому в головi
темна, важка кров, а Шуйця смiялася зривисте, звабливо, вiн згорнув ©© в
сво© ведмедячi обiйми, аж усе в нiй затрiщало, але дiвчина не скрикнула,
не випручалася, тодi вiн пiдсадив ©© на сiдло; все повторювалося так само,
як i в дощову осiнню нiч, тiльки що тепер стояла над землею морозяна
прозорiсть, а внизу бiлiли снiги, i дерева чорно й зелено значили ©м путь,
вели, кликали далi й далi; може, через те Шуйця й не питала, куди вiн везе
©©, сидiла мовчки, горнулася до Ярослава, обiймала його за шию сво╨ю
шуйцею, iнодi визмiювалося ©© молоде тiло в смiховi, князь дурiв бiльше й
бiльше вiд ©© чар, аж раптом знову, наче вселився в не© нечистий,
вiдсахнулася вона вiд Ярослава, гукнула з ненавистю:
- Знов везеш мене кудись!
- Сама там будеш; - сказав вiн, мало не жебруюче, - клянусь тобi всiма
святими. Сама й вiльна. Хочеш - боляринею зроблю тебе, хочеш - як хочеш...
- Нiким не хочу - тiльки собою.
- Собою будеш...
- А куди?
- I сам не знаю.
- То вже лiпше.
- А я вже сам не свiй.
- Ще лiпше.
- Не князь, i не Юрiй, i не Ярослав.
- Оце...
Вона не зiстрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потiм ще раз
сахнулась, спробувала зазирнути йому в темнi очi.
- Та не пробуй обдурити. Як тiльки помiчу - втечу одразуi
- Не втiкай, - попросив вiн, - не обману. Повiр менi.
- Якщо не князь те мовить - вовiрю.
- Не князь. Чоловiк.
Шуйця обняла його за шию. Так i ©хали далi. Вже свiтало, коли добралися
до ново© садиби. Соянi теслi, в робочому сво╨му поспiху, ладналися
пiднiматися пiд небо, лоскотати боговi бороду сокирами, а ще бiльше -
соромiцькими приспiвками. Бiлi берези височiли за дубовим гостроколом,
бiлi берези пiдступали звiдусiль i тут, на вiльнiй волi. Князь зупинив
коня, Забава дивилася на те чудо, яке, - тепер вже знала це точно, -
зроблено лиш для не©, ще не звiдане почуття власностi мало ©© турбувало,
спитала тiльки:
- Там хтось ╨? Слуги?
- Теслi. Добудовують церкву.
- Нащо вона?
-_ Для бога.
- Обiйшовся б твiй бог i без церкви.
- Грiх.
- А я?
- I ти грiх.
- Тодi загорни мене в ведмедно, щоб нiхто не вгадав, що везеш.
- I так знатимуть,
- А я не хечу.
- Рота людям не затулиш.
- А ти ж князь - затули. Скажи: одiрвеш язика кожному...
- Звелю.
- То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в
дурощах сво©х!
Вiн поцiлував ©© в губи, вперше наважився, поцiлунок був - нiби впав у
терпке море й потопа╨ в ньому, неспроможний виринути. Потiм згрiб Шуйцю в
оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сiдла, мов щось неживе,
i так в'©хав у ворота, догiдливо вiдчиненi сторожем; йому хотiли помогти
зняти ношу з сiдла й занести до терема, але Ярослав суворо звелiв:
- Одiйдiть, сам. I не пускати до мене нiкого.
Невже це було насправдi? Невже з ним?..
Нiчого не мiг пригадати. Окрiм тихого свiтiння ©© тiла та ще - як у
знемозi вiдкидала вона голову, i шия ©й видовжува-- лась нiжно-нi©кно, i
на устах жив лукавий посмiх, i тiло свiтилося так, що вiн з стогоном
затуляв долонями очi, але й крiзь пальцi било йому свiтiння ©© тiла, знов
i знов, без кiнця, свiтiння спiваюче, баламутне, приголомшливе.
Одiрвавшись од не©, вiн побiг до недобудовано© церкви, ревно молився
пiд глумливi виспiви теслiв згори, там його й знайшов Коснятин, який
привiз звiстку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолi, але
князь, видно, й не слухав i не чув нiчого, не заводячи посадника до
примiщення, просто на морозi передав йому сво© повелiння:
- Лишуся тут. Прибери всiх звiдси, i то без погайки.
- Не викiнчили ще церкву.
- Хай так сто©ть. I всiх прибери чоловiкiв. Постав жiнок. Самих жiнок.
I служебок, i до робiт, i до сторожi.
- Такого дива й не бачено. - Коснятин не ховав усмiху на соковитих
сво©х губах.
- Роби, що велять.
- А варяги?
- Якi варяги?
- Прибула дружина. Еймунд-во╨вода.
- Подбай. Дай пристанок, ©жу. Повернуся - радитись будемо.
- На Поромониному дворi ©х розташував.
- То й гаразд. Жди мене.
- Довго тут будеш, князю?
- Не знаю. Бог зна╨ всевидячий i всезнаючий. А повернувся ж не до бога,
а до не©, до Шуйцi, застав ©© в сльозах; може, вiдчула вона в самотинi
весь страх содiяиого з цим чужим, зовсiм не знаним ©й чоловiком, лякалася,
будущими, а може, то були сльози злостi на саму себе й ня нього.
Ярославовi стало шкода дiвчини, вiн кутав ©© в бiлячу ковдру, витирав ©й
сльози мiцною сво╨ю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч
i писало.
- Одружився б на тобi, - сказав, зiтхнувши, - але князiвство вимага╨
вiд чоловiка бiльше, нiж йому хочеться.
- А й не треба менi твого князiвства, - вiдмовила вона крiзь
схлипування.
- Багато чого сто©ть помiж людьми, перебореш - тодi радiсть, але не
завжди ╨ змога усунути те, що роздiля╨. Може, я теж не радий князiвству,
та ждуть мене дiла ще бiльшi.
- Нудний ти й нецiкавий, коли князь, - сказала вона злiсно.
- А вподобала ж у менi кого? Не князя хiба? - спитав вiн, трохи
ображений.
- Мужа вподобала. Одурiння тво╨ найшло й на мене.
- Будеш завжди зi мною. В походах i в городах.
- Лишуся тут. Гарно вигадав оце обiйстя. Далеко вiд усiх. Не люблю,
коли вешта╨ться навколо люд. Тишу люблю. А з тобою - теж не хочу.
- Аби ж то могла стати мо╨ю жоною...
- Не стала б нiколи. Не хочу роззувати нiкого. Волю волiю... Тодi вiн
сказав ©й про сво╨ велiння. Щоб жила тут з самим жiноцтвом.
- Щоб ©х тiльки небагато. I ненабридливих, - сказала вона
- Господинею над ними будеш.
- Не знаю, що то.
- Коли взна╨ш, сподоба╨ться.
- Хто ж то зна...
- А не знудьгу╨шся тут?
- Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там менi й любо. Там
найбiльша воля. Серед дерев та звiрiв.
- Як при©здитиму - ждатимеш мене?
- При©деш - тодi й побачу. А тепер ще не вiдаю. Вона вiдганяла його вiд
себе сво╨ю непокiрливiстю, насправдi ще бiльше притягуючи й приваблюючи.
Вiн знов махнув на всi справи в Новгородi, i знов було те саме каламутне
сп'янiння й знетямлення, аж поки, зцiпивши зуби, нагнав собi в серце
гнiвливостi на самого себе й спромiгся вiдiрватись од Шуйцi. Залишив
недокiнчену церкву (чи й буде коли докiнчена!) i недолюблену Шуйцю (чи ж
можна долюбити до кiнця жiнку, милу тво╨му серцю!).
В Новгородi стрiв його з почтом Косцятин, князь велiв ©хати одразу до
варягiв, на Поромонин двiр, що в Славенському кiнцi. Мав слабiсть до
варягiв чи не таку, як до мандрiвних iнокiв, знав-бо, що в подорожах
людина збагачу╨ться умом, вбира╨ в себе свiт, як i святi люди, тiльки що
однi помiчали самi лиш чудеса божi, а цi вiчнi во© не знали нiчого, опрiч
срiбла-золота, ситого харчу, доброго питва та ще гарного жiноцтва, бо й
навiщо ж тодi живе на свiтi во©н i за що йому класти живiт свiй, якщо не
спробувати принад земних, не зачерпнути ©х повними пригорщами!
Поромоня був собi простий тесля, як i батько, й дiд його, як увесь рiд
споконвiку. Не знав вiн нiчого, окрiм добре вигостре-ноi сокири, тесав
умiло стовпи й обаполи, ставив клiтi, збивав насади, але стрельнула йому
до голови думка, стосуючись до потреби, яку запримiтив у князя сво©м хитро
прискаленим оком, спорудити небачену в Новгородi палату з кiлькома печами
й високими цегляними димницями над покрiвлею; i ось у Поромо-нi стали
зупинятися спершу купцi, застуканi в Новгородi зимовими хурделигами, а
потiм наймано його двiр для дружини, тримано© Ярославом, бо лiпшого
примiщення годi було шукати, Поромоня ж ще вгадав i те, що варяги люблять
бути купно, не дiляться на во╨вод i рядових во©в, не вiрять чужим. Мав
хитрий тесляр добрий зиск з сво╨© будiвлi, а князевi було вiльно
прк-кликувати варягiв об кожнiй порi.
Гадав Ярослав, що цього разу варяги роздiляться, бо мали ж прибути з
дружиною мужi вельми славнi, бувалi й вiдомi, але Коснятин сказав, що всi
стали в Поромонi i що Еймунд привiв ще не всю дружину, а тiльки ©© голову,
щоб порядитися з князем, а вже повеснi прикликати й решту. Цим порушувався
звичай, але князь збагнув, що обережнiсть Еймундова викликана не зовсiм
звичним дiлом, на яке ©х вербовано (син мав iти проти рiдного батька), хоч
коли згадати до ладу, то не було на свiтi тако© чорно© справи, в яку не
встряли б варяги, аби лиш ©м заплачено так, як вони хотiли.
Довге низьке примiщення, стеля з дубових товстих сволокiв, товстi
дубовi пiдпори-стовпи, крiзь затягненi, риб'ячими мiхурами вiконця-визирки
сочиться тьмяне свiтло зимового дня. Коло розпалених печей бородатi, всi,
як один, русявi й свiтлоокi варяги сушать одяг, важка задуха сто©ть пiд
низькою стелею, заляга╨ по всiх кутках, i, мовби прагнучи розiгнати ту
задуху, сидять за довжезним столом кiльканадцять плечистих, так само
русявих i яснооких, сидять, повiдкладавши набiк мечi, порозстiбавши
сорочки, наливають з барил вино, цiдять у кубки мед, черпають ковшами з
кадей пиво. Розклекотаний, безладний гомiн б'╨ться понад столом, кожен з
тих, що п'ють, розповiда╨ мовби сам до себе, бо його нiхто не слуха╨,
кожен говорить, не дбаючи за слухачiв; тi, що сушать свiй одяг, хоч i
мовчать, але добрати з застольного гамору будь-що нездатнi; далi, в другiй
половинi примiщення, на поставлених в два поверхи однi над одними
дерев'яних полатях спить кiлька чи то п'яних, чи то просто втомлених вiд
швендяння по Новгороду, але до сонних мова вiдома: пролiта╨ над ними
неторкане.
Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому мiсце, але
жоден не пiдводиться, бо, по-перше, лiньки, а по-друге, надмiрна шаноба
зараз ще нi до чого, треба набивати собi цiну. Але набива╨ собi цiну
кожен. Князь теж зна╨ ряди, вiн i не дума╨ всiдатися поруч з цими
питухами, вiй сто©ть, мов у молодо© на оглядинах, спокiйно позира╨ туди й
сюди, вiн не гнiва╨ться за неповагу, бо тут його гнiв пропаде марне, для
цих людей вiн не князь, для них i сам господь бог и╨ бог, а чорт - не
диявол, вени йдуть за сво©ми мечами, а кличе ©х тiльки блиск золота.
- То що? - не витриму╨ врештi князь, бо варяги потрiбнiш! йому, нiж вiн
варягам, для них по свiтах чимало знайдеться i князiв, i королiв, i
василевсiв, для нього ж вибору нема, та й звик вiн мати справу з цими
суворими пiвнiчними людьми, на яких можна покластися, коли вже вони
пообiцяють, бо нема в них схiдно© пiдступностi й вiроломства.
- Ось той - Еймунд, - показу╨ Коснятил на розмаханого, бистрого в
поглядi бороданя в простiй сорочцi з простого пелет-на. Коло бороданя з
одного боку сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечi густо
затканий товстими золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий i мiцний, що
ве проруба╨ш крiзь нього й мечем, а з другого - кругло© беродт©й здоровань
з нашитим на каптанi нагрудним кружалом з щирого золота, посерединi ж того
золотого круга - емаллю зробленi, мов живi, два ока, тiльки не голубi, як
у варяга, а горiховi, з поблисквм, нiби в ромея. У Еймунда ж - нiяких
прикрас, тiльки на лiвiй рунд на пальцi - золота каблучка, з яко© звиса╨
величезна, просто неймовiрного розмiру, як голубине яйце, бiло-рожева
перлина.
- То що, - повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда, - даси
правицю, чи як?
Ейжувд пiдвiвся. Був трохи вищий за Ярослава i старiший, мабуть, також
вбився вже в тi мужськi лiта, коли вагання вiдкинуто поза себе, коли
просту╨ш тiльки вперед, докладаючись лише на власнi сили й на свiй набутий
у життi сирит,. i якщо були в тобi зародки хитрощiв, то розростуться вони
на цю пору до краю, а коли пiдступнiстю вiдзначався вже замолоду, то
закостенi╨ вона в тобi тепер, хижiсть же стане безжальною, хоч би чим
прикривалася.
У варяга все приховувалося за розмаханiстю в рухах i шмиг-ливiстю очей.
Браво пiдхопив вiн княжу долоню, став потискувати Ярославовi пальцi, дужче
й дужче, водночас якось дивно перекочував очi, позирав на князя то з
одного боку, то з другого, то нiби знизу, то нiби згори, i все те - не
схиляючи голови, зовсiм непорушне тримаючи голову, а орудуючи самими
тiльки очима. Князь витримав першi потиски Еймундовi, давоиув i сам; той
вiдповiв новим стиском, Ярослав наддав i собi, розбiга-нi очi закружляли
ще невловимiше, ще дивнiше, але Ярослав знав, що не зiб'ють вони ного з
пантелику: вiн-бо зазнав не таких очей, стояли й досi перед його поглядом
дикi очi непоюрно© Шуйцi, свiтилися так само загадково й дивно, як усе ©©
тiло, - то що вже тут хитрi заморськi очиська.
- Не тужся, во╨водо, - сказав спокiйно князь, - не пересидиш мене в
руках, в iншому чомусь - то може, але не в руках.
- А коли випущу на тебе Гарду-Катiллу? - вкрадливо поспитав його
Еймунд, несподiваним для його тiла тонким голосом i кивнув на того, що з
очима на золотому колi.
- Кого хоч випускай, маю руки мiцнi, як залiзо,- не випускаючи його
долонi, сказав Ярослав. - То що? Рядитись будемо?
- Встигнемо, - здався Еймунд, - не втече вiд нас ряд, а ти, князю,
сiдай з нами та випий, як воно водиться... А ось мо© люди. Гарда-Катiлла,
який служив у самого iмператора роме©в i ма╨ вiдзнаку всевидячих очей за
пильну службу. Ото - Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в
битвi, де нигло бiльш як шiсть тисяч, а що то за битва така, то сам зна╨ш,
князю: пiсля тако© битви стають новi королi й iмператори, Хако-ну ж досить
було й золото© луди, бо й так про не© складено пiснi. А ото Торд-старший,
брат того Торда-молодшого, що служить тобi, князю, а там далi сидять
Рагнар i Аскелл, а ще Б'╨рк...
Ярослав сiв мiж Еймундом i Хакоиом в золотiй лудi. Вмостився й
Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й
по©сти.
Князь вiльно говорив по-варязькому, i це во©нам, якi вже багато
начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душi.
Безладний гамiр за столом сам по собi стих, запанувала тиша, зiмкнулися в
коло кубки, поставцi й ковшi, пiдiйшли тi, що вовтузилися коло печей,
кiлька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще
випили, ще помовчали, потiм Еймунд сказав:
- Ма╨ш, князю, во©нiв найдосвiдченiших у цiлiй ╙вропi. От
Гарда-Катiлла. Служив ромейським iмператорам, а то - нелегка служба. Треба
завжди знати, куди пристати, на чий бiк, бо там...
- У роме©в нинi твердо сидять василевси Василiй i Константин, - перебив
його не зовсiм гречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи
на те, що й у Ки╨вi досить твердо й давно вже сидить його батько князь
Володимир.
- Чував я, що в хозарiв звичай гарний ╨, - посмiхнувся Еймунд, - за тим
звича╨м каган ©хнiй не може правити бiльше як сорок лiт, бо розум його вiд
такого тривалого володарювання слабне i розсудок потьмарю╨ться...
- А коли каган не поступа╨ться владою? - поспитав хитро Коснятин.
- Тодi зв'язують його волосяним арканом i вивозять у степ та кидають
там на вовчу поживу...
- Хозари вiд нас далеко, - поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не
перейшла бесiда на справи ки©вськi. - А от чи був хто з вас у наших
сусiдiв? Польський Болеслав вирiс на потужного володаря...
- Хакон зна╨, - сказав Еймунд,- кажу ж тобi, князю, що бували ми
скрiзь, без нас нiде нiчого...
- Болеслава не люблю. - Хакон мав голос розкапризовано-го,
розбалуваного парубчака.
- А не любить Хакон польського владцю, бо той не найма╨ наших у свою
службу, - засмiявся Еймунд.
- Поки ми стояли в Йомсборзi, то начулися про Болеслава, - додав хтось
iз Хаконових товаришiв, - а поляни ж звуть його владцею з голубиною
душею...
- Не люблю! - стукнув поставцем об стiл Хакон. - По менi - так владу
треба звойовувати в чесному бою! Кулак - на кулак, меч - на меч, груди -
на груди! - Вiн випнув сво© широкi груди, повiв плечима. Варяги схвально
загули, ©м подобався цей молодий ярл сво╨ю прямотою. Еймунд пострiляв туди
й сюди сво©ми меткими очим.а, сказав з погано прихованою насмiшкою:
- Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за тво© слова по плечу, але ж у
тебе дуже шорстка луда.
- Я добув свою золоту луду в чесному бою! - гукнув Хакон. - Хай би так
добув Болеслав сво╨ королiвство! Його батько Мiшкб, мабуть, знав, якого
синочка виплодив, тому по смертi сво©й заповiдав державу синам вiд друго©
дружини, Оди, доньки маркграфа Дiтрiха, - Мiшку, Святополку й Ламберту.
Землю полян було роздiлено на три частини. I що? Трьох лiт не минуло, як
Болеслав, що не мав нiчого, з лисячою хитрiстю зумiв з'╨днати державу в
сво©х руках, вигнавши мачуху з ©© синами...
- Старший син успадкову╨ владу. Такий звичай, - поважно докинув
Коснятин.
-Звичай? - повернувся до нього Хакон. - А що скажеш, посаднику, коли
додам ще, як вiдплатив Болеслав сво©м найближчим помiчникам, у захопленнi
влади - Одилену й Прибивбю? Може, нагородив ©х щедро? Дав ©м землi до
володiння? Просто ослiпив, та й геть!
- Не була то кара найсуворiша, як, скажiмо, повiшення або вiдсiчення
носа, язика й вух, - розгладив долонею вуса Коснятин.
- А потiм запрагнув Болеслав при╨днати до сво©х земель ще й Чехiю, -
Хакон розпалювався бiльше й бiльше, мабуть, мав неабияку образу на
Болеслава польського, який вибився з нiчого до знатностi й слави без
варязько© помочi, не витративши, отже, на чужоземних найманцiв анi шеляга.
- Може, згадав, що його мати Добравка походила вiд чеських князiв.
Лестощами заманив володаря Чехi© Болеслава Рудого до Кракова й там ослiпив
його. Щоправда, той Рудий теж було таке собi "пхи". Перед тим позбавив
мужськостi одного з сво©х суперникiв, другого пробував задушити, потiм
зарубав мечем власного зятя, побив сво©х во╨вод. Та ще й у великий пiст,
не лякаючись грiха. Може, тому чехи прийняли польського Болеслава, але вже
через мiсяць мав утiкати з Праги, бо виявився ще кровожернiший за ©хнього
власного Болеслава... А з германським iмператором! Цей Болеслав скiльки
разiв укладав угоди за германцями, а другого дня пiдступно бив ©м у
спину...
- Чув, що Болеслав ще шестилiтньою дитиною був заложником од свого
батька у Кведлiнбурзi в германського iмператора, тож мав сво© обрахунки з
германцями, - сказав-Ярослав. Йому стало непри╨мно вислухувати всi цi
iсторi©, в яких багато що перегукувалося з подiями в його рiднiй землi. Бо
хiба ж Найстарший син Святославiв Ярополк не пробував свого часу
розправитися з братами? Пiшов на брата свого, який сидiв у Деревлянськiй
землi, й погубив його. Те саме вчинив би, певно, й з Володимиром, але той
узяв гору й вiдплатив Ярополковi його ж грошем. А вiн сам, Ярослав?
Виявити непокору рiдному батьковi. Великого князя Володимира, якого зна╨ й
бо©ться цiлий свiт, перед яким запобiгають навiть ромейськi iмператори,
вiн зневажив i намiря╨ться тепер з допомогою ось цих бравих забiяк
зiпхнути з ки©вського столу та засiсти там самому. На Все воля божа. Добре
сказав Еймунд про хозарiв i ©хнього кагана. Бо й що нинi великий князь у
Ки╨вi? Походи його невдалi. Земель бiльше не призбиру╨. Погряз у розпустi,
по всiх усюдах iдуть пересуди про його жон та пiдложниць, хоч хреста
цiлував i зна╨ закон божий. Ки©вський люд, розбещений i зледащений,
Юрмиться на княжому дворi коло повних столiв, по всьому горо-Ду парокiннi
вози розвозять для дармо©дiв хлiб, мед, м'ясо й овоч, дружина пиру╨ на
срiблi й злотi. Не такий владця потрiбен нинi Русi. Як сказано в Святiм
письмi: "Тож дай слузi твойому розумне серце, щоб йому правити народом
тво©м i вмiти розiбрати мiж добрим i лихим; бо хто зможе правити цим
величезним народом?"
- Ще розпутством знаний Болеслав, - не вгамовувався варяг, - та й те
казати: сплоджений не вiд чистого шлюбу, а вiд поспiлкованих мiж собою
княжими iнтересами батька його Мiшка i чесько© княжо© доньки Добравки. А
Добравку Мiшко взяв уже не цiлу, та в тiм ще не було бiди, але от що
прикметне: мала Добравка вже з тридцять лiт, а вiд таких пiзнiх народин
дiти виростають на, забiяк i розпусникiв. Сiмнадцяти-лiтнiм узяв собi
Болеслав за жону доньку маркграфа Рикдага. За рiк - одiслав ©© назад.
Вiдразу ж одружу╨ться з донькою паннонського князя Гейзи - i знов за рiк
одсила╨ ©© до родичiв.
- Не пасувала йому, видно! - докинув хтось iз варягiв.
- Ну! - розпалювався Хакон, так наче йшлося про його власних дочок. -
Тодi, за батьковим прикладом, пошлюбив Емнiльду, доньку чеського князя
Добромира, i вже ця народила йому багато дiтей: синiв, дочок. Але й того
мало! Прочув вiн про твою сестру Предславу, князю, й запрагнув, старий
бабiй, покласти ©© собi в ложе!
- Багато чував я про йомсборг, - переводячи розмову на iнше, сказав
Ярослав, - дивний город, кажуть...
- Вiльний город, - Хакон повiв плечем, поправив свiй золотий плащ, -
все в ньому ╨. Зброя, хутра, дичина й риба, шляхетнi соколи до полювання,
конi всiх порiд, сукна, ╨дваби, золотий i срiбний посуд, оздоби жiночi й
пахощi схiднi... А золота назбиру╨ться купцями там стiльки, що й острiв би
мiг од важкостi затонути... Бо Йомсборг сто©ть на островi, коло впадiння
рiки в море, доступ звiдусiль до нього вiдкритий...
Еймунд вирiшив, що якраз з'явилася добра зачiпка до розмови з князем
про платню для дружини, стрельнув оком на Ярослава.
- Та й Новгород незгiрш за Йомсборг вмi╨ призбирувати золото... Правда,
князю? Чи то посадниковi лiпше знати? Ярослав пiдвiвся.
- Тiшуся вельми, що прийшли на мо© запросини, - сказав до Еймунда, який
теж пiдвiвся, бо пустi балачки скiнчилися, треба було виставляти сво©
умови.
- Послужимо тобi, князю.
- Вiрю, нахилив Ярослав голову, - але потрiбна буде бiльша дружина.
- Маю шiсть сот во©в, - глянув очiкувально на князя Еймунд, -
досвiдченi, але...
- Потрiбнi будуть усi шiсть сот, - твердо мовив Ярослав.
- Поки до дiла, - швидко обстрiляв очима усiх сво©х Еймунд, - то умови
нашi такi: харч, одiж i весь припас i по пiв-ере срiблом на чоловiка
щодень. А вже за битви - лiк окремiш-нiй.
- Ач загарував! - не стримався Коснятин, який теж поривався пiдвестися
з-за столу, щоб пристати до ряду, але стримувався, бо звичай велiв не
встрявати в дiла княжi.
Ярослав навiть не поглянув у бiк посадника.
- Хто хоче вершити дiла великi, не повинен бути дрiб'язковим, -
промовив, здавалося, радше до самого себе, анiж до iнших, i простягнув
руку Еймундовi. Той потиснув князеву правицю, цього разу вже не
випробовував його сили, потиск був короткий, Еймунд миттю вiдскочив до
столу, вхопив свого ковша, високо пiднiс його.
- Славимо тебе, князю! - гукнув, i всi варяги скочили з мiсць i теж
пiднесли кубки, поставцi й ковшi, закричали щось по-сво╨му безладно й
весело.
.Чи то було добре, чи зле? Однаково не мав Ярослав вороття. Тепер
повинен iти тiльки вперед.
Цiлу зиму падали великi снiги. Горiли ясно печi в княжих покоях, але не
домував Ярослав, метався то по один бiк Волхова, то по другий, сам
наглядав за готуваннями до лiтнього походу, бо вже дiйшли до нього вiстi,
що й князь Володимир заповiда╨ виступати проти непокiрливого сина, як
тiльки сонце висушять дороги © вода в рiках та озерах потеплi╨. В далеких
борах ловлено дич, в'ялилося, коптилося й засолювалося м'ясних припасiв,
щоб стачило для вiйська хоч i на сорок тисяч; з Ладоги везли бочки
засолено© риби посполито©, цебрики просольного лосося й осетрину для
копчення. Нiколи ще не доводилося Ярославовi споряджати таке велике
вiйсько, клопоту мав би повнi руки, аби не помiч Коснятинова, та однаково
виснажувався вiд щоденного метання по Новгороду, вiд молитов i читання
книг, вiд довгих розмов з перехожими iноками. Тодi за©здив до варягiв на
Славенську сторону, прагнув стати бодай на вечiр один таким собi гультя╨м,
слухав варязькi похваляння, спiви скальдiв про славнi походи, впивався
вином i, розплювавшись з усiма клопотами, вдаряв за лiси до Шуйцi.
А Коснятин з дарунками й ошатним почтом вирушив у посольство до
шведського конунга Олафа просити руки його доньки для князя
Новгородського, сина Великого князя Ки©вського, скоро, може, й побiдника
над власним батьком, Ярослава, мужа мудрого вельми i книжного,
многоязичного змалку, чоловiка, що вмiв скупчувати в сво©х руках i владу,
i розум, i багатства, i потужнiсть, а вже щодо хитрощiв, таких необхiдних
у всякому володарюваннi, то мiг йому доточити Коснятин i сво©х. З такими
думками й подався новгородський посадник за море, i думки то були всi його
власнi, бо вiд Ярослава пiсля то© осiнньо© коротко© розмови над лiсовим
озером з берiзками тiльки й почув ще:
- По©дь i привези.
Як настали ж веснянi розтопи, то в Новгородi, власне, все й було
зготовлене до походу на Ки©в, але води весна пригнала такi високi, що
знов, як i осiнню, вiдрiзало город од цiлого свiту, не пробивалися до
нього нi купцi, нi ловцi, нi гiнцi, навiть Ярослав не мiг добратися до
сво╨© Шуйцi, яку чи й бачив за зиму тричi, а тепер мiж ними розхлюпувалися
каламутнi бурхливi руча©, пробудилися грузовиська, випустивши наверх
мокрiсть; вiд Коснятина чуток не доходило, мабуть, готував вiн милу
несподiванку князевi, десь, видно, вже перегрiбався через море, везучи з
собою наречену для Ярослава, а може, й не вiз, може, все складеться не
так, як гадалося, та про це князь не дуже-то й дбав, найчастiше звертався
в мислях до головного свого дiла, до задуманого а чи й не задуманого, бо
якось нiби найшло на нього потьмарення, коли виявив непокору до отця
свого, тепер же мiг би, щоправда, ще повинитися, та вже пiзно було, все
пiднято й з одного, й з другого боку, наготовлено вiйсько, а вiн сам теж
зготовився до високого льоту, досить з нього блукати лiсами та болотами,
князюючи в пiвнiчнiй сторонi, - не такий ма╨ розум, ще стрясатиме цiлим
свiтом, схиляться перед ним iмператори й королi, темнi й нездарнi вбивцi,
розпусники, примiтивнi загарбники.
Вiдчував у собi стiльки сили, що всьому свiтовi мiг би крикнути
вiдважно й погордливо, як колись його дiд Святослав, великий во©н: "Iду на
ви!" Та й так, бач, крикнув i то - проти кого? Проти рiдного батька!
Ждав тепла. Понаписував до братiв сво©х i родичiв грамоти довiрливi. Як
то водилося в ромейських iмператорiв, зi звичаями яких гаразд був
ознайомлений з грецьких книг Константина Багрянородного, Льва-фiлософа,
придворного Фiлофiя, звелiв Золоторукому вирiзьбити княжу золоту печать з
зображенням Юрiя-змi╨борця, i по тому взiрцю роблено потiм печатi свинцевi
й золотi, якi Ярослав сам дочiпляв до писаних власноручно на пергаменi
грамот. Звертався до братiв сво©х, що були в пiвнiчних землях. Найперше до
Бориса, який сiв у Ростовi на мiсцi Ярославовiм, i мав би в усьому слухати
брата старшого й досвiдченiшого. Потiм - Глiбовi в Муром, обiцяючи, якщо
сяде на ки©вськiм столi, дати йому iншу волость, бо ж муромськi язичники
не пустили князя в город, i Глiб, одхилений, мусив од'╞ха-ти аж на
дванадцять поприщ за рiчку Iшмо та й ждати там, сам не вiдаючи чого.
Писано було й до Судислава, який сидiв у Псковi пiд рукою в Ярослава i мав
чинити все так, як велить князь Новгородський, але Ярослав не хотiв
виставляти тут стар-шiсть, бо йшлася йому передовсiм про те, щоб з'╨днати
навколо себе бодай половину братiв, - тодi почувався б певнiше. Не мав
сумнiву також, що вiдгукнеться на його грамоту й племiнник Брячислав
полоцький, який замiнив свого батька Iзяслава, вмерлого надто рано й
нагло, так що не набагато й пережив свою матiр Рогнiду.
Вдарило сонце, протряхали шляхи й стежки, з'явилися коло новгородських
вимолiв першi купецькi судна, роз'©халися в усi кiнцi Ярославовi нарочитi
люди, Ки©в мовчав погрозливо, не було чуток i вiд Коснятина, дурне то було
в такий час вiдсилати вiд себе'посадника; князь лютився, сам не знаючи на
кого, в лютi сво©й згадав про Шуйцю, хотiв бодай трохи вiдiтхнути коло
не©, але по©хав з мовчазним Ульвом, нiкому не сказавши, в Задалля i з
клятьбою повернувся через день, бо до двору пiд бiлими березами ©х не
впущено. Незнайома червонопика баба визирала з надворiтнього вiконечка в
баштi, поцяцькованiй, мов пряник, смiялася князевi просто в очi:
- А не велено пускати сюди нiкого. Звiдки прителющились, туди й
вiдтютюрюйтесь.
Ульв зацiкавлено позирав на цей бабський притулок, бо ще не був тут
нiколи, мабуть, десь у глибинi сво╨© спокiйно© душi немало подивувався вiн
отiй нахабнiй крикусi, що посмiла самого князя тримати перед ворiтьми, але
сидiв собi на конi спокiйно, ждав, чим воно все те обернеться.
- Я князь! - гукнув Ярослав, червонiючи на виду вiд такого приниження,
коли вже вимушений був називати себе, майже випрохуючи, виходить, милостi
бути пропущеним на дворище. Але й те на бабу не справило нiякого враження.
- Багато тут вас вешта╨ться, козлiв окаянних, - сказала вона лiниво.
- Поклич Шуйцю! - ще крикнув Ярослав.
- Не велено тривожити господиню.
Вiконце зачинилося, перемови на тому скiнчено. Князь ще погрюкав у
ворота, хотiв звелiти Ульву, щоб дiстався в двiр через частокiл, але потiм
передумав i скомандував рушати назад. Ще стримував коня, ждучи, що його
покличуть, сподiваю-, чись, що був то просто жарт, витiвка Забавина, але
нiхто його не кликав, дворище стояло неприступно замкнене, курiло димком
над теремом, мовби стрiляло ним у князя зневажливо й насмiшкувато: "А ось
же тобi!"
Вiн подумав, що, видно, вiщу╨ серце Забавине про його одруження, а
може, й так хтось принiс ©й вiсть, вичува╨ вона вже заздалегiдь, тодi коли
вiн i сам ще не вiда╨, як воно буде, з чим повернеться Коснятин; Шуйця,
хоч i не вимагала вiд нього нiчого, хоч i давала йому цiлковиту волю
навзамiн за волю для себе, все ж, видно, коли дiйшло до рiшучо© митi в
князевiм життi, не змогла перебороти в сво╨му серцi оте жiноче, що штовха╨
людей часто на дикi, нез'ясованi вчинки. Жiнка - як бог: вона хотiла б
володарювати над сво©м чоловiком неподiльно. А чоловiк нагаду╨ поганина:
йому завжди мало бога одного, а жiнок i поготiв. Дивно, чому ця поганська
звичка пробудилася в його душi саме в такий складний час? Все збiглося
доку-. пи: i суперечка з батьком, i намiр одружитися з донькою
ва-.рязького конунга, щоб утвердитися серед можновладцiв цiло© ╙вропи, i
оця пагуба з Шуйцею. Якби хто знав, якби хто тiльки .знав, на що пустився
князь у сво©х пота╨мних учинках! Обдурював людей, себе самого, навiть
господа бога, перед яким грiшив, а потiм замолював грiхи навiть у
недобудованiй церквi пiсля найбiльшого грiха з Шуйцею, пiсля то©
незабутньо© свiтлостi, що лилася з ©© молодого тiла.
Тим часом стали надходити вiдповiдi на його грамоти. Найперше вiд
Судислава. Прислав бересту з видряпаними костяним писалом кривулями:
"Роби, як зна╨ш. Судислав". Молодий ще. Проти отця йти боявся, але й
старшому братовi супротивитися не зважився. То й гаразд. Аби не ставав на
завадi.
Вiд Брячислава з Полоцька теж надiйшла береста, хоч i сам би мiг
прибути до дядька, все ж таки одна кров струмiла в ©хнiх жилах, i образу
на дiда свого Володимира мав би успадкувати ще вiд батька, який знав
найлiпше всi муки матерi сво╨© Рогнi-ди. Але цей вилупок, вiдаючи добре,
що Ярославовi нинi не до нього, не тiльки не прибув на поклик, а ще й
поглумився, надряпавши в грамотцi вiдмовок закрутистих i хитрих. Таке
щось:
"А се ми, полочани, всi добрi© люди i малi не смi╨мо..." Мовляв, хай
старшi тузяються, а ми, малi, подивимось, Чи можна там буде щось усмикнути
та вскубнути. Ярослав потоптав ту грамоту, довго кипiв у той день, але,
врештi, вгамувався в молитвi, своею землею - Великому князевi Володимиру
чи синовi його, перелiк досто©нств якого тривав би задовго.
Може, й не пробував по╨днатися з Святополком, вважаючи, що перевищу╨
його у всьому, не хотiв мати суперника, молодших же братiв намагався
поставити собi пiд руку - не так для пiдмоги самому собi, як для людського
ока.
Бач, не вийшло.
Новгород уже виставляв князевi сво©х во©нiв. Кожен кiнець готував
тисячу во©нiв. Слали во©нiв i волостi - пiших, бiдних, озбро╨них дрюччям,
саморобними луками. В Новгородi ставало тiсно, гамiрно, во©нл прибували й
прибували. Таке вiйсько в городi товктися довго не могло, воно не повинне
стояти на мiсцi.
Ярослав звелiв вислати частину людей для направи волокiв, попсованих за
зиму й весну, мостити мости й класти шляхи, сам би вже мав виступити з
Новгорода, та мав ждати Косняти-на╦ чи той привезе йому жону, чи не
привезе - однаково.
Дiждався гостя й зовсiм негаданого. Прибув до нього з жменькою людей
брат Глiб iз Мурома. Був ще геть юний, не вiдростив навiть бороди, лик мав
нiжний i довгастий, як на ромейських iконах, були в нього нiжнi, неначе в
дiви, очi, а голос мав дзвiнкий i дужий.
I ось тут подi© почали намножуватися.
Поки Глiб мився в банцi, а потiм вони разом з Ярославом вiдстояли
обiдню в княжiй церквi, бо Глiб не поступався старшому братовi в
богомiльностi, до князя Новгородського прибув гонець. Гридник шепнув про
це Ярославовi ще в церквi, князь вiдiгнав його геть, брати разом вийшли до
палат, старший провiв молодшого до придiлених йому горниць, запросив на
вечiр до братсько© трапези, а вже тiльки по тому без поквапу, хоч у самого
все горiло всерединi, попростував туди, де ждав його гонець. Мав бути вiд
Коснятина, бо й скiльки ж можна мовчати! Приготувався князь побачити во©на
або й пишного боярина, а стрiв його невисокий обiдранець, з свiтлою
кiльчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й побитими вже трохи
гуслями в руках, аж Ярослав вiдступив од нього.
- Ти що? - спитав. - Калiка перехожий?
- З гусельним дзвоном та пiснею скрiзь пройдеш незачеплений, - вiдповiв
той голосом молодим i дзвiнким, мов у брата Бориса. - Маю до тебе
грамотку, князю.
- Од кого ж? - насупився Ярослав.
- Сестра твоя Предслава звелiла кланятися.
-_ Сестра? З Ки╨ва-града? Iди за мною! Повiв його до гридницi, посадив
на лавку, налив у срiбний ковш меду.
- Пий!
Того не треба було просити двiчi. Вмочив бороду й вуса в густий мед,
смакував довго й зi знанням.
-_ Довголiтен будь, князю.
- Грамота де?
Посланець сягнув рукою за пазуху, дiстав звiдти згорток, видобув з
нього скручений в трубку пергамен.
Грамотка вiд Предслави була скупа: "Отець наш. Великий князь Володимир,
упав у недуг крiпок, але поклада╨мося на Бога, що видужа╨, завдяки сльозам
i молитвам з багатьох сто' рiн. Молися й ти, коханий брате мiй..." .
Ярослав згорнув грамотку. Не так вразила його звiстка про хворощi
батьковi, як заболiло серце за сестру. Два лiта тому, коли цей розпусник
Болеслав iшов на Русь визволяти зятя свого з дочкою, то поставив ще перед
Володимиром доконечну умо-ву, щоб видав той- за нього доньку свою
Предславу. Дяка отцевi, що не пристав вiн на зальоти цього старого й
негiдного бабiя, бо страшно було й подумати, щоб ©хня ╨дина сестра, ©хня
красуня стала аж четвертою жоною в цього товстопузого Болеслава! Серед
усiх дiтей Рогнiдиних Предслава вирiзнялася незвичайною вродою, була мовби
не з ©хнього гнiзда, не схожа була нi на батька, нi на матiр, а вже мiж
нею й братами то нiхто б не постерiг жодно© рисочки однаково©. Мстислав -
великий чорний, булькатий, мов гречин; Iзяслав був слабий, хворобливий,
золотушний, зжовклий з самого малку; Ярослав - з грубим обличчям,
сердитими очима. Вона ж уся - лагiдь, вся - просвiтленiсть, вся -
нiжнiсть, тiльки й було в нiй темнощiв, що нелюбов до батька, передана
матiр'ю Рогнiдою так само, як i всiм синам, однак ось тепер, коли
Володимир впав у хворощi, донька пересилила ворожнечу, i молить за нього
перед богом, i шле мовби докiр братовi коханому, який, може, багато в чому
спричинився до стану батькового.
Але грамотка Предславина й доречною стала для розмови з Глiбом, яка
розпочалася за трапезою i яку повiв не Ярослав, як вiн сам того
сподiвався, а Глiб.
Першим заговорив Ярослав, але далi довелося йому тiльки
виправдовуватися перед молодшим братом, який вiдразу перебрав розмову до
сво©х рук i вже не випускав до кiнця i завершив теж на свою користь, бо на
сво╨му боцi почував силу й справедливiсть.
- Чи одержав, брате, мою грамоту? - спитав Ярослав пiсля першого
випитого на повiтання ковша.
- Негоже чиниш, брате, - намагаючись надати суворостi ламкому сво╨му
голосовi, сказав Глiб. - Завернув я до тебе, щоб сказати не вiд самого
себе, а й вiд брата нашого Бориса, бо мався б ©хати через Брянськi лiси,
на Брянськ, Карачев, Чернiгiв просто до Ки╨ва, як по©хав туди Борис, та й
я кажу тобi: тяжку провину вчинив ти, виявивши непокору Великому князевi.
Нiхто не виступить разом з тобою, всi брати збираються в отця нашого. Поки
не пiзно - впокорйся, Ярославе.
- Вже пiзно, - сказав похмуро Ярослав, - та й отець сам звелiв мости
мостити й путi правити, щоб iти на мене вiйськом. Не я перший.
- Ти вiдмовився сплатити дань.
- А треба було спитати, чом вiдмовився. Може, недорiд, може, мор
пройшов по землi Новгородськiй. А вiн нiчого не пита╨, сидить у Ки╨вi,
роздува╨ черево, розсила╨ куно╨мцiв по всiй землi, гребе золото, а потiм
розкида╨ його навсiбiч, як полову. Та й нащо це?
- Тiльки в негiдному серцi могли зародитися такi нечестивi думки про
рiдного батька свого, - пiдвiвся, не докiнчивши трапези, Глiб. - Як зна╨ш,
брате, а тiльки гiрко менi чути вiд тебе такi слова. Ти ж бо книжну
мудрiсть вивчив, перевищив усiх нас знайомством з рiзними науками.
Ярослав хотiв крикнути: "Тому ж i повстав проти князя Ки©вського, бо я
там маю сидiти, тiльки я - i нiхто бiльше!", але змовчав, насуплено стежив
за гнучким i вродливим князем Глi-бом, який ще сподiвався на вдале
завершення свого посольства, не йшов одразу з трапезно©, звертався до
старшого брата з останнiми вмовляннями.
- Важко опиратися бурхливому потоковi, - сказав Глiб, - а ще важче -
потужному чоловiковi, як наш отець. Пам'ятай, брате, що поконанi рiдко або
й нiколи не добиваються прощення. Покайся, поки не пiзно.
- Пiзно вже, - повторив Ярослав. - I там, i тут зготовленi вiйська.
Опрiч того, князь Володимир у тяжких хворощах. Може, поки ми тут
бесiду╨мо, й розпрощався з свiтом сим.
- О горе нам! - затулив руками обличчя Глiб i швидко вийшов з
трапезно©.
Ярослав пiшов за ним, хотiв спитати, чи довго прогостю╨, ал" той iшов
надто швидко, гнатися ж за ним старшому братовi не личило. Звелiв тiльки:
якщо молодий князь захоче вдосвiта вiд'©здити, то не вiдчиняти йому ворiт.
Хай ще побуде тут день чи й два. Якось легше воно, коли бодай один брат,
навiть незгодний з тобою, все ж тут, i люди бачать i знають, i вже в них
веселiше на душi.
Глiб, неначе вгадавши думки старшого брата, лишився без примусу, може,
сподiвався, що вдасться йому намовити Ярослава до покори, цiлий день
молився вiн ревно в церквi, а Ярослав тим часом ©здив по Новгороду,
оглядав, може, востанн╨, все наготовлене до вiйни проти батька i лютився
незмiрно на Коснятина, що так довго бариться за морем.
I мовби вичарував тою злiстю сво╨ю прибуття Коснятинове, та ще й
прибуття щасливе!
Князь був на торговищi, скаржились-бо йому новгородцi, що купцi захожi
луплять по три шкури за все, i вже за кадь жита правлять по п'ять гривен,
а вiз рiпи - нечуване дiло! - продають за гривну, хоч що таке - рiпа?
Вода! Вже бували випадки, що чорний люд громив багатi двори й купецькi
за©зди, розповзалися лихi чутки, з'явилися знамення, якi вiщували лихо.
Так, хтось бачив пiсля перших пiвнiв зникому, летючу свiтлiсть на небi в
тiй сторонi, де лежить Ки©в, а ще були такi, хто спостерiгав на небi три
сонця, три мiсяцi, також зорi, що вза╨мно знищувалися.
Ярослав велiв одправляти молебнi в храмi Софi©,, та знав ще й те, що
самi молебнi не поможуть, бо поганства в Новгородi було набагато бiльше,
нiж християн, та й не самими молитвами живе чоловiк, треба йому й жита,
треба й одежини. Тож сам ©здив по торговищу, супроводжуваний тисяцькими й
сво©ми варягами, чинив скорий суд i розправу над хапугами й здирцями i хоч
ламав тим право новгородське, яке забороняло князевi самочиннi суди в
самому городi, але з огляду на стан вiйськовий роблено для Ярослава
поступку, та й треба визнати, що суди Ярославовi були справедливi, бо
керувався вiн ╨диною хiттю: бодай трохи довести до втихомирення в
збуреному, головному, набитому вiйськом, стягненим з волостей, городi.
I ось тут, на торговищi знайшли Ярослава нарочитi, якi стерегли пiдходи
по Волхову, прискакали кiнно, в кiлька голосiв одразу закричали ще здаля,
порушуючи звичай i порядок:
"Князю, пливуть лодь©!"
Так i став Ярослав на головному вимолi, вдягнений у просту полотняну
одiж, ще не зiгнавши з обличчя втоми й турбот щоденних, княжого тiльки й
було на ньому, що багатий пояс з коштовною збро╨ю та ще чоботи м'якого
тiму, зеленi, шитi жовтим шовком, бо любив князь вигiдну обувку.
А по Волхову, обминаючи острови, нлив корабель - паруси шовковi, чардак
муравлении, сходнi золотi, за кораблем довгi варязькi лодь© числом чотири
i кiлька стругiв новгородських. Королiвський штандар майорiв на кораблецi
- жовте з синiм, i на вимолi теж стало знамено Яроедавове - архангел
Гаври©л на блакитному тлi, а во╨вода Буднй, який знав звичай, вже
розпорядився заквiтчати пристань зеленим гiллям, приготувати жито, щоб
посипати його пiд ноги королiвнi чужоземнiй, прийшлiй княгинi ©хнiй, а
також привезти з княжих комiр хутра, щоб пройшла по них невiста, бо завжди
повинна м'яко ходити по цiй землi.
Так i зроблено. Ярослав зсiв з коня й стояв, трохи розставивши ноги,
наче боявся, що повернеться давня хвороба i не втрима╨ться вiн, упаде, а
кораблеця дзвенiла збро╨ю невелика, але до лиха загрозлива варязька
дружина, потiм показалася й невiста: висока, русява, чистолиця, одягнена в
довгi дорогi шати, блакитнi й жовтi, як королiвське здамено в не© над
голевою, коло невiсти вирiс пишний i усмiхнений Коснятин, повiв ©© до
сходнiв, притримуючи край ©© одягу, а з другого боку, так само тримаючи за
край довгого невiстиного вбрання, важко стуа-аа високий варяг, видно,
ватажок дружини, вона заети Iнгiгерду на вимол, стали перед Ярославом,
який i досi стояв, розставивши для певностi ноги й нерiшуче поклiпуючи
очима, Косиятин вклонився князевi, прокричав гучно-соковитим сво©м
голосом:
- Сама донька Олафа, конунга свейського Iнгiгерда перед тобою, княже!
- Вiтаю тебе Iнгiгердо, на землi Руськiй, - сказав Ярослав по-варязьки
i ступив назустрiч сво©й невiстi, вимушений був дивитися на не© трохи
вгору, бо був нижчий за Iнгiгерду; ©© це, видно, потiшило трохи, вона
всмiхнулася самими устами, як© мала, вiдразу помiтив це Ярослав, досить
виразнi й гарнi, але очi ©й не зворухнулися, були пронизливо-прозорi, мов
холодна зимова вода, очi не всмiхнулися, не потеплiли, i нiчого не
вiдповiла вона, так що довелося князевi сказати й зовсiм уже простi слова:
'
- Здорова будь, Iнгiгердо!
- Здоров був, княже, - вiдповiла вона голосом глибоким i гарним i знов
усмiхнулася, тепер нiби й очима, але й могло показатися князевi, бо вже
далi йому не дали бiльше придивлятися до невiсти, з кораблеця посунуло
посольство шведське; вклонялися, щось там гомонiли, несли якiсь дари, а з
другого боку вмить виповнилося все довкола роззявами, яким тiльки й дай,
аби видовисько, та ще таке, якого в Новгородi, зда╨ться, й не бачено
нiколи. Ярослав подав руку невiстi й повiв ©© до повозу, вже наготовленого
Буди╨м, пiд ноги ©м сипано жито, кидано зелене гiлля, вистилано дошки
вимолу бобрами, чорними кунами, бiлими горностаями. Iнгiгерда високо
пiднiмала ноги, ©й незвично було ступати по такому багатству; королi
шведськi, хоч i розсилали .в усi кiнцi свiту сво©х здобичникiв-варягiв,
самi великими багатствами похвалитися не могли, в Упсальському замку, в
голих кам'яних палатах, гуляв вiтер, найбiльше дбано про зброю; щоб
удосталь, та добра, та нагострена гаразд, - життя ж було просте й
невибагливе, ©ли з дерев'яного посуду, в наймiцнiшi морози спали в
нетоплених опочивальнях, тiльки для дiтей перед сном зiгрiвано постiль,
засовуваними пiд ковдри мiдними тазами, повними розжареного вугiлля,
навiть - соромно сказати! - виходку путящого не мали в замку, була тiльки
коло само© королiвсько© опочивальнi нагорi дучка, до яко© бiгали малi й
дорослi, все те летiло з високо© височини понад кам'яним миром униз, у
двiр, а вранцi приходив туди служка, пiдбирав на лопату i жбурляв
королiвськi "добра" в озеро.
Та Ярослав ще не знав про це, для нього Iнгiгерда була передовсiм
королiвською дочкою; певно, пишалася вона в душi цим, гордувала Ярославом.
Бо й хто вiн ╨? Невiдомий князько якогось там руського города? Згадував
про свого брата Всеволода, теж Рогнiдиного сина (якi ж вони всi неоднаковi
вийшли од одно© матерi й одного батька!), якого Великий князь послав у
шiстнадцять лiт княжити у Володимир на Волинi, а той, прочувши про
незвичайну красу Сiгрiди, вдови щойно вмерлого Ерiка Шведського, кинув усе
й подався в Скандiнавiю добиватися руки то© неземно© красунi. Що вiн думав
тодi? Звiдки в ньому пробудилася така дика кров? Може, вiд батька, який
стягав для себе жiноцтво з усього свiту (але ж сам не мчав до них, а вмiв
зробити так, щоб добути собi нову жiнку, не. кивнувши й пальцем)?
Найдивпiше ж, що Всеволод виявився не самотнiй у сво©й слiпiй пристрастi
до жiнки, яко© нiколи не бачив. З другого кiiiця свiту прискакав до
Сiгрiди Гаральд, король гренландський, муж твердий i грiзний, не рiвня
тонкостанному юнаковi Всеволоду. Заходилося на те, що до то© Сiгрiди, мов
до оспiвано© давнiм поетом Пенелопи, зберуться женихи з усiх усюд, тiльки
що не знайдеться на них Одiссея, воскреслого з сво©х смертей i мандрiв,
-жорстокого в сво©й помстi за зневагу до його дому i жони. Ерiк Шведський
не мiг зрiвнятися з Одiс-се╨м, не повернувся зi сво╨© вiчно© плавби по
рiках i морях того свiту, зате ж його Сiгрiда виявилася куди твердiшою за
Пенелопу. Всадовивши сво©х залицяльникiв за учту, заливши ©х медом i вином
по самi очi, звелiла вона замкнути ©х i власноручно пiдпалила палату.
Навiть як на тi часи, вчинок Сiгрiди видавався страхiтливим, i прозвано ©©
"сторрада" - тобто вбивця. I хоч варязькi во©ни й рознесли повсюди пiснi
про красуню Сiгрiду i про горду вроду пiвнiчних дiв, але пiсля випадку з
Гаральдом i Всеволодом щось не чутно було охочих шукати собi за холодним
варязьким морем невiст. Зда╨ться, вiн, Ярослав, був першим пiсля свого
нещасного брата, i це могло свiдчити або ж про його вiдвагу, або, що
гiрше, про таку саму легковажнiсть, як i брата Всеволода.
Поки допровадив Iнгiгерду, вона, видно, трохи збентежена сотнями
цiкавих, якi, не в звичай холодних скандiнавiв, проштовхувалися одне
поперед одного, аби бодай оком кинути на заморську дiву, приголомшена
першою пишнотою отих небачено багатих хутр, промовила кiлька слiв
по-слов'янськи, чим якось вiдразу розiгнала Ярославовi тужнi спогади про
Всеволода; i вже князевi не видавався таким вiдчайдушним його вчинок,
чомусь подумав вiн, що все йде якнайлiпше, лихi знаки вiщують нещастя не
йому, а його супротивникам, все задумане ним поки що здiйсню╨ться, варто
йому лиш простягнути руку - i все в не© вклада╨ться: зiбране вiйсько,
прийшла варязька дружина, прибула з-за моря невiста, хоч уже й пообiцяно
©© перед тим королевi норвезькому, i навiть Шуйця, попри всю ©© дикiсть i
непокiрнiсть, впокорилася йому, i ма╨ тепер вiн...
Супроводжував разом з Коснятином, послами й дружиною Iнгiгерду до
вiдведених ©й поко©в, потiм приймав послiв, рядився з ними; виговорено в
нього вiно для Iнгiгерди - Ладогу з околицями, волостi й села з присiлками
i лов на звiра i рибу цiнну; довiренi невiстипi одержали грамоту
пергаменну з золотою княжою печаттю, що для них було навдивовижу, коi ж ще
поставлено за умову взяти до Iнгiгерди в прислугу прибулу з нею дружину на
чолi з Рогволодом, то й тут не став про-гнвитися князь, бо на руку йому
було й це: дружина згодиться в його походi, - а там видно буде, там
Iнгiгерда стане княгинею, його жоною, а жона да послуха╨ться у всьому
чоловiка свого.
Коли ж вiдправлено послiв i зговорено за вiнчання в церквi i весiлля
без прогайки, Ярослав лишив у себе Коснятина, сказав невдоволено:
- Довго ©здив.
- Зате добре привiз, - смачно поцмакав сво©ми ласими губами посадник.
- Не давав вiстей з походу.
- Квапилися швидше за всiх вiсникiв.
- Невiста мовби й не по менi. Висока задуже.
- Вiд високих жiнок - вродливi дiти, - засмiявся Коснятин.
- Мовить вона трохи по-слов'янському. Дорогою навчив?
- Мати в не© слов'янка. Князя ободритiв донька.
- Як ©хала сюди? З охотою чи примушена?
- Чувано про тебе, князю, багато гадали вони на списi, священний кiнь
©х також показав, що ждуть тебе великi дiла й справи,
- Не вiр поганським' звичаям, - пробурмотiв Ярослав.
- Олаф хрещений, але зберiг усе вiд дiда-прадiда. Про тебе ж мова
розходиться по свiтi...
- Чи не через тебе?
- Зна╨ш же, князю, як люблю тебе.
- Готуй весiлля, - злагiднiв Ярослав, - бо вже в похiд треба.
- Весiлля зробимо за нашим новгородським звича╨м. Князiвське.
- Брат мiй тут, Глiб, - сказав невесело Ярослав.
- З тобою йде?
- Нi, супроти.
- Чого ж сидить коло тебе?
- За©хав сказати про волю свою й Борисову. Не сьогоднi-завтра вируша╨
па Ки©в. Я вже послав заготувати йому кора-блець на Смядинi коло Днiпра.
- I на весiллi не буде?
- Не хоче. Каже, що не було князю сво©х у Новгородi, а в мене, мовляв,
батькiвського благословення нема╨ на шлюб, то яке ж весiлля, княже?
-_ Вгадав вiн: справдi не було оте князiв тiльки новгородських, i ти в
скорiм часi будеш Великим Ки©вським! - вигукнув Коснятин.
- Грiх так мовити.
- Хоч грiх, та свята правда!
- Як усе обiйдеться, то лишу тебе князем у Новгородi,- сказав,
пiдводячись, Ярослав,- бо рiд у нас з тобою один через батька мого i твого
та мою бабу Малушу, сестру твого батька Добринi. Коснятин став на колiна,
знайшов руку Ярославову, поцiлував.
- Служитиму тобi вiрою й правдото.
- Встань, - невдоволено промовив Ярослав, - негоже так. Одно© кровi ми.
А справа велика великого розуму вимага╨, а не цiлувань i поклонiв.
Кланятися тiльки господу треба, як Соломон, та просити мудростi в нього
всечасно. Iди.
Того ж вечора прийшов прощатися Глiб. Не було довго© мови. Розлучилися
брати не по-братськи, кожен був задивлений тiльки в сво╨, стали-бо вони на
такому рубежi, де люди або йдуть навстрiч одне одному, або розходяться в
рiзнi боки, i нема тако© сили на свiтi, що могла б ©х з'╨днати.
Вдосвiта Глiб ви©хав, ще темрява стояла надворi, накрапав холоднуватий,
мовби привезений пiвнiчною невiстокi, дощик, Ярослав молився в церквi й
подумав ще про те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу навiть
не прийшов уклонитися боговi. Чи тiльки тому, що боявся ще раз зустрiтися
з братом-вiдступником, яким вважав Ярослава? Та хай.
А Коснятин уже ладнав весiлля по княжому чину, як його розумiв
новгородський посадник. Поставлено коло самого Волхова на Торговiй
сторонi, де княжий двiр, довгий-предовгий стiл, такий довгий, що губився
його другий кiнець, а вже хто там сидiв, що говорив - не видно й не чутно
було з чiльного мiсця, де посаджено молодого й молоду. З боку молодо© -
посли королiвськi й Рогволод з дружиною, з руки Ярославово© - Коснятии за
посадженого батька, тисяцькi й старости новгородськi, дружина, боляри зi
сво©ми пухкозадими жонами, ви-рпдженi в важкi багатi вбрання, далi купцi
сво© i при©жджi, ще далi - ремiсничий люд, з багатших, хто мiг вклонитися
князевi дарунком на одруження, а дарункiв було безлiч; дарувалося так, щоб
по одну руку - княгинi, а по другу - князевi, складено хутра й прикраси,
золото й срiбло; Коснятин пiднiс Ярославовi багато здоблену, в золотому
окладi бiблiю грецьку, мiж пергаменними листами виднiлася закладка з
перегородчато© емалi, а на закладцi - Юрiй-змi╨борець, святий, на честь
якого Названо Ярослава: дарунки везли вiд столу возами в той час, як
убогим i жебракам вiд княжих щедрот роздаровано милостиню, яку Ярослав
звелiв роздавати, як тiльки вийдуть вони з храму по вiнчанню i аж поки
всядуться за стiл i пiднесуть першi кубки за здоров'я молодо© княгинi, за
його здоров'я, за землю Руську.
Подавано вина фрязькi й меди настоянi, а з на©дкiв були гуси, поросята
печенi, солонина, ковбаси-задимлянки, баранячi стегна й реберця, осетри й
коропи, зайцi в чорнiм соку й засмаженi на жару оленячi тушi, лебедi чорнi
й бiлi на срiбних пiдносах, а для князя й княгинi привезено для тако©
нагоди з пiвденних кра©в царського птаха павича, засмаженого цiляком,
оздобленого небачено© краси пiр'ям, птаха, м'ясо якого не гни╨ й не
псу╨ться, а трива╨ вiчно, i хто ©стиме його, теж матиме вiчне життя, й
багатство, i красу, i щастя.
За спинами в запрошених до весiльно© учти, з обох бокiв столу, не
наближаючись дуже, щоб не заважати урочистостi, але й не задалеко, бо тодi
б зникло вiдчуття з'╨днаностi мiж усiма, стояв новгородський люд, стояв
двома стiнами, рухливими й веселими, там була штовханина, тиск, зойки,
писки, невидима боротьба за лiпшi мiсця, дужчi пхалися наперед, слабшi
намагалися й собi пробитися за ними; з сiрого новгородського неба сiялася
холодна мжичка, та нiхто не зважав на негоду, кожен вирядився в що мав
нового й святкового, в розпаленостi натовпу мжичка, власне, й не
помiчалася, тi, що сидiли не-порушно за столом, мали б страждати бiльше,
треба було простягати руки за кубками, щоб пити за здоров'я та за
благополуччя, та за шматками м'яса, горами наваленого посеред столу, руки
©м лиснiли не так вiд жиру, як од дощику, на бородах теж срiблився водяний
пил, а тi, що стояли позаду, могли принаймнi ховати руки за пазуху чи до
кишень, а вже бородами трясли досхочу, бо тiльки й дiла ©м було, що
штовхатися весело та супроводжувати кожну здравицю розкотистим, могутнiм
гоготiнням: "Го-го-го!" Так навчив Коснятин кричати кiльканадцять
заводiяк, а вiдомо, що натовп легко пiдхоплю╨ те, що йому непомiтно
пiдкрикують у саме вухо. Отак воно й почалося та й iшло мало не цiлий
день.
- За здоров'я княгинi найсвiтлiшо©! Будьмо!
- Го-го-го!
- Хай славиться наш добрий князь Ярослав! Будьмо!
- Го-го-го!
- За побiди нашi прийдешнi й сущi! Будьмо!
- Го-го-го!
- За вольницi новгородськi! Будьмо!
- Го-го-го!
- Земля наша хай не оскудiва╨! Будьмо!
- Го-го-го!
- Народе новгородський, розростайся й мiцнiй! Будьмо!
- Го-го-го!
- За вiру християнську! Будьмо!
- Го-го-го!
- Возлюбимо, братi╨, один одного! Будьмо!
- Го-го-го!
- Молодим гiрко-о-о!
- Го-го-го!
- Гiрко-о-о!
Князь i княгиня пiдводились, цiлувались перед усiма, не було в тому
поцiлунковi нiякого смаку, не розпалювало Ярослава i випите за день, а
княгиня теж сидiла з сво©ми прозоро-холодними очима, чужа й незворушна,
тiльки бралися плямами ©© бiлi щоки чи то вiд се© обтяжливо© учти, чи то
вiд вселюддя, до якого, мабуть, не звикла в сво©й пiвнiчнiй сторонi. А
Ярослав хоч i поцiнував про себе належно вигадку Коснятинову з оцим
безмежним столом, за яким вмiстилося пiв-Новгорода, й з оци-,: ми
крикунами, що пiдганяли учту сво©ми гуками, та водночас i виразно бачив:
не виходить у нього так, як то виходило воно завжди у князя Володимира в
Ки╨вi. Передовсiм той би нiколи не покладався на чиюсь вигадку чи лад, а
сам би велiв, що робити i як, знав-бо добре: всi невдалi справи, хоч
причетний князь до них чи пi, б'ють, зрештою, по князевi, лягають на нього
провиною i збитком. I вже аби князь, Володимир затiяв таке учтування i
накликав стiльки люду (а в нього бувало й бiльше, це знав i Ярослав, та й
Коснятиновi було вiдомо, тому, видно, й спробував чимось наблизити
Новгород у сво©х звичаях до Ки╨ва), то не сiв би за стiл так, щоб обабiч
стояли натовпи. Звелiв би настругати столiв для всiх, i всiм би давано
©дво й питво, i буле б таке веселе й невтримне учтування, та вихваляння,
та молодецтво, що на кiнець дня забували вже, хто смерд, а хто боярин, хто
во╨вода, а хто дружинник, i сам князь оточений був то одними, то другими,
то во©нами, то гультiпаками, то жонами сво©ми та чужими, яких уподобав, на
яких накинув оком, може, щойно.
А тут - цей холодний заздрiсний крик поставлених за для пихи чорних
людей, оцей смутний дощик, та ще й чужа, неприступна в сво©й гординi
жiнка, що стала нiби княгинею, його жоною, але хто й зна, чи стала, бо не
помiча╨ на нiй Ярослав нiяких прослiдiв, що вподобала вона сво╨ нове
становище.
Гуляння тривало ще й при свiтлi смолоскипiв, бо не годилося вiдправляти
людей за сонця, варено й печено всього стiльки, що учта мала тривати,
може, й тиждень, найбiльшим ненажерам i питухам коло того столу (а чи пiд
столом) належалося й нiч заночувати, але хтось там пам'ятав i про
найголовнiше, про князя й княгиню, i, коли темнощi зсунулися вже зовсiм
щiльно навколо столу i крики натовпiв долинали мовби з-за чорного кола
ночi, подано просто перед стiл новгородськi розлогi сани, застеленi м'яким
перським килимом, запряженi четвериком бiлих коней, в багатiй збру©,
заквiтчаних зелом i квiтами, i сам Коснятип вихопив у вiз-ничого рипучi
вiжки, поцяцькованi срiбними наклiпками, розвернув сани хвацько, аж
полетiли кiм'яхи грязi увсiбiч, i запросив молодих сiдати.
I як тiльки князь довiв княгиню до саней i вона злягла на килим, бо
сiсти там було нiяк, а Ярослав притулився до не©, Коснятин вiдпустив
вiжки, i конi рвонули з мiсця так, що важ-котiлому посадниковi довелося
вiдразу вдаряти тюпака, - тут обидвi невидимi вже майже стiни, люду
розруйнувалися, розсипалися, з двох бокiв руннули на сани, змiшалися
навколо них а_ криком, вереском, гiйканням, диким реготом; над князем i
княгинею нависали й миттю щезали довгi бороди, зiпали на них з
нерозбiрливими криками чорнi роти, горiли цiкавi очi, однi штурлялися
помiж собою, iнших жбурляли просто на сани, ще iншi намагалися вломити з
саней хоч трiску, ще хтось догадався вiдкабетовувати добреннi кавалки
коштовного килима, хтось пробував палити килим палахкотючою трiскою;
Коснятин на-с'©лу пробивався крiзь юрмовище, конi, пирхаючи й мотаючи
головами, тягли сани поволi, бо перед ними ро©лося вiд чорних розмаханих
постатей, вже посадник шкодував, що не постановив на путi князевiй дружину
двома рядами, зате Ярославовi хоч тепер сподобалося те, як поверталося
його весiлля, радий вiн був,_ що люд зламав ту заборонну незриму межу, яка
вiддiляла його вiд князя; вiдчував Ярослав: ото тепер йому тiльки й сили,
що в отих ошалiлих, звихрених, заслiплених дурною цiкавiстю людях, гарно
було вiдчувати, як ляка╨ться холодна королiвна цих забiяк, горнучись йому
до боку, шукаючи в нього прихистку.
I вже на княжiм дворi по-юнацькому зiскочив з саней, збадьорено
змахнув, майже дружньо, безладному сво╨му супроводовi, отiй людськiй
звированостi, яка вже виповнила й увесь двiр, легко зiстрибнув з саней,
взяв княгиню на руки, i хоч була велика й незручна в ношi, але пронiс ©©
трохи, пробиваючись крiзь юрмовище, а княжi люди розкрикували перед ним
дорогу ширшу й ширшу, аж поки все-таки наведено якийсь лад i утворився
вiльний прохiд до ганку княжих палат; тодi Ярослав поставив жону на землю,
мовби велику дерев'яну ляльку, мовчки подала Iнгiгерда йому руку, i вiн
повiв ©© на першi покладини, бо тiльки тiлесно доповнений шлюб може
вважатися звершеним.
А бiлi конi з саньми зникли десь так само непомiтно, як i посадник
Коснятин, та Ярославовi не було тепер нi до чого дiла, лишався вiн
наодинцi з молодою жоною, вперше в життi око в око, рука в руку, i свiт
замкнувся мiж ними обома, не iснувало бiльше нiчого, все зникло, все
забулося, палахкотiли в притемненiй ложницi свiчки, а ©м здавалося, що
тiльки вони обо╨ палахкотять i згорають на вогнi, який палить людину, поки
вона й живе, да╨ ©й найбiльшу снагу i водночас вiддiля╨ ©© непрохiдною
стiною от усього довколишнього.
Так i Ярослав на якийсь час вiддiлився вiд справ цiлого свiту i не мiг
бодай кра╨м серця вiдчути, що, може, саме тi╨© ночi, в далекiй далечi,
коло Ки╨ва на Берестах, вирушав у останню путь його батько - Великий князь
Володимир.
Берести стояли вже тодi, коли Ки╨ва ще й мало було, вабили тихiстю й
споко╨м, i князь Володимир так полюбив ©х, що звелiв вибудувати собi двiр
у Берестах ще лiпший, анiж у самому Ки╨вi. Вiдпочивав там по ловах у
Звiринцi, тримав найулюбленiших пiдложниць також на Берестах, коли ж
занедужав, зiбравшись iти на непокiрливого сина Ярослава, теж залiг у
сво©х палатах берестових, сподiваючись на скоре видужання, але вже й не
пiдвiвся, померши вiд кольок в боку або ж вiд божого гнiву. Люди рiдко
заживали тодi за шiстдесят лiт, однаково великому князевi вже недовго б
довелося топтати ряст, але багато в чому пришвидшили князеву смерть подi©
явнi й тайнi. Бо якщо син Ярослав одкрито йшов на батька, то iнший син -
Святополк, ще й досi перебуваючи в ув'язненнi в Вишгородськiй крiпостицi,
знов задумав справу ще лихiшу, нiж князь Новгородський. Через вiрних людей
сповiстив Святополк печенiгiв про те, що князь Володимир виступав з
вiйськом проти Новгорода, i покликав ©х ударити на Ки©в, коли покине його
князь з сво╨ю дружиною. А щоб не проходити через крiпостицi, поставленi
Володимиром по Росi, мали печенiги переправитися десь аж коло Переволочни
через Днiпро, пройти Залозним шляхом i пiдступити до Ки╨ва з лiвого
берега, звiдки ©х нiхто нiколи й не ждатиме. Так воно й сталося, та тiльки
хворощi Володимировi зруйнували всi Свято-полковi намiри, знов посилав вiн
сво©х вiрних людей до печенiзького хана, попереджуючи його, щоб зупинив
орду, бо й князь, i дружина, i сила-силенна вiйська - в Ки╨вi, i нiчого,
крiм погрому, не здобудуть тут печенiги.
Але на той час князевi Володимиру вже донесено про те, що заворушились
печенiги, надходили вiстi, що степовики сунуть по лiвому березi, тодi
.недужий князь покликав до себе сина Бориса, який прибув з далекого
Ростова, щоб стати коло батька в тяжку годину, сказав йому брати вiйсько й
виступати на Альту, щоб перепинити путь печенiгам.
Борис виступив на Альту, вибрав просторе широке поле, де б мiг дати
битву печенiгам, але вони, вчасно попередженi Святополком, знов завернули
в сво© степи i щезли там безслiдно.
Поки ж Борис стояв з вiйськами на Альтi, Великий князь Володимир зiйшов
з свiту.
Вiн лежав у великiй горницi, що чотирма вiкнами виходила на Днiпро.
Вiкна не зачинялися нi вдень, нi вночi, князь хотiв ухопити в груди
якомога бiльше свiжого днiпровського вiтру, але однаково задихався щодалi
дужче, горниця знесена була високо над землею над двома пiдклiтями, в яких
юрмилася придвiрна челядь, варилися для князя улюбленi його на©дки й
напитки, наготованi завжди сидiли гусельники й скоморохи, блазнi й
вродливi дiвчата, якi самою молодiстю сво╨ю могли б повернути Володимировi
здоров'я, бо часто бувало перед тим, що западав у недугу Великий князь, та
досить було йому спочити поглядом на солодкому личку, як пiдводився знов i
знов вершив сво© державнi дiла, великi й непомiтнi. Але не пускав князь до
себе нiкого, не хотiв нiкого бачити, нiчого не ©в, тiльки пив настоянi
меди й воду з свячено© криницi, холодну й чисту, забороняв турбувати його,
нiхто не смiв появлятися в горницi, поки сам князь не покличе, не подасть
знаку.
А знак той був - звук срiбного бубонця на довгiй ручцi з слоново©
кiстки. Бубонець лежав на столику коло узголiв'я князевого. Дзвенiння було
кволе, майже нечутне, але по той бiк дверей цiлодобово чергували молодi
отроки, вони вчували найменший звук з княжо© опочивальнi, немало дивуючи
сво╨ю чутливiстю дружинникiв, що стояли на сторожi коло тих дверей, але не
чули нiчогiсiнько, так нiби хтось позатикав ©м вуха воском.
Та настав день, коли й отроки не змогли дочути жодного звуку з княжо©
горницi. Хоч як тулили вуха до товстих дубових дверей, хоч як завмирали,
хоч як стримували вiддих - нiчого. Навiть чутно було, як днiпровський
вiтер влiта╨ в одчиненi вiкна й, постогнуючи, вирива╨ться попiд дверима з
невидимих шпарин, але вiд князя не було нi знаку, нi звуку. Ждано цiлий
день i цiлу нiч. Бо, може, Великий князь поборов недугу i вперше заснув
спокiйно й солодко i набира╨ться сил увi снi? Коли ж i на ранок знов не
доходило з опочивальнi жодного слуху, тодi налякана гридь звiдомила
во╨воду дружини, а той прикликав двох бояр з Берестiв, i от вони втрьох
боязко пiдступили до високих дубових дверей, якi давно вже можна було
нечутно вiдхилити, бо петлi змазувались гусячим жиром, щоб не дратувати
князя нi рипом, нi скрипом, але нiхто не наважувався прочинити дверi бодай
на палець, нiчи╨ око не зазирнуло до велико© горницi, тiльки тепер тро╨
вперше зробили це, обережно ступили до палати, i ©м у лиця вдарив
солодкавий дух покiйника.
Князь лежав мертвий. Тi тро╨ побоялися й доторкнутися до небiжчика, хоч
слiд було бодай поправити його на постелi, бо лежав з перекривленою ши╨ю,
якось незграбно звiсивши голову з подушки, борода вiдтягала йому щелепу
вниз, на вусах запеклася кривавиця. Покликано мерщiй священика, а тим
часом розпочалася рада: що чинити?
Князь помер без причастя, без сповiдi, найгiрше ж - не повiдомивши про
свою останню волю, не визначивши спадко╨мця сво╨© влади. Щоправда, вiн
кликав до себе сина Бориса i дав йому вiйсько, щоб виступив проти
печенiгiв, але того ще не досить, щоб проголосити Бориса Великим-князем
Ки©вським, бо ╨ брати старшi за нього - ╨ найстарший Святополк, е
Мстислав, ╨ Ярослав, який сво╨ю смiливою вiдмовою впокоритися батьковi уже
досить вiдверто проголосив сво╨ зазiхання на ки©вський стiл.
Прикликано до Берестiв ки©вських бояр i во╨вод, а тим часом вiрнi люди
з-помiж гридi дали знати: однi - Предславi, а ще iншi - Святополковi в
Вишгород про кончину Великого князя, i цi звiдомлення перевищили вмить все
те, що народилося в тугих головах ки©вських бояр, бо Предслава мерщiй
спорядила гiнцiв з грамотою до Ярослава, закликаючи його чимдуж поспiшати
до Ки╨ва, а вишгородськi бояри, випустивши Святополка на волю, з усiма
почестями, належними тiльки Великому князю, повезли його через бори до
Ки╨ва, звiдти до Берестiв, i хоч добралися туди вже пiзньо© ночi, княжий
син велiв не вiдкладаючи спорядити похорон Володимира; бояри й во╨води
власноручно проломили помiст у горницi, щоб приховати вiд смертi звичний
хiд, яким користувався небiжчик, загорнули тiло Великого князя в килим,
спустили на вiжках на землю i поклали в сани, запряженi вiсьмома парами
бiлих волiв, як велiв старий полянський звичай. i Так на бiлих волах
в'©хав востанн╨ князь Володимир у Ки©в, i то© само© ночi був похований у
церквi свято© Богородицi в придiлi святого Клемента, в мармуровiй корстi,
пiд молитви, сльози, ридання й сум усього Ки╨ва.
А ще то© само© ночi, коли повiв Ярослав свою жону на першi покладини i
ви©хали з його двору бiлi конi, а десь у Ки╨вi бiлi полянськi воли
одвозили тiло його батька до мiсця останнього спочинку, вирушив тайкома з
Новгорода великий загiн :,' вершникiв. Не" дуже вправно трималися ©здцi на
конях, чутно; було варязьку мову; якби мiг хто прислухатися, то вiдразу б
зачув хвастощi одного з варягiв сво©ми походеньками у жiноцтва, з чого
легко б упiзнав Торда-молодшого, а вже тодi виплив би з темряви й
мовчазний Ульв, i забiяцький Торд-старший, який, зда╨ться, командував цi╨ю
дивною виправкою; варяги, хоч i почували с,ебе певнiше пiшими, ©хали
досить швидко, хтось добрав ©м усiм коней однаково© гнiдо© мастi, так що
ховалися вони за нiччю, i видно було, що ©дуть на дiло почесне.
Варяги не брали- з собою в дорогу нiчого обтяжливого - нi прикрас, нi
майна жодного, саму тiльки зброю та харчiв на два переходи. Та хоч як
легкома вирушили з Новгорода i гналися нiч i день за тим, за ким визначено
©м було гнатися, все ж довго не вдавалося ©м наспiти втiкачiв; вже й конi
потомилися, вже навiть Торд-молодший умовк i схожий став сво╨ю мовчанкою
на Ульва, вже знати було, що ©дуть вони по днiпровському зливиську,
незабаром буде й сам Днiпро або якась з його приток; варяги гнали
безжально коней, якщо вони запiзняться i насад на Смядинi вiдпливе й
опиниться в Днiпрi - тодi ©м доведеться повернутися назад, не звершивши
дорученого, а це означа╨ зламати сво╨ слово, ще гiрше - не отримати
обiцяного, обiцяно ж було щедро.
Коли ж нарештi за негустими перелiсками забачили варяги поперед себе
коротку низочку вершникiв, поперед яко© ©хав на бiлому конi молодий князь
Глiб, то вже конi варязькi насилу пересувалися, вони плуталися в густих i
високих нежарах, а в князя i його супроводу конi були свiжi, мовби щойно з
стайнi або з випасiв, iшли розмiрене, гарно, i видно було, як легко й
упевнено вiддаляються вiд переслiдувачiв, ще й не знаючи про ©хн╨
iснування. Що ж буде, коли довiдаються? Торд-старший вiдразу збагнув, що
треба дiяти вмiнням, а не силою, вiн мовчки показав Ульвовi на його лук,
спинив загiн, щоб дати лучниковi спокiйнiше вицiдитись, сказав хрипко:
- Бий вiдразу в князя. На бiлому конi.
I чи то Ульв, змучений довгою гонитвою, не поцiлив як слiд, чи то не
дотямкував, куди стрiляти, i, вчувши останнi слова Тордовi про коня, в
коня й вицiлював, стрiла, послана варяговою рукою, вдарила коневi в
передню ногу пiд самi груди, кiнь спiткнувся, з усього скоку впав, а Глiб
не встиг висмикнути ноги з стремен, його придавило кiнським черевом, але
вiн сам зумiв вивернутися, вивiльнив придушену ногу i тiльки тодi вiдчув
дикий бiль у тiй нозi, а коли спробував ступнути нею - вона не
пiдкорялася. Його люди спиняли сво©х коне© конi злякано витанцьовували,
хропли, пряли вухами, наперед вилiз з сво©м конем цiкавий повар князiв,
якого звано Торчином, бо справдi походив чи то вiд туркiв, чи то з агарян,
зназ лиш кiлька слiв по-руськи, зате готував дивнi страви для княжого
столу, а ще вiдзначався великим жонолюбством i непогамовною цiкавiстю.
Мабуть, цiкавiсть попхала його й тепер наперед, але сталося йому зазле, бо
князь, забачивши першого спереду, гукнув:
- Подай менi коня!
Торчин пiд'©хав до князя, але з коня ще не злазив, бо й не зрозумiв як
слiд, чого вiд нього хоче князь. Тодi Глiб смикнув його за ноги,
посинiлими вiд болю й злостi губами вже не прокричав, а вишептав:
- Злазь з коня! Швидко! Торчин iзнов не розумiв.
- А я? - спитав вiн, побачивши нарештi стрiлу в нозi Глiбового коня i з
острахом ждучи, може, тако© само© стрiли й собi межи плечi.
- Злазь! - прокричав князь i потягнувся до меча.
Тодi Торчин злетiв з коня, але не на той бiк, де стояв знавiснiлий
князь, а на протилежний, i не злiз, а просто скотився, впав, миттю
схопився i пригiнцi побiг за дерева.
Глiб з великими труднощами залiз у сiдло, махнув рукою, погнав учвал,
стоячи в однiм стременi, а друга нога висiла йому смертельним болем i
тягарем. Бiль був такий незносний, що довелося перевести коня спершу на
рись, а там i зовсiм - ступою. Але за той час уже вiд'©хали вiд того
проклятого мiсця, де, видно, засiли бродники, що грабували купцiв, Глiба
оточила його дружина, пiдтримували збiлiлого на лицi князя, тихо по©хали
далi, бо саме тропа вивела ©х до берега Смядииi.
Дорогою цiною довелося заплатити князевi Глiбу за ту прогайку. Коли вiн
отак ступою наближався до насаду, який ждав ©х з сонними гребцями коло
берега, збоку, перерiзаючи ©м путь, полетiли мiж деревами темнi вершники,
i тiльки тодi збагнув князь, що то не бродницька стрiла летiла в нього, що
не грабiжникам знадобився його кiнь чи там щось, а послано по його голову.
Знову пересиливши бiль, зiрвав Глiб коня до чвалу, пiдскочив з сво©ми
людьми до насаду, гукнув, щоб помогли йому злiзти на землю, князя
пiдтримали пiд руки, повели чимшвидше на кораблець, Глiб шепотiв: "Швидше,
швидше, швидше". Один з дружинникiв мечем перерубав вiрьовку, якою насад
прив'язано було до прибережного чорного, з оголеним лапатим корiнням
в'яза, соннi гребцi, прокинувшись, лаштувалися вiдпихатись од берега
довгими важкими весла-ди, але тут приспiла погоня, варяги злiтали з коней
на скоку стрибали в беззахисний насад з оголеними мечами, i мечi ©хнi
блищали, мов вода, i змивали кров'ю все, що траплялося на путi, а помiж
варягами закрутився княжий повар, страш-Яий у сво©й ненавистi до князя,
якого перед цим стiльки годував i який зрадливо кинув його посеред чужого
лiсу на пота-яу. Повар доскочив до Глiба i, перш нiж той зумiв вихопи
ослабiлою рукою свого меча, загнав йому в груди широкого яожа. "Не дiйте'
мене, братiя моя мила i дорога, не дiйте!" - 'заплакав-закричав
по-дитячому юний князь, та тут вдарили ще варяги, - Глiб упав мертвий;
тодi Торчин стрибнув йому на груди й двома помахами вiдкабетував князевi
голову.
Торд-старший взяв голову й дбайливо вклав ©© в шкiряний мiшок, що висiв
у нього за плечима. . Подi©, надто ж лихi, мають властивiсть
повторюватися, навiть збiгаючись притому в часi. Знову ж таки, може, саме
тодi, як та╨мничi варязькi вершники по мохах, брусничниках i нежарах
гналися за князем Глiбом, з Ки╨ва на Альту теж : и-рушили вершники, тiльки
що першi спорядженi були без вiдома князя Ярослава, а других послав сам
Святополк, i велено було цим останнiм привезти до Ки╨ва молодого князя
Бориса добровiльно чи силою, живого чи мертвого, бо кличе його до себе
старший брат, який сiв на отнiй стiл i вимага╨ покори вiд усiх братiв
молодших. То були вiдчайдушнi вишгородськi бояри Путьша, Талець, ╙ловит i
отрок Святополкiв, прозваний Ляшком, бо привiз його князь од свого тестя
Болеслава, хоч був той отрок невiдомо© кровi, радше скидався па дикого
степовика, мав непогамовну вдачу i вiдзначався дурною вiдчайдушнiстю. I
якщо варяги, вирушаючи в iюгоию за Глiбом, не наражалися, власне, на жодну
небезпеку, то посланцi Святополковi ©хали, може, й самi на вiрну смерть,
бо ж Борис стояв на Альтi не сам, а з великим вiйськом, яке ще не
присягнуло Святополковi, та й невiдомо, чи стане на його бiк, а може,
триматиме руку Борисову, бо ж усiм вiдомо, яко© шани зазнав од князя
Володимира Святополк i якою довiрою в батька користався Борис.
Тiм часом Борис марно чекав на Альтi появи печенiгiв. Дозори, посланi
далеко в степ, не виявили нiяких прослiдiв ворога, дiйшли чутки до князя,
що печенiги вiдвернули вiд Ки╨ва i никають десь довкола шляхiв та
переправ; князь добре вiдав, що вiйсько потрiбне батьковi його передусiм
для того, щоб виступати протi© непокiрного Новгорода, лiто вибилося в
найвищу свою середину, отож настала найлiпша пора для походу, але
повертатися до Ки╨ва без велiння князя Володимира Борис не смiв,
нагадувати Великому князевi про похiд на Ярослава теж не мiг, отож,
розгублений i знетерпеливлений, стояв i далi в полi перед Альтою, днями не
виходив з свого намету, ревно молився, вiв благочестивi бесiди з отроком
сво©м угрином Григорi╨м, якому за тихий норов i вiрну службу подарував
важку шийну чепу з щирого золота; так що посланцi вiд Святополка коли
пiд'©хали до княжого намету з княжим прапорцем i вийшов ©м навстрiч
Григорiй, то взяли його спершу за самого князя через ту гривню, i трохи
навiть знiтилися, попри все сво╨ нахабство, але оговталися, як тiльки
Григорiй уклонився ©м низько, забачивши ©хню дорогу одiж, i сказав, що
спита╨ князя, чи може той прийняти посланцiв. Збiглися отроки, що
слугували князевi, пiдходити стали ще й во©ни; Путьша дав знак сво©м
людям, щоб були напоготовi, а сам, ще й не званий, пiшов до намету,
вiдiпхнув Григорiя, що перепинив йому путь, побрався далi, аж до князево©
опочивальнi. Борис, звiсившi© босi ноги з ложа, сидiв у самiй сорочцi, бо
мав звичку по обiдi трохи передрiмати, а щойно з'©в обiд, спання ж самим
богом присуджено полудневi: вiд початку спочива╨ опiвднi i звiр, i птиця,
i чоловiк, тепер Борис трохи невдоволено позирав на боярина, що не
дiждався навiть, поки князь надягне порти, та водночас намагався вiн i
погамувати гнiв, бо ж посланець, певно, був од Великого князя i принiс
вiстi про повернення до Ки╨ва.
Путьша нi вiтався, нi дав князевi зодягтися або хоч трохи оговтатися.
Приступив до самого ложа i, згори вниз позираючи на худенького, ще зовсiм
юного, тiльки борiдка почала висiватися, князя, сказав товстим басюрою:
- Отець твiй помер, царство йому небесне, а в Ки╨вi сидить князь
Святополк i велiв тобi не гаючись ©хати з нами до нього.
Князь знетямлено дивився на товсте обличчя Путьшине, видно, його
вкiнець приголомшила страшна вiсть про батькову смерть, а вже щодо
Святополка, то вiн, певно, й не почув, а коли й почув, то нiчого не
зрозумiв, ще менше ж зрозумiв Про вимогу старшого брата ©хати до нього з
поклоном. Вiн хотiв щось промовити, але губи йому ворушилися без жодного
звуку, вiдчував тiльки страх непогамовний, панiчний,невтрим-ний страх
перед цим грубим, незнайомим боярином, перед його жорстокою вiстю, перед
його брутальнiстю, радо б утiк оца куди-небудь, не був би нi князем, нi
во╨водою, вже шкодував, що не послухався брата Ярослава i не по©хав на
його поклик, тепер був би далеко звiдси, вiд батьково© смертi, вiд усiх
жа-хiв, якi принiс йому, сонному й розгубленому, цей чужий чоловiк з
нахабним голосом; найбiльше ж докучало князевi те, що сидить перед
лиховiсним боярином майже голий, без пор-тiв, без збро©, тiльки хрест на
ши© маючи, але що хрест, коли на чоловiка пада╨ зненацька стiльки лиха.
- Григорiю! - здобувся нарештi князь на якесь рiшення - Григорiю, де
ти?
В голосi Борисовiм було стiльки вiдчаю й болю, що Григорiй, якого
притримував знадвору ╙ловит, не пускаючи до шатра, рвонувся всередину,
мало не звалив ╙ловита, гарячко-во висмикнув з пiхов широкий свiй меч, в
один скок опинився коло розшито© пiлки, що закривала вхiд до княжо©
опочивальнi, але за його спиною гнучко вивернувся ╙ловит i довгим .сво©м
списом, ударив майже наослiп навгiнцi угрина, поцiлив йому мiж лопаток,
Григорiй упав, тодi ╙ловит, висмикнувши списа з тiла отрока, влетiв туди,
де вiв перемови з князем Путьша, побачив там випростуваного тонкого
безбородого юнака, в самiй сорочцi, i, може, й, не розбираючи, князь то чи
ще якийсь з його отрокiв, замахнув списом i вдарив юнака в груди. Той
мовчки, без ╨диного стогону, заливаючись кров'ю, впав на ложе.
- Наробив же ти, - притишуючи голос, сказав Путьша, - рiж намет,
загортай князя, та й гайда!
╙ловит не розгубився, його не злякав Путьшин вигук: не з таких був, щоб
лякатися. Вiд дiда-прадiда передалося ╙ло-i виту розбiйницьке ремесло,
вистежували вони проходящi повз iВишгород наладованi товарами купецькi
човни, нападали на дих темними ночами, мовчки вiдправляли купцiв i гребцiв
на iой свiт, забирали все з човнiв, топили й човни, так що десь на циi
збиралися цiлi кладовища з людей та човнiв, а ╨ловити за-можнiшали,
багатство ©хн╨ росло, мов т© верби з води, всi кiнцi сво©х злочинiв теж
умiло ховали вони в воду; тепер же ╙ловит ховався в сво©х учинках за князя
ки©вського Святополка - то чого ж було лякатися? Вiн вихопив ножа,
полоснув по намету, вирiзав добрий шмат, коли згортав тканину, перечепився
через отрока Григорiя, помiтив на ши© золоту гривню, нахилився, спробував
зняти чепу, але вона замкнена була досить мiцно. Шкода було втрачати таку
коштовнiсть. Тим самим ножем, що панахав намет, ╙ловит вправно вiдтяв
голову вбитому, зняв гривню, вкинув ©© собi за пазуху, а вже тодi став
загортати в шматок намету Бориса, ще не вiдаючи навiть, чи той мертвий, чи
тiльки в непам'ятi.
Так розпочав свiй кривавий i окаянний шлях до одинацтва Святополк.
Згодом брат його Святослав, довiдавшись про страшну смерть Борисову,
спробу╨ втекти вiд Святополка до свого тестя в угри, але найманi вбивцi
наздоженуть Святослава в Карпатах i вб'ють безжально й жорстоко.
Але одна лиха воля наштовхнулась на другу, теж лиху, хоч i несвiдомо,
бо Ярослав, прагнучи теж до одинацтва, не мiг стосувати способiв, уживаних
Святополком, вiн ще не знав, яка то хижа й позбавлена будь-яких докорiв
сумлiння буде та боротьба, що в не© вступав у сво╨му намаганнi сiсти на
ки©вськiм столi, вiн би з обуренням вiдкинув намову вдатися до усунення
смертю братiв сво©х, нехай i народжених од рiзних матерiв, але ж вiд
одного батька. Та Ярославовi поки що прийшла на помiч сила стороння,
називалася ж та сила - Коснятин, посадник новгородський.
Коснятин був старший лiтами й досвiдом за Ярослава, вiн гаразд вiдав,
що до влади найлегше йти тiльки тодi, коли нiщо i нiхто не сто©ть мiж
тобою й владою. Мiж ки©вським столом i Ярославом стояло аж занадто багато
людей: усi його брати. Однi були далеко, iншi, як Судислав, сидiли тихо, а
цей молодик за©хав до Новгорода лиш для того, щоб заявити старшому
братовi, що виступить проти нього разом з Володимиром, нагрозився й по©хав
собi, вважаючи, нiби так воно й годиться. Коснятин же переконаний був, що
таке зухвальство треба карати, i то негайно й безжально. Отож i пiдмовив
Тор-да-старшого з невеликою дружиною пуститися на це темне дiло то© само©
ночi, коли князь Ярослав повiв свою молоду жону на першi покладини.
Мала княгиня молода роззути свого мужа й знайти в одному чоботi золото,
а в другому нагайку - хай жде достатку, але не забува╨ про впокорення
повсякчасне. Iнгiгерда, яку князь став називати по-сво╨му - Iриною,
непевно якось усмiхаючись, стягла йому один тiмовий чобiт, обшитий увесь
перлами, потiм стягла й другий i вiдкинула його далеко, а ще далi -
гарапника. Стояла на колiнах, випнувши груди, розпроставши зiгнутi в
лiктях руки, загадковий усмiх блукав у не© на устах, такий схожий на усмiх
Забави-Шуйцi в перший день ©хнього зближення, що князь, забувши про
урочистiсть хвилини, не став ждати, поки княгиня пiдведеться i пiде на
ложе, не подав ©й руки, як то, може б, належало, а зсунувся до не© якось
незграбно, боком; сп'янiлий вiд цiлоденно© гульби, видно, давалося взнаки,
з коротким, нетерплячим схлипом вiн навалився на Iрину, i вже не були вони
князем i княгинею, не було в нiй нiчого вiд холодно© загадково© королiвни;
пiдхопленi пожадливiстю тiлесною, вмить стали вони звичайними людьми,
смертними й грiшними, i потонули в темних солодощах, забувши про всi
справи свiту. Коли ж згодом Ярослав знов, як тодi, з сiней, взяв жону з
пiдлоги, незграбно й невмiло вiднiс ©© на ложе i при хисткому свiтлi
свiчок на мить зазирнув у ©© пронизливо-прозорi очi, гарячою ненавистю
вдарило йому в серце, вiн стиснув ©й руки, аж вона застогнала, i цього вже
стало задосить для нього, вiн вiдчув себе бодай трохи вiдомщеним, одiйшов
у темряву, подалi вiд ложа, став спиною до жони, сказав глухо:
- Чому не цiла?
- Бо дорога далека, - вiдповiла вона вiдразу, мовби ждала такого
запитання.
Ярослав вiдчув себе ураженим ще бiльше. Виходить, вона ©хала i не ждала
навiть зустрiчi з сво©м майбутнiм мужем, не пошанувала його нiяк.
- То як це? - допитувався вiн, хоч i знав, що про це не слiд бiльше
говорити.
- До тебе далеко... не далеко - довго. - Вона, видно, плуталася в
словах, i вiн нарештi збагнув, що йдеться про давнiшi часи, коли вона ще й
не чула, може, про нього i коли, отже, вiн не мав i не мiг мати над нею
жодно© влади. Та й сам тодi хiба вже зберiгав себе в неторканостi?
- Чи у вас королi б'ють сво©х жон? - спробував перевести розмову трохи
на жарт, але Iрина потрактувала його запитання всерйоз.
- Хто дужчий, той того i б'╨, - сказала вона, не ворушачись, з
цiлковитим вiдчуттям вищостi над князем, який першу шлюбну нiч розмiнював
на таку дрiб'язкову розмову. - Жони у нас теж сильнi. Вибирають у нас теж
не завсiгди чоловiки. Бува╨ так, а бува╨ й iнакше.
- Тебе вибрав я, - твердо сказав Ярослав, дякуючи боговi, що сповивав
його темнощами.
- Схотiла я по©хати до тебе, от i ма╨ш мене тут. А послати нiхто не
змiг мене.
Вiн знав тепер точно: житимуть вони в постiйнiй ворожнечi, пiхто не
поступиться нi в чому, тiльки й переваги його було в князюваннi (де ще
воно?) та мужськiй сво©й силi, хоч нi над тiлом ©©, нi над духом
володарювати не вдасться. Це вiдкриття глибоко вразило Ярослава, вiн би не
хотiв мати в себе пiд боком людини, яка зберiгала свою особистiсть i жила
б незалежно вiд його волi, неприступна й насторожена. Але що мiг удiяти?
- Iду на Ки©в, i ти зi мною теж, - сказав вiн, намагаючись бодай чимось
дошкулити ©й.
- Вельми кортить менi подивитися на Ки©в, багато чула про цей город,
скальди складають пiснi про нього.
- Не дивитися йдемо - князювати, - нагадав Ярослав, хоч якось не мав
певностi в цьому намiру пiсля сьогоднiшнього вечора, коли все йому
вислизало з-пiд нiг.
- Тому й при©хала до тебе, - посмiхнулася холодно Iнгiгерда, - вiрю в
тебе, знаю, що будеш князем у Ки╨вi.
- Вiриш? - Ярослав не втримався, вийшов з темряви, сполоханi тiнi
заметалися позад нього, свiчi хапливо обiймали йому лице теплими долонями
променiв.Зна╨ш?
- А так. - Вона посмiхалася незносно й погордливо, вiн ненавидiв ©© за
ту посмiшку, якби на ©© мiсцi була якась iнша жiнка, може, задушив би ©©,
розтерзав, знищив, але перед собою мав власну жону, княгиню Iрину, яка, ще
не ставши, власне, як слiд навiть княгинею новгородською, вже з певнiстю
говорить про стiл ки©вський. Сп'янiння знов нахлинуло на Ярослава,
заточуючись, вiн пiдiйшов до ложа, рвучко схилився над Iриною, з палкою
жорстокiстю впився губами в ©© уста, забив ©й вiддих, вона глухо
застогнала, важко повернулася всiм сво©м великим тiлом, щоб вирватися вiд
нього, але Ярослав обхопив ©© руками, бо .вiдступати вже не мав куди;
вiдкрилося йому вмить, що нiчого не даватиметься легко йому в руки, може,
все життя доведеться боротися отак з усiм на свiтi, починаючи вщ рiдного
батька i рiдно© жони, аж до найзапеклiших ворогiв, до й що таке життя
людське, як не змагання й невпинне борiння з темними силами, з грiховними
пристрастями, з власною слабiстю, з дурощами, з надмiрною довiрливiстю?
Зранку, пiсля свято© служби в церквi й роздавання милостинi убогим,
звелiв Ярослав поряд з тим предовгим столом понад Волховом поставити ще
стiльки столiв, скiльки треба, щоб умiстилися всi бажаючi, i весiльна учта
продовжилася вже по-новому; тепер князь бенкетував з усiм Новгородом i був
любий серцю новгородцiв, i жона його дивилася на князя вже не такими
пронизливо-холодними очима, було в них очiкування, i настороженiсть теж
була; Ярослав ждав ще бодай найменшого знака лякливостi в тих очах, але
ще, мабуть, не наспiв час для того, не могла впокоритися Iрина так швидко
й легко, зате люд новгородський прихилився серцем до свого князя, i в
безладному гаморi то там, то там давалося почути окремi вигуки:
- А поб'╨мо киян з нашим князем!
- Куно╨мцiв надутих!
- Здирцiв надднiпрянських!
- Меча тримати не вмiють!
- Торбохвати!
Коснятин зичливим ухом прислухався до тих погукiв, iшов туди, пiдiймав
чару за здоров'я князя, за успiхи ки©всько© виправи, за Новгород Великий,
а сам на думцi мав передовсiм самого себе, i зухвалiсть його непогамованих
намiрiв пiдносилася до розмiрiв небувалих. Князi завжди люблять оточувати
себе людьми смирними, якi б легко пiддавалися ©хнiм бажанням, нi в чому не
перечили. Такими- найчастiше е невiгласи. Косня-тин же вважав, що
перевищу╨ Ярослава у всьому, виказував позiрну смиреннiсть i слухнянiсть,
а тим часом повертав князя у вигiдному для себе напрямку. Вiдступати тому
вже не було куди, та якби й запрагнув вiдступу, то посадник подбав, щоб
вiдрiзати й останню стежку, пославши варягiв нагiнцi за Глiбом. Як упаде
на Ярослава провина за братове вбивство, тодi ╨дине для того спасiння:
добувати ки©вський стiл, бо тiльки владою можна покрити найтяжчий злочин.
З нетерпiнням ждав Коснятин Торда-старшого з його та╨мничо© злочинно©
виправи. Бадьорився на цiлоденних учтах, па продовження яких пiдбивав
Ярослава, - мовляв, для пiднесен ця духу новгородцiв, слугував князевi
вiрно, перший стояв коло дверей княжих палат, коли Ярослав з молодою жоною
йшов спочивати, перший стояв коло тих самих дверей уранцi, зустрiчаючи
князя пiсля ночi, так мовби й не спав i не лягав. Здавалося, нескiнченнi
тривоги, хвилювання i затаювання мали б пiдiрвати здоров'я будь-кому. Та
тiльки не Коснятиновi. В його великому потужному тiлi стачало сил на все:
i на пиття, i на метушню, i на прислужництво князевi, i на пильнування за
порядком, не забував i про готування до походу, в короткi нiчнi часи ще й
вдовольняв свою жону, щоб не забувала вона мужа i ╨ства його; коли ж
посеред ночi пролунав умовлений стук у браму посадницького двору, то
Коснятин, - нiби й не спав усi тi ночi, - вмить накинув на себе одiж, сам
вибiг у двiр, вiдчинив браму, впустив трьох темних вершникiв, сам
простежив, щоб поприв'язували вони коней, потiм запросив до горницi,
засвiтив одну тоненьку свiчечку, спитав хрипко Торда-старшого, який стояв
перед посадником разом з Тордом-молодшим i Ульвом:
- Ну?
Варяг мовчки розв'язав шкiряного мiха, викотив з нього пiд ноги
Коснятиновi щось темне й кругле, посадник узяв свiчку, нахилився,
присвiтив, додивлявся недовго, але пильно, знов поставив свiчку, потiм
загасив ©©, звелiв:
- Прибери.
- Це можна й навпомацки, - сказав Торд-старший, - але золото лiчити ми
звикли при свiтлi.
Вiн пошурхотiв мiшком, тодi Коснятин знову запалив свiчку, Цього разу
вже товщу, сказав розвеселено:
- Я теж люблю додивлятися до золота, навiть вiддаючи його!
Варяги прийняли жарт посадникiв, засмiявся навiть мовчазний Ульяв, вони
ще не знали, на що здатен Коснятин, та й хто б розпiзнав за веселою
зовнiшнiстю цього чоловiка-красеня похмуру, мстиву душу. Навiть
Торд-старший, який мав чималий досвiд у вистежуваннi значних людей i
прибиранню ©х зi свiту непомiтному й умiлому i звик до та╨мничо©
серйозностi, якою супроводжувано завжди розмови про такi справи, був
спантеличений трохи Коспятиновою поведiнкою, який усе мiг перевернути на
жарт. От такого чоловiка при╨мно було одержувати плату за будь-яке дiло.
Посадник, видавши варягам обiцяне, поштовхав ©х межи плечi, вони й собi
поштовхали жартом посадника, розсталися друзями ще бiльшими, анiж перед
тим, варяги по©хали собi на двори Поромонипi, ща вже займали площу,
зда╨ться, бiльшу за княжий двiр i купецькi становища, а Коснятин
повернувся до розiспано© жони з бiлим, солодким тiлом i поцiлував ©© так
мiцно, що ©й мовби повернуло найперше дiвування, потiм вони досипали нiч у
снах барвистих i бажаних для обох, а вдосвiта посадник уже стояв у
шанобливому поклонi, ждучи виходу князевого й княгининого до молiння. I ще
був останнiй день весiльно© учти, бо Ярослав уже знетер-пеливився i звелiв
скликати во©в кожного до сво╨© тисячi, щоб небавом вирушати в похiд, учта
видалася на славу, чорний люд в цей останнiй день вдовольнитися мав самою
милостинею, бо за столом засiли во©ни новгородськi й з волостей. Коснятин
ходив помiж ними, знав, зда╨ться, чи не всiх поiменно, багатьох обiймав за
плечi, багатьом щось кидав жартiвливе, тому всмiхався, з тим пив, з тим
обiймався, з iншим цiлувався, а мiж дiлом шепнув во╨водi Славенсько©
тисячi Жировиту, що жона Тверяти, во©на з ©хньо© тисячi, жiночка
невеличка, та ласа до чоловiчих пестощiв, зда╨ться, возлежить оце зараз з
одним варягом, вiдомим усiм сво©ми походеньками у новгородських жон, а
потiм ще й порадив Жнровиту взяти трохи там сво©х во©нiв та поколошкати
дружкiв того варяга; сказано було зовсiм мало, здавалося, Жировит нiчого й
не збагнув би з тих кiлькох слiв, кинутих мимохiдь йому посадником, та,
видно, слова тут були зайвi, мiж Коснятином i Жировитом уже все було
узгоджено завчасу, потрiбен був тiльки знак, останн╨ велiння. I ось
во╨вода Славенсько© тисячi вже мав те велiння. I вiн обiйшов сво©х
довiрених людей i кожному щось там шепнув, i вони, теж, видно, завчасу
попередженi, де i як збиратися, поодинцi виходили з-за столiв i непомiтно
зникали, не перешкоджуючи учтi.
Все сталося, як бажалося посадниковi. Тверята з товаришами застав
Торда-молодшого, коли той мiцно обiймав його жону, можна було б досить
легко вбити обох у тiснiй хижi, не давши ©м i схаменутися, але для
невiрно© жони смерть вiд меча була б занадто почесною, на варяга ж
нападати з-за спини не випадало; його виманили з хижi, наказали
захищатися, пiшли i;а нього з мечами вiдразу вп'ятьох, щоб у того не
лишалося нiяких сподiвань на порятунок; але Торд-молодший виявився ухом не
лише проти жiноцтва, а й проти во©нiв. Вiн легко й смiливо вiдбив наступ,
навiть спромiгся вiдiгнати вiд себе троiх нападникiв саме так, що вiдкрив
собi дорогу для втечi. Ганебного у втечi тiй нiчого не було, бо вiн -
один, а ©х - кiльканадцятеро, тож Торд мчав по кривулястiй вуличцi прудко,
мов молодий олень, i прямував, ясна рiч, до сво©х, на Поромо-i.iiн двiр,
сподiваючись знайти там захист i зовсiм випустивши з виду, що вся
Еймундова дружина учту╨ з князем i княгинею, i тiльки його товаришi, якi
повернулися пiзньо© ночi з та╨мно© виправи, сплять десь там, не вiдаючи,
яке лихо спiткало його i що жде ©х самих. Вийшло так, що Торд-молодший сам
накликав погибель не тiльки на самого себе, а й на всю дружину
Торда-старшого. Новгородцi ввiрвалися слiдом за ним на Поромонпн двiр, ©х
стало мовби ще бiльше, нiж там, коли лижi, куди заманила сьогоднi вранцi з
бiса солодка жiночка Торда-молодшого, а тепер виходить, що вiн заманив
новгородцiв на сво╨ стiйбище, i якби то був не такий день, то новгородцям
не поздоровилося б на Поромониному дворi; але нинi вийшло так, що десяток
сонних, роздягнених, неозбро╨них людей стали жертвою нападу розiзлених
новгородських мужiв, якi вже давно гострили зуби на цих заброд, що сипали
навсiбiч золотом, зваблювали чужих жон, зчиняли бiйки на вулицях,
насмiхалися з простого люду. Як усi тi, хто вчаща╨ до чужих жон,
Торд-молодший був меткий на око, вiн мiг позмагатися в цьому, певно, з
самим Еймундом; отож, ускочивши в двiр Поромонин, варяг вмить збагнув, що
тут йому теж непереливки: озирнувшись, вiн помiтив, що во©нiв зi
справжньою збро╨ю за ним женеться не так уже й багато i тримаються вони
трохи мовби позаду, а наперед вириваються роз'юшенi здоровили з дрюччям у
руках, i йому вперше стало страшно; вiн крикнув щось по-сво╨му, побiг
далi, крикнув ще, видно, хтось там з його товаришiв уже не спав, бо дво╨
чи тро╨ варягiв визирнуло з дверей ©хнього великого дому, вмить
поховалися, потiм по одному, не зовсiм ще одягненi як слiд, стали
вискакувати зi збро╨ю в руках, але стало вже запiзно на будь-який опiр, ©х
усiх разом з Тордом-молодшим було зiм'ято, стоптано, знищено в одну мить.
То не був чесний бiй, як його розумiють справжнi во©ни: новгородцi
вривалися мiж варягiв без мечiв i списiв у руках, з самими лиш важезними
дубцями, молотили ними навперехрест, вимахували, мовби сокирами чи
молотками (сказано ж - теслi!), вскочили до iзби, знаходили сплячих, били
без розбору, як попало, дбали тiльки за те, щоб жоден з варягiв не вийшов
живим.
Розправа чинилася скора й неголосна, та чутка про не© прокотилася, як
то часто бува╨, майже вмить по всiй Торговiй сторонi. Найперше ж
вiдлупилася вона коло весiльних столiв. а Хтось там прибiг, хтось гукнув
одне лиш слово, але те слово вiдразу було витлумачене в давно очiкуваний
спосiб, вилилося в перший вигук: "Нашi варягiв б'ють!" - вигук ненавистi,
вiдплати за довголiтнi приниження, за топтання честi вiльного люду, за
iноземницьку зневагу до господарiв цi╨© зелено© тихо© землi, якi звикли
працювати багато й тяжко, добувати звiра, рибу, тесати дерево, торгувати
заробленим, а не вкраденим iнаграбованим з помiччю грубо© сили, коли ж
треба, то вмiли й протистояти будь-якiй силi; але для того треба було
назвати ту силу ворожою, варяги ж топталися в ©хньому городi мовби на
правах сили здружено©, а насправдi велися гiрше забудь-яких загарбникiв; i
ось, нарештi, слово кинуто, слово впмовлене, слово впало: "Бити!".
- Нашi варягiв б'ють!
I вже кинуто на©дки й напитки, зчинився лемент i метушня, вискакували
з-за столiв, забули про князя й княгиню, про лад i звичай, не лякалися
на©жачено© списами княжо© дружини, бо й що тепер дружина, що тепер князь i
княгиня, коли впало велике слово "бити!".
- Нашi варягiв б'ють!
I хоч нiхто й не казав, де i за що б'ють, всi бiгли в напрямку
Поромониного двору, збройнi зготовлялись до бою, неоруж-нi на бiгу щось
там норовили вхопити в руку; нi посадник, нi тисяцькi, нi старости, нi
десятники не могли стримати людського знавiснiння; Косиятин тiльки
безрадно розвiв руками, повернувшись до князя трохи пом'ятий i пошарпаний
у колотнечi, його жона кинулася до нього з плачем, бо не звикла бачити
його в такому станi, але Коснятин вiдiпхнув дурну бабу: йшлося не про
нього, найперше слiд було захистити князя й княгиню; дружина вже
шикувалася довкола них, обставившись непробивними щитами, але посадниковi
видавалося й цього замало, змалку вiн перейняв од новгородцiв усi
теслярськi хитрощi, тому мав напоготовi мiцно збитий з дубових брусiв i
пакiл-ля переносний досить просторий вор, який i поставлено тепер перед
князем i княгинею, щоб вони ввiйшли туди i так, забезпеченi вiд будь-якого
стиску й румовища, прослiдувалi© спокiйно до палат; але Ярослав блиснув
гнiвним оком на Коснятина за таку вигадку, вiн лякався осмiшитися в цiм
дубовiм ворi, зате Iринi сподобалася посадникова вигадка, вона першою
ввiйшла в вор, подала руку князевi, той, щоб не суперечити жонi, слухняно
пiшов за нею. Коснятин дав знак носiям, вор пiднято трохи над землею, i
вiн плив, оточений кiльцем варязьких дружинникiв, тихо й ма╨статично,
достосовуючись до плавно© ходи молодо© княгинi i розтелесованого князя, що
вимушений був гамувати свою лють, до часу не виказуючи ©©. Чи не найдужче
злостився князь на Iрину. Висiла тепер у нього на ши©, мов млиновий
камiнь. Якби не вона, кинув би оце все, взяв коня й поскакав за лiси до
Шуйцi, i нiхто б не знав, де вiн i що з ним, на колiнах би благали князя
повернутися, бо народ без князя - що отара без пастуха, безборонний i
невлаштова-ний, а вiн би собi мав тиху втiху з сво╨ю навiсною Забавою, i
знову б свiтилося ©© молоде, незабутн╨ тiло i сам вiн молодiв би серцем,
переживав би те, чого й не пережив у сво╨му життi, вiдразу постарiлий i
споважнiлий сво©м князюванням i великими книжними мудрощами.
Коснятин iшов по той бiк дубово© огорожi, намагався вловити княжий
погляд, але Ярослав уперто вiдвертався од нього, злий на весь свiт, тодi
Коснятин проговорив князевi в бiк, простромлюючи крiзь пакiлля носа i
просовуючи сво© пшеничнi вуса:
- Присягаюся тобi, князю, що знайду всiх винуватцiв.
Але тут проштовхався наперед рухомо© клiтки хтось з варягiв, гукнув
сполохано:
- Торд-старший убитий, i Торд-молодший, i Ульв, i ще багато наших...
- Всiх убивцiв поставлю перед тобою, - знов сказав Коснятин збоку.
- Що вбивцi? - гiрко всмiхнувся князь. - Вже менi тепер I; не
воскресити нi Торда, нi Ульва, нi будь-кого з вмерлих.
Коснятин вiдiйшов од двору. Мiг би покинути князя на пiвдорозi, то
вiдразу б кинувся виконати свою обiцянку, щоб потiшити Ярослава бодай
трохи, але ще мав вiдпровадити княжу пару цiлою й незачепленою до палат, а
вже лиш по тому взятися до дiла.
Ще й день не кiнчився, не втихомирився ще Новгород, який кипiв тепер у
всiх сво©х кiнцях, далеких i близьких, а посадник, вiдсвiжений, у новому
вбраннi, усмiхнений i урочистий, пiдвiв до брами княжого двору так само
урочистих Жировита, Тверяту й ще кiльканадцятеро во©нiв Славенсько© тисячi
- всiх тих. хто вранцi сьогоднi спричинився до небувалого в Новгородi.
- Князь давно хотiв провчити кiлькох варязьких гультя©в, щоб не вносили
вони ворожнечi мiж дружиною й Новгородом, - казав Коснятин Жировиту i його
товаришам, - бо виступати в такий похiд треба здружено й одностайно. А
паршиву вiвцю - геть!
- Прибрали! - пробурмотiв Тверята, що встиг порахуватися й з сво╨ю
безпутною жiночкою, а тепер, щоправда, й шкодував уже, бо важко було
уявити йому, як далi житиме без ©© палких стискiв нiчних, але однаково
дiло зроблене, мав з чим стати перед князем.
Жировит мовчав, вiн без надмiрно© охоти пристав на вмов. лання
посадниковi йти до князя за винагородою, якось не дуже вiрилося йому, щоб
Ярослав, ще вчора задивлений тiльки в сво©х варягiв, сьогоднi готовий був
давати золото людям, якi прибрали кiлькох його вiрних дружинникiв, а
з-помiж них навiть найближчих княжпих охоронцiв, знаних усьому Новгороду.
Але Коснятин усмiхався так ласкаво й заслiплююче, що не вiрити йому було б
просто грiх.
Коснятин усмiхався й тодi, коли вони проходили браму, пильновану
похмурими варягами, якi пiдозрiло дивилися на озбро╨них бравих
новгородцiв, що й собi всмiхалися слiдом за сво©м веселим посадником:
Коснятин нiс свiй посмiх i до княжих палат, винiс його й звiдти,
з'являючись па ганку разом з Ярославом, i навiть понуре князеве лице мовби
освiтлювалося тим сяйвом, що оточувало посадника, i новгородцi ще бiльше
повiрили в бажання князеве не тiльки побачити ©х, а й належно
винагородити. Тiльки Жировит, во©н досвiдчений, знов вiдчув у серцi
поколювання i важко переступив з ноги на ногу, але мовчав, ждав, що буде
далi, спробував навiть видавити собi на уста посмiх, переймаючи його вiд
посадника, i Ярослав уловив, зда╨ться, його намагання прилучитися в сво©х
веселощах до Коснятина, нахилив голову, зиркнув на новгородцiв з-пiд брiв,
наставив на них свого важкого, набряклого вiд багатоденного пияцтва носа,
спитав коротко:
- Оцi?
- Вони, - радiсно мовив Коснятин.
- Взяти ©х у мечi, - так само неголосно й спокiйно сказав князь, i
кiлька варягiв, якi стояли внизу на схiдцях, гакку мiж князем i
новгородцями, вмить оголили сво© широкi двосiчнi ме-чi й ударили на
спантеличених новгородцiв, а з усiх бокiв двору повалило варягiв
сила-силенна, i закипiла кривава баня перед очима в князя i посадника.
Ярослав так само був похмурi©, а Коснятин посмiхався сяйливо й безжурно.
Може, зiтер вiн свою посмiшку тiльки тодi, як увечерi вибрався до города i
сказав там комусь про побо©ще на княжому дворi, а може, й не вiн те
сказав, а сама чутка викотилася з княжого двору, бо в лихих чуток ╨
здатнiсть видобуватися звiдусюди, i тепер уже по Новгороду лунав не той
пiднесений вигук, що над Волховом при княжiй учтi, а болiсний зойк: "Наших
побито!"
- Во©нiв славенських побив князь!
- Варяги вбили во©нiв Славни у князя!
- Жировита з товаришами вбито!
- Варяги б'ють наших!
Отак воно й перевернулося: "нашi б'ють варягiв" - "варяги б'ють наших!"
Натовпи збиралися коло княжого двору, горiли вогнища, люто бився люд у
браму, а посеред ночi проштовхалося до брами тро╨ змучених верхiвцiв,
стали мовчки добуватися наперед. Юрба, зачувши лихо, стягала верхiвцiв з
коней i була б, може, розшматувала нещасних, якби один з них не гукнув
голосом, що пересилював увесь вереск i лемент:
- Люди, вгамуйтеся! Вiстi несемо князевi! Горе велике! Князь
Володимир...
Тодi юрмище стало потроху стихати, i посланець вигукнув ще голоснiше,
так, що почули не тiльки найближчi вiд нього, а й багато хто ще:
- Великий князь Володимир преставився в Ки╨вi! Де й узявся Коснятин,
розчистив умить прохiд для посланцiв, обставив ©х з сво©ми вiрними людьми,
достукався до брами i без перешкод провiв гiнцiв до князя, а за брамою
знову заколотилося i завирувало, та вже не докучав тепер той гук
Ярославовi, не лякався вiн нi крикiв, нi вогнiв, сказав Коснятиновi:
- Скликай вранцi вiче на Софiйськiй сторонi. I прибув на вiче без
варязько© охорони, тiльки з кiлькома сво©ми отроками та стяговниками, бо
княжий прапор - це честь. Стяг собi вибрав Ярослав, достосовуючись до
батька, князя Володимира. У того - архангел Миха©л, у цього - архангелiв
було два - Миха©л i Гаврi©л; виходило, що вже оби-iва привласненi,
лишалися ще Рафа©л i Урi©л, але через невiдомiсть свою навряд чи могли б
слугувати котромусь iз князiв ,а символ русько© державностi.
Ярослав мав на поясi короткий нiж i меч до походу, зодяг-iений теж був
до походу в одiж просту й зручну, без прикрас нiче гуло й вирувало, лад
панував тiльки в самiй серединi, на узвишшi, де стояв посадник Коснятин,
стояли посадники ветiв, з довгими сивими бородами, стояли старости
кiнецькi, тисяцькi, старости ступеннi, во╨води й бояри, багатшi з люду
торгового, вiрнi люди Коснятиновi; Ярослав уклонився вiчу, пiдняв руку на
знак, що хоче говорити. Поволi гамiр ущух, князь вхопив ротом повiтря,
мовби обiймаючи всiх, простер руки, вигукнув:
- Новгородцi мо© любi, дружино моя, опора й надiя землi 'усько©! Отець
менi вмер, Великий князь Володимир! Хочу на Ки©в iти, щоб не перейшов стiл
ки©вський у руки недостойнi! I В безумностi сво©й побив учора во©нiв
новгородських, а тепер ©х i золотом не повернути! Смерть кожного мого
во©на сприиматиму як свою власну смерть! Поможiть менi! На вас дивиться
вся земля Руська!
Довго колотилося вiче пiсля князевих слiв. Важко зiбрати всi вигуки,
якi пролунали там, всi лайки, прокльони, глузи й погрози, що сипалися на
князя. Але вiн усе стерпiв, стояв не-порушно на виднотi перед усiма, i,
мабуть, ця його впокоре-нiсть, а може, люди Коснятиновi, вмiло розставленi
посадником повсюди, подiяли на вiче заспокiйливо, i з окремих незгiдливих
викрикiв стало звiльна вирiзнятися одне спiльне, тверде й несхитне:
- Пiдемо з тобою, княже!
Лунало голоснiше й голоснiше, незгоднi спершу пробували кричати й далi
сво╨, але поступово вмовкли, бо вiче мало свiй жорстокий закон, за яким
усiх незгодних бито киями, аж поки вони приставали до думки бiльшостi або
ж випускали з себе дух. I коли вже було, нарештi, досягнуто бажано© згоди,
Коснятин виступив наперед князя i гучним сво©м красивим голосом викрикнув
у iм'я всiх зiбраних:
- Пiдемо з тобою, княже, хоч завдав ти прикростi новгородцям!
- Пiдемо! - загудiло вiче.
- Але обiцяй, княже, для Новгорода найпершу правду! - викрикнув
Коснятин.
- Обiцяю! - крикнув Ярослав. .
- Поклянися! - вимагало вiд князя вiче.
- Хрест кладу святий! - вiдповiв Ярослав i перехрестився перед усiма
урочисто й замашисто.
- Потягнемо твою руку! - знов гукнув Коснятин.
- Потягнемо! - закричали звiдусюди.
Ярослав знову пiднiс руку, даючи знак, що хоче говорити.
- Йдучи до Ки╨ва, - промовив посеред тишi, - наставляю вам князем
Новгородським...
Князь замовк на хвилину, тиша стояла така, що аж у скронi ломило, всi
ждали, кого ж назове Ярослав, тiльки Коснятин, здавалося, стурбований був
найменше, не пропав йому усмiх з вродливого лиця, стояв вiн коло Ярослава,
високий i могутнiй, годi було й шукати лiпшого й виднiшого князя для цього
великого вiльного города; але все на свiтi бува╨, в останню мить князь мiг
вимовити перше-лiпше iм'я, що спало б йому на гадку, може, мав. домову з
якимсь iз сво©х молодших братiв, про долю яких ще нiхто нiчого не вiдав,
може, пришле ©м брата свого Судислава, який сидить у поблизькому Псковi;
затамувало вiддих усе вiче, стежило за князем, а той витримував
урочистiсть митi, поклав руку на яблуко меча, вперся мiцнiше ногами в
вершину вiчового пагорба, гукнув голосно й дзвiнко, помолодiлим голосом:
- Коснятина, сина Добрининого!
I Коснятин, мов пiдрубаний, упав на колiна перед князем, поцiлував
Ярославовi руку, яка тримала наголовач меча, оросив сво╨ велике вродливе
обличчя слiзьми вiрностi й розчулення, промовив у тишi, яка ще й досi
лежала над вiче:
- Клянемося тобi, Великий князю, дотримувати вiрностi у всьому!
- Клянемося! - ревнуло вiче.
Зда╨ться, нiхто й не помiтив обмовки Коснятиново© щодо "Великого
князя", не зважив на не© й князь Ярослав, бо нi в чому не змiнилося його
лице, тiльки тернув навiщось лiвою рукою вуса, так нiби змахував з них
сльози, що, непомiченi, скотилися йому по щоках, та хiба ж могли бути
непомiченими перед тисяччю очей!
Але нарiк тепер Коскятина князем i,_ за княжим звича╨м, повинен був
обiйняти й поцiлуватися з ним перед усiма, як з рiвним собi, по-братськи,
i Ярослав обiйняв Коснятина, i вони поцiлувалися, i тепер справдi
заплакали обидва вiд розчуленостi, заплакали безпричинно, як то роблять
завжди чоловiки в хвилини, яких не можуть збагнути нi жiнки, нi дiти.
Вдосвiта наступного дня вiдпливали вiд Новгорода лодь© з во©нством.
Вже на волоках приспiли навстрiч князевi новi тужнi звiстки про те, що
стiл ки©вський захопив пiдступно Святополк, що вбива╨ вiн рiдних братiв у
негiдному сво╨му устремлiннi до оди-нацтва, навчений, видно, всього лихого
в свого тестя в захiдних краях, названих так вельми слушно, бо, як то
мовиться, заходять там разом з сонцем i всяка правота, i послушания, i
любов людська. Оплакувано смерть Борисову й правлено молебнi на спомин
його душi, пливли далi, новi чутки стрiчали ©х тепер уже про смерть
Святослава в далеких Карпатах од рук Святополкових, а там i про зникнення
Глiбове, який по©хав до Ки╨ва, щоб побачити отця свого, а побачив,
виходить, тiльки смерть, знову ж таки од рук окаянного брата, необачно
колись дiафнгрiтого ©хнiм покiйним отцем.
Ще десь у далекiй Тмутараканi був старший брат Мстислав, ще сидiв вiн
там незрушно на узбiччi - видно, не дуже хотi-ося_ йому втручатися в
суперечку за ки©вський стiл, привче-ай до теплого сонця тмутараканського,
до грецьких вин i схiд-их присмакiв, не хотiв, мабуть, повертатися в
ки©вськi морози та дощi; отож Ярослав був мовби божим мечем, що мав
скарати братовбивцю Святополка, вiн iшов на Ки©в швидко й упевнено, з
дорозi прилучалися до нього всi, хто здобувався на якусь брою, вирушали
йому назустрiч з волостей боярцi, приходило i з Чернiгова, i з Дерев, i з
iнших земель руських стiльки лю-|бй славних i можних, що було б задовго
називати всiх поiменно. Якби Ярослав виступав проти рiдного батька, то,
мабуть, тикали б вiд нього ночами во©ни, яким сам платив, лякаючись кари
божо© й людсько© за дiло негiдне, але тепер усе повернувся так, що йшов
вiн на Ки©в чинити вiдплату, i за нього ста-ала вся земля, а Святополк
хтозначим i тримався, хiба що Озерною силою сво©х вишгородцiв, та ще й
печенiгами, чотири колiна яких, зда╨ться, завжди були готовi пiдтримувати
його, а колiна тi: Гiазiхопон, Гiла, Харов i Явдi╨ртнм. Так i зiйшлися в
кiнцi лiта двi сили, два брати на Днiпрi ло Любеча, але не буде тут опису
битви, сказати годиться :ш про те, що перемiг Ярослав, а Святополк утiк до
тестя ото в Польщу; во©нiв же погинуло там безлiч, та й знов на них мова,
бо хто там згаду╨ в сво╨му величаннi перемога-полеглих, про iмена яких i
душi, як сказав дi╨писець тих в, хай пам'ята╨ в сво©м милосердi бог
всемогутнiй...
1966 РIК
ВЕСНА. КИ╞В
Убий його, обдери з нього шкiру, обтикай усього пiр'ям, навчи спiвати.
П. Пiкассо
Весь свiт залитий кров'ю...
Чому якраз отут, на Днiпровському спуску, в цей, може, найщасливiший у
його життi день знову прийшло до нього те, чого не мiг забути нiколи:
батькова кров на плитах собору? Бачив, як пада╨ батько, не чув його
останнiх слiв (бо, може, й не було ©х, може, вмер вiн умить, як тiльки
куля вдарила в мозок), видiння батьково© смертi йшло за ним невiдлучно всi
роки, бо не кожному в дванадцять рокiв припада╨ стати свiдком такого
зкаху.
- Куди тепер? - спитала Тая, спитала для годиться, бо iввикла за цi два
днi без кiнця ставити йому те саме запитання, розкошуючи роллю жiнки, яка
не повинна вибирати, рку ведуть кудись, яку змушують, якiй велять, яку
приборкують.
- Менi потрiбна тверда рука, - сказала вона Борисовi, коли вони
зустрiлися вдруге пiсля то© божевiльно© нiчно© зустрiтi, - в менi
прокидаються iнодi якiсь елементи атавiзму, i я мрiю про рабство. Бодай на
один день. Бути пригнобленою. По-справжньому вiдчути чоловiчу владу. Але
де ©© знайдеш? Свiт повний безхарактерних чоловiкiв. Iнодi в дрiбницях
вони й обмежують жiнок, але не бiльше. Само життя обмежу╨ людей так або
iнакше, але щоб хтось випручувався з щоденних 'законiв буття, ставав над
усiм, таких мало. Куди пiдемо? Командуйте.
Вiн не любив командувати. Ненавидiв безхарактернiсть, плазування, але й
то© твердостi, яка спричиня╨ться до трагедiй, не приймав.
Весь свiт залитий кров'ю...
Вiйни, вiйни, вiйни. Гинуть люди, гинуть мiста, навiть камiнь
розпорошу╨ться, безслiдно зникають витвори людського генiя, що ©м судилося
безсмертя. А його батько, професор Гордiй Отава, який усе сво╨ життя
вiддав вивченню й розкриттю та╨мницi спорудження Софiйського собору,
вбитий був у тому самому гсоборi, загинув самотнiм, нiкому не вiдомим
бiйцем, нiде не записаним, не занесеним нi в якi партизанськi органiзацi©,
бо дiяв вiдкрито, смiливо, може, на©вно, та iнакше не мiг, не вмiв, Отакий
уже мав характер.
I коли малий Борис побачив, як пада╨ батько з залитим кров'ю лицем на
плити собору i середньовiчний морок оповива╨ його самотню постать,
видалося тодi хлопцевi, що валиться весь свiт: мiста, гори, кам'янi
собори, давезнi пущi падають Просто на нього, давлять йому на груди, i вiн
теж умира╨ разом з батьком, але не може вмерти так швидко й легко, як
професор Гордiй Отава, тодi пробу╨ вiдпихати вiд себе слабими руками
сво©ми мiста, гори, давезнi пущi, кам'янi собори, але камiнь важкий i
холодний, мов лихо, мов нещастя, мов сама смерть.
- То куди ж пiдемо? - знов спитала його Тая.
Звичайно ж, вiн хотiв пройти з нею по Хрещатику. I по Во-лодимирськiй.
I коло унiверситету. I коло свого дому. Заходити до нього Тая не хотiла нi
за яку цiну.
- Це однаково, що ви б пiшли до мене в номер готелю.
- Я мiг би зайти й у номер, - сказав Борис.
- Це якби ми не цiлувалися.
- Тодi перед готелем треба поставити вивiску: "Поцiлованим вхiд суворо
заборонений", - засмiявся Борис.
- Гаразд, а куди ж ми пiдемо? - не вiдставала вона.
- Як на мою думку, то ми весь час ходимо.
- Тому я й не вiдстаю вiд вас, цiкавлячись, куди ж ми йдемо?
- А нiкуди, - безжурно сказав вiн, бо хотiв будь-що побути безжурним у
цей день, який чомусь затьмарився спогадами давно пережито© трагедi©. Якби
вона поцiкавилася, про що вiн дума╨, може б, стало легше, але Тая не
питала нi про вiщо, в не© сьогоднi було тiльки одне: "Куди пiдемо?"
Десь вони обiдали. Навiть не в ресторанi, а в самопослузi, кожен брав
алюмiнi╨вий пiднос, вибирав собi якийсь там язик, салат, склянку кави.
- А зна╨те, як називався язик за князiв? - спитав Борис.
- Оцей, що ми ©мо?
- Ну, так.
- Просто не можу собi уявити.
- Лизень. Ще й досi в нас кажуть: "Щоб тебе лизень злизав".
- Ви професор, вам треба все це знати, - засмiялася Тая, i очi в не©
були щасливi й виiскрювалися ще бiльше, нiж завжди.
Потiм пiшли до кiнотеатру. Вибирали навмисне найбанальнiшi заняття.
Тинятися по вулицях, перечитуючи вивiски, розглядати вiтрини, штовхатися в
самопослузi, сидiти в затемненому залi перед мигтючим екраном, на якому
бородатi юнаки ходили туди й сюди, високо пiднiмаючи ноги, взутi в великi
грубi черевики, бо тiльки в справжнiх чоловiкiв великi ноги, якими вони
твердо стоять на землi, маленька ж нiжка в чоловiка - то вже зжiяочення,
то виродження, то занепад, i юнаки час вiд часу високо пiднiмають сво©
черевики так, щоб глядач мiг якийсь час розглядати всю пiдошву; пiдошва,
процвяхована, товста, чорна, величезна, пхалася з екрана межи очi тим, що
сидiли в залi, вона заповнювала весь екран, враження було таке, мовби
товчуться в тебе по головi. Борис сказав Та©:
- Ось вам! Ви хотiли вiдчути себе бодай на мить рабою. Колись пiдданi
падали ниць перед владиками i ставили собi на голову ногу свого
повелителя. Католики цiлують пантофлю папi. Але все це не вимагало нiяких
витрат, окрiм морального приниження. Ми пiшли далi. Щоб потопталися по нас
цi бородатi дiтки сво©ми грубими черевиками, треба придбати квиток за
сорок копiйок.
- Не намагайтеся зiпсувати менi настрiй, - засмiялася Тая, - нiчого не
вийде. Мене цiкавить сьогоднi лиш одне.
- Куди ми пiдемо, так?
- Саме так. Куди ми пiдемо?
Вiд Днiпровського спуску вiдходить убiк вузька стежка. Вона вганя╨ться
в зелену гущавину, веде мовби на саме дно яру, ад яким височi╨ Лавра, але
коли пiдеш по нiй, помiтиш, що вона полого пiдiйма╨ться на схил, потiм
непомiтно розширю╨-ься, творить невеличку галявину, посеред яко© сто©ть
кринич-а. Зда╨ться, викопав ©© дев'ятсот з чимось лiт тому перший
печерський iнок Антонiй, а може, ще й до нього була вона тут, ипадково
вiдкрита кимось, а вже ченцi тiльки створили ©й сладу, проголосивши, що
вода в криницi ма╨ цiлющi властивостi. (правдi, вже за наших часiв було
встановлено, що вода мiгить у собi срiбло, що ма╨ вона властивостi
лiкувальнi, але це не була заслуга ченцiв, нi тим бiльше ©хнього бога,
привезеного князем Володимиром iз Вiзантi©, - просто така вже багата
рпоконвiку була ки©вська земля, що й вода в нiй текла срiбна. В першi
пово╨ннi роки, в бiднi, холоднi й голоднi роки, студентам дуже припала до
смаку iсторiя з срiбною водою, криничка тодi користалася неабиякою
популярнiстю, як... мiсце для побачень. Борис Отава теж якось вмовився з
однi╨ю дiвчиною про побачення коло криницi з срiбною водою; студентка була
з iншого факультету, вивчала точнi науки, познайомилися они випадково в
якомусь науковому товариствi, де стояли в списку доповiдачiв поряд, але
дiвчина стояла першою, а ще не була готова, тому розшукувала Бориса, щоб
попросити помiняти черговiстю; вiн, ясна рiч, охоче пристав на ©©
пропозицiю. Студентка була маленька, з мальованим херувимським личком, она
була вдячна Борисовi, пiсля конференцi© пiдiйшла, щоб вказати кiлька слiв;
якось вийшло так, що вiн запропонував провести ©© додому, бо вже було
пiзно, а ©й треба було добираться на Шулявку; коли прощалися, вона
лiдстрибнула й чмокнула його в щоку, так, цiлком по-дружньому, але вiн
потiм йшов додому, прикладав долоню до то© щоки, яка чомусь мовби алала
весь час, думав, чи слiд надавати тому поцiлунковi либшого значення, чи
забути. Вiн звик до всього ставитися надто серйозно, товаришi по
факультету часто смiялися з його за це, та вже такий вiн народився, а
може, вiрнiше б сказати, таким його створило саме життя, бо хоч жодного
студента тодi не було безтурботного, не зачепленого вiйною, але в вього з
вiйною були особливi обрахунки, i спадок вiд не© отримав вiн занадто
тяжкий, щоб бути легковажним; тому пiсля довгих роздумувань i вагань Борис
вже ж дiйшов до висновку, По не ма╨ права знехтувати, може, навiть i
випадковим поцi-унком херувнмисто© покорительки точних наук, бо дiвчата
нiколи не розкидаються сво©ми поцiлунками безпричинно. Другого ж дня
знайшов свою знайому i, мнучись, червонiючи й затинаючись, спитав, чи не
згодилася б вона провести вiльний вихiдний день серед зеленi. Дiвчина,
мабуть, тiльки й ждала того, - вiдразу ж захоплено вигукнула, що мрi╨
побути бодай годину десь на зеленостях, тодi вiн, зовсiм уже безглуздо,
бовкнув, що ждатиме ©© коло лаврсько© криницi з срiбною водою, що теж було
прийнято з не меншим захопленням, i молодий Отава мав нагоду переконатися,
що й прихильникам точних наук не чуже замилування легендами. Щоправда,
точнi науки спричинилися до невеличко© незручностi для Бориса, бо вiн на
кiлька хвилин запiзнився до мiсця побачення, дiвчина ж прийшла туди
хвилина в хвилину. Але вза╨мини ©хнi ще не були в тiй стадi©, коли за
найменшу провину сиплються докори. Борис вiдбувся додатковою порцi╨ю
почервонiння за свою неакуратнiсть, дiвчинi ж це дало роль лiдера, в якiй
вона почувалася вiльно й прекрасно. Вони обiйшли криницю, дiстали з не©
води, попили, пiдождали, чи не стане дiяти чудодiйне срiбло, але срiбло,
зда╨ться, не дiяло, а може, просто вiдбулося це непомiтно; Борис охоче
промiняв би там усе срiбло свiту на якусь порцiю залiза, точнiше, сталi,
до того ж найтвердiшого сорту, бо йому будь-що потрiбна була твердiсть,
вiн знав цiлком точно, хоч i не проходили цього нi в школi, нi в
унiверситетi, що вже раз ти запросив дiвчину на побачення, та ще дiвчину,
яка тебе один раз поцiлувала, то повинен теж ©© тепер поцiлувати не
вiдкладаючи, ще до закiнчення вашого побачення, поцiлувати чи по-братськи,
чи по-дружньому, чи як там завгодно, але неодмiнно доконати цього великого
й важливого акту, а для цього потрiбна рiшучiсть, потрiбна твердiсть майже
сталева або й ще бiльша, коли йдеться про такого недосвiдченого й далекого
вiд звичайних проявiв життя Бориса Отави. Добре було дiвчинi, коли вона
цiлувала його тодi ввечерi, цiлувала стихiйно, спонтанно, не думаючи,
мабуть, пiдкоряючись якомусь митт╨вому iмпульсовi, а йому тепер належало
здiйснити поцiлунок заздалегiдь обдуманий, поцiлунок, так би мовити,
запланований, iдеологiчно пiдготовлений, i ось, поки Борис терся та
м'явся, поки вiн шукав там десь, куди боявся поглянути, руку маленько©
студентки, поки вяцiлювався, з якого боку зручнiше нахилитися над ©©
херуви-мистим личком i в яку щоку чмокнути так собi злегка, i, нарештi,
вибрав i став нахилятися, але робив те, мабуть, занадто повiльно, так
повiльно, що минуло хтозна й скiльки часу, з кущiв коло кринички з'явилася
величезна, вся в чорному бабера з сучкуватим цiпурою в руках, заклякла
спершу, побачивши парочку, потiм замахнулася цiпком i закричала басом:
- А, безбожники, безстидники, поганцi окаяннi! Знайшли собi мiсце коло
свято© води, негодники!
Дiвчина вивернулася з-пiд Борисово© руки, вiйнула перед ним свiтлим
сво©м волоссям, прудко перескочила галявку i зникла в гущавинi. Борис
хотiв ще захистити свою подругу перед баберою, але передумав, кинувся й
собi за дiвчиною, та вже необхiдний час було втрачено безповоротно,
дiвчину вiн не наздогнав, вона зникла невiдомо куди ,- очевидно, треба
було б ©© шукати, але вiн пройшовся по стежцi туди й сюди, потiм вибрався
на Днiпровський спуск i так повернувся до мiста сам....
Студентка потiм уникала його. Та вiн i радий був, що уника╨.
Тепер, через багато рокiв, згадав про криничку, намiрився повести туди
Таю. Чи хотiв, щоб i з нею повторилася така сама iсторiя, як з студенткою,
що вивчала точнi науки?
Все повторилося. Тая втекла вiд Бориса попри всi його спроби затримати
©©, вискочила на Днiпровський спуск, стала на роздорiжжi, не поправивши нi
зачiски, нi одягу, стояла, дивилася на Днiпро в ранковiй iмлi. Було вже
свiтло, повз них угору й униз пролiтали машини, машин ставало дедалi
бiльше, Борис хотiв був умовити Таю пiти звiдси, вiдiйти бодай трохи вбiк,
щоб не розглядали ©х усi тi, хто ©де в машинах, бо зранку люди особливо
цiкавi, але вона мовчки махнула рукою, вiдтручуючи його, вже не питала
тепер: "Куди пiдемо?", ховала вiд нього очi, а може, просто собi дивилася
на Днiпро, взагалi забувши про iснування Борисове, не дбаючи про те, ╨
коло не© хто-небудь чи нема╨.
Нiч була довга й коротка водночас. Зда╨ться, вiн розповiв Та© все про
батька. Уривками. Вибирав найсутт╨вiше, тобто найстрашнiше. Виходило якось
само собою. Тодi вона перепиняла його, цiлувала.
Весь свiт залитий кров'ю...
Батько вiдважно став на змагання з Шнурре, з усiма фашистами, якi були
в Ки╨вi. Нерiвна боротьба. Без жодного шансу на перемогу з боку професора
Отави. I однаково вiн не вiдступив. ╙диний спiльник, що його тодi мав, був
час. Ждати, ждати, тягти днi, тижнi, протривати, утриматися, поки
станеться те, що почалося пiд Москвою. Вiн щодня ходив до Софi©. Слiдом за
ним притупцьовували його "помiчники". Кiлька разiв ще хотiли пристосувати
щось у соборi, щоб грiтися. Професор заявив, що радше згодиться бути
розп'ятим посеред собору, анiж дозволить таке кощунство.
- За дев'ять столiть у Софi© не горiв нiякий вогонь, окрiм свiчок, -
сказав вiн штурмбанфюреровi Шнурре. - Тiльки завдяки цьому збереглися тут
фрески й моза©ки. Чому ж. вашi солдати будь-що намагаються тягти сюди якщо
не дрова для вогнища, то бодай якусь жаровню, вкрадену ними не знаю вже й
де.
- Я скажу ©м, - пообiцяв Шнурре. Мiж ними тепер встановилися вза╨мини
чисто офiцiальнi. Вiзити припинилися. На будинку з'явився напис:
"Реквiзовано для нiмецько© армi©. Вхiд заборонено. За порушення -
розстрiл-". Професора, Бориса i навiть бабу Галю щоразу затримували
охоронцi й вимагали перепустку. То були жахливi днi. Жилi© в цiлковитiй
iзоляцi©. Однаково що у в'язницi. Професор Отава помiчав, що за ним
стежать чи©сь невидимi очi навiть тодi, коли вiн уранцi йде до собору i
ввечерi поверта╨ться додому.
Зате в Софi© вiдчував себе господарем. Поставив собi - тягнути час.
Щось там вимiрював, оглядав, звелiв солдатам вибудувати риштовання в
придiлi святого Георгiя, потiм передумав, наказав розiбрати й перенести в
iншу частину собору. Солдатам .подобався неквапливий професор. Вважалося,
що вони на службi, на Схiдному фронтi, беруть участь у зимовiй кампанi©,
за яку належиться спецiальна стрiчка, встановлена самим фюрером, водночас
могли собi сидiти за цими товстими стiнами, нiчого не робити, нiчим не
рискуючи, не лякаючись навiть тих пiдпiльникiв i партизанiв, про яких так
багато мовиться в Ки╨вi. Вони теж не квапилися. Та й куди? Однаково
Радянський Союз буде знищено. Питання часу. Фюрер сказав - так воно и
буде. Цей бiльшовицький професор щось там винюху╨ пiд непроглядними
напластуваннями столiть на стiнах собору. Шука╨ шедеврiв у подарунок
доблесним воякам фюрера? Що ж, хай собi шука╨. От тiльки клятпй холод. Як
могли цi дикi руськi молитися дев'ятсот рокiв сво╨му боговi у такiй
холоднечi? Щоправда, вони закутувалися в сво© знаменитi хутра. А
солдатська шинель - це не те. Солдати витанцьовували й витупцьовували в
холодi, пробували спiвати свою "Warum die Mädchen", пробували
розважатися губними гармонiями, але мерзли навiть губи, а тут ще появлявся
штурмбанфюрер Шнурре з сво©м байдужим ╨фрейтором Оссендорфером, гримав на
солдатiв за те, що нiчого не роблять, вимовляв професоровi, встановлював
тому якiсь там останнi строки. Професор мовчки слухав, дивився на
штурмбанфюрера такими очима, що той, покрутившись-повертiвшись по собору,
зникав, а професор пiсля того вiзиту так само неквапливо ходив собi й далi
та розглядав фрески i, видно, щось собi думав, солдати з реставрацiйно©
команди вважали всi себе iнтелiгентами, але iнтелiгентами того рiвня, коли
людина визна╨ це право тiльки за собою, вiдмовляючи в належностi до
вибраних усiм iншим, отож для них цей загадковий, мовчазний чоловiк хоч i
називався професором, не був нiяким iнтелiгентом, бо жив у цьому холодному
заснiженому свiтi, а вони прибули сюди просто з ╙вропи Дев'ято© симфонi© i
якщо й спiвають "Варум дi медхен лiбен дi зольдатен", то тiльки для того,
щоб зiгрiтися, але й у цiй бадьорiй солдатськiй пiсенцi виказують вони
свою вищiсть над свiтом, який вони покликанi пiдкорити й виправити
по-сво╨му, бо навiть у Дев'яту симфонiю Вагнер внiс виправлення, здво©вши
звук сурм, що надало зовсiм несподiваного звучання музицi Бетховена.
Щоправда, був ще Шiллер:
Allen Menschen werden Brüder,
Wo den Sanfter Flügen weilt.
Але ╨ тексти для запам'ятовування, а ╨ - для забування. Братерство може
бути мiж солдатами, але не для руських! Цей народ вiд природи не володi╨
творчими здiбностями i повинен пiдкорятися наказам iнших, його буде
перетворено iiа iнертну масу селян i наймитiв, позбавлену iнтелiгенцi©,
керiвництва, нацiонального престижу. I цей професор, який з поважнiш
виглядом ходить по схожому на холодильну камеру собору, не що iнше, як
смiшний залишок минулого.
Згодом солдати вiдчули щось мовби симпатiю до цього дивакуватого,
приреченого на знищення, цього, власне, археологiчного, або радше,
геологiчного професора, який належав до епох вiддалених, пущених у
непам'ять, бо кожен день вiйни вiдкидав цю кра©ну на тисячi рокiв назад -
така це була велика, могутня, славетна вiйна. Симпатiя виникла ось з яко©
речi. Штурмбанфюрер Шнурре гримав на професора Отаву i заявив при всiх, що
коли той не приступить завтра, буквально завтра до реставрацiйних робiт,
то буде безжально i негайно знищений як саботажник i бiльшовицький агент.
Тодi професор Отава, який, мабуть, не хотiв бути знищеним, принаймнi не
так швидко б волiв умерти, сказав, що йому потрiбне освiтлення, без якого
вiн не може бодай приблизно визначити мiсця ймовiрних пошукiв того, на
чому залежить штурмбанфюреровi Шнурре; штурмбанфюрер коротко вилаявся, але
нiчого не вiдповiв професоровi, а другого дня до собору завезено було
освiтлювальну апаратуру, яку звичайно вживають при кiнозйомках. На вулицi
стояв дiзель, а в соборi ясно горiли юпiтери, собор заграв такими дивними
барвами, що реставратори отетерiли вiд цього слов'янського дива; барви
гучали, мов могутнi велетенськi дзвони, це не поступалося й Дев'ятiй
симфонi©, навiть отим здво╨ним вагнсрiвським сурмам не поступалося, а ще
коли взяти до уваги той факт, що солдати могли тепер досхочу грiтися коло
розпечених юпiтерiв, то казус радянського професора належало пiддати
переглядовi; солдати б охоче записалися в спiльники цього незбагненного
чоловiка, хоч якщо подумати, то й ©хнiй штурмбанфюрер Шнурре теж чогось
вартий, якщо в Нiмеччинi вже знав про цей собор i, видно, рвався до нього
не менше, нiж генерали до всiх отих важливих комунiкацiйних схрещень i
стратегiчних пунктiв.
А тим часом прийшла звiстка про Харкiв. Вже була весна, але ще не
вiдступалися морози i зав'юги телесувалися над Укра©ною, i ось у найбiльшу
завiю з тих дивовижних травневих снiгiв зродилися пiд Харковом радянськi
армi© i мовби навiть наволодiли цим величезним мiстом, найбiльшим пiсля
Ки╨ва на Укра©нi i на всiй окупованiй територi©. Отодi в професора Отави
з'явилася вже й зовсiм тверда надiя, що вряту╨ вiн собор, хоч сам, може, й
не вряту╨ться, тобто напевне не зможе врятуватися, але хiба ж щось там
важить його життя поряд з Софi╨ю!
Ще трохи, ще! Так здавалося Гордi╨вi Отавi, однак незабаром прийшла
трагiчна звiстка, що Харкiв знов у фашистських руках, а це ж iшла вже
весна сорок другого року, вiйна тривала довго, мало не рiк, весна була
безрадiсна, холодна, жахлива весна. Професор Отава вiдчував, що ось-ось з
ним буде докiнчено, але не вiдступався вiд свого впертого, безнадiйно
смiливого плану порятувати Софiю, далi вiв мовчазне змагання з Шнурре,
ставив i руйнував на другий день риштовання, кiлька разiв починав навiть
роботи, але припиняв, посилаючись на те, що шукають не там, де слiд, що
нiчого не виходить, що реставратори працюють не досить обережно й не так
квалiфiковано, як належало б у соборi, який залiчу╨ться до найцiннiших
мистецьких пам'ятникiв цивiлiзованого свiту. Тодi з'явився в професоровiй
квартирi Бузина. Той самий Бузина, що до вiйни. З тою самою статурою,
навiть шанобливостi в нього не поменшало до професора, а в мовi з'явилося
й геть смiшне: кожне довге слово Бузина роздiляв навпiл, вставляючи помiж
тих двох частин пробачення. Виходило таке: "Плат-даруйте!-форма",
"Натура-даруйте!-лiзм", "Популя-даруйте!-ризацiя".
- Ви звiдки? - спитав його професор Отава не те що здивовано, а просто
для годиться.
- Даруйте, але з Харкова, - сказав Бузина, вмощуючись.
- Але ж ви... евакуювалися, зда╨ться? - професоровi важко було
вимовляти це слово. Рятiвне, прекрасне тепер слово "евакуацiя". Ви©хав би
вiн - i нiчого б не було. Головне - Борис. Але ж собор, Софiя!.. ╞© не
евакую╨ш! I Ки╨ва не евакую╨ш. Заводи? Що ж, заводи щасливiшi за мiста,
навiть за окремих людей щасливiшi, бо заводи потрiбнi багатьом, а
поодинока людина може бути й нiкому не потрiбною. Мiста ж люде кидають
часто. Столицi засипанi пiском. Нiневiя, Персеполiс, Вавiлон... Але Бузина
й столицi - речi несумiснi.
- Роз-даруйте!-бомбилi! - сказав Бузина.
- А iнститутськi сейфи? - з жахом спитав Отава, бо знав, що там -
найцiннiше: старовиннi пергамени, раритети, i той шматок пергамену, що вiн
двадцять рокiв тому дiстав з засмоленого глека, - теж там, у iнститутських
сейфах.
- Роз-даруйтеi-бомбленi, - безжурно промовив Бузина.
- Тобто як? Сейфи - розбомбленi? Але ж це - неможливо!
- Даруйте, професоре, але тепер усе можливе, - потягнувся смачно
Бузина. - От i ви спiв-даруйте!-робiтнича╨те з нiмцями. Хiба це можливо?
Але факт!
- Я не спiвробiтничаю, - твердо сказав Отава. --Я не зрадник. Я...
- Не бiйтеся мене, - милостиво дозволив йому Бузина, - я чоловiк свiй.
Все знаю. I цiлком подiляю вашi погляди, В Харковi я працював у газетi
"Нова Укра©на". Друкувався пiд псев-даруйте©-донiмом. Вгадайте - яким?
Нiколи не вгада╨те! Паливода! Той самий професор Паливода. Пам'ята╨те,
його знищили, а я вос-даруйте!-кресив! Але ж платили!.. Чотириста
карбованцiв на мiсяць, а кiлограм хлiба на ринку-сто п'ятдесят. Пайок
хлiба - двiстi грам. Хiба то хлiб? Сльози! I це - на Укра©нi!
В Бузини, окрiм пробачливостi, в мовi з'явилася ще незвична для нього
енергiйнiсть. Дивовижне по╨днання: енергiйнiсть вислову з боягузливiстю
думок.
- Але ж, зда╨ться, - зневажливо мовив Отава, - ви тодi на вимогу отих
зневажуваних тепер вами "бiльшовикiв" згодилися привласнити працю
професора Паливоди, поставивши сво╨ iм'я пiд його статтею.
- Тiльки тому, що в тiй статтi були анти-даруйте!-радянськi думки.
Професор Паливода прославляв старовиннi фрески и моза©ки,
проти-даруйтеi-ставляючи епоху князiвську епосi боль-даруйтеi-шевицькiй,
яка нiчого подiбного не створила. Я ж був настро╨ний
анти-даруйтеi-радянськи вже тодi, але з певних мiркувань...
- Що ж до мене, - пiдiйшов до нього Отава, - то я з мiркувань, яких не
стану розкривати перед такого жалюгiдною душею, як ви, вигнав вас iз свого
помешкання тодi, роблю це й нинi. Геть!
Вiн показав рукою на дверi, але Бузина й не ворухнувся. Розсiвся ще
вигiднiше, посмiхався безжурно й нахабно, надув щоки, зробив "паф! паф!".
- Все вiдомо, - сказав, фамiльярно .пiдморгуючи професоровi -
Аб-даруйте!-солютно все! Вас не вилiкувала навiть вiйна, професоре Отава.
Але! - Бузина пiднiс палець. - Час роман-даруйте!-тики минув. Не романтики
й фантазiй вимага╨ тепер наш народ, а вперто© напру-даруйте!-жено© працi.
Всi не-даруй-те©-обхiднi умови для цi╨© працi створюють нам нашi нiмецькi
друзi й керiвники.
- Геть! - вигукнув Отава.
Бузина пiдвiвся. Скинув з себе прибраний блазенський наряд, сказав
твердо, без жодних словесних вихилясiв:
- Нiмцi не знають, хто ви, професоре Отава. Няньчаться з вами занадто
довго. Випадково я довiдався про ваше саботажництво в Софi©. Од такого
большевицького прислужника iншого не доводилося й ждати. Ви дума╨те, я
забув про Михайлiвський монастир? Скiльки вам заплатили тодi большевики?
Завтра я продам нiмцям це повiдомлення ще дорожче! I сам покерую роботами
в соборi!
Вiн пiшов до виходу, а Отава навiть не вигнав його далi, не i; зачиняв
за ним дверей, зробив це Борис i радо б запустив у . дебелу спину йому
чимсь важким, якби мав пiд рукою. Коли i прибiг до батька, батько плакав.
- Ти повинен зневажати мене, Борисе, - сказав вiн синовi.
- Не треба, батьку, - пригорнувся до нього син, - я тебе розумiю, не
треба...
- Нi, ти нiчого не зна╨ш. Я тiльки вдавав з себе завжди твердого й
послiдовного, а насправдi ж був безхарактерним i боягузливим створiнням.
Мо╨ життя - це суцiльна помилка, нiкому не потрiбне, згаяне марно...
- Батьку! - злякано вигукнув Борис. - Що ти ото на себе...
- Ти нiчого не зна╨ш, - знов повторив професор, - але повинен знати...
Твiй батько... Це було, коли ти ще був зовсiм малий... Оголошено тодi
конкурс на проектування нового центру Ки╨ва. Подано на конкурс кiлька
проектiв. Однi пропонували створити новий центр на Звiринцi, щоб з
Наводницького мосту вiдразу в'©здити до нових, соцiалiстичних дiльниць, а
цю частину мiста лишити як архiтектурний спогад про минувшину. Друга група
авторiв пропонувала перепланувати площу в кiнцi Хрещатика перед
фiлармонi╨ю i винести новий центр на днiпровськi береги, просто в парки.
Третi наполягали на тому, щоб поруйнувати все, що лишилося вiд
князiвських, експлуататорських епох, i на мiсцi древнiх городiв Володимира
i Ярослава створити пам'ятки ново© епохи. Починати треба було вiд
Михайлiвського монастиря, бо вiн займав вихiд на днiпровську кручу, звiдки
мав ..розпочинатися монументальний ансамбль. Спалахнула суперечка навколо
Михайлiвського монастиря, знайшлися вiдважнi й розумнi люди, якi захищали
монастир, надто ж його собор, де були безцiннi моза©ки й фрески, але сила
була не на боцi тих людей... В суперечку втягнуто й мене. Спершу я займав
позицiю помiрковану, але потiм на мене натиснули, дали менi до зрозумiння,
що йдеться не тiльки про створення нового центру Ки╨ва, а й про створення,
може, цiло© школи нових мистецтвознавцiв, серед яких, зда╨ться, бажано б
мати також iм'я Гордiя Отави. Потрiбен був мiй пiдпис пiд листом, у якому
заперечувалися доводи професора Макаренка про докончену необхiднiсть
зберегти Михайлiвський монастир. Я не пiдписав листа в категоричнiй формi,
я додав до нього, що слiд неодмiнно зняти в соборi найцiннiшi моза©ки i
фрески. Але хiба це змiнило справу? Потiм, пiдписавши, я зрозумiв, яку
тiльки помилку вчинив. Коли прийшов на лекцiю до сво©х студентiв, то не
став ©м у той день нiчого читати, сказав тiльки:
"Сьогоднi я зробив помилку в сво╨му життi, на жаль, найстрашнiшу i
невiдворотну". I не стримався - заплакав перед усiма. Так нiби чогось
вартi сльози чоловiка, який поруйнував собор! Сльози мають вартiсть лише
тодi, коли зрошують будування... Потiм я помилився вдруге, приставши на
пропозицiю Шнурре...
- Ти ряту╨ш Софiюi - вигукнув Борис.
- Я нiчого не врятую. Я нiколи не доведу, що не став зрадником, не
пiшов у полигачi до окупантiв.
- Ти робиш патрiотичну справу, - так само впевнено промовив хлопець.
- Вони знищать i собор, i мене, i тебе. Цей Бузина... Ти повинен
негайно втiкати з Ки╨ва, Борисе...
Тодi стрiляли в кожного, хто вибирався з мiста не по шосе, але Борис
зумiв почепитися на вантажну машину, яка ©хала через мiст, завезла,
щоправда, вона його не на чернiгiвську, а на харкiвську дорогу, але то вже
були дрiбницi. Два днi витратив вiн на те, щоб знайти куму баби Галi в
Лiтках, ще день пiшов на куминi розпитування й розохкування, Борис благав
тiтку, щоб вона допомогла йому, лякався, що вже нiчим не зарадить
батьковi, ввижалися йому страшнi сцени, нарештi вночi до кумино© хати
прибилося кiлька веселих чоловiкiв. Один з них, чомусь незвично блiдий,
уважно вислухав Борисову плутану розповiдь про Софiю, про батька, про
Бузину, про Шнурре, трохи подумав, сказав:
- Софiю знаю. Возив туди перед вiйною сво©х школярiв на екскурсiю. А от
з професором Отавою не знайомий. Хоч i чув. Та й вiн, мабуть, мене ж не
зна╨?
Чи жартував, чи всерйоз.
- Мабуть, не зна╨, - вирiшив бути вiдвертим Борис, бо цей чоловiк з
блiдим, знекровленим обличчям i вдумливими чорними очима викликав на
вiдвертiсть.
- Ну, дак доведеться познайомитися, - тепер уже жартiвливо пiдморгнув
чоловiк Борисовi, - ось мо© хлопцi по©дуть з тобою, а ти ©х проведеш...
Тiльки там не дуже щоб до нiмцiв, бо хлопцi в мене гарячi, жарнуть з
автомата - i капець!
"Хлопцi" були два дужi, червонощокi полiца©. I не тiльки в полiцейськiй
формi, але й з справжнiсiнькими аусвайсами, якi не викликали нiяких пiдозр
на контрольних пунктах по дорозi до Ки╨ва, бо служили хлопцi, будучи
водночас партизанами, в мiсцевiй районнiй полiцi©, що давало змогу
використовувати ©х там, де прямою силою партизани нiчого не могли вдiяти.
Благополучно пере©хали вони сво╨ю пiдводою мiст, добралися до центру
мiста, аж на ╙вбаз, там випрягли коней, пiдклали ©м сiна i спокiйно
подалися до Софi©, хоч Борис ладен був летiти туди, сповнений найлихiшими
передчуттями. На територiю Софi© вирiшили ввiйти крiзь ворота дзвiницi,
потiм "полiца©" знудьговано швендяли собi коло митрополичого дому, а
Борис, користуючись сво╨ю перепусткою, пiшов до собору. Вартовий коло
входу знав його, байдуже пропустив досередини, Борис мало не впав,
зачепившись здерев'янiлими вiд незрозумiлого страху ногами за високий
порiг, в очi йому рiзонуло свiтлом вiд юпiтерiв, спрямованих якось навкiс
до дверей, вириваючи з пiтьми стовпи, що пiдтримували хори, а вище -
фрески, на якi Борис не став дивитися, не помiтив навiть ©хнiх барв, вся
його увага скупчилася на невеличкiй групцi людей посеред собору: дво╨ в
цивiльному, дво╨ в вiйськовiй формi, ще далi були солдати-реставратори,
але вони вiдтиснутi були в боки, мов глядачi цi╨© жахливо© драми, що
вiдбувалася перед ©хнiми очима i перед очима в Бориса, бо один з них, що в
цивiльному, був його батько, професор Гордiй Отава, а другий - Бузина, i
професор душив Бузину за горло, а той безпорадно випручувався з мiцних
Отавиних стискiв, дво╨ ж в унiформi - штурмбанфю-рер Шнурре i його
ординарець, а також, зда╨ться, асистент Оссендорфер, - теж готувалися до
участi в тому, що вiдбувалося коло них. Шнурре весь подався до професора i
Бузини, а Оссендорфер з чорним величезним парабелумом в руцi стрибав
довкола, щось визираючи. Це все помiтив Борис в одну мить, але здалося
йому, що трива╨ те вiчнiсть, а потiм загримiв голос Шнурре, вiдлунився пiд
високими склепiннями, покотився по всьому собору:
- Стрiляйте ж, до всiх дияволiв!
I Оссендорфер приклав свого пiстолета мало не впритул до голови
професора Отави - i гримнуло, i побачив Борис увесь свiт у червонiй кровi,
весь свiт залитий кров'ю, смикнувся був до батька, який упав на плити, але
потiм його виштовхнуло назовнi, вiн пiдбiг до сво©х хлопцiв, махнув ©м
крiзь плач рукою, кудись бiг, бачив, як сiда╨ в машину, на шоферське
мiсце, Оссендорфер, як спокiйно виходять з собору штурмбанфюрер Шнурре i
Бузина,закричав несамовито:
- Ось вони, ось!
Хлопцi побiгли просто на штурмбанфюрера, той ще нiчого не мiг збагнути,
нiчого не зрозумiв i вартовий коло дверей собору, тiльки Бузина, видно,
вiдчув лихе, бо спробував сховатися за Шнурре, але обидва партизани
вистрелили водночас, око в обох було точне, Шнурре впав перший, коло нього
звалився Бузина. Оссендорфер тим часом встиг запустити двигун i гайнув
навтьоки. Ще раз вистрелили хлопцi - один у вартового, другий - навздогiн
машинi, але Оссендорфер все-таки втiк, тепер треба було втiкати i ©м.
Борис повiв ©х у глибину софiйського двору до господарчих будiвель, там
вiн знав, де можна перелiзти стiну i опинитися в тихiй вуличцi. Вони
втiкали спокiйно, видобулися з району собору ще до того, як там зчинилася
тривога, але професора Отави з ними не було. Зостався вiн у Софi© навiки.
Весь свiт залитий кров'ю...
- Ти можеш вимагати вiд людей дуже багато й суворо, - сказала Борисовi
Тая, - В тебе ╨ на це право. Страждання завжди дають людинi права. Не
розумiю тiльки, чому ж ти тодi... у виставочному залi... чому ти
заперечу╨ш за художником право вибирати в життi страждання для сво©х
творiв...
- Бо життя не склада╨ться всуцiль iз страждань, - сказав Борис.
- Але скiльки болю, терпiння... Хто ж це помiтить, як не художник?.. А
якщо вiн покаже - тодi народиться протест. Мистецтво - це вiчний
протест...
- Не можна вiдокремлювати мистецтво вiд людей. Iнодi не варто писати
картину чи роман або ставити фiльм лише для того, щоб показати, що кудись
там вчасно, скажiмо, не завезли будiвельних матерiалiв. По-мо╨му, лiпше
подзвонити по телефону й добитися, щоб тi матерiали було завезено. Я
такого мистецтва не визнаю. Його вигадали журналiсти або я там знаю хто...
Вона зненацька образилася на цi його слова.
- Зда╨ться, нам бiльше нi про вiщо говорити. Страусяча хвороба. Сховати
голову i вважати, що вже нема╨ нi небезпек, нi загроз. Так час вiд часу в
нашiй пресi здiйма╨ться лемент з приводу того, що хтось написав про те чи
про ее "не так", що художник зобразив "не так", як треба, не з того боку,
не головне, не повнiстю тощо. При цьому абсолютно замовчу╨ться iснування
зображеного явища: чи було воно насправдi, чи нi? Як ото в Горького: чи
був хлопчик? Це обходять якось сором'язливою мовчанкою. Зате галасують: "А
в нас ще ╨ й те, й те, автор же не помiтив!" Отже, говориться не про
створене, а про те, що хотiлося б комусь бачити створеним. А чи не лiпше,
замiсть отого галасу, подбати про усунення всього прикрого, всього, що да╨
матерiал для критичного художницького ока? Адже замовчане зло не зника╨
само по собi, не переста╨ бути злом, зате зло назване втрача╨ вiдразу
половину сво╨© сили. Як ви можете цього не розумiти?
- До чого тут я? - Борис знизав плечима. - Менi зовсiм не хотiлося
дискусiй... отут...
- Ах, отут? Гаразд! - вона швидко пiшла вiд нього, вибралася на стежку,
не поправила навiть зачiски, розкапризована й ображена, мов мала дитина.
Борис дивився ©й услiд, поки й зникла мiж гiллям.
- Таю, - покликав.
Не вiдгукнулася. Тодi вiн пiшов за нею, майже гнався, та однаково не
наздогнав. Побачив уже на Днiпровському спуску, коло завороту на мiст
метро. Ранок був тiльки для найщасливiших людей, i все, зда╨ться,
складалося для найбiльшого щастя Бориса Отави, але закiнчувалося чомусь,
як завжди, в нього в усьому невдачею. Вiн пiдiйшов до Та©, став коло не©,
помовчав трохи, спитав:
- Я тебе образив?
- Нi, нi, - швидко заперечила вона.
- Але якась причина все ж була, - наполягав вiн.
- Жодно© причини. Просто... - вона урвала. Незгода в питаннi про
мистецтво? Але про це можна сперечатися без кiнця. Рафаель вважав нездарою
Мiкеланджело. Лев Толстой не визнавав Шекспiра. Писарев перекреслював
Пушкiна. Попри всi суперечки й думки, справжн╨ мистецтво живе вiчно. Але
люди... Ось вiн носить у собi страшну iсторiю про життя й смерть свого
батька. Мовчить про себе. Тiльки про батька. Весь свiт для : нього залитий
кров'ю. Якщо його власне життя й не вдалося : досi, то цьому ╨ високi
причини. А що вона? Чи ма╨ що розпо вiсти Борисовi? Банальна iсторiя
розманiжено© жiнки, якщо це викласти словами. Нiхто не стане спiвчувати.
Надто ж вiн, з I його невтiшним горем, яке носить у серцi. А вона? Мов та
балерина у вальсi Равеля. Мiстичнi страждання, яких нiхто не розумi╨.
"Суждены нам благие порывы". Молоденькою студент-кою вона закохалася в
свого майбутнього чоловiка, який проводив у ©хньому iнститутi якiсь там
збори. Виступав на них, картинно вiдкидав волосся, артистично вигравав
голосом. З мiнiстерства, чи що. Згодом дiзналася: теж учився колись в
iнстатутi, подавав надi©, але художником не став, пiшов по лiнi©
керiвництва мистецтвом, як то кажуть, змiшався з тими лiкарями та
iнженерами, що з студентiв вискакують у чиновники. Та на це не зважила,
якось заiмпонувала ©й його поважнiсть, захопилася його картиннiстю чисто
зовнiшньою; як виявилося а-вгодом, вiн був на десяток рокiв старший за
не©, мав перед тим дружину, але щось там розкле©лося, i на це вона не
зважила, вони побралися i спершу мовби були навiть щасливi, життя летiло
повз не© з шаленою швидкiстю, вона спробувала щось там ухопити,
сподiвалася, що чоловiк ©й стане в помiч, але вiн зайнятий був сво©м, у
нього була досить банальна захопленiсть, притаманна багатьом чоловiкам
двадцятого столiт-тя: вiн любив збори, засiдання, нiчого бiльше не знав, i
не вмiв, i не уявляв, що хтось там може ламати голову над тим, як провести
пензлем по полотнi лiнiю чи мазок, бо хiба ж вiд цього змiниться свiт, а
от вiд засiдання, вiд правильно поставленого й вирiшеного питання - то вже
iнша рiч. Входив у старiсть, повинен був помудрiшати, зда╨ться, але й далi
любив засiдання i, якщо ©х не було, сам брався органiзовувати, завдяки
чому завжди десь бiгав, метушився, сидiв у накурених до сивого чаду
кiмнатах i приходив додому з чужим димом у кишенях, у волоссi, в кожнiй
складцi одягу, в щонайменшому рубцевi. Чужии дим набридав ©й ще бiльше,
нiж пристрасть чоловiкова до засiдань. Але збагнула це згодом. Спершу
намагалася щось ухопити в летючостi часу, потiм стала рватися вiд чоловiка
цiлком неусвiдомлено, стихiйно й уперто, а вiн не мав нi часу, нi
характеру, щоб ©© коло себе утримати. Та, зрештою, вона й верталася до
нього знову, як рiчка верта╨ться в старе русло, пометавшись по руслах
нових, та так i не знайшовши жодного лiпшого й зручнiшого. Розпачливо,
по-жiночому, плакала, нiкому не показуючи тих слiз. Ах, як хотiла б вона,
щоб надяг ©й хтось залiзний обруч послуху, вирвав ©© з непевностi, змусив
до чогось! Жiнка, якiй хочеться рабства! Ненормальнiсть! Але дедалi бiльше
переконувалася, що нiкому нема╨ до не© дiла, то й кожного сво© тривоги,
сво© болi, сво© клопоти, кожного життя заганя╨ в якесь коло необхiдностей
i обов'язкiв, з яких годi випручатися, а якщо хто й спромiгся б це
зробити, то не для не©, а для чогось вищого, надзвичайного.
В один з таких сво©х нападiв ностальгi© за справжнiм чоловiком, що мiг
би повести ©© по життю, примусити щось зробити цiкаве й корисне, зустрiла
цiлком випадково в санаторi© Бориса Отаву.
Ненавидiла санаторнi зустрiчi й знайомства. Навколо не© завжди товклося
безлiч чоловiкiв, яких вона чимось приваблювала, сама не знала чим. Всiх
вона ненавидiла. Якщо й вибирала коли-небудь когось, то вибирала зовсiм
несподiвано й неочiкувано для них. Бо нiхто з них не вмiв побачити те, що
вiдкривалося ©й. Вiдкрилося i в Отавi. Не сказала з ним жодного слова, а
вже розумiла, що чоловiк то - незвичайний. Мiг бути однаково ким:
космонавтом, академiком, чабаном iз Херсонщини, лiсорубом з Вологди,
миловаром i перукарем. Це не грало нiяко© ролi. Але вiн утiк. Ганебно й
смiшно втiк вiд не©. Вона теж спробувала втiкати вiд нього. Не кинулася
слiдом за ним, не по©хала до Ки╨ва чи хоч будь-куди на Укра©ну. Навiть до
Москви не стала повертатися. Написала чоловiковi коротку листiвку i
подалася "через усю карту", аж на Курiльськi острови. Перед тим була вже
кiлька разiв у Сибiру, на Камчатцi, верхи про©хала Монгольськi степи, з
альпiнiстами штурмувала Ешбу - однаково не помагало. Тепер пливла на
Шикотан. Острiв посеред розтелесованого протягом цiлого року океану. Жодне
судно не може пристати до берега. Тодi роблять плашкоут. Що це таке?
Звичайний дерев'яний плiт, який спускають з судна, потiм навантажують на
нього те, що треба переправити на берег, i кiлька божевiльних таких, як
вона, пускаються на волю хвиль, i ©х несе до скель i трахка╨ об камiння, а
вже там як поведеться - хто вцiлi╨, а хто й... Однак ©й пощастило, хвиля
була не дуже велика, обiйшлися без плашкоута, суденце вистрибувало коло
причалу, щоправда, трапа поставити не вдалося, вивантажували все, в тому
числi й людей, з допомогою лебiдок, вона теж вiдбула цю подорож у ящиковi,
зачепленому лебiдкою, враження було досить нещоденне, однак для мистецтва
не являло собою, зда╨ться, цiнностi. Картини не напишеш. Та й розповiсти
кому-небудь... Навряд чи справить враження... Але там ©й вiдкрилася
нарештi одна рiч. Вона зрозумiла, що ©й заважало весь час, вiд чого вона
втiкала. Втiкала вiд благополуччя. Не створена була для цього. Не любила
влаштованостi, спокою, затишку. Знову ж таки сказати про це неможливо.
Буде надто пишно й неправдиво.
- Зна╨те що? - нарештi порушила мовчання Тая i глянула на Отаву сво©ми
рiзнобарвними лиховiсними очима. - Менi чомусь здалося, що ви, попри всю
трагiчнiсть, яку посiп╨ в собi... не :;наю, як точнiше висловитися...
- Кажiть прямо, - пiдбадьорив ©© Борис, не догадуючись, про що вона
поведе мову.
- При всьому тому ви, - вона знов замовкла, пiдшукуючи належнi слова, -
все ж таки ви не з тих людей, якi б могли вiдмовитися вiд якогось свого...
ну, я б сказала, благополуччя заради...
- Благополуччя? - здивувався Отава. - Яке ж благополуччя?
- Ну, скажiмо... ваш Ки©в, ваша робота, ваше професорство, ваша Софiя,
в яку ви мене так i не повели чомусь, а чому саме - я тепер лиш
здогадалася: вам боляче туди йти з жiнкою, що, може, трохи сподобалася
вам, як чоловiковi, але не як професоровi Отавi, синовi професора Гордiя
Отави...
- Якась нiсенiтниця, - пробурмотiв Борис. - Таю, ви несправедливi щодо
мене.
- Слухайте, слухайте, майте вiдваги бодай стiльки, щоб вислухати, що
вам скаже жiнка... От ми з вами сто©мо тут без свiдкiв, нiхто нiчого не
зна╨ про нашi з вами стосунки, не про це мова... Отже, ви можете говорити
прямо й щиро. Скажiть: ви могли б кинути все це заради... ну, в даному
випадку - заради мене? При умовi, звичайно, що я саме та жiнка, яка вам
може I подобатись, яку ви шукали все жнття, i, нарештi, знайшли. Хай ', це
була б не я, хай iнша жiнка. Але чи могли б ви?
- Чи мiг би?
- Так, так, i не думайте довго, вiдповiдайте вiдразу, бо тiльки
вiдповiдь без вагань можна вважати щирою, йдеться про людськi вза╨мини,
тут не торгуються, не розраховують з холодним серцем. Кажiть: так чи нi?
- Мабуть, нi, - сказав твердо Борис, - бо це просто безглуздо.
- Правильно. Я так i знала. Мотивування не потрiбнi. Не треба
посилатися на ваш обов'язок перед пам'яттю батька, перед наукою, перед
рiдним мiстом. Все це правильно. Я тiльки хотiла знати.
- Але ж це нагаду╨ дослiд, який проводять на собаках абощо, - образився
Борис.
- Треба знати, з ким ведешся. Ви думали, чим менi сподобалися? Що
професор? Начхати! Фресками? Сама намалюю всi вашi фрески...
- Вони нiсгювторнi, - нагадав, ще бiльше ображаючись уже й за свiй
собор, Отава.
- А я - повторна? Ще буде колись така? Чи, може, була вже? Нiколи й
нiде! Людина з'явля╨ться однi© раз i щеза╨, i це найнеповторнiше й
найпрекраснiше з усього, що може бути. Але ви ще не дослухали до кiнця. Ви
сподобалися менi ще там, коло моря, - вона оглянула його з голови до нiг,
мовби пересвiдчувалася, - ви сподобалися менi тiльки тому, що у вас...
довг© м'язи...
- Що-що? Якi м'язи?
- Ну, ╨ люди з короткими м'язами, ╨ з довгими... Волокна м'язiв...
Власне, це анатомiя... Але в мене сво╨рiдний забобон: вiрю тiльки тiш, у
кого м'язи - довгi.
- Слухайте, - вiн не знаходив слiв од несподiванки, - це... це ж
расизм! Та нi, просто якийсь iдiотизм... М'язи... Але ж я не борець, не
боксер, навiть не молотобо╨ць! Голову ви в мене помiтили чи нi?
- Тiльки згодом. Голова якраз вам заважа╨.
- Щоб я пожертвував усiм заради вас, любительки... цих довгих м'язових
волокон? В такому випадку я теж вiдплачу вам тим самим... Ворогувати - так
ворогувати до кiнця.
- Я не збиралася з вами ворогувати.
- Я теж. I те, що вам скажу, не буде таким прямим i гострим, як ваше...
Просто, коли хочете, розповiм вам одну невеличку новелку.
- Ви ще й пишете новели?
- Нi, це Андре Моруа. У пас ©© не перекладали.
- Навiть так? Ви такий милий? Хочете зробити для мене несподiванку?
- Та нi. Просто розповiсти хочу. Досить прозора мораль. Але гарно
написано.
- Що ж, коли гарно...
- Мовиться там про паризького юнака, який пiвстолiття тому затримався
перед вiтриною торговця картинами при вулицi Сент Оноре. Юнак був студент,
бiдний i так далi. На виставцi побачив картину Моне "Собор у Шартрi". Моне
тодi ще не був популярний, але студент мав вигострене око i природне
почуття краси. Зачарований картиною, вiн наважився увiйти до склепу й
запитати про цiну. "Мiй боже, - вигукнув гендляр, - картина в мене висить
аж он вiдколи. Можу поступитися нею за якихось двi тисячi франкiв". У
студента не було двох тисяч франкiв, але вiн мав досить заможних родичiв у
провiнцi©, його дядько прямо сказав перед вiд'©здом до Парижа, щоб, коли
буде сутужно, звертався до нього без вагань. Отож студент попросив
гендляра протягом тижня нiкому не продавати картину, а сам написав до
дядька.
Студент мав у Парижi коханку. Чоловiк у не© був старий, i вона
нудьгувала. Була дурна, як гуска, вульгарна, але гарна. Бува╨ й таке.
Увечерi того дня, як студент зацiкавився картиною "Собою у Шартрi", вона
сказала: "Завтра до мене при©здить з Тулона приятелька, з якою разом були
в пансiонi. Чоловiк мiй зайнятий, не ма╨ часу нас супроводжувати.
Розраховую на тебе".
Приятелька при©хала не сама; привезла ще свою приятельку. I ото три днi
студент змушений був водити по Парижу аж трьох жiнок, платити в кафе, у
театрi, оплачувати фiакри, давати чайовi. Фiнанси його не витримали такого
напруження, довелося позичити в колеги. Коли прийшов лист вiд дядька з
провiнцi©, студент вiдiтхнув. Сплатив негайно борг, а на решту купив
подарунок коханцi. А "Собор у Шартрi" придбав якийсь колекцiонер i згодом
у заповiтi вiдписав його Лувровi.
Студент, який з часом став вiдомим письменником, тепер уже старий
чоловiк. Але серце у нього так само молоде i так само пришвидшу╨ биття,
коли зустрiча╨ться гарний пейзаж або гарна жiнка. Виходячи з дому, часто
спiтка╨ стару жiнку, яка мешка╨ навпроти. То його давня коханка. Обличчя
©© потопа╨ в жировi, очi, колись такi чудовi, тепер лежать на двох торбах
з одвисло© шкiри, над верхньою губою стирчить сивий мох. Дама насилу
пересува╨ться на роздутих жиляками ногах.
Зустрiчаючи ©©, великий письменник вклоня╨ться i йде далi. Нiколи не
зупиня╨ться. Зна╨, що це просто стара жiнка, сповнена отрутою i алiстю.
Думка, що кохав ©© колись, тепер йому прикра.
Часто заходить вiн до Лувру, до залу, де висить "Собор в Шартрi" Моне.
Довго дивиться на картину й зiтха╨.
- Якi ми обо╨ дурнi! - засмiялася Тая. - Ти можеш мене поцiлувати отут,
перед оцими божевiльними машинами, над вашим спокiйним Днiпром, серед...
Вiн не дав ©й договорити, вони стояли й цiлувалися, машини сигналили
©м, порушуючи постанову мiськради про заборону звукових сигналiв.
- Ти не сказав менi, що любиш мене, - нагадала вона згодом.
- А ти?
- В цьому, звичайно, нема╨ нiяко© логiки, але я б заради тебе нiчого не
кинула й нiчим не пожертвувала, хоча... позавчора я прогнала геть усiх
отих дурнiв, якi при©хали за мною аж iз Москви... Але й без тебе, мабуть,
не зумiю тепер... Це знов же таки, мабуть, кажуть усi жiнки, поцiлувавшись
з чоловiком, але...
- Хочеш, я скажу те саме? Не боячись банальностi.
- Не треба, тобi не личать слова звичайнi... Але як ми з тобою щойно
гризлися! Хочеш - розповiм тобi казочку, почуту мною в тайзi? Про звiрiв.
- Як гризуться? Не треба. Давай хоч трохи продовжимо цю хвилину миру,
який встановився мiж нами. Якби мiг, я б зупинив бодай на коротку мить
час. Так, як зупиняються стрiлки на великих електричних годинниках перед
тим, як зробити черговий перескок.
- Щастя мiж двома скаканнями годинниково© стрiлки? - Тая засмiялася.
- Але потiм стрiлка все-таки перескаку╨, гнана невблаганним плином
часу, а ми намага╨мося вже коли й не наздогнати чи випередити ©©, то бодай
не вiдстати. Наприклад, я через два днi ©ду до Захiдно© Нiмеччини.
- Куди? - Тая вирiшила, що вiн жарту╨. - А чому б не в Патагонiю?
- Справдi, до Захiдно© Нiмеччини, - Борис був цiлком серйозний. - Вже
все готово, всi документи оформленi, маю квиток на лiтак Ки©в - Вiдень.
Звiдти - по©здом.
-_ Туристська по©здка? Але це ж не обов'язково. - Вона ще сподiвалася
знайти якийсь порятунок. Втратити його вдруге означало, може, втратити
назавжди. Абсолютне безглуздя.
- Нi, не турист. Справа мого життя. Iду на мiсяць, а може, й бiльше. В
щорiчнику одного захiднонiмецького унiверситету з'явилася публiкацiя про
Софiю. Автор публiкацi© професор Оссендорфер посила╨ться на нiкому не
вiдомi документи, якi, мовляв, ╨ в розпорядженнi... Коротше: уривок
пергаменно© харатi©, знайдений колись мо©м батьком i пiд час вiйни
вiдправлений ним в iнститутському сейфi в тил. Але Бузина сам не до©хав i
не довiз сейфiв. Продав чи подарував фашистам - однаково. Професор
Оссендорфер - очевидно, той самий ╨фрейтор Оссендор-фер, який убив мого
батька. Ось така iсторiя. Вiйна трива╨ далi!.. I знов Софiя. Знов батько.
Знов я... Дивуюся, що вони так довго мовчали. Чи то ждали, поки мине
двадцять рокiв з дня закiнчення вiйни, щоб, посилаючись на встановлений
ними самими закон, проголосити невинними вбивцiв i сво©м власним усе
вкрадене й награбоване. Логiка вбивцi i грабiжникiв. Чи то хотiв цей
Оссендорфер достосувати свою публiкацiю до яко©сь кругло© дати, що вiн, до
речi, й робить, заявляючи, нiби Софiю Ярослав вибудував у тисяча
шiстнадцятому роцi, бо ж у лiтописах ╨ свiдчення, що вже в наступному,
тисяча сiмнадцятому, роцi пiд час нападу на Ки©в печенiгiв Софiя згорiла.
А раз згорiла - виходить, уже перед тим стояла. А поставити ©© Ярослав мiг
тiльки мiж тисяча п'ятнадцятим i кiнцем шiстнадцятого, коли вiн змагався
за владу з Святополком i сiв у Ки╨вi на престол. Раз так, то Софi© -
дев'ятсот п'ятдесят рокiв. Дуже проста логiка. Оссендорфер обходить
мовчанкою припущення вчених, що першу Софiю - дерев'яну - поставила,
певно, Ольга десь у 957 роцi для збереження хреста животворного дерева,
яким благословив княгиню константинопольський патрiарх. В тисяча
сiмнадцятому роцi дерев'яна Софiя згорiла. Це наштовхнуло Ярослава на
думку збудувати кам'яний собор, бо лагодження нiчого, власне, не давало.
Якщо навiть припустити, що Ярослав справдi мiж шiстнадцятим i сiмнадцятим
роками поставив дерев'яний собор, а згодом на його мiсцi спорудив
кам'яний, то вчений не може ототожнювати цi двi споруди. Але, видно, тому
пану професору йдеться лиш про те, щоб нас випередити, бо в шiстдесят
сьомому роцi ми вiдзнача╨мо дев'ятсот тридцять рокiв з дня закiнчення
будiвництва Софi©, ну то нате вам - дев'ятсот п'ятдесят рокiв, якi
вiдкриваю для вас я, професор Оссендорфер!
- Ти чита╨ш менi лекцiю? - поцiкавилася Тая.
- Пробач! Захопився.
-. Поцiлуй мене при всiх оцих машинах.
- Може, ми по©демо вже до мiста?
- Пiдемо. Тiльки пiшки! Але що ти робитимеш з тим професором?
- Я повинен з ним зустрiтися. Переконатися, що то вiн. Це вiйськовий
злочинець, а не професор! I грабiжник. Я повинен встановити, чи вiн ма╨
той пергамен. I вiдiбрати в нього!
- Не думай, що це буде так просто.
- Це справа державна. Менi помагатиме посольство, втрутиться уряд. Я не
ви©ду звiдти, поки не доб'юся свого! Досить умене батька! Якби я тодi
встиг на день ранiше, навiть на кiлька годин - батько був би врятований.
Вона дивилася на нього сумно, з болем у химерних сво©х очах. Стрiлка на
великому годиннику часу перескочила, ©х роздiляв мертвий 'простiр мiж
двома перескоками долi. Як вiн по©де вiд не©? Як розлучаться? Чи не
подума╨ вiн про не©: ось жiнка, що пiд прикриттям розмов про мистецтво i
громадянськi чесноти шука╨ собi сексуальних утiх? Перед цим ©й здалося, що
Борис подумав про не© щось подiбне. Це було б страшно!
РIК 1026
ЛIТО. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Якоже бо се некто землю разоретъ, другый же несеетъ.
Лiтопис Нестора
Не вибира╨ш собi людей, з якими повинен жити. I нiчого не вибира╨ш. Все
да╨ться тобi так чи iнакше, i нiколи тебе не питають, а коли й питають, то
не слухають вiдповiдi, ведеться так завжди. I ось вiн попав мiж людей, що
в сво©й роботi, здавалося б, мали змогу вибирати кшталти, барви, попав мiж
творцiв, украшателiв, художникiв; та виявилося, що й вони закутi в залiзнi
ригори канонiв i послуху, ними теж керу╨ та незрима i всемогутня сила, яка
визнача╨ життя кожного смертного на землi, а якщо й не на всiй землi, то
вже в цiй державi холодного Христа й безжальних iмператорiв - напевне.
Третину життя свого провiв Сивоок серед тих, кого дав йому в бажанi чи
небажанi (не питано його про згоду чи незгоду) товаришi Агапiт, викупивши
в iмператора Константина, насправдi ж здавалося - жив тут завжди. Було ще
далеке, невиразне, напiвспогад, напiвзабуте: темний задощений шлях i
маленький хлопчик увесь у сльозах посеред шляху. Та чи й було? Може,
приснилося? Як дiд Родим, Величка, Ситник, Какора, Ягода, Звенислава, знов
Какора i знов. Враження було таке, що завжди жив у цiй землi, чужiй i
ворожiй до нього, лякався, що так i згайну╨ життя на вислухування
небувалих iмен i назвиськ, нечуваних глупств людських, а то й божих.
Агапiт добирав собi людей, щоб зовнiшнiстю були вони так само незвичнi,
як вiн сам: все щось велике, мохнатоморде, з ведмежими лапами, любив силу,
не маючи ©©; як то потiм виявилося, в сво©й душi прагнув надолужити
нестаток внутрiшньо© твердостi бодай твердiстю тiлесною, ©х так i звано -
Звiринець Агапiтiв. Були серед них, окрiм роме©в, агарянн, болгари, було
два грузини i слов'янин iз Зети, був посланець з Германi© вiд ╨пископа
Гiльсгеймського, що вiдкривав у себе школу моза©к i дорогого художнього
литва. Життя ©хн╨ минало в тяжкiй роботi по спорудженню храмiв i
монастирiв. Але не можна замкнути людське життя в обмежене коло
одноманiтностi, часто вони проривалися хто куди мiг: однi - в дикi
розваги, другi - в i╨ратичнi молитви, вiрячи в спасiння душi, третi - в
книжнiсть, четвертим мало ще було того, що вони навчалися в Агапiта,
прагнули перевершити свого вчителя в безнастанному доскона-леннi свого
вмiння. Сивооковi припав до вподоби Гi╨рон, грек iз Кикладiв, велетенський
громоголосий чолов'яга, який годинами мiг з пам'ятi вичитувати писанi
колись (а чи виспiванi) Дивнi вiршi про подорожi Одiссея-Уллiса; лилася
мова чиста й звучна, зовсiм не схожа на ту мiшанину з слiв грецьких,
латинських, агарянських, вiрменських, слов'янських, яка побутувала серед
роме©в пiд пишною назвою "грецько©", гойдлйвий р'йтм вiршiв нагадував
похитування корабля на морських хвилях, корабель той нiс Уллiса далi й
далi до нових i нових пригод, пригоди й подвиги низалися в безконечнi
сув'язi. Все було прекрасне в цiй великiй поемi мандрiв, але мандрiвнiй
душi Сивоока найбiльше подобалася, найбiльш чарувала його сцена зустрiчi
Навсика© i Одiссея на березi моря. Дво╨ голих, вiльних од всiх умовностей
свiту, вiд убрань i вiдзнак, на березi моря. Нещасний розбиток, ледь
живий, i пишна, мов Арте-мiда, феацька принцеса, донька Алкiноя. Вона ся╨,
мов фарос, i ©© простягненi руки йдуть крiзь iмлу, мов променi маякiв.
Може, Пероновi теж до вподоби були саме цi вiршi з поеми, i вiн охоче
приставав на просьбу Сивоокозу i читав ©х десь уi;очi, в короткi години
©хнього спочинку, може, й сам летiв думкою на свiй острiв, обхлюпаний
пурпуровим морем Гомера, i бачив на березi дiвчину, яка простяга╨ йому
назустрiч тонкi нiжнi руки, але вiршi кiнчалися, видiння щезало, Гi╨рон ка
кiлька днiв ставав похмурим i роздратованим, i якщо йому докучав Сивоок
або ще хтось з товаришiв, то висипав ©м на голову цiлi короби жахiв з книг
про пригоди Александра. Про див'©х чоловiцiв, 24 лiктiв заввишки, i тихих
та мудрих "яблу-ко©дцiв". Про волосатикiв, що мали тiло мовби людське, а
обличчя левове, i про хлопцiв, якi нахиляли собi дерева, ламали ©х на
зброю, жбурляли на ворога. А тих хлопiв оточували звiрi, схожi па псiв,
тiльки в двадцять лiктiв заввишки i триокi, i блохи там стрибали
завбiльшки з жаб, i звiрi були в кра©нах, куди йшов Александр, о шести
ногах, триокi й п'ятиокi, були там i люди безголовi, косматi, рибо©дцi.
Було там дерево дивне, яке росло до шосто© години, а потiм ховалося назад
у землю; чорне камiння, до якого хто доторкнеться, сам ста╨ каменем; риби
i змi©, що не смажилися на вогнi, а виповзали з нього, мов з води.
Звiдти починалося царство пiтьми. Щоб знайти дорогу на-вад, Александр
звелiв узяти з собою самих кобил, а лошат залишити позаду. В пiтьмi
наткнулися на потiк, що сяяв, мов блискавиця. Александр захотiв ©сти,
наказав поваровi приготувати що-небудь, повар почистив солоно© риби, помив
©© в потоцi, але риба зненацька ожила i попливла вiд повара. Повар випив
води, став невмирущий, сам того не вiдаючи, але не сказав про чудо сво╨му
владицi. Той, розгнiвавшись, звелiв убити повара, але це нiкому не
вдалося, тодi Александр наказав опустити його в озеро з млиновим каменем
на ши©, i повар став морським демоном.
Запалало свiтло, але без сонця й мiсяця. Двi птицi з людськими
обличчями з'явилися перед Александром i сказали йому вертатися, бо то вже
була земля божа.
З тих темних див вимальовувалося Сивооковi те, що пережив насправдi:
велетенськi тури, дику силу яких ще нiкому не вдалося приручити, замерзлий
Дунай, чорний вiд мiльйонiв па-цюччя, яке перемандрову╨ з одно© землi до
iншо©, табуни вовкiв, що обсiдають купецькi валки або, знахабнiлi до краю,
никають навiть коло велелюдних торговищ, темнi хмаровиння ненажерливих
пруг, незримiсть безжального голоду, страшнi громовицi, безмежнi повенi.
Але в книгах нiколи не писалося про те, що було насправдi. Вiн знав
журавлiв i лебедiв, знав ластiвку, яка приносила на сво©х гострих крилах
весну в його землю, а тепер читав або ж слухав розповiдi Гi╨рона про птицю
Фенiкс, самотню, як сонце, сонячну птицю, що живе п'ятсот лiт, а потiм
заглиблю╨ться в древа лiванськi, наповню╨ крила сво© ароматом, летить у
город Iлiополь, возлетить на приготовлене для не© i╨реями города тре-бище
i, спалахнувши, згора╨. Вранцi чиститель требища обряще в попелi черв'яка,
який на третiй день возлетить птицею в прообразi Спаса. Фенiкс ма╨ крила
кольору сапфiра, смарагда й iнших коштовних каменiв i вiнець на головi.
А ще був та╨мничий единорог, був солодкозвучний птах - Сирiн, схожий на
тих сирен, що чарували супутникiв Одiссея, були дракони вогнедишачi i
василiски - гади з людськими головами, а то грифони - видом лев з крилами
й головою орла, грифони колись стерегли золото Азi©; скiфське плем'я
арiмаспiв вступило з грифами в боротьбу за золото й коштовнi каменi, то
були безстращнi варвари - може, саме тому роме© давали одяг з зображенням
грифiв начальникам варварських дружин.
З досвiтку до темнощiв вергали вони, тесали камiнь, варили рiзнобарвну
смальту, гнулися на риштованнях до окостенiння в ши© i в хребтi,
викладаючи моза©ки або виписуючи фрески; чим далi, тим бiльше кожен з них
умiв, переймав од Агапiта вищi й вищi та╨мницi украшательства священних
будiвель, але водночас дедалi вiдчутнiшим ставало ©хн╨ приниження як
людей, вони мовби самознищувалися в сво╨му мистецтвi, з кожною новою
барвою, яку клали на стiни, з кожним вiзерунком, з кожним новим вигином
абсиди, вигаданим кимось iз них, нiби вiдлiтала вiд нього частка його
життя, його ╨ства, загублена серед земного могуття недоступних iмператорiв
i серед чудес, ворожих людинi. Як було сказано в пророка: "Оце ж годi вам
надiю покладати на чоловiка, що в його тiльки хiба духу, що в нiздрях, бо
й що вiн значить?"
I самий Константинополь наповнений був чудесами, перед якими буденне
життя людське вважалося нiчим. У монастирi Спаса зберiгалася чаша з бiлого
каменю, в якiй буцiмто Iсус перетворив воду на вино. Щовiвторка носили по
городу iкону Богородицi, написану нiби самим ╨вангелiстом Лукою. Можна
було побачити сокиру, якою Ной збудував свiй ковчег. В монастирi Продром
лежало волосся Богородицi. А ще стояла там Софiя - нерукотворний храм,
найбiльший i найпрекраснiший у свiтi, творiння, може, й не людських рук, а
божественних, бо iмператор Юстiнiан, при якому споруджено святиню,
похований у саркофаговi з зеленого мармуру i╨ропiльського, за життя
визнаний був не тiльки iмператором i першосвящеником, а самим богом, а
його жона Феодора, куртизанка з цирку, донька приборкувача звiрiв,
вирiзала сто тисяч павлнкiан, якi шанували Добро, але не визнавали бога.
- Хай пам'ята╨ кожен з вас, мохнатомордих i обдертих, - гримiв до них
Агапiт, - хай затямить назавжди, що все видиме i все, чим живете, - то лиш
блiде вiдбиття справжнього, високого, неприступного, а ваше вмiння повинно
стати лиш засобом для нагадування про божий свiт, про божественну драму
господа нашого Iсуса Христа i замешкуючих небо несмертельних святителiв.
Харчувалися вони хлiбом, оливою, ще давав ©м Агапiт червоне виноградне
вино, яке поступово вбива╨ мужську плоть. Але в кожному з них зiбралося
стiльки дико© сили, що не дiяло нi червоне вино, нi тяжка праця; часто
вибухало це в них непогамовною люттю, вони зчiпалися мiж собою, i то
добре, коли все кiнчалися самою сваркою й не доходило до справжньо©
биятики, а бувало, й били один одного довго й тяжко, зганяли свою злiсть,
свою неволю, сво© нещастя. Потiм мирилися, знов ставали поряд на високих
риштованнях, дерли голови догори, задихалися вiд спеки або ж коцюбли вiд
холоду, коли у високий монастир упливали взимку хмари й оповивали ©х
сво©ми пасмами.
Агапiт нiколи не квапив ©х. Сам повiльний i ма╨статичний у жестах, мов
постатi святих, яких учив зображувати, любив це й у сво©х пiдлеглих.
Мiщило досконало завчив усi вимоги Ага-пiтовi, смакував уповiльненiстю в
роботi, мовби тим самим мiг продовжити сво╨ життя. А Сивоок накидався на
роботу зшале-нiло, йому щоразу хотiлося викласти все, що вмi╨, на що
здатен, з його запалу смiялися всi; Мiщило докiрливо хитав головою, а
потiм перший же доповiдав Агапiту, як недостойно вiвся його товариш i як
постраждала вiд цього справа, бо через його нестримнiсть порушено канон
про зображення верхнiх жiночих шат, у яких не повинно бути жодно© складки,
бо складки утворюються тiльки поясами, якi, це вiдомо всiм, притаманнi
одяговi нижньому, лише перепоясанi патрицiанки мають ©х у парадному стро©,
але носять через плече, а не па талi©, щоб не вводити глядачiв у спокусу
сатанинську.
На диво занудливий був цей Мiщило, i Сивоок нiяк не мiг збагнути, чому
наслано на нього такого ╨диноземця, якою силою. Зате Агапiт кохався в
Мiщиловi.
- Ге, - муркотiв до Сивоока, який зовсiм не почувався винним i недбало
сидiв перед сво©м зверхником, слухав i не слухав того, - в нашiм дiлi
потрiбнi отакi собi неквапливi, розважливi люди, якi б могли подумати собi
поволi i провести рукою так, щоб не помилитися. Ти дума╨ш, ти зробив оту
моза©ку? Поспiшав, рвався, а куди й чого? Однаково б нiчого не втяв, аби
задовго до тебе не визрiло це в мо©й головi й душi, а ще перед тим - у
душах багатьох достойних людей, яких уже нема╨ й на свiтi. Думали вони про
цю мусiю, виношували по камiнчику кожну барву, кожен вигин. А тво╨ дiло -
зробити. Нести традицiю. В цьому - тривалiсть i вiчнiсть держави i ©©
люду. Хто дотриму╨ться традицi©, може сподiватися, що його теж колись
цiнуватимуть. А коли плю╨ш сам - плюнуть i на тебе. Тiльки варвари живуть
без ладу й порядку, а в богочти-мих роме©в усе встановлено точно: i в
життi, i в службi божiй, i в дiяннях царствених iмператорiв. Що ╨
мистецтво? В ньому точно встановлено засоби зображення й композицi© так
само, як, скажiмо, наперед розписано порядок одягання i переодягання
iмператорiв i ©хнiх наближених, а також священикiв. А що може бути
головнiшого для простого чоловiка, анiж лицезрiти свого свiтського чи
духовного повелителя в одязi, який вiдразу засвiдчу╨, хто перед тобою?
Iмператор Константин Баг-рянородний у тридцять сьомiй головi сво╨© першо©
"Книги церемонiй" пода╨, якi облачения надягають царi на свята i виходи
урочистi. Хто ще не зна╨, повинен затямити твердо й несхитно, як усе, що
стосу╨ться вашого вмiльства. Це велика наука. Бо й що таке життя? Це
переодягання, вмiння дiбрати для певного випадку властивi шати.
I так само, як кожен зна╨, коли, i з якого приводу, i якi шати
надягають вельможнi, мистецтво наше в кожному випадку може користуватися
тiльки наперед визначеними i твердо встановленими канонами, i той, хто ©х
засво©ть, i нестиме в собi, i зможе передати через себе i сво╨ вмiння, той
нам потрiбен. А всi iншi - вiдступники. Вiдступникiв же слiд виганяти, як
нечестивих, з храму.
- Можеш проганяти мене хоч сьогоднi, - похмуро сказав Сивоок.
- Нi, нi, чоловiчеi - смiявся вдоволено Агапiт.
Сивоок пускав усi тi повчання повз вуха. Земля роме©в? Нiколи не забуде
болгарських сво©х братiв, тяжкий перехiд через македонськi гiрськi шляхи,
Амастрiанський форум i болiснi вигуки: "Майчице моя! Оче мi iзгорях!"
Земля роме©в? В цiй землi, сухiй i черствiй, усiх богiв спровадили з
неба й поселили в храмах, самi безугавно возносячись молитвами до неба, а
його боги жили в деревах, у водах, у землi, а до. неба нiхто нiколи й у
гадцi не мав добиратися, бо воно було таке високе, що не зiйдеш на нього
навiть по райдузi.
Земля роме©в? Жорстокiсть, пiдступнiсть, лицемiрство на кожнiм кроцi. З
одного боку закостенiлi канони. Жодно© стопи вiд них. Всi святi в
однакових шатах i в положеннях. Хоч куди б по©хав вiзантi╨ць, зустрiнеться
вiн iз звичними для ока подобизнами, i серце його мало сповнюватися пихою.
Сво©, найманi й купленi митцi малювали апостолiв, iмператорiв, войовничих
iмператорських жон i кобил, i цiлi мальованi фаланги Вiзантi© вирушали на
здобуття свiту, щоб засвiдчити лад i непорушну ╨днiсть, яка, мовляв,
панувала в цiй державi. А з другого боку - невтихаючi суперечки про те, як
вiрити, як спасти душу свою, про благочестя i нечестя, i про те, як
складати персти, скiльки разiв казати "алiлуя", скiльки проскур вживати
при вiдправi, скiльки кiнцiв повинно мати зображення хреста, як писати
iм'я Iсуса, якi повиннi бути архi╨рейськi клобуки i жезли, як дзвонити в
церквах, чи не почверти-ти святу трiйцю, видiливши четвертий престол для
Спасителя; ярi анафеми один одному, лайки на торжищах i в корчемнипях -
нiкчемнiсть i метушнява, похвальба сво©ми порядками, сво©м першородством,
давнiстю сво╨© держави. Однаково, що дiд хвалився б перед юнаком: "Я
народився перший". А той мав би сказати: "Я проживу зате довше. Ти
вмира╨ш, а я тiльки вбираюся в силу та мiць".
Хоч Агапiт вважався мовби вiльний у сво©х вчинках i виборi роботи,
насправдi все залежало вiд патрiарха, вiд сакелларiя, церква виступала i
©хнiм працедавцем, i ©хнiм годувальником, i ©хнiм суддею. Церква тримала в
руках усi канони, вона не поступалася нi в чому, вона вимагала послуху й
покори не тiльки в молитвах, але й у прикрашаннi храмiв, художники для не©
мали стати найпершими рабами, покликаними оспiвати могуття богове,
прославити його i його апостолiв у барвах i будiвлях.
Так велося здавна. Ще з ╙гипту пiшло: жрець - i фараон I раб -
художник. I в стародавнiх грекiв, мабуть, так само. I в римлян,
спадко╨мцями яких вважали тепер себе роме©. Святиня вимагала пишноти.
Мистецтво стало слугувати пишнотi. Подавляло людину, замiсть возвеличувати
©© дух, пiдтримувати в нiй силу й веселощi, як це робило споконвiку.
Русичi не знали такого мистецтва. Рiзьблена ложка, гаптована сорочка,
ковшик, прикрашений квiтами, випаленими жигалом, посуд з спокiйним
вiзерунком, миска з зображенням рибини або птаха, червоний щит (може, й
назвали ©х греки руськими за тi щити, бо ж по-грецьки червоний - русiй),
кольчуга з блискiтками. А потiм прийшов суворий, безплотний, народжений
без зачаття i вже тому незбагненний i чужий бог, з аскетизмом, схимою,
жорстокiстю - i нема веснянок, нема клечання, нема сонцевороту.
Дванадцять i дванадцять, а то ще й бiльше - ось сума лiт Сивоокових,
впродовж яких мав стикатися вiн з цим новим богом, пiд хрещатим знаком
якого давно, в темну понуру нiч, убито було дiда Родима.
Дванадцять рокiв вiддано Агапiтовi. Забуваються дрiбнi щоденнi випадки,
життя протiка╨, мов вода крiзь пiсок, утриму╨ться в людинi тiльки знання
та вмiння, входить у не© непомiтно, так нiби завжди було в нiй, надто ж
умiння, бо нiхто не зможе навчити тебе розрiзняти й вибирати барви i
класти ╞х так, щоб здригнулося найпохмурiше серце, якщо сам ти не вмiв
цього мало не вiд дня народження, якщо не подарували тобi цього високого
дару твоя рiдна земля, першi тво© навчителi, серед яких зростав i
пiднiмався на ноги.
Вiн охоче приймав те, що пасувало до його непокiрливостi, й опирався
чимдуж, несамовито всьому, що вважав ворожим. А що ж ворожiшого для себе
мiг знайти поза християнськими богами пiсля заподiяного йому зла?
Його намагалися переконати, що тiльки християнство дало людинi високу
духовнiсть, а без всесильно© його дi© в серцi людському, в якому
проростають лиш тернi© грiхiв, не можуть появитися любов, радiсть, мир,
довготерпiння, благiсть, милосердя, вiра, кроткiсть, воздержання. Чи не
брехня! Його предки мали всього цього задосить. А прийшов новий бог - i
почалося на його землi: чвари, переслiдування, зникла радiсть, веселi,
добрi, розумнi люди поступалися мiсцем таким пройдисвiтам, як Какора,
запанувало отаке слиняве й паскудне, як оцей Мiщило.
Сивооковi тикали в очi його дикiстю, дикiстю й варварством його землi.
Пиховитi роме©, хоч i розносили християнство по всiх усюдах, справжнiми
християнами вважали тiльки себе, решту називали "кропленi", натякаючи на
обряд хрещення з кропилом i свяченою водою.
Одного разу вiн хотiв намалювати апостола Павла без меча. Вже
докiнчував фреску на свiй смак, бо нiяк не мiг прийняти безглуздого звичаю
давати Павловi до рук зброю. Во©н-язичник Савл iз Тарса, навернутий у
християнство, прибрав iм'я Павла i став апостолом-провiдником ╨дностi
християнства i важливостi милосердя. Канон вимагав зображувати Павла
неодмiнно з мечем. Дивне милосердя з мечем! Зрештою, коли подумати, то яке
Сивооковi дiло до всiх цих дурних канонiв, але йому набридло слухняне
повторення, вiн завжди пробував щось змiнити, цього разу вирiшив обiйтися
без меча.
Але саме нагодилися Агапiт i сiнкелл у лiловiй хламидi, з коштовною
панагi╨ю на грудях i високим посохом чорного дерева з срiбним чеканним
наголiв'ям.
-- Чому святий Павло без меча? - закричав сiнкелл, i шия йому пiд
дбайливо розчесаною чорною бородою налилася темною кров'ю.
- А тому, що я так захотiв, - вiдповiв з сво©х риштовань Сивоок i
вдивлявся в зледащеного сiнкелла з такою ненавистю, що той аж вiдступив
трохи.
- Це рус, - примирливо сказав Агапiт, - вiн трохи дикий, однак...
- Мовчати! - звелiв йому сiнкелл i тепер уже смiливiше ступнув знову до
риштовань, на яких височiв грiзний Сивоок. - А ти! Що ти? Смердючий русi
Поганин! Земля твоя - страмо-та суцiльна! Як смi╨ш?
Сивоок вiдповiв сiнкеллу словами одного з семи мудрецiв Еллади, скiфа
Анахарсiса:
- Якщо моя батькiвщина страмота для мене, то ти, у всякому випадку,
страмота для сво╨© землi!
Останнi слова Сивоок уже викричав щосили i зшалiло полетiв униз iз
риштовань просто на голову сiнкеллу i був би, може, й убив того пещеного
патрiаршого прислужника, якби Агапiт,
I добре знаючи Сивоокову вдачу, не вiдтягнув вчасно чиновника i з
поклонами й перепросинами не вивiв з храму. Потiм вiн повернувся й реготав
разом з усiма з вихватки Сивооково©, ляпав Сивоока по плечу, зазирав йому
в очi, а той вiдвертався, сопiв розлючено й ненависно, ненавидiв усе на
свi-К тi, зневажав i ненавидiв Агапiта за його пiдлабузницьку натуру, за
властивiсть легко визнавати свою нижчiсть перед кожним, хто бодай натяком
давав знати про свою вельможнiсть або просто силу. Гидко було дивитися, як
гнеться дебела шия i як._ зготовля╨ться до плазу могутня статура, мiцна,
мов мур. Давно б утiк собi Сивоок у широкi свiти вiд цього чоловiка, але
мав той i сво© чари, якi вабили до нього. Мав слово, яке об'╨днувало всiх,
в хвилини душевно© розчуленостi не називав iх антропосами, а ласкаво
казав: "Друзi мо©". А ще вмiв покорити ©х сво╨ю обдарованiстю. Коли сипав
у клекотючу масу розтоп-;:леного скла якийсь там порошок з широкого свого
рукава i виходила потiм смальта неземно© барви! А чи коли одним порухом
сво╨© дебело© десницi виводив таку заокруглено-досконалу лiнiю, що не
вiдшука╨ш ©© й у тiлi найбiльшо© красунi. Але не мiг збагнути Сивоок, як
можна горiти талановитiстю ,в очах i на обличчi й водночас бути лицемiром,
готовим пiдморятися незаперечно всiм догмам, всiм повелiнням, всiм змiнам
i вiри, аби лиш йому дали змогу жити, а отже - творити. Бо, мовляв,
хитрощi - теж сила вiща. А що вiн витворить iз дувшею пристосування,
блазня можновладних, скомороха для чу-|жих настро©в? Ще не мiг простити
Сивоок Агапiтовi його жорстокого самолюбства. Може, художник i повинен
бути само-iлюбом, щоб утвердитися в сво╨му талантi, але утверджуватися ;аа
рахунок iнших, топтати iнших - аби лиш возвеличитися самому? Або: як можна
сполучати в собi легендарну просто леда-|чiсть i вогонь обдаровання,
барложитися цiлими днями в постелi, мати сонну мармизу, заснядiлi очi i
зберiгати в глибинах I'душi такий вогонь натхнення, якого не знайдеш нi в
кого? Чудасiя!
Агапiт нагадував ситу й самовдоволену Вiзантiю, де благо-©дать божа
зiйшла з небес i блука╨ помiж людьми, i вже хто ©© впiйма╨, то триматиме
мiцно, попри всi спроби вiдiбрати для iнших. На Агапiта благодать упала в
його здiбностях, i вiн цупко тримався за дане йому вищою силою так само,
як трималася ромейська держава за всi сво© привiле© й права, встанов-;ленi
нею самою.
Заняття художнiми ремеслами регульовано надзвичайно суворо. У "Книзi
╨парха" тiльки майстрам золотих справ, скажiмо, присвячувалося дванадцять
параграфiв. Не мiг ти стати моза©чистом чи золотковцем тiльки тому, що
володiв умiнням: це Ще слiд було довести. Тiльки член золотницького ╨снафа
допускався до ремесла, а щоб вступити до ╨снафа, вимагалася запорука
п'ятi© вiдомих ╨снафлi©в. Умiлець мiг працювати тiльки в ергастерi©, нi в
якому разi - вдома. Вживати мав тiльки благороднi метали, на яких стояло
службове тавро. На випадок порушення цього правила винного бичували i
карали на один фунт золота. Якщо ж хтось наважувався вживати благородного
металу з стороннiми домiшками, то iiому вiдгинано руку. Окрiм предметiв
для власного споживання, художник мав право купувати тiльки необхiдне йому
для роботи, але не для перепродажу. Окрiм того, не мав права набувати
матерiалiв для роботи вiд жiнок, а також, пiд загрозою негайно©
конфiскацi© всього майна, будь-чого з церковно© власностi.
Закони були жорстокi й несхитнi, як i церковнi канони, що повелiвали
малювати одних святих у хiтонах, iнших - у стихарях, третiх - у
скарамангiях i лорах, i для кожного була своя барва, i своя постава, i все
це було наперед задане, навiки закостенiле, хизувалося сво╨ю незмiннiстю,
сво╨ю несхожiстю ва те, що було, i, може, на те, що десь буде, хоч
ромейське мистецтво й не допускало можливостi, щоб десь щось з'явилося,
окрiм нього, бо ж вони - вершина всього сущого, вони просвiтили всiх
варварiв: усi були дикi, а роме© принесли ©м Христа, i його вчення, i його
храми, i його закони.
Отак воно, мабуть, i ведеться в iсторi©. Всi були дикi, а хтось
приходив i просвiщав ©х. I тi племена Мало© Азi©, що будували кораблi,
визначили хiд небесних свiтил, вiдкрили заблуканицi були дикi, а прийшли
ассiрiйцi, i ©х просвiтили.
I тi, хто населяв ╙гипет, були дикi, а фараони ©х просвiтили й
примусили будувати для себе камiннi гробницi.
I етруски були дикi, а римляни ©х просвiтили, укравши в них i жон, i
мистецтво, i городи.
Чи то не велика брехня iсторi©? Може, пiд тиском примiтивних
головорiзiв згинули безцiннi скарби людського духу, а нащадкам лишилася
тiльки хвала й слава, якою оточили себе завойовники; що ж було колись, так
нiхто й не зна╨, хто були тi люди, що пиляли над Нiлом твердий камiнь
Мокатама, тягали його через рiку i складали в рукотворнi гори-пiрамiди?
Може, то ©хнiй вiдчай, i ©хн╨ горе, i ©хня пам'ять на землi - отi
пiрамiди? Може, то знак наступним поколiнням, якi повиннi вiдчитати все,
сховане в строгих лiнiях поставлених на краю пустинi мовчазних кам'яних
гробниць?
Нiхто не зна╨. Так через тисячу рокiв говоритимуть i про його землю.
Зберуть цiлi сховища з грецьких книг, напишуть ще тисячi сво©х книг, так
наче вiд кiлькостi книг залежить кiлькiсть правд. Правд завжди буде мало i
для ©хнього затямлення й висвiтлення треба дуже мало книг i писань. Може,
десь винi останнiй на його землi мудрець, такий як дiд Родим, збирав
дбайливо скарб берестяних грамот i збиткiв, списаних старовинним письмом
русiв, де перша лiтера була П - поле, правда, путь, а може, перша лiтера
була Ж - життя, жито - i мала кшталт предивного елiпса, як зернина, як
сонце, як мiсяць, як дитяче личко або жiноче око? Але все буде понищено й
попалено на догоду новому богу, як спалено перед очима в Сивоока Радогость
з його небаченим храмом, з провiщалкою Звенисла-вою, з Ягодою, людьми, якi
не покорилися. I тепер плодяться там молитви, псалми, апокрифи. А що
додалося? Сонце так само сходить i заходить, i трапа росте, i листя
шелестить, i звiр спiшить до водопою, i мати году╨ дитя...
Але люди обростатимуть невпинно новими речами, новими предметами,
нав'язаними ©м чужою волею, встановленими кимось угорi невiдомо навiщо,
люди задихатимуться вiд тих предметiв, самi перетворяться па предмети
бездушнi й скам'янiлi, як тi жiнки Содома i Гоморри - на солянi стовпи.
Речi знищать колись людину. Поки ©х мало - людина ©х любить, прикраша╨,
вони слугують людинi й не заважають, а, навпаки, помагають жити. Потiм ©х
ста╨ надмiрно багато. Робити речi не ста╨ часу. Прикрашати - й поготiв.
Мистецтво зника╨. Воно вiдходить на узбiччя, в глибини минулого, а з ним
вiдходить i час, i людина лиша╨ться самотня на березi океану вiчностi, i
гори непотрiбних, безглуздих речей громадяться навколо не©.
Такою видавалася Сивооковi Вiзантiя пiсля чарiвно© простоти лiсових
озер i зелених пiль з соковитим житом i спiвом птаха в небесних безвiстях
над рiдною землею.
Волю могло дати саме тiльки мистецтво, але й тут заковували його в
залiзнi регули обмежень.
- Головне, - казав йому Агапiт, - це загнуздати в догмати вiри твою
дику варварську душу. Бог ловить тебе на барву, а ти повинен навчитися
вловлювати в барвi бога. Уникай у мистецтвi всього, що в життi не ╨
прекрасне, бо тодi природу можеш представити зогидженою, а ти повинен
прославляти досконалiсть божого творiння. Лапка ж не може бути
досконалiстю, отож уникай всього, що поза хвалою Всевишньому. Дано людинi
землю i небо, дерева i квiти, води i трави, чотири пори року - i кожна
прекрасна, дано рiзну погоду-i кожна прекрасна.
- Ага, - вiдповiдав йому Спвоок, - а коли iiа холодну погоду я
роздягнений?
- Про тебе не йдеться. Не тобi слугу╨ високе вмiння, а богам. Бо й що
ти ╨? Нiкчемнiсть! Пам'ятай, завжди було й буде так: люди роблять, а слава
- боговi.
Питати Агапiта, чому вiн забирав собi не лише славу, а ще й грошi за
©хню роботу, не хотiлося. Той знайде вiдповiдь.
Прикличе до свого палацика на Влахернах, посадовить на цiлий день перед
гарно переписаною i.оздобленою Бiблi╨ю, примусить читати апостольськi
послання або знов же цей остогидлий псалтир. А що з цього? Знатимеш ти чи
нi, чи ╙на мала пуп i чи мiг заговорити змiй-спокусник, i що слово "олива"
повторю╨ться в Святому письмi двiстi разiв, - вiд цього ще не станеш
добрим художником. I справ земних не полагодиш читанням цi╨© велико©,
гарно складено© та водночас i неймовiрно заплутано© священно© книги. На
небi - висхлi, благоснi святi великомученики, а на землi - клубовиська
дияволiв, вiдьомський шабаш зрад, отру╨нь, убивств,.пiдлоти. Як це все
Сполучити? I чи можна це по╨днати?
- О темний антропосе, - казав Агапiт, - пам'ятай, що двiстi лiт тому
Нiкейський собор постановив: мистецтво належить художниковi, але
композицiя - святим отцям. А що ╨ композицiя? Композицiя - це метод,
завдяки якому елементи предметiв i елементи простору складаються в
творимому в одне цiле. Виразнiсть переда╨ться через постатi, постатi
розкладаються на члени, члени - на поверхнi, що сполучаються, мов гранi
дiаманта, однак без притаманного йому природного холоду. Тому в роботi
важить тiльки проведення пензлем по дошцi або стiнi. Воно може бути погане
або гарне.
Це Сивоок затямив ще з дпя сво╨© появи у Агапiта. Коли подавав камiнь
на спорудженнi монастиря. Коли стругав дошки для iкон. Коли рiзав кiтних
овець, навчаючись по виду визначати, яке ягня носить в сво©й утробi. Бо
коли ще тiльки заро' док, то шкiра його занадто нiжна, щоб з не© вийшов
пергамен. Переношене ягня да╨ пергамен занадто цупкий, i книга з нього не
годиться для продажу людям знатним, а простий люд, як вiдомо, книг не
купу╨, бо неспроможен. А писання iкон? Це не те, що башлувати ненароджених
ягнят для пергамену. Вистругати дошку з пегпиючого кипарисового дерева або
з свiтло©, тако© мило© серцю Сивоока липи - то був тiльки початок. Далi та
дошка обходила кiлькох умiльцiв, кожен з яких досконало володiв сво╨ю
частиною роботи, i Сивоок з часом теж пройшов усi ти роботи, повторюючи
шлях виструганих ним у свiй час дощок.
Поверхня дошки левкасилася, тобто покривалася бiлилом, а вже на
залевкаш╨ну поверхню наносився малюнок майбутньо© iкони. Так робилося й з
фресками, тiльки контури майбутньо© фрески прокреслювалися чим-небудь
гострим по свiжiй штукатурцi (Сивоок згодом писав без прорисi, одних
дивуючи, а других дратуючи легкiстю сво╨© руки). Малюнок робив "знаменщик"
пензлем або припорохом i закрiпляв графйою. Тло найчастiше було золоте,
але золото не наносилося просто на грунт, а спершу покривали грунт
полiментом. Полiмент готували з тонко натерто© червоно© фарби, висушено© й
розведено© на протухлому я╨чному бiлковi з оцтом. Полiмент надавав
позолотi рвоностi, а щоб золото мало справжнiй блиск, його ще подiвали
собачим зубом або агатом.
Тiльки пiсля цi╨© пiдготовки iконописець-доличник красками, введеними
на я╨чному жовтку з квасом, писав одяг, палати, дерева, трави. Пiсля
доличника брався личник, який писав облiччя i оголенi частини тiла. Це
вимагало найбiльшого вмiння. увала точна послiдовнiсть роботи личинка.
Передовсiм була санкир - тобто накладання пiдмальовок Iшаною краскою з
вохри, умбри й сажi. Далi художник робив рiис сажею, намiчаючи контур, а
бiлилами наносив "движки" я означення рис обличчя. Пiсля цього починалося
вохрiння рьома плав'ями, тобто розведеною до прозоростi краскою тричi ряд
наводили малюнок, досягаючи дивно© нiжностi, особливо внутрiшнього
свiтiння красок. Перша плав наводилася свiтлою санкир'ю. Нею поправлялися
випуклi мiсця на обличчi: тec, вилицi. Другою наводився рум'янець. Третьою
"пiдбивали", тобто об'╨днували попереднi плави. Пiсля цього йшла Iплавка"
- тон, що об'╨днував усi попереднi тони так, що вони вонизували один
одного.
Поки ти засвоював усю цю складнiсть прийомiв, невпинно посконалюючись у
сво╨му вмiннi, Агапiт привчав тебе до думи, що мистецтво - звичайне
ремесло, яке робиться щоденними родськими користями й потребами.
Цi "Як же так? - думав Сивоок. - Адже це iсну╨ поза всiм! Нiчого
з'явля╨ться раптом цiлий свiт. Хiба тут досить простого Проведения
пензлем? Вкладати треба цiле сво╨ серце, все сво╨ життя, та ще й додавати
дещо поза тим - ось справжн╨ мистецтво!"
Однак розумiв, що про таке нiкому не скажеш, тут можна пiдчувати
самому, а хто не вiдчува╨, того не перекона╨ш нiяким у╨слiв'ям, тiльки
накличеш на себе глузування. Гi╨рон у великiй та╨мницi розповiдав
Сивооковi про iснуван-IНя ╨нохiв - темних книг, у яких заховано багато
мудростi, неприступно© нi ромеям, нi агарянам, нiкому в свiтi. Книги тi
знищувано жорстоко й послiдовно вже тисячу рокiв, але однаково знищити ©х
усi не вда╨ться, бо вони живуть у людях, книги можуть бути знищенi лише
разом з усiма людьми, а це - неможливо. В тих книгах ╨ й про художникiв.
Не так, як у Арiстотеля. Арiстотель просто перелiчував складники
художницького вмiння, як то робить ©хнiй Агапiт. Темнi книги пов'язують
дiяльнiсть художника з iснуванням само© матерi©. Матерiя виника╨ внаслiдок
випромiнюваного богом свiтла на його найвiддаленiшiй межi. Вона сама ╨ не
що iнше, як те згасле свiтло. 3аймаючи найнижчу область свiту, що зветься
Асiа, вона явля╨ собою, як згасле свiтло, область пiтьми. Отже, свiтло е
добро, га матерiя - це принцип i сфера зла. В мороцi живуть усi злi духи i
©хнi владики. Отож роль художника - затримати свiтло в матерi©, бодай
залишки свiтла. Художник вище бога i законiв природи: вiн створю╨ повий
свiт вже пiсля сотворiння його богом!
Докучав ©м нездоровий пiвденний вiтер. Розносив над усiм городом сморiд
нечистот, якi звалювалися на вузьких бокових вуличках i в глухих закутках
попiд мурами, запах морсько© гнилi з Пропонтиди, ледь чутнi аромати
далеких пiвденних кра©н: квiти, прянощi, засмаглi пружнотiлi жiнки,
неземнi плоди. I всi поступово шалiли вiд того вiтру, голоси ставали
роздратованi, рухи рiзкi, все валилося з рук, переплутувалися краски, не
туди ставилися кубики смальти, i доводилось розруйновувати щойно
викладений цiматок мусi©; хтось лаявся, хюсь зачiплювався до бiйки, не
було iншо© ради, як покинути роботу: i вони кидали ©© i розбрiдалися по
Константинополю: однi просто швендяли по Месi, другi йшли до повiй на
спадисту вуличку коло форуму Тавра, третi напивалися в корчемницях,
четвертi штовхалися на торговищах або слухали мандрiвних музикантiв,
ув'язувалися в бiйки i суперечки.
Ось мальовничий голодранець, що прибув, видно, з пустинi, оточений
розвеселеною, жадiбною до розваг юрбою, викрику╨ в спiтнiлi байдужi
обличчя щось сво╨, потiм перебира╨ кiлька невiдомих Сивооку мов, поки
доходить до ромейсько©, до спаскуджено© грецько© мови, яка нада╨ться,
мабуть, тiльки до нудних прославлянь бога, бо тому однаково, вiн не
вслуха╨ться в слова, його вдовольня╨ сама гнусавiсть молитов та поклони,
але цей обiдранець щось там кричить про першу лiтеру свого письма, про ель
Алеф, або ж альфу по-грецьки:
- Ель Алеф - початок усiх початкiв, змi©ста перша лiтера арабського
алфавiту, слiд змi© на просонценому пiску, тiнь, кинута на землю гiлкою
квiтнучого дерева, вказiвка сонячного годинника, знак життя й смертi,
лiнiя, що з'╨дну╨ схiд i захiд i з'╨дну╨ пiвнiч та пiвдень, мiра всiх мiр,
одиниця й безмежнiсть, минуле, нинiшн╨ й майбутн╨ в одному начерку. Ель
Алеф!
Сивоок мiг би розповiсти цим дурням про всi лiтери сво╨© мови. I першою
мiг би ставити будь-яку: чи Дитину, чи Жито, чи Поле, чи Траву. Вiн
проштовху╨ться в середину натовпу, гримить до голодранця з голодним
блиском пустинi в гострому поглядi:
- Тодi послухай про руське А. Про людину, яка сто©ть на двох ногах
отак, як стою перед тобою я. Мiцно сто©ть, розставивши ноги, творячи
трикутник мiж собою i землею так само, як утворюють у землi трикутники
коренi всiх дерев: наймогутнi-ших дубiв руських, що вростають в землю
вдесятеро глибше, нiж виступають назовнi, i алепськпх сосен, якi
тримаються тiльки за поверхню приморсько© крем'янисто© землi, живлячись
самими вибризками моря. "Аз", - сказав чоловiк i став на ноги, щоб мати
внизу пiд собою цiлий свiт, щоб мати в сво©й услузi все плаваюче, повзуче,
стрибаюче. Далеко видно з то© башти буття - в майбутн╨ i минуле, iiа всi
чотири вiтри, i в небо, де Сонце, Мiсяць i Земля теж творять великий
трикутник Всесвiту. А i ╨ безмежнiсть, яка вiдкрива╨ться з двох закритих
бокiв трикутника, ще бiльша безмежностi з боку вiдкритого. Ось що таке А.
- Якi ж слова починаються з цi╨© лiтери в тво©й мовi? - пронизливо
закричав жебрак. - Може, аллах? Роме© впряглися й собi,закричали:
- Адамас!
- Аргiр!
- Атраватiк!
- Апокомбiй!
Сивоок подумав: як же так? Жодне слово в його мовi не почина╨ться на А!
- Та ну вас! - розiзлено вигукнув. - Тому й не починаються в нас слова,
що це найперша лiтера. А треба буде, то позичимо слiв!
- Позичальник, позичальник! - заревiла юрба, i вже чи©сь руки вхопили
Сцвоока за одяг, уже хтось гупнув його в спину, треба було чим скорiше
вискакувати з натовпу, бо за найменшу прогайку плачено тут дорого, iнодi й
самим життям.
Агапiт мав свiй палацик на Влахернах, над сампм Золотим Рогом, серед
апельсинових садiв, куди не долiтали повiви гнилого константинопольського
вiтру, де все напо╨но було пахощами цвiтiння або стиглих плодiв, де стояла
тиша, порушувана хiба що пташиним спiвом, який, сказано ж, дода╨ людинi
вiку й краси.
Над усе Агапiт любив сво╨ тiло. Нiжився в теплих купелях, пронизаних
пахощами. Намащувався оливою по купанню, ходив у вiльному бiлому одязi,
щоб дихало тiло. Любив усе тiлесне, навiть запах пiд пахвами викоханок,
яких мав безлiч i рiзних. Вiдчував, що з роками дедалi бiльше
розроста╨ться в ньому дикий брудний звiр, але не стримував того звiра, а з
якоюсь навiть насолодою стежив за його розростанням.
Сили, здавалося, ще не покидали його, але помiчав у собi заздрiснiсть
до молодших, заздрiснiсть переходила в зненависть, вiн гамував ©© вмiло, а
сам знав, що то: ознака наближення старощiв. Аж тепер мав би признати
слушнiсть тому русовi, тому могутньому скiфовi, що з часом перевершив усiх
його учнiв, та, може, й самого Агапiта в досконалостi всiх мистецтв,
погодитися з ним в його незгодах з догматами християнства, вiдкинути
смiливо тi обмеження, якi стосували святi отцi щодо його мистецтва, бо
мистецтво належало художниковi та й тiльки художниковi. Але чим далi
впирався ще дужче в усталене, його бронзовобарвна i бронзово© твердостi
вия не гнулася i не мала зiгнутися. О пиха Вiзантi©! Золотi шати, розкiш i
окостенiння iдолiв, засохлi на сонцi глинянi iдоли набувають камiнно©
твердостi; ©х можна хiба що розбити, зiгнути к, схилити - нiколи й нiкому!
Тепер знав Агапiт, що християнство - це вiк похилий. Воно виникло, щоб
потрафляти й догоджати старим, знищеним, знесиленим людям. Тим, у кого вже
здерев'янiли суглоби. Хто насилу пересува╨ ноги. Хто забув про рiзкi жести
i рiзкий голос. Ма╨статичнiсть, повiльнiсть, неквап, похмурiсть, нелюбов
до всього яскравого, байдужiсть до втiх - все це спiльне в християнства i
в старих. Бо вони правлять свiтом. Вiра завжди досто-совувалася до тих,
хто править свiтом! I майже завжди була 'вона вiрою старих людей. Як же
узгодити це з тим, що старiсть приносить з собою мудрiсть? Може, хитрощi?
Старi дiди тiльки й умiють, що спати, а один юнак може перевернути цiлий
свiт.
Тепер Агапiт часто гнiвався. Серпики блiдостi появлялися в нього коло
нiздрiв. Голос ставав верескливий i рiзкий, мов у жирного барана. I
смердiв Агапiт, попри всi натирання благовонною корою й сандаловим маслом,
чи то старим цапом,чи немитим бараном. Нiкого не пускав до себе додому.
Снвоок чи й був там останнiм часом разiв кiлька.
Але якось треба було полагодити з Агапiтом одну невiдкладну справу, бо
вiн не появлявся па будiвництвi кiлька день, а любив усе тримати пiд
наглядом, забороняв будь-що робити самим, без його велiнь. Вони
споруджували невелику церкву коло стiни Феодосiя в протилежному вiд
Влахери кiнцi Константинополя, тож Сивооковi довелося про©хати верхи на
вiслюковi увесь город, десь у нього на батькiвщинi такий ©здець викликав
би глузування й тюкання, але тут вiслюк був твариною звичною й зручною,
вiн мав свою мудрiсть, щоправда, заховану так глибоко, що людина збагнути
©© не могла нiколи; може, тому пасув-ав ©й бiльше кiнь, просякнутий
страхом, власне, дурне и затуркане створiння, звикле бiгти туди, куди його
женуть, пiдкорятися кожному шарпанню повода, кожному покриковi вершника,
кожнiй примсi; вiслюк же, якщо вже приставав на те, щоб кудись тебе везти,
то робив це не для прислужництва й не з остраху, а просто з люб'язностi,
вiн вислухував тебе або й не слухаючи розумiв, куди й чого тобi треба, i
йшов собi без поквапу так, як хотiлося не тобi, а йому, i хоч ти б убився
вiд злостi - нiщо не могло спонукати його змiнити свого кроку, i вiн
привозив тебе туди, куди хотiв; найчастiше це збiгалося з тво©м намiром,
iнодi й не збiгалося, але на це не було ради, бо впертiсть - це, зрештою,
мудрiсть. А хто ж стане заперечувати мудрiсть?
Сивоока вiслюк довiз благополучно до Влахернiв, там у нього десь,
видно, були сво© справи, бо по крутiй вуличцi вгору до садиби Агапiта
Сивооковi довелося дертися вже самому - вiслюк залишився стояти коло куща
з гарними фiалковими квiтками; браму було зачинено, Сивоок довго грюкав,
поки з'явився заспаний женоподiбний ╨внух, який володiв, зда╨ться, ╨диною
цiнною властивiстю: запам'ятовував усiх Агапiтовнх антропосiв з перших
вiдвiдин. ╙внух кивнув Сивооковi, вiдчинившому браму,тодi сказав:
- Агапiта нема╨ вдома.
- Навiщо ж вiдчиняв? - здивувався Сивоок.
- Агапiта нема, - повторив ╨внух, збаранiлий вiд ситого харчу й
неробства. Сивоок запiдозрив якийсь обман, вiдштовхнув ╨внуха.
- Нема, то пiдожду, а ти дивись собi тут.
I пiшов сам до будинку.
Склепiнчастi вiкна, забранi гарними гратницями, бiлий камiнь. Пишний
сад. Дорiжки, викладенi грецькими моза©ками з зображеннями дерев i птахiв.
В себе Агапiт не стосував обмежень, як у храмах. Високi бiлi квiти пiд
мурами. Зеленi батоги плюща на стiнах. Бiле, зелене - спочинок для очей.
Сивоок штовхнув дверi з мiдним кiльцем знадвору, обкле-панi мiдними
кружалами, увiйшов до будинку. В просторому атрiумi пiдлога теж викладена
була моза©ками. Рiзнобарвнi! кола руху небесних свiтил. Античнi божества
неба i простору.
- Агов! - гукнув Сивоок. Нiхто не вiдповiдав. Може, ╨внух сказав
правду? Вiн пiшов далi, штовхнув ще дверi, потрапив у якийсь вузький
хiдник з високими бiлими стiнами, звiдти проник до кiмнати, зупинився на
порозi, бо кiмната була притемнена, коли ж роздивився, побачив, що майже
все примiщення займа╨ широке ложе, а на ложi - жiнка.
Вона лежала, пiдклавши одну руку пiд голову. Усмiх блукав по ©© повних
устах, застиглий усмiх стривоженого чекання. Лукавство прозирало з глибини
©© чорних очей. Ноги круглилися на твердому ложi, ноги непередаваного
кольору (людське тiло, надто ж жiноче - завжди непередаваного кольору, як
пшеничний хлiб), ноги струменiли, впадаючи, мов двi пшеничнi рiки, в
звабливiсть, ноги круглилися знадливо до болю, але вiн задивився на
ступню, замилувався ©© досконалiстю, ©© мiццю; жiноча ступня, чиста,
вигиниста, мов мiст райдуги, була просто в нього перед очима, вiн щось
намагався згадати, але не мiг, йому заважала та ступня, тодi вiн з маху
вiдкинув ©© кудись у невiдомiсть i полетiв, пропав, зник, вибухнув i
розвiявся в просторi назавжди.
Потiм його тiло збиралося, немов дощ у хмарi, з найменших часточок,
поволi, неохоче, аж поки набуло знов сво╨© ваги й об'╨мностi, воно ще й
досi палало тим вогнем, що спричинився до вибуху, а жiнка лежала поряд
холодна, як крига, тiльки недбало кудлала його запорошеного пилом
Константинополя чуба та торкалася пальцями бороди його, теж брудно©,
спiтнiло©, але м'яко©.
- Ти хто? - спитала вона.
- Сивоок,сказав вiн, як колись давно вiдповiдав усiм, найперше ж,
зда╨ться, Величцi, про яку грiх тепер було й думати.
- Варварське iм'я, - промовила вона з показною зневагою, але руки не
прибрала, лоскотала його бороду. - Агапiта зна╨ш?
- Чому б не знати?
- Бо©шся його?
- Нiкого не боюсь.
- Я прийду до тебе.
- Хочеш - приходь. - Йому тепер було байдуже. Де взялася ця жiнка, який
дух наслав ©© на нього?
- Де ти живеш?
- А нiде. В храмi.
- Ти що - священик?
- Художник.
- Антропос Агапiтiв?
- Художник, - уперто повторив вiн.
- Ну то знайду. А тепер iди, щоб не застав Агапiт.
- Не хочу, - сказав вiн i повернувся до не©, лютий i несамовитий у
сво©м пожаданню.
╞хав назад знов на вiслюковi, на тiй сiрiй, упертiй i кмiтливiй
животинi, яка, мовби вiдчувши Сивоокову потребу якомога швидше втекти до
сво╨© церковцi, жваво дрiботiла копитцями; але Сивооковi й того було
замало, вiн, знай, пiдганяв вiслюка, кричав на нього: "Чох! Чох!", його
дратували нашорошенi високi вiслячi вуха, наставленi неначе для того, щоб
вловлювати все його збентеження вiд несподiвано© подi©, що сталася в
бiлому палацику Агапiтовiм; вiн тяжко ненавидiв i вiслюка, i вулицi цього
великого чужого мiста, i натовпи розледащених нероб попiд емволами,
ненавидiв Агапiта, якому припекло кудись вiдлучитися сьогоднi зранку,
ненавидiв ту молоду ромейку, що трапилася йому, не знав ©© iменi, не знав,
хто вона й що, - була ромейка i то вже досить, намагався тепер виправдати
свою нестримнiсть, ромейка видавалася йому як вiдплата за все, чого зазнав
у цiй землi, то була його помста пиховитiй i жорстокiй Вiзантi©; жiнка
хизувалася сво╨ю красою, сво╨ю безсоромнiстю, заслiплювала сво©м тiлом, як
заслiплю╨ Вiзантiя сво©ми награбованими багатствами, - i вiн помстився,
вiн iнакше не мiг. Ось його виклик, хай вони тепер знають.
Але жiнки не зважають на жодну небезпеку, якщо йдеться ©м про сво╨. За
кiлька днiв ромейка вже була коло церкви пiд муром Феодосiя, при©хала теж
на вiслюковi, мовби в намаганнi уподiбнитися Сивооку, мала на собi не
таврований жовтий одяр вiзантiйсько© блудницi, а скромний спадистий
атраватiк барви-сушеного винограду, i очi в не© горiли хижим, глибоко
прита╨ним блиском, ховали в собi той блиск, як до часу хова╨ться солодкий
густий сiк у прив'яленому виноградному гронi. Не боялася стрiти на будовi
Агапiта, нiкого не боялася й не соромилася, при©хала й гукнула смiливо,
щоб покликали ©й Си-воока.
Церковця була невеллчка й небагата, ©© не прикрашувано моза©ками,
мальовано самi фрески, та й тi лиш у пiдкуполлi; Сивоок, який щодалi
вважався за найпершого моза©чиста серед Агапiтових антропосiв, цього разу
виявив охоту розписати церковцю фресками, саме вимальовував у найвищих
високостях бога-отця в подобизнi величезного летючого птаха, що обiймав
сво©ми крилами-руками, сво©м благословенням i землю, i небо, I архангелiв
з ангелами, i Богородицю з Iсусом, i апостолiв з пророками, але все те
мало йти нижче, кругами спускаючись аж До самого низу, а головне творилося
тут, у височинi. Сивоок просив пiдмогальщикiв не квапитися з накладанням
вапняного покриву, бо штукатурка висихала швидко, а фреску треба було
класти ще по сирiй; вiн же не хотiв поспiшати, вiн сидiв пiд самим верхом,
коло самого неба, хотiв бачити крiзь довгастi вiкна хмари, чути вiтер - i
тiльки.
I отодi його й покликано, але вiн вiдмовився спускатися, гукнувши, що
коли комусь треба, той хай пiднiметься до нього, бо й кому там вiн мiг
бути потрiбен, окрiм Агапiта або ж якого-небудь i╨рея, що запрагнув
виказати художниковi ще якусь свою настанову, застерегти вiд ще яко©сь
сваволi.
Не знав Сивоок, на що здатна жiнка. Тому вельми здивувався, коли
побачив поруч з собою, на риштованнi, трохи задихану, але рiшучу й
невiдступну. Впiзнав ©© вiдразу, попри ©© скромний атраватiк, попри всi
намагання ©© приховати буйнощi свого грiховного тiла, впiзнав i
розгнiвався ще бiльше, нiж тодi, коли втiкав на вiслюковi через увесь
Константинополь.
- Чого прийшла? - спитав грубо, не вiдриваючись од роботи.
-До тебе,-сказала вона, розглядаючи його й, видно, милуючись його
вигинистими рухами.
- Не просив, - сказав Сивоок.
- По©деш зi мною.
- Не заважай у роботi.
- По©деш зi мною, - вперто повторила вона.
- Одiйди вiд вiкна, заступа╨ш менi, - так само сердито сказав Сивоок.
Вона вiдсторонилася, але стовбичила вперто далi, не сiдаючи i не
виказуючи жодного намiру спускатися з цього пiднебного простору без нього,
без бранця сво╨© принадливостi,
- Не дивись менi пiд руку! - закричав Сивоок. - У тебе лихе око! Вона
засмiялася тихо, зловiсно, переможно.
- Iди геть, - вже спокiйнiше попросив ©© через деякий час Сивоок, - З
тобою, - була вiдповiдь.
В ньому знов наростала непогамовна потреба помсти. Пожбурив сво╨
художницьке навчання. Грубо стиснув жiнку за руку.
- Ну? Чого хочеш? Вона не злякалася.
- Тебе.
Мiг би звалити ©© просто на мiстки, взяти брутально, в поспiху, мов
лiсовий звiр, та не була вона тепер для нього просто самицею, стояв за нею
ненависний свiт, торжествуючий у сво©й пиховитостi, свiт, що звик
вимовляти лиш одне слово "мо╨", - i ось нагода кинути ©м те слово назад,
хай подавляться ним, бодай раз прокричати "мо╨" над тим, що тобi не
належить або належить з примхи долi чи випадку.
Сивоок смикнув жiнку за руку, грубо сказав:
- Гайда!
Швидко спускалися вниз. Нiхто не спитав, куди йде Сивоок, нiхто не
спинив його. Коло вiслюка в них виникла суперечка. Сивоок намiрився йти
пiшки, вона поступалася йому вiслюком, готова заради свого коханця
перемiряти ногами цiлий Константинополь.
- ╞дь сама, - сказав Сивоок.
- А я хочу, щоб ти.
- ╞дь, бо вiслюк прислуха╨ться.
- Ти темний варвар, - засмiялася вона.
- ╞дь, бо вб'ю! - погрозливо пiдступив Сивоок до не©.
- Не боюся тебе, ведмедю, буйволе, дикий огирю! - Очi в не© розблисли,
прихований вогонь вирвався назовнi, вона палала тепер уся, але Сивоок
твердо взяв ©© за плечi, пiдвiв до вiслюка й силомiць посадовив йому на
хребет.
- ╞дь. Пiду слiдом.
- Мов раб! - засмiялася вона. - Мiй руський раб!
- ╞дь! - востанн╨ гримнув вiн, i вiслюк, що розумiвся на людському
гнiвi лiпше, нiж його хазяйка, рвонув з мiсця й потрюхикав собi подалi вiд
розпаленого чоловiка, а Сивоок, трохи перечекавши, поки вляжеться в його
душi розгойдане чорновод-дя гнiву, посунув слiдом, намагаючись бути на
вiддалi од жiнки; але вiслюк уже вiдчув, що той вiдiйшов душею, через те,
видно, поступово уповiльнював ходу, i хоч як Сивоок намагався вiдставати,
вiслюк приставав бiльше й бiльше, хитрощi чоловiковi пiшли на нiщо, вiслюк
все-таки перехитрував його, i вже йшли вони поряд - вiслюк i чоловiк, бо
так хотiлося господинi вiслюковiй, цiй жiнцi, теплiй i м'якiй, як то
вiдчував вiслюк сво╨ю спиною, така ноша була при╨мною для вiслюка, не те
що твердi, як кiстка, чоловiки; кмiтливий вiслюк бажав погодити жiнцi, а
на те мався лише один спосiб: порiвнятися з чоловiком, тобто примусити
чоловiка наздогнати ©х або ж приставати самому так хитро й непомiтно. I
вiслюк досяг свого: чоловiк, сам-того не бажаючи, вже йде поряд, вже
жiнка, перехилившись :" у його бiк, говорить йому голосом
прита╨но-ласкавим:
- Мене звуть Зеновiя.
- Однаково! - бурка╨ Сивоок.
- Чи зна╨ш, хто так звався? - пита╨ Зеновiя.
- Однаково хто, - вiдбуркуе Сивоок.
- В давнi часи таке ймення носила цариця Пальмiри. Вона нiкому не
впокорялася i виступила навiть проти всемогутнього , римського iмператора.
- I що? - глузливо дивився на не© Сивоок. - Може, скажеш, що твоя
Зеновiя перемогла римського iмператора? Ало тодi вона б мала називатися
Клеопатрою.
- Чи не забагато для тебе ще й Клеопатри, темний варваре! - вигукнула
вона, вдавано гнiваючись.
- Може, й замало.
-Знай же: жiнка навiть покопана - страшна. Коли iмператор Аврелiан узяв
Зеновiю в полон i повiз до Рима, щоб показати в столицi, то вимушений був
закувати ©© не в звичайнi ланцюги, а в золотi. Так i пройшла Зеновiя по
Риму в iмперато-ровiм трiумфi, закована в золотi ланцюги. Чий то трiумф
був, як гада╨ш, мiй ведмедю?
Але запитання ©© пролунало замарно. Сивоока вже не було коло не©.
Навiть вiслюк незчувся, коли чоловiк став. Слово "трiумф" штовхнуло
Сивоока в груди: вiн згадав свою колишню ганьбу, згадав ромейську зневагу
й погорду, згадав. тiсний Амастрiанський форум; все здрiбнiло перед цим
спогадом, все стало жалюгiдним, позбавленим будь-якого значення: i ця
розпутна жiнка, i ©© вiслюк, i робота, яку кинув, не дочекавшись вечора, i
Агапiт, який десь, мабуть, сатанi╨ вiд лютi, довiдавшись про Сивоокiв
учинок. Сам не знав, що ма╨ зараз робити, куди податися, хоч бийся головою
об мур, хоч стрибай до моря, хоч живим лягай у землю, - незносний спогад
вчинено© над ним зневаги гнав Сивоока геть вiд того мiсця, де почув вiн
ненависне слово "трiумф". Щось кричала йому навздогiн зчудована Зеновiя,
пробувала гнатися за ним, але вiслюк, спокiйно розмiркувавши, що
чоловiковi потрiбна самотнiсть, коли вiн так нi з того нi з сього вломив
од його хазяйки ногу, не пiддався нi на якi пiдганяння, дав змогу
чоловiковi й зовсiм щезнути з очей; роз-телесована Зеновiя було навiть
зiстрибнула з вiслюка i спробувала бiгти нагiнцi за Сивооком, але
заплуталася в сво╨му задовгому одязi, з прокльонами вернулася назад, сiла
знов на спину вiслюковi й смикнула за повiддя, спрямовуючи його додому.
А Сивоок, утiкаючи вiд видив минуло© ганьби, попав просто перед очi
заслиненого, збаранiлого вiд нестями Агапiта, в якого вкрадено з-пiд носа
спершу найлiпшу кохану, а потiм i найдосконалiшого умiльця. I це в той
час, коли вiн одержао од самого патрiарха двi тавлi© на святковий
скарамангiй: одна тавлiя - парчева, з шитим по нiй круглими перлами
образом Богородицi Вла-хернсько©, з пiднятими в молитвi руками, а друга -
перегородчата на золотi емаль з постаттю Христа; тавлi© були винагородою
за служiння Агапiта святiй церквi сво©м будуванням i прикрашанням святих
обителiв, до талiй додавано ще й значний апокомбiй, але всi тi винагороди
видалися Агапiтовi нiчого не вартими, коли вiн виявив, що за час
вiдсутностi його пограбовано в найцiннiшому й найдорожчому.
- Зрештою, - закричав вiн спiнено навстрiч Сивооковi, - я вiддаю за
тебе золота бiльше, нiж у тобi лайна! Але!.. Ти гада╨ш, смердючий
болгарине чи хто ти там ╨, що я терпiтиму твою невiрнiсть? Тво╨
перелюбство? Нi, нi-i! Я вiддам тебе катам ╨парха ще сьогоднi! Хай
вiдрубають усю нижню частину твого тiла i кинуть ©© собакам, спалять,
розвiють попелом! Ну? Чого мовчиш? Вiдповiдай, проклятий антропосе!
Сивоок стояв навпроти Агапiта, нависав над ним, ще бiльший i важчий,
нiж сам ромей, якось мовби злагiднiло поглядав на того.
- Зрештою! - затупотiв ногами Агапiт, i голос йому зiрвався на бараняче
ревiння. - Ти вiдповiси нарештi! Ти ма╨ш менi вiдповiсти за сво╨ кляте
перелюбство!
- Чоловiк може творити рiзнi грiхи, - сказав з спокiйною ненавистю
Сивоок, - вiн може богохульствувати, брехати, кривосвiдчити, красти,
вбивати, але грiх перелюбства такий великий, що його творити одному не пiд
силу, потрiбна ще жiнка...
- Ти! - заревiв Агапiт. - Я вiддам тебе... Я... я зажену тебе... Ти
будеш у мене!.. На острiв!.. Ось!! Я покажу тобi! На острiв!..
Про той острiв ще тодi нiхто не знав, мабуть, Агапiт теж почув про
острiв уперше вiд патрiарха, коли той дарував йому тавлi© з апокомбi╨м,
або ж вiд сакелларiя - йшлося про спорудження на далекому островi,
заселеному чи то агарянами, чи то взагалi якоюсь мiшаниною, усамотненого
монастиря; може, саме тому i придобрювався патрiарх до Агапiта, бо кому б
же то хотiлося кидати повний розваг i втiх Константинополь i вирушати в
далеке море, на закинутий посеред моря острiв, який не мав, зда╨ться, нi
назви, нi божого благословення.
- На острiв! - востанн╨ прокричав Агапiт i зник. I вже не бачив його
Сивоок нi в той день, нi тодi, як сiдав на дi╨ру в Золотому Розi, старшим
на острiв послано Гi╨рона, що набрид Агапiтовi сво╨ю книжнiстю i
задумливiстю, через яку занапащав будь-яку доручену йому роботу: смальта
переварювалася в нього, розчин вiд моза©ки тужавiв, поки Гi╨рон згадував,
що треба його класти на стiну, фрески лишалися недо-мальованими. Однак
Гi╨рон був ромей, тож вiн i призначався старшим i над Сивооком, i над
усiма iншими, кому випав тяжкий жереб, а всi повелiння сво© Агапiт
передавав ©м через Мiщила, який вихитрився аж так залiзти в довiр'я до
господаря, що лишався тепер у Константинополi, власне, першим помiчником
Агапiтовим.
Мiщило мав батька-купця десь у Ки╨вi. По смертi батьковiй не взявся до
купецтва, а мерщiй кинувся прогулювати батькiв набуток. Пiшло це йому з
рук досить швидко, i коли все процвиндрив, то щоб не здохнути з голоду, бо
не вмiв робити нiчого, подався до Вiзантi©, намiрюючись прогодуватися хоч
коло iнокiв абощо. Там охоче приймали таких добровiльних зрадникiв i
втiкачiв, ©х терпляче, мов циркових звiрiв, дресировано а учено, щоб
поверталися вони згодом до себе додому i везли дух християнства. Але
Мiщило вчасно збагнув, як то буде добре, коли повезе вiн з собою не самий
тiльки дух церковних . канонiв, а ще й дорогоцiнне мистецтво, яке схилило
б до нього , можновладних, тож узяв собi за мету пробратися до антропосiв
Агапiтових i досягнути свого, попри всi труднощi й власну нездарнiсть.
Коли з'явився в Агапiта Сивоок, Мiщило злякався. Вiн заздрив сво╨му
╨диноземцю, ненавидiв його, шкодив, як тiльки мiг, ловив на дрiбницях, а
вже випадку з Зеновi╨ю не мiг пропустити i перший побiг до Агапiта в той
день, коли Зеновiя при©хала за Сивооком, не криючись вiд людей.
Дивно було Сивооковi з незбагненного християнського бога. Бо вже коли
той бере сво©ми прислужниками таку плiсняву нечисть, як Мiщило, то що ж то
за бог! Може, й вiн така сама погань, хай дарують менi силу мо© предки!
Сидiв на дi╨рi, вiдвернувшись од берега, вiд Константинополя, вiд
Мiщила, який прийшов ©х проводжати ще там iз кимось, вiк би не бачив нi
цього проклятого мiста, нi людей, якi, не стали йому ближчими за роки,
проведенi тут. Ось Гi╨рон гарвий чоловiк, але вiн з ним; ще був обез
Дамiан - великий майстер варити рiзнобарвнi смальти i смажити бараняче
м'ясо; пливло на острiв ще кiльканадцятеро Агапiтових антропосiв, усi
великi, з непогамованою силою в руках i в поглядах, а серед них -
маленький, засохлий, як фiнiк, iгумен-еремiт, який, зда╨ться, мав
наглядати за будовою монастиря, щоб зiбрати потiм у ньому охочу до
вiдлюдькуватостi братiю.
Власне, братi© вже трохи там було, мали вони й свiй ╨вкти-рiй,
складений сяк-так з необтесаного камiння, але рибалки, якi мешкали на
островi здавна, ставилися до святих отцiв досить ворожо, iнокiв побивано
камiнням, як тiльки вони десь появлялися, ©хнiй ╨вктирiй кiлька разiв
розруйновано, - видно, рибалки вважали, що тим самим створюють нестерпнi
умови для iнокiв; але виходило навпаки - бо хiба може злякатися
випробувань той, хто заповзявся служити боговi? Та ще й iгумен, якого
звали Симеоном, закликав до твердостi й несхитностi, обiцяючи поставити на
островi справжню обитель, яка прославиться сво╨ю мiццю i святiстю на всi
округи, Симеон перед тим багато рокiв був iгуменом в одному з найбiльших
константинопольських монастирiв. Вважався наставником дiяльним i суворим.
Монастир багатiв, розбудовувався, Симеон тримався з братi╨ю круто. Ще
пiвбiди, що вимагав послугу майже неймовiрного, жоден iнок не мiг навiть
напитися води без дозволу духовного отця. Всiляко топтав гiднiсть сво©х
пiдлеглих, та вже не просто людську, бо вони майже вибавленi були од
усього людського в звичайному розумiннi, а добирався й до душевних
святощiв. Так, для прикладу, раз на трапезi в iгумена були свiтськi гостi,
одному з яких подали смажених голубiв. Один з iнокiв поглянув на те блюдо
з невдоволенням, iгумен помiтив його погляд, пожбурив iноку смаженого
голуба i звелiв ©сти. М'ясна ©жа в монастирi вважалася грiховною, але ще
бiльшим грiхом був би непослух, тому iнок, з сльозами на очах, став жувати
ненависного птаха, i тодi, коли демони спокуси розривали йому нутро i вiн
уже готовий був проковтнути перший смачний шматок, Симеон закричав до
нього: "Досить з тебе, виплюнь ти, ненажеро! Бо не стачить голубiв усього
Константинополя, щоб набити тво╨ черево!"
Потiм Симеон вирiшив увести в монастирi культ свого духовного отця,
блаженного монаха, в якого колись учився. Вiн написав його житi╨, склав
гiмни на його честь, звелiв намалювати безлiч iкон, встановив два свята на
рiк на честь нового святого i до того вимучив iнокiв новими та новими
вигадками, що тi, хоч якi терпеливi, обурилися й повстали проти iгумена.
Пiд час вранiшньо© служби, коли iгумен став читати катехiзис, iноки
розiдрали на собi одiж, з страшним криком кинулися на Симеона, загрожуючи
розтерзати його; iгумен насилу встиг сховатися в ризницi, тодi iноки
розламали запори монастирсько© брами, подалися до Софi©, де силомiць
пробилися до патрiарха й стали скаржитися, але патрiарх, ясна рiч, став на
бiк iгумена; покарано було iнокiв, однак i Симеону пiсля того довелося
покинути Константинополь. Так опинився вiн на островi.
Острiв так i називався: Пелагос, тобто острiв, ще iншi називали його
Пiли, що значило - ворота, хоч, зда╨ться, нiякими воротами вiн не
слугував, не замикав нiякого проходу, лежав посеред моря, далеко вiд
звичних шляхiв, самотнiй i дикий. I якщо пристати до думки, що бог створив
свiт, то цей острiв мав з'явитися в кiнцi третього дня творiння, коли
розокремлю-валися суходiл i море, i бог дослужився цим мiсцем, щоб
поскидати сюди все' камiняччя, яке не вмiстилося на сушi; тут були каменi
чорнi й сiрi, рожевi й бiлi, були гострi й шпичастi, мов iкла небачених
хижакiв, були схожi на пiдхмарнi собори, на велетенськi столи, за якими
хiба що засядуть чорнi ангели в день страшного суду; каменi бриласто
громадилися просто з морсько© води, повсюди нависали важкою погрозою над
кож-. ним, хто наважувався поткнутися до камiнного покидища, однi каменi
були зойком пропечено© сонцем землi, другi - болiсним стогоном розбиваного
об гостряки скель моря, ще третi затаювалися в гнiтючому мовчаннi. Все
було марно серед цього камiння: зеленiсть рослин, дзюркотiння води,
людська мова. Та й не росло на островi нiчого. Тiльки смокви вчiплювалися
сво©ми коренями в щонайменшу щiлину помiж каменями, та ще було одне
гранатове деревце, зда╨ться, геть позбавлене листя i впродовж цiлого року
вкрите водночас плодами й чарiвливо© краси квiтами - дивна примха природи,
створена мовби в противагу мертвому каменю. А вода виступала в двох
мiсцях, нiби чи©сь сльози, може, навiть висльозювалося те камiння, така
мертва непорушнiсть була в тiй водi. Що ж до людей, то, пригнiченi
каменем, вони чи й насмiлювалися вимовити бодай слово за день, а коли й
мовлено було, та майже нечутно, так що вгадувано значення з порухiв губ,
здебiльшого ж обходилися простими жестами, бо життя було тут просте i не
вимагало складнощiв, для залагодження яких, власне, й створене слово.
Рибальське селище теж було - всуцiль камень. Сiрi будиночки,
невiдомоким i коли поставленi, тiсно притуленi один до одного - щоб
погладити сусiдову доньку по плечу, досить простягнути руку; морю
пiдставленi глухi стiни, вузька вуличка пада╨ з селища вниз до оточено©
високими прямовисними стiнами бухти, де бережуться рибальськi човни,
довгi, чорнi, давнi-пре-давнi, хтозна й як зробленi, мовби подарованi
рибалкам мало не самим богом, бо нiхто не чув, щоб на островi будь-коли
росло бодай одне дерево, придатне для роблення човна, нiхто також не
пам'ятав, щоб коли-небудь з'явився тут човен новий; човни iснували завжди,
вони були вiчнi, як острiв, ©х не бiльшало, але й не меншало; якщо
котрийсь з рибалок гинув далеко в морi, то хвилi згодом прибивали
перевернутого човна до берега, люди виловлювали його, вiн слугував новим
поколiнням. Так мiж людьми й морем встановилася постiйно триваюча вимiна;
час вiд часу люди вiддавали в пожертву моревi чи╨сь життя, i море,
вдовольнившись ненадовго, повертало людям ©хнiй човен, давало рибу для ©жi
й водоростi для пiдстилок у хижах i на вбрання.
Не було тут богiв, бо найпершими святощами для людей ставали камiнь i
море, а потiм - човни; з живих iстот шанувалися тiльки риби, про них
спiвано гiмнiв i пiсень, рибам поклонялися, ©х витiсували з каменю й
ставили понад морем, нiби вказiвники для спрямування вiтрiв, якi мали
приганяти до острова косяки риб живих; мiж вiтрами й рибою iснував
природний, мiстично© сили зв'язок, тому вiтри теж шановано, а ще в шанобi
були дощi, якi наповнювали солодкою, м'якою водою мiсткi цистерни,
вирубанi людьми в каменi.
Поза цим, а може, саме завдяки цьому, острiв мiг бути залiчений до
наймальовничiшого закутка свiту. Навiть бiльше: острiв без вагань треба
було назвати найкрасивiшим на свiтi, дринаймнi так вважали рибалки; i слiд
признати ©м слушнiсть, бо свiт для них обмежувався тiльки островом. Iншого
не знали.
Здавалось би, закинутi в кам'яну самотнiсть, Агапiтовi ант-ропоси мали
шукати захистку в здруженнi. Та виявилося, що .камiнь робить людей
твердими i розокремлю╨ ©х тим бiльше, тiм довше вони тут живуть.
- Дружба? - потрясав сво╨ю патерицею маленький iгумен Симеон. - Потяг
до базiкання i совокупного обжирання, вiд якого чоловiк ста╨ свинею!
Вiн готов був, якби мiг, навiть годувати тут людей камiнням у сво©й
зачерствiлостi душевнiй i ненавистi до всього живого. Монастир ввижався
йому не знесений над островом пiд самi хмари, а заглибленим у кам'янi
надра. Iгумен забракував послiдовно всi пропозицi© щодо будiвництва: i
Гi╨ронову, i переказану Агапiтову, i запропоновану обезом Дамiаном; тодi
ваяв-ея до справи Сивоок, вiн згадав дерево, живе, тепле, довiрливе дерево
сво╨© рiдно© землi, вiн подумав, що можна б споруджувати монастирськi
будiвлi з каменю, тим часом вважаючи, нiби буду╨ш з дерева. Нiхто не мiг
розгадати того Сивоокового задуму, навiть перси й сiрiйцi, нащо вже
призвича╨нi до пiдземного будування, тiльки знизували плечима, коли
примушувано ©х довбатися в глиб острова. Вони звикли видобувати з
щонайменшо© вибудови користь, в ©хнiх землях, скупих на воду, сто-товано
пiдземелля найперше для водоводiв, царськi палаци, святилища ставлено
завжди так, що попiд ними пропускалася або ж цiла рiчка, або принаймнi
струмок чи пiдземне джерело, тiльки десь у слiпих закутках пiдземель
муровано кам'янi мiш-i ки для небезпечних державних в'язнiв, але то не
було головною метою будiвництва; тут же iгуменовi запраглося ставити
монастир мовби на суцiльнiй кам'янiй в'язницi, а чи хотiв вiн усе загнати
в глибину: iноцькi келi©, трапезну, комори, тiльки церква мала
вивищуватися над заплутаними катакомбами; але й церква сво©м виглядом
виходила за межi звичних уявлень - на противагу суворостi й аскетизму
загнаного в камiнь монастиря, малювалася Сивооковi легкою, ловкою, мов
писанка, вся в кам'яних вiзерунках, якi годилося б вичаровувати хiба що в
деревi. Ось так будувалося десь у його рiднiй землi: заглиблювалися в
теплий материк, а зверху ставили споруди з дерева, змагаючись у витiвках i
майстерностi з самою природою. Там на було суворостi каменю, дерево
об'╨днувало людей, Сивооковi захотiлося перенести в камiнь душу дерева,
нiде бiльше йому б .цього нiхто не дозволив, а тут складалося все на
користь: дивакуватий iгумен, вiдсутнiсть Агапiта, камiнна голiсть острова,
яка вимагала прикрашення, може, не так для суворих iноць-.ких душ, як для
того бога, якому вони тут зготовлялися служити, Може, то були хитрощi
Сивооковi, може, хотiв вибудувати батиню, схожу на спалений князем
Володимиром поганськи©i храм-писанку в Радогостi, камiнний натяк на давно
минуле, . втрачене, мабуть, назавжди, нагадати самому собi про землю, яку
топтав дитячими ще ногами, землю iнодi й загрозливу, хододну; але то
забулося тепер, згадувалася вона завжди теплою, м'якою, ласкавою, снилася
ночами, ввижалася в понадморськiй дмдi, в розпеченостi марева над каменем;
вiн частiше став спiвати сво©х руських пiсень, вганяючи в подив роме©в,
розумiв, що туга за рiдною землею викликана осамотненням, вiд якого тут
ддваково всi страждали, але рятуватися вiд якого нiхто не вмiв, (натомiсть
кожен ставав дедалi бiльшим вiдлюдьком.
Сивоок теж часто вимандровував у пустельнiсть острова, тинявся понад
морем, там вимрiював свiй врубаний у камiнь монастир i вiзерунчастий храм
над ним, прикрашений моза©ками в двох панiвних барвах: зеленiй i синiй -
барви моря й неба, у двох стихiй, в змаганнi з якими жив острiв; моза©чну
композицiю усталив сам iгумен, для нього мистецтво не важило нiчого, i вiн
дiяв у твердому переконаннi, що вимага╨ то© чи iншо© композицi© не вiн,
бiдний i упослiджений черв'як, званий Симеоном, а всемогутнiй господь, в
його уявленнi про всi справи земнi бог , вимагав навiть точно визначених
барв. Але тут Сивоок мав уже свою думку й сво© намiри, в ньому, як завжди
перед початком роботи, народжувалася непохитна впертiсть, вiн ходив понад
берегом моря, пiдсвiдомо визбирував новi й новi вiдтiння зеленого,
синього, голубого, марилася йому барва трав'яниста, хоч жодно© травинки не
було серед камiння, висвiчувалася з передвечiрнiх глибин моря лазуровiсть,
холодна зеленiсть патини i м'яких мохiв виникала на змiну сiрокамiннiй
барвi, що затоплювала острiв, нiби м'який дим; вiн вiдчував у собi дивне
могуття; ось, зiбравши всi барви моря i неба, вiн вихлюпне ©х навознесений
над островом камiнь, i камiнь оживе, зася╨, в нього вселиться душа, як у
зелене дерево, станеться чудо, якого нi змiг доконати сам Всевишнiй в день
творiння, - така сила художника. Тож слався, художницьке вмiння, з яким
нiщо в свiтi не порiвня╨ться нiколи!
В сво©х мандрах Сивоок несподiвано натрапив на дiвчину. Побачив ©©
спершу здалеку. Ходила понад тими самими урвищами, що й вiн, так само
спускалася до води, дерлася на стрiмчаки скель, видно, мала якесь дiло ©©
намiри не могли збiгатися або хоч перехрещуватися з намiрами Сивооковими),
промайнула перед ним i зникла, а вiн не став нi наздоганяти ©©, нi ждати
повернення; але незабаром сталося так, що знов спiткав дiвчину в тих самих
мiсцях, уникнути зустрiчi вже не мiг, ©хйi стежки все ж перехрестилися,
вони зустрiлися коло само© води, пiд зволоженою диханням моря сiрою
скелею; зустрiч мало скидалася на зустрiч Одiссея i Навсика©, дiвчина не
простягла йому дазустрiч рук, вона пройшла повз Сивоока, мовби вiн був
одним з тисяч каменiв, вона йшла, мов слiпа, ступала обережной повiльно,
потiм, знов, як слiпа, простягла руки до моря, глибоко зiтхнула й тихо
промовила:
- Iс-са!
Мала на собi зовсiм мало з одягу: грубо плетений з морсько© вибiлено©
трави мiшок, який тримався в не© на одному плечi, голорука, голонога,
тонка, з довгою ши╨ю, з сухою тонкою спиною, яка вгадувалася навiть пiд
широким трав'яним мiхом, чорне волосся буйно спускалося на плечi, брудне,
мабуть, нiколи не вмиване обличчя, важко й сказати - гарне чи погане,
бруднi руки, ще бруднiшi, в струпах i ранах, ноги, на яких дiвчина не мала
навiть дерев'яних сандалiй, що захищали б ©© вiд ударiв об каменi.
- Здрастуй! - сказав ©й Сивоок. - Ти хто така?
- Ic-ca! - не слухаючи його, шептала сво╨ дiвчина. Вiн пiдiйшов до не©,
доторкнувся до руки.
- Хто ти?
- Iс-са! - сказала вона до моря, потiм поглянула на Сивоока,
посмiхнулася чи то до нього, чи просто до само© себе, чи до каменiв пiд
ногами, бо посмiшку свою супроводила якимсь болiсно-покiрним схиленням
голови.
- Хоч би вмилася, - жартома сказав Сивоок, - море коло нiг, а ноги
бруднi. Хiба не соромно? Дiвка ж!
- Ic-ca! - так само посмiхаючись, сказала дiвчина.
- Та ти що: дурна, може? - Сивоок вiдступив од не©. Годилося б
сотворити молитву, якби належав до богомiльних. Бо в дiвчину явно
вселилися дияволи. Ну так, а що ж тодi про iгумена та його iнокiв, од яких
теж отак не дiждешся нiколи слова, хiба що ©м закортить тебе вилаяти?
- Ну, гаразд, - сказав мирно Сивоок, - раз не хочеш умиватися, дiло
тво╨. Iди собi, а я трохи покупаюсь.
- Iс-са! - прошепотiла дiвчина й подерлася вгору на розпеченi каменi.
За тиждень зустрiв ©© знову. Було свято переполовинений п'ятдесятницi,
день, коли за роботу братися грiх, зате не грiх було Сивооковi лежати пiд
сво╨ю скелею, зануривши ноги в ласкаву воду, дивитися на небо, спокiйно
думати. Власне, й не думав нi про що. Iнодi довколишня пустеля виклика╨
таку саму порожнечу й'у тобi самому. Просто мав .при╨мнiсть вiд
непорушного лежання, вiд лоскоту хвиль, вiд тишi, вiд думки про те, що в
затiнку пiд каменем лежить у нього добрий окра╨ць ячмiнного хлiба й глек з
червоним вином - речi, якi й не марили-ся Одiссе╨вi, викинутому на берег
до нiг феацько© царiвни. Потiм помiтив легку тiнь, що впала на нього, тiнь
пересунулася трохи, зупинилася в нього на обличчi, знов пересунулася, вiн
скосив трохи очi й побачив дiвчину.
- Ти знов тут? - сказав Сивоок. - Мабуть, я захопив тво╨ мiсце?
Iс-са! - сказала дiвчина. Але повернута була обличчям до моря, а до
того затiненого каменя, пiд яким лежав хлiб i встояв глек з вином.
- Ти, може, голодна? - догадався Сивоок, знаючи гаразд, що рибалки на
островi хлiба не мають i, зда╨ться, навiть не знають, що то ╨ - хлiб. Вiн
поповзом добрався до каменя, взяв у нiб,_ подав його дiвчинi.- Бери ©ж!
Вiдломив собi шматок, укинув у рот, став жувати, щоб показати ©й, як то
робиться. Але дiвчина, мабуть, знала, що таке хлiб, бо не стала
придивлятися до Сивоокового навчання, мерунiй загнала в окра╨ць
слiпучо-бiлi зуби, лякливо поглядаючи на чоловiка, стала ©сти швидко й
пожадливо.
Сивоок ждав, поки вона вгаму╨ голод. З хлiбом було покiнчено вмить.
- Поганi тво© справи, - сказав вiн, - видно, несолодко живеться тобi на
островi.
- Iс-са! - покiрливо посмiхаючись, промовила дiвчина. Зда╨ться вона
бiльше нiчого й не вмiла говорити. Нiма чи божевiльна?
- Де ти живеш? - спитав Сивоок.
Вона мовчки дивилася на нього й знов стала посмiхатися. Такий бiль був
у тiй посмiшцi, що Сивооковi на очi навернулися сльози.
- От лихо, - пробурмотiв вiн, що ж з тобою робити? Може, ти заблукала?
Давай я вiдведу до селища!
Вона без опору дала повести себе, кiлька разiв промовляючи сво╨
загадкове "iс-са!", йшла за Сивооком, в селищi не вiдступала вiд нього нi
на крок: вони ходили вiд хижi до хижi; ходили серед ув'язнених каменем
людей, твердих i сiрих, як камiнь; люди неохоче озивалися на Сивооковi
розпитування, байдуже поглядали на дiвчину, нiхто ©© не визнавав сво╨ю,
нiкому вона не була тут потрiбна, нiхто не показав ©© пристанище, а сама
вона теж його не знала, а може, й не мала зовсiм, з поодиноких слiв i
уривчастих натякiв Сивоок зрештою склав собi сяку-таку iсторiю- цi╨©
дiвчини. Нагадувала вона iсторiю його власного дитинства: так само зникли
десь, зда╨ться, в морi батько й мати ©©, як зникли колись у нього, так
само вибрела вона в самотину жорстокого життя, так само, видно, не мала
ймення, так само блукала довго й тяжко, але не було нiчи╨© руки, що
простяглася б до не©. В цiй iсторi© бракувало початку, власне, iсторi© теж
не було, Сивоок вигадав ©© сам, йому хотiлося знайти в свiтi ще одну долю,
схожу на його власну, нарештi не почувався вiн _таким осамотненим, мiг
стати рятiвником для цi╨© нещасно©, тим самим мовби рятуючи й самого себе.
- Раз ти нiчия, - сказав вiн до дiвчини, - то, може, пiдемо до наших?
Там у нас добрi люди. Iс-са, - сказала дiвчина. Зватиму тебе Iссою,
гаразд?
- Ic-ca! - вона вперте не мовила бiльше нiчого, хоч малоймовiрним
видавалося, щоб не знала жодного iншого звуку. Навiть нiмi спроможнi на
бiльше.
-Ходiмо, та як? - спитав Сивэок. Знов, як ∙i на березi, вона слухняно
пiшла за ним. Коли нiкуди йти, то людина завжди слухняна.
Iгумен Симеон зустрiв Iссу криком обурення.
- Не дозволю перетворити святе пристанище на мiсде для влягання! -
пiдскочив до Си-воока. - Сказано ж бо...
Iсса дивилася на маленького старого чоловiка в надмiрно широкому
вбраннi з сво©м покiрно-болiсним усмiхом. Сивоок вiдгорнув iгумена широкою
долонею набiк.
- Матимеш сво╨ пристанище, як збуду╨мо, - сказав Симеоновi, - а тим
часом не втручайся. Ходiмо, Iсса. . Показав ©.й, як треба вмивати обличчя,
помив ©й руки й неги. З одягу нiчого не мiг припасувати чоловiчого. Перон
порадив зшити Лесi щось з паруса. Гноки ялiевалиея забачивши поблизу лихе
жiноче зiлля. Сямеои нахвалявся вiдiслати Сивоока до Константинополя на
патрiарший або й iмператорський суд за непокiрнiсть i сваволю. Але то були
нахваляння марнi, бо цiлий .иояастир, з його заплутаними кам'яними
катакомбами й вимрiяним з каменю собором, був у головi в Сивоока, бiльш
нiхто тут не мiг охопити уявою й думкою всi╨© будови, без Сивоока лее б
зупинилося. Знав не й iгумен, але не мiг стриматися в сво©й зненавистi до
приблудно© дiвчини, яка загрожувала внести неспокiй у товариство
осамотнених вiдлюдькiв, вiн .щодня паскудив прилюдно Сивоока за грiховне
злягання з приблудою, чим немало дратував того. Ганебно було чути з уст
святого отця те, про що Сивоок нiколи й не думав: для нього Iсса так i
лишалася нещасною дiвчинкою, яку вiн спiткав у темрявi й мав вивести на
освiтлений шлях. Вiн терпляче вчив ©© всього найпростiшого, що потрiбне
людинi, запрагнув почути вiд не© бодай кiлька слiв, але не досягав у сво©х
намаганнях нiчого-, Iсса знала тiльки свою болiсну посмiшку з нахиленою
покiрливо головою та ще свете незбагненне, протяжливе., тихе, мов молитва,
"iс-са!". Щоб не викликати глузувань, Сивоок звертався до Iсси сво╨ю
рiдною мовою. Тодi однаково нiхто нiчого ве розумiв i могли вони думати,
що дiвчина сво©м "iс-саi" вiдповiда╨ яа його слова. Потiм вiн слушно
розмiркував, що вчити ©© однаково треба з самих початкiв, то чому б не
спробувати й справдi навчити Iссу сво╨© мов.и? Може, видасться вона ©й
легшою, може, _ромейськi згуки венавнснг дiвчинi, бо серед людей цi╨© мови
спiткали ©© всi нещастя, яро якi розпйвiсти не вмi╨. Так почав вiн
вибудовувати на кам'яному островi двi химернi й дивовижнi р╨чп собор iз
камiн-ного мережива i дiвочу душу в звуках сво╨© далеко© прекрасно© мови,
де хлiб назива╨ться житом, як жаття, а вода ма╨ в собi щось вiд водiння,
бо тiльки спробуй пiти за водою, то чи й вернешся, свiтло ж пов'язане з
безмежнiстю свiту, прониауючи його наскрiзь, а дружиною зовуть жону I
найвiрнiших охоронцiв володарiв земних. Та невiдомо, чи й могла дiйти до
Iсси ця багатозначнiсть мови, дiвчина, щоправда, з часом навчилася
вимовляти слова, дiдказуванi ©й Сивооком, але повторювала ©х, видтю аби
лиш пидчепйтися вiд свого набридливого навчителя. Для не© сповнеяим
глибокого прихованого значення лишалося тiльки, ©© "iсса!", вона щоразу
втiкала до сво╨© кам'яно© пустелi, блукала там днями голодна, знов
покривалася брудом, який, хоч i диво, личив Iссi. Сивоок вимушений був
шукати ©©, приводити до свого пристанища, годувати, вриносити воду,
лагодити подерте на шмаття вбрання Iссине; так тривало довго, дiвчина
опиралася, мабуть, ще дужче, нiж твердий камiнь, але як рiзьбяр не
вiдступа╨ться перед найтвердiшим гранiтом, так i Сивоок, заповзявшись
повернути Iссу до життя, не шкодував нi зусиль, нi терпiння, нi уваги, але
й не знати, чи вдалося б йому постати на сво╨му,_ якби подi© не змiнили
раптово свого повiльного плину.
З Константинополя раз на мiсяць, а то й рiдше, припливав корабель,
привозив харч i все потрiбне для продовження будiвництва; для Гi╨рона
припливала щоразу нова книга, взамiн яко© вiн одсилав назад ту, що вже
мав; вiя умiв- вимiнювати потрiбнi йому книги, навiть перебуваючи далеко
вiд столицi: десь у монастирських книгозбiрнях мав добрих приятелiв; iнодi
давав деякi книги й Сивооковi, але частiше розповiдав прочитане све©м
антропосам. Сивоок спробував якось привести на ту бесiду й Iссу, але
антропоси замурчали, мов тигри; вони боялися жiночого тiла, ця дiвчина
пробуджувала в них спомини про столицю, про пота╨мнi втiхи, про дикi
гуляння, коли йшло димом усе зароблене за довгi мiсяцi тяжко© 'працi в
Агапiта, тут про це не слiд було й згадувати. Дiвчина ж, хоч замотана в
грубу парусину, яка цiлком приховувала в нiй усе жiноче, все ж була
дiвчиною, жiнкою перш за все, тiльки пасмо волосся, довге й звивисте,
впаде ©й на плече - i вже вона жiнка, вже знада. То хiба ж .не лiпше iiе
бачити ©© зовсiм, не згадувати отак, як роблять це святi отцi? Антропоси
замурчали й засовалися погрозливо, Гi╨рон замовк, Сивооковi стало ясно, що
для Iсси тут не мiсце, вiн подав ©й-руку i вивiв з чоловiчого товариства,
бiльше не пробуючи рискувати.
Прийшла вiсть про смерть iмператора Василiя, що прожив одмiряне богом.
Тепер ╨диним iмператором роме©в був Константин, на два роки молодший за
свого войовничого брата, i якщо Василiй вичерпав свою житт╨вiсть у вiйнах
i походах, то, розповiдали тайкома, Константин рiвна стiльки ж витратив у
гульбищах, i вже занесений над ним, як над Iродом, божий меч, i важко
сказати, чи й переживе вiн свого старшого брата.
Але остров'ян тепер ке обходило те, що дiялося в столицi. Однаково" чи
два iмператори, чи один. Чя вмер там хтось сво╨й смертю, чи йому помогли,
бо мало якi з вiзантiйських iмператорiв оддавали боговi душу без
сторонньо© помочi.
Зда╨ться, ╨диною перевагою для антропосiв, якi опинилися на островi,
була ©хня цiлковита незалежнiсть од столицi i вiд ©хнього Агапiта, якого
стали вже й забувати.
Та ось дромона привезла вiд Агапiта харатью до iгумена й до Гi╨рона з
суворим повелiнням негайно вiдправити до Константинополя руса Сивоока,
попри всю його зайнятiсть i попри найвищу потребу в ньому на островi, бо
присутностi цього варвара- в столицi вимагають царствен! iнтереси. Харатья
була загадкова для iгумена -й для всiх антропосiв, про Сивоока не
мовиться: один перехiд через море - i вiн дiзна╨ться про все. Шкода було
розлучатися з недовершеною сво╨ю кам'яною мрi╨ю, аж тепер вiн зрозумiв, як
тяжко тут жити його товаришам, але й недобудований монастир, i антропоси,
i камiннi покидища не мали тако© ваги в останнiй день перебування його на
островi, як Iсса. Раптом побачив, усвiдомив собi, що не може покинути
дiвчину тут знову в кам'янiй самотностi; вона теж, мабуть, знала, що
загине вже остаточно без цього доброго чоловiка з сяйливою бородою й
iмлистими загадковими очима. Всi днi мовчала, навiть не примовляла свого
"iс-са!", тiльки всмiхалася болiсно в покiрливому схиленнi голови, не
пробувала жодного разу втiкати, не вiдходила вiд Сивоока, мовби навiть
тулилася до нього, шукала в нього захисту.
- По©демо зi мною? - спитав ©© Сивоок.
- До Константинополя. Вона мовчки всмiхалася.
- Там тобi буде лiпше, - сказав Сивоок. - Константинополь - великий
город. Я куплю для тебе тарний одяг. Ти матимеш прикраси. Житимеш у
будинку. Слухатимеш дзвони в церквах. Побачиш iподром.
Вона слухняно пiшла за ним на дромону. Iгумен Симеон плювався й посилав
анафеми Сизооку. Плавцi, вважаючи лихою прикметою перебування на кораблi
жiнки, стали кричати Сивооку, щоб вiн покинув свою "нечесану козу" на
березi. Iсса злякано дрижала, тулилася до Сивоока, той мовчки пройшов до
свого мiсця на носi дромони, крикнув:
- Хто зачепить ©© хоч пальцем, тому скручу голову! Якби не повелiння
негайно доставити варвара до столицi, З ним би не стали цяцькатися, а так
доводилося заплющити очi на його примхи.
Однак як тiльки дромона вiдпливла вiд берега й загойдалася на хвилях,
як тiльки смуга води, що вiдокремлювала корабель вiд острова, стала
ширшати, - Iсса кинулася до одного борту, до другого, злякано заметалася
по судну, побiгла до корми, яка була все ж таки ближче до берега, нiж нiс.
Сивоок спробував ©© затримати, але вона вислизнула йому з рук, на погнав
тiльки на кормi в ту мить, коли дiвчина мало не стрибнула в воду.
- Ти чого? - грубо крикнув вiн, насилу втримуючи ©©, а во-мовчки
випручувалася з його рук, важко дихала, волосся розтрiпалося, закрило
обличчя, тiльки одне око проблиску-©ло ©й крiзь пасма чорного волосся,
було повно ненавистi в тому оцi, ненавистi тяжко©, нелюдсько© - чи то до
моря, чи ©до корабля, чи й до нього, Сивоока.
Але нi, вона не бачила Сивоока, не впiзнавала його, мабуть, все для не©
зосередилося в намаганнi будь-що полишити дромону i чи втонути, чи
добратися до свого острова: та гребцi дружно налягали на весла, корабель
одпливав далi й далi вiд кам'яного берега, стрибати в море навiть доброму
плавцевi .було б не зовсiм безпечно, про Iссу ж Сивоок навiть не знав, чи
вмi╨ вона плавати, чи вiдразу пiде на дно, як тiльки опиниться за бортом,
тому не став панькатися з непокiрливою, згрiб ©© в оберемок, вiднiс назад,
де було визначено ©м мiсце, посадовив на' лавку, сам сiв коло Iсси, щоб
заспоко©ти ©© хоч трохи; вона ще попручалася трохи, потiм, видно,
вичерпавши всi сили, втихла, притислася до Сивоока, тепер вiн не мiг
вiдiрвати ©© вiд себе, вона боялася лишити його бодай на мить, мовби
приросла до його боку; зненацька вперше вiдкрилося йому, що це жiнка, вiн
зрозумiв, що з'╨дну╨ його з Iссою не просто жалiсливiсть, не звичайне
людське спiвчуття, а, мабуть, найперше - нiжнiсть. Вiн довго йшов до цього
вiдкриття, не завжди й не кожен може признатися собi в нiжностi до когось,
але ось коло нього була прекрасна, злякана, ╨дина в свiтi дiвчина, для
яко© вiн теж був тепер ╨диний пiсля того, як одiбрав у не© кам'яний ©©
острiв. Настала вже нiч, змiнювалися гребцi, дромона поволi посувалася в
пiтьмi шляхами, назначеними самими лиш зорями; а цi дво╨, кинутi морем
одне до одного, сидiли тiсно притуленi, Сивоок з острахом прислухався до
того, як у ньому випросту╨ться непогамовне й нестримне, через те боявся
поворохнутися, а Iсса, мабуть, не вiдала того. Ще й досi блукав у ©© тiлi
жах перед стихi╨ю, захисток був лише в цьому потужному чоловiковi, вона
шукала порятунку несвiдомо, кожен новий удар води в борт дромони штовхав
Iссу ближче й ближче до Сивоока; тепер уже обом вiдступу не було, i в
темному стогонi, в щасливих сльозах i прита╨ному смiховi вони по╨дналися
мiж собою, i тiльки тодi вiдiйшов вiд Iсси ©© перестрах, викликаний морем.
В Золотому Розi на пристанi зустрiчав дромону сам Агапiт З кiлькома
сво©ми антропосами, мiж яких викрасовувався й Мiщило. В голубому скiадi©,
обшитому перлами, в голубому ж хiтонi поверх тонкого шовкового дивiтiсiя,
в червоних чагах, на ши© мав дорогу золоту гривню з крилатими грифонами на
кiнцях - чи це справдi був Мiщило, чи його подобизна?
А з дромони виходив обдертий, ще дужче зарослий ясною золотистою
бородою Сивоок, та ще й вiв за собою якесь несамовите створiння, забачивши
яке, всi, хто стояв на березi, захрестилися й забурмотiли молитви. Мiщило
сплюнув. Агапгг же спохмурнiв, мабуть, згадавши Зеновiю, про яку, власне,
вже давно й забув, змiнивши за цi роки кiльканадцять нових коханок, але
знов прокинулася в його душi образа на цього руса, який колись з-пiд носа
зумiв вихопити таку ласу жiнку. I ось тепер, коли вiн, Агапiт, став i_
геть старим чоловiком, цей тiльки набира╨ на силi, варварська снага дико
нурту╨ в ньому, вже вiн вивозить собi дiвку навiть з проклятого богом
острова, Агапiт зсунув брови, махнув невдоволено рукою.
- Антропосе! - замiсть вiтання гукнув назустрiч Сивооковi. - Ми кликали
тебе сюди самого, а ти привозиш якусь, врештi...
- Це моя жона, - не дав докiнчити йому Сивоок. - Вклонися, Iссо, нашому
Агапiтовi.
I - о чудо! - Iсса покiрливо схилила голову й посмiхнулася болiсно й
ласкаво, i старий Агапiт пом'якшав душею з того усмiху, а може, тут
причиною було щось iнше, бо ще нiколи не опинявся Сивоок в обiймах у свого
властителя, а тут опинився. Iссi ж Агапiт, з усi╨ю можливою для його
товстого тулуба грацiйнiстю, подарував гречний уклiн, добродушно штовхнув
Сивоока межи плечi, посилаючи його вiтатися з тими, кого давно не бачив. I
кожен дав Сивооковi праву руку, показуючи вiдкриту долоню на знак приязнi,
тiльки Мiщило подав руку зiгнутою, мовби для поцiлунку. Сивоок глянув на
нього дивуючись, мiщило погордливо роздував нiздрi, тут щось, видно,
сталося за цi роки, але Сивооковi на тому не залежало, вдаючи, що не
помiтив нiчого, вiн вивернув долоню Мiщиловi, потиснув йому руку, як
╨диноземець ╨диноземцевi, повернувся знов до Агапiта.
- Покликав мене, а там ще багато роботи.
- Жде тебе нова робота, - поважно мовив Агапiт, i вже стояв коло нього
Мiщило, тут-таки справдi щось сталося, антропоси лишалися антропосами,
тiльки постарiли деякi, а деяким i нiчого не сталося, а от з Мiщилом щось
дi╨ться, оця його одiж, багата гривня, рука, простягнена для поцiлунку.
- По©дете на Русь, - вiв далi Агапiт, - князь Ки©вський заклика╨ наших
умiльцiв. Мiщило буде старший над артiллю.
- I я по©ду? - забувши й про Мiщила, i про чорта-бiса, тихо спитав
Сивоок.
- Для того тебе й викликано.
- Iссо, ми по©дено на Русь! - гукнув Сивоок до сво╨© жони. - Чу╨ш? Ми
по©демо!
- Не годиться везти в святий Ки©в поганих пiдложниць, - поважно мовив
Мiщило.
-- А тебе не спитаю! - вiдрубав Сивоок.- Старший я над вами всiма. То й
будь старший, а я сам по собi! Звелю коритися. Та не менi звелиш!
- Антропоси! - розвiв руки Агапiт.- Друзi! Нащо вам сперечатися?
- Посли руськi в Константинополi, - сказав Мiщило, - завтра запрошено
нас усiх на прийом до Великого палацу, перед очi самого iмператора.
Одягтися мусиш як слiд, щоб не зганьбити яашого звання.
- Одягтися? - пробурмотiв Сивоок. - Хто б то не хотiв .одягтися, аби
лиш мав у що?
Iсса стояла позад нього й всмiхалася болiсно й налякано.
- Сказано в Ксенофонта, - не вгамовувався Сивоок, роздратований
Мiщиловою пиховитiстю,-гарно зодягненi друзi - .найлiпша оздоба мужчини.
Ти ж вирядився мерщiй сам, а тепер тика╨ш менi в нiс мо╨ю обдертiстю.
- Друзi мо©, - виступив знов помiж них Агапiт, - нащо сварятися? Всiм
нам даровано одiж з царського вестiарiя...
- Свою ж пiдложницю зодягай на власний кошт, - мстиво докинув Мiщило.
- Жона! - гукнув Сивоок .- Чу╨ш, Мiщило, вона менi жона!
- Маю християнське iм'я - Фiлагрiй, - сказав поважмо Мiщило, - так i
зови мене.
-_ А я - Божидар,- засмiявся Сивоок, - вiд болгарiв маю, .крiм Сивоока.
Християнське теж маю. Людина може мати .безлiч iмен. То й що? А цiннiсть
©© хiба в iменах? Дiлами тiльки можна возвеличити себе або ж зганьбити.
- Зиждителi храмiв постiйно возвеличуються перед богом, - сказав
Агапiй.
- Возвеличують Агапiта, - знов засмiявся Сивоок.
- Ошалiв ти на островi, - зiтхнув Мiщило.
Але Агапiт вдав, що не зрозумiв Сивооково© шпильки.
- Повезете й на Русь мiй помисел, - вдоволено мовив до Сивоока, -
нашому друговi Фiлагрiю повiрив я думку, який .треба возвести собор у
Ки╨вi, ви ж повиннi слухатися його, тим вволите мою волю, нагорода ж вам -
од архонта Ки©вського.
Та сама розмова, тiльки притишена й урочистiша, вiдбувалася другого дня
мiж антропосами й послами Ки©вського князя в час очiкування прийому в
палацi. ╞х посадили ждати в портику Августея, посли вже були тут утрет╨,
вже вони склали iмператоровi багатi дари вiд Ки©вського князя, а архонта,
як його називали роме©, тепер мав вiдбутися прийом останнiй перед
вiд'©здом послiв разом з майстрами на Русь. Посли чимдуж грали в
поважнiсть, розпитували роме©в про здоров'я iмператора, ромеям цiкаво було
знати про Ки©в i про загадкового архонта в ньому. Чи то правда, що в нього
чотириста прислужниць! I що вiн нiколи не сходить з престолу? I навiть
природну потребу справля╨ в чашу? А посли й собi допитувалися: чи
iмператор Василiй умер сво╨ю смертю, чи помогли йому? Бо де ж це чувано,
щоб два брати мирно дiлили престол? Рано чи пiзно стане брат проти брата,
про це ж i в Святому письмi сказано... I чи правда, що iмператор
Константин аж так зловживав жiночими втiхами, що тепер не може сiсти на
коня, а вже коли йому треба це зробити, то пiдтримують його з двох бокiв
╨внухи, а по всiх вулицях, де ма╨ про©хати василевс, визбирують кожен
камiнчик, щоб не попав пiд ногу коневi, не струснув священно© особи, не
наразив ©© на новi болi?
Потiм послiв покликано до палацу скiли, що поруч iз Триклiном
Юстiнiана. В Триклiнi на пiдвищеннi критому багряницями, поставлено
великий трон iмператора Феофiла, васи-левса Константина зведено на трон,
по боках розташувалися чини кувуклiя, в сусiдньому залi заграли два срiбнi
органи дi-мiв, живi картини зарухалися, до Триклiну Юстiнiана було введено
магiстрiв, патрикi©в, протоспафарi©в, чини входили вiл за вiлом, тобто
перед появою нових чинiв пiднiмалася точно визначено© барви пишна завiса,
старшi йшли попереду молодших, за сенатом були чини гвардi©, потiм
допущенi дiми; всi розташовувалися в ряди й групи, пiдiбранi по рангах i
барвах одягу. Ось тут розпочинався ма╨статичний похiд вiзантiйських
звича©в, який мав забезпечити панування велико© iмперi© над усiм свiтом,
бо навченi дотримуватися порядку й послiдовностi в руках i словах, в дiлi
й мистецтвi, тим самим привчаються до наслiдування, а наслiдування веде до
сталостi, до послуху, до закостенiння. Вiдомо ж, що закостенiння - то
твердiсть. А що може бути лiпшого для велико© iмперi©, нiж твердiсть ©©
влади?
Руським послам, коли ввiйшли до Триклiнiю Юстiнiана, вiдкрилася велична
й барвна композицiя вiзантiйських вельмож, що стояли навколо
iмператорського трону, мов восковi ляльки, вирядженi в багатi шати,
вiдразу ж учинено вiтання з запитаннями через препозита про здоров'я й
благополуччя архонта Ки©вського Георгiя, а також про здоров'я послiв, а ще
- про волк iмператора всiх роме©в, пiсля чого посли сiли говорити з
василев-сом, а всi, хто ©х супроводжував, перейшли до сусiднього залу;
Сивоок теж плутався в довгому незручному одяговi поряд з Мiщилом, який,
здавалося, й народжений був для палацово© розкошi, дер свою рiдкобороду
мармизу, намагався видовжити коротку свою шию, щоб побачити якомога
бiльше, а може, щоб показати себе, хоч i без того вивищувався над усiма на
цiлу голову; вони з Сивооком були майже однаковi на зрiст, тiльки цей
збудований був гармонiйно, а Мiщило нагадував Агапiта: короткi ноги,
коротка шия наклепника, тулуб такий довгий, що коли доводилося Мiщиловi
сiдати, то не знав, куди б заховати хоч трохи того тулуба. Зрештою, не ма╨
ваги, в кого яке тiло, - гiрше, що Мiщило в душi сво©й не вiдзначався
нiчим добрим, а ще тепер ©хав старшим над артiллю, то й зовсiм не знати,
як поведеться. Втiшало Сивоока лиш те, що повернеться вiн на рiдну землю.
Як то воно там буде? Що буде? Але побачить вiн соковитi трави, навiда╨ться
в пущу, стане над Днiпром коло Ки╨ва, пригада╨ться йому все лiпше, що було
колись, лихе теж пригада╨ться, мабуть; та хай, аби лиш була пiд ногами
м'яка тепла земля. Вiн пройде по нiй босий, як малим колись, весну й лiто
ходитиме вiн босий там i носитиме м'яке легке хут-ро i бiлу лляну одiж, а
не цi шорсткi шитi золотом шати, якi на нього напнуто, щоб повести його до
палацу, допустити до найбiльших святощiв, не питаючи, хоче вiн бачити ©х
чи нi.
Потiм був обiд у Триклiнi дев'ятнадцяти акувiтiв. Цар возлежав з чинами
за акувiтами, а посли стояли збоку. Коли ж увiйшли всi, кому належало бути
присутнiм на трапезi, й учинено поклонiння василевсовi, посли
розташувалися .за окремим столом. Пiвча храму святих Апостолiв i Софi©
виспiвувала "многая лета" iмператоровi, музиканти й потiшники роаважали
василевса i його гостей. А в Золотому Триклiнi обiдали люди руських
послiв, руськi купцi, якi були на той час в Константинополi, й художники,
що мали ©хати до Ки╨ва, спорядженi за велiнням самого василевса, i пiд час
обiду роздавано коштовнi блюда з апокомбiями i давано кожному по чину:
посли вдвiчi бiльше за священикiв i толковинiв, а решта люду - вчетверо
менше за послiв, для Ки©вського ж архонта вiд василевса даровано золоте з
коштовними каменями блюдо. Константин радувався нагодi виказати свою
щедрiсть, яка вважалася першою прикметою справжнього iмператора. Вiн
потрактував послiв од Ки©вського князя як визнання сво╨© справжньо©
величi; при╨мно було, що володар землi чи й не бiльшо© за Вiзантiю
звернувся саме до нього, василевса всiх роме©в, попросив прислати майстрiв
для спорудження божого храму. Сорок дев'ять лiт сидiли на тронi два
iмператори, але всi тi сорок дев'ять лiт Василiй затiнював Константина,
головою царства вважався брат старший, вiн ходив у походи, вiв вiйни,
приймав послiв, а на долю Константина лишалися тiльки розваги, гульбища,
дурощi всiлякi, ©це й тепер, постарiлий i з вичерпаними силами, думав вiн
про те, як добре було б покинути Константинополь i податися кудись на
лови. Але зболiла плоть не дозволяла балощiв, закам'янiло сидiв на
урочистих церемонiях, з гiркотою думав iнодi, напружуючи свiй затемнений,
спустошений мозок, що пiсля брата не зумi╨ звершити нiчого благородного
або достойного згадування.
Але ось була нагода виказати свiй державний ум i перевершити навiть
покiйного брата. Колись батько нинiшнього Ки©вського архонта Володимир
змусив iмператорiв видати за себе ©хню сестру Анну. Коли ж вони навзамiн
хотiли послати на Русь Ще й митрополита, Володимир вiдмовився й висвятив
сам ╨пископа-болгарина. Тепер Ки©вський князь ще тiльки утверджу╨ться на
престолi, слiд би скористатися з його недосвiдченостi й хисткостi його
становища. Iмператор довго радився з велемудрими сво©ми ╨внухами, й
вирiшено було послати до Ки╨ва не _тiльки константинопольських умiльцiв
кам'яного й художницького дiла, не тiльки щедрi дари, але й iмператорський
хрисо-вул до князя з пропозицi╨ю прийняти митрополита землi Русько©,
рукоположеного в цей чин константинопольським патрiархом.
Посли руськi, хоч i не мали таких повноважень од свого князя,
вiдмовитися вiд iмператорського хрисовула i вiд мало ке силомiць
посадженого на ©хнiй корабель митрополита не могли:. Бували ж випадки, що
послiв, якi виявляли непослух волi iмператора, ослiплювано або а карано
смертю, тут не дiяли яiякi закони, тут правили василевси - хай славиться
мiць роме©вi.
Вирушили в путь, лишаючи сонце по праву руку вiд себе. Сивоок був на
кораблi з Iссою. Вона дикувато щулилася в незвичному пишному одязi,
придбаному ©й на Месi, знов тулилася до Сивоока, але тепер уже не вiд
темного страху перед морем, а, видно, вiд невiдомостi та вiд лихих
поглядiв Мiщила, який вiвся досить брутально й пиховито. Сивоок же думав
про ©хню дорогу. Вийшовши з Босфору, мали вони досягти областi Мессемврi©
навпроти рiки Дичини, далi, тримаючись берегiв, дiйдуть до Констанцi© на
рiчцi Варнi, вiд Варни проляже путь до Конопа, вiд Конопа - до Дунаю, де
змiшуються жовтi води рiки з морською прозорiстю, там протягнуться
положистi пiщанi береги й крутi глинянi, i нiде не зможуть вони пристати
аж до самого входу в Днiпровський лиман, бо чатуватимуть на тих берегах
печенiги, готовi вмить напасти на необачних; та й на самому Днiпрi ще не
кiнець небезпекам: ще пiдстерiгатимуть ©х дикi кочiвники в найвужчому
мiсцi коло порогiв, де вбиго князя Святослава, ще доведеться перебиратися
через кам'янi шумливi пороги, i тiльки в ки©вських тихих водах скiнчиться
©хн╨ багатостраждальне, страшне плавання.
Але той, хто поверта╨ться на рiдну землю, готовий до всього.
РIК 1026
ПАДОЛИСТИ.КИ╞В
Ярослав же седе Кыеве, утре пота с дружиною своею, показав победу и
труд велик.
Лiтопис Нестора
Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стiкаючи гарячою кров'ю,
в останнiй несамовитостi гриз залiзо наконечникiв, трощив дерево списовищ;
його випружене тiло лиховiсне скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось
мало вибухнути червоною кривавiстю, але звiр, видно, вичував наближення
останньо© митi, вiн не хотiв смертi, прагнув уникнути того кiнця, пiсля
якого вже не бува╨ початку; переповнений передсмертним риком,
навстопужений брудно-сiрою щетиною, в хижому розблиску iклiв, вiн жахнув з
кола знищення, його затьмаренi болем очi все ж здобулися на ще одне
зусилля, щоб забачити вiльний промiжок; задране в лютiй зневазi рило
хапливо нюшило дорогу, заволохатiлi вуха вловлювали щонайменшi продихи
лiсового повiву волi, вмить лишив кабан у тiй улоговинi, де мав сконати,
людей, собак, гострi довгi списи i помчав по схилу вгору, де самотньо
приглядався до ловiв князь Ярослав.
Все вiдбулося неспогадно швидко. Нiхто не встиг навiть вжахнутися,
зранений дик летiв на осамотненого чоловiка - нi вiдступитися, нi
перепинити йому путь; десятеро не спромоглися покласти звiра, отож один
тiльки й мав тепер, що впасти пiд нещадними рiзаками; князь став нагорi,
щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був тепер сконати;
звiр летiв на нього, вiдча╨но постогнуючи, кожен його пере-стриб був мовби
чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей невтримний бiг: "Жох!
Жох! Жох!" Ближче, ближче, ближче - вже весь лiс i весь свiт виповнено
тiльки цим жох-канням; Ярослав уже й не бачив самого вепра, тiльки чув цей
обезвладнюючий звук. Свiдомiсть не встигла запанувати в руках, свiдомiсть
поглинута була отим вслухуванням у темне жохкання, але тiло дiяло
самостiйно, за виробленою звичкою; вже ноги вперлися в покриту м'яким
червонявим листям осенi землю, вся вага тiла перекинулася на лiву
неушкоджену ногу, права рука пошмугляла в списовiм ременi, влягаючись
зручнiше й надiйнiше; чоловiк зготовився зустрiти дика, в нього виявилося
безлiч часу для приготувань, вiн ще й устиг втягнути нiздрями прохолодний
запах осiннього листя, волого© землi, збучавiло© вiд дощiв кори дерев,
солодкаво-бентежний запах занурення пущi в зимовий сон - запах умирання. I
вiд того чоловiковi ще милiшим стало життя, страх iснував тепер для нього
лише в свiдомостi, але нi в руках, нi в очах, нi в жодному м'язовi ляку не
було. Та хiба мiг знати про це вепр? Йому залежало тiльки на тому, що.6
усунути останню перешкоду на шляху до вибавлення, до порятунку, до життя,
i вiн пер на чоловiка, щоб мерщiй збити того, перш нiж схаменеться вiн i
схаменуться тi, що лишилися внизу разом з ©хнiми лякливими собаками i
холодним залiзом. Але чоловiк, що стояв на дорозi в дика, не належав до
людей посполитих. Ще змалку вiн привчав сво╨ тiло в кожнiм його окремiм
членi до слугування точного й безвiдмовного, i якщо свiдомiсть чоловiкова,
попри Iссу ©© напругу, не зумiл'а справитися з несподiваною загрозою, зате
плечi йому налилися важкою силою саме тодi, коли рука замахнулася списом,
а око спрямувало ту руку так умiло й несхибно, що важкий спис прошумiв i
криваво прорвався до самого серця дикового, i звiр з повного скоку
звалився на бiк, закосив ногами, запiнився, очi його ще були повернутi на
князя, склянiючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так i вiдкрилася
вепровi, iкла теж ще шкiрилися на Ярослава, та же безсило, не було в них
тепер бiлого розблиску, - сповивалa ©х якась брудна жовтiсть, як усяку
мертву кiстку. Ярослав через силу проковтнув слину, вiдвернувся вiд вепра,
се в нього здригалось чи то вiд перенесеного ляку, чи вiд Юрадостi. Знизу
набiгали перестрашенi ловцi, важко випасував позад них товстий боярин
Ситник, бiг молодий новгородський во╨вода Iван Творимович, князiвськiй
блазень Бурмака поджунював шурхiтливе листя задертими носками сво©х не по
нозi великих чоботяр, бiгли там ще якiсь люди, та князь нiкого не хотiв
бачити; припадаючи на скалiчену праву ногу, покульгав крiзь заростi,
махнув позад себе рукою: лишайтесь, I мовляв, i порайте здобич.
- Князю! - гукнув Ситник. - Куди ж ти? На нутрощах погада╨мо!
З Ярослава виходив переляк. Аж тепер. Стрясало йому тiло. Цокотiли
зуби. Весь змокрiв. Потягло справити малу нужду. Став пiд якимсь деревом -
не розiбрав: чи то дуб, чи то береза. Господи, господи, нiхто не повинен
бачити, як можновладець iнодi ста╨ простим смертним чоловiком. Жонам лиш
дано знати цю тайну, хай вони й знають, але нiхто бiльше й нiколи!
- Князеньку! - реготав позаду Бурмака, жалюгiдний карi© лик,
препаскудний базiка, набитий дурень. - А свинячого вуха? Князеньку! А
хвостика! Князюсику!
Через силу Ярослав усмiхнувся. Скочувався йому в душi тягар страху,
ставало вiльнiше й вiльнiше на серцi. Власне, що' там такого - вепр! А два
лiта тому був ведмiдь. Коли повстали в Суздальськiй землi волхви й стали
бити старшин i жон старшинських за те, що переховували хлiб i виннi за
голод, який запанував у всiй землi, тодi Ярослав пiшов з дружиною на
втихомирення. Мали б ждати князя в сподiваннi, що поряту╨ вiн од голоду, а
сталося навпаки. Волхви перебили старшин i жон ©хнiх, не знайшли багато
хлiба, бо неврожай був для всiх: i для старшин, i для простолюддя; тодi
кинулися всi по Волзi до булгар, привезли звiдти хлiб ще до приходу
князевого; вiд князя не сподiвалися нiчого, крiм кари за бунт, тому й
зустрiчали його лодь© на Волзi, на самому краю Ростово-Суздальсько© землi,
не добром - дошкуляли стрiлами на мiлких перекатах, валили впоперек рiчки
велетенськi дерева, творячи непропливнi загати. Коли князь вийшов з
дружиною на берег, невидимi супротивники визирали, коли злiзе вiн з коня,
напустили на Ярослава велетенського ведмедя. Теж отак зненацька для всiх,
як щойно мчав на нього дик. Мав би бути й кiнець там князевi, бо звiр
мовчки йшов на здиб, пiдвiвшись на заднi ноги, вирiс мовби з-пiд землi
просто коло князя, вже дихнув Ярославовi в обличчя гарячим смородом
смертi. Так само тодi не встиг схаменутися князь, але його рука вихопила в
дружинника сокиру i вдарила з холодною несхибнiстю, i звiр упав мало не на
самого князя, аж тому довелося вiдскочити вбiк, незграбно тягнучи свою
покалiчену ногу. Звелiв на тому мiсцi закласти город i назвати його сво©м
iменем. Мiсце Ярославово© слави: Ярославль. Хiба що й отут звелiти
вибудувати город або хоч сiльце? Тодi, побивши в Суздалi волхвiв, сказав
народовi: "Бог насила╨ за грiхи на кожну землю голод, чи мор, а чи негоду,
а чи iншу покару, а чоловiк нiчого не вiда╨ i не може". Зате сам завжди
мiг i пишався цим. Хоч що насилав на нього бог, з усiм зумiв управлятися
князь. Спершу було тяжко, впадав iнодi у вiдчай, але потiм збагнув:
наслано на нього всi нещастя для гартування духу. Чим бiльше ударiв
завдавано йому долею, тим мiцнiше утверджувався вiн на землi.
Було з ним точнiсiнько, як з апостолом Павлом: "Тричi киямяг бито мене,
а один раз каменовано; тричi розбивався корабель, нiч i день пробув я в
глибинi, у дорогах почасти, у бiдах на рiках, у бiдах од розбiйникiв, у
бiдах од землякiв, у бiдах од поган, у бiдах у городi, у бiдах на пустинi,
у бiдах мiж лу-кавини братами, у працi i в журбi, почасти в недосипанню, в
голодi й спразi, в постах часто, в холодi й наготi".
Але хто хоче жити, повинен перемагати.
Ярослав поправив одiж, розгладив бороду, змахнув з лиця рештки
розгубленостi, повернувся до сво©х. Його вiтали радо й щиро.
Ситник уже засукав рукава, пiдступав з великим ловецьким ножем до
високо© вепрячо© тушi.
- Зажди, - зупинив його князь, - взяти вепра на дрюка - i до Берестiв.
- Дрючечок злама╨ться, - вискочив наперед Ярослава слинявий блазень,
розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осмiховi.
- Новий вируба╨мо. - Буденнi слова, вiдчувалося виразно, втишували
розбурханiсть душевну, тому Ярослав охоче пристав на вимiну балачкою з
Бурмакою. - Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замiсть дрючка.
-- Ги-ги! -реготнув блазень. - А хто ж понесе? Конi чи люди?
- Люди!
- Аби не конi, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина
все витерпить, а конi й князi терпiти не вмiють.
- На тому ж мiсцi, де ото патяка╨ш, - сказав майже урочисто Ярослав, -
закладемо поселення людське.
- I назвемо Ярославець! - вихопився мерщiй Бурмака.
- Ярославль-Ки©вський, - змахнув сво©м ножакою Ситник. - Щоб були
скрiзь Ярославлi, по всiй землi. Хай славиться iм'я тво╨, княже!
- Веприще - ось як назвати, - сказав князь, - бо таки ка-банюра
чималий.
- Хiба ж то кабан? - штурхнув чоботом вепра Бурмака. - Хiба це вепр?
Так собi, веприк.
- То й назвемо село Веприк, - посмiхнувся князь. Блазень застрибав,
заляпав у долонi:
- Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в
Бурмаки!
- Що мелеш, блазню! - закричав на нього Ситник. - Чи вже й зовсiм з
глузду з'©хав?
- А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями,
як ти, обставився! - взявся в боки блазень.
Ситника боялися всi, належали йому справи тайнi i загрозливi, тiльки
Бурмака не виказував нi страху, нi пошани навiть до цього княжого боярина,
йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, вiн мiг зчинити колотнечу
помiж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тiшився.
Бурмаку знайшов кiлька лiт тому в селi на днiпровськiй переправi. Жили
там перевiзники, рибалки, косарi, народ добраний один до одного,
нелякливий i вроди тако©, яку лиш Днiпро да╨ тим, хто задивля╨ться змалку
в його води i кропить сво©ми росами. I раптом посеред отих гарних, дужих
людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок з'явився на
свiт; поки воно було мале, то нiхто й не помiчав, видно, його недолугостi,
а коли однолiтки повиростали, а воно таке й лишилося мале, тiльки
покорчило його в боки, тодi вже всi запримiтили; саме ж воно налилося
злiстю i образою на всiх людей i на цiлий свiт бiлий, i ось пролунала
перша лайка, принесена чоловiчковi слиною на язик, бовкнув вiн щось лихе й
дурне, назвали його за те Бурмакою, посмiялися, хтось там, мабуть,
нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще й ще, його
знов нагодували i знов смiялися пробачливо, зверхньо, як умiють смiятися
дужi, певнi сво╨© вищостi i сили люди, а карлик збагнув, що може
втриматися на цьому свiтi самим сво©м язиком, i розпустив його на всю
губу, i вже .не було тодi йому впину.
Князь почув Бурмачинi прокльони на перевозi. Швендяв карлик за
перевiзниками, заважав ©м роботи сво╨ дiло, лаявся чорно.
Перевiзники посмiювалися з дурнуватого Карлика, хтось покликав його до
казанка з юшкою. Бурмака побiг туди, став тьопати юшку, шпетив тепер i
того, хто годував:
- Щоб тобi кiстка поперек горла стала!
-.А приведiть-но його до мене, - звелiв Ярослав. Бурмака не захотiв iти
до князя.
- Треба, то хай сам пришвендя╨ до мене, - викрикнув. - Чи, може, йому
ноги посудомило! Чи покорчило? Чи правець напав?!
Нiколи б не стерпiв Ярослав нагадування про його нещаснi ноги, але тут
чомусь не звернув уваги на карликову лайку, майже слухняно покульгав до
Бурмаки, сказав йому примирливо:
- Хочеш до мене в службу?
- А хай тобi нечиста сила служить! - хапнув об казанок дерев'яною
ложкою карлик. - Дурнем ти був, дурнем i зостанешся. Золота начiпляв на
себе, як собака реп'яхiв. Чоботи зеленi. Чи з жаб'ячо© шкiри ©х пошили
тобi лакизи?
- Матимеш i золото, i чоботи такi самi, все, як у мене, - пообiцяв
Ярослав, сам ще не вiдаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра.
- Пiдкупити хочеш Бурмаку? - закричав карлик. - Та не дiждешся ж!
Золота твого не стачить для мо╨© мудростi. Щоб ти подавився сво©м золотом
награбованим та накраденим!
Смiялися всi: перевiзники, князевi люди, сам Ярослав. Князь подумав:
отакий хай собi ла╨. Нiхто навсправжки не прийме його лайки, а перед богом
виправдання: не вознiсся в гординi, вислуху╨ш щодень слова хули. Лiпше
самому тримати коло себе дурнуватого лаяльника, анiж ждати, поки прийде
розумний i вкаже всiм на тво© справжнi згрiшення й переступи.
Так узяв з собою Бурмаку, придiлив йому мiсце коло себе, назначив
князiвську одiж, князiвський стiл, пiдкладали карликовi на учтах шматки
так само ласi, як i князевi, наливали Тих самих вин i медiв у такi самi
ковшi, все той мав, як у князя, тiльки з одною вiдмiною: все трохи бiльше.
I одяг бiльший, i взувачка, i прикраси, i ищатки за обiдом, i ковшi з
напоями. Отак, маючи все мовби i князiвське, карлик був ще бiльше
осмiшений вiд недотримання мiри. А вже раз утративши мiру, нiзащо не мiг
©© вiднайти й у сво©й мовi: хоч що казав, усе те видавалося для
довколишнiх дурним i смiшним. До Бурмачиних прокльонiв всi звикли, тiльки
тi, що чули його вперше,- дивувалися вельми: дозволяв собi карлик такi
слова про князя, такi вихватки, що iншому б на його мiсцi давно стяли
голову або вирвали язик, а з цього мов з гуся вода. Чудно ведеться свiт!
Але Ярослав за цi тяжкi безмiрно дванадцять лiт упевнився твердо, що
нiчого задаром не да╨ться, все треба найняти й купити: i во©нiв, i
прислужникiв, i хвалителiв, i навiть хулителiв. Вiн нiколи не був м'який
на пенязь, ощаджував кожну куну, не любив марнотратства, але водночас
бачив, що хоч де ступнеш - треба платити.
Так було з Еймундовими на╨мцями ще тодi, в Новгородi, кели лаштувалися
виступати проти князя Володимира, та й самими новгородцями, яким обiцяв
правду, писану лиш для них,-окремiшню, вигiдну. I коли зiйшовся з
Святополком коло Любеча на Днiпрi, то хоч як похвалялися кияни
Святополковi, хоч i називали глумливо новгородцiв плотниками, а Ярослава -
кривондякою (мовби вгадуючи, що знов окульгавi╨ вiн за два лiта!), та все
ж розгромленi були нещадимо, не помогли ©м i печенiги, прикликанi
Святополком. I коли сiв у Ки╨вi Яiм©слав, то щедро заплатив i варягам, i
новгородцям: старостам по десять гривен, а смердам по гривнi, а
новгородцям усiм теж по десять гривен. I дав ©м грамоту, щоб по нiй
велися, гримали так, як написав ©м.
Довго й не збирався Святополк, бо вже через два лiта стояв пiд Ки╨вом з
печенiгами, якi йшли до нього, мов собака на посвист, вабленi обiцяними
грабунками багатого стольного города. Еймунд порадив нарубати зеленого
гiлля й навтикати в городськi вали, щоб не дати печенiзьким стрiлам
залiтати в Ки©в. Потiм уже сам князь надумав послати на вали ки©вських
жiнок у прикрасах, щоб звабити жадiбних бiармiйцiв кинутися на приступ.
Виблискували на сонцi срiбнi й золотi наголовники, сяяли коштовнi каменi
на вбраннi, ще дужче сяяли красою сво╨ю киянки, яким важко було й пошукати
рiвних вродою; розпаленi печенiги кинулися на город, вони облягали Ки©в
такою силою, що ©© нiколи ще й не бачено тут, але Ярослав намiрився все ж
дати ©м бiй, його намовляли до того варяги, обiцяючи вистояти, та й самi
кияни волiли лiпше стати на бiй, анiж мовчки ждати невiдомого; всi
городськi ворота зачинено, крiм двох: коло верхнiх ворiт став Еймунд з
дружиною, а коло тих, що вели на Перевiсище, - Ярослав на чолi киян.
Печенiги попхалися в ворота, вони вскакували у вузький i тiсний прохiд по
кiльканадцятеро, i ©х вiдразу сiкли на локшину во©ни, що ждали ворога по
цей бiк. Але сила в печенiгiв була така велика, така страшна нетерплячка
володiла всiма тими, хто напирав ззаду, що, врештi, прорвалися дикi
степови-ки в перевiсищанськi ворота, вiдтiснили Ярославову дружину, самому
князевi ввiгнався ворожий спис у праве колiно, Ярослав насилу висмикнув з
рани залiзного наконечника, але не вiдступив, рубав ворога й далi сво©м
страшним мечем. Пiдоспiли до нього варяги, хтось спромiгся зачинити
ворота, печенiгiв, що продерлися до Ки╨ва, виловлювано по одному. ╞х
убивали на мiсцi грабунку або насильства, якi тi чинили вмiло й швидко. В
городi запалали церкви й доми, загорiлася дерев'яна Софiя, споруджена ще
княгинею Ольгою для збереження святощiв, привезених нею з Константинополя;
Ки©в запалав увесь, пойнявся червонiстю полум'я i чорнотою димiв, страшне
то було видовисько, але ще страшнiшою була помста киян, якi вийшли за
мiськi брами i переслiдували втiкаючих печенiгiв аж до Сiтомлi, сiкли ©х,
топили в Руча©, в Днiпрi, у. Сiтомлi.
Отодi й допустився князь тяжко© помилки в сво©х дiях. Вважаючи, що
назавжди покiнчено з нападами на Ки©в, одмовив Еймундовi, який вимагав
пiдвищення платнi варягам, навiть посмiявся з ярла, коли той став
залякувати князя. А вимагали ж варяги й зовсiм неймовiрного: пiдвищити ©х
платню вчетверо! Слiдом за варягами й ки©вська дружина приступила до князя
з вимогами, вже мало ©м було, що з милостi князя Володимира ©ли на
срiблi-золотi. Ярослав одмахнувся. Не любив вiйни, прагнув тишi. Вiн
прикликав до себе людей книжних, священикiв, Чнокiв перехожих, з ними
сидiв у Володими-ровому теремi, ©здив часом у Берести, молився там у
церквi святих Апостолiв, упiзнав там пресвiтера княжо© церкви Ларивона,
чоловiка тихого, мудрого, постника. Говорили про царство небесне, про
вiчне блаженство, про справи високi й прекраснi; там був спочинок для
душi, забувалися горлатi варяги й ненажерливi дружинники, забувалася
навiть сувора i неприступна княгиня Iрина, яка в Ки╨вi одразу сповнилася
холодно© пихи, згадала, що вона королiвська донька, збирала коло себе
якихось принцiв i ярлiв; з'©здилися до не© з усi╨© пiвночi по-шукувачi
багатств i престолiв, княгинi вже мало було теремiв, якi вдовольняли
колись i княгиню Ольгу, й князя Володимира, забула вона про кам'яницю
свого батька з незатишною, промороженою клятими свейськимй морозами дучкою
на верхоту-рi, заводила мову про спорудження нового двору, достойного ©©
високого походження. Все вимагало платнi, так нiби князем Ярослав став лиш
для того, щоб пхати й пхати в чиюсь там пельку золото та срiбло.
Власна дружина, розледащена й знахабнiла до краю, вiдмовляла в послуху,
дружинники сидiли на сво╨му дитинцi в Ки╨вi, вигрiвалися на сонцi, грали
цiлими днями в костi та зернь, виспiвували щодень те саме:
Поку╨мо собi човни, мiднi та золотi весла Та й пустимось на тихий
Дунай, а з Дунаю - та пiд Царгород. Ой чу╨мо там доброго пана, що
заплатить щедро за службу молодецьку!
Варяги покинули Ярослава, пiшли шукати щедрiшого хазя©на. Дружина хоч i
не пiшла нiкуди, бо була ж таки своя, але частина ©© з во╨водою
Золоторуким теж повiялася десь чи до ромейського iмператора в найми, так
що довелося князевi збирати дружину нову, частково з новгородцiв, а то з
людей ки©вських, з того часу вiн завжди змушений буде обставляти себе
щоразу новими людьми, бо важко покластися на будь-кого, нiхто довго не
витриму╨ в службi, кожен ма╨ свою гадку, дба╨ перше за себе, а вже потiм -
як захоче.
Щоб довести всiм сво©м недругам i зрадливцям свою мiць, Ярослав ще то©
осенi по розгрому печенiгiв з свiжонабраною дружиною поплив по Прип'ятi
проти польського Болеслава, щоб ударити по ньому в вiддяку за Святополка.
Перед цим уклав угоду з германським iмператором Генрiхом. Угоди досяг
легко, бо мав у Ки╨вi мачуху, останню жону князя Володимира, нiмкеню,
доньку графа Куно вiд шлюбу його з дочкою iмператора германського Оттона
Великого. Тож були мовби родичi з германськими iмператорами, вiльно
обмiнювалися послами й гiнцями, якi проходили землею чехiв, окрiм того,
iмператор германський шукав собi спiльника, щоб ударити на Болеслава, бо
князь польський дiйшов уже аж до такого нахабства, що забивав залiзнi
палi, назначаючи кордони сво╨© держави, вже й не в дно рiк польських, -а
навiть нiмецьких, доскакуючи до них пiд час численних сво©х переможних
виправ.
Отак i поплив восени Ярослав по Прип'ятi з вiйськом нечисленним i ще
молодим на службi в нового князя Ки©вського, облiг Берестя над Бугом, але
город тримався твердо, хоч, допомога йому й не приходила. Та й яка могла
бути помiч? Тiльки недосвiдченiсть Ярославова могла штовхнути князя до
спiлки з iмператором, який дбав передовсiм за себе й свою владу (а й хто ж
не дба╨?) i найменше турбувався чужими клопотами. Ярослав вiдiйшов од
Берестiв й повернувся до Ки╨ва без втрат, але й без зиску; вiн якось не
сподiвався, що йому випаде так багато, може, ще бiльше, нiж його покiйному
отцевi, походiв i сутичок, його втягували в вiйну попри його волю й
бажання, вже й перед цим вiн вiдчував нехiть до битов, а тепер i геть
зненавидiв цю марну справу; однак цiлу зиму готувався до вiдпору
Болеславовi, лишився осамотнений, покинутий всiма, навiть Новгород слав
мало пiдкрiплень, довелося суворо нагадати Коснятиновi. Знов прикликав
посланцiв од варягiв, але тi тепер вимагали платнi бiльшо© в дванадцять
разiв, анiж у Новгородi, до того ж не срiблом, а тiльки золотом.
Пiдступи з боку можновладцiв, здирства й нахабнiсть найманцiв - ось з
чим зiткнувся тодi Ярослав, i вже до кiнця днiв сво©х сам вiн не буде нi
пiдступним, нi здирцею, намагатиметься бути прямодушним по-сво╨му, хоч
iнодi й дорого платитиме за це. Поки що -ж платив власним споко╨м. Знов
покалiчений, так нiби бог навернув на нього давнi, ще дитячi хворощi, на
ногах тепер тримався не зовсiм твердо, тому надавав перевагу коневi, а ще
лiпше - лодь©, знов посадив сво╨ вiйсько в судна й поплив по Днiпру, а там
по Прип'ятi - назустрiч Болеславовi, який шикувався на Бузi до рiшучого
удару.
Зблизилися в липневу спекоту, Буг обмiлiв невпiзнанно, поляки лагодили
мости для переправи, Ярослав повелiв перешкоджати ©м, засипати ©х
стрiлами, дратувати похваляннями. Вiн, як i в Новгородi колись, ©здив
скрiзь сам, до всього до-Дивлявся, збадьорував во©в, смiявся з погукiв
во╨води Будия, ∙що кричав на той берег до полякiв: "А ось ми проткнемо
трiскою пузо вашому Болеславу".
I знов, як i в вiйнi з iмператором германським, Болеславовi .Щастило.
Вiн стояв з вiйськом коло укрiпленого города Волила, мав пiдкрепу з
червенських городiв, звiдусюди харчовi загони достачали йому все
необхiдне, пiдходили новi та новi його вiддiли, прийшло обiцяних Генрiхом
триста саксонцiв i п'ятсот угрiв. Сам Болеслав вiдсиджувався до часу в
Волинi, айв собi й гуляв з чужими жонами, хоч сам же запровадив у сво©й
землi кару для уводцiв чужих жон i розпусникiв: ставити ©х на торговищi на
дерев'яний помiст, примоцьовувати ©х до того помосту, вбиваючи, - хоч i не
годилося б про це мови ти, - в калитку. мiж бамболями здоровенного
гвiздка. Поряд .клали гострий нiж, позоставляючи приреченому трудний
вибiр: або ж умерти ганебно посеред торговища, або ж вiдпахати оту частину
тiла. Руськi кричали з того берега, обзиваючи Болеслава бабонюхом i
смердючим кендюхом, але ото й тiльки, бо поляки мали собi все, що треба, а
©хнi супротивники жили вловленою дичиною та рибою, вивудженою в Бузi,
казали, що навiть сам князь Ярослав знiчев'я i з розпуки сидiв з вудкою
над Бугом, ждучи невiдь-чого.
Ночами палили вогнища, вiдганяли люту комарву, яка з вдоволеним
стогнанням налiтала з лiсiв i болiт. Спекота змiнювалася дощем, тодi
хлющилися пiд злими небесними водами, бо не було ж нiякого прихистку й
сховку, тiльки для князя напнуто намета, але Ярослав бiльше намагався бути
серед во©в, прагнув виказати свою доброту, свою лагiдь i чеснiсть. Та й
чого досяг? Болеслав був i сякий, i такий, i лихий, i жорстокий, i
неправедний, а за нього стояло вiйсько тверде, i сусiднi владцi пiшли йому
в помогу, а руський князь покинутий виявився всiма, вдовольнятися мав
сво©ми чеснотами, сво╨ю мудрiстю, що нею переважав усiх iмператорiв,
королiв, князiв, але мудрiсть не дала йому нi сил, нi спокою. Велося вже
споконвiку, що вирiшував усе меч.
Поки польське вiйсько збиралося, намножувалося, нарощувало свою силу,
руськi непоко©лися бiльше й бiльше, частiше й частiше зривалися до
вдаваних спроб подолати Буг уплав, хоч i боялися незвiданих бистрин
рiчкових; то там, то там виникала зненацька сутичка, лунав бойовий клич,
звучали роги, поляки лiнькувато вiдстрiлювалися, та все тягали до берега
колоди лiсу, готуючи мости. Ярослав поставив у тих мiсцях загони свого
вiйська, щоб перешкодити Болеславовi в переправляннi, але ще не мiг
дорiвнятися Ки©вський князь у вiйськових хитрощах велемудрому Болеславу,
якого боялися навiть варяги, обдурив польський князь i Ярослава, виманив
якось його во©в до ще одно© плавби по Бугу у вдаваному натиску на полякiв
та й послав навсправжки ©м назустрiч спершу пiших сво©х во©нiв, а там i
кiнноту. Буг виявився не таким уже й глибоким, люди й конi легко взяли
плавом середину, руськi нападники були перебитi швидко й безжально, сам
Болеслав попровадив прихований загiн сво╨© кiнноти збоку, вдарив ще дужче
на слабкi Ярославовi загони, в той час як най-добiрнiшi стояли без дiла
там, де мали моститися мости; трудно розповiсти, яка там була рiзанина, з
полеглих здирано луп без жодно© перешкоди, сам Ярослав, застуканий
зненацька мало не коло самого берега, вiдбивався запекло вiд насланого на
нього вiддiлу, пробився з двома новгородцями i молодим ки©вським отроком,
але всi були пiшi, не мали жодного коня, з неймовiрними труднощами
вибралися з вiдкритого мiсця в прихисток дерев i там - о щастя! -
напоткнулися на вiзок медовара, який прикотив до вiйська, певно,
сподiваючись небачених зискiв, а попав якраз на побо©ще i тепер не знав,
що дiяти, метався перед сво©ми кiньми, хотiв ©х випрягати, але, видно,
шкода йому було покидати вiзок з медами, медовар тяжко вiдсапувався,
витирав пiт, що лився йому по щонастому обличчю, борода в нього була хоч
викрути, та не про медовара йшлося, а про князеве життя; отрок пiдбiг до
коней, потягнув одного за вуздечку, i в цей час прилетiла звiдкись стрiла,
чи то чужа, чи наша, вдарила того коня в шию, чорна кров дзюркнула просто
на отрока, кiнь ще стояв, не падав, та видно було, що вже йому кiнець;
медовар, нарештi збагнувши, що тут пахне зовсiм не медом, миттю випрiг
другого коня, затягнув його глибше помiж дерева, став, розглядаючи сво©х
несподiваних гостей, мабуть, упiзнав князя або ж здогадався, що перед ним
чоловiк не простий, бо тицьнув повiд у його бiк, сказав захекано:
- Бери коня!
Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у сiчу, але звiдти не долинало
нiчого заохотливого, вiддалiк прошмигували поодинокi втiкачi, за ними
гналися вороги. Розгром i розбиття!
Тодi князь, кульгаючи важко, пiдступив до коня, отрок помiг .йому
вибратися на нього, медовар смикнув за повiд, побiг попереду, потягнув
коня за собою.
- Недовго ж так пробiжиш, - сказав йому Ярослав.
- А нiчого. Ти не дивись, що я товстий, у мене всерединi все добре
утрамбовано, - хекаючи, вiдповiв йому медовар, - а як не здужаю бiгти
попереду, то побiжу, тримаючись тобi за ногу.
- За стремено б годилося, та нема його, - сумно всмiхнувся князь. Тi
тро╨ теж бiгли слiдом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози
прихистити його вiдступ.
- Хто ти ╨си i як зовешся? - питав тим часом Ярослав у свого богом
посланого вибавителя.
- Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Ки╨ва од нас далеко, а це,
думаю... до князя... такий же мед.,. Ох... не можу... А ти... справдi
князь?
- Князь. Сiдай до мене. Кiнь у тебе добрий, понесе й двох...
- Важкий я, князю... Вельми... Тельбухи в мене... камiнь...
Ситник передав повiддя князевi, прилаштуватися збоку, тримався за
Ярославовi порти, шепотiв через силу.
- Ох, смерть моя... ой боженьку!..
- Нiколи тобi не забуду, - сказав Ярослав,-боярином тебе зроблю...
найближче до себе поставлю...
- Ох, .смерть, - шепотiв через силу Ситник, - ох, ох!..
Не втiкали до Ки╨ва - бо й що там мали робити? Болеслав iшов на
стольний град з вiйськом, пiдступали вже до Ки╨ва, зда╨ться, й печенiги,
знов накликанi клятим Святополком, а в Ярослава тiльки й було людей, що
тро╨ во©нiв, та медовар з . вибавчим конем, та ще нещаснi розбитки,
втiкачi, якi збиралися коло насадiв на Прип'ятi. Так i вирiшив князь
чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелiв мерщiй зготовити - собi
кораблецi, щоб iти ще далi, аж за море, до свого тестя, короля свейського,
просити в нього помочi на вiдвойовування Ки╨ва, де лишилася навiть дочка
його Iнгiгерда, княгиня Ярославова Iрина. Лишилася там i сестра Предслава,
на яку вже давно зазiхав розпутний Болеслав, i мачуха, i наймолодша сестра
Марiя-Добронiга - та що там вони, коли й князь ледве порятувався.
Але Коснятин сам поставив до вимогу кораблецi для князя i сам же з
новгородцями вночi порубав ©х i мав нахабство прийти до Ярослава з гострою
сокирою, заткнутою за пояс, i повiдати, що вони не допустять втечi
Великого князя Ки©вського, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому
стiл ки©вський.
Образа була тяжка, але Ярослав не мав вибору i мусив стерпiти й
промовчати. Новгородцi стали негайно збирати нове вiйсько i грошi для
наймиту варягiв i дружини, а збирали от мужа по чотири куни, а вiд старост
по десять гривен, а вiд бояр по вiсiмнадцять гривен, знову просили Еймунда
з дружиною, бо той недалеко й зайшов, вiдсиджувався там часом у Полоцьку,
в племiнника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усi умови варягiв,
йшлося тепер про головнiше, ни першому сину хотiв вiн ударити в Ки╨вi на
Святополка, що6 тоди, доходили чутки, зустрiли кияни, мабуть,
остерiгаючись печенiгiв, якi обложили мiсто, з розчиненими брамами, а
старий Анастас Корсунянин вивiв усiх попiв навстрiч новому князевi н
вiдправив урочистий молебень, подарував Болеславовi польському найбiльшi
святощi церкви Богородицi - мощi святого папи римського Клемента. Болеслав
же, забувши про свою шлюбну жону Оду, безсоромно поклав собi на ложе
Предсла-ву, захопив у полон княгиню Iрину, що саме була при надi©, взяв i
сiмейство Володимирове; розповiдали, що вдарив польський князь мечем об
ки©вськi ворота, й пощербив меча, i хвалився, що буде тепер той меч для
всiх польських владцiв такою самою цiннiстю, як священний спис германських
iмператорiв або вiнець iмператорiв ромейських. З великими дарами вiдправив
Болеслав абата Тунi до германського iмператора Генрiха, звелiвши у
вишуканих висловах подякувати йому за пiдтримку i запевнити в щирiй
приязнi. Взяття Ки╨ва надало польському князевi тако© впевненостi в сво╨му
могуттi, що просто з руського стольного града спорядив вiн велике
посольство до ромейського iмператора Василiя, закликаючи вiзантiйцiв до
вiрностi й приязнi, якщо не хочуть вони в його, тобто Болеслава, особi
мати послiдовного i незламного ворога, в чому свiдком i посередником хай
виступить мiж ними сам всемогутнiй бог, який укаже ласкаво, що йому до
вподоби, а земним владикам на користь.
╙ в чоловiковi багато незбагненного для нього самого: Ярослав здавна
був привчений до думки, що все та╨мниче й високе належало боговi, зате
людям судився здоровий глузд. Але ось вiйна, вбивства, брат iде на брата,
голод, неправда, пiдступнiсть - хiба це не поразки здорового глузду, хiба
це якось в'яжеться з ним? Як цьому зарадити? Чим перемогти? Де порятунок?
Не помагало нiщо: нi молитви, нi благочестивi бесiди, нi книги, нi
навiть збадьорливi звiстки про успiшнi готування до нового походу проти
Святополка. Ярослав нiби здерев'янiв тiлом i душею, перед його очима й
досi стояв той липневий день на Бузi, ганебна втеча по зеленiй луцi,
безконечнi шугання покалiченою ногою в бака© й скiпцi, потiм хекання
Ситникове, стогнання його, потiм гаряче, спливаюче потом Ситникове тiло
позаду на конi, гикання конячо© селезiнки, м'яке чалапкання копит, дедалi
повiльнiше й повiльнiше, очiкування погонi i тодi, на конi й на лодь©,
навiть тут, у Новгородi, теж очiкування. Чого? Погонi чи посольства? Але
Болеслав, розсiвшись у Ки╨вi, споряджав послiв до всемогутнiх iмператорiв
- що йому якийсь там розбиток? Святополк же коли й ма╨ намiр прибрати
свого найнебезпечнiшого супротивника, то зробить це пота╨мно й зненацька.
Кому вiрити? Ярослав не вiрив тепер навiть Коснятиновi. Чому той порубав
лодь©?
Повiрив у Ситника. Чоловiк, який наражався на смерть заради князя, не
може зрадити. Клав Ситника спати в передпоко©, що вiв до княжо© ложницi.
Звелiв, щоб той супроводжував князя скрiзь по Новгороду: i до церкви, i на
вимоли, i до дулотникiв, i до зброярiв. Сам навчав новоспеченого боярина,
(який ще й ма╨тностями не володiв - жили сподiваннями на переможне
повернення до Ки╨ва) володiти мечем i списом, заповiв тому осягнути ще й
грамоту, бо на княжiй службi чоловiк повинен усього вмiти, по©хав з
Ситником до засновано© ним ще за князювання в Новгородi научальнi, де
кiльканадцятеро дiтей боярських i купецьких, сидячи на дерев'яних лавах,
вийздряпували на шматочках берести костяними писалами незграбнi буквицi i
повторювали слiдом за худим чорноризцем першi житт╨вi iстини:
- Курка розгрiба╨ смiття й вибира╨ з нього зерно.
- Кiт очища╨ дiм вiд мишей.
- Кiнь, який ма╨ гриву, возить нас.
- Стиснута рука назива╨ться кулаком, розiгнута рука нази ва╨ться
долонею.
- Чоловiк бува╨ спершу немовлям, дитиною, потiм отроком, юнаком,
дорослим мужем, потiм старим.
Ситник аж нестямився вiд подиву й обурення, почувши отi p дитячi
виспiвування.
- I хто ж году╨ того попар-спитав Ярослава.-Невже ти, князю?
- Ще й окрему плату видаю йому за навчительство, - поважно вiдмовив
князь.
- Та що ж то за наука? Хто цього не зна╨? Кiт ловить мишей!
- А спробуй-но ти сказати щось так складно, - всмiхнувся Ярослав.
- Ну... - Ситник затнувся. - Ну що тобi сказати, князю?
- А ось так, як дiти. Скажiмо: вогонь свiтить, палить i перетворю╨ на
попiл усе, що в нього покладуть.
Ситник наморщив лоба, пiтнiв густо й щедро, але не мiг здобутися на
жодне слово.
- Дивно, - пробурмотiв, - наче вiтром вивiяло все з голови... Наслано,
мабуть, на мене. То не пiп, а волхв, видно... В мене вiдразу пiдозра на
нього...
- А що скажеш про князя Коснятина?
-_ Який вiн князь? Ти - князь. А бiльше нiкого не може бути. То вiн i
випиха╨ тебе мерщiй до Ки╨ва, щоб самому тут зостатися. А ти не вiр йому,
княже. Нiкому не вiр. Ось дивися на мене: я нiколи нiкому...
- Треба завжди мати вiрних людей, - сказав Ярослав, а сам подумав: "Де
ж вони, тво© вiрнi? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночi рубаючи
з сво©ми новгородцями лодь©? Ось три лiта минуло, як вирушив ти на
здобуття ки©вського .у столу, а нiкого коло тебе не зосталося - однi
вбитi, другi загинули безслiдно десь, третi зрадили, втекли,
вiдступилися..."
Отодi, нарештi, вiдважився згадати для себе минуле, спробував ожити
душею, взяв для охорони невеличку дружину з варягiв, узяв Ситника, i
прикриваючись вiдмовкою, що бажа╨ трохи одiтхнута на ловах, подався за
лiси до Шуйцi. Що там з нею? Яка вона стала?
I не впiзнав двору на Задаллi. Новий дубовий гострокiл охоплював тепер
удесятеро бiльшу дiльницю лiсу, оточував стару садибу, на новому дворищi
виросли якiсь будiвлi, не-докiнчена тодi церква вже давно, видно, була
добудована, а далi вiд не© стояла церква ще одна, велика, простора. Чи це
все Шуйця?
Ситник загрюкав у дерев'яну Сраму з дубових колод, збоку прочинилося
вiконечко, визирнуло, як i колись, жiноче обличчя, мовчки глянуло на
©здцiв, сховалося, не мовлячи й слова, Ситник вилаявся:
- Стара дурепо, не бачиш: князь!
╞м не вiдчиняли довго-довго, вже Ярослав подумав, що повториться те
саме, що й три лiта тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його зашлгобини
з Iигiгердою, не пустила до себе, i вiн так i по©хав, не побачивши ©©,
по©хав на звитягу й славу, а може, й на смерть i ганьбу, але ©й було
однаково. Всiм однаково, нiкому нема╨ дiла до нього, князiвство осамотню╨
людину безмiрно, оточують тебе тiльки вороги, чим бiльше в тебе звитяг,
тим бiльше ворогiв, чим вище станеш, тим бiльша заздрiсть оточу╨ тебе,
може, заздрощi вбивають великих людей навiть частiше, нiж вiйни. Вже хотiв
сказати Ситниковi: "Ох, правду мовив, нiкому не слiд вiрити", але знов
одчинилося вiконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно:
- Князевi можна, а бiльш нiкому. I загримотiли засуви.
- Тю, дурна баба! - гукнув Ситник. - Так ото я й вiдпустив би князя
самого!
- По©деш зi мною, - звелiв йому князь, а варягам сказав розташуватися
попiд деревами.
Ворота вiдчинили двi досить молодi жiнки, але обидвi... в чернечiм
убраннi.
- Це що? - здивувався князь. - Хто ви?
- Обитель божа, - сказала та, що з тьмяним голосом.
- Тю, - засмiявся Ситник, - баби вже в попи полiзли. Та ще молоденькi!
Вiн нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом
вiдтрутила його руку.
- Монастир? - Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини,
якiсь постатi в чорному вештаються коло хлiвiв i корiвникiв, гребуться
кури коло купи гною. От тобi й ма╨ш: "Курка розгрiба╨ смiття й вибира╨ з
нього зерно".
- Як же зветься монастир? - спитав.
- Шуйський.
То вже було трохи легше. Ще одна витiвка баламутно© Шуйцi. Хай буде.
Перша жiноча обитель на Русi. Пiд княжою рукою. Хай.
- То ведiть мене до Шуйцi, - наказав цiлком упевнено
- Iгуменя Марiя на молитвi, - мав у вiдповiдь.
- Що? Шуйця - iгуменя? Марiя?
Черниця мовчки пiшла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.
Ситник, якому Ярослав нiчого не казав, куди ©дуть i до кого, з
цiкавiстю зирив довкола, бурмотiв:
- Ну ж, бабота! Ох же ж i вони!
Князь полишив його на дворi бiльшiм, сам по©хав до мало© церкви,
ставлено© ще за нього, до©хав до само© папертi, там злiз з коня, прив'язав
його до берези, покульгав обережно по схiдцях, намагаючись не дуже
виказувати свою покалiченiсть. Церква гола зсередини, жодно© iкони,
жодного малювання, тiльки три свiчки горять у глибинi, а перед ними -
темна постать на колiнах, незрушима, закам'янiла. Ярослав тихо пiдiйшов,
став на колiна поряд з постаттю, осiнив себе широким хрестом, тодi лиш
глянув на сусiдку, i вона не втрималася, глянула на нього. I вiн i
впiзнав, i не впiзнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося а ©© очах
i устах, вся закрита була чорним, тiльки бiлiла нiжно щока, обернута до
князя, i линув од не© той самий запах, що й тодi в лiсi, свiжий, про-'
низливий запах молодостi.
- Шуйцю, - прошепотiв Ярослав, мовби боявся сполохати богiв i ©хнiх
ангелiв. - Шуйцюi
- Чого при©хав? - так само тихо спитала вона.
- До тебе.
- Пiзно.
- Нiколи не пiзно до тебе.
- Обреклася я святому боговi.
- А я?
- Покинув мене. Забув.
- Нiколи не забував.
- Тепер пiзно.
- Шуйцю!
- Тепер я Марiя.
- Марi╨-Шуйцю...
- Не гнiви бога...
- То помолiмось та пiдемо звiдси...
- Куди?
- До тебе.
- Там тепер сестри.
- Ну, то в лiси...
- А там грiх...
- Я нещасний, - сказав вiн жалiбно.
- Знаю. Молись.
- Ти ж не вiрила .мо╨му боговi.
- А кому вiрити? Нема вибору.
Вона стала не тiльки твердою, а й мудрою за цi роки. А може, й тодi
була такою? Коли не хотiла мiняти сво╨© волi, коли рвалася й до нього
водночас, коли пускала й не пускала до себе!
- То зоставиш мене? - прошепотiв гаряче.
- Молись.
Вiн подумав, що пришле сюди з Ки╨ва умiльцiв для здоблення церкви. Щоб
заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив
Шуйцю. Пришле, якщо дiйде до Ки╨ва. А дорога ж далека. I тяжка. Як тяжко
чоловiковi на свiтi. Лише кохана жiнка може iнодi полегшити його ношу.
- Шуйцю, - несамовито прошепотiв вiн, - я поцiлую тебе! Замiсть iкони!
Як Богородицю!
I не дав ©й заперечити, швидко похилився на не©, доторкнувся губами до
щоки нiжно©, в пахощах молодостi.
Лишився в монастирi на нiч, вранцi Марiя-Шуйця випровадила його i
суворо заказала вiдвiдин обителi, поки й сидiтиме в Новгородi.
- При©ду до тебе з самого Киева! - палко пообiцяв Ярослав.
- Нащо балакати пусте, - сказала вона болiсно, бо вже знала натуру
князеву, знала, що забуде ©©, як тiльки сяде знов на ки©вськiм столi й
обступлять його високi державнi турботи.
- При©ду! - князь перехрестився.- Ось побачиш:
- Бог усе бачить.- Шуйця ставала неприступною iгуменею Марi╨ю.
Поблагословила князя i його спiтнiлого боярина, якягй, зда╨ться, так i не
оговтався в цьому бабському царствi, не стала ждати, поки вони ви©дуть за
першу загорожу навiть, пiшла до сво©х поко©в.
- Тверда жона, - зiтхнув Ситник, - пробував я тут дещо вивiдати - нiхто
нiчого!
- Хто тебе просив вивiдництвуватиi - гримнув на нього Ярослав.
- В звичку вже заходить, - сьорбнув нiздрями прохолодного лiсового
повiтря Ситник, - для обезпеки мого князя свiтлого стараюся!
- Меди ситити розучишся.
- Що меди! Буде князь - будуть i пива, й меди, а не буде - то й нащо
воно все?
-Люблю тебе, Ситнику, - розчулено мовив Ярослав, - не стрiчав ще таких
людей, хоч i бачив усяких.
Ситник вдоволено мовчав. Рясно пiтнiв, зiтхав, здавалося йому, що в
черевi в нього щось аж погику╨, мов селезiнка й коня на повнiм скаку. Ох i
розпочав бiг, добрий розгiн взяв, тiльки не будь спотикливий, Ситнику,
тiльки не будь!
...З настанням морозiв повiв Ярослав зiбране вiйсько й приняту на
службу варязьку дружину Еймундову на Ки©в, без герешкод дiйшов до самого
стольного города, вiтали його подсюди так само, як тодi, коли йшов на стiл
уперше; Святополк, видно, попри всi метання й хитрування, не знайшов собi
пiдпори в киян, обiдраних дощенту тестем його Болеславом; лякаючись гнiву
горожан i Ярославово© помсти, вночi, покичиувши свою жону Регелiнду i все
майно, втiк у степи й подавiмся знов - у, котрий раз! - до печенiгiв, до
цих дивних степових людей, якi не пам'ятали нi кривд, завдаваних ©м
Святовi. Святополком i Болеславом, нi пiдступiв, нi обманiв i знов ще раз.
Прийняли окаянного князя, а потiм улiтку ще раз пiшли, за намовою, на
Ки©в, вибравши той путь, що радив вiн вперед смертю князя Володимира; i
Ярослав зустрiв ©х на Альци, де ждав колись ©хнiх орд молодий Борис, i
була страшна битва трьома наворотами, але не буде тут мови про битву, а й
тiльки про ©© владу над людськими душами - печенiги не витримали,
розбiглися по степах, а Святополк, зiбравши з недобиткiв сяку-таку
дружиноньку, вдарився в захiднi землi, слушно мiрковуючи, що, допоки
сто©ть Ки©в, за нього можна змагатися, бо ж Ки©в вартий i змагання та й
само© смертi навiть.
У Ки╨вi в княжих палатахсидiла Святополкова жона Регелiнда, братова i
ворогиня водночас. Ярослав ще не бачив u нiколи, уявляв чомусь злою й
ненависною, а вийшло - помилився. Регелiнда, ще зовсiм юна, висока, мiцна,
батькiвсько©, мабуть, породи, .ввiйшла до гридницi, де ждав ©© князь,
смiялася з усього: з свого мужа, що бiга╨, мов за╨ць, з себе само©, з.
батька свого, який намага╨ться в хитрощах перевершити весь свiт, навiть з
Ярослава за його хмурiсть i тугу в очах.
- Сумний, бо моя жона i вся родина - в руках у твого отця, в полонi, -
сказав ©й Ярослав.
- Вимiняй ©х за мене, - засмiялася Регелiнда. - Ти ж одна, а ©х - он
скiльки. Бояр мо©х також завiв у Польщу князь Болеслав.
- Ну, то хоч жону свою - за мене.
Потiм справдi прислав Болеслав свого ╨пископа з жаданням розмiняти на
Бузi доньку на княгиню Ярославову i затято вiдстоював святий отець волю
свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та вже була не
сама, а з набутком: народила сина початком сього року. Мав торгуватися
князь i жону, i за сина, якого не бачив i не знав навiть про його
народини. Чи хоч хрещений? Але ж без отця як можна? Покликав Ситника,
сказав збиратися в дорогу.
А торгування тривало й далi. Вигнав господь з храму свого ТОржникiв, то
вони, виходить, засiли на князiвських столах, чи що?
Прийшов Еймунд, став намовляти Ярослава, щоб спорядив його з вiдданими
людьми в погоню за Святополком.
- Однаково, князю, поки живий твiй брат, не матимеш спокою,вiдвертаючи
сво© розбiганi очкська, мовив варяг.
- Не зови його братом. Братовбивця.
- А хто вбива╨, той i сам годеи смертi.
- Не стану вбивцею.
- На це ╨ люди, - посмiхнувся Еймунд, - княже дiло - платити.
- Iди геть,хмуро сказав Ярослав, - очi б мо© тебе не бачили.
Еймунд сховав посмiшку в бородi, вийшов з княжих сiней. А вночi взяв з
собою десятеро кiнних варягiв та ще коня в запас, вирушив з Ки╨ва'на
захiд.
Ситник найбiльше боявся, щоб його не обдурили. Пiдсунуть якусь бабу,
назвавши ©© княгинею, а як розбереш, коли зроду не бачив Iрини
Яросдавово©? А ще ж цей Боаеслав - од нього сподiвався всього. Тому довго
метикував боярин, .кого взяти з собою, i надумався запросити врезвутера
Берестiвсььо© церкви Ларивона. Чоловiк бувалий, набожний, княже сiмейство
зна╨ вельми добре, докластися на нього можна, хоч у сьому свiтi, взагалi
кажучи, важко покладатися на будь-кого. До Бугу з того боку пiд'©хали
першими польськi посланцi з руською княгинею. Ситник не квапився, бо могли
ще й не при©хати, а вiн би стояв над рiчкою мов телепень. Так само не
поспiшав вiн з сво©м посланцем i таки дiждався, ©хнього довноважно-го на
перемови. Встановлено було, що з кожного боку попередньо мають упевнитися,
чи то справдi княгиня Iрина, а чи тут донька Болеславова. Каям й це
зроблено i презвутер Ларивон повернувся з того берега i, кладучи хрест на
себе, при-сягнувся перед Ситником, що пiдмiни нема╨, боярин далi став
морочити голову супротивним посланцям, домагаючись, щоб розмiн вiдбувся на
серединi рiчки в той. спосiб, що два човни з високими княгинями
зблязяться, гребцi притримають човни вкупi, а кяягинi перейдуть кожна до
сво©х, по змозi водночас, хоч бажано, щоб княгиня Iрина перейшла першою,
бо ж вона з дитям, та и земля Руська бiльша эа Польську, а сказано ж: хто
впокорю╨ться перед вищим, той побiльшу╨ свою хвалу, i добротою промiниться
його лице.
Все це розповiдав згодом Ситник самому внязеаi Ярославу, i лице йому
промiнилося не так добротою, як прозорими краплинами поту вдоволення й
пихи за добре виконане ведiння.
- Хотiли вони мене обдурити, та не внишло!
Болеслав, однак, обдурив не Ситника, що. було б занадто дрiб'язковим
для такого великого к славного чоловiка, - вiн обдурив навiть iсторiю. Вiд
сво╨© третьо© жони Емнiльди мав вiн синiв Мiшка, якни згодом успадкував
престол (на жаль, нiчого бiльше, бо не прозвали його Великим, як
Болеслава, а - Гнусним) i Отгона, а також двох доньок, одна з яких.
народилася ©©_ значними тiлесними вадами i, власне, лишилася б у довiчному
дiвуваннi, аби не мала високого походження, друга ж була Регелiнда. Першу
доньку Болеслав видав за нiмецького маркграфа Германа, володiння якого
граничили з польськими землями i якому, отже, доводилося запобiгати перед
таким могутнiм владцею, як Болеслав. В свою чергу Герман эавжди ставав за
свого тесгя перед германським iмператором, хоч i докоряв iнодi Болеславовi
за його калiкувату донечку. Але польський князь добре вiдав, що роздiлив
сво©х дочок саме так, як треба: гiршу - для графа, бо що й таке маленький
граф помiж двома землями? А лiпшу - для князя Ки©вського, який перевищу╨
всiх i славою, i багатством, i потужнiстю. Та коли з Святополком нiчого не
вийшло i Регелiнда повернулася до батька з порожнiми руками, хитрий
Болеслав запропонував графовi Герману одправити свою калiчку в монастир, а
пошлюбити ©© сестру. Це влаштовувало всiх, крiм то©, що мала йти в
монастир, але вона до уваги не бралася. Регелiнда ж стала графинею, i коли
пiзнiше в Наумбурзi споруджувано собор, то на порталi висiчено поряд з
постаттю графа Германа також постать Регелiнди. Граф Герман сто©ть
задумливий i трохи сумний. Регелiнда й у каменi позосталася сама собою: з
жiночим недбальством притриму╨ на собi шати i смi╨ться лукаво i
заохотливо. Так ©© й прозвано Розсмiяна Полячка. Болеслав же розпустив
чутку, що мав дочок аж трьох, що Регелiнда - це друга, а лиш третя була за
Свято-.полком; нiхто не мiг розiбратися, в крутiйствi польського владцi,
навiть ╨пископ з Мерзебурга Тiтмар, який став учасником походу на Ки©в i
однотовував кожний вичии Болеславiв, а перед тим описав життя польського
князя, почавши, зда╨ться, ще до постряжин, i той нiчого не мiг збагнути в
заплутаностi та╨мничого родившого життя Болеслава i не наважився подати
iмен дочок.
Ясна рiч, нi Ситник, нi сам Ярослав не могли цього знати - бо а звiдки?
А там погодя пiзньою нiччю прискакали до Ки╨ва варяги з Еймуядом, i той
пiшов просто до княжих поко©в, попросився до Ярослава, вiдiрвав його вiд
читання священно© книги грецько©, поклав до нiг князевих так, щоб падало
свiтло вiд свiчки, щось темне, кругле, страшне.
- Чи впiзна╨ш, князю?
Ярослав здригнувся. На нього дивилися мертвi окаяннi очi Святополковi.
- Великий подвиг хоробростi звершили ми, - гордо мовив Еймунд. - Звелиш
поховати брата з почестями?
- Подбай сам. А я молитимусь, - вiдповiв Ярослав i вiдвернувся.
Еймунд мiг би похвалитися. То була неабияка виправа. Доспiли до табору
Святополкового аж коло Карпат. В старому дубовому лiсi, прозорому й
збадьорливому. Розкiшний чотиряпiлковий намет князiв, з високим
Святополковим стягом угорi (на бiлому полi два схрещенi золотi списи),
стояв пiд розложистим дубом. Такi дуби посвячувалися колись богам, а цього
Еймунд посвятив смертi, його люди, перебранi в таку саму одiж, як i в
Святополкового супроводу, не ховаючись, нагнули дубове гiлля над князевим
наметом, прив'язали мiцною вiрьовкою верх намету i стяг, мовби для покрепи
вiд бурi або вихору. Коли ввечерi князь став трапезувати, Еймунд
перевдягся жебраком, начепив цапину бороду, обiйшов табiр, просячи
мило-стилю i видивляючись де що. А вночi, коли всi поснули, Еймунд з двома
варягами пiдкралися до намету, перерубали вiрьовку, дерево розпростало
сво© вiти, пiдсмикнуло весь намет одразу високо вгору, свiчi всерединi
погасли, варяги кинулися в пiтьму просто до княжого ложа, стали наносити
удари. наослiп, але влучно й безжально. Потiм з головою вбитого кинулися
до втечi.
Все це мiг би розповiсти Еймунд князевi. Але нащо? Скальди, складуть
про це сагу i спiватимуть ©© довго й повсюди, i прославиться Еймунд ще
бiльше, нiж досi, вiд князя ж йому потрiбне золото, i вiн його матиме.
Дивно влаштоване княже вухо: воно чу╨ тiльки те, що. хочеться чути
князевi. Вже й до цього серед люду йшов поголос про невинно вбитих юних
князiв Бориса й Глiба, але тiльки тепер, по смертi свого найзагрозливiщого
суперника Святополка. Стало вiдомо Ярославу про чудеса у Вишгородi, де був
похований Борис, i про знайдення тiла Глiбового на рiчцi Смядинi. Обпалило
вогнем палючим ногу варяговi, коли той наступив на могилу князя Бориса, ще
одному варяговi иокор-чило руки, бо хотiв обiпертися об хрест на Борисовiй
могилi, потiм з нiчого спалахнув верх Вишгородсько© церкви святого
Василiя, i церква згорiла дощенту, але все ©© майно уцiлiло неторкане.
Тiло ж Глiбове, що лежало чотири роки непоховане, кинуте на розтерзання
воронню, збереглося нетлiнно, i вночi над ним являвся стовп вогненний,
мовби свiча палаюча, i спiв ангельський чувся всiм, хто йшов мимо, i
пастухам, i ловчим людям...
Звичайно ж, убивця братiв був Святополк, цей окаянний князь, що заради
власного добра готов був запродати рiдну землю чужинцям.; однак чудеснi
знаки з могил невинно замордованих князiв уперто пов'язувалися з варягами,
вiдомо ж було всiм, :що варяги крутилися тiльки в службi Ярославовiй, тому
й намiрився вiн одiслати всi ©хнi дружини з Ки╨ва, а потiм прикликав
презвутера Ларивона, який замiнював поки що ╨пископа, бо Анастас
Корсунянин утiк з_ Болеславом до Польщi та вже там i помер од глибоких
старощiв, i повiдав про братiв сво©х мученикiв. Перенесено було з Смядинi
тiло Глiбове й поховане коло Бориса. Потiм Ларивон зiбрав увесь клiр
Ки©вський i всiх попiв, хресним ходом повiв ©х на Вишгород; Ярослав теж
iшов з ними, вiдмовився вiд коня, всю цю далеку й ©ку путь витерпiв, попри
свою скалiчену ногу, i пiсля молiння над невинно убi╨нними заклав князь
дубову клiть на iсцi згорiло© церкви святого Василiя а тим, щоб спорудити
тут храм на честь Бориса й Глiба.
а в Ки╨вi все вiдбудовувалося пiсля пожогу, який лютував "Тут при
Болеславi й Святополку, не встигав одновлювати церков Ярослав, палав Ки©в
пiд час нападу печенiгiв, тiльки настигли трохи поправити церкви, як знов
прийшов Болеслав, внов напустив печенiгiв на стольний город, поплюндрував
церкву Богородицi кам'яну, погорiли всi дерев'янi храми, поруйновано
церкви i тереми навiть; тепер Ярослав звелiв лагодити без поквапу, бо вже
впевнений був у довговiчностi свого кня-ювання, сам же намiрився пiти з
жоною до Новгорода, щоб ам у соборi свято© Софi© охрестити свого первенця,
назвати його на честь отця свого Володимиром i проголосити майбутнiм
князем Новгородським, бо рiд Ярославiв мав тепер укорiвитися по всiх
руських землях. Добре вiдав Ярослав, якого Завдасть удару Коснятиновi. Але
що мав дiяти? Тяжкi лiта незмiренно© боротьби навчили його не нехтувати
спадщиниою мудрiстю. Дедалi частiше згадував князя Володимира, розу-© мiв:
треба робити все, як було. Нiчого не порушувати, бо тодi завалиться все.
Держава трима╨ться усталеним ладом. Роздавав князь Володимир землi сво©м
синам - роздавай i ти. Чужого не допускай. Сьогоднi вiн поруба╨ тво©
лодь©, як тодi Коснятин, а завтра намiриться зрубати й твою голову.
Княгинi сподобався намiр Ярославiв. Вона при©хала вiд Болеслава зовсiм
невпiзнанною. М'яка, лагiдна, добра, закохана в князя.
- Ти повинна родити менi дiтей щороку,- зрадiло сказав Ярослав, - тобi
це личить, вiд цього ти ста╨ш мовби святою.
- Однаково на всi руськi городи синiв не народиш,- засмiялася
Iрина,надто багато в тебе городiв.
- Буде ще бiльше, - гордо пообiцяв Ярослав. За варягiв у них виникла
сутичка. Iрина вимагала лишити в служiннi бодай невелику дружину, Ярослав
напосiвся вiдiслати геть усiх.
- Треба буде - прикличемо,- сказав твердо. Тодi княгиня виставила свою
вимогу. Мовчала з часу при©зду.до Ки╨ва, але тепер нарештi не стерпiла.
- Якщо ж так, - сказала з холоднiстю, знайомою Ярославовi з перших днiв
©хнiх новгородських,- тодi вислухай i мене.
- Мов,Ярослав гадав, що йдеться про якусь жiночу забаганку i вже
готовий був виконати вiдразу, але почув зовсiм несподiване.
- Не хочу бiльше бачити твого боярина на княжiм дворi.
- Якого боярина? - здивувався князь.
- Цього... мокрого, що завжди гидко пiтнi╨...
- Ситника?
- Не знаю, як зоветься, й не хочу вiдати.
- Та чим вiн тобi?
- Страшний чоловiк.
- Вiн врятував менi життя, - сказав князь.
- Не хочу, щоб вiн був тут.
- Але ж це ╨диний вiрний менi чоловiк.
- В тебе е жона.
- Не можу вволити твою волю, - твердо мовив Ярослав, - ти жона моя
кохана, але справи державнi стоять понад усе. Не ми покеровуемо справами,
а вони - нами. Але обiцяю тобi, що не побачиш ти бiльше боярина Ситника
перед сво© очi.
- То вже лiпше, - зiгхнула Iрина, - чого не бачиш, те для тебе не
iсну╨.
Вона не змiнила холодного свого тону, i Ярослав уперше, зда╨ться,
збагнув, якою жорстокою може бути жiнка, а ще подумав, що, може, й лiпше
навчитися жорстокостi вiд жiнки.
Вночi довго не спав, читав, ходив по горницi, потiм звелiв покликати
Ситника, той прийшов сонний, закучманий, чухав собi груди пiд сорочкою,
дивувався;
- Щось сталося, князю? Невже проспав?
- Нiчого не сталося. Вiд сьогоднi знай: приходитимеш до мене тiльки
вночi в справах. Щоб тебе на княжiм дворi нiхто не бачне за денного
свiтла. Збагнув?
- Так, князю.
- Iди спи.
- Який же тепер сон? Тривога не дасть спати. Щось, певно, ско©лося, а
тiльки ти не кажеш рабовi сво╨му, князю.
- Сказано ж: нiчого. Умовитися з тобою хотiв. Йдемо в Новгород. Ти щоб
був коло мене i щоб тебе не було. Як дух святий. Збагнув?
- Ага, так.
- Iди.
Ситник нахилився, поцiлував князевi руку, вiйнув на Ярослава гарячим
духом спiтаiлого тiла. Ярослав стерпiв. Все ма╨ш терпiти в iм'я справ
державних. Не ти - ними, а вони - тобою.
А потiм сяяли свiчi в новгородськiм храмi Софi©, сизо возно-сився дим з
кадил над Ярославом, над його жоною i над си-ном-лервенцем Володимиром,
новим князем Новгородським, гримiли урочистi слова одягненого в золотi
ризи Ларивона: "Хай продовжить бог тво╨ життя, розширить межi тво╨© влади,
прирече на безчестя i погибель тво©х недругiв. Хай буде мир тво╨му
владичеству, i сонце спокою хай осява╨ пiдвладнi тобi землi, i хай будуть
понищенi всi тво© вороги, i хай дару╨ тобi необориму силу рука
Всевишнього, бо ти возлюбив iстинне iм'я його i пiдняв руку на його
ворогiв".
-_ Чи ж я тобi ворог, князю? - допитувався Коснятин глибокою нiччю,
коли вже скiнчено пирування й величання новонародженого князя
Новгородського Володимира. Зсiрiв на виду, постарiв одразу, зiйшла з нього
вiдразу врода, пропало молодецтво.- Хiба ж не я першою тобi пiдпорою був у
всьому, першою пiдпомогою?
Ярослав мовчав. Утомився за день, знав, що доведеться порозумiтися з
Коснятином, знав, що доведеться бути навiть жорстоким, але що ж: бути
володарем м'яким - рiч шкiдлива, переконався в цьому вже не раз i не
двiчi. Суворий будь, твердий, непоступливий, як був його батько - князь
Володимир, як он польський князь Болеслав, - i тодi досягнеш великого i
народ забуде про твою суворiсть i про жорстокiсть не згада╨, а_
возвеличить тебе за високi дiла.
- Родичi ми, - нагадав Коснятин, - ма╨мо триматися один одного...
- Не стояли нашi колиски пiд одною покрiвлею, - сказав похмуро
Ярослав,- а триматися мушу держави, ©© велiння виконую, поза нею нема для
мене нiчого вищого. Перший син перший князь. Так велось вiд батька й
дiда-. Такий закон.
- Хiба ж мало земель? - Коснятин ще мав надiю вмовити Ярослава.
Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шiстнадцяти лiт, хтось
же ма╨ сидiти в Новгородi.Всi городи вiльнi. Ма╨ш тiльки братiв Мстислава,
але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у сво╨му Псковi.
- Новгородська земля пiсля Киева - найперша. Отець мiй саджав тут синiв
сво©х, не вiдступлюся теж од цього.
- Забув ти, князю, про все,- зловiсно мовив Коснятин,- забув, як
вiддавав тобi Новгород не тiльки добра сво©, але й честь, пiдтримуючи твою
синiвську продерзiсть i злочинну непокiрливiсть супроти отця твого.
- Твоя намова була, - спокiйно нагадав Ярослав. Але Коснятин не слухав.
Тiпалися йому губи, якби мiг, потяв би князя мечем, певно, все в ньому
двиготiло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогнi свiчок, не
було в них звично© золотистостi - була темна кривавiсть, чорва
задимленiсть, мовби палилися на тому вогнi всi надi© Коснятиновi.
- Забув ти, князю,- пiднiмаючи голос, уже гримiв Коснятин, - як не спав
я ночей, як годив тобi, пiдложниць тво©х панькав, землi ©м вiддавав
новгородськi споконвiчнi...
- Не бреши про пiдложниць, - пiдвищив i собi голос Ярослав, - була одна
дiвчина, чесна й чиста, боговi тепер служить, нащо брешеш!
- Забув, князю, й про те, як побив варягiв i новгородцiв, щоб покрити
злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довiдаються...
- Про що мовиш? - Ярослав пiдiйшов до Коснятина, кульгав дужче, нiж
завжди, хилився мало не до землi у зловiснiй погрозливостi, говорив тихо,
майже пошепки: - Про яке братовбивство?
- Глiба вбив хто? - хрипко спитав Коснятин, трохи лякаюч©сь сво╨©
вiдвертостi, але вже не маючи куди вiдступати. - Може, не знав? Не
догадувався, куди бiгали тво© варяги, тво© найближчi охоронцi?
- Якi варяги? - Ось воно, нарештi! Захоплювався колись цим красанем,
цим чоловiком, який усе вмiв i все весело, потiм прийшов перший переляк
пiсля то© ночi, коли вiн порубав лодь© на Волховi, але то ще був ляк
неусвiдомлений, тодi князь тiльки насторожився, перша тiнь промайнула мiж
ним i Коснятином i, виходить, немарно. Страшний це чоловiк.- Що каже?
Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князiвське
досто©нство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього
бiльше й слову, але водночас i хотiв почути все до кiнця, випити гiрку
чашу до дна, бо ж однаково нiкуди не подiнешся, справи зробленi - вже
зробленi.
- Глiба вбили тво© варяги, а ти не перешкодив! - гукнув Коснятин.
- Тихо! - засичав Ярослав.- Що варняка╨ш? П'яний чи бiси в тебе
вселилися? Що мелеш? Чи вiда╨ш, на кого намовля╨ш?
- На тебе, - з ненавистю промовив Коснятин.
- Не вiдав я нiчого. Вперше вiд тебе...
- Ай вiдати не треба, догадувався ж однаково-справдi, малоймовiрним
видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивцiв на Глiба аж пiд Смоленськ.
Але хто, хто ж тодi думав про це? Святополк убив Бориса - всi про це
знають, убив Святослава Чернiгiвського, а хто пiдняв руку на одного та
другого брата, той мiг пiдняти й на всiх. Де Борис, там i Глiб. Все
покрила загибель Святополка окаянного.
- Це ти його вбив, - сумнiвiв у Ярослава тепер не було, - _убив брата
мого, щоб зв'язати мене навiки й заплямувати...
-- А хоч би й так? - зловтiшне вiдiтхнув Коснятин. - Князiвському слову
вiрити не можна. Слiд забезпечитися.
- Повiриш мо╨му слову, - думаючи над чимось, здавалося, зовсiм iншим,
повiльно промовив Ярослав. - Ще повiриш.
- Погрожу╨ш? Прикличеш .свою гридь, звелиш мене вхопити? - Коснятин
розпростався, ставав самим собою, сiрiсть зiходила йому с лиця й ши©.
- Повiриш, - повторив Ярослав i одвернувся вiд Коснятина.- Йди гетьi Не
волiю бачити тебе тут!
Коснятин не став ждати перепросин. I так наговорив бiльше нiж треба. Не
стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожi, треба чимшвидше
зникати звiдти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород!
Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!
Позадки висунувся нечутно з горницi, проскочив притьмом П©дросторi
сiни, задрiботiв по сходах униз, ступаючи на носки, -йоб менше робити
шелесту в нiчнiм теремi. А Ярослав ляснув спроквола в долонi, з внутрiшнiх
поко©в пряхилилася голова Ситникова.
- Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, - спокiйно молвив князь.
- Ага, так!..- зрадiло сказав Ситник, потираючи руки. - Чого ж сто©ш?
Роби, що велять.
- А вже, - весело глянув на нього боярин.
- Як то? Хто дозволив?
- Здогадався сам.
- Пiдслухував?
- Само почулося.
- То все зна╨ш?
Ситник дивився на князя ясними собачими очима.
- Тодi так: тро╨ людей на всiй землi знають: я, ти i Коснятин.
Коснятина вже не випустимо. Якщо довiда╨ться ще бодай :один чоловiк - з
тебе голова полетить. Збагнув?
Ситник дивився не моргаючи.
- Куди дiнемо посадника? - спитав князь.
-А в поруб, - весело мовив Ситник, - на порубах я знаюся вельми добре.
Ще в сво©й господi медоварськiй мав.
- В Новгородi в порубi його не вдержиш. Знають усi, знюхався тут з
можними, ма╨тностi його довкола...
- Заберемо до Ки╨ва.
- Нащо ворог пiд боком?
- Так у порубi ж...
- Не хочу й такого... Перепровадь його в землю Ростовську. Там ╨ вiрнi
менi люди. А до порубу приставити з мерi або чудi, щоб нiхто не збагнув
мови в'язнено©, щоб слова його летiли надарма.
- Мудро придумав, князю...
- А вiдправ його ще сьогоднi вночi. - Ярослав не дивився бiльше на
Ситника, говорив розмiрене, мовби вичитував з книги.- Забити його в
колодку, дати мiцну й вiрнусторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо -
понад сподiвання - колодник стане промовляти непристойнi слова, тодi
класти йому в рот кляп i виймати лиш тодi, коли харч даватиметься.
Годувати ж хлiбом слiзним та водою.
- Ага, так! - кивав Ситник, радий першому державному дорученню вiд
князя.
- Iди! - повелiв Ярослав.
Ситник щез. Гостро смердiло його потом у низькiй горницi. Здавалося:
цiла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав
покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Iринi заявляти про
свою гидливiсть до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпiти
лакиз.
Зна╨ш, що це пiдла людина. Зна╨ш, що пiдлабузник любить не тебе-лиш
себе, лиш свою шкуру. Зна╨ш i... нiчого не можеш вдiяти. Бо нема в тебе
по-справжньому близьких людей, ляка╨ тебе самотнiсть i порожнеча,
утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотностi оточу╨ правителя,
нiхто не наважу╨ться вступити в нього, тiльки пiдлабузник вповза╨ туди на
черевi. Слизькi черева у пiдлабузникiв, змащенi холодним потом вiчного
ляку i ло╨м пiдлоти.
Був ще пресвiтер Ларивон. Чоловiк вiрний, поштивий, мудрий, але занадто
вiддалений од справ земних, все намагався просвiтлити Святим письмом, а
воно ж не все влягалося в те письмо - це вже Ярослав тепер бачив досить
виразно. Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за його власнi
заслуги й високi якостi, а за те, що схаменувся по смертi от-цевiй i
виказу╨ повсякдень шанування князевi Володимиру, якого Ларивон любив
безмiрно, бо покiйний князь пiдняв Ларивона з найнижчого низу, спорядив
власним коштом у ромей-ськi землi, навчив усього, поставив у сво©й
дворовiй церквi на Берестах - хiба ж мало було, щоб молити довiчно бога за
князя Володимира?
Так i дiлив сво© турботи й дозвiлля помiж справами духу з Ларивоном
спiльно i пота╨мними справами державними, якими звiрявся лиш з Ситником. I
Ситник неоцiненну прислугу робив князевi.
Малий князь Володимир занедужав, Iрина побоялася вирушати з ним у
дорогу до далекого Ки╨ва, а що Ярослав квапився туди на освячення
Вишгородського храму, ставленого в пам'ять убi╨нним безвинно Борисовi й
Глiбу, то вирiшено було, що княгиня позостанеться на довший час у
Новгородi, аж поки князь прийде за нею знов. У Новгородi Ситник не мовив
нiчого, а в Ки╨вi, в одну з нiчних сходок сво©х з князем, сказав:
- Прознав я дещо про Шуйцю-iгуменю.
- Хто просив? - Ярослав не дозволяв Ситниковi втручатися в справи
княжi, родиннi й особистi, боярин знав це i дотримувався заборони, але
тепер чомусь порушив.- Що там нанюшив?
- Дочку ма╨.
- Що?
- Дочку ма╨, - Ситник, видно, боявся казати далi, та Ярослав i не хотiв
од нього бiльше чути нiчого.
- Iди собi, - сказав неласкаве.
Ситник вислизнув з горницi, а князь гiрко всмiхнувся: i ця та©ться вiд
нього. Стала мiж ними держава - i вже нема нi тих ночей у задощеному лiсi,
нi темного нуртування кровi, нi свiтiння ©© духмяного тiла. Дочка... Чия?
Де? Напевно ж, його дочка. Перша. Ще до Володимира. Але чому ж промовчала?
Нi тодi, нi цього разу, коли не збоявся й Iрини в Новгородi, подався в
Задалля, мовби оглянути околицi, а сам знов прибився до жiночого
монастиря, до iгуменi Марi©-Шуйцi, i здавалося ©м тодi, що все ожива╨
знов, усе поверта╨ться, стають вони молодшими i чистими в сво©й
близькостi, так нiби нiчого й не сталося за цей час. I промовчала. Нiчого
не сказала. Навiть натяку не було. А вiн квапився, не мав часу на
розпитування, не мав тепер часу нi на що. Не вiльний був анi в сво╨му
часi, анi в дiяннях. Та й хто вiльний? Навiть бог - всеблагий i
всемогутнiй - може бути самим тiльки богом i нiким iншим, отже, й вiн
обмежений у сво©х дiях,- то' яка ж мова про князя?
Поки Ярослав був у Ки╨вi, племiнник його Брячислав вирвався зненацька з
свого Полоцька, пiшов на Новгород, взяв його, пограбував, захопив у полон
княгиню Iрину з сином Володимиром, так немов судилося ©й повсякчас бути
жертвою на©здцiв, i мерщiй утiк до свого родового гнiзда. Але Ярослав мав
тепер пiд рукою Ситника, а в Ситника були скрiзь вiрнi люди; вiн одержував
вiстi без прогайки, минулися часи, коли князь дiзнавався про все в
свинячий голос; ще Брячислав мишкував у Новгородi, а Ярослав, узявши
вiйсько таке, що тисячами лiчити не було чого, швидким ходом пiшов йому
на-вперерiз i наздогнав зрадливого племiнника на рiчцi Судомир, розбив у
короткiм бою, примусив заключити союз, сказав:
- Будь зi мною един. Не караю тебе тiльки в пам'ять мо╨© матерi, а
тво╨© баби княгинi Рогнiди. Але це вже востанн╨. Затям.
Був у Новгородi, був у Шуйцi, вчинив ©й допит за дочку, але не
довiдався нiчого.
- Не слухай брехень, княже, - сказала Шуйця,
- А коли то така брехня, що в нiй мiститься правда?
- Однаково не слухай, бо далеко заведуть тебе намови. Знов ©хав од не©
нi з чим, завжди ©хав од не© так, лишалося щось у нiй таке, чого не
вiзьмеш, тягло потiм його до не© ще й ще, якийсь бiсiвський приворiт був у
цiй молодiй жiнцi, господи, господи...
Старший брат Мстислав сидiв до часу в сво©й далекiй Тму-тараканi
спокiйно. Саме тодi, як мiж Ярославом i Святополком вибухла сутичка за
ки©вський стiл, Мстислав разом з ромей-ським вiйськом пiшов на хозарiв,
якi докучали i йому, i роме-ям; iмператори константинопольськi називали
його Тво╨ Вели-кородство, слали щоразу коштовнi дарунки: прикрашенi
перлами золотi хрести, золотi скриньки з священними мощами, сардонiковi
чашi й кришталевi кубки, прикрашенi дорогою емаллю астропелеки, для
князевого одягу, барвистi влатi© й готовi шати з царських комiр. Мстислав
мав норов веселий, за-бiяцький, сам часто ходив на сво©х сусiдiв, посилав
сво©х во©в на службу до ромейських iмператорiв - мовляв, здобудете собi
слави й багатств, а князевi вашому теж дещицю. Коли в Пiвденнiй Iталi©
спалахнуло велике повстання на чолi з багатим купцем Мелесом, то на
подавления повсталих пiд руку вiзантiйському катепану Василiю Аргiросу дав
кiлькасот сво©х во©в i Мстислав; Мелес був розбитий, i вже б, певно, й
кiнець з тим повстанням, якби не новий германський iмператор Генрiх та не
римський папа, поставлений Генрiхом, Бенедикт Восьмий. Знов одродилася
повстанча армiя, пiшла на вiзантiйськi твердинi, захопила бiльшу частину
Апулi©. Iмператор Василiй довершував розгром Болгарського царства, вiйська
в нього було обмаль, тому знов прибули посли до Мстислава, i ще одна його
дружина помандрувала за море i влилася в вiйсько катепана Василiя
Бойоаннеса. Дiялося це саме того року, коли Ярослав пiшов на Брест,
сподiваючись на свою угоду з iмператором Генрiхом. А в Генрiха був клопiт
i з Болеславом i не менший - з Iталi╨ю. Вiн був переконаний, що Iталiя
повинна вся належати до його корони. З тою землею в нього багато було
пов'язано. Вiнчався там у Павi© залiзною короною на iмператора. Там же, в
Павi©, напали на нього забiяцькi iталiйцi, рятуючись, вiн вистрибнув з
вiкна палацу i пошкодив ногу. Його прозвано вiдтодi Генрiхом Калiкою, не
злюбив Iталi©, але й вiддавати нiкому не збирався. Тепер, вважаючи, що
Ки©вський князь послав сво©х во©в на пiдкрепу ворожих йому роме©в до
Iталi©, Генрiх не тiльки покинув Ярослава самого, а ще й пристав до
Болеслава в його безчесному походi на Ки©в. Не знав iмператор германський,
що то во©ни Мстиславовi, бо Руська земля велика i важко в нiй добрати
ладу.
I ось поки Ярослав у трудах i кровi здобував престол, Мстислав збирав
золото, пирував у невiдомiй далечi, схильний до гнiву i любовних розваг,
самозаконний володар Тмутараканi, до яко©, зда╨ться, не дотягнувся й сам
князь Володимир, а Ярослав поки що й у гадцi не мав упокорювати брата
старшого так само, як i молодшого Судислава, що тишком-нишком сидiв у
сво╨му Псковi.
Та ось уповз у нiчну княжу горницю Ситник, мовчки подав Ярославовi
зво╨ць березово© кори, вiдступив у темнощi.
- Що то? - поспитав Ярослав, наставляючи зво╨ць пiд свiтло свiчки.
- Грамотка вiд Коснятина.
- Що-о? Як то - вiд Коснятина?
- Не знаю. Перехопив на путi.
- Де?
- На Волзi.
- Довгi руки ма╨ш. Кому грамотка?
- Князевi Мстиславу.
- Читав?
- Розiбрав, хоч i важко.
- Нiяк не навчишся.
- Важко.
- Що писано?
- Прочитай, князю.
Ярослав розгорнув бересту. Впiзнав тверду руку Коснятинову. Сидiння в
порубi на хлiбi й водi ще не забрало, бач, сил. Лiтери були круглi,
великi, складалися в безжальнi слова:
"Розправився Ярослав з братi╨ю. Добереться й до тебе. Чого сидиш,
князю?"
Не став дочитувати, глянув на Ситника.
- Що порадиш?
Той м'явся-терся.
- Кажи.
- Князю, - майже жалiбно мовив Ситник, - нащо пита╨ш, коли завжди робиш
по-сво╨му?
- Хiба? - здивувався князь. - А менi здавалося, що ти пiдказу╨ш.
- Тiльки Ларивон спроможен на таке. його слуха╨ш.
- Не Ларивона - бога, - суворо промовив Ярослав, - що ж до Коснятина,
то хай спробу╨ спростувати содiяне чудо-творiнням...
- Яким же? - швидко спитав Ситник."
- Не знаю. Тобi знати.
- Розпеченим залiзом? - так само швидко поспитав боярин.
- Не знаю.
-Коснятин багатий чоловiк, - зiтхнув Ситний - пiдкупив, мабуть, усiх у
Ростовi. Кому вiрити?
- Хвалився ж сво©ми людьми!
- Хто всто©ть перед пiнязем? - знову зiтхнув Ситник.
- Переведи його деiнде, - сказав князь, - ще. далi. В Муром.
- Ага, так.
Страшне то було дiло: князювання над усi╨ю землею. Скiльки розбив вiн
ворогiв, скiльки вiдбудував городiв i церков, скiльки разiв одкривав
житницi княжi для голодних, навчав темних, водив праведнi суди, карав
здирцiв, але нiхто цього не помiчав, не спiвано про нього пiсень, як про
князя Володимира, не виходили в нього такi пишнi учти, як у
отця-небiжчика, мав би ще щось зробити велике й дивне, але не знав що,
мучився в думках, у безсоннi, вiдчував, як старi╨ не роками, а днями, ще
вiдчував, нiби не мудрiша╨, а поступово нiби дурi╨; як став князювати, так
почав боротися з власною глупотою, яка, вiдчував це виразно, наповзала на
нього, мов чорна нiч на слiпуючого або вода на того, хто не вмi╨ плавати.
,0так сто©ш i розпиха╨ш руками двi водянi стiни. Зступляться - згинув. Не
даси ©м зiмкнутися над тобою - лишишся людиною мудрою.
Лежала постiйно на пiдставцi в Ярослава подарована йому Коснятином у
день шлюбу грецька книга Святого письма з коштовними емальованими
закладками; розгорнув книгу князь десь згодом, аж тодi, як уже сiв уперше
на ки©вськiм столi, яемало подивувався тому, що закладки зроблено було
Коснятином на тих мiсцях "Книги царiв", де йшлося про царя Соломона,- чи
то навмисне зробив Коснятин, чи випадково вийшло, бо ж, зда╨ться, не вмiв
той по-грецькому. Тодi перечитував кiлькаразово уподобанi слова: "Тож дай
слузi свойому розумне серце, щоб йому правити народом тво©м i вмiти
розiбрати мiж добром i лихом; бо хто ж зможе правити сим величезним
народом?"
Але чим далi, тим бiльше знаходив вiдповiдних слiв до подiй, якi
вiдбувалися навколо нього, вiдбувалися з ним самим i його князюванням, i
все те в мiсцях, означених закладками Коснятиновими, так немов то зробмв i
не вiн, а вища воля вказала, куди покласти здобленi емаллю платiвки.
Про Анастаса Корсунянина, ╨пископа ки©вського, який оддав усi багатства
церкви Богородицi Болеславовi, вiтав прихiд польського владцi до Ки╨ва,
втiк потiм з ним, коли ж попросився назад, то Ярослав не пустив його до
Ки╨ва, i той умер на чужинi: "Священиковi ж Абiятаровi повелiв цар: iди ув
Анот, свiй хутiр, бо й ти заробив смерть. Та сьогоднi тебе не страчу, бо
ти носив скриню господню перед мо©м отцем Давидом, i все, що витерпiв
отець мiй, терпiв i ти з ним".
Поставити на мiсце Абiятара Анастаса, а на мiсце царя Давида - князя
Володимира - i все збiга╨ться.
Про Святополка:
"I рече йому цар: зроби так, як вiн промовив: убий його й поховай, щоб
зняти з мене й мо╨© родини кров, що Иоаб пролив безвинно. I нехай господь
оберне кров його на його голову, бо вiн убив двох таких, що були безвиннi
й лучшi його..."
Иоаб - то Святополк, а два безвинно вбитi - Борис i Глiб. Збiга╨ться.
Про Брячислава:
"Коли ж iзвiдси вийдеш, хоч би поза потiк Кедров, так зараз-знай се -
мусиш умертщ кров же твоя впаде на твою голову".
На Судомирi так i сказано було Брячиславу. Збiга╨ться.
Про самого Коснятина:
"Так певно, як живе господь, що укрiпив мене й посадив на престолi
батька мого Давида, та по сво©й обiцянцi устро©в менi дом: сьогоднi буде
страчений Адонiя. I дав цар Соломон наказ Бане©, i вбив його той, i вмер
вiн".
Адонiя - Коснятии. Банея ж - боярин Ситник. Збiга╨ться.
I ще безлiч разiв, як i в Соломона: "I повелiв цар Бане©; вiн вийшов i
стратив його, н тон умер".
Де взявся Ситник? I нащо вiн? Чи послухатися слiд було княгиню в ©©
гидливостi до пiтливого боярина?
Сказано князевi, що з Деревлянсько© землi вийшов старий волхв. Мав на
собi шмат берестяно© корн, щоб прикрити сором, та на плечах вовчу шкiру
для пiдстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повнi берестяних збиткiв,
у яких записано слова великi i жахаючi. Гине вся дiдизна, палиться,
топчеться, сходить кадильним димом пiд хмари, а на землi не лиша╨ться
нiчого, земля сто©ть гола й обдерта, погинули давнi боги, а якi й
лишилися, то пiдривають ©х у пущах дики, шмагають дощi. Переповiсти все
казане святим ие надавалося. Треба було чути вiд нього. Вiн iшов понад
рiками з диких пущ, брався на Чернiгiв, огинав Ки©в здалеку, мовби ловив
його у зашморг сво©х намов, люди звiдусюди стiкалися слухати святого.
Земля Деревлянська споконвiку насилала з сво©х пота╨мних лiсiв усiлякi
чуда, але це було чи не найбiльше.
Мiж людьми пiшов поговiр, що волх - святий. Упокорював лютих звiрiв
так, що хвости ©м закручувалися собачим бубликом, а голови лагiднiли, мов
у жiнок. Мав коло себе отрока велемудрого, який потверджував усi слова
старого волхва.
Лiто стояло палюче, горiли лiси, трави, спалахували села й городи.
З'явилися знамення ва небi. Насувалося, по всьому видно, лихо.
Ситник довго крутився, поки наважився доповiсти князевi про святого
чоловiка.
- Святий? - князь навiть не здивувався. - Як то?
Але Ситник був переляканий навсправжки.
- Дивись на мене, князю. Поглянь меиi в очi. Мовлю правду. Всi кажуть:
евятни.
- А ти?
- Не знаю. Вперше в життi не знаю.
- Святому не мiсце серед людей, - спокiйно сказав Ярослав, - нащо його
до них пускати?
- Ага, так, - Ситник умирав од задухи. - То що ж?
- Сказано тобi.
- Ага, так...
- Iди...
Той щез, а князь пiшов до молитви.
В порубi - незбагненнiсть. Вся справа в тому, що вже не можеш
зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловiка. Виявля╨ться: це зовсiм
просто i легко, тв ве бачиш його, вiн не бачить тебе, i ти живеш собi
далi, мовби нiчого й нб сталося, i княгиня тебе цiлу╨ так само палко, i
вiдданi завобтгливо зазирають до очей, i бог тебе не кара╨. Тодi ти
пробу╨ш посадити ще одного i ще (а причину завжди легко вiдшукати, причина
завжди та сама: для загального добра!) - i знову все йде заведеним чином,
все гаразд, бо держава постiйно вимага╨ пожертв i треба ©© вдовольняти.
Опрiч того коли вiдбира╨ш волю в iшiшх" зда╨ться тобi. що дода╨ш ©©
собi. Тодi народжу╨ться дика хiть позбавити волi якомога бiльшу кiлькiсть
людей, ие розбираючи,, вивнi воии чи нi. Але вiдмiряно завжди кожному -
лиш на одного. Вiд народження до смертi.
Згодом спитав Ситника:
- Де святий?
- Тут, у Ки╨вi.
- Де?
- Там, де слiд. У порубi.
- Приведеш крийома до мене. На Берести.
- Але ж тут нема порубу! - Ситник був трохи ображений:
як то так ие мати на князiвському дворi порубу?
- Викопай печерку в глинi. Глина суха, гарна, заспокою╨ людину. Нiде
нема тако© глини, як ки©вська.
- Ага, так. Обох?
- Хто там ще?
- Отрок з ним.
- Отрока пристав на послугу святому.
- Втече, - сказав Ситник, - Як тiльки випущу з порубу - втече.
- Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими дверима. А отрок i так не
вiдiйде вiд свого навчителя. Ти ж од мене нiкуди не втiка╨ш?
- Тож я, князю.
- Всi люди однаковi.
- Але ж ти, князю...
- I князь - чоловiк. Аби ти не був такий темний, то мiг би взнати дещо
про владик земних. Римський iмператор Марк Аврелiй, великий трудiвник i
фiлософ, - а що може бути вищого за володаря земного й фiлософа - так от
вiн сказав, звертаючись до кожного з нас на високому мiсцi: "Остерiгайся,
щоб не сцезарився, утримайся скромним, добрим, щирим, поважним,
натуральним в умилуваннi справедливiстю й богобоязнiстю, будь зичливим,
милим, доступним, витривалим у виконаннiобов'язкiв".
- Сова про сову, а всяк про себе, - Ситник усмiхався трохи погiрдливо,
- писано не про нас.
- Грамотi не тямиш i досi? - спитав Ярослав.
- Лiчба менi мила.
- Меди продавати?
- Якi меди, князю! Тепер не продаю - лиш купую. А купувати тяжко:
багато треба. Як сам варив, то тiльки-куштував. Тепер варити забув, пити
навчився. В стольному городi нiхто нiчого й не вмi╨ робити, тiльки п'ють
та ©дять.
- Нащо таке кажеш? Зiбрано тут найбiльших умiльцiв. Цiнний люд у Ки╨вi
мешкав.
- А по менi - то нiхто нi до чого не здатен! Сидять сиднем та супроти
князя змови готують. I так по всiй землi. Якби на мене то Дав би я кожному
чоловiковi властиве число, щоб знати, де, хто i як. I прибува╨ тодi до
тебе во╨вода чи тiун i доповiда╨, що Харько з Вовчо© Пущi, який ма╨ число
таке й отаке, лихословив про всеблагого князя нашого. А вже що князь тодi
звелить - карати Харька чи милувати, - те й збудеться.
- Де б же ти настачив часу на всiх людей, коли й землям ради не даси?
Велика наша держава. То там у нiй щось колотиться, то ще десь хтось голову
пiднiма╨.
- Тодi, князю, так: довiренi люди. Посадовити скрiзь таких сповiрених,
перевiрених, передовiрених.
Ярославовi набридла балакучiсть Ситникова. Не звик, щоб той довго
затримувався в горницi, нiколи не садовив його перед собою, тримав на
ногах, щоб той знав мiру, але сьогоднi, мовби в передчуттi лиха, боярин
розбазiкався.
- Були вже такi, як ти, - сказав з неприхованою насмiвiкою, - багато
лiт тому назад в грецьких мiстах Кротонi й Мегапонтi запанували фiлософи,
що над усе ставили числа. Пiд приводом обожнювання лiчб фiлософи оголосили
ре╨страцiю всiх чоловiкiв, при тiй оказi© ув'язнюючи запiдозрених у
бунтарських задумах...
- Оце ж i я...
- Тодi, - не слухаючи його, вiв далi князь, - збунтувався весь народ i
поогнав фiлософiв. Чи й ти цього хочеш?
- Що ти, князю!
- Ну, то гаразд. Iди.
Рано вдарили морози; вибили всю ярь i озимицю, заповiдався й на той рiк
голод, а в пiвнiчних землях вже й так пiшов мор, неспокiйно стало в
Новгородi; Ярослав зiбрав дружину, пiшов на втихомирення, на всiх п'яти
кiнцях, навiть на Неревському й на Славенському блукали по Новгороду
зчорнiлi, опухлi люди, щодень юрмовища голодних насували на княжi житницi,
грозилися, вимагали, просили, благали, але сторожа стояла твердо, голодних
вiдштурхували списами, надто настирливих били, люди падали коло житниць,
повних того самого хлiба, що вирощений був руками цих людей, лежали тихо,
неспроможнi пiдвестися, вмирали, так i не збагнувши дивно© речi: як же
так, що он там, за товстими дерев'яними стiнами житниць, лежить хлiб,
надбаний ними, а вони вмирають з голоду, чому це так i навiщо?
Коснятин з свого порубу перед смертю все ж, мабуть, встиг-таки
переслати до Мстислава грамотку, а може, старший брат i сам надумав
позмагатися з Ярославом за Ки©в i вже давно вистежував його дi©, бо, як
тiльки Ярослав кинувся на втихомирення Новгорода, Мстислав, зiбравши свою
дружину, взявши за союзникiв нещадно до того приборканих ним касогiв i
хозарiв, вийшов з Тмутараканi, швидко добрався до Ки╨ва i став вимагати,
щоб йому вiдчинено брами города.
Кияни не пустили до себе Мстислава. Досить з них було й Святополка з
його тестем i дикими печенiгами. Мали тепер свого князя, а бiльшого й не
бажали. Мстислав, звиклий до битов у чистiм полi, не став тупцювати пiд
валами ки©вськими, переправився через Днiпро й подався на Чернiгiв.
Знов довелося посилати Ярославу за море по варягiв, знов прибула до
нього дружина, але вже не Еймундова, а Хаконова, який за цей час вже
вийшов у суперники Еймундовi, надто ж у вихваляннях сво©ми подвигами та
сво╨ю золотою лудою, i вся дружина його дiбрана була мовби не для битви, а
для ви-красовування - високi, дужi, вродливi, всi в дорогому вбраннi, з
коштовною Збро╨ю, ворог не витримував самого виду цi╨© дружини,
заслiплювала вона, обезвладнювала сво©м сяйвом, сво╨ю пиховитiстю.
Та все те вийшло намарне, бо Мстислав чомусь вибрав час для битви не
денний, яи водилося, а нiчний. Вiйська двох братiв зiйшлися в Сiверськiй
землi, кодо Лиственя, в чорну грозову нiч; Мстислав пустив на варягiв
сiверян, яким однаково було - вдень чи вночi бятис, земля ж бо ©хня, все
©м знане й звичне, вони посунули на варягiв такою лавою, що тi не
витримали, а тут ще вдарили з засiдок касоги, вилiтали з дощових потокiв
бистрi, як чорнi змi©, розлякували варягiв сво©ми гортанними незрозумiлими
криками, варяги не витримали, дали спину супротивниковi, кинулися врозтiч,
втiкав i сам Хакон, загубив при втечi важкого свого золотого плаща,
втiкати довелося й князевi Ярославовi. Не чув вiн, як Мстислав став на
полi бою, освiтлюй бiлими блискавицями, прогримiв сво©м гучним голосом:
"Як не тiшитися! Тут лежить сiверянин, а тут варяг, а власна дружина
цiла!"
Але Ситникiв чоловiк якось зачув тi слова Мстиславовi, через Ситника
стали вони вiдомi i Ярославовi, може, через те й побоявся Ярослав сiдати в
Ки╨вi, знов подався до Новгорода, збирав довго во©в, лякаючись ото©
вцiлiло© дружини Метисла-вово©, i лиш повснi цього року прийшов сюди i,
уклавши в Городцi мир з братом, сiв на ки©вськiй столi, зда╨ться, твердо й
назавжди.
Iрина вже народвла сяка Iзяслава i дочку ╙лизавету та й знов була при
надi©, рiд Ярославiв розростався, князь утверджувався на землi, наслiдував
свого отця Володимира, не було вже видимих супротивникiв, але й невидимих
вистачало; нависали вони постiйно погрозою над першим чоловiком у великiй
землi Руськiй: то мор, то голод, то, несвокiй, то непослух, а то просто
темнощi и небажання йти слiдом за сво©м князем, недовiра до нього, - а чим
викличеш довiр'я?
Бiльшiсть пробу╨ досягнути слави в битвах, жахи i вiдворот -нiсть яких
згодом, змiнюються блискучою геро©кою пiсень i легенд. Але чого досягають?
Iмператор ромейський Василiй все життя провiв у походах, не вибрав часу
навiть на одруження, громив цiлi царства, бойовi знамена переможених
тяглися по багнi, прив'язанi до ослячих хвостiв, тисячам бранцiв випiкано
очт,- задля чого? Ось вмер Василiй, а на тронi сидить його брат
Константин, ятшця, розпусник, ганьба не тiльки iмперi©, а й цiлого
людського роду.
Чи взяти Болеслава польського, прозваного навiть Великим. Торiк у
гординi сво©й дiйшов до того, що коронувався на короля (зда╨ться, купивши
ту корону в папи римського, чи що), а заледве два мiсяцi побув королем i
вночi, несподiвано для сво©х придворних, а ще бiльше, мабуть, для самого
себе, скiнчив сво╨ бурхливе життя, лишаючи володарем Польщi сина Мiшка,
якого вiдразу намiрився перетворити на свого ленника iмператор германський
Конрад, який нещодавно замiнив умерлого Генрiха Калiку, що теж, зда╨ться,
все зробив вогнем i мечем для ствердження свого, а от вмер i перервався
його рiд, германськi маркграфи i ╨пископи вибрали на з'©здi коло Рейну
Конрада, почавши нову iмператорську династiю.
Голова, накрита шоломом, вiдвикав думати. Зненавидiв Ярослав за цi роки
походи й битви, нiколи не любив вiйськового ремесла, а тепер i поготiв.
Виборював, вивойовував собi право на спокiйне князювання, на справи
великi, а тепер мав, нарештi, перепочинок i ось став перед нез'ясованiстю:
що ж далi? Оточували йогр бояри, во╨води, блазнi, священики, лакизи й
захожi мудрагелi, купцi сво© й ©ужi, блискучi iноземцi, що юрмилися
здебiльшого навколо княгинi, яка кохалася в пишнотi й багатомовностi
приблудних вельмож; все якось ускладнювалося, не було вже тих. простих,
суворих, iнодi, щоправда, хитруватих людей, всi вони то погинули, то
вiдiйшли вiд князя, лишався вiн з цим юрмовиськом; мрiяв очолити весь
народ землi Русько©, зiбрати його во╨дино, сказати йому щось особливе,
почути й вiд нього, але народ i далi був десь далеко, в лiсах i полях,
народ стояв осторонь так само безмовний i насторожений, як i в часи
Ярославового дитинства, народ тiльки й ждав, щоб заявити про сво╨ право,
про сво© вимоги: дай мечi мо╨, бо маю до того право, бо я живий, бо я
жнець, я ловець, я швець, я грець.
Пресвiтер Ларивон, чоловiк розумний i начитаний, мiг дати вiдповiдь на
все, що стосувалося Святого письма, житiй великомученикiв i'святих, але й
не бiльше. Князь Володимир любив оточувати себе людьми дужими,
буйносялнми, вiд самого споглядання на яких хотiлося жити довго, весело й
безжурно, такого вiн наставив i пресвiтера сво╨© церкви в Берестах,
Ларивон бiльше скидався на здоровенного коваля, переодягяеяого в
священицькi шати, однак тiлесна дебелiсть, мабуть, заважала йому мати
гнучкiсть розуму, вiн здатен був тiльки до того, щоб твердо оволодiти вже
iснуючим, в його головi вмiстилися всi святi тексти й догмати, вiн знав
усi хитрощi ромейського красномовства й плетiння словес, але ото й усього.
Вiн був занадто досконалий у сво©м знаннi, щоб пiдтримувати постiйну
цiкавiсть до себе, втомлював сво©м знанням, сво©м красномовством, в ньому
вiдчувалося щось чи то набридливiсть вiд повторювань, чи то вже й ознака
занепаду. Бо хiба ж вивершення будь-чого на свiтi вже не знамену╨ початку
його знищення?
Так розпада╨ться щойно укладений союз помiж двома чи кiлькома
державами. I дiм збудований почина╨ руйнуватися вiд хвилi його остаточного
збудування. I цiле мiсто теж живе в розвитку. бадьорому й молодому, тiльки
допоки окреслиться його ядро. Потiм мiсто почина╨ розповзатися, побiчнi
нарощення поглинають колишн╨ ядро, яке дало наймення цьому городу, i вже
ма╨мо щось незграбне, кволе, хворобливе. Чи не тому погинуло так багато
столиць?
А хiба ми не вмира╨мо, вже народившись? Питання - в тривалостi. Нiякi
молитви не поможуть. ╙дине спасiння - виповнити сво╨ життя дiяннями
якнайвищими, якнайщiльнiше виповнити. Тодi життя буде довге й прекрасне.
А власне, згоджувався з князем Ларивон, благочестивi вчинки,,
благочестивi дiяння - окраса всякого сущого, чоловiк народжу╨ться, живе,
працю╨ лиш для бога, чоловiк вибудову╨ храми не для власного житла, а для
бога, виводить над ними високi навершя, на яких тiльки й мiсця, що для
самого бога, i чим вищий, храм, тим ближче до неба, ближче до, конечного
призначення чоловiкового. А хто ж то й може ставити щонайвищi храми, як не
владики землi? Бо хiба ж цар Соломон не' збудував дiм в iмення боже i не
прославився у всi вiки сво©м храмом, а коли будовано храм, то не стосовано
до тесання камiння нi молота, нi долота, анi якого iншого залiзного
знаряддя, бо сотворив бог на те дiло кам'яного черв'я шамiр, який i
розколював камiнь.
; Ярослав i не заперечував, сам споруджував церкви, ставив скрiзь: i в
Ростовськiй землi, i в Новгородськiй, i в самому Ки╨вi, хоч тут доводилося
найперше лагодити все пiсля нескiнченних пожеж. Але ж найбiльший храм
першокам'яний вже поставлено в Ки╨вi батьком його князем Володимиром. Що ж
додасться для нього, як вiн поставить поруч ще один храм? Справдi, був
Соломон мудрий, сказано ж: "I надiлив бог Соломона великою мудрiстю, i
постерiганн╨м, i багатством духа, мов.те море пiском на березi". Але вiн
будував на голому мiсцi. А коли ти почина╨ш не перший?
I в Константинополi, вiдповiдав Ларивон, перший був Константин Великий,
а божественний Юстiнiан опiсля, але ж поставив Юстiнiан з помiччю божою
храм свято© Софi©, прикликавши гречинiв ©сидора й Анфимiя на те дiло, i
прославився на вiки.
Несподiвано в помiч Ларивоновi прийшов Ситник. Щоправда, боярин знав
лиш сво╨ дiло, нiкому, опрiч князя, в помiчники ставати не збирався, але
вийшло так, що саме в час довгих розмов князевих з пресвiтером, якого
давно не бачив i в якого сподiвався знайти вiдповiдь на сво© вагання,
повiдомив Ситник Ярослава, що затримано його довiреними пiдозрiлих людей
на Залознiм шляху. Виказався й старший з-помiж них, зветься Поргiй, як i
князь сам, а йде, сказав, аж з Iверi©, хто його зна, I де й вона,
прямували ж - до князя Мстислава в Чернiгiв.
- Звiдки довiдався, хто вони й що? - спитав Ярослав.
- Маю людей на всiх шляхах порозкиданих. Прибиваються до подорожнiх,
випитують: хто? куди? чого?
- Приклич того... Гюргiя.
- Приготував його про всяк випадок.
- Клич.
Ситник увiв до горницi високого, гнучкого, чорнобородого, бiлозубого. В
чорному сукняному одязi, переперезаний дивним, срiбним поясом, на ши© теж
срiбний ланцюг, на поясi - короткий меч-акинак.
- Хто будеш? - суворо спитав князь, але на Гюргiя суво©в рiсть не
подiяла, вiн не вклонився князевi, тiльки ледь помiтно кивнув головою, не
скинув гостро© шапки, випростався ще дужче, аж прогинаючись у поясницi,
засмiявся бiлозубо, щось вимовив швидко i незрозумiле.
-Не мовиш по-нашому? - сказав Ярослав. - То як порозумi╨мось? Ромейську
мову зна╨ш?
Гюргiй знов засмiявся i знов заговорив сво╨ю мовою, схвильованою, мов
орлиний клекiт. Ярослав посмiхнувся. Варязько© цей чоловiк знати не мiг,
латини - й поготiв, може, перську, - але сам князь не вмiв по-перськи.
- Що ж ми - на мигах з тобою будемо, чи як? Ти що, до Мстислава йшов?
- Мстислав, - закивав Гюргiй i знов засмiявся, видно, спогад про
Мстислава викликав у нього радiсть.
- В дружину Мстиславову?
Ярослав на мигах показав, як рубають мечем, але Гюргiй закрутив
головою. Вiн пiдбiг до стiни горницi, став на колiно, показав долонею
право© руки, мовби щось витiсу╨, потiм став класти до стiни те уявне
тесання, одне на одне, мов камiнь на камiнь; Ярослгв ще й не вiрив
здогадовi, швидко пiдвiвся з стiльця, пройшов до оббито© срiблом важко©
скринi, дiстав звiдти дорогу книгу грецьку, розгорнув, пiдкликав до себе
iверiйця, показав йому на малюнок: на городськiй стiнi, за якою виднiються
верхи храмiв, кiлька веселих бородатих чоловiкiв кладуть камiнь, подаваний
©м знизу простим блоковим пристро╨м.
Iверi╨ць зрадiло закивав головою, знов щось проговорив довге й палке,
Ярослав розiбрав кiлька разiв повторене слово "Мстислав"; цього князевi
було вже досить, щоб збагнути, яку славу мав його брат ще в Тмутараканi
серед будiвничого люду, - видно, немало поставив там споруд, якщо йдуть до
нього аж звiдки умiльцi. Може, задумав Мстислав перевершити Ки©в у
будiвлях божих i свiтських i сам прикликав до себе зиждителiв? Але ось
випадок втруча╨ться в справу, а може, то божа воля на те, щоб йому,
Ярославовi, стало вiдомо про братiв задум i ось тепер, вволюючи божу волю,
вiн повинен випередити свого брата i воздвигнута щось небачене й нечуване?
Ярослав дружньо поляпав iверiйця по плечу, дзенькнув у срiбний
бубонець, заспаному служцi звелiв принести два ковшi меду; коли випили з
Гюргi╨м, тодi покликав Ситника, сказав тому:
- Знайди толковина, щоб мiг я порозумiтися з цим чоловiком. Гюргiя ж з
усiма його товаришами тримай пильно, давай все, що хочуть, важливi люди
вельми для нас.
А за тиждень, коли довiдався, що Гюргiй i всi його товаришi - кам'яних
дiл майстри, спорядив посольство до ромейсько-го iмператора з запевненням
миру, а заодно й з проханням прислати вмiлих украшателiв i будiвничих, щоб
поставити в Ки╨вi церкву велику й славну.
В щоденних клопотах насилу згадав про деревлянського святого,
посадженого ще кiлька лiт тому в печеру на Берестах. Спитав про нього
Ларивона. Той мовчки посiпав собi бороду.
- Що так? - всмiхнувся Ярослав. - Святi лiпше на небi, анiж серед нас?
- Злий вельми, - зiтхнув Ларивон, - не мовить до мене й слова.
- Живий ще?
- Живий i мiцний.
- А отрок?
- Бистрий до вчення i слухняний, м'яка це душа.
- То й гаразд. Пошлеш до мене отрока, отче.
Але знов забув чи закрутився в щоденних турботах, а тут вирушив на
лови, щоб трохи дихнути осiннiм повiтрям, походити по червоному листу,
вдихнути пронизливих пахощiв лiсу, якi б нагадали далекi тепер
новгородськi днi, повернули молодiсть, силу, бажання, гучання кровi в
грудях, невловиму, як божий дарунок, Шуйцю. Шуйцю, Шуйцю, вiдходиш ти далi
й далi, пролягають мiж нас простори, вiдчуженiсть поста╨ вища й бiльша,
вже мерзенний пiтнявий чоловiк вклиню╨ться мiж нас, довiдуючись про нашу
доньку, а я не знаю нiчого, ти не кажеш, ти не вiриш i вже, мабуть, нiколи
бiльше не повiриш, господи, господи!
Все на князя, все проти князя в цiй великiй i безжальнiй землi: i
безмiр просторiв, i розливи рiк повеснi, i люди в сво╨му вiчному
невдоволеннi, i лютi звiрi.
Князювання - то посада, вiд яко© людина старi╨ швидко, а знесилю╨ться
ще швидше. I коли бiг на Ярослава дик, то вже й не думалося, що знайдеться
сила подолати його. Та й нiхто, мабуть, не сподiвався на порятунок князiв,
i кожен, певно, стояв i думав, кому доведеться служити завтра, перед ким
гнути Хребта, кому догоджати. Але вiн живий, i сил йому додалося - Скликай
учту на вепра! - весело гукнув Ярослав до Ситника i самотньо погнав коня
до Берестiв, випереджаючи тих, що несли впольованого князем велетенського
вепра.
Нiкчемне то дiло - губити час на обжирання та обпивання, коли
чоловiковi, щоб жити, досить хлiба та води, та вже нiчого тут не вдi╨ш,
раз ведеться воно так здавна, i навiть Спаситель наш перетворював воду на
вино, щоб принести втiху на учтi.
Купа зiбралася осiб до пiвста, якщо й не бiльше, на довгих столах
навалено було смаженого й вареного i так шматками, вепр слугував лиш
зачiпкою, була там i оленятина i ведмежатина, були смаженi поросята i
дорога риба озерна й днiпровська, подавалася душенина з нирками i жирна
поребрина пiд хрiновою пiдливою; для пиття малося пиво, й мед, i вино;
товстi свiчi палали по кутках палати i посеред столу, гамiр i гелготнява
виповнювали довге примiщення з низькою набрусеною стелею, з стiн шкiрилися
iкластi вепрячi голови, наставляли гiллястi роги оленячi й лосячi голови,
в простiнку здiймалося на заднiх ногах велетенське опудало з випхано©
ведмедячо© шкури, а з боку коло дверей скоморохи влаштували забаву з
ведмедем живим, привченим смiшити князя i дружину на уч-тах; п'янiли всi
швидко, сварилися за ласiшi шматки мiж собою, вiдбирали один у одного то
ребро, то стегно, вгризалися зубами в м'якиш, обсмоктували солодкi
маслаки; важкий чоло--вiчий дух стояв у гридницi, але застiльники не
вiдчували його, увага ©хня поглинута була дичиною, - смертним потом убито©
тварини пронизане темне м'ясо дичини, б'╨ запах волi в нiздрi, хижо
роздимаються носи, ходять ходором важкi щелепи, пiдведенi чорними тiнями
вiд свiчей i каганцiв; розплямканий Ситник вихвалявся, як возили дичину
пiд сiдлом, вгнiчували в погребах, обкладену травами й корiнням, заривали
на нiч у холодне осiнн╨ листя, прибите першими приморозками, як пеклося,
смажилося, пряжилося во славу князя Ярослава; всi, хто сидiв ближче до
князя, пiдхоплювали славослов'я, один поперед одного прагнули якомога
закрутистiше проголосити здравицю на його честь, тим, хто сидiв коло
дверей, слово й не перепадало, бо то були люди без значення, - змагання в
вiрностi точилося лиш тут, навколо Ярослава; вiн i сам брав у ньому
найжвавiшу участь, пiдбадьорливо всмiхався до златоустiв, тому покивував,
того поляпував по плечу, тому подавав жирний кусень, до того протягував
кiвш, щоб чокнутися, тому дякував, тому дарував щось там за вiрнiсть,
мудрi були предки, що вигадали отакi пирування, де люди сходяться плече в
плече, як брат до брата туляться, де князь мовби злива╨ться s сво©ми
пiдлеглими, набира╨ться вiд них бадьоростi й сили, а вони, наближенi до
нього, вiдчувають себе певнiше, пишаються сво╨ю близькiстю до найвищого
чоловiка, вони готовi для нього на все: випити й закусити, у вогонь i
воду, проти супротивникiв i лиха, он вони всi якi розмаханi, збунтованi, з
розгону вганяють ножi в маснi вiд жирного м'яса столи, гатять кулаками в
товстi дошки, рикають по-звiрячому - та все за князя, все заради нього й
для нього, i як тут не любити оцих розкучманих, мохнатобородих,
розкричаних, вiдданих, щирих чоловiкiв, хоч розумом сво©м i осяга╨ князь
усю ницiсть i нещирiсть свого оточення, зна╨, що славлять вони не
Ярослава, не оцього чоловiка з набряклим негарним носом i зсупленими
бровами, а князя, владику ©хнього, i постав ось зараз на його мiсце iншого
i назови його князем, то так само розпинатимуться вони перед новим, бо
людина для них не значить нiчого, значить тiльки мiсце, посада, становище:
розумом Ярослав зневажав ©х усiх, а серцем горнувся до них, бо й що вiн
значив сам-один, що мiг подiяти з власним безсиллям, з слабiстю, з
ворогами, яких не меншало, а дедалi бiльшало й бiльшало.
- Славен будь, княже Ярославе! - ревли бояри й дружина.
- Довголiтен!
- Щаслив!
Все тут було з словом "най": наймогутнiший, наймудрiший, найдорожчий,
найсправедливiший, найзiркiший, найяснiший, наймилостивiший i
наймилосерднiший. Хто лицемiрив свiдомо, а хто й щирий був у сп'янiлостi
сво©й, князь всмiхався заохотливо до кожного, знав справжню цiну кожному
слову й вигуку, але й при╨мно було купатися в оцих буйнощах слави й хвали,
мiг би, ясна рiч, пiдвестися, махнути рукою, гримнути так, щоб зацiпило
всiм крикливим славохвальцям, але вдовольнявся й тим, що всiх ©х бачить
наскрiзь, сам лишаючись загадковим i недосяжним для ©хньо© обмеженостi.
Та ось втрутився в загальне величання блазень княжий Бур-мака, який
тинявся помiж столами й мовчки витворяв рiзнi капостi: то тягнув у когось
там з-пiд руки кiвш з медом, то вмочав у чийсь кубок кiнець довгого свого
рукава, то пробував пiдпалити комусь бороду свiчкою - i все те миналося
блазневi безкарно, бо користався вiн високим князiвських покровительством,
- тепер блазень прагнув говорити. Пiшов мало не до дверей, до тих
безмовних i незначних учтувальникiв, яких покликано сюди лиш для
кiлькостi, вилiз на лавку, пiднiс догори руки з ковшем, хлюпнув униз
питвом, гукнув:
- Тихо, кажу я!
Гамiр поволi втихав, ждали вiд блазня ново© вихватки, знали, що вiн
гострий на язик, кожен мимоволi щулився, лякаючись, щоб не зачепив Бурмака
саме його, бо шкоди, може, й не принесе, але посмiх буде; однак блазень не
став зачiпати нi менших, нi старших, смачно облизав товстi сво© губи,
зареготав:
- Великому чорту - велика й яма! Наймилосерднiшому нашому князевi -
слава! Iшов князь з Новгорода, а по путi в усiх селах i волостях голод,
люд повмирав, а де хто вцiлiв, то вже й голосу не вiдводив, а князь i каже
во©нам: "Як будете ©сти, то щоб i кiстки закопували, не давали отим
здихаючим, щоб серця вашi не розжалобилися, бо й що ж ви за во© будете".
Слава милостивцю нашому!
Мертва тиша запала помiж столами, нiхто ще не знав, чи слiд зважати на
п'яне верзякання блазневе, чи пустити його повз вуха, як то робили завжди,
смiливiшi дивилися на князя, щоб з його обличчя вгадати, як поставитися до
Бурмаки, але Ярослав сидiв з завченою посмiшкою на устах, дивився на свого
блазня заохотливо - мовляв, мели далi, хiба не зна╨мо, який ти базiка.
- А тут, - кричав далi блазень, бризкаючи навсiбiч слиною, - село на
путi - i весь люд у ньому вимер! Вже й про©хав село князь, аж виповза╨
йому з-пiд коня дiвчинка - тiнь од дiвчинки, а жива! "Чого вона жива? -
пита╨ милостивий князь наш.- Нащо вона тепер, коли всi тут вмерли? А
приберiть-но дiвчинку!" I затовкли ©© на смерть, щоб не було вiд того села
й розплоду, раз воно таке убоге та нiкудишн╨!
Ситник схаменувся перший. Пiдскочив до Ярослава, нахилився до нього,
прошепотiв:
- Дозволь, заткну йому пельку!'
- Хай каже! - голосно промовив Ярослав, i всi вiдiтхнули звiльна, дехто
навiть потягнувся до кубка, дехто став дожовувати застрягле в зубах,
справдi, хай каже, мало чого там не принесе слина на язик цьому бовкаловi,
однаково наш князь найдобрiший, найсправедливiший, наймилостивiший, най...
- А там вийшов з Дерев святий чоловiк, - розкрикувався собi Бурмака, -
та впiймали його за повелiнням нашого кня-зенька i за шию поворозом вели
до самого Ки╨ва, а воно ж аркан - не тарган, хоч зубiв не ма╨, та шию
гризе. От який у нас князюсик!
- Iди, Бурмако, вип'╨мо з тобою, - покликав блазня Ярослав.
- А хай з тобою лукавий п'╨! - крикнув блазень.
- Горло в тебе, бачу, пересохло, - спокiйно мовив князь,- може, хто б
промочив його тобi. Гей, люди, поможiть блазневi!
Бурмаку миттю стягли з лавки, накiрчило його вiдразу чоловiк з десяток,
кожен пхався з повним ковшем або кубком, силомiць заливали блазневi в рот,
у нiс, у вуха, лили межи очi, вiн захлипувався, смикався вивiльнитися,
ось-ось мав задихнутися, але жалю до нього нi в кого не було, та вiн i
знав це добре: все тут залежало вiд одного тiльки чоловiка, вiд його
слова. Бурмака спромiгся перевернутися долiлиць, поповз помiж смердючими
брудними чобiтьми по запаскудженiй пiдлозi, звиваючись вужем,
вiдпльовуючись, прочмихуючись, благально простогнав:
- Князю!
- Напо©ли вже, досить, - засмiявся князь, - а тепер випиймо й ми всi за
здоров'я нашого Бурмаки, бо й що б робили без його жартiв та смiхiв!
- Го-го-го! - заiржали найближчi.
Ой князь, от так князь, ну й князь! Пили, ©ли, трощили, запихалися,
дивилися, витрiщали очi. От так-так, оце воно, ох i князь же ж у нас!
А Ярослав дав знак, щоб не припиняли учти, пiдвiвся, непомiтно вийшов у
сiни, за ним вискочив Ситник.
- Хай проведуть мене до того в печерi,- сказав тверезим голосом
Ярослав.
- Пiзно ж, князю, а йти далеко. Над саму кручу днiпровську.
- Сказано тобi!
- Покличу зараз отрока. Вiн тут недалеко.
Отрок прибiг заспаний i стривожений. Вiд нього пахло теплим молодим
тiлом; був високий, тонкий, видно, гарний хлопець, хоч це й не мало
значення.
.- Зовешся як? - спитав його Ярослав.
- Був Тривога, а тепер Пантелiй.
- Веди.
- I я з тобою, княже, - попросився Ситник.
- Iди до учти. Щоб люд не розходився.
- Хоч свiчку вiзьмiть, бо там нема, - сказав Ситник.
- Покажу я колись тобi свiчку, - пообiцяв йому зло Ярослав, -
прилiпився до мене, як клiщ!
Важкий замок на дубових дверях заiржавiв, мабуть, не вiдмикався з тих
пiр, як посаджено до печерки святого чоловiка; отрок Пантелiй, мало не
плачучи, вовтузився коло замка, але вiдiмкнути не мiг.
- Дай сам, - вiдiпхнув його Ярослав, - запалюй свiчку! Святий чоловiк
чи то вiд грюкоту заборiв, чи вiд передчуття вiдвiдин, а може, й просто за
сво©м звича╨м, не спав уже, зустрiв князя сидячи на глинянiй призьбi,
скорчений, висхлий до непомiтностi, величезна сiро-жовта борода прикривала
все його тiло, мов щитом, над бородою вгорi виблискувала кругла, нiби
велике яйце, лисина, а мiж лисиною i бородою плавало в темрявi дво╨ чорних
блискучих очей, виповнених перестояною тугого.
Один прийшов з широкого свiту, прийшов з волi, хоч, закований у
залiзний обруч державних обов'язкiв, i не вмiв цiнувати то© волi, а
другий, народжений не для послуху, не знаючи обмежень i утискiв, мав тепер
тiльки тугу в очах i настороженiсть, мабуть, вiн здогадався, хто прийшов
до нього, бо мовчав, тiльки дивився на князя з спокiйною байдужiстю. Так
тривало довго, один стояв, весь ще обвiяний свiжим вiтром з Днiпра, з
запахами вин i смачних на©дкiв, а другий скоцюрб-лений на глинянiй
лежанцi, прикривався бородою i зблискував очима, не маючи охоти говорити
першим. Однак ув'язнений був великодушний. Вiн помiтив, як незручно
переступив князь сво╨ю покульгавленою ногою, сколихнув бородою, посунувся
на призьбi, дав мiсце коло себе.
- Сiдай, - сказав тихо, - стояти тобi важко.
- Звiдки зна╨ш? - здивувався Ярослав.
- Та вже знаю. ╙теством кульга╨ш змалку. А може, й духом. Князь повинен
кульгати.
- А може, я не князь.
- Хто б же то сюди ще прийшов? Хiба вбивцi? Сiдай отут. Смердю лиш
вельми, але сморiд не так вдаря╨, як правда.
Князь примостився на самий кра╨чок призьби, дихаючи вбiк, щоб не дiйшов
винний дух до в'язня, спитав:
- Чом дума╨ш, що правда лиш за тобою?
- Бо страждаю, - сказав той так само неголосно. - Худий i упослiджений.
А з жирних, зледащених уст правди не почу╨ш.
- Нашi священики в постах перебувають, смиряють i плоть, i дух. Хiба ти
вважа╨ш себе лiпшим за них?
- Не нашi то служебки - чужинськi, - нагадав старий.
- По всiй землi тепер нова вiра заволодiла всiма душами.
- Не заволодiла й довго ще не заволодi╨, а може, й зовсiм погине твоя
нова вiра.
- Про це й людовi мовив у сво©х блуканнях? - суворо спитав Ярослав. -
Вийшов ти з темнощiв, i темнi тво© слова. Всi людове нашi ховалися в лiси,
а нова вiра виводить ©х на широкий свiт, прославля╨ по всiх землях, бо
народ наш гiдний прослави. Але не завжди люди. виходять до слави
добровiльно. Iнодi доводиться вдаватися до насильства.
- Отець твiй палив нашi храми, а богiв кидали в озера й рiки, щоб
спливли за водою. Та вони не спливли, а сiли на дно i стануть чорнодубом,
згодом, слушно© години, виринуть i знов запану╨ рiдна рiднизна, затям
собi, князю. Все можна змiнити: доми, одягачку, воям дати iншу зброю,
напхати пельку заморськими на©дками й напитками, та душу народовi не
виймеш, не вставиш йому iншу, чужу. Не вдалося це зробити князевi
Володимиру, не вдасться й тобi. Як приходила з веснянками до нас весна,
так i приходитиме, як зустрiчали ми в грищах сонцеворот, то й
зустрiчатимемо, i клечання для наших богiв приноситимем зелене, i
писанками тiшитимуть зiр нашi дiти.
- Нiхто не вимiрить, чого бiльше у владi: будування чи руйнування, -
перебив його Ярослав. - Отець мiй спалив скiлькись там капищ поганських,
зате якi дивнi церкви поставив! За князем Володимиром i я, син його, йду.
Навчати треба народ, темнощi виганяти...
- Темнощi? - чулася посмiшка в голосi старого й зверхнiсть, яку дають
лiта й страждання. - Навчати хочеш. А чого?
Як уникнути й позбутися грiхiв. Богiв наших понишу╨ш, а бiсiв
зоставля╨ш, грiхи плодиш. Ще тiльки стали навчати, а вже повно грiхiв
повсюди, вже вiдбива╨теся вiд них, вiдмаху╨теся, молитесь у церквах ваших
вдень i вночi. Топчеш усе, що було, привча╨ш до топтання й поблизьких
сво©х.
- Не такий я, - спокiйно вiдмовив Ярослав, - мало ти бачиш з сво╨©
печерки, в один бiк тiльки. А що грiшний, то... Як сказано в байцi: кожен
носить по двi торби. Одну спередi для чужих грiхiв, другу - позаду для
сво©х, так щоб не бачити ©©. Що ж до князiвсько© влади, то завжди повинен
бути той, хто вчить розумiти речi найвищi: материзну, правду, честь. Адже
й ти йшов серед людей i навчав чогось?
- Застерiгав лиш. Бо народ мудрий i спокiйний тiльки той, що трудиться
для себе й не зазира╨ нiкуди далi. Вiн спокiйний i позбавлений пихи, лиш
допоки не розбагатi╨ i не розсвинячиться. А тодi плю╨ на цiлий свiт, топче
iншi народи i може дiждатися, що розтопчуть i його... Ти ж, князю, хочеш,
щоб було все, як у роме©в, а Ки©в щоб став як Царгород.
- Звiдки вiда╨ш? - здивувався Ярослав угадництву старого. Навiть сам
собi ще боявся зiзнатися в цих думках, а цей закинутий у яму чоловiк,
виходить, усе бачить i зна╨. Чи не дивина?
- Споконвiку так ведеться: коли в сусiда свиня велика, то й самому
кортить вигодувати таку або й ще бiльшу.
- Стольний город - то не свиня.
- Ще ненажерливiший. Озирнися довкола: скiльки розплодив дармо©дiв твiй
отець, а ти ©х розвiв усотеро бiльше, та й ще розведеш. Церков стiльки
понаставили, що в них уже пси бiгають. А голод i мор так само ходять по
нашiй землi, бiда не виводиться, лиха ще бiльша╨.
- Голод i мор однаково нiхто не зможе збороти, - мовби виправдовуючись,
проговорив роздумливо Ярослав,- зате завжди можна винайти спосiб дати
пригнiченим душам що-небудь, чим би вони могли пишатися. Роз'╨днанiсть
колишня ставала на завадi великим дiлам, тепер зiбрано докупи всi нашi
землi, весь народ може скупчити сво© зусилля, свою працю, а найлiпше для
них застосування - це спорудження й творення знамен державних. Вiдкрити
житницi й нагодувати тисячу голодних ротiв, вимостити посеред трясовин
дорогу до Ки╨ва, щоб везли па торжища й на мiну харч i хутра, мед i вiск,
а чи поставити посеред багна золотосяйний храм, проклавши до нього лиш
вузьку стежечку, але вознiсши той храм над усiм свiтом у пишнотi й сяйвi?
Хто як хоче, а я вибираю храм, i кожен на мо╨му мiсцi мав би зробити так
само, якби бог нагородив його мудрiстю.
- А коли в людинi й хижi нема╨, щоб сховатися вiд зимово© стужi? - ледь
чутно поспитав старий.
- Коли в людини ╨ хижа, вона повинна будувати храм. I коли нема╨
хижi-теж повинна будувати храм, - твердо вiдповiв Ярослав.
- Вважа╨ш себе мудрим, а ти тiльки жорстокий, та й годi.
- А що таке мудрiсть? Це правда. Правда ж милостивою не бува╨. Вона
тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всi вiки i всi народи там
описанi, скрiзь було багато жорстокостi, але тiльки вона доводила народи
до розквiту. Завжди, щоб держава могла розквiтати й пiднятися вище за
всiх, народ повинен згодитися на деякi пожертви й нестатки. Сам вiн на це
нiколи не пiде, його треба примусити.
- Така доля великих народiв, - сумно промовив старий, - або ж вони
стають жертвою чужих на©здцiв i загарбникiв, або ж попадають до рук
тирана.
- Що ж по-тво╨му? Я - тиран? - ображено спитав Ярослав.
- В мовi сво©й. А вiд слова до дiла - рукою змахнути. Навчений ти
жорстокостi. Чужо© жорстокостi навчений.
- Хiба мiг навчитися свого? Не було ж письмен у нас, не передали нам
мудрецi нашi давнi про минувшину, в темрявi блукали навпомацки. Мiй отець
вирвався з пiтьми, прикликавши носi©в ново© вiри, яка йде побiдно по всiй
землi.
- Колотяться всi землi од то© вiри, не приймаючи ©©, ще тисячу лiт
колотитимуться.
- Звiдки вiдомо тобi?
- Бачу звiдси все, - вперто сказав старий, - а щодо мудростi, то живе
вона мiж людом. Письмо ж породжу╨ колотнечi й вiйни. Бог не пише нiколи.
Вiн промовля╨ голосом вiтру, грому, води, лiсу.
- Не чую його мови, - сказав князь.
- Глухий ╨си. А вiдiткнуться тобi вуха - пiзно буде.
- Йтиму сво╨ю дорогою, - пiдвiвся князь, - тебе ж не можу випустити
звiдси.
- Отрока не чiпай, - вже в спину князевi сказав спокiйно старий,
просовуючись про призьбi, щоб вмоститися зручнiше, бо заболiли йому
кiстки.
Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустрiч, зрадiло
заплескали в долонi, вже перейнявши той дурний ромейський звичай,
потяглися до князя з ковшами, поста©i-цями, братинами двовухими. Вiн став
на порозi, поглянув на п'янюг тверезими злими очима, що всi вмить втихли,
кинув ©м грубо й зневажливо, мов собацi кiстку:
- Чи не пора й на молитву!
Вiдступився вiд дверей, даючи ©м прохiд, i вони один з-поперед одного
стали вилiтати в темнi просторi сiни, перечiпалися через ослони, падали,
послизаючись, зiштовхувалися в тiсному просторi дверей, мовчки сопли,
хекали, квапилися щезнути, втекти вiд княжо© розлюченостi, бiгли молитися
боговi, п'яiю варнякаючи щось на бiгу, i ось уже нiкого, тiльки сто©ть за
спиною на чатах Ситник, та повiльно обгриза╨ величезну кiстку, сидячи за
столом, Бурмака i нахабно позира╨ на князя, мовляв, з дурного, як з
святого, - не вiзьмеш нiчого.
Ярослав, кульгаючи дужче, нiж завжди, пiдiйшов, сiв навпроти Бурмаки,
посунув до себе якусь посудину, не дивлячись, налив питва, випив, взяв
шматок м'яса.
- Тяжке життя наше, Бурмаьо, - сказав тихо й мовби жалiбно.
- Для таких дурнiв, як ти, - жорстоко вiдмовив блазень.
- Нiхто не пожалi╨ князя.
- А-мало тебе били, негiднику, - користуючись сво╨ю безкарнiстю, масно
проплямкав Бурмака.
Ярослав брязнув його по пицi, блазень мовчки покотився пiд стiл, довго
видобувався звiдти, заплакав, розмазуючи сльози по замащенiй мармизi:
- Ти чого б'╨шся, дурню?
- А ти дай здачi, - похмуро порадив йому князь. Сам не знав, чого хоче.
Побути бодай мить простим чоловiком, щоб захищатися не князiвською владою,
а власними руками, як ото проти вепра або колись насупроти ведмедя,
пущеного мерями? Битися, покладаючись лиш на силу в руках, як бився колись
у Ки╨вi на Перевiсищi проти печенiгiв, бився вже й потрафлений у колiно
ворожим списом, стояв, стiкаючи кров'ю, нагнувся тiльки, щоб вирвати з
рани гостряк списа, вiдкинув його геть од себе i знов махав широким i
важким мечем i був страшний у сво©й закривавленостi, так що вороги не
витримали i кинулися вниз.
Отак битися, змагатися з усiм свiтом, вiчно йти на бiй, бо тiльки той,
хто змага╨ться й б'╨ться, ма╨ слушнiсть.
А там, де пролилася колись його кров, вiн i поставить найбiльший у всiх
землях храм, бо жодного храму не можна уявити собi без пролито© кровi.
Нiхто не стане докоряти, що поставив вiн собор на кровi чужiй - нi, на
сво©й власнiй!
- Ну що, - спитав Бурмаку, - бо©шся давати здачу?
- Хоч дурний, так хитрий, - зло промовив Бурмака, вiдiйшов огинцi вiд
князя подалi, припав до ковша з медом.
Ярослав пiдвiвся, покульгав до дверей, сказав Ситниковi, який
спостерiгав, дивуючись, за князем i його блазнем з сiней:
- Сiдлай коней, по©демо до Ки╨ва. Ситник роззявив був рота, щось хотiв
спитати, але князь не допустив його до мови.
- Помолимося дорогою,- сказав, так нiби Ситник без молитви не мiг i
жити.- Бог молитву до себе прийме будь-де, аби серце було просвiтлене.
- Ага, так, - мерщiй згодився Ситник i крутнувся виконувати князiвське
велiння.
Кiлька день ©здив Ярослав з численним почтом довкола Ки╨ва. Ставав на
Перевiсищi, на полi за городом, де надумав спорудити церкву найбiльшу й
найславнiшу, щоб святе мiсце припало якраз, де було вдареiго князя списом
у ногу, де пролилася його кров, що впала на ворожi голови проклятьбою й
розгромом. Не годилося, щоб храм височiв отак за городом, у самотинi,
храмовi завжди потрiбно достойне обрамлення так само, як коштовному каменю
- мистецька оправа. Та й тiсний уже став Володимирiв город, звiдусюди
попiд його валами тулилися слободи й селища, юрмився люд торговий i
ремiсничий, якому не стачало мiсця по той бiк, вдень всi торжища й вулицi
города виповнювалися тисячами за©жджих людей, на нiч сторожа виганяла всiх
геть, але в багатьох лишалися недокiнченi дiла в городi, вони далеко не
вiд'©здили, тулилися поблизу, з тимчасових стойбищ i таборiв утворювалися
згодом цiлi селища, багато там жило людей цiнних, потрiбних для города,
вже настав час взяти пiд захисток i ©х, обгородити i ©хнi селища, чим
бiльший город, тим бiльше вмiститься в ньому во©в, тим бiльшу дружину може
утримувати коло себе князь, а отже - менше ляку перед несподiваними
ворожими нальотами, бо ж не слiд забувати, що в степах никають ще й досi
печенiги, а за Днiпром-за якихось три днi ©зди од Ки╨ва - Мстислав, жити в
тiсному городi не можна, розбудовувати на белебнi - теж не випада╨. Так
дiйшов до висновку князь Ярослав вести довкола Ки╨ва новi вали, змiцнювати
©х дубовими городнями й клiтями, рити рови, ставити мiцнi кам'янi брами.
Володимирiв город був увесь на виднотi. З княжого терема можна було
охопити оком все: i церкви, i двори, i торжища. Тепер iшлося про бiльше.
Тут не досить було проведення списом, як то зробив колись Константин
Великий, показуючи, де ставити мур довкола Константинополя. Ярославiв вал
мав оперезати Перевiсище, потiм iти прямо аж до Копир'╨вого кiнця, звiдти
- понад кра╨м гори, поки з'╨дна╨ться з валом Володи-мировим. Ярослав
про©хав сам по тих мiсцях, де мав пролягати вал, скрiзь його стрiчала
сила-силенна люду, зда╨ться, нi в кого не викликав захвату князiв намiр
ставити новi вали, бо знали, яке то кляте, забарне й виснажливе дiло,
мовчки стоя-.ли, дивилися на багатих вершникiв, давали дорогу, довго
дивилися вслiд, i важкi погляди тi вiдчували на собi всi, хто
супроводжував князя. Бурмака телiпався слiдом за валкою вершникiв на
вiслюковi, кричав здалеку до Ярослава:
- Од кого затуля╨шся? Од брата рiдного?
На Копир'©в кiнець князь i не думав тягнути вали, бо було далеко, та й
город багато втрачав у сво©х обрисах, видовжувався непотрiбно в один
кiнець вузьким клином. Але вийшли йому назустрiч багатi агарянськi купцi з
Копир'╨вого кiнця, вийшли вiрменськi золотарi й лiкарi, вийшли жидовини з
щедрими дарами, стали на колiна перед князем, благали, щоб взяв вiн ©х у
свiй город з ©хнiми домами, жонами, дiтьми, бо вже багато лiт провели вони
отут, пiд Ки╨вом, змiняли сво© рiднi землi на цю землю, полюбили ©©, вiрно
служили князевi Володимиру, хочуть служити i йому, Ярославовi.
Ярослав посмiхнувся, звелiв брати дари, обiцяв копир'янам обгородити
валом i ©х, сказав, мовби хотiв виправдати свою жадiбнiсть:
- Грошi в людей - мов вода, розлитi, розплесканi. Комусь треба зiбрати
во╨дино, щоб побудувати храм великий. А кому ж - як не князевi!
Бояри хитали головами: так, так. А Бурмака ззаду вигукував зловтiшно:
- Не наберешся ти, князю, цими дарами на сво╨ будiвництво! Звели мерщiй
данину збирати! Та хай збирають вдень i вночi у великому поспiху i без
недобору!
Зачувши про князiв об'©зд, виповзали з подiльських ярiв i ставали на
кручi мовчазнi кожум'яки, лукавоокi гончарi, ковалi залiза й мiдi,
шабельники, котельники, рогiвники, кушнiри, сiдельники, лучники, виходили
з ярiв, видно покинувши щойно свою роботу, закритi спереду цупкими
воловими шкiрами, замазуренi й запацьоренi, нечеси, розтрiпи, довговусi, з
бритими бородами (ще не дiйшов до них ромейський звичай вирощувати круглi
борiдки); цi дарiв не виносили, не просили обгородити валом i ©хнi хижi,
бо ж однаково грабувати там нiчого, та й почувався чоловiк поза валами
якось вiльнiше, легше дихалося, коли ти був далi од князя, а князь - од
тебе.
Стояли над самими урвищами, з викликом дивилися назустрiч князевi i
його попихачам, нi вiтальних крикiв, нi радiсних посмiхiв на лицях,
холодна ворожнеча i цiлковите нерозумiння високих державних iнтересiв, як
i в отого дурнуватого Бурмаки, що телiпа╨ться позаду на вiслюку i вигуку╨
хулу на князя.
Ярослав ©хав випростано, гордо, холодно мружив сво© розумнi глибокi
очi. Отак вiн iде крiзь життя i йтиме до кiнця - i завжди йому вiчний
виклик зокола. Вiчно дбати про бойову мiць i захист. Оцi кожум'яки i
ковалi не думають про державу. Нездатнi. I хлiбороб, що сi╨ жито й просо,-
теж не здатен. Тому хай мовчки году╨ тих, хто може подбати про його
безпеку.
А ти роби задумане!
Простий люд байдужий до влади. Вона йому нi до чого. Вiн би й державно©
╨дностi та незалежностi не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний
князевi. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та на©дки, а люди хай
дякують князевi. Повчати ©х про це денно i нощно.
Роби задумане!
Чим бiльша земля, тим бiльше в нiй безладу, колотнечi й
безвiдповiдальностi. Лiквiдувати ©х може тiльки сильний чоловiк, який не
зна╨ страху нi перед ким i не потребу╨ пiдказок. Священики хай намовляють
товпу, а князь зна╨ все сам.
Роби задумане!
Кожна земля дозволя╨ собi якiсь надмiрностi: то попiв, то во©в, то
священних тварин, то купцiв, то пiдлабузникiв. Хто не хоче працювати вдень
i вночi, повинен стати або ж проповiдником, або ж лакизою. Лакиза - це
щось середн╨ мiж людиною, яка дещо зна╨, i дурнем. Князь повинен усе життя
крутитися помiж отакими лизогубами й лизозадами, яко ото ©дуть слiдом за
ним, i помiж людьми, що вмiють щось робити i роблять мовчки й терпляче.
Повинен пройти помiж них обережно й гордо, нiкого не пiдтримуючи, нiкому
не помагаючи. Якщо поможеш комусь, то один буде вдячний, а сто
невдоволених. Якщо ж заподi╨ш одному зло, то певдоволений буде тiльки
один, а сто радiтиме, бо в кожного неодмiнно знайдеться сотня ворогiв.
Роби задумане!
Дiла тво© повиннi бути огромнi навiть тодi, якщо злочини будуть
огромнi. В iсторi© кожно© землi ╨ достатня кiлькiсть сторiнок ганебних i
жорстоких. Окрiм землi тво╨©. Якщо й була колись у нас ганьба або
жорстокiсть, то слiд пустити ©© в непам'ять. А хто запрагне згадувати -
вiдбити охоту.
Роби задумане!
1966 РIК
ПЕРЕД ВАКАЦIЯМИ. ЗАХIДНА НIМЕЧЧИНА
Будемо змушенi - i то за абсолютно одностайною згодою - зняти вбрання з
Мовчанки...
П. Пiкассо
Третього секретаря посольства звали Валерiй. Був москвич, належав до
то© епохи, коли не називано дiтей нi Петрами, нi Василями, нi, звичайно ж,
Iванами. Мав вiдповiдну зовнiшнiсть: русяве, на продiл зачесане волосся,
нахабнувато-на©внi очi, нейлоновий костюм, моднi черевики - хлопець, яких
мiльйони. Але володiв трохи незвичним для юнака обдарованням: залiзною
витримкою, уважливiстю до спiврозмовника, неквапливiстю в прийняттi
рiшень, точним мисленням. Так наче мав не двадцять iз чимось рокiв, а з
п'ятдесят, прожив довге й напружене життя i навчився всього потрiбного
людинi помiж чужинцiв.
"Третiй секретар посольства" для вуха невта╨мниченого звучало досить
гучно й високомовне, однак Валерiй вiдразу поклав край Борисовiй
на©вностi.
- Товаришу професор, не тiште себе надi╨ю, що до вас приставлено аж он
якого посольського чина! Третiй секретар - це не перший, i навiть не
другий...
- Але ж, - Борис Отава справдi трохи розгубився, в цих питаннях вiн
вiдзначався неабиякою на©внiстю, - я вважав, що...
- Абсолютно вас розумiю! Всi, хто ©де в справах сюди, вважають, що
клопотатися ними буде неодмiнно сам посол. Зрозумiйте ж, професоре:
посольство ма╨ сво©х справ - по самiсiньку зав'язку, висловлюючись
недипломатично...
- Розумiю. Але моя справа... йдеться про цiнностi незвиклi...
державнi... iсторичнi...
- Все зробимо... ╙дине, що я вас прошу: дотримуйтесь спокою.
Мобiлiзуйте все сво╨ почуття гумору...
- Почуття гумору? - Борис засмiявся. - Зда╨ться, я втрачаю це почуття.
Бо яке справдi вiдношення до мо╨© справи може мати почуття гумору, яким,
хвала боговi, мене, зда╨ться,' не обдiлено.
- Еге, - потер долонi Валерiй, - ви ще не зна╨те, з якими типами
доведеться мати справу... Тут вже якщо чоловiк одержу╨ вiд держави марки,
то вiн ©х вiдпрацьову╨ повнiстю! Ви в цьому перекона╨тесь.
- Я повинен попасти в Марбург, - сказав Отава.
- Ми там будемо, повiрте менi, - запевнив його Валерiй,- але озбройтеся
витримкою... ©зди до Марбурга - всього лиш кiлька годин, головне -
проскочити тут...
Потрiбного ©м чиновника Валерiй знайшов досить швидко i вмовився з ним
про зустрiч ще того ж дня по обiдi. Посольською "Волгою" вони пiд'©хали до
високо© новiтньо© споруди, швидкiсний лiфт вмить викинув ©х на дванадцятий
чи то на п'ятнадцятий поверх; вони пройшли довжезним коридором, наповненим
сяйвом пластику, алюмiнiю й скла, Борис пробував вiдчитувати акуратнi
таблички на полiрованих пластикових дверях, але Валерiй сказав, що вiн
приблизно зна╨, де сидить той чиновник, з яким ©м доведеться вести
переговори; коридор несподiвано прорiзався коротким бiчним колiном, там
був ще один лiфт, але вже не швидкiсний, а невеличкий, скромний, мало не
персональний, - вони насилу вмiстилися в тiснiй кабiнцi, по©хали вже не
вгору, а вниз, попали в якийсь тупик, а в тому тупику було сво╨ найглухiше
мiсце, удекороване розкiшними широкими дверима, на яких красувалася
табличка з чорними готичними лiтерами:
ДЕРЖАВНИЙ РАДНИК ПО ВIДШКОДУВАННЯХ ВАССЕРКАМПФ
Дзвiнка тут не було, стукати теж не довелося, бо як тiльки вони
переступили незриму межу, за якою з простих перехожих перетворювалися на
вiдвiдувачiв гера Вассеркампфа, дверi нечутно розчинилися самi собою, i в
глибинi просторого, свiтлого кабiнету з модерними низенькими меблями
пiдвiвся з-за довгого полiрованого столика ©м назустрiч сам державний
радник, чоловiк середнiх лiт, одутлуватий, глевтякуватий, доволi високий,
у сiрому костюмi з легко© тканини, яку звуть "мачок". Кондицiонер
пiдтримував у кабiнетi сталу температуру, повiтря тут було свiже, однак
Вассеркампф вдавано важко вiдсапував, iдучи назустрiч сво©м вiдвiдувачам,
i ще не пiдпустив ©х до себе, не дав привiтатися чи вiдрекомендуватися,
вигукнув панiбрат-ськи:
- Але ж спека - нетва?
- Не помiтив, - буркнув Борис, забуваючи про перестороги свого
супутника.
Чиновниковi того й треба було.
- Як то! - вигукнув вiн. - Ви при©хали з тако© далеко© холодно© кра©ни
i не помiча╨те нашо© спеки? Чи, може, я помиляюся? Адже ви з Росi© -
нетва?
Вiн щоразу повторював це слово "нетва", що мало значити "правда ж?",
мабуть, навмисне псуючи дiалектом загальнонi-мецьке "нiхт вар". Та
Борисовi було не до лiнгвiстичних тонкощiв.
- Професор Ки©вського унiверситету Борис Отава, - скористався з нагоди
Валерiй.
Вассеркампф вклонився, попросив сiдати. Борис поглянув на Валерiя
досить вимовно. Перший бiй було виграно зовсiм не завдяки стриманостi.
Цього типа треба атакувати й штурмувати вiдразу, з першого слова. Ось вони
сiли i вiдразу вiзьмуться до дiла. Однак Валерiй, якому б належало
перебрати розмову в сво© руки, чомусь мовчав. Ввiчливо посмiхався, став
пити якусь бурду, запропоновану нiмцем, довелося пити.також Борисовi, так
нiби вiн заради цього ©хав сюди аж iз Ки╨ва.
- Так, так, - промовив Вассеркампф, мружачи очi,- ще день-два, ще
кiлька днiв... Чиста випадковiсть, що ви мене бачите отут за столом...
Наста╨ той час, коли всi ми змандрову╨мо звiдси... Тут надто жарко...
Людина повинна час вiд часу занурюватися в море... Ми, нiмцi, нада╨мо
перевагу Адрiатицi... Вераземо туди щолiта сво© полiартрити, подагри,
задишки... На обидва береги - iталiйський i югославський. Венецiя,
Дубровик, Чорногорiя... Монтенегро... В Монтенегро, на думку наших
найрозкiшнiшi коханцi! Вночi вони спускаються з гiр на узбережжя, на ранок
знов зникають у сво©х загадкових горах, це просто мiстика якась, але нашi
жiнки... Ха-ха! Я називаю це запiзнiлими вiдшкодуваннями, до того ж - не
за адресою. Бо у3д ╦пiд час вiйни в Монтенегро, тобто в Чорногорi©, стояли
не нашi вiйська, а iталiйськi, i це iталiйцi досхочу жирували з чорногорцi
ськнми дiвчатами. Тому б вiдповiднi вiдшкодування чорногорцям належало
отримувати саме з iталiйських дiвчат, а не з нiмецьких -нетва?
- Слухайте, - несподiвано спитав Борис,- вашi предки не з морякiв?
- Ха-ха! - реготнув Вассеркампф. - Вас збило з пуття мо╨ прiзвище! Не
зважайте! Мо© предки - з води, але з болотяно©. Померанiя, чули? З мене
всi смiються: як так - займа╨шся справами вiйськових вiдшкодувань, а свою
Померанiю повернути не можеш, вiддав ©© Польщi? Я вам скажу: з цими
вiдшкодуваннями - суцiльнi непорозумiння. Нещодавно був просто комiчний
iнцидент. Прибився до мене капiтан з Бремена. Так, так, справжнiсiнький
капiтан. У нього дизель-електрохiд, цiлком модерне судно на чотирнадцять
тисяч тонн, можете собi уявити. Ходить вiн в Iндiйський океан i далi, до
Малай©, до Японi©. I ось. В Сiнгапурi чи там де хтось з команди дару╨
капiтановi мавпочку. Таке миле створiння. Ми, нiмцi, любимо все живе. А
тут - далека путь, самотнiсть, капiтан уже чоловiк немолодий. Зрадiв
мавпочцi. Прилаштував ©© в сво©й каютi. Маленька господиня. Уявля╨те? Ну,
так... Вранцi капiтан iде собi на мостик, мавпочку залиша╨ в каютi, але
забува╨ причинити дверцята сейфа. А в сейфi - товстенна пачка марок.
Мiсячна платня для цiло© команди. Уявля╨те? I хоч грошi не пахнуть, як то
сказано, але мавпочка нанюшила ту пачку, вхопила ©©, а як тiльки капiтан
рипнув дверима, повертаючись, мавпочка шмигнула в щiлину i на палубу.
Капiтан вiдразу спостерiг пропажу, зчинив тривогу, за мавпочкою погналися,
але ж... Хоч про нiмцiв i сказано, що вони мавпу вигадали, однак у
спритностi мавпа переважа╨ навiть нiмцiв. Так i тут. Вилетiла мавпочка на
самий вершок щогли, почина╨ розглядати грошi, здира╨ з них банкiвське
опакування, на не© гiйкають i тюкають знизу, хтось там уже подерся вгору
по щоглi, боцман приладнав шланги i намiрився збити мавпочку струменем
води, хтось радив зняти кляту звiрину пострiлом з дрiбнокалiберно©
гвинтiвки, але поки йшли ради та поради, мавпочка розiрвала опояску i
стала жбурляти грошi вниз. Видовище рiдкiсне. Океан, прозорiсть, синя
хвиля - i над нею кружляють не чайки, нi - повновартiснi нiмецькi марки! ╙
вiд чого вхопити сердечний удар! Кiлька банкнот упался на палубу i - треба
вiддати належне чесностi комарди - все було вручено капiтановi, але ж то
лиш кiлька банкнот. А всяi мiсячна платня - цiла пака марок! - полетiла в
океан, i хоч упущено було шлюпки й матроси кинулися виловлювати грошi,
небагато ©м вдалося виловити, бо виявилося: нiмецька марка тоне в морськiй
водi! Так нiби вона не паперова, а справдi з щирого золота! Уявля╨те! I
ось капiтан, безпорадний у сво╨му нещастi, звернувся до мене. Мовляв, раз
у вас тут вiдшкодування, отже...
- Ми б не хотiли помилятися так, як ваш капiтан,- знов не стерпiв
Отава, обурюючись мовчанцi Валерiя. Так вони просидять цiлу вiчнiсть, i
цей тип забавлятиме ©х сво©ми безглуздими казочками.
- Гер секретар, - чемний уклiн в бiк Валерiя, - попередив мене, що
йдеться про справу, зв'язану з вiйськовими вiдшкоду-ваннями - нетва?
Вважаючи, що розмову спрямовано у властиве русло, Борис мав
необережнiсть зачепитися за оте проклятуще "нетва".
- Ви не помилилися, гер Вассеркампф, - сказав вiн, - хоча вiдносити мою
мiсiю до галузi чисто вiйськових вiдшкодувань, мабуть, не слiд, бо це не
моя спецiальнiсть, минуло вже багато часу по вiйнi, лишилися, певно,
тiльки тi втрати, яких уже не вiдшкоду╨ш нiчим.
- Прекрасно! - вигукнув радник, пiдхоплюючись з стiльця i повiваючи на
себе полами пiджака. - Гер професор висловився напрочуд точно! Бо й хто,
скажiть ви менi, може вiдшкодувати нiмецькому народовi тих сiм мiльйонiв i
триста сiмдесят п'ять тисяч вiсiмсот солдатiв, якi полягли...
Вiн мало не сказав за "фюрера", але вчасно стримався, з чого миттю
скористався досi мовчазний Валерiй.
- Гадаю, гер радник, - сказав вiн стримано й тихо, - що в нашi
повноваження не входить обговорення людських втрат у минулiй вiйнi.
- Очевидно,згодився Вассеркампф,- але я просто...
- Наш гiсть з Ки╨ва, - вiв далi, не слухаючи, Валерiй, i радниковi
довелося сiсти на свiй стiлець, застебнути пiджак, набрати цiлком
офiцiального вигляду i похитувати ствердно головою, хоч, видно, в ньому
все так i пiдстрибувало вiд надмiру слiв, яких не встиг виметати на
вiдвiдувачiв. Натренованiсть у балаканинi в Вассеркампфа була доведена до
неймовiрно© досконалостi, - так от... наш гiсть iз Ки╨ва прибув сюди, щоб
вияснити одну справу, яка стосу╨ться деяких iсторичних релiквiй
укра©нського народу...
- Навiть не укра©нського, - додав Борис, - а всiх слов'янських народiв,
бо йдеться про Ки©вську Русь... Епоха Ярослава Мудрого.
- Ax, так, - врештi прорвався в розмову Вассеркампф, - гер професор -
iсторик - нетва? Повiрте, я найвищо© думки про iсторiю. Настав час, коли
треба привласнювати iсторiю вже не цiлому народовi, а окремим людям,
iндивiдуумам, соцiальним атомам... Нашi фiлософи... Хайдеггер, Ясперс...
Сподiваюся, ви знайомi з ©хнiми роботами...
- Даруйте менi, - чемно мовив Отава, - але я прибув не для того, щоб
обговорювати проблеми екзистепцiоналiзму...
- Нi, нi, - знов схопився радник, - я тiльки про iсторiю. Уявiть собi:
мiй шеф, мiнiстертал©-директор Хазе, не може чути про iсторiю. "Що? -
кричить вiн. Iсторiя? В цiй вашiй iсторi© ╨ тiльки хронологiя i факти
iснування населених пунктiв. Усе iнше - брехня!" Тодi я кажу йому: "Гер
Хазе не вiрить у прiзвища. I я розумiю мiнiстерiаль-директора: маючи таке
прiзвище, хiба станеш симпатизувати iсторi©?" Але в одному ми з
мiнiстерiаль-директором сходимося: в сучаснiй iсторi© вже не може бути
вiдкрить. Все вiдкрито, все заре╨стровано.
- На жаль, у наш час iсторики часто вимушенi дбати справдi не за новi
одкриття, - знов дав себе впiймати Борис, - а вiдвойовувати старi iстини,
часто цiлком очевиднi...
- Не в мене, сподiваюся, вiдвойовувати? Я - простий чиновник. Моя сфера
- цiлком матерiальнi речi. Iстини - це не по мо╨му вiддiлу. Що ж до
речей... Ми працю╨мо з можливо iдеальною пунктуальнiстю... Я мiг би вам...
Та лiпше я розповiм вам одну iсторiю - нетва?
Так вони змушенi були того дня вислухати вiд Вассеркампфа ще одну
iсторiю.
Почина╨ться з вiйни. Сорок перший рiк. Шостого квiтня нiмецькi вiйська
переходять кордон Югославi©, через дванадцять днiв юний король Петро
доруча╨ генералу Недичу пiдписати акт капiтуляцi©. Югославiя зовсiм не
така кра©на, щоб за дванадцять днiв ©© можна пiдкорити. За дванадцять днiв
там навiть не облiта╨ш лiтаками всiх гiр. В Югославi© ╨ куточки, куди за
всю iсторiю не мiг проникнути жоден завойовник - скажiмо, в тiй же
Чорногорi©, або, як слiдом за iталiйцями всi називають ©©, Монтенегро.
Розповiдають, коли сам Наполеон пiсля сво©х блискучих перемог послав до
чорногорського владики вимогу, щоб той прийшов до нього з поклоном,
чорногорець вiдповiв, що коли кому треба, то хай сам прийде до Чорногорi©
- i то не верхи, а пiшки, бо чорногорськi юнаки однаково зсадять
небажаного гостя з коня. Ну то от. Капiтуляцiя сорок першого року була
цiлком позiрна. Бува╨, що капiтулю╨ народ, тодi як армiя ще бореться, а
бува╨ й навпаки. Тут сталося так, що армiя капiтулювала, а народ
продовжував боротьбу, i всi знають, яка успiшна була та боротьба, аж
довелося нiмецькому командуванню посилати на Балкани генерала Рендулича,
сподiваючись, -що його сербське походження стане в пригодi (справа в тому,
що невеличка частина сербiв, якесь iз племен, ще в давнi часи замешкала на
територi© сучасно© Австрi©; це було войовниче плем'я, з нього виходили
досить умiлi во╨начальники, ця вiйна зна╨ такi iмена, як Браухич i
Рендулич, якщо говорити про найвiдомiших, тепер трохи смiшно згадувати, що
головнокомандуючим армiями, якi йшли по ╙вропi, насаджуючи чистоту раси,
був виходець з слов'янського народу Браухич, але тодi було не до смiху).
Ясна рiч, Рендулич, попри сво╨ сербське походження, теж нiчого не змiг
удiяти, але не про це мова.
Сорок перший рiк. Королiвська югославська армiя капiтулювала. Безлiч
солдатiв i офiцерiв попало в полон. Опинився в полонi й молодий блискучий
офiцер Нiколич. Вiн був чорногорець, у Чорногорi© в нього лишилася молода
вродлива дружина, прекрасна актриса, яку вiн майже силомiць вивiз з
Белграда, вiдiрвав вiд театру, вiд сцени, повiз у сво© гори, в свою
дикiсть, обiцяючи навзамiн цивiлiзацi© свою пристрасть i вiчне кохання.
Але тут запахло вiйною, хтось там пригадав, що дiд i батько Нiколича були
в свiй час офiцерами королiвсько© армi©, щасливого молодожона теж
покликано до вiйська, видано йому офiцерський мундир, iсторiя, як бачимо,
звичайна. При розлуцi молода дружина надiла Нiколичу на пiдмiзинний палець
золоту каблучку з великим - чи не на цiлий карат - дiамантом. Це була
фамiльна коштовнiсть, талiсман, який мав берегти Нiколича вiд смертi.
Справдi, чи то подiяв талiсман, чи то вже така швидка й некривава то
була вiйна, що нiхто не встиг i стрельнути як слiд, але Нiколича не вбито,
вiн попав у полон. Полонених треба десь тримати. Отож Нiколича теж вмiщено
в один з таких таборiв для офiцерiв. Цiлком гiгi╨нiчний табiр, досить
сказати, що за всю вiйну там жодного разу не виникло епiдемi©. Кожен
полонений офiцер мав сво╨ окреме мiсце для спання, щоправда, постель не
було, але де ж ©х настачиш для мiльйонiв полонених! В таборах
пiдтримувалася тверда дисциплiна, що для людей вiйськових не могло
видаватися чимось незвичним. Трохи обмаль було продуктiв для полонених,
але не слiд забувати, що й увесь нiмецький народ терпiв обмеження. Окрiм
того, в полонених офiцерiв просто був побiльшений апетит, бо людинi, яка
сидить без роботи, завжди дуже хочеться' ©сти, нiж тому, хто заклопотаний
дiлом. Згодом були спроби оскаржити цiлий нiмецький народ за iснування
концтаборiв, але при цьому посилалися лиш на кiлька концтаборiв -
Освенцiм, Маутхаузен, Бухенвальд, Дахау тощо, за це ж вiдповiдало С.С i
Гiммлер, а треба точно розрiзняти табори знищення i звичайнi табори, без
яких у вiйнi не обiйдешся. Тут Борис не витримав. Розрiзняти?
Встановлювати розряди й гатунки таборiв? А що вiд цього змiню╨ться? Назв
було багато i рiзних: Kriegsgefangenenlager, Internierungslager,
Durchgangslager, або Dulag, Arbeitslager, Firmenlager,
Konzentrationslager, Straflager, Polizeihaflager, Judenarbeitslager,
Arbeitserziehunglager, Kriegsgefangenenarbeitslager (Табiр для
вiйськовополонених. Табiр для iнтернованих. Пересильний табiр, з якого
полонених спрямовувано до постiйних таборiв - шталагiв i офлагiв.
Радянських полонених часто знищувано ще в ду-лагах. Робочий табiр, власне
- фiлiя великого концтабору. Табори примусово© працi при великих
концернах, заводах, фабриках. Можна б тут згадати про штрафнi табори
концерну Крупна Дехан-шуле i Не╨рфельд-шуле або концерну Сiменса в
Берлiн-Хасельторст. Концтабори. Штрафнi табори, де всi ув'язненi були
приреченi на обов'язкове знищення. Полiцейськi табори на територi© СРСР
для осiб, запiдозрених в допомозi партизанам. Табори для знищення ╨вре©в.
Таким, наприклад, фактично був Майданек, який носив спершу назву робочого
табору для вiйськовополонених. Табори для "перевиховання" не дуже
слухняних iноземних робiтникiв. Заснованi за наказом Гiммлера з 28 травня
1941 року. Робочi табори для вiйськовополонених. Про ©хнiй характер можна
судити з того, що цю назву мав Майданек.) - всi цi назви не мали iстотного
значення. Практика була така, що незалежно вiд ©хньо© формально© назви,
кожен табiр, хоч i стосуючи рiзнi методи, iснував лиш для одного: для
знищення ув'язнених. Розстрiлювали, морили голодом, палили в крематорiях,
душили в газокамерах i в душогубках. Дев'ять мiльйонiв чоловiк! Генерал
Кейтель заявив: "Життя людське на схiдних теренах не ма╨ нiякого
значення". Герiнг в сорок третьому роцi сказав зятевi Муссолiнi Чiано:
"Нема потреби морочити соби елову з того приводу, що греки голодують. Це
нещастя спiтка╨ ще багато народiв. В таборах, де перебувають росiяни,
починаються випадки канiбалiзму. В Росi© вмре ще цього року вiд голодно©
смертi двадцять-тридцять мiльйонiв людей. Може, то й добре, якщо так
станеться, бо кiлькiсть деяких народiв повинна бути зменшена".
Ну так, вiйна справдi була тяжка й виснажлива, недостача продуктiв
давалася взнаки, Вассеркампф не заперечував, що могли бути випадки навiть
голодно© смертi.
Але про Нiколича. Нiколич теж був голодний. Навiть дуже голодний. Якось
вiн опинився в iнтернацiональному таборi. В сусiдньому секторi,
вiдокремленому вiд югославiв двома рядами колючого дроту, перебували
французькi офiцери. Французи користалися з допомоги Мiжнародного Червоного
Хреста, ©м щомiсяця давали посилки з продуктами, по той бiк колючого дроту
ходили мовби люди з iншо© землi: смiялися, причепурювали сво© мундири,
грали в кеглi. А з цього боку - голоднеча, пригнiченiсть, виснаженiсть. I
ось тодi Нiколич згадав про свою золоту каблучку, яка, може, рятувала його
досi, тримала на свiтi, а тепер могла зробити бодай на короткий час таким,
як отi французи,- бадьорим i дужим. Вiн зняв каблучку з пальця, пiдкликав
одного з французiв ближче до дроту i став пропонувати йому обмiняти
коштовнiсть на хлiб. Француз сказав, що в нього лиш пiвхлiбини, бiльше не
ма╨, та й каблучка, власне, за колючим дротом нi до чого, але Нiколич
згодився й на пiвхлiбини, йому було однаково, вiн не вiдставав од
француза, i той, врештi, пiддався. Домовилися, що француз кине хлiб, а
Нiколич водночас з цим кине йому свою каблучку, обману нiхто не боявся, бо
серед ув'язнених панували найвищi закони честi; справдi, хлiб i маленька
золота каблучка полетiли з двох вiдокремлених секторiв майже водночас, але
нi чорногорець, нi француз не змогли скористатися з обмiну, бо за ©хнiми
переговорами пильно стежив нiмецький вартовий з поблизько© вежi, вiн
вчасно попередив по телефону сво©х колег, нiмецьку точнiсть,
заде-монстровано було в той спосiб, що саме тодi, як до Нiколича долiтав
хлiб,-а до француза - золота каблучка, коло одного й коло другого вже
стали нiмецькi солдати, хлiб i золото були негайно конфiскованi, обох
винуватцiв спроваджено до комендатури, складено вiдповiдного протокола i
обидва - чорногорець i француз - помандрували на мiсяць до карцера.
I ось вiйна кiнча╨ться, Нiколич пiсля багатьох пригод добува╨ться до
сво╨© Чорногорi©, зустрiч з дружиною, яка вiрно ждала його стiльки рокiв,
все прекрасно, але раптом дружина пита╨: "А де мiй дарунок? Адже це
каблучка врятувала тебе вiд загибелi!" Нiколич почина╨ розповiдати дружинi
всю цю iсто^ рiю, але ж ╨ речi, яких жiнка не може зрозумiти! "Ти вiддав
©© полячцi!" - категорично заявля╨ дружина. "Але ж чому саме полячцi? -
диву╨ться Нiколич. - Вже швидше нiмкенi або хоч француженцi, бо потiм я
попав до Францi©". Але дружина вперто сто©ть на сво╨му: "Я знаю: ти вiддав
©© полячцi. Всi ви, чоловiки, однаковi..." Ясна рiч, потiм про каблучку
було забуто, бо живий чоловiк все ж цiннiший за найдорожчу коштовнiсть. А
тим часом... Табiр, де колись був Нiколич, зайнято було американським
вiйськом, пiсля вiдомих угод американцi передали в розпорядження уряду
Захiдно© Нiмеччини все, що лишилося по вiйнi, управлiння вiдшкодувань
почина╨ знайомитися з документами, Вассеркампф натрапля╨ на протокол
допиту француза й Нiколича, до протоколу ж, як речовий доказ, прикладено
золоту каблучку з дiамантом, яка збереглася впродовж усi╨© вiйни! Така
нiмецька чеснiсть!
Вассеркампф зробив те, що на його мiсцi зробив би кожен: довiдався, чи
живий ще Нiколич, дiзнався про його адресу i неждано став перед подружжям
Нiколичiв у Тiтоградi власною персоною, ввiчливий,усмiхнений.
- Уявля╨те? - засмiявся Вассеркампф. - Неймовiрно просто! Фрау Нiколич
сприйняла це як послання небес. Нащо вжа Нiколич чоловiк з нелегкою долею,
а й той розчулився. Це було прекрасне видовище! Такi хвилини нiколи не
забуваються, нетва!
Борис хотiв був ще раз урвати Вассеркампфовi захоплення з приводу
золото© каблучки, поспитавши, чи не думало ©хн╨ управлiння спробувати,
скажiмо, повернути отi онни волосся жiнкам, спаленим у крематорiях
Освенцiму, хоча о тiльки самого Освенцiму! Але передумав. ОднаковЬ мертвих
не воскресиш, а Вассеркампфа не вирвеш з його дрiб'язкових захоплень.
Сказав iнше:
- Сподiва╨мось, що нам ви допоможете так само, як Нiколичу? Тим бiльше,
що йдеться теж про рiч цiлком матерiальну i, зда╨ться, уцiлiлу.
- Я зацiкавлюся цим питанням, - пообiцяв Вассеркампф, - i якщо...
- Але для цього ми повиннi по©хати до Марбурга, - нагадав Борис.
Вассеркампф, мовби не вiрячи йому, глянув на Валерiя.
- Так, нам треба в Марбург, - ствердив той.
- Очевидно, це можна влаштувати, - Вассеркампф тер собi перенiсся, вiн
ще, видно, й досi жив тою iсторi╨ю про золоту каблучку (така прекрасна
iсторiя! що може лiпше свiдчити про нiмецьку чеснiсть?). - Якщо не
помиляюсь, iдеться про якийсь старовинний манускрипт...
- Просто невеличкий шматок пергамену,- пiдказав Борис, - але це
надзвичайно важливий документ, який розкрива╨ одну з найбiльших загадок
про наших художникiв часiв Ки©всько© Русi...
- Художникiв? - миттю вхопився за слово Вассеркампф. - Я розповiм вам,
як одна нiмецька жiнка врятувала вiд смертi руського художника. Неймовiрна
iсторiя!
- Нам треба в Марбург, - сказав Валерiй.
- Так, ми повиннi бути в Марбурзi й зустрiтися з професором
Оссендорфером, - пiдвiвся Борис.
- А по дорозi ви розповiсте нам iсторiю про художника,- посмiхнувся
Валерiй, показуючи Вассеркампфу свiй бездоганний продiл. - Отже, гер
Вассеркампф, коли ми з вами зустрiча╨мося? Завтра вранцi?
- Я вам зателефоную - нетва? Обiцяю все влаштувати. Що ж до iсторi© з
художником, то ви втрача╨те пречудову нагоду, запевняю вас. Вiн був
скульптор.
- До побачення, гере Вассеркампф.- Валерiй i Борис були вже коло
дверей, дверi автоматично вiдчинилися.
- Але ви ще почу╨те цю буквально приголомшливу iсторiю! - навздогiн ©м
прокричав радник по вiдшкодуваннях.
- Ох i тип! - зiтхнув Борис, коли вони опинилися в коридорi.
- Хайдеггер! - розвiв руками Валерiй.- Хайдеггер i Ясперс. "Випробувати
маскарад, щоб вiдчути справжн╨".
Отава йшов похмурий. Всi цi безлико-модернi коридори, без-. щелеснi
лiфти, лискучi площини, що вiддзеркалюються одна в однiй i стократно
повторюють тво╨ зображення в усiх можливих i неможливих проекцiях, вся ця
прича╨нiсть, тиша й порядок, немов у розлiнованому учнiвському зошитi,-все
це дратувало його, тепер вiн знав, що за цi╨ю пустотою хова╨ться теж
пустота; здавалося, найменше заокруглення в цьому царствi прямих лiнiй
вселило б якусь бодай надiю, але не було тут нiчого, окрiм прямих лiнiй,
вони або ж пролягали рiвнобiжне, або ж перетиналися пiд прямим кутом, або
ж схрещувалися, творячи цiлi пучки безнадiйно прямих променiв.
- Я, зда╨ться, готовий пристати до твердження екзистенцiо-налiстiв, що
людство знемага╨ пiд гнiтом фраз,- кинув знервовано Отава.- I тим дивнiша
ваша мовчанка, Валерiю, перед цим нiмецьким словометом! Невже для того,
щоб з третього секретаря колись стати послом, треба отак мовчати?
- Бачте, професоре, - в голосi Валерiя була цiлковита безтурботнiсть,
так наче все йшло саме так, як треба,- не кожен третiй секретар мрi╨ стати
послом. Менi, наприклад, хочеться одного: повернутися додому, до Москви.
- Всi рвуться за кордон. А ви?
- А я рвуся звiдси додому. Ви, мабуть, дума╨те: молодий. А в мене вже ╨
дружина й донька в Москвi. Чому не тут, не зi мною? Дуже просто. Дружина
iнженер-електротехнiк. Сюди при©хала, глянула i сказала, що нiзащо не
залишиться. Надто багато глини, а на глинi, просто на голiй глинi, росте
трава. Мов на кладовищi. Я, признатися, навiть не помiчав цього, дружина ж
тiльки ту траву та глину й помiтила. Тепер вона по©хала додому, а я
продовжую дивитися довкола себе мовби ©© очима. Iсну╨ мiж близькими людьми
щось невидиме, воно ╨дна╨ ©х навiть у примхах або в дивацтвах. Та вам це,
мабуть, добре вi домо.
- Умгу, - непевно вiдбуркнув Борис, лякаючись, що Валерiй почне
розпитувати про його неiснуючу дружину.
- Що ж до мо╨© терплячостi по вiдношенню до Вассеркампфа, то це чисто
професiональне. Ми вже тут звикли. Iнакше не можна. Треба дати людинi
вибалакатися. Вам ще не доводилося бувати на суперечках iдеологiчних, де
йдеться про полiтику, фiлософiю, лiтературу, мистецтво! Отам словоливство!
Iнодi потрiбно не менше тижня, поки всi вони повикладають сво© словеснi
запаси й не почнуть крутитися довкола того самого, мов той чоловiк, що
заблукав у лiсi або в степу пiд час хуртовини. До речi, ще студентом я
читав, як один наш критик доводив, що буран у пушкiнськiй "Капiтанськiй
дочцi", де люди блукають, - це, мовляв, зразок критичного реалiзму, а от
буран в романi радянського письменника треба зображати в стилi
соцiалiстичного реалiзму, який вимага╨, щоб геро© не заблукали, а вийшли
точно до мети.
- Хiба мало дурнiв ще й у нас! - буркнув Отава. Вiн згадав iсторiю з
етюдом Та© на ки©вськiй виставцi, захотiлося раптом спитати Валерiя, чи не
зна╨ вiн тако© московсько© художницi - Та© Зиково©; бажання було безглузде
й недоречне, щоб не пiддатися йому, Борис наддав ходу й випередив Валерiя,
але той наздогнав його, вони вже виходили з цього розлiнованого. холодного
департаменту, посольський шофер по©хав ©м назустрiч, Отава розумiв, що
зараз вони обидва опиняться в тiснiй машинi, де вже не втечеш нiкуди вiд
свого спiврозмовника, i тодi зовсiм несила буде боротися з сво©м намiром
спитати, будь-що спитати (навiщо, навiщо?), тому зупинився, взяв Валерiя
за гудзик, глянув йому в очi й спитав, щоб покiнчити вiдразу з сво©ми
комплексами й забаганками:
- Ви зна╨те, - але вмить схаменувся вiд перших же звукiв сво©х слiв,
стало йому соромно й боляче за свою нестриманiсть, вiн розгублено замовк,
а потiм, щоб уже не зганьбитися остаточно, дочепив до початку свого
запитання зовсiм iнший, несподiваний для самого себе кiнець,- коли ми
по©демо в Марбург?
- Побачимо, побачимо,- ухильно всмiхнувся Валерiй, вiдчиняючи перед
Отавою дверцята машини,на всяк випадок я замовлю квитки на завтрашнiй
по©зд, але не гарантую, що ми туди по©демо вже завтра. Ви гарантованi, що
ваш пергамен - у Марбурзi?
-_ Оссендорфер - професор Марбурзького унiверситету, я повинен
побачитися з ним. Якщо це той самий ╨фрейтор Оссендорфер, що вбив мого
батька, професора Гордiя Отаву; а почну судову справу. А пергамен належав
нашiй державi, державному iнститутовi. В мене всi пiдтвердження...
- Поки ми з вами балака╨мо, Оссендорфер може стати вже професором
Гейдельберзького, скажiмо, або й Гарвардського унiверситету. Це по-перше.
Прошу вас, сiдайте. По-друге, навiть зостаючись у Марбурзi, вiн не захоче
з вами бачитись - i ви його не примусите. По-трет╨, вiн скаже, що не ма╨
жодного пергамену, а скористався з фотокопi©, власник же просив зберегти
його iнкогнiто. Варiантiв багато. Сподiваюся, до завтра гер Вассеркампф
пiдготу╨ нам ©х якщо й не всi, то принаймнi з десяток, Так що запасайтеся
терпiнням i витримкою.
РIК 1028
ТЕПЛIНЬ. КИ╞В
И уста усобица в мятеж и бысть тишина велика в земли.
Лiтопис Нестора
- По новостi дiла, втручатися не буду,-так сказав тодi князь, приймаючи
©х у теремних сiнях, де мав звичай приймати всiх пiдданих, а згодом
призвича©вся вести перемови там i з iноземними послами, щоб показати
вищiсть сво╨© землi над усiма iншими, але посли, зда╨ться, так i не
добирали, що й до чого, бо княжий терем був вельми заплутаний у сво©х
переходах, доводилося минати кiлька сiней, в одних стояла велика сторожа,
в других горiли свiчi перед золотосяйними iконами, третi сiни звалися
кожуховими, бо там слiд було зоставляти верхню одiж - кожухи, корзна,
важкi плащi, потiм сходи - однi й ще однi - i просторе помешкання:
рiзьблене дерево, прикраси золотi й срiбнi, застеленi небаченими хутрами
дубовi лави, обкований чеканеним золотом княжий стiл, висока, зроблена
вмiлим дуборiзом з суцiльного шматка дерева пiдставка, на якiй лежить
розгорнена пергаменна книга в коштовнiй шатi, ще кiлька книг дивно
здоблених лежать на мальованiй яскраво скринi поряд з княжим столом, -
такого не побачиш нiде: нi в ромейського, нi в германського iмператорiв,
нi в схiдних владик, нi в французького короля, нi в ярлiв варязьких.
- По новостi дiла, втручатися не буду, - сказав князь ромейським
умiльцям, що прибули з Константинополя, - для нас головне - розмiри й
прикраси церкви, а решта - ваша турбота.
Вiн сидiв на сво╨му княжому мiсцi, вони стояли далеко вiд нього, стояли
безладною мовчазною купою. Мiщило звелiв усiм вистро©тися в ромейськi
святковi шати, все на них сяяло, змагаючись, iз сяянням княжого золота й
срiбла, але на Ярослава, як видно, те не справляло жодного враження, його
очi з холодною уважнiстю дивилися на всiх одразу, нiкого не вирiзняючи;
Сивооковi вже знайомi були тi очi: вони нагадували йому холоднi й твердi
очi князя Володимира в Радогостi, тiльки в Ярослава, окрiм холодностi й
твердостi в поглядi, свiтився глибокий розум, i вiд цього очi були мовби
теплiшими, не такими темними, як у його батька, мали барву солов'©ного
крила.
Князь, видно, вважав ©х усiх за ромеi'в, тому й звертався до них
по-грецьки. Мiщило, набундючений i наiндичений, теж чимдуж вдавав iз себе
ромея, почав розводити про Агапiта, став показувати князевi пергамен, на
якому накреслено було Агапiтом, як ма╨ виглядати споруджувана ними церква.
Ярославовi, видно, сподобалася дiловитiсть Мiщилова, вiн задзвонив у
бубонець, служки внесли ковшi з медом, за руським звича╨м, було випито;
всi мовчали, Ярослав пiдвiвся з свого столу, пiдiйшов накульгуючи ближче
до митцiв, глянув на пергамен. I тодi мов щось штовхнуло Сивоока. За всю
довгу й тяжку подорож вiд Константинополя до Ки╨ва не думав про свою
прийшлу роботу, байдуже слухав теревенi Мiщиловi, але ось тепер...
Не просто повернувся вiн на рiдну землю, не для згадок i не для
розчулень, не для милування Ки╨вом i Днiпром, травами й пущами, далебi,
нi! Ось сто©ть коло нього чоловiк, який володi╨ великою землею, князь, не
схожий на iнших, мабуть, задуми в нього теж не як у iнших - великi й
значнi, але сам вiн мало зможе, а якщо братиме на пiдмогу таких, як
Мiщило, то й геть нiчого. Сказав, що втручатися не буде, але сам розгляда╨
пергамен i дума╨ над чимось - хiба ╨ ще на свiтi такi князi? Досi Сивоок
знав, що справами будiвничими вiдають сакелларi© або iгумени, довiренi
люди патрiарховi, ╨парховi, iнодi - iмператоровi; за багато лiт роботи в
Агапiта не пам'ятав випадку, щоб отак можний чоловiк прийшов до художникiв
чи покликав ©х до себе. Але, може, то був тiльки короткий спалах княжо©
цiкавостi, може, вип'ють вони, за звича╨м, оцей мед, гляне князь недбало
на чужинський пергамен, не добираючи там толку, махне рукою, вiдпустить ©х
з богом, i все перейде до рук Мiщила, тупого виконавця волi Агапiтово©, i
поки перестарiлий самолюб тiшитиметься десь у сво©х садах влахернських,
тут ставитимуть в тяжкiй працi, серед бiдностi, нестач, горя, прокльонiв i
слiз простеньку церковцю, може, навiть гiршу за поставлену Володимиром
церкву Богородицi, а що вже меншу, то це Сивоок бачив точно i не мiг нiяк
збагнути, чому Агапiт уповноважив Мiщила на таке будiвництво.
Сивоок злякався, що пропустить, може, ╨дину нагоду, мерщiй проштовхався
наперед, став коло Мiщила, смiливо глянув на князя, сказав рiдною мовою:
- Зробити треба так, князю, щоб увесь свiт дивувався, а земля наша щоб
прославилась цим храмом.
- Мовиш по-нашому? - ворухнув бровою Ярослав i переступив покалiченою
ногою. Забув про поважнiсть, хворiсть давалася взнаки.- Мовиш по-нашому?
Хiба не гречин ╨си?
- Русич. З Деревсько© землi.
- Як же опинився мiж роме©в?
- Плутливi стежки в долi.
- Митцтво зна╨ш? - допитувався князь.
- Мусiю вiн кладе, - втрутився Мiщило по-ромейськи, але князь,
здавалося, не звернув уваги на те, що той зрозумiв ©хню мову. А може,
князь знав про ©хн╨ походження, а тiльки вдавав, що не вiда╨.
- Все роблю, - сказав Сивоок, - i мусiю кладу, i фрески малюю, i
зиждительське дiло знаю.
- Пощо ж гречини видають тебе за свого? - спитав Ярослав.
- Вигiдно ©м. Торгують славою i сво╨ю i чужою. Усе в свою калитку.
- Бог ╨дин, - насупився князь, - i слава вся йде боговi. Хто тебе
навчив, од того й виступа╨ш.
- Художникiв не навчають, - смiливо мовив Сивоок, - ©х приборкують.
Отак, як диких коней-тарпанiв. Не вчиш же ©х бiгати: вмiють вiд
народження. А чим бiльше приборка╨ш, тим гiршим, повiльнiшим стане ©хнiй
бiг. Краса в ньому вмре, розкованiсть зникне разом з дикою сваволею. Отак
i художник.
- Так хто ж ти: кiнь чи чоловiк? - посмiхнувся князь.
- На нього часто таке находить, - вмiло втрутився Мiщило, -мабуть, вiд
придуркувато© дiвки, яку з собою возить повсюди. Привiз i до Ки╨ва, князю.
Князь глянув на Сивоока якось непевно - чи то осудливо, чи то
зневажливо, той i не злякався нi Мiщилового викриття, нi князевого
погляду, але наповзло на нього тяжке й непоборне, здавалося, що свiт
розламу╨ться, мов крихкий горщик, розруйновуються, розпадаються всi храми,
монастирi, доми, що вiн ©х ставив i прикрашав, i тiльки вiн сто©ть
посерединi цiлий, не-ушкоджений, але весь у паланнi дикого вогню i не може
здобутися нi на порух, нi на слово.
- Мала церква, князю! - тiльки й змiг вигукнути, лякаючись, що кинеться
на Мiщила й стане його душити або брязне ним об землю, топтатиме ногами.
Був сам не свiй. Нiхто не помiчав Сивоокового стану. Князь спокiйно
переступив з ноги на ногу, знов поглянув на пергамен.
- Мала? - перепитав. - Чому ж мала?
- Бо мала! - знов гукнув Сивоок.
Мiщило засмiявся, його тiшила здитиненiсть Сивоокова.
- Митрополит Феопемпт прибув разом iз нами, - нагадав вiн князевi, -
ним утверджена церква також. Дивися, князю, тут довжина, тут ширина, як i
церква Богородицi, поставлена тво©м отцем князем Володимиром. Три нави,
над кожною - баня, бiчнi нави меншi, банi над ними нижчi, камiнь можна
класти всякий, бо для божого храму важить не зоколишнiй вигляд, а
серединний украс.
- Що скажеш? - звернувся князь до Сивоока.
- Мала церква, - повторив той.
- Що ж не казав про це сво╨му зверхниковi там, у Константинополi?
- Збагнув це лиш тепер. Коли побачив Ки©в. Побачив i не впiзнав. А що
буде далi, коли обведеш новими валами, кня\ю?
Ярославовi сподобалися останнi Сивооковi слерва, однак висновок iз них
зробив трохи несподiваний.
- Зроблю Ки©в суперником Константинополя. - сказав вiн, повертаючись до
свого столу.- А для цього все зробимо, як у ромейськiм стольнiм городi:
церкву Софi©, Золотi ворота, монастирi, храми, грища, палати...
Сивоок мовчки вiдступив. Згасав у ньому той спалах, що кинув його
наперед до князя, незвичнiсть Ярославова теж мовби вiдразу потьмарилася,
як тiльки вимовив вiн слова про Константинополь. Знов те саме! Знов
повторення й наслiдування. Нiхто не дума╨ про те, що найвища цiннiсть -
бути самим собою. Нi, треба позичати. Позичили бога в роме©в, тепер
позичають усе й до бога, навiть здiбностей наче сво©х нема╨ - треба
просити ©х у ромейського iмператора, i талант лиш тодi талант, коли
привезуть його з чужини. Чому так? Колись на цiй землi жили справжнi
митцi, якi в тяжкiй творчiй напрузi з нiчого видобували барви й кшталти i
прикрашали життя отак хоч би, як прикрашено оцi княжi сiни, а тепер
з'явилися тiльки розповсюдники чужого вмiння, такi, як Мiщило, - а вони,
виходить, i милi князям? I цей, з розумними очима, з стриманим, людяним
голосом, позбавленим жирно© пиховитостi, як у всiх можних, вiн теж не може
вiдiйти вiд усталеностi, йому теж хочеться запозичити вже готове.
Константинополь! Справдi, великий i славний город, зiбрано там безлiч
чудес. Але чому Ки©в ма╨ бути схожим на нього? Хай живе неоднаковiсть,
слава вiдмiнностям!
Але все це лиш промайнуло в головi в Сивоока, висловити до ладу цих
думок вiн не мiг, тому попхався на сво╨ мiсце позаду iнших, понуро височiв
там, лихий не так на Мiщила чи князя, як на себе самого. Раптом стрельнуло
йому в голову: вже коли як у Константинополi, то чому ж Агапiт прислав
малюнок тако© церкви?
- В Константинополi буду╨мо лиш п'ятинавовi церкви, - сказав, не
звертаючись, власне, нi до кого, - а тринавовi нинi - лиш у вiддалених
провiнцiях. Може, цього й хотiв ти, княже?
Це вже були тонкощi, яких Ярослав знати не мiг, але Мiщило злякавсящо
князь стане допитуватися i справдi запрагне собi теж складно© п'ятинавово©
споруди, яку Агапiт не мiг довiрити ставити нiкому, вважаючи, що тiльки
вiн один у всьому свiтi здатен на таке. Мiщиловi йшлося вже не так про
самого себе, як про свого константинопольського зверхника, навчителя й
хазя©на, вiн розумiв, що,матиме тут незалежнiсть, лиш допоки
прикриватиметься значенням i вищiстю Агапiтовими; Сивоок, ясна рiч, був
чоловiк небезпечний у сво©й норовистостi й у сво╨му вмiннi, яким
перевершував усiх, але дурощiв у ньому теж було повно, тож Мiщило
поблажливо посмiхнувся, поближче пiшов до князя i пiвголосом, так наче
бiльше нiкого там, окрiм них двох, не було, почав, цього разу вже
пересипаючи ромейську мову словами руськими:
- Всi найголовнiшi церкви в Константинополi, князю, збудованi так само
на три нави, як i наша буде. I церква премудростi божо© свята Софiя ма╨
три нави, i церква божественного миру свято© Iрини, i церква Воскресiння
господнього свята Анастасiя. Коли ж божественний Юстiнiан ставив святу
Софiю, то всi великi городи й землi - Афiни, Делос, Кизик, ╙гипет - славнi
сво©ми будiвлями, вiддали все сво╨ найцiннiше: мармур, золото, срiбло,
слонову кiстку, колони й рiзьблення. На островi Родос для мурування
головно© банi було вилiплено легку цеглу i на кожнiй цеглинi був напис:
"Бог заснував ©©, бог ©й i поможе". Через кожнi дванадцять рядiв у камiнь
клали священнi релiквi©, в той час як священики читали молитви. Головна
баня трима╨ться на чотирьох великих стовпах камiнних, ма╨ в собi сорок
вiкон, i коли глянути знизу зсередини, то зда╨ться, нiби нависа╨ над
чоловiком небо. Пiд банею почеплено голуба, що зобража╨ святого духа, а в
тiлi голуба зберiгаються святi дари. Стiни зсередини всi викладенi дорогим
мармуром усiляких барв i вiдтiнкiв, карнизи вкритi золотом, баня зсередини
теж уся вкрита золотою мусi╨ю, на якiй зображено святих. У святiй Софi©
сто вiсiм колон, вiсiм з яких взято з храму Дiани в Ефесi, вiвтар
вiддiлено вiд церкви срiбною перепоною з дванадцятьма колонами, престол iз
щирого золота, з встановленими в нього коштовними каменями, вночi в церквi
засвiчуються шiсть тисяч золотих лампад...
Мiщило перелiчував далi: скiльки в Софi© дверей срiбних, скiльки
мiдних, скiльки кедрових, скiльки дискосiв, чаш, потирiв, якi завважки
╨вангелi©. Неспроможний передати велич i красу найбiльшого
константинопольського храму, вiн намагався приголомшити хоч лiчбами,
громадив камiнь, дерево, мiдь, золото ще б спробував вилiчити, скiльки все
те коштувало, скiльки довелося зiбрати Юстiнiановi податей з усiх
вiзантiйських фем, так наче важила кiлькiсть колон i мальовил, а не те, як
вони поставленi, як здобленi, як добранi одна до одно©, i як там покладено
мусiю, i як ковано золото й срiбло. Та про це Мiщило не мовив. В
обмеженостi сво©й душевнiй не вiдав того, що самi лиш iмена будiвель i
мiст вже викликають у чутливому серцi образ ©хнiй. Константинопольська
Софiя теж мала свiй образ. Для Сивоока то була зелена просвiтленiсть, мов
ранкова морська прозорiсть. Так, колись уперше попав вiн до церкви
Богородицi в Ки╨вi, i назавжди лишався йому вишнево-сизий спогад, i
гучання дзвонiв, i золотi проморги свiчок. Та хiба ж про це можна
розповiсти? Тiльки вiдчути може людина красу, можна тiльки переживати, i
лиш той, хто ©© вiдчував, може творити наново, тiльки в тому ╨ справжн╨
обдаровання. Невже й цей розумний i мудрий князь не вмi╨ розпiзнати
чоловiка здiбного вiд нездiбного?
- Вiрю, що збуду╨ш i для нас церкву славну й велику, - сказав Ярослав
до Мiщила i пiдняв праву руку, мовби благословив того на подвиг.
Мiщило став на колiна, вдарив поклона князевi, пробурмотiв:
- Поможи, боже, аби при малому талантi справи великi здолав.
Сивооковi хотiлося кричати: "Не вiр йому, князю, не вiр!" Але що крик!
Велося так повсюди. Мiщило знав, що треба перед богом упослiджуватися, чим
нижче,, тим лiпше. Хто ж то вiда╨, який там завбiльшки талант у Мiщила
насправдi? Чи оцi безмовнi антропоси скажуть про це? Яке ©м дiло? Чужа
земля, зроблять свою справу справно, повернуться назад до Константинополя,
до свого Агапiта. Але ж вiн, Сивоок, не повернеться.
I земля ця йому не чужа, а рiдна, дорога, ╨дина в свiтi! "Поможи, боже,
аби при малому талантi!.." Нащо ж для тако© землi та малi таланти! Держава
завжди намага╨ться купувати таланти, але скнарiсть заважа╨ ©й вибрати
найкраще, а може, просто невмiння вибрати, тому здебiльшого купленi
бувають або ж найгiршi, або ж посереднi, якi вмiють вчасно вискочити
наперед, усi отi крикуни, що ведуться так, нiби мають у кишенi грамоту вiд
самого бога. А справжнi великi таланти часто зникають в непам'ятi,
невiдомi, вiдомi й невпiзнанi. Бiйся посередностi, о княже!
Але все те боляче билося лиш в думцi в Сивоока, до вислову ж не
давалося, вiн стискував кулаки вiд розпуки, знов коловся й ламався перед
його очима свiт, знов ставала посеред того явленого руйновища дивна
церква, вiн бачив ©© всю зокола й зсередини, стояла вона яскравою писанкою
з далеких рокiв його дитинства, власне, була то й не церква, а образ його
землi, який народився з давнiх спогадiв i з ново© зустрiчi з Ки╨вом, образ
пролiтаючий, мов зiтхання вiтру в осiнньому листi, неначе сповненi
пташиного щебету досвiтки, нiби золотиста мовчазнiсть сонцева над бiлою
тишею снiгiв.
А князь тим часом знов задзвонив у бубонець, увiйшли якiсь його люди,
стали позаду, почався ряд з Мiщилом, говорилося про речi дрiб'язковi i
несутт╨вi: про право вiльного виконання робiт, найму мулярiв та
челядникiв, привозу потрiбного з Вiзантi©, пiдлеглiсть лиш княжому суду, а
який княжий суд - видно було вже тепер, для князя лiпше теля прямойдуче,
анiж бик, що мета╨ться на всi боки й рветься кудись у незвiданiсть. Ще
мовилося про харчi для майстрiв, про червоне вино, рис, .фiги, мигдаль,
родзинки, корицю, нiколи Сивоок не думав, що Мiщило аж так далеко може
зайти в сво©м здрiбнiннi, а той намагався виказати перед князем знайомство
з щонайнезначнiши-ми на перший погляд справами, здивувати Ярослава
обширнi-стю сво©х зацiкавлень - вiд справ божественних аж до якихось там
родзинок для майстрiв на свята й на недiлi.
Князь теж увiйшов у смак, йому, видно, сподобалася запопадливiсть
Мiщилова, вiн жваво обмовляв усi вимоги майстрiв, при╨мно було спустити
цих загадкових людей з захмарностей ©хнього незбагненного вмiння на грiшну
землю, спостерiгати ©хн╨ перетворення на простих смертних, виставляти ©м
вимоги: де мають мешкати, скiльки працювати, якi свята справляти, а якi
занехаяти, що ©м робити вiльно, а що нi, якi розваги допускаються, а якi
заборонено, яка буде платня i як з одягом, i що буде, коли хтось з них
невилiковно захворi╨ або втратить зiр на княжому будуваннi, i як мають
дотримуватися посту, i про заборону ловiв у княжих землях, i про
недопустимiсть блуду, i про стеження за будiвництвом, i про молитви...
Колись ще малим, прикутий сво©ми хворощами до лiжка, рятуючись вiд
нудьги й розпачу, вилiплював Ярослав з хлiбно© м'якушки неоковирних
коникiв i пташок, потiм пробував рiзьбити подарованим князем Володимиром
ножем по чорному дубу, веселий во╨вода Будий розхвалював тi дитячi
витiвки, казав, що нiхто так не втне, як малий князь, дохвалився до того,
що Ярослав пiд час одного з нападiв шалу став кричати, щоб йому зiбрали до
ложницi всiх ки©вських малюкiв, якi вмiють лiпити чи рiзьбити; во╨вода
пообiцяв уволити князiвську забаганку, справдi, кiлька день збирав по
всьому Ки╨ву якихось зашмарканих i обдертих хлоп'якiв, десь ©х довго мили
в банi й перевдягали, перш нiж допустити до малого князя, вони лякалися
пишних палат, озбро╨но© сторожi, численно© челядi, яка сновигала по всiх
усюдах, в Ярославовiй палатi злякано тулилися коло дверей, не мовили й
слова, та малий князь теж, зда╨ться, не горiв бажанням вступати з ними в
розмови, спитав тiльки во╨воду: "Ну, що вони там умiють?"
Будий мовчки став показувати князенковi лiплення й рiзьблення, там були
речi досконалi.
- Брехня! Обман! - похмуро глянув на все те князенко.- Не можуть малi
такого...
- А побачимо! - весело мовив Будий.- Ось дамо ©м глину та дерево, i хай
хто що хоче, те й утне!
- I щоб перед мо©ми очима, - сказав Ярослав.
Дано малим глину, дано дуб i рiзаки, хто сiв на лавки, а хто й просто
примостився на пiдлозi, хлоп'яки взялися до роботи запекло й вiддано.
Ярослав вирiшив поки що втриматися, глянути, що з того вийде, вiн мовби
передчував, що змагатися йому з цими малими киянами не виходить i не
личить, терпляче ждав, коли з'являться з-пiд отих малечих рук першi
лiплення i першi рiзьблення; малих нагодовано обiдом разом з князем, коли
стало темнiти, запалено свiчки, щоб робота не припинялася, хто першим
викiнчував свою надумку, брався до чогось нового; Ярослав не мав куди
поспiшати, однаково змушений був лежати, вiн сказав ©м, що можуть тут жити
хоч мiсяць, що згодом i вiн сам при╨дна╨ться до ©хньо© змаганини, але чим
бiльше носив йому в постiль Будий речей, зроблених нашвидкоруч, майже на
бiгу, отими безвiсними хлоп'яками, тим мовчазнiший i похмурiший ставав
малий князь, тим з бiльшою нехiттю позирав на сво©х суперникiв, бо
збагнув, що коли б посадовити його з ними, то був би з-помiж них
найгiрший, найнездарнiший, i з його лiплень та рiзьби хiба що смiялися б.
В нападi шалу вигнав ©х усiх разом з розсмiяним во╨водою геть,
зненавидiв отодi всiх, хто ма╨ мистецькi здiбностi, але з роками в глибинi
душi став поважати за наслане вiд бога вмiльство, бо вiдав тепер гаразд,
як багато мистецтвом можна завоювати душ.
Через те сам приймав художникiв, викликаних з Вiзантi©, сам радився з
ними, навiть на прощання згадав про Сивоока, поплескав його по плечу,
сказав Мiщиловi:
- Не зобижайте цього чоловiка.
- Христоса йому не вистача╨, - сердито мовив Мiщило. - Скрiзь i завжди
чогось шука!
Вiн ревниво заступав князя вiд сво©х антропосiв, найперше ж - Сивоока,
боявся, видно, що Сивоок знов почне за рибу грошi, але той мовчки
вклонився князевi, пiшов з сiней в гуртi сво©х мовчазних товаришiв, якi
вже давно пересвiдчилися, що в ©хньому дiлi слова марнi, важить тiльки
вмiльство, та й Сивоок несвiдомо притримувався то© само© думки, мабуть,
саме Тому прикипiв навiки серцем до Iсси, яка вмiла весь свiт вмiстити в
один-╨диний вигук-зiтхання "iс-са!".
Для вiзантiйських майстрiв, стосуючи новгородський звичай з утриманням
варягiв, завчасу видiлено окремий двiр за валом, коло самого мiсця
спорудження церкви, але Сивоок хотiв мати для себе з Iссою окреме житло,
пiшов по Ки╨ву, щоб найняти хижу; довго шукав, Iсса ходила за ним тiнню,
закутана в хутро, яке Сивоок справив ©й на торгу, бо мерзла вона вже й вiд
осiннього вiтру, нарештi вдалося купити в родичiв умерлого старого коваля
наполовину зариту в землю дерев'яну хижу коло Бабиного торжка; хижа мала
добре складену пiч, обiцяла тепло на довгу зиму, хоч трохи й лячно було
спускатися на три скiпцi в землю, так нiби сходив у могилу, надто ж беручи
до уваги, що довкола височiли новi боярськi й купецькi доми на пiдклiттях,
з рiзьбленими прикрасами, з вiкнами в свинцевих рамах, затягнених прозорим
мiхуром або й з вставками з заморського барвного скла, та Сивоок тiшив
себе надi╨ю, що житло це цiлком тимчасове, сподiвався вiн згодом поставити
собi в кутку ©хнього двору новий домик; для Iсси було байдуже, де i як
жити, - ©й потрiбен був тiльки Сивоок, вона лякалася, коли вiн iшов з
дому, щiльнiше куталася в хутро, величезнi ©© очi поблискували з-над хутра
сполохано й болiсно. Заставав ©© завжди, як i лишав, нiкуди не виходила,
не вiдлучалася з двору, терпляче ждала його повернення, не питала, де був,
що робив, як там посуваються ©хнi справи, вiн приносив додому ©дво й
питво, купував Iссi ки©вськi прикраси, вперше в життi доводилося йому
придба-вати все необхiдне для житла, а знав, що тут не обiйдешся, як на
островi, найпростiшим, тяжка зима заганя╨ людину до житла, i виявля╨ться,
що треба й те, й се. Одного разу вiн не застав Iссу вдома. Стурбовано
оглянув дворище, зазирнув до сусiдiв, когось там спитав - нiхто не бачив
©©, нiхто й не знав, що в нього в хижi перебувало якесь живе
створiння-такою непомiтною й тихою була Iсса. Вiн перейшов Бабин торг,
никав коло дворiв, зазирнув на дитинець, проходив однi й другi ворота,
питав у приворiтно© сторожi. Нiхто не чув i не бачив. Зрозпачений,
повернувся додому, Iсса сидiла в кутку й щулилася вiд холоду.
- Де була? - спитав Сивоок, не сподiваючись на вiдповiдь, але
стриматися вiд запитання не мiг, бо злякався навсправжки за не© i вперше
вiдчув, що б то значило втратити цю мовчазну, але найдорожчу на свiтi
душу.
- Вода, - сказала Iсса, i щось мовби темний усмiх промайнуло в ©©
великих очах, i тужний спогад засвiтився в ©хнiй чорнiй глибинi, навченi
ним колись слова поверталися тепер до нього по одному, i найперше було
слово "вода", без яко©, мабуть, не могла Iсса жити, звикла до ©© вiчного
дихання, до ©© гучно© мови, до ©© глибинно© прозоростi й безмежжя. - Ти
дивилася на Днiпро? - догадався вiн вiдразу й покартав себе в думцi, що не
змiг показати ©й з валiв Днiпро давнiше, аж поки вона сама якось
наважилась вийти з хижi й несвiдомо потягнулася до волi, до безмежжя, яке
вiдкривалося десь iз ки©вських валiв. На другий день вiн пiшов за Iссою
назирцi, не хотiв, щоб вона його помiтила, боявся злякати народжена в нiй
бажання спостерiгати води днiпровськi, терпляче ждав, поки Iсса спустилася
з валу й пiшла собi додому, тодi забрався туди, де вона перед тим стояла,
глянув - i сам задихнувся вiд безмежжя вод, -де зливалися Днiпро й Десна;
вiн спробував повторити жест Iссин - схилився над безоднею з простягненими
до не© руками i мовби падав униз, назустрiч водам, якi розкрилювалися
довкола високого Ки╨ва, i в очi йому вдарило срiблисто-синiм, а потiм
червоно-золотим, вiн линув у ту барвну глибину довго й солодко, мов птах,
i ввижалося йому, що ширя╨ його дух в уявлюваному просторi то© само©
церкви, що привидiлася тодi в княжому теремi, збагнув тепдр ©©
глибиннiсть, ©© вiдтiння, охопив розумом ©© образ. Вiн покладе моза©ки
так, щоб дивилися люди не мертвим тупим оком, не збаранiлi й бездумнi, а
щоб охоплювали створене оком рухливим, допитливим, щоб дошукувалися в
кожнiм образi людсько© (а не тiльки божо©) сутi, аби вловлювали красу барв
i вiдтiнкiв, щоб плавали й линули в нiй, мов птахи з-поза Десни на Днiпро
в оцих над-ки©вських висях. Але для цього йому потрiбна не та церковця, що
©© тулить на ки©вськiй землi Мiщило, йому потрiбен розмах, роздолля й
обшир отакий, як вiдкрива╨ться з ки©вського валу, - вивести б сюди князя
Ярослава та показати йому!..
А тим часом зiгнано до Ки╨ва тисячi людей, прибували шо-день воловi й
кiннi вози, повнi пива, медiв, жита, пшеницi, проса, каменю, дерева -
всього потрiбного для живлення й будування. Серед поганських пiсень,
християнських молитов грецьких, кадiння попiвського, каяння в грiхах i
спалахах веселих гульбищ тягли землю, приправляли в лодьях з рiчок Ужу й
Убортi до Прип'ятi й по Днiпру камiнь надтвердий, ставили першi городнi
пiд новий вал, почали вкопуватися в землю Пе-ревiсища, щоб закладати
пiдвалини пiд церкву свято© Софi©: iверi╨ць Гюргiй з сво©ми товаришами
чаклував над каменем, який вiн сам привiз у лодьях з найпота╨мнiших глибин
Дерев-лянсько© землi, не пiдпускав до себе навiть Мiщила, не хотiв мати
справи з тими, хто будуватиме видиме, тодi як клопотався лиш невидими,
вихвалявся, що спорудить Софiю пiдземну, кам'яну, склепiнчасту, на якiй
надземна церква може стояти й тисячу лiт i бiльше, скiльки буде треба,
допоки й стоятиме. Мi-щило поскаржився митрополиту Феопемпту, однак
вiзантi╨ць до пори не втручався в будiвництво, вiн ждав, видно, початку
здоблення, щоб точно вказати на порядок i чин розписiв згiдно з догматами;
Мiщиловi нагадано було, що навiть Константинопольська Софiя, споруджена
славними майстрами Анфимi╨м з Тралла й ©сидором з Мiлета (останнiй був
земляком Iктiноса, який ставив колись Парфенон у Афiнах), поко©лася на
розгалужених пiдземних склепiннях, та╨мниця яких не розкрита ще й досi
нiким, тож треба дбати передовсiм за мiцнiсть, а бiльше не втручатися в
дiла iверiйцiв.
Чомусь вiдчув Сивоок здружену з собою душу в Гюргi©-iверiйцю,- може,
сподобався той сво╨ю незалежнiстю стосовно Мiщила, може, сподiвався мати в
ньому спiльника для сво©х замiрiв; вже як закладали пiдвалини церкви i
стали вимальовувати ©© розмiри, Сивоок запросив Гюргiя з його товариством
до корчемницi, почав здалеку, похвалив ©хню роботу i ©хн╨ високе знання
душi каменю, бо кому ж не вiдомо, що суворий камiнь, завдяки вмiлим
людським рукам, завдяки лiчбi та мiрi, ста╨ м'яким i податливим, вбира╨ в
себе тепло людське i захову╨ навiть запах людського тiла, в чому
пересвiдчувався кожен, кому довелося жити серед каменю понад теплими
морями. Потiм спитав Гюргiя мовби мiж iншим:
- А чи не мала буде церква?
- Мала? - вигукнув Гюргiй.- Не мала - нiяка! Камiнь ми пiдклали такий,
гору можна ставити! А цей ваш Мiщило - що ставить! Не сюди ми йшли - до
князя Мстислава. Тому б сказали - давай зробимо отаке! Той би пристав
одразу. Ярослав обережний. Всiх слуха╨. Нi з ким не хоче сваритися.
- Чом же не пiшли до Мстислава? - поцiкавився Сивоок. Один з iверiйцiв
щось швидко сказав Гюргiю, той засмiявся.
- Бо©ться тебе, що ти пiдiсланий, - сказав Сивооковi, - а я знаю, який
ти чоловiк. Ти нiкого не бо©шся, таких люблю! Давай вип'╨мо. Хочеш - ми
заспiва╨мо тобi нашi пiснi?
Вони випили, потiм iверiйцi всi пiдвелися, стали плече до плеча,
обiйнялися й заспiвали щось мужн╨ й горде, як самi в сво©й чоловiчiй,
небуденнiй красi.
- А не втiка╨мо до Мстислава, - гукнув знов Гюргiй, - бо Ситник нас не
спуска╨ з ока.
- Ситник! - Сивоок ще не чув тут такого наймення, вiдгукнулося в ньому
давн╨ з дитинства, дiд Родим, пiтнявий медовар, Величка. - Хто ж вiн?
- Не зна╨ш? Вiн тебе зна╨. Всiх зна╨ Ситник. Нiчний боярин князiв.
Хочеш? Пiдемо до князя про церкву скажемо?
- Казав я, ще як при©хали, - похмуро мовив Сивоок. - Змаловажив князь
мо© слова.
- Вночi треба пiти. Через Ситника. Вночi князь добрий. Тодi вмовимо
князя. Можеш поставити велику церкву?
- Хочу!
- Тодi йдемо!
- Через цього Ситника не хочу, - сказав Сивоок, так нiби вiдчував, що
зустрiне свого давнього недруга, а може, просто мав вiдразу до цього
прiзвища, бо жили тепер у ньому, вiдродившись, усi найкращi й найтяжчi
спогади з дитинства.
- Ларивона попросимо, презвутера, - не вiдступав Гюргiй.- Не пробував з
Ларивоiюм говорити?
- Ларивон - пiп, не хочу з ним нiчого мати...
- Для попiв же буду╨мо!
- Для людей - не для попiв.
- Ну, пiдемо до князя вдвох?
- Удвох - згода.
А вже припекло сонце нового лiта, камiнь висох, втратив зайву воду,
закiнчено закладати пiдвалини, митрополит з усiм клiром вiдправив
урочистий молебень, мiж каменi повкладувано князiвськi золотi печатi й
дорогi хрести з золота, срiбла й кипарисового дерева для вiчного стояння
церкви, свяченою водою окроплено весь верхнiй камiнь, сам князь з княгинею
й дiтьми, з дружиною, во╨водами, боярами, з челядинами був на торжествi,
вистроенi в золотосяйнi ромейськi шати, стояли серед почту й антропоси з
Мiщилом на чолi, все було пишно й велелiпно, i нiхто й не сподiвався, що
пiзно вночi до князя пота╨мно проведе Ситник двох високих, закутаних у
темне, чоловiкiв i тихо вислизне з княжо© горницi, лишивши там приведених
та самого князя, i горiтиме там тiльки одна тоненька свiчка, променi яко©
падатимуть зрiдка то на одне обличчя, то на друге, марно намагатимуться
вiдвоювати в темряви бодай одне з тих лиць, бо темрява виступатиме там
спiльницею та╨мностi, а всi тро╨ передовсiм дбали зберегти та╨мницю, про
це йшлося ©м найперше, заради цього Сивоок навiть переборов огиду й
вiдразу до Ситника, якого впiзнав одразу, хоч як той постарiв i роздався
вшир за два десятки рокiв, що ж до Ситника, то вiн, ясна рiч, не мiг i в
думцi класти собi, що перед ним той самий хлоп'як, який колись врiзав його
сирицею по мармизi й дав дьорки так, що й досi нiхто не може вiднайти.
Виступав же Сивоок пiд сво©м християнським iм'ям - Миха©л.
- От привiв до тебе, князю, - сказав Гюргiй, коли вони лишилися самi.
- Дiло кажiть, - уривчасто кинув Ярослав.
Сивоок, здавалося, не мав нiякого намiру розбалакувати з князем.
Прийшов з останньою розмовою, з останнiм попередженням.
- Мала церква, - сказав з темряви.
Ярослав i собi ворухнувся, щоб уникнути свiтла, яке падало йому на
обличчя, так само з темряви вiдповiв Сивооку:
- Вже чув.
Тепер настала черга Гюргiя. Всi вони гралися в пiжмурки з темрявою,
тро╨ дорослих i поважних чоловiкiв, мiж ними й князь, не було в цiй
горницi нiчого, окрiм тоненько© свiчечки, темряви та ©х трьох; князь мав
перевагу над сво©ми двома вiдвiдувачами хiба що в тому, що десь за
темрявою ча©лися його вiрнi люди з усемогутнiм Ситником, але то було десь,
а ось тут вони змагалися тiльки втрьох, i кожен прагнув взяти в сво©
спiльники темряву, кожен заслонявся нею, вiдхитувався вiд гострого
проблиску свiчечки i кидав у супротивника слово чи два. Гюргi╨вi не
пасувало отаке перекидання словом-двома, в ньому завжди готовi були
вибухнути цiлi лавини слiв, гарячих, склубо-чених, iнодi навiть безладних,
але тут вiн стримав себе, мерщiй посунувся в темряву, сказав коротко до
Сивоока.
- Покажи йому.
- Мала церква, - знову вперто повторив Сивоок, мовби мiг цими двома
словами переконати впертого князя.
- Та покажи! - вже нетерпеливлячись, гукнув Гюргiй.
- Ну, що там ма╨ш? - нарештi виявив зацiкавленiсть i Ярослав.
Горiла свiчка, окреслюючи свiтляне коло посеред горницi, порожньо©,
сказати б навiть убого©, як для князя, десь, мабуть, попiд стiнами
тулилися неширокi лавки, та ще, може, був стiлець для князя, та якась
книга на пiдставцi, як то любив Ярослав, - i бiльше нiчого, нiяких
розкошiв, нiчого цiнного, так нiби проводить тут довгi ночi не
можновладець, а простий чоловiк, темрява й геть зодинаковлювала ©х усiх,
десь вони без-шелесно й прича╨но стежили один за одним, перевага
Яросла-вова зникла, як тiльки вiн вимовив оте "що там ма╨ш", тепер уже
Сивоок заволодiв становищем, вiн мав з собою щось тут, у темрявi, тодi як
Ярослав не мав нiчого несподiваного.
- То що? - знетерпеливився князь.
I Сивоок не став випробовувати терплячiсть Ярославову, мовчки,
непостежено просунув з темряви якусь велику рiч, сам не показався, знов
вiдхитнувся назад, а посерединi свiтляного кола просто на пiдлозi став
злiплений з жовтого воску храм. Вiск тихо свiтився, мов жiноче тiло, i
князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни храму,
так наче хотiв переконатися, що то справдi вiск, що то не чари, не омана;
тепер Ярослав теж був частково освiтлений, вiн загубив навiть тi рештки
переваг, якi давала йому темрява. Сивоок i Гюргiй, самi лишаючись
невидимими, могли стежити за князевим обличчям, мали змогу постерегти, яке
враження справляв на нього восковий храм з його тихим свiтiнням. Як храм
нiби розпростався, виповнював усе свiтляне коло, спихав князя на самий
край, так що виднiвся тепер лиш кра╨ Ярославового одягу та звисла в
нерухомостi рука, облич-ж сховалося зовсiм, храм рiс i рiс, з досконало
виважених вжнiх його громад пiднiмалися високi круглi банi, мовби
посвидженi медовi бортi з прадавнiх пущ, банi поступово вивищуiзiйся до
середини, ступi нчасто, хвилясто сполучалися, щоб поки з-помiж себе баню
найвищу, найближчу до щереба, найголовнiшу, а вже вiд то© банi всi частини
споруди мовчки опадалщзнов ступiнчасто йшли донизу, в неоднаковостi бань
чула прихована гармонiйнiсть, безупиннiсть руху, кам'янистих дявас, церква
мовби плавала помiж землею й небом, внизу вона теж розтiкалася,
розплiскувалася то хвилястим бiгом заокруглень-апсид, то довгою кам'яною
опасанню, що пов'язувала банi в нерозривнiсть, то двома великими баштами,
якi й всiм одбiгали од церкви, тiльки й подаючи ©й здалеку тонкi кам'янi
руки-переходи.
Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вже збудований
свiй храм бог з високого неба; в безлiчi бань, у ©х нагромадженнi, у ©х
розспiванiй красi Ярослав упiзнав од голоси дерев'яного храму свято© Софi©
в Новгородi; немало довелося бачити йому схожих чимось на цю споруду
дерев'яних поганських святинь у землях Деревлянськiй, Сiверськiй i
Полянськiй, тодi палили всi тi святинi, гадалося, що вже нiколи не
вiдродяться вони з попелища, а виходило, що мав слушнiсть отой закудланий
у велетенську бороду святий чоловiк у печерцi: не вмирають старi боги,
вiдроджуються в новiй iпостасi, в новiй силi й красi, не лякаються
всевладдя вiзантiйського мистецтва, в силi й нездоланностi духу свого
пiднiмаються над ним - i вiд цього вiдкриття князевi стало страшно, але
водночас i радiсно: вiдчув Ярослав, що аж тепер, може, нарештi зумi╨
подолати ерою роздво╨нiсть, яка мучила його стiльки рокiв: народжений пiд
знаком Терезiв вiн намагався урiвноважити нове, чуже з старим, сво©м, але
нiчого не виходило, старе бунтувалося, нове часто йшло всупереч з видимою
потребою, вiн був послiдовний у введеннi ново© вiри, отримано© вiд князя
Володимира, але в церквах iшли вiдправи й грецькою, i слов'янською мовами,
вiн хотiв вивести Русь на широкi простори свiту, але бачив водночас, що
розгублю╨ багато свого, рiднрго, без чого в свiтi показуватися нема нi
потреби, нi слави. I ось перед ним - церква, храм, собор. Завершення й
по╨днання всiх його мрiянь, намагань, сподiвань, розчарувань i вагань. Хай
народиться з протирiч його життя, боротьби й влади, хай стане пам'яткою
цього каламутного й великого в сво╨му неспоко© часу, коли народ руський
являв свiтовi не лише велич сво╨© сили, а й велич духу хай тодi кажуть про
князя Ярослава, що хочуть.
Але так тiльки думав князь, а не сказав нiчого, не зворухнувся, так
само загадково тримався на межi свiтла й темряви, нiчого не могли в ньому
запримiтити анi Сивоок, нi Гюргiй, марно ждали вони вiд князя захоплень а
чи осуду. Вiн стояв, дивився, а може, й не дивився на злiплений з воску
храм, рiвного якому ще не бачив нiхто нiколи.
- Хто злiпив? - нарештi порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким
буденним i безбарвним голосом, що Сивооковi не було охоти вiдповiдати i
вiн змовчав.
- Хто? - повторив Ярослав, i тепер у голосi в нього вже пробивався
гнiв.
- Вiн зробив! - вискочив на свiтло Гюргiй.- Нащо пита╨ш, князю? Вiн це
зробив! Нiхто бiльше не зможе!
Князь вiдступив вiд свiтла i ляснув тричi в долонi. Гюргiй завмер коло
свiчки,здивований i обурений. Що б то мало значити?
Нечутно вiдчинилися дверi, Ситник став на порозi, подав з i╨мряви свiй
голос:
- Я тут, князю.
- Звели послати тому, в печерцi, дичини з княжого столу i меду в
срiбному посудi, - сказав спокiйно Ярослав, - посилати щодень мо©м iменем.
- Ага,так.
- Iди!
Ситник з муркотом зачинив дверi. Примхи княжi незбагненнi. Не спитав
навiть, чи живий ще той дiдуган, у якого вся сила пiшла в бороду.
Але ще бiльше спантеличенi княжими словами були Сивоок i Гюргiй. Не
знали вони нi про якусь печерку, нi про якогось чоловiка, ще менше
в'язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав i не дбав за те, щоб
його спiврозмовникам стало все ясно. Вiн наблизився до воскового храму,
схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо:
- Пояснюй.
Стосувалося це Сивоока, в князевiм голосi було не так велiння, як
припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князевi час вивчити церкву в
усiх ©© частинах, чи то й взагалi вважав, що будь-якi пояснення тут марнi
й недоречнi.
- Пояснюй, - знову повторив Ярослав.
Тодi не стерпiв Гюргiй. Нарештi в ньому прорвалася його природна
палкiсть i нестримнiсть. Вiн змахнув обурено руками, крутнувся в
свiтляному колi, мало не зачiпаючи князя, гукнув:
- Слухай, князю! Коли ти робиш дiтей? Ти ж так усi ночi пробалака╨ш!
Чому такий балакучий!
- Тебе не стану кликати в помiч дiтей робити, - посмiхнувся князь, - а
розмови треба вести, бо не для мене - для держави все робиться, для слави
божо© i на вiки вiчнi. Ти покладеш камiнь та й пiдеш собi далi ще десь
класти, а церква стоятиме на цiй землi вiки. I казатимуть про не© всяке,
якщо ми, перш нiж збудувати, не подума╨мо як слiд та не скажемо всього, що
треба й можна сказати. Пояснюй.
Скажи йому,вже спокiйнiше попросив Сивоока I Гюргiй, скажи, хай почу╨.
-Hy, що? - Сивоок теж пiдiйшов до них, тепер усi купчилися в свiтлi, а
храм був помiж ними, проростав крiзь них, мов Дерево остаточностi,
нестримно й тихо струменiв, така та╨мнича сила була в ньому, що князь не
витримав - перехрестився, тодi Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби
обiймаючи майбутнiй храму всiй його хвилястiй красi, сказав просто:
- Весь храм зокола розписати в нашi барви, щоб став посеред Ки╨ва i
посеред цiло© землi писанкою, людською радiстю...
- Не думаймо про камiнь зокола, - урвав його князь.
- А всерединi буде досить простору, щоб вмiстити в храмi цiлий Ки©в.
Покладемо в головнiй банi мусi© рiзнобарвнi, вже маю перед очима весь
©хнiй блиск i сяйво, знаю, де i як. А далi йустимо по стiнах i склепiннях
фресковий розпис, щоб замiнити дорогi заморськi мармури. Не ма╨мо мармурiв
для здоблення стiн i колон, а везти з-за моря - довго й дорого, тож знов
застосу╨мо наше прадавн╨ вмiння i вiзьмемо всю середину в вiзерунки...
- Не думаймо й про внутрiшнiй простiр, - знов нетерпляче перебив князь,
видно караючись якоюсь тривогою чи то ва ганням.
- Тодi про що ж думати! - крикнув Гюрiй.
- Хто збуду╨ такий храм? - спитав Ярослав,
- Я збудую,тихо вiдповiв Сивоок.
- А хто прикрасить?
-_ Теж я.
- Сам? Не може одна людина звершити таке велике дiло.
- Поможуть менi мо© товаришi.
- А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них?
- Не проти них - тiльки проти Мiщила та проти Агапiта.
- А митрополит? - не вгавав князь. - Що скаже митрополит?
- Те, що князь, - пiдказав Гюргiй. - Хiба князь бо©ться митрополита?
- Бога боюсь, - зiтхнув Ярослав. - Вчора освятили пiдвалини церкви, а
сьогоднi ©х розруйнувати?
- Лишимо так, - засмiявся Гюргiй. - Маленька хитрiсть. Хай собi лежить
той камiнь. Покладем новий. Буде церква з двома пiдвалинами. Як у чоловiка
два iменi: одне для бога, друге - для людей.
- Легкий ти чоловiк, Гюргiю, - знов зiтхнув Ярослав.- А все на свiтi
робиться нелегко, життя складне людське, вимага╨ думання.
- Ах, гарна буде церква! - поцокав язиком Гюргiй. - Велика й славна, як
нiде!
- Чому мовчиш? - спитав Ярослав Сивоока,
- А що маю казати?
- Хвали свою церкву.
- Нащо ©© хвалити? Ще ж нема нiчого. Вiск самий. Пiднесеш свiчку -
розтане безслiдно.
- Те, що в людинi, безслiдно не щеза╨, - зауважив Ярослав.
- Бачив я, що й людей самих з свiту зживають.
- А оте й далi живе, - поглянув йому в очi князь,- зна╨ш же добре! I
зна╨ш, як замахнувся оцi╨ю церквою! Зна╨ш?
Сивоок мовчав.
- Упертий ти чоловiк, а князi впертих не люблять, князям треба
пiдкорятися, ©м подобаються люди, як вiск, не жди вiд мене милостi й
поступок, - з навмисною жорстокiстю мовив Ярослав до Сивоока.- Чи ждав
чогось iншого?
- Вiск тобi й дав. Роби з нього, що хочеш.
- I що можеш! - крикнув Гюрiй.- А сам не вмi╨ш - попроси нас! Сам
упадеш без пiдпори, довго не висто©ш.
- Ну, гаразд,- втомлено промовив Ярослав,- час менi до молитви, а ви
йдiть.
-Не сказав нам нiчого,- Сивоок раптом скинув з себе нерiшучiсть, в
голосi в нього була несподiвана твердiсть.- Не для тебе робили цю
церкву-для нашо© землi. Не хочеш ставити в Ки╨вi - поставимо десь в iншому
мiсцi. А стояти вона мае.
Ярославовi хлюпнуло червонiстю в обличчя. Вiн занiс був руки, щоб
ляснути в долонi, але стримався, трохи помовчав, роздуваючи гнiвливо
нiздрi, повiв тiльки перед обличчям в Сивоока й Гюрiя долонею:
- Iдiть. Думатиму.
А Ситниковi, що виник у темних дверях по вiдходi тих двох, сказав:
- Пошли за Ларивоном у Берести. Жду його завтра пiсля заутренi.
Ситник не йшов, дивився на воскову лiплену церкву.
- А оте, князю? Викинути?
- Дурний ще ╨си вельми, - спокiйно мовив Ярослав.
- Не подоба╨ться менi вельми отой... Миха©л, - пробурмотiв Ситник. -
Пiдозрiлий вiн.
- Що ж то за держава, де талант беруть пiд пiдозру! - гiрко всмiхнувся
князь. - Та не дивуюсь тобi, Ситнику, бо самому собi, видно, не вiриш. Як
би ж повiрив цьому Сивооку?
- Сивооку? - Ситник аж нестямився вiд несподiванки.- Миха©л же вiн?
- I Миха©л, i Сивоок. Головне ж - чоловiк великих здiбностей.
- Ой пiдозрiлий вiн, князю, повiр менi!
- Гаразд, набрид ти з сво©ми пiдозрами. Вже пiзно, йди!
- Ага, так.
Нiхто ще нiчого не знав, коли князь радився й з Ларивоном, не
догадувалися нi про що й тодi, як запрошено було до князя митрополита
Феопемпта, i той у облаченнi з потрiйно© негнучо©, шурхливо© парчi, з
високим посохом, обкованим важким хрiблом, появився в княжих сiнях в
супроводi свого почту з Десятинно© церкви Богородицi. Та ось прийшло вiд
князя новей лiт припинити всi роботи на будовi, i там кiлька днiв нiчого
не дiялося. За той час старий Феопемпт ще побував у княжих осiнях, але
тепер уже князь виставив од себе пресвiтера Ларивона, i було трохи смiшно
спостерiгати, як проти зсохлого на сарану, загубленого в дебелих, прошитих
важким золотом шатах митрополита ста╨ свiтлобородий, мужикуватий руський
священик у пiддирканiй старенькiй рясi, в порудiлих чоботях-витяжках з
грубо© шкiри, тiльки й було коштовного на Ларивонi, що дорогоцiнна панагiя
з адамасами й смарагдами, подарована йому князем Ярославом, як сiв той на
ки©вський стiл, перемiгши Святополка. Митрополит наполягав на тому, щоб
продовжувано ставити церкву на освячених пiдвалинах, бо вже усталено було
всiма не тiльки розмiри й вигляд то© церкви, а й затверджено ним, тобто
митрополитом, весь порядок внутрiшнього здоблення, розписано все, i тепер
змiнювати не годиться, божа церква повинна ставитися за одним замахом, без
переробок i без змiн первiсного начерку. Звертався митрополит до князя,
але вiдповiдав йому пресвiтер Ларивон, хоч i стояв нижче за Феопемпта,
пiдлягав йому по чину, однак мав повноваження вiд Ярослава, який не хотiв
розпочинати суперечок з митрополитом, тим самим нiби не наполягаючи на
сво╨му замiрi будь-що вiдмовитися вiд розпочатих робiт i взятися за
спорудження якогось нового храму, якого ще нiхто й не уявляв собi.
Не мовлено майже жодного власного слова, густо сипалися словеса з
Святого письма, з отцiв церкви, з грецьких книг. Ларивон i митрополит
намагалися пересилити один одного в книжнiй премудростi, починали ще вiд
смертi Адамово©, коли вмирав вiн на руках у старо© ╙ви й ангел, посланий
Всевишнiм, поклав йому пiд язик зерно, з якого згодом виросло дерево
хреста. Дерево те росло до часiв царя Соломона. Вiн звелiв його зрубати i
вжити на будову мосту через потiк. Коли ж Великий Константин завоював
╙русалим, то нiхто не знав, де сховано дерево хреста, знав про це лиш
чоловiк, на ймення Юда, але не видавав та╨мницi, за що ╙лена, мати
Константина Великого, звелiла вкинути його до глибокого безводного
колодязя, i лиш пiсля того знайдено було священне дерево. Через триста лiт
перський цар Хозрой спробував завоювати ╙русалим, але iмператор Iраклiй
розбив поганина i, босий, на чолi процесi© внiс хрест до ╙русалима на
власних плечах. Всi священнi iмператори великих роме©в ставили храми на
честь бога, а всi, хто приймав вiру Христа, не повиннi вiдступатися вiд
священних ромейських звича©в.
- Не вiдступа╨мо й ми вiд хреста i вiд Христа, - казав Ларивон, - але
пам'ята╨мо й те, що ромеями взято вiд усiх народiв найцiннiшого в
будiвлях; i камiнь, i колони, i прикраси, i в усiх ромейських церквах живе
не тiльки божа краса, але й людська. Ще стародавнi греки змiряли слiд
чоловiчо© стопи й порiвняли з високiстю чоловiка. Ствердивши, що стопа
становить шосту частину високостi тiла, застосували ту саму засаду до
храмово© колони, i таким чином колона грецька стала вiддзеркаленням краси
чоловiчого тiла. Наша ж земля споконвiку мала сво© будiвлi, вона теж хоче
прислужитися новому боговi сво©м власним, багатство зоколишнього убранства
церкви передасть багатство землi нашо©, вознесенiсть бань, чисельнiших за
ромейськi, покаже неосяжнiсть Русько© держави, яку звуть землею багатьох
городiв повсюдно, кожна земля повинна славити бога сво©м голосом, i чим
могутнiший буде той голос, тим бiльша хвала божа.
Митрополит погрожував, що вiдiшле назад до Константинополя всiх
будiвничих з Мiщилом, на що Ларивон вiдмовив йому, що знайдуть вони в
Ки╨вi вмiльцiв, якi зможуть збудувати дiм божий лiпше, нiж будь-хто. Нi до
чого не вели цi довгi розмови, Ларивон твердо стояв на сво╨му, бо в
захватi був од восково© церкви, показано© йому князем Ярославом. Феопемпт
же, розумiючи, що пресвiтер ма╨ княжi повноваження, вдавав, нiби не вiда╨
нiчого i нi про що не здогаду╨ться, сперечався затято й довго, щоб
виторгувати собi якомога бiльше, в душi вiн змирився з княжою примхою (бо
як iнакше мiг назвати таке дивне рiшення?), але повинен був вiдстояти сво╨
право покерувати всiма роботами по внутрiшньому здобленню святинi, бо про
те йшлося йому найперше, на тому залежало.
Врештi дiйшли до згоди, що нагляд за будiвництвом вестиме Ларивон, але
з дозволу й повелiнь митрополита, встановивши заздалегiдь весь порядок i
чин розписiв, як то дано в екфрасiсi патрiарха Фотiя при освяченнi церкви
Феотокос Фарос.
А хто стане мовити супроти iменi патрiарха Фотiя? Ще пiвтори сотнi лiт
тому цей константинопольський патрiарх послав на Русь першого ╨пископа.
Зроблено було це, щоправда, по тому, як руси пiдiйшли до брам
Константинополя i нагнали холодцю i самому патрiарху, який тодi якраз був
у столицi, та й iмператору Михайловi, що перед тим необачно вирушив у
вiйськовий похiд, не подбавши за стольний город. Патрiарх мерщiй покликав
iмператора до Константинополя, безраднi проти вiдчайдушних руських, якi на
легеньких суденцях перескочили через море i ось-ось могли заволодiти
столицею, iмператор i патрiарх ревно молилися в храмi Влахернсько© божо©
матерi, випрошуючи в бога нещастя для забiяцьких русiв, бог ©м не помiг -
помогла буря, яка розметала руськi суденця, але патрiарх вiднiс те в
заслугу Христу й заприсягнувся привести в вiру Христову той великий i
загадковий у сво©й силi народ, для чого й спорядив за море свого ╨пископа.
Когось вiн хрестив, той ╨пископ, але слiду вiд нього не лишилося, бо в
такiй великiй землi важко лишити слiд. Однаково роме©, коли заходила мова
про Русь, щоразу виставляли iм'я патрiарха Фотiя. Нехай. Ярослав навчився
за цi роки боротьби й терпiнь найголовнiшого для державного мужа вмiння -
ждати. Не метушитися, не ти-цятися наослiп, не наражатися на дрiб'язковi
сутички, не дратувати могутнiх, а самому поволi нарощувати силу й могуття,
бачив-бо, що все це ╨ в його землi, а згодом i ще додасться.
У князя турботи були державнi, в Сивоока - людськi. Зовнi мовби нiчого
й не змiнилося. Мiщило не став противитися волi князя й митрополита, став
слухняним помiчником Сивооковим, iнодi аж надто запопадливим. Перед тим як
закласти новi пiдвалини, Сивоок узявся ще раз перемiряти розташування
церкви, щоб вона стояла в точнiй вiдповiдностi до сторiн свiту.
Використано було грецьке мистецтво мiряти з допомогою тiнi. Напрямок
пiвнiч - пiвдень визначався найкоротшою тiнню, яку сонце кладе опiвднi.
Тепер треба було покласти до то© тiнi про-стоспадлу лiнiю i вона дасть
святу орi╨нтацiю: схiд - захiд. Брався для цього дiла шнур з трьома
вузлами, якi розташовано мiж собою на вiддалi, що вимiрю╨ться вiдповiдно
числами 3, 4, i 5 однакових промiжкiв, з шнура творився трикутник так, щоб
одна коротша його сторона була тiнню пiвнiч - пiвдень, тодi друга, коротша
сторона давала напрямок схiд - захiд. Власне, це вже роблено було в час
закладання перших пiдвалин, i Сивоок мiг би виказати цiлковите довiр'я до
Мiщила, про що вiн тому й сказав, але сам Мiщило наполiг, щоб перемiряти
ще раз, вiн був сумирний, тихий осмiх блукав по його устах, i Сивоок,
заслiплений сво©м успiхом, не змiг розпiзнати пiд там смiхом загрози.
Та, власне, що мiг заподiяти йому Мiщило?
Гюргiй задумав нечувану витiвку: зняв з себе срiбний чеканений свiй
пояс i ним вимiрював мiсце для закладання нових пiдвалин. Тодi попросив
князя, щоб той звелiв упiймати двох диких тарпанiв, i в недiлю урочисто
ви©хали за Ки©в у поле, Гюргiй зв'язав тарпанiв за ши© сво©м поясом i
вiдпустив ©х у поле, тарпани з мiсця вдарили чвалом, в несамовитостi
розшарпали пояс, розлетiвся вiн на дрiбнi ланцi, так що й не збереш
нiколи, а з тим поясом пропала навiки й та╨мниця вимiрiв церкви, вимрiяно©
Сивооком.
Сподобалося те всiм, хвалив Гюргiя за витiвку князь, а Мiщило
пiдказував Ярославовi, що таке вигадати мiг хiба що сам Сивоок, i знов
дивився з загадковим посмiхом на свого суперника, та Сивоок не надавав
значення нi словам, нi посмiху Мiщиловим, бо й що вiн йому!
Мав ворога набагато страшнiшого й могутнiшого, викликав його до дi©
сам, мiг би пробути в Ки╨вi хоч десяток лiт i не спiзнатися з нiчним
боярином Ярославовим Ситником, але пiсля то© ночi, коли ходили на
вiдвiдини до князя з Гюргi╨м i коли Ситник почув од князя iм'я "Сивоок",
випадково зронене iм'я, що нагадало колишньому медовару незаго╨ну образу
вiд шмаркача, боярин став приходити на будову, стояв десь непомiтно з
двома-трьома сво©ми людьми, стежив за Сивооком, намагався розпiзнати в
цьому величезному русявому велетнi риси того маленького хлопчика,
забраного колись ним вiд покiйного Родима. Багато лiт минуло, i важко було
сказати напевне, що це той самий чоловiк. Але й вiдступатися Ситник не
звик. Знав добре: що мо╨ - вiддай! Застосував свiй спосiб - випитування.
Хто, що i як - цей Сивоок? Так набрiв на Мiщила, i так з'╨дналися вони в
сво©й ненавистi до Сивоока.
Був би той собi й далi непомiтним антропосом, не вирiзнявся б з-помiж
ромейських майстрiв, не пхався б з сво©ми вигадками, - нiкому б до нього
не було дiла. Легко було тому, хто, володiючи сильно рукою й смiливим
духом, звива╨ сво╨ орлине гнiздо на неприступнiй скелi, дозволяючи
покiрливим будувати коло пiднiжжя сво© хижi. Без спротиву йдуть у битву
во©ни за сво©м во╨водою, бо вiн наража╨ться на смерть першим i наклика╨ на
себе найбiльше ворогiв. Охоче поступаються правом на муки, може, тому так
багато завжди великомученикiв i так щедро видiляють для них мiсце в
iсторi©.-Але людина талановита нагаду╨ квiтку, яка пiднiма╨ться найвище,
©© хочуть зiрвати першою. А що ж iншi квiтки? А тi повняться заздрощiв, ©м
досить краси власно©, iншо© вони визнавати не хочуть. Будь-хто з
антропосiв який задума╨ пiднятися над сво©м середовищем, ма╨ бути готовий
до вiдчуження, до самотностi. Все його подальше життя - то долання
самотностi. Вiн пробива╨ться назад до свого середовища, до свого
товариства, до тих, з-помiж яких височiв, пробива╨ться тяжко, безнадiйно,
несучи свою працю, мов вiдступне, мов викуп, мов покуту за свою перевагу,
за свою талановитiсть. Часто так i лиша╨ться самотнiм. Його витвiр поста╨
мiж ним i тими, серед яких починав колись. Це мур, крiзь який не
проб'╨шся. Апостолiв завжди визнавали, тiльки вбивши ©х. Якби замiр
ставити церкву не схожу на ро-мейськi належав не одному Сивооку, а всiм,
був замiром спiльним, тодi не виникло б нiяких ускладнень. Якби на мiсце
Мiщила дозволено було вибирати когось iншого, то вибiр упав би на того,
хто найменше зачiпа╨ самолюбство, хто нiчим не вирiзня╨ться, хто не пробу╨
перевершити сво©х попередникiв, а мрi╨ бодай дорiвнятися ©м, стосуючи тi
самi засоби. Сивоок не був таким. Вискочив над усiма з допомогою сили
сторонньо©, незбагненно©, цим мiг тiльки роздратувати всiх, з ким ще вчора
був однаково непомiтний.
А вiн не зауважував цього, вiн був з тими, хто копав землю, тягав
камiнь, носив заправу, вiн був з майстрами каменю, плiнфу, дерева, залiза,
олова, вiн сам ©здив у пущi до дубогризiв i процюпiв вибирати достатньо
великi дуби для брусiв на скренi; працювали на будовi од сонця до сонця,
не роблено перерви на свята, нi в недiлю, церква мала бути поставлена в
коротки часi, бо ж i храм Соломонiв будувався сiм лiт, i свята Coôiя
в Константинополi - п'ять лiт, i Десятинна церква Богородицi в Ки╨вi - теж
не довше. Князевi лишилося тепер одне: ждати завершення будова, i вiн
водив iноземних гостей, погладжував бороду, скромно молвив: "Тут покладу
камiнь бiлий рiзьблений, а тут - овруцький шифер бузковий i червоний".
А таки якби не вiн, то й не було б нiчого. Важить не те, хто будував,
хто вистраждав цiлим життям сво©м у великiй творчiй й, напрузi цю споруду,
важить не талант i не труд, а тiльки те, хто стояв над цим, пiд чи╨ю рукою
все звершилося. Але не повсюди дiставала княжа рука. За свою обдарованi
нiсть Сивоок мав платити сам, без нiчи╨© пом'очi.
Спершу вiн нiчого не помiчав. Поглинутий щоденними клопотами, перебував
у такому збудженнi, що не мiг нi ©сти як слiд, нi спати, денна втома не
брала його, схожий був на гiнця, що несе важливу вiсть про звитягу сво©х
вiйськ, квапиться, бiжить без перепочинку вдень i вночi через гори й через
рiки, бiжить з останнiх сил, не може зупинитися. Люду на будовi було
стiльки, що не могли пiдступитися до стiн церкви, вирушали до Ки╨ва в
пошуках хлiба й волi тисячi, приходили на будiвництво не тiльки з примусу,
а й з бажання, не з побожностi, а в сподiваннi заробiткiв. В самому Ки╨вi
i по той бiк валiв цiлi ночi свiтилися тепер корчемницi, де пропивано
деннi заробки, отi нужденнi ногати, виплачуванi землекопам i носiям каменю
та плiнфiв; збиралися там люди веселi й зрозпаченi, заливано медом i пивом
успiхи й невдачi, за одним столом сiдали робiтники найнижчi i наглядачi,
муляри й майстри сво╨© справи; Сивоок теж iшов туди, не спав ночей, до
сво╨© хижi навiдувався лиш удосвiта; Iсса мовчки дивилася на нього, в ©©
великих очах був докiр i невигубний ляк, але вона мовчала, ©й завжди було
холодно в цiй дивнiй, незвичнiй землi, навiть у лiтню спеку вона куталася
в хутряне корзно; Сивоок щось ©й говорив, приносив ©й ласi шматки з сво©х
походеньок, розповiдав, наскiльки просунулася церква, був п'яний не так од
випитого, як од сво╨© нетерплячо© радостi, викликано© будiвництвом. Майже
те саме було на островi, коли вiн керував спорудженням монастиря, але там
усе здавалося меншим, незвичним, там Iсса мала сво╨ море, перед яким
забувалося все на свiтi; Сивоок теж не губився на островi так, як у цьому
великому городi, не зникав i не вiддалявся од Iсси, а тут вiн мовби
поглинався тi╨ю невiдомою справою, даленiв, малiв невпинно, i коли
добрiдав до хижi, то не вiн мав утiшати Iссу, а ©й самiй ставало його
жалко, вона мовчки гладила йому голову, i тiльки вiд тих дотикiв находили
на Сивоока короткi хвилi прозрiння, вiн вiдбiгав подумки од свого
непосильного для одного чоловiка дiла, лякався огрому звершуваного,
вiрнiше ж - задуманого, i плакав пiд тою ласкавою, тихою рукою, пiд
поглядом величезних злякано-скорботних очей I сси.
А довкола щiльнiше й щiльнiше облягала Сивоока ворожiсть. Не виступала
вiдверто, рядилася в шати доброзичливостi, Мiщило став незамiнимим
помiчником i найпершим другом так, що поволi вiдсував од Сивоока навiть
Гюргiя. Не знав Сивоок, що надмiрнiсть у дружбi виказують, як правило,
тодi, коли хочуть зрадити свого друга.
Ситник стояв осторонь, вiн не хотiв зчiпатися з княжим будiвничим, хоч
i вельми кортiло йому, щось пiдказувало бояриновi, що цей здоровенний,
загадковий у сво©х здiбностях i в сво╨му побутi чоловiк - його колишнiй
раб, а поступатися сво©м Ситник не звик i не вмiв, однак за Сивооком стояв
князь, а це був ╨диний чоловiк, якого колишнiй медовар боявся.
Сивоок теж вiдчував, що Ситник обкида╨ його перевiсищами, йому теж
iнодi хотiлося знайти боярина й поговорити з ним око в око, переконатися,
що це насправдi той самий медовар з далекого дитинства, але не мав на це
часу, найбiльше ж боявся, що повернуться до нього всi спогади, стане перед
очi маленька Величка, для яко© добував з такими труднощами синю квiтку в
пущi. А де тепер Величка, де синi квiтки? Нема нiчого, все зiнакшене, а
про давн╨ страшно й подумати.
Несподiвано в спiлку двох Сивоокових ворогiв устряв третiй, зовсiм
стороннiй, здавалося б, не здатний на лихе, окрiм ляпання язиком. Але, як
то мовиться, стрiлою попада╨ш в одного, а язиком - у тисячу. Часто мова
бува╨ страшнiшою за найгострiшу зброю.
Тим третiм був Бурмака, княжий блазень i глумотворець. Не мiг змиритися
з тим, що вiдсува╨ться вiн далi й далi вiд князя, з особи щонайближчо©
ста╨ чимось мовби зайвим, небажаним. Шукав причин забуття княжого, неласки
- i знайти не мiг. Також не мiг дотямкувати сво©м куцим розумом, що такi,
як вiн, погрiбнi не завжди, що вони мають свiй час, як той чи iнший овоч
на споживу. В часи жорстокi, при владi твердiй зника╨ мудрiсть,
переводяться науки, художества, лишаються тiльки дурнi. Вони завжди
плодяться там, де пригнiчу╨ться воля. Для свободи ж дурнi не потрiбнi. Але
Бурмака розмiрковував простiше: раз його вiдсунуто вiд князя, слiд шукати,
хто ж посiв його мiсце, хто став наближеним. А хто? Ясно ж: Сивоок з його
церквою!
Бурмака теж приходив на будову, нахабно лiз повсюди, чiплявся до
Сивоока з безглуздими загадками: "А що кругле, а посерединi стовп?" Сам же
й розгадував: "Калюжа! Гс-ге-ге!"
Згодом, додивившись, а чи за намовою Мiщила, став ©здити иа вiслюку i
коло само© церкви, i в глинищах, де випалювали плiнфи, i на пристанi,
звiдки воловоди тягли з лодей камiнь, i серед торжищ, i скрiзь галасував
про Сивоока:
- Подивiться-но, нiчого чоловiк не робить, а прибуток ма╨! I не князь,
i не боярин, i не купець, i на дудi не грець, а добра призбиру╨! Всяка
птиця сво©м носом сита. А що ж бо то за нiс?
Сивоок четвертину сво╨© платнi жертвував на будiвлю,- не помогло, не
заткнув пельки Бурмацi. Багато хто став лихим оком споглядати на головного
будiвничого. Бо не могли збагнути, як то справдi може таке дiятися, щоб
один копав землю i вергав камiнь i мав три ногати за день, а другий
одержував би всотеро бiльше лиш за те, що носить голову на в'язах? Хiба
голови не однаковi? Може, всерединi й розрiзняються вони мiж собою, але
хто ж то може зазирнути в ту середину?
До князя те не доходило. Ще не мав Ярослав таких мирних i спокiйних
рокiв князювання, к оцi зв'язанi з початком спорудження великого Ки╨ва,
вважав те добрим знаменням, часто згадувалася йому нiч, коли дво╨ принесли
в притемнену горницю вилiплену з сяйливого воску церкву, тодi кидав усi
сво© державнi справи, велiв Ситниковi знайти Сивоока i Гюргiя, заповiдав з
ними трапезу на княжiм дворi, а iнодi й сам iшов до них i засiдали
де-небудь у корчемницi, князь був без охорони, без прислуги, сидiв простим
чоловiком серед будiвничих i художникiв, пив з ними, ©в, похвалявся так
само, як i вони, почувався зовсiм молодим, пiднесеним, то були неповторнi
ночi.
В одну з таких ночей Ситник, неспроможний вiдплатити Си-вооковi,
знайшов усе ж таки спосiб виказати свою злiсть. Спершу послав Мiщиловi два
бочонки меду, сказавши Бурмацi, щоб той влаштував там добрячу учту, для
яко© вiн, Ситник, обiця╨ вельми небуденну розвагу. А потiм пiзньою нiччю
послав сво©;! людей до Сивооково© хижi, тi витягли звiдти силою Iссу,
сповиту в корзна, принесли ©© до корчемницi, де шпетив на всю губу
Бурмака, витрусили з хутер, i вона стала перед подурiлими вiд пиття
чоловiками майже гола, перестрашена, беззахисна в сво©й наготi душевнiй i
тiлеснiй.
- Поговори з нею! - гукнув до Бурмаки Мiщило.- Вона вмi╨ по-нашому!
Така балакуча!
- Ану ж скажи! - пiдскочив до Iсси Бурмака й смикнув ©© за руку. Iсса
дивилася на нього сво©ми великими очима й мовчала.
- Га-гав! - застрибав навколо не© Бурмака. - Чого ж мовчиш? Сивоок!
Iсса затулилася руками. Вона здiйняла руки, мовби молила. ся чи то за
себе, чи за Сивоока, якого не бачила тут i не знала, що з ним, а може,
молилася й за цих негiдних людей - хто ж то вiда╨?
- Скажи: Сивоок! - гукнув Мiщило.
- Вода, - прошепотiла Iсса.
- Тих-хо! - ревнув Бурмак.- Воно щось жебонить.
- Вода, - так само тихо повторила Iсса.
- Га-га-га! - заiржав Бурмака.Вiдгадай загадку. А то довге та
закаблучене, як собачий хвiст?
- Жито, - думаючи про сво╨, сказала Iсса.
- Ге-ге-re! - реготав Бурмака. - Оце дiвка! Ой умру!
Тепер смiялися всi. Дивилися на розгублену, нещасну, тоненьку великооку
дiвчину, вже не чули, що вона мовить, попустили вiжки сво©й п'янiй
нестримностi, смiялися, хихотiли, реготали, розмазували по мордах слину й
сльози, роздирали роти вiд вуха до вуха, реготали на все горло, до
розпуки, до слiз, до шалу, заливалися, качалися, рвали боки, душилися.
- Ой лопну!
- Здохну!
- Перервуся!
Чортом з пекла вигецував довкола Iсси Бурмака, бризкав слиною,
плкпзався, iржав по-жереб'ячому, а Мiщило крiзь схлипування вiд смiху
ревiв з-за столу.
- Спитай ще!
- Хай скаже! - розтелесовано верещали пияки.
- Про воду!
- Про жито!
- Ха-ха-ха!
- Го-го-го!
I те нещасне, затуркане, знетямлене створiння здобулося врештi на
вiдчайдушнiсть, з коротким болiсним зойком-стогоном Iсса вiдштовхнула
розрепетованого блазня, в один пострпб дiсталася до дверей i мовчки
побiгла по темнiй вузькiй вуличцi, розлякуючи нiчних сторожiв з
дерев'яними калаталами i випадкових перехожих. I хоч здавалося, що бiжить
наослiп, не розбираючи шляху, все ж Iсса якось мовби пiвсвiдомо прямувала
до того мiсця на городському валу, звiдки любила дивитися на вiльнi
зливиська днiпровських i деснянських вод, i чи то хто постерiг ©© вже на
валу, чи здогадався хто про ©© страшний намiр, чи знайшлася з-помiж
Мiщилових прихвоснiв ще не цiлком затемнена душа, чи вуличний сторож то
був, чи просто якийсь випадковий чоловiк, але появився невiдомий там, де
князь Ярослав учтував з Сивооком, Гюргi╨м i ©хнiм товариством, i гукнув до
Сивоока:
- Гей, там твоя агарянка збiгла!
Сивоок, не розпитуючи далi, метнувся до дверей, а за ним, перепросивши
князя за таку не зовсiм гречну перерву в учтi, кинувся Гюргiй, якому
вчулося щось аж надто тривожне й лихе не так у тому покликовi, як у
несамовитому вистрибовi Сивооковiм з-за столу.
I як птахам у ©хнiх одвiчних мандрах у теплi кра© й назад щоразу сама
собою вiдкрива╨ться потрiбна дорога, так i людинi, мабуть, не знати, як i
звiдки ста╨ вiдомим шлях до найтяжно© ©© втрати, назначу╨ться
непостережно, Сивоок побiг тими самими вулицями, що ними за мить перед тим
пролетiла Iсса, вiн доскочив до валу й видобувся нагору в один мах, вiн
рвонувся до самого краю, до чорно© нiчно© прiрви, в якiй десь
глн-боко-глибоко шумiли дерева i йшов болiсний згук, так нiби впало,
провалилося туди все живуще на свiтi.
Гюргiй набiг саме вчасно, щоб устигнути вхопити Сивоока, який би так i
шелеснув у чорнi пошуми завалля, вiн мiцно вхопив товариша, смикнув до
себе, вiдтяг од прiрви, мовчки попхав ще далi вiд небезпечного мiсця, а
Сивоок так само в мовчазнiй затятостi вирвався i знов був стрибнув туди,
до прiрви, але тут Гюргiй нарештi збагнув усю небезпеку того, що може
вiдбутися, й устиг крикнути:
- Стрибай, дурило! Я - за тобою!
Тiльки це зупинило Сивоока. Свiт був не тiльки там, унизу, - вiн
лишався ще й тут, за спиною, треба було тiльки обернутися до нього, i
Сивоок обернувся до Гюргiя, похнюплено, безсило став, спитав понуро:
- За що вони ©© так?
Гюргiй мовчки обiйняв Сивоока за плечi, повiв його з валу вниз,
обережно пройшов з ним через торговище, поминув темнi двори боярськi й
купецькi, вийшли на поле, де серед камiння, дерева, плiнфiв, серед
розрито© землi, серед будiвельного мотлоху, серед возiв, пiд якими спали
люди, серед пирхання коней i зiтхання волiв, якi жували в пiтьмi свою
жуйку, здiймалися до ки©вського неба ще не довершенi стiни химерно©,
дивно© споруди.
- Бачиш? - гаряче прошепотiв Гюргiй.
Сивоок мовчав.
- Вони такого не можуть! - палко мовив Гюргiй.- Нiхто не може. Тiльки
ти! А вони, як голоднi шакали, рвуть у тебе, що можуть!
Сивоок стояв наче скам'янiлий.
- Прокляття, прокляття ©м усiм нездарним, заздрiсним, нiкчемним! -
вигукнув Гюргiй, i голос його вiдбився вiд стiн i загримiв над усiма
будiвельними стiйбищами, луна перекидала грiзне слово з долонi на долоню,
смакувала ним: - Прокляття... кляття... яття... яття!
- Да розверзнуться небеса й поразять ©х громами й блискавицями! -
шаленiв Гюргiй, сподiваючись вирвати свого товари' ша з тяжкого
зацiпенiння обвалами слiв, що кидав ©х на прича╨них десь злочинцiв.- Хай
прокляне ©х всяк входящий i виходящий! Хай буде проклятий харч ©хнiй, i
все добро ©хн╨, I пси, якi ©х охороняють, i пiвнi, що спiвають для них!
Хай буде проклят ©хнiй рiд до останнього колiна, хай не поможе ©м молитва,
хай не зiйде на них благословення! Хай буде прокляте мiсце, де вони тепер,
i всяке, куди перейдуть або пере©дуть! Хай переслiдують ©х прокляття вдень
i вночi, повсякчасно, нинi й прiсно, ©дять вони чи перетравлюють ©жу,
бадьоряться чи сплять, стоять чи сидять, говорять чи мовчать! Прокляття
©хнiй плотi вiд тiм'я до нiгтiв на ногах, хай поглухнуть, i послiпнуть, i
стануть без'язикими вони всi, прокляття ©м однинi й вовiк-вiкiв до другого
пришестя, ©м, трнжди нiкчемним, мерзким i гидким! Амiнь!
Сивоок не змiнив сво╨© постави. Якби ж то можна благословенням або
прокляттям повернути чи╨сь втрачене життя! Але не поможе, нiчого не
поможе. Та Гюргiй, одвiвши трохи душу в словах, теж розумiв, що товаришевi
його не полегшало аж нiскiльки, але не такий чоловiк був iверi╨ць, щоб
складати без-радно руки, вiн знов пiдскочив до Сивоока, обгорнув його
мiцно за плечi рукою, зрушив з мiсця, повiв уперед, до самих стiн
будовано© церкви, знайшов там у темрявi сходини, по яких можна було
забратися вгору, на самий верх хвилястих апсид, попровадив туди
збайдужiлого й змертвiлого, здавалося, навiки Сивоока, i, коли стали на
широкiй стiнi посеред духмяностi лiтньо© ночi, коли вдарив ©м у розпашiлi
обличчя свiжий вiтер з-над Днiпра i з позаки©вських борiв i пущ, Гюргiй
рвонув з-за пояса невеличкий бурдючок, у якому, за звича╨м сво╨© землi,
завжди носив вино, приклав трубку Сивооковi до уст, крикнув:
- Пий! Тiльки жалюгiднi душi можуть думати, що спинять тебе, Сивоок!
Пий, щоб ти став понад усiма, щоб потопив нездар!
Сивоок через силу ворухнув язиком, зробив ковток, вино було запахуще й
палюче, прокотилося по його нутрощах, мов клубок веселого вогню, тiло його
стрепенулося, поволi повертаючись до життя, свiдомiсть ще була потьмарена,
але вже пробивалася до не© напiвдумка про те, що велика справа, яку вiн
затiяв, перевершу╨ все: i бiль, i горе, i нещастя.
- Пий! - кричав Гюргiй.- Пий, i хай з тобою буде сила наших
предкiв-тво©х i мо©х! Хай буде вогонь i пристрасть!
Вино з бурдюка мало в собi полинну гiркiсть степу й пронизливу
прозорiсть гiр, дзвенiння сонця озивалось в ньому й лилося просто в кров
чоловiковi, Сивоок потягнув ще доброго ковтка, обiперся плечем об Гюргiя,
мiцнiше утвердився на стiнi.
- Брате, - сказав до Гюргiя i повторив: - Брате! Той обiйняв Сивоока,
тернувся об його бороду сво╨ю iверiйською борiдкою.
- Дорогий, - промовив розчулено, - все ж таки життя - це найбiльша
розкiш! Пий!
Так, - думалося Сивооковi, - життя прекрасне. Треба це розумiти навiть
тодi, коли зда╨ться, що все втратив.
1966 РIК
ВАКАЦI╞. ЗАХIДНА НIМЕЧИНА
Вибрали ми свiдкiв i добре вибрали, до лиха!
П. Пiкассо
До Мадбурга вони не по©хали. Зате мали вiд Вассеркампфа ще одну
iсторiйку. Цього разу - про лебедiв. Дiялося те на одному з островiв
Пiвнiчного моря. Там, у прибережнiй смузi, безлiч островiв бiльших i
менших, в давнину населенi вони були фрiзами, людьми стихi©, суворими
рибалками й море-ходами, якi мали душi вразливi на красу природи i ©©
чуда. Тепер там поселя╨ться багато з тих, хто прагне душевного спокою, хто
волi╨ змiняти нiкчемну метушняву свiту на тихi роздуми, на самотню бесiду
з природою i вищими силами. Може, живе на тих островах особливий "дух
мiсця", полишений ще стародавнiми фрiзами, i той дух успадкову╨ться новими
мешканцями, i вони, як нiколи до того в сво╨му життi, притуляються серцем
до живого буття в його первiсних проявах. Такий вступ до цi╨© iсторi©.
- Ну, ось. На такому невеличкому острiвцевi, в ще меншому селищi
сховалося вiд тривог свiту подружжя лiтнiх людей. ©х можна б назвати
емеритами, тобто людьми на пенсi©, а можна й - егемiтами, тобто
ченцями-самiтниками. Гра слiв, а суть не змiню╨ться. Будемо вiдвертими:
чоловiк був ветеран вiйни. Втратив на фронтi руку. Не пiд Москвою й не пiд
Сталiнградом, хай вас це не бентежить, чоловiк взагалi на Схiдному фронтi
не був, бо його поранено ще в сороковому роцi пiд Дюнкерком. Уявiть собi:
там були пораненi також i серед нiмцiв, навiть убитi були також, але не
про це мова.
Отож заслужений ветеран, маючи невеличку пенсiю вiд федерального уряду
i вiдповiдно заощадивши, як це вмi╨ робити кожен порядний нiмець,
спромiгся купити собi на маленькому островi маленький домочок i замешкав
там з дружиною. Дво╨ лiтнiх людей, зв'язаних зi свiтом тiльки, так би
мовити, загальною екзистенцi╨ю та ще поштовим вiдомством, яке щомiсяця
надсилало ©м невеличку грошову суму.
Маючи безлiч вiльного часу, подружжя вирiшило вивчити острiв, для чого
ними розроблено було вiдповiднi маршрути для мандрiвок, i отак вони й
перемiрювали острiвець власними ногами. Коли ми кажемо "малий острiв", то
висловлю╨мося суто географiчно. Бо малий вiн вважався порiвняно до
материкiв, до островiв великих, до архiпелагiв, малим видавався для
швидкохiдних лайнерiв, якi пропливали повз нього на Берген, Лондон чи
Антверпен: зовсiм як макове зернятко був такий острiв для реактивних
лiтакiв, бо при надзвуковiй швидкостi такий клапоть землi просто не
попада╨ в поле зору, на нього вiдводиться навiть не секунда в часовому
обрахунку, а тiльки доля секунди, час занадто малий, щоб людське око
встигло вiднотувати все довкола з вичерпною повнотою. Але для двох лiтнiх
людей, якi живуть на такому окрайцевi землi, для людей, що не мають нi
автомобiля, нi мотоцикла, а велосипед мають лиш один на двох, отож коли
хочуть вирушити в майдри вдвох, то можуть це зробити лише пiшки,- для
таких Двох людей поняття "малий острiв" набува╨ значення трохи iнакшого,
анiж для тих, хто живе на материку серед неосяжних просторiв. Для цих двох
людей маленький острiв був по-сво╨му землею великою, майже неосяжною, вiн
приховував безлiч та╨мниць, на ньому знаходили вони новi й новi пота╨мнi
куточки: озерця, згiрки, бугри, дерева, квiтки, струмки, несподiванi злами
берега, об якi з особливим шумом розбиваються морськi хвилi. Якщо
подумати, то в найобмеженiшому просторi при вiдповiдному настро© й бажаннi
людина завжди може знайти безлiч несподiваних вiдкриттiв, завдяки чому той
простiр набуде для не© якостей безмежностi.
З-помiж вiдкриттiв, зроблених подружжям на острiвцi, було невеличке
озеро, неглибоке, тихе, i нiчого в тому озерi й не було б цiкавого; якби
не застали нашi мандрiвники одного разу там двох бiлих лебедiв. Була вже
осiнь - час, коли птахи з цих суворих пiвнiчних кра©в перелiтають на
пiвдень у пошуках тепла й харчу, давно вже мали б, зда╨ться, податися в
вирiй .i лебедi, але щось ©х затримало тут; може, вподобали вони той
острiв так само, як цi дво╨ осамотнених людей, може, й у лебединих душах
народився сентимент до забутого всiма шматка землi посеред сiрих холодних
хвиль Нiмецького моря, - хоч як там було, а мiж птахами й людьми щось
виникло спiльне, якась мовби iскра приязнi по╨днала ©х умить, жiнка
вiдразу вирiшила, що птахи голоднi, що ©х треба нагодувати, вона
розкришила сво© бутерброди, кинула крихти в воду, однак лебедi не хотiли
вiрити людям, вони вiдпливали подалi вiд берега, сторожко видовжували ши©,
готовi були щомитi розпростати крила й знятися в лiт. Так i пiшли того дня
люди додому, не досягнувши з лебедями порозумiння. Та коли з'явилися коло
озера на ранок, лебедi, виявилося, не полетiли, вони нiби ждали людей,
щоправда, трималися подалi вiд берега й цього разу, але вже не так
сторожко позирали на сво©х учорашнiх знайомих i навiть виявили намiр взяти
пропонований харч, щоправда, обмежилися тiльки намiром.
Найдивнiше, однак, було попереду! Лебедi лишалися на озерi й далi. Вони
не летiли на пiвдень, пропущено вже, зда╨ться, було всi строки, наставали
холоди, снувалися густi холоднi тумани над островом i морем, почалися
шторми, а лебедi плавали собi по озеру, трохи смiливiше пiдпливали до
людей, почали вже приймати вiд них ©жу, зароджувалася дружба мiж людьми й
птахами.
За зиму дружба стала справжньою, тепер життя для емери-тiв набуло
значимостi, воно виповнилося турботами, з материка виписано було всi
можливi книги про лебедiв, жiнка й чоловiк готували для птахiв харч так
само, як батьки готують ©жу для дiтей; лебедi належно цiнували людську
турботливiсть, вони стали майже ручними, за зиму вони погладшали, наросло
на них нове пiр'я, вони помiтно погарнiшали, стали такими прекрасно
величними, що навряд чи й могли б стати пiсля довгих перельотiв на пiвдень
та знов назад у кра© лiтнiх гнiздувань.
На лiто лебедi теж не покинули озерця, навпаки, вони принадили до себе
ще одну пару, а пiд осiнь на озерi вже зiбралося кiлька лебединих пар, i
для подружжя настала зима вже й геть клопiтлива. Харч лебедям довелося
возити велосипедом, чiпляючи до нього спецiального вiзка, кожному лебедю
давано кличку, чоловiк i жiнка розмовляли з птахами, i тi ©х слухали,
грацiозно вихиляючи ши©, на весну частина лебедiв подалася десь на iншi
острови й озера, однак восени ©х ще побiльшало на озерi, здавалося, що
лебедi з цiлого моря мають намiр поселитися на зиму тут, щоб не летiти
свiт за очi, ©м подобалося тут, було ситнiше й лiпше, анiж у далеких краях
вiковiчних мандрiв; чоловiк i жiнка тепер не мали нi спочинку, нi бодай
хвилинки вiльного часу, вдень i вночi вони працювали на сво©х лебедiв,
вони вiддавали птахам усе, що могли й що мали, але настав такий день, коли
люди раптом змушенi були визнати перед самими собою, що вже нiчого не
мають, що вiддали птахам усе, витратили всi заощадження, продали все, що
могли продати, взяли кредит наперед пiд свою пенсiю, але однаково не
вистачило й того кредиту, в майбутньому тепер людей не ждало нiчого, окрiм
голоду й безнадi©; але вони за себе не лякалися - ©м страшно було
подумати, що станеться з птахами, якi довiрилися людям, а тепер повиннi
будуть тяжко поплатитися за сво╨ довiр'я.
Тодi чоловiк згадав, що десь на материку в нього повинно бути кiлька
камрадiв з часiв вiйни, старих, добрих солдатiв з чутливими душами, вiн
написав ©м; не всi одержали тi листи, бо вже декого не було й на свiтi,
але хтось там переправив того листа до яко©сь газети, на острiв прискочив
репортер, газета миттю пiдняла кампанiю, за тиждень було створено
добровiльне товариство на захист пiвнiчноморських лебедiв, посипалися
пожертви на утримання птахiв, найбiднiшi посилали кiлька сво©х марок чи
пфенiгiв. Бо лебедi не повиннi втрачати вiру в людей, i то - добру вiру!
Ось така iсторiя.
- Ну, гаразд, - сказав Борис Отава, - але гер Вассеркампф, зда╨ться,
обiцяв нам, що ще сьогоднi ми по©демо до Марбурга?
- Ви нам обiцяли, - нагадав з свого боку й третiй секретар посольства.
- Панове, не хвилюйтеся, все буде, сподiваюся, гаразд, хоча, не стану
приховувати, виникають деякi комплiкацi©, але це вже стосу╨ться роботи
нашого управлiння, тому, гадаю, лiпше завчасу вас не турбувати - нетва?
- При╨мно довiдуватися про людей, що стають на захист птахiв,- Борис
щосили намагався погамувати iронiю,- але хотiлося б сподiватися, що з не
меншим спiвчуттям поставляться вашi спiввiтчизники до тих, хто ста╨ на
захист iсторi©? Тому наа трохи диву╨ ваша нерiшучiсть, гер Вассеркампф.
Адже все так просто. Дуже важливий стародавнiй документ, який належить
нашому народовi, пiд час вiйни злочинницьки був вивезений з Ки╨ва i зараз
перебува╨ в Марбурзi.
- Це ще не доведено,- швидко докинув Вассеркампф^
- У всякому випадку, в Марбурзi е чоловiк, який зна╨, де © в чи©х руках
'гой документ, чоловiк, який, очевидно, багато в чому завинив перед мо©м
народом, перед мо©м мiстом, перед... Я не буду продовжувати, бо ще не маю
доказiв щодо Оссендорфера i про старовинний пергамен з часiв Ки©всько©
Русi, змiст якого професоровi Оссендорферу вiдомий, вiдомо й вам про це,
ви ма╨те науковий журнал з публiкацi╨ю професора Оссендор-фера, ма╨те нашi
пiдтвердження про те, що пергамен до вiйни зберiгався в Ки©вському
iнститутi.
- До речi, майпе герен, в Марбурзi вчився свого часу ваш великий поет
Пастернак, - посмiхнувся Вассеркампф.
- А ще давнiше - Лютер, а також Ломоносов I брати Грiмм,- так само
значимо всмiхнувся й Борис,- а зараз там нас чека╨ та╨мниця ки©вського
пергамену, який протривав, по-при всi свiтовi подi©, дев'ятсот двадцять
дев'ять рокiв, а от тепер не може бути повернений до рук справжнiх
господарiв тiль' ки через...
- Перепрошую, - швидко мовив Вассеркампф, - але я нагадаю вам, майне
герен, що iснував пергамен ще давнiший, i там теж iшлося про Ки©вську
Русь, про самий Ки©в, про ваших князiв.
Вассеркампф вхопив з столу завчасно приготовану картку паперу, став
швидко читати, по спромозi намагаючись надати голосовi урочисто©
риторичностi: "Тим часом Ярослав зайняв силою один город, що належав його
братовi, й упровадив усiх мешканцiв. Зате надзвичайно могутн╨ мiсто Ки©в з
намови Болеслава стало жертвою впертих атак з боку печенiгiв i великi
понесло втрати внаслiдок великих пожеж, його мешканцi боронилися, однак
небавом вiдчинили брами перед нездоланними чужинцями. Покинутий сво©м
влад-цею, який утiк, Ки©в прийняв у день 14 серпня Болеслава, а також
вигнаного давно тому князя Святополка, який заволодiй усiм тим кра╨м,
використовуючи страх перед нашими. Коли вступали до мiста, тамтешнiй
архi╨пископ повiтав ©х урочисто релiквiями святих, а також iншими
рiзноманiтними коштовностями з храму свято© Софi©, який згорiв торiк
унаслiдок нещасного випадку. Були тут присутнi: мачуха згадуваного князя,
його жона, а також дев'ять його сестер, одну з яких, вiддавна вибрану для
себе, той старий розпусник Болеслав упровадип безсоромно, забуваючи про
свою шлюбну дружину. Водночас офiровано йому незлiченну кiлькiсть грошей,
з яких велику частину роздiлив помiж сво©х спiльникiв i улюбленцiв, певну
частину вiдiслав до вiтчизни. Помiж пiдкрiплень, якi були в згадуваного
князя, налiчувалося вiд нас триста, вiд венгрiв п'ятсот, вiд печенiгiв,
врештi, тисяча людей. Всiх тих людей одiслав тамтешнiй владця додому, коли
змiг ствердити з радiстю, як мешканцi краю горнуться до нього i свою
вiрнiсть йому виявляють. В тiм великiм мiстi, яке ╨ столицею то© держави,
налiчу╨ться понад чотириста церков i вiсiм ринкiв, кiлькiсть же мешканцiв
не нада╨ться до лiку.
Нехай бог всемогутнiй буде посередником у всiх справах i вкаже ласкаво,
що йому до вподоби, а нам користь принести може".
- Ви впiзна╨те, професоре, цей текст - нетва? Це картка Thietmari
Merseburgensis Episcop Chronicon - з хронiки Тiтмара Мерзебурзького,
нiмецького ╨пископа, який у тисяча вiсiмнадцятому роцi був у вашому Ки╨вi
разом з польським князем Болеславом - нетва? Ви не назвете його
завойовником - нетва?
-Нi, ми назива╨мо Тiтмара очевидцем, - сказав спокiйно Борис,- один з
найдавнiших очевидцiв, який лишив нам опис Ки╨ва без пiзнiших виправлень,
дописувань i вигадок, як то, на жаль, спостерiга╨ться в лiтописах i в
iсторичних творах.
- Прекрасно! - вигукнув, схоплюючись з стiльця Вассеркампф.- Ви не
заперечу╨те цiнностi й важливостi роботи Мерзебурзького ╨пископа Тiтмара©
Ця книга перетривала дев'ятсот тридцять сiм рокiв. Сто дев'яносто двi
картки благого пергамену. Не один аркушик, а сто дев'яносто два© Це була
власнiсть Саксонсько© бiблiотеки в Дрезденi, i цi сто дев'яносто два
аркушi пергамену, який перетривав дев'ятсот тридцять сiм рокiв, згорiли в
травнi сорок п'ятого року разом з Саксонською бiблiотекою, разом з
Дрезденом, внаслiдок, як сказав би сам Тiтмар, великого бомбардування
американсько© авiацi©. Нетва?
- Ви це повiдомля╨те нам таким тоном, - не стримався Борис, - як наче
хочете сказати, що ми повиннi дякувати за врятування нашого пергамену,
бодай того одного аркушика, який я оце розшукую.
- Можливо, навiть так, - знизав плечима Вассеркампф, - все можливо,
якщо подумати. Я вам уже казав про вашого художника. Уявiть собi: його
викотили з вагона, вiн замерз на грудку. Вийшло так, що цiлодобово мiсто
бомбили американцi, люди вимушенi були сидiти в сховищах, а на станцi© в
цей час стояв ешелон з полоненими. Був великий мороз, дехто з полонених,
маючи не досить теплий одяг, страждав од холоду, хоч i вiдомо, що руськi
досить звичнi до холоднечi, дехто ж i зовсiм замерз на смерть. Довелося
вивiльняти вiд них вагони, для цього мобiлiзовано було населення, тобто
старих i жiнок, жiнки викочували замерзлих з вагонiв, i ось у одного
замерзлого на грудку одна нiмецька жiнка цiлком випадково забачила рiжок
якогось паперу на грудях, вона розстебнула на мертвому одяг, дiстала той
папiр i вiдразу впiзнала в ньому диплом Флорентiйсько© академi© мистецтв,
бо такий самий диплом мав i ©© чоловiк, якого забрано на Схiдний фронт в
сапернi частини i де вiн загинув. Жiнка припала вухом до грудей руського i
почула, що в того ще б'╨ться серце. Воно билося ледь чутно, життя
трималося, як кажуть, на волосинцi в цьому тiлi, але жiнка вирiшила
втримати те життя! Вона вкрала, буквально вкрала замерзлого полоненого,
завезла до себе додому, повернула його до життя, та╨мно вiд сусiдiв
переховувала художника в себе в помешканнi до самого кiнця вiйни. Потiм
вiн повернувся до себе додому.
- Важче було б 'полiчити й розповiсти про тих, хто не повернувся й
нiколи не повернеться, - сказав Борис.
- Ми намага╨мося повернути все, - урочисто заявив Вассеркампф, - i
сподiваюся, що нiкому не да╨мо пiдстав сумнiватися в нiмецькiй чесностi.
Мiг би навести вам приклад, що стосу╨ться iсторичних документiв. Йдеться
про "Кодекс Супраслi╨нсiс", просто кажучи Супрасльський кодекс, який був
перед вiйною власнiстю Варшавсько© державно© бiблiотеки. Гер професор чув
про цей кодекс - нетва?
- Це моя спецiальнiсть, - потвердив Отава.
- I гер професор зна╨, яку цiннiсть ма╨ кодекс. Десяте, а може, й
дев'яте столiття. Писано кирилицею, може, десь у Пiдкарпаттi, тобто на
територi© сучасно© Укра©ни. Двадцять чотири менаеум, тобто житiй святих,
гомiлi©, приписуванi Iвановi Хрестителю, ╙пiфанiю Кiпрському i патрiарху
Фотiю. Рукопис той був врятований кимось з наших солдатiв пiд час пожежi
Варшави в сорок четвертому роцi, iнакше б його спiткала така сама доля, як
хронiку Тiтмара.
- I щоб врятувати той рукопис, довелося висадити в повiтря аж цiлу
Варшаву! - ядовито докинув Борис.
Вассеркампф удав, що не зауважив сарказму професорового, вiн цiлком був
захоплений сво╨ю оповiддю.
- Але американцi, займаючи нашi мiста, на жаль, не завжди були
перебiрливi в засобах, iнодi вдавалися й до найпри-мiтивнiшого грабунку,
так Супрасльський кодекс опинився аж США i нещодавно з'явився на одному з
аукцiонiв i був проданий за великi грошi. Добре, що знайшлися поряднi люди
з американсько© фiрми, яка iмпорту╨ з Польщi продовольчi товари. бони
викупили кодекс i подарували його польському народу. Це було благородно -
нетва?
- А все ж таки, гер Вассеркампф,- сказав до того мовчазний Валерiй,коли
ми по©демо до Марбурга? Питаю вас цiлком офiцiально.
- Завтра, - швидко вiдповiв Вассеркампф,сподiваюся, що завтра ми
зможемо по©хати, попри деякi комплiкацi©. Але ще йюгоднi я спробую все
влаштувати...
На завтра Вассеркампфа взагалi не виявилося в управлiннi. Вiн зник i
з'явився лиш через день, вiдразу ж зателефонував до посольства, запросив
до себе Валерiя з професором, зустрiв ©х так само радiсно, як перед тим,
був наче помолодiлий, пiднесений, нiби той чиновник, що одержав щойно
орден.
- Ви впiзна╨те мене, майне герен? - гукнув вiн назустрiч сво©м
вiдвiдувачам.- Ставлю п'ять марок, що ви мене не впiзна╨те - нетва? Я
витратив учора цiлий день, але то не був марно витрачений день. Ви можете
вгадати, де я був?
- У Марбурзi, - не роздумуючи, сказав Отава.
- Помиля╨тесь, гер професор, глибоко помиля╨тесь, - заляскав у долонi
радник, - не в Марбурзi й не деiнде, а тiльки в Кельнi, у славетному
салонi Гейнца Кретена. Ви не чули про нашого Кретена? Але ж як можна? Вiн
двiчi завойовував свiтову першiсть серед перукарiв: у Брайтон! й у Вiднi.
На всесвiтнiй виставцi в Брюсселi вiн здобув "Гран прi" для Федеративно©
республiки. Що стосу╨ться мене, то я був клi╨нтом Гейнца Кретена ще тодi,
як вiн працював помiчником перукаря в Клетенберзi. Ось уже впродовж
багатьох рокiв пунктуально через кожнi два тижнi я вiдвiдую Гейнцiв салон.
До нього тепер ©дуть чоловiки з цiло© ╙вропи. Лiтаками, по©здами,
машинами. З Iталi©, Грецi©, Францi©, Швейцарi©, Югославi©, Австрi©. Про
Нiмеччину вже й не кажу. Гейнц Кретен виробив спецiальну косметику для
чоловiкiв: пiдстригання волосся, масаж обличчя, манiкюр. Кожен повинен
показувати публiцi завжди те саме обличчя, кожен намага╨ться усталити свою
особистiсть, виробити якийсь еталон зовнiшнього вигляду для себе. Про мене
повиннi казати: "Ось державний радник Вассеркампф". Та сама зачiска, той
самий колiр обличчя, та сама форма нiгтiв. Для нас це ма╨ колосальну вагу.
Люди Сходу не надають цьому значення. Там величезнi простори. Нема
тiсняви, як на Заходi. Людина до людини не придивля╨ться так уважно, як у
нас. Бо, зрештою, нема нiчого гiршого, нiж людська бридота. Ми намага╨мося
замаскувати ©х. Моди, зачiски, парфуми... Хоч коли розiбратися, то чи
важать у iсторi© немитi ноги або неголена борода - нетва?
- В iсторi© найперше важить чисте сумлiння. Та й не тiльки в iсторi©, -
Борис насилу стримувався. Вiн нiколи не мав таланту до полемiки,
обмежувався в гострих розмовах ущипливими зауваженнями, та, на жаль, не
всi однаково до цього ставилися. На Вассеркампфа, скажiмо, жодна заувага
не дiяла. Вiн струшувався вiд них, мов гусак од води, й правив сво╨. Це
був докiнчений тип бюрократа новiтньо© формацi©, який найпростiшу справу
вмiв, видно, поховати пiд нагромадженням слiв. Сипав слова межи очi, мов
полову, жбурляв ©х на вас, горнув, витрушував.
- До речi, - гукнув Вассеркампф, не почувши слiв Отави, - в Кельнi ж
менi розповiли просто колосальну iсторiю! Про ластiвку. Ластiвка забула
полетiти в вкрiй. Осiнь, холоднеча, а ластiвка - ще в Кельнi, ©© ловило
все мiсто. Сам бургомiстр...
- Послухайте, гер Вассеркампф, - пiдвiвся Валерiй, який вирiшив, що вже
край усiм дипломатичним витримкам i очiкуванням, але Вассеркампф теж
схопився, пiдбiг до нього, лiз просто в обличчя.
- ╞© вiдвезли спецiальним лiтаком до Неаполя! Ластiвку - лiтаком.
- Я вже читав про це в газетах,- посмiхнувся Валерiй,- кiлька рокiв
тому. Зда╨ться, це сталося в Хельсiнкi...
- Повторилося! - вигукнув Вассеркампф. - Повторилося в нашому Кельнi!
- А як же все-таки Марбург? - не слухаючи його, поспитав Валерiй.
- Марбург буде, - пообiцяв миттю Вассеркампф.
- Ми чу╨мо це вже кiлька днiв, але...- Борис намагався подати знак
Валерi╨вi, щоб той штурмував до кiнця.
- Нам зда╨ться, що ви не досить активно сприя╨те в нашiй справi, гер
Вассеркампф, - сухо мовив секретар посольства, - i тому хоч менi цього й
не хотiлося, але я вимушений буду... Нам доведеться, мабуть, звернутися за
пiдтримкою до мiнiстерiаль-директора Хазе... Поки що до
мiнiстерiаль-директора, а там, може, й вище...
- Гер секретар жарту╨, - вдавано засмiявся Вассеркампф, - бо хто ж не
зна╨ афоризму про те, що чиновники як книжки на бiблiотечних полицях: чим
вище поставленi, тим рiдше до чогось надаються. Раз ви звернулися до
державного радника Вассеркампфа, то вже покладiться на нього до кiнця. Бо
якщо вам не поможе державний радник Вассеркампф, то вам не поможе нiхто.
Нетва? Як каже фрау Бурке, коли я раз на тиждень приходжу до не©
скуштувати якогось сиру: "Якщо ви не з'©сте справжнього сиру в фрау Бурке,
то ви не з'©сте його нiде!" П'ятнадцять сирiв на саму лиш закуску! I до
них вина: мiскаде, сансер або кенсi! У фрау Бурке ви завжди знайдете
справжнi французькi вина i справжнi французькi сири. Якщо любите вино
рожеве, то неодмiнно дiстанете до нього лукулл або осляче вухо, якщо вам
смаку╨ божоле чи iншi чорнi вина, то фрау Бурке запропону╨ вам сири мiцнi:
мiнстери, лiваролi, шатонеф дi пап. Або ж уявiть собi: суп з сиру,
бiфштекс з сиру, салат з сиру по рецепту з Берна, яйце в пармезанi...
- То як же з Марбургом? - перебив Валерiй.
- При цьому фрау Бурке не забуде попередити вас, щоб ви вдома в себе
нiколи не ставили сир у холодильник. Бо сир на льоду губить свiй нерв!
- Ми скориста╨мося з поради фрау Бурке, - вже не приховував
насмiшкуватостi в тонi Борис, - але нас передовсiм цiкавить Марбург. Вже
коли ви так щедро виповiда╨те нам рiзноманiтнi iсторi©, то я мiг би вам
навзамiн нагадати одну лiтературну iсторiйку. Зовсiм коротеньку. З Чехова.
В нього десь е Поденник наглядача звiринця. Сторож писав так: "Понедiлок.
Приходили офiцери. Дратували звiрiв. Вiвторок. Приходили студенти.
Дратували звiрiв. Середа. Приходили офiцери. Дратували звiрiв. Четвер.
Приходили студенти. Дратували звiрiв. П'ятниця. Приходили офiцери..."
- I знов дратували звiрiв - нетва? - Вассеркампф смiявся охоче й щиро.-
Прекрасна iсторiя, гер професор. Як часто не зна╨мо, що серед нас розумний
чоловiк, бо слуха╨мо дурнiв,- рйетва? Я, зда╨ться, вловив ваш натяк... -
Зрозумiйте, що я при©хав сюди не для натякiв i не для |iсторiй... В даному
випадку ми офiцiйнi особи, кожен з нас вiд-В^стоюе iнтереси сво╨© держави,
чому свiдченням - присутнiсть тут працiвника нашого посольства, та й ви,
гер Вассеркампф, прийма╨те нас не в себе вдома, а в державному
примiщеннi... Але ось тиждень ми повторю╨мо вам про Марбург, а ви... -
Майне герен, - додивляючись до годинника на руцi, перервав Бориса
Вассеркампф, - майне герен, я можу вам, нарештi, ^повiдомити цiлком
офiцiально i з усi╨ю вiдповiдальнiстю, що...- вiн пiдняв пальця, виждав
паузу, мовив далi майже урочисто,- потреба в по©здцi до Марбурга
вiдпада╨...
- Як то? - здивувався Валерiй. - Пояснiть, будь ласка.
- Ми не по©демо до Марбурга, бо...- Вассеркампф знов витримав паузу,
вiн грав, мов досвiдчений актор, свою роль до кiнця, - бо, майне герен,
якраз у цю хвилину приземлився лiтак з Вiдня, i цим лiтаком... цим лiтаком
прилетiв професор Оссендорфер...
- Ага, то ми побачимося з Оссендорфером тут? - спитав Борис.
Якби Вассеркампф просто вiдповiв на це запитання, то вiн би не був
Вассеркампфом. Втратити таку блискучу нагоду поговорити цього разу вже не
на теми стороннi, а по сутi справив Нiколи!
- Професор Оссендорфер не зупинився перед тим, щоб перервати сво©
вакацi©, якi вiн проводив на березi Адрiатики в Монтенегро, курорт Будва,
готель "Авала", люксусовий номер з лоджi╨ю в бiк моря.
- Коли ми з ним зустрiнемося? - знову спитав Борис.
- Але професор Оссендорфер розумiв, що без його присутностi неможливо
буде розв'язати цю справу, водночас вiн, попри всю його гуманнiсть, не мiг
також полишити цю справу з минулого божому суду, тобто забуттю, i прибув
сюди. Щоб скласти в державного прокурора Штуммеля оскарження проти
професора Отави...
- Який не дав професоровi Оссендорферу докупатися в Ад-рiатичному морi?
- в'©дливо докинув Борис.
- На жаль, майне герен, iдеться про важливiше. Професор Оссендорфер ма╨
намiр оскаржити вас, професоре Отава, в тому, що ви взимку сорок другого
року в Ки╨вi брали пряму участь в убивствi видатного нiмецького вченого
професора Адальберта Шнурре.
Вассеркампф схрестив на грудях руки, вiдiйшов за свiй столик, примружив
очi, задер трохи голову, втiшався ефектом од сво©х слiв.
- Що ж, - сказав Борис, - з свого боку дякую вам, пане державний
радник, за те, що ви помогли нам зiдентифiкувати особу Оссендорфера. Тепер
я твердо знаю, ще й не бачивши його, що професор Оссендорфер - це колишнiй
денщик штурм-банфюрера Шнурре, а також асистент професора Шнурре. I що це
саме вiн був в окупованому гiтлерiвськими вiйськами Ки╨вi. I що саме вiн
разом з штурмбанфюрером Шнурре i спецiальною командою грабував культурнi й
iсторичнi цiнностi Ки╨ва. I що саме вiн убив вiдомого радянського вченого
професора Гордiя Отаву.
- Ще сьогоднi проти вас, гер професор, буде складено оскарження, -
нагадав Вассеркампф.
- Цим оскарженням Оссендорфер виказав самого себе, i' з свого боку ми
ставитимемо питання про те, щоб його судили як вiйськового злочинця й
грабiжника, - сказав Борис. - Ваше ж управлiння по вiдшкодуваннях допоможе
нам повернути важливий iсторичний документ, який перехову╨ десь вiйськовий
злочинець Оссендорфер. Бажаю вам успiху, пане державний радник. - Отава
вклонився, пiшов до дверей.
Валерiй затримався тiльки на мить.
Наше посольство дiятиме через офiцiйнi канали,- сказав вiн трохи
розгубленому чиновнику, - даруйте за турботи, пане державний радник.
- Але ж, майне герен! - встигнув вигукнути навздогiн Вассеркампф. - Я
не все... - Автоматичнi дверi нечутно зачинилися за вiдвiдувачами.
РIК 1032
КИ╞В
Аще бо поищещги в книгах мудрости прилежно, то обрящещши велику ползу
души своей.
Лiтопис Нестора
Собор стояв посеред снiгiв у холоднiй бiлiй самотизнi. Возносився
рожево пiд саме небо, i низькi хмари черкали об найвищу баню,
заплутувалися безпорадно помiж бань нижчих, умить зупинялися у сво╨му
бiговi, i тодi видавалося, нiби почина╨ летiти понад землею самий собор, i
суцiльна його дивна рожевiсть заступалася жовтiстю вiд кованого золота,
яким покрито було, банi, й увесь собор зненацька засвiчувався, мов
щiльник, повний меду, i в найпохмурiших душах ставало яснiше вiд того
видовища. А будовано ж його в поспiху, так нiби споруджувався храм i для
упокорення й-ув'язнення духу людського. Вергали камiнь, тягли дерево,
везли плiнфу, все те пiдняти треба було вищей вище, зчепити в невидимi для
невта╨мниченого ока сув'язi, з нiчого вичарувати небачене, з сум'яття
народити гармонiйнiсть, i Камiнь i заправу носили на барках. Дерев'яних
риштовань не ставлено, бо тодi б не було пiдступу до стiн тим
незлiченнимтисячам люду, що прагнув пiдставити рамена сво© пiд тягарi.
Майстри каменю зависали в дерев'яних гнiздах довкола стiн, стояли густо на
самих навершях будови, ©м подавано все потрiбне журавлями, блоками,
крутилками, стосовано не тiльки ручнi, а й великi кола, порушуванi ногами.
Князь квапив сво©х будiвничих. Не працювали тiльки в день рiздва, в iншi ж
днi були в роботi при вогнi з вечора до друго© сторожi, а зрання,
починаючи з сторожi четверто©. Будiвничi вiдплачували князевi и за поквап
сво©м високим умiнням знущатися над князiвською казною, так що доводилося
Ярославовi вдаватися по запомогу до бояр, i купцiв, i навiть до простого
люду, з якогопередтим зiдрано все, що тiльки далося зiдрати силою. Просив
князь про пожертви, i тодi несли хто що мiг, а ще залежно вiд того, хто
який грiх чи яку провину хотiв спокутувати перед новим невiдомим, але
всемогутнiм, як мовлено повсюдно, богом: несли золото й срiбло, зброю,
прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток
явчок. Все приймалося, тут-таки коло будовано© церкви поставлено княжi
продавницi й вимiнницi, де можна було набути щось iз пожертв, даючи
навзамiн грошi чи коштовностi, решта пожертв iшла вiдразу в дiло: поросята
смажилися й з'©далися робiтниками, патралися кури, варилися кашi, пеклися
хлiби, i так виростала ця велика церква, i так ©© довершено й покрито
кованим золотом ще перед тим, як насипано на повну вишину новi вали
Ярославовi й назначено межi великого Ки╨ва. Коли побачив Ярослав готову
церкву свято© Софi© у всiй ©© великостi посеред муравлиська люду, який
клопотався новими валами, i уявив, що незабаром увесь той люд, а до нього
й ще стiльки,осяде по цей бiк валiв назавжди, тодi тiльки збагнув, що
народ, зiбраний у городi докупи, набагато страшнiший правителевi, анiж
розсiянi по всiй землi поодинокi рата©, пастухи, ловчi, бортники й просто
волоцюги та колотники. Та справи державнi, раз розпочатi, вже не даються
зупинити. Велика держава вимагала великого й города. А Русь була тепер
великою державою i мала бути ще бiльшою. Вiзантiя самим тiльки сво©м
iснуванням повинна була покликати до життя ще бодай одну так само велику й
могутню землю. В свiтi не може iснувати тiльки одна велика держава,
потрiбне суперництво, потрiбне вза╨мне побоювання, постiйна пересторога,
iнакше-бо - кiнець людству. Хiба ж iсторiя не да╨ свiдчень? В часи
Александра Македонського свiт перебував на гранi цiлковитого пiдкорення, а
отже, й знищення в рабствi, тiльки простори Iндi© поглинули й розпорошили
всемогутн╨ вiйсько Александрове, i так протривав свiт далi. Римськi
легiони, мабуть, змогли б понищити все суще, аби не розбилися врештi об
дикi орди германцiв, i вже Вiзантiя виникла на краю Римсько© iмперi©, мов
©© уламок, i водночас - суперниця похмурого Риму. Але як тiльки виникла,
так i породила собi на противагу новi держави: то агарян, то персiв, то
болгар, то германцiв, то, нарештi, державу Руську, яка виросла в суперника
найгрiзнiшого i, зда╨ться, нездоланного, бо iмператори вiзантiйськi й не
пробували посилати сво©х вiйськ у цю велику й загадкову кра©ну, боялися ©©
нескiнченностi, ©© холоднеч, ©© багатолюддя. Навiть Василiй Македонянин не
зважився виступити проти Русi, хоч, здавалося, мiг би скористатися з
послаблень, якi виникли в час суперництва Володимирових синiв.
Iмператор Константин був для Ярослава суперником незначним. Однак
дiяв-Ярослав обережно, пiшов навiть на те, щоб узалежнитися вiд
Константинополя ще бiльше, нiж його покiйний отець, бо Ки©вському князевi
треба було утвердитися, перш нiж вступати в справжн╨ суперництво з
ромеями. А ще вважав вiн: перед тим як виступати проти когось, слiд
перебрати вiд нього все, чим той трима╨ться, чим славен i великий,
простiше кажучи, вибити з рук супротивника його зброю, заволодiти нею
самому i вже тодi кинутися на ворога. Прийнявши в Ки╨вi митрополита
грецького i впустивши в руськi церкви поряд з вiдправами болгарськими, як
то велося вiд князя Володимира, також вiдправи на мовi грецькiй, Ярослав
тим самим вiдновив у народi стару ворожнечу проти грекiв. Гадали ромейськi
iмператори, що, нав'язавши руським свого бога, заволодiють вони не самими
душами цього великого народу, а й цiлою державою; насправдi ж вийшло так,
що князь Володимир, а за ним i Ярослав охоче прийняли цього бога не для
упокорення ромеям, а тiльки тому, що давав вiн силу i славу iншим племенам
i народам, вiдкрив навстiж дверi до цiлого свiту,отож сподiвалися й вони
заявити про себе свiтовi голосом цього бога, не шкодуючи сили для
спорудження храмiв на його честь, пiшли навiть на великi пожертви, а ще
бiльшi злочини супроти дiдизни. Iнодi страшно ставало Ярославовi, як думав
вiн про знищення й плюндрування душ свого народу. Минувшина ввижалася в
образi тих дiвчат, що прощаються з сво©м дiвуванням. Розплiтають мiсячно©
ночi десь над озером або рiчкою коси, ходять берегом, взявшись за руки, в
довгих бiлих сорочках, предивнi й пречудовi, мов з передвiку, сумно
спiвають:
Ой минуло,
Ой минулося
Красне лiтечко,
Не повернеться.
А йде осiнь
Жовтолистая,
Нема квiток -
Самi ягiдки,
Самi ягоди
Та все круглi©...
Може, в пiснях i вiруваннях давньо© Русi ховалася та чистота й мiць,
яка мала прийти на змiну тому свiтовi, що на його березi конала, мов
здихаюче чудо-юдо, Вiзантiя? I, може, помилився князь Володимир, а за ним
ще тяжче помилився вiн, Ярослав, переймаючи вiд Вiзантi© те, що,
видавалося, приносило ©й могуття, а насправдi ж обiцяло лиш загибель?
Нiколи-бо не запримiча╨ш небезпек прихованих. Так, морське чудище кит, що
плава╨ в морi-океанi, завжди вiдчува╨ небезпечнiсть високого крутого
берега i, щоб не розбитися об нього, вiдплива╨ на глибини, якщо ж берег
положистий, то не запримiча╨ його чудо-юдо i слiдом за припливною хвилею
слiпо пряму╨ туди, щоб застрянути на мiлинi й безпомiчно сконати в сво©й
дурнiй великостi.
Мов на пiдтвердження побоювань i острахiв Ярославових, Вiзантiя по
смертi iмператора Василiя розхитувалася бiльше й дужче. Iмператор
Константин царствував безславно й недовго. Був молодший за свого покiйного
брата на три роки, пережив його теж тiльки на три роки. Мовби вiдчувши
наближення смертi, затурбувався про спадко╨мця на тронi, бо Василiй, бувши
холостим, зовсiм не лишив по собi продовження роду, в Константина ж не
було сина, мав тiльки три доньки: ╙вдокiю, Зою i Федору. ╙вдокiя, неначе в
намаганнi спокутувати бодай частку грiхiв свого гулящого й розпутного
батька та жорстокого дядька, давно вже пiшла в монастир, Зоя й Федора жили
в iмператорському палацi при боцi в свого батька, старшiй, Зо©, було вже
п'ятдесят лiт, Федорi - сорок сiм. Зоя обличчям схожа була на дядька свого
Василiя: великi чорнi очi, густi брови, злегка орлиний нiс, дивно-ясне
волосся, бiлотiла й пещена, в п'ятдесят лiт не мала ще жодно© зморшки.
Норовом Зоя скидалася на Василiя в невситимiй жадобi влади й твердостi
характеру i водночас на Константина - в замилуваннi гультяйством,
розкiшшю, в рознiженостi й розманiженостi. Любила пахощi, парфуми, мазi,
якi привозили ©й з Ефiопi© й Iндi©, сама ©х змiшувала, чаклувала над ними,
©© палати завжди були повнi пахощiв, без кiнця мастилася то тим, то тим,
намагалася втримати молодiсть у тiлi, любила, щоб вихваляли ©© вроду й
свiжiсть, стояла лестощi, бо й хто ж ©х не любить! Зате ©© молодша ра
Федора вiд народження була ряба й негарна, це наклало цбиток на ©©
характер, не любила вона, зда╨ться, нiкого й того, не любила, мабуть, i
само© себе, жила в палацi тихо i вiдлюдькувато; iмператор Константин iнодi
забував про iснування дочки молодшо© так само, як давно вже викреслив з
жит-дочку-черницю ╙вдокiю, лишалася для нього тiльки Зоя; ож iмперiя мала
перейти до ©© рук, - але чи втримають таку лику державу жiночi руки,
привченi хiба що до змiшування ахощiв? Константин вирiшив видати Зою за
чоловiка, що став ^би згодом iмператором. Щоб не ходити далеко, вибрав для
цьо-|го ╨парха Константинополя Романа Аргiра, досвiдченого й
вiр-!&'Вого шiстдесятилiтнього iмператорського прислужника,
покли-|&сав його до себе i повiдомив про свою волю. Аргiр спробував
^∙послатися на те, що вiн давно вже одружений, що ма╨ дiтей, 'але для
iмператора не могло iснувати жодно© причини для вiдмови; Константин
запропонував ╨парховi на вибiр: негайне розлучення з його дружиною або
ослiплення й вигнання з Константинополя. Щоб Аргiровi лiпше думалося, його
закували в кайдани й кинули в одну з палацових в'язниць, може, навiть в
ту, що ©© споруджувано пiд безпосереднiм наглядом того самого Романа
Аргiра, коли вiн був ╨пархом столицi. До в'язня прийшла його жона, в
сльозах благала послухатися iмператора, сказала, що жертву╨ охоче собою i
йде в черницi. Роман одружився на Зо©. А через три днi Константин вмер, i
Роман Аргiр став iмператором роме©в. Цей чоловiк, що був колись патрiаршим
сакелларi╨м при храмi свято© Софi©, а потiм ╨пархом столицi, не вибiгав
сво╨ю уявою поза мури Константинополя, в душi вiн так i лишився ╨пархом
столицi, а що тiло його вже вимагало спочинку пiсля багатолiтньо©
клопiтливо© служби, то вiн потрактував iмператорський престол як
можливiсть провести кiнець життя в при╨мному неробствi, всi державнi
справи охоче вiддав дружинi й ╨внуховi Иоанну - паракимонену родом з
Пафлагонi©; хитрий пафлагонець мерщiй став стягувати до iмператорського
двору сво©х численних родичiв, серед яких особливо припав до смаку
старiючiй Зо© юний брат Iоаннiв - Миха©л; Миха©ла вподобав i добродушний
Роман, дiйшло до того, що iмператор, лежачи коло царицi, кликав Миха©ла,
щоб той почухав йому ноги, бо в Романа чомусь дуже свербiли п'яти i не
помагало нiщо, тiльки Миха©л мiг так почухати царствен! п'яти, що
iмператор усiх роме©в спокiйно засинав, а юний пафлагонець переморгувався
в той час з бiлотiлою iмператрицею.
Саме тодi викiнчено в каменi Софiю Ки©вську, i собор стояв рожевим
дивом посеред бiлих снiгiв, а невидимий християнський бог ждав, щоб його
намалювали на стiнах, упевнений у сво©й незамiнимостi. Митрополит
Феопемпт, посинiлий вiд морозу й вiд злостi на Сивоока, обходив з
Ярославом храм, боязко ступав по рипучому снiгу, нечутно ворушив тонкими
злими губами; сльозилися йому вiд морозу очi, бралися льодом засопливленi,
зжовклi вiд старощiв вуса. Ки©вськi лихi пси, не лякаючись блискучого
княжого й митрополитового почту, налiтали з бокiв, жохкали крайнiх служок,
норовили вхопити зубами за дорогу одiж; кияни тiльки лiнькувато поводили
плечем на собаче нахабство, а греки страхопудливо металися, хтось з них
пробував ухопити камiнь, щоб попудити в пса, але не мiг вiдiрвати
примерзлого каменя вiд землi, зрозпачено лаявся: "О клята земля! Тут
прив'язують каменi й одв'язують псiв!"
Митрополит випростував штивну руку з теплих хутр, хрестився часто й
уривчасто. Його лякала й гнiвила несхожiсть цього ки©вського храму на
церкви вiзантiйськi. Не було в ньому простоти й суворостi, заповiдано©
християнським богом, поганськi буйнощi криком кричали з отих покрiвель, з
рожевостi опоясанi й стiн, щось приховано-поганське, зневажливе до
ро-мейського бога було й у двох камiнних баштах, поставлених поперед
храмом, схожих на обрубанi стовбури старезних дубiв; цi башти, що мали
слугувати для входу в храм князя i князiвсько© родини, особливо дратували
митрополита, нiчого схожого нiколи не бачив вiн у себе в Вiзантi©, жоден
ромейський будiвничий не наважився б поставити коло церкви таке
неподобство; це сприймалося мов виклик храмовi, башти були нiби суперники
поряд з церквою, ©хня зневажлива незалежнiсть вiд святинi пiдкреслювалася
ще й тим, що переходи вiд них до опасанi зроблено було не з каменю, а з
дерева.
- Чому й навiщо? - гнiвно поспитав Феопемпт чи то будiвничих, чи то
навiть самого князя, хоч Ярослав теж, зда╨ться, не мiг збагнути
доцiльностi дерев'яних переходiв, бо ж чоловiк у його становищi мав завжди
прагнути до речей тривалих, всiляко уникаючи всього тимчасового.
- Поясни, - звелiв князь Сивооковi.
- Бо неоднаковiсть ваги, - сказав той. - Сам, князю, бачиш: церква
набагато важча за вежi.
- То й що? Сивоок посмiхнувся нетямковитостi княжiй.
- Ось тобi, для прикладу, княже. Постав на льоду двох чоловiкiв -
важкого, як твiй боярин Ситник, i легкого, як отрок Пантелiй, i з'╨днай ©х
мiцною дерев'яною колодкою. Важкий проломить лiд i стане тонути, а за
собою потягне й легкого, бо той скутий з ним колодкою. А замiни колодку
чимось гнучким, як ремiнь або вiрьовка, або ж постав помiж них щось
крихке, нетривке, щоб могло поламатися чи порватися. Тодi Ситник твiй
утоне, а Пантелiй стоятиме на льоду.
- Не чiпай боярина,- муркнув князь. - Мовлю для прикладу, сказав уже.
Так само й з будiвлями. Через свою неоднакову важкiсть по-рiзному
вдавлюються вони в землю. Тому не слiд по╨днувати намiцно будiвель легких
i важких, бо розруйнуються мiж ними покрепи, водночас пошкоджуючи й самi
будiвлi. Треба виждати довший час, поки ввiйдуть кожна по сво©й вазi в
землю, тодi можна й по╨днати ©х навiчно. Поки що ж обмежимося дерев'яними
сув'язями. Чи збагнув, княже?
- Митрополитовi поясни, - кивнув Ярослав у бiк Феопемп-та, але той так
закоцюб на морозi, що вже й перехреститися не мiг.
Але вiдтанув вiн у княжих палатах, коли мова зайшла про порядок i чин
внутрiшнього здоблення храму свято© Софi©.
Був у сво©й стихi©. Стояла за ним тисячолiтня церква з ©© догматами, з
пророками, патрiархами, апостолами, мучениками - i в цьому старечому,
знищеному тiлi породжувалися незборимi сили; митрополит нагадував тепер
сво╨ю скостенiлiстю всi отi зображення святих у вiзантiйських храмах, де
все вида╨ться закам'янiлим: i постатi, i одяг на них, i навiть небеснi
хмари над ними. Митрополит розумiв, що головну битву, заради яко© послано
його сюди з Константинополя, ним програно, необачно вiн пiшов тодi на
поступки, i ось сто©ть посеред Ки╨ва мало не поганський храм у сво©й
спiвучiй многоглавостi, але ще лишалося головне, була ще середина церкви,
житло боже, за яке Феопемпт готовий був хоч i кiстьми лягти, як робили те
впродовж вiкiв мученики. Бо що таке церква? Церква - це небо на землi,
мiсце, де отець небесний обита╨ й руха╨ться. Передречена пророками,
заснована патрiархами, прикрашена апостолами, змiцнена мучениками, - бог
серед не©, вона не похитнеться.
Вiд тепла в княжiй горницi синi щоки митрополитовi побуз-ковiли, чорно
зблискували очi посеред зжовклого заросту, зло-вiсно шурхотiла парча
фелонi© вiд щонайменшого поруху Феопемптового, хоч митрополит i намагався
зберiгати закам'янiлу непорушнiсть, щоб пiдкреслити свою непоступливiсть
душевну. Сидiв навпроти князя, мов воскреслий мрець, i Ярослав думав
дратiвливо: "Чого йому треба?"
Хiба мiг цей старий, далекий вiд життя чоловiк, глухий до мови великого
народу, мiж який його вкинуто волею константинопольського патрiарха, а чи
й самого iмператора, - хiба мiг вiн збагнути звивистiсть шляхiв державно©
мудростi? Коли йдеться про храм Софi©, митрополит зна╨ тiльки канонiчний
гiмн, який добре вiдомий i князевi: "Вона ╨ дихання i чисте узливання
слави вседержителя. Вона вiдблиск вiчного свiтла. Вона прекраснiша за
сонце i вища сонму зiрок, в порiвняннi зi свiтлом вона яснiша, бо свiтло
змiню╨ться, а премудростi не перевищу╨ злоба. Бог нiкого не любить, окрiм
того, хто живе з мудрiстю".
А чи зна╨ митрополит, що' таке мудрiсть? I хто зна╨? Ось, щоб
утвердитися на столi ки©вськiм, довелося йому, Ярославу, пiти на поступки
ромеям, прийняти не тiльки митрополита в Ки╨вi, не тiльки його священикiв,
а й пустити ©х у церкви, ввести вiдправи на грецькiй мовi, яко© нiхто з
простих людей не розумiв, i вийшло так, що в Ки╨вi лунала в церквах мова
грецька, в землях подальших - руська. Ромеям гадалося, що князь Ярослав
назавжди пристав до думки, що всi богослужебнi книги писано спервовiку
тiльки грецькою мовою i що так воно ма╨ бути повсюди й вiчно, а князь тим
часом гаразд вiдав, що нiчия мова не може привласнювати собi нiяких iстин,
бо ж i священнi книги - хiба не були писанi мовою гебрайською, а потiм за
часiв Константина Великого перекладенi на латину, по-грецьки ж у Вiзантi©
зазвучали тiльки пiсля Iраклiя, а в Болгарi© при царi Симеонi заговорив
християнський бог i по-болгарськи, сам Симеон i його екзарх Iоанн
перекладали священнi книги на рiдну мову, таку близьку до мови русько©;
вiдав вельми добре Ярослав i те, що пресвiтер Ларивон у Берестах вже давно
почав збирати людей тямущих, щоб переписати на руський грецькi священнi
книги, не чинив йому опору в тому, мав намiр згодом взяти ту справу пiд
сво╨ покровительство, але то згодом.
Поки що мав щосили вдавати дружбу й поступливiсть перед ромеями.
Передчував наближення змiн i послаблень у Вiзантi©, але ще не мiг вiдверто
виступити проти найгрiзнiшого ворога. Той, хто зробив один крок, повинен
зробити й другий. Хай митрополиту вида╨ться, нiби все йде як слiд, нiби
ромеський дух щодалi бiльше запанову╨ на Русi; вiн, Ярослав, зна╨ сво╨,
вiн iде до свого повiльно, обережно, але вперто й упевнено. Певнiсть сил
умiють зберегти люди, що досконало зрослися зi сво©м питомим середовищем,
глибоко переконанi в його високих вартостях. Вони не потребують грати
будь-чи╨© ролi, жоден зовнiшнiй примус не штовха╨ ©х до того. Вони
лишаються собою навiть у поступливостi. I якщо Ярослав допустив на якийсь
час роме©в до Ки╨ва, то всiляко противився вiн розповсюдженню ©хнього
впливу на iншi городи, якщо слiдом за сво©м отцем часом жорстоко боровся з
богами старими заради бога нового, то водночас пам'ятав i про необхiднiсть
збереження давнiх звича©в, бо жоден мудрий владця не повинен прагнути до
викорiнення всiх мiсцевих звича©в, вiдзнак i схильностей: адже вони
панують над людьми дужче, анiж наймогутнiша влада.
Мабуть, нiхто не розумiв князя. Дивувалися, що пустив вiн роме©в до
Ки╨ва, нiкого, зда╨ться, не захоплював намiр Ярославiв перетворити Ки©в на
Костантинополь новий. Чужий бог, чужi слова посеред безмежного моря
спiвучо© рiдно© мови - навiщо воно?
Навiть на печатях Ярославових, де стояли колись, ще з Новгорода, слова
руськi, тепер писано по-грецьки: "Господи, поможи рабу тво╨му
Георгiю-архонту". Вже й не князь - архонтi Чом-бо так?
Потягли вiд грекiв на Русь безглузду одiж: хламиди, лори, гранаци.
Везли паволоки, влаттi©, фофудi©, за шматок тканини гинуло iнодi десятки
людей, поки довозили ©© до Ки╨ва. А нащо? Вся та одiж виникла в теплих
краях, не годилася для морозiв i холоднечi русько©, але вподобали князi
чомусь ©© - може, любо було ©хньому серцю все те, що йшло вiд могуття
ромейських iмператорiв? Може, сподiвалися з уборами перейняти й велич? А
може, вичитав про все те князь Ярослав у книгах? Бо страшне су╨слiв'я,
завжди знайдуться велеречивi вмiльцi переконати i найгордiшу вию непомiтно
змусять зiгнутися в поклонi перед чужим.
Так, певно, думали про Ярослава, та не так вiн думав сам про себе.
Знав, що. нiхто не поможе, не вiрив нiкому, замкнувся в сво©й упертостi
навiть перед найближчими, бо життя навчило його, що всi люди зрештою -
вороги помiж собою. Нiколи не забував першо© сво╨© ночi з княгинею Iриною,
пам'яталася йому i Шуйця, мiг би перелiчити отак сотнi, здавалося б, людей
найближчих, але була завжди межа, за яку ступити не вдавалося,
розокремленостi людсько© несила було подолати навiть у вза╨минах чоловiка
з жiнкою, вiн змирився з цим i тепер дiяв, тiльки покладаючись на власнi
сили i на власний розсуд. Нiхто нiколи не повинен знати, що скаже князь
завтра, яке слово буде мовлене ним пiсля вже сказаного.
Ярослав дивився на митрополита, тiшила його осляча впертiсть
Феопемптова, смiявся в душi над тим, як обдурив ромея при закладаннi
церкви, пообiцявши йому не втручатися в здоблення внутрiшнi, розкошував у
передчуттi ново© поразки цього старого, чужого, власне геть непотрiбного в
цiй землi чоловiка.
Покликано було всiх майстрiв i художникiв, принесли вони грецькi книги
й звойцi, на яких показано було, як здоблено ту та iншу церкву в Вiзантi©,
всi стояли попiд стiнами, сидiли тiльки князь та митрополит, говорити
вiльно було теж лиш князевi та митрополитовi, так нiби подальша доля
собору залежала не вiд умiння й рук отих мовчазних людей, що пiдпирали
плечима стiни, а вiд мовлених наставлень i вирiшень двох чоловiкiв у
дорогому одяговi.
Митрополит наставляв на князя свiй вузький, мов риб'яча кiстка, нiс,
говорив швидко, давився словами, захлипувався, йому залежало передовсiм на
тому, щоб вибалакатися; з тупою впертiстю фанатика, якого довгi роки
вiдучувано думати, бурмотiв Феопемпт знов про патрiарха Фотiя, про його
настановлення й велiння, в набридливому посиланнi на церковнi авторитети
вiдчувалася не так упертiсть митрополитова, як розгубленiсть; вiн не знав,
як заповнити величезний внутрiшнiй простiр собору, його лякала незвичнiсть
i багатоманiтнiсть церкви зсередини так само, як i зокола, зготовлений до
розписування звичайного храму, де все скупчу╨ться в серединнiй навi,
вiзантi╨ць погано уявляв тепер, як достосувати канонiчнi картини з iсторi©
Христа до отих численних притворiв, до переходiв, до неприродно©, майже
мiстично© рухомостi внутрiшнього простору споруджено© несамовитими
будiвничими ки©всько© церкви; водночас вiн не хотiв поступатися бодай
клаптем вiльного мiсця, лякаючись, що непокiрливий Сивоок вiдразу
скориста╨ться з того, щоб вималювати там щось поганське.
- Церквi потрiбнi покiрливi,- бурмотiв митрополит, - покiрливi,
покiрливi...
- А державi ще й даровитi, - докинув Ярослав, тiшачись з розгубленостi
Феопемптово©.
- В церквi свято© Софi© в Константинополi ╨ напис, який чита╨ться
однаково i звичайно i ззаду наперед: "Нiфон аномимата ми монан офiн". -
"Омийте не тiльки тiло ваше, але омийтесь також вiд ваших грiхiв". Така
кругойдучiсть потрiбна й у розписах на священнi теми.
- "Ясарак iсон в╨ам ясак", - раптом просунувся з-поза художникiв
блазень Бурмака, з нахабним реготом перебиваючи митрополита.- Звучить
мовби по-ромейськи, а навпаки читати; "Кася ма╨ в носi карася". Го-го!
Князь махнув рукою, наказуючи блазневi щезнути, але урочистiсть хвил"i
вже була зiпсована, митрополит застиг з роззявленим ротом, очi йому
засльозилися, тепер вiн особливо був схожий на конаючого. "Три чисницi
довiку, а за сво╨ трима╨ться мiцно", - подумав Ярослав.
Нарештi Феопемпт скинув з себе зацiпенiння, заговорив далi. В храмах
вiзантiйських багатство мусiй зiставля╨ться гармонiйно з блиском мармурiв
карiйських, родоських, iталiйських, без мармурiв не обiйтися й тут.
- Забарно, - сказав князь, - в таку далеч возити камiнь - забарно й
невигiдно.
- Маю вiсть, що вже везуть для храму двi мармуровi колони. - Митрополит
засовався на лавцi задоволене. - Бiлi й високi колони везуть грецькi купцi
для твого храму, а ще - корсту марморяну з вiзерунками македонськими.
- Рано запрагли класти мене в корсту, - гмикнув Ярослав, - ще не
збираюся переселитися до отця небесного, повинен пожити для його слави й
мiцi. А щоб не пропали колони тво©х купцiв ромейських, то поставимо ©х
коло храму - так воно й буде. Всерединi ж обiйдемося нашим каменем та
розписом.
- Не стачить мусi© на весь храм - займемо лиш середину, а в боках
полишимо так,- митрополит перебирав тонкими губами, - будуть голi стiни.
- Не звичен наш народ до голих стiн, - заперечив Ярослав, - саме ж
мiсце не повинне одлякувати. Святиня - це те, що людей об'╨дну╨, збира╨
докупи. Як же зберемо голими стiнами?
Князь звертався вже не до митрополита - слова його спрямованi були,
зда╨ться, до Сивоока, мовчазного й похмурого, ще й досi вбитого невтiшним
горем по загибелi Iсси. Феопемпт i розгнiвався, i злякався княжо© неуваги,
мерщiй перебрав до себе нитку розмови, пiдкликав Мiщила й двох антропосiв,
тi розгорнули звойцi на пiдлозi мiж князем i митрополитом. Було на
пергаменах здоблення константинопольсько© придвiрно© церкви Феотокос
Фарос, то© само©, що освячена була патрiархом Фотi-╨м i правила за взiрець
кiльком поколiнням художникiв, якi мали возвеличувати сво╨ю працею бога.
В найвищiй вишинi пiдбання у великому колi виблискувало барвною мусi╨ю
зображення Христа-Вседержителя, або Пантократора по-грецьки. Правою рукою
Пантократор благословля╨ зiбраний унизу люд, а в лiвiй трима╨ закриту
книгу Нового завiту, яку вiдкри╨ в день страшного суду. "Небом
послуговуюсь як троном, i земля - пiднiжжя для нiг мо©х".
Пантократора пiдпира╨ небесна сторожа з чотирьох архангелiв - Гаври©ла,
Миха©ла, Рафа©ла й Урiеля. Архангели одягненi в далматики, поверх них
мають золотi лори. В руках у них - сфери й лабари. На лабарах тричi
виписано слово "агiос", тобто - святий.
На величезнiй увiгнутiй поверхнi конхи головно© абсиди - зображення
Марi©, що молиться за рiд людський. Всеславна, скора на помiч усiм
християнам. Вона превише небес. В нiй i мудрiсть, i захист, вона мовби
небесний град, з якого вийшов Христос на борiння й смерть за рiд людський,
вона - й церква земна, вона - все. А над нею - в трьох медальйонах Деiсус:
Марiя й Iван Предтеча звертаються до Христа з молитвою за всiх сущих.
Далi йде церква земна. В простiнках мiж вiкнами барабана - апостоли, в
парусах - сидячi ╨вангелiсти. Пiд Орантою - ╨вхаристiя. Шiсть апостолiв з
одного боку i шiсть з другого простують до престолу до двiчi
представленого Христа за причастям, Христовi з обох бокiв престолу
слугують два ангели з рiпiдами в руках. Христос один раз преподав хлiб
("се тiло мо╨"), другий - чашу з вином ("се кров моя").
Iоанн Дамаскiн стверджував, що вся церква сто©ть на кровi мученикiв.
Тому на пiдпружних арках розташовувалося сорок медальйонiв з зображеннями
сорока севастiйських мученикiв, якi загинули в Севастi при iмператорi
Лiцинi©. В Цезаре© було споруджено згодом церкву на ©х честь, iмператор
Феодосiй частину мощей великомученикiв перенiс до Константинополя, а
Василiй Перший збудував для збереження мощей храм. Вже самий лиш перелiк
iмен мученикiв досить обтяжливий: Ангiй, Акакiй, Александр, Аетiй,
Валерiй, Вiвiан, Га©й, Горгонiй, Саномiй, ╙кдикiй, Iоанн, Iраклiй, Кандид,
Ксандрiй, Лiсимах, Леонтiй, Мелiтон, Приск, Сакердон, Северiан, Сiсиннiй,
Смарагд, Фе-Одул, Флавiй, Худiон - i так аж до сорока! А треба ж було для
кожного дiбрати барву тунiки й хламиди, по змозi подбати, щоб вусатий
сердитий Аетiй не був схожий на здивованого юного ╙кдикiя, а сивоголового
Ангiя щоб не сплутати з'досить-таки Дурнуватим Северiаном, добродушний же
старенький Iоанн, маючи так само загострену бороду, як i Худiон, не
повинен був повторювати виразом свого обличчя Худiонову шорсткiсть i
зневажливiсть.
Нижнiй пояс абсиди вiдводився пiд святительський чин: отцi церкви
Григорiй Богослов, Iоанн Златоуст, Григорiй Нiсський, Григорiй
Чудотворець, великомученики архiдиякони Стефан i Лаврентiй, святий
╙пiфанiй i папа Климент, як перший християнський покровитель Ки╨ва, мощi
якого привiз сюди з Корсуня ще князь Володимир.
I, врештi, остання велика моза©ка - благовiщення на стовпах
трiумфально© арки, що веде до вiвтаря. Постатi архангела Гаври©ла в бiлому
одiяннi й Марi©-Богородицi. Гаври©л прибува╨ до Марi© з благою вiстю про
грядуще народження Христа. В руках у нього - червоний жезл, символ
путника. Ввiйшовши до Марi©, Гаври©л промовив: "Радуйся, благодатная,
господь iз тобою!" Марiя в час приходу архангела з вiстю сукала пурпурову
пряжу, символ нескiнченностi життя, вона вiдповiда╨ Гаври©лу: "Се рабиня
господня, нехай станеться менi по слову тво╨му".
Добре було вималювано на пергаменних звойцях увесь чин здоблення й
розпису мусiйного, не шкодовано дорогого пергамену, не шкодовано й золотих
та iнших барв, для кожного чину митрополит по пам'ятi прочитував належнi
мiсця з Святого письма й з книг отцiв церкви, так що книги, принесенi
Феопемптовим почтом i розгортанi щоразу, були, власне, зайвими, зате не
зайвими були грецькi надписи, що ©х теж завбачливо заготовили служебки
митрополичi й розгортали перед князем по мiрi того, як розкручувалися по
пiдлозi новi та новi звойцi з малюваннями.
I чи то бурмотiння митрополитове, чи то грецькi написи, якими щось аж
надто ряснiли всi зображення, чи то просто денна втома спонукала Ярослава
до того, що вiн, ще й не додивившись, власне, до кiнця, несподiвано
пiдвiвся з свого стiльця i заявив, що слiд перенести подальший розгляд на
завтра, i робити це не тут, у княжих палатах, а в самiй церквi, щоб на
мiсцi стало виднiше й виразнiше для всiх. Митрополит зiщулився, згадавши
про сиву холоднечу в нетопленому й невисхлому ще храмi, не хотiлося йому й
вiдкладань, але змовчав про свою нехiть i про свою незгоду, теж пiдвiвся,
поблагословив князя i поважно пошелестiв до дверей, тягнучи за собою
довжезний хвiст клiру.
- Не поспiшай, князю, - перш нiж iти, сказав неголосно вiд дверей
Сивоок, - церква ма╨ добре висохнути.
- Чи вже надумали, чим замiняти ромейськi мармури? - спитав князь.
- Казав колись тобi, князю: розпишемо весь собор зсереди' ни й зокола
фресками. Дивно буде.
- Митрополитовi б зумiв розказати.
- В нашiм дiлi показувати лiпше, а не розповiдати. Слово не все
обiйма╨. Для слова зостаються книги.
- Ну, гаразд,- посмiхнувся князь, - в церквi дiйдемо згоди.
Не втома спонукала Ярослава перервати домовляння з митрополитом: хто
править державою, повинен забувати про втому. Чекало на нього ще безлiч
справ значних i невеликих, почесних i клопiтливих, мав ще того дня
прийняти сво©х во╨вод i бояр, мав також вислухати людей, якi прийшли з
захiдних царств i принесли вiстi про те, що дi╨ться в ╙вропi, мав також
бесiду з вивiдниками-купцями, що прибули з Вiзантi©, де всi прикмети
свiдчили на користь князя Ки©вського; iмперiя, позбавлена твердо© руки,
щодень втрачала на силi й значеннi, хоч легковажити, ясна рiч, ромеями ще
нiхто не мiг, треба було вичiкувати вiдповiдно© хвилi; може, добре було б
наготувати, скажiмо, достатньо людей, приберiгши ©х десь у верхiв'ях
Днiпра, пота╨мно вiд усiх вiзантiйських доносителiв, серед яких найпершим
Ярослав уважав митрополита Феопемпта, та при нагодi пустити добре вiйсько
по морю просто на Константинополь? Та то були задуми на подальше, мав
подбати про лад i тишу в землi власнiй, мав бути обережним з братом
Мстиславом, який сидiв у Чернiговi поки що тихо й мирно, вдовольняючись
гульнею i ловами. Була в Ярослава перед очима цiла ╙вропа. Не було
сталостi нi в кордонах помiж окремими державами, нi в стосунках, ще менше
було порядку й спокою всерединi поодиноких держав. Король французький
Роберт, знетерпеливлений сваволею i розбишацтвом сво©х феодалiв, попросив
╨пископа з Боне, щоб той виробив присягу для великих васалiв i списано
було таке: "Не вкраду анi вола, анi корови, анi жодно© животини; не
хапатиму анi хлопа, анi хлопки, анi слуги, анi купця; не вiдбиратиму в них
грошей i не змушуватиму ©х до викупу; не шмагатиму ©х батожжям, щоб
вiдiбрати ©хн╨ добро; вiд половини березня до середини листопада не
крастиму з королiвських пасовиськ нi коней, нi лошат, нi кобил; не
палитиму й не нищитиму осель; не плюндруватиму й не нищитиму
виноградникiв".
Новий iмператор германський Конрад, щоб запобiгти спалахам ворожнечi
помiж сво©ми маркграфами й ╨пископами, спробував упроваджувати початки
божого миру в сво©х землях. Iмператорське повелiння було таке, щоб з
заходу сонця в середу до ранку наступного понедiлка нiхто не смiв
оголювати меч i розводити чвари. Ясна рiч, не могло це стосуватися земель
сусiднiх, на якi можна було нападати упродовж цiлого тижня, особливо ж на
Польщу, ненависть до яко© Конрад успадкував од свого попередника Генрiха
Калiки. Не могли германськi iмператори змиритися з тим, що Болеслав
Польський, а за ним i його син Мiшко вступили в суперництво з
iмператорами, надягнувши на себе королiвську корону. Придворний хронiкер
Конрадiв з неприхованою зневагою писав: "Отрута пихи залила |душу
Болеслава до того, що по смертi iмператора Генрiха навакився вiн
перехопити королiвську корону для зганьблення iмператора Конрада. Скора
смерть покарала те зухвальство. Син його Мiшко такий самий бунтiвник, як i
батько". З Болеславом сво© обрахунки мав i Ярослав, перенiсши ©х Цзепер на
Мiшка. Взагалi Польща вимушена була спокутувати нерозумнiсть дiй сво©х
перших владцiв, якi чомусь вирiшили ухилитися в сво©х забаганках до
заходу, забувши про те, що мовою й звича╨м народ ©хнiй належить до
слов'янського сходу. Захiд же, давши ©м вiру, пославши папських мiсiонерiв
i апостолiв, водночас завжди твердо пам'ятав про споконвiчну належнiсть
полякiв до сходу - i от звiдси й iшли всi лиха й складнощi для iснування
польсько© держави. Палсько-iмператорський захiд хотiв поглинути
надвiслянських полян без решти, розчинити ©х у сво©й стихi©, не лишивши
нiчого питомого, а схiд, у свою чергу, не хотiв вiддавати рiдного, вважав
те за сво╨, теж рвався - до польських земель, прагнучи ©х визволити. Для
сходу Польща була завжди висунута занадто далеко на захiд, захiд вважав, :
що вона занадто далеко вiдсунута на схiд. А тут ще сталося так, що на чолi
польсько© держави опинилися останнiм часом люди мужнi й дужi, вмiли вони
розставити лiктi, пробували розiпхнути сво©ми лiктями ворогiв захiдних, а
заодно вiдтурили сво©х родичiв схiдних, перетворюючи на ворогiв також i
©х. Вiддавав колись Болеслав свою доньку за Святополка, ходив на Ки©в i
брав його, але досяг тiльки того, що тепер Ярослав ненавидiв i Болеслава,
i його спадко╨мця Мiшка.
Мудростi, мудростi не стачало владцям поблизьким i вiддаленим; Ярослав
пильно стежив за всiма, брав до уваги похибки, вiднаходив у книгах взiрцi
для наслiдування в керуваннi державою. Лар iз книгами, переплетеними
сап'яном рiзнобарвним, сукном червоним i синiм, прикрашеними самоцвiтами,
перлами, срiблом i золотом, стояв у княжiй горницi, замикав його сам
Ярослав, нiкому не довiряв ключа.
Ще лунало в церквах ки©вських слово грецьке поряд з словом руським, а
князевi вже мрiялося про часи, коли чутиметься повсюди лиш сво╨, рiдне,
неповторне: i вдома, i на забавi, й на торгу, i в церквi, i на битвi. I
мудрiсть книжна щоб була своя. Звелiв Ларивону вчити потай од митрополита
не тiльки таких, що могли б списувати книги грецькi, а щоб умiли й
перекладати на свою мову. Був для нього далеким взiрцем Клемент
Охридський, який ще сто лiт тому, не лякаючись могуття Вiзантi©, зiбрав у.
Охридi учнiв до трьох тисяч, i вся наука там була болгарська, всупереч
грецькiй.
Ще задумав Ярослав посадовити коло себе вмiлих писцiв якi б
простежували кожен день його князювання i позоставляли для науки нащадкам
спис його дiянь. Вибрав для цього отрока Пантелiя, що виявив значну
тямущiсть у письмi, дав йому доступ до всiх важливих справ, кликав часто
для бесiдувань, завчаючи, як треба вести записи. Сьогоднi, вiдпустивши
всiх служилих людей, теж покликав Пантелiя, посадовив його на Лавку так,
щоб свiтло падало отроку на обличчя, бо любив спостерiгати по очах, як
доходять його слова до чоловiка.
Пантелiй, хоч скiльки привчав його пресвiтер Ларивон до послуху й
поштивостi, совався перед князем, нудився, не любив Повчань, кортiло йому
щоразу спитати князя, коли ж той випустить на волю з печери святого
чоловiка, який гни╨ десь у землi, але не наважувався на таке зухвальство,
тiльки совався й совався на твердiй лавцi, позираючи на Ярослава чи то
насмiшкувато трохи, чи то навiть зневажливо. Але князь витлумачував те як
цiкавiсть, бо не мiг допустити iнших почуттiв у душi слухняного отрока,
вiн вiв бесiди з Пантелi╨м, мовби з рiдним сином, бо власнi сини ще були
замалi для серйозних повчань, - найстарший Володимир бiльше брався до
збро©, анiж до науки, Iзяслав, Святослав i Всеволод бавилися iграшками
бiльше, нiж грамотою.
Пантелiй уже прочитав кiлька великих книг, серед них твiр Iоанна
Малали, антiохiйця, що написав докладну хронiку вiд Адама.
Окрiм Малали, Пантелiй, по наущенню Ларивона, читав ще також хронiку
Георгiя Амартола, тобто грiшника, вiзантiйського ченця, який, подiбно до
Малали, теж давав виклад iсторi© людства, починаючи вiд Адама, однак з
особливим смаком зосереджувався на розповiдях про великих людей
поганського свiту, що вельми смакувало Пантелiю.
Значна частина хронiки Амартола сповнена була розповiдей про страшнi
явища природи, про землетруси, знамення небеснi, вихори й бурi, якi
насилаються на землю за грiхи людськi. Чуда бували незбагненнi й
страхiтливi. При iмператорi Маврикi© народилася людина з риб'ячим хвостом,
а то був чоловiк, який умiв передвiщати подi©, не мовлячи голосом сво©м,
не ворушачи губами, а випускаючи з черева чи©сь голоси чужi. А то з землi
вийшло потворне чудище, назване меском, i людським голосом передрiкло
нашестя на Палестину аравiтян. А то народився шестиногий пес. А то з
явилася на небi зоря в видi списа.
Та й хiба тiльки це знав Пантелiй? Читав ще вiн старовиннi книги, де
пояснювалося, скажiмо, що стихiями керують i повелiвають особливi духи: е
духи хмар, iмли, осенi, весни, лiта, ночi, свiтла, дня. Походження дощу
пояснювалося тим, що ангели збирають морську воду завдяки трубам, якi
сховано в хмарах, а вже з тих труб вода вилива╨ться на землю. Вiд шуму ж,
який походить при накачуваннi води, бува╨ грiм. Так само пояснювався рух
сонця по небi: його качали триста приставлених на те ангелiв.
Знав також Пантелiй про небеснi сфери i про те, що сонце увосьмеро
менше за землю, завдяки чому й вмiщаються всi його Променi на земнiй
поверхнi; i про те, що iсну╨ десь за великим океаном ще одна земля
необiтована, але океану того перепливти живим людям несила, переплив його
колись тiльки Ной на сво╨му ковчегу, тепер туди лиш по смертi можуть
добратися праведнi душi, бо там розташовано на схiднiй сторонi рай, з
якого виливаються чотири рiки, що проходять попiд землею i .течуть уже тут
у виглядi Гангу, Нiлу, Тигру i ╙вфрату.
Пантелiй набирався знань так, як учив Василь Великий:
"Присвятивши себе вивченню письмен зовнiшнiх, згодом уже почина╨мо
слухати священнi й та╨мнi уроки i, мовби звикнувши бачити сонце на водi,
звернемо, нарештi, погляди на саме свiтло. Якщо мiж ученням ╨ якась
вза╨мна спорiдненiсть, то пiзнання ©х буде для нас доречним. Якщо ж нема╨
се© спорiдненостi, то слiд вивчати рiзнiсть учень, зiставляючи ©х мiж
собою, що допоможе ствердженню вчення лiпшого... Запозичимо в них тi
мiсця, де вони вихваляли доброчннство й засуджували порок. Бо як для
декого насолода квiтами обмежу╨ться пахощами й строкатiстю барв, а бджоли
збирають з них ще й мед, так i тут: хто ганя╨ться не за самою солодкiстю й
при╨мнiстю творiв, той може з них запастися в душi деякою користю".
Ярослав дивився на Пантелiя завжди з при╨мнiстю i радощами. Отрок був
для князя мовби рiч, зроблена власними руками. Ось сидить перед ним юнак,
якого вiн одiрвав од старого поганського свiту, розокремив його з могутнiм
представником свiту минулого, прихилив до себе, збагатив його душу. Якби
навiть цей Пантелiй був один на цiлу Руську землю, то й то неабияка
гордiсть для володаря, коли подумати, що десь королi дбають лиш за те, щоб
пiдвладнi не крали в них на пасовиськах коней, або ж волiють замiнювати
пишними шатами мудрiсть власну, а вже про мудрiсть пiдданих, то й у гадцi
не мають.
Але твердо впевнений був князь також у тому, що сова╨ться неспокiйно
перед ним отрок Пантелiй не через холодний зимовий вiтер з Днiпра, що
пробився крiзь благi стiни i крiзь вiконечка (княгиня Ольга полюбляла
поглядати на узвози, щоб бачити, хто й з чим ©де до Ки╨ва, тому в палацi
було безлiч вiконечок, повернених у бiк Днiпра; палац не подобався
Ярославовi через свою незатишнiсть, князь уже вирiшив ставити собi новий
палац, як тiльки все буде завершено на спорудженнi Софi©), - душевне
сум'яття вiд надмiру знань порушувало Пан-телi╨ве тiло перед князем, зверх
то© мудростi, яку юнак всотав у себе з книг, потрiбна була ще мудрiсть
iнша - нею ж мiг володiти лиш вiн, Ярослав. То була мудрiсть повчань,
настанов i велiнь. Роби ось так, а не так, думай про це так, а не iнак.
- День минув.- Ярослав глянув у тьмяне вiконечко, побачив за ним нiч,
вiдчув з того боку холоднi удари днiпровського вiтру. Не повертаючись до
Пантелiя, звелiв: - Прочитай-но про день учорашнiй.
Пантелiй дiстав з-помiж двох дерев'яних дощок цупкий лист пергамену,
скоромовкою прочитав: "Нехай нiкому не вида╨ться дивним, якщо напишемо
щось пам'ятi гiдне про суд Ярославiв. Князь же судить щотижня вранцi на
торгу, визнача╨ кари, уроки вiрникам i поплати осьменникам при мощеннi
мостiв у Ки╨вi.
За щонайменшi переступи князь Ярослав уводить новi та новi вiри, щоб
збiльшити лад у державi, а княжiй казнi додати прибутку. В народi ж про це
мовиться: "Рука руку чуха, а обидвi сверблять".
Помина╨мо багато речей, про якi у властивому мiсцi можна буде згадати,
i опишемо скромними словами церкву свято© Софi©, поставлену Сивооком i
Гюргi╨м iверiйцем, бо церква вже сто©ть i жде украсу серединного. Як то
сказано: "Лоб свербить, та кланятися нiкому". Вельми диву╨ться весь люд
церквi небаченiй, але допоки князь не побув коло Софi© з митрополитом
Феопемптом, боярами, во╨водами, священиками i челяддю, поки не мовив: "Так
тому бути", то нiхто нiби й не помiчав церкви велико© посеред Ки╨ва, так
наче зродилася вона лиш пiсля князевих слiв. О свiте тривожний i лихий!
Чом-то так дi╨ться повсюди й завжди? Чоловiка простого нiхто не слуха╨,
хоч би вiн вiщав iстини великi, навiть дiла його щонайбiльше
змаловажу-ють, коли ж людина посiда╨ високе становище, то навiть мовленi
нею глупства стають iсторичними".
- Що понаписував? - невдоволено буркнув князь. - Навiщо то все?
- Все - правда. - Пантелiй говорив тихо, не знати, чи зля" кався, чи
хотiв приховати глумлiння в голосi.
- Потрiбна не правда, а вiра. - Ярослав, покульгуючи важко, пройшов од
вiкна, сiв на лавку навпроти Пантелiя, так що тепер i його обличчя попало
в смугу хисткого свiтла. - Вiра ж не потребу╨ докладностей, обмежу╨ться
суттю. Не пиши слiв усiх - i так зрозумiють. При писаннi дорожи часом,
надто ж - пергаменом, бо купований аж у Константинополi.
- Хоч пергамен купований, зате письмо домашн╨, - не стерпiв отрок, i
тепер уже зрозумiлим стало, що не до кiнця вдалося князевi вiдiрвати
хлопця вiд того зарослого бородою деревлян-ського мудреця, встиг той
передати отроку сво╨© впертостi. Але Ярослав теж належав до терплячих i
впертих: раз почавши якесь дiло, вже не вiдступався.
- Писати треба, - мовби нiчого й не помiтивши, казав князь
приязно,тiльки про велике, опускаючи другорядне. Прагнути треба до
ретельностi в викладi подiй, як то роблено колись у каролiнгських
пергаменах, яких ти не читав через свою темнiсть, але якi дам тобi хоч
поглянути. Ромейськi хронiсти з сухим перелiком рокiв i дiл неважних для
тебе не взiрець. Були в них i житт╨писнi, яких пробу╨ш наслiдувати, але
вiдзначалися вони тiльки пишним багатослiв'ям i не мали сили в мислях. Не
впадай у спокусу наголошувати на неладах i похибках. Недолiки великого
чоловiка так само повчальнi можуть бути, як i досягнення" але важать
тiльки останнi, первi ж слiд пускати. В непам'ять, щоб не стали вони
колись виправданням для правителiв ледачих i нездарних. Не уподiбнюйся
вiзантiйському iсторику Прокопiю, який удень писав про високi дi© свого
хлiбодавця iмператора Юстiнiана, а вночi, замкнувшись у келi©, тихцем
списував до пота╨мних зшиткiв плiтки й паскудства про придворних i саму
iмператорську родину.
Пантелiй мовчав. Совався на лавцi, хитрощами деревлян-ськими
зблискували його свiтлi очi, ось так часто важко бував зазирнути людинi в
прита╨нiсть лiсових гущавин, зелених шумiв, широколистих папоротей.
А другого дня вже в новiй церквi, стоячи поперед великого почту поряд
iз митрополитом, знов пригадав Ярослав собi Пантелiя, бо, кидаючи погляд
через лiве плече, бачив важку Сиво-окову постать, вiдчував, що той жде
вирiшення справедливого й мудрого так само, як отрок уночi ждав, коли
перестане князь повчати його i вiдпустить, щоб списав вiн подi© нового
дня, вставляючи помiж них сво© впертi розумування. Впертi, впертi довкола!
Можiг, так i треба? Може, й князевi слiд запозичувати в них упертостi?
Може, князь так само повинен бути схожий на новою землю, як цей великий
умiлець Сивоок: погляд з-пiд брiв, бчi мов iз туманiв сивих, у незвiданiй
та╨мничостi глибин.
Щоб задобрити князя, а може, щоб швидше покiнчити з перемовами на
морозi, в цiй невисхлiй, непривiтнiй i страшнiй у сво©й голостi церквi
митрополит передовсiм повiв мову про зображення в храмi його ктитора,
тобто засновника. На захiднiй стiнi мав бути сам Ярослав, який у супроводi
Богородицi подав будований храм Христосовi, а на бокових стiнах -
зображення всi╨© родини княжо©: з одного боку сини, з другого - дочки з
княгинею Iриною на чолi.
Мiсця було для того задосить, мовби будiвничi заздалегiдь дбали саме за
прославлення ктитора-князя: пiд хорами над захiдною потрiйною аркою якраз
навпроти вiвтаря.
- Хто ж то зробить? - поцiкавився князь, озираючись на Сивоока, бо
сподiвався, що саме вiн мав би взятися за таке почесне дiло.
Однак Сивоок мовчки вiдступився трохи назад i випустив з-за себе
Мiщила. Мiщило розгорнув перед Ярославом довгий зво╨ць пергамену,
шанобливо схилився перед князем, став щось довго й нудно пояснювати,
власне, й не пояснював, а велемовно виповiдав хвалу князевi, не забуваючи
й про себе, показував, як I де кластиме яку моза©ку, звертав увагу на
важливiсть умiти добрати властивих барв для княжого одягу, для
щонайдрiбнiших речей. Ярослав мимоволi подумав, що чим менше ма╨ людина
таланту, тим поважнiше ставиться вона до самого явища Iворення, до сво╨©
працi, хоч там iнодi мистецтва може й не бути. Йому кортiло поспитати,
чому ж усе-таки не Сивоок береться зображувати княжу родину i його самого,
але стримувався, 3 художниками нiколи не зна╨ш, як лiпше повестися.
Вони завжди лишаються загадковими для володаря. Стають помiж владою i
народом мовби самочинно,- а чи визначенi до того вищою силою? Власне, й
народ для князя - що таке? Князь завжди зна╨ не весь народ, а лиш ту
частину, до яко© належить сам. Решта - або ж вороги, або просто темна
юрба, не варта уваги. Навiть усi ситники, якi висовуються з-над юрби в
прислужники, зрештою не що iнше, як примiтивнi попихачi, яких можна
цiнувати за вiрнiсть, але трактувати слiд просто як звичайних слухняних
псiв. Однак жоден художник, навiть нездарний, не потерпить такого
поводження.
- Гаразд, робiть як зна╨те, втручатися не буду, - вiдмахнувся князь од
Мiщила, готовий пристати на всi домагання митрополита, аби лиш не мати
справи з усiма митцями отут, на велелюддi, серед нездобленого храму, який
важко було собi! уявити в прийшлiй красi, в розблиску, схожому на сяяння
прикрас i коштовностей на шатах у митрополита, ╨пископiв, бояр, наповнений
тисячами молiльникiв, у кадильному диму, тихому палахкотiннi свiчок, в
багатоголоссi спiву й молитов.
Митрополит, ледь ворушачи зсинiлими вiд холоду губами, майже вмираючий,
шамкотiв щось коло Ярослава. Нагадував про лiтургiйний календар, про
праведникiв, на яких трима╨ться церква, про вимогу узгодити розписи стiн
церкви з богослужiнням, для чого з ╨вангельських подiй слiд вибрати лиш
тi, що вiдбитi в найбiльших церковних святах Вiзантi©, свят же таких
дванадцять: благовiщення, рiздво, сретення, хрещення, Преображення,
воскресiння Лазаря, вхiд в ╙русалим, розп'яття, сошестя в пекло,
вознесiння, сошестя святого духа, успения.
Князь поглянув тепер уже через праве плече, де сподiвався нагледiти
пресвiтера Ларивона. Той височiв над священиками так само, як Сивоок - над
митцями, одягнений був у довге темне хутро, на головi теж мав просту
хутряну шапку, знов про його священицький сан нагадувала лиш коштовна
панагiя, кинута поверх корзна; Ларивон ухопив князiв погляд, покрутив
заперечливо головою - мовляв, не погоджуйся з роме╨м.
- Щось ма╨ нам сказати пресвiтер Ларивон, - князь намагався виказати
належну поштивiсть до митрополита, ждав, поки той замовк, лиш тодi нагадав
про Ларивона, та й то не наполягав, а мовби питав Феопемпта, чи той згоден
вислухати пресвiтера, коли ж не захоче, то хай воно так i буде. Митрополит
кивнув на знак згоди. Закоцюбло слухав грiмкий бас Ларивонiв, тiльки око
йому сiпалося, мабуть, вiд того, як немилосердно калiчив пресвiтер грецькi
слова. Але оте сiпання ока було передвiсником вибуху. Так поблиму╨ ледь
помiтний вогник пiд купою сухого хмизу перед тим, як зненацька спалахне
високим полум'ям i вмить пойме весь хмиз. Здавалося б, пресвiтер говорив
цiлком доречно. Про те, що ки©вський люд ще не призвича©вся до нових свят,
ще не обiйняв ©х усiх нi розумом, нi серцем в усiй належнiй складностi й
сутi, тож не слiд переобтяжувати розписи головно© церкви багатоманiтнiстю,
лiпше буде спростити ©х, скажiмо, до трьох основних, взявши тему
голгофськоi жертви, ╨вхаристi© й воскресiння для головно© нави, а всi
боковi придiли надати окремим святим, для прикладу, апостолам Петру i
Павлу, як проповiдникам християнського вчення, святому Георгiю, що його
iм'я прибрав собi князь Ярослав, рiдним Богородицi Iоакиму й Аннi, бо все,
що пов'язано з родиною, для руських людей близьке й доступне. Якщо
присвятити один при-дiл Георгiю - покровителю ратного люду, - то iнший
слiд тодi вiддати архангелу Миха©лу, що, взятий ще князем Володимиром на
сво╨ знамено, сприйма╨ться русичами як захисник у боротьбi з силами
супротивними. Та й по духовi сво╨му цей князь ангелiв близький сво©м
благородством серцевi руському, бо це ж архангел Миха©л боровся з дияволом
ради тiла Мойсеевого, iзполчився на персидського царя, захищаючи волю
людську, виявив покровительство ╨врейському народу, вiдвернув осла
Ва-лаамового вiд погибельно© путi, оголив меч перед Iсусом Навi-ном,
повелiваючи йому цим прикладом помогти проти ворогiв, знищив у одну нiч
сто вiсiмдесят тисяч ассiрiйських во©нiв, перенiс понад землею пророка
Аввакума, щоб той годував пророка Дани©ла, який обрiтався в ровi
лев'ячiм...
I ось тут митрополит не витримав. I невiдомо, чим споводо-вана була
його лють: адже Ларивон називав тiльки вiзантiйських святих, опрiч того,
хотiв, щоб церкву розписано не в самiй тiльки головнiй навi, а й у рештi
придiлiв, бо й що б то за святиня з голими стiнами! Ще не було мови про
намiр Сивоокiв, на вiдмiну вiд усiх вiзантiйських храмiв, розписати Софiю
ще й зокола всю фресками, але чи то Феопемпт уже знав про це, чи
здогадувався, чи вкралася в його старечу голову пiдозра, що недарма
пресвiтер так ретельно хоче заповнити весь серединний простiр храму
малюваннями, щоб зрештою вихлюпнулися вони й назовнi й перетворили чисту й
строгу християнську церкву на розцяцьковане варварське капище, доповнюючи
ще й барвами поганськi буйнощi незлiченних бань пiд золотими покрiвлями.
- Не буде того! - вигукнув зненацька митрополит i спробував тупнути
ногою, але тупання в нього не вийшло, закоцюблi члени погано пiдкорялися;
нога митрополитовi лиш сiпнулася ледь-ледь, заколихавши на ньому негнучкi
лискучi шати. - Не допущу поганства в християнський храм! Негоже чиниш,
князю, розводячи поганство! Вiдомо нам, звiдки все йде. Году╨ш у печерi
вiдступника. Нечистi намiри. Прокляне господь, князю!
Не звертався до пресвiтера, мовби того й не було поруч, говорив тiльки
до князя, вiдразу кинувся звинувачувати, виявляв свою обiзнанiсть,
стверджував припущення, що поставлений тут ромеями для вивiдництва.
Ярослава обiймав шал. Щосили стримувався, щоб не виказати перед присутнiми
сво╨© погорди до митрополита, сказав тихо й смиренно:
- Святий отче, не вимагай аж надто вiд мого народу. Народ i так пiшов
на великi пожертви. Забрали в нього вiру батькiвську й дiдiвську, оголили
душу. Нового бога вiн прийма╨ добровiльно чи з примусу, свят ваших
ромейських ще не збагнув, може, й не вподоба╨ ©х нiколи так само, як ти
нiколи не звикнеш до наших снiгiв i морозiв. Пресвiтер Ларивон, зда╨ться
менi, мовить до дiла.
- Не вiддам господа нашого в руки поганинам! - уперто пробурмотiв
митрополит.
- Знай, святий отче, також i те, - пiдiйшов упритул до нього Ярослав,
щоб нiхто бiльше не чув його слiв, - що коли вже народ наш i змушений до
пожертв та поступок, то князь на поступки не пiде! А тепер прошу ласкаво
до саней, звелю тебе вiдвезти до тво©х палат, бо замерзнеш вiд нашого
холоду, а я не хочу брати грiха собi на душу!
Це сказавши, князь пiшов з собору. Не дбав за те, чи йде за ним
митрополит, чи нi. Заведено ж було так i в Константинополi, що владика
земний виходив з собору поперед сановника церковного, навiть до вiвтаря
iмператора вводив патрiарх, тримаючись позаду.
Феопемпт, бгаючи посинiлi губи, пошелестiв безсило за князем.
Того дня Ярослав не приймав нiкого. Бачився з дiтьми, обiдав з усi╨ю
родиною, не допустивши на трапезу нiкого стороннього, потiм перейшов на
половину до княгинi, вдаючи зацiкавленiсть, розглядав ©© новi заморськi
вбрання, привезенi з Вiзантi©, з Германi©, вiд франкiв i вiд варягiв.
З'явилося вiдчуття, що старi╨, лякався, що не забачить довершено© церкви
свято© Софi© - головно© справи свого життя, а чим зарадити - не вiдав,
Простiше було в битвi з ворогом, порядкувати в державi, попри всi труднощi
й складнiсть, теж знав, як, вивчаючи з книг досвiд багатьох сво©х
попередникiв великих i незначних i набираючись досвiду в життi, умiв
приборкати дикого звiра i придушити повстання щонайбуйнiших забiяк, вiдав
безлiч способiв, щоб подати простакам понятливiсть, а ось тепер
розгубився, неспроможний обiйняти умови всього огрому прийдешнього
творення в соборi. Та й хто б не розгубився? Хiба ж тi самi роме©, хоч
держава ©хня налiчу╨ вже кiлькасот лiт i зароджувалася пiд знаменням бога,
позиченого ними в палестинських пастухiв-голодранцiв, - хiба вони
сприйняли вiдразу все i все збагнули? Скiльки жили - стiльки й гризлися
помiж собою то за те, то за iнше. Дiйшли й до того, що нищили всi
зображення Христа, Марi©, ангелiв, апостолiв, патрiархiв, iмператорiв.
Навiть у iмператорському палацi, будованому при Константин! й Юстiнiанi,
виколупувано всi моза©ки. Може, й трима╨ться тепер митрополит Феопемпт за
ту будовану й освячену патрiархом Фотi╨м церкву Феотокос Фарос через те,
що була вона першою значною церквою, спорудженою пiсля каламутних часiв
iконоборства?
От чому ма╨мо спокутувати чи©сь сум'яття й дурощi, повторю-iи зроблене
вже давно i не на покрепу душ народу нашого, а для змiцнення розхитано©
вiри самих роме©в? Уночi покликав Ситника. Той теж постарiв помiтно за цi
фоки, ще потовстiшав, пiтнiв так само рясно й невтримно, але вже збагнув
нарештi, що не личить на його становищi зайва метушливiсть, тому пошив
собi за ромейським взiрцем охабень довгими, до само© землi, рукавами, якi
перекидав через плечi й засував за пояс, а руки простромлював у прорiзи
пiд рукава, мов городн╨ опудало; незграбний, нездарний, хто не знав, то
взяв би його за першого неробу в державi, глянувши на отi заткнутi за пояс
довжелезнi рукави, але Ярослав i далi вiрив у Ситника, не обманув той
князя ще жодного разу-, виконував усi велiння швидко, точно, головне ж -
без зайвого розголосу, I.-що в державних справах iнодi ма╨ вагу
першорядну.
- Що, той святий у печерцi живий? - спитав князь свого нiчного боярина.
Ситник не збагнув сенсу княжого запитання, мерщiй вiдмовив:
- Живий, князю! За велiнням тво©м...
- Стривай, - махнув Ярослав рукою, - не просив тебе нагадувати мо©
велiння. Питаю тебе: чом досi живий?
- Чом живий? - Ситник вмить розгубився, стало йому жарко, вже вчував
княжий гнiв, тiльки нiяк не мiг вгадати, звiдки вiн нахлине.- Ну...
живучий дiдок. Такий жвавий, як рак на греблi.
Боярин хрипко засмiявся, щоб приховати бодай смiхом свою розгубленiсть,
але Ярослав не схильний був сьогоднi до веселощiв.
- Раз питаю, - сказав суворо, - то не треба менi пояснень.
- Але ж, князю...
- Кажу, чом живий? - вперто повторив Ярослав. - Не подоба╨ться твоя
нетямущiсть, Ситнику. Якби вмер чоловiк, а я питав, чому вiн умер, тодi б
менi й пояснював, хто винен. А раз питаю, чом живий, то знайди, хто винен
у цьому.
- Ага, так, - слухняно мовив Ситник, гамуючи дурне бажання гукнути: "Та
ти ж, князю, винен, що вiн живий! Ти ж велiв носити йому дичину з княжого
столу, й напо© в срiбних пугарах, i хутра для теплоти..."
- Ав печерцi хай пресвiтер Ларивон молиться,- мовби про справу вже
давно вирiшену, казав далi Ярослав,- передай йому вiд мене...
Все-таки Ситник, видно, старiшав швидше за князя: став думати тугiше.
Ще тiльки розмiрковував, як прибрати старого з печерки, а князь, бач, уже
й забув про того, вже вiн для нього й не iсну╨, вже дба╨ володар чомусь за
печерку, прагне як-швидше задомовити ©© кимось.
- В Ларивона вже своя печерка ╨,- несмiливо сказав Ситник.
- Печерка? - Ярослав пройшовся по горницi, спинився перед поставцем з
товстою пергаменною книгою, поторкав пальцем лист.- Яка печерка? Що вiн
там у нiй робить?
- Молиться з Лукою Жидятою. Лука там i зберiга╨ться, а пресвiтер ходить
до нього, i в два голоси виспiвують молитви.
- Що ж спiвають?
- Господи милосердний, прийми з землi цi╨© молитву на мовi землi
нашо©... Отаке щось виспiвують... А в обох - баси вельми знакомитi...
- Не питаю про баси. Лука той - що за один?
- Жидятою прозваний, бо малим ще його хозари забрали в полон, i там
протримали кiльканадцять лiт, i схиляли до вiри жидiвсько© сво╨©, i на
свою мову перевертали. Скуштував вiн чужини, i як прибiг до сво©х, то
тепер нi про вiщо чуже чути не може. I християнську вiру визна╨ тiльки
мовою нашою, а не грецькою. Ларивон його хова╨ вiд митрополита i вiд
роме©в. У печерцi.
- Чому не сказав менi?
- Не питав, князю.
- Зна╨ш добре, що й про непитане ма╨ш казати.
- Знаю, але пресвiтера обминав ти у сво©х пiдозрах.
- Обминаю й нинi. Передай, хай привезе до мене того Луку завтра вночi
пота╨мно. А печерку одну хай засипле. Досить йому для молитви й одно©.
- Ага, так.
Було ╨дине сховище для Луки Жидяти в Ки╨вi, де б про нього не змiг
довiдатися митрополит: княжий палац. Ярослав уже вiддав одну кiмнатку для
Пантелiя й ще для двох писцiв; жили при палацi священики, ченцi,
свiчкогаси, кантори, якi ублажали слух князя й княгинi солодким церковним
спiвом, повно було придворних, ключникiв, замочникiв, стольникiв,
чашникiв, опальникiв, мешкав Бурмака, ставав затiсний уже Великий палац,
будований ще при княгинi Ользi, однак наступно© ночi привезено було туди
ще одного мешканця, увiйшов вiн, закутаний у стареньке, подерте хутро, до
сiней разом з пресвiтером Ларивоном, разом пiднялися вони в сiни верхнi,
пройшли в супроводi Ситника до горницi князя Ярослава; довго, зачинившись
там, про щось бесiдували, а вдосвiта князь разом iз пресвiтером спустився
до церкви на молитву, а Лука Жидята, яснобородий, окоренкуватий чоловiк з
мiцними руками i якоюсь особливою чiпкiстю в поглядi, опинився в кiмнатцi
отрока Пантелiя, шукав у того iконки або хрестика, щоб помолитися
по-сво╨му, але в Пантелiя такого майна не водилося; хлопець, лукаво
позираючи на свого нового спiвмешканця, сказав, що вiн приставлений до
князя не для молитов, а для житт╨писання; Жидята обiзвав отрока дурнем i
варваром, хотiв зопалу побити його, але пожалiв, пообiцяв навернути його
поганську душу до християнсько© С вiри, на що Пантелiй почмихав собi пiд
нiс тихенько, щоб не ; дратувати мiцнорукого дядька, i розповiв Луцi про
святого | чоловiка, який зiбрав у собi всю мудрiсть Деревлянсько© землi.
- Вбито твого навчителя, - жорстоко сказав Лука, який Пiсля багатьох
рокiв, проведених у степовикiв-хозарiв, не вмiв -Вриховувати вiд людини
вiстей нi гарних, нi лихих. Пантелiй не повiрив.
- Брешеш! - гукнув Жидятi. - Сам князь ходив до нього на бесiди.
Посилав йому в срiбному посудi харч i питво! Берiг його! Князь наш мудрий
- не самi книги любить, а й людей, що дорожчi за сотнi книг!
- Князь його годував, то князь i вбив, - спокiйно мовив Лука.
- За вiщо ж?
- Чи не однаково? Так треба.
- Не може того бути, - прошепотiв Пантелiй, - не вiрю я тобi! Сам
збiгаю на Берести!
А через день вернувся до Ки╨ва, сiв за виданий йому Ситником лист
пергамену, заливаючись слiзьми, написав чорним атраментом, настояним на
дубовiй корi, жолудях i чорному залiзi: "Князь-бо Ярослав муж
богобоязливий i до книжно© премудростi вельми охоч. Велика-бо бува╨
користь вiд учення книжного; книгами значимо й осяга╨мо путi до покаяння,
обрiта╨мо мудрiсть i воздержания вiд словес пустих; це рiки, що напувають
всесвiт, це витоки мудростi; книгам не знайти глибини, ними втiша╨мося в
печалях, вони ж i вiд грiхiв та переступiв нас стримують". Збоку, навкiс,
дрiбними буковицями вивiв: "Ох, сльози мо©, сльози гiркi©!"
Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав:
- Вiддай телятину!
Пантелiй подавав йому списаний пергамен, при цьому належно виказати
боярину потрiбну поштивiсть, але деревлянський отрок не здатен був до
цього: замiсть уклякнути перед всемогутнiм боярином, якось мовби совався
всiма членами врiзнобiч, хитрий посмiх метався йому по устах, вигулькуючи
то в одному кутику губ, то в iншому, розбiганi очi ховали в собi
лукавство. Ситник не мiг стерпiти тако© невловимостi в чоловiковi, гримав
на Пантелiя:
- Дивись менi в очi!
Але ж невловимiсть була в строковiм поглядi, металися його свiтлi очi
туди й сюди, хоч i дивився вiн мовби на суворого Йбярина.
- Слизький ти, хлопче, - грозився Ситник, - але вiд мене ще нiхто не
втiкав!
I нарештi вистежив Пантелiя, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен
так i сяк, дивився на харатью збоку, перевертав ©©, аж отроку стало
смiшно. Ситник не зважав на ту смiшливiсть Пантелi╨ву, сплюнув собi на
пальця i взявся лiчити рядки на пергаменi. Перелiчив у одному стовпцi,
потiм у другому.
- Ага, - мовив зловiсно. - А це що? I тицьнув тим наслиненим пальцем у
дописанi рядки про сльози.
- Не вмiстилося все, - забiгав очима Пантелiй.
- Так, - Ситник замкнув харатью до дерев'яно© скриньки, яку мав з собою
на цей випадок, - покажу тобi "не вмiстилося". Жидята де? Повинен сидiти
тут i не рипатися.
- Не знаю.
- Знатимеш. Ти'в мене все знатимеш! - пообiцяв йому Ситник i подався на
княжу половину.
А в князя була пiзня i зовсiм несподiвана гостя. Княгиня Iрина. Прийшла
сама, без почту, без служниць, десь по дорозi розгубила всю свою холодну
неприступнiсть i поважнiсть, майже влетiла до князево© палати, розтрiпана
й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь вiдчайдушному порусi
близькостi, вiн швидко пiдвiвся ©й назустрiч, простягнув руки. Колись на
новгородськiм вимолi стрiлися вони як жених i невiста, потiм була нiч
перших покладин, коли стали людьми вiдчуженими, майже ворогами, а для
людей - князем i княгинею, потiм багато рокiв без любовi одбирав у не©
жiноче, а вона давала йому дiтей, - оце вперше, зда╨ться, серед темно©
зимово© ночi збiглося цих дво╨ людей, ╨днаних уже не князiвством, не
пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?
- Що тобi, княгине? - спитав i мерщiй поправився: - Iрино...
Вона глянула на нього зшалiлими очима, перший одрух уже минув, могла
принаймнi втриматися, щоб не впасти на груди чоловiковi, як падають усi
просто жiнки, а вона ж не була простою вiд народження, не могла i не мала
права бути нею.
- Ти сядь, - намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, - сiдай ось на
мо╨ мiсце. На княже. Ти ж - княгиня.
Вона послухалась. Здерев'янiло сiла. Дивилася на Ярослава повними шалу
очима, але вiн розумiв: не бачить вона його, нiчого не бачить. Погладив ©й
руку. Мовчки, ласкаво. Iрина заговорила, дивлячись так само крiзь свого
мужа:
- Сама стерегла нашу доньку, ©й ставало гiрше й гiрше - i я прогнала
вiд не© всiх. Воно таке маленьке i гаряче. Ловило мою руку сво©ми ручками.
Я заспiвала дитинi пiсню. Не вмiю пiсень руських - тому заспiвала нашу
стару пiсню вiкiнгiв. "Ми пливемо до нових i нових берегiв, пливемо без
страху, а з надi╨ю, пливемо, пливемо..." При перших словах дитина заснула.
Зiтхнула глибоко крiзь сон, якось жалiбно зiтхнула, аж менi здушило
сльозами серце. I мо© долонi... Долонi, пiд якими чула тепле тiло дитини,
раптом стали холоднi, мов крига... Я крикну|ла вiдча╨но i страшно... Але
вже не змогла вiдiгнати смертi вiд нашо© дитини...
Ярослав мовчав. Це була ©хня четверта донька. Народилася '_лиш кiлька
мiсяцiв тому.
- Бог дав - бог узяв,- зiтхнув згодом.
- Вона вся палала - i враз мов крига.- Iрина плакала, не ховаючи слiз
од князя. - А ти... Жорстокосердий... Таке кажеш...
- Дiти до мене приходять тодi, коли можу звертатися до ©хнього розуму,
- сказав вiн, обiймаючи жону, - а душi ©хнi - в тво©х руках... Не втримала
душi дитячо© - плачу разом з тобою, моя укохана княгине i жоно... А що
твердий - держава того вимага╨...
Вона мовчки посунулася, княжий стiлець був досить широкий, щоб
помiститися обом, так i сидiли вони довгий час, притиснутi одне до одного,
мов молодята, вперше сидiли як люди, вбитi горем людським, а не вигаданим,
може, й востанн╨.
Потiм князь допровадив княгиню до дверей, подав ©й свiчку, Iрина
ступнула,в темний перехiд, здавалося, що свiчка безсила розсiяти
важку'пiтьму, а тiльки б'╨ в очi княгинi, блiдо осява╨ ©© обличчя, однак
хоч який кволий був вогник, а вирвав вiн зненацька з темнощiв ще одне
обличчя, бородате, залите потом страху й розгубленостi, вмить стала видна
цiла постать, безрадно приплюснута до стiни, потворна постать товстого
чоловiка, позбавленого рук. Iрина скрикнула, випустила з рук свiчку,
похитнулася i, мабуть, упала б, якби Ярослав, вирвавшись за порiг, не
пiдхопив жону пiд руки. Свiчка згасла. Ситник, який, мов той сич, бачив у
темрявi й без свiтла, нiяк не мiг виплутати з-пiд свого охабня рук, щоб
стати в пригодi князевi й княгинi. Ярослав од несподiваного розгублення
теж не знав, що чинити далi, чомусь вирiшив, що найголовнiше - знайти
свiчку, вiдставляючи криву ногу, опустився на колiно, нишпорив по пiдлозi,
свiчки не знайшов, а натрапив на княгининi ноги, якось не думаючи, в
заслiпленнi й розбентеженостi, обхопив тi ноги, притиснувся до них
обличчям, терся бородою, зда╨ться, навiть цiлував ноги дружинi,
запалюючись бiльше й бiльше незвiданим почуттям до цi╨© жiнки, яка
дарувала йому втiхи i дiтей, дiтей i втiхи.
Ситник нарештi простромив крiзь прорiзи охабня сво© коротенькi руки,
метнувся до горницi, вхопив нову свiчку, мерщiй понiс ©© до князя i
княгинi, непрошений i незваний, та╨мне ставало явним. Ярослав засоромлено
пiдводився, поправляв свою покошлану бороду, княгиня дивилася на нього чи
то з вiдданiстю, чи то з погордою - не мав часу на вгадування, йому треба
було без прогайки зробити щось таке, щоб зiтерти, знищити, пустити в
забуття оту мить його слабкостi, коли безпорадно вклякав коло нiг сво╨©
дружини i шукав тих нiг, щоб притулитися до них обличчям, вiн мав ось тут
вiдразу показати свою несхитну вищiсть i бояриновi, i самiй княгинi, бо за
ним стояла цiла держава, велика держава з великими дiлами; поправляючи
покошлану бороду, Ярослав думав напружено й гарячкове, але надумати нiчого
й не встиг, його рука сама собою вiдiрвалася вiд бороди й ма╨статично
пропливла коротку вiдстань до обличчя Iрини, i княгиня, ще, мабуть, теж
цiлком не усвiдомивши значення i наслiдкiв того жесту, слухняно зустрiла
устами ту руку, поцiлунок був сухий, короткий, ледь помiтний, але вiн був,
цього вже стало задосить, щоб Ярославовi одлягло вiд серця, вiн вирвав у
Ситника свiчку i повiв княгиню до ©© поко©в, освiтлюючи темнi переходи.
Повернувся нескоро, але Ситник терпляче ждав на тому самому мiсцi, де
побачила його княгиня, розкрив був рот для виправдань, хотiв просити в
князя прощення за те, що не вберiгся i все-таки попав перед очi княгинi,
але Ярослав зупинив його недбалим помахом руки, був просвiтлений i добрий.
Боярин умiв користатися з таких настро©в княжих, мерщiй ускочив до
палати, причинив щiльно дверi, сказав голосом стишено влазливим:
- Князю, не тим вiриш, кому слiд! Не тим! Ярослав поглянув на нього
трохи здивовано, водночас i роздратовано.
- Мовив я не раз тобi, князю, - не вловивши змiни в настро╨вi
можновладця, докiрливо бубонiв Ситник, - дивитися завжди слiд, звiдки
чоловiк прийшов i що вiн за чоловiк... Ось Пантелiй отрок... Звiдки
прийшов? З Дерев. З ким?
- Постривай, - утомлено сказав Ярослав, i в голосi в нього ще було
повно доброти, - не торохти. Казано ж тобi многожди:
для держави найперше важать здiбностi в чоловiковi. Пантелiй умi╨
письма, а ти - не здатен. То кого маю вибирати для справ дi╨писання?
- Слушно мовиш, князю великий, про здiбностi, - схилив голову
боярин.Але ж душа? Душа повинна бути чистою i вiдданою. Так? А коли в
чоловiка душа - мов у дикого коня-тарпана: так i рветься, так i рветься?
Тодi що? Тодi треба придивитися до чоловiка пильно, що вiн, звiдки, як,
чому?
- Набрид, - перепинив його князь. - Кажи, що там у Пан-гелiя? Чого
чiпля╨шся до отрока?
- Пише не те! - випалив боярин.
- Звiдки зна╨ш! Ти ж у письмi темний.
- Для князя все зроблю!
- Кажи до ладу!
- Не те пише! - знов гукнув Ситник. - Щодня приймаю в нього списанi
харать©, вiн i запримiтив, видати, що я в письмi не тямлю. I от пише,
пише-та й писне, та й писне!
- Що ж?
- Супроти князя, вiдомо.
- Вiдомо тобi звiдки, питаю?
- А я хитрий! Помiтив, що на кожнiй харать© слова пишуться в два
стовпцi, а в кожному стовпцi - по двадцять i п'ять рядкiв, i устав
однаковий, так воно ведеться, так того Пантелiя пресвiтером Ларивоном i
навчено. Аж гульк! Допису╨ вiн помiж стовбцями ще щось, поза тi двадцять i
п'ять рядкiв. Зайвина? Зайвина. I устав там дрiбненький, мовби хова╨ в
ньому отрок грiховнi мислi. Щось там ╨, князю, щось бродить у строковiй
душi! Та й хiба лиш у строковiй!
- Ну, от що, - сказав Ярослав, - ось я хотiв просити тебе, та забув.
Мабуть, прийдеш узавтра.
- А як же з Пантелi╨м?
- Князь хто - ти чи я? - тихо спитав Ярослав, i обличчя йому стало
набрякати гнiвом.
- Ти, князю, ти, а я раб твiй вiдданий, - Ситник одступив до самого
порога, - грiшний я, але слабiсть маю до тебе, князю. Хочу як лiпше.
Стараюся денно i нощно, хоч i тяжко. I з iноками, i з попами тяжко, i з
колотниками, i з цими письменами, i з Софi╨ю та Сивооком. Не доведе до
великого добра наука й письмо, але задля тебе, князю, все роблю... Ма╨ток
увесь свiй оддав за книги... Придбав у гречинiв книг декiлька, вже маю...
скриню цiлу...
- В головi треба, а не в скринi, - похмуро всмiхнувся Ярослав.
- Родину занедбав... Донечка в мене була, Величка... Вмерла вiд
хворощiв, а я з тобою тодi в походi був, не змiг порятувати...
- Ну, добре, добре. - Ярослав знiяковiв. У всiх горе, всi перед смертю
безсилi. Не знав князь, а Ситник не казав, що Величка не просто вмерла вiд
мору, а збiгла з дому ще тодi, як вiн одвiз малого Сивоока з намiром
продати його комусь. Збiгла i щезла. Нiколи не згадував боярин про доньку,
а сьогоднi пiдслухав розмову князя з княгинею, збагнув, що може
пригодитися i смерть Велички. Ждати не довелось. Пригодилася.
- Я там принiс ту харатью. За дверима вона в мене, в скриньцi,
-заквапився Ситник, ловлячи змiну в настро© Ярослава. Не став ждати, що
скаже князь, метнувся за дверi, внiс скриньку, дiстав пергамен, подав
Ярославовi.
Ярослав одразу побачив оту дописку про сльози. Здогадався, видно, чом
дописав те отрок, але Ситниковi не сказав, натомiсть уголос прочитав йому
мiсце, де йшлося про книги. Боярин слухав збаранiло.
- Збагнув? - спитав його по прочитанню князь. - Мудрiсть нам потрiбна.
I люди для мудростi - теж. Збагнув?
- Ага, так, - заклiпав очима Ситник, хоч нiчого не збагнув i не втямив,
тiльки обливався потом од страху перед князем i глибоко затамованим
невдоволенням на нього за те, що нада╨ перевагу якiйсь там мудростi перед
справами державно© ваги, справами першорядними, зрiвняти ©х можна хiба що
з нарiжним каменем у будiвлi. Вийми той камiнь - завалиться вся будiвля.
1966 РIК.
ЛIТО. КИ╞В
Луки тво©х брiв можуть допровадити до шаленства... твой пружний живiт -
мов арена для бою бикiв у Нiмi.
П. Пiкассо
По©хав-при©хав. А що змiнилося? Ки©в так само вигрiвався пiд лагiдним
сонцем, занурювався в зеленi буйнощi сво©х паркiв, скверiв; гнали кудись у
лихоманковому поспiху машини по його вулицях нових i старих, гули мости,
мружилися до висвiтленого лiтнього неба бiлi собори, - нiхто й нiщо не
помiчало вiдсутностi Бориса Отави в цьому великому мiстi, не сталося
нiяких змiн за той час, поки вiн нидiв у скляних канцелярiях | Заходу;
щодня народжувалися дiти, щодня в Палацi одружень (окрiм вихiдних)
вiдбувалися урочистi шлюбнi церемонi©, щодня вмирала якась кiлькiсть
мешканцiв - ось так i ми приходимо в свiт i так вiдходимо непомiтно й
безслiдно. Га? Непомiтно й безслiдно? Неправда! Вiн по©хав i при©хав,
справдi I: непомiтно, без духових оркестрiв i промов на перонi, без
фоторепортерiв, але невдовзi всi газети написали про наслiдки його
по©здки, про ту колотнечу, яку вiн зчинив на Рейнi, обiзвалися i живi
свiдки, знайшлися очевидцi похмурих подiй зими сорок другого року в Ки╨вi;
виявилося, що сотням людей близька й небайдужа була доля Гордiя Отави, а
ще бiльш небайдужою була доля всього, що належалося ©м, становило народну
власнiсть.
Може, вперше Борис Отава вiдчув потрiбнiсть свого фаху не лише для
окремих аматорiв старовини, а для всiх. Його запрошували до студентiв, на
заводи, в клуби, зустрiчався вiн з мiським активом, скрiзь розпитували,
цiкавилися, приймали резолюцi©.
Та хоч Борис уперше опинився в центрi зацiкавлень цiлого Ки╨ва, це не
приносило втiхи, якесь збентеження дедалi бiльше огортало його, вiн сам не
знав, що з ним дi╨ться, пояснював це невдалою сво╨ю мiсi╨ю на Рейн, бо,
власне, нiчого не добився, тiльки поколошкав усiх тих оссендорферiв, а
потiм по©хав собi додому, полишивши всi клопоти на долю посольських
працiвникiв, передовсiм на отого симпатичного Валерiя, якому теж
осточортiли рейнська глина i балакучi чиновники, що вмiють потопити в
зливi слiв будь-яку справу.
Ще не усвiдомлював як слiд свого стану й тодi, коли сiдав у вагон
московського по©зда, ще чiплявся думкою за якiсь там невiдкладнi справи,
якi, мовляв, женуть його до Москви, заприсягався в думцi просто з вокзалу
дзвонити до Мiнiстерства закордонних справ, щоб довiдатися, чи нема новин
з Рейну; справдi, побiг вiдразу до автомата, вкинув двi копiйки, довго
прицiлювався пальцем у вiчка над номерами, пiдсвiдоме тицьнув у одне
вiчко, в друге, диск прокручувався туго, зi скрипом i рипом, лунали довгi
гудки, довго й болiсно вiдлунювалися в скронях у Бориса, нарештi з того
боку обiзвався голос, голос той був знайомий уже тисячу рокiв, вiн iснував
для Отави вiчно.
- Таю, - майже пошепки сказав вiн, - Таю, це я при©хав.
- Справдi? - насмiшкувато спитала вона.
- Я стою на Ки©вськiм вокзалi.
- Очевидно, все-таки не на вокзалi, а на тротуарi.
Вiн не вловлював насмiшкуватостi в ©© голосi i в словах, може, вперше в
життi так губився перед жiнкою, яко©, власне, й перед очима не було, а
перебувала десь далеко, на тому кiнцi телефонно© лiнi©.
- Я повинен тебе побачити, - сказав Борис хрипко, - ще сьогоднi.
- Знов ©деш за кордон?
- Не в цьому справа. Я зрозумiв... Але про це - не по телефону. Ми
повиннi неодмiнно побачитися i неодмiнно сьогоднi...
- Я не люблю цього слова.
- Якого слова? - вiн розгубився.
- "Неодмiнно". В ньому ╨ щось непри╨мне. Принаймнi для жiнки. Може, для
тако© жiнки, як я.- Тая, зда╨ться, не могла позбутися насмiшкуватостi, а
може, просто хотiла виграти час у оцих розбалакуваннях про слова. Та що
для не© час, коли тут iдеться про найважливiше для них обох?
- Таю, де ми побачимося? - майже ультимативно спитав Борис. - Не пробуй
вiдмовлятися. В мене дуже серйознi намiри. Ти навiть не можеш уявити, якi
серйознi. Отже: де?
- Ну... - вона завагалася, - вже коли ти так наполяга╨ш... об
одинадцятiй...
- Гаразд, - мерщiй згодився вiн.
- Нi, мабуть, не вийде, - швидко змiнила вона попередн╨ рiшення, -
давай о чотирнадцятiй.
- О чотирнадцятiй. Згода.
- Манеж зна╨ш?
- Так.
- Отам, мiж Манежем i Александровським садом, ╨ зупинка. Не пам'ятаю,
чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксi...
- Знайду!
- Я ждатиму тебе там.
- Нi, це я ждатиму!
- Не смiй, - сказала вона, - якщо ти прийдеш бодай за хвилину ранiше...
- Я буду точно о чотирнадцятiй...
- Тут до мене прийшли. - Трубка дзенькнула в невiдомiй далечi, Борис
нiяково посмiхався до сво╨© занiмiло© раптово трубки.
А потiм - сталося.
Рiвно о чотирнадцятiй вiн iшов вiд Iсторичного музею по тротуару вздовж
високо© гратницi Александровського саду. З одного боку був величний спокiй
Кремля, з другого - гримiла тисячами машин Москва, попереду - Борис уже
бачив ©© - самотньо стояла на зупинцi Тая, в бiлому платтi, тонка, витка,
мов дiвчинка; здавалося йому, що смi╨ться вона, хоч обличчя ©© ще й не
розрiзняв, те коли пiдiйшов ближче, переконався: справдi, посмiха╨ться.
Уявив ©© лукавi уста, наближенi до його обличчя, ©© рiзнобарвнi очi, мало
не бiг до Та©, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невiдомих
сил, що в мiльйоннолюднiй Москвi, в самому ©© центрi, посеред бiлого дня
давали можливiсть зустрiтися двом без жодного свiдка, без жодно©
перешкоди. I саме тодi помiтив чоловiка, ©х могло тут бути десять, i сто,
i тисячу вiдразу, бо таке ж мiсце i такий час! Був лиш один, не давало це
нiяких пiдстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в груди, якесь
нiби передчуття лиха вiдчув вiн, хоч i не вiрив нiколи в передчуття.
Високий чоловiк швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся й коли?
Бiлявий, волосся зачесане на продiл, гарне, зда╨ться, обличчя. Чоловiк
випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нiзвiдки i
вже доходив до Та©. Зараз вiн помине ©© i пiде назустрiч Отавi, помине
також його i пiде далi, так завжди бува╨ у великому мiстi i так мало
статися й цього разу. Борис дуже хотiв, щоб сталося саме так.
Але нi...
Чоловiк дiйшов до Та©, обкрутився так, що був тепер спиною до Бориса,
зда╨ться, мав намiр чекати тролейбуса чи якого там бiса - ну, що ж.
Але нi!
Чоловiк не спинився! Вiн продовжував свiй рух, це вже був якийсь
кошмар, такого б не вигадав для Отави навiть найлютiший ворог, - чоловiк
вправно якось обернувся, наставивши до Бориса спину, зачепив зiгнутою в
лiктi правою рукою Та©ну руку i, не зупиняючись, пiшов собi знов туди,
звiдки появився, тiльки тепер уже не сам, а забравши з собою Таю, тобто ту
жiнку, яка ждала його, Бориса Отаву, i до яко© квапився вiн, тобто Борис
Отава, власне, ╨дину жiнку на свiтi, яка зумiла вирвати Бориса з
зачарованого кола самотностi для того, щоб знову кинути його в самотнiсть!
Вiн не мiг стямитися. Насильство? Вчинено насильство над Та╨ю? Треба
гнатися й рятувати ©©? Хотiв бiгти слiдом, хотiв... Але тi дво╨ йшли собi
спокiйно i дружно, жiнка не випручувалася, не озиралася, не кликала на
помiч Бориса, хоч знала, що вiн позаду, бачила його щойно. Той бiлявий, з
продiлом, нахилився до не© довiрливо, iнтимно, щось казав, задирав голову
в смiховi. Тая теж смiялася. Борис бачив це по ©© спинi, це було жахливе
видовище - помiчати, як смi╨ться кохана тобою жiнка, як смi╨ться... ©©
спина! Божевiлля!
Вiн iшов за ними. Розумiв, як це ганебно й принизливо, але нiчого не
мiг удiяти, йшов мов прив'язаний. Чомусь гадав, що вони завернуть до
Боровицьких ворiт i пiдуть у Кремль, i вiн там ©х десь наздожене i... I
що?
Але вони не завернули, пiшли далi тротуаром, у саме ревище машин, у
вировиння Москви, i той бiлявий молодик знов говорив щось смiшне, а Тая
смiялася вже не самою спиною, а всiм тiлом, смiялася нестримно, буйно,
несила було далi терпiти той смiх. Борис повернувся i пiшов до готелю.
Не пробував дзвонити, не ждав дзвiнка, не хотiв нiчого знати, не
прагнув пояснень. Споконвiку Отави вiдзначалися впертiстю й твердiстю.
Навiть коли та твердiсть ранить власне серце.
Сталося!
I в Ки╨вi не ждав тепер нiчого. Студенти роз'©халися на канiкули. З
посольства повiдомили, що з справою Оссендорфера доведеться почекати до
осенi, бо всi чиновники повтiкали до моря i на води. Отава щоранку сiдав
за свою звичну роботу, писав, рвав написане, знов писав. Потiм iшов
прогулятися, по Володимирськiй доходив до Софi©, змiшувався з натовпами
екскурсантiв, ховаючись за спинами, слухав звичнi голоси екскурсоводiв:
- Собор споруджено в часи князювання Ярослава Мудрого... Точна дата
будiвництва не вiдома...
Вiдома, вiдома... Незабаром стане вiдома всiм. Вiн доведе це фактами.
Батько життя поклав, щоб довести, а вiн...
- ...Не вiдомi також iмена будiвничих...
Стануть вiдомi... Рано чи пiзно все ста╨ вiдомим на цьому свiтi! Не
гра╨ ролi, яким чином i хто вiдкрива╨ людям та╨мницi i якою цiною. Де ти
бродиш, моя доле?..
- Цей собор належить до найцiннiших пам'яток архiтектури...
Не так! Нащо вживати слово "пам'ятка"? Його треба назвати просто: диво.
I як зродився понад дев'ятсот лiт тому в уявi Сивооковiй, i як ставився, i
як оздоблювався, i як протривав ╨диний у цiлiй ╙вропi з того столiття
цiлий i прекрасний - хiба не диво?
Може, був iнодi жорстокий цей собор. Вимагав пожертв не самими
коштовностями, а навiть людського життя. Хiба професор Гордiй Отава не
пожертвував сво©м життям?
Мабуть, так треба.
А потiм виходив Борис на подвiр'я, било йому в обличчя сонце, собор
бiлiв добрий, ласкавий посеред зеленi й золота, i все в Борисових грудях
кричало й протестувало: "Нi, нi, нi! Людина повинна жити як людина, а не
перетворюватися на жертву! Треба жити, як живуть усi люди!"
Коли вже й не ждав, знайшов у поштовiй скриньцi лист з Москви.
Вона писала:
"Борисе!
Всi цi днi мо╨ сумлiння обтяжене, мов у погано© лiкарки дитячих хвороб.
Тодi вийшло так негарно i непри╨мно для тебе. Повiр: це просто збiг
випадковостей, а не мiй свiдомий намiр. Я ждала там тiльки тебе. Навiщо
ждала? Сама не знаю. Може, воно й краще, що саме нагодився вiн. Якщо вже
бути щирою до кiнця, то скажу, що ми з ним часто призначали побачення на
тому мiсцi. Не в той день. Нi. В той день я призначила тобi. Заприсягаюся!
Але так вийшло. Ти подума╨ш з погордою: вертихвiстка. Мабуть, взагалi
викинув мене з голови i з серця (якщо я там була). Але будь великодушний.
Порадiй, коли й не за Танку, то просто за ще одну людину, яка щось цiкаве
знайшла в життi. А це ж не така малiсть. Нема нiчого жахливiшого, як
шукати й нiчого не знайти. Пам'ята╨ш iбсенiвського Пер-Гюнта? Шукав по
всiх усюдах, шукав у самому собi, здiймав з себе нашарування й прибранi
машкарн, як знiмають кожушки з цибулини. I - нiчого. Пустка. Порожнеча. Це
найжахливiше. А життя вкорочу╨ться кожним днем, кожним вимовленим словом,
кожним кинутим поглядом. Нiхто не помiча╨ цього так, як жiнка. Повiр менi,
Борисе. Кажу це для тебе, бо ти вважа╨ш, що життя давно вже зупинилося,
десь у десятому чи одинадцятому столiттi..."
Вiн читав i мимоволi ловив себе на думцi, що не заглиблю╨ться в суть
слiв, не розумi╨ майже нiчого, поки що вiн просто по-дурному, якось дико
зрадiв самому фактовi отримання листа вiд Та© - так мав би, певне,
тiшитися дикий чоловiк гарно здобленою бомбочкою з прихованим у нiй
годинниковим механiзмом, не вiдаючи про те, що бомба ця невдовзi рознесе
його на шмаття.
"...Той чоловiк, якого ти бачив (i як добре, що ти побачив його i тепер
не треба пояснень!), - композитор. Вiн зрозумiв мене. I як жiнку, i як
людину. Що вiн зробив? Ти посмiхнешся, почувши, але для мене - це
надзвичайно важливо. Вiн узяв всi мо© малюнки (ясна рiч, тi, якi
подобаються менi самiй) i зробив щось, мовби музикальнi гравюри з цих
малюнкiв, а потiм усе це з'╨днав у цiлiсть. Вийшла ораторiя на теми мо©х
малюнкiв, щось нечуване, неймовiрне, всi, хто чув, захоплюються, хвалять.
Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати щось свiтовi. Кожен
хоче, щоб його почули. Тодi затриму╨ться час - i життя ста╨ майже вiчним!
Ти чу╨ш, Борисе? Вiчнiсть - не в тво©х соборах, а в кожному з нас, тiльки
треба вмiти ©© виявити i добути. Цей чоловiк..."
Той чоловiк... цей чоловiк... Нарештi Борис примусив себе зосередитися,
вiн тепер не просто прочитував слова - складав ©х докупи, формував з них
речення, вiн збагнув нарештi, що то останнiй (!) йому лист од Та©, до того
ж, зда╨ться, лист не з комплiментами, i не з каяттям, i не з
перепросинами, а сповнений звинувачень, незаслужених i болiсних для
чоловiка в такому становищi, як Отава.
Першим його почуттям пiсля того, як став усвiдомлювати змiст цього
жорстокого листа, було обурення. Нi, просто якась погiрдлива iронiчнiсть.
Читав далi, але знов лиш ковзав очима по рядках, нiчого не розумiв, бо
вiдбiг думками в цей час далеко, вiв безмовну суперечку з неприсутньою i
неiснуючою нинi для нього Та╨ю, кидав ©й коротко й насмiшкувато, як вона
тодi до нього в телефон: "Що? Ще один чоловiк? Ах, ах! Взятися за ручки -
i так iти. Голубонько! Життя - це не дитячий садок! Тут за руки беруться
цiлком умовно, бо кожен повинен робити сво╨ дiло".
"Але тобi знати це не цiкаво, - писала далi Тая, - ти навiть ма╨ш право
мене висмiяти. Я шкодую, що написала так, нiби хотiла перед тобою
виправдатися тодi, коли вже нiякi виправдання не поможуть i не мають для
тебе нiяко© цiни (якщо, звичайно, була я для тебе хоч трохи дорогою
людиною, в чому б не хотiлося менi сумнiватися, бо високо ставлю твою
поряднiсть). Цей лист я написала не про себе - я не варта того. Просто
его©стична особа, яка переоцiню╨ сво╨ мiсце в життi, захоплена сво©м
талантом, зачарована власними жiночими якостями, про якi протурчали менi
вуха чоловiки, - нi, не задля себе само© написала я цього листа, а задля
тебе, Борисе!"
Вiн спiткнувся на тому рядку, на тому звертаннi "Задля тебе, Борисе",
вирiшив за краще не читати далi, щоб хоч трохи погамувати щось таке, чого
ще й не знав нiколи; йому хотiлося й плакати, i смiятися водночас, йому
мовби й зовсiм нiчого не хотiлося: нi рухатися, нi бачити, нi чути, нi
дихати, нi жити.
- От ╨рунда! - промовив Борис уголос i простягнув руку до телефону, щоб
подзвонити до товариша, з яким давненько вже не обмiнювався сво©м бадьорим
паролем "╙-2 - ╙-4". Але вiдсмикнув руку й знову задивився в лист. Писано
довго, тяжко, рiзним чорнилом, нещадно перекреслювано, дописувано збоку,
багато мiсць геть нерозбiрливих, кривулястi рядки наповзають один на
один...
"Ти незвичайний, Борисе. Я побачила це вiдразу. Тодi, в санаторi©. Хоч
писати про санаторiй не годилося б тут, бо знайомства санаторнi - бр-р-р!
Не буду про мiсце. Просто я побачила тебе i зрозумiла, що це чоловiк
справжнiй. Незалежний. Упевнений. Твердий. В тво©й iронiчностi я вичитала
знання тих сучасних хворощiв (не суспiльства! Суспiльство гаразд зна╨,
куди пряму╨ i що йому слiд робити, але окремi його члени, на жаль, не всi
й не завжди володiють тою певнiстю). Ти скажеш: "От дурепа! Закоху╨ться в
iронiчних мужчин". Нi, я не закохуюсь. Повiр менi, що вмiю бачити далi,
анiж зда╨ться на перший погляд. Масова освiченiсть призвела до того, що
тепер мало не кожний iнтелiгентний мужчина при першiй же зустрiчi, пiд час
першого знайомства змобiлiзовуе всi наявнi резерви й кида╨ ©х на вас, щоб
.приголомшити вiдразу! Скiльки можна отак зустрiти ерудитiв, краснословiв,
дотепникiв, тонких натур, вiльнодумцiв! Але в переважно© бiльшостi добра
того стача╨ лиш на один раз. Це мовби вивiска, за якою нiчого нема. Казка
про солом'яного бичка. Зовнi наче й бнчок, а насправдi - напханий соломою.
Куди не повернись - солом'янi бички. Ерудицi© вистача╨ на один день,
дотепiв - на один вечiр, вiльнодумства - для розмови наодинцi з жiнкою,
якiй хочеться сподобатися. А треба ж прожити життя. А життя довге. Спробуй
настачити на все життя сво©х душевних скарбiв.
Менi сподобалася твоя iронiчнiсть, ти не виказував ©© спецiально,
навмисне нi перед ким, я зрозумiла, що в тобi неймовiрнi запаси душевних
сил, - i не помилилася..."
- Хотiв би я знати, - пробурмотiв Борис, розгублено потираючи
перенiсся, - хотiв би я знати, яке це ма╨ вiдношення до того дня, коли я
йшов уздовж границi Александровського саду... i коли твою спину... а ти
смiялася... смiялася...
Вiн знову одсунув листа, рiшуче пiдвiвся. Так можна збожеволiти. Глянув
на купу свiжо© пошти. Помiж газет, журналiв був там товстий пакет. Недбало
розiрвав його. Хтось прислав щойно виданi листiвки за мотивами картин
художника, який усе життя присвятив змалюванню Ки©всько© Софi©. Борис
розсипав листiвки .по столу, вони лягли барвистим вiялом на Та©н лист,
закрили його, вiдгородили. Так лiпше.
Софiя лежала в нього перед очима. В синявi перших днiв весни. I в
теплiй тихостi лiтньо© ночi. Сивi брови заснiжених бань, а поряд -
язичницька розкiш першо© зеленi, i все на свiтi ма╨ барву й вiдтiння
пазеленi: трави, листя на деревах, самi дерева, покрiвлi собору, його
стiни, навiть визолоченi банi й шпилi. Зелене золото. А он рука
реставратора випустила па волю з-пiд багатовiкових нашарувань кiлька
клаптiв первiсно© стiни. I вiдразу набрали рель╨фностi абсиди, могутня
сила прозирнула в ©хнiй рожевiй випуклостi, колись у кладцi стiни
стосовано вапно, яке вiд вологи змiнювало колiр, ставало зовсiм рожевим,
тому собор у першi роки по збудуванню змiнював свою барву при всякiй
погодi, вганяючи в подив i в захват давнiх киян i всiх гостей цього
праслов'янського града. Художник саме й прагнув, як видно, вловити ту
давно вже втрачену вiд дi© часу рожевiсть, вiн надав сво©м абсидам тако©
буйношi кольорiв, яка, може, привиджувалася лише першому будiвничому цього
великого храму. Так через вiки переда╨ться прагнення до вiчно© краси.
Людина йде до краси, вона творить ©©, цим i вiдрiзня╨ться людина вiд
усього сущого.
А що пише йому та жiнка, з якою в нього тепер нема нiчого спiльного i
бути не може? На жаль. Що? На жаль?
"Але потiм побачила тебе зблизька. Це сталося так несподiвано, так
швидко. Очевидно, ╨ глибокий сенс у тому, щоб люди сходилися поступово й
поволi. Власне, я нiчого не вiдкрила в тобi нового, свiдомо йшла на все,
сподiвалася на свою силу. Бо належу до жiнок, яких не вибирають, а якi
вибирають самi. Я вибрала тебе, знайшла, розпiзнала, я не могла тебе
вiддати будь-кому, не могла втратити, могла тiльки вiдмовитися
добровiльно, сама, без примусу, так само, як i знайшла. I я це зробила. Ти
назвеш мене, мабуть, несправедливою. Що ж! Справедливiсть не ма╨ серця.
Вона врiвноважу╨, а серце завжди перетянув на один бiк, воно, як тобi
вiдомо, злiва. В мене ╨ серце, i я не збираюся забувати про нього.
Навпаки. В сво©х художницьких амбiцiях я нiколи не заходила аж так далеко,
щоб виставляти ©х поперед свого серця. Розумi╨ш? Хочу залишатися жiнкою.
Бути нею найперше, а вже потiм художницею, мислячою людиною тощо. I ще
вiдкрию тобi та╨мницю: мрiялося менi, що i сво©м серцем завоюю тебе,
розгромлю, розруйную всi тво© бастiони зацiкавлень i замилувань, вирву
тебе з-поза товстезних соборних стiн, витягну з далеких вiкiв, поверну
дневi сьогоднiшньому, теплому, зеленому, як молода отава (адже тво╨
прiзвище - Отава!). Чомусь перед очима в мене стояв Петрарка. Був людиною
одно© iде©. Все життя присвятив досконаленню стилю латинського
письменства, нiколи не розлучався з Вiргiланським кодексом, над яким
сидячи так i помер; коли Боккаччо прислав йому свiй "Декамерон", писаний
мовою iталiйською, Петрарка переклав на латину останню новелу й вiдiслав
сво╨му друговi, щоб показати тому, як треба було писати, на що витрачати
життя, а тим часом, потай од усiх, складав iталiйською мовою сво© сонети
до Лаури, безсмертнi пiснi кохання, рiвного якому не зна╨ людська
iсторiя".
- Зда╨ться, з Петраркою в мене спiльного - тiльки зрiст,- хмикнув
Борис, - сто вiсiмдесят три сантиметри. Бiльше нiчого. Вiршiв не писав.
Сонетiв не складав. Латину, щоправда, знаю, але не так досконало, як
великий флорентi╨ць. Не був вигнанцем, як Петрарка i його попередник
Данте. Обох недалекоглядна Флоренцiя позбавила громадянства. Згодом, через
триста рокiв пiсля смертi Петрарки, якийсь святий отець Мартiнеллi вiдбив
стiнку саркофага в Арка, де поховано поета, i вкрав праве рамено Петрарки,
бажаючи офiрувати його Флоренцi©, яка не могла знести багатовiкового
сорому за те, що два великi поети були вигнанi з рiдного мiста i лежать
тепер серед чужих. Але ж вельмиповажна Тая Зикова! Магнiфiцiа! Навiщо мою
скромну особу - i аж з Петраркою!
"Чомусь гадалося менi, що в тобi повинна приховуватися велика
пристрасть, про iснування яко© ти й сам не вiда╨ш. Я повинна була вiдкрити
©© в тобi, показати!
Але, але... Ти виявився людиною тiльки одно© iде©, одно© лiнi© в життi,
одно© справи, а одна тiльки справа, навiть велика, - це для людини замало.
Вона пригнiчу╨, вона знищу╨ людину, перетворю╨ ©© на жертву. Ти принiс
себе в жертву соборовi. Так само, як твiй батько. Згадай: батько твiй
загинув. Собор розчавив його. Ти сам сказав: "Не можна уявити жодного
собору без пролито© кровi". Здавалося б, я художниця i повинна любити все,
що пов'язано з музейнiстю. В музе©, як i в життi, завжди в достатку пустих
мiсць. Але в музе© можна ходити. Жити в них не можна. Ти розповiдав менi,
як твiй батько мiг просидiти мiсяць або й бiльше, продерши на стародавнiй
iконi дiрочку патинi столiть i зазираючи в десятий або в одинадцятий вiк,
милуючись його барвами, його навiки втраченим свiтлом, його дивами. Ти теж
здатен на таке. Це прекрасно. Але гiрше, що ти здатен тiльки на таке. Тобi
досить одного собору на цiле життя, поза ним для тебе не iсну╨ нiчого. Я
зрозумiла це, коли ти сказав менi отам, над Днiпром, серед не бачено© ще
мною язичницько© пазеленi Ки╨ва, що кида╨ш мене, що тобi треба ©хати.
Кидав мене, тiльки знайшовши. Цього я не могла зрозумiти i нiколи не
зрозумiю. Навiть тепер, коли прочитала в газетах, що ти борешся за якiсь
державнi справи, за справи нашого престижу, вiдвойову╨ш у цих бандитiв,
якi пограбували цiлу ╙вропу, одну з дорогоцiнних релiквiй нашого народу.
Звичайно ж, ти ма╨ш слушнiсть, i всi це ствердять. Всi, окрiм мене. Бо мiж
нами з тобою замiшано ще один елемент, невидимий, iнтимний елемент, що не
нада╨ться до розголосу й до писання в газетах, - людський. Я не можу
забути, як ти, вiдiпхнувши мене твердим сво©м плечем, пiшов до свого
собору.
Борисе! Людинi мало самого тiльки собору! Людинi потрiбен цiлий свiт!
Почуй мене i зрозумiй!"
Йому чомусь сплив на думку лiтургiйний вигук "Вонмем!". Це звучало
тiльки на старослов'янськiй мовi, не надавалося до перекладу на жодну iншу
мову. Вонмем! Чи не до цього закликала й вона його? Вонмем! Голосу чого?
"Менi страшно усвiдомити, що я тебе втратила назавжди, але... Ти
викинеш цей лист, забудеш його, але... Борисе! Зрозумiй, що людей об'╨дну╨
нинi безлiч речей! Колись, ти це зна╨ш набагато лiпше за мене, об'╨днували
людей урочистi гробницi й першi храми над ними, це був пункт збору людей
докупи i, може, найперша власнiсть, яка належала всiм, навiть тим, хто
нiчого не мав. Чи ми повиннi ще й дотепер стерегти сво©х великих
небiжчикiв, забуваючи про живе життя?"
"Чого ©й треба вiд мене? - з болем думав Отава. - Адже це найпростiше:
зрiвняти з землею всi могили минулого, зруйнувати всi храми й будiвлi, щоб
не мозолили очей i не заважали "жити живим", виконувати плани, ставити
панельнi будинки, ©сти з пластмасового посуду... Iсторичний парадокс:
людям дiстався такий багатий спадок, що не вiдають тепер, що з ним робити,
©© пригнiчу╨ велич минулого, бо з минулого ми помiча╨мо лиш велике, вони
намагаються вiдплатити за свою малiсть вандалiзмом, руйнуванням,
знищенням. Жiнки теж люблять нищити все довкола себе, лишаючи тiльки ©м
потрiбне. Може, тому з царства амазонок не дiйшло до нас жодно© пам'ятки.
Видно, вони нiчого не мали, тiльки гасали на конях на степах..."
Не було рацi© читати лист до кiнця. Власне, прочитано головне. Йому
винесено вирок. Може, й справедливий, хто зна╨. Досi не думав про жiнок.
Жiнка несе свiтло нiжностi або ж ста╨ каменем урази. Для нього - камiнь
урази. Собору мало для людини... Але й людини теж мало для цiлого собору -
ось у .чому лихо.
Борис дiстав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а тепер
ось уже скiльки рокiв i вiн сам, поклав грубезну папку на стiл, поклав на
не© долонi, зiтхнув. Збирано по крихтi, вiдтворювано iсторiю по найменших
©© уламках, здавалося, ось i робота, гiдна пошани й подяки найбiльшо© i
найвищо©. А прийшла жiнка i...
Вiн згадав, як покинув усе i гайнув до Москви. Вiдчував тодi себе
хлопчиськом, але iнодi багато можна вiддати за таке вiдчуття. Ще згадав:
початок вiйни в Ки╨вi. Чомусь найбiльше запам'яталося, як вивозили
звiдусюди, вантажили на машини сейфи. ©х виносили з великими зусиллями,
товпилося коло них завжди багато чоловiкiв, але пiдступитися не могли, бо
сталевi скринi були занадто малi. Так колись обтiкали хвилi людського
муравлиська будовану Софiю в Ки╨вi. Кожному хочеться доступитися, а мiсця
не стача╨. Але чому тi люди так прагнули вивезти з Ки╨ва передовсiм сейфи,
малий Борис тодi не мiг збагнути. Лишали Ки©в, лишали собори, музе©,
пам'ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якiсь незграбнi, вугластi
залiзнi скринi. Мабуть, i тi люди тодi гаразд не знали в запамороченнi, що
дiяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потiм, повернувшись до рiдного
мiста i побачивши в ньому уцiлiлi собори й пам'ятники, зрадiли ©м, як
рiдним людям, i тiльки тодi збагнули, що ╨ цiннiстю найвищою, i то було
святе почуття в ©хнiх душах. Бо хiба ж у час вiйни не звернули погляд
усього народу в глибину столiть i не нагадали йому великих iмен, щоб
змiцнити всiх у почуттi патрiотизму, яке вироста╨ й форму╨ться в серцях
поколiнь протягом вiкiв i вiкiв, а не прищеплю╨ться за одним замахом, як
вiспа.
Все це було так, i все це звучало тепер непереконливо. Бо на столi
лежав лист вiд жiнки, яку вiн покохав по-справжньому вперше в життi, а за
листом вимальовувалася висока гратниця Александровського саду... I його
ганьба, його приниження, i ота спина, i смiх, i вже нiколи не повернеться
вона до нього, як нiколи не може воскреснути людина, що вмерла, i прожити
ще одне життя на землi, нiколи, нiколи...
Вiн рiшуче розгорнув свою папку, дiстав останню сторiнку рукопису, не
глянувши навiть, на чому там обiрвано речення, рiшуче дописав з нового
абзаца:
"Тут я припиняю розповiдь про забутi й загубленi подi© давнини, даючи
змогу всiм бажаючим слiдом за мною дозбирувати й дописувати решту".
Зв'язав рукопис. Отак вiн i вiднесе його видавцевi. Браку╨ завершення,
але - не бiда, не бiда.
Вiдiйшов, збоку довго дивився на рукопис. Цiла гора списаного паперу.
Якби ж то просто списаного! Там було вже не тiльки життя його батька i
його власне - жили там люди забутi, невiдомi, але великi. Повиннi були
ожити. Вiн людина одно© iде©? Ну, так. Вiн нудний? Згода. Дивак? Але саме
отакi диваки гримають на сво©х плечах один з нарiжних каменiв будiвлi
сучасностi.
I╨роглiфами було виписано в нього з ╨гипетського папiрусу й умiщено пiд
скло шафи: "Тi, хто будував з гранiту, споруджуючи прекраснi творiння...
©хнi жертовнi каменi так само пустi, як i тих утомлених, що впоко©лися на
березi, не полишивши по собi спадко╨мцiв..."
Нiхто за тебе не дозбира╨ i не докiнчить, не довершить!
РIК 1037
ОСIННИЙ СОНЦЕВОРОТ. КИ╞В
... святей Софьи, южн созда сам...
Лiтопис Нестора
Було в Сивоока вiдчуття, неначе вмира╨ невпинно й нестримно кожною
часточкою свого тiла, кожною жилкою, умира╨ думкою, прагненнями, надiями.
Собор здiймався вище i вище, виростав iз землi велетенською рожевою
квiткою, позбавленою стебла, збунтованою проти всiх вiдомих сил i стихiй
природи, проти людей, проти самого будiвничого, i Сивоок нiяк не мiг
позбутися жахного враження, нiби отi каменi й плiнфи, нiби ота рожева
цем'янка, якою скрiплювано стiни,- то частки його власного ╨ства, нiби
перевтiлю╨ться вiн у цю споруду, сам зникаючи непомiтно, поступово,
неухильно!
Коли ж стало будування готове посеред ки©вських снiгiв i звiдусiль
заквапився люд, щоб поглянути на те диво, ще й не докiнчене, тодi раптом
знову мовби ожив Сивоок для нового дiла; довгi роки неймовiрного
напруження вмить вiдлетiли геть, ©х неначе й не було, i отого виснажливого
вмирання душi й тiла теж не було - народилися в ньому новi сили, нова
потуга, так, певно, бува╨ з тим смiливим птахом, який, розмахавшись,
вганя╨ться в найвищу височiнь i в найкрутiшому зльотi ляка╨ться, що не
стачить йому снаги, i летить що вище, то важче й важче, ось-ось упаде
каменем донизу, але потiм, досягнувши все ж найвищо© точки, несподiвано
для самого себе вiдкрива╨ в собi безмежнi запаси легко© летючостi i
нестримно ширя╨ в блакитi, пронизанiй сонцем.
Така пташина летючiсть з'явилася в душi Сивооковiй, коли забрався вiн
на височезнi риштовання в головнiй банi храму iпрчав викладати найбiльшi
софiйськi моза©ки. ГБайдуже йому було до всiх суперечок помiж пресвiтером
Ларивоном i митрополитом Феопемптом, найменше дбав про думку князеву
тепер, коли ©м iз Гюргi╨м удалося стати на сво╨му i збудувати церкву не
ромейського кшталту, а саме таку, як привидiлася вона Сивооковi в години
його першо© зустрiчi з рiдною землею по довгiй розлуцi.Тепер зродилося в
ньому щось нiби рослинне; мов рослини - квiтками й листями, вiн тепер жив
i промовляв до людей тiльки барвами, i все для нього вкладалося в мову
барви, вiн знову почав сво╨ вмирання в твореннi, спливав крiзь кiнцi
пальцiв на сво© моза©ки небаченими кольорами, вiн хотiв би упiймати в
барвi й показати людям усе на свiтi: дiвочий спiв, пташиний полiт,
блимання зiрок з чистого неба i сонце, сонце. Сонце було скрiзь, воно
рухалося в соборi, собор повертався слiдом за ним, моза©ки мовби виступали
з сво©х заглиблень, вони ставали вiльно мiж стiною i людьми, яш дивилися
на них знизу, вони рухалися.по колу, оберталися слидом за сонцем, i все
оберталося разом iз ними в урочистiй тишi й нелюдськiй красi. Для нього
тепер головне полягало не в тему, що мав зображувати, а як. Саме мистецтво
важливе, а не постатi, якi воно переда╨. Постатi змiнюються, одним
подобаються такi, другим - ще якiсь, а малярство, якщо воно ╨, зоста╨ться
навiки.
Не важило, як називатимуться тi чи тi моза©ки. Пантократор, Оранта,
╙вхаристiя з двiчi намальованим Христом i апостолами, якi бiгли до бога за
його тiлом i кров'ю,-так уявлялиздоблення собору самi попи. А для Сивоока
там було тiльки сонце в тисячних розблисках смальти золото©, синьо©,
зелено©;
зелене сонце деревлянських лiсiв, жовте сонце ранкiв його дитинства,
бiле в розпеченостi болгарських планин i свинцеве сонце в емволах
константинопольсько© Меси перед тим, як його мали ослiпити, i тихе золото
сонця над вечiрнiми садами, i спiвучiсть променiв на жiночiм волоссi...
Тому Пантократор, якому навмисне надав рис Агапiта, з гiркотою в
поглядi, викликаною старощами й безсиллям, мав у собi щось вiд сизо©
свинцевостi безжального ромейського сонця над полоненими болгарами, а
велетенська постать Оранти уявлялася Сивооковi, мов тихе син╨ зiтхання
матерi, яко© вiн .так нiколи й не знав; ╙вхаристiя ж була криком барв
багряних i синiх, малинових i фiалкових, золотих i зелених; барва й рух,
нестримний, жадiбний, вiчний рух - так людство вiчно квапиться кудись,
прагне чогось,- а чи й вiда╨ добре, чого саме? Хлiба? Кровi? "Се творiть в
мо╨ споминання",- заповiв бог. I ось женуть кудись людей, а чи й самi вони
бiжать, i вже нiкому носила ©х зупинити, а на долю художника припада╨
вiдтворення того невпинного руху - прагнення, що ним так потрафила
християнська церква людськiй натурi.
Сивоок сам доглядав, як варилася смальта для великих моза©к, якi мав
викладати. Добирав належних кольорiв. Чаклував над красками. Варив,
проварював, розтирав. Для золото© смальти сиiсарi виковували тонюсiнькi
листочки золота, потiм воно закладалося помiж двох платiвок скла, навiчно
заварювалося, iнодi, коли треба було тоншо© смальти, золотий листочок
просто прилютовувався до споду скляного кубика. Щоб урозма©тити вiдтiния
золото© смальти, Сивоок стосував не саме тiльки золото, а й електрон, або
ж бiле золото, тобто сплав золота з срiблом, iнодi бралися навiть листочки
мiдi, яка давала спокiйнiше сяйво. Смальту варили довго, багато людей
перепробував Сивоок на тому дiлi, йшли до нього охочi, босi, без шапок,
бiднi, обiдранi, несмiливi, вiн учив ©х, працював разом з ними, жив з ними
в нуждi й клопотах, розповiдали вони йому про нужду ще бiльшу, про те, як
було голодно колись, а ще голоднiше стало нинi, бо все поглина╨ церква,
люди кинули поля й бортi, пiшли на будування, а тим часом ©хнi хижi десь
валяться, заростають бур'яном поля - i що то буде, що ж то буде? Навiть у
часи лiпшi хлiб вживано не щодень, а тепер тiльки й бачили що рiденьку
затiрку, та капусту, та рiпу. Сiль була розкошами, ©© не клали в страву, а
лизали грудку по обiдi, про м'ясо й не згадувано. Сивоок дiлив на всiх
сво©х помiчникiв i ту належнiсть, що йому припадала вiд князя, але
розумiв, що, нагодувавши десятьох, однаково не нагоду╨ тисяч.
Повторювалося те саме, що бачив багато лiт у Вiзантi©: чим бiльше й
розкiшнiше будовано, тим бiднiшим i обдертiшим ставав народ довколишнiй,
бо все мав винести на сво©х плечах, сво╨ю працею, сво©ми нестатками й
обмеженнями заплатити за пиху i славу божу.
Ант'ропоси рятувалися вiд похмурих видiнь i од вiдчаю в молитвах,
старiшi з них, не маючи бiльше сподiвань, приймали чернецький постриг, ось
уже й тут, у Ки╨вi, заснували вони коло само© Софi©, на мiсцi свого
поселення, монастир святого Георгiя на честь князя Ярослава, i Мiщило
втулився туди iгуменом, але Сивоок зостався зi сво©ми людьми; не мiг вiн
визнати цього жорстокого бога, вiд якого цiле життя тiльки страждав i
поневiрявся, власне, по загибелi Iсси втратив замилування до
щонайдрiбнiших радощiв i вдоволень, жив тепер тiльки великим дiлом свого
життя, жив у барвах, у ©хньому свiтiннi, у ©хньому спiвi.
Наставало тепер те найголовнiше, задля чого, на думку Сивоокову,
принесено всi пожертви й зусилля: розпочиналося та╨мниче й незбагненне
навiть для того, хто стояв коло джерел i початкiв. З нiчого ти твориш ще
одну рiч для свiту, дода╨ш до нього те, чого свiт не знав i нiколи б не
спромiгся витворити сам у сво©й байдужнявi й безладдi. Ти вносиш високу
гармонiю в склубоченiсть речей, ти - творець, ти - вищий за бога!
Мiщило викладав моза©ку на стiнi пiд хорами - на прославляння
засновника храму князя Ярослава. Працював повiльно, ретельно, припасовував
кубик до кубика з такою стараннiстю, що готова моза©чна поверхня зливалася
в суцiльний блиск, той блиск заслiплював, несила було розiбрати, що там
зображено, - тiльки сяяння, блиск, щоб знав кожен, хто пiдiйма╨ очi, перед
очима в нього бог, богородиця i князь, а все - всуцiль свiтло, ярiння,
вогневiсть.
Князь побував у соборi, i йому сподобалося, як Мiщило виклада╨ смальту,
вiдчувалася рука майстра вправного, добре навченого, лихо тiльки, що
працював Мiщило занадто повiльно, надто ж коли порiвнювати з Сивооком.
Той сидiв у сво╨му пiдхмар'©, помiчники носили йому заправу для
накладки на стiну, заправу теж роблено за вказiвками Сивоока, до вапна
додавано товчено© цегли i тонкого вугiльного порошку, i в оту
сiрувато-рожеву накладку русявий велетень, якось мовби не думаючи,
навкиддя, втуляв кубики смальти й рiзнобарвних каменiв, не дбав за
пригладженiсть, не вилизував, як Мiщило, квапився, нiби гнали його в шию,
рiзнобарвнi кубики стирчали з накладки i так i сяк, здавалося, нiякого
ладу нема╨ в отих нагромадженнях смальти й камiнцiв; Мiщило на здивований
погляд князiв тiльки безрадно розводив руками - мовляв, дурням закон не
писаний.
Ярослав змовчав на перший раз,_ але приходив до Софi© ще, знов
спостерiгав дивну картину: один, висолопивши язика, примоцьову╨ кубик до
кубика, що не просунути й голки, а другий, угорi, жбурля╨ собi смальту
безладно й свавiльно, i поки цей унизу клопочеться досi над одною лиш
постаттю, той угорi вже докiнчив Пантократора i взявся за його небесну
сторожу - архангелiв, i все те в нього - кострубате, розвихорене,
розтрiпа-'^;: не, як i вiн сам, i знов знизував плечима Мiщило i щось
шепотiв осудливе. Мовляв, чи нам забракне сил на добротну роботу? Чи не
можемо викласти всю смальту гладенько та рiвненько?
Князь полiз до Сивоока. Нелегка то була дорога, нiколи не доводилося
йому ще такого, але знав: володар не повинен вiдступати нi перед чим, ма╨
зазнати всього.
Та коли став позад Сивоока i глянув на його роботу, вжахнувся. Знизу
було видно Пантократора у великому медальйонi, знизу архангели (два готовi
вже, третiй недовершений) вражали сво╨ю важкiстю (про бога мови не було:
вiн i геть був важкий якийсь, мовби викладено його з величезних камiнних
квад-рiв, а не з легеньких сяйливих кубикiв), знизу були барви, вони
зливалися во╨дино, хоч i не так, як у Мiщила, а тут князьчiе бачив нiчого,
окрiм сiрого розчину, накладеного товстим шаром на стiну, i безладно
повтикуваних у той розчин неоднакових скелець i камiнцiв, гранями сво©ми
повернутих врiзнобiч, як попало, в дикому хаосi; найстрашнiше ж полягало в
тому, що Сивоок при появi князя роботи сво╨© не припинив, а тицяв собi й
далi сво© камiнцi, мовчки простягав до пiдручних то одну руку, то другу,
працював мовчки, швидко, гарячково й зосереджено, мов бог у час творiння
свiту.
- Ти що таке╨ витворя╨ш? - гнiвно спитав князь, задиханий вiд
виснажливого видряпування в цю пiдхмарнiсть i лихий на Сивоокову
неуважнiсть, а ще бiльше - на несхожiсть його роботи до того, що показував
йому внизу Мiщило.
- Що бачиш, князю, - вiдбуркнув майстер.
- Нiчого не бачу.
- Непривчене око ма╨ш, князю.
- А ти не вчи мене! - тупнув Ярослав.
- Опрiч того, на цю мусiю дивитися треба лиш знизу, - заспокiйливо
мовив Сивоок, - вельми велика вона, щоб обiйняти ©© оком зблизька.
- Чом кладеш не так, як Мiщило?
- За сонцем iду. Хоч де буде сонце, знайде собi вiдбиття, i
свiтитиметься мусiя впродовж усього дня одинаково глибоко. А в Мiщила -
блисне один раз на день. Та й що то за блиск? Без тепла, без глибинностi,
мов холодна крига. А ще - кластиме твiй Мiщило свою мусiю десять лiт i не
викiнчить. Люди народжуються рiзно: однi для роботи дрiбно©, iншi - для
велико©...
Сивоок говорив не повертаючись до князя, клав i далi смальту, робив те
вмiло, швидко, якось нiби аж весело.
- Вважа╨ш, що так воно й треба? - лагiднiше спитав Ярослав.
- Оце, що роблю? А як iнакше? Нiхто не взявся за великi моза©ки. Мало
таких людей на землi. Мене колись вiдчай загнав у цю височiнь, а тепер i
злазити не хочеться. А злiзу - то теж для дiл великих.
- Чванишся чи жарту╨ш?
- I те, й iнше. Думаю, як швидше викiнчити церкву.
- Вгадав мою думку, Сивооче.
- Але з Мiщилом, князю, не докiнчиш до самого вiку.
- Недобудований храм не хочу лишати синам i нащадкам, - сказав Ярослав,
видно приставши вже на бiк Сивоока в його дивно хаотичнiм i незбагненнiм,
але впевнено навальнiм Твореннi. - Не хочу!
- Я теж, - весело сказав Сивоок.
- Ти ще молодий.
- Але й не маю нiчого. Нi сина, нi жони, нi покрiвлi над головою.
Князь промовчав! Невлаштованiсть людська його мало обходила. Дбав i не
на себе - за державу. Завжди й найперше.
- Сини в тебе гарнi, князю, - знов заговорив Сивоок. - Про дочок не
кажу, негоже менi мовити про княжих дочок, а сини вельми гарнi. ╙ в мене
думка. Хочу помогти Мищiловi в його роботi.
- Сво╨© ж ма╨ш iще он скiльки! - здивувався князь жадiбностi цього
чоловiка до клопотiв.
- Докiнчу сво╨ вчасно. Мiщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб
швидше - можна по╨днати з його мусi╨ю фресковi образи тво©х синiв i доньок
з княгинею. Ото я взявся б i зробив швидко й охоче.
- Чи ж пасуватиме? Князь - у мусi©, а родина його - в простому
малюваннi.
- Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед мусi╨ю. На
все ╨ спосiб. Колись жона карiйського царя Мавзола Артемiзiя поставила
йому по смертi надгробний пам'ятник i стiни прикрашено фресками такими
гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. I в еллiнiв та
римлян були такi майстри. В заправу додавали порошок мармо-ряний, поверхню
накладки розгладжували гарячим залiзом, а писали я╨чною краскою, яка в
звичайнiй фресцi не вживана. Пiсля викiнчення живопису його покривали
пунiйським воском i водили коло само© поверхнi розпеченим залiзом, не
приторкуючись. Ще потiм натирали сукном - i ось блиск, як у
вiдполiрованого мармуру або й смальти.
- Маю досить державних справ, - сказав князь, - щоб забивати собi
голову тво©м пунiйським воском та ще чимось. Ти майстер - тобi й знати.
- А тим часом втруча╨шся в те, як менi класти смальту, - нагадав
Сивоок.
- Бо незвично кладеш.
- Ото тiльки й мистецтво, як незвичне. Владi це не до вподоби. Владi
миле усталене, вона тяжi╨ до зоднаковiння всього на свiтi, бо тiльки тодi
сподiватися може на непохитнiсть. А краса - лише в неодинаковостi. Вiзьми
таке, князю: кожна рослина ма╨ свою квiтку, не схожу на iнших. А якби всi
квiтки та стали однаковi?
- Багато балака╨ш, - спробував перевести розмову на жарт Ярослав.
- Бо багато працюю. - Сивоок упродовж розмови жодного разу не поглянув
на князя i не перервав сво╨© роботи. Стояв на дерев'яному помостi, широко
розметавши руки, так нiби пiдпирав вигинисту стiну банi, голова, задерта
назад, мiцно влягалася на плечi, зрослася з ними назавжди вiд оцього
напруженого вдивляння вгору, на склепiння; князь спробував полiчити,
скiльки днiв, тижнiв i мiсяцiв сто©ть отут Сивоок, викладаючи моза©ки,
вийшло так багато, що вiн вжахнувся, а попереду ж було ще бiльше! I цей
чоловiк дума╨ не про спочинок, а шука╨ собi ще роботи, береться за нове, i
киплять у ньому якiсь незбагненнi пристрастi, вмить зачiпа╨ться вiн до
сперечань iз самим князем.
Отрок, що супроводжував Ярослава, розiклав для князя переносний
стiльчик. Ярослав махнув йому, щоб прибрав. Не звик розсиджуватися i вести
перемови з будь-ким при свiдках. На все життя запам'яталося йому
новгородське вiче, перед яким вивертав свою душу пiсля розправи над'воями
Славенсько© тисячi, зненавидiв одтодi всi принароднi рядiння й
обговорювання, завжди, коли виникала потреба когось вислухати, кликав його
до себе в палати, слухав, з вирiшенням сво©м не квапився, лишався для
спiврозмовника загадковим, а отже - мудрим.
Тому почувався зле отут, пiд самим склепiнням головно© банi собору.
Було враження, мовби отой повiтряний стовп, що виповнював баню на всю
височiнь, враз перевернувся i став тиснути на людей знизу, загрожуючи
приплющити ©х до грiзно наставлених безнадiйно-чорних очей Пантократора.
Ярославовi забракло повiтря в грудях, стало млосно, вiн пiдняв руку, щоб
розхристати ферязь, пошкрiб пальцями по золотому шиттю, облизав пересохлi
губи. Вiдчув себе геть старим i немiчним. Дурне дiло: дертися на таку
височiнь, щоб устрявати в сперечання з цим непокiрливим чоловiком. Та й
нащо? Художники - люди, владцi - теж люди, але в кожного сво╨ життя, своя
мета i сво╨ призначення. Може, слiд позоставити кожному робити сво╨ i не
втручатися? Але ж трима╨ться держава на князевi, а тому повиннi
пiдкорятися йому всi людове в державi. Хто не кориться - ворог або
пiдозрiлий чоловiк. Тодi хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свiй бiк,
тепер знов, так, видно, нацiля╨ться чинити й далi. Може, правду мопив
Ситник?
Ярослав одкашлявся.
- Дихати в тебе тут нiчим, - сказав Сивооковi.
- А я не дихаю, - вiдмовив той.
Непокiрливий. Зухвальний.
- Пришлю до тебе бояр сво©х, лiпших людей.
- На шо© вони менi? Прислав би, князю, втраченi лiта, людей дорогих,
навiки втрачених, але не можеш. '
-_ Усе в волi божiй.- Князь вiдступився од Сивоока, ладнався до спуску,
лаяв себе в думцi за необачливiсть i безглузде бадьорiння. В старощах
дертися в таку височiнь! Закортiло побути коло самого бога, дiткнутися
рукою божо© десницi! Безглузда звичка самому все 'перевiряти й оглядати.
Однаково 'земля така велика, що не стачить життя на те, щоб усе побачити,
мабуть, треба вiрити й чужим очам. Але яким, чи©м?
- Зоставайся з богом, - сказав Сивооку.
Той мовчав. Не повернувся до князя. Наставляв i далi на нього свою
розкучману, прикам'янiлу до плечей в неприродному задертi голову, нестомно
клав смальту й каменi, аж тепер запримiтив Ярослав, що не розкида╨
художник рiзнобарвнi кубики як попало, що ╨ твердий i гармонiйний лад у
розбiговi смальти по ввiгнутiй поверхнi, смальта йшла мовби колами,
пiв-дужжями, в нiй було щось вiд кшталту небесних сфер, був невпинний рух,
було кружляння, од якого йшла обертом голова, князь заточився, важко
обiперся об плече отрока, сказав глухо:
- Зводь мене звiдси.
Потiм стали приходити бояри, городськi старцi, мужi лiпшi й нарочитi,
статечно впливали в церкву, плуталися помiж риштованнями, перечiпалися об
дошки й обаполи, задирали голови, вдивляючись в роботу мовчазних
антропосiв Агапiтових, якi, попритулявшись повсюди, писали фрески; Мiщило
спускався щоразу вниз i давав пояснення, замовчуючи про свою мусiю, яка
посувалася надто повiльно, найбiльше показував угору, де трудився
невидимий Сивоок, де зблискувало синiм i золотим у про-зирах помiж
риштованням, щось пошепки говорив чи то гнiвне, чи то пробачливе, а
поважнi гостi стояли, дерли голови, зiтхалня.
Що то буде перед ними? Незвичне, дивне i чи й потрiбне? Бо як живуть
люди, чим? Той вою╨. Той викорчову╨ лiс. Той упольову╨ звiра, а той сi╨
хлiб а чи варить сiль. Кожен щось робить i вважа╨, що то ╨дино необхiдна
робота, i так воно насправдi ╨. А тут якийсь чоловiк роки витратив на те,
щоб наготувати собi рiзнобарвних скелець i камiнчикiв, а тепер виклада╨ ©х
на стiнi. Нащо? Кому вiд того користь? Князевi? Але сам князь мовить:
iдiть, дивiться. Церквi, боговi? Але що каже ©м цей чоловiк, який ма╨ на
собi хламиду слуги божого?
I так дивилися, слухали Мiщила, хитали головами, зiтхали:
- Нащо воно все? Грiхи нашi тяжкi©... Охо-хо!.. Сивооковi згори видно
було ©хнi голови, а пiд головами - клешнястi руки i розставленi ноги,
позбавленi тулубiв, у химерно зрiзаному вимiрi, бояри нагадували щось
павуче, кортiло плюнути туди вниз, ненароком зрушити важкий цебрик з
запра-кою або скинути на павучi голови дерев'яне корито, але й того
видавалося жаль, i майстер лиш зиркав зневажливо на розпластаних унизу i
робив сво╨ дiло далi.
Нащо воно ©м? А чи для них вiн творить? Для отих дрiбних душею,
пиховитих, мстивих, темних, як вода-нетеч, у сво©х думаннях. Знав кожного
з них. Один хизувався силою. Хвалився, що в один замах може вiдпанахати
мечем голову лютому вепровi, а насправдi мiг хiба що вiдрубати свiйському
пiдсвинковi, та й то припнутому до пакола. Другий показував усiм сво╨
здоров'я. Двiр мав коло Бабиного торжка i щодня, за будь-яко© пори року,
висовувався вранцi крiзь вiконечко голий до пояса, ждав, щоб його забачили
торжннки, гоготiв: "Ого-го-го!" Третiй все багатство вкладав у одiж,
виписував собi з Вiзантi© дорогi тканини, ходив у шитих золотом i шовками
кафтанах, на правiй полi мав гаптоване знамено князiвське, на лiвiй -
персону самого Ярослава, люди завжди збiгалися, щоб подивитися, а вiн iшов
або ©хав помiж них - босих, обдертих, з голодним блиском ненавистi в очах
- що йому до бiдних i упослiджених? Ще один втулив свiй двiр навпроти
князiвського палацу, щодня з досвiтку чатував коло ворiт - аж ну з'явиться
князь, i йому першому вдасться сказати: "Здоров будь, князю!" - i потiм
по-квалятися можна цiлий день, а наступну нiч знов спати уривками,
сполоханим, краденим сном, щоб удосвiта мерщiй схопитися i стати коло
ворiт на чатах, бо й що ж може бути лiпше, анiж першим поклонитися
можновладцю! Ще стояло, може, там кiлька таких, що вiдзначилися в битвах,
випало ©м укоротити вiку багатьом людям, званим ворогами, колись у тому,
певно, була користь князевi й державi, але проминуло вже те давно, тепер
еони не розмахували мечами, не здатнi до того через старощi, зате повсюди
всовували свого носа i на все мали сво╨ осiбне рiшення: "А я кажу так, а
не отак!" Невiгласи завжди такi: починають з повчань, кiнчають розправою.
Гули ©хнi голоси внизу, купчилися нездарно голови, пiдпиранi
клешнястими руками-ногами, але не дiставало й не дотикалося те Сивоока, не
зважав вiн нi на що. Хай собi!
Жив у соборi, на самiй верхотурi, зi сво©ми помiчниками, Спали на
помостах, дiлили мiж собою хлiб та квас, деякi обносилися одiжжю i
взувачкою, так що i на свята не мали в чому показатися, та й якi ©м свята
бiльшi за ©хн╨ велике творення, що росло день у день, виповнюючи казковими
барвами велетенський дзвiн головно© банi храму!
Вночi собор завмирав. Антропоси, помолившись, як темнiло, йшли до
монастиря, робочий люд розлазився десь по шпарках i закутках великого
Ки╨ва, лишалися тiльки цi нагорi, незнанi 6 невидимi, нiчна сторожа,
пильнуючи за велiнням князя i митрополита будовану святиню, забрiдала до
церкви, тодi Сивоок бубонiв щось по-грецьки або ж заспiвував густим
басюрою грецького ж iрмоса, сторожi перелякано завмирали.
- А цить! - казав один.- Чу╨ш?
- Голоси. А звiдкiль - не второпаю.
- З неба, дурнкЯ
- Що ж воно?
- По-грецькому мовить. Бог.
- А хiба бог по-грецькому?
- А по якому ж?
Гюргiя в Ки╨вi не було. Заклав новий палац для князя, а сам нарештi
подався до Чернiгова, до князя Мстислава. У того, простудившись на ловах,
помер ╨диний син-спадко╨мець ╙встахiй, i Мстислав задумав поставити собор
за спасiння душi синово©, а заодно й сво╨©, випросив у Ярослава
будiвничих, послав Ки©вський князь i Гюргiя - мовляв, щедрий, не шкодую
для рiдного брата нiчого.
Сивоок зостався сам. Багато мав за цi роки людей близьких, мав учнiв i
помiчникiв, але ╨ межа, через яку не переступиш, вiдчував цю межу в
роботi, де не було йому рiвних, вiдчував i тодi, коли через темряву
доводилося роботу припиняти, хоч якби мiг, то клав би моза©ку день i нiч.
Квапився мов перед смертю. Так наче вiдмiряно йому життя саме на цей
собор, i давно те вiдомо, i повинен вiн вкластися у вiдпущений йому час,
бо iнакше незавершеною лишиться головна, та, власне, ╨дина справа,
позначена його iменем i обдарованням. Сплачував людям борг за сво╨ вмiння
й талант. Бо коли ╨ в тобi обдарованiсть, то вже ти не належиш собi, а
свiтовi. Пуска╨ш сво© твори мiж людей, мов дiтей. Вмира╨ш поступово в
сво©х творах, бо нiхто нiколи не задума╨ться, чию спiва╨ пiсню, нiхто не
повiрить, що iкона, перед якою всi моляться, написана тво╨ю рукою, що оцi
сяйнi мусi©, якi свiтитимуться крiзь вiки, викладенi тобою. Та й хiба
важить, хто зробив? Однаково належить усiм, а тебе нема. Людину завжди
забувають. Про не© згадують мало й неохоче. З людини вичавлюють тiльки те,
що комусь треба, мов з риби iкру. Або кров на полi бранi, або пiт на нивi,
або красу, коли ти митець. А потiм iм'я тво╨ забудуть. Та й що таке iм'я?
Князь, коли хрестився, назвався не так, як давнiше. Коли хтось
пострига╨ться в ченцi, теж змiню╨ сво╨ iм'я - мабуть, щоб обдурити на тiм
свiтi бога. Не однаково хiба - Сивоок вiн чи Миха©л, як назвали колись
його добрi болгарськi брати? Що iм'я! Головне - тво© чини на землi.
I через багато вiкiв, коли зазвучать для когось оцi старi барви, оживе
тодi в них, може, i погляд, i серце Сивоокове, мов у променях сонцевороту.
I не треба довго стояти перед цими моза©ками, бо нiчого вони не скажуть, а
тiльки вранiшня зоря може прошепотiти його iм'я, сховане столiттями, або
гiродзвеннть воно в золотi променiв незгасного сонця над прадавнiм Ки╨вом.
За Сивооком iшли буквеники-антропоси. Викладали моза©чнi написи коло
Пантократора, на рiпiдах у архангелiв, у великiй дузi над Орантою, над
╙вхаристi╨ю. ╙вангелiстськi тексти ро-мейським письмом, на мовi роме©в.
Для Сивоока то вже не мало ваги. Жив сво©ми барвами, мав сво© намiри для
здiйснення, Пантократора зробив схожим на Агапiта. Але хто там у Ки╨вi
знав того Агапiта? Орантi дав сполоханi очi Iсси, а ще - всю ©© постать
зробив болiсно-нерозмiреною, бо саме такою побачив колись Iссу, як лежала
пiд ки©вським валом мертва. Оранта мовби падала з конхи, мовби зривалася
летiти в загибель, як летiла то© проклято© ночi Iсса; це не була
самовдоволена непорушна богоматiр з вiзантiйського iконографiчного канону.
Коли хтось зауважив Сивооковi, що в Оранти завелика голова, вiн вiдмовив:
"Не дивись на не© знизу, а спробуй поглянути з льоту, пiднявшись на один
рiвень з нею. Побачиш, що летить, пада╨. I руки в не© - не руки, а крила".
Але розмов не було багато: видно, князь пiсля сперечання з Сивооком в
пiдбаннi храму повелiв не чiпати митця, а може, просто вiдбирало мову в
кожного, хто постерiгав увесь огром створеного цим чоловiком. Ще й не
вiдкритi, заставленi дерев'яними помостами, моза©ки головно© банi горiли
таким вогнем, що простi люди, попадаючи в церкву, заплющували очi й нiмiли
вiд чуда, i нiхто не вiрив, що таке можуть створити людськi руки, надто ж
- руки лиш одного-╨диного чоловiка.
Сивооковi гаразд вiдома було вiдчуття: якщо створене тобою здавалося
зроблене кимось iншим - набагато здiбнiшим за тебе, коли сам дивувався i
не вiрив, що то твоя праця, - отодi й був справжнiй успiх.
Але не про цей успiх дбав вiн, коли вимрiював свою Софiю, не для
прославляння християнського бога поклав тут так багато рокiв свого життя,
йшлося йому про iнше; великi моза©ки, хоч творив ©х з усi╨ю напругою i в
©хнi барви вкладав цiлу свою душу, однаково вважав мовби вiдкупом за тi
справжнi хвилини розкованостi й свободи, якими заздалегiдь смакував,
думаючи про здоблення веж перед собором. Вiн i вежi тi задумав нiби в
подарунок самому собi, ввижалися вони йому, мабуть, давно, чув вiн ©хнiй
яскравий поганський покрик, отам було його серце, неспокiйне, зболене,
змучене поневiряннями в мандрах, тi вежi назначували все його життя вiд
маленького розплаканого хлопчика посеред темного невiдомого шляху до
зрiлого майстра, за яким усi визнають талант, але нiхто не пита╨ його про
щастя.
Сивоок довго досконалився, щоразу вступав у змагання з сво©ми
невiдомими попередниками, стосуючи тi самi засоби, не маючи змоги порушити
бодай один припис. Це було мистецтво змертвiле в сво╨му вiчному
повторюваннi. Сiмсот лiт, починаючи з часiв Константина Великого
вiзантiйське мистецтво жило думкою, що зримий свiт живих людей - лиш
химера, видиво, з'ява. Справжн╨ ж, мовляв, життя - на небi. I все гiдне
уобоги - тiльки там, усi пристрастi, вся краса, всi трагедi©, вся глибинна
суть: Iсус, мати божа, апостоли, ╙вхаристiя, благословення, чудеса,
прокльони й поклони.
А тут - нiчого.
I ось Сивоок поставив перед храмом двi вежi, щоб оздобити ©х нарештi не
богами i ©хнiми прислужниками, а намалювати людей, якi утверджують сво╨
буття на землi. Полюють, грают:, на дудах, хороводять, кохаються з
жiнками, дивляться кiнськi перегони i змагання силачiв. Вiн кине виклик
отому застарiлому, закостенiлому в сво©й зневазi до всього живого свiтовi.
Неправда! Ми ╨! Ми живi! Не самi боги, а й люди! Нам не дають ще багато
мiсця. Ми зiпхнутi в сутiнь, у тiсняву. Але мя виб'╨мося звiдти за всяку
цiну.
Бунтував не проти природи, бо жив серед не©, народжений нею, i вiрив у
©© еилу, нiчого iншого не бажаючи бачити i знати. Вiн протестував проти
усталеного ладу, за яким людинi не лишалося мiсця на свiтi, бо все посiли
боги i ©хнi прислужники: апостоли i пророки, кадильники i славохвальцi. Не
знав, хто його створив, але добивався мiсця для себе на землi. Якщо мене
створив бог-однаково хай посунеться i дасть менi мiсце. Iнакше вiдмовляюся
вiд iснування, а тодi кiнець усьому, передовсiм - боговi.
Бачив схимникiв, якi вiдмовлялися вiд земних утiх i вiд дiяння. А чого
досягли? Однаково жили - тiльки й того, що жалюгiдно. Животiли. А так жити
негоже.
Життя навчило його нi з чим не згоджуватися, протестувати, обурюватися.
Вiн зрозумiв, що тiльки тi, хто бореться, мають слушнiсть. Не досить
помiчати несправедливiсть - треба знайти спосiб, як ©© усунути, подолати.
Хай цi його моза©ки будуть останньою даниною колишньому, до якого
бiльше не повернеться. Не хоче бiльше рабства! Хоче волi!
Нетерплячка в Сивоока була така, що виклав тiльки одну половину
╙вхаристi©, другу вiддав антропосам i навченим ним помiчникам з тямковитих
ки©вських хлопцiв. Сам мерщiй кинувся до сво©х веж. Тут, пiд низькими
склепiннями, no-справжньому смакував розкованiстю таланту й розуму. Тут
творив! Був найнезалежнiшою людиною на свiтi! Може, найнезалежнiший ум.
Свiт його дитинства стояв перед очима. Запах вапна й красок нагадував
запахи глини в хижi дiда Родима - i ось уже й сам Родим на сво╨му сивому
конику полю╨ на хижого звiра, i то не бiда, що й коник вида╨ться замалий i
звiр дрiбнуватий, - хай знають нащадки, який був Родим, якi великi й
могутнi люди жили в цих лiсах, i над цими рiчками, i в полях, рiвних яким
нема╨ в цiлiй ╙вропi, бо й те подумати: слов'яни замешкали найбагатшi i
наймальовничiшi землi. Що взяти русичiв, а що болгар, а що сербiв,
полякiв, чехiв. Гори, рiвнини, рiки, шумливi лiси - де ще таке знайдеш?
У фресках, якими здобив вежi, Сивоок прагнув не просто до свободи
творення - намагався пiдсвiдомо передати сво© судження про свiт i людей,
тому вважав усе iнше дрiб'язком, не вартим уваги, i вельми невдоволений
був, коли вiдривали його вiд улюблено© роботи, смикали то на те, то на те,
то на пiдказування, то для помочi, то для виправляння чи©хось огрiхiв, то
для стовбичення помiж митрополитом i пресвiтером Ларивоном, якi iцотижня
прибували до церкви для нагляду i часто затiвали iювi та новi суперечки,
гору в яких однаково брав незримо присутнiй князь або просто долала
художницька впертiсть.
Тiльки в одному, може, й найголовнiшому, Ларивон поступився
митрополитовi без видимого опору: в тому, щоб усi написи в храмi робити
мовою грецькою. Була то мова половини свiту. Вiдректися ©© вiдкрито,
означало б вiдректися спiльно© з цiлим тогочасним свiтом культури, а цього
Ярослав не хотiв, вiрнiше, не наважувався. Вибору не було. Вiра вела за
собою мову.
Пресвiтер Ларивон мав певнiсть, що вiра не обмежиться одною церквою -
хоч i такою пишною, як Софiя, - вiн був обережно мудрий, чого б нiхто не
мiг сказати про Луку Жидяту.
Той, попри князiвську заборону вештатися по Ки╨ву i вести крамольнi
розмови супроти Вiзантi©, прискочив до собору, коли ще Сивоок працював над
Орантою, подерся на помости до нього, тупотiв позад майстра, бiгав по
хибливих дошках, бубонiв не знати до кого:
- Не грек ти i не варяг. Говори, користуйся сво╨ю природною мовою. Не
ти ©© вознесеш - вона тебе.
- Не гицай так - дошки проломляться, - спокiйно порадив йому Сивоок, не
вiдриваючись од роботи. Не любив попiв нi-iiких. Вважав, що молоти язиком
чоловiк iде лиш тодi, коли не адатен нi до яко© роботи.
- А, не вхопить мене бiс! - вiдмахнувся недбало Лука i так само бiгав
туди й сюди за спиною в Сивоока, заважав тому працювати, дратував сво╨ю
крикнявою.
- Не звик я, щоб за спиною шамотнява, - вже сердито мовив Сивоок. - Ти,
попе, знай сво╨, а в мене теж дiло ╨. Як то кажуть: кожному сво© соплi
солонi.
Жидята став. Завмер за спиною в Сивоока, потiм гучно розреготався.
- Таки правда: бiгаю, - пересмiявшись, визнав вiн, - то в менi ведмежий
жир колотиться.
- З ведмедями барложився? - Сивооковi вже починав подобатися цей
крикливий i метушливий попило. Вiн облишив роботу, витер руки.- Зда╨ться,
час менi й пообiдати. Може, роздiлиш трапезу, попе. Чи звик до жирних
на©дкiв? В мене хлiб та квас. Бо я ж пiд небом сиджу, а до неба мають
право мовити тiльки худi. Жирнi ж хай падають донизу i хай чавляться
власною вагою i жирнiстю.
- Ловко мовиш! - вдоволено гукнув Жидята. Вiн завернув полу пiддиркано©
ряски, присiв коло Сивоока. - Давай твiй хлiб i квас - то найлiпша ©жа.
Мене ж зови не попом, а Лукою, хоч ще зовуть мене Жидятою, бо в хозарiв
жив у полонi, а в них вiра - жидiвська.
- Як же переметнувся в християнство?
- Не прийняв я ©хньо© вiри. Та й християнсько© тодi не знав. Бо й нащо?
Поки молодий, хiба про вiру дума╨ш? Навчився стрiляти з лука, ловити диких
коней, бити звiра на повнiм скаку. Вирвався з неволi, прибiг у свою землю,
а тут мене нiхто й не ждав. Полював пота╨мно в княжих ловищах, бив
звiрину, бувало, й кiтну, брав грiх на душу, бо воно ж однаково - княже.
Навчили мене старi ловцi, щоб для мiцностi й здоров'я споживав ведмедячого
сала. Уполював я ведмедя, натопив з нього жиру просто в шапку, повну шапку
ще гарячого випив, кiлька день хорував тяжко, але потiм як наче змастило
мене всього зсередини: нiякi хворощi не приставали. Прислужилося це менi,
як упiймано мене княжими прислужниками та кинуто в поруб холодний i вогкий
у землi з червою та жабами. Аби на проло©вся ото ведмедячим салом, був би
й зогнив там у землi. А так - висидiв. Тут над самим порубом церковцю
дерев'яну поставили, службу правлять, грiхи замолюють. Слухаю, припада╨
менi до серця спiв, хоч i не тямлю нi слова. А що голову маю мiцну, то й
ухопив усi отi спiви, iрмоси отi чужомовнi тi раз i ревнув з порубу
по-ведмедячому "Крi╨ елейсон!". Витягл;i мене, розглядають, мов ромейське
диво. Повезли до Берестiв, так немитого й поставили перед пресвiтером
Ларнвоном. Питаг вiн: "Християнин?" Кажу: "Нi". Мовить щось по-грецьки, я
дин-люся на нього, мов той баран. "Не зна╨ш грецько©?" - "На знаю". -
"Навчений письму чи книгам?" - "Не навчений". От i почалося вiдтодi.
Навчив мене пресвiтер, а я до всього чоловiк тямковитий...
- То ти й не пiп? - поспитав Сивоок.
- Поки нема пастви, то не пiп, але хочу вчити. Стояти за сво╨ рiдне
хочу. Вiру взяли в роме©в, а мова ©хня нам нi до чого. Слов'янська ма╨
бути. Спробував я серед чужих, знаю, що то, коли тобi тво╨ слово забивають
назад у горло. То - смерть людини. Та й навчитися чужо© мови до пуття хiба
можна? Лиш од сво╨© матерi вiзьмеш всю глибiнь i сутнiсть, а чужого - самi
вершки. Про хлiб та воду ще спитати можна, до душi ж - не сягнеш, не
доберешся. Ти митець - повинен знати це. Письмо зна╨ш?
- То й що?
- Книги читав, бачив?
- Здобив, читав, переписував - тобi й не снилося.
- Коли так, нащо ж вiдда╨ш так легко свою роботизну? Пишуть над тво©ми
образами грецькi словеса. А ти мовчиш? Хiба не вiда╨ш, що творення i
називання - ╨динi суть?
- Грецькi боги, то й словеса ©хнi, - знизав Сивоок плечима.- Скрижалi
знайшов Мойсей кам'янi трьома мовами, наша там не значилася, а тiльки
гебрайська, еллiнська i римська.
- Так от, майстре, - Лука замашнiше всiвся, радо встрявав до словесного
бою, - знай: нi то©, нi третьо© на скрижалях не було, а була мова
сiрiйська, нею ж i бог глаголив. Коли ж брати письмена еллiнськi й нашi,
то словенськi письмена святiшi суть, бо сотворив муж святий Константин,
нарица╨мий Кирилом, i брат його Мефодiй в часи Михайла грецького, i Бориса
болгарського, i Растця - князя моравського, i Коцелi - князя блатенського,
©м же слава, честь, держава i поклонiння нинi, прiсно i в безконечнi вiки
- амiнь! Грецьке ж письмо сотворив еллiн поганий. Хай вiн i втiша╨ться
ним. А раз наша святиня - наша й мова тут повинна звучати!
- Нащо вона ще й тут, у цьому храмi чужого бога? - важко посунувся на
Жидяту Сивоок. - Пустити сюди ще й мову нашу - значитиме визнати цього
бога сво©м до кiнця. А може, народовi й не треба цього? Бо всякий чужий
бог - то ще одне .ярмо на шию. Може, лiпше тодi вiдчувати його чужим, не
допускати до джерел рiдних, найглибших - i тодi цей собор так i лишиться
згадкою марно© спроби повоювати душi руського народу, спробою поодинокою,
може, й великою, але марною? Коли ж попiдпису╨мо тут богiв по-сво╨му,
визна╨мо ©х i приймемо, тодi згубимо щонайменшi сподiвання виприснути
з-пiд кiстляво© руки чужого бога i буде з нами те саме, що з Вiзантi╨ю.
Теж починали iмператори з ставлення храму на честь Софi©-мудростi, але вже
в скорiм часi розгубили i тi крихти мудростi, що ©х могли мати, забули про
мудрiсть i стали рабами цi╨© дивно© i жорстоко© вiри, рабами будування для
Христа, який у ненажерливостi будування святинь не ма╨ собi, зда╨ться,
рiвних. Ти чи й бачив або чув, а менi то довелося i знаю, у яких землях i
краях понаставлювано храмiв на честь Христа i його апостолiв, його
мученикiв i святих отцiв, що намножуються щодень. Та, може, й ти норовиш
колись ускочити в ©хнiй сонм? Всю землю вже заставлено тими святинями, а
кiнця-краю не видно. Повсюди у ромейському царствi: в городах i в
пустинях, на горах i коло рiчок великих i малих, над озерами i посеред
моря на островах - всюди ставлять храми, монастирi, каплицi. Обдирають люд
простий, накладають новi та новi податi, звойовують новi землi, щоб
грабунок iз них обернути знов же на будування святинь. Рано чи пiзно
завалиться, ромейське царство, бо не може людина терпiти таку
занедбанiсть, не може без кiнця приносити пожертви - треба ж колись i
жити! А боговi однаково, вiн мертвий.
- Що речеш, богохульнику! - схопився Жидята.
-Мовлю, що думаю. А до слiв не чiпляйся, хоч ти й пiп,- теж пiдвiвся
Сивоок. - Пiвжиття вiддав тво╨му боговi. Ставив церкви i здобив. Бачиш
оце? Для слави бога твого зробив я, може, бiльше, нiж усi попи нинiшнi й
будущi. Досить з нього. Питав про мову - я тобi вiдповiв. А тепер iди й не
заважай менi робити дiло. Можеш сказати пресвiтеру, можеш iти до
митрополита, до князя - не боюся нiкого. Мого вмiння не вiдбере нiхто. I
не передасть нiкому теж. Воно мо╨ i зо мною позоста-неться. Затям, попе!
Жидята сплюнув i полiз донизу. Сам умiв бити людей словами, але тут
вимушений був визнати себе покопаним. Бо той розпатланий русявий велетень
з сивими загадковими очима, зда╨ться, мовив слова не лише гнiвнi, але й
мудрi. Про Вiзантiю хоча б. Всi знаючi люди виразно бачили, як
розхиту╨ться бiльше й бiльше таке могутн╨ ще недавно царство. Силомiць
одружений з донькою Константина Зо╨ю, Роман Аргiр процарствував ледве що
два роки. Зоя таки зморгалася з молодим пафлагонцем Константином, коли той
чухав iмператоровi п'яти, i сталося врештi, що василевс, купаючись перед
сном, мав необережнiсть пiрнути в ванну, а слуга притримав його пiд водою
саме стiльки часу, щоб той засьорбнувся. Коли iмператора згодом витягли з
ванни, вiн ще був живий, але тривало те недовго, вiддав вiн боговi душу,
так i не прийшовши до тями; Зоя не прождала й дня по смертi чоловiковiй,
мерщiй оголосила iм'я нового свого обранця, що ним був, ясна рiч,
Константин-пафлагонець, - i ось Вiзантiя вже мала свого iмператора. Цей
виявився не лiпший за свого попередника, вдарився в святенництво, а
державнi справи передоручив дядьковi сво╨му - ╨внуху Иоанну та його братам
Микитi й Константину. В цiй великiй iмперi© люд був до того обдертий i
збайдужiлий, що вже, здавалося, втратив хiть © спромогу до повстань i
протесту. Податки вигадувано такi, що соромно ©х i називати. Засухи, град,
сарана, мор, землетруси терзали велику землю. Нема пафлагонцям божо©
милостi, казали в народi. Тiльки розсилала ще по-давньому Вiзантiя повсюди
сво©х священикiв, хизувалася зблисками сво©х розкошiв, багатств i
розпутства. Ще тривало заслiплення давньою величчю, навiть у здрiбнiннi
сво╨му iмператори константинопольськi вважалися взiрцем для iнших
володарiв, для всiх тих, що для них добро i зло в значеннi буденнiм не
важать аж нiскiльки, для тих, хто осягнув владу i смерть в однаковостi,
хто керу╨ться у вчинках сво©х невидимими потребами щоденностi, а
прихованими, часом темними й заплутаними причинами.
Жидята не раз i не два мав тривалi бесiди з князем Ярославом, хотiв
одкрити князевi очi, закликав його до рiшучостi. Саме час покiнчити з
ромейськими прислужниками в рiднiй землi, щоб запанувало сво╨, питоме,
очиститися вiд чужинцiв. Князь молився до обережностi, на князя не дiяли
вмовляння, на нього не дiяли доводи, на нього не дiяв крик. Вiн мав свою
мудрiсть, лею жив, приступу до дiл сво©х не давав нiкому. "Царства стоять
на терпiннi", - любив повторювати. I вмiв терпiти й ждати сам.
Несподiвано вмер князь Мстислав у Чернiговi. Як i син його три лiта
тому, по©хав на лови, гнав оленя, розпалився, потiм напивсь холодно© води
з джерела, - i вже нiякi трави, нiякi вра-чувателi не помогли. Та й не
сказати: дожив до тих самих лiт, як i отець його, князь Володимир, хоч i
очiкувано при його здоров'©, що перетрива╨ всiх братiв сво©х i сяде бодай
у старощах на ки©вськiм столi. Не вийшло. Вмер - i насiння не по-зоставив.
Не добудував i собору Спаса, стiни якого виведено лиш на висоту пiднято©
руки ведшника, як той стане на конi.
Ярослав став самовладцею всi╨© землi Русько©. Вiн пiшов до Новгорода,
повiз iз собою старшого свого сина Володимира, щоб настановити його князем
землi Новгородсько©. Взяв Ярослав i Луку Жидяту, i незабаром прийшла
вiсть, що поставив князь Луку ╨пископом у Новгородi, а ╙фрема, який учив
там вiри по-грецьки, усунув, бо той сану не мав через те, подейкували злi
язики, що вчасно не дав митрополитовi Феопемпту вiдповiдно© заплати. Ще
казали, що Ярослав за вiщось посадив у поруб останнього свого брата
Судислава псковського, i вже тепер мав цiлком запанувати тiльки Ярославiв
рiд. Та все це мало обходило Сивоока, бо вiн тепер горiв новою сво╨ю
роботою, здобив вежi, вiдводив душу, нарештi творив не те, що хтось велiв,
а сво╨, бажане, вимрiяне!..
Йшла остання весна, мали ше лiто для довершення сво©х робiт - князь
заповiдав пiсля повернення з Новгорода освячення храму, йому залежало
передовсiм на якнайшвидшiм вiдкриттi церкви, пов'язував, мабуть, з цим
якiсь сво© замiри, але про те знати належало самому князевi - на долю
майстрiв випадало лиш одне: поквап.
Зроблено в Софi© силу-силенну роботи мистецько©. Окрiм мусiйного убору,
рiвного якому важко було й пошукати ще десь у свiтi, написано фресок
многоличних двадцять i п'ять, на них же постатей сто п'ятдесят i чотири
майже в повний людський зрiст, фресок одноличних на весь зрiст написано
двiста i двадцять, а поясних - сто i вiсiмнадцять. Викладено в усьому
соборi пiдлоги теж мусi╨ю з рiзнобарвного каменю, прикрашено опрiч того
всю серединнiсть церкви вiзерунком мусiйним i писаним, прилiпами
мистецькими, горорiзьбою по червоному шиферу овруцькому. Тепер антропоси
тулили ще сво©х ромейських святих зокола собору, вибираючи для того всi
виступи й площини, якi надавалися до малювання. Сивоок звелiв, щоб не
чiпали стiн обабiч головного входу до церкви, бо мав намiр по завершенню
розпису сво©х веж розмахнутися попiд отими пiсноокими святими безмежжям
слов'янського сонцевороту. Вiн змалю╨ з одного боку осiннiй сонцеворот у
пишностi золотолистих лiсiв в щедростi ланiв, у буйнощах людсько© плотi.
Хай костенiють у заздрощах висхлi християнськi святi над цим вiчно
триваючим святом великого народу. Бо хiба ж вiдають вони про великi радощi
весни, освячено© проростанням трав, струмуванням березових i кленових
сокiв, пробудженням городiв, сiл, цiлого люду, коли всi городи
розбентежаться i села сколотяться, мужi й жони вийдуть в луги й болота, в
пустинi й дiброви, починаються нiчнi хороводи, безчинний гомiн iде понад
усi╨ю землею,. пiснi лунають, голоси сопiлковi i струни гудуть, б'ють у
бубни" вигинисте походжають у колi молодi дiвчата, знадливо покивують
досвiдченi жони, наослiп блукають руки, витупцьовують ноги, гарячi
доторки, темнi поцiлунки в мнмойдучiй ночi. А осiнь... Хiба вернуться
тепер давнi осенi з ©хнiм багатством, достатком i спокiйними радощами, в
червiнi, золотi й прозоростi? Новий бог нiс за собою бiднiсть, голод,
чвари, тiсняву. Читав колись Сивоок гiркi нарiкання святого
отця-пустельника на безлад, що запану╨ повсюди, де пiднято над землею
хрест: "Почнуть люди надаремними бiдами рятуватися, i повсюдно за такi©
грiхи почнуть бути голод i мор часто, i многi всякi труси, й потопи. i
мiжусобнi вiйни, i всяко стануть гинути в свiтi городи, i тiснява настане,
i см'ятiння в царствах будуть великi, i жахи, i, нiким не гнанi, стануть
зникати люди з сiл i волостей, i почне люд християнський всяко убувати, i
земля почне просторiшою бути, а людей буде менше, i тим позосталим людям
буде на просторiй землi жити нiде".
Голодранцi завжди мiцнiшi в сво©й вiрi, бо в них не лиша╨ться нiчого.
Не дай народовi розбагатiти - матимеш отару слухняних овець, слiпих у
сво©й покiрливостi. На цьому стояло християнство.
А Сивоок хотiв показати свiй народ у багатствi, серед щедрот його
рiдно© землi, якi належали колись йому без остачi та й належати мають
завжди i вiчно! Осiннiй сонцеворот. Ввижався вiн йому пишнiшим за всi
багатства й пишноти Вiзантi© i легенд про царства минулi й навiть
неiснуючi, йшов до змалювання сонцевороту через терпiння й великий труд
над моза©ками, через спочинок душевний лiд присадистими склепiннями веж,
готувався поволi до ще одного свого вичину на рiднiй землi, яку хотiв
вославити найвище. Та чи судилося йому доконати задумане?
"Ки©в приймав церкву Софi© дивуванням i захопленням. Iшли поглянути на
диво сво© люди - багатi й бiднi, тупоголовi й вразливi душею, приходили,
при©здили, приповзали немiчнi в сподiваннi зцiлення, були тут удови,
сироти, жебраки, слiпцi й хромцi, завзятi калiки перехожi в сво©й скрутi
калiчiй. Не всi дiставалися досередини, багато хто дивився на церкву
зокола, та й того було досить, щоб розносити вiсть по всiх землях про
ки©вське диво.
- На ки©вських торжищах схiд сходився з заходом, пiвнiчьi землi
зустрiчалися з пiвденними тут були булгари волзькi i хутрами, нiмцi з
бурштином, i красними сукнами, та свiтлимi шоломами латинськими, угри з
скакунами та iноходцями, степовики з скотом i кожами, сурожани з сiллю i
легкими тканинами, прянощами, винами i травами духмяними, греки
вiзантiйськi , багатими паволоками, дорогим одягом, килимами i сап'яном,
посудом срiбним i золотим, ладаном i красками, були тут i купцi руськi:
новгородцi, полочани, псковичi, смольняни, суздальцi - i кожен з них т,еж
iшов подивитися на храм, i котилася хвала по всiх землях"!
Серед того людського юрмовища непостереженою, мабуть, зосталася б
дiвчина, яка прийшла до Софi© одного весняного дня, але не зникла та
дiвчина, як решта вiдвiдувачiв, приходила знову й знову, ставала завжди на
тому оамому мiсцi, дивилас'i завжди на те саме, здавалося, не помiчала в
соборi бiльше нiчого, окрiм Оранти, так нiби хотiла надовго заховати в
очах ©© розблиск.
Хто ж то знав, що вразило дiвчину в постатi богоматерi? Чii ©©
ма╨статична велич, завдяки якiй панувала тут над усiм? Чи, може, глибока
синява, яка йшла вiд не©? Чи пасувала ©й урочиста дикiсть очей,
переляканих пишними шатами? Може, дл i то© дiвчини, що прийшла, мабуть, з
далеко© пущi або з степу, Оранта була не богородицею-заступницею, а
босоногою красунею з степового роздолля, пригнiченою вiзантiйськими
знаками влади i пихи?
Нiхто не знав того.
Нiхто не зазирав дiвчинi до очей, а якби зазирнув, то вiдзначив би, що
в них дикостi ще бiльше, нiж у очах Оранти, тiльки дикiсть та нескорена,
нелякана, сизо-весела.
Помiтив ©© Мiщило. Сповнився заздрощiв до Сивоока бiльших, нiж досi,
потiм, подумавши, пiшов до нього в вежу, довго стояв мовчки, дивився, як
той швидко пише фреску по на затужавiлiй ще накладцi.
- Чого мовчиш? - спитав Сивоок. - Адже бачу: прийшов сказати щось лихе.
Завжди приносиш менi лихi вiстi.
- Коли так, то вислухай вiсть гарну. - Мiщило радий був з несподiванки,
якою вразив Сивоока. - Вже кiлька день ходить у церкву дiвиця вельми
вродлива i показна.
- То й що менi до того?
- Дивиться на твою мусiю богоматерi.
- То й що?
- Серце в менi стрепенулося вiд то© дiвицi.
- А менi яке дiло?
- На твою мусiю дивиться.
- Хай.
Мiщило пiшов. Сивоок не дуже й шкодував. Не було мiж ними дружби, вже й
не буде. Але цей незбагненний чоловiк з'явився ще через кiлька день. Так
нiби топтав стежку до серця Сивоокового, яку перед цим багато рокiв
захаращував покидь нами ворогування, заздрощiв i пiдступностi.
- Пита╨ вона про тебе, - сказав Сивооковi. - Хто?
- Дiвиця, що зачарували ©© тво© мусi©.
- Може, в учнi хоче до мене? Але ж дiвчат не беру! - Сивоок засмiявся
трохи вимушено. Щось стривожило його в Мiщиловiй настирливостi. Чи справдi
змiнився чоловiк, чи сталося щось незвичайне? Але дiвчина. До чого тут
дiвчина? Для нього тепер не iсну╨ нiчого на свiтi. Вiн не належить нi
сво©м бажанням, нi сво©м потребам. Належить без решти мистецтву. Бо що ╨
мистецтво? Це могутнiй голос народу, що луна╨ s уст вибраних умiльцiв. Я -
сопiлка в устах мого народу, i тiльки йому пiдвладнi пiснi, що пролунають,
народившись у менi. А мене - нема.
Вiн так i сказав Мiщиловi.
- Мене - нема.
- Як то? - не зрозумiв той.
- А так. Нема. Тiльки те, що по менi зоста╨ться. Комусь до вподоби
мусi© - хай. Що менi до того?
I знов пiшов трохи знетямлений, сам не свiй Мiщило, а за день прийшов
знову. Сивоок вже був зiбрався нагримати на нього, що заважа╨ докiнчити
розпис сво©м швендянням, але Мiщило встиг сказати:
- Привiв ©© до тебе.
- Кого?
- Дiвчину ж. Дозволиш?
Сивоок мовчав. Колотилося йому серце, било в груди, рвалося з тiсноти.
Ой лихо буде! Ой лихо© Але мовчав. I Мiщило потрактував ту мовчанку як
згоду. Вiдсунувся вбiк, пропустив дiвчину поперед себе, сам не став
затримуватися, зник. Зробив дiло, добре, а чи лихе - мабуть, не вiдав сам.
А може, справдi, потеплiла його душа до Сивоока, бо ж таке той створив!
Дiвчина стояла мовчки. Сивоок швидко писав. Знав, що найголовнiше- не
глянути на не©. Була - та й нема.
- Ти чого? - спитав ©©, коли вже мовчати далi було б не-гречно.
- А нiчого, - вiдповiла вона з льоту.
- Чия? - спитав вiн знов, аби спитати.
- А нiчия.
- Як звешся?
- Нiяк.
- Звiдки така?
- Не тво╨ дiло.
Голос мала такий, що, здавалося, можна доторкнутися до нього. Мов до
м'якого коштовного хутра. I хоч вiдповiдала задерикувато, власне, й не
вiдповiдала, а жбурляла Сивооковi його запитання назад, в нього не пропала
охота вести з нею розмову далi, боявся тiльки, що не стрима╨ться i гляне
на дiвчину. Знав тепер добре: озирнутися - пропасти.
Але дiвчина не дала йому пропасти. Тихо посунулася до виходу i щезла
мовчки, може, й назавжди. Сивоок озирнувся - пiзно! Хотiв вискочити
навздогiн, але стримався. Належить мистецтву. Про себе ма╨ забути. Вiд
усiх зваб повинен утiкати, не озираючись, як вiд Содома й Гоморри!
Проклинав Мiщила. Той добре вiдав, що робив. Сам же скiльки рокiв
одмовляв Сивоока вiд Iсси, приводив приклад святих Аммона, Авраама i
Алексiя, що втекли вiд сво©х невiст у першу шлюбну нiч, або ж Оригена
Александрiйського, який оскопився, щоб уберегтися вiд поблазну, i тiльки
завдяки тому доконав великого дiла: звiв во╨дино п'ять неоднакових спискiв
Святого письма. Не дiяло на Мiщила й те, коли казано йому, що не з'явився
б вiн на свiт, не будь кохання мiж його отцем та матiр'ю. Мав i на це свою
вiдповiдь. Мовляв, якби Адам у раю не вiдступив од бога, то розплодження
людей вiдбувалося б iншим, достойнiшим способом, приклад же найперший
цьому - непорочне зачаття дiви Марi©.
Навiщо ж тепер цей висхлий душею святенник показав тiй дiвчинi, де вiн,
Сивоок? Чи, може, вона така гидь, що той хотiв просто поглумитися? А
Сивоок навiть не позирнув на не©, щоб плюнути погiрдливо та й забути ©©
вiдразу.
Вона прийшла знову. Нечутно, мов боса (а може, справдi боса?),
прошмигнула позад Сипоока, стала за ним, мовчки дивилася на його роботу.
- Знов прийшла? - спитав вiн, щоб почути ©© м'який голос.
- Прийшла.
- Ну, постiй, - вiн трохи попрацював, нахиляючись за краскою, кинув
через плече погляд. Побачив ©© руку. Не висiла вздовж тiла, а мовби пливла
в повiтрi, рухалася, жила, мов теплий, рожевий птах. Тодi Сивоок глянув
через плече праве i знов побачив другу ©© руку. Так само жила, рухалася
безупинно. Нiколи вiн не бачив таких рук. Ще нахилявся, дивився ще.
Обiйняв поглядом усю ©© постать. Невисока, але в гнучкостi сво©й
видавалася високою. Всього одягу - бiла сорочка з якимсь гаптуванням. Але
знайдено мiру тiй сорочцi й умiння ©© носити.
Нiколи ще не доводилося спостерiгати йому в жiнок такого високого
вмiння одягнутися. Бачив таких, що обтискували одягом у спосiб
непризво©тий сво© кшталти, показуючи вiдверто всiм бажаючим, що мають на
продаж або роздарування. Iншi ховали себе у важких шатах i нагадували
стовпи. Iсса вiдзначалася диким недбальством.
А ця мов народилася в сво©й сорочцi. Простежу╨ться пiд полотном кожен
вигин тiла, ноги вiдкрито саме так, як треба вiдкрити, десь там сяйнула
смужка бiло© шкiри, але яко© ж бiло©.
Вiн ще не бачив обличчя дiвчини. Тепер лякався ©© по-справжньому.
Спитав грубо:
- Чого тобi треба?
- Нiчого.
- То йди собi.
- Пiду, коли захочу.
- А як вижену тебе звiдси?
- Спробуй!
- Зна╨ш, хто я?
- Сивоок.
- Хто сказав тобi?
- Всi кажуть.
- Мене - нема, - повторив вiн щасливо знайденi для дiла, а найперше для
самого себе слова.
Вона засмiялася:
- Тебе надто багато, щоб не бути.
- Чому багато?
- Великий ти. Тiлом. I роботою. Так я й знала.
- Що ти знала?
- Що ти - такий.
- Не бачила ж мене.
- А от бачу - Спину.
- Ти мене й зовсiм не бачиш.
-_ I не хочу, - сказав вiн без твердостi в голосi.
- Мене звуть Ярослава.
- Князiвське iм'я ма╨ш.
- Мати дала.
- А батько хто?
- Нема╨.
- А в мене - нi матерi, нi батька.
- Тобi не страшно.
- Хiба ти бо©шся чогось?
- Боюся, - пошепки призналась вона.
I тодi Сивоок озирнувся, вже не ховаючись. Рiзонула йому погляд
нiжнiсть ©© обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливiсть ©© очей, в розхилi
©© уст вичитав сво╨ призначення, мов правовiрний на деревi остаточностi,
де на листi виписано iмена. Струшують дерево, спада╨ листя - тi вмруть,
чи© iмена значаться на впалому листi, вмруть ще цього року, i хай
збудеться. Ще не все було втрачено, мiг ще зiбратися з силами, прогнати ©©
звiдси, мiг, зрештою, сам пiти вiд не©, (однаково ж вернешся до сво╨©
роботи!), але мiг - i не мiг. Найшла на нього якась .дитиннiсть, почував
себе хлопчиком з давезно© пущi, а перед собою бачив Величку з напiвзабутих
снiв-споминiв, дитиннiсть виказувалася в його обличчi, до якого тепер не
пасували нi борода та вуса, нi великi, важкi, виробленi його невтомнi
руки. Мабуть, вiн отакий i уявлявся цiй Ярославi, вона не злякалася його
покошланостi, хоч була, мабуть, удвiчi молодша за нього, не вiдчувала себе
дiвчинкою, стояла перед ним як рiвня, закортiло стати ще ближче до нього,
викликати його довiр'я, i вона сказала те, чого не казала в Ки╨вi нiкому:
- Прибiгла я аж -iз Новгорода. Перебралася за хлопця i втекла.
Вiн не чув тривоги, в ©© голосi за ту втечу, не спитав, од кого втiкала
аж так далеко, нарештi пойняв його страх за Ярославу, яка ще не вiдала про
загрозу для себе найбiльшу вiд нього. Чи для того вибиралася аж он звiдки,
з лiсiв i мокрадел, дiйшла до вигрiтого на просонцених пагорбах Ки╨ва, щоб
потрапити тут до чоловiка старого, вичерпаного, власне, знищеного життям i
нелюдським напруженням усiх здiбностей?
I знов ще не було пiзно. Ще б мiг гукнути: "Втiкай од мене! Втiкай не
озираючись!" Але не гукнув. Тихо сказав: "Iди, бо заважа╨ш менi докiнчити
малювання. Коли хочеш, то приходь завтра".
Якби ж то вона образилась на таку нечемнiсть i вiдповiла йому рiзко, з
гiднiстю. Але сяйнула на нього пречистими сво©ми очима i м'яко промовила:
"Гаразд. Прийду завтра".
Прийшла так само, в тiй самiй тонкiй сорочцi, тiльки на ши© мала разок
зелених перлiв - од наврочення i пошестi.
- Була на торжищi?
- Була.
- Вподобала?
- Так.
- Хотiла б зi мною на торжище?
- А твоя робота?
- Повинен мати спочинок.
...Вiн купив ©й вiзантiйську тканину з крученого шовку. Взо-риста,
багата, хоч i для княгинi. Барва майже пурпурова. Вiзерунок - у великих
колах по два казкових грифони, що стоять _на заднiх лапах спиною один до
одного. Крила ©хнi в химерному сплетiннi. В кутках помiж колами - сторожкi
яструби.
Коли Сивоок платив за тканину, збiглося все торжище, бо за такi грошi
можна б купити цiлу волость. Ярослава непевно всмiхнулася, коли вiн
накинув на не© узороччя, повела плечем, заморська тканина зслизнула ©й до
нiг, а вона знов постала у сво©й иепотьмарено бiлiй сорочцi, мов далеке
принадливе видиво, до якого мандру╨ш у снах i нiколи не доходиш.
- Нащо вiддав такi грошi? - спитала Ярослава.
- Дурнi грошi, тому й вiддав,- сказав Сивоок. - Князь Ярослав перед
вiд'©здом до Новгорода розщедрився за мо© мусi©.
- Князь? - вона мовби здригнулася, але погамувала в собi щось, знов
стала звичайною, безжурною, чужою звичним турботам i хвилюванням.
- Ну, так. Ярослав - князь. Вважа╨, що за грошi можна "упити мистецтво,
але помиля╨ться. Ти не зна╨ш про грошi, та й не треба. Нi про той обол, що
платили його перевiзниковi в царство мертвих Харону, нi про обол, що його
випрошував славетний ромейський полководець Велiзарiй, мабуть, не чула нi
про тридцять срiбнякiв Юдиних, нi про драхми блудницi Ла-©с, не вiда╨ш i
про ту стародавню монету, яку офiрував один iз приспаних у Ефесi, а також
про свiтлястi монети чарiвника з -арабсько© казки, якi згодом ставали
простими кружалами з кожi. Але мiг би розповiсти тобi про великого
схiдного спiвця, який одержав од султана шiстдесят тисяч монет за кожний
рядок сво╨© пiснi, та повернув ©х усi назад, бо були срiбнi, а не золотi.
- За твою пiсню навiть золота мало,- сказала вона.
-_ Хiба в мене ╨ пiсня? - здивувався Сивоок.
- А там? - Ярослава показала на Софiю. - То все виспiване.
- Ти не зна╨шся на цих справах. Всяке слово пряму╨ до. спiву. Але чи ж
завжди доходить?
- Я навчилася всього, тiльки глянувши. Бо нема такого нiде в свiтi.
- Не була ще по свiтах. Мало бачила.
- Знаю: нема нiде! - твердо мовила вона, i Сивоок не мiг похитнути
дiвчину в ©© переконаннi.
Не хотiв убачати в цiй дивнiй втiкачцi з Новгорода винагороду за сво╨
цiле життя. Боявся не за себе - за не©. Поводився з нею обережно, мов була
з коштовного скла. Але дiвчина не вiдходила вiд нього, смiливо йшла просто
на Сивоока, мiж ними . ще не пролунало тих найбiльших слiв, що ©х
вимовляють дво╨, але й без слiв вони вже знали про себе все, i обо╨ ждали
найголовнiшого, всiляко вiдтягуючи, вiддаляючи його, але вiдаючи добре, що
воно прийде - неухильне, вiдлякуюче i водночас пожадане...
Лiто минало, а сонцевороту на стiнах собору так i не було. Митрополит
мiг тiльки радуватися, що цей незбагненний слов'янин, якого давно про себе
прозвав не украшателем, а скверни-телем храму, нарештi втомився в сво©х
нестримних вигадках, облишив сво© витiвки, зникав на цiлi тижнi не тiльки
з Софi©, але й з Ки╨ва, - так було лiпше для слави господньо©.
А тi дво╨, зрадiлi, що знайшли одне одного в людському вировиннi,
безжурно блукали по Ки╨ву, ходили в пущi, плавали за Днiпро i за Десну,
збирали ягоди в лiсах, слухали пташиний щебет; Сивоок знаходив небаченi
синi квiтки i дарував Ярославi, давня його пристрасть до втеч зродилася
знов у кровi, ладен був утекти вiд усього, аби лиш належали йому оцi
нестерпно сiрi до сизостi очi, оцi розхиленi уста, оця нiжнiсть, од яко©
заходилося його серце.
А лiто минало. Князь Ярослав повертався з Новгорода, iшов з дружиною по
Днiпру, доходив до Ки╨ва, а за князем iшов товар ': повози з припасом, з
шатрами-повстанцями, з одягом, килимами, збро╨ю, хутрами, казною, вели
коней пiдмiнних, гнали скот. Поверталися княжi прислужники, сторожа,
бояри, во╨води, блазнi, розважальники, пiсельники й дударi. Йшли попи й
ченцi, везли книги, купленi князем у купцiв захiдних, пергамени старi й
новi, в дерев'яних дошках i срiбних шатах.
Ви©здив iз Ки╨ва князь - повертався вже й не князь, а казали - кесар.
Велено було в ковницi княжiй викувати вiнець золотий з смарагдами й
рубiнами, як у ромейських iмператорiв, заповiдав Ярослав скоре освячення
Софi©, слав поперед себе гiнцiв, квапив митрополита i пресвiтера Ларивона.
Самовладця землi Русько©, найбiльший i наймогутнiший государ в усiх
сторонах мiж пiвнiччю, пiвднем, заходом i сходом бажання мав проголосити
це в високiй урочистостi й пишнотi.
З Чернiгова прибув Гюргiй, з'©здилися всi, хто причетний був до
спорудження Софi©, всi ждали велико© хвилi, коли вiдчиняться кованi врата
i запалають свiчi, вдарять по всьому Ки╨ву дзвони...
Тiльки Сивооку, хоч найбiльше спричинився до цього свята, було байдуже
до всього. Навiть iз Гюргi╨м зустрiвся випадком, нiчого не розпитував, нi
про що не розповiдав, - утiкав до Ярослави, до свого безжурного блукання.
Не було сонцевороту на стiнах собору, але був вiн у душах цих двох,
буйний, нестримний, повний захвату й знади сонцево-рот, що по╨днав у собi
весну й осiнь, зиму й лiто, всi пори року, всi барви, голоси, згуки.
Безжурнi й безтрнвожнi жили вони, мовби лишилися тiльки вдвох на цiлiй
землi, не iснувало для них нiчого поза ними самими, стали вони вiчними,
безконечними одне для одного, потопали в шаленствi, бо створенi були
тiльки одне для одного.
Але той самий Мiщило, який з невiдомих мiркувань звiв ©х докупи, знову
ж таки невiдомо навiщо спробував розлякати ©х тодi, коли вже все було
немарне.
Вiн прийшов до Сивоока в його хижу, розбудив того, не дав опам'ятатися,
сказав:
- Ховай дiвчину, бо за нею полю╨ боярин Ситник.
- Звiдки тобi вiдомо? - схопився Сивоок.
- Кажу й знаю. Вчора довiдався вiн про не©.
- Яке йому дiло?
- Цього не вiдаю. Попередив тебе, а там як зна╨ш. На все воля божа.
- Хвала, - мабуть, уперше в життi спробував бути привiтним з Мiщилом.
Сивоок сiв, обхопив голову, стривожено думав. Ситника не лякався,
нiчого на свiтi не боявся нiколи, а нинi й поготiв, але пересторога
Мiщилова викликала стривоженiсть у серцi, вiдiгнати яко© не мiг. Чом би
мав зловiсний нiчний боярин полювати за Ярославою? Може, щоб дошкулити
йому, Сивооку? Тодi звiдки вiдомо йому все? Як довiдався про Ярославу i
про те, де вона i як? Запитання без вiдповiдей. А що, коли справдi
Ярославi загрожу╨ небезпека?.. Вiн побiг на другий кiнець Ки╨ва, де
Ярослава винаймала собi хатинку. Боявся, що не застане. Бо коли Ситник
довiдався про когось, що той у Ки╨вi, то чом би не знав i в якiй той хижi
перехову╨ться? Видно, ще не встиг дiзнатися. Ярослава була вдома, нiщо не
видавало в нiй стривоженостi, мабуть, не дiйшли ще до не© загрозливi
вiстi. Що ж, так лiпше. I не дiйдуть. Вiн взяв ©© за руки, сказав:
- Ходiмо.
- Куди?
- Свiт за очi!
- А що з собою брати? - засмiялася вона.
- Не треба нiчого.
- Гаразд. Ходiмо.
Вони справдi вийшли як стояли. А дорога ж була далека - стелилася у
вiки. Та в сво©й безтурботностi обо╨ не вiдали того. Не вiдали навiть
тодi, коли попереду в вузькiй вуличцi забачили трьох. Вiдважно йшли ©м
назустрiч. Сивоок упiзнав мiж тих трьох Ситника. Мабуть, знала його i
Ярослава, бо сполотнiла, стала першою. Ситник з двома поплiчниками
пiдбiгцем кинувся на здобич.
- Утiкай! - хрипко сказав Сивоок. - 3 Ки╨ва!
- А ти?
- Утiкай! - повторив вiн i пiшов на тих трьох.
Тро╨ вже були коло нього. Видно, не велено ©м вживати зброю, бо Ситник
тiльки стискав наголiв'я меча, а його два прислужники вчепилися Сивооковi
за руки.
- Утiкай! - ще раз гукнув Сивоок i озирнувся, щоб побачити, чи
послухала його Ярослава; та ©© не треба було пiдганяти, видно, знала, що
не за ним iдуть, а за нею, недарма ж тодi казала, що втекла з Новгорода.
Щось та©лося тут зловiсне, нiколи бiльше не заводила мови про Новгород,
нiколи не мiг би пов'язати ©© iменi з Ситником.
Вона вже добiгала до закруту вулички, востанн╨ озирнулася - мабуть,
певна була, що не загрожу╨ йому нiщо, а ©й грозило щось страшне, бо
втiкала щодуху; Сивоок глянув на ©© обличчя, йому належали тi сiрi очi,
розхиленi губи, ота вигиниста постать, вiн увiбрав ©© всю, запам'ятав
назавжди, навiки. А Ситник, переконавшись, що не зрушать його дурнi з
мiсця, поки триматимуть Сивоока, вихопив з пiхов меча, вдарив художника
ззаду по ши©, коли той дивився услiд Ярославi, гукнув вiдча╨но сво©м:
- Рубайте!
Тi вiдпустили Сивооковi руки; вiн знетямлено вхопився за рану на ши©, а
вони хапливо видобули мечi, пронизали його з двох бокiв, ще, ще. Вiн упав
на землю. Пiтьма напливала на нього, сяйнули ще крiзь пiтьму сiрi
Ярославинi очi, потiм долинув до нього з далеко© далечi тяжкий схлип
маленького хлопчика на темному задощеному шляху - i вмер той хлопчик у
великому, могутньому чоловiковi, невтомне й палке серце якого втишилося
навiки...
В нiч перед великими урочистостями князь Ярослав однаково вибрав час,
щоб прийняти в гридницi Ситника, спитав, ще той тiльки з'явився на порозi:
- Де дочка? - Ситник м'явся.- Де? Питаю.
- Утекла.
- В Новгородi втекла, тут утекла.
- Сивоок...
- Що Сивоок?
- Помiг ©й.
- Де вiн? - Ситник знов м'явся.- Кажи!
- Нема його.
- Вiда╨ш, що мовиш?
- Так вийшло. Велiння тво╨, князю, було: всякого, хто...
- Убили Сивоока? - тихо спитав боярина князь, пiдходячи впритул.
- Ага, так.
Ярослав одiйшов у темний куток, довго мовчав, потiм сказав коротко,
жорстоко:
- Пiдеш у поруб.
Ситник розтулив був губи, щоб мовити сво╨: "Ага, так", але вчасно
схаменувся, впав на колiна.
- Князю! Служив тобi вiрою i правдою... В поруб, у холод, у мокрiсть...
Мовби випрошував мiсця сухiшого. Князь глянув на нього з огидою. Аж
тепер зрозумiв свою княгиню в ©© вiдразi до пiтня-вого боярина. Гидкий у
всьому. Вiрний, як пес, але позбавлений розуму, навiть собачого.
- Щоб не страждав у холоднечi, велю потяти тебе мечами ще до настання
зими одразу по святах, - сказав i ляснув двiчi в долонi. Вiдчинилися дверi
з другого боку гридницi, вскочило два отроки. Ярослав показав на Ситника:
- Взяти!
Коли боярина повели, князь узяв трисвiчник, потримав його, поставив,
узяв тiльки одну свiчку, мов спокутник, тихо пiшов по довгих заплутаних
палацових переходах, вiдшукав кiмнату Пан-телiя, розбудив того, не даючи
оговтатися, звелiв:
- Наготуй пергамен i писало.
- Свiтла мало, князю.
- Досить з тебе. Перепишеш завтра. Готовий? Пиши так:
"Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые,
заложи же и церковь святыя Софии". А той пергамен, де значиться про
Сивоока, щоб вилучив.
- Як же так, князю!
- Роби, що велять! Нема Сивоока i не буде нiколи.
Князь вийшов. Пантадiй не встиг навiть спитати його, що ж сталося; вже
то© ночi не заснув, насилу дiждався досвiтку, побiг до Софi©, звiдти
кинувся до хижi Сивооково©, потiм розшукав Гюргiя. Гюргiй уже все знав.
Навiть бiльше: поки Пантелiй спав, а князь колотився зi сво©ми
незбагненними державними клопотами, Гюргiй iз сво©ми вiрними товаришами
нишком заховали тiло Сивоокове в Софi©, i тепер десь тi знову викладали
моза©ку на порушеному мiсцi, щоб нiхто нiколи не довiдався, де спочило
найпалкiше серце землi Ки©всько©. Пантелiй сказав про пергамен, де
записано, що Сивоок збудував Софiю.
- Даси менi, - звелiв Гюргiй.
- А коли князь спита╨?
- Напишеш йому ще раз. Однаково спалить. А я збережу, Так, як у нас в
горах бережуть. Надовго.
А настав день, який мав би освiтити нечуваний злочин у Ки╨вi, але не
сталося того. "Що ж ви будете чинити, як день ,'навiдання прийде?" Та й що
справдi? Може, так i треба? Християнство починалося з смертi Iсусово©. I
першомученик християнський архiдиякон Стефан був побитий камiнням пiсля
жорстоких сперечань за вiру з сонмищами невiруючих. Вороги вивели Стефана
за город, били камiнням, а вiн молився: "Господи Iсусе, прийми дух мiй.
Господи, не постав ©м грiха ©хнього".
Князь до ранку сидiв над священними книгами, думав, не про вбитого -
про сво╨. Готувався до великого дня свого життя. Ишов-бо довго i тяжко до
цього дня, зосталося багато вбитих i вмерлих позаду, рiдний отець, брати
рiднi, розгубив сестер. Зберiгаючи державу, зберiг себе. Так кожна людина,
вiдчувши . в собi дар, великi здiбностi, повинна сама ©х у собi
оберiгати,'оберiгаючи себе у вiйнах, у небезпеках, у життi. Нiхто, крiм
тебе самого цього не зробити повинен iти вперед, не озираючись назад, нi
на предкiв, нi на мертвих. Колись життя йшло вглиб i назад, колись мертвi
не вмирали, колись чоловiк досто-совувався до того, що плине з минувшини,
що мовили i робили дiди й прадiди. Тепер для тебе живi - мертвi, якщо не
бачиш ©х, не залежиш вiд них, а навпаки: ще вони залежать од тебе. Тож
роби задумане!
Вранцi розпочалося освячення Софi©.
Тричi обiйшов хресний хiд довкола собору пiд молитви й церковнi
виспiви. Старезний митрополит Феопемпт у золотих ризах сунувся на чолi
процесi©, за ним iшли пресвiтер Ларивон у незвично урочистих срiбних шатах
i переяславський ╨пископ грек Iоанн (Луку Жидяту Ярослав не привiз на
урочистiсть, щоб не дратувати митрополита), далi йшли iгумени, попи й
протопопи, iподиякони й диякони, кантори й свiчкогаси, церковнi
прислужники, багатi кияни, що змагалися сво©м убранням з церковними
сановниками, i кияни всiх можливих ступенiв достатку, аж до найубогiших,
бо подивитися на свячення Софi© прийшов увесь Ки©в. Йшли всi з запаленими
свiчками, i вогники тих свiчок жовтiли, мов осiнн╨ листя в довколишнiх
пущах. Попи роздували кадила, пахло ладаном, виспiвувала пiвча, рикали ди"
якони: "Вонмем!"
За четвертим заходом було освячено i внесено в церкву хрести, посуд,
священнi книги. Несено потирi, дискоси, звiздицi, рiпiди, пiдноси,
кадильницi й ладанницi, хрести великi й малi, все з золота й срiбла,
прикрашене самоцвiтами й емаллю, несено також гаптованi золотом корогви,
плащаницi, срiбнi ризи, дарованi князем, землями руськими, боярами i
во╨водами церковнi порти й паволоки для ризницi, ╨вангелi© в дорогих
окладах, молитовники-менологi©, здобленi малюнками, псалтирi, писанi на
телятинi найшляхетнiшiй, внесено багато книг свiтських, зiбраних князем
Ярославом i офiрованих тепер для храму, щоб утворилася при ньому перша на
Русi книгозбiрня.
Цiлий Ки©в умiстився в просторiй церквi, зiбрався тут - i нiхто не
знав, що десь пiд цяцькованою пiдлогою лежить той, хто поставив цей собор,
народивши його в сво©й уявi, хто дав соборовi отi дивнi барви, тi
велетенськi моза©чнi постатi, оту невпиннiсть руху, гру свiтла, немеркнуче
сяяння...
Митрополит правив молебень, слава i хвала возносилась до бога, кияни з
запаленими свiчками мовчки стояли в соборi, гукали дзвони, била i накри,
зойкала пiвча, крiзь кадильний дим з високо© височини суворо позирав
Пантократор i зорiли над зiбраними киянами сполохано-впертi очi Оранти,
щоб глянути яа яку, варто було позамикати торжницi, позачиняти гончарнi,
чинбарнi, збройовнi. Навiть ки©вська дiтлашня набилася в со" 'бор,
розскочилася попiд стiнами в притворах i вже ладналася пошкрябати чимось,
полишити по собi риску, кружало чи й нехитрий малюнок, поклавши тим самим
початок багатовiковим вправам прийшлих нащадкiв, якi зоставляють згодом на
стiнах Софi© сво© радощi, тривоги, скорботи, зневагу до божих узаконень,
тугу за тою минувшиною, коли й земля була товща, i звiр iшов пiд кожну
пущену стрiлу, i хлiб здавався пухкiший, i жiночi цiлунки - палкiшими.
По молебню процесiя, очолювана тепер уже пресвiтером Ла-ривоном, вийшла
з Софi© i попрямувала до палацу Ярославово-го. До духiвництва, боярства i
простого люду долучилася тут княжа дружина - i так ждали виходу Ярослава.
Як тiльки з'явився князь у дверях, пресвiтер Ларнвон сотворив коротку
молитву, пiсля чого два церковних сановники, в урочистих шата©
понтифiкальних, з повiшеними на грудях дорогоцiнними релiкварiями, де
зберiгалися мощi святих, пiдiйшли до князя i взяли його пiд руки.
Духiвництво шикувалося до процесi©, що мала повернутися до Софi©. На чолi
процесi© несено велику ╨вангелiю в золотiй шатi з смарагдами, рубiнами i
сапфiрами, два хреста, вився запахущий дим з кадил, попи спiвали
навперемiну мовами грецькою i слов'янською. За попами вели урочисто князя,
далi йшла княжа рiдня, дружина, боярин, сунув цiкавий люд.
Вся дорога вiд палацу до Софi© виспiвана була молитвами.
Перед вратами Софi© затрималися, пресвiтер Ларивон сотворив коротку
молитву, пiсля чого процесiя вступила до церкви при спiвi антифони i
затрималася перед пресвiтерi╨м. Митрополит ждав князя коло головного
вiвтаря. Вiн проказав молитву по-грецьки, ╨пископи зняли з Ярослава
пурпуровий хiтон, вiдiпнули йому меч i пiдвели князя до вiвтаря. Тут
Ярослав упав хрестом на покриту килимами i дорогими ромейськими паволоками
пiдлогу, ╨пископи i весь клiр стали на колiна, пiвча розпочала спiв
лiтанi©. Коли трикратно пролунало "Господи, помилуй!", всi пiдвелися,
╨пископи помогли встати князевi - настала мить, коли князь перестав бути
владцею, став простим смертним для того, щоб у короткiм часi возвеличитися
ще бiльше, прибрати ймення нове, ще й не чуване на Русi.
Пресвiтер Ларивон пiдступив до Ярослава i запитав його урочисто, майже
виспiвав: "Чи обiця╨ш святих церков господа нашого, i слуг божих, i весь
люд, тобi пiдданий, за звича╨м тво©х предкiв, боронити i над ними
володарювати?"
- Так, - сказав князь, - обiцяю!
Тепер Ларивон звернувся з запитанням до "люду", вже не виспiвуючи, а
вимовляючи слова в спосiб заплутаний, щоб збагнули ©х тiльки церковнi
сановники та ще, може, хто з поблизьких до князя. Питано, чи прагне люд
мати за владцю i кесаря князя Ярослава. Клiр i пiвча проспiвали: "Хай буде
так, хай буде так. Амiнь!"
Ларивон проказав молитву, благословляючи князя, благаючи бога, щоб
помiг щасливо царствувати Ярославовi, а владця аби послушний був божiй
волi. ╙пископ переяславський проказав молитву по-грецьки, бо ж бог мiг не
зрозумiти слiв Лариво-нових, який звертався бiльше до згромаджених у
соборi, а не до небесного владики, так лунали на перемiну молитви двома
мовами, а тим часом митрополит Феопемпт взявся до першо© з найважливiших
чинностей - до помазання. Вiн помазав святою оливою голову, груди i плечi
Ярославовi, творячи знак хреста на князевi, потiм подав князевi
коронацiйний меч - ознаку i покрепу влади,- а разом з мечем i цiлу
державу. Князь обперезався мечем, узяв з рук ╨пископiв садженi перлами
нараменники, застебнув хiтон i взяв берло.
В митрополита дрижали руки, коли пiдняв вiн золотий вiнець, щоб
покласти на голову Ярославовi. Досi не знати було простим смертним, звiдки
беруться iмператорськi корони. Вони iснували мовби завжди, переходили в
спадок разом з цiлими iмперiями. Вiзантiйськi iмператори привезли вiнцi з
Риму, нiмецький iмператор здiйняв корону з мертвого Карла Великого,
вiдкривши його гробницю в Аахенi, польський Болеслав одержав корону вiд
папи римського. Ярослав не став ждати, поки хтось пришле йому вiнець:
звелiв сво©м майстрам викувати з руського золота, i ось митрополит чинив
мало не святотатство, але не мiг опиратися княжiй волi, тiшачи себе
надi╨ю, що, кому треба, легко може змаловажити кесарство Ярославове i
звати його по-старому князем.
Вiн наклав на князя вiнець, пробурмотiв благословення i необхiднi при
цьому слова: "Вiнча╨ться на кесаря землi Русько© раб божий Георгiй,
рекомий Ярослав", але мало хто тямив по-ромейському, тому в молитвi, яку
вiдраву ж сотворено слов'янською мовою, многажди повторювано слово
"кесар", щоб запало воно вiднинi в голови киян i, можливо, швидше
розiйшлося по всiх усюдах.
Пiсля молитви коронований Ярослав урочисто вiдведений був од вiвтаря до
наготовленого поблизу трону. Дав ╨пископам поцiлунок миру, сiв на тронi,
простягнув руку для поцiлунку княгинi Iринi, яка пiсля того сiла поряд на
нижчому стiльцi, вся церква заспiвала "Господи, помилуй!", i розпочався
великий молебень. Згодом мало бути велике пирування кесаря з дружиною i
людьми знатними, мав би вважати Ярослав той день найщасли-вiшим у сво╨му
життi, але добре вiдав, що, хоч як називайся, не сяга╨ тво╨ могуття
повсюдно, в перепони, не уникнути гiркоти поразок.
Без нього виросла в Шуйцi його донька, про яку й не знав нiчого, не
захотiла показати йому Шуйця Ярослави, коли ж спробував застосувати владу
i силу, втекла дiвчина i щезла з Новгорода. Те саме повторилося в Ки╨вi.
Ось де межа влади: вiльна людина.
Вже кесарем вiддав велiння: знайти i поставити перед його очi. Поки ж
триватиме розшук, нiхто сiй дiвчинi не повинен дати нi хлiба на дорогу, нi
води вiд спраги, нi вогню для зiгрiт-тя, нi кия вiд псiв.
I почалася погоня по всiх усюдах, по всiй землi.
I втiкала Ярослава полями, лiсами, крилася в пущах i на болотах. I не
наздогнали. Втекла. Заховалася мiж людьми. Народила сина вiд Сивоока.. I,
син його-серед нас. Завжди з його талантом i горiнням душi. I диво це
нiколи не кiнча╨ться i не переводиться.
_
м. Ки©в 1962-1968_ pp._
Last-modified: Tue, 08 Oct 2002 08:40:22 GmT